Заметіль III. У зворах Бескиду: Повість зі стрілецького життя

***

Перша чета вертала у Верецькі. Вчора вечором вийшла з Гусного, цілу ніч товклася горами і на ранок добилася до битого шляху. Хлопці були такі стомлені, що просто падали з ніг. Раз у раз то один, то другий присідав на рові, на камені, щоб хоч трохи спочити, набрати сил.

«Вуйко» Леонтинський зовсім охляв. Вже й люльки не курив, і не балакав з ніким. Виломив собі костур і шкандибав позаду всіх, налягаючи на ногу.

— Що, вам, вуйку, черевик наглодав? — питали його спочутливо.

— Ой, не черевик, друже, не черевик,— зітхав «вуйко».— Стара рана відізвалася.

Дехто думав, що «вуйко» жартує, але це була таки правдива рана. Дістав її вуйко на університеті, під час бучі, тоді, як згинув Коцко.

Качур, хоч не мав рани, теж ледве ліз. Тягнув важко за собою ноги, мовби мав олов’яні черевики, і заєдно нарікав на себе:

— Десь не мав роботи дурак, набрав усякого дрантя в наплечник. Набоїв напакував, що на цілу війну тільки не треба... Чорт би то вхопив!

— Не бійся, як ухопить, то разом з тобою. Чуєш, як він там товчеться.

Із-за горбів розкочувався щохвилі глухий гук гармат. Десь у тій стороні, як Верецькі, йшов бій. Дійшли до маленького сільця.

— Ні, даруйте, але я вже далі не можу йти,— заявив здецидовано «вуйко» і звалився на купу каміння.

Біля нього присів Качур, а за ними і решта чети. Тільки кількох не подавалося: Черник, Перфецький, Зелений, Мацюрак, Чичкевич, Зварич... Спорт і руханка засталили їхні м’язи і зробили тіло витривалішим.

Четар Шпак не сказав і слова на те, що хлопці посідали. Він і сам не мав уже сили йти далі. Присів оподалік і ловив вухом відгомін битви.

Надворі вже зовсім розвиднілось, хоч сонце ще не перебралося через Карпати. По долинах висіла мряка, але показувало, що день буде погідний, бо мряка лежала непорушно, а зате дим курних хат підіймався вгору.

Зварич підійшов до четаря.

— Товаришу четар! Що будемо робити? Чета така помучена, що не може далі йти. І ви, здається, також...

— Я? Зовсім ні,— заперечив четар і встав. Але, постоявши, зараз-таки знову сів.

— Може б, так підводи взяти? — допитувався Зварич.

— Підводи?! Не можна. Ми не маємо права. Зрештою, хто за них заплатить. Я, остаточно, ще собі можу заплатити, але звідки чета возьме?

— Дамо посвідку, і нехай Австрія платить.

— Товаришу, прошу мені тут не філософувати. Йдемо пішки!

Зварич вернув до товаришів і ждав на приказ до дальшого маршу.

Але час минав, а четар якось не квапився до дальшої дороги.

— Маю вражіння, що наш «найясніший» надумається,— кивнув у його сторону головою Качур.

— Да уразумить його Господь,— додав Леонтинський.— Я, бігме, не можу вже й кроку зробити.

Всі знали обов’язковість «вуйка» і вірили в його слова.

До того ж самі чули, що ноги їм відмовляють послуху.

— Перфецький, іди ти. Він тебе скорше послухає,— сказав Зварич.

— А що мені! Я ще здужаю. Хоче йти, піду ще і дві милі.

— Не штука, ти здоровий як тур. Ще й гармату потягнув би за собою... Але дивися на других,— скаржився Качур.

— Не на других, тільки на тебе. Але мені тебе не жаль. Само ледве дихає, а таку гору на собі носить.

Справді, коли було порівняти маленького Качура з його величезним наплечником, то сміх збирав. Качур мав слабість носити з собою все, що колись десь могло придатися. Там було дві пари черевиків і білля, і цинкові тарілки, і різні якісь коробки та коробочки, яких змісту ніхто не знає. А крім цього — набоїв, що цілу чету обділив би.

Він тепер сам подивився поза себе і засміявся гірко.

— Ти думаєш, що я вже себе не кляв за це? Дурна, брате, натура, і кінець. Але ти до четаря таки піди. Не за для мене, задля «вуйка».

Перфецький любив і шанував Леонтинського, як, зрештою, і всі в сотні. Глянув питаючим зором у його сторону. «Вуйко» в відповідь розложив безрадно руками i похитав сумно головою. Не рушуся, мовляв, без кінської помочі.

Але за той час і четар прийшов до того самого переконання. Він підійшов до чети і сказав урядовим тоном:

— Хто голоситься вишукати в селі десять підвід?

Ціла чета зголосилася, ціла без «вуйка» і Качура, бо ці могли хіба ще з тяжкою бідою вилізти на віз.

За півгодини рушило десять підвід у сторону Верецьких. Не дуже-то й вигідно їхати було хлопцям ушістку або й усімку на малім бойківськім возі. Боліли крижі, давило боки, але все-таки бодай ноги спочивали. Леонтинський відзискав назад гумор. Набив свою люльку, закурив і, спльовуючи поза драбину, хвалив собі їзду:

— То розумію. Чоловік на позицію їде як пан.

— Пан не пан, але їде,— скривився Зварич. — Ця їзда мені всі кості порахує.

— Придасться колись до статистики стрілецьких костей,— потішав його Качур.

— А ти вже свої порахував?

— Костей ні. Але зуби вже мені рахували. На кацапськім вічу коло Дрогобича.

— Ов! То я не знав, що ви «потерпівший за народню справу»,— закепкував Леонтинський.— Чому не було цього скорше сказати? Ми вас майже недоцінювали.

— Прошу. Можете тепер пошанувати. От пересядьтеся на моє місце, а я піду на ваше!

— З охотою. Але, бачите, часу нема. Чуєте, як за нами там розпитують.

Із-за гори що раз, то сильніше гуркотіли гарматні вистріли і час до часу зривався такий лопіт, мов шум далекого водопаду.

— Битва йде, — сказав Перфецький.

Кожний це знав уже від години, але чомусь ствердження цього факту потрясло всіма. Дивна сумішка почувань: страху і цікавости, відваги і гордости заволоділа душами хлопців. Урвалися розмови, затихли перекликування. Кожний наслухував щільно, вп’яливши очі в гористу далечінь...

Останнє село перед Верецькими...

Тут уже видно було, що недалеко відси йде бій. Гуртками перед ворітьми стояли селяни, а на кожній хаті, то застромлений у стріху, то повішений над дверми, виднів святий образ. Це на випадок приходу москалів. По селянах видно було, що і боялися, і цікаві були на них. Бичувалося навіть, що немов радіють з їх приходу.

А може, ця радість відносилася до жидів?!

Жиди ніде так рясно не обсіли українських сіл, як на закарпатській верховині. В кожнім селі було кільканадцять, а то й кількадесят жидівських хат. І в цьому селі, яке ось проїжджали стрільці, немало їх було.

Все це тепер вилягло на вулиці з клунками, дітьми і худобою. Тікали зі своїх загород, мов перед пожаром, одні наперед других, поштовхуючись і лементуючи. Здається, що ні в сні не ввижалося їм ніколи, що будуть тікати перед москалями. Тому та гарячковість, той страх, та безпам’ять.

Вози в’їхали між утікаючих. Перестрашені жидиська розступалися з дороги, кланялись низько, немов просили оборони і опіки перед ворогом.

— Все-таки бідні люди,— сказав сентиментально Леонтинський.

— Не зашкодить, як собі трохи гальоп вироблять,— посміхнувся їдко Качур. — Докучили вони народові. Дивіть, скільки їх з одного малого села тікає!

Якась стара жидівка вовтузилася зі своїм клунком і не могла завдати собі його на плечі. Мале жиденя стояло перестрашене коло старої і ревіло на всі голоси. Жидівка то зацитькувала дитину, то знов бралася до клунка. Але ніяк не могла собі порадити. А час не стояв, а громада втікачів чимраз далі відходила, а гармати що раз, то частіше гримали за горою.

Саме було під горб, і вози пішли поволі. Качур, не надумуючись, скочив з воза і поміг жидівці завдати на плечі клунок. Дякувала йому очима і головою, говорила щось по-мадярськи, але Качур не слухав. Швидко вискочив на віз і немов стидався свого вчинку.

— Що зробить сама насеред дороги! — оправдувався. — Якась, видно, вдовиця...

— Не маєте чого оправдуватись,— промовив Леонтинський,— я сам поміг би, якби не нога.

— І не страх за добре місце,— додав Зварич.

При першім розгалуженні доріг жиди скрутили вбік і пішли в гори. Вози зі стрільцями поїхали просто.

Виїхали на горб. Під ними вдалині лежали Верецькі — остання їхня ціль.

В яркім сонці блистіла стяжка річки, червонілися череп’яні дахи економії, блимали вікнами малі бойківські хати. Там, біля Верецьких, ішла битва. Гармати вже не гуділи, а ревли. Гук вистрілів котився далеко та широко і стосотним відгомоном бився по горах. А коли врешті стихав, нісся горами торохкіт скорострілів і крісів, мовби хтось величезним решетом горох вичиняв.

Перший раз ішли хлопці в правдивий бій. Не було сумніву, що нині стануть око в око з ворогом, почують свист куль, вибухи гранат, побачать смерть... І враз у них порвалося щось у душі. Груди наповнились незнаною радістю, очі засвітились неприродним огнем. Так! Ідуть у бій, де жде на них кров, рани, смерть, але це все не тільки їх жде. Те саме буде й ворогові, що старається пройти гори, як пройшов уже галицькі доли...

Несподівано зірвалася на першім возі пісня:

А за першим возом підхопив другий, третій, десятий:

Били не барабани, а гармати, і не позаду, а попереду — над Верецькими.