Заметіль III. У зворах Бескиду: Повість зі стрілецького життя

..БО ЗАМЕТІЛЯМИ КУРИЛИСЯ ДОРОГИ

Давно вже село не пам'ятало такого врожаю, як у 1914 році. Щедро заколосилися поля, зарясніли сади не тільки в Бужанах, а й по всій Галичині. Для селян це було великою втіхою, але й передчуттям біди.

«То не на добре»,— говорили старожили, намагаючись коли не запобігти невідомому грядущому лихові, то бодай підготовити людей до нього, попередити їх, щоб не впало воно несподіваним каменем. Але цей камінь таки скоро впав.

Війна! «Стоустою птахою понеслась вістка понад галицьку землю. Летіла понад подільські ниви, понад підгірські ліси аж до підхмарних вершків Чорногори. Бистріша від розставних коней, голосніша від весняного грому, забігала в кожний куток...» Війна!..

Бужани вона теж не обминула. Село чекало страждань і горя. А сільські «політики», збираючи коло себе юрби народу, зі знанням ситуації розмірковували: Австрія йде на Сербію, Сербія попросить допомоги в Росії... Росія схоче взяти «своє» від Австрії... На бік Росії стане Франція, а Німеччина буде підтримувати Австрію...

Врешті, колізії світового воєнного пекла так і розвивались. Такими вони постають з трилогії Р. Купчинського «Заметіль», таким у першій її частині — повісті «Курилася доріженька» (вийшла у світ 1928 р.) оживає сполітизоване галицьке село.

Це був один із перших в українській літературі епічний твір, де на тлі першої світової війни бачимо, як формувалася, ширилась і міцніла в народі ідея стрілецького руху, за якою стояла висока місія народної участі у відновленні української державності.

«Заметіль» написано вже після всього — після надихаючих перемог і великих втрат, після українського програшу, по гарячих слідах подій. На жаль, то була не найкраща пора для оцінок та аналізу цих подій, оскільки галицькою інтелігенцією, принаймні великою її частиною, опановував дух зневіри. На вчорашній героїзм вона дивилась як на політичний романтизм, як на свою обманутість політичними гаслами, як на розгублені ілюзії. Часом вона звинувачувала в цьому і тих, хто нічим не провинився і тим паче не спричинився до українського програшу.

Купчинському, який пройшов важкими фронтовими дорогами від початку аж до кінця, який зазнав польського інтернування, чути такі звинувачення було дуже боляче. Він прагнув якось їх спростувати, пояснити. Для цього потрібен був аналіз суспільно-політичних процесів у Галичині та розуміння політики двох великих імперій — Австро-Угорської і Російської. Тому він будує численні сюжетні відгалуження, дає можливість розвинутись різноманітним персонажам. Приміром, як колоритно постає дурний Якимцьо — персонаж епізодичний, але який промовистий! Або ж Мариночка — жінка Василя Татариновського, що в повісті «Курилася доріженька» з’являється на невеличкий мент, щоб своєю присутністю заявити величезне материнське страждання, розпуку за сином Миколкою, мобілізованим у цісарську армію.

В трилогії персонажів такого, сказати б, «миттєвого спалаху» багато. Берко і Естерка, Росавич, Полоз з дружиною, дід Іван, Федорій, Шварцер, Анічка та чимало інших живуть кожен по-своєму, кожен певним чином уособлює галицьку дійсність, є її типажем, її конкретикою.

Словом, неважко прийти до висновку, що Купчинський як прозаїк жадає у кожному із своїх героїв бачити щось таке, що по-своєму визначало б натуру. Це, зрозуміла річ, обов'язкова вимога до себе кожного письменника, який ставиться до творчості відповідально. Р. Купчинський якогось іншого підходу до неї й не хотів знати. Вся вона — це сльоза радості і печалі, присвячена січовому стрілецтву. А стрілецтво — то його молодість, його віра і надія, його найсвятіша мрія, його найсолодший і найтяжчий біль.

Отож творив він з любові і відповідальності. В цьому переконують особливо ті місця трилогії, де він описує якісь стрілецькі ситуації чи сцени, дає характеристики героям.

У портреті Петра Зварича, здається, сфокусовано самі людські приваби, але сказати, що письменник заідеалізовує свого героя, нема ніяких підстав: його художня фраза переконує життєвою вірогідністю.

«Гарний з нього був хлопець. Високий на ріст, тонкий у поясі і широкий у раменах. Тонке чорне волосся кучерявилось на висках і над чолом, брови сходилися майже над рівним носом, тільки розділяла їх пруга, що йшла поперек через чоло. Це знак від кінського копита і пам'ятка від сивого коня, що ще в батька ходив у візку. Ця пруга не шпетила його, навпаки — додавала молодому обличчю мужеськости і краси. Під бровами сиділи невеликі, але цікаві сірі очі, що раз запалювались огнем, як два вуглики, то заходили мрійливим серпанком задуми. Уста тонкі, затиснені, разом з розвиненою добре бородою вказували на рішучість і сильну волю».

У наведеній цитаті маємо можливість приглянутись до, так би мовити, портретопису, який у художній стилістиці Р. Купчинського дуже важливий. Може здатися, що при творенні цих зовнішніх портретів письменник користується стандартними барвами. Але таке враження — наслідок того, що ми впізнаємо окремі штрихи, відомі нам з якогось іншого літературного «живопису». Насправді Купчинський пише портрети самобутні, з індивідуальною людською плоттю, з пульсацією в них внутрішньої сили.

Перед письменником стояло складне завдання —створити образи людей, на долях яких позначилась війна: Галичина 1914 — 1918 років стала ареною воєнних баталій. Одне життя переживає дід Федорій, якому на старості літ судились важкі випробування. З-під угорської границі, через усі Карпати йому треба пішки добратись аж на Золочівщину. І немічний Федорій, потрапляючи в страшні ситуації, переносить те, що й здоровому не під силу.

Інша доля в отця Керницького. але також драматична. Його єдина дочка тяжко переживає розлуку з батьком, якого забрала австрійська поліція, бо австрійський уряд не тільки москвофілів, але й підозрюваних в москвофільстві, вивозив зі Східної Галичини якомога далі від фронтової зони. Місцем притулку таких були концтабори Талергофа, Гмінда, Хоценя та інші.

У кожній повісті трилогії «Заметіль» Купчинський, будуючи художні колізії, не поминає матеріалу документального. Він не тільки залишає у творі незмінною топоніміку: Золочів, Львів, Стрий, Мукачів тощо, він вводить у художню тканину щедру історичну інформацію:

«— Бій під Верецькими — почав святочно Качур, — це перший бій українського війська з москалями від козацьких часів. Дата 28 вересня...

— Гов! — перервав йому промову хорунжий Балюк, що саме підійшов до гурту.— Не ви були перші. Сотня Семенюка два дні швидше звела бій під Сянками. Отже, не дата 28, а 26 вересня 1914 року буде історична. А перший стрілець, який впав за волю України,— це Василь Чехут з Кадлубищ, повіт Броди...»

Купчинський прекрасно знав хроніку війни. Збереглися свідчення, що пережиті стрілецькі будні він занотовував у своїх записниках. Часто між такі записи потрапляли поетичні строфи, гумористичні сценки, які передавалися з рук у руки, тішили стрільців витонченою жартівливістю. Наприклад, у 1915 році великої популярності набула його «Новініада». що ходила в рукописі між бійцями.

«Новініаду» Р. Купчинського, яка налічувала 21 сторінку писаного тексту з окремими ілюстраціями Осипа Куриласа, потім називали початком досить широкої стрілецької преси. Героєм «Новініади» став стрілець Новіна, який між товаришами користувався славою витівника та відважного лицаря. Він залицяється до лагідної і красивої Маргітки — дівчини з угорської України. Батьки її змадяризовані, але з приходом усусусів у них пробуджується національна гідність, і в цьому важливу роль відіграють Новіна і Маргітка. До речі, в повісті «У зворах Бескиду» — третій частині «Заметілі» теж є Новіна, якому автор відводить поважну художню роль. Справа не тільки в тому, що Новіна із гумористичної «Новініади» майже через двадцять років перемандрує в роман, хоч це засвідчує, що Купчинський уже як сформований письменник не був байдужий до свого героя з раннього, недрукованого твору. Акцентуємо на іншому: «Новініаду» можна вважати початком, від якого Купчинський розвиватиметься як художник-епік. Адже тут він показав уміння вести розповідь, будувати конфлікт.

Продовженням розвитку Купчинського-епіка стала його поема «Скоропад». Він її писав у 1917— 1918 роках, а видав майже через п'ятдесят літ (1965) у Нью-Йорку.

Десь через три роки після написання «Скоропада» Р. Купчинський видрукував драматичну поему «Великий день» (1921). Вона вже остаточно переконувала, що Купчинський не тільки лірик, який прославився стрілецькими піснями, але й художник епічного характеру. Події твору відбуваються на горі Маківці в Карпатах — місці славної перемоги усусусів над військом царської Росії. Головний герой — Дмитро Вітовський, вірніше його дух, який з'являється зоряної ночі на поляні, вкритій березовими хрестами. Протистоїть йому тінь чорного духу — тінь Черні, що вступає з ним у двобій. Для Вітовського це звичний опір, який йому постійно доводилося долати. Долає він його і тут:

Цей «святий огонь» горить і в серцях героїв трилогії «Заметіль». Правда, горить він у кожного по-своєму, з неоднаковою силою. Врешті, як і в житті. Почуття національної свідомості формувалось теж по-різному, різними соціальними умовами та багатьма іншими чинниками. Бужанським сільським хлопцям, щоб опинитися в усусусах, зрозуміло, потрібна була важча й суперечливіша дорога, ніж, наприклад, студентові прав Петрові Зваричу. Ці різні дороги до національного прозріння Купчинський і намагається простежити, що не було для нього чужим, бо в роки молодості він сам пройшов такими дорогами, бачив тернисті стежки інших.

Та час, коли Р. Купчинський писав і видавав трилогію, був дуже складний. Під кінець 20-х та на початку 30-х років у Галичині з новою силою активізуються різні партії й угруповання, творяться нові. Західноукраїнська інтелігенція, що була зорієнтована на Схід, побачила реальні прояви сваволі сталінізму. На Радянській Україні із багатьох літературних організацій, об'єднань, груп твориться єдина Спілка письменників, декларується метод соціалістичного реалізму. Тільки і тільки він! «Творчий» маховик одописання вождеві та перемогам соціалістичного будівництва набирає все більших обертів. А паралельно з цим — терор, арешти, Соловки і Сибір, масовий голодомор українського селянства.

Галицька періодика в міру своїх можливостей інформує про ці соціально-політичні процеси. Самообмануті В. Бобинський та родина Крушельницьких невдовзі стають однією із найболючіших ілюстрацій «великих перемог» на Великій Україні.

Літературна атмосфера в Галичині знову пожвавлюється. З'являється молоде творче покоління, провідне місце серед якого займає Б. І. Антонич. Старші — В. Стефаник, М. Черемшина, О. Кобилянська, О. Маковей, Г. Хоткевич, Н. Кобринська, К. Гриневичева — перебувають на творчих вершинах. Широку популярність завойовують твори А. Чайковського, Ю. Опільського, В. Будзиновського, Д. Лукіяновича, Ю. Липи. Щойно сколихнула читацький загал повість Осипа Турянського «Поза межами болю», яка стала першим і, мабуть, найкращим твором воєнної тематики.

В час появи «Заметілі» виходять твори Федора Дудка («Чорторий», «Квіти і кров», «На згарищах»), повість Юрія Шкрумеляка «Чета крилатих», повість Володимира Лопушанського «Перемога», нариси Максима Брилинського «Хресний вогонь», повість Олеся Бабія «Перші стежі» та інші. Галицьку тему у різних ракурсах опрацьовують B. Бирчак, Б. Лепкий, О. Назарак, М. Голубець, І. Филипчак, І. Калічак.

Такий інтенсивний літературний процес із домінуючою в ньому темою січового стрілецтва зобов'язував Р. Купчинського шукати нову художню інтерпретацію її. І це йому значною мірою вдалося. Його герой Петро Зварич піднімається на новий рівень усвідомлення політичної ситуації. Візьмемо для прикладу Остапа Безкоровайного з драми Петра Карманського «Буря», написаної ще 1923 року. Безкоровайний, як і Петро Зварич, також студент. Петра з війни чекає Наталка, а Остапа — Галя Розлуцька. Але це, так би мовити, зовнішні лінії, за якими протікає життя героїв трилогії «Заметіль» і драми «Буря». Є й інші, менш помітні, які начеб випливають із того, що діється навколо, в реальному житті. Безкоровайний — український патріот, та йому треба прожити немало важких воєнних днів, щоб сказати собі: «Ми є! Є український народ! Ми вже не бездушна маса, з якої можна ліпити, що кому заманеться». Зварич теж зазнає певної еволюції. Тільки його мислення, можна сказати, на іншому витку політичної свідомості. Він дивиться глибше, в корінь проблеми. Поняття патріотизму та національного обов'язку для нього самі собою зрозумілі, зрозуміла й роль стрілецтва, яка полягала в тому, що січові стрільці мусять іти «освідомлювати російських українців» у їх українстві та причинах їхньої недолі. Але поки що, розуміє він, зайди як зі сходу, так і з заходу наступають на Україну, нищать і толочать її, маючи при цьому свій розрахунок. Він розуміє, чому австрійський уряд дозволив утворити легіон Українських січових стрільців тільки з 2500 бійців. Тому, побачивши масу добровольців в українську армію, він не може просто тішитися тим, що «ми є! Є український народ!» Він вражений тим, що патріотам, які «рішаються на найтяжчу долю», доводилося ще всіляко виборювати собі можливість «бути народом», а в разі потреби — офірувати Україні своє життя: «Один стрілець купив від другого місце в сотні з правом іти на війну і евентуально бути забитим. Продавцем був мало-містечковий купчик, що під впливом надмірного романтизму пішов до стрільців, а покупцем — учень торговельної школи, що під впливом купецьких наук навчився купувати романтику за гроші».

Як бачимо, пізнаючи феномен духу українського стрілецтва, Купчинський приглядається до нього з усіх боків, він його не ідеалізує, хоча й не оминає того, як важко було тим першим молодим українським лицарям, що без вагань зголосилися в стрілецькі ряди, але не потрапили до них. Роман Купчинський здавав собі справу з того, що в художньому творі конкретні історичні факти чи реалії дійсності, буквально вихоплені з неї, можуть обернутися проти художності, перерости у публіцистичну надмірність. Він хоч і часто апелює до таких фактів, та це не випирає з художнього тексту, оскільки автор послідовно дбає про те, щоб вони не сповільнювали драматичної динаміки, яка рухає загальний сюжет трилогії. Цьому сприяє вельми суттєва прикмета його художнього мислення як прозаїка — дивовижно органічне поєднання «емоціо» і «раціо», причому ліризм зі своєю глибокою драматичною підосновою відіграє не другорядну функцію.

Важливо наголосити, що подія чи факт, які потрапляють у поле зору автора, найчастіше недовго перебувають під його «обстрілом». Зате «обстріл» здійснюється з усіх сторін, із якимсь магічним проникненням у їх суть. Часто вистачає лише уривчастих реплік його героїв, щоб, скажімо, виявити їх ставлення до ненависного їм «мадярського мундура», а разом із цим до самої Мадярщини, чи лаконічно схарактеризувати поляків та Австрію.

Купчинський не обминає нагоди, щоб придивитися до своїх героїв збоку, вслухатись у них. І, скажімо, «вуйко» Леонтинський, і сотенний писар Горобець, і стрільці Качур чи Склярський, і сім’я Городюків, та й усі інші, що заселяють трилогію,— це живі прототипи самої дійсності.

Правда, часто письменник сам бере слово і стає оповідачем. Характерно, що така його участь у творі найчастіше не підготовляє читача на сприйняття того, що має відбутись за сюжетом, а дописує те, що вже відбувалось, уяскравлює певну картину: «Поруч одноманітних міських убрань яскраві кожушки гуцулів, темні сіраки бойків, чорні кабати подоляків. Поруч «сі», «ся», «се» —«це», «се», «те» і «теє». Поруч тернопільських «кавунів» станіславські «гриси», коломийські «англійці», перемиські «каштани», бориславські «малахи». Все те трималося поки що віддільними сотнями, але входило вже в суміш, щораз то більше відчуваючи спільноту стрілецької громади».

У трилогії багато етнографічних описів. Можна тільки подивуватися письменницькому вмінню схоплювати народний колорит, картини сільського та містечкового побуту. Це стає особливо вартісним нині, коли зі свіжою силою пристрасті припадаємо до національних духовних джерел, коли багато з того, що втрачено та забуто, хочемо повернути у нашу дійсність. Наприклад, точне відтворення української ноші в її етнічних характеристиках — це своєрідні етнографічні документи, які, очевидно, ще зіграватимуть для нас свою роль.

Так само варто наголосити на мовних партіях героїв. Річ не лише в розумінні Р. Купчинським того, що мова, скажімо, панни Наталки своєю лексикою мусить відрізнятись від мови Мариночки та дружини майора Клявса. Таке елементарне дотримання норм художньої типізації не збираємось ставити йому в заслугу. Його великою заслугою є інше — уміння вслухатись у мову, як у музику, уміння чаруватись красою того чи іншого говору, виповнювати душі своїх героїв життєдайною силою цих говорів. Згадаймо хоча б, якими свіжими барвами засвітилася мова персонажів у третій частині трилогії — повісті «У зворах Бескиду». З Галичини події переносяться на Закарпаття. Відповідно до цього міняються й авторські акценти. Та на чому б письменник не зосереджувався, на чому б не наголошував, він пам'ятає про нову мовну стихію, тобто про мову русинів і змадяризованих українських сіл.

До речі, те, що на всьому протязі трилогії чуємо німецькі, польські, угорські, російські, словацькі фрази, а то й діалоги,— також галицька дійсність: народ уже й не дивувавсь, коли у себе вдома бачив чужоземну армію. Купчинському вдається уловлювати такий настрій. Часто для цього йому вистачає лише кількох промовистих штрихів.

Говорячи про прозу Р. Купчинського, не можна обминути певних гумористичних нот у її художній стилістиці, як висловлювавсь критик Богдан Рубчак,— «гумористичної пуанти». В усіх трьох частинах «Заметілі» гумор справді виступає активно діючим персонажем. Він витончений, гнучкий та елегантний. Що ж , Галактіон Чіпка (псевдонім, під яким Купчинський виступав як письменник-гуморист) у цьому стилі художнього мислення мав чималий досвід. Його «терпкі думки» (малі форми гумористично-сатиричної прози), фейлетони, епіграми, оповідки — прекрасне свідчення цього. Двома-трьома рядками він міг схарактеризувати особу чи групу людей у їх найосновніших вадах, умів дати лаконічну оцінку суспільним процесам, афористично висловитись, проникаючи у суть явища. Багато його «терпких думок» начеб мовлені сьогодні: «Коли б нам 50 літ самостійного життя, то ми або втратили б його навіки, або здивували б світ»; чи ось таке: «Ми здібний народ і тому в більшості випадків імпровізуємо: промови, імпрези і... державу»; або ж: «Автор української конституції має простудіювати дві речі: організацію Запорізької Січі й армії батька Махна. Без того не дасть ради».

На цьому, шановний читачу, завершуємо подорож у прозу Романа Купчинського. Якщо ми багато чого не зуміли побачити, то це насамперед пояснюється тим, що вона перша. При першому огляді не все відразу осягається. Проза Р. Купчинського, як і його поезія, щойно повертається в літературу. Отже, попереду нові студії, глибші оцінки. Сьогодні незаперечним залишається факт, що без «Заметілі» у нас було б куди бідніше уявлення про український січовий рух молоді та колізії першої світової війни.

Не переоцінюючи творчих заслуг письменника, не слід їх і применшувати. Р. Купчинський не тільки був помітною творчою постаттю в літературному процесі Галичини 20— 30-х років, але й значною мірою впливав на нього.

ТАРАС САЛИГА

«У зворах Бескиду» — третя повість із трилогії українського письменника «Заметіль», що є талановитою спробою художньо відтворити середовище, в якому зродилася стрілецька ідея, залишивши глибокий слід у пам’яті українського народу. Описувані події автор пережив як співучасник та очевидець, а тому твір має значення «гарячого документа» для вивчення історії відродження державності на західноукраїнських землях.