У зворах Бескиду

***

Були всі познаки, що «вуйко» скінчив свою кухарську роботу. Відчепив фартух, погладив бороду, сказав: «Ну!» — і почав набивати наново люльку.

— Як же ж там з вечерею? — спитав Качур, обнюхуючи баняки.

— Сховайте на хвилину ніс до кишені і підіть подивіться, чи є вже перша зірка.

Качур виглянув крізь двері і зарапортував:

— Заявляю досить слухняно, що надворі паде сніг, але зірка напевно зійшла, бо я вже дуже зголоднів.

— Як, панове, думаєте? — звернувся «вуйко» до товариства.

— І ми думаємо, що зійшла.

— В такому разі, просім гостей! — сказав святочно Леонтинський.

Не всіх гостей треба було просити. Два з них — дід Федорій і малий Івась — уже від години сиділи на лаві коло печі, дожидаючи Святої вечері. Але крім них мали ще бути кубанські козаки, яких сотня не віддала ще до бригади. Хотіли хлопці погостити їх на свята в себе і тому задержали. Козаки теж були не від того, бо незле їм поводилося серед стрільців. Від учора тільки їх клопоту було, що відповідати на питання, їсти і випивати по чарці. Нині мали трохи спокою, бо стрільці були такі зайняті приготуваннями до свят і приїздом Боберського, що тільки десь-хтось заглянув до козаків, і то хіба як по вогонь.

Перший рій мав найбільше право до них, бо і команданти стеж були з нього, і більшість стрільців брала участь у виправі. Тому й застеріг собі рій, що козаки мають бути у нього на Святий вечір.

Командант роя Перфецький закомандував:

— Зварич, Мицик, Качур, багнет на кріс і по козаків!..

Хлопці пішли, а «вуйко» почав накривати до вечері.

Настелив на стіл сіна і прикрив простиралом, поставив чотири свічки, запхані у порожні пушки з консерв, і повчав товаришів, який має бути порядок.

— Кожний з ласкавих добродіїв підійде з казанком до мене по борщ. Гості, очевидно, дістануть перші. Пан командант займуться напоями і промовою, я лишуся на давніх становищах, при кухні.

Ніхто не протестував, бо «вуйко» в кулінарних справах був найвищим авторитетом і навіть сотенний кухар респектував його.

Відчинилися двері, і в хату ввійшли козаки. Хлопи як дуби — високі, широкоплечі. На лицях їх не видно вже тієї хмари, що засіла була там зараз після їхнього полону. Навпаки. Навіть у старшого, що ранений був у пахву, грала на лиці добра усмішка, а з-під навислих брів дивились так якось ласкаво чорні, як терен, очі. Біля нього стояв молоденький козак, з тонкими, як шнурочки, бровами і з великими карими очима. Він з дива аж розхилив уста, як побачив святочну обстановку, і водив зачудованим зором то на стіл, то на стрільців.

Козаки станули при дверях і зніяковіли, стрільці в першій хвилі теж не знали, що робити, і так одні і другі стояли напроти себе та мовчали.

Врешті «вуйко» врятував ситуацію. Підійшов до гостей, уклонився і сказав:

— Христос раждається!

— Славіте його! — відповіли козаки хором.

Усі аж відітхнули.

А «вуйко» продовжував:

— Просимо вас, панове козаки, засісти з нами до Святої вечері! — і повів їх за стіл.

Тепер прийшов до слова Перфецький:

— Дай, Боже, вам вернутись додому, але вже не до Росії, а на вільну Україну.

Козаки не дуже похопили, чого то бажає їм «австріяк», але хитнули головами.

— Дай, Боже. Дай, Боже, й вам,— сказав за всіх вусатий козарлюга.

А як випили по чарці, то стрільці заспівали найкращу усіх коляд Галицької землі...

Може, й на Кубані не знають цієї коляди, але відчути її потрафить кожний українець. Козаки стояли, слухали, і видно було, що тануть на їх серцях останні льоди, які ще держалися досі.

Вечеря вдалася «вуйкові» майже в сто відсотках. Борщ був прекрасний, хоч, може, трохи занадто поперчений і жалив у язик, як оса. Пироги трохи загрубі, тісто могло бути півпальця тонше, але бараболя і капуста — без заміту. Оселедці гарно покраяні, а сливки добре зварені. Одна кутя була не зовсім здатна до вжитку. Проклята пшениця хоч і опихана, але тверда була як шріт.

Та хто на таке зверне увагу, коли направду радіє Святвечором!..

— Заспівайте нам якусь кубанську пісню! — просили стрільці.— Ми чули, що в вас гарно співають.

— Да, співають хорошо, але не ми! — відповів, сміючись, старий вусач.

— То заспівайте як-небудь.

— Ну, Артиме, починай! — сказав вусач до молоденького козака.

І Артим затягнув високим тенором:

Сирі, але дужі голоси козаків злилися в одно русло, і пісня вийшла прекрасно. А як скінчили, то стрільці просили ще і ще.

І козаки співали. Врешті молодий козак:

— Заждіть. От вам ще такої заспіваю:

— Звідки ви цю пісню знаєте? — спитав Черник.— Це ваша, кубанська? Я ж її вже десь чув!..

— Ні, це ваша. Я навчився її від одного вашого студента. Біля города Дрогобича, в деревні... як його... ось, у Сходніци.

— Ага, у Східниці... Бачите,— сказав задумливо Черник,— може, й так, на око, не помічаєте, що ми один народ, але пісня вам про це каже. Ви в Східниці навчились одної, а ми нині від вас і одної, і другої — і вашої, і нашої.

— Правда. Ми й самі бачимо. Ну, так що ж — сказано: война...

В хату ввійшла делегація з другого роя. Весела, розбавлена, але з багнетами на крісах. Прийшла просити до себе козаків.

Перший рій випровадив їх аж за подвір’я і довго ще дивився їм услід.

Чорні козацькі кожухи поруч сірих стрілецьких плащів... Чи довго іще ждати на те, щоб ішли вони поруч себе... без багнетів на крісах?!..

А сніг надворі падав і падав.

Добре, що падав. Засипував сліди у зворах Бескиду, куди ходили стрільці на славні свої стежі.