Учень Відьмака

Розділ 10 Бідний Біллі

Я так після того знесилів, що впав на коліна й мене нудило, як ніколи раніше. Тіло скручувало від спазмів, і, навіть коли в шлунку нічого вже не лишилося, мене і далі рвало самою жовчю й трусило від сухих нападів. Усередині все боліло та нило.

Коли нарешті минулося, я помалу підвівся. І то знадобилося ще багато часу, поки в мене вирівнялося дихання й руки перестали тремтіти. Усе, що мені хотілося, — повернутися до Відьмакового дому. Хіба я мало сьогодні зробив?

Але не можна було — дитина ще в Ліззі в домі. Так підказував мені внутрішній голос. Відьма, здатна на вбивство, викрала дитину. І тому в мене не було вибору. Я був тут сам, і якщо не я, то хто допоможе? Довелося іти до дому Кістлявої Ліззі.

Із заходу насувалася буря. Пелехаті темні хмари заковтували зірки. От-от мав пуститися дощ, але я вже спускався до ферми Ліззі з пагорба, а місяць досі світив — повня, велика й кругла, як ніколи на моїй пам’яті.

Місяць світив мені в спину, і моя тінь ішла попереду мене. Я бачив, як вона довшає, і що ближче я підходив до будинку, то більшою вона здавалася. Каптур я накинув на голову, ішов, спираючись на Відьмаковий костур, і тінь була ніби не моя. Вона сунула перед мене, поки не торкнулася дому Кістлявої Ліззі.

Тоді я озирнувся, готовий побачити за спиною Відьмака. Але там його не було. Усього лише гра світла. Тож я продовжив свій шлях, поки не ступив на подвір’я крізь прочинені ворота.

Перед вхідними дверима я на хвилю спинився. А раптом я запізнився й дитину вже вбили? Чи, може, Ліззі нікого не крала і я намарне ризикую собою? У голові в мене роїлося від думок, але — як і на березі річки — моє тіло саме знало, що йому робити. Я не встиг стримати рух — моя ліва рука тричі гримнула костуром об дерев’яні двері.

Кілька секунд все було тихо, потім почулися кроки, і шпарка під дверима блимнула світлом.

Двері повільно прочинилися, і я зробив крок назад. На моє полегшення, то була Еліс. Вона тримала ліхтар на рівні очей, тож половину її обличчя осявало світло, друга половина лишалася в тіні.

— Чого тобі? — сердито запитала вона.

— Ти знаєш чого, — відповів я. — Я прийшов за дитиною. Яку ви вкрали.

— Не будь дурнем, — прошипіла вона. — Йди, поки не пізно. Вони пішли зустрічати Матінку Малкін. І повернуться з хвилини на хвилину.

Раптом десь ізсередини дому долинув дитячий плач — тонкі, слабкі схлипи. Я відштовхнув Еліс та зайшов у будинок.

У вузькому коридорі миготіла одна-єдина свічка, кімнату ж поглинула темрява. Свічка була незвична. Це вперше я бачив чорний віск, але узяв до рук та пішов на звук схлипів.

Потрібна кімната була порожня, без жодних меблів. Дитина лежала на підлозі на купі соломи та дрантя.

— Як тебе звати? — запитав я, витискаючи із себе дружню усмішку.

Я спер костур об стіну та підійшов ближче.

Дитя перестало плакати і, невпевнено похитуючись, здерлося на ноги. Малий дивився на мене широко розплющеними очима.

— Не бійся. Усе добре, — я намагався говорити якомога переконливіше. — Я заберу тебе додому до мами.

Я поставив свічку на підлогу та взяв малечу на руки. Від нього — як і від усієї кімнати — тхнуло. Одяг на ньому був холодний і мокрий. Я підсадив малого на правий лікоть та закутав у свій плащ, наскільки вийшло однією рукою.

Раптом він обізвався:

— Томмі. Звати Томмі.

— Ну, Томмі, — сказав я, — нас із тобою звуть однаково. Мене також звати Томмі. Тож ти тепер у безпеці. Ти йдеш додому.

Із цими словами я забрав костур, вернувся у коридор та вийшов на вулицю через ті самі вхідні двері. Еліс стояла на подвір’ї біля воріт. Ліхтар її загас, але сяяв місяць. Коли я ішов до неї через подвір’я, тінь моя заступила стіну сараю — гігантська, вдесятеро більша за мене.

Я хотів просто пройти повз, але вона загородила мені дорогу, і довелося спинитися.

— Не лізь! — гримнула на мене вона, вищиривши гострі білі зуби. — Оце все — не твоє діло.

Я був не в гуморі й не збирався витрачати час на суперечки, тож пішов прямо на неї. Еліс не стала мене зупиняти. Вона відступила в бік і гукнула мені вслід:

— Дурню! Віддай, поки не пізно. Вони за тобою прийдуть. Ти від них не втечеш.

Я не завдав собі клопоту щось їй відповідати й жодного разу не озирнувся. Вийшов за ворота і почав підійматися на пагорб — геть від цього дому.

Тоді припустився дощ, великі й рясні краплі били мені прямо в обличчя. Тато про такий дощ казав «хлющить». Звісно, під всяким дощем можна змокнути, але буває такий, що за мить пробирає до нитки. То зараз хлющило на повну силу, і я поспішав до Відьмакового дому з усіх ніг.

Я не знав достеменно, чи там і досі безпечно. А раптом Відьмака справді вбили? Чи буде богарт і далі охороняти сад і будинок?

Але незабаром довелося тривожитися про нагальніше — я відчув за собою, як хтось женеться. Спершу аж зупинився, почав дослухатися, але чутно було хіба завивання вітру та як дощ лупить об дерева й гатить у землю. О цій порі було дуже темно, не видно майже нічого довкола. Тож я додав ходу, сподіваючись, що досі прямую у правильний бік, але вийшов нарешті не до хвіртки, а до густого, високого глодового живоплоту — довелося повертатися та робити великий гак. Увесь час я чув, як за спиною насувається небезпека. І щойно я проминув невеликий гай, точно вже зрозумів, що слідом за мною хтось іде. Перед вершиною пагорба я зупинився передихнути. Дощ на мить стих, і я озирнувся назад, на дерева внизу. У когось під ногами тріщали гілки. Хтось мчався до мене через гай, не розбираючи під ногами дороги.

На гребені пагорба я озирнувся знову. Перший спалах блискавки освітив небо та схил піді мною, і я побачив, як із гаю вийшли дві постаті та полізли на вершину слідом за мною. То була жінка з високим, кремезним чоловіком.

Знову вдарив грім, і Томмі розплакався.

— Поганий глім! — заводив він. — Поганий!

— Грім нічого не може тобі зробити, Томмі, — втішав я, знаючи, що брешу.

Я також боявся грому з блискавицями. Одного з татових братів вдарила блискавка, коли він заганяв худобу. Він після того помер. У таку погоду небезпечно стояти просто неба. Але мене хоч і лякали блискавки, від них була певна користь: кожен яскравий спалах освічував мені дорогу до Відьмакового дому.

Уже скоро в мене пересохло в горлі, я дихав із присвистом. Мене повністю затопила втома впереміш зі страхом, але я силував себе перебирати ногами все швидше й швидше. Я сподівався, що ми опинимося в безпеці, щойно зайдемо до Відьмакового саду. «На землю Відьмака нікому не можна ступати без запрошення», — повторював я собі знову й знову, бо це був наш єдиний шанс. Якщо ми встигнемо туди перші, богарт нас захистить.

Я вже бачив попереду і той сад, і лавку під деревами, коли послизнувся на мокрій траві. Ми з Томмі не сильно й забилися, але малий зарюмсав ще голосніше. Поки я видряпався на ноги, поки його підняв — за спиною вже почувся тупіт від швидкого бігу.

Задихаючись, я озирнувся. Це було моєю помилкою. Мій переслідувач десь на п’ять-шість кроків обігнав Кістляву Ліззі та швидко мене наздоганяв. Знову мигнула блискавка, і я розгледів його обличчя. Здавалося, у нього з рота обабіч росли великі роги, на бігу він хитав головою з боку в бік. Я згадав описи мертвих жінок із Відьмакової книжки: їх задавили до смерті. І якщо Бивень мене впіймає, уб’є мене точно так само.

На мить я завмер, але він заревів, як розлючений бик, і моє тіло відклякнуло. Я перейшов мало не на біг — бігти я вже не міг, бо на руках ніс малого Томмі й виснажився настільки, що ноги налилися наче свинцем, а кожен вдих роздирав груди болем. Я все очікував, що ззаду мене зараз вхоплять, але ось проминув лавку, на якій Відьмак часто давав мені уроки, а тоді, нарешті, дістався перших дерев у саду. Але чи справді тут вже безпечно? Якщо ні, то нас із Томмі чекав сумний кінець — я вже точно не встигав добігти до самого будинку раніше за Бивня. Тож я сповільнив кроки, а зрештою зовсім спинився й намагався віддихатися.

Саме цієї миті щось шугнуло мені під ноги. Я глянув униз, але в темряві нічого не зміг розгледіти. Спочатку щось торкнулося моєї ноги, і тут же почулося муркотіння — таке глибоке й утробне, що земля задрижала під ногами. Воно понеслося далі, до дерев на межі, заступаючи нас від переслідування. І вже не тупіт — я почув інше страшне.

Уявіть вереск розлюченого кота, але сильніший за сто разів. Щось середнє поміж гарчанням і криком пролунало у повітрі й розійшлося на милі довкруг — виклик і попередження водночас. Погрози страшніше я ще не чув у своєму житті, і я зрозумів, чому селяни обходять дім Відьмака стороною. Той крик обіцяв смерть.

«Перетни цю межу, — попереджав він, — і я вирву тобі серце. Перетни цю межу — і я вигризу мозок із твоїх кісток. Перетни цю межу — і ти пожалієш, що взагалі народився на світ».

Тож поки що ми були в безпеці. Кістлява Ліззі з Бивнем пустилися, мабуть, навтьоки. Нема дурних — лізти до Відьмакового богарта. Зрозуміло тепер, навіщо їм знадобився я, щоб передати Матінці Малкін ті пироги на крові.

На кухні на нас чекав гарячий суп і розпалений камін. Я загорнув малого Томмі в теплу ковдру та нагодував. Потім приніс ізгори кілька подушок та вклав його коло вогню. Він спав як колода, а я слухав, як завиває надворі вітер та дощ вистукує по вікнах.

Ніч була довга, але у Відьмаковому домі — теплому та доглянутому — мені було спокійно. Тут було найбезпечніше місце в цілому світі. Я знав, що ніщо непрохане не вступить навіть у сад — не те щоб переступити поріг цього дому. Тут було безпечніше, ніж у замку з високими стінами, бійницями та широким ровом довкола. Я почав вважати богарта своїм другом, ще й дуже могутнім другом.

Десь перед обідом я відніс Томмі в село. Чоловіки вже повернулися з гір, і, щойно я зайшов із дитиною в крамницю м’ясника, його виснажене, насуплене обличчя осяяв широкий усміх. Я коротко розповів, що трапилося, оминаючи зайві деталі.

Після моєї розповіді м’ясник знову нахмурився.

— Треба їм дати раду раз і назавжди, — сказав він.

Я не залишився там надовго. Віддав Томмі матері — вона подякувала разів із п’ятнадцять — і зрозумів, що станеться далі. Місцеві чоловіки вже зібралися — майже тридцять людей, дехто з палицями й ломаками. Вони сердито буркали щось про «побити камінням і спалити».

Я знав, що необхідно покласти відьмі край, але не хотів брати в цьому участь. Хай там що сталося, мені нестерпна була думка, що Еліс також постраждає. Тож годину просто бродив у горах, провітрював голову, а потім помалу вернувся до Відьмакового дому. Збирався посидіти на лавці, погрітися трохи на пообідньому сонечку, але там уже було зайнято.

То був Відьмак. Він був живий! Я до того намагався не думати, що далі робити. Тобто скільки чекати в цьому домі, поки стане зрозуміло, що він не вернеться? Це вже було байдуже, бо ось він — дивився, як над деревами здіймається стовп брунатного диму. Горіла ферма Кістлявої Ліззі.

Я підійшов ближче до лавки й помітив під лівим оком у Відьмака великий пурпуровий синець. Він зауважив мій погляд та втомлено усміхнувся.

— У такому ремеслі наживаєш багато ворогів, — пояснив він. — Іноді на потилиці очей бракує. Але не так зле обернулося, бо біля Пендл у нас тепер на одного ворога менше. Присядь, — поплескав він лавку поряд себе. — Що ти робив? Розкажи мені, що тут сталося. Почни від самого початку й розкажи докладно до самого кінця, нічого не випускай.

Так я і зробив, і, коли замовк, Відьмак піднявся та подивився на мене зеленими пронизливими очима.

— Шкода, що я не знав про Ліззі. Коли я вкинув Матінку Малкін у яму, Ліззі поспішно зникла, і я не думав, що їй коли-небудь вистачить духу знову сюди потикнутися. Треба було розказати мені про зустріч із тією дівчиною. Не мав би такої купи клопоту.

Я опустив очі, не витримавши його погляд.

— Що з усього було найгірше? — запитав він.

Спогад став мені перед очима такий чіткий і такий яскравий: як стара відьма схопила мене за ногу та вибиралася з води. Як вона скрикнула, коли вхопилася за кінець Відьмакового костура. Я сказав йому про це, і він протяжно й тяжко зітхнув.

— Вона точно мертва? — запитав він.

Я стенув плечима.

— Уже не дихала. Потім тіло винесло на середину річки, і воно потонуло.

— Ну що тут скажеш — справа це точно кепська, — сказав Відьмак, — і спогад цей залишиться з тобою довіку, але тобі доведеться навчитися з цим жити. Тобі пощастило, що ти взяв із собою найменший мій костур. Зрештою це тебе і врятувало. Він із горобини, а це проти відьом найсильніше дерево. Хоча проти такої старої й могутньої відьми горобина зазвичай безсила, але відьма була в проточній воді. Тож тобі справді пощастило. Але як на нового учня ти непогано впорався. Ти показав відвагу, справжню відвагу, і врятував дитину. Але припустився ще двох серйозних помилок.

Я схилив голову. Значно більше, як на мене, але я не збирався сперечатися.

— Найсерйозніша твоя помилка — ти вбив ту відьму, — вів далі Відьмак. — Її треба було повернути в яму. Матінка Малкін настільки могутня, що її запечатаний дух може вирватися з останків. Таке буває, хоч і вкрай рідко. Але її дух може знову народитися на цей світ, з усіма старими спогадами. Тоді вона прийде за тобою, хлопче, і жадатиме помсти.

— Але це ще роки й роки, так? — запитав я. — Що мені зробить немовля? Спочатку їй доведеться вирости.

— Гірше за все — це може статися раніше, ніж ти гадаєш. Дух може вселитися в чуже тіло. Це називають «одержимість», і тоді всім довкола буде непереливки. Адже ніколи не знаєш, звідки чекати лиха. Відьма може вселитися в тіло дівчини з чарівною усмішкою, яка захопить твоє серце, а потім вкоротить тобі віку. А може зачарувати своєю вродою поважного чоловіка, лицаря чи суддю, щоб вкинути тебе в підземелля, де ти будеш в її владі. Знову ж таки, час буде на її боці. Може, вона дочекається, коли ти лишишся моєї підмоги, сам-один, коли сплине багато років і твоя сила піде на спад, заскриплять суглоби і очі почнуть тебе підводити.

Він помовчав і продовжив:

— Але можливий ще й другий вид одержимості — і в цьому випадку він вірогідніший. Набагато вірогідніший. Розумієш, хлопче, не так просто тримати живу відьму в земляній ямі. Особливо таку могутню, яка все своє довге життя чарувала на крові. У ямі вона ковкала хробаків зі слимаками, а сирість від землі просякала її плоть. І як дерева з часом твердіють та перетворюються на камінь, її тіло поволі стало мінятися. Вона схопилася за горобину, і раптовий шок зупинив її серце, підштовхнув до смерті, ще й проточна вода прискорила її кінчину. І — як і для більшості зловмисних відьом — після смерті її дух запечатався в кістках. Але вона настільки могутня, що підніме й мертве тіло. Бач, хлопче, вона стане тим, що ми звемо «нечистю». Це старе слово, відоме у графстві, ти його точно чув. Як у нечистому волоссі, буває, кишать воші, так і її мертве тіло кишиться тепер нечистим духом. Звиватиметься, наче клубок червів, і поповзе, полізе, потягнеться до вибраної жертви. А замість заклякнути, як скам’яніле дерево, її мертва плоть розлізеться і зім’якне, здатна пролізти в найменшу шпарину. Влізти комусь у вухо або в ніс та опанувати чиєсь тіло.

Є тільки два способи перешкодити такій могутній відьмі повернутися після смерті. Перший — спалити її живцем. Але ніхто не заслуговує на таку смерть. Другий — іще гірший, про нього й думати страшно. Його менше знають, бо поширений був він дуже давно і далеко звідси, за морем. У древніх книжках тих земель написано, що відьма ніколи не вернеться, якщо з’їсти її серце. Обов’язково сирим.

Але якщо ми будемо так чинити, станемо не кращі за відьом, яких убиваємо, — продовжив Відьмак. — Обидва способи варварські. Тож лишається тільки яма. Це також жорстоко, але принаймні ми бережемо невинних, які б у майбутньому від них постраждали. Так чи інакше, хлопче, Матінка Малкін зараз на волі. Звісно, вона ще завдасть нам клопоту, але в цю хвилину ми мало що можемо вдіяти. Доведеться триматися насторожі.

— Я триматимуся, — пообіцяв я. — Якось дам собі раду.

— Ти спочатку богарту раду навчися давати, — засмучено похитав головою Відьмак. — Це твоя друга велика помилка. Ціла неділя, кожного тижня? Це надто щедро! Гаразд, а з цим що будемо робити? — Він махнув рукою в бік тонкої ниточки диму, що досі здіймався над деревами на південному сході.

Я стенув плечима.

— Там уже, мабуть, усе закінчилося, — сказав я. — Селяни були дуже сердиті, говорили, що заб’ють їх камінням.

— Закінчилося? Не вір у це, хлопче. У такої відьми, як Ліззі, нюх кращий, ніж у мисливського пса. Та вона зачула недобре і зникла ще до того, як хтось туди підійшов. Ні, вона втекла у Пендл, до решти їхнього кодла. Варто було б її вислідити, але я багато днів провів у дорозі, намордувався й зараз не маю сили. Тільки не можна лишати Ліззі на волі, бо вона знову візьметься за свої капості. Доведеться під кінець тижня за нею йти, підеш зі мною. Буде непросто, але звикай потроху. Утім, усе по порядку, а зараз ходи…

Відьмак підвівся й повів мене в дім. Він трохи накульгував і ступав повільніше, ніж зазвичай. Хай що там сталося на пагорбі Пендл-гілл, він заплатив за це дорогою ціною. Ми зайшли в будинок, піднялися сходами в бібліотеку та зупинилися перед дальніми полицями, що біля вікон.

— Я люблю, щоб усі мої книжки стояли в бібліотеці, — сказав Відьмак. — І щоб примножувалися, а не навпаки. Але зараз зроблю виключення.

Він витягнув із найвищої полиці одну книжку та передав мені.

— Тобі вона зараз потрібніша, — сказав Відьмак. — Набагато потрібніша.

То була невелика книжечка, менша за мій записник. Як і на більшості Відьмакових книжок, на шкіряній обгортці, а також на корінцеві, вона мала назву: «Одержимість: Прокляті, паморочні та погибельні».

— А що означає ця назва? — запитав я.

— Те, що написано, хлопче. Саме те, що написано. Прочитай книжку і все зрозумієш.

Я розгорнув книжку і розчарувався. Усі слова всередині були латиною, а її я не знав.

— Докладно вивчи цю книжку та всюди носи із собою, — порадив Відьмак. — Це фундаментальна робота.

Він, мабуть, помітив, як я нахмурився, бо усміхнувся і тицьнув у книжку пальцем.

— «Фундаментальна» означає, що це наразі найкраща книжка про одержимість, але тема ця дуже складна, а книжку писав юнак, якому ще було вчитися й вчитися. Тому тут ще багато прогалин. Відкрий останню сторінку.

Я зробив, як велено. Остання сторінка — і ще з десяток перед нею — були порожні.

— Якщо дізнаєшся щось нове, записуй відразу тут. Кожна дрібниця помічна. І не переживай, що все латиною. Я почну тебе вчити відразу після обіду.

Ми спустилися в кухню на обід, як ніколи смачнючий і ситний. Щойно я доїв, щось зашуміло під столом і потерлося мені об ноги. Замуркотіло — спочатку тихіше, а далі все дужче й дужче, аж начиння у серванті задеренчало.

— Ну, звісно, що він щасливий, — похитав головою Відьмак. — Та одного вихідного на рік цілком би вистачило! Але що вже, життя триває. Бери записника, хлопче, у нас сьогодні ґрунтовна тема.

Тож я пішов слідом за Відьмаком до лавки, відкоркував каламар, вмочив перо та приготувався записувати.

— Після випробування в Горшо, — почав Відьмак, накульгуючи вздовж лавки туди-сюди, — я намагаюся дуже поступово залучати учнів до ремесла. Але ти вже виходив супроти відьми один на один і розумієш, яка це складна й небезпечна робота. Думаю, ти вже готовий дізнатися, що сталося з моїм попереднім учнем. Це пов’язано з богартами — ми їх уже вивчали, хай ця історія також стане для тебе уроком. Відкрий чисту сторінку та запиши заголовок…

Так я і зробив. Записав: «Як запечатати богарта». Далі Відьмак розповідав, а я намагався все записати.

Як я вже знав, щоб запечатати богарта, треба добряче попотіти. Відьмак називав це «шарувати». Найперше треба було вирити яму, якомога ближче до коренів великого, старого дерева. Він мене так намучив із тим копанням, і тільки зараз я з подивом дізнався, що Відьмаки рідко копають таку яму самі. То хіба вже дуже нагальна потреба. Зазвичай яму риє землекоп із помічником.

Далі треба найняти каменяра, щоб витесав грубу камінну плиту — закрити ту яму зверху, наче надгробком. Дуже важливо, щоб камінь витесали точно за розміром, інакше яма не запечатається. Після цього яму зсередини, а також внутрішню частину кам’яної плити треба покрити сумішшю залізних ошурок, солі та сильного клею, а вже потім можна заманювати туди богарта.

Богарта заманити якраз не дуже складно. Вони завжди ласі до крові, молока, ну або молока з кількома краплинами крові. Що справді складно — це запечатати яму каменем, поки богарт п’є. Успіх залежить від твоїх помічників.

Найліпше, щоб каменяр керував збоку, поки землекопи опускають плиту. Над ямою кріплять дерев’яну підйомну рамку із блоками, через блоки перекидають ланцюги і підвішують над ямою кам’яну плиту, яку тоді можна швидко й безпечно опустити згори.

Саме в цій частині Біллі Бредлі припустився помилки. Стояла пізня зима, погода була мерзенна, і Біллі хотілося швидше повернутися додому, під теплу ковдру. Тому він знехтував кількома правилами.

Він найняв місцевих робітників, які раніше подібного не робили. Каменяр пішов вечеряти, обіцяв за годину вернутися, але Біллі не терпілося, і він вирішив не чекати. Без особливих труднощів він заманив богарта в яму. Не все так просто вийшло з кам’яною плитою. Вечір видався мокрий, слизький, і плита зіскочила з ланцюга та притиснула йому ліву руку.

Ланцюг на блоці заїло, плита не підіймалася, хтось побіг за каменярем, а поки робітники намагалися зрушити камінь руками, розлючений богарт накинувся на пальці Біллі, які застрягли в ямі попід плитою. Річ у тому, що це був один із найбільш небезпечних видів.

Їх називають «патрачами», і зазвичай вони шкодять худобі, але саме цей відчув уже смак людської крові.

Майже півгодини знадобилося, щоб відсунути плиту. І тоді вже було запізно. Богарт відгриз Біллі пальці до другого суглоба і весь цей час ссав з нього кров. Спочатку Біллі кричав, потім стогнав. Коли його руку звільнили, пальців вже не залишилося, окрім великого. Невдовзі він помер від больового шоку та втрати крові.

— Сумна історія, — сказав Відьмак, — і тепер Біллі похований під живоплотом при Лейтонівському кладовищі. Відьмаків не ховають на освяченій церковній землі. То трапилося понад рік тому, і якби Біллі був живий, то лишився би моїм учнем і ми би з тобою зараз тут не балакали. Бідний Біллі, хороший був хлопець, не заслужив на таку смерть, але в нас небезпечне ремесло, і якщо десь помилишся…

Відьмак глянув на мене печально, тоді знизав плечима.

— Зроби з цього висновки, хлопче. Відьмакові потрібні відвага й терпіння. Але найважливіше — ми нічого не робимо спішно. Ми обмірковуємо, докладно плануємо, а далі робимо те, що треба. Зазвичай я не відправляю учнів на самостійне завдання, поки не закінчиться перший рік їхньої науки. Хіба, звісно, — додав він із легким усміхом, — цей учень сам не знаходить клопіт на свою голову. Тоді я мушу переконатися, що він готовий до такої роботи. Але все по порядку. Почнімо твій перший урок латини…