У зворах Бескиду

***

Темна осіння ніч давно залила долини, як Зварич із ополченцем зважились опустити свій сховок. Добрих сто кроків лізли рачки, щораз припадаючи до землі. Положення було дуже тяжке. Рівнобіжно з рікою йшов шлях, по якім крутилися москалі, піші і кінні. Голосніший гупіт черевика, дзенькіт кріса чи лопіт каміння міг знівечити їх труди і, замість до своїх, запровадити на другий світ, а в найліпшім разі — до неволі. На щастя, гірська річка гомоніла весь час і хоч трохи глушила їхні кроки.

Ще завидна розглянувся був Зварич у ситуації. З висоти свого сховку бачив добрий кусень берега і запам’ятав собі всі його хиби та прикмети. Спершу берег був голий і рівний. Дрібна рінь, що вистелювала його, вимагала великої осторожности, щоби перейти нечутно і неспостережено. Кількадесят кроків далі зеленіла на березі травка — видно, був м’якший ґрунт, а ще далі росли лози — велика поміч для втікачів.

Зварич про ніщо тепер не думав, тільки щоб якнайшвидше дістатися до них і скритися в гущавині. А там уже покажеться, що дальше робити.

До лоз не було більше, як триста-чотириста кроків, але пройти їх серед таких обставин вистане за десять миль. Густий піт спливав з чола, груди з трудом хапали воздух, ноги і руки мліли від довгого рачкування.

— Я вже не можу далі! — прошипів у половині дороги ополченець і ліг, як колода, на землю.

— Ще кілька кроків. Коби тільки до лоз,— підбадьорював його Зварич.

— Не годен. Най трохи видихаюся.

На щастя, берег у тім місці не був рівний, проходив поперек якийсь висохлий рівчак і можна було ще сяк-так скритися. Зварич приліг біля ополченця і пильно прислухувався до відголосів на шляху.

Ось над’їхав якийсь малий відділ кінноти і спинився якраз проти них. Зварич притиснув голову до землі і ледве одним оком дивився в сторону москалів. Москалі щось між собою говорили, але шум ріки не давав зрозуміти, що таке.

Нараз один кіннотник почав з’їздити зі шляху. Кінь сунув задніми копитами по насипу, і каміння з тріскотом полетіло вдолину.

— Йой! — застогнав перестрашено ополченець і зробив рух, начеб хотів зірватися до втечі.

Зваричеві самому забігали мурашки поза шкірою, але втікати тепер — це була б очевидна згуба. Зловив ополчення за руку і придавив цілою силою до землі.

А ворожий кіннотник спустився вже з насипу і зближався помалу до річки. Ще кілька кроків, а мусить наїхати на них. Але, видно, графив на той сам рівчак, у якім лежали втікачі, бо недалеко від них скрутив і доїхав до річки яких двадцять кроків далі.

— Ну, што там? — гукнув хтось зі шляху.

— Неудобна! — відгукнув кіннотник. Возлє моста будет лучше.

— Харашо. Паєзжай берегом.

На шляху заклапали копита відділ рушив далі, а рівночасно і кіннотник подався понад річку в сторону моста Зварич відітхнув з полегшею і підніс голову. Сильветка кіннотника вже ледве мріла в пітьмі, а врешті зовсім зникла. З черги глянув на свого товариша. Той лежав ниць, закривши очі долонями, і трясся на цілім тілі.

— Слухайте!— рушив його Зварич за плече. Тікаймо, бо знов якийсь чорт наїде на нас.

Але ополченець не слухав чи не чув його шепоту, бо навіть не відійняв рук від очей.

— Гей. батьку, опам'ятайтеся,— потряс таки добре за рам'я.— Бо, бігме, вас лишу і піду сам.

Щойно тепер ополченець підніс голову.

— Поїхали? — спитав дрижачим голосом.

— А ви не чули?! Вже давно. Вставайте і далі. Коби скорше до корчів... Там ми вже пани.

І, не чекаючи на згоду, почав лізти наперед.

Врешті корчі. Як рідна мама, прийняли їх щиро в свої обійми, печаливо закрили перед оком ворога.

Коли з більшої небезпеки перейти в меншу, тоді вона не виглядає зовсім на небезпеку. Таке почування має вояк, коли дістанеться в запілля, хоч би воно було тільки парусот кроків за першою лінією. Зате коли він попаде тамтуди з правдиво безпечного місця, то таке запілля видається йому безвихідним.

Нашим утікачам здавалося, що, допавши лозових кущів, вони вже врятовані. Ополченець зразу став як не той. Як тільки зашилися між лозину, він станув, дихнув повними грудьми, здійняв шапку і перехрестився.

— Слава тобі. Господи, найгірше минуло! — промовив радісно.— Тепер, брате, відпічнемо — і гайда в дорогу.

І Зваричеві веселіше стало. Раз — що страшний клапоть берега за ними, а по-друге — що старий набрав бадьорости і охоти до дальшої втечі.

— Сідаймо,— шепнув.

Посідали поруч, поскулювались і слухали мовчки відголосів шляху. А він жив, шумів і гаморив, як ота річка, що плила внизу під ними. Москалі, зайнявши Верецькі, висилали наперед стежі, мов той морський поліп, що, примостившись на новім місці, висилає свої щупальця на звіди.

За горою, на заході, блиснуло щось. Мало не півнеба роз’яснило і погасло... За добру хвилину прикотився глухий, протяжний гук.

— Якась велика канона! — догадувався ополченець.— Дивімся. де полетить...

Дивилися, ждали, але стрільно не хотіло чомусь падати.

— Може, в інший бік стріляють. Пождім на другий стріл, — шепнув Зварич.— Певно, нашим поміч прийшла...

Знову сиділи мовчки і надслухували, чи не гримне велика гармата вдруге. Але вона не відзивалася.

— Може, попсувалася, так, як ті, що тут стріляли,— сказав Зварич, і оба зітхнули.

— Є в вас що їсти? — спитав по хвилині ополченець.

— Нема.

— А хлібник ваш де?

— Ми не маємо хлібників. Носимо харчі в наплечниках, а я свій наплечник зіставив при четі.

— Ого! — махнув рукою ополченець.— Пропав. А шкода... Не завадило б ще з півбохонця.

Витягнув зі свого хлібника кусень хліба, переломив на дві рівні часті і одну подав стрільцеві.

— Беріть. Кусайте. Більше нічого не маю.

— Дякую, їжте самі,— відмовлявся Зварич, хоч пах йому той кусень хліба як ніколи. Події дня, небезпека і труди забили в нім голод. Тепер він відізвався так голосно, що аж млоїло під грудьми. Адже ще як зрання вглодав кавалок сухого хліба, та й до цього часу.

— Беріть, беріть, не стидайтеся. То война, брате. Нині вам, завтра ви мені...

Всадив Зваричеві хліб у руку і щойно тоді почав заїдати свій.

— А хлібник доконче вистарайтеся. Він при війську більше потрібний, як кріс.

— Бачу по вас,— усміхнувся Зварич.— Ваш кріс де?

— А мені нащо? Я при обозі.

Обозник, та ще без кріса,— не дуже надійний союзник у небезпеці, все ж таки сто раз кращий, як жаден.

З’їли хліб до останньої кришки.

— Ну, а тепер би з Богом далі,— сказав ополченець, розгладжуючи вуса.— Мара тільки знає куди!

— Доки лози не скінчаться, підемо попри річку. А там розглянемось.

— Нам коби в гори, за гостинець. При річці небезпечно. Знов чорт наднесе якого москаля коні поїти. А й без того можуть бути над річкою...

Зварич підвівся перший і надслухував. За час їх відпочинку почування небезпеки майже зовсім зникло. Лози, темна ніч, сиділи тихо, при землі — хто міг їх завважити... Але тепер небезпека знову з’явилася. Треба було йти, а кожний крок міг зрадити або могли просто наткнутися на ворога.

Від шляху не доходили ніякі згуки. Видно, стежі перейшли, а нові не надходили.

Ополченець і собі підвівся, постогнуючи.

Рушили. Зварич наперед, розхиляючи лозину, за ним як тінь — його товариш.

Місцями лозина була ріденька або творила галявки — в таких місцях лізли то рачки, то хильцем. Може, й не треба цього було; бо від шляху хто зна, чи побачив би їх, але цього не можна брати в рахубу, коли ризикуєш життям.

Минула добра година, як опинилися на краю лоз. Багато не пройшли, може, зо три кілометри, і за той час не чули ні одної ходи на шляху. Тепер річка і шлях скручували направо, а берег був голий і рівний як стіл. Перекрадатися ним далі було неможливо. Зараз за шляхом підіймався горб, порослий лісом, і до нього рішили втікачі дістатися.

— Пождіть тут,— прошепотів Зварич.— Я піду перший, як уже буду в лісі, тоді ви йдіть.

— Ба, а як я пізнаю, що ви вже в лісі?

— Чекайте, зараз...

Зварич переходив у думці різні способи, як би то дати товаришеві знак. Начитався стільки повістей Карла Мая, Майн Ріда, Купера, пригадував собі всіх отих Білих Орлів, Медвежих Лап, Бистрих Оленів чи Чорних Вужів, як-то вони давали поночі знаки, але, на жаль, не вмів наслідувати ні одного крику нічної птахи. Запугукає совою, а воно вийде так, що москалі відразу пізнають цю сову і прибіжать ловити її.

— Нема ради,— рішив.— Підемо оба.

— Є рада,— відповів ополченець.— Як перелізете за гостинець, киньте каменем до мене. Малий камінчик не наробить великого стуку, а я буду чути.

Зварича аж досада брала. Адже той громадянин Дуліб не читав ні одної книжки про хитрощі героїв американських прерій, а знайшов швидше спосіб дати знак, як знавець літератури «Дикого Заходу».

— Отже, чекайте на мій знак,— сказав на відхіднім і поліз до шляху.

Ловив вухом кожний згук і щораз тулився до землі, як тільки почув щось підозріле.

Врешті шлях. Уважно розглянувся в обі сторони, хвилину надслухував, а потім, як стріла, перебіг дорогу. Припав до першого куща і застиг. Не чути нічого!.. Тільки телеграфні дроти грають на вітрі і десь далеко тарахкочуть вози...

Взяв камінь і швиргонув у сторону ополченця. Недовго ждав на відповідь. Із-за рову вилізла чорна постать, перебігла гостинець і шугнула в корчі.