Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

Національно-визвольний рух напередодні та на початку Другої світової війни: стратегія й тактика ^{(І. Патриляк)}

Після поразки в боротьбі за державну незалежність у 1917— 1921 рр. український визвольний рух у міжвоєнній Європі був представлений кількома ідеологічно протиборчими течіями: середовищем екзильного уряду УНР, гетьманськими колами та націоналістичними угрупованнями. Однак якщо демократам-уенерівцям і монархістам-гетьманцям не вдалося чинити серйозний вплив на позаеміграційні кола українського суспільства, націоналісти, які репрезентували принципово нову для України ідеологію, доволі швидко змогли заволодіти серцями західноукраїнської молоді, яка під польською окупацією почувалася упослідженою й другосортною, тому була готова до негайних та рішучих дій проти Польщі. Під впливом поразок і краху авторитету соціалістично-демократичних лідерів Української революції молоде покоління українців на захід від радянського кордону шукало в націоналізмі ідеологію, яка мала показати новий, прямий шлях до здобуття втраченої державності. Саме молоде покоління українських націоналістів, об’єднаних у лавах Організації українських націоналістів (ОУН), було основним рушієм українського визвольного руху в роки Другої світової війни.

Напередодні початку війни лідером ОУН став колишній полковник Січових стрільців А. Мельник, який замінив на цій посаді вбитого радянською розвідкою Є. Коновальця.

1 вересня 1939 р. Німеччина розпочала війну проти Польщі. Члени ОУН, які нічого не знали про таємні домовленості між Москвою й Берліном від 23 серпня 1939 р. щодо західноукраїнських земель, розцінювали це як шанс на здобуття власної державності. Протягом 10—23 вересня 1939 р. українські повстання відбулися в 183 районах Західної України, у них узяли активну збройну участь 7772 члени ОУН, яким вдалося захопити 1 танк, 8 літаків, 23 важкі й 80 легких кулеметів, 3757 гвинтівок, 3445 пістолетів, 25 автомобілів. Повстанці полонили 3610 польських військовослужбовців, убили 796 й поранили 37 польських жовнірів. Однак це повстання не дало змоги навіть ненадовго проголосити самостійність. Уже 17 вересня 1939 р. розпочалася радянська окупація Західної України, і надіям націоналістів на відновлення української державності не судилося справдитися.

Крах польської держави, однак, дозволив звільнитися з ув’язнення колишнім крайовим лідерам ОУН на чолі із С. Бандерою, які до кінця жовтня 1939 р. перейшли через німецько-радянську демаркаційну лінію й обрали місцем свого перебування близьке до нового кордону польське місто Краків. Упродовж 1939—1940 рр. між звільненими з тюрем членами ОУН із Західної України та еміграційними колами організації розгорівся конфлікт, офіційним приводом до якого були суперечки навколо тактики боротьби в наявних історичних умовах, але насправді фактичний розкол ОУН відбувся у двох площинах: молодь — старше покоління, крайовики — емігранти. Віковий і територіальний конфлікт у рядах ОУН, який підігрівала радянська та німецька агентура, призвів до утворення в 1940 р. двох ОУН, названих популярно ОУН-мельниківцями (ОУН(м)) і ОУН-бандерівцями (ОУН(б)). За С. Бандерою та створеним ним Революційним проводом ОУН пішла абсолютна більшість оунівських структур на території Західної України, що дозволило бандерівцям бути активнішими від своїх суперників і відігравати провідну роль у подіях, які розгорнулися в Україні протягом найближчих десятиліть. З 1940 р. ОУН(б) включається в активну збройну боротьбу проти СРСР, яка завершиться тільки в далекому 1960 р.

Вересень 1939 р. кардинально змінив геополітичну конфігурацію Центрально-Східної Європи. Перед націоналістами постали цілком нові стратегічні й тактичні завдання. Відкрився практично невідомий раніше фронт антирадянської боротьби.

Незважаючи на доволі несподівану окупацію Західної України Червоною армією, для ОУН зустріч із реаліями радянського життя не стала смертельною, хоча подібного «рандеву» не пережила жодна інша західноукраїнська партія чи організація.

24 березня 1940 р. у Львові, на конспіративній квартирі, відбулася нарада найавторитетніших членів ОУН(б) в Україні. На зібранні було відновлено Крайову екзекутиву (КЕ) в складі восьми осіб. Її лідерами стали О. Грицак (Галайда) — керівник, С. Новицький (Вій) — заступник керівника та військовий референт, С. Ніклевич (Вірчин) — організаційний референт. Також до складу екзекутиви увійшли В. Гринів, Д. Мирон, Я. Горбовий, О. Максимів, М. Мацьків.

Занепокоєні помітною активізацією ОУН(б), радянські спецслужби провели масові арешти всіх запідозрених у причетності до підпілля. До тюрем потрапило 658 оунівців, з них шестеро членів КЕ, члени обласних і районних проводів, керівник Львівського міського проводу.

Щоб залякати підпілля, а разом із ним усе українське населення регіону, слідчі НКВС відібрали серед арештованих 11 керівників організації для спеціального публічного суду. Націоналістів судили 29 жовтня 1940 р. у Львові. 10 осіб засудили до страти. Вирок виконали 20 лютого 1941 р.

Однак, незважаючи на дошкульність, удари, завдані ОУН(б), не стали смертельними для націоналістичного підпілля. На початку травня 1940 р. у Західній Україні було відновлено КЕ та всі обласні проводи. Кінець серпня та початок вересня 1940 р. стали черговим періодом важких випробовувань для націоналістичного підпілля. Наприкінці серпня до рук НКВС потрапив зв’язковий від краківського Революційного проводу Т. Мельник, у якого знайшли доволі детальні військові інструкції для Крайової екзекутиви. Вивчивши захоплені документи, слідчі з радянських органів держбезпеки дійшли висновку про те, що ОУН(б) готує загальне повстання на осінь 1940 р. їхні припущення підтвердилися після затримання «інспектора» від бандерівського Проводу, який об’їжджав регіон із перевіркою бойової готовності низових оунівських структур. Затриманий Максим під час допитів зламався й розшифрував знайдені в нього записи, у яких були вказані місця розташування таємних складів зі зброєю й амуніцією.

Наявність точних оперативних даних дозволила сталінським карателям провести чергову масову атаку на підпілля ОУН. Оперативні співробітники НКВС розкрили 96 націоналістичних груп і низових організацій, під час ліквідації яких було арештовано 1108 підпільників. У ході облав НКВС захопило 2070 гвинтівок, 43 кулемети, 600 револьверів, 80 000 набоїв та інше військове майно. Оунівці під час затримання чинили шалений опір каральним спецгрупам. Через це чекісти характеризували їх як доволі серйозних супротивників: «Оунівці-нелегали — добре навчені в розумінні нелегальної техніки, загартовані й досить агресивні кадри. Зазвичай під час арештів оунівці чинять збройний опір, намагаються покінчити самогубством».

Але, як і попереднього разу, масштабні арешти не змогли зламати організаційної структури ОУН(б), оскільки про її розмах і рівень проникнення в суспільство НКВС не мало повної інформації. Хоча репресії осені 1940 р., безперечно, дуже серйозно нашкодили керівництву ОУН(б) в Україні. Було захоплено 107 провідників різного рівня, зокрема трьох членів Крайової екзекутиви. Революційний провід у світлі останніх подій віддав наказ посилити конспірацію, відсторонити від роботи й організаційних зв’язків усіх, хто перебував у «полі зору НКВС», усіх нелегалів перекинути до Генерального губернаторства, а роботу здійснювати лише силами легалізованих членів організації, дотримуючись абсолютної конспірації.

В останні дні жовтня 1940 р. провідні оунівці, зібравшись на конспіративній квартирі у Львові, реанімували Крайову екзекутиву, яку очолив Д. Мирон. До її складу увійшли К. Цмоц — заступник провідника, О. Луцький — керівник Станіславської обласної організації ОУН(б), І. Климів — лідер ОУН(б) на Волині, Ю. Гуляк — провідник Тернопільської обласної організації ОУН(б). Структура організації вкотре почала відновлюватися. Однак і цього разу процес відбудови підпільної мережі тривав недовго. Наприкінці грудня 1940 р. чекісти, бажаючи використати зиму й незавершеність реорганізації, розпочали операцію «з остаточної ліквідації оунівського підпілля». Найдошкульніші удари спецслужб були спрямовані проти Львівської, Станіславської, Дрогобицької обласних і Володимир-Волинської окружної організацій. Лише протягом двох діб, 21—22 грудня 1940 р., каральні органи арештували 996 бандерівців (у Львівській області — 520 осіб, у Станіславській — 235, у Тернопільській — 133, на Волині — 108).

Навесні 1941 р. із території Генерального губернаторства в Україну знову перекидали добре вишколені провідні кадри ОУН(б) для підготовки повстання. За перші чотири місяці 1941 р. активність націоналістичного підпілля різко зросла. Нелегали здійснили 65 убивств і замахів на представників радянського адміністративного апарату та керівників НКВС, розповсюдили сотні найменувань листівок, посилили саботаж. Підвищилася активність референтури та відділів розвідки: у кожному районі працювало від 5 до 20 оунівських розвідників, які збирали й передавали районному керівництву інформацію про частини Червоної армії, внутрішніх військ НКВС, їхнє озброєння, дислокацію, командний та рядовий склад, місця мешкання сімей командирів, воєнні об’єкти, можливості диверсії на них тощо. На той час також припадає посилення контррозвідувальної діяльності оунівської служби безпеки (СБ), яка викривала агентуру НКВС, а також здійснювала чистку в лавах організації. До травня 1941 р.,підпільна мережа ОУН(б) була повністю відновлена. Вона складалася зі станиць (первісних ланок у населених пунктах), районів (співпадали з адміністративними районами), надрайонів (охоплювали 3—5 районів), обласних проводів і Крайової екзекутиви. Усіх оунівців було приведено до присяги на вірність Україні та організації.

Після проведення в березні-квітні 1941 р. у Кракові Другого великого збору ОУН(б) і розробки відповідних інструкцій для підпілля, дії оунівських груп в УРСР стали ще більш наполегливими та цілеспрямованими. Протягом квітня 1941 р. від рук націоналістів загинуло 38 більшовицьких функціонерів, було здійснено десятки диверсій на транспорті, промислових і сільськогосподарських об’єктах.

Ситуація була настільки напруженою, що нарком держбезпеки УРСР П. Мешик у доповідній записці М. Хрущову від 15 квітня 1941 р. називав ОУН «серйозною силою», яка була добре озброєна й поповнювала свої склади. Наголошуючи на непоодиноких убивствах радянського партактиву, яку здійснювали оунівці, П. Мешик просив дозволу на виселення з краю сімей оунівців, куркулів, репресованих. М. Хрущов «благословив» переселенську акцію. З кінця травня 1941 р. війська НКВС СРСР провели операцію «із захоплення сімей нелегалів для їх переселення у віддалені райони Радянського Союзу».

Зрештою протягом березня-червня 1941 р., радянські спецслужби зуміли ліквідувати 38 оунівських повстансько-диверсійних груп, у яких налічувалося 273 учасники. Однак це була лише верхівка айсберга. ОУН(б) зуміла вистояти в боротьбі з НКВС. На момент початку німецько-радянської війни вона була доволі масовою й розгалуженою підпільною структурою, налічуючи 20 000 членів (без урахування активних прихильників), об’єднаних у 3300 низових організацій (станиць). 2190 станиць припадало на Галичину, 950 — на Волинь, 160 — на Буковину, Бессарабію й Наддніпрянську Україну. З початком бойових дій на Східному фронті ОУН вдалася до масштабної реалізації плану антирадянського повстання.

Повстання літа 1941 р. очолив тодішній крайовий провідник ОУН І. Климів (Легенда). Оунівці-нелегали перед початком війни здебільшого гуртувались у різних за величиною підпільних таборах, розташованих у важкодоступній місцевості. Частина членів організації, які працювали в радянських органах влади, на підприємствах і в установах, отримували індивідуальні завдання, пов’язані із саботажем, поширенням паніки й антирадянською агітацією.

Збройні виступи повстанських груп (згідно із задумом керівництва ОУН) починалися біля західного кордону й хвилею відкочувалися на схід, ідучи перед німецько-радянським фронтом. Така тактика дозволяла повсталим завдавати найболючіших ударів у безпосередньому тилу Червоної армії, що було важливим з огляду на співвідношення сил, а також сприяла збереженню неушкодженості власних загонів, які через кілька днів опинялися з німецького боку фронту.

Приблизно від 7—8 липня 1941 р. простежується чітка тенденція до зміни характеру повстансько-партизанського руху. Якщо в перші два тижні війни він здебільшого мав наступальний характер, то на межі другого й третього тижнів партизанські загони поступово перетворилися на самооборонну структуру, яка займалася охороною населених пунктів від залишків Червоної армії та численних ватаг дезертирів.

Повстання літа 1941 р. не набуло критичного розмаху у зв’язку зі швидким відступом Червоної армії з території Західної України. Однак воно продемонструвало потужність і силу націоналістичного руху, рішучість оунівців у боротьбі за досягнення кінцевої мети — створення української держави. Повстанці одразу ж після проходження фронту зуміли встановити українську владу в 187 з 200 районів західноукраїнських областей, у 26 районах Правобережної України, створили обласні управління в Тернополі, Львові, Рівному, Дрогобичі, Станіславові та Луцьку. Унаслідок повстання в перші тижні війни оунівцям вдалося опанувати п’яту частину території тодішньої УРСР, організувавши на ній органи українського самоврядування. У боях із радянськими військами, які відступали, оунівці захопили 15 000 гвинтівок і 7000 кулеметів, десятки тисяч гранат і сотні тисяч набоїв. На полях битв вояки ОУН зібрали ще десятки тисяч одиниць зброї й сотні тисяч набоїв. Цей арсенал уже через півтора року було використано для створення перших з’єднань Української повстанської армії.

Акт 30 червня 1941 р. — спроба відновлення української державності ^{(І. Патриляк)}

Намір виголосити у Львові незалежницьку декларацію, очевидно, зародився в часи проведення Краківського великого збору ОУН(б) у березні-квітні 1941 р. Наявність в інструкції «Боротьба й діяльність ОУН під час війни» (складеній у травні 1941 р.) чорнового варіанту тексту Акта проголошення Української Держави є вагомим свідченням того, що акцію у Львові готували не тільки без згоди нацистів, але й у глибокій конспірації, бо гітлерівські спецслужби майже за два повні передвоєнні місяці не зуміли дізнатися про таємні плани ОУН(б), а тому події 30 червня 1941 р. стали для них громом серед ясного неба.

Намагаючись забезпечити максимальну легітимність дій похідної групи Я. Стецька, на яку було покладено завдання проголосити відновлення самостійності у Львові, керівництво ОУН(б) домоглося створення в Кракові Українського національного комітету, який об’єднав представників більшості емігрантських організацій і своєю декларацією від 14 червня 1941 р. «благословив» людей зі спеціальної похідної групи Я. Стецька на проголошення історичного акту. В умовах війни організувати «більш легітимне» з юридичної точки зору проголошення незалежності було абсолютно нереально. Подібним революційним шляхом реалізації права нації на самовизначення неодноразово послуговувалися національно-визвольні організації в різних куточках світу, і це не було підставою для сумнівів у повноцінності створених таким чином держав.

Уранці 30 червня 1941 р. до Львова, який уже покинули частини Червоної армії та внутрішніх військ НКВС, увійшла похідна група, що складалася з провідних діячів ОУН(б), на чолі безпосередньо із заступником С. Бандери Я. Стецьком. Протягом дня члени групи провели у Львові переговори з провідними діячами українського політичного руху довоєнного часу й запросили лідерів української спільноти міста на збори до будинку товариства «Просвіта». Збори розпочалися о 18.00. Саме на них було оприлюднено Акт проголошення української держави й повідомлено про створення тимчасового уряду — Державного правління, котре мало в майбутньому передати владу сформованому в Києві легітимному уряду.

Третій пункт львівської декларації проголошував подальшу тісну співпрацю з «Велико-Німеччиною», що «під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад у Європі», та із «союзною німецькою армією». Згодом це стало підставою для розмов про маріонетковість щойно проголошеної держави та оунівський колабораціонізм. Насправді поява знаменитого третього пункту акту, якого не було в первісній редакції документа від травня 1941 р., була насамперед зумовлена військовою присутністю німців у Львові, чисельність яких до вечора 30 червня невпинно зростала. Це змусило Я. Стецька вдатися до своєрідного дипломатичного реверансу — згадати про Велико-Німеччину, А. Гітлера й вермахт. Подальший розвиток подій, пов’язаний з арештами лідерів ОУН(б), ліквідацією Державного правління та нижчих ланок української адміністрації, чітко продемонстрував, що про жоден колабораціонізм чи навіть узгодженість позицій із нацистами не йшлося, а всі згадки про Німеччину в акті від 30 червня 1941 р. були лише дипломатичною риторикою, котра не знайшла втілення в реальному житті й не врятувала націоналістів від нацистських репресій.

Розібравшись із ситуацією, у Берліні ухвалили рішення розпочати арешти «українських узурпаторів». 5 липня 1941 р. у Кракові було затримано С. Бандеру, якого після кількох допитів відправили в Берлін, де спочатку утримували під домашнім арештом, а згодом перевели до концтабору Заксенхаузен. Протягом 5—7 липня в тому ж таки Кракові гестапо арештувало ще кількох діячів Українського національного комітету, який «благословив» групу Я. Стецька на проголошення незалежницького акту.

9 липня 1941 р. гестапівці взяли під варту Я. Стецька і його помічника Р. Ільницького. Після допиту у Львові Я. Стецька переправили до Кракова, а потім — до Берліна. Українське державне будівництво тривало протягом тижня й було безжально розчавлене німецьким чоботом. Командування німецької армії отримало з Берліна суворі директиви: «Спроби українців встановити політичну незалежність у рамках Української національної держави та створити українську армію повинні бути припинені в зоні бойових дій. Військові органи влади не повинні пояснювати українцям своє ставлення до цього питання».

17 липня 1941 р. із Берліна в окуповані області України надійшла директива з наказом затримувати членів похідних груп ОУН, які, ідучи за лінією фронту, продовжували проголошувати Акт незалежності й створювати українську адміністрацію. Того ж дня у Львові та інших містах Західної України були зачинені офіційні видання ОУН(б). На допитах у Берліні С. Бандера та Я. Стецько відмовилися виступити із заявою про скасування акта від 30 червня. І навіть більше: 21 липня 1941 р. політичне бюро ОУН(б) у Берліні опублікувало меморандум, у якому акцентувало на тому, що проголошення самостійницької декларації вже стало «історичним фактом».

9 серпня 1941 р. гестапо заарештувало ще одного провідного діяча ОУН(б) — одного з ідеологів націоналізму С. Ленкавського, який невдовзі опинився в концтаборі Аушвіц. Тоді ж німецькі спецслужби відзначили серйозне невдоволення нацистською політикою з боку українського населення Галичини та підвищену активність ОУН на Волині.

12 серпня 1941 р. німецькі органи держбезпки отримали інформацію про те, що спеціальна похідна група оунівців на чолі з В. Куком, яка мала завдання проголосити незалежність у Києві, продовжує діяльність у підкиївських селах та містечках. Групу В. Кука було виявлено й арештовано 31 серпня 1941 р.

Незважаючи на заборони німецької влади й репресії, оунівці продовжували проголошувати незалежницький акт у містах і селах Західної та Правобережної України, проводячи несанкціоновані мітинги й зібрання. 5 вересня 1941 р. нацисти арештували 80 % вищого керівного складу ОУН, однак націоналістичні похідні групи, вислані на Схід, продовжували діяти автономно.

15 вересня 1941 р. німецька поліція безпеки здійснила чергові масові арешти серед українського націоналістичного активу на всій підконтрольній німцям території України та в еміграції. За ґратами опинилося майже 2000 оунівців. Націоналісти остаточно повернулися до тактики підпільної боротьби, а нацисти посилили терор проти них. 19 вересня 1941 р. під час арешту член ОУН застрелив офіцера СД М. Сендегу. Відповіддю стала страта 50 арештованих оунівців та заручників, серед яких був член Українського державного правління А. Пясецький.

Залишки керівників ОУН, які перебували на свободі, зібралися на свою першу підпільну конференцію під німецькою окупацією. На ній було остаточно вирішено повернутися до підпільних форм боротьби, максимально розширити організаційну мережу за рахунок Наддніпрянської України, активізувати антинімецьку пропаганду й готувати повстання проти гітлерівців, яке мало розпочатися після остаточної перемоги Німеччини у війні із СРСР і перекидання основних німецьких сил на Захід для війни з Британією.

У жовтні 1941 р. німецькі спецслужби констатували посилення пропаганди «руху Бандери» на території рейхскомісаріату Україна. Масові арешти оунівців здійснювали в Черкасах, Миколаєві й Херсоні на зламі жовтня-листопада 1941 р. Але особливо дошкульних ударів по ОУН(б) німецькі каральні органи завдали з кінця листопада 1941 р. 25 листопада 1941 р. до всіх низових ланок поліції безпеки й СД надійшов наказ, у якому було відзначено: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в рейхскомісаріаті Україна, мета якого — створення незалежної України. Усі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані й після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники».

Через брак документів і таємність страт досі важко встановити точну кількість націоналістів, заарештованих і розстріляних у контексті виконання наведеного вище наказу. Очевидним, однак, лишається те, що з кінця 1941 р. ОУН(б) остаточно перейшла з категорії ситуативних союзників до числа ворогів нової гітлерівської імперії.

Подібно до ОУН(б) мельниківці також підготували й на початку німецько-радянської війни вислали на Схід похідні групи, які прагнули організувати українську адміністрацію на зайнятій вермахтом території. Користуючись тим, що бандерівці вступили в конфлікт із німецькими спецслужбами з початку липня 1941 р. і привернули до себе їхню основну увагу, мельниківці зуміли проникнути в захоплений 19 вересня 1941 р. Київ, який на кілька місяців став центром діяльності ОУН(м) в Україні. 5 жовтня 1941 р. у Києві з ініціативи мельниківців було скликано Установчі збори зі 130 найвизначніших представників української інтелігенції столиці. На зборах було ухвалено рішення про створення Української національної ради (УНРади) на чолі з професором М. Величківським. Збори також прийняли «Декларацію УНРади» й «Відозву до українського народу». В обох документах були висловлені сподівання на відновлення української держави й переказані вітання голові ПУН А. Мельнику. Рада взяла на себе обов’язок представляти український народ перед німецькою окупаційною владою, а також розпочала формування українського самоврядування в Києві. Уже до середини жовтня 1941 р. УНРада сформувала Київську міську управу на чолі з професором О. Оглоблиним. Мельниківці обійняли ключові посади в самоуправлінні Києва, Чернігова, Житомира й Харкова.

Початком завершення легальної діяльності ОУН(м) стала організована нею в листопаді 1941 р. акція відзначення 20-річчя Базарської трагедії. Вшановуючи пам’ять учасників Другого зимового походу армії УНР, яких більшовики розстріляли в Базарі, мельниківці зібрали 40-тисячну українську демонстрацію. Налякані таким розмахом національного руху в колишній підрадянській Україні, німці вже 20 листопада 1941 р. заборонили діяльність УНРади, а в січні-лютому 1942 р. заарештували й розстріляли в Бабиному Яру майже весь мельниківський актив Києва та Наддніпрянщини: І. Рогача, Я. Оршана, О. Телігу, М. Телігу, І. Кошика, І. Ірлявського, І. Яковенка та ін. Загалом за першу половину 1942 р. у Бабиному Яру було розстріляно 621 члена ОУН(б) та ОУН(м).

Зазнавши такого потужного удару, уцілілі керівники мельниківської організації до кінця 1942 р. поступово перевели своїх членів у підпілля та перейшли на антинімецькі позиції.

«Поліська Січ» отамана Бульби ^{(І. Патриляк)}

Уперше абревіатуру УПА в роки Другої світової війни використали не оунівці, а їхні ідеологічні конкуренти. Відродити Повстанську армію через двадцять років після її створення поставив собі за мету прихильник Державного центру УНР в екзилі, уродженець Волині Тарас Боровець, який став широко відомим під псевдонімом, запозиченим у гоголівського героя Бульби.

Тарас Боровець ще в міжвоєнний період мав контакти з представниками еміграційного уряду Української Народної Республіки, за проукраїнську діяльність був ув’язнений у польському концтаборі Береза-Картузька. Вереснева кампанія 1939 р. застала його на території центральної Польщі. 1940 року він нелегально перетнув кордон і опинився на території УРСР, де, згідно з вказівками уенерівських міністрів, мав організовувати антибільшовицький партизанський рух. У перші дні німецько-радянської війни Т. Боровцю разом із групою однодумців вдалося роззброїти червону міліцію в районному центрі Сарни Рівненської області й заволодіти містечком. З приходом до Сарн німецької армії Т. Боровець був призначений комендантом поліції Сарненського округу. Під приводом боротьби з радянськими оточенцями, які сконцентрувалися в районі Прип’ятських боліт і жили за рахунок пограбування місцевого населення, Т. Боровець дістав дозвіл на створення з українців групи чисельністю 1000 бійців. Для озброєння цього формування було видано трофейні радянські гвинтівки та кулемети. Т. Боровець доволі швидко набрав аж близько 3000 добровольців, які без особливих проблем зуміли розбити й виловити оточенців. Уже наприкінці серпня 1941 р. отаманові вдалося опанувати доволі велику територію в трикутнику між Пінськом, Сарнами й Олевськом. Саме до Олевська Т. Боровець переніс штаб своєї організації, яку назвав «Поліською Січчю».

Таке автономне життя частини Полісся тривало до листопада 1941 р., коли нацисти згадали про існування в їхньому тилу непідконтрольної «республіки». Бульбі запропонували підкоритися німецькій цивільній адміністрації рейхскомісаріату Україна. Амбітний отаман відкинув принизливі пропозиції й 16 листопада 1941 р. розпустив свою «Поліську Січ», перейшовши на нелегальне становище. Наприкінці листопада — початку грудня 1941 р. Т. Боровець заходився формувати власний партизанський загін на базі колишніх поліських січовиків. У грудні 1941 р. він офіційно назвав свої нечисленні відділи Українською повстанською армією. Загони отамана Бульби на зламі 1941—1942 рр. не проявляли особливої збройної активності, натомість здійснювали доволі успішні пропагандистські акції, які надзвичайно швидко зробили ім’я отамана Бульби й абревіатуру УПА популярними серед поліського населення. Тож не дивно, що саме цю назву перехопили в Бульби-Боровця націоналісти, сформувавши власну партизанську армію.

Створення УПА: структура й чисельність ^{(І. Патриляк)}

Події на фронтах на зламі 1941—1942 рр. продемонстрували, що війна набуває затяжного характеру, а офіційне приєднання до антигітлерівської коаліції США остаточно поховало сподівання держав Осі на можливість досягнення переможного результату в протистоянні із союзниками.

Для українського визвольного руху вироблення нової політичної лінії в умовах тотальної війни та жорстокої окупації було завданням колосальної ваги та складності, яке вимагало прораховування всіх можливих наслідків і зважування навіть найслабкіших аргументів.

Найпершою дилемою під час вибору моделі поведінки українських національних сил у 1942 р. став пошук формули можливого оптимального поєднання протистояння брутальній окупаційній політиці Німеччини та її сателітів із намаганням не надто зашкодити боротьбі вермахту на антирадянському фронті.

Бандерівці, які свідомо пішли на конфлікт із нацистами ще в липні 1941 р., попри колосальні фізичні втрати й першочергову розгубленість, на початку 1942 р., зуміли швидко перегрупуватися, відновити підпільну роботу в нових умовах, не витрачаючи часу на дискусії та писання до вищих керівників Рейху «меморандумів» (період «бомбардування» рейхсканцелярії різними паперами ОУН(б) пройшла ще влітку-восени 1941 р.). Натомість керівництво ОУН, яку очолював А. Мельник, ще й упродовж 1942 р. марно намагалося своїми зверненнями змінити засади гітлерівської політики стосовно України.

На зламі 1941—1942 рр. Провід ОУН(б) прагнув нелегально закріпити своїх людей в органах окупаційної адміністрації, мілітарних і парамілітарних формуваннях. У підпілля було виведено всіх відомих німцям діячів організації. Зусилля скерували на максимально інтенсивну роботу з підготовки анти-німецького виступу. Однак бандерівці в жодному разі не хотіли провокувати такий виступ передчасно.

Мельниківці з лютого 1942 р. також почали перебудовувати свою роботу в Україні на антинімецькі рейки. Через це в лавах ОУН(м) виникли суперечності: з одного боку, ПУН на чолі з А. Мельником віддавав перевагу боротьбі з Німеччиною шляхом досить відвертих вимог і декларацій до берлінських керманичів (що в тогочасних умовах було відважним, але малоефективним засобом впливу), а з другого, — керівництво ОУН(м) в Україні на чолі з О. Ольжичем-Кандибою протягом 1942 р. намагалося розробити нову тактику власної боротьби.

14—15 серпня 1942 р. мельниківці провели в Києві нелегальний з’їзд. Його делегати, доносячи настрої регіональних конференцій, наполягали на залагодженні конфлікту з бандерівцями, розбудові організаційної мережі, посиленні антигітлерівської агітації та створенні збройних формувань. Уже на початку осені 1942 р. ОУН(м) заснувала перші боївки, загальна кількість учасників яких на той час становила 450 осіб. Щоправда, протягом наступного року вони здебільшого були поглинуті сильнішими конкурентами з бандерівської організації.

У середовищі ОУН(б) наприкінці зими — початку весни 1942 р. (очевидно, під впливом успіхів Червоної армії на фронті) почало значно поширюватися переконання в тому, що Німеччина вже не зуміє довести до переможного завершення навіть війну проти СРСР. Але припускали, що й Радянському Союзу бракуватиме сил для відновлення довоєнного статус-кво.

Сподівання бандерівського керівництва були пов’язані з досвідом Першої світової війни, наприкінці якої виснаження Російської, Німецької та Австро-Угорської імперій призвело до революційних подій, їхнього краху та появи незалежних українських республік.

У квітні 1942 р. керівники бандерівської організації провели надзвичайно важливе зібрання, яке увійшло в історію як Друга конференція ОУН. У постановах конференції було сформульовано офіційну думку лідерів ОУН(б) щодо тогочасної ситуації в Україні й світі.

Певна «розмитість» постанов конференції та розбіжність думок у керівництві ОУН(б) щодо майбутнього переможця у війні на Сході, зафіксовані в документах конференції, були зумовлені невизначеною ситуацією на фронтах, де шальки терезів у будь-який момент могли схилитися на бік одного із супротивників. Знаючи про масштабний наступ радянських військ, який навесні 1942 р. розгорнувся на українській ділянці фронту, бандерівці боялися, що негайне включення їхньої організації в партизанську боротьбу може серйозно послабити німецький тил і призведе якщо не до швидкого тріумфу більшовиків, то принаймні до того, що основні бої великої війни топитимуться на українських землях, руйнуючи й виснажуючи український народ. Останнього оунівці намагалися не допустити. Вони прагнули, щоб уперта боротьба двох гігантських армій якнайдовше точилася на території Росії.

Партизанщини боялися ще й тому, що організація на початку 1942 р. не була достатньо готовою до підпільної збройної боротьби — їй потрібно було виграти час, щоб у відносному спокої підготувати кадри й матеріально-технічну базу для повстання. Натомість нескоординовані партизанські виступи лише тягли б за собою великі втрати, посилення терору й можливість очолення цього партизанського руху політичними конкурентами ОУН(б), які мали підготованих військових фахівців із числа колишнього уенерівського уряду або більшовиків. Водночас німецький терор, який набирав усе більших обертів в Україні й виявлявся як пограбування та вивезення населення на роботи до Рейху, змушував лідерів ОУН(б) подбати про захист українських селян.

Виходячи з теорії поступового акумулювання власних сил, протягом весни-літа 1942 р. ОУН(б) сформувала на Волині та Поліссі українську сільську самооборону. Боївки самооборони часто відбивали в німців відібраний у селян продовольчий контингент, рятували людей, яких збиралися вивозити на роботи, убивали керівників німецьких промислових і сільськогосподарських підприємств (на Волині та Поліссі це зазвичай були поляки). Часто свої акції бойовики намагалися законспірувати під дії радянських партизанів, щоб відвернути гнів німецьких каральних загонів від власних сіл.

Особливо складне становище в північно-західному регіоні України значно радикалізувало місцевий актив ОУН(б), який щоразу наполегливіше вимагав від центрального керівництва організації розгорнути масову партизанську війну проти німців. Тож у серпні-жовтні 1942 р. формуються перші великі бойові групи ОУН(б) на чолі з військовим референтом ОУН(б) у Рівненській області С. Качинським (Остапом) і Г. Перегіняком (Коробкою). Координатором діяльності в регіоні став військовий референт ОУН(б) на північно-західних українських землях В. Івахів (Сом, Сонар), а загальне керівництво здійснював регіональний лідер організації Д. Клячківський (Охрім, Кошіль, Старий, Клим Савур).

Можливо, на рішення волинських бандерівців перейти до антинімецької партизанської війни (що суперечило наказам Головного Проводу) значною мірою вплинув також і той факт, що в серпні-жовтні 1942 р. відбувався доволі успішний наступ на Кавказ і Сталінград. На перший погляд здавалося, що вермахт ось-ось зуміє пробитися до бакинської нафти й перетнути водну артерію Волги, поставивши переможну для Німеччини крапку у війні на Сході. Тому перед оунівцями поставали запитання: «Якщо не починати партизанську війну проти німців зараз, то коли? Тоді, коли ті вивільнять із фронту свої дивізії й розчавлять суттєво більшими силами будь-який спротив?» Не зважаючи на певний спротив із боку тодішнього керівника ОУН(б) М. Лебедя (Максима Рубана), який боявся перетворення партизанського руху на отаманщину й остерігався швидкої його ліквідації з боку нацистів, оунівці північно-західного регіону України розпочали поступовий перехід до створення партизанської армії.

Весна-літо 1942 р. стали також часом оформлення організаційних структур радянських партизанів на території України й активізації польського підпілля, яке з 14 лютого 1942 р. почало реорганізовуватися в партизанську Армію крайову. Таким чином, на початку осені 1942 р. лісові території Волині й Полісся стали місцем конкурентної боротьби чотирьох підпільно-партизанських рухів: бульбівського, бандерівського, радянського та польського.

Активізація протягом літа й осені 1942 р. радянських і польських партизанів особливо насторожила оунівців. Намагання поляків та більшовиків розгорнути партизанську війну на території України націоналісти розглядали як спробу підірвати «життєві сили українського народу».

Намагання керівництва ОУН(б) стримати войовничі настрої низових ланок організації були марними. Щоб не втратити авторитету в рядах організації та очолити стихійні процеси формування націоналістичних партизанських загонів, лідери ОУН(б) пішли шляхом «узаконення» наявної ситуації.

Активізація ОУН(б) спричинила гостру реакцію з боку гітлерівських спецслужб. Дошкульні удари, завдані бандерівському підпіллю нацистськими органами безпеки наприкінці листопада й у грудні 1942 р., остаточно переконали лідерів організації в тому, що тактика накопичування сил для загального, усенародного повстання є хибною й в умовах гітлерівського терору не може бути здійсненою. Гестапо просто фізично не дозволило б накопичити критичну масу кадрів і матеріально-технічних засобів для масштабного повстання. Отже, теорія всенародного виступу зазнала коригування. Керівники ОУН(б) звернулися до ідеї партизанської війни, котру ще в жовтні вважали шкідливою, як до початкової стадії, своєрідної увертюри для майбутнього великого повстання.

Створені восени 1942 р. перші більш-менш великі підрозділи бандерівських партизанів дозволили керівництву національного підпілля в 1947 р. назвати 14 жовтня 1942 р. символічним днем заснування УПА. Цілком зрозуміло, що армію (навіть підпільну, партизанську) не можна створити протягом одного дня, що на її формування потрібен тривалий час, але перших рішучих заходів з розгортання повстанських структур керівники ОУН(б) вжили на Волині та Поліссі саме восени 1942 р. Очевидно, що до лютого 1943 р. було створено перші постійні партизанські загони, які стали основою майбутньої підпільної армії.

Протягом 17—23 лютого 1943 р. неподалік від Олеська відбулася Третя конференція ОУН(б), у якій узяли участь «урядуючий провідник» бандерівської ОУН М. Лебедь, військовий референт Головного Проводу ОУН(б) Р. Шухевич, а також В. Охримович, Д. Маївський, 3. Матла, Р. Кравчук, М. Степаняк та інші керівники націоналістичного підпілля. Попри гострі дискусії, які точилися під час нарад, було ухвалене остаточне рішення про масштабний виступ проти німців оунівської партизанської армії, яка мала дістати назву «Українська визвольна армія». Однак ця назва згодом була відкинута через те, що у вермахті з колишніх військовополонених-українців створювали окремі фронтові батальйони, які за зразком Російської визвольної армії генерала А. Власова були названі Українським визвольним військом. Аби уникнути подібності з найменуванням українських частин при німецькій армії, керівництво бандерівських загонів у квітні-травні 1943 р. почало використовувати запозичену в Т. Боровця назву «Українська повстанська армія».

Загалом стосунки бандерівських військових загонів з іншими українськими партизанськими групами були доволі драматичними: переговори про об’єднання зайшли в глухий кут. У травні 1943 р. керівник підпілля ОУН(б) на Волині та фактичний командир загонів бандерівської УПА Д. Клячківський (Клим Савур) віддав наказ про насильницьке об’єднання під своїм командуванням загонів, які створили мельниківці та Т. Боровець. До середини липня 1943 р. усі українські партизанські групи були уведені до складу УПА Клима Савура. Залишки загонів Т. Боровця він перейменував на Українську народну революційну армію, і проіснували вони лише до жовтня 1943 р., коли отаман остаточно розпустив своїх «козаків».

Весна 1943 р. дозволила керівництву ОУН(б) на Волині та Поліссі активізувати формування великих стаціонарних партизанських груп. Серйозно посилилися перші відділи лісової армії за рахунок 3000—5000 працівників української допоміжної поліції та господарських служб, які 15 березня 1943 р. організовано втекли від німців і перейшли до повстанців. На базі партизанських загонів та допоміжної поліції у квітні-травні 1943 р. було сформовано перші значні з’єднання УПА: Дубового (Івана Литвинчука), Енея (Петра Олійника), Рудого (Юрія Стельмащука), Рубашенка (Степана Коваля), Сосенка (Порфирія Антонюка).

Спершу всією діяльністю повстанських загонів керували військові штаби територіальних округів ОУН(б), а координував їхню роботу вже згадуваний військовий референт ОУН(б) на Волині та Поліссі В. Івахів. Після його смерті провідник ОУН(б) північно-західних українських земель Д. Клячківський дещо реорганізував територіальну систему українських повстансько-партизанських груп. Фактично територіальні оунівські військові штаби були перетворені на штаби з’єднань підпільної армії. Наявні групи УПА почали масштабно реорганізовуватися наприкінці весни — влітку 1943 р.

Для повстанських з’єднань визначили чіткі межі діяльності, створили так звані групи УПА. Група під командуванням І. Литвинчука (Дубового) дістала номер «01» і криптонім «Заграва». Вона охопила територію центральної й північної частини Рівненщини та Пінщину. Група під командуванням П. Олійника (Енея) дістала номер «02» і криптонім «Богун», охопивши територію південної Рівненщини, північної Тернопільщини та північної частини сучасної Хмельницької області. Сили Ю. Стельмащука (Рудого), С. Коваля (Рубашенка), П. Антонюка (Сосенка) були об’єднані в групу УПА «03» з криптонімом «Тури» («Турів») під командуванням Б. Бедрика (Клима). Вона охопила територію Волинської області та південну Берестейщину. На базі окремих сотень було сформовано групу УПА «04» з криптонімом «Тютюнник» під командуванням П. Гудзоватого (Орла), яка поширила діяльність на територію Житомирської та північно-західні райони Київської області.

У липні 1943 р. Д. Клячківський на основі групи УПА «Заграва» сформував та очолив перше Головне командування УПА. Через місяць було остаточно сформовано штаб УПА, до роботи в якому залучили офіцерів колишньої армії УНР — підполковника Л. Ступницького (шеф штабу) та полковників М. Омелюсика й І. Литвиненка.

З осені 1943 р. до безпосередньої роботи в УПА долучився Р. Шухевич із групою військових фахівців, які свого часу пройшли якісну підготовку в польській або німецькій армії. Вони розпочали чергову реорганізацію Повстанської армії. У листопаді 1943 р. було створено Головну команду УПА, на чолі котрої став підполковник Р. Шухевич (Тарас Чупринка), та Головний військовий штаб, який із грудня 1943 р. очолив майор О. Гасин (Чарнота, Лицар), а з січня 1944 р. — майор Д. Грицай (Перебийніс). Штаб поділявся на сім відділів: І — оперативний, II — розвідувальний, III — тиловий, IV — організаційно-персональний, V — вишкільний, VI — політвиховний, VII — військово-інспекційний.

Специфікою роботи Головного військового штабу та Головної команди УПА була постійна зміна місця перебування й робота винятково з поточними документами (усі архівні матеріали зберігали в спеціальних криївках, а менш важливі папери знищували).

У період реорганізації до складу УПА було включено загони створеної в Галичині навесні 1943 р. Української народної самооборони, що посилило лісову армію приблизно на 10 000 осіб.

Територія діяльності УПА була поділена на три краї, або генеральні воєнні округи: УПА-«Північ» (на зламі 1943— 1944 рр. охоплювала Волинь, Західне Полісся, Холмщину, Грубешівщину, Житомирщину, північно-західну Київщину), УПА-«Захід» (територія Галичини, Карпат, Буковини, Закарпаття), УПА-«Південь» (територія сучасних Хмельницької, Вінницької, частково Черкаської та Кіровоградської областей). Планували створити й УПА-«Схід» на території Чернігівського й Сумського Полісся, однак там перебували лише невеликі рейдові групи УПА й кілька малочислених місцевих загонів. Кожна генеральна воєнна округа мала окремого командира та Крайовий військовий штаб. На початку 1944 р. командирами країв були призначені Д. Клячківський (Омелян Кримський, Клим Савур, Старий, Кошіль, Охрім) в УПА-«Північ», В. Сидор (Ростислав Вишитий, Шелест, Конрад, Крегул, Кравс) в УПА-«Захід», В. Кук (Леміш, Ле, Медвідь, Коваль) в УПА-«Південь».

Генеральні воєнні округи поділялися на воєнні округи. В УПА-«Захід» воєнні округи поділялися на тактичні відтинки, а в УПА-«Північ» включали військові надрайони та райони. В ідеалі на території генеральних воєнних округ мали дислокуватися й діяти повстанські групи, які за чисельністю й структурою відповідали б армійському корпусу, на території воєнної округи — дивізії, на тактичному відтинку — полку, у надрайоні — батальйону, а в районі — роті.

Головний військовий штаб УПА та крайові військові штаби здійснювали функції координування збройної боротьби, натомість штаби воєнних округ займалися безпосередньою підготовкою та керуванням бойовими операціями. Власне, своєрідною рисою УПА було те, що в лісовій армії не існувало тилових або допоміжних частин, вона складалася зі штабів та бойових частин і відділів. Роль тилу (запілля) в УПА виконувала організаційна мережа ОУН(б), яка мала власну територіальну структуру, відповідала за постачання бойових частин і відділів УПА, керувала своїми воєнізованими формуваннями — самооборонними кущовими відділами, займалася ідеологічною підготовкою молоді, мала свою систему медичної опіки — Український Червоний Хрест, а також Службу безпеки, що виконувала функції розвідки й контррозвідки як у підпіллі ОУН, так і в загонах УПА. Також в УПА в 1943—1944 рр. існували дві карні сотні, у яких відбували покарання вояки, які порушували дисципліну.

Базовою тактичною одиницею в УПА була сотня (рота), яка складалася з трьох чот (взводів), що поділялися на три (інколи чотири) рої (відділення). Чисельність особового складу в сотнях коливалася в межах 80—200 осіб. Протягом 1943— 1944 рр. спостерігали тенденцію до об’єднання окремих сотень у більші частини й з’єднання — курені (батальйони), загони (полки), бригади. Зазвичай курінь складався з 3—4 сотень чисельністю 250—800 осіб (загалом). Загони формувалися з 3—4 куренів і налічували від 1500 до 4500 бійців. Бригади зазвичай чисельно дорівнювали сотні або куреню. Також було передбачено можливе об’єднання всіх бойових одиниць воєнної округи в так звану з’єднану групу, однак на практиці це застосували лише раз — під час боїв у Гурбенських лісах.

Проблемою залишається визначення кількісного складу УПА. Облікові документи повстанських штабів переважно були знищені, а на підставі фрагментарних даних можна встановити лише орієнтовну кількість людей, які перебували в лісовій армії. Чисельність особового складу УПА з кінця 1943 р. до середини 1945 р. могла коливатися в межах 23 000 — 36 000. Очевидно, що не менше людей брало активну участь у збройному підпіллі ОУН, структурах оунівської служби безпеки, самооборонних кущових відділах тощо. Скільки ж усього жителів України пройшло через збройне підпілля ОУН та лави УПА, можна лише припускати, спираючись на радянські дані про боротьбу з повстанцями. Більшовицькі органи держбезпеки протягом 1944—1956 рр. убили, захопили в полон або арештували 254 000 учасників визвольної боротьби, депортували 203 000 прихильників та членів сімей повстанців. Скількох убили та полонили червоні партизани, німці, угорці й поляки, досі точно не відомо. За приблизним підрахунками, у боях із німцями й угорцями могло загинути від 3000 до 4000 повстанців і підпільників, у боях із поляками протягом 1943—1948 рр. загинуло 5000—6000 членів ОУН і УПА; за співпрацю з визвольним рухом у повоєнній Польщі було засуджено близько 20 000 українців. Приблизно 1000 повстанців загинуло в боях із червоними партизанами в 1943—1944 рр. Окрім того, майже 77 000 осіб вийшли з підпілля й легалізувалися в повоєнні роки. Тобто можна сміливо припустити, що протягом 1942—1960 рр. через націоналістські підпільні організації пройшло близько 400 000 українців.

Боротьба УПА проти Німеччини та її союзників ^{(І. Патриляк)}

Першими атаками українських повстанців проти німецької окупаційної адміністрації стали напади сотні Г. Перегіняка (Дрвбешки-Коробки) на поліційну колону поблизу села Городець Володимирецького району 20 січня й на містечко Володимирець уночі з 7 на 8 лютого 1943 р. Через два тижні після першої бойової акції майбутніх упівців, на початку лютого 1943 р., німці арештували провідного діяча ОУН на Сарненщині Діброву, звинуваченого в підготовці атаки на поліційну колону 20 січня. Було відомо, що його утримують у підвалі будинку німецької жандармерії у Володимирці. На той момент у місті основні окупаційні сили складалися з 30 німецьких жандармів, 70 російських козаків (колишніх військовополонених Червоної армії) та 80 узбеків (також колишніх радянських бранців). Попри те, що ні козаки, ні узбеки не відзначалися особливо високим рівнем боєздатності, усе ж операція була доволі ризикованою з огляду на достатньо численний гарнізон.

Під час набігу було захоплено казарми козаків і приміщення жандармерії й убито 7 осіб, зокрема 3-х козаків і 4-х німців (серед них і коменданта жандармерії). 6 козаків повстанці забрали із собою й після допиту стратили в лісі неподалік від Володимирця. Під час рейду вдалося визволити з ув’язнення Діброву, захопити 20 карабінів, 65 ковдр і доволі багато амуніції. Втрати сотні становили 1 убитого й 2 поранених. Після блискавичної атаки, користуючись безладом, що запанував у містечку, сотня швидко відступила.

З нападами на районні центри з метою визволення побратимів із німецьких тюрем також пов’язані дві атаки оунівських бойових груп на в’язниці в Кременці та Дубні, що відбулися в середині лютого 1943 р.

Однією з наймасштабніших операцій початку березня 1943 р. став напад сотні УПА С. Качинського (Остапа) на німецькі військові склади та фабрики в селі Оржеві в ніч із 10 на 11 березня. Повстанцям вдалося захопити й вивезти зі складів боєприпаси, однак під час бою загинув командир сотні.

Черговий сплеск антинімецької активності націоналістичних партизанських груп відбувся всередині березня 1943 р., коли до лісу дезертирувала частина української допоміжної поліції. За даними радянських партизанів, на початку квітня 1943 р. найбільшого розмаху антинімецькі акції українських повстанців набули на півдні Волині, у районі Мізоча, Острога, Кременця, Верби. Радянські партизани відзначали, що у квітні 1943 р. щодня з лісів Острозького, Шумського й Мізоцького районів на антигітлерівські акції вирушало 60—70 возів із повстанцями.

З кінця квітня 1943 р. нацисти почали практикувати застосування в боротьбі з УПА цілих військових з’єднань. Так, у райони Березного, Людвиполя, Мізоча, Острога, Шумська й Кременця було перекинуто одну дивізію в складі двох угорських полків, полку німецьких есесівців і полку, який складався з колишніх військовополонених казахів та узбеків. Після важких триденних боїв у лісах карателям удалося досягнути лише умовних успіхів, відтіснивши основні з’єднання УПА з Полісся та північної частини Волині на південь Волині. Фактично це лише сприяло поширенню дій УПА на район, прилеглий до Славутицького лісового масиву, а також на Поділля (район Ярмолинців, Проскурова, Кам’янця-Подільського).

Німецькі урядовці документально засвідчили, що у квітні 1943 р. УПА контролювала всю сільську місцевість на південь від траси Новоград-Волинський — Рівне — Ковель — Брест-Литовський. На північ від неї відділи УПА вели жорстоку боротьбу за контроль над територією з радянськими партизанами.

Чисельність УПА, за підрахунками гітлерівських спецслужб, у квітні 1943 р. сягнула 8000 — 10 000 бійців, що було певним утрируванням реального стану речей. Нацисти панічно повідомляли, що націоналістичні партизани атакують уже посеред біла дня, нападають на поїзди й визволяють людей, призначених для вивезення до Німеччини. Сам рейскомісар Е. Кох, звітуючи до Берліна, писав, що на Волині лишилося тільки два райони, вільні від «банд», а німецька адміністрація повноцінно функціонує лише на півдні Поділля. Навесні 1943 р. у своєму внутрішньому листуванні гітлерівці зазначали, що не контролюють на Волині 75 % орних земель і втратили 52 % поставок худоби.

Згідно зі звітами ОУН та УПА, протягом квітня 1943 р. від рук повстанців загинуло близько 600 військових і цивільних німців та їхніх союзників. Очевидно, що до цієї цифри не було зараховано поляків, яких ліквідовували через звинувачення в співпраці з гітлерівською адміністрацією та поліцією. У відповідь на повстанські напади гітлерівці за цей же час убили щонайменше 3000 селян та заручників з-поміж української інтелігенції.

Проведення кількасот успішних боїв і сутичок із німецькими окупантами протягом весни 1943 р. підвищило авторитет УПА, дало можливість її бійцям набути військового досвіду й змусило гітлерівців рахуватися з українським повстанським рухом як із серйозною загрозою для свого панування в регіоні. Занепокоєний складним становищем окупаційної влади на Волині та Поліссі, 5 травня 1943 р. в Україну з робочим візитом прибув рейхсміністр окупованих територій Сходу А. Розенберг. На нараді в Рівному йому доповіли, що «українські націоналісти завдають більших проблем, ніж більшовицькі банди».

У відповідь на атаки повстанців 7 червня 1943 р. німецьке командування розпочало першу масштабну антиповстанську операцію. Керування німецькими військами взяв на себе командувач СС і поліції генерального комісаріату Волинь і Поділля, бригаденфюрер СС Гінцлер. 21 червня 1943 р. територія рейхс-комісаріату Україна була оголошена «зоною антипартизанських операцій». З липня 1943 р. до дій проти УПА було залучено відомого борця з партизанами, командувача всіх протипартизанських формувань на Східному фронті Е. фон дем Баха-Зелевскі. У розпорядженні німецьких генералів було 10 000 солдатів (німецьких та польських поліцаїв і жандармів), 10 батальйонів мотопіхоти (близько 7000 осіб) з артилерією, 50 танків і бронемашин, 27 літаків, угорські частини та 5 бронепоїздів.

Однак жорстокість окупантів спричинилася лише до посилення опору. За німецькими даними, активність повстанців після каральних акцій проти них не лише не знизилася, а навіть зросла. Загалом протягом липня 1943 р. УПА здійснила 295 атак на німецькі опорні пункти, 682 саботажні акції на залізниці, 119 нападів на господарські об’єкти. Наступного місяця активність націоналістів посилилася: було здійснено 391 напад на німецькі гарнізони, 1034 диверсії на залізниці, 151 атаку на підприємства.

Улітку 1943 р. керівництво ОУН(б), намагаючись захистити місцеве українське населення від терору з’єднання радянських партизанів під командування С. Ковпака, дало дозвіл на створення на території Галичини (у Карпатах і на Прикарпатті) загонів Української народної самооборони (УНС). Протягом червня-липня у важкодоступних лісах і горах були організовані підготовчі табори, у яких відбувалося навчання української молоді військової справи. Спочатку відділи УНС не проводили жодних антинімецьких акцій, однак водночас у Галичині активізувалися диверсійно-бойові групи служби безпеки ОУН(б) (так звані боївки СБ), які щоразу частіше організовували теракти проти представників німецького адміністративного й господарського апарату в регіоні.

Загалом під час боїв і сутичок з окупантами в червні-вересні 1943 р. загинуло 1237 українських повстанців і понад 3000 гітлерівців та їхніх союзників. Результатом успішної боротьби УПА з німецькими окупантами стало намагання націоналістів узяти під свій повний контроль суцільні території, зокрема й захопивши районні центри. «Повстанські республіки» найчастіше виникали в сільській місцевості — там, де поблизу були великі лісові масиви: на Кременеччині, Ковельщині, Степанщині, Деражненщині, Кореччині, у районі Володимира-Волинського тощо. На підконтрольних УПА територіях із липня 1943 р. уся повнота влади належала місцевим командирам збройних загонів і керівникам мережі ОУН. Щоб упорядкувати адміністративні, господарські та інші питання Головне командування УПА 15 серпня 1943 р. оголосило себе єдиною законною владою на всіх звільнених від німців територіях України.

Масштабні плани УПА були значною мірою порушені наближенням німецько-радянського фронту. Гітлерівські фронтові частини буквально затопили Волинь, відступаючи під ударами Червоної армії. Німецька служба безпеки застосувала нову тактику в протистоянні з повстанцями. Усвідомлюючи неможливість утримати ситуацію повністю під контролем, гітлерівці стягнули великі поліційні та жандармські гарнізони до міст і залізничних станцій, зосередивши увагу на охороні комунікацій. При цьому німці не забували застосовувати масовий терор проти мирного населення й заручників.

Жовтень 1943 р. приніс нові форми німецького терору, що вилилися в болісні втрати української громади Волині. 1,15 й 16 жовтня гітлерівці здійснили масові розстріли українських в’язнів у тюрмах Кременця, Луцька, Рівного та Дубна. Жертвами екзекуцій стали 830 осіб. Паралельно з розстрілами в’язнів німці почали антипартизанські акції, які зводилися здебільшого до масового бомбардування з літаків та обстрілювання з артилерії великих лісових масивів і знищення сіл.

Протягом жовтня-листопада УПА й УНС мали 47 боїв із німцями, а сільська самооборона — 125 сутичок. Під час важких боїв із численнішим ворогом у жовтні-листопаді 1943 р. повстанці знищили понад 1500 німців. Втрати упівців та УНС (без сільської самооборони й мирних жителів) сягнули 414 осіб убитими. Однак останні місяці 1943 р. чітко продемонстрували всьому світу, що гітлерівський «тисячолітній Рейх» наближається до безславного кінця. Вермахт тріщав під могутніми ударами зі Сходу, а союзники Німеччини після виходу з війни Італії мріяли тільки про те, щоб швидше розірвати відносини з майбутнім політичним трупом. За таких умов командування УПА провело переговори з Бухарестом і Будапештом, а також низку локальних перемовин із командирами окремих частин і з’єднань угорців, італійців, словаків, румунів, латишів. Метою цих контактів було укладення угод про ненапад, підтримку УПА зброєю в обмін на продовольство й спокійне просування підконтрольними повстанцям землями.

Тим часом за грудень 1943 р. — січень 1944 р. фронт відкотився безпосередньо на територію УПА-«Північ» та УПА-«Південь». Бої відбувалися в Київській, Житомирській, Вінницькій, Рівненській областях. Повстанські загони опинилися у фронтовій смузі. Перед ними постали два найголовніші противники — радянські партизани й диверсанти, яких закидали в ліси за лінією фронту численними групами (по 500—1000 осіб), та німецькі частини, що намагалися придушити як повстанський, так і червоний партизанський рух у своєму тилу. Важкі бої загонів УПА з німцями, козачими частинами при німецькій армії та поліційними загонами, які складалися з різних народів СРСР, відбувалися на зламі 1943—1944 рр. у лісах біля Маневичів, Кудриня, Кременця, Дубна, Острога, Кам’янця-Подільського.

У Галичині зима 1943—1944 рр. була позначена несуттєвими акціями проти німців окремих загонів УНС, які в цей час переформовувалися в УПА-«Захід». Холодна пора року традиційно не сприяла масштабним партизанським операціям, тому звіти фіксували лише поодинокі напади на німецькі господарські об’єкти, поліцію, конвої, а також невеликі групи або поодиноких солдатів. Окрім того, на початку 1944 р. повстанське командування усвідомлювало скороминучщість гітлерівської окупації, тож намагалося заощаджувати сили, утримуючись від активних дій проти німців.

Найбільші бої з німцями й угорцями в Галичині відбулися 6—16 липня 1944 р. неподалік від гори Лопата у районах Сколе й Долини на кордоні Дрогобицької та Станіславівської області. 6 липня з’єднання повстанців під командуванням В. Андрусяка (Різуна), яке рухалося з Чорного Лісу в район Турки, у засідці роззброїло німецький підрозділ, що пересувався трьома вантажними автомобілями. Інформація про наявність великого повстанського з’єднання, яке атакувало німців, змусила німецьке й угорське командування розпочати масштабну каральну акцію. 8 липня 1944 р. гітлерівські війська почали наступ на повстанців із боку містечка Долина, а їхні угорські союзники підтримали атаку з боку містечка Сколе. Розпочався бій із використанням мінометів та артилерії. Ведучи ар’єргардні зіткнення, повстанські сотні відступили на гору Лопата, де зайняли гарно укріплені стаціонарні позиції, які свого часу підготували угорці як резервну фронтову лінію оборони в Карпатах. Близько 17.00 8 липня 1944 р. німці та угорці разом атакували повстанські позиції на горі. Угорців досить швидко відкинули на висхідні позиції, але важкими були бої з німцями. Під час атак гітлерівців справа доходила до рукопашного бою. 9 липня повстанці почали виходити з оточення, використовуючи переваги місцевості й вдало маневруючи. 10 липня повстанські формування атакували німецькі війська із засідки, унаслідок чого гітлерівці втратили кілька вантажних автомобілів. Локальні бої в районі Лопати тривали до 16 липня, після чого німці й угорці відступили до райцентрів Сколе й Долина, втративши понад 200 солдатів; з-поміж повстанців загинуло щонайменше 50 осіб.

Уже на кінець квітня 1944 р. українські повстанці в Галичині контролювали цілі райони, у яких оголошували про встановлення української влади. Доволі потужний вплив УПА на ситуацію на Волині, Поліссі та в Галичині змушував німецьке командування й спеціальні служби спробувати знайти порозуміння з націоналістами наприкінці свого панування в Україні.

Переговори, котрі вели з німцями, можна поділити на дві групи: 1) домовленості, яких досягали окремі польові командири УПА з окремими німецькими частинами або з’єднаннями про нейтралітет і обмін зброї на продовольство чи розвідувальну інформацію про червоних партизанів або польське підпілля; 2) переговори між німецьким військовим чи поліційним командуванням і командуванням УПА та керівництвом ОУН про досягнення приязного нейтралітету й співпрацю в боротьбі зі спільним ворогом — більшовиками. Очевидно, що основною причиною, яка підштовхнула керівництво ОУН і УПА до поновлення розірваних у 1941 р. контактів із німцями було бажання зберегти власні сили в антигітлерівській боротьбі. Протинімецький повстанський «фронт» з огляду на здоровий глузд виглядав наприкінці 1943 — у першій половині 1944 рр. нелогічним. Українське підпілля мало невдовзі зіштовхнутися з набагато грізнішим за німців супротивником — більшовицькою владою, владою, яка вже мала солідний досвід у знищенні українського визвольного руху й у пацифікації народу України шляхом колосальних репресій та геноцидних голодоморів.

Ситуація, яка склалася, дозволяла керівництву українського руху спротиву скористатися слабкістю гітлерівців, щоб виторгувати в них в обмін на нейтралітет і надання послуг у боротьбі з більшовизмом зброю, боєприпаси, медикаменти, одяг, звільнення з концтаборів українських політичних в’язнів, свободу пересування для українських повстанських загонів у прифронтовій смузі. Окрім того, німці самі шукали контактів із підпіллям.

Перші переговори з німецькими представниками здійснювали польові командири УПА без погодження з вищим керівництвом руху. Так, 9 грудня 1943 р. командир загону імені Богуна воєнної округи «Тури» П. Антонюк (Сосенко) зв’язався з німцями через старосту Володимир-Волинського повіту. 20 грудня Сосенко уклав угоду з командуванням гітлерівських військ у регіоні про взаємний нейтралітет. Повстанці обіцяли надати німцям достатню кількість продовольства для армії, а взамін ті мали припинити каральні акції проти цивільних громадян і бомбардування авіацією сіл. Також було домовлено, що обидві сторони спільно воюватимуть проти радянських і польських партизанів, а загін УПА отримає для цього зброю та боєприпаси. Подібних домовленостей досягли в січні 1944 р. командири деяких окремих сотень УПА в районі Каменя-Каширського на Поліссі, де німці, відступаючи, залишили для повстанців склади зі зброєю. У Галичині локальні переговори з німцями вели командир УПА в районі Кам’янки-Стурмилової В. Олійник (Орел) і командир повстанців на Станіславівщині В. Андрусяк (Різун).

Спонтанні контакти між командирами повстанських загонів і німцями стурбували командування УПА й Провід ОУН. За самочинні переговори було віддано під суд їх першого ініціатора П. Антонюка (Сосенка), якого 7 березня 1944 р. за вироком військово-польового суду УПА розстріляли. Згодом така ж доля спіткала В. Олійника (Орла), страченого перед лавами повстанців. Керівництву українського визвольного руху здавалося, що дрібні домовленості з гітлерівцями не можуть розв’язати проблему взаємин українців з окупантом і не дозволять досягнути максимального ефекту. Тому 5 березня 1944 р. у Львові відбулася зустріч представників німецького СД з уповноваженим Центрального Проводу ОУН (б) отцем І. Гриньохом (Герасимівським). Керівництво ОУН висунуло німцям такі умови для порозуміння: 1) німецька поліція безпеки та СД мали припинити арешти українців і звільнити всіх українських політичних в’язнів із тюрем та концтаборів, насамперед жінок і дітей; 2) гітлерівці згортали агітацію, що ганьбила ОУН як більшовицьку агентуру; 3) націоналісти діставали свободу організаційної роботи й підготовки до боротьби з більшовиками після відступу німців; 4) німецька поліція мала захистити цивільне українське населення від польського терору та провокацій. У разі виконання цих умов керівництво ОУН обіцяло, що загони УПА не руйнуватимуть німецьких комунікацій і не знищуватимуть німецьке постачання, не нападатимуть на німецькі колони. Окрім того, націоналісти мали передати німецьким спецслужбам здобуті Службою безпеки документи, які стосувалися радянських партизанів і диверсантів, а УПА повинна була припинити виганяти та знищувати поляків, лише повідомляючи німцям про терор із боку польських партизанів проти українського населення й вимагаючи швидкого захисту. Повстанці також планували активізувати боротьбу з червоними партизанами й диверсантами.

Друга зустріч о. І. Гриньоха та німецького представника оберштурмбанфюрера СС доктора Вітіска відбулася у Львові 23 березня 1944 р. На переговорах було підписано угоду про звільнення окремих політв’язнів і про передання Повстанській армії зброї для боротьби в більшовицькому тилу. Фактично німці, не довіряючи своїм новим «союзникам», погодилися давати зброю лише тим повстанським загонам, які мали перетнути лінію фронту й вийти в радянський тил.

Гітлерівці продовжували переговори з о. І. Гриньохом у червні-липні 1944 р., однак через взаємну недовіру особливих успіхів досягти не вдалося. У вересні 1944 р. німці відправили до командування УПА як свого зв’язкового капітана Вітцеля з абверу, і він намагався схилити Р. Шухевича до координації дій загонів УПА з німецькою розвідкою. На знак «доброї волі» німці звільнили 27 вересня 1944 р. із концтаборів С. Бандеру, Я. Стецька, Ю. Лопатинського, А. Мельника та інших відомих націоналістичних діячів. Однак чергові переговори закінчилися нічим. Пропозиції гітлерівців були неактуальні й нецікаві, тому українське підпілля їх відкинуло.

Відносини українського націоналістичного руху й Німеччини зазнавали постійних змін залежно від геополітичної ситуації. Однак за будь-яких умов націоналісти намагалися діяти таким чином, щоб максимально використати обставини для ефективної боротьби за самостійну українську державу. Коли інтереси України (у розумінні лідерів ОУН) потребували співпраці з Німеччиною, на неї погоджувалися (доволі часто навіть на шкоду своїм іміджевим інтересам); коли поставала потреба заощадити сили, зберігаючи нейтралітет, націоналісти займали вичікувальну позицію; але коли обставини вимагали боротьби з Рейхом, УПА вела цю боротьбу жорстоко, масштабно й безкомпромісно. Документи однозначно свідчать про те, що повстанський рух, організований і очолюваний бандерівською ОУН, тривалий час мав антинімецький характер; що нацисти з 1942 р. саме в українських націоналістах бачили найбільшу загрозу своєму пануванню в краї.

УПА зробила максимум того, що в такій ситуації могла зробити партизанська армія за відсутності зовнішньої підтримки. Від гітлерівців було звільнено значну територію, на якій не функціонувала окупаційна адміністрація. Повстанці зривали поставки сільськогосподарської й промислової продукції та сировини; визволяли людей, яких гітлерівці планували вивезти до Німеччини; знищували засоби комунікації й убивали представників цивільної адміністрації, дезорганізовували місцеву поліцію тощо. Тому, на наш погляд, цілком закономірно було б визнати, що ОУН і УПА зайняли свою почесну сходинку в ієрархії борців за свободу України та її звільнення від гітлерівського панування.

Українська головна визвольна рада ^{(І. Патриляк)}

Швидке розгортання українського визвольного руху поставило на порядок денний питання створення загальнонаціонального керівництва боротьбою українського народу за державність. Наприкінці 1943 р. у середовищі Головної команди УПА виникла ідея формування прототипу національного уряду в підпіллі. У цей період УПА досить швидко розросталася, приймаючи до своїх лав усе більше й більше людей із різними політичними переконаннями: від націоналістів до соціал-демократів. ОУН(б) щоразу складніше було репрезентувати весь спектр політичних поглядів українства, тож навесні 1944 р. під патронатом керівництва збройного підпілля було створено ініціативний комітет на чолі з Л. Шанковським, який мав провести роботу з формування надпартійного органа для координації самостійницької боротьби.

Підготовча робота була завершена до липня 1944 р. Упродовж 11—15 липня 1944 р. поблизу села Недільної на Самбірщині під охороною потужних сил Повстанської армії відбувся Великий збір Української головної визвольної ради (УГВР), на якому були присутні окремі представники інтелігенції з Центральної та Східної України та члени колишніх українських політичних партій, які діяли на території довоєнної Польщі. Головував на зборі Р. Волошин, а секретарем був М. Дужий. Націоналісти затвердили програмні документи УГВР: «Тимчасовий устрій УГВР», «Платформу УГВР» та «Універсал УГВР». Першим документом визначалася структура організації, повноваження її керівних органів, компетенції Великого збору, президії й президента УГВР, виконавчого органа УГВР — Генерального секретаріату, Генерального суду та Генеральної колегії УГВР. У «Платформі УГВР» було викладено основні ідеї, які окреслювали політичні та соціальні прагнення Визвольної ради. Зокрема «Платформа» проголошувала, що УГВР бореться за створення незалежної національно-демократичної держави з гарантованим народоправством, справедливим соціальним устроєм, забезпеченням свободи слова, совісті, зібрань, друку, рівності громадян перед законом, прав національних меншин тощо. Загалом документ нагадував декларації багатьох антиколоніальних і національно-визвольних рухів різних народів світу.

На Великому зборі було також затверджено уніфікований текст присяги бійців УПА й обрано голову президії УГВР — уродженця Полтавщини, колишнього члена Центральної Ради К. Осьмака. Членами президії УГВР стали В. Мудрий, о. І. Гриньох, І. Вовчук. Головою Генерального секретаріату УГВР і секретарем військових справ УГВР було затверджено Р. Шухевича, генеральним суддею УГВР — Я. Біленького, секретарем закордонних справ — М. Лебедя, внутрішніх справ — Р. Волошина, бюро інформації — Й. Позичанюка.

Передбачали, що частина членів УГВР відійде на Захід для забезпечення дипломатичної активності українського самостійницького руху у світі, а частина залишиться на території України для безпосереднього керування визвольною боротьбою.

УГВР мала власні видання: «Вісник УГВР» (1944—1945 рр.), «Бюлетень інформації УГВР» (1948—1951 рр.), «Самостійність» (1946 р.). Більшість членів УГВР залишилася на території України й загинула в боротьбі за незалежність або була арештована комуністичними спецслужбами, закінчивши життя в радянських тюрмах і таборах.

Боротьба УПА з радянськими партизанами (1943—1944 рр.) ^{(І. Патриляк)}

Війна між українським самостійницьким рухом і радянськими партизанами була обумовлена кардинально різними цілями, які переслідували представники цих рухів. Оунівці прагнули створити незалежну українську державу в боротьбі з усіма окупантами українських земель, натомість червоні партизани боролися за відновлення радянської влади на території СРСР шляхом протистояння з німцями та українськими самостійниками. Відповідно знайти порозуміння було надзвичайно складно навіть у боротьбі з німцями. Найбільше, чого вдавалося досягнути, це короткотермінові домовленості про нейтралітет. Набагато простіше обом сторонам було залучати до взаємного протиборства своїх політичних опонентів. Радянський партизанський рух у боротьбі з українськими самостійниками співпрацював у Західній Україні з польським націоналістичним підпіллям, а українські повстанці на зламі 1943—1944 рр. домовлялися про спільну боротьбу проти червоних партизанів із німцями й мадярами.

Після катастрофи, яка спіткала Червону армію влітку 1941 р., радянська присутність на території Правобережної України практично не відчувалася. Групи оточенців, диверсантів, партизанів і підпільників були майже повністю винищені органами німецької держбезпеки та місцевою поліцією до весни 1942 р. Тому з моменту формування Центрального штабу партизанського руху наприкінці травня 1942 р. почалася фактична розбудова партизанських структур в окупованій німцями Україні. Радянські партизани прибували в Україну з Брянських, Орловських, Білоруських лісів або повітряним шляхом з-за лінії фронту.

20 червня 1942 р. у лісах Рівненської області опинилася група диверсантів НКВС на чолі з полковником Д. Медвєдєвим, яка займалася розвідкою, диверсіями, нападами на господарські об’єкти й терористичними актами проти окупаційної адміністрації. У складі цієї групи був, між іншим, легендарний радянський диверсант-атентатчик Н. Кузнецов. Разом із загоном Д. Медвєдєва восени 1942 р. на Волинь було перекинуто з території Білорусії партизанські групи капітана С. Каплуна й полковника А. Бринського (Дяді Пєті). Остання група «партизанів» підпорядковувалася Головному розвідувальному управлінню Червоної армії.

За рахунок місцевих комуністів і поляків загони Д. Медвєдєва, А. Бринського й С. Каплуна доволі швидко почали збільшувати чисельність. На зламі 1942—1943 рр. у трьох партизанських загонах налічувалося, за різними даними, від 650 до 1110 осіб. Також на Волинь і Полісся з листопада 1942 р. почали прибувати нові з’єднання радянських партизанів з Орловщини, Курщини, Брянщини, Сумщини, Білорусії. На територію Північно-Західної України прибували з рейдами або на постійне місце дислокації з’єднання С. Ковпака, І. Федорова, А. Сабурова, О. Федорова, С. Малікова та інших радянських партизанських ватажків. У лютому 1943 р. перекинутий на Полісся генерал В. Бегма створив Рівненський партизанський штаб. Радянські партизани опанували значні лісисті простори західного Полісся. Своє головне завдання в регіоні вони вбачали в диверсії на залізниці Брест — Ковель — Сарни — Київ і в боротьбі та веденні розвідки проти українських самостійницьких сил. З цією метою в лютому 1943 р. було спеціально створено польський партизанський загін «Єще Польска нє згінєла» під командуванням Р. Сатановоського.

Керівництво українського підпілля надзвичайно вороже сприйняло появу радянських партизанів у західноукраїнському регіоні, наголошуючи на тому, що ті провокують німців на репресії проти українських сіл, знищують національно свідому інтелігенцію й селян, паралізують розгортання українського визвольного руху, грабують українське населення й поширюють комуністичну пропаганду.

На початку 1943 р. радянське партизанське командування констатувало наростання опору з боку націоналістів. Керівництво ОУН(б) на Волині та Поліссі поставило своїм збройним загонам завдання витіснити червоних партизанів за лінію Прип’яті. Через відсутність у той час в оунівців озброєних груп, більших за сотню, у боротьбі з партизанами довелося активно задіяти сільську самооборону, яка нападала на поодинокі групи радянських вояків, унеможливлювала діяльність червоної розвідки, ускладнювала харчування та пересування партизанів.

Перші сутички між боївками ОУН(б) і червоними партизанами відбулися в листопаді 1942 р., а більші бої розпочалися наприкінці лютого 1943 р. 20 лютого сотня Г. Перегіняка атакувала табір радянських партизанів неподалік від села Заморочне Рівненської області. Повстанці спалили частину бараків, захопили коней та вози з продовольством, папером, шкірами й застрелили 15 партизанів.

У відплату за напади оунівців та опір сільської самооборони з’єднання С. Ковпака 25 лютого 1943 р. спалило кілька сіл у Людвипільському та Костопільському районах.

З 20 травня до 1 серпня 1943 р. територією рівненського Полісся, яку контролювали повстанці, пройшло рейдами партизанське з’єднання І. Федорова. Під час цього походу партизани вбили 163 українських патріотів.

Мірою розбудови структур УПА поступово посилювалася боротьба з радянськими партизанами й за панування та вплив у регіоні. Намагаючись залякати українських повстанців терором, Т. Строкач 22 квітня 1943 р. віддав наказ за кожного вбитого партизана ліквідувати 15 націоналістів. Цілком зрозуміло, що ця помста «наздоганяла» не стільки упівців, скільки селян, які підтримували самостійницький рух.

13 травня 1943 р. УШПР дещо переглянув тактику поведінки щодо УПА. У наказі командирам з’єднань В. Бегмі, І. Щитову, С. Малікову, О. Сабурову, О. Федорову, Я. Мельнику було акцентовано на необхідності знищувати ті загони УПА, які нападали на партизанів, а також ліквідовувати командирів інших загонів, тоді як рядових намагатися деморалізувати або перетягнути на свій бік, роззброювати тощо.

З початку червня 1943 р. на Правобережну Україну починають передислоковуватися найбільш боєздатні з’єднання радянських партизанів зі Східної України та Білорусії. Партизани застосували нову тактику: намагалися заволодіти великими лісовими масивами, створити власні аеродроми, склади й бази, мобілізувати до своїх загонів місцеве чоловіче населення, заперечуючи факт свого підпорядкування Кремлю й стверджуючи, що ведуть боротьбу «за суверенну соборну Українську Державу з демократичним устроєм».

З огляду на таке розгортання подій командування УПА передислокувало свої найбільші з’єднання на Полісся, у райони річок Прип’ять, Стир, Случ, Горинь, Ствига, Стохід, намагаючись утримати лісові масиви й не допустити просування червоних партизанів із Поділля й південної Волині на Полісся, а з Білорусії — на Волинь. 15—18 червня 1943 р. важкі бої тривали між загонами УПА й партизанськими з’єднаннями Кам’янець-Подільської області під командуванням С. Олексенка й І. Щитова, які намагалися прорватися зі Славутських і Шепетівських лісів на кордон Білорусії та України, до партизанських баз та аеродромів, створених з’єднанням О. Сабурова. Як було зазначено в партизанських радіограмах, червоних атакували й оточили великі сили УПА. Після триденного бою партизанам із відчутними втратами довелося повернутися на південь.

У червні 1943 р. розпочався відомий рейд до Карпат Сумського партизанського з’єднання С. Ковпака. Просуваючись із території Білорусії на українське Полісся, ковпаківці увійшли на території, контрольовані повстанськими загонами. Завдяки дипломатичному таланту комісара з’єднання С. Руднєва червоним партизанам вдалося домовитися про безперешкодний рух територією Волині й Полісся до Карпат. Однак уже в Галичині, де на той момент іще не було створено УПА, радянські партизани, забувши про домовленості, вдалися до терору проти націоналістичного активу в селах, грабунків і підпалів майна українських селян. Намагаючись захистити мирне населення від партизанського терору й усвідомлюючи слабкість німецьких військ у дистрикті Галичина, керівництво ОУН із 15 липня 1943 р. віддало наказ розпочати формування загонів Української народної самооборони (УНС). Уже в серпні 1943 р., коли основні сили ковпаківців були-таки розбиті німецькими формуваннями в Карпатах, загони УНС «добивали» розрізнені групи партизанів, що прямували на північ. Однак фактично масштабні бої між УНС і радянськими партизанами в Галичині розпочалися тільки восени 1943 р.

Тим часом на Волині в липні 1943 р. відбулася найбільша битва між УПА й червоними партизанами. Це була спроба ліквідувати загін імені Ф. Михайлова Кам’янець-Подільського партизанського з’єднання, який сформувався на території сучасної Хмельницької області наприкінці 1942 р. У січні 1943 р. загін на чолі з командиром А. Одухою та комісаром Г. Кузовковим вийшов на Полісся до баз з’єднання О. Сабурова та Д. Медвєдєва. Поповнившись офіцерськими кадрами, зброєю й особовим складом, цей загін у лютому 1943 р. вирушив на південну Волинь, у район Кременця, Славути, Шумська й Острога, щоб закріпитися в місцевих лісових масивах, де саме починали формуватися загони воєнної округи «Богун». Дорогою партизани атакували кілька груп сільської самооборони, а також роззброїли й розбили шість відділків української поліції. Командування лісової армії ухвалило рішення про ліквідацію або витіснення загону А. Одухи з його баз у лісі коло села Теремне на кордоні Рівненської, Тернопільської й Кам’янець-Подільської областей.

Акція проти червоних розпочалася на світанку 25 липня 1943 р. Радянські партизани разом зі своїми союзниками-поляками мали гарно укріплені й заміновані табори на горі в лісі. До акції проти них було стягнуто курені Осипа й Крука, на допомогу яким надіслали загони місцевої самооборони й окрему сотню Острого. Після цілоденного бою повстанці, не здобувши табір, почали обстрілювати його з мінометів. Уночі партизани здійснили невдалу спробу прорватися, але не зуміли. 26 липня 1943 р. упівці знову безуспішно спробували взяти табір штурмом. Урешті-решт у ніч на 27 липня 1943 р. партизанам вдалося вирватися з оточення й відійти в напрямку Полісся. Повстанці увійшли в табір, але там на них чекали заміновані «трофеї», на яких підірвалося 5 осіб, зокрема й курінний Осип. Загалом, як можна зрозуміти із суперечливих звітів обох сторін, повстанці в боях могли втратити від 34 до 250 убитими й пораненими, а радянські партизани — від 12 до 100 вбитими й пораненими. Очевидно, що справжні втрати становили 12 до 34 на користь партизанів, які оборонялися. Однак, незважаючи на більші втрати, повстанцям вдалося витіснити червоних із лісу й очистити свій тил від ворога. Радянські партизани розцінювали битву коло Теремна як найбільший бойовий досвід з’єднання.

У липні 1943 р. Рівненський партизанський штаб наказав своїм підлеглим карати показовою смертю найбільш активних учасників самостійницького руху. Зазвичай старшин УПА піддавали тортурам, а рядових повстанців страчували через повішання. У спогадах Ф. Соломян-Лоц також є дані про те, що полонених повстанців часто використовували як піддослідних, на яких могли «практикуватися» партизанські хірурги.

Наприкінці липня 1943 р., коли повстанці вели запеклі бої з німцями, у ліси на півночі Волинської та Рівненської областей, між річками Стир і Стохід, прибули з Білорусії партизани з’єднання О. Федорова, які створили власні лісові бази й організували Волинський партизанський штаб. Вояки О. Федорова впродовж серпня-вересня 1943 р. спільно з польськими партизанськими групами вели важкі бої проти місцевих сотень УПА. Якщо вірити радянським звітам, у цих боях нібито загинуло близько 200 і було страчено 129 прихильників ОУН із цивільного населення. Про свої втрати радянські партизани скромно не повідомляли. У вересні-жовтні 1943 р. командування УПА ухвалило рішення про витіснення партизанів О. Федорова з території України. До операції було залучено десять куренів із воєнних округ «Турів» і «Заграва» (3000— 4000 бійців), які із заходу, сходу й півдня мали «вичавлювати» федорівців на Білоруське Полісся. Після важких боїв у районі сіл Грива, Лишнівка, Карасин, Серхів, Млинок, Мульчиці, розташованих у трикутнику між містечками Маневичі — Любешів — Зарічне, радянські партизани разом із польськими комуністами, згрупованими в загін імені Банди Василевської, були витіснені на північний схід, за річку Стир.

Упродовж серпня-вересня 1943 р. запеклі бої між повстанцями й партизанами розгорнулися також у районі залізничної гілки Ковель — Сарни, де проти УПА було кинуто чотири партизанські загони Рівненського партизанського з’єднання B. Бегми.

У жовтні-листопаді 1943 р. бойові дії між УПА й радянськими партизанами зазнали подальшої ескалації. За два місяці повстанці провели з партизанами 54 бої, тоді як із німцями — лише 47. Звіти радянських партизанів за вересень 1943 р. засвідчували, що в Рівненській і Тернопільській областях серед населення були поширені націоналістичні настрої, тому воно спільно з повстанцями перешкоджало розвитку партизанського руху.

Наприкінці жовтня — початку листопада 1943 р. командири І. Шитов та О. Сабуров доповідали, що активність націоналістів посилюється й повстанці намагаються витіснити партизанів із Волині та українського Полісся в Білорусію. Частими стали бої неподалік від партизанського аеродрому в селі Дубники Городницького району Житомирської області. Паралізованими виявилися дії радянських диверсантів і розвідників.

З наближенням фронту радянські партизани все більше заповнювали волинські та поліські ліси й навіть почали проникати в Галичину. У січні-лютому 1944 р. більшу частину Волині й Полісся зайняла Червона армія, а німці контролювали лише західну частину Волинської області. Відповідно обставини протистояння радянських партизанів і загонів УПА на Волині й Поліссі кардинально змінилися. Частина партизанських з’єднань отримала наказ просуватися в німецький тил, на територію Галичини й Холмщини, а частина була кинута безпосередньо на знищення повстанців.

5 січня 1944 р. близько 17 000 радянських партизанів вирушили в західному напрямку. Однією з найуспішніших у боях з УПА серед партизанських з’єднань була 1-ша Українська партизанська дивізія імені С. Ковпака, якою командував П. Вершигора. Вона здійснила вдалий рейд територією Волині й Холмщини. Таємниця успіху цього формування полягала в тому, що П. Вершигора діяв спільно з 27-ю Волинською дивізією польської Армії крайової (АК), бійці якої добре знали територію й звичаї місцевого українського населення. Ідейні вороги стали друзями в спільній боротьбі з УПА. За радянськими звітами, під час січневого рейду дивізія Вершигори спільно з 27-ю дивізією АК убила 180 і полонила 150 упівців.

На початку травня 1944 р. у рейд до Галичини було відправлено з’єднання імені 24-річниці Червоної армії (командир — С. Чижов). Воно мало завдання пройти через північні райони Львівської області, а потім вийти на територію Люблінщини. Під час рейду партизани щодня, а інколи й кілька разів на день вели виснажливі бої з повстанцями.

Бої між УПА й радянськими партизанами точилися зі змінним успіхом. На боці повстанців було добре знання території та підтримка населення, на боці червоних партизанів — гарне озброєння, достатня кількість воєнних фахівців і підтримка з боку польських сіл. Зрештою ні повстанці не зуміли повністю заблокувати райони своєї діяльності від доступу партизанських з’єднань, ні червоні партизани не змогли розгромити курені та сотні УПА. Обидві сторони, очевидно, зазнали солідних втрат у цій боротьбі, які, мабуть, обчислюються кількома тисячами убитих з обох боків. При цьому і червоні партизани, і повстанці відзначалися репресіями проти цивільного населення, яке підтримувало їхніх противників, і брутальним ставленням до полонених або трупів убитих ворогів. Єдина відмінність полягала в тому, що упівці були місцевими українськими юнаками, які взяли до рук зброю, захищаючи свої домівки й намагаючись у такий відчайдушний спосіб вибороти незалежність для своєї Батьківщини, а червоні партизани були в абсолютній більшості вихідцями зі Східної України та інших радянських республік й узяли зброю до рук із метою здолати Німеччину, знищити український самостійницький рух і відбудувати велич та могутність Радянського Союзу, у якому Україна була не більш ніж адміністративно-територіальним утворенням із чудернацьким етнічним колоритом.

УПА в протистоянні з Червоною армією та HKBC ^{(І. Патриляк)}

Межа 1943—1944 рр. позначилася приходом на територію активної діяльності УПА фронтових частин Червоної армії. Незважаючи на те, що «Тактичні інструкції», затверджені 24 грудня 1943 р. командуванням Повстанської армії, забороняли упівцям вступати в бої з регулярними радянськими військами навіть задля здобуття зброї, наказували повстанцям розосередитися по селах і хуторах, відійти вглиб лісових масивів й очікувати на просування фронту далі на захід, польові командири часто порушували розпорядження командування, діючи відповідно до ситуації. У результаті лише в смузі дії 13-ї армії 1-го Українського фронту (на території Житомирської та Рівненської областей) із 7 січня до 2 березня 1944 р. було зафіксовано 200 нападів відділів УПА-«Північ» на колони з військовим майном, польові шпиталі й невеликі підрозділи червоноармійців (до роти включно). У березні-квітні 1944 р. було зафіксовано вже 350 таких нападів на тили 13-ї армії, здійснюваних здебільшого із засідок. Після короткої та інтенсивної сутички упівці в разі успіху забирали зброю й одяг у вбитих і поранених, після чого швидко відступали. Під час таких несподіваних атак у січні-лютому 1944 р. лише в Рівненській області повстанці вбили 439 червоноармійців.

Радянський мемуарист, колишній командувач 1-ї гвардійської танкової армії М. Катуков у книзі «На вістрі головного удару», виданій у 1974 р., так писав про події початку 1944 р.: «У ті зимні місяці чимало клопоту завдавали нам бандерівські банди. На регулярні частини вони, звісно, нападати не ризикували, але тили турбували. Здійснювали диверсії, завдавали зрадницьких ударів із-за рогу. Довелося виділяти частину бойових засобів для боротьби з озброєними бандами, посилити охорону комунікацій, шпиталів, тилових установ. І все ж бандерівці не заспокоювалися. Мірою просування наших військ уперед нахабніли дедалі більше. <...> Жертвою підлих рук бандерівців став і командувач бронетанкових та механізованих військ 1-го Українського фронту генерал-лейтенант танкових військ Андрій Дмитрович Штєвнєв». А. Штєвнєв загинув 29 січня 1944 р., відкривши рахунок радянським генералам, які стали жертвами атак повстанських загонів.

Найбільш типові повстанські акції проти Червоної армії були такими: 9 січня 1944 р. в с. Білашівка на Рівненщині повстанці напали на взвод червоноармійців і вбили 15 солдатів; у с. Моквин, за 55 кілометрів від Рівного, того ж дня підпільники на смерть отруїли їжею й горілкою 30 червоноармійців із 181-ї стрілецької дивізії; 13 лютого повстанський відділ атакував польовий військовий шпиталь № 550. Під час останнього нападу було вбито 5 охоронців, забрано 25 коней і 15 возів із продуктами та медичними препаратами; поранених не чіпали. 29 лютого 1944 р. на дорозі південніше від Рівного, між селами Милятин і Сіянці, повстанці із сотні Зеленого (90 бійців) атакували валку з 13 возів із боєприпасами для Червоної армії. У результаті перестрілки упівці захопили шість возів і вбили одного охоронця. Переслідуючи залишки колони, партизани помітили наближення вантажівки, яку також обстріляли. Солдати, які їхали в автівці, покинули її й втекли. Ближче до вечора (приблизно о 18.50) того ж дня з боку села Тисове до Милятина почала під’їжджати колона з чотирьох автомобілів (одна вантажівка із солдатами й три легковики). Автомобілі їхали без розвідки. Підпустивши їх на 200 метрів, упівці відкрили вогонь з автоматичної зброї. Легковики були швидко пошкоджені, солдати з вантажівки зуміли її розвернути і, забравши поранених пасажирів легковиків на кузов своєї автівки, швидко втекли. Як з’ясувалося із захоплених документів, упівці обстріляли колону, у якій їхав командувач 1-го Українського фронту генерал М. Ватутін. Під час нападу М. Ватутіна було поранено кулею з ручного кулемета в праву сідницю. Куля пройшла на виліт і вийшла через ногу на 20 см вище від правого коліна. Через те, що була ушкоджена кістка й канал проходження кулі сягнув понад 50 см, у М. Ватутіна почалися запальні процеси, від яких він помер у київському шпиталі 15 квітня 1944 р.

Серед нападів УПА на червоноармійців у 1945 р. (до закінчення II Світової війни) слід згадати про масштабну акцію проти бійців та офіцерів 64-го й 90-го полків, які 7 квітня 1945 р. збирали продовольчий контингент із населення в селі Посіч на Станіславщині. Група радянських військовослужбовців (149 осіб), серед яких були штабні офіцери обох полків, після збору продовольства без жодних заходів безпеки розташувалася на ночівлю в центрі села, у приміщенні школи й кількох сусідніх будинках. Близько 23.00 будівлі, у яких спали червоцоармійці, оточили повстанці. По вікнах будинків відкрили перехресний вогонь. Бій тривав до 02.30 8 квітня. Унаслідок обстрілу радянська сторона (за свідченням самих червоноармійців) втратила три вантажні автомобілі, 16 бійців убитими й 8 пораненими. Повстанці втратили одного товариша, який після поранення підірвався гранатою, щоб не потрапити в неволю.

Напади загонів УПА на підрозділи й частини Червоної армії тривали також улітку й восени 1945 р. З кінця 1945 — початку 1946 рр. рейдів уже практично не фіксували: повстанці повністю зосередилися на боротьбі проти НКВС і радянських адміністративних структур.

Протистояння між УПА та внутрішніми військами НКВС розпочалося одразу ж після проходження лінії фронту територією, де діяли повстанські сили. З лютого до квітня 1944 р. запеклі бої між куренями та сотнями УПА й внутрішніми військами НКВС розгорнулися в лісах Житомирщини, Бердичівщини, Костопільщини, Кременеччини, Дубенщини. Під час цих зіткнень внутрішні війська втратили 850 осіб убитими. На території Кам’янець-Подільської та Вінницької областей загони УПА-«Південь» провели в січні-серпні 1944 р. 24 бої з військами НКВС.

5 березня 1944 р. секретар Рівненського обкому партії В. Бегма в доповідній записці до ЦК КП(б)У інформував, що лише на території Рівненської області діє 56 великих збройних формуваннь УПА чисельністю 9000 — 10 000 осіб, які за перші дні березня здійснили 7 нападів на районні центри, убивши 109 співробітників НКВС та адміністративних органів радянської влади, а також провели 64 акції в селах, знищивши понад 500 представників радянської влади й сільських активістів. B. Бегма підкреслював, що районний актив боїться покидати райцентри, у багатьох селах зовсім не з’являється, а всі заходи з мобілізації та хлібозаготівлі зірвані загонами УПА.

Уже в середині березня 1944 р. у Рівному було створено оперативний штаб для боротьби з ОУН й УПА. Його роботу організували заступники наркома внутрішніх справ СРСР C. Круглов та І. Сєров. До кінця березня в розпорядження штабу зі східних регіонів СРСР було перекинуто 29 ешелонів внутрішніх військ НКВС, які, за даними С. Круглова, до 7 квітня 1944 р. провели 109 антиповстанських операцій, під час яких убили 2600 повстанців і захопили в полон 3256 підпільників, втративши при цьому 112 службовців НКВС убитими й 90 пораненими. Очевидно, що такі дані навряд чи є цілком об’єктивними. Швидше за все, до числа убитих та арештованих повстанців зараховували й мирне населення, зокрема чоловіків, які ховалися від мобілізації, й інші категорії громадян. Адже попри те, що заступник наркома внутрішніх справ обіцяв найближчим часом «нормалізувати ситуацію», вона не стабілізувалася ще впродовж десятиліття.

Найбільший бій Повстанської армії з радянськими внутрішніми військами відбувся у квітня 1944 р. у районі села Гурба на півдні Рівненської області. З початком квітня, коли зазеленіли дерева, командування УПА-«Південь» віддало наказ своїм з’єднанням концентруватися в лісах на південному сході Рівненщини для того, щоб розпочати масштабний рейд у напрямку сучасних Хмельницької, Вінницької та Черкаської областей з метою вийти до Дніпра. До 20-х чисел квітня 1944 р. у лісах на межі Рівненської й Тернопільської областей зібралося 4000— 5000 бійців УПА-«Південь», з яких 2500—3000 були озброєні, а 1000—1500 — новобранцями. Також у лісах розташувалося кілька таборів із місцевими цивільними чоловіками, які переховувалися від мобілізації до Червоної армії. Велика концентрація людей була помічена радянськими органами безпеки, які 21— 27 квітня 1944 р. провели масштабну антиповстанську акцію на кордоні Рівненської й Тернопільської областей. 21 квітня до сіл поблизу лісу було стягнуто велику кількість внутрішніх військ (за радянськими даними — 15 000 солдатів та офіцерів, за повстанськими — 25 000 — 30 000 з артилерією, легкими танками (15 одиниць), авіацією й кавалерією).

Уранці 22 квітня розпочався масштабний артилерійський обстріл і бомбардування лісів, які тривали протягом доби з невеликими перервами. Зранку 23 квітня війська НКВС почали наступ на позиції повстанців, який місцями переростав у рукопашний бій. Після цілоденних зіткнень повстанці відійшли на нові оборонні рубежі в районі сіл Гурби, Велика Мощаниця, Чернява, Святе, Грабовець і вздовж річок Замишівка й Понура. Військам НКВС протягом першого дня боїв вдалося відрізати від основних сил і розбити курінь О. Кайдаша (Лиха), а також знищити табір утікачів від мобілізації. 24 квітня найзапекліші бої з використанням авіації, танків та артилерії розгорілися в районі Гурб, де бійці внутрішніх військ намагалися прорвати повстанську оборону. За іронією долі Гурби обороняв курінь І. Сала (Мамая) — колишнього майора Червоної армії, уродженця Полтавщини, який після втечі з німецького полону в 1943 р. приєднався до УПА. Під час бою під Гурбами війська НКВС втратили підбитими два танки, але не зуміли зламати оборону супротивника. Протягом ночі на 25 квітня командування оточених повстанських з’єднань ухвалило рішення розділитися на три групи й під ранок вирватися з оточення в трьох різних напрямках. Рано-вранці 25 квітня 1944 р. повстанці групами приблизно по 1000 бійців прорвалися в напрямку дерманського й суразького лісових масивів.

Протягом 26—27 квітня 1944 р. війська НКВС здійснювали «зачистку» лісу й навколишніх сіл, а переслідування з’єднань УПА, які відступали, не було організоване. Протиборчі сторони подали діаметрально протилежні дані про втрати. За радянськими звітами, війська НКВС у боях втратили тільки 11 убитих і 46 поранених проти 2018 убитих і 1570 полонених упівців. За повстанськими звітами, енкавеесівці втратили до 2000 убитими проти 200 повстанців і 100 цивільних, які ховалися в лісах. Більш-менш точні дані про втрати УПА можна почерпнути зі звітів НКВС про захоплену зброю. Чекісти після бою як трофей мали один літак У-2, сім гармат калібру 45 мм, 15 мінометів, 42 ручні кулемети, 31 МП (МП-40, пістолет-кулемет німецького виробництва), 298 гвинтівок, 5 мотоциклів, 120 возів і 129 коней, 56 т зерна. Зважаючи на кількість зброї, можна припустити, що підрозділи УПА втратили близько 400 осіб убитими й полоненими. Скільки загинуло цивільних чи втікачів від мобілізації, сказати складно; також залишається таємницею кількість убитих енкавеесівців, але, очевидно, ідеться також про кількасот осіб.

Черговий масштабний бій між УПА й військами НКВС відбувся 17 вересня 1944 р. у районі села Урмань Бережанського району Тернопільської області. Після невдалої акції із зачистки лісу до повстанської засідки потрапила 3-тя рота 187-го батальйону внутрішніх військ НКВС, яка була майже повністю знищена перехресним вогнем. У бою загинуло 97 військовослужбовців НКВС.

Наприкінці вересня 1944 р. розвідка НКВС отримала інформацію про перебування великого повстанського з’єднання в лісах на північ від райцентру Перемишляни Львівської області. Ішлося про курінь «Сіроманці» (чисельністю близько 1000 бійців) під командуванням колишнього лейтенанта-танкіста Червоної армії, полтавчанина Д. Карпенка (Яструба), який у другій половині вересня 1944 р. прибув на територію Перемишлянського району з Тернопільської області. 30 вересня 1944 р. 19-та бригада внутрішніх військ НКВС, якою на той час командував підполковник Бромберг, посилена чотирма танками, оточила ліс і почала артобстріл та атаки. З 9.00 до 23.00 було проведено 22 безуспішні спроби захопити повстанські позиції. Уночі упівці відступили до села Пнятин і зайняли нові оборонні рубежі. Наступного дня в боях під Пнятином енкавеесівці втратили підбитим один танк, а повстанці зуміли вирватися з оточення й відійти в північному напрямку. Унаслідок боїв обидві сторони зазнали значних втрат. Курінь УПА втратив 165 осіб убитими й 15 полоненими, а 19-та бригада НКВС — 170 убитими.

Чи не найбільш дошкульним ударом по українському самостійницькому підпіллю на початку 1945 р. стало вдале «полювання» на командувача УПА-«Північ» Д. Клячківського (Клима Савура). Здобувши агентурну інформацію про заплановане на 30 січня 1945 р. перебування Д. Клячківського на хуторі Оржів Клеванського району Волинської області, радянські спецслужби спланували й вдало провели Клевансько-оржівську операцію. Силами 20-ї й 24-ї бригад внутрішніх військ НКВС було заблоковано найближчі ліси й населені пункти в районі Оржева. Під час «прочісування» лісу 10 лютого 1945 р. бійці 233-го батальйону 20-ї бригади внутрішніх військ несподівано натрапили на групу з трьох повстанців, які спробували вислизнути з оточення. Після бою й переслідування упівці були вбиті. Ними виявилися Д. Клячківський, його помічник Б. Куницький та охоронець М. Колосюк.

Попри важкі втрати, загони УПА не зменшували активності. Протягом липня-листопада 1944 р. тільки на Волині й Поліссі упівці здійснили 800 нападів на військові, господарські та адміністративні об’єкти. Намагаючись розширити територію свого впливу, повстанське командування наприкінці 1944 р. активізувало рейдову війну. Зокрема, 12 грудня 1944 р. загін УПА «Стародубський» вирушив у рейд на територію Білорусії, пройшовши з боями понад 300 кілометрів північніше від річки Прип’ять і 10 січня 1945 р. повернувшись на українське Полісся. На зламі 1944—1945 рр. територією Житомирської та Київської областей просувалися сотні зі з’єднання УПА «Хмельницький».

Рейдували упівці досить значними силами. Так, за даними радянських спецслужб, 25 грудня 1944 р. група повстанців чисельністю близько 200 бійців зайняла село Хотино Олевського району Житомирської області, а наступного дня інший відділ УПА чисельністю понад 100 осіб увійшов до села Кам’янка. Під час спроби перетнути річку Дніпро й дістатися Чернігівщини було розбито з’єднання УПА «Базар». Північною Житомирщиною й Київщиною в перші місяці 1945 р. рейдували з’єднання «Крути» та «Петлюра». Окремим групам повстанців зі з’єднання «Петлюра» вдалося протриматися на Київщині до середини 1945 р. У цей самий час, за даними НКВС, на території сучасної Хмельницької області просувалося 10 повстанських груп, які з листопада 1944 р. до лютого 1945 р. провели 79 боїв із внутрішніми військами. До кінця листопада 1944 р. Вінницькою областю рейдували загони УПА-«Південь» під командуванням Вира та Ясеня.

Для боротьби з повстанським рухом радянські спецслужби невпинно нарощували свою присутність у регіоні. На початку осені 1944 р. до Волинської, Рівненської, Львівської, Тернопільської, Дрогобицької та Станіславської областей було передислоковано понад 32 000 бійців внутрішніх військ, танковий батальйон (22 танки), 5 бронепоїздів (екіпаж — 7700 осіб). Окрім цих сил, до боротьби з повстанцями залучили чотири прикордонні полки, 2000 оперативних співробітників НКВС, декілька тисяч бійців внутрішніх військ, які дислокувалися в Житомирській, Кам’янець-Подільській, Вінницькій та Київській областях, армійські частини й до 10 000 колишніх партизанів. Загалом постійно проти УПА наприкінці 1944 р. боролося щонайменше 70 000 осіб, для збільшення мобільності яких було виділено 200 вантажних автомобілів.

Ресурси самостійницького підпілля в цей період також були значними. Після додаткової мобілізації, яку УПА-«Північ» провела в листопаді 1944 р., кількість її бійців була доведена до 10 000 осіб, іще 3000—4000 перебували в рейдових загонах УПА-«Південь», 20 000 — 22 000 — в УПА-«Захід». Окрім цих сил УПА, існувало також збройне підпілля ОУН, яке подвоювало кількість бойовиків. Так, лише на території сучасної Івано-Франківської області восени 1944 р. діяло 70 озброєних груп УПА й ОУН чисельністю 21820 осіб. Упродовж 1944 — початку 1945 рр. повстанці почувалися настільки впевнено, що регулярно захоплювали районні центри. По черзі в їхніх руках побували Острог, Деражне, Тучне, Володимирець, Висоцьк, Морочне, Городниця, Нові Стрілиська, Більшівці, Богородчани, Лисець, Войнилів, Солотвине, Тисмениця, Сколе, Ланівці, Тлумач, Коломия, Єзупіль, Журавне, Новий Яричів, Рава Руська, Яремне, Снятин, Войничів, Глибочок, Радехів, Жаб’є, Ємільчене, Березне, Магерів, Клесів та інші населені пункти. Загалом протягом 1944 р. та зими-весни 1945 р. загони УПА захопили 38 райцентрів, при цьому деякі по кілька разів.

У радянських звітах зафіксовані великі втрати внутрішніх військ у боротьбі з підпіллям. Так, у серпні-грудні 1944 р. лише в одній Станіславівській області радянська сторона зазнала через повстанців таких втрат: 1704 особи убитими, 350 — пораненими й 731 — полоненими. Намагаючись змінити ситуацію на свою користь, органи НКВС провели мобілізацію місцевого польського й частково українського населення до так званих винищувальних батальйонів і груп сприяння (у яких на зламі 1944—1945 рр. налічувалося майже 25 000 бійців); зверталися до повстанців із закликами скласти зброю, обіцяючи амністію; полонених упівців привселюдно страчували. Також із колишніх червоних партизанів і перевербованих повстанців створювали спеціальні провокативні групи, які діяли під виглядом загонів УПА. До середини 1945 р. було організовано 157 таких груп чисельністю 1808 осіб, які за допомогою провокацій убили 1980 й полонили 2013 упівців, але при цьому захопили лише 439 гвинтівок, 31 кулемет, 172 автомати й 79 пістолетів. Цієї зброї, як влучно зауважують сучасні науковці, не вистачило навіть для того, щоб озброїти убитих, що свідчить про те, що до категорії загиблих і полонених «бандитів» часто потрапляли цивільні громадяни, які не мали стосунку до підпілля.

Активізуючи антиповстанську боротьбу, керівники НКВС на початку 1945 р. розгорнули практично в усіх районах Західної України масштабні військово-чекістські операції, які увійшли в історію під назвою 1-ї Великої блокади. З 10 до 31 січня 1945 р. внутрішні війська, конвойні війська НКВС, прикордонники, армійські частини та винищувальні батальйони повністю блокували ліси Львівської, Станіславської, Тернопільської, Дрогобицької, Чернівецької, Рівненської та Волинської областей. Особливо пильнували ліси Прикарпаття й Галичини. Запеклі бої з повстанцями точилися наприкінці січня в районі Космача, де існувала повстанська «республіка» й внутрішнім військам, як було відзначено в радянських звітах, не вдалося отримати «очікувані результати». Фактично через низьку ефективність 1-шу Велику блокаду довелося продовжувати в лютому й березні 1945 р., тобто тоді, коли в лісах лежав сніг і партизани були особливо вразливими. ЦК КП(б)У поставив перед НКВС УРСР завдання завершити розгром УПА до 15 березня 1945 р.

У березні 1945 р. на пленумі ЦК КП(б)У було підбито підсумки першого тотального наступу радянських силових структур на УПА. За офіційними даними, під час боїв на початку 1945 р. підпілля ОУН і підрозділи УПА втратили 11 000 осіб убитими й 26 000 полоненими; іще 22 000 вийшли з підпілля «з повинною»; також було затримано 13 000 осіб, які ухилялися від мобілізації до Червоної армії. За відомостями радянської розвідки, в УПА продовжувало перебувати 25 353 особи, які були згруповані в 496 відділів різної чисельності. Тобто, незважаючи на болючі втрати, підпілля продовжувало залишатися активним, численним і дієвим. ЦК КП(б)У встановив новий термін ліквідації самостійницького руху, який мав закінчитися в середині липня 1945 р. Відповідно квітень-червень 1945 р. ознаменувалися новими масштабними акціями проти мережі ОУН і загонів УПА. Особливу увагу було приділено «розкладанню» підпілля з допомогою агентури, захопленню або вбивству командирів загонів і керівників оунівської мережі. Уже до середини 1945 р. у західноукраїнському регіоні вдалося створити агентурну мережу НКВС, яка складалася зі 175 резидентів, 1196 агентів та 9843 інформаторів. Інфільтрація радянською агентурою підпілля змусила керівництво СБ ОУН розгорнути активні контррозвідувальні заходи й провести «чистку» своїх лав. Лише на Волині та Поліссі СБ ОУН у перші вісім місяців 1945 р. викрила й ліквідувала 835 підпільників, звинувачених у співпраці з органами НКВС.

Звіти радянських спецслужб дозволяють скласти уявлення про масштаби боротьби з підпіллям у першому півріччі 1945 р. До липня 1945 р. співробітники НКВС здійснили 9238 операцій проти ОУН та УПА. Під час боїв і облав загинуло 34 210 учасників самостійницького руху, було захоплено в полон 46 059 і вийшло з «повинною» 25 868 повстанців. Сумарно втрати підпілля мали б становити 106 137 осіб, не враховуючи заарештованих 5717 «бандпосібників» і висланих 12 773 членів родин «бандитів». Однак такі оптимістичні звіти, на нашу думку, виглядають не зовсім коректними, оскільки, за тими ж радянськими даними, в УПА в березні 1945 р. перебувало тільки трохи більше за 25 000 осіб. Навіть якщо припустити, що в мережі ОУН було ще 25 000, усе одно чисельність «нейтралізованих» повстанців буде вдвічі більшою від реальної кількості людей, активно задіяних у самостійницькому русі. Очевидно, що до статистики потрапили десятки тисяч звичайних громадян, які симпатизували або епізодично допомагали повстанцям, утікачі від мобілізації до Червоної армії чи на відбудовчі роботи в Донбасі тощо. Партійні керівники в Києві та Москві після отримання оптимістичних звітів НКВС, зі здивуванням виявляли, що боротьба самостійницького підпілля в Західній Україні тривала. 27 липня 1945 р. ЦК КП(б)У ухвалив чергову постанову «Про ліквідацію залишків банд українсько-німецьких націоналістів у західних областях УРСР». Придушити антикомуністичний рух слід було до кінця року. Розпочався новий, літньо-осінній наступ на підпілля. Особливо активні бої між УПА й внутрішніми військами розгорнулися на Прикарпатті: у Станіславському, Галицькому й Тлумацькому районах сучасної Івано-Франківської області, де в липні-вересні чекісти організували понад 2000 антиповстанських операцій.

Важливо відзначити, що в цей період, на завершальному етапі Другої світової війни, самостійницький рух активізувався, незважаючи на важкі втрати. Наприклад, якщо в серпні 1945 р. повстанці здійснили 77 атак, терористичних та саботажних акцій, то у вересні — уже 146 аналогічних операцій. Уперта й безкомпромісна боротьба українських самостійників із найпотужнішою державою повоєнної Європи тривала ще понад десять років після завершення війни, але перші два роки протистояння (1944—1945 рр.) були чи не найкривавішими. Протягом цього періоду ОУН та УПА здійснили на території СРСР 6600 акцій, яким радянські органи безпеки протиставили 39 773 каральні операції. Під час боїв, облав і блокад у 1944—1945 рр. за радянськими даними загинуло 103 313 членів ОУН і УПА, 110 785 було взято в полон і 50 058 здалися. Водночас було затримано 96 988 дезертирів із Червоної армії й утікачів від призову. Якщо вірити офіційній статистиці, то підпілля за два роки мало втратити понад 260 000 осіб, що, очевидно, є завищеною цифрою, яку можна пояснити тільки тим, що до числа повстанців записували також убитих під час каральних експедицій мирних жителів.

Друга польсько-українська війна, або Війна у війні ^{(В. В’ятрович)}