Ураган

ЗА ОБРАЗОМ І ПОДОБОЮ Фантазія-жарт

З гострою цікавістю і захопленням Бум-Восьмий дивився, як старшини збиралися на Думище. Ось із голів Безшовно-Відчайдушного, Сміливо-Звареного, Фотонно-Неперевершеного, Гаєчно-Ображеного, Лазерно-Опришкуватого, Магнітно-Здатливого, Болт-Спотикача та Болт-Тугодума повисувалися контактні пластини. Спалахнули іскри. Затріщало, зашкварчало, запахло озоном. Пластини зімкнулися. Це означало, що з’єдналися мізки Іменитих. Тепер вони мислили як едипий колективний мозок, і Думка бігла від одного до одного по колу, доповнюючись відповідно з індивідуальністю кожного. Відтак починалося друге коло Думки, де її нещадно дубасили, підганяли ласками та окриками, розглядали. під різними кутами зору. Її підіймали на гребені об’єднаної енергії всіх і опускали до оригінального погляду одного. Думку дресирували на Думищі, наче коня, хоч тут, замість запаху кінського поту, пахло горілою ізоляцією та озоном. Після кожного кола її виважували знову й знову, перш ніж випустити на арену у стрій сестер із причесаними гривами та срібними вуздечками; у стрій, який зватиметься Ухвалою. А вже вона визначить поведінку всіх космонавтів-бумів — Іменитих і поки що безіменних, недосвідчених, як Бум-Восьмий, що не заслужив іще імені. Думище Іменитих-Знатних вирішить, чи затриматись усім на цій планеті для ретельного її вивчення, чи поспішити до центру нововідкритої галактики, лишивши, тут кілька бумів, а то й просто загін роботів для розвідки та складання Місцевої Енциклопедії.

На зворотному шляху, коли зореліт повертатиметься до далекого свого сузір’я, можна буде завдяки Місцевій Енциклопедії точно визначити — віднести планету до придатних для освоєння, чи, навпаки, до непридатних.

Думище відбувалося в глибокому мовчанні.

Безіменні буми терпляче ждали. Серед них були і механіки, і розвідники, які добули для Думища потрібні відомості, пірнаючи в ріки або продираючись крізь лісові хащі. Вони напружено перебирали в пам’яті всі подробиці свого рейду: чи. не забули повідомити чогось важливого для Думища, якусь деталь про будову ґрунту або поведінку мешканців? Хоч перед ними ставили поки що тільки найпростіші завдання, вони їх виконували дуже ретельно.

Кожен бум уже з першого дня свого створення підкорявся Великому Інстинктові — швидше заповнити інформацією порожню пам’ять — та Кодексові Моралі, що вказував, як це зробити, не протиставляючи себе колективові (у словнику бумів це називалося “не виставлятись”).

Спочатку буми навчались у школах трьох ступенів; потім учителі розподіляли їх за здібностями і таємними вказівками Знатних. Потрапити в касту космонавтів-роз-відників вважалося щастям для кожного юного бума.

Думище кінчилось. Клацнули-розімкнулися контактні пластини. Дехто із Знатних одразу заснув, щоб відпочили мозкові блоки. Інші повідмикали органи-батареї, підставляючи їх живильним сонячним променям, щоб якнайшвидше поповнити витрачену енергію.

До Безіменних звернувся Безшовно-Відчайдушний. Щоправда, мозок його в цей час глибоко й мирно спав, але діяли магнітний запис та органи-гучномовці:

— Шлях намічено. Ми створимо із місцевих матеріалів біороботів і залишимо їх на цій плапеті. Те-те-те. Біоробо-ти почуватимуть себе добре серед мешканців планети. Тс-тс-тс (ці звуки не стільки свідчили про завбачливість Думища, як виказували вид магнітної стрічки). Роботи будуть зроблені з того ж матеріалу, з якого створепі тварини планети, притому із застосуванням безглуздих принципів, які характерні тут для живої природи. Енергію вони добуватимуть довгим шляхом хімічних перетворень із рослин і тварин. Одне поїдатиме іншого, щоб мати мізерний запас енергії, який ми одержуємо за кілька секунд, простісінько підставляючи під світлові промені свої органи-батареї. В них будуть незамінні органи (навіть крізь глибокий сон Безшовно-Відчайдушний гірко зітхнув, так йому було шкода нещасних біороботів — як не є, розумних істот); і коли зламається щось важливе, загине мозок. Завдяки цьому біороботи постійно боротимуться із середовищем, швидко нагромаджуючи інформацію. Оскільки принцип незамінності поширений тут скрізь серед усіх тварин, біороботи не здогадаються про своє штучне походження.

Репродуктори Безшовно-Відчайдушного ще довго розповідали про ухвалу Думища. Багато хто із Знатних устиг виспатися. Потім простих бумів стали розподіляти в робочі групи по створенню біороботів.

Бум-Восьмий попав до групи, що готувала біомасу. Він вводив програму в агрегат, який складався з реактора, термостатів, центрифуг, — і в контрольному віконці пробігали символи. Бум-Восьмий особливо ретельно ставився до своєї роботи, однак зовсім не ображався, коли хтось із Знатних прискіпливо перевіряв біомасу або через його плече стежив за символами, що показували, як саме розподіляються у просторі нуклеїнові кислоти, утворюються подвійні спіралі, характерні для спадкової речовини аборигенів. Разом з іншими безіменними він метнувся до інкубатора, тільки-но звідти вигнувся перший біоробот.

Бум-Восьмий так поспішав, що по дорозі сховав ноги і випустив замість них шасі з колесами. Він примчав до інкубатора перший і різко загальмував. Назустріч йому йшов біоробот. Він трохи горбився, його довгі руки звисали майже до колін, перелякані очі визирали з-під низького лоба.

Од високої напруги у Бума-Восьмого одразу замкнулися контакти між трьома блоками. “Яка вона квола, немічна, недосконала, оця розумна істота! — подумки відзначив він. — Ні міцної енергетичної оболонки, ні навіть криці надійної… Організм ледь прикритий тонкою плівкою, яку можна легко пробити, доторкнувшись… А жити йому доведеться в недоброму світі. Скільки страждань чекає на нього, скільки страху набереться, скільки разів умиратиме, доки навчиться розуміти світ, у якому живе! Імениті стверджують: саме в такий спосіб біоробот збере найбільшу інформацію. Але якою ціною? Чи маємо право на такий експеримент?”

Зупинившись на мить, біоробот нахилився і витягнув з ноги скабку. Його обличчя спотворила гримаса. Жоден бум ніколи не відчував болю. Проте Буму-Восьмому чомусь стало не по собі. Сумніви у справедливості рішень Думища ятрили, розжарювали контакти мозкових блоків.

Тим часом з ранки ноги біоробота закапала червона рідина, що розносила по тілу кисень та інші елементи, життєво необхідні для організму. А до ранки вже проникали найдрібніші організми, які роїлися в повітрі і ґрунті планети. Вум-Восьмий помітив це перш ніж на нозі біля ранки почалося запалення: “Це для нього небезпека, яку не можна недооцінювати. Мабуть, вона тут найбільш серйозна і згубна, найбільш… Стривай! Хіба тільки ця? А інші? Не одразу й збагнеш, яка з них найбільша. Хоч цього разу допоможу…”

— Іди до мене! Отак…

— Так… — луною повторив робот і слухняно рушив Бумові-Восьмому назустріч.

А Бум-Восьмий, виставивши з грудей тонкий металевий стерженець-паросток, розжарив і припік ним ранку. Запахло паленим. Робот відсахнувся, сполохано забурмотів: “Так, так, так”, — намагаючись відштовхнути свого рятівника.

— Не бійся, — заспокоював Бум-Восьмий, та біоробот задкував усе далі, його погляд був розгублений, дихання ставало гучним, переривчастим.

Бум-Восьмий уловлював думки робота, виразно перехоплював його єдине прагнення — якнайшвидше втекти. Він соромився самого себе.

І коли біоробот дременув у зарості, — не став його зупиняти.

“Повага до розуму — закон міжгалактичної співдружності, — згадав він заповідь Кодексу Моралі, з якої починається навчання в школі першого ступеня. — Та ось ми порушили священну заповідь, створивши розум у нетривкому вмістищі. Імениті помилились…”

— Імениті помилились! — вигукнув, він щосили, аби всі буми почули. — Треба негайно припинити виробництво таких біороботів. Це страшна жорстокість і неповага до розуму.

Безіменні дивилися на нього з жахом. Ще ніхто не наважувався виступити проти рішення Думища. Подумати тільки: протиставити свій розум одинака, свій мізерний досвід об’єднаному мозку і досвіду колективу!

— Ти забув про колектив… Колектив не може помиля тися, — зашепотіли навкруги. — Не виставляйся…

Та Бум-Восьмнй не вгавав, уперто заперечуючи:

— Повага до розуму — то найперший закон. Якщо Імениті порушують його, їхній наказ не слід виконувати.

Навколо Бума-Восьмого утворилася порожнеча. Безіменні одсахнулися від нього, як од навіженого, що підля гас негайному демонтажу і переробці. Утворилося замкнене коло, з якого одинакові не вирватися. Він і сам відчув загальний осуд, проте над усякі сподівання не скорився, а ще раз кинув сміливо свій виклик:

— Вимагаю поваги до розуму!

А до кола вже входив Фотонно-Неперевершений, прямуючи до одинокого буптаря. Ось він близько, ще ближче, хоч міг би здаля послати паралізуючий сигнал. Став поряд з Бумом-Восьмим і лагідно торкнувся його гарячої голови своєю контактною пластиною.

— Все значно складніше, ніж тобі здається, хлопче, — сказав він. — Добре, що в тобі прокинулася жалість, це свідчить про складність сигнальних ліній. Але ж ти й сам знаєш, що не про жалість, а про повагу до розуму сказано в наших закопах. Бо зрештою розумним потрібна не жалість, яка виникає у сильного щодо слабкого, а любов та повага, які єднають рівноправних і дводишних. Тому вибору у нас нема. Біороботи пройдуть через страждання. щоб добути інформацію, яка нам потрібна. В ній — виправдання їхніх поневірянь і злигоднів, їхньої слабкості і нашої жорстокості, їхньої смерті і нашого лету… Страждання цих жалюгідних істот, про які ти здогадуєшся, тільки краплина в морі. На біороботів чатують незліченні хвороби і швидке зношуваня організму, коли нагромаджені неполадки й дефекти перетворюють лишок короткого життя в суцільне страждання, а попереду, замість надії, — остання конвульсія мук… Та найстрашніше для них полягає в тому, що із симфонії сигналів, яку чусмо ми, вони сприймають лише кілька нот. Головною азбукою їхніх сигнальних систем є сигнали болю, про які ми знаємо поки що тільки теоретично. Але саме ця азбука потанцює на їхніх хребтах, перш ніж ми розшифруємо її… Я згоден — цс жахливо, проте це єдиний шлях, що веде до осмислення суті буття. І ми не можемо відхилятись од нього. Будь-яке відхилення — це неприпустиме марнування часу й зусиль. Мине ще чимало часу, перш ніж твої діоди пропустять думку у зворотному напрямку і ти збагнеш правоту Думища. Але колись ти неодмінно зрозумієш її, бо вже сьогодні в тобі зріє зерно самостійного мислення на заздрість отим безіменним телепням, товаришам твоїм. А це, як відомо, найбільший у всесвіті дар, який веде до нових крупинок знань. Ти вже можеш мати власне ім’я, заслужив його, і віднині всі називатимуть тебе Діодо-Бунтарем…

Буми одразу заходилися вітати нового Іменитого.

Порожнеча круг бунтаря хутко заповнилася любов’ю і повагою колективу. Кожен намагався привітати його вигадливіше, ніж інші. І слова ті були щирі, бо жоден безіменний заздалегідь не знав, хто може стати його начальником.

Минуло багато тисячоліть, перш ніж вони повернулися на планету. У Діодо-Бунтаря, який уже на той час не був бунтарем, нагромадились сотні переповнених блоків мозку. Блоки ті зберігались у мнемотеці зорельота, і коли Діодо-Бунтар встромляв їх у спеціальні гнізда, що мали прямі контакти з мозком, голова його ставала набагато більшою за тулуб.

Зореліт облетів планету по стаціонарній орбіті. Діодо-Бунтар узяв з мнемотеки саме той блок, який зберігав відомості про перебування у цих краях, вставив у вільне гніздо на голові, легенько пристукнувши рукою. Клацання свідчило, що блок став на місце і гачки щільно зайшли за виступи. Космонавт під’єднав блок, який став продовженням його пам’яті. Але за мить спохмурнів: у мозку зринули спогади юності, і Діодо-Бунтар знову відчув себе Бумом-Восьмим, що виступав проти Іменитих на захист біороботів. Згадувати було неприємно. Насамперед тому, що нині він не дозволив би собі нічого подібного. А по-друге, — і це найголовніше — клятий блок ніби повертає його в ті часи, коли він був тільки безіменний бум.

Діодо-Бунтар сторожко і підозріливо озирнувся на своїх товаришів, чи не помітили вони йото стану? Та буми під’єднувалися до приладів, які прослуховували простір і не звертали на нього уваги.

Щомиті надходили нові й нові відомості. Біороботи перевершили сподівання творців. Навколо планети оберталися сотні штучних супутників з містами-лабораторіями на них. Прилади зорельота не встигали навіть розшифровувати радіограми.

Нарешті радист доповів, що їм пропонують сісти на космодромі штучного супутника. Фотонно-Неперевершений виразно глянув на Безшовно-Відчайдушного, Той, зрозумівши погляд, під’єднав мозок до регуляторів руху і заклав найкращий режим для спуску.

Вібрація настільки посилилася, що в тілі Діодо-Бунтаря задзвеніли лінії сигнальних систем. Це подіяло дразли-во, і він зусиллям волі відімкнув більшість органів. Увімкнув лише тоді, коли зореліт чотирма суглобистими ногами торкнувся космодрому. Безшумно, у чіткій послідовності відчинилися люки.

Від часів безіменності Діодо-Бунтар зберіг не так ужей багато. Однак запасний блок із мнемотеки збудив у ньому колишню жвавість і нетерпіння. Мільйоннолітній бум вистрибнув з зорельота, мов школяр першого ступеня, і завмер, вражений.

Космонавтів зустрічали не біороботи, яких вони залишили на планеті, а буми. В усякому разі перше враження було саме таке. Зроблені з металів і пластмас, над головами коливаються антени, очі-фотоелементи. Рентгенобачення та інфразір — точнісінько, як у бумів. На плечах і грудях виблискують стільники світлобатарей. Але як же опинилися тут ці істоти?

“Останні повідомлення з батьківщини ми прийняли мегаводом тільки дев’ять годин тому. Про нову експедицію нас не сповістили”, — майнуло в голові Діодо-Бунтаря. Він був настільки здивований, що розгубив усі слова, заздалегідь підготовлені для урочистої зустрічі.

— Хто ви?

— Здрастуйте, я ваша тьотя. Спочатку назвіться самі, — почулася не менш здивована відповідь. — Нам сказали, що летять істоти…

Діодо-Бунтар одразу звернув увагу на інтонацію, якою мовилось оте “істоти”. Але в розмову встряв Фотонно-Неперевершений.

— Яка ще тут тьотя? Тільки її нам не вистачало.

— Ніякої тьоті нема. Просто так інколи кажуть наші господарі.

— Господарі? — розгублено протягнув Діодо-Бунтар.

— Так, ті, що створили нас. Ось вони їдуть сюди. Кілька приземкуватих видовжених машин під’їжджали по широкій рівній дорозі до зорельота.

— Хто ж ви? — вимогливо спитав Діодо-Бунтар.

— Роботи.

Навіть Фотонно-Неперевершений хитнувся, почувши таке. По тому зігнув середню антену, що серед бумів означало крайню ступінь здивування. Ще б пак, роботи — такі схожі на бумів!

Тим часом машини вже були поряд. Зупинилися. З них вийшло кілька істот. Хоч вони і були вдягнені строкато, по-різному, буми одразу впізнали в них біороботів, яких колись самі створили.

Один з біороботів, у бузковому комбінезоні, владно махнув рукою, наказуючи бумам підійти.

Це була небачена зухвалість, і Діодо-Бунтар та Фотонно-Неперевершений, природно, відповідним чином прореагували на неї — навіть не поворухнулись.

— Де ваші господарі і творці? — спитав біоробот.

— Які творці? — перепитав вкрай розгублений Фотонно-Неперевершений.

— Ви ж роботи, — впевнено мовив бузковий.

— І так схожі на наших, — задумливо докинув його товариш.

Цієї образи буми не могли стерпіти. Вони круто розвернулись і, забувши ввімкнути підйомник, поповзом, зриваючись, видерлися по трапу в зореліт. Соромилися дивитись один одному в очі. Фотонно-Неперевершений натиснув на кнопку “зліт”. Автомати задраїли люки. Зореліт вертикально зринув і почав набирати швидкість на невидимій пружині скрученого простору-часу.

Буми летіли крізь пітьму космосу. Ображені та злі, вони роздратовано ворушили антенами, ніби таргани вусиками. А в голові Діодо-Бунтаря билася думка: “Роботи? Як же вони наважились? Як посміли? Ми — роботи? Яка нісенітниця! Яке чортибатьказна-що! Дурниця. Дурниця, дур, дур, дур!..”