Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

«Підпільний обком діє»: комуністичне підпілля в Україні

Військове протистояння на Східному фронті Другої світової війни від самого початку набрало виразних рис війни на винищення. Кожна зі сторін конфлікту не зупинялася перед застосуванням будь-яких засобів для досягнення військової переваги. Одним із методів було розгортання у ворожому тилу підривної діяльності. З радянського боку такі намагання реалізували насамперед через розгортання мережі комуністичного підпілля та інспірування партизанського руху. З точки зору визначених міжнародними конвенціями «законів і звичаїв війни» такі дії виглядали як цілком протиправні. Вони наражали цивільне населення на жорстокі репресії з боку окупаційної влади й надавали німецькому керівництву зручні приводи для вчинення масових страт.

Багато сумнівів викликає й правомірність застосування поняття «партизанський рух» щодо діяльності радянських партизанських загонів. Деякі з подібних формувань дійсно виникли в результаті ідеологічно вмотивованої ініціативи щирих радянських патріотів. Однак у цілому радянські партизанські загони являли собою не повстанські формування, а диверсійні підрозділи, створені з ініціативи силових структур радянської держави й цілком підпорядковані центральному командуванню. Ними керували та забезпечували постачання з-за лінії фронту, і діяльність цих формувань обумовлювалася не позицією й інтересами населення, а наказами керівництва.

30 червня 1941 р. для підготовки партійних організацій до роботи в підпіллі була створена спеціальна оперативна група ЦК КП(б)У, яка відповідала за комплектування підпільних партійних органів. Ключову роль відводили підпільним обкомам. Зазвичай до їх складу призначали 3—5 осіб із числа місцевих партійних керівників. Вони мали керувати підпіллям і відповідали за розгортання боротьби проти окупантів на певній території. У разі провалу першого секретаря хтось із територіальних секретарів мав очолити обком. Подібним був принцип комплектування міськкомів і райкомів партії.

На практиці, однак, було складно дотриматися запланованої стрункої партійної ієрархії комітетів і груп. Проблемою було те, що переважна більшість комуністів, яких залишали на окупованій території, не мала жодного досвіду нелегальної роботи. Через розгубленість і паніку перших днів війни сформувати партійне підпілля в західних областях УРСР до окупації не вдалося взагалі. Так само в дуже складних умовах відбувалася підготовка до переходу на нелегальне становище в Житомирській, Кіровоградській, Миколаївській та Одеській областях.

Обкоми та райкоми компартії лівобережних областей зазвичай встигали ґрунтовніше підготувати підпільні комітети до роботи. Окрім розв’язання кадрових питань, готували також матеріально-технічну базу: створювали запаси зброї, боєприпасів, продовольства, технічних засобів пропаганди. Ретельність підготовки не давала жодних гарантій ефективної роботи створюваних підпільних органів. Успіх насамперед залежав від особистих якостей місцевих керівників та правильного підбору виконавців. Якщо на Чернігівщині, попри втечу багатьох місцевих партійних функціонерів, для підпільної роботи в тилу ворога все ж залишилася принаймні частина керівного ядра довоєнного обкому на чолі з М. Попудренком і С. Коротковим, то на сусідній Сумщині керівництво партійного підпілля втекло за наближення німецьких військ, залишивши партизанські загони, що формувалися в області, без зв’язку й засобів до існування. Те саме відбувалося в Запорізькій, Сталінській та інших областях.

В офіційних виданнях радянської доби вказано, що протягом червня-жовтня 1941 р. було створено 23 підпільні обкоми КП(б)У 685 міськкомів і райкомів, 4316 підпільних організацій і груп, які налічували у своєму складі понад 26 000 комуністів. У таємній на той час довідці ЦК КП(б)У про організацію підпільних партійних організацій і партизанських загонів на території УРСР станом на 10 жовтня 1941 р. названі суттєво відмінні цифри — 5500 комуністів та близько 1000 комсомольців.

Переважна більшість учасників комуністичного підпілля, залишених на окупованій території, загинула, була ув’язнена чи зреклася подальшої боротьби вже в перші місяці війни. У період із вересня 1941 р. до липня 1942 р. було розгромлено партійне підпілля в Києві, обласні та значну частину районних комітетів у Харківській, Дніпропетровській, Одеській, Кіровоградській, Полтавській областях, на окупованій території Донбасу. «Основними причинами арештів і провалів у діяльності підпільних організацій, — відзначав у звіті Харківський обком, — були зрада й порушення конспірації».

Окрім централізовано створюваної мережі комуністичного підпілля, в Україні діяли підпільні групи, які виникали спонтанно. Учасниками таких груп були радянські патріоти (не обов’язково з числа комуністів), які відчували обов’язок чинити опір окупантам і були готові ризикувати життям заради власних ідеалів. Здебільшого до складу таких груп входила прокомуністично налаштована молодь, інколи підлітки чи майже діти (є дані навіть про участь 11-річних дітей).

Найбільш відомим прикладом такої організації була «Молода гвардія», прославлена в однойменному романі А. Фадєєва. Коли керівники партійного підпілля, залишені в Краснодоні, утекли з коштами, призначеними для забезпечення підпільників, а ті, хто залишився, узагалі не виявляли жодної активності (про це, звісно, не йдеться в романі), місцеві патріоти-комсомольці об’єдналися для боротьби з окупантами. Відомо також про діяльність комсомольських підпільних груп у різних містах України: Ніжині (керівник — Я. Батюк), Малині (П. Тараскін і Н. Сосніна), Полтаві (Л. Убийвовк), Кривому Розі (М. Решетняк).

Обставини діяльності подібних груп були далекими від ідеального образу, тиражованого радянською мистецькою пропагандою після війни. Приміром, за свідченнями одного з учасників «Молодої гвардії», деякі герої-молодогвардійці, зокрема лідер організації (за версією А. Фадєєва) О. Кошовий, були не тільки підпільниками, а й злодіями та спекулянтами. О. Кошового насправді заарештували не через зраду, а цілком випадково, під час спроби перепродати вкрадені з німецької вантажівки продукти.

Здебільшого діяльність комсомольських груп була малоефективною. Окрім суцільної імпровізації й особистої відваги учасників, їм нічого було протиставити професійним діям німецької контррозвідки. Через відсутність будь-яких навичок конспірації молоді підпільники рідко діяли протягом тривалого часу й зазвичай гинули впродовж кількох тижнів після створення організацій.

Власну підпільну мережу формували радянські органи держбезпеки та внутрішніх справ. НКВС і НКДБ, відступаючи, просто залишили після себе підготовану в мирний час агентурну мережу. Серед найбільш відомих сьогодні розвідувально-терористичних формувань, заснованих органами держбезпеки, були групи І. Кудрі в Києві, В. Лягіна в Миколаєві, В. Молодцова (Бадаєва) в Одесі. Деякі з цих угруповань із часом ставали керівними центрами великих партизанських формувань.

Перебуваючи на окупованій території, спецгрупи органів держбезпеки не лише здійснювали розвідку, а й продовжували роботу за своєю основною спеціалізацією — вели боротьбу з «внутрішнім ворогом». Вони зазвичай уникали боїв, концентруючись, окрім розвідки, на терорі проти представників окупаційної адміністрації — німців та їхніх підсобників із місцевого населення.

Загалом за час відступу частин Червоної армії на схід (1941—1942 рр.) структури НКВС-НКДБ залишили на окупованій території понад 12 000 агентів. Ще близько 4000 осіб у перший період війни було перекинуто через лінію фронту. Втрати серед цієї краще законспірованої агентури були меншими, ніж із-поміж партійного підпілля. Але за відсутності надійного зв’язку з командуванням ефективність її роботи також не відзначалася високою результативністю.

Радянський партизанський рух (1941—1944 рр.)

Компартійні органи радянської України діяли в тісному контакті зі структурами НКВС-НКДБ, які мали виконували основну технічну роботу з організації боротьби на окупованій території. Уже 5 липня 1941 р. було створено Особливу групу при НКВС СРСР. Керівником групи був призначений П. Судоплатов — відомий радянський розвідник і терорист, організатор убивств Є. Коновальця й Л. Троцького. Після низки реорганізацій Особлива група була перетворена на самостійне 4-те (так зване партизанське) управління НКВС СРСР. З 14 квітня 1943 р., коли з НКВС було виділено народний комісаріат держбезпеки, 4-те управління було включене до складу НКДБ СРСР.

У прифронтових республіках та областях із цією ж метою 24 серпня 1941 р. були утворені 4-ті відділи НКВС-УНКВС з організації винищувальних батальйонів, партизанських загонів і диверсійних груп у тилу супротивника й керівництва їхньою бойовою й оперативною діяльністю. В Україні 4-те управління очолив заступник наркома внутрішніх справ УРСР Т. Строкач.

У практичну площину організація партизанських загонів перейшла на початку липня 1941 р. У зв’язку з різким погіршенням ситуації на фронті за дорученням ЦК КП(б)У заступник наркома внутрішніх справ УРСР Т. Строкач терміново розпочав формування партизанських полків та диверсійних груп із числа працівників органів внутрішніх справ.

Наприкінці серпня — початку вересня 1941 р. мірою просування німецьких військ на схід, до боротьби партизанськими методами мали переходити винищувальні батальйони Придніпров’я та Півдня України. Загалом у 10 східних та центральних областях УРСР станом на 15 серпня 1941 р. на базі винищувальних батальйонів було сформовано 66 партизанських загонів та 800 груп для допомоги партизанам чисельністю 14 390 осіб. У своїй переважній більшості ці формування виявилися небоєздатними.

Розгублена й деморалізована радянська партійна й державна бюрократія, з числа представників якої переважно формували партизанські загони в перші місяці війни, не лише виявилася неспроможною «очолити всенародну боротьбу» на окупованій території, як того вимагало вище радянське керівництво, але й здебільшого відмовлялася брати в ній участь. Формально партизанські загони формувалися на добровільній основі. Однак кожен із тих, кого залишали на окупованій території для участі в партизанській війні, розумів, що керівництво сприйме відмову як дезертирство.

Загалом станом на 1 березня 1942 р. різні радянські установи організували й залишили на окупованій території або перекинули через лінію фронту близько 2500 партизанських загонів і диверсійних груп загальною чисельністю понад 30 000 осіб. При цьому відомості про діяльність надійшли лише від 141 загону й групи.

У вересні-грудні 1941 р. основними осередками партизанської активності були лісисті північні райони Чернігівської, Сумської, Київської та Житомирської областей, лісовий масив південно-західніше від Черкас, болотиста місцевість у пониззі Дніпра, поблизу Нікополя, невеликі лісові масиви Полтавщини. Окремі партизанські формування діяли також у неглибокому тилу німецьких військ. До партизанських загонів у цей час приєднувалися переважно радянські військовослужбовці, які не змогли вирватися з оточення, а також представники місцевого «партійно-господарського активу».

Певне пожвавлення партизанського руху відбулося навесні 1942 р. Тоді на території України поширили свою діяльність партизанські формування, що дислокувалися в Брянських лісах. Серед них були й загони, що відійшли з України, — С. Ковпака (750 осіб), О. Сабурова (200 осіб), І. Боровика (110 осіб), С. Гнибіди (250 осіб), Л. Іванова (450 осіб).

У цей час були також сформовані перші партизанські з’єднання — групи партизанських загонів під єдиним керівництвом. Першим із них стало партизанське з’єднання на чолі з О. Сабуровим, сформоване 30 травня 1942 р. Пізніше, 28 липня 1942 р., у районі Рейментарівських лісів на Чернігівщині було створене з’єднання під командуванням О. Федорова. 22 серпня 1942 р. на базі Путивльського об’єднаного загону оформилося партизанське з’єднання Сумської області на чолі із С. Ковпаком. Практика формування партизанських з’єднань дозволяла значно підвищити боєздатність партизанських формувань і розширити коло доступних для виконання бойових завдань. За даними НКВС СРСР, на 1 травня 1942 р. в Україні діяло 37 партизанських загонів, у яких налічувалося 1918 учасників.

Важкі наслідки для розвитку радянського руху Опору в Україні мали поразки Червоної армії під час весняно-літньої кампанії 1942 р. Події на фронті породжували зневіру навіть серед активних прибічників радянської влади, позбавляючи їх стимулів до продовження боротьби. Фактично до кінця 1942 р. партизанський рух як явище існував лише у двох областях тодішньої УРСР: Сумській і Чернігівській.

Причини кризового стану радянського руху Опору на окупованій території були зумовлені, по-перше, політичною позицією більшості населення. У перші місяці війни в Україні знайшлося занадто мало людей, готових свідомо ризикувати своїм життям, захищаючи надзвичайно непопулярний комуністичний режим. Більшість українського населення або займала вичікувальну позицію, або демонструвала неприкриту ворожість до радянського режиму. По-друге, несприятливими для розгортання партизанської війни були також природні умови на більшості території України. Професійно діяли німецькі контррозвідувальні органи, яким досить легко вдавалося блокувати будь-які спроби радянського керівництва розвивати партизанський рух у тилу німецьких військ, використовуючи при цьому розгалужену агентурну мережу й спираючись або на активне сприяння, або на демонстративну байдужість більшості місцевого населення.

Перелом у розвитку партизанського руху в Україні відбувся наприкінці 1942 — початку 1943 рр., після поразки німецьких військ під Сталінградом. Передусім на кінець 1942 р. цілком очевидною стала марність сподівань на відміну новою владою колгоспів і повернення до одноосібного господарювання. Гостре невдоволення викликало також примусове рекрутування робочої сили. Молодь, яка переховувалася від насильницького вивезення до Німеччини, охоче поповнювала партизанські загони. Загалом окупаційному режиму знадобилося досить небагато часу, щоб переконати переважну більшість українського населення, що може існувати влада, гірша за радянську.

З кінця 1942 р. зусилля СРСР, спрямовані на дезорганізацію ворожого запілля, стали більш осмисленими. 30 травня 1942 р. при Ставці Верховного головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР), а 20 червня 1942 р. розпочав роботу Український штаб партизанського руху (УШПР), який очолив заступник НКВС УРСР Т. Строкач. Важливу роль у розвитку радянського партизанського руху відіграла нарада, яка відбулася в Москві наприкінці серпня — початку вересня 1942 р. в за участі Й. Сталіна та провідних партизанських ватажків Росії, Білорусії й України. За результатами наради було внесено корективи в управління партизанським рухом та вжито заходів для налагодження їх кадрового та матеріально-технічного забезпечення. В Україні виконання завдання з «перетворення партизанського руху на всенародний», сформульованого в наказі наркома оборони СРСР від 5 вересня 1942 р., вимагало поширення партизанського руху на нові території.

З цією метою ЦК КП(б)У і УШПР розпочали перекидання на окуповану територію оперативних груп організаторів партизанського руху. 26 жовтня 1942 р. у рейд на територію Правобережжя вийшли найбільш боєздатні на той час партизанські з’єднання О. Сабурова й С. Ковпака. Цей рейд, відомий як Сталінський, виявив абсолютну незахищеність глибокого німецького тилу. На шляху партизанських з’єднань, які за місяць пройшли понад 800 км територією Сумської, Чернігівської, Гомельської, Поліської, Київської й Житомирської областей, не виявилося військ, здатних чинити серйозний опір партизанам. Це стало цілковитою несподіванкою як для самих партизанів, так і для радянського командування.

З кінця 1942 р. основним районом концентрації партизанських сил стала Правобережна Україна. Партизани відзначалися найбільшою активністю на території українсько-білоруського Полісся. Значні партизанські сили концентрувалися, зокрема, у так званому Мокрому трикутнику — заболоченій місцевості між Прип’яттю й Дніпром.

Чисельність партизанських формувань почала швидко зростати. Станом на 1 квітня 1943 р., згідно з даними УШПР, в Україні діяли вже 74 загони й з’єднання загальною чисельністю 15 000 бійців. Але по-справжньому боєздатними формуваннями були лише шість: С. Ковпака, С. Маликова, О. Сабурова, О. Федорова, М. Наумова, І. Шушпанова — Я. Мельника.

Загалом до весни 1943 р. реалізувати намічені оперативним планом заходи з поширення партизанського руху на всю територію України не вдалося. Показовим у цьому плані був Степовий рейд з’єднання М. Наумова, який розпочався в лютому 1943 р. Спроба прорватися на Кіровоградщину завершилася невдачею. Хоча загін М. Наумова й дійшов із боями до території Одеської області, але його просування окупованою територією більше скидалося на втечу від переслідування, ніж на наступальну бойову операцію. На початку квітня 1943 р. рештки загону прорвалися на територію Білорусії.

За визнанням центральних органів керівництва партизанським рухом, його розвиток в Україні стримувався нестачею зброї й боєприпасів, а також несприятливими для ведення партизанської боротьби природними умовами на півдні й у центрі республіки, розвинутою мережею шляхів сполучень, що дозволяла швидко реагувати на появу партизанських загонів. Окрім того, незначною залишалася активність населення. Були також регіони (насамперед це стосувалося Галичини), де переважна більшість населення була цілком вороже налаштована до радянської влади. Оцінюючи перспективи розвитку партизанського руху на території Тернопільської та Львівської областей, заступник начальника УШПР І. Старинов писав, що радянським учасникам руху Опору в цьому регіоні буде важче діяти, ніж на території Німеччини.

7 квітня 1943 р. ЦК КП(б)У затвердив оперативний план бойових дій партизанських загонів України на весняно-літній період 1943 р. Провідну роль в оперативному плані відводили «завданню супротивникові більш відчутних ударів по комунікаціях у західній і південно-західній частині України, посиленню партизанського руху в цих областях». Для цього було намічено перекинути до Вінницької, Кам’янець-Подільської, Дрогобицької, Львівської, Станіславської, Чернівецької областей радянські партизанські формування з території Полісся.

Подальші події засвідчили цілковиту нереальність цих планів. 27 квітня 1943 р. було видано черговий наказ ставки ОКВ (від нім. Oberkommando der Wehrmacht, нім. OKW) — Верховне головнокомандування вермахту) про боротьбу проти партизанів. Відповідно до цього документа в першій половині травня були атаковані партизанські формування, що базувалися вздовж адміністративного кордону України й Білорусії. Наприкінці червня розпочався масований наступ у районі Сарн і Коростеня, де в той час зосереджувалася більшість партизанських формувань Правобережжя. Частина з них встигла вийти з небезпечного району, решта ж зазнала важких втрат і була змушена відступити на територію Білорусії.

Ще більших втрат зазнали партизанські формування Сумщини й Чернігівщини. Під час наступу окупаційних військ у районі Брянських лісів були розбиті партизанські загони Сумщини під командуванням М. Бойка, С. Гнибіди, П. Логвина, К. Горюнова та ін. Загальні втрати партизанів становили близько 4500 осіб. А серед численних загиблих Чернігівського партизанського з’єднання був і командир М. Попудренко.

Зіткнувшись із посиленням протидії, партизанські командири під різними приводами всіляко зволікали з початком виконання бойових завдань. Для того, щоб змусити ватажків перейти до активних бойових дій, знадобилася особиста присутність у партизанських формуваннях керівників ЦК і УШПР. У квітні-липні 1943 р. на окупованій території побували секретар ЦК КП(б)У Д. Коротченко й група керівників УШПР на чолі з Т. Строкачем. Попри всі зусилля радянського командування, переважна більшість партизанських ватажків до літа 1943 р. лишалася пасивною. Найбільший протест спричиняла вимога просуватися на територію західноукраїнських областей. З усіх партизанських ватажків у рейд на Західну Україну погодився піти тільки командир Сумського партизанського з’єднання С. Ковпак.

Знаменитий Карпатський рейд Сумського з’єднання розпочався 12 червня 1943 р. З важкими боями воно пробилося на територію Станіславської області. Кілька разів ковпаківцям довелося проривати кільце оточення. Попри героїчні зусилля бійців та вмілі дії командування, виконати своє основне завдання — втриматися на території Прикарпаття — з’єднання С. Ковпака не змогло. Знищивши важке озброєння й розділившись на дрібні групи, радянські партизани були змушені прориватися до місць своєї постійної дислокації на Житомирщині.

Вище керівництво партизанського руху оцінило Карпатський рейд, який тривав понад 100 днів, як найвдаліший з усіх, які здійснювали партизани України. Однак реальні результати цієї операції були досить скромними. Ціною важких втрат (під час рейду загинуло 600 партизанів — близько третини особового складу з’єднання) ковпаківці спромоглися завдати незначної шкоди нафтовій промисловості регіону й здійснили низку диверсій на залізниці (було підірвано 19 ешелонів, 47 залізничних і шосейних мостів). Більш важливим стало політичне значення рейду: радянські партизани вперше за роки війни змогли засвідчити радянську присутність у регіоні й продемонстрували свою високу боєздатність. Однак у цілому ця воєнна операція показала, що західноукраїнські землі були недоступні для тривалого перебування радянських партизанських формувань.

Не виправдали сподівань ні масштаби, ні ефективність диверсійної діяльності радянських партизанів в Україні. Згідно зі звітом про роботу партизанських загонів України за весну-літо 1943 р. було підірвано 713 поїздів. Повідомлення німецьких військових установ свідчили про значно менші масштаби партизанських диверсій. Приміром, за даними командування оперативного тилу групи армій «Південь», за червень 1943 р. було зафіксовано 11 диверсій на залізницях та 11 випадків пошкодження ліній зв’язку. За серпень повідомляли про 34 диверсії на залізницях.

Більш дошкульним для німців було руйнування транспортної інфраструктури: підривання мостів, руйнування залізничних колій тощо. До найбільш вдалих акцій подібного штибу належить здійснений під час Карпатського рейду підрив з’єднанням С. Ковпака залізничного мосту через річку Гніздечна, яким щодоби проходило близько 70 ешелонів. Однак завдяки розвиненій залізничній мережі республіки противникові зазвичай вдавалося організувати рух альтернативними маршрутами на час, необхідний для ремонту.

Зростання чисельності партизанських формувань в Україні навесні-улітку 1943 р. також було нижчим за очікуване. Загалом станом на 1 серпня 1943 р. УШПР мав на постійному зв’язку 116 загонів і 31 партизанську групу, які налічували близько 25 000 бійців. За рахунок притоку добровольців вдалося створити 42 нові загони. Почасти повільне зростання чисельності партизанських сил було зумовлене важкими втратами внаслідок каральних акцій окупаційних військ. Іншою причиною вважають нестачу зброї: у багатьох загонах 30—60 % особового складу взагалі не мали озброєння. Проте центральне командування брало на себе лише забезпечення мінно-підривними засобами й відмовлялося постачати зброю, сподіваючись підштовхнути партизанських командирів до більш активної бойової діяльності. Вважали, що партизани мають забезпечуватися всім необхідним за рахунок ворога.

Загальна кількість стрілецької зброї, яку українські партизани одержали з радянського тилу, становила лише 33 % від озброєння, яке отримали білоруські партизани лише в 1943 р. Слід відзначити, що на середину 1943 р. серед усіх партизанів, які діяли на території СРСР, частка партизанських формувань України становила лише 15,7 %. Вище радянське керівництво було взагалі доволі скептично налаштоване щодо перспектив розвитку партизанського руху в Україні. У середовищі еліти СРСР були поширені уявлення про «зраду» українців і їхню загальну нелояльність до комуністичного режиму.

По-справжньому масовим процес поповнення партизанських загонів добровольцями став восени 1943 р., коли доля окупаційного режиму в Україні була вже вирішеною. Загалом станом на 1 січня 1944 р. у підпорядкуванні УШПР налічувалося 29 партизанських з’єднань (170 загонів) і 41 окремий партизанський загін, у складі яких перебувало, за різними даними, від 43 000 до 47 700 бійців. Ще 15 500 бійців перебувало в складі 76 загонів, які в жовтні-грудні 1943 р. опинилися в радянському тилу й були розформовані.

Значні партизанські сили були задіяні у звільненні Києва. Партизани допомагали Червоній армії заволодіти переправами через Дніпро, Прип’ять і Десну. Загалом партизани України захопили, організували й утримували 25 переправ, зокрема З — на Десні, 12 — на Дніпрі, 10 — на Прип’яті. Ці переправи відіграли важливу роль у захопленні плацдармів і подальших наступальних діях радянських військ.

До кінця 1943 р. цілі райони на півночі Житомирської, Рівненської, Волинської областей перебували під повним контролем радянських партизанів. «Партизанські краї», у яких ще до приходу Червоної армії була відновлена радянська влада, ставали базами для поповнення партизанських загонів та їх матеріально-технічного постачання. На території цих районів розташовувалися аеродроми, на які доставляли вантажі з радянського тилу. Надалі у зв’язку з просуванням Червоної армії перед партизанами України була повторно поставлена задача виходу в західні й південно-західні області республіки та на територію Молдавії.

Виконання цих завдань ускладнювала низка обставин. Завдяки скороченню загальної довжини лінії фронту й зменшенню глибини оперативного тилу німецьке командування змогло забезпечити значно більшу щільність військ і суттєво зміцнити тилові гарнізони, посилити охорону комунікацій. Небезпечним супротивником радянських партизанів були також загони УПА. Українські націоналісти намагалися не допустити радянських партизанів на територію Західної України. Сутички радянських партизанів із формуваннями українських націоналістів відбувалися в основному на Волині, уздовж лінії Сарни — Ковель — Коростень. Загалом ворожим залишалося ставлення до радянських партизанів більшості українського населення регіону.

Багато командирів узагалі відмовлялися вирушати в рейди на Західну Україну. Навіть у Сумському з’єднанні, яке після відкликання С. Ковпака до Києва очолив П. Вершигора, дійшло до висловлення відкритої непокори. Усі спроби найбільш боєздатних формувань: П. Вершигори, якому завдяки надзвичайним заходам вдалося «навести лад» у з’єднанні, М. Наумова, М. Шукаєва — вийти до різних районів Західної України завершилися невдачею. У найкращому разі вдавалося пройти рейдами територією західних областей і вийти на територію Польщі чи Словаччини.

У середині серпня 1944 р., коли після завершення Львівсько-сандомирської наступальної операції 1-го Українського фронту було в основному завершено звільнення території України, більшість активних на той час партизанських формувань опинилася в тилу Червоної армії. 10—15 серпня 1944 р. УШПР розпочав розформування підпорядкованих йому партизанських загонів за винятком кількох найбільш боєздатних, які продовжили бойову діяльність за кордоном. 3700 осіб були звільнені з партизанських лав, зокрема 1300 були передані військовим частинам. На цьому бойова діяльність партизанських формувань в Україні була фактично закінчена.

Точно оцінити результативність бойової й диверсійної діяльності радянських партизанів надзвичайно складно. Статистика втрат, яких партизани України завдали окупаційним військам та адміністрації, використовувана в офіційній радянській історії: 500 000 знищених військовослужбовців, 1566 танків, 211 літаків тощо — є багатократно завищеною.

Важко також точно визначити втрати самих партизанів у боях з окупантами. За відомостями відділу кадрів групи ЦК КП(б)У з розрахунків із партизанами, яка була створена після розформування УШПР, із 175 400 учасників партизанського руху загинуло, померло або зникло безвісти 13 956 осіб, тобто близько 8 %. Така кількість втрат виглядає цілком вірогідною. Показово, що в найбільш боєздатних формуваннях втрати, за даними комісії, були значно вищими. Зокрема, у з’єднанні С. Ковпака — П. Вершигори вони становили близько 25 %. Однак і в цьому разі рівень втрат серед партизанів був значно меншим, ніж у фронтових частинах Червоної армії. У цьому крилася одна з причин загалом зневажливого ставлення кадрових військових до бойових успіхів учасників партизанського руху.

З усіх видів бойової діяльності партизанів найбільш ретельно радянське командування відстежувало диверсії на залізницях. Згідно з підсумковими даними УШПР, партизани України підірвали 4959 ешелонів. Але навіть на піку своєї активності українські партизанські формування підривали не більш ніж 3 % військових ешелонів, що проходили територією України. Загалом партизани не змогли навіть на короткий час паралізувати військово-стратегічні перевезення вермахту в Україні, хоча іноді створювали суттєві перешкоди для ритмічної роботи транспортної інфраструктури окупантів.

Важливішими за прямі втрати, яких партизани завдали супротивникові, було створення потенційних загроз у тилу, які змушували відтягувати для охорони транспортних комунікацій і населених пунктів значні військові сили. Важливим був також морально-психологічний ефект від радянської присутності.

Загалом, усупереч твердженням офіційної радянської історії, комуністичний рух Опору в Україні не став масовим явищем. За даними групи ЦК КП(б)У з розрахунків із партизанами, із загальної кількості учасників партизанського руху (175 400) у списках 4-го управління НКВС УРСР і партійних органів проходило 33 049 осіб, в обліку УШПР — 142 351 особа. Слід також узяти до уваги, що не всі партизани, дані про яких містилися в облікових документах, брали участь у бойових діях. Багато «мертвих душ» налічувалося в загонах, створених у 1941—1942 рр. (більшість із них розпалася, так і не розпочавши якоїсь діяльності). Численні приписки допускали також командири реальних загонів, сподіваючись на покращення забезпечення та інші винагороди за активне нарощування партизанських сил. Дискусійним залишається питання, чи можна взагалі зараховувати всіх учасників подібних формувань до радянського партизанського руху.

У цілому через радянські партизанські загони пройшло не більш ніж 180 000 — 200 000 осіб. Цей показник не надто високий, якщо взяти до уваги значну кількість чоловіків призовного віку, які з різних причин були залишені чи перебували на окупованій території в період відступу Червоної армії. Прикметним є й незначне представництво етнічних українців у радянському партизанському русі. Попри те, що українці становили 75 % населення, лише близько половини учасників радянського партизанського руху були місцевими жителями. Така пасивна позиція українського населення стає ще очевиднішою на тлі яскравого винятку — Західної України, де існував масовий національно-визвольний рух. Знекровлене й деморалізоване двома десятиліттями радянського терору українське населення здебільшого не мало ні можливості, ні стимулів для активної участі в подіях Другої світової війни, тим більше, що її геостратегічні реалії пропонували Україні дуже небагатий політичний вибір.