Ураган

БДЖОЛИ Фантастичне оповідання

Найбільше воно скидалося на скелю. Таку, собі обгризену й відшліфовану вітрами гранітну брилу. І коли б я не бачив, як воно кружляло, вибираючи місце для посадки, то нізащо не відрізнив би його від інших скель, що височіли поряд.

Я кілька разів обійшов його. Мною керували два почуття: одне — притягувало до невідомого предмета, друге — відштовхувало від нього.

“Дійду он до того каменя, — вирішив я. — Звідти краще видно. Але далі — ні кроку. Хто знає, щ це таке, чого від нього ждати А може, — на світі всяке буває, — це інопланетний корабель?..

Треба негайно повернутися до міста і розповісти. Але за цей час воно може відлетіти. Хто мені тоді повірить?”

Кожній людині хоч раз за життя має випасти Головний Шанс. Тоді уже пильнуй, не проґав.

Мені не давала спокою думк про інопланетян. Уявіть тільки що я, як пишуть у фантастичний романах, увійду з пими в контакт. З усіх людей Землі вони виберуть мене!

Я сів на камінь і вирішив чекати. Мій погляд ковзнув по кораблю, я вже майже переконав себе, що це корабель. Сантиметр за сантиметром почав оглядати його поверхню, надовго зупиняючись на кожній западинці і горбовині.

Нарешті наважився підійти ближче, торкнутися рукою.

Ступив крок, другий — і побачив, як переді мною утворюється вирва. Іншого слова не підбереш. Частина стіни почала вгинатися всередину, утворюючи довгий коридор, що вів у скелю-корабель.

Перш ніж обміркувати нову ситуацію, я ввійшов у коридор. Кілька разів озирнувся — чи не закрився вихід? Мої побоювання були марні: крізь круглий отвір виднілися скелі і ліс…

Коридор завертав, і я зупинився в нерішучості: “Може, вони ждуть, щоб я зайшов за ріг, і тоді пастка закриється? Вихід може закритись і тоді, коли на нього дивитися, — заперечив я собі. — Хіба це залежить тепер од мене? Хіба я можу перешкодити?”

Це були нові для мене думки. Навіть не думки, а сам процес — я почав філософствувати, як наш Борис Петрович, якого всі називали позаочі Платошею. Між іншим, серед учених немало таких фанатиків. Вони хотіли б узнати, як влаштовано світ, проаналізувати кожне людське почуття, дістатися до найглибших і найпотаємніших “гвинтиків” людського існування, описати, обчислити їх геть усі, зазирнути в глиб себе самого. Заради крихіток знань вони жертвують кар’єрою, заробітком, іноді лишаються холостяками, і вмирають, не взнавши таємниць буття. Ні, я не хочу бути схожим на них. Переді мною ясний і простий шлях — вийти в люди, мати таку ж зарплату, як у Семена Семеновича, збудуватп кооперативну квартиру… То що ж це зараз діється? В кого я перетворився? Але зупинитись я не міг. “Поміркуймо, що залежить од тебе? — думав я далі. — Твоє життя? Хіба його не можна загасити легше, ніж полум’я свічки? Твоя свідомість? Хіба її важко спотворити й повернути так чи так? Чого ж ти боїшся?”

Я не знав раніше, що безпомічність може створювати сміливців. Не озираючись, завернув за ріг. Колір коридора змінився. Він уже був не сірий, а зелений, потім — рожевий, червоний, оранжевий. Він складався злкихось плетив та вузлів, схожих на вени. Вони ритмічно пульсували, і я відчував під ногами їхнє тремтіння.

І раптом я зрозумів, чому з усіх людей на березі воно обрало мене. Спочатку воно побачило море, берег, силу-силенну людей на пляжах. Воно не зпало причини такого скупчення істот. І нараз помітило з висоти окрему постать. Хіба не краще спочатку побалакати з нею?

Спереду, в глибині коридора, щось блищало. Кілька кроків — і я зупинився перед дзеркалом, вмонтованим у мозаїчну стіну. Побачив у ньому знайоме обличчя, напружене, розпашіле, викривлені губи, очі, які, незважаючи ні на що, світилися цікавістю. Я всміхнувся й підморгнув своєму відображенню, воно зробило те саме.

Страх зник, ніби нас і справді стало двоє. Я знову подивився на своє відображення, ступив крок йому назустріч, подумавши, що зараз стукнуся об нього лобом. Проте удару не було. Я зайшов у воду, перед очима заколивались і розійшлися кола, затанцювали сонячні промені. Потім щось стисло груди, стало важко дихати. Але раптом кола зникли, і переді мною засвітився вихід із корабля…

Я бачив скелі, сосни, що росли коло їхнього підніжжя, небо… Я бачив це крізь круглий отвір. І одночасно з допомогою якогось внутрішнього зору відчував, пізнавав, чому відбувається процес бачення: як розміщуються колбочки і палички в моєму оці, як стискується кришталик. Знову подивився крізь отвір входу-виходу і побачив уже не скелі й сосни, а нагромадження кристалічних ґраток, клітин. наповнених протоплазмою, які, пульсуючи, щось вбирали і віддавали. Виникла назва “адсорбція” й інші слова: “метаболізм”, “збереження функції”… Колись я вчив їх, запам’ятовував. Потім забув. Чому згадав тепер?

Кілька кроків до виходу… Щоб зігнути ногу, треба… Ось як це робиться! Сигнал по нервовому волокну… Перекачувапня рідини. Відривання яскравих цяточок, їхній стрімкий біг. З’єднання в потік. На мить я побачив свою ногу, що саме згиналася в коліні. Це було схоже на кадри науково-популярного фільму, і чийсь голос увесь час пояснював те, що відбувалося. Кадри змінювались, і я бачив то свою ногу, то клітини нервів і м’язів, і разом зі мною все це бачив хтось іще…

Я опам’ятався за кілька кроків од корабля. Під ногами — прив’яла трава. Попереду — скелі, сосни… Вони здалися мені після того, що я бачив, примарними й неправдоподібними. Моя голова розколювалась од болю, мене нудило. Я бачив полчища якихось червоних кульок, які штурмували діряві стінки судин. Зображення розплилося, з’явився безбарвний потік, що весь час змінював свої форми, вирував і крутився. Це і є мій організм, я сам. Напружено прислуховувався до неясного гулу, що супроводжував моє видіння, доки не зрозумів: це ж я сам щось підраховую, аналізую. Так і виникає знання…

Я зійшов гірською стежкою, дивуючись тому, скільки зусиль доводиться витрачати, щоб тримати тіло у вертикальному положенні. Второваними шляхами бігли мільйони імпульсів, видовжувались і скорочувались м’язові волокна, напружувались і розслаблялись м’язи. Я не озирався на корабель, але добре знав, що він там, і пам’ятав до найдрібніших деталей те місце…

Я пройшов повз молоду сосонку, побачив і забув про неї. Чого забув? Ага, економія пам’яті, нервів. Фільтри. Уникаю зайвих подразнень. Багатьох подій зовнішнього світу я не сприймаю, нічого не знаю про них. Бо мій організм не витримав би й секунди, загинув би від перевантажень. Спробую все-таки згадати ту сосонку. Чи я зовсім забув її?

Вітрець охолоджує тіло, звуки лісу вливаються до вух… Згадав! Але чи ту саму?

Я повернувся до дерева, придивляючись так, наче од моєї помилки залежало дуже багато. Нижні гілки сосонки позвисали, а я цього не пам’ятав. І характерне розгалуження забув…

На мить зажмурився. Тепер я бачив сосонку надзвичайно чітко, з коричневою тріщиною на корі й краплею янтарної живиці.

Я зазирнув у свій мозок. Не знаю, як це мені вдалося, але я подивився в нього так само просто, як на траву, на дерево. Побачив слід, не такий помітний, як слід корабля на воді. Він світився, та світіння поступово згасало, ставало непомітним. Зусилля волі — й слід засвітився…

Ось воно що! Якщо корабель пройде по одному курсу кілька разів, слід залишиться. Він буде виразніший, море скоріше й повніше згадає, корабель. Ні, не море корабель, а я — сосонку…

Але хто ж я? Чому мене все це хвилює? Я відчув, як подив змінюється страхом. Згадав своє ім’я, прізвище, фах. Згадав, що зі мною було, куди йду. Нема чого хвилюватись. Я — це я.

Зусиллям волі пощастило на певний час загальмувати своє вторинне й третинне бачення, що невідомо як і чому виникало в мені. Цей непотрібний мені хист.

Боляче спіткнувся об камінь — гострий, із зазубленою гранню… Його я запам’ятав одразу, з першого погляду. Бо мені було боляче…

Минуло понад годину, перш ніж я дійшов до моря. Тут мене хтось зустрів. Ступив до мене, радісно всміхаючись:

— Куди це ти подівся? Нас дівчата ждуть. Ми ж обіцяли…

Я не слухав, що він каже, а намагався згадати, хто це. Обличчя дуже знайоме. Брови й ніс, як у Олега, круглі відстовбурчені вуха, як у мого двоюрідного брата. Та це не Олег і не мій брат. Губи тонкі, нервові. Такі ж губи в Платоші. Та це й не Платоша. Той набагато старший.

В той час, коли я згадував, якась друга частина моєї свідомості, що стежила за першою, підказала: “Ти зробив аналіз і первинний синтез”. А третинна свідомість у моєму бідному мозкові ніби підсумувала: “Он як це робиться”.

В мене запаморочилась голова, і я б упав, якби він не підтримав. Він стривожився:

— Що з тобою? Перегрівся?

Його звуть Петром. Я познайомився з ним в день мого приїзду. Він живе разом зі мною в одній кімнаті. Петро — мій сусід по кімнаті. Геолог, приїхав з Ленінграда.

Ці відомості спалахнули, наче веселка, й опустилися в нижні шари пам’яті. Стали ледь помітними хімічними слідами в клітинах. І частина тієї свідомості, яку я називав третинпош, знову запам’ятала, як це робиться…

— Пройшло?

Я ствердно кивнув. Що зі мною діється? Так можна й збожеволіти.::

“Зажди, — сказало мені третинне. — А згадай-но, що таке божевілля, в чому воно виявляється”.

Мене охопив жах. Серце закалатало, виштовхуючи потоки крові в артерії. Залози виділили адреналін, щоб звузити судини й прискорити кров’яний рух, обмити всі ділянки тканин, забезпечити їх киснем і залізом, привести в етап бойової готовності. Залишки переробленої вологи виступили холодним потом…

Невже доведеться згадувати, що таке божевілля? Згадувати — значить переживати. Тільки не це, тільки не це…

— Ходімо! Вони чекають, — Петро взяв мене за руку й повів.

Я був дуже йому вдячний за те, що він відвернув мене від кошмарів третинної свідомості.

Ми пройшли під тентом і вийшли на вузьку стежку між розпластаними, розімлілими од спеки тілами. Це було схоже на тюленяче лігвище.

Вгорі, по набережній, ходили довгоногі фарбовані дівчата, горланили патлаті, з липучими поглядами чоловіки, шастали й грали в м’яча атлетичної будови юнаки. У кожної людини тут дуже часто змінювалася хода: в’яла, розхлябана, вона різко переходила в пружну й хижу чи швидку та бадьору (коли людина йшла до води). Я спостерігав, як ліниво підводились люди, як обережно ступали по гальці й внутрішньо вищали щоразу перед тим, як пірнути. Раптом мене охопив неспокій, стиснуло горло. Я мав про щось дізнатися. Про щось дуже важливе…

— Зачекай, — сказав я Петрові. — Пірну.

— І я! — весело вигукнув мій супутник.

Переступаючи через ноги, руки, лежаки, рушники, кошики, ми дісталися до води. Я ступив ще кілька кроків, і солона вода торкнулася моїх ніг, грудей… Уста мимоволі розтяглися в усмішку. Одночасно я побачив, як запрацювали пори моєї шкіри.

Он воно що! Он що я мав негайно з’ясувати! Солона вода радує нас не даремно… Хвилі плескалися й співали навколо мене, і я був їхнім продовженням, ніс їх в собі, в рідині, що текла по моїх судинах. Людина входить у море так, наче після довгих мандрів і поневірянь нарешті повертається до своєї колиски, до самої себе, розплескавшись і розлившись на тисячі кілометрів. Саме цей неусвідомлений спогад про колиску, схований у найдальшій пам’яті клітин, у складі крові, й викликає майже нестямну радість, що виникає при кожній зустрічі з морем. Я плив майже без зусиль…

— Егей! — гукав мені Петро й махав рукою, показуючи, що час виходити.

Я неохоче повернув до берега. Шкода було кидати свою колиску й повертатися… До чого?

Якісь дівчата, якісь побачення… І нащо мені оте знайомство? Всі так роблять? Шкода…

Камінці роз’їжджалися під моїми ногами, ніби хотіли втримати мене в морі. Я з досадою фиркнув і обтрусився, як пес. Бризки полетіли на усі боки. Дебела тітка з червоною обпеченою шкірою сердито зиркнула на мене. Мабуть, їй не слід було їхати до моря — адже вона все одно не купається, а обпектися можна й не виходячи з кімнати.

Я покірно пішов за Петром до дівчат. Побачивши нас, вони зраділи, але постаралися це приховати. Я зацікавлено спостерігав процес пізнання, що йшов у моїй пам’яті. Ось дівчина, Люся, сподобалася мені буквально з першого погляду. Я був тоді здивований, приголомшений. Несподівано зі мною трапилося те, про що я раніше читав у книжках. Я пережив і “невимовне захоплення”, і “щастя просто бачити її”. Мені здавалося, що нарешті я зустрів ту, про яку мріяв. Звичайно, тоді я не думав про причини — і, здається, дуже добре робив. Але тепер третинне змусило мене повністю прокрутити плівку пам’яті. Проти своєї волі я зрозумів, що нічого загадкового зі мною не сталося. Не було “кохання з першого погляду” — були “жарти пам’яті”.

Справа в тому, що Люся була схожа на Ніну, а Ніна була найприємнішою моєю знайомою. Спогади пробудились одразу, тільки-но імпульс від зорового нерва пробіг по колишніх слідах. Одні спогади нашарувалися на інші, і моя уява в союзі з пам’яттю за кілька секунд домалювала зоровий образ кількома Ніниними рисами. А я не спинив би цього процесу, навіть коли б тоді знав його причини. Мені було приємно.

Тепер я дивився на Люсю й бачив, що її усмішка зовсім не схожа на Нінину. Щось холодне й гостре, що застряло в моєму мозку, безжально відтинало, мов скальпелем, красиві химери, породжені уявою, розчленовувало кожен спогад.

“Досить! — подумки закричав я. — А то…”

“Що — а то? Що а то? — радо зашепотів другий голос. — Ага, боїшся закінчити думку! Боїшся до кіпця пізнати самого себе. Чого ж ти стоїш? Боїшся згадати страшне слово, щоб я не примусив тебе розшифрувати його. Але ти не зможеш од нього втекти, якщо воно живе н твоєму мозку. Ти не врятуєшся втечею, повинен бути інший шлях порятупку. Йди йому назустріч, поборися з ним. Дай відповідь на запитання — що ж таке божевілля?”

Я побачив, як імпульси починають бігти по колу, ніби прив’язані довгою ниткою. Вони збуджують мене, в пам’яті зринають давні й дуже давні сліди й, підкоряючись хаотичним сигналам, починають змінюватися ритми діяльності залоз. Зникають перепони між окремими спогадами, між “можна” й “не можна”, між “сьогодні” й “учора”, між реальністю й уявою…

Зібравши всю волю, я придушив, погасив цей процес раніше, доки він не став необоротним.

— У кінга? — запитала Люся, дістаючи карти.

Гнучка, із зеленими очима, вона була на диво схожа на рись, а її подруга (ніяк не міг згадати її ім’я) — на кролиху. Петрове обличчя нагадувало морду дворняги. Наче природа мала дати їм іншу, не людську долю, але в останню мить передумала.

Люся, роздаючи карти, якось особливо дивилася на мене, ніби нагадуючи про те, що було. Я зобразив “відповідь поглядом”, і вона дражливим рухом вигнулася й притулилася до мого коліна. Ми кидали карти, жартували, піддражнюючи одне одного, адже наше знайомство тільки починалось, і ми ще не встигли набриднути одне одному.

— А зараз не брати “хлопчиків”.

Це сказав Петро, тасуючи карти, і з викликом подивився на дівчину, схожу на кролиху.

Я ласкаво доторкнувся до Люсиного плеча, але вона рвучко відсахнулася. Що трапилось? Невже я в чомусь завинив, може, не відповів на один з її поглядів? Бовкнув зайве? Чи Петро сказав щось не так? Ще вчора я страждав би, і, певно, не помітив би, як зблідло Люсине обличчя й на лобі виступив піт. А коли б і помітив, то не зміг би правильно витлумачити причину. Тепер третинне вмить підказало: у неї — болі в печінці.

Мені захотілося негайно втопитися в морі, щоб позбутися третинного. Чи то я колись читав у книжках, чи хтось мені розповідав, що такої властивості набувають деякі люди, що вона приходить до них разом із великими знаннями. Хай їм чорт, отим гнилим інтелігентам, які, мабуть, втрачають почуття й стають схожі на кібернетичні машини! Чи мають вони щастя од знань? Як би не так! Але до чого тут я? Здоровий, спортсмен, бадьорий молодий фахівець! Я не хочу брати в цьому участь, не бажаю! Тільки подумати — колись я заздрив отим розумникам!

Несподівано я згадав епізод із своєї ранньої юності. Тоді уява в мене була розвинена, мабуть, як у божевільних вчених, що прагнуть зрозуміти чи перебудувати світ. Тоді мене хвилювали дурні запитання, над якими нормальна людина не повинна задумуватися: навіщо життя й смерть, як побудований всесвіт?.. Я втрачав гарних дівчат, товариські вечері й багато чого іншого.

Колись у якійсь історичній книжці прочитав напис, викарбуваний у стародавні часи на базальтовій скелі: “Коли людина довідається, що рухає зорі, Сфінкс зарегоче й життя на землі скінчиться”. Я не міг зрозуміти повністю грізний зміст застереження. Але воно довго непокоїло мене. А тепер я на власній шкурі відчув вагу й небезпеку знань. Ні, розумники не можуть радіти життю, не можуть його рухати. Гх пригнічує вага знань і безплідних розумувань… Я підвівся, переступив через чиїсь ноги, попрямував до східців. За спиною в мене почулися здивовані дівочі вигуки. Аби відчепитись, я кинув:

— Зараз вернусь.

Петро наздогнав мене:

— Ти не в своїй, тарілці, старий. Треба випити — і все стане на місце. Пішли до Гіві.

Він знав мою струнку. Дехто називав її “слабкою стрункою”. Та хіба справа в назві? Що може бути краще від легенького сп’яніння, коли все навколо стає таким простим і доступним! Розумники кажуть, що коли-небудь люди відмовляться од таких утіх. Ніколи не повірю. Нащо тоді жити? І що може їх замінити? Мандрівки по цьому холодному космосу? Задачі та філософія?

Я кивнув Петрові, й ми зійшли крутими східцями до невеликої палатки. Гіві більмувато підморгнув мені й показав на діжку.

Я почав неквапно, із задоволенням цідити хмільний терпкий напій, і знову третинне прокинулося в мені, усе і зіпсувало. Досить було побачити, як прискорюється біг червонокрівців, як збуджуються нервові клітини, і відразу, ніби змія у танці, постало віковічне запитання: нащо?

Я кинув склянку й побіг вузенькою стежкою. Третинне не дасть мені нічим натішитися! Будь воно прокляте!

Не звертаючи уваги на здивовані погляди, шмигнув у кущі. Гілки боляче шмагали й кололи. Поступово мені полегшало, мозок трохи прояснився. Я пішов повільніше…

Стежка вела через галявину. Над лісовими квітами кружляли золотими пилинками бджоли, сідали на квіти, моторно пробиралися всередину, щоб узяти нектар. Я згадав: близько пасіка.

Згадав і зупинився, вражений новою думкою. Може, я — бджола? І всі ми — бджоли, що беруть узяток інформації, виліплюють свою власну неповторну особистість, неповторний досвід, неповторне життя? Ми маємо волю, і діємо самостійно. Нам буває гірко й солодко в залежності 1 від того, на що ми натрапляємо в дорозі, на яку квітку сідаємо. Так, ми бджоли, послані по мед. У ньому зіллються всі наші життя з їхньою гіркотою й солодкістю, і тільки в ньому знайдуть справжній смисл… Кожен з нас додасть свою частку меду в якусь чарунку стільника. Але чи зможемо ми коли-небудь викачати з стільників увесь мед, злити його в посудину й покуштувати? Чи тоді “… Сфінкс зарегоче й життя на землі скінчиться?”

У скронях застукало. Знову прокляте третинне! Це воно змушує мене філософствувати, хоче перетворити в розумника… Нащо мені всі ці думки? Нащо? Адже без них було спокійніше. Скоріше позбутися третинного!

Я побіг. Серце закалатало, дихання перехопило…

Ось і скеля-корабель. Так, я не помиляюсь, це він. На тому самому місці, ніби жде мене. Входу немає, та я підбігаю до “скелі” й знову утворюється отвір. Тремтячи від нетерпіння, задихаючись, мчу по коридору, зупиняюсь перед дзеркалом.

На мене блискучими божевільними очима дивиться зацькована істота. Вона судорожно дихає і… зникає.

Переді мною вже нема дзеркала. Замість нього — вихід із корабля, зелені сосни, сірі скелі…

Що зі мною діялося? Чому паморочиться голова і я почуваю себе так, ніби з мене вийняли нутрощі, випотрошили, як рибу, перш ніж кинути її на сковороду.

Виходжу до сосонок, на сонце, хапаюся за гілку, щоб не впасти. У пам’яті тьмяно, як розмиті тіні, зринають спогади про події сьогоднішнього дня.

Озираюсь. Переді мною — скеля, що нічим не відрізняється від сусідніх скель. Може, все мені наснилося?

Скеля відокремлюється од землі і вертикально, наче ракета, злітає в сліпуче південне небо. Корабель? Розвід-установка? А може, істота? Може, я побував у її череві?

Повільно переставляючи ноги, йду стежкою. Прислухаюсь до себе, до свого легкого слухняного тіла. Що ж це зі мною було? Почуваю себе дедалі спокійніше. У мозку більше немає проклятих запитань, сонце голубить шкіру, вітерець пестить волосся. Жаль тільки, що сосонки дуже схожі одна на одну. Невже мені й справді треба конче знати, чим відрізняється одна сосонка від іншої або чому он та хмара схожа на голову птаха?

Під ногами бадьоро скрипить пісок, дихається легко в передчутті простих і доступних утіх. Ї все-таки… Утіхи піби вже не ті, і сам я не той… Якась порожнеча, нудьга… Те, що раніше здавалося бажаним, потьмяніло, втратило блиск і смисл. А сам’я здаюся собі дрібним, спустошеним.

У чому справа? Чого мені не вистачає?..

Нараз мені стає гірко і водночас хочеться засміятись. Адже я знаю відповідь. І вона дуже проста.

Я заздрю, так, саме заздрю “божевільним” ученим, які наважуються покуштувати мед із стільників і не бояться, що Сфінкс зарегоче…