Учень Відьмака

Розділ 8 Стара Матінка Малкін

Я повернувся до оселі Відьмака й геть не міг знайти собі місця від переживання. І що більше роздумував, то більше вагався. Я добре знав, що б мені сказав Відьмак: викинув би ті пироги та прочитав мені довгу нотацію про відьом та клопоти від дівчат у гостроносих черевиках.

Але його не було вдома, а отже, мене ніхто не зупиняв. Зрештою, дві причини привели мене вночі в східний сад, де він тримав відьом. По-перше, я обіцяв Еліс. «Ніколи не обіцяй, якщо не готовий дотримати слова», — завжди вчив мене батько. Тож у мене не було вибору. Батько вчив мене завжди чинити правильно, і те, що я пішов до Відьмака в учні, не означало, що я забуду батькову науку.

По-друге, я був проти того, щоб тримати стару жінку в земляній ямі. Ще можна зрозуміти, коли це мертва відьма, але живу? Я все думав: що ж вона такого жахливого вчинила, щоб на таке заслужити?

Та й яка може бути шкода від трьох пирогів? Маленька розрада від рідних, втішити її серед холоду й сирості — от і все. Відьмак казав мені довіряти своїй інтуїції, і, зваживши все, я вважав, що чиню правильно.

Одна тільки біда — винести пироги в той сад серед ночі. Опівночі вже добряче темно, особливо якщо ніч безмісячна.

Я взяв кошика та дійшов до східного саду. Було й справді темно, але не настільки, як я боявся. Узагалі, я непогано бачив у темряві. Мама добре собі в сутінках давала раду, — мабуть, це в мене від неї. Та й ніч стояла ясна, безхмарна, і місячне сяйво підсвічувало мені дорогу.

Щойно я ступив поміж дерева, раптом повіяло холодом, і я здригнувся. Ближче до першої могили, огородженої камінцями та закритої ґратками з тринадцяти залізних прутів, студінь пробирала ще дужче. Там була похована перша відьма. Та, що слабка, малосила, — принаймні так казав Відьмак. «Немає чого турбуватися», — заспокоював я себе, щосили намагаючись у це вірити.

Але одна річ — вирішити занести Матінці Малкін ті пироги серед білого дня. А от уночі серед саду я вже не був такий впевнений. Відьмак наказував мені не потикатися сюди після заходу сонця. І не раз мене попереджав, значить, це важливе правило. І тепер я його порушив.

Звідусіль долинав тихесенький шелест і шурхіт. Мабуть, нічого страшного, потривожив дорогою місцеве птаство і гризунів, але це нагадало мені — я тут зайвий.

Відьмак розказував, що інші дві відьми закопані кроків за двадцять від першої, тож я уважно рахував собі під ніс. Так я дістався другої могили — така сама, як і перша. Я про всяк випадок підійшов ближче, щоб переконатися. Тут поверхню землі також закривали ґратки, і прямо під ними виднівся втрамбований ґрунт без жодного паростка трави. Відьма померла, але досі була небезпечна. Це її поховано головою вниз. Отже, десь тут її п’яти, засипані шаром землі.

Поки я вдивлявся в могилу, щось ніби як промайнуло збоку. Наче змигнуло в тінях. Може, мені здалося, а може, шмигонула якась дрібнота типу миші чи землерийки. Я швидко подався далі. А раптом це відкопалися відьмині пальці на ногах?

Ще три кроки, і я дістався призначеного місця — жодного сумніву. Знову ж таки довкола межею стояли камені, до яких кріпилися тринадцять прутів, перехрещуючись у ґрати. Але були й відмінності. По-перше, могила була не прямокутна, а квадратна. По-друге, вона була значно більша, кроків десь чотири на чотири. І останнє: вона не була засипана землею, просто — дуже чорна земляна яма.

Я зупинився та нашорошив вуха. Ніч була тиха, лише шаруділа нічна звірина та шелестів ледь чутно легкий вітерець. Такий легенький, що я і не відразу це помітив. Тільки коли він раптово стих. Несподівано все завмерло, і поміж дерев заклякла неприродна тиша.

Бачте, я дослухався до відьми і щойно зрозумів: і вона прислухається до мене.

Тиша тривала, тривала і тривала, мов цілу вічність, аж раптом я розчув звук із ями. Там дихали. Це якось зняло моє оніміння, і я підступив іще на кілька кроків, мало не на край ями, торкаючись кінчиком черевика кам’яної межі. І тут я згадав, як Відьмак говорив про Матінку Малкін…

«Багато її сили пішло в землю. Але вона би з радістю закопала такого хлопчину, як ти».

Тож я відступив від краю — не дуже далеко, десь на один крок, але Відьмакові слова крутилися мені в голові. Ану ж як із ями висмикнеться рука та схопить мене за ногу?

Аби тільки швидше із цим закінчити. Я тихо погукав у темряву:

— Матінко Малкін! Я вам дещо приніс. Це подарунок вам від рідні. Ви там? Ви чуєте?

Відповіді не було, але дихання внизу ніби збилося, зачастило. Тож я вирішив не марнувати часу і, відчайдушно передчуваючи вже тепло Відьмакового дому, намацав один пиріг у кошику під рядном. Пиріг був м’який, липкий та відразу зібгався мені під пальцями. Я тримав його над ямою.

— Усього лише пиріг, — сказав я тихо. — Сподіваюся, вам полегшає. Завтра вночі я ще один принесу.

Із цими словами я розтиснув пальці, і пиріг полетів донизу, у темну яму.

Треба було відразу звідти забратися, але я вирішив послухати ще кілька секунд. Не знаю, на що я сподівався, але це була моя помилка.

Щось у ямі заворушилося, посунуло тяжко землею, ніби плазом. І тут я почув, як відьма їсть.

До того мені здавалося, брати мої гидко плямкають за столом, але це було набагато гірше. Бридкіше за волохаті свині на нашій фермі, коли вони рилом сьорбають із помийного відра, — якесь відворотне рохкання, чмакання, цямкання в поєднанні з важкучим сопом. Не знаю, чи сподобався їй пиріг, але їла вона його дуже голосно.

Тієї ночі мені не спалося. Усе думав про темну яму та переживав, що і завтра мені туди знову йти.

І ледь не спізнився на сніданок. Увесь бекон підгорів, хліб поцвів. Чому? Я не міг зрозуміти. Тільки ж учора я приніс від пекаря свіжоспечений. Ще й молоко скисло. Це богарт на мене сердиться? Знає про мій учинок? І зіпсував сніданок у попередження?

Життя на фермі — щоденна тяжка робота. Я до такого звик. Але Відьмак не залишив мені доручень, і вдень я нудився. Хотів було почитати щось корисне в бібліотеці нагорі — він же, мабуть, не буде проти? Але розчарувався — двері були зачинені.

То що мені залишалося, крім прогулянок? Я вирішив дослідити навколишні пагорби й найперше видряпався на Парлік-пайк. На самій вершині я всівся на піраміду з каменів та милувався видом.

День був ясний, яскраво світило сонце, а внизу переді мною простягалося графство. На північному заході іскрило синє далеке море. Пагорби й гори тягнулися нескінченно далеко, виднілися Калдер-фелл, Стейкгауз-фелл та ще стільки інших — життя не вистачить зійти на всі.

Сусідньою вершиною здіймалася «Вовча гора» Вулф-фелл, і мене розбирала цікавість: там справді водяться вовки? Вовки бувають небезпечні, а взимку — кажуть люди — збиваються для полювання в зграї. Хоч тепер стояла весна і жодних вовчих слідів я особисто не бачив, це ще не означало, що вовків тут нема. Я ще подумав: уночі в горах досить страшно.

Але не так страшно, вирішив я, як нести опівночі Матінці Малкін другий пиріг. Надто скоро сонце почало хилитися на захід, і мені довелося повертатися до Чипендена.

І знову я пішов із кошиком у темний сад. Цього разу я вирішив там не затримуватися й поспішно вкинув другий пиріг у темну яму крізь отвір між ґратками.

Аж по тому, коли вже було пізно й пиріг вислизнув мені з пальців, я помітив таке, від чого мені похололо в грудях.

Ґратки над ямою хтось погнув. Ще минулої ночі це були тринадцять рівних залізних прутів. Зараз прути по центру розійшлися настільки, що в новий отвір спокійно пролазила людська голова.

Може, це хтось іззовні так їх повигинав. Але я в це не вірив. Відьмак говорив: сад і будинок під охороною — ніхто чужий не зайде. Він не сказав, що за охорона, але я здогадався, що то якийсь богарт. Може, навіть той самий, що куховарить.

Значить, це сама відьма. Видряпалася якось по стінці ями та розігнула ґратки. І тут до мене нарешті дійшло, що відбувається. Який же я дурень! Пироги зробили її сильнішою.

Із темряви внизу долинули ті ж самі огидні звуки — рохкання, плямкання, сопіння. Відьма їла другий пиріг. Я миттю кинувся з саду назад у дім. Що я знаю? Може, третій пиріг їй і не знадобиться.

Цієї ночі я знову не спав, але над ранок все для себе вирішив: я знайду Еліс, віддам їй останній пиріг та поясню, чому не зможу дотримати слова.

Але спочатку треба було її знайти. Одразу після сніданку я спустився у ліс, де ми вперше зустрілися, і пройшов його аж до самого краю. Еліс казала, що живе «отам-о», але я не знайшов і натяку на будинки — самі лише пагорби та долини та знову ліси в далині.

Я вирішив запитати в когось дорогу й спустився в село. На вулицях було на диво порожньо, але — як я і сподівався — коло крамниці пекаря вешталися кілька місцевих хлопців. Схоже, там була їхня улюблена здибанка. Мабуть, їх приваблював запах хліба. Мені-от він точно подобався. Свіжий хліб пахне найкраще у світі.

Вони не надто мені зраділи, хоч я і пригощав їх минулого разу пирогами з яблуками. Мабуть, тому, що сьогодні з ними був здоровань із поросячими очима. Але запитання моє вони вислухали. Я оминув деталі — просто сказав, що шукаю дівчину, яку ми тоді зустріли на межі лісу.

— Я знаю, де вона може бути, — насупився здоровань, — але туди хіба дурень піде.

— Чого це?

— Ти не чув, що вона сказала? — він здійняв брови. — Її тітка — Кістлява Ліззі.

— Хто це така?

Вони перезирнулися між собою та похитали головами, ніби я божевільний. Схоже, про неї знали всі, окрім мене.

— Ліззі з бабкою тут провели цілу зиму, поки Ґреґорі дав їм раду. Мій батько вічно їх згадує. Страшніших відьом у цих краях ще не було. І жило з ними таке саме страшне. Із виду як чоловік, але велетень, повен рот зубів — аж не влізають. Так мені батько розказував. Усю ту довгу зиму ніхто не виходив із дому після заходу сонця. Ото буде з тебе добрий Відьмак, раз ти й не чув про Кістляву Ліззі.

Мені це страшенно не сподобалося. Я зрозумів, яких наробив дурниць. Якби я тільки розказав Відьмаку про розмову з Еліс, він би здогадався, що Ліззі вернулася, та щось би з цим зробив.

Якщо слухати батька здорованя, Кістлява Ліззі жила на фермі десь три милі на південний схід від Відьмакового дому. То було давно закинуте місце, ніхто туди ніколи не потикався. І найімовірніше туди ж вона повернулася. І це збігалося з напрямком, про який говорила Еліс.

Поки ми говорили, із церкви вийшла група похмурих чоловіків — усі тепло зодягнені, багато хто мав із собою палицю, як для підйому в гори. Із ними був священик, і всі вони вервечкою завернули за ріг та попрямували за село, у бік пагорбів.

— Це що таке? — запитав я.

— Учора вночі зникла дитина, — відповів один із хлопців, спльовуючи на бруківку. — Три роки малому. У селі думають, заблукав у горах. Але бач — то не перший раз. Два дні тому з ферми під кряжем Лонг-ридж пропало немовля. Ходити ще не могло, — значить, хтось виніс. Кажуть, могли вовки. Зима була люта, могли і зайти на ферму.

Мені вказали правильний напрямок. Я ще повернувся за кошиком Еліс і все одно менше ніж за годину вже підійшов до будинку Ліззі.

Там, під яскравим сонцем, я відкинув ряднину і нарешті роздивився останній пиріг. То було смердюче місиво, огидне на вигляд. Така собі немов суміш м’яса і хліба і ще чогось, що я не міг упізнати, — мокра, липка і майже чорна. Усе — сире, просто сплеснуте разом. Тоді я роздивився ще страшніше — по пирогу повзали дрібні білі цятки, схожі на хробаків.

Я здригнувся, запнув це назад тканиною і спустився з пагорба до покинутої ферми. Огорожа була дірява, перехняблена, сараєві бракувало половину даху, і все стояло пусте — без тварин і худоби. Одне мене турбувало — над будинком димів комин. А отже, хтось був удома. Я боявся, що це той зубатий велетень, про якого говорили хлопці.

Але чого було ще сподіватися? Звісно, немає легких шляхів. Як можна поговорити з Еліс так, щоб не дізналася решта її родини?

Я завмер посеред схилу, не впевнений, що робити далі, але все вирішилося саме. Із задніх дверей ферми показалася тонка темна постать і попрямувала вгору схилом — до мене. То була Еліс, але звідки вона про мене дізналася? Від ферми мене заступали дерева, та і вікна виходили в інший бік.

Усе ж це була не випадковість — вона йшла прямо до мене і зупинилася, не доходячи якихось п’ять кроків.

— Чого ти приперся? — зашипіла вона. — Дурню. На твоє щастя, усі поснули.

— Я не можу виконати твоє прохання, — сказав я і простягнув їй кошика.

Вона склала руки на грудях і насупилася.

— Чого це ні? Ти ж обіцяв, еге ж?

— Ти не все мені розказала, — відрізав я. — Вона вже з’їла два пироги і стала від них сильнішою. І вже погнула ґрати над ямою. Ще один пиріг — і вона вилізе з ями. І я думаю, ти про це знала. Це і був твій задум, так? — Я і сам розсердився. — Ти мене обдурила, і обіцянка більше не рахується.

Вона помінялася на виді й ступила до мене на крок ближче. Тепер вона вже не злилася — радше злякалася.

— Це не мій задум. Вони мене змусили, — Еліс махнула рукою в бік ферми. — І якщо ти не дотримаєш слова, нам обом буде непереливки. Дай, дай їй третього пирога. Що тут поганого? Матінка Малкін уже за все заплатила. Час її відпустити. Дай, дай їй того пирога, і вона зникне сьогодні і більше ніколи тебе не потурбує.

— Думаю, містер Ґреґорі не просто так тримає її в ямі, — сказав я повільно. — Я новий учень, звідки мені знати, як краще? Коли він повернеться, я йому все розповім.

Еліс криво всміхнулася — ніби знала щось таке, про що я не здогадувався.

— А він не вернеться, — сказала вона, — Ліззі про все-все подбала. Ліззі має добрих друзів коло Пендл, еге ж. Усе-усе для неї зроблять. Ну і старого Ґреґорі надурили. Він ще в дорозі піймав своє. Уже, мабуть, лежить шість футів під землицею. Підожди-підожди, побачиш, чия правда. Скоро і в його домі тебе дістануть. І прийдуть за тобою однієї ночі. Хіба що не відмовишся помогти. Тоді, може, лишать тебе в спокої.

Щойно вона замовкла, я розвернувся та подався назад, звідки прийшов, — хай сама собі там стоїть. Здається, вона гукала мене кілька разів, але я не слухав. Її слова про Відьмака шуміли мені у вухах.

Тільки згодом я зрозумів, що досі тримаю в руках її кошика — і я пожбурив його разом із тим останнім пирогом у річку та повернувся у Відьмаковий дім. Там я відразу зрозумів, що сталося і що мені робити далі.

Вони все від самого початку розпланували. Виманили Відьмака з дому, знаючи, що я ще зелений і поведуся на їхній обман.

Я не вірив, що Відьмака можна так легко вбити, — не просто так він стільки років Відьмак. Але й не міг чекати, що він повернеться вчасно і встигне мені допомогти. Треба було якимось чином втримати Матінку Малкін у тій ямі.

Мені страшенно була потрібна чия-небудь допомога, я вже навіть думав спуститися в село, але поруч був дехто значно корисніший. Тож я пішов на кухню та сів за стіл.

Я чекав, що мені ось-ось намнуть вуха, тож говорив швидко. Пояснив усе, що сталося, нічого не приховав. Тоді визнав свою провину і попросив мені допомогти.

Я не знаю, на що сподівався. Поки говорив у порожню кімнату, ще ніби нічого — надто сумно й страшно мені було, щоб це встигло мене збентежити. Але тиша тривала й тривала, і я зрозумів, що марную час. Із якого б це дива богарт узявся мені помагати? Що я про нього знав? Може, він тут ув’язнений, прив’язаний Відьмаком до цього дому й саду. Може, як раб, він відчайдушно прагне свободи й навіть радіє з моєї біди.

Я вже збирався відступитися та піти з кухні, коли згадав татові слова — щоразу, коли ми збиралися на місцевий базар, він повторював: «Усе має свою ціну. Головне — запропонувати таку, яка сподобається їм і не дуже зашкодить тобі».

Тож я запропонував богартові угоду…

— Якщо ти зараз мені допоможеш, я цього не забуду, — сказав я. — Коли я стану наступним Відьмаком, то щонеділі даватиму тобі вихідний. Цього дня я сам собі готуватиму, щоб ти відпочивав у своє задоволення.

Раптом щось під столом торкнулося моїх ніг. Кухнею прокотилося тихе муркотіння, і великий рудий кіт вийшов з-під столу та повів мене до дверей.

Здоровий ґлузд нашіптував, що кіт увесь час мусив бути там, під столом. Але я точно знав, що ні. Тож я пішов слідом за котом — у коридор, а потім нагору сходами, де він зупинився перед зачиненими дверима бібліотеки. Там він потерся спиною об двері — так інші коти люблять тертися об ніжки стола. Двері повільно прочинилися. У кімнаті було безліч полиць із акуратно розставленими рядами книжок — годі прочитати за все життя. Я ступив усередину, уже розмірковуючи, з якої книжки почати, і, коли озирнувся, великого рудого кота за порогом вже не було.

Кожна книжка була акуратно підписана, багато — латиною, але досить було й грецькою. Сама кімната була доглянута й чиста не менше за кухню, жодної тобі павутини чи пороху.

Я пройшовся вздовж першого ряду, аж щось привернуло мою увагу. При вікні стояли три дуже довгі полиці, заставлені шкіряними записниками з датами на обкладинці. Схоже, кожен записник охоплював період у п’ять років, тож я знайшов останній у цьому ряду та обережно розгорнув.

Почерк Відьмака я впізнав відразу. Прогорнув кілька сторінок і зрозумів: це його щоденник. Тут він записував кожне нове завдання, час, витрачений на дорогу, та оплату. Але найважливіше — він докладно розписував, що робив із кожним богартом, привидом чи відьмою.

Я повернув записник на полицю та роздивився решту щоденників. Вони починалися сотні років тому назад і сягали майже сьогодення. Або Відьмак значно старший, ніж здається, або попередні щоденники писали інші Відьмаки, покоління за поколінням. Мені спало на думку: навіть якщо Еліс не помиляється й Відьмак не вернеться, я міг би навчитися всього, що треба, просто з цих щоденників. Ба більше, десь серед цих тисячі сторінок можуть бути зараз потрібні мені знання.

Але як їх знайти? На це піде час, але відьма провела в ямі майже тринадцять років. Десь мусив лишитися запис відтоді, коли Відьмак її ув’язнив. Аж раптом на полиці внизу я знайшов дещо краще.

Там були ще грубші книжки, кожна з різної теми. Одна мала назву «Дракони та змії». І оскільки розставлені вони були за алфавітом, я швидко знайшов те, що мені потрібно.

«Відьми».

У мене руки тремтіли, коли я її відкривав. Книжка була поділена на чотири передбачувані розділи…

Зловмисні. Доброчинні. Незаслужено звинувачені. Несвідомі.

Я швидко розгорнув перший розділ. Там усе знову ж таки було структуроване за алфавітом і розписане акуратним Відьмаковим почерком. Уже за кілька секунд я знайшов сторінку під заголовком «Матінка Малкін».

Усе було ще гірше, ніж я думав. Лихішої відьми, ніж Матінка Малкін, годі собі уявити. Вона перебиралася то в одну місцину, то в іншу, але хай де б жила — усюди ставалося щось жахливе. Найстрашніша історія трапилася на болотах на захід графства.

Вона оселилася там на фермі і давала прихисток молодим вагітним жінкам, у яких не було чоловіка чи жодної підтримки. Саме там її почали називати «Матінка». Так тривало роками, от тільки декого з тих жінок після її прихистку вже ніхто ніколи не бачив.

Був у Матінки Малкін і син, який жив разом із нею, — сильний надлюдськи хлопець на прізвисько Бивень. Із дуже великими зубами і такий страшний, що люди десятою дорогою оминали це місце. Але нарешті місцеві не витримали й зібралися проти неї гуртом, і Матінці Малкін довелося втікати в Пендл. Коли обшукали ферму, знайшли першу з могил. Там було ціле поле, всіяне кістками та рештками гнилої плоті — переважно, рештки дітей, яких вона вбила заради крові. Були і тіла жінок — спотворені, з поламаними або потрісканими ребрами.

Хлопці в Чипендені говорили мені про велетня, у якого стільки зубів, що не вміщаються в роті. Може, це Бивень, син Матінки Малкін? Той, який, мабуть, до смерті задавив тих нещасних жінок?

Руки в мене дрижали так сильно, ледве можна було читати далі — букви стрибали перед очима. Виходило, що деякі відьми чарували «на кістках». То були некромантки, і вони здобували силу, викликаючи мертвих. Але Матінка Малкін була ще гірша. Матінка Малкін чарувала «на крові». Її чари робилися з людської крові, і найбільше вона любила кров малих дітей.

Я згадав чорні липкі пироги та здригнувся. Дитина зникла з ферми в підніжжі Лонг-ридж. Немовля, іще не ходило. Це Кістлява Ліззі його викрала? Це з його крові робилися ті пироги? А той другий малий, якого пішли шукати селяни? А якщо Кістлява Ліззі і його вкрала — підживити його кров’ю магію Матінки Малкін опісля ями? Значить, дитина зараз на фермі в Ліззі!

Я змусив себе читати далі.

Тринадцять років тому, на початку зими, Матінка Малкін перебралася в Чипенден із онукою, Кістлявою Ліззі. Щойно Відьмак повернувся із зимівлі в Енґлзарк, то не марнував часу і тут же дав їм раду. Кістляву Ліззі він прогнав, а Матінку Малкін зв’язав срібним ланцюгом та вкинув у яму в саду.

Відьмак, схоже, сам не був впевнений у правильності цього рішення. Він точно не хотів ховати її заживо, але пояснив, чому це було необхідно. Він вважав, що надто небезпечно її вбивати: по смерті вона би вернулася ще сильнішою та небезпечнішою, ніж раніше.

Питання було в іншому: чи вистачить їй зараз сили втекти? Уже після першого пирога вона погнула ґрати. І хоча третього їй не дісталося, їй і двох може бути досить. І тоді опівночі вона вилізе з ями. Що ж мені тоді робити?

Якщо відьму тримає срібний ланцюг, може, варто перетягнути отвори в ґратах срібним ланцюгом? Щоб вона не вилізла. Але біда в тому, що Відьмаковий срібний ланцюг у нього в торбі, яку він завжди носить із собою.

Я вже виходив із бібліотеки, коли помітив пожовклий папірець збоку від дверей — із порогу його не було видно. Це був довгий список імен — рівно тридцять, усі записані Відьмаковим почерком. І я, «Томас Дж. Ворд», був записаний у самому низу. Одразу над моїм було ще одне, викреслене горизонтальною лінією ім’я «Вільям Бредлі» із приписом «RIP».

Я похолов, бо знав цю латинську позначку — «покійся з миром», — а значить, Біллі Бредлі помер. Більш ніж дві третини всіх імен у списку були викреслені. Ще дев’ять, крім Біллі, мали позначку про смерть.

Мабуть, багатьох викреслили, бо вони не пройшли випробовування, може, навіть до кінця першого місяця не дотягнули. Але більше мене стривожили ті, хто помер. Я замислився: що сталося з Біллі Бредлі? І згадав, як Еліс мені говорила: «Шануйся, бо ще закінчиш, як попередній учень старого Ґреґорі».

Звідки Еліс знає про Біллі? Може, знають усі місцеві, просто я не чув, бо нетутешній? Чи це її рідня приклала до цього руку? Я сподівався, що ні, але не міг не тривожитися ще й через це.

Не марнуючи більше часу, я спустився в село. М’ясник якось тримав зв’язок із Відьмаком. Інакше звідки в нього щоразу торба на Відьмакові харчі? Тож я вирішив поділитися з ним своїми підозрами та переконати його пошукати зниклу дитину на фермі Ліззі.

Уже вечоріло, коли я дійшов до м’ясникової крамниці. Там було зачинено.

Я пішов до сусідів, але, скільки б не стукав у двері, відчинили мені аж у п’ятому за рахунком будинку. Там же і підтвердили: так, м’ясник пішов у гори разом з іншими чоловіками — шукають зниклу дитину. Повернуться завтра до обіду. Спочатку обійдуть місцеві пагорби, потім перейдуть долину і зайдуть до села в підніжжі хребта Лонг-ридж, звідки пропало перше дитя. Далі пройдуться околицями й заночують у горах.

Довелося подивитися правді в обличчя. Мені ніхто не допоможе.

Тож, засмучений і переляканий, я побрів назад до Відьмакового дому. Я розумів: якщо Матінка Малкін вибереться з могили, дитина не доживе до світанку.

І розумів: я єдиний, хто може бодай спробувати їй перешкодити.