Уріж та його духи

ШЕЛЕСТ ЛИСТЯ У ТЕМРЯВІ

Осінні вечори такі темні й моторошні. Найменший подув вітру — й листя починає ворушитись і сухо шелестіти. Від землі ще йде тепло, і день був сонячний, але світлим ночам прийшов кінець. Що криється в темряві — ніхто не знає. Хто йде за твоєю спиною, хто ходить під вікнами твоєї хати, хто приносить сни, повні розпачу й безнадії… Той, чия уява спить, не буде боятися темряви осінніх ночей.

Я почала боятися смерті, коли мені виповнилось шість років.

…Коли мені було шість років, трапилась сумна пригода. Один старий чоловік на прізвисько Тильо вирушив до Самбора за пацятком. Купив його, а оскільки автобуси тоді рідко їздили, вертався пішки. Сів перепочити на горбку й помер. Вони були дуже бідні, Тильо й Тильова. Мешкали в маленькій хатинці, що стояла просто серед городів, і не виглядала на хату, бо коло неї не росло жодного дерева, і вся вона була сіра, з глухою стіною до стежки. Бабця мене взяла на похорон, щоб не лишати саму.

Я побачила оту хатину без вікон, яку обступило багато людей, і мені стало страшно. То було якесь незрозуміле дійство. Здавалося, люди тільки й чекають, що звідти щось вийде не таке, ІНШЕ. Мене злякала їхня нездорова цікавість. Якби я влаштувала істерику, мені б відлили на віск, але я втримала свій страх при собі.

І страх, і невідання. Бо я не знала, що там насправді всередині, як воно виглядає.

Багато років мені снилась та хата, яку обступили люди, і завжди я відчувала при цьому жах, наче звідти зараз щось вирветься і кинеться на мене.

У селі траплялися випадки наглої смерті, але окрім трагічності, в них не було нічого особливого. Не кожна справила на мене таке враження, бо не кожна застукала зненацька. Усе починалося з того, що вранці хтось приходив до хати й голосно повідомляв новину:

— Йой, чи ви чули, Палєнта скочила в студню!

Палєнта була висока жінка, що мешкала через дві хати і потерпала на депресію. Ніхто, звісно, її не лікував. Вважали, що таке не лікується. У нас не кажуть «божевільний», а «дурний». Періодично Палєнта намагалась накласти на себе руки, але кожного разу її втримували. Та врешті їй це вдалося. Вона стрибнула в криницю після деяких пошуків. У найближчій до нас їй не вдалося відчинити ляду, розповідав хтось. Завжди є той, хто все бачить, але не втручається.

Вночі хлопці поверталися з танців, що відбувалися в клубі у Винниках, спустили відро й напилися води з цієї криниці.

Ранок, ще темно, я щойно прокинулася, а моя бабця розповідає всю цю історію з найскандальнішими подробицями. Я ходжу до школи в другу зміну й повертаюсь у темряві, коли сухо шелестить листя, і тоді думаю про воду з кров’ю в криниці і Палєнту, яка ходить. Її привида бачили в селі ще кілька років й лякали нею малих дітей. Самогубці мають таку покуту: ходити до семи літ. Криницю після цього почистили, але, видно, вона викликала надто неприємні спогади, і її засипали. То була друга засипана криниця в нашому селі. Першу засипали після того, як енкаведисти поскидали туди тіла розстріляних. Вони самі й засипали криницю. І досі там лежать невинно убієнні, але нікого не тривожать по ночах.

Дівчинка з сьомого класу поверталась після другої зміни зі школи. Був сильний вітер з дощем. У темряві вона ненароком вхопилась за обірваний електричний провід.

Через два дні мама приїхала з Дрогобича й привезла нам бісквітний торт, наче почувала себе винною перед нами. В тому, що з нами теж могло трапитись подібне. Мама дуже боялась електрики. Дівчинку поховали, а в селі довго говорили, що якби її закопали відразу по шию в землю, то вона б ожила, і не слід відкидати можливості, що вона прокинеться в труні й задихнеться.

Як тільки я лягала спати, то все дуже ясно собі уявляла. Я боялась того, чого боялись Гоголь і Едґар По — летаргії, сну, що схожий на смерть. Тепер я знаю, що ця фобія — заразна.

Мій дідо Григорій теж дуже боявся летаргічного сну й вважав, що має на це поважні підстави. Казав, що коли клав батька в труну перед похороном, після того, як той пролежав два дні на катафалку, то в нього був теплий бік. Міг збудитися в гробі. Ця думка мучила його все життя. І ще те, що в нашій хаті дві особи чоловічої статті не можуть довго жити. Один мусить піти. Брат діда Дмитро помер у вісімнадцять років від запалення легенів. У 1946 році переодягнені енкаведисти вбили дідового сина Йосипа, первістка. Залишився молодший син — Іван. Йосипа поховали поруч з дідом, ймовірно, похованим у стані каталепсії. Спільна могила така вузька, що напевно довелося зачепити стару домовину. На жаль, невідомо, що побачили тоді, хоча дідо був безперечно присутній при викопуванні. І я не розумію, чому їх поховали поруч, адже прадід відзначався дуже лихою вдачею.

Іноді мертві вимагають для них щось зробити. Тому й намагаються нічого не шкодувати їм на похорон — не забути про одяг, який вони собі вибрали, дрібні гроші, гребінець, хустинку, а подушку напихають сіном.

Дорослі емоційно реагували на смерть чи нещасні випадки. На похороні «заводили». Дітей ніхто не намагався віддалити в такий час. Вони брали участь в усій жалобній церемонії, навіть допомагали наряджати покійника. Не раз їх садовили на машину, що везла покійника на цвинтар, а везли їх в часи мого дитинства у відкритій труні. Життя на селі — публічне, лише так можна зберегти обряди й ритуали. А також позбутися страху.

На похороні потрібно плакати, ще ліпше зомлівати. Але в міру. Бо можна й собі прикликати смерть. Так чи інак пoxopон обмовляють, як і весілля, не забуваючи й про поведінку дітей.

СОН. Мені було сім років, коли приснився перший в житті кольоровий сон. Ніби у нашому садку всі дерева стали рожевими, а по синьому небу літали рожеві птахи. То був перший сон, який я запам’ятала, і який справив на мене велике враження.

Через кілька годин в селі сталася трагедія. Була неділя, початок осені. Падав сильний дощ. Ми були на дитячому кіносеансі в клубі. Я вже виходила разом з сестрами і в натовпі побачила бліді обличчя двох дівчат, з якими мої сестри приятелювали. Вони вже знали, але ще не усвідомили, що кілька хвилин тому розбився їхній батько на мотоциклі. Колгоспний агроном, батько чотирьох дітей. Найменшій було всього чотири місяці.

Село пережило це, як переживали у 60-х роках, коли світ ще не роз’їдала проказа себелюбства і грошолюбства, і не було мильних опер по телевізору, та й телевізора мало хто міг собі купити. Існувала невідома нині розкіш співпереживати й насолоджуватись бесідою. Смерть тоді переживалась глибоко й довго, часом упродовж років. Дитина, в якої померла мама, мусила поводити себе поважно.

Агроном розбився на рівній дорозі, на Границі. Мотоцикл був з коляскою, і його підкинуло в повітря вище за три груші, які росли на краю городу. Чоловік помер того ж дня, в лікарні.

Надвечір я стояла з мамою на автобусній зупинці в центрі села. Ми нікуди не їхали: в той день люди були дуже стривожені й виходили на вулицю, щоб дізнатись свіжі новини. Коло нас стояли й інші, переповідаючи чутки, здогади, ділились подробицями. Земля ще й досі не просохла після зливи. І тут повз нас повільно проїхала вантажівка, на якій стояв заляпаний бурою кров’ю чорний мотоцикл. Хтось сказав, що мотоцикл родина продасть, бо він не дуже пошкоджений. І що навіть є на нього покупець. У ті часи мотоцикл та ще й з коляскою був цілим маєтком.

Я не була на похороні. Батьки вважали, що дітям нема чого робити ні на весіллі, ні похороні, а сама я б нізащо не пішла дивитися. Тому все це я переживала на свій лад, використовуючи уяву на підставі почутих розмов, і звідси, напевно, мій страх, якого я так і не зуміла позбутися остаточно. Я вчепилася у свій сон з рожевими птахами й деревами, відчуваючи зв’язок із цією моторошною подією. Ті двоє дівчат і їхній брат ночували у нас. Мені дозволяли слухати, що вони говорили, але сама я не мала права голосу. Я хотіла розповісти свій сон, наче він мав доповнити усю картину, й, можливо, навіть змінити її. Але підлітки — жорстокі до нас, менших, а я не була впевнена в тому, що це важливо для них. Вони копіювали дорослих, вишпортуючи з пам’яті якісь передчуття, знаки. Але не могли відчути того катарсису, що його відчувають в таких випадках дорослі, чия мова багатша, а почуття краще організовані. Я маю на увазі те, що дорослі знають певні моделі поведінки за різних обставин, і в них немає перспективи отримати неврози. Утім, якщо людина не здатна самотужки впоратись з нещастям, про неї кажуть співчутливо «розболілась».

Коли небіжчик лежить вдома на катафалку, вечори й ночі в Урожі наелектризовані. Люди приходять на парастас і лишаються сидіти до ночі, як бачать, що нема кому сидіти при мерці, тобто мало родини, І потім їм доводиться вертатись в темряві, і кожен відчуває страх. Бо хоч тіло лежить в хаті, душа блукає і часом її можна увидіти. Матеріалісти, які не бояться, були у всі часи, але їхня бравада могла скінчитися при оказії, тому слухаючи їхню скептичну мову, інші люди лише похитували головами: «Чекай-чекай!» Ознаки зустрічі з чимось надприродним не залишали сумніву в тому, що це надприродне. Людина починала відчувати страх, їй терпли ноги й відбирало мову. І вона нічого не могла з собою вдіяти! Воля її була паралізована. Не знаю, чому це так. Мабуть, інший різновид енергії так впливає. І діють інші закони, непідвладні людській логіці.

Того вечора мама зайшла до хати з приятелькою, подивитись як ми справляємось з нашими осиротілими гостями, потім жінки знову пішли сидіти коло небіжчика, якого добре знали, бо він належав, як і вони, до сільської еліти. Парастасу не було, й якісь релігійні ритуали виконувались мовчки або потай. Тобто душа не могла, зважаючи на суспільні обставини, бути належно пошанована, прощена й випроваджена на той світ. Над цією драмою навряд чи замислювались історики та психологи. Реальність домінувала над столітніми звичаями, брутально їх відкидаючи. І ті, хто змушений був їх порушувати, почував лише образу, а не докори сумління, бо знав, що не нестиме за це відповідальності перед Господом. Але звідки ми можемо знати, за що нестимемо покуту на тому світі…

Щоб скоротити собі шлях, приятелька запропонувала мамі пройти через вузький прохід, який відділяв глуху стіну початкової школи від церковного муру, викладеного з круглого річкового каміння. Церква була зачинена з 60-х до початку 90-х років, й від неї йшов дух запустіння. Вздовж мурів росли величезні столітні липи. У тому проході навіть вдень панувала напівтемрява. А тепер під ногами шурхотіло в темряві опале листя. Мама відчула якийсь страх й тремтячим голосом запропонувала обійти це місце, але її приятелька впевнено ступила на стежку. Вони пройшли вже половину проходу, як раптом зашуміло, і вітер закрутив перед ними вихор сухого листя. З-за товстого, вкритого наростами стовбура, визирнуло жовте, як віск, обличчя. Жінки на мить заціпеніли, а тоді кинулись бігти. Мама не могла описати те обличчя, таке воно було страшне.

Кожного разу, коли я опинялась в тому проході, виразно уявляла собі цю сцену. Уже немає ні школи, ні муру, ні лип, і церква не схожа сама на себе, однак пам’ять не бажає позбутися цієї історії. Коло церкви був колись цвинтар, де ховали священиків і побожних людей, проте на той час усі надгробки й хрести були знищені. Залишився лише склеп дідича Сорочинського й фундамент могили панської ключниці, що померла у віці вісімдесяти років, як казала мені бабця. Вона була горбата, і всі кликали її «панна ключниця», як кожну незаміжню шляхтянку.

Мури розібрані, липи зрізані, але духи тримаються місця, до якого їх приставлено.

Вечорами до нас приходили старші сусідки й рано чи пізно починали розповідати всілякі страшні історії. Я йшла спати перелякана, мені й на думку не спадало пожалітися й розповісти про свій страх. Лягала в ліжко, й перед очима поставали синювато-бліді обличчя мерців, яких везли у відкритих трунах повз нашу школу, яскраво неприродні барви вінків з воскованих квітів, в голові відлунював духовий оркестр, що супроводжував похорони сільських активістів. І найбільший жах викликав чорний отвір пограбованого мародерами гробівця Сорочинського, куди мене змусили зазирнути однокласники. На дні лежав жмут чорного лахміття й жовті кістки, а поруч — віко бляшаної труни.