Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

Запізнілі зміни в німецькій східній політиці

Восени 1944 р. німці втратили майже всі території СРСР. Вояки національних формувань військ СС, вермахту та поліції (часто зі своїми сім’ями та великою кількістю цивільного населення) також відступили на захід. Їх було чимало. Станом на кінець 1944 — початок 1945 рр. у складі збройних сил Рейху тільки вихідців із СРСР був майже 1 000 000 — приблизно десята частина особового складу. Втрата зв’язку з Батьківщиною негативно впливала на моральний стан і боєздатність національних підрозділів. До цього додавалося загальне різке погіршення стратегічної ситуації: поступова втрата союзників, наступ англо-американських військ у Франції та Італії. Кільце смерті навколо Третього Рейху стрімко звужувалося.

Критичні умови змусили військове й політичне керівництво Німеччини переглянути ставлення до національного питання. Щоб заохотити до продовження боротьби, нацисти вирішили піти назустріч українцям та іншим європейським народам, задовольнивши їхні вимоги щодо організації національних армій під опікою власних політичних представництв. Ішлося про створення воєнно-політичного блоку «східних» народів під керівництвом Берліна. Німці сподівалися також на зовнішній ефект: перетягнути на свій бік червоноармійців та населення, що опинилося в радянському тилу. Несподівано нацистська пропаганда змінила тональність щодо УПА: замість засудження «банд» почала прославляти партизанів (щоправда, на той час німці вже безповоротно втратили території, на яких діяли українські повстанці). Нова східноєвропейська політика зачепила й 14-ту дивізію військ СС. У середині листопада 1944 р. Її назву змінили з «Галицької» на «Українську». У Берліні підтримку визвольних рухів, очевидно, розглядали і як можливий бонус у сепаратних переговорах із британцями та американцями. Промоутерами нової східноєвропейської політики виступили Міністерство з питань окупованих східних територій (А. Розенберг), головне управління СС (Г. Бергер) та генерал добровольчих з’єднань Е. Кестрінг.

Існувало дві концепції нової східноєвропейської політики. Перша, яку підтримував рейхсфюрер СС Г. Гіммлер, передбачала створення загальноросійського антибільшовицького блоку на чолі з А. Власовим. Усі національні питання народів СРСР мали бути розв’язані в рамках російського. На противагу цьому А. Розенберг вважав за необхідне зрівняти східноєвропейські народи й дозволити їм створити окремі національні армії під загальним німецьким командуванням. Спочатку домінував загальноросійський підхід. 14 листопада 1944 р. у Празі відбулося установче засідання Комітету визволення народів Росії (КВНР). У своїй промові А. Власов наголосив, що місце засідання обрано невипадково, адже це «слов’янська земля» й завдання КВНР полягає в об’єднанні для боротьби проти комунізму всіх слов’янських народів. У комітеті існували номінальні представництва цих народів; українське очолював чемпіон із шахів Ф. Богатирчук, який вважав себе «федералістом». У відання української секції КВНР мали перейти справи УВВ, яке планували включити до складу РВА або ж збройних сил КВНР. Утім, українська секція мала занадто маріонетковий вигляд, і А. Власов намагався підпорядкувати своєму комітету впливові українські політичні організації.

У час, коли на найвищому рівні почали говорити про нову східноєвропейську політику, визначні представники українських самостійницьких організацій перебували в ув’язненні в німецьких тюрмах і таборах. С. Бандеру та його побратимів — членів Українського державного правління — тримали під вартою з літа 1941 р. Отаман партизанської Української народно-революційної армії (УНРА)[43] Т. Боровець був арештований під час переговорів із німцями в грудні 1943 р. Більшість членів мельниківського ПУН заарештували в січні 1944 р. Республіканці та гетьманці залишалися на волі, але під суворим наглядом гестапо. Найважливіших українських в’язнів утримували у внутрішній тюрмі «Целленбау» концтабору Заксенхаузен.

У рамках нового курсу протягом вересня-жовтня 1944 р. нацисти звільнили близько 150 українських політичних в’язнів. Німці шукали серед них людей, готових очолити Український національний комітет (УНК) та співпрацювати з А. Власовим. Окрім бандерівців та мельниківців, відповідальні інстанції з головного управління СС вели переговори з гетьманом П. Скоропадським у Берліні та президентом А. Лівицьким, який евакуювався з Варшави до польського міста Ласьк неподалік від Лодзі.

У таборах та на підприємствах Рейху утримували два мільйони в’язнів і примусових робітників з України. Понад 200 000 німецьких вояків належало до українських національних формувань. Окрім того, на Захід вирушила велика кількість цивільних утікачів, які боялися розправи з боку сталінського режиму. Соціальною опікою українців на підконтрольних Рейху територіях займалися УЦК та УНО. Вони поширили межі своєї компетенції також на східних українців. Близько 10 000 утікачів з України знайшли притулок у Словаччині. У місцях тимчасового перебування біженців вирувало політичне життя. Мельниківці прагнули консолідувати емігрантів під егідою Всеукраїнської національної ради (ВУНР), створеної навесні 1944 р. у результаті договору про об’єднання між митрополитом А. Шептицьким (від імені львівської УНРади), М. Величківським (від імені київської УНРади) та колишнім президентом А. Волошиним, який представляв Народну раду Карпатської України. Поява в Словаччині бандерівців із закордонного представництва УГВР спочатку призвела до напруження між двома центрами політичної консолідації. Восени 1944 р. у Братиславі тривали переговори щодо об’єднання УГВР і ВУНР, які виявилися безрезультатними, однак сприяли тимчасовому примиренню між двома частинами ОУН.

Фракції українських націоналістів, які в цілому визріли для політичної консолідації, з обережністю ставилися до всіх німецьких ініціатив щодо організації спільної боротьби. Третій Рейх програвав, тому пов’язувати з ним свою долю було нерозумно. Водночас збереження організованих форм життя біженців та розбудова регулярних збройних формувань з українців були неможливі без німецького сприяння. Ситуація вимагала востаннє заручитися підтримкою Берліна, але питання політичної сили, яка б узяла на себе таку відповідальність з українського боку, залишалося відкритим. Ані А. Мельник, ані С. Бандера не погодилися очолити УНК. П. Скоропадський не мав впливу на нову хвилю еміграції, а серед петлюрівців були представники, відоміші за президента УНР.

У середині листопада 1944 р. А. Лівицький за попередньою домовленістю з німцями запросив до Берліна генерала Армії УНР П. Шандрука. Під час особистих зустрічей А. Мельник і С. Бандера погодили його кандидатуру на пост керівника УНК. 21 листопада П. Шандрук надіслав Головному управлінню СС меморандум про засади організації Українського національного комітету. До весни 1945 р. німці ніяк не могли визначитися зі статусом і повноваженнями УНК, але це не завадило П. Шандруку розгорнути активну підготовчу роботу. 30 січня він зустрівся з А. Власовим і категорично відкинув пропозиції увійти до КВНР. Після нарад з українськими лідерами П. Шандрук зрозумів, що Комітет не зможе стати коаліцією українських політичних сил. Націоналісти відмовилися делегувати в УНК своїх представників, а гетьман вирішив конкурувати за керівну посаду[44].

Окрім А. Лівицького, П. Шандрук здобув підтримку лідерів громадських українських представництв: В. Кубійовича та колишнього харківського бургомістра О. Семененка, який представляв українців-східняків. Самоусунення політиків змусило П. Шандрука розробити нову концепцію УНК. Голова комітету став представником «старої еміграції», його заступники В. Кубійович та О. Семененко (новий емігрант) — представниками еміграції із Західної та Східної України. Ще одним представником «старих емігрантів» був секретар УНК П. Терещенко. Замість формулювання «українські політичні осередки» УНК мав використовувати фразу «українська громада». Така концепція була названа «емігрантським ключем».

12 квітня 1945 р. рейхсміністр А. Розенберг від імені німецького уряду офіційно визнав УНК єдиним органом національного представництва України та підтримав план створення Української національної армії (УНА) на базі українських підрозділів у збройних силах Німеччини. УНК прагнув надати політичну суб’єктність українцям, що опинилися на контрольованих Рейхом територіях. Він ставив перед собою низку важливих цілей: обстоювати інтереси українців перед німецькою владою, протидіяти зазіханням КВНР, рятувати цивільних і військових від наступу Червоної армії, налагоджувати відносини із США та Великою Британією[45]. Відділення УЦК у Берліні, Відні та Братиславі взяли на себе роль регіональних представництв УНК. За вдалого розвитку ситуації вояки-українці, організовані в УНА, могли нарешті стати інструментом українських національних інтересів: приєднатися до боротьби УПА або ж до потенційної антисталінської коаліції західних демократій. На практиці належність до УНА мала врятувати українських солдатів у німецькій уніформі від примусової репатріації до СРСР[46].

Українська національна армія

Навесні 1945 р. П. Шандрук в основному завершив формування штабу УНА. Начальником він призначив полковника Армії УНР А. Валійського. Штабними офіцерами стали також ветерани визвольних змагань. Були засновані й інші органи військового управління та підготовки, наприклад офіцерська школа в Празі, яка стала продовженням курсів пропагандистів УВВ. П. Шандрук залучив до УНК-УНА також наявні структури воєнної пропаганди й українську пресу Німеччини.

На той час німецьку уніформу носило понад 200 000 українців, але зібрати всіх разом в У НА було практично неможливо. Українці служили в різних підрозділах УВВ, шуцманшафту, військ СС тощо, розпорошених від Північного до Адріатичного моря. Командири цих частин не погоджувалися відпускати українців, адже їх ніким було замінити. Багато підрозділів оголосили про свою належність до УНА формально, наприклад 281-й східний кавалерійський відділ полковника Ф. Гудими з Данії (5000 осіб), два охоронні батальйони в Голландії та Бельгії (загалом 1000 осіб), бригада Вільного козацтва полковника П. Терещенка (від 350 до 750 козаків), на базі якої почалося формування Першої резервної бригади УНА в Чехії, Запорізький загін полковника А. Долуда.

Найбільшим формуванням майбутньої армії мала стати 14-та дивізія військ СС. Протягом січня-лютого 1945 р. її частини переводили зі Словаччини до Словенії для боротьби з комуністичними партизанами Народно-визвольної армії Югославії під командування Й. Броз Тіто. 19 березня П. Шандрук віддав наказ про присвоєння формуванню нової назви — 1-ша Українська дивізія УНА (1 УД УНА).

Одночасно із заходами перепідпорядкування вже наявних військ тривав процес розбудови нових українських збройних формувань. Наприкінці війни це було нелегкою справою: бракувало харчів, одягу та приміщень для військовослужбовців, а також транспорту для зв’язку, постачання, передислокацій. Повсякчас штаб УНА стикався з труднощами в спілкуванні з німецькими інстанціями.

З третьої декади лютого вдалося організувати лише три тактичні з’єднання різного призначення: протитанкову, піхотну та парашутну бригади. Перші 500 новобранців протитанкової бригади «Вільна Україна» прибули з Берліна до навчального центру міста Німек 25 лютого 1945 р. Бригадою командував ветеран Армії УНР і Війська Польського П. Дяченко. Чисельність підрозділу довели до 1900 бійців. 28 березня П. Шандрук та капелан О. Білецький привели бригаду П. Дяченка до присяги на вірність Україні. Поряд із «Вільною Україною» від початку лютого під Берліном проходила інтенсивне військове навчання піхотна бригада під командуванням колишнього окружного коменданта української поліції Галичини майора В. Пітулея. Підрозділ нараховував до 3400 вояків. 2 квітня В. Пітулей зі своєю частиною також склав присягу на вірність Україні. Бригади комплектувалися з бійців батальйонів шума, військовополонених, співробітників поліції та допоміжних служб. На їх озброєнні, окрім особистої стрілецької зброї, перебували фаустпатрони, легкі гармати й міномети. На базі піхотної та протитанкової бригад П. Шандрук планував організувати Другу дивізію УНА (2 УД УНА) під командуванням П. Дяченка. Прискорене формування парашутної бригади (так званої групи «Б») розпочалося в Чехії 24 березня 1945 р. і тривало до 5 квітня. Загалом вдалося підготувати 400 десантників на чолі з колишнім командиром УНРА Т. Боровцем. Група «Б» призначалася для десантування на Поліссі з метою продовження боротьби в радянському тилу (операція «Конвалії»). Утім, через брак пального для літаків операцію відклали, а потім скасували. Загалом частинами УНА визнали себе військові формування, які в цілому налічували близько 38 000 осіб.

У середині квітня 1945 р. радянські війська почали Берлінську наступальну операцію. З німецького боку в цій битві довелося взяти участь також обом бригадам 2 УД УНА. У складі танкового корпусу «Герман Герінг» бригада «Вільна Україна» контратакувала фланг частин 2-ї армії Війська Польського (у складі 1-го Українського фронту). За успішний бій під Баутценом П. Дяченка нагородили німецьким Залізним Хрестом. 5 травня бригада отримала дозвіл відступити на південь для з’єднання з 1 УД УНА, однак у вкрай несприятливих умовах зробити це було вже неможливо. 7 травня «Вільна Україна» досягла Ельби в районі міста Тетчен. П. Дяченко наказав підлеглим пробиватися на бік американців, однак бригада потрапила в оточення Червоної армії. Воякам довелося з боями пройти чеські території, зайняті радянськими військами. До американської окупаційної зони потрапило не більш ніж 30 % особового складу бригади.

Піхотна бригада В. Пітулея витримала кілька атак радянських танкових груп на схід від Бранденбурга. Посилений наступ примусив вояків відступити до міста, де бригада зазнала значних втрат від застосування противником ракетних систем залпового вогню «Катюша». Зрештою окремі роти й взводи втратили зв’язок між собою та зі штабом бригади й потрапили в оточення. 8 травня завдяки наступу трьох батальйонів УВВ залишки бригади зуміли вирватися з оточення й відступити на захід. У боях уціліло менш ніж 40 % бригади. Більше пощастило воякам Т. Боровця. Бої за Берлін парашутна бригада перечекала в Чехії, а наприкінці квітня пішим порядком вийшла з Чеських гір до Баварії, де її вояки частково здалися в полон американським військам, а частково змішалися з німецьким цивільним населенням.

У південно-східній Австрії, де на той час перебувала 1 УД УНА, теж розпочалися вирішальні бої. Згідно з наказом групи армій «Південь» від 31 березня 1945 р., дивізія потрапила в оперативне підпорядкування 2-ї танкової армії. Наступного дня 1 УД УНА розпочала наступ із метою закрити прорив військ 3-го Українського фронту в районі населених пунктів Фельдбах і Гляйхенберг (неподалік від міста Грац). Після швидкого й вдалого наступу 1 УД УНА розпочався новий контрнаступ радянських військ. В останні дні війни деякі вояки дивізії демонстрували приклади героїзму. Наприклад, поручики В. Козак та О. Чучкевич за бої під Гляйхенбергом отримали Залізні Хрести І класу. У кожного з них це вже був другий Залізний Хрест, а свої перші (II класу) вони отримали за битву під Бродами в липні 1944 р.

У другій половині квітня П. Шандрук у супроводі чинів головного управління СС, які опікувалися справою УНК, прибув до 1 УД УНА в Австрії. Генерал перебрав командування й привів до присяги резервні полки дивізії. За його наказом вояки замінили німецькі відзнаки на українські. П. Шандрук планував повну українізацію дивізії разом із заміною німецького командного складу на український. При командуванні УНА перебував полковник Армії УНР М. Крат, якого планували призначити командиром 1 УД замість Ф. Фрайтага. Підрахунки виявили, що німці становили близько 11 % особового складу. Після ознайомлення із ситуацією в штабі дивізії П. Шандрук відмовився від початкового плану негайного звільнення німецьких вояків.

8 травня за погодженням із німецьким командуванням дивізія почала відступ на захід, щоб здатися англо-американським військам. Вислані наперед парламентарі встановили контакт із 8-ю британською армією, що наступала на Австрію з Італії. Окрему делегацію відправили до В. Андерса — командира 2-го польського корпусу 8-ї армії. У листі до польського генерала було наголошено, що багато українських вояків та офіцерів мали перед війною польське громадянство й захищали Польщу у Вересневій кампанії 1939 р. Розрахунок виявився правильним: В. Андерс понад усе прагнув збільшити чисельність своїх військ і активно зараховував до корпусу лояльних військовополонених. Для багатьох це виявилося порятунком від насильницької видачі радянським органам безпеки.

Несподіваний наступ танкового підрозділу Червоної армії з району австрійських міст Брук і Леобан назустріч югославським військам, які просувалися з Клагенфурта, розділив 1 УД УНА на дві частини. Перша разом із П. Шандруком і командуванням відступила в напрямку міста Тамсвег, де була інтернована американськими військами, а друга, чисельно більша, на чолі з М. Кратом здалася британцям у місті Філлах. Відступаючи, частини дивізії проходили територією, яку контролювали югославські партизани. На думку американського дослідника Дж. Армстронга, ця обставина могла посприяти кращому ставленню британців до УНА. Справа в тому, що командування 8-ї армії не змогло домовитися з Й. Броз Тіто про демаркаційну лінію в Італії та Австрії. Комуністичні югославські війська не збиралися зупинятися й наступали, загрожуючи збройним зіткненням із британцями. У цій ситуації українська дивізія, можливо, відіграла роль тимчасового буфера, чим зробила послугу британському командуванню.

Після капітуляції вояків 1 УД УНА інтернували в таборах для військовополонених в Австрії, Північній Італії й частково в Південній Баварії. Найважливішим питанням було, чи збираються англо-американські союзники видати українців Й. Сталіну, як це вже вчинили з керівництвом КВНР та козаками[47]. Уся українська громада — від американської діаспори до ієрархів Ватикану — розгорнула активну роботу, щоб не допустити видачі дивізії та інших формувань УНА. До різних інстанцій союзників надійшли десятки меморандумів із поясненням характеру Української національної армії та протестами проти примусової репатріації до СРСР. З відповідними заявами зверталися П. Шандрук, представники УГВР, кола ДЦ УНР і гетьманського руху. Зрештою вояків 1 УД УНА не видали радянським репатріаційним місіям. Певну роль відіграло також польське громадянство вояків-галичан перед 1939 р. Менше пощастило деяким підрозділам УВВ, до бійців яких були застосовані угоди Ялтинської конференції.

Протягом 1945 р. із європейських країн до СРСР було репатрійовано близько 2 000 000 осіб. Вони проходили через фільтраційні табори; багатьох заарештували, чимало виданих були розстріляні на місці або вчинили самогубство. Заарештовані (а часом і викрадені спеціальними оперативними групами) емігранти потрапили до радянських в’язниць і ГУЛАГу. Інша доля чекала на тих, кому вдалося залишитися в Європі. Табори полонених українських вояків розташовувалися поруч із численними таборами цивільних українських біженців, які категорично відмовилися повертатися й дістали статус переміщених осіб, або Ді-Пі (від англ. displaced persons — DP). Табори Ді-Пі перебували під опікою Адміністрації ООН з допомоги та відновлення, а також благодійних установ української діаспори. У повоєнній Європі українські біженці утворювали цілі колонії, що жили власним громадським, культурним і політичним життям. У них перебувало понад 200 000 осіб. Протягом другої половини 1940-х рр. табори полонених та переміщених осіб були поступово розформовані, а їхні жителі поповнили українську діаспору на Заході.

Створення OOH і «вихід» УРСР на міжнародну арену

У відносинах із західними союзниками з антигітлерівської коаліції Й. Сталін неодноразово використовував українське питання для досягнення геополітичних цілей. Під час дискусій із приводу західного кордону СРСР (цього разу вже не з німцями, а із західними союзниками та польським еміграційним урядом) Москва обстоювала своє право на територіальні здобутки 1939 р., посилаючись на волю українського народу, який зазнав великих втрат у війні, а також на британську «лінію Керзона» 1920 р. Тодішній керманич Радянської України М. Хрущов пішов іще далі й на 6-й сесії Верховної Ради УРСР у Києві в березні 1944 р. заявив, що український народ буде домагатися включення до Радянської України «одвічних земель, якими є Холмщина, Грубешів, Замостя, Томашів, Ярослав». 20 липня того ж року М. Хрущов звернувся до Й. Сталіна з проектом створення Холмської області УРСР, однак вождь обрав «компромісне» розв’язання питання польського кордону.

Розвиток подій на фронтах у 1944—1945 рр. засвідчив, що ніхто із західних союзників СРСР не мав важелів впливу на ухвалення Кремлем рішень щодо своїх кордонів, а сталінська риторика про «національне самовизначення» тільки пом’якшувала грубу констатацію права переможця. Аналогічним чином восени 1944 р. Москва ухвалила рішення про приєднати до УРСР Закарпаття. Чехословацькому уряду не залишалося нічого іншого, як формалізувати передачу своєї території угодою 29 червня 1945 р.

На початку 1944 р. Й. Сталін вирішив формально підвищити статус союзних республік. За результатом ухвал X сесії Верховної Ради СРСР 1 лютого було внесено зміни до Конституції СРСР, які передбачали перетворення наркоматів оборони й закордонних справ із загальносоюзних на союзно-республіканські. Окремі республіки дістали право створювати власні оборонні та зовнішньополітичні відомства. Було відзначено, що це сприятиме посиленню оборонної могутності СРСР, розширенню міжнародних зв’язків та зміцненню співпраці Радянського Союзу з іншими державами. Напевно, невипадково рішення про підвищення політичної суб’єктності 16-ти союзних республік[48] було прийняте після ухвал Тегеранської конференції в листопаді-грудні 1943 р. про створення в майбутньому Організації Об’єднаних Націй. Кремлівське керівництво вирішило використати національне питання для здобуття додаткових мандатів у головній міжнародній асамблеї.

5 лютого 1944 р. народним комісаром закордонних справ УРСР призначили письменника й драматурга О. Корнійчука[49], а 11 березня того ж року посаду наркома оборони Радянської України обійняв генерал-лейтенант В. Герасименко[50]. Він був одним із нечисленних радянських генералів-українців, які не соромилися свого походження й розмовляли рідною мовою.

Якщо військовому відомству від початку було відведено суто декоративну роль, то зовнішньополітичне мало виконувати важливу для Москви функцію. Не дивно, що вже в липні 1944 р. замість показного українця О. Корнійчука наркомом призначили досвідченого діяча Комінтерну Д. Мануїльського. За свідченням американського дипломата Е. Стеттініуса, під час Ялтинської конференції в лютому 1945 р. Й. Сталін жалівся Ф. Рузвельту, що вважає становище в Україні складним і непевним. Радянський вождь переконував, що надання УРСР права голосу в ООН — це питання збереження єдності Радянського Союзу. Урешті-решт західні союзники відкинули пропозицію надати місця в організації всім 16-ти республікам, але погодилися зробити виняток для України й Білорусі. УРСР разом з іншими 50 країнами стала засновницею ООН. На цьому зовнішньополітична роль республіки вичерпувалася, адже Д. Мануїльський не зміг встановити дипломатичних відносин навіть із країнами «народної демократії».

Радянське керівництво намагалося використовувати конституційні перетворення і як потужний козир у протидії сепаратистським рухам у СРСР, зокрема й українському націоналізму. У своєму виступі у Верховній Раді СРСР від 1 лютого 1944 р. нарком закордонних справ В. Молотов відверто наголошував, що децентралізація зовнішньополітичної діяльності є «новим кроком у вирішенні національного питання в СРСР». Зміни до Конституції УРСР супроводжувалися потужною пропагандистською кампанією. Лише в Харкові у зв’язку з цими подіями було проведено 662 мітинги, у яких узяло участь понад 170 000 осіб.

Ці зміни були також елементом загравання з українською радянською інтелігенцією, яка сприймала їх як безумовний крок на шляху розбудови української державності. Але ілюзії досить швидко розвіялися.

Нарком В. Герасименко весь час залишався фактично «весільним генералом». Згідно з Положенням про народні комісаріати оборони в союзних республіках, затвердженим у червні 1944 р., республіканські наркомати не мали права керувати військами, розташованими на їхній території. Функції наркоматів дублювали діяльність народного комісаріату оборони СРСР, однак останній мав реальну владу. В. Герасименко, який спочатку щиро повірив у власну роль, неодноразово звертався до вищого державного керівництва з клопотаннями переглянути компетенцію свого відомства. Пошуки правди завершилися восени 1945 р. переведенням генерала на посаду заступника командувача Прибалтійським військовим округом із військово-навчальних закладів. Справи наркомату оборони УРСР здали в архів, хоча формально відомство проіснувало до ухвалення нової радянської конституції в 1977 р.

Завершення війни призвело до згортання лібералізації в національному питанні. Українська інтелігенція була вкотре звинувачена в проявах «буржуазного націоналізму». Сталінізм зміцнів та повернувся на свої звичні рейки тотального контролю й придушення інакодумства.