Учень Відьмака

Розділ 5 Богарти та відьми

Ми прямували до «зимової оселі» — так її називав Відьмак.

Поки ми йшли, останні ранкові хмари розтанули, і раптом я зауважив, що сонце сьогодні інше. Навіть у графстві посеред зими іноді світить сонце — і це добре, бо тоді принаймні не дощить. Але щороку настає такий день, коли вперше помічаєш: сьогодні воно гріє. Це як повернення старого друга.

Відьмак, мабуть, думав так само, бо раптом спинився на місці, глянув на мене скоса й усміхнувся — а він рідко взагалі усміхався.

— Перший день весни, хлопче, — сказав він, — тому ходімо до Чипендена.

Мені це здалося дивним. Він завжди ходить до Чипендена в перший день весни? І якщо так, то навіщо?

Тож я його запитав.

— Літня оселя. Ми зимуємо на межі Енґлзарківської вересової пустоші, а літо проводимо в Чипендені.

— Ніколи не чув про Енґлзарк. Це де? — запитав я.

— На далекому півдні графства, хлопче. Я там народився. Ми там жили, поки батько не перевіз нас до Горшо.

Але про Чипенден я принаймні чув, тож мені полегшало. До мене дійшло, що в учнівстві у Відьмака я буду багато подорожувати і доведеться вивчити всі дороги.

Не гаючи часу, ми повернули на північний схід, прямуючи тепер до віддалених пагорбів. Більше я ні про що не розпитував, але того вечора, коли ми знову спинилися на ніч в покинутій холодній житниці і повечеряли ще кількома шматочками жовтого сиру, мій шлунок, мабуть, вирішив, що мені рота зашили. Ніколи в житті ще я не був таким голодним.

Я думав про те, де ми будемо жити в Чипендені та чи буде там нормальна їжа. Ніхто з моєї родини і навіть знайомих там не бував, але казали, що це далеке непривітне село десь у горах — із ферми мого батька якраз ледь виднілися далекі сірі та пурпурові вершини. Вони завжди нагадували мені величезних сплячих чудовиськ, але це, мабуть, через те, що один із татових братів розповідав мені про них такі казки. Уночі — казав він — вони сходили з місця, і до світанку траплялося, що цілі села зникали з лиця землі, розтерті на порох під їхньою вагою.

Наступного ранку темно-сірі хмари знову закрили сонце, і все вказувало на те, що побачити другий весняний день пощастить нам нескоро. Зірвався вітер. Ми почали підніматися вгору, і різкі пориви смикали нас за одежу та жбурляли птахами по всьому небу. Хмари навперегін помчали на схід, затягнувши гірські вершини темною пеленою.

Ми йшли помалу, за що я був дуже вдячний, бо на обох п’ятах натер собі по болючому мозолю. Тож, коли ми нарешті підійшли до Чипендена, стояв уже надвечірок і запали сутінки.

Хоча вітер не вщух, небо вже прояснилося й пурпурові гірські кряжі здіймалися на горизонті гострими піками. Відьмак мало говорив у дорозі, зате тепер ледь не із захватом вигукував назви гір одна за одною. Там були такі вершини, як Парлік-пайк — найближча гора до Чипендена, а також пагорб Меллор-нолл, гора Седдл-фелл і «Вовча гора» Вулф-фелл. Якісь було видно краще, інші ховалися в далечині.

Я запитав вчителя, чи водяться на Вовчій горі вовки, і він похмуро всміхнувся:

— Тут усе швидко міняється, хлопче. Завжди треба бути насторожі.

Коли показалися перші сільські дахи, Відьмак кивнув на вузьку стежку, яка відходила від основної дороги і звивалася вгору вздовж невеликого дзвінкого потічка.

— Отам мій дім, — сказав він. — Це довша дорога, але не доведеться проходити село. Я волію триматися на відстані від місцевих селян. І їм так більше до вподоби.

Я згадав Джекові слова, і мені в грудях защемило. Правду він казав. Це самотнє життя. Зрештою, лишаєшся сам-один.

Обабіч струмка росло кілька куцих дерев, які вчепилися коренями в схил і боролися з вітром, аж раптом прямо перед нами розкинувся ліс із кленів та ясенів. Щойно ми ступили в прихисток дерев, вітер стишився, тільки часом здаля долітали окремі подуви. Спочатку я подумав, що то просто купа дерев, кілька сотень чи що, де можна сховатися від вітру, але вже за кілька хвилин зрозумів: ні, не тільки.

Я й раніше інколи це помічав. Бувають дерева шумні — вічно скриплять гілками чи шелестять листям. А бувають такі, що стоять взагалі беззвучно. Десь високо вгорі над нами зітхав вітер, але тут, у лісі, чутно було хіба наші кроки. Усе стояло так непорушно, цілий ліс повний німих дерев, аж мені мороз пробіг поза шкірою. Я мало не вирішив: вони до нас дослухаються.

Зрештою, ми вийшли на галявину, де прямо перед нами стояв будинок. Його оточував високий живопліт із колючого глоду, тож видно було хіба верхній поверх із дахом. Із димоходу тягнулася ниточка білого диму — рівно, як стовпчик, вивищувалася над будинком, де вже над деревами вітер відносив її на схід.

Дім із садом розмістилися в западині поміж пагорбами, ніби послужливий велетень навмисне для того забрав у долоню жменю зайвої землі серед косогорів.

Відьмак повів мене повз живу огорожу до металевої хвіртки. Хвіртка була низька, мені десь по пояс, і пофарбована в яскраво-зелений. Фарба була ще зовсім свіжа, я навіть злякався, чи не лишиться на Відьмаковій долоні слід, коли він потягнувся до защіпки.

І тут сталося таке, від чого мені подих перехопило. Не встиг Відьмак торкнутися защіпки, як вона сама відкинулася і хвіртка поволі відчинилася, ніби розчахнута невидимою рукою.

— Дякую, — сказав Відьмак.

Двері будинку самі не відчинилися, бо спочатку Відьмак мусив відімкнути їх великим ключем, який витягнув із кишені. Ключ був подібний до того, яким він відкривав двері дому на Вотері-лейн.

— Це той самий ключ, який у вас був у Горшо? — запитав я.

— Так, хлопче, — глянув на мене Відьмак, штовхаючи двері всередину. — Це мені дав мій брат-слюсар. Відчиняє майже всі замки із тих, простіших. У нашій роботі дуже корисна річ.

Двері піддалися з голосним скреготом і протяжним скрипом, і я зайшов услід за Відьмаком у тісний, похмурий передпокій. Із правого боку вгору вели круті сходи, із лівого — углиб дому вів вузький коридор, підлога була викладена кам’яними плитами.

— Залиш всі речі під сходами, — велів Відьмак. — Ходімо, хлопче. Не лови ґав. Нема часу. Їсти треба, поки гаряче!

Тож я поклав його торбу з моїм клунком, де велено, і пішов за Відьмаком коридором на кухню, звідки смачно пахтіло гарячою їжею.

Кухня мене не розчарувала. Вона була подібна до маминої. На широкому підвіконні у великих горщиках росли всілякі трави, і призахідне сонце зазирало в кімнату, розкидаючи довкола пістряві тіні від листя. У дальньому кутку палахкотіло в каміні вогнище, від якого розходилося тепло, а прямо посередині викладеної кам’яними плитами підлоги стояв великий дубовий стіл. На ньому вже чекали дві величезні чисті тарілки та п’ять мисок, доверху наповнених різними наїдками. Коло них парувала соусниця, повна гарячої підливи.

— Сідай і пригощайся, хлопче, — запросив Відьмак, і мене не треба було просити двічі.

Я набрав собі кілька великих шматків курки та яловичини, а потім ще гору смаженої картоплі та овочів, хоча місця на тарілці після м’яса вже майже не лишилося. Усю цю гору я щедро полив смачною підливою — ліпша хіба в моєї мами.

Цікаво, де господиня і як вона знала, що ми вже підходимо, що так справно виставила гаряче на стіл. Запитань у мене було багато, але я дуже втомився, так що вирішив поберегти сили для вечері. Коли я нарешті проковтнув останній шматок, Відьмак уже закінчив зі своєю вечерею.

— Добре? — запитав він.

Я кивнув. Так наївся, що ледве міг говорити. Мене хилило в сон.

— Після одного сиру завжди добре, коли вдома чекає гаряча страва, — погодився Відьмак. — Удома ми ситно їмо. Це компенсує наш піст під час роботи.

Я знову кивнув та позіхнув.

— Завтра маємо багато справ, так що йди спати. Твоя кімната на першій сходовій клітці, із зеленими дверима, — сказав мені Відьмак. — Відпочивай, але не виходь із кімнати посеред ночі та не гуляй будинком. Коли сніданок буде готовий, почуєш дзвіночок. Відразу тоді спускайся — кухар може розсердитися, якщо спізнитися до столу, і страва вже охолоне. Але й раніше не виходь, бо це нічим не краще.

Я кивнув, подякував за вечерю і повернувся коридором назад у передпокій. Відьмакова торба з моїм клунком зникли. Міркуючи, хто би міг їх забрати, я піднявся до своєї кімнати.

Моя стара кімната вдома, яку я до того колись ділив із двома братами, була набагато меншою. У цій новій поміщалися ліжко, маленький столик для свічки, крісло, комод, ще й місця багато лишалося. Зверху на комоді вже лежав мій клунок із речами.

Прямо навпроти дверей було велике підйомне вікно, розділене на вісім панелей. Шиби були грубі й шерехаті, крім кольорових плям і завитків, нічого за склом і не розбереш. Вікно, схоже, роками не відчиняли. Ліжко стояло присунуте до стіни прямо під ним, тож я роззувся, вліз на ковдру навколішки і спробував його відчинити. Не відразу, але вікно піддалося легше, ніж я очікував. Я кілька разів із силою смикав мотузку, поки нижня частина піднялася достатньо, щоб можна було висунути голову назовні та роздивитися довкола.

Під вікном простягався широкий газон, розділений надвоє доріжкою, посипаною білим гравієм. Вона вела через двір і губилася між деревами. Із правого боку над вершинами дерев виднілися гірські вершини. Здавалося, руку простягни — і можна торкнутися найближчої. Я глибоко вдихнув прохолодне свіже повітря, просякнуте запахом молодої трави, тоді повернувся в кімнату і взявся розбирати клуночок із моїм нехитрим скарбом. Усі мої речі легко помістилися у верхню шухляду комоду. Я її саме засував, коли помітив напис на затіненій дальній стіні, навпроти задньої планки ліжка.

То був список імен, кожне нашкрябане чорним чорнилом по голій шпаклівці: якісь написи більші, ніби власники цих імен були високої про себе думки, ще якісь — вицвіли від часу. Мені здалося, це імена інших учнів, які жили тут до мене. Мені також дописати своє ім’я чи почекати, коли закінчиться перший місяць і моє учнівство почнеться по-справжньому? Але я не мав ні пера, ні чорнила, так що відклав це питання на потім, а поки роздивився стіну уважніше, шукаючи останню приписку.

Мені здалося, це БІЛЛІ БРЕДЛІ — букви ніби чіткіші за інші, втиснуті в маленький проміжок поміж рештою списку й підлогою. Я ще зо хвилю гадав, що тепер робить Біллі, але втомився і вже хотів спати.

Простирадла були чисті, і ліжко вабило мене до себе, тож я не марнував часу, роздягнувся і заснув, щойно торкнувся головою подушки.

Коли я розплющив очі, сонячне світло лилося у вікно. Мені ще снився якийсь сон, але щось мене розбудило, — мабуть, дзвінок на сніданок.

Тут я рознервувався. То був дзвінок на сніданок чи мені наснилося? Як мені знати точно? І що тепер робити? Кухар однаково розсердиться, якщо спуститися надто рано чи надто пізно. І, вирішивши, що розбудив мене, мабуть, таки дзвінок, я одягнувся та відразу спустився.

Ще на сходах я почув брязкіт каструль і сковорідок із кухні, але, щойно прочинив двері, запала мертва тиша.

Отже, я помилився. Треба було відразу повертатися нагору, — видно, що сніданок ще не готовий. Тарілки зі вчорашньої вечері вже зникли, але стіл до сніданку ще був не накритий, а з каміну ще не прибрали вчорашній вистиглий попіл. І взагалі, у кухні було прохолодно. Гірше того — щосекунди ставало ще холодніше.

Я ступив до столу, і це було моєю помилкою. Не встиг я закінчити крок, як за спиною в мене розгнівано зашипіли. Жодного сумніву. Це було дуже сердите сичання, прямо над моїм лівим вухом. Так близько, що я відчував чужий подих.

Відьмак попереджав мене не спускатися раніше, ніж покличуть до сніданку, і раптом я відчув небезпеку.

Не встиг я про це й подумати, як щось заліпило мені добрячого потиличника, я аж похитнувся і мало не вилетів із кухні сторч головою.

Другого попередження я не чекав. Я вискочив із кухні і кинувся відразу нагору, але посередині сходів завмер. Хтось стояв нагорі сходів. Високий, загрозливий, темний силует на фоні світла із прочинених дверей моєї кімнати.

Я закляк, не знаючи, куди тепер маю подітися, поки мене не заспокоїв знайомий голос. То був Відьмак.

Це вперше я бачив його без довгого чорного плаща. Він мав на собі чорну туніку поверх сірих штанів, і видно було, що хоч він чоловік високий і широкоплечий, але худий. Мабуть, тому, що у певні дні їв хіба кусень сиру на цілий день. Такий вигляд у старості мають найліпші землероби. Деякі, звісно, гладшають, але більшість — таких мій тато став наймати на час врожаю, відколи більшість моїх братів пішли з дому, — сухоребрі, міцні та жилаві. «Чим худіший, тим здоровіший», — завжди казав мій батько. Дивлячись зараз на Відьмака, я зрозумів, чого він здатен так довго ходити шаленим темпом без жодного відпочинку.

— Я тебе попереджав не спускатися перед сніданком, — нагадав він стиха. — Ото вже нам’яли тобі вуха. Хай це стане тобі уроком, хлопче. Наступного разу може бути значно гірше.

— Мені здалося, я чув дзвіночок, — пояснив я. — Але, мабуть, наснилося.

Відьмак тихо розсміявся.

— Це для учнів найперший і найважливіший урок, — сказав він. — Розрізняти між сном і явою. Декому за все життя не вдається.

Він похитав головою, підступив до мене ближче та поплескав мене по плечу.

— Ходімо, покажу тобі сад. Треба з чогось починати, та й згаємо час до сніданку.

Коли Відьмак вивів мене у двір через задні двері, я зрозумів, що сад величезний, значно більший, ніж мені здалося вчора з-за живоплоту.

Ми йшли на схід, мружачись від вранішнього сонця, поки не дійшли до широкого газону. Учора ввечері я подумав, що сад повністю оточений живоплотом, але я помилився. У живоплоті були прогалини, а прямо за ним починався ліс. Стежка з білого гравію вела через газон і далі, гублячись поміж деревами.

— Тут насправді не один сад, — пояснив Відьмак, — а три, і до кожного веде ось така стежка. Спочатку підемо до східного саду. Там за ясної днини досить безпечно, але ніколи не ходи туди після заходу сонця. Принаймні поки не буде на те поважної причини. І точно не ходи туди сам.

Я обережно пішов до дерев слідом за Відьмаком. Скраю газону трава була довша, поцяткована пролісками. Я люблю проліски — вони зацвітають навесні й завжди нагадують мені, що довге, спекотне літо не за горами, але зараз я ледве звернув на них увагу. Вранішнє сонце сховалося за верхівками дерев, і повітря раптом зробилося прохолодним. Це нагадало мені візит на кухню. Щось у цьому лісі чаїлося небезпечне і незвичайне, і що далі ми заходили, то холодніше ставало довкола.

Високо вгорі гніздилися граки, і від їхніх різких, сердитих криків мене обсипало морозом ще сильніше, ніж від тутешнього холоду. Голоси в них були не приємніші за голос мого тата, коли він часом заводив співи, доячи корів. І якщо молоко прокисало, мама завжди казала, що це через нього.

Відьмак спинився і показав пальцем на шмат землі кроків за п’ять попереду.

— Це що таке? — запитав він мене ледве чутно.

Посеред великої ділянки голої, виполотої від трави землі вертикально стояв надгробок, злегка похилений в лівий бік. Футів із шість перед ним стояв ряд із менших каменів, щось на зразок огорожі. Одне це вже було незвично. Але ще незвичайніше те, що до каменів-огорожі прикріплені були грубі залізні прути, накриваючи землю неначе ґратами. Їх було тринадцять.

Я двічі перерахував про всяк випадок.

— Ну ж бо, хлопче, — я поставив тобі запитання. Що це таке?

У мене так пересохло в роті, що я не міг і язиком ворухнути, але насилу витиснув два слова.

— Це могила…

— Молодець. Із першого разу вгадав. Бачиш щось незвичайне?

Тут мені вже зовсім мову відняло. І я просто кивнув.

Він усміхнувся і поплескав мене по плечу.

— Нема чого боятися. Звичайнісінька мертва відьма, та й то слабенька. Її поховали на неосвяченій землі за огорожею церковного кладовища кілька миль звідси. Але вона вилазила з могили. Я її висварив, вона не послухала, то я перепоховав її тут. Так людям спокійніше. Можуть собі жити й не перейматися. Їм не подобаються подібні клопоти. Це наша робота.

Я знову кивнув і зрозумів, що вже кілька хвилин не дихаю, тож поспішно втягнув повітря в легені. Серце стукотіло мені в грудях, ніби от-от вискочить, і я тремтів із голови до п’ят.

— Зараз вона тихо лежить, — продовжив Відьмак. — Іноді щось там шпортається під час повні, але їй бракне сили вилізти з-під землі, та й залізні ґрати її не випустять. Але далі тут є дещо страшніше.

Відьмак тицьнув кістлявим пальцем на схід:

— Кроків за двадцять звідси.

«Страшніше? Що може бути страшніше?» — подумав я, знаючи, що зараз усе дізнаюся.

— Іще дві відьми. Одна мертва, одна жива. Мертва похована вертикально, головою донизу, і то раз-два на рік доводиться лагодити над нею залізні ґрати. Не ходи туди після заходу сонця.

— А чого головою донизу? — запитав я.

— Гарне запитання, хлопче, — похвалив Відьмак. — Бачиш, дух мертвої відьми зазвичай — так ми це називаємо — «запечатаний» у її тілі, а саме в кістках. Вони там сидять як у клітці, і деякі навіть не знають, що вже померли. Спочатку ми ховаємо їх головою вгору, і для більшості цього досить. Усі відьми різні, але деякі дуже вперті. Запечатана в кістках відьма намагається повернутися у світ живих, ніби заново народитися. Тож доводиться ускладнити їм задачу, і тоді ми ховаємо їх другим боком. Вилізти ногами вперед нелегко. Іноді таке саме трапляється з немовлятами під час народження. Але та відьма досі небезпечна, тому тримайся подалі. А тим більше й близько не підходь до живої відьми. Після смерті вона буде ще небезпечніша, ніж жива. Така могутня відьма легко повернеться після смерті. Тому ми тримаємо її в ямі. Її звуть Матінка Малкін, і вона сама до себе белькоче. Ну, більше шепоче насправді. Лихішої відьми годі знайти, але вона вже довго сидить у ямі, і багато її сили пішло в землю. Вона би з радістю закопала такого хлопчину, як ти. Так що і близько туди не підходь. Пообіцяй мені, що не підійдеш до неї близько. Уголос, щоб я чув…

— Обіцяю, що не підійду близько, — прошепотів я.

Мені було дуже не по собі. Мені здалося, жорстоко тримати в землі живу істоту — хай навіть відьму. І мама навряд чи би таке схвалила.

— Молодець. Не треба нам більше пригод, як цього ранку. Бувають і гірші наслідки, ніж потиличник. Набагато гірші.

Я вірив йому, але не хотів знати деталі. Та ми ще не все в саду обійшли, і мені вдалося оминути решту страшних подробиць. Відьмак вивів мене з лісу та повів до іншого газону.

— Це південний сад, — розказував Відьмак. — Сюди також після заходу сонця не потикайся.

Сонце швидко сховалося за густим гіллям, повітря все холоднішало, і я зрозумів, що ми наближаємося до чогось недоброго. Відьмак спинився кроків за десять від великої кам’яної брили, яка закривала шмат землі неподалік від коренів дуба. Ділянка була трохи більша за могилу, а камінь, судячи з того, що виднілося над землею, був досить грубий.

— Як думаєш, що там поховано? — запитав Відьмак.

Я спробував вдати впевненість.

— Ще одна відьма?

— Ні. Відьмі не треба такого каменю. Заліза зазвичай вистачає. А от істота під каменем вислизне крізь залізне пруття і оком не встигнеш змигнути. Придивися уважніше. Бачиш, що на камені щось викарбовано?

Я кивнув. Літеру я впізнав, хоч і не знав, що вона позначає.

— Це грецька літера «бета», — пояснив Відьмак. — Так ми позначаємо богарта. Діагональна лінія означає, що його запечатали під каменем навмисне — «штучно». Ім’я під літерою показує, хто саме це зробив. Справа внизу — римська цифра один. Це означає, що богарт першого рівня і дуже небезпечний. Як я вже казав, ми визначаємо рівні небезпеки — від першого до десятого. Запам’ятай: одного разу це може врятувати тобі життя. Десятий — такий слабенький, що більшість звичайних людей і не помітять його існування. Богарт першого рівня може легко тебе вбити. Я купу грошей віддав, щоб мені сюди притягнули цей камінь, але воно вартувало кожного пенні. Тепер це запечатаний богарт. Його тут навмисне штучно закрито, і він тут залишиться, поки Гавриїл не протрубить у свій ріг. Тобі ще багато доведеться вивчити про богартів, хлопче, почнемо твою науку після сніданку. Але між вільними та запечатаними є одна вагома відмінність. Вільний богарт іноді на багато миль відходить від дому і, якщо захоче, береться до всякої шкоди. Якщо богарт особливо збиточний і не слухає умовлянь, то наша робота — його запечатати. Якщо правильно це зробити, вийде штучно запечатаний богарт. Тоді він нікуди вже не подінеться. Звісно, сказати легше, аніж зробити.

Відьмак раптом нахмурився, ніби згадав про щось неприємне.

— Один із моїх колишніх учнів нажив собі великої біди, коли запечатував богарта, — сказав він і сумно похитав головою. — Але сьогодні твій перший день науки, не час про це.

Саме цієї миті оддалік, з боку будинку, долинув дзенькіт дзвіночка. Відьмак усміхнувся.

— То це сон чи ява? — запитав він.

— Не сон.

— А точно знаєш?

Я кивнув.

— Ну, то пішли снідати. Останній сад уже покажу тобі на повний шлунок.