Учень Відьмака

Розділ 4 Лист

— Я в цьому домі виріс, — сказав Відьмак, — і надивився такого, що волосся б дибки встало, але, крім мене, ніхто їх не бачив, і батько лупив мене за брехню. Щось вилазило з льоху. Ти теж його бачив, правда?

Я кивнув.

— Ну, нічого страшного, хлопче. Ще одна примара, залишок неспокійної душі, яка вже перейшла в кращий світ, тільки і всього. Якби він не покинув гіршу свою частину, застрягнув би тут навічно.

— А що він накоїв? — запитав я.

Мій голос відбився від низької стелі, навіть злегка пішла луна. Відьмак із сумом похитав головою.

— Він був шахтар і захворів на легені, мусив покинути роботу. Дні і ночі безперестанку він кашляв і задихався, і бідна дружина заробляла на них обох. Вона працювала в пекарні, але, на жаль для них двох, вона була дуже вродлива жінка. Мало кому з жінок можна довіряти, а гарним — і поготів. Гірше того, він був ревнивий, а від хвороби згірк. Одного вечора вона спізнювалася з роботи, і він все підходив до вікна, крокував туди-сюди і все набирався їді. Він подумав, що вона десь там з іншим. Коли дружина нарешті повернулася, він впав у таку лють, що проломив їй череп великим шматком вугілля. Тоді покинув її помирати на кам’яній підлозі, а сам спустився до льоху копати могилу. Вона була досі жива, коли він повернувся, але не могла ні крикнути, ні ворухнутися. Це до нас приходить той жах, що вона відчувала, коли він її підняв та поніс до темного льоху. Вона чула, як він риє землю. Вона знала, що він планує. Пізніше тієї ж ночі він себе вбив. Це дуже сумна історія, і, хоч тепер вони обоє покояться з миром, його примара досі блукає тут, так само як і її останні спогади. І те, і інше достатньо сильні, щоб мучити таких, як ми з тобою. Ми бачимо те, що не бачать інші, і це водночас і дар, і прокляття. Але в нашому ремеслі річ надзвичайно корисна.

Я здригнувся. Мені було шкода бідну дружину-жертву і шкода її убивцю-шахтаря. Мені навіть Відьмака було шкода. Це ж тільки уявити собі дитинство в такому домі!

Я опустив погляд на свічку, яку поставив посередині стола. Вона майже повністю догоріла, і полум’я знову замиготіло, але Відьмак ніби й не збирався повертатися нагору. Мені не подобалося, як тіні повзуть по його обличчю. Як воно витягується під ними, набираючи подоби вовчої морди.

— Знаєш, як я подолав свій страх? — запитав він.

— Ні, сер.

— Однієї ночі я так злякався, що не стримався, закричав. Усіх побудив, і розлючений батько взяв мене за карк і поніс сходами в цей льох. Тоді дістав молоток і забив за мною двері. Я був ще малий, років сім, не більше. Я видерся сходами назад до дверей на кухню і кричав щосили, дерся і гупав у двері. Але мій батько був суворий чоловік і покинув мене самого в темному льосі. Мені довелося провести тут цілу ніч і навіть частину другого дня. Через якийсь час я заспокоївся, і знаєш, що я тоді зробив?

Я похитав головою, не зводячи на нього погляд. Його очі блистіли, і він як ніколи скидався на вовка.

— Я повернувся до льоху і сів у темряві. Тоді тричі глибоко вдихнув і зустрівся зі своїм страхом. Я зустрівся із самою темрявою, а немає нічого страшнішого, особливо для таких, як ми з тобою. Бо до нас посеред темряви приходить всяке. Шепоче нам, набирає форми, яку бачать тільки наші очі. Але я це зробив, і, коли я вийшов із цього льоху, найгірше було позаду.

Цієї миті свічка оплила і загасла. Усе поринуло в непробудну темряву.

— От і все, хлопче, — сказав Відьмак. — Зараз тут тільки ти, я і темрява. Витримаєш? Годишся мені в учні?

Голос його звучав інакше, якось глибше та чудернацько. Мені уявлялося, як він упав навкарачки, обличчя його вкривається вовчою шерстю, зуби ростуть і загострюються. Я тремтів і не міг мовити ні слова, поки не зробив третій глибокий вдих. І тільки тоді я йому відповів. Словами батька, які він повторював, коли доводилося робити щось складне або неприємне.

— Хтось мусить, — сказав я. — То чом би і не мені?

Відьмакові це, мабуть, здалося кумедним, бо його сміх рознісся на весь льох, а тоді прокотився сходами вгору, назустріч новому гуркоту грому.

— Майже тринадцять років тому, — знову повів Відьмак, — передали мені запечатаного листа. Він був короткий по суті і написаний грецькою. Це твоя мати мені прислала. Знаєш, що вона написала?

— Ні, — тихо озвався я, не розуміючи, до чого він веде.

— «Я щойно народила хлопчика, — писала вона. — І він сьомий син сьомого сина. Його звуть Томас Дж. Ворд, і він — мій подарунок цьому графству. Коли він виросте, ми надішлемо звістку. Навчіть його всього. Він буде вашим найкращим і вашим останнім учнем».

Відьмак перейшов мало не на шепіт.

— Ми не вдаємося до чар, хлопче, — сказав він. — Головні інструменти нашого ремесла — це здоровий глузд, хоробрість і докладні записи, щоб вчитися на старих помилках. А понад усе ми не віримо в пророцтва. Ми не віримо у визначене майбутнє. І якщо сповниться те, що написала твоя мати, то тільки тому, що ми самі його сповнимо. Розумієш?

Він говорив різко, але я розумів, що він не на мене сердиться, тож просто кивнув у темряві.

— А що мати вважає тебе своїм подарунком графству, то кожен із моїх учнів був сьомим сином сьомого сина. Тож не думай, що ти особливий. Тобі ще багато вчитися та гарувати.

Після короткої паузи він продовжив, уже лагідніше та без злості:

— Рідні часом приносять клопоти. Зараз у мене лишилося тільки двоє братів. Один — слюсар, і в нас із ним нормальні стосунки, а другий не розмовляє зі мною вже понад сорок років, хоча досі живе в цьому селищі.

Поки ми вийшли з будинку, буря вже минула й показався місяць. Тільки коли Відьмак зачиняв вхідні двері, я нарешті помітив, що на дереві вирізано якийсь знак.

Відьмак кивнув на позначку.

— Такими знаками я попереджаю інших, хто вміє таке читати, або для себе лишаю — освіжити пам’ять. Ти, мабуть, упізнаєш грецьку літеру «Пі». Так я позначаю привида або примару. Хрестик у нижньому куті — це римська цифра десять, це найнижчий рівень небезпеки. Усе, що від шести і нижче, — усього лише примара. Ніщо в цьому домі не може завдати шкоди, якщо ти його не боїшся. Пам’ятай: темрява живиться страхом. Будь сміливим, і примара нічого тобі не зробить.

Якби я це знав від самого початку!

— Веселіше, хлопче, — порадив Відьмак. — Носом скоро землю черпати будеш! Ну, може, це тебе підбадьорить.

Він витягнув кусень жовтого сиру з кишені і відламав для мене шматочок.

— На, пожуй. Але не ковтай усе відразу.

Я йшов за ним слідом по брукованій вуличці. Повітря досі було вогке, але принаймні вже не дощило, і хмари на заході кучерявилися, як овеча вовна, тоншали і рвалися на дрібні смуги.

Ми вийшли із села й попрямували далі на схід. Прямо на межі селища, де бруківка переходила в болотяну стежку, стояла церквиця. Вона була занедбаною на вигляд: на даху бракувало черепиці, фарба облущилася з центральних дверей. Відколи ми вийшли з будинку, не бачили нікого з місцевих, але на порозі церкви стояв старий. Мав сиве, тонке, неохайне, масне волосся.

Темний одяг виказував у ньому священика, але, щойно ми підійшли ближче, саме вираз його обличчя привернув мою увагу. Він супився на нас, скривившись усім обличчям, аж тут розмашисто нас перехрестив. Аж навшпиньки встав, тягнучи праву руку в небо високо, як тільки міг. Я і раніше бачив, як священики людей хрестять, але ніколи, щоб з такою люттю розмахували при цьому рукою. Мені здалося, він лютий саме на нас.

Мабуть, недолюблює Відьмака або його ремесло. Я знав, що більшість людей зі страхом сприймають таку роботу, але ще не бачив подібної реакції.

— Чого це він? — запитав я, щойно ми відійшли на достатню відстань, щоб священик нас не почув.

— Священики! — сердито відрізав Відьмак гострим тоном. — Усе знають, але нічого не бачать! А цей — найгірший з усіх. Це мій старший брат.

Мене залоскотала цікавість, але вистачило розуму не розпитувати далі. Схоже, мені ще належало багато чого дізнатися про Відьмака та його минуле. Однак у мене склалося враження, що поки зарано і він розкаже мені, коли сам буде до цього готовий.

Тож я просто йшов за ним на південь, ніс його важку торбу та думав про маминого листа. Вона ніколи не вихвалялася й не дозволяла собі голослівних заяв. Мама говорила лише необхідне й нічого зайвого, і кожне слово було на вагу золота. Зазвичай вона просто мовчки робила свою роботу. Відьмак говорив, із примарами нічого не вдієш. Але мама якось втихомирила їх на пагорбі Повішених.

Сьомий син сьомого сина. У такому ремеслі це не дивина, а радше обов’язкова умова для кожного Відьмакового учня. Але я знав: дещо інше робило мене особливим.

Я був і маминим сином також.