Ураган

ЧЕРВОНІ ЯГОДИ Науково-фантастичне оповідання

Хтось тихо і нерішуче постукав у двері…

Василь Кузьмич намагався уявити собі людину, яка зараз увійде. Поки двері повільно прочинялись, він устиг подумати: “Затурканий, від якого відцуралися лікарі? Чи, може, один з місцевих знахарів?”

Чоловік був схожий і не схожий на тих, кого уявляв собі Василь Кузьмич. Худе, обвітрене обличчя. Крізь засмагу проступала хвороблива блідість. Різкі зморшки біля очей, як у кожного, хто звик щулитися на південному сонці. Повіки напівприкриті, виразу очей не видно. Ніс з горбинкою. Чоловік більше схожий на араба, аніж на таджика. Василь Кузьмич відповів на привітання і вказав на стілець:

— Слухаю вас…

Усім своїм виглядом він одверто показував, що в нього обмаль вільного часу. Відвідувач зрозумів це.

— Візьміть мене з собою.

“Звідки він міг довідатись про мої плани?” — здивувався Василь Кузьмич. Спробував заглянути у вічі відвідувачеві, але той одвів їх.

— Я кілька разів водив на Памір геологів. Був провідником, робітником, оператором…

— У вас виразка шлунка? — спитав Василь Кузьмич.

Відвідувач не здивувався, що лікар одразу визначив з його зовнішнього вигляду хворобу, і, знаючи, що почує далі, випередив останню фразу Василя Кузьмича:

— Не турбуйтесь, я витримую великі навантаження.

— Саме цього й не слід робити, — повчальним тоном сказав Василь Кузьмич.

— Мене лікували два роки, а хвороба загострилась, — пояснив відвідувач, і його гортанний акцент прозвучав виразніше. — Тепер тільки операція…

— Ну й що? — знизав плечима Василь Кузьмич.

— Ви підете по ягоди галуб-явана? — запитанням на запитання відповів відвідувач, і в голосі його вже не було нерішучості. — Мені сказали, що вам пощастило знайти записки Сейкіла і ви хочете перевірити його рецепти.

— А ви знаєте про Сейкіла, про спалювачів трупів? — поцікавився Василь Кузьмич. Він припускав, що предками спалювачів трупів були греки, які служили у військах Олександра Македонського. Завойовник поселив їх у передгір’ї Паміру як колонізаторів. Якщо здогадки слушні, то медицина спалювачів трупів сягає корінням у медицину стародавніх греків.

— Дещо знаю. Я хотів би спробувати полікуватися за його рецептами. А не допоможе — тоді операція.

— Почекайте до мого повернення, Якщо знайду ягоди…

— Я допоможу вам знайти їх, — у голосі відвідувача почулася дивна впевненість.

— У мене вже є один помічник. Більше мені не треба, — нетерпляче мовив Василь Кузьмич, присуваючи до себе книгу.

Але відвідувач і не думав іти.

— Ви не будете нічого платити мені.

— Ви хворі, виснажені. Вам не можна вирушати в таку дорогу, — роздратовано заперечив Василь Кузьмич. — До речі, звідки ви знаєте про мої плани?

— Чутки, як вода, а людське мовчання — як решето.

“Цікавий тип, — подумав Василь Кузьмич. — Чи не авантюрист? Шкода, що немає часу з’ясувати це”.

— Даруйте, до побачення, — сказав він, розгортаючи книгу.

Відвідувач ступив крок до столу, вперше підвівши очі. Вони були пильні і зовсім небоязкі.

— Все-таки ви візьмете мене. Я — правнук Сейкіла.

“Авантюрист!” — вирішив Василь Кузьмич, уже думаючи, як би швидше позбутися відвідувача. А невідомий дістав з кишені паспорт і поклав на стіл перед лікарем. Василь Кузьмич прочитав: “Румі Сейкіл”.

— Чого ж не сказали про це одразу?

— Боявся, що ви марновірні.

Василь Кузьмич згадав закон спалювачів трупів: “Наші таємниці живуть з нами і відійдуть з нами”. Якщо комусь із чужинців щастило проникнути в таємниці племені, його вбивали. Були випадки, коли люди племені знаходили такого чужинця і в інших країнах. Спалювачі трупів не спинялися ні перед чим, щоб знищити викрадача їхніх таємниць.

Румі підійшов ближче до Василя Кузьмича, глянув у вічі:

— Думав, що ви можете злякатися…

Перш ніж учений зрозумів, що це пастка, він попав у неї:

— Гаразд, якщо ви — правнук Сейкіла, то маєте право йти зі мною. Тільки не думайте, що я доводжу свою сміливість…

Румі всміхнувся.

— Усі знають, що дурні звичаї вмирають раніше за людей.

— Залишіть заяву і документи, я попрошу оформити вас, — запропонував Василь Кузьмич. — А поки що розкажіть трохи про плем’я і свого прадіда. Історики згадують, що Сейкіл був колись знаменитий лікар. Я думаю, він використав знання стародавніх греків, поєднавши їх з місцевою народною медициною.

— Очевидно, ви знаєте більше за мене, — сказав Румі. — Я чув од діда, що його батько був великий лікар. Але дід протоптав собі іншу стежку — став мисливцем. І мій батько прийняв від нього рушницю, але він дуже рано помер. За ним тінню пішла і мати. З тринадцяти років я лишився сиротою, жив у діда, потім — у батькових друзів. Тепер мені тридцять вісім, а я нічого не зробив у житті. Був чужою тінню, ішов по чужих стежках, навіть гнізда не звив… — у його голосі бринів жаль за прогаяним. — І книга минулого розкрита перед вами, а не переді мною. Прадідові нотатки розшукали ви. Я тільки чув про них і мріяв їх прочитати. Мало бути нащадком великого — треба осягнути велич.

Він швидко глянув на вченого:

— Кажуть, ви великий спеціаліст не тільки в народній медицині, ви прекрасно знаєте історію Паміру.

— Чутки ці дуже перебільшені, — заперечив приємно вражений Василь Кузьмич.

Василь Кузьмич і Румі вилетіли вдвох — помічник ученого несподівано захворів. Літак ніс їх над степом, вкритим кущами янтака — верблюжої колючки. Маленькі, круглі, вони були схожі на їжаків. Поруч з аеродромом, де приземлився літак, дзюркотіла вода в арику й сухо шелестів пісок. Вода дзюркотіла дужче, пісок лише вкрадливо нагадував про себе, чекаючи, поки люди вирушать у путь.

Потім потужний вертоліт проковтнув людей і в своєму череві легко переніс через пісок та воду, промчав над берегами Сирдар’ї, де, за переказами, колись владарювали тигри.

Василь Кузьмич показав униз, на густо порослий очеретом берег, і прокричав на вухо Румі:

— Кажуть, що там можна пополювати на тигрів!

— Я їх не бачив, — відповів Румі і несподівано без тіні усмішки додав: — Мабуть, тигри, що надумали вціліти, перетворилися на котів…

Василь Кузьмич засміявся, уявивши собі цей процес перетворення.

Вертоліт вивергнув людей із свого черева уже за підніжжям Паміру, оглушливо застрекотав і полетів…

Василь Кузьмич розклав на великому камені карту, вийняв записника.

— Якщо вірити Сейкілу, звідси треба йти через Гадючу ущелину. Невже немає коротшої дороги?

— Є, — відповів Румі. — І не треба сунутися в Гадючу. — Він показав шлях на карті.

— Чудово, — зрадів Василь Кузьмич. — Це значно ближче і до того ж безпечніше. Адже ущелина недаром називається Гадючою.

— Недаром, — підтвердив Румі.

— Отже, підемо отак, — і олівцем уже почав вести лінію.

— Треба вірити старому Сейкілові, — несподівано сказав Румі. — Він знав багато шляхів, але вибрав один. Як ви думаєте, чому?

— Не знаю, — розгублено мовив учений.

— І я не знаю. Отже, треба йти його стежкою.

— Дивна логіка, — знизав плечима Василь Кузьмич.

— Хочете перевірити його рецепт, то йдіть його дорогою.

“Певно, він має слушність. У всякому разі варто рискнути”, — подумав Василь Кузьмич. Він був не з боязких, але даремного риску не любив.

Вони перевзулися в чокої — легкі мисливські черевики з сириці — і взяли на плечі важкі рюкзаки. Стежка то круто йшла вгору, то петляла між скелями та камінням. Василь Кузьмич і Румі не звертали з неї. Тут нічого мудрували: стежку проклала не одна людина. Її прокладали і перевіряли тисячі людей протягом багатьох років. І коли стежка в’ється змійкою, значить, так легше вибиратися на гору. Якщо обходить камінь — ненадійний камінь, обходить струмок — небезпечний струмок. Точніше кажучи, стежку не прокладають, а творять — як пісню, як легенду.

Ось стежка побігла вниз, і Румі застережливо підняв руку.

Перед ними лежала Гадюча ущелина. Вона нічим не відрізнялася від інших ущелин — яскрава зелень з густими тінями, з неї стирчали посріблені щербаті скелі. Ущелина очікувала людей мовчки, без зловісного сичання і промовистого шелесту.

Румі дістав ножа, зрізав дві гілки, обстругав. Одну дав Василеві Кузьмичу.

Спираючись на кийки, вони почали сходити вниз. Камінці не котилися з-під ніг — отже, Румі правильно ступав по стежці. Тіні пливли поруч, то зникаючи, то знову з’являючись.

Ось Румі низько нахилився, проходячи під навислими гілками, подав знак, щоб учений зробив те саме. Василь Кузьмич приготувався одвести гілку вбік і здригнувся. Гілка подивилася на нього блискучими очима і засичала. Це була гадюка. Вона лізла на дерево, певно, щоб поласувати пташиними яйцями.

Василь Кузьмич інстинктивно підняв кийка. Гадюка поповзла по гілці, намагаючись якнайшвидше сховатися в листі, сонячний промінь ковзнув по її яскраво-зеленій з жовтими цятками лусці. Василь Кузьмич опустив кийка і пішов далі стежкою. Румі швидко глянув на нього, але нічого не сказав. Їм довелося йти значно повільніше і обережніше. Тепер змії траплялися на кожному кроці. Кілька разів Василь Кузьмич помічав щитомордника, на галявині побачив кобру. Добре, що вона була досить далеко і тільки повернула голову до людей. Василь Кузьмич знав, як блискавично нападає ця гадюка. На невеликій відстані навіть досвідчений мандрівник не встигав захиститися.

Раптом з дерева на плече Румі впала зелена стрічка. Василь Кузьмич ледве стримався, щоб не закричати. Тамуючи тремтіння в голосі, він сказав:

— Румі, не рухайтеся різко — у вас на плечі змія.

Румі трохи повернув голову, скосив очі, потім швидко схопив гадюку за голову. Зелена стрічка вигнулася, почала пручатися, силкуючись звільнитись, але було пізно. Румі ножем розкрив змії пащу і сказав:

— Вона не отруйна. Досить невинне створіння.

— І все-таки я б не радив… — почав Василь Кузьмич, але Румі вже підніс змію до гілки, і вона зникла в листі.

— У спалювачів трупів є повір’я, що після смерті добрі люди перетворюються на змій, а хижі — на голубів, щоб сховатися від кари за гріхи, — наче між іншим, сказав Румі.

— Це повір’я вони зберегли від стародавніх греків, — підтвердив Василь Кузьмич. — У багатьох стародавніх людей змія уособлювала не підлість, а мудрість. — Він ступив кілька кроків і несподівано сказав: — Людині завжди було властиво переносити свої якості на тварин.

Румі поманив його до себе і показав на галявину, де гралося кілька змій. Вони перепліталися в живий канат, терлися головами одна об одну, ніби цілувались. Потім відводили голови, піднімали їх, розгойдуючись…

— Танець змій, — прошепотів Василь Кузьмич, зацікавлено стежачи за плазунами.

— Вони люблять, як люди, — сказав Румі і продекламував: — “У любові й ненависті змія зрівняється з орлом, а орел — з людиною”.

— І все-таки стародавні люди даремно приписували зміям мудрість, — сказав Василь Кузьмич, викликаючи Румі на суперечку. — Змії досить примітивні тварини.

— Ви маєте слушність, — несподівано погодився Румі. — Та хіба людські почуття не бувають іноді примітивні? Хіба голод — такий же примітивний, як у змій, — не може заглушити в людей найскладніші почуття?

— Не в усіх, — нахмурився вчений. — Різниця між людьми більша, ніж між якими завгодно тваринами одного виду. Саме це і є однією з головних відмінностей людини.

Василь Кузьмич ішов за Румі і думав уже не про змій, а про Румі. Ця людина цікавила його дедалі більше. Іноді здавалося, що знання лісу і гір він успадкував, як інстинкти, від своїх предків, але Василь Кузьмич розумів, що це тільки здається. Правда, у Румі збереглися гостріші, ніж у жителів міст, почуття: запахи й сліди промовляли йому більше, ніж їм. Проте в основі його знання був досвід. “Яку ж роль у даному разі відіграє інстинкт? Чи я не применшую його значення?” — думав учений.

Вони проминули ущелину, і Василь Кузьмич дістав карту. Тепер стежка круто йшла вгору. “Будеш іти, видиратись, оступатися, повзти, — писав Сейкіл. — Очі дикої людини гір стежитимуть за тобою. Остерігайся розгнівати її. Пам’ятай: ти ввійшов у її дім, вона — господар. Хоч якою дивною здавалася б тобі її поведінка, не показуй свого здивування, вона у себе вдома. Смиренно прийми її звичаї, і вона не заподіє тобі кривди”.

Василь Кузьмич дав прочитати Румі ці записи. Спитав:

— Вам доводилось бачити галуб-явана?

— Ні, — відповів Румі. — Але я не бачив і далеких зірок. Мені розповідають про них астрономи.

— Ви чули про суперечку навколо снігової людини, — впевнено сказав учений.

— Коли не можеш побачити і не хочеш повірити, не кажи зразу ні “так”, ні “ні”. Сейкіла ви теж не бачили. Та коли йдете по його ліки, його шляхом, то виконуйте його поради.

— Умовили. Не будемо дражнити галуб-явана.

— Не будемо, — цілком серйозно сказав Румі.

І від цієї серйозності Василеві Кузьмичу стало не по собі. Здалось навіть, що він відчуває на собі чийсь важкий погляд — ніби хтось дивиться на нього з лісових хащів. І потім ніяк не міг позбутися цього відчуття — не допомагали ні холодна розсудливість, ні образливі слова, якими він картав сам себе.

“Як мало нам треба для тривоги, — подумав він. — Мабуть, тому, що все життя — то ходіння по тонкому канату над безоднею. Чим більше знаєш, тим більше непокоїшся. Але ж має бути все навпаки. Боятися повинен той, хто знає менше про світ, тобто забобонний. А я вільний од забобонів. Чого ж я тепер боюся? Коли навіть снігова людина і є, то вона не має ніякої надприродної сили. Вона не має навіть рушниці, а тим часом звичайної людини з рушницею слід було б боятися більше…”

Василь Кузьмич подивився на Румі і по його настороженій ході, по напруженій, аж м’язи позначилися, шиї зрозумів: він теж боїться і намагається приховати свій страх.

Учений почув, як позаду в гущавині щось зашурхотіло. Подумав: “Здалося”. Шурхіт супроводив його невідступно. Румі, очевидно, теж чув його, але не наважувався обернутись. Василь Кузьмич став за деревом — усе стихло. Пішов — знову зашурхотіло. Щось біле майнуло в заростях, блиснули двома вогниками очі.

— Румі, хтось іде за нами.

— Це галуб-яван. Не обертайтесь.

Василь Кузьмич зняв рушницю.

— Хто б там не був, краще налякати.

Румі швидко нагадав:

— Ви самі казали: не будемо дражнити.

Його захриплий од хвилювання голос вплинув на Василя Кузьмича. Але рушницю вчений не повісив знову за спину — поніс у руці. Вони вийшли до гірського озера, зупинилися на відпочинок. Румі розпалив багаття, нагрів воду, кинув у неї тюбики концентрату. В чистий запах лісу й гір влився дразливий аромат.

У гущавині зашурхотіло дужче.

— Ось що, Румі, — сказав Василь Кузьмич, зачерпуючи ложкою суп, — надокучили загадки. Я вийду на свій слід і подивлюся, хто йде за нами.

— Так роблять, коли полюють на тигра. Ми ж ні на кого не полюємо, — заперечив Румі.

Він з’їв зовсім мало юшки — виразка дедалі дужче нагадувала про себе. Іноді він кусав губи, щоб не застогнати.

— Це правда, ми зараз не мисливці. Проте я не хочу бути й дичиною, — рішуче сказав Василь Кузьмич. — Я вийду на слід.

Різкі зморшки біля губ Румі свідчили, як глибоко він осуджує рішення свого начальника.

“От тобі й незвичайна людина! — подумав Василь Кузьмич. — Звичайні забобони. Невже я помилився у своїх здогадках? І він просто малограмотний нетяга”.

Василь Кузьмич знав немало таких людей. На перший погляд здавалось, що кожен з них — колоритна фігура, але за цим колоритом і загадковістю часто крилися безсилля, лінь, непристосованість до життя.

Незважаючи на сердите обличчя Румі, вчений помив свою чашку, склав рюкзак і перший рушив у путь. Він зумисне йшов крізь зарості і кілька разів завертав, щоб, зробивши петлю, вийти на свій слід і несподівано для переслідувача зустрітися з ним віч-на-віч. Василь Кузьмич скоріше відчув, ніж побачив, небезпеку.

Метрів за п’ять попереду виросла снігова гірка. Вона ворушилася і виблискувала янтарними злими очима. За мить мозок ученого “проявив” прийняте зображення, і Василь Кузьмич побачив перед собою снігового барса, який от-от мав стрибнути: зуби вищирені, хвіст злегка смикається. За секунду барс долає п’ятнадцять метрів, отже, п’ять метрів він подолає за третину секунди. Василь Кузьмич блискавично скинув рушницю, але в думці промайнуло: “Пізно!”

І в ту саму мить позад нього почулося ричання. Удар у лікоть, постріл. Рушниця одлетіла в траву. Барс чомусь не стрибнув, а теж заричав і позадкував, потім стрибнув убік і зник за деревами.

Василь Кузьмич обернувся й побачив перекошене обличчя Румі, його палаючі очі, напружене тіло, наче він збирався стрибнути назустріч барсові. Румі довго не міг заспокоїтися. Усмішка торкнула губи, а очі все ще не змінили виразу. Нарешті він усміхнувся по-справжньому і промовив, згадуючи щойно пережите:

— Виходить, не розучився…

— Що? — спитав Василь Кузьмич.

— Чули, як я заричав? Цього мене навчив дід. Він казав: “Коли зможеш так заричати, ні тигр, ні барс тебе не чіпатимуть, утечуть”.

— Секрет племені? — пожартував Василь Кузьмич і, одразу посерйознішавши, додав: — Ви врятували мені життя, спасибі.

— Ні, це завдяки вам ми з дичини перетворились на мисливців, — відповів Румі. — Якби ми не вийшли на слід, звір міг би несподівано стрибнути. Барс або дуже голодний, або поранений. Інакше він не спустився б з гір і тим більше не полював би на людей.

Василь Кузьмич подивився вгору на високі скелі, де, шукаючи поживи, бродять киїки й архари[1] і панують барси та орли. Він перевів погляд на Румі і вперше помітив, як зовнішній вигляд цього чоловіка відповідає навколишній природі — пильно примружені очі і смаглява шкіра, гнучкий легкий стан, нахилений вперед. От тільки хвороба вже позначилася на ньому.

“Місце, де живе людина, прив’язує її до себе і накладає свій відбиток, — думав Василь Кузьмич. — Раніше так було завжди. Але тепер печать професії сильніша від печаті місцевості. Цей процес зачіпає навіть інтимні сторони характеру, стирає національні риси. Добре це чи погано, коли робота, яку виконує людина, поступово стає найважливішим і визначальним у ній?..” Його пробудив від думок оклик Румі. Над ними пролітав величезний птах. Він важко махав крилами, несучи в пазурах якусь здобич.

— Дужий птах, одначе! — захоплено сказав Румі. — Це орел-ягнятник. Молодого архара взяв. У повітрі нікому не хоче поступитися владою. На літак нападає…

Румі замовк, нахилився, підняв кілька камінців:

— А тут, одначе, є виходи мідної руди. Треба ці місця на карті позначити.

Василь Кузьмич розгорнув нотатки Сейкіла.

“…І земля стає жовтою, і камені починають блищати інакше. Ти проведеш там ніч, і дика людина з гір проведе її поруч з тобою, невидима тобі…”

— Румі, дивись, що пише Сейкіл.

Румі нахилився до Василя Кузьмича. Вчений не сумнівався: зараз його супутник скаже, що треба стати на ночівлю. Сам Василь Кузьмич добре-таки притомився, і слова Сейкіла його цілком влаштовували:

“…Шлях свій ти продовжиш за годину до світанку, — писав Сейкіл. — Зійдеш на гору. Там побачиш галявину. Роздягнись і голий повзи по траві не оглядаючись, але пам’ятай про того, хто стежить за тобою. І тільки-но перші промені сонця торкнуться трави, загоряться краплинами крові ягоди. Їж їх, коли тобі дозволить господар — дика людина гір. Їж, як їсть архар, не зривай руками. Їж, скільки зможеш. Потім ще збери і візьми з собою на три дні. В цей час нічого, крім ягід, не їж, і хвороба твоя відійде назавжди…”

Румі швидко знайшов неглибоку печеру. Зібрали сухого хмизу і розпалили багаття. Вчений одразу заснув і не чув, як довго крутився Румі, намагаючись знайти таку позу, щоб хоч трохи вгамувати біль.

Розбудив Василя Кузьмича стогін. Він трохи підвівся на лікті, озирнувся. Багаття горіло тихим, рівним полум’ям. Стогнав уві сні Румі. Великі краплини поту виступали на його лобі.

“Бідолаха, — подумав Василь Кузьмич. — Стримувався, не стогнав цілий день”.

Він торкнувся рукою чола Румі, гарячої вологої шкіри. “Сам собі нашкодив цією мандрівкою, — подумав учений. — Таке напруження нервів і м’язів не може не датися взнаки. Добре, що мандрівка вже скоро скінчиться”.

…Василь Кузьмич і Румі рушили в путь. Стежку ледве можна було помітити по незначних прикметах: яскравіше блищав стертий камінь, нижча трава здавалася темнішою… Нарешті підйом закінчився, почалося широке плато.

— Тут, — прошепотів Румі і почав роздягатися.

Василь Кузьмич тільки плечима знизав: мовляв, роби як знаєш, але сів на траву поруч з ним. Тривога супутника передалася йому. Він знову чув хрускіт гілок, відчував чийсь погляд. Трава була мокра од роси, крізь одяг проникав холод. Попереду Василя Кузьмича безшумно повз по траві, мов нічний хижак, Румі. Його мокра шкіра блищала, наче луска. Вони перепочили не більше як п’ять-шість секунд і знову поповзли. Перше рожеве проміння пробилося крізь листя, пробігло по траві, і коли Румі розвів рукою кущі, блиснули криваві краплинки. Можна було подумати, що він поранив руку і на кущі бризнула кров.

Румі зробив кілька швидких рухів і почав зривати ягоди губами й їсти їх. Василь Кузьмич кілька секунд спостерігав цю комічну картину випасу, потім рішуче підвівся, зірвав кілька ягід і покуштував.

Його губи скривила гримаса, і він весело зареготав. Учений бачив здивовані осудливі очі Румі, але спинитися не міг: сміх переходив в істерику. Він схлипував, намагаючись вимовити якесь слово, але звуки зливались, і нічого не можна було розібрати. Нарешті перший заряд було витрачено, і Василь Кузьмич промовив крізь сміх, який душив його:

— Суниці!

Румі, що все їв ягоди, здивовано подивився на нього.

— Так, так, звичайні суниці. І за ними йти на Памір? — Василь Кузьмич нарешті справився з другим приступом сміху і сказав: — Велике відкриття! У кожному довіднику лікарських рослин сказано, що суницями лікують шлункові захворювання, в тому числі й виразки. Природно, лікування триває роками і не завжди дає бажані наслідки. Ну й насміявся з нас ваш предок! Дотепна людина Сейкіл.

Румі спокійно їв ягоди.

— Та годі вам, Румі! Час рушати назад. Згадуватимемо цю експедицію як забавний анекдот, розказаний з допомогою стародавнього гумору. Ходімо!

Та минуло ще близько години, поки Румі наївся ягід і нарвав їх у кошик на три дні дороги, як радив старий Сейкіл. Василь Кузьмич посміювався з нього й у місті, але чим більше часу минало, тим серйознішим ставав учений.

Румі змінювався на очах. На лобі у нього вже не було поту, судороги страждання не спотворювали обличчя.

“Самонавіювання”, — думав Василь Кузьмич. Одначе самонавіювання не дало б такого наслідку, надто вже він ефективний. Змінився навіть колір обличчя Румі, зникла синява і характерна жовтизна.

Через якийсь час рентген і дослідження показали, що виразка почала зарубцьовуватись.

Василь Кузьмич крутив у руках фотоплівку, дивлячись то на неї, то на Румі.

“Що ж сталося? — напружено думав він. — Гостра виразка. Зцілення за короткий час, про яке говорилося у стародавньому рецепті. Звичайні суниці і самонавіювання… Чекай-но, старий, не поспішай. Згадай ще раз рецепт…”

Тьмяне світло здогаду замигтіло в мозку: “Суниці ростуть у горах. Там, де є виходи мідної руди. Певно, суниці мають особливі властивості, зв’язані з місцем, де вони ростуть. До того ж Сейкіл створив нам особливі умови: важкий шлях, небезпека, граничне нервове напруження… Можливо, саме це мав на увазі старий мудрець. Весь комплекс. Те, про що іноді забуваємо ми. А потім дивуємося: чому вирощений на плантаціях женьшень не дає того ефекту, про який писали стародавні лікарі, і звинувачуємо їх у надмірній фантазії…”

Василь Кузьмич вийняв записи Сейкіла, прочитав їх.

Він так захопився, що про все забув. І отямився тільки тоді, коли почув голос Румі.

— Ідучи стежкою мудреця, виконуй його поради.

Василеві Кузьмичу раптом захотілося заперечити чи то Румі, чи собі самому.

— Не всі поради треба виконувати. Навіщо, наприклад, Сейкіл вимагав роздягатися на галявині й повзти?

— Там була роса. Вона теж лікує…

“Він уміє думати, цей чоловік. Я не помилився в ньому. І хто знає, ким би він став, якби обрав інший шлях у житті. Та зараз мова не про нього. І не про Сейкіла, який не міг ставити багатьох дослідів, доступних нам, але вмів думати. Мова — про нас, про мене, про моїх колег і товаришів. Невже усе полягає в тому, що ми навчилися ставити досліди і розучилися спостерігати? Точніше, нам завжди бракує часу на вивчення природи. Вона ж ставить у мільйони разів більше дослідів, ніж ми. Кожен її рух і подих — дослід. А ми такі зайняті експериментами у своїх лабораторіях, що на осмислення наслідків їх лишається дуже мало часу, ми робимо своє пізнання надто об’єктивним, спрямовуючи його по одному шляху і відсікаючи всі інші. Де ж вихід? Втрачати і набувати? Набувати і втрачати — і завжди мучитися сумнівами: чи не втрачаємо ми більше, ніж набуваємо?”

Він підвів очі на Румі, наче сподівався почути відповідь на своє німе запитання. А Румі зацікавлено дивився на нього, чекаючи, що скаже вчена людина про його зцілення.

Обидва дивились один на одного, чекаючи відповіді…