У зворах Бескиду

***

А вечором того самого дня запалали чотири великі ватри за горами. Кровава заграва півнеба обняла, просвітлила ліси і кинула кроваві п’ятна на сніг.

То горіли чотири галицькі села: Климець, Карлсдорф, Вижлів і Жупане.

На стоянці діда Федорія спав спокійно маленький Івась, навіть не причуваючи, що за горою йде з димом його рідне село і ще три рідні села інших Івасів.

А все це з наказу несповна розуму сотника генеральної булави Кватерніка, який хотів тим способом здержати офензиву москалів на Бескид. Читав, видно, про похід Наполеона на Москву…

Надворі щоледве дніло. Небо на сході прояснювалось але ще ранній рум’янець не вицвів на нім. Гори спали. Спали й ліси, що за ніч ще більше посивіли від морозу. Ніде ні звуку. Здавалось би, що оті гори і ліси пусті, ніким не замешкані ні не відвідувані, що стоять собі отак від віку і до віку отак стоятимуть, самітні і нікому не знані.

Але хто спробував би переконатись, чи воно справді так, той швидко побачив би свою помилку. На пустих горах, у мовчазних лісах сиділи люди, і то стільки, як ще ніколи, відколи гори горами, а ліси лісами. Треба було добре скриватись по зворах і чагарниках, щоби переховзнутись поміж стійками застав чи поміж рядами окопів. Коли бистре око доглянуло бодай шапку, а чуйне вухо вловило хоч би шелест — летіла в цю сторону спершу одна крісова куля, потім цілий рій, а нерідко настигало за ними і гарматне стрільно. Треба було ще більш бистрого ока, ще більш чуйного вуха, щоб оминути всі небезпеки, пройти, підглянути, що далося, і вернутись назад.

Не одна стежа пішла і як у воду впала, не з одної тільки якийсь щасливець добився з трудом до своїх, а найбільше було таких стеж, які не доходили до місця призначення. Вийшли в передпілля, понюхали, покрутилися — і назад. Ніяка, мовляв, людська сила не годна перейти.

Одні стрільці чомусь переходили.

—Якби я вам не вірив,— говорив один булавний старшина,— то думав би, що ви в змові з москалями...

А стрільці були тільки в змові зі собою. Радились, медитували, не пішло туди — пробували іншим боком, трохи довідувались від селян, решту самі догадувались, і так якось ішло. За осінь і зиму виробили собі нюх, що москаля на кілометр чули. Пізнавали їх здалеку по довгих «шинелях» і особливім ході, відчитували їхні сліди на снігу, а не раз і без «шинель», і без слідів вичували, що в селі є ворог, хоч би ні одного з них не видно було. Якось село інакше виглядало, а селяни як і ходили по селі, то немов перехоплюючись із хати до хати...

Надворі щоледве дніло...

Перша чета виходила на стежі. Переночувала в лісничівці Роздільній і тепер розходилася в різні сторони. Кожна стежа по вісім людей і кожна з твердою постановою: зробити щось надзвичайне.

Вимагало цього добро куреня, його добра слава і подражнена амбіція стрільців.

Два дні тому курінний отаман Шухевич приніс погану вістку: начальник бригадійної булави сотник Штімпфель починає недовіряти стрільцям. Казав, що звідомлення стрілецьких стеж — це в більшості фантазія, що команда куреня висилає тільки половину призначених стеж і ще багато іншого, чого отаман і говорити не хотів. Щоправда, генерал Вітошинський у те все не вірить, але бригадою трясе сотник Штімпфель і його опінія може дуже пошкодити.

Зараз після того відбулася в курені нарада старшин, і там вирішили переконати чужинця, що він помиляється.

До цієї задачі призначили першу сотню, а сотник вибрав першу чету.

Надворі щоледве дніло.

Одну стежу провадив Зварич, другу Черник, а обидві дістали майже те саме доручення. Мали різними дорогами дійти до села Мішкаровиці, там злучитися і спільно зробити щось: напасти на якусь команду, обоз чи меншу військову частину.

— Найрадше я бажав би собі полонених,— говорив четар Мельник при відправі стеж.

І мав слушність.

Полонені — це був проречистий доказ на несправедливість осуду австрійського старшини.

Дві стежі рушили гусаком і швидко сховалися в густім смерековім лісі. Якийсь час ішли разом, а щойно за останньою австрійською заставою їх дороги розходилися. Стежа Зварича мала йти наліво від гори Прутуч, стежа Черника — направо.

Спинилися на краю лісу і докладно розглядалися по околиці. Перед ними дрімали в сивій імлі верхи і провали.

— Все це, як оком сягнути,— показав Зварич перед себе,— в руках ворога.

— А поміж тим наші дороги,— засміявся Черник.— Ну, Петре, будь здоров, а як зловиш якого генерала, то не пусти, доки ми не прийдемо.

— Але спішіться, бо можу не втримати.

— Гаразд!

— Гаразд!

І розійшлися.

Пішли вже не так, як досі — безпечно і певно, а скулені вдвоє, з крісами в руках, використовуючи кожний корчик, кожний горбик, надслухуючи і розглядаючись що кілька кроків.

Стежа Зварича минула щасливо лінію російських застав і опинилася в ворожім запіллі.

«Око» дало знак, і всі прикучнули за кущами. За хвилину надбіг хильцем з «ока» Качур.

— Перед нами москалі...

— Багато?

— Два. На полянці, коло саней.

— Піду поглянути,— сказав Зварич.— Ти остань тут і, як дам знак,— підходи зі стежею. Тільки осторожно і потиху!

Рушив слідами Качура і швидко опинився біля другого «ока» — стрільця Лучинського.

Той стояв за грубим деревом і стежив москалів. Показав Зваричеві рукою, де поміж рідкими деревами видніла полянка. На ній стояв стіг сіна, а біля нього сани. Людей спочатку не видно було, тільки доносились голоси.

— А може, це не москалі? — шепнув Зварич до Лучинського.

— Напевно москалі, я добре бачив. У довгих шинелях і в папахах.

— Чи не сіно беруть...

— Здається... А ось один!

Із-за стогу вийшов чоловік. Зварич уп’ялив у нього зір.

— Москаль!

— Ловимо? — спитав Лучинський, і аж очі йому засвітилися.

— Ні. Що з ними зробимо?

Другого москаля не видно було, але він швидко дав про себе знати. Зі стогу почало злітати оберемками сіно.

— Підлізьмо ближче,— шепнув Зварич, і один за другим порачкували наперед.

Від куща до куща, від дерева до дерева.

Спинилися не далі, як на двадцять кроків від москалів.

А ці так були зайняті роботою і такі безпечні, що, здається, не звернули б уваги, коли б не то рачкував, а йшов до них.

— Давольна? — крикнув той, що був нагорі.

— Давай єщо!

Горішній закляв, долішній теж, і робота продовжувалась.

Врешті горішньому таки було досить.

— Што ти, дурак, целую батарею сеном абдєліть хочеш!

— Ну, давольна, давольна,— згодився долішній. — Не крічі: австрійцеф пабудіш!

Солдат, що був на стозі, зсунувся надолину, поміг товаришеві докласти фіру, і сани рушили.

Зварич дав знак стежі, щоб ішла за ним, а сам з Лучинським пустився назирцем за саньми.

Москалі в’їхали на лісову доріжку, скрутили раз, другий і врешті вибрались на чисте поле. Було з горба, коні побігли трухцем, але стрільцям це не шкодило. З краю ліса видно було все як на долоні.

На полі, біля якоїсь стодоли чи колиби, стояли російські гармати. Високо піднесені дула шкірилися просто на стрілецьку стежу.

— Чи не ті самі, що нам учора в каву наплювали? — сказав Качур.

— Чи ті, чи не ті, але їх дідько возьме,— відповів Зварич.— Буде мати Воєвідка завтра роботу.

— А ти забув, що завтра Різдво?

— То позавтра!

— Також Різдво!

— То хоч би по Йордані, а таки він їх дістане. Поручник Воєвідка прийшов недавно до бригади, де були й стрільці. Його батарея — чотири старозавітні гармати — швидко стала славною не тільки в своїй бригаді. «Мої гармати такі, що стрільна треба онучами підвивати,— сміявся не раз,— але як добре обчислити, то таки поцілять». Обчисляв дуже добре, бо вставляв до рахунку і старечий вік своїх гармат. Стрілецькі стежі ніколи не минали його батареї, щоб не сповістити Воєвідку, що бачили чи довідались. Там ворожі гармати, в другім місці — обоз, склад муніції чи осідок команди. Ще заки склали звіт у своїй команді, вже були у Воєвідки.

А він не прогавлював справи. Значив на карті стрілецькі вістки і зараз брався до роботи.

— Ану, хлопці, до ременя! — кричав весело на своїх гармашів.

А коли вже все було готове, давав наказ до стрілу:

— Всі комини в рух!

І комини диміли.

Стрільці любили Воєвідку і за те, що свій чоловік, і за його веселу команду, і ще за те, що не марнував пороху. Не одна російська гармата пішла зі світу від його батареї.

Зварич уважно розглянувся по околиці і докладно зазначив на карті становище російських гармат.

Після того стежа вернулася назад у ліс і пішла наліво, в сторону Мішкаровиці.

Перекрадаючись крізь гущаки, добились під полудень до перших хат.

— Богу дякувати, що ми так добре вийшли! — сказав до хлопців.— Бачите, ось у тій хаті на краю була команда сотні.

Довго стояли стрільці за останніми деревами і слідили село. Чи не покажеться де ворог, чи не запримітять щось підозрілого... Але ні. Село виглядало безпечно, ніяких познак, що в ньому стоїть військо.

— Качур, перебираєш команду стежі! Я з Лучинським іду на звіди! На випадок чогось — збірка у зворі, наліво від стогу сіна. Коли все в порядку, господар махне капелюхом.

Видавши диспозиції, Зварич із Лучинським спустилися в рів і побігли хильцем у сторону першої хати.

Але, хоч були майже певні, що село «вільне», не відразу підійшли. Полягали за горбком і ще раз пильно оглядали хату. Ану ж ворог скрився і стежить за кожним їх рухом. Попасти в засідку не трудно, а тоді що?! Друга стежа прийде, подумає, що вони вже на місці, і собі впаде в халепу...

Але ніщо не вказувало на те, що в хаті є ворог. Хата дрімала на холоднім сонці, прикрита грубою периною снігу. По подвір’ю крутився пес і, видно, звітрив їх, бо раз у раз звертався в їх сторону і побріхував.

Кріси в руки і побігли останніх кількадесят кроків та спинилися за стодолою чи стайнею. Зварич осторожно висунувся із-за вугла і заглядав крізь вікно до хати.

— Пастой! — крикнув хтось на них ззаду, і хлопців аж мурашки пробігли.

Обернулися і побачили... Черника.

— А чорт би тебе взяв! — відітхнув з полегшею Зварич.— Маєш щастя: ще трохи — був би стрілив.

Черник сердечно сміявся.

— Перше витягни душу з п’ят, бо перемочиш. Але я вам страху нагнав...

— Де ж ти, бідо, сидів, що ми тебе не виділи?

— А ось, за пивницею. Обсервую вас цілий час. Тільки не знаю, куди ви з ліса вийшли.

— А ви давно тут?

— Може, півгодини.

— Ну, то даваймо знак до стежі.

Махнув кілька разів шапкою, стежа вийшла з лісу і ровом зайшла під хату.

Черникова стежа вспіла вже розгоститися. Ґаздиня спарила молока, хлопці зварили каву і вже під’їли собі.

— А як ситуація? — спитав Черника Зварич.

— Бачиш, господар каже, що в долішнім кінці села, при шляху, що йде до Біласовиці, є коршма. Жиди втекли, а до порожньої коршми дуже часто заїжджають козаки. Я післав його подивитися: може, і тепер заїхали.

— Давно пішов?

— Зараз, тільки ми прийшли. Повинен уже бути назад. Справді, за недовгий час вернувся господар і приніс цікаві вісті.

До коршми приїхало п’ять козаків, коні поставили надворі, а самі сидять у коршмі і щось варять. Але небезпечно зближатись до шляху, бо ось недавно їхала туди артилерія і якийсь обоз.

— Нічого, подивимось,— успокоював його Черник.— Як буде небезпечно, то не будемо їх зачіпати.

Уложили план акції і рушили двома дорогами. Йшло про те, щоби козаків заскочити в коршмі, взяти в полон і якнайшвидше відступити з небезпечного терену. На випадок невдачі обі стежі назначили собі в лісі місце збірки.

Стежа Зварича підійшла до цілі трохи скорше і мусила заждати на Черникову. Хлопці, поховані за хатами, вдивлялися в самітну коршму, що, облуплена, похилена, з вирваними дверима і побитими вікнами, куняла над шляхом. При плоті стояло п’ять осідланих коней — знак, що в коршмі є їх пани.

Зварич поділив докладно, що хто має робити: три на одну сторону, два до вікон, а він з рештою — до дверей.

Врешті показалася стежа Черника, і в тій самій хвилині хлопці кинулись наперед. Відразу окружили коршму з усіх сторін. Ще п’ятдесят кроків — і будуть під нею. Ще сорок...

З коршми крізь вікно грянув стріл — один, другий, третій. Зварич, що біг перший, почув горяч від кулі коло виска. Але тільки горяч. Два сантиметри далі — був би чув тільки свист, два сантиметри ближче — був би вже загалом нічого не чув.

З коршми вибіг козак. У чорнім жупані, з довгими вусами. Станув у дверях і стріляє.

— Руки вгору! — кричить до нього Черник, що саме надбіг збоку.

Але козак не чує чи не хоче чути. Спокійно звертається в сторону Черника і мірить.

Зварич спинився в бігу, з ним Лучинський і оба як на команду випалили. Козак випускає кріс і хапається за груди. Ранений... Хлопці допадають до нього, беруть у полон. Інші крізь вікна примушують тих, що всередині, піддатися. Тільки за хатою паде ще один стріл і чути зойкіт. Крізь заднє вікно вискочив якийсь піхотинець і тікав у поле. Хлопці кричали: «Стій!» — він не слухав. Хтось стрілив — і піхотинець звалився на землю.

Козаки лихі, як чорна хмара. Ранений козарлюга дістав кулю під пахву, тримається за рану і блискає грізно очима на стрільців. Так і видно, що був би не дався живцем, коли б не рана.

Ранений солдат лежить над потоком і зойкає:

— Не вбивайте, братці, у мене жінка, дітки!

— А хто ж би тебе вбивав! — відповідають стрільці.— А де ранений?

Показує на ногу.

— Ось тут.

— Нічого тобі не буде. Чекай, перев’яжемо, а незадовго хтось тебе возьме.

Перев’язали швидко рану і занесли до коршми.

— Спасибі вам, панове. То ви не мадяри?

— Ні, ми Українські січові стрільці. А ти звідки?

— З Чернігівщини. Хведір Гаєвой звуся.

— Хіба Гаєвий?

— Ну да, дома Гаєвий, а в полку Гаєвой.

— Будь же здоров, Хведоре Гаєвий, і вибач за ногу. Солдат усміхається і, видно, не має злості до них.

— Сказано, війна!

— Так, так, брате.

Швидко до лісу, бо леда хвилина може бути біда. Надійде яка частина, і тоді прийдеться під кулями відступати.

Козаки отягаються. Старі лиси все ще надіються, що, може, прийде відсіч. А ранений козарлюга, хоч ноги має здорові, вдає, що йти не може.

— Раненого козака на коня! — командує Черник.— Решта полонених наперед — і бігом.

Біжать. Люди в селі, почувши стріли, повиходили з хат і дивляться на чудасію: чотири козаки напереді, за ними стрільці з багнетами на крісах, посередині козак на коні, і всі кудись біжать.

— Скажете москалям, що в коршмі є ранений солдат! — кричить Качур.

— А якби не було нікого, то занесіть йому їсти! — докидає Лучинський.

І побігли.

Врешті ліс. Добре, що врешті він є, бо вже духу в грудях не ставало.

Спинилися, щоб видихатись.

— А ви звідки? — питають хлопці козаків.

Не відповідають. Насуплені як сичі, дивляться мовчки з-під лоба.

— Не розумієте нас? То ви москалі!

— Ні, ми козаки! — промовив один крізь зуби.

— Козаки, але москалі.

— Не москалі, а кубанські козаки.

— Українці, значить?

— Козаки!

— З давніх запорожців!

На звук цього слова всі п’ять піднесли голови. Насуплені брови вигладжуються, очі якось привітніше дивляться.

— Невже ж ви знаєте про запоріжців?! — дивується один.

— Знаємо, бо ми українці. Такі самі, як ви. «Хахли», як кажуть москалі.

— Да, хахли! — і усміхаються.

Черник, що весь час дивився з лісу на Мішкаровицю, торкнув Зварича і показав головою на шлях.

До коршми під’їжджав відділ ворожої кінноти.

— Рушаймо!

І густі хащі скрили їх перед оком погоні.

— Але й сніг, нівроку,— сказав Зварич, увійшовши в хату.— Як паляниці. З команди сотні сюди, а дивіть, скільки його на мені.

Почав струшувати сніг з шапки і з плаща, аж забілілось на долівці.

— Ви, господинцю,— обернувся від печі Леонтинський,— говорити про те можете в хаті, але обтрушуватись прошу ласкаво в сінях. Нині сподіваємось визначних гостей з Великої України і не випадає просити їх до так званого хліва.

— Ох, вибачте, вуйку, зараз направлю шкоду,— і Зварич узявся підмітати сніг.

Але підмітати не було вже що, бо зі снігу лишились тільки чорні п’ятна.

«Вуйко» глипав грізно на ту роботу, але не обзивався. Смоктав тільки свою носогрійку, аж пищала, і мішав щось завзято в баняку. Від рання він кухарив, щоби перший рій гідно стрінув Святий вечір. Заперезався якоюсь білою шматою і робив з себе кухаря.

— Належиться христянинові кутя,— і видістав десь опихану пшеницю.

— Годиться на Різдво риба, — і пристарав оселедців.

— Невідклично мусить бути борщ,— і саме коло нього вовтузився тепер. Щось підсипав, чогось доливав, кушав, солив, то спльовував, то поцмокував, і кричав на всіх, хто звернувся до нього за інформаціями.

— Довідаєтеся, пане і добродію, як покушаєте. Коли буде злий, стаю під хатою — і стріляйте.

Говорив це з таким переконанням, а при слові «стріляйте» так завертав очима, що всі були певні за доброту його виробу.

В хату вскочив Качур. Не скидаючи шапки, підбіг до Леонтинського і шарпнув його за запаску.

— Вуйку, новина! — крикнув весело. «Вуйко» навіть не відвернувся.

— Що сніг падає?.. Знаємо!

— Ні, не те.

— Що приїде генерал Фляйшман?.. Знаємо.

— І не те.

— Панове молодці! — звернувся «вуйко» до інших хлопців.— Згадуйте ви, бо я направду не маю часу.

— Качур, тільки не бреши, що такого? — спитав Перфецький.

Качур переждав хвильку, потім виступив на середину хати, випростував свою маленьку постать, підніс руки і довгий тонкий ніс угору, очі вп’ялив у сволок і святочно промовив:

— Стрільці і підстаршини першого роя, першої чети, першої сотні! До нас приїздить делегат Боєвої управи.

— Брешеш! — прийшло до нього звідусіль, як відгомін.

— Даю найсвятіше слово чести!..

— Хто, де, як, звідки знаєш? — кинулись до нього всі.

Навіть «вуйко» лишив борщ і з ложкою в руці відступив від Качура.

А той стояв далі непорушно, з піднесеними руками, задивлений у стелю.

— Перед хвилинкою прийшов телефонат з Коссакового куреня. Приїжджає сам пан професор Боберський у власній особі, хоч невласним автом.

— Без жартів, Качур!?

— Даю ще раз найсвятіше слово.

Це була справді неабияка новина, і не дивниця, що хлопці спершу не хотіли в неї вірити.

Делегат Боєвої управи тут, на фронті!?.. І то ще не перший-ліпший, а професор Боберський, голова «Сокола» і, поруч Кирила Трильовського, щось як український міністр війни!..

— І ще вам одну новину скажу,— запіяв високим фальцетом Качур.— Пан професор Боберський привіз для стрільців «любистки», інакшими словами — дарунки і листи.

— Що кажеш? Листи з Відня? — скочив до нього Зварич.

Качур відірвав зір від стелі і переніс його на Зварича.

— Тільки не для закоханих,— закінчив плаксиво і прижмурив до Зварича око.

— Дурень! — відповів Зварич і відвернувся.

Серед загального зацікавлення ніхто не звернув уваги на жарт Качура, а Качур не мав часу відповісти на образу Зварича.

— Які дарунки? — питали його з усіх сторін.— Коли приїжджає?

— Сказано: «любистки» — і крапка. Сказано: «нині» — також крапка.

— Сказано: «тупиця» — і три крапки.

— Але не я, тільки той, хто телефонував. Я міг би вам набрехати цілу фіру, а бачите — не хочу.

— Перший раз за свого життя,— обізвався від печі «вуйко».

— Нехай буде перший раз, але не хочу.

— Дуже красно з вашого боку. Тільки так далі.

— Слухайте, хлопці,— почав Перфецький.— Це знаменито. Приїде, побалакає з нашими, тоді можна буде про все розповісти. І про порядки, і про наші найвищі команди, і про те, що нас хочуть зробити звичайним військом. І, врешті, трохи на саму Боєву управу влізти. Сидить собі у Відні, до нас носа не показує, а нами всякі Кватерніки командують, на медалі заробляють. Винищать отак усю молоду інтелігенцію, і тоді хто піде на Україну робити пропаганду?!..

— Певно, що так,— обізвався Зварич.— Але чи винищать, то ще велике питання. Ти чув, що колись тут сотник казав! «Ми,— каже,— не на те йшли на війну, щоб нами кути витирали. Ще пождемо трохи, а тоді помаленьку всіх вас розпущу: до Коша, до Відня — де хто схоче, і переждемо війну».

Забрав слово «вуйко»:

— А мені здається, господинове мої, що воно трохи не так. Правда, стрільці зібралися на те, щоби йти на Україну передовсім робити пропаганду. Але, шановні добродії, Україна, на жаль, визначно віддалилася від нас, і коли ми до неї затьопаємо — Бог святий знає. Тут не порадить ні Боберський, ні Трильовський, ні Кость Левицький, ні сам Василько. Казав сотник: «Розпущу сотню»... Я трохи інвалід, з ногою не все в порядку і не маю так дуже права говорити про те. Але мені здається, що то не дуже тримається купи. Як то так — сотня зникне, і ніхто не буде за нею питати? А ніби війна скінчиться за тиждень чи за два?! «Винищать інтелігенцію»... Оскільки знаю, то ми ще не вся інтелігенція, а оскільки бачу, то наш отаман Шухевич досить уміє цю інтелігенцію берегти перед загладою. Зрештою, і щастя нам дописує, і, Бог дасть,— буде дописувати. Коби не ті прикрі інтриги, то ще було б сяк-так. На мою думку, треба поправити відносини серед нас, і це повинні Боберському сказати. Так само і щодо Боєвої управи. Може більше нами цікавитися. Тільки чи буде час на таку балачку. Ану ж Боберський тільки приїде, роздасть ті якісь любистки і поїде назад...

Але Боберський не тільки роздав «любистки». Отаман Шухевич дав йому змогу зіткнутися безпосередньо з хлопцями, навіть старшин не пускав туди. «Нехай,— казав,— поговорить і послухає поза нашими плечима».

Боберський менше говорив, а більше слухав. На запити відповідав коротко і дуже дипломатично, а закиди і домагання записував до нотесу, обіцяючи справу розглянути. Як тільки міг звертав розмову на щоденне життя стрільців, на їх труди і небезпеки. Коли стрільці зачинали про Коссаків, він загадочно всміхався і відповідав: «Ну, може, воно так трагічно не є», «Звідки ви знаєте?» або «Не думаю, щоб це було можливе».

Між стрільцями було багато учнів професора Боберського, і ці знали його як прекрасну людину, але в цім випадку не знали іншої розв’язки. «Коссак має в нім заприсяженого приятеля! — говорили.— Або — Боберський не може йому нічого зробити...»

Старалися навіть виправдувати свого улюбленого вчителя, та це мало помагало: стрільці були гостиною Боберського розчаровані.

Інша річ — «любистки».

Хоч які ці дарунки були скромні: пара білля, і то непрактичного, трошки солодощів і ще якісь дрібнички,— але добра воля, а наді все листи.

В кожнім пакунку був лист від незнаної панночки чи пані.

«Коханий стрільчику!

Ми всі тут подивляємо Вас, наших Героїв, нашу Славу. Серед трудів і небезпек Ви бороните Рідної Землі перед відвічним ворогом. З якою гордістю читаємо про Ваші подвиги, і як жаль нам, коли прийде вістка про смерть котрогось із Вас. Коханий стрільчику! Як будете мати час і охоту, відпишіть мені. Розкажіть про все, що в Вас чувати, і як тепер живеться, а я знову напишу до Вас, і так станемо добрими знайомими».

З якою радістю читав кожний тих кільканадцять рядків, які менш-більш однаково звучали. Ховали хлопці ці письма, і знов витягали, і все знаходили в них щось нового. Добрі, зичливі наші жінки! Далеко, в чужім Відні, серед недостачі і журби працювали десь днями і ночами, щоб наготовити стільки «любистків», а потім ще сідали писати листи. І хлопці обіцювали собі відповісти зараз по святах, радіючи, що будуть мати когось поза стрілецтвом. Відтяті від Галичини, знаходили отеє немов когось із рідні, а може, і ще ближчого?.. Мріяли...

Зварич був у сьомім небі. Його «любисток» був заадресований до нього, а всередині був лист.

Від Наталки.

Дрожали його руки, як роздирав коверту, перескакував слова дрібного письма коханої дівчини...

«Петрусю.

Ми з Мамцею вже третій місяць у Відні. Татунця нема між нами. Ще сидять у Талергофі. Що ми вже не робили, Мамця ходили до міністра на авдіенцію — і не помогло. Але є тут посол Бачинський, і він каже, що Татунцьо незадовго вийдуть на волю. Там має бути страшно. Мамця цілими днями плачуть і журяться, а так посивіли, що не пізнати їх. Я спочатку була зла, що Ти не відзиваєшся, але потім мені сказали, що то дуже тяжко написати від вас лист. Я була в Боєвій управі, мені сказали число пошти, але Ти, видно, не дістав моїх листів. Тепер казали, що ви вже будете мати свою пошту і що вже тепер буде легко. Пиши до нас багато про все. Може, Ти що чув про Бужани, про панство Городюків і нашу тету? Коло вас десь дуже страшно, вічно бої і бої. Тільки вважай, не пиши про те, де ви тепер, бо того не можна, на пошті перечеркують або забирають лист. А решту можна і Ти, Петрусю, пиши багато, а я також буду, і буде нам веселіше. Боже, Боже, щоби вже Татунцьо вийшли і щоби вже назад вернулися до Бужан.

Кінчу, бо Мамця ще хочуть дописатися.

Па.

Наталка».

А під сподом пані Керницька написала кілька рядків: «Дорогий Петре!

Не знаю, чи Наталка розповіла Вам про все, бо не хотіла мені прочитати. Мужа ще не випустили, і я страшенно гризуся, бо він там дуже бідує. Але є в Бозі надія, що скоро вийде. Посол др. Володимир Бачинський обіцяв зайнятися тим. Тут дуже дорого і життя нелегке. Маємо одну кімнату при Йозефштедтерштрассе, 47, не знаю, чи Наталка подала Вам адресу. Гроші вже вийшли, але дістаємо запомогу. Напишіть нам багато про себе і що де чувати.

Цілую Вас сердечно

Юлія Керницька».

Читав Зварич свій лист не кілька разів, а кільканадцять, і ще був би зачинав від початку, якби товариші не стали покепковувати.

— Петре, по-якому твій лист? — допитувався Качур.

— Лиши хлопця,— боронив Черник.— Слабо вчився в школі, а на війні і те забув, то тепер тяжко.

— А може, то вже віденським діялектом... Штроссе... кумен... вянер...

Не було ради. Зварич сховав лист і відложив читання і свої мрії на пізніше.