Ураган

“АЗИ” Науково-фантастичне оповідання

Професор Аскольд Семенович Михайлов — мій друг і однокашник. Тільки тому він дозволив мені заглянути в святая святих — його щоденник. Ми вчилися разом у школі, починаючи з шостого класу, і жодного разу не побилися. Він списував у мене твори, а я у нього — задачі. Його мозок працював упевнено і швидко, як обчислювальна машина, був надійний, як арифмометр. Але Аскольда ніхто піколи не вважав сухарем. Завжди — з друзями, завжди — усміхнений, уважно примружений, доброзичливий, він умів погоджуватися там, де я б неодмінно затіяв палку суперечку й нажив собі ворогів. Він погоджувався, киваючи головою, а потім доводив своє.

Ми обирали його старостою, комсоргом, редактором стінної газети, членом учкому, головою секції плавання, заступником голови шахового гуртка, президентом Малої академії наук, яка об’єднувала шкільні наукові гуртки всього району.

Після школи наші дороги розійшлися. Ми зустрілися, коли я вже став відомим письменником, а він — керівником лабораторії Об’єднаного наукового центру біоніки імені академіка Курмишова.

Зовні Аскольд змінився мало, навіть проділ у його густому волоссі був такий же рівненький, як і раніше. Професор Михайлов так зрадів мені, що зробив те, чого

ніколи не дозволив би собі школяр Михайлов — сачконув. Він не пішов на засідання наукової секції, і ми розмовляли години три підряд. Найкращі друзі у кожного — друзі дитинства і ранньої юності. Хочеться знати — чому? Один французький письменник сказав: “Тоді тигренята й кошенята, ягнята й вовченята граються разом”.

Я, звичайно, не згоден з цим твердженням: люди ж не тварини, яких досліджує мій друг Аскольд Михайлов. Одного разу він повів мене у віварій і показав нескінченні ряди кліток з табличками.

— Ти розпізнаєш цих білих мишок? — здивувався я.

— Вони однакові тільки на перший погляд, — упевнено відповів він. — Ось зараз я маю вибрати трьох для дуже складних дослідів. Якщо візьму не тих, досліди можуть не вийти, — і він подивився на тварин зосереджено й оцінююче. Я згадав, що так він дивився і на нас, коли, наприклад, треба було підібрати команду плавців для участі в змаганнях.

Не дуже часто, але все-таки ми зустрічалися. Найімовірніше, нас — таких різних — притягувала один до одного туга за безкорисливою дружбою, яка лишається у людей з дитинства на все життя. Одного разу я застав Аскольда пригніченим і розгубленим.

— Що сталося? — стривожився я.

Йому не хотілося розповідати, і він уперше дав мені заглянути в свій щоденник. Тоді я не знав, що колись доведеться стати біографом свого друга.

Сторінки із щоденника професора А. С. Михайлова, відновлені мною в пам’яті.

14 березня. Отже, ми опинилися в тупику. Це я зрозумів, як тільки глянув на зведену таблицю. Боявся підвести голову, щоб не зустрітися з поглядом Миколи Івановича. За довгі роки спільної роботи між нами встановилося цілковите взаєморозуміння, і тепер він, звичайно, теж передбачав наслідки: і наукові, і службові. Ніхто не простить нам десятків тисяч карбованців, витрачених на досліди, які назовуть марними. Та й я сам повинен визнати: досліди корисні, може, хіба тим, що вони доводять безперспективність одного з можливих шляхів пошуку.

А мене ж попереджав про це академік Кваснін.

— Цікаво вийшло, — промовив я. — Особливі успіхи у нас в “економії” державних коштів.

— Тому я й заперечував учора проти купівлі нового обладнанпя, — сказав Микола Іванович.

— Давайте кошторис.

Він пересунув його з одного кінця столу на другий.

— Замовимо тільки електронне обладнання для шостого відділу, — зауважив я.

Він зрозумів:

— Отже, і скорочення штатів?

— Підготуйте про всяк випадок проект наказу і покажіть мені. Завтра після обіду проведемо нараду — тоді все з’ясується.

Майже навшпиньках він вийшов з кабінету. Зачекавши кілька хвилин, я попрямував до лабораторії.

— Аскольде Семеновичу, можна вас на хвилиночку? — гукнула завідуюча відділом Маргарита Романівна і перевальцем підійшла до мене.

— Слухаю вас, Маргарито Романівно.

— Знову Зима викручується.

Слово “викручується” — одне з улюблених і викривальних у Маргарити Романівни. Сама вона ніколи не “викручується”, і, може, тому на її обличчі — обличчі п’ятдесятилітньої жінки, змученої турботами про колектив, — зовсім немає зморщок.

— Що ж він накоїв?

— Пробував нетипові зв’язки на “аз-два” і “аз-три”. Уявляєте? Коротке замикання. Згоріли магнітні диски. Скільки ви потуратимете йому, Аскольде Семеновичу?

Запитання не потребувало відповіді, й вона вела далі:

— Я говорила, що він систематично спізнюється на роботу. Це раз.

Вона загнула одного пальця і переможно глянула мені в очі. Я відразу ж згадав, що вона ніколи не спізнюється на роботу.

— В службовий час він відвертає увагу інших непотрібними дискусіями. Це два.

Маргарита Романівна ні в яких дискусіях не брала участі, вважаючи їх непотрібними.

— Він не поважає товаришів, грубіянить. Три.

Вона загнула третього пальця, на її щоках зацвів морквяний рум’янець. Вона була в нас найактивнішим громадським діячем, уміла чуйно ставитися до товаришів, вникати в їхнє життя. На зборах її інколи називали совістю колективу.

— Дяді Васі — й тому він примудрився насолити…

Вона заклично махнула рукою, і відразу до нас посунув дядя Вася, який доти зосереджено робив монтаж панелей і, здавалося, навіть не дивився в нашу сторону.

— Василю Матвійовичу, розкажіть професорові про останній інцидент із Зимою.

— Та що тут особливо розповідати, — збентежився дядя Вася. — Відомо, що нас не вважає за людей. Он “аз-три” після нього ремонтую. А що образив мене, то це не дивина. Роботу б виконував. А то цілий день по лабораторії тиняється, всіх од діла відвертає, знічев’я суперечки заводить. Для новеньких — поганий приклад, ой, поганий…

Василь Матвійович — наш лаборант-механік. Раніше у відділі їх було троє. Але двоє перейшли до КБ, а замість них надіслали роботів марки К-7.

— Коли ж ви прислухаєтесь до голосу колективу, Аскольде Семеновичу? — м’яко запитала Маргарита Романівна, і на її обличчі з’явився співчутливий вираз.

— Добре, добре, Маргарито Романівно, — хутко промовив я, — подумаю. Сьогодні ж.

Я йшов поміж монтажними столами. Три роки тому лабораторія кінчалась отут. Коли ж ми почали працювати над “азами” — аналізаторами запахів, — її площа збільшилась у шістнадцять, а число співробітників — у дванадцять разів, не рахуючи чотирьох роботів. Наші прилади, що моделюють органи нюху бджоли, завоювали популярність на міжнародних виставках, а метод запахолокації вже почали застосовувати повсюдно. Подекуди він навіть витіснив радіолокацію.

Якийсь насмішкуватий дідько змусив мене вхопитися за божевільну ідею вдосконалення “азів”. Хто з аспірантів висловив її уперше, я забув, і ідея давно вже стала моєю. Я хотів удосконалити “ази” до такого ступеня універсальності, щоб вони реєстрували будь-які коливання молекул і розрізняли ультразапахи. Мені пощастило досягти того, що багатьом моїм колегам здавалося нездійсненним, — збільшення асигнувань у п’ятнадцять разів. Ми витратили на удосконалення апаратів фантастичну суму, а пробилися не до ультразапаху, а в тупик.

Я сумно дивився на монтажні столи, на густу павутину різноколірних дротів і нагромадження деталей, на своїх ретельних співробітників…

15 березня. У моєму кабінеті сидить Микола Іванович з проектом наказу про. скорочення штатів. Першим, звісно, стояло прізвище “Зима”. Я закреслив його, і Микола Іванович вибухнув:

— Ніяк не зрозумію, чого ви з ним панькаєтесь?

— А тут і розуміти нічого, — відповів я, закреслюючи прізвище другою жирною лінією.

— Таж він увесь колектив розвалює. На роботу спізнюється, подає поганий приклад, відволікає товаришів од роботи…

— Підождемо. Хай попрацює…

Микола Іванович знизав плечима. Він був одним з найдосвідченіших конструкторів інституту, що не заважало йому лишатися дуже витриманою й скромною людиною. Цього разу я не міг діяти заодно із своїм заступником, бо це означало б учинити всупереч інтуїції, а особливо — власним інтересам.

— Кличте товаришів на нараду, — попросив я.

У кабінеті зробилося тісно. Почали сідати кожен на своє місце, наче стільці були пронумеровані.

— Ближче до мене сіла Маргарита Романівна. У далекому кутку збилася молодь, і, як звичайно, біля самісіньких дверей примостився Зима. Не минуло й кількох секунд з моменту його появи, а він встиг уже двічі демонстративно позіхнути.

Я розповів, у якому становищі ми опинились і що чекає нас усіх: скорочення штатів, втрата авторитету лабораторії…

Я читав на обличчях моїх співробітників розгубленість і напружені роздуми. Тільки Зима пожвавішав: чорні палкі очі заблищали:

— А вихід є.

Всі повернулися до нього.

— Кажіть, будь ласка, — запропонував я.

Як завжди, він почав здалеку — з відомого всім. Про те, що ми йдемо від природних, зразків, де все побудовано на принципах універсалізму, до приладів з вузькою спеціалізацією. Про те, що складність веде до зниження надійності, а проблеми надійності вимагають взаємозамінності частин, додаткового контролю й таким чином ведуть до більшої складності. Нарешті він перейшов безпосередньо до своєї пропозиції.

— Біда в тому, що нове ми шукаємо на старих, випробуваних шляхах і не знаходимо його не тому, що не вміємо шукати, а тому, що його там нема. Ми забули про правило спіралі. Настав час повернутись од спеціалізації до універсалізму, перейти від неорганіки до органіки, від друкованої схеми й кристала до живої клітини. Якби зібрати докупи все, що ми зробили, можна було б скласти схему живої істоти з майже ідеальним пристроєм нюху. Це й буде той універсальний прилад, який ми мріяли створити!

Зчинився галас, усі засперечалися. Нарада тривала до півночі. Додому я йшов разом із Зимою. Прощаючись, сказав:

— Ви очолите відділ по розробці загальної схеми нового “аза”. Микола Іванович здійснюватиме зв’язок з інститутом синтезу білка, а я добиватимуся нових асигнувань.

Демонстрація “аза 1-В”, створеного лабораторією професора А. С. Михайлова спільно з Інститутом синтезу білка, відбувалася в сесійному залі Академії наук. Професор А. С. Михайлов під вітальні вигуки друзів зійшов на кафедру і почав розповідати історію винаходу. Два лаборанти принесли клітку із закритими шторками. Професор натиснув кнопку, і шторки розсунулись. У клітці було звірятко, що скидалося на лабораторну мишу, але його шкурка була іншого кольору.

— “Аз-Один-Ве”, — промовив А. С. Михайлов. — Орган нюху, вмонтований у цей живий організм, дає змогу звіряткові не тільки вловлювати й гранично точно аналізувати найслабкіші запахи, а й сприймати інші коливання, інші хвилі. За допомогою свого органу воно може, наприклад, сигналізувати космонавтам про виникнення тріщин в обшивці корабля ще тоді, коли ніякий інший прилад нездатний цього вловити.

На демонстраційному екрані спалахнули колонки цифр, що описували характеристики звірятка і його дивовижного органу нюху.

Але раптом підвівся академік Т. В. Кваснін. Його обличчя палало обуренням. Він підняв над головою, мов зброю, важелезний том “Життя тварин”.

— Ваш винахід скидається на анекдот, професоре, — сказав академік. — Знаєте, що ви винайшли і як звалися колись ваші “ази”?

У залі було багато журналістів — кореспондентів центральних і зарубіжних газет. Кожен рух мого друга Аскольда Михайлова відразу фіксувався на плівку. І коли академік Кваснін обрушив на нього свій сарказм та обурення, він не здригнувся. Схилив набік голову, уважно слухав академіка, а той не вгавав:

— Подумати тільки: звірятко сигналізує космонавтам про виникнення тріщин в обшивці! А воно не може завбачити катастрофу? Саме так невігласи говорили про його предків, що тікали з корабля задовго до того, як він тонув. Ви просто скористалися з того, що тепер на планеті лишились тільки лабораторні білі миші, у яких нюх мало розвинений. Ви, мабуть, розраховували, що ніхто не пам’ятає про їхніх предків — сірих мишей, так званих полівок? Так от, ви сконструювали, синтезували сіру мишу — полівку!

Нервова напруга розрядилась. Академіки сміялись, як діти. Я теж не міг утриматися. А професор Михайлов стояв на кафедрі, спокійно дивився то на академіка Квасніна, то на присутніх у залі. Це так вплинуло на всіх, що зал поступово стих.

І тоді Аскольд Семенович сказав:

— Хіба мало істин висловлено у формі анекдота? І хіба не були анекдотами деякі істини, висловлені цілком серйозно?

Він поклав руку на клітку із звірятком і звернувся до академіка Квасніна:

— Ви маєте слушність. “Аз-Один-Ве” схожий на мишу-полівку. Але тільки схожий. Ми не повторили природи. Перед вами таблиця характеристик “Аз-Один-Ве”. Порівняйте її з характеристикою нюху звичайної миші, яка існувала в природі…

На другій половині екрана спалахнули колонки цифр. Потім їх замінили інші цифри.

— Це вже характеристика можливостей апарату нюху собаки. Як бачите, порівняно з мишею і собакою, “аз” має переваги — сім діапазонів. Завдяки йому ми встановили, наприклад, що запах приємний тварині, коли модуляції коливань молекул запашної речовини відповідають модуляціям біострумів у певних групах клітин. Більше того, синтезована миша відчуває ультразапах. Та найдивовижніше те, що ультразапах ось у цих частотах коливань стає схожий на деякі види жорстких випромінювань, а тут — відрізняється від усіх відомих нам хвиль, нагадуючи за здатністю проникнення псі-хвилі, вигадані фантастами. Анекдот же полягає в тому, що подібні властивості ультразапаху завбачали ви самі, академіку Кваснін!

…Для участі в Першому Всесвітньому конгресі з ультразапаху в Токіо виїжджала радянська делегація. Очолював її всесвітньовідомий учений академік А. С. Михайлов. Я теж був серед проводжаючих. Просто не міг не прийти. Я пишаюся дружбою із знаменитим Аскольдом Семеновичем Михайловим. До речі, ми й тепер зустрічаємося з нпм, і він іноді просить відредагувати його статтю для журналу чи газети…

А Зима, виявляється, збирає матеріал для своєї кандидатської дисертації…