У зворах Бескиду

***

Зварич мав іти з приказом. Його чета лежала в запасі за церковкою на горбі, а три інші чети були в лінії.

Станув за грубим деревом і докладно розглянув положення.

В долі лежали Верецькі, як на долоні, таке ще недавно живе, рухливе містечко, тепер знову завмерле. Здається, ні живої душі в ньому. Але це тільки так, на око. Повне воно людей, одні жиди ще вчора димом здиміли. Решта все замкнулося наглухо в хатах і ні носа надвір не показує. Але й так коли добре придивитися, то можна побачити людей. То тут, то там криються за хатами гуртки чорних постатей, збиті в купу, що й не розрізнити поодиноких осіб. Це галицькі «ляндштурмаки», які мають боронити москалям вступу на Мадярщину. Вони також у запасі, як і перша чета стрілецької сотні.

Бойова лінія — над Верецькими, на горбах. Стрілецькі чети — за рікою, біля ріденького ліска. Лівим крилом притикають до ріки, правим до куреня «ляндштурмаків». Москалі наступають від заходу, по обидвох сторонах ріки, весь час маючи наших згори. Верецькі бачать з верхів дуже добре. Тому так тяжко перекрастися вуличками містечка, а на поодинокого навіть вояка летить зараз шрапнеля або граната.

Розглядається Зварич і запам’ятує собі добре дорогу. Зійде вузенькою вуличкою коло церкви, перебіжить відкритий міст і кусень шляху, а за мостом скриють його уже хати, а за містом — горбик і глибока доріжина у вивозі. Далі вже не видно, але там дасть собі уже раду, знайде якусь закриту дорогу.

Сховав карточку сотенного в кишеню і без слова прощання пустився бігом надолину.

— А вертайте швидко назад! — крикнув за ним навздогін сотенний.

Не відповів нічого, бо вже й не було як. Почув аж тепер, що ввійшов у правдиву битву. Становище першої чети видалося йому таким безпечним і вигідним у порівнянні з ним і тими всіма — там на лінії, що аж дивувався, чого йому досі бігали мурашки поза спиною. Тепер є бодай чого боятися. Та, на диво, десь подівся страх і нервозність. Спокійніше пливе думка, очі ліпше запримічують подробиці.

Ось уже й церква...

Тиха й безпомічна, немов жінка, призначена на розстріл. Витягнула шию, примкнула очі і жде. Раз по раз цокають кулі по банях, то, мов маєві хрущі, стукають лобами в муровані стіни. Довкола церкви мур, а за ним знову чорні плащі «ляндштурмаків».

Старшина від них затримує Зварича.

— Куди так, козаче? — питає по-українськи. Зваричеві так якось радісно робиться на душі. Поручник — і по-українськи!..

— До тамтих чет, що на горі, з наказом! — відповідає і забуває навіть станути на «позір».

— То вважайте коло моста! Там дуже видно, і москалі зараз б’ють.

— Дякую. Я вже сам бачив з гори, що там горячо.

— А як будете вертати, вступіть до мене. Розкажете, що там нового!

Зварич минає церковний мур, перебігає групу хат, і врешті спиняється за останньою. Перед ним кусень відкритого шляху і міст.

Три чети мали щастя, коли переходили на позицію,— ні одного раненого. Але з іншими частинами так не було. Ось видно біля моста розбитий віз. З якогось обозу... Прийшла граната — і кінець. Осталася купа заліза і поламаного дерева... Але й ще щось... Видніє на рові чорний плащ і цегляста горбовина. Візник і коні! А там далі якась пачка на шляху...

Біля моста раз по раз вибухають гранати. Чорно-бурі корчі диму виростають із землі і несуться помалу з вітром на схід. Коли граната попаде в ріку, підноситься вгору срібний стовп води і швидко осідає назад.

«Хочуть знищити міст!— думає Зварич.— Позвольте, панове, ще бодай перейти на другий бік».

Кріс у праву руку, лівою за кишеню, повну набоїв,— і вперед.

Нема часу на страх і на роздумування. Серце замовкло, думка спинилася, тільки зір і слух загострився.

Бігом попри розбитий віз... Колесо з нього на дорозі, решта в рові. А біля воза ополченець в чорнім плащі, зовсім якби спав. Навіть рука під голову підложена. Побиті коні страшніші. Один через другого перевалені, позамотувані в упряж. В того, що наверху, страшна рана в боці. Граната роздерла йому живіт і відчахнула задню ногу.

— Шві-шві-шві-шві! — зашамкало стрільно.

Зварич скулився мимоволі і на мить спинився в бігу.

Траух!

Граната вибухла за дорогою, і в повітрі заскигліли відломки.

Нема часу на страх. Швидше до моста!

Ось і міст.

В одному місці заломані дошки, вода крізь діру світиться...

Знову шамкання. Пафф!

Низько наставлена шрапнель сипнула по мості кульками, як добрий сівач горохом.

Коби через міст, там далі вже байка. Ще клапоть дороги — і вже хати.

Шві-шві-шві... Гу-уп !

Тим разом граната попала в воду. Бризнула вода, полетіли вгору камінці та відламки.

Пафф! Пафф! — дві шрапнелі. Одна спереду, друга ззаду.

Кінець моста. Знову труп у чорнім плащі. Горілиць, із розкиненими руками, а з голови кров...

Думки нема — жалю нема, тільки зір сковзнувся по вбитім. і побіг наперед.

А там, на шляху, виріс корч диму і куряви.

Траух! — граната...

Зварич зіскочив у рів і хильцем попри дорогу.

Траух! — за дорогою...

Пафф! — над хатами...

Саме там, де видавалося так безпечно.

Шві-шві-шві-фіув...

Зварич припав у рові. А за ровом граната.

...Траух!

Грудки землі рясно посипалися на шлях. Граната вибухла десь дуже близько, бо дим з неї аж у рів постелився. Але Зварича не досягнула. В тім місці був вищий насип, хтось більше землі наклав. І це врятувало стрільцеві життя.

Як часто такі припадкові підвищення під час миру рятують людям життя під час війни!..

Побіг далі.

Знову в рові чорний плащ.

Багато десь тих плащів, отак порозкиданих по полю. І не самі вони. В кожнім скривається тіло старого ополченця, що, кинувши жінку й діти, пішов жертвувати кров «цісарю й його краям»...

Перескочив Зварич трупа, навіть не глянувши на нього. Часу нема.

Врешті перша хата.

Похилена від старости ліп’янка, стіни тонкі, побиті кулями, але як добре, як безпечно за нею! Нехай собі тепер москалі стріляють, скільки хочуть!..

Пуфф! — шрапнель просто хати...

Чути, як кулі висипалися. Одні всякли в стріху, другі злопотіли по стіні...

Нехай стріляють. А спочити треба хоч хвильку. Не багато того цілого бігу було, двісті кроків, може, але він не такий чогось, як на спортовім грищі. Біжиш під кулями — не чуєш його, а добіжиш до якогось сховку, тоді кості сто раз більше ниють.

Але великого часу на спочинок нема, коли треба донести наказ до лінії. Від нього може залежати життя соток людей, доля фронту, а навіть цілої війни...

Зварич рушив у дальшу дорогу. Вже не бігом, а кроком поміж хати та стодоли, все під гору, в напрямі горбків за містечком. Весело йому на душі, так легко, так свобідно в грудях. Хоч кожний крок зближає його до фронту, але там, напевно, ліпше. Може, гармати і там докучають, але чоловік там не сам. Куди глянути — товариші, і всім однакова доля.

Московська артилерія, як на злість, перестала бити на відкриту дорогу і перенесла вогонь поза церкву, менш-більш там, де перша чета в запасі лежить.

«Нічого їм не буде,— думає Зварич.— Але нехай трохи наїдяться страху».

Перед ним на горбах не чути гарматних вибухів, тільки рідкі крісові стріли. Десь за горою стебнує скоростріл...

За останньою хатою дорога пішла вивозом.

Під високим берегом цілий ряд чорних плащів... Але ці живуть, рухаються... Запас!

Зараз скраю спиняє Зварича якийсь старшина. Не знати, хто він, бо зірки шаликом закриті. Грубий, бородатий, з люлькою в роті.

— Куди? — питає по-німецьки.

— До Українських січових стрільців! З наказом! — відповідає Зварич.

— Спішися, бо може бути пізно! — остерігає старшина, тим разом по-чеськи, і чогось усміхається.

Зварич прискорює хід і швидко минає густу лаву чорних плащів.

— ...Отче наш, іже єси...

— ...І не введи нас...

— ...Боже, милостив будь мені...

— Во ім’я Отця і Сина...

Старі ополченці шепчуть голосно молитви...

Минає останнього з них і виходить на чисте поле. Може, знову зачнеться тепер пекло. Від москалів, певно, видно його. Але проходить цілий склін і ні разу не шамкає над ним стрільно. Зате крісові кулі летять горою: фіу-фіу.

Фіть-фіть-фіть-фіть! — скоростріл...

За горбом, у долинці, знову чорні плащі. Може, з півсотні. Лежать непорушно на землі, як трупи.

— Куди до стрільців, до «охотників»?

Показують рукою напрям. Кожний тих «охотників» знає, бо це одиноке молоде військо в цілій околиці. Решта — ополченці і мадярські жандарми.

Тут уже добре чути фронтом. Стріли з «верндлів» гукають голосно і виразно, а московські крісові кулі вже не свищуть, а шиплять, як оси.

Добре, що дорога випадає поза горбик, а то прийшлось би рачкувати. Коби скорше до лінії! Віддати наказ, збутися тяжкої відповідальности, а тоді подивитися, як там?! Цікаво...

За горбком кільканадцять кроків бігом через отверте місце — і вже знову в укритті. Тепер просто на лісок, що на верху! Там раз по раз лунають вистріли. Під деревами видно якісь постаті.

Зварич підійшов ближче.

— Долів! — добігло до нього з гори.

Машинально виконав наказ і почав рачкувати. Кулі тут ще більше злісно шиплять. То тут, то там заоре котрась носом у землю.

На горі, видно, цікавляться Зваричем, бо кілька пар очей звернулося на нього.

Трах-тарах-трах-трах!

Затріскотіло перед ліском, і лиця відвернулися.

Траух! — вибухла граната наліво від ліска.

«Починається!— думає Зварич і зривається та біжить до своїх.

— Долів! чує знову наказ, але робить ще кілька кроків і паде на краю лісу.

Перед ним «перша поміч» — два санітари з червоними хрестами на рукавах, але без ніяких причандалів.

— На другий раз не будьте такі відважні! остерігає його один. — Могли-сьте легко дістати кульку.

— Де четар Яримович?

— Там, далі!— показали головою на початок лісу — Тільки не підносіться, щоб не зрадити позиції.

За ліском, на самім шпилі горба, позиція. Видно ззаду всіх як на долоні. Стрілецька сотня не дістала лопаток, то й закопатися не могла. Поклалися хлопці на рівну землю. Купка кертовиння — великий сховок. Використовує кожний що може і стріляє зі старого «верндля» як уміє. На щастя, москалі чомусь не дуже докучають ні гарматами, ні крісами. Десь там, на другім горбі, закопалися і тільки час до часу пускають стріл. Зате направо, під великим лісом, там гаряче. Кріси, скоростріли і гармати. Австрійська артилерія тільки десь-колись відізветься. Всього дві гармати. І то одна як вистрілить, то потім півгодини мовчить, бо направляють її.

— Товаришу четар! Голошу слухняно, я приніс наказ!

Молоденький четар узяв карточку і швидко перебіг її очима.

— Добре то казати!— посміхнувся гірко. А я навіть дурної карти не маю... Але, може, розвідаюсь від когось.

Видер з нотатника листок і написав звідомлення для сотенного.

— Кланяйтеся там першій четі від нас!

Зварич відчув іронію у його голосі. Нібито перша чета безпечна, а вони тут.

— Як побачу їх,— відповів четареві.— На дорозі коло моста багато гірше, як тут, у вас.

— Не бійтеся. Незадовго, як почнеться наступ, і ми будемо мати коломийку.

«Будете або ні! — подумав Зварич.— А тим часом у вас не дуже так страшно».

Зсунувся швидко з горба і побіг назад туди, звідки прийшов.

Часті вибухи гранат на лінії примусили його обернутися...

Цілий лісок і горб біля нього окутався димом гранат. Москалі приготовляли наступ...

Знову доходив до моста. Знову мав перебігти парусот метрів, які йому так добре вбилися в тямку. Спинився за крайньою хатою і ждав на пригожий момент, коли ворожа артилерія набиратиме нового духу. Переходив у думці всі подробиці небезпечної дороги і укладав собі, як використати кожний рівець, кожний горбик, щоби донести цілу шкіру до своєї чети, а звідомлення — до команди сотні.

За його плечима, на горбах, звідки щойно вернув, клекотіло, мов у казані. Рвалися шрапнелі, рили землю гранати, а кріси і скоростріли злилися в один лопіт, безустанний, монотонний.

Нараз, мов під доторком чародійної палички, втихла артилерія. За нею спинилась пальба скорострілів, і тільки кріси тріскотіли по горбах. Але крісова стрілянина йшла якось безладно, непевно, немов зацукуючись. Зривалася в однім місці, раптом стихала, перекидалася в інше, в друге, третє, щоби потім знову вернутися до першого, розсипалася, знову збиралася докупи і врешті стихла. Як сокирою врубав. На малу хвилину, але таку, що кожний здригнувся, мов від удару грому.

Кажуть, що мельник будиться, коли раптом стане млин. Сто раз сильніше враження тиші серед бою. Вона збудить вояка, хоч би він відсипляв цілу низку непереспаних ночей, хоч би відлежував сотки пройдених кілометрів.

Стихло...

Ухо, звикле до гаркоту артилерії і тріскотні скорострілів, не ловить малих звуків, не чує плюскоту води в ріці чи тарахкоту одного воза. Тиша, як мряка, впала в одну мить на Верецькі й околицю і задушила кожний згук.

Зварич стрепенувся.

«Тепер пригожий момент!» — і кинувся в сторону моста.

Але не пробіг ще і двадцять кроків, як новий згук заморозив його на місці.

— Ур-я-я! — понеслося над одним берегом ріки.

— Ур-я-я-я! — відповів йому другий берег.

— Ур-я-я! Ур-я-я-! Ур-я-я-!

Хто з тих, що був на російськім фронті, не пам’ятає цього вигуку. Знають його добре і вояки, які сиділи тоді скулені в розбитих окопах, знають і громадяни, які знайшлися недалеко фронту.

Протяжний, сумовитий, а разом з тим страшний вигук російських солдатів, що йшли до наступу. Була в нім гроза непроглядної маси і меланхолія гнаних на смерть людей.

— Ур-я-я!

Який же інакший був той вигук від німецького короткого, стисненого «Урра! Урра!». що, мов блиск острого леза, протинав воздух.

— Ур-я-я!

Зварич почув його перший раз у житті, але відразу пізнав, що це гукнув ворог. Так не могли скричати ні стрільці, ні мадяри, ні наші старі ополченці. Застиг на місці і глянув у сторону, звідки той крик вилетів.

Долиною попри ріку гналася в сторону моста кіннота. Як градова хмара, що впала вниз і несеться понад саму землю. А земля глухо дудонить, погинається під тягарем, тремтить від удару тисячки копит.

«Швидше до своїх. Ще вспію!..» І Зварич кинувся на міст.

Але в тій самій хвилині побачив по другій стороні ріки інший відділ ворожої кінноти, що ввігнався вже в Верецькі і пер у сторону церкви.

Дорога до чети і команди сотні була вже відтята. Одинока можливість рятунку — берегом понад ріку, куди очі поведуть.

Хвилина тиші як раптом прийшла, так раптом і скінчилася. На горбах, де лежали три стрілецькі чети, прорвалася гать. Сальва за сальвою котилася в долину і мішалася з ревом ворожої кінноти. Нижче, де стояв курінь ополченців, теж тріскотіли стріли, але найбільший гармидер зчинився біля церкви. Там набився ворожий відділ на розставлених за церковним муром вояків, і ті привітали ворога густою пальбою. В вузькій вуличці збиті в гущу і стиснені російські кіннотники падали як солома, а задні ряди тратували в розгоні тих, що звалилися з коней чи попадали разом з кіньми.

Частина відділу завернула і пустилася чвалом на міст. Зварич мав заледве час скочити з моста і скритися під ним.

Задудніли кінські копита по дошках, заскрипіли підвалини, затрясся цілий міст. Здавалося, не видержить скаженого напору і завалиться разом з непосильним тягарем.

— Ур-я-я! — підірвалося знову з землі і понеслося навкруги, мов стадо сполошених галок.

Відділ, видно, доглянув по другім боці ополченців і заатакував їх ззаду.

Зварич не мав часу до надуми. Положення було таке, що треба було рішитися на дві можливості: або піддатися, або тікати попри річку. Першої не брав навіть у рахубу, як не брав би її тоді ні один зі стрільців. Вибрав другу — тікати, але в моменті, коли пустився бігти, мусив чимскоріш завернути під міст. Понад берегом ганялися російські кіннотники за ополченцями і рубали їх шаблями як капусту.

Що робити? Куди тікати? Де сховатися?

Не тікати?! Станути і боронитися до останку сил?! Чому! Бувають такі герої, але аж тоді, коли не мають іншого виходу, а піддатися не хочуть. Коли є хоч тінь надії на рятунок, тоді вояк використає її.

Зварич глянув угору і побачив саме таку тінь. Грубі платви, на яких лежав міст, відставали від дощок, так що можна було між них залізти. Спер кріс на підмурівку моста, підскочив і зловився руками за край платви. Остра грана калічила йому пальці, але не зважав на це. Закинув ногу і за хвилину вже сидів під дошками. Притулився до платви і хухав на долоні, що пекли як огнем. Шкіра була поздирана, а з-під нігтів виступила кров.

Але почуття небезпеки забиває біль, може, на те, щоби він відізвався зі здвоєною силою тоді, як небезпека мине...

Розглянувся обабіч моста — нікого. Тільки річка журчить собі байдужо і несе синю ополченську шапку. Власник її остався десь там у воді, між камінням... А може, тільки шапку згубив тікаючи?!..

Зір Зварича впав на кріс. На той з таким трудом і такими коштами здобутий «манліхер». Стояв він тепер спертий на примурівку і ждав на москалів.

«Спробую вирятувати»,— подумав стрілець і підсунувся до самого краю моста.

Потім розглянувся і вихиливсь униз.

— Пссс! — зашипів хтось, і Зварич кинувся як опарений.

На другім кінці тієї самої платви сидів вусатий ополченець і давав йому знак, щоби не рухався.

Яка розкіш здибати у небезпеці товариша! Знає це тільки той, хто пережив таке. Може, й тому кіннотники назагал відважніші від піхотинців, бо в найгіршім положенні є завсіди їх два: кіннотник і кінь.

Тепер, коли Зварич мав товариша недолі, аж відлягло йому від серця, Вже й положення не виглядало так грізно, і надія на рятунок ставала більш реальною. Тим більше кріса не подарує...

Всміхнувся приязно до ополченця, заспокоїв його рукою і знову вихилився вниз.

Ледве двома пальцями дістав до дула. Зачепив ними за мушку і хоч з трудом, але таки витягнув свою згубу нагору.

— Ех! — не то зітхнув, не то вилаявся ополченець. Зварич глянув у його сторону і побачив, що цей постукує пальцем у чоло. Дурний ти, мовляв, хлопче, як теля. За таку марницю наражувати мене і себе...

Зварич не квапився ображатись. Підложив кріс під себе, приліг на нім і слухав відголосів битви.

А битва помітно ослабала.

На горбах, де лежали стрілецькі чети, не чути вже було бадьорих сальв. Тільки поодинокі стріли падали, і то щораз тихше, немов відпалювались. Біля церкви і того не було чути.

«Відступають наші»,— подумав собі і тяжко зітхнув. Перша битва... Москалі Карпати перейшли... Тепер ринуть, як потоки з гори, на угорську рівнину... А здавалося, що підемо вперед, виженемо москалів не тільки з Галичини, а з цілої України... Коби так ще кілька стрілецьких сотень... А то тільки одна сотня, і старі ополченці, і дві попсовані гармати. Невже ж Австрія не має вже війська, щоби спинити ворога?!..

Ворожа артилерія перенесла вогонь. Почала бити поза Верецькі. Видно, під’їхала ближче і тепер обстрілює утікаючих. Стрільна летять понад міст, шиплять злісно і рвуться десь удалині. По мосту перейшов швидким кроком якийсь відділ піхоти. Напевно, москалі, бо їхня артилерія не пропустила б наших безкарно. Відділ ішов без слова, тільки тяжкий віддих мішався з гупотом чобіт.

За ними перегнався малий відділ кінноти, потім два їздці, один за другим, а ще потім знову піхотний відділ. Невеликий — може, чета, може, й менше. Він теж перейшов мовчки, тільки за мостом впала команда:

«В цеп!»

І стихло..

Вечоріло. Фіалкові тіні клалися здовж берегів і помалу застеляли воду. Сонця вже давно не видно було на воді, але жовті відблиски ще мигтіли на клаптиках рівнішого плеса. Чимраз менше було їх — знак, що там, за мостом, сутеніло небо, надходила ніч.

Битва зовсім ущухла. Тільки десь-не-десь падали стріли, як після зливного дощу запізнені краплі. То тут, то там, одна, дві, часом три, потім знову тихо і знову одна.

Врешті перестали і вже не відзивалися. Бій скінчився. Москалі зайняли Верецькі.

Зварич лежав у своїм сховку і ждав ночі як спасення. Коби тільки була темна і щоби Бог дав доту, тоді легше буде перекрастися до своїх. Де ті свої тепер обертаються і куди до них іти — не мав поняття. Знав, що має йти на захід, так, як плила річка, а напевно стріне якесь австрійське військо. Добре, що має товариша, завсіди відрадніше і безпечніше вдвійку. Четверо вух, четверо очей, а на випадок чогось і два кріси. Треба тільки з товаришем недолі обговорити цілу справу. Коби хоч не мадяр, а то при-йшлось би балакати знаками.

Лишив кріс у куті моста, а сам поповз платвою на другий кінець до ополченця.

— Псст! — псикнув тамтой, і Зварич притаївся. Хвилю надслухував. Тихо. Тільки десь коло церкви клапали копитами коні.

Поліз далі і швидко опинився коло ополченця. Під мостом було вже добре темно, і Зварич бачив тільки сильветку старого. Але пригадував собі вусате обличчя і малі, застрашені очі.

— Зінд зі айн дойтше?[2] — шепнув до нього.

— Нє, панє вояк, я єстем з Галіції. Русін, — відшепнув ополченець, але так тихо, що ледве можна було зрозуміти.

— То ви свій чоловік з Галичини? — втішився Зварич.

— Ая, а я! А ви також? — не менше врадувався ополченець. Я міркував, що ви мадяр.

— Нам таке дали. А ми Українські січові стрільці.

— Ага. Січовики. Так!.. Псст! — псикнув ледве чутно, і обидва притаїли дух.

До моста підходили кілька людей і голосно розмовляли. Врешті вступили на міст, шураючи чобітьми, як люди, що зробили далеку дорогу.

— Кажу тобі, що ти дурак та ще й форменний...

— Хіба ти. Сказано: Венгрія, так Венгрія.

— Сказано: Венгрія, а виходить, не так. Балакають же зовсім по-нашому.

— Зовсім но зовсім, обізвався третій голос, — а приблизітельно.

— Хай тобі буде приблизітельно, але не по-венгерському. Наш народ таки, православний.

— А мені все равно. Сказано: Венгрія, так Венгрія.

— Сказано: дурак, так і останешся до смерті...

Перейшли.

— По-нашому балакають, шепнув ополченець.

Зварич гірко посміхнувся:

— На мості українці і під мостом українці.

— А ви з яких сторін? — звернувся до ополченця.

— З-під Стрия, з Дулібів.

— Коли ж ви влізли сюди, під міст?

— Я? Ще добре за дня. Ми везли м'ясо до баталіону. Гранат побив коні і того другого, а я — під міст. Та й лишився вже тут.

— А тепер що буде?

— Або я знаю...

— Будемо тікати!?

— Та куди?

— Хіба не лишитеся тут, під мостом!?

— Ану ж наші вернуться...

— Вернуться або й ні. Мусимо до них дістатися якось.

Ополченець голосно почухався і зітхнув. Може, й кляв у душі Зварича, що завзявся рушити його з безпечного місця.

Довгу хвилину мовчав, щось передумував, врешті знову зітхнув.

— Га, як мус, то мус. Нема ради,— сказав твердо.— Але ви ведіть, бо я в тих сторонах як сліпий.

Урадили пождати, аж надворі зовсім стемніє.

До того часу прийшлося їм послухати не тільки української розмови, але й української пісні. Прилетіла вона до них від гір, спершу як бриніння комарика, і Зварич тільки по мелодії пізнав, що це українська пісня. Але з кожною хвилиною вона росла, дужчала, щоби вкінці перейти в зовсім виразний спів:

Хтось ішов чи їхав у Верецькі і співав пісню про Сагайдачного.

Дивні почування ворушились у душі Зварича. Ось недавно розмова, тепер пісня, і все це разом — вороги. Скільки разів перша сотня співала цю пісню! Розкішна вона, широка, як ті степи, на яких уродилася, задля яких і повстали Українські січові стрільці. Може, саме в цю хвилину десь біля ватри чи на стоянці співають його товариші ту саму пісню. Про Сагайдачного, галичанина з-під Самбора, що став гетьманом цілої України...

Пісня раптом стихла, мов сокирою врубав. Видно, впав якийсь наказ, бо відділ занімів, не докінчивши строфи.