Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

«Життєвий простір на Сході»: Україна в планах нацистської Німеччини

А. Гітлер тривалий час не розкривав своїх справжніх планів щодо територій на Сході й балансував між двома протиборчими течіями у своїй партії — прихильниками «класичної» колонізації завойованого Сходу Європи й адептами ідеї створення на цих теренах залежних від Німеччини квазідержавних утворень.

Головним прибічником ідеї створення на Сході Європи «ерзац-держав» був керівник Зовнішньополітичного бюро нацистської партії, прибалтійський німець А. Розенберг. За два з половиною місяці до початку війни проти СРСР, 2 квітня 1941 р., А. Розенберг підготував меморандум, у якому виносив на розгляд керівництва Німеччини пропозиції щодо майбутнього поділу території СРСР. На його думку, доцільно було створити на Сході національно-географічні одиниці з різним ступенем самоуправління. Під повним німецьким контролем мали перебувати регіони Велика Росія й Російська Середня Азія. Німецькій колонізації, германізації та включенню до складу Рейху мали підлягати Латвія, Литва й Естонія. Автономними утвореннями повинні були стати Білорусь (включно зі Смоленщиною), Україна (включно з Кримом, Воронежчиною, Курщиною й Брянщиною), Донщина й Кавказька Федерація. На цих територіях мала бути повністю ліквідована стара адміністративна система, економіка всіх регіонів мусила підпорядковуватися Німеччині. До складу новоутворених автономій у Білорусії, Україні й на Дону А. Розенберг пропонував включити області, які населяли росіяни, що підтримувало б перманентний міжетнічний конфлікт і не дозволило б цим державним утворенням у майбутньому зміцнитися, відмовитися від німецької «опіки» й стати суверенними.

Очевидно, у квітні 1941 р. А. Гітлер вважав пропозиції А. Розенберга досить раціональними, оскільки 20 квітня 1941 р. саме керівника Зовнішньополітичного бюро було призначено «уповноваженим із центрального контролю над питаннями, пов’язаними зі східноєвропейськими областями».

На противагу проектам А. Розенберга, прихильники тотальної німецької колонізації східноєвропейського простору розробляли власне бачення майбутнього регіону. Провідником ідеї перетворення Східної Європи на «класичну» німецьку колонію став рейхсфюрер СС Г. Гіммлер. 28 травня 1940 р. він подав А. Гітлеру доповідну записку, у якій підкреслив, що необхідність подальшого розділення земель СРСР зовсім не означає створення на його території незалежних держав. 24 червня 1940 р. Г. Гіммлер виклав письмово своє бачення методів колонізації східних земель. Цей проект передбачав переселення мільйонів німців у східноєвропейський регіон, використання місцевого слов’янського населення як робочої сили з подальшим його знищенням. Згодом у відомстві Г. Гіммлера було розроблено так званий «Генеральний план Ост», який фактично складався з двох частин — короткострокової й довгострокової.

Короткотерміновий план передбачав створення на окупованих землях Сходу Європи імперських комісаріатів, переселення німецьких, голландських і датських колоністів на територію до межі Ленінград — Ладозьке озеро — Валдайська височина — Дніпро (було заплановано спочатку поселити 8 000 000 — 10 000 000 представників «германських народів»). Місцеве населення мало виконувати роль служників при німецькому «народі панів». Різноманітними спланованими заходами (аборти, алкоголізм, відсутність медичного обслуговування, важка праця, недоїдання тощо) пропонували різко зменшити чисельність слов’ян (підірвати «життєву силу унтер-меншів[5]»). Після цього під час реалізації довготермінового плану слід було переселити залишки слов’янського населення на схід від указаної вище лінії. Було передбачено виселити поляків і білорусів на територію Смоленщини й Підмосков’я, а українців переселити в район між Дніпром і Волгою. 20—25 % жителів України мали «германізувати». Переселенню підлягав 31 000 000 східних слов’ян під час першої хвилі й ще 16 000 000 — 21 000 000 — під час другої. 20 000 000 — 30 000 000 слов’ян підлягали знищенню. Повністю від місцевого населення мав бути звільнений Крим. Також планували ліквідувати 5 000 000 — 6 000 000. місцевих євреїв. Після завершення реалізації «Генерального плану Ост» у Східній Європі мало жити близько 30 000 000 германських колоністів (німців, голландців, датчан, шведів тощо) і близько 14 000 000 слов’ян.

У перші дні війни проти СРСР А. Гітлер намагався приховати свої реальні наміри щодо майбутнього окупованих земель Східної Європи. Справжній задум фюрера почав втілюватися в життя одразу після того, як німецька армія вийшла на оперативний простір східніше від Смоленська, підійшла до Києва та прорвалася в напрямку Чорного моря.

Система управління окупованими землями: адміністративно-територіальний поділ, економічна експлуатація та соціальна політика

Першочергово вся повнота адміністративної влади на окупованих східних територіях належала командуванню збройних сил Німеччини, Угорщини та Румунії. Про довгострокові плани щодо окупованих земель А. Гітлер остаточно повідомив тільки на таємній нараді 16 липня 1941 р. У присутності керівників нацистської партії, німецької армії та державних діячів (зокрема, були присутні М. Борман, Г. Герінг, В. Кейтель, Г. Ламмерс, А. Розенберг) фюрер виступив із промовою, у якій наголосив, що «цей великий пиріг [окуповані території СРСР — І. П.] слід зручно розкласти для того, щоб могти, по-перше, ним володіти, по-друге, ним керувати, по-третє, його експлуатувати». Він підкреслив, що окуповані території мають стати колоніями і, як будь-які колонії, відігравати в політичному сенсі другорядну роль.

17 липня 1941 р. А. Гітлер видав наказ про запровадження цивільного управління окупованими областями СРСР. Згідно з цим документом, усі окуповані на Сході землі, окрім тих, які мали відійти до Генерального губернаторства (тобто української Галичини), підпорядковувалися Міністерству окупованих територій Сходу, керівником якого призначили А. Розенберга. Уся територія мала бути поділена на рейхскомісаріати (імперські комісаріати), керовані рейхскомісарами. Рейхскомісаріати мали поділятися на генеральні округи на чолі з генеральними комісарами, а генеральні округи ділилися на звичайні округи, очолювані гаупткомісарами. А. Гітлер залишав за собою право призначати рейхскомісарів і генеральних комісарів. Усіх інших чиновників міг призначати А. Розенберг.

Фактично на окупованих територіях було встановлено тривладдя: А. Розенберг відповідав за адміністративну вертикаль, Г. Герінг — за економічну експлуатацію, а Г. Гіммлер — за питання безпеки та знищення «небажаних елементів». Відомства всіх трьох нацистських керівників певною мірою конкурували за рівень впливу, що, на думку А. Гітлера, мало сприяти ефективності контролю над окупованими землями.

20 серпня 1941 р. побачили світ декрет А. Гітлера про створення рейхскомісаріату Україна (далі — РКУ) та директива А. Розенберга про адміністративний поділ окупованих українських областей. Первісно планували утворення в РКУ семи генеральних комісаріатів (або генералбецірків), які ділилися б на гебітскомісаріати (або крайсгебіти). Передбачали, що площа РКУ збільшуватиметься мірою просування фронту на Схід, після передавання територій із-під управління військової адміністрації до цивільної. Однак повністю зайняти територію всіх семи генеральних комісаріатів РКУ так і не вдалося. На момент створення РКУ охоплював 71000 км². Своїх максимальних розмірів територія рейхскомісаріату досягла 1 вересня 1942 р. і становила 339 258 км² із населенням 16 900 000 осіб. Реально на цій території існувало тільки шість генеральних комісаріатів: Волинь — Поділля (центр — Луцьк), Житомир (центр — Житомир), Київ (центр — Київ), Миколаїв (центр — Миколаїв), Таврія (центр — Мелітополь), Дніпропетровськ (центр — Дніпропетровськ). Генеральний комісаріат Чернігів так ніколи й не було створено.

Резиденцією рейхскомісара України Е. Коха було обрано провінційне волинське містечко Рівне. Територія РКУ поділялася на 114 крайсгебітів, які об’єднували 431 район, а також 5 крайсгебітів міського типу (міста — Дніпропетровськ, Київ, Запоріжжя тощо) і 25 містечок окружного підпорядкування.

Східні області України: Чернігівська, Сумська, Харківська, Ворошиловградська (Луганська) й Сталінська (Донецька) — у момент повної німецької окупації території України перебували під управлінням військової адміністрації.

Територія української Галичини, згідно з декретом А. Гітлера від 17 липня 1941 р., переходила до складу Генерального губернаторства з центром у Кракові як п’ятий округ (дистрикт).

Частина українських земель, згідно з німецько-румунською угодою від 19 липня 1941 р., була передана Румунії під постійне (території, забрані Радянським Союзом у 1940 р.) або тимчасове (території, які розглядали як плату за участь у війні проти СРСР) управління. Ізмаїльська область УРСР та шість повітів Молдавської РСР, розташовані на західному березі Дністра, утворювали румунське губернаторство «Бессарабія» з центром у Кишиневі. Територія Чернівецької області України та деякі північні повіти Молдавії були об’єднані з Південною Буковиною в губернаторство Буковина (центр — Чернівці), а територія між Дністром та Південним Бугом (Одеська область, західні райони Миколаївської області, південні райони Вінницької області, східні райони Молдавської РСР) виділили в окремий регіон — губернаторство Трансністрія з центром в Одесі (керівник — професор Г. Алексяну). Трансністрія охоплювала 100 000 км², з яких понад 80 % становили українські етнічні землі. Територія всіх трьох губерній поділялася на волості (пласти) й сільські громади (кошуки).

З березня 1939 р. українське Закарпаття перебувало під окупацією ще одного союзника гітлерівської Німеччини — Угорщини. 22 червня 1939 р. Державні збори Угорщини ухвалили закон «Про з’єднання Підкарпатських територій з угорською державою». На підставі цього документа з липня 1939 р. у Закарпатті почали запроваджувати цивільне управління. Головою адміністрації став спеціально затверджений для Закарпаття регентський комісар Підкарпатської території, який підпорядковувався й звітувався безпосередньо регенту М. Горті. З 7 грудня 1941 р. до березня 1944 р. посаду комісара обіймав доктор права В. Томчані. На території Закарпаття було створено три адміністративні одиниці — жупи: Ужанську (центр — Ужгород), Березьку (центр — Берегове), Мармароську (центр — Хуст). Жупи поділялися на округи (від 4 до 6 у кожній).

Ще на зламі 1940—1941 рр., щойно було затверджено план «Барбаросса», гітлерівці почали розробляти стратегічні плани економічної експлуатації майбутніх окупованих областей Східної Європи. Наприкінці лютого 1941 р. було завершено створення Економічного штабу «Ост», який очолив Г. Герінг. Практичні аспекти реалізації економічної політики на захоплених територіях СРСР рейхсмаршал авіації поклав на Г. Томаса. 21 лютого 1941 р. той видав наказ про створення Економічного штабу «Ольденбург», який мав розробити детальні механізми господарського керівництва та пограбування окупованих земель. Керівником штабу «Ольденбург» було призначено генерал-лейтенанта В. Шуберта. Штаб планував поділити все господарство окупованих областей на три групи: «М» — військова промисловість і транспорт, «Л» — продовольство й сільське господарство, «В» — сировинна й переробна промисловість, лісове господарство, фінансова та банківська сфери.

З метою економічної експлуатації захоплених територій Сходу нацисти створили так званий Східний економічний штаб. Він діяв при генерал-квартирмейстерстві головнокомандувача сухопутних військ безпосередньо в районі бойових дій. Коли територію передавали цивільній адміністрації, то, відповідно, до сфери її відповідальності переходили також питання економічного визиску. За господарським командуванням зберігалися лише функції безпосереднього забезпечення військ продуктами харчування.

Протягом окупації економічна політика зазнавала певного коригування залежно від ситуації на фронті, однак постійним залишався курс на тотальне вивезення всіх основних матеріальних цінностей і ресурсів із території України.

Кінцевою метою економічної політики нацистів в окупованій Україні мало стати її перетворення на «житницю Європи». Однак місця для українців у цій «житниці» не залишалося. Аналіз директив і наказів імперського міністра промислового й сільського господарства Г. Бакке свідчить про те, що кінцевою метою була організація в Україні масштабного голоду, який призвів би до максимального винищення міського та сільського населення регіону, а відтак відкривав би необмежені можливості для німецької колонізації українських земель.

Намагаючись зберегти тотальний контроль над сільським господарством України, нацисти заборонили розділяти колгоспні землі та майно, перейменувавши колгоспи на громадські господарства (громгоспи). Керівниками цих колективних сільськогосподарських підприємств на рівні районів призначали присланих із Німеччини «фахівців». Уже на середину весни 1942 р. в Україну прибуло 7613 німецьких окружних і районних сільськогосподарських керівників (ландвіршафтфюрерів). Нацисти запланували в травні-червні 1942 р. вилучити в селян, обмолотити й вивезти до Німеччини 1,3 млн т зерна з врожаю 1941 р. (цей урожай селяни зібрали самотужки й розділили між собою під час проходження фронту). На 1943 р. норми для України зростали. Г. Герінг вимагав, щоб Україна забезпечила продовольством «усю східну армію» й водночас дала для Рейху не менш ніж 3 000 000 т зернових.

З метою максимально ефективної експлуатації українського сільського господарства нацисти залучили до справи приватні німецькі компанії. Головним приватним гравцем на українському ринку стало Центральне торговельне товариство «Схід» («Централь-Ост»), що офіційно займалося заготівлею та збутом сільськогосподарської продукції. «Централь-Ост» заснувало в Україні 11 дочірніх компаній зі 130 філіями в усіх регіонах. Товариство встановило контроль над 31000 громадських господарств (колгоспів), 1875 державними господарствами (радгоспами), 900 МТС, 72 станціями рослинництва, 17 насіннєвими підприємствами.

Завдяки організованому грабунку українського сільського господарства Україна перетворилася на основну продовольчу базу гітлерівської Німеччини. 1942 року поставки з України забезпечили потреби вермахту й рейху в хлібі на 80 %, у м’ясі та м’ясопродуктах — на 83 %, у жирах рослинного й тваринного походження — на 74 %. Протягом років окупації з України було забрано 23 000 000 т зернових і борошна, 2 000 000 т картоплі, овочів і фруктів, 100 000 т бобових, 610 000 т соняшникового насіння, 35 000 т масла, 4500 т меду, 155 000 т цукру, 10 000 т повидла, 320 000 000 яєць, 5000 т бавовни, 7000 т вовни, 55 000 т коноплі та льону, 250 000 л пива, 70 000 л спирту, 7 600 000 голів великої рогатої худоби, 9 300 000 свиней, 7 000 000 овець і кіз, 59 200 000 голів домашніх птахів, З 300 000 коней, 6000 т риби тощо. З машинно-тракторних станцій України німецькі окупанти та їхні союзники вивезли 56 128 тракторів і 24 128 комбайнів. Під час відступу німці, румуни та угорці знищили 230 000 сільськогосподарських споруд, спалили 18 000 000 гектарів посівів, 114 000 гектарів садів і виноградників.

Плануючи перетворити Україну на цілком аграрний регіон після своєї евентуальної перемоги, гітлерівці на початку війни прагнули повністю знищити її промисловий потенціал. Однак через півтора місяці війни, до початку серпня 1941 р., більш-менш адекватним лідерам гітлерівської держави ставало дедалі зрозуміліше, що «бліцкріг» уже провалився. Відтак постало питання про можливе використання української промисловості й кадрового потенціалу. 5 серпня 1941 р. А. Розенберг підписав розпорядження про запровадження системи обов’язкової трудової повинності для жителів східних окупованих областей. Усі працездатні громадяни віком від 15 до 65 років мали стати на облік у конторах так званих бірж праці. Це дозволило нацистам отримати реєстр наявних кваліфікованих робітників і фахівців промислового виробництва.

Важливими, на думку гітлерівців, були підприємства, задіяні у сфері переробки сільськогосподарської продукції. В Україні було відновлено роботу окремих спиртових заводів і тютюнових фабрик (продукція яких здебільшого була спрямована на потреби вермахту), а також цукрових і консервних заводів, шкіргалантерейних підприємств тощо.

З 1942 р. німецькі окупанти розпочали новий етап промислової політики. Відчуваючи брак сировинних ресурсів, гітлерівці почали відкривати в Україні підприємства, що спеціалізувалися на видобуванні стратегічної сировини: марганцю, залізної руди, нафти, вугілля. У результаті організаційних заходів окупаційної влади було відновлено роботу 250 великих промислових підприємств. На Донбасі та в Придніпров’ї за роки окупації було виплавлено 1005 т сталі та чавуну, видобуто 380 000 т залізної руди, 1782 т марганцевої руди; у Дрогобицькому нафтовому басейні було видобуто 600 000 т нафти. Однак загалом план відновлення промисловості провалився. Німцям удалося повністю відновити роботу лише близько З % великих промислових підприємств, які працювали до війни. Єдине, що окупанти використали максимально ефективно для задоволення своїх потреб, це захоплені під час наступу вже видобуті 2 000 000 т вугілля, 70 000 т марганцевого концентрату, 2 400 000 т руди чорних металів, 276 000 т чавуну й феросплавів, 984 000 т рейок, 70 500 т прокату, 21 000 т труб різного діаметра тощо.

Важливою складовою економічної експлуатації українських земель гітлерівським окупаційним режимом було вивезення жителів України на роботу в Рейх. Затягування війни, а отже, і зростання призовного контингенту в Німеччині дедалі більше загострювало проблему нестачі робочих рук у німецькій економіці. Гітлерівці розгорнули колосальну пропагандистську кампанію в Україні, Білорусії, Прибалтиці й окупованих областях Росії із закликом до населення добровільно записуватися на роботу до Німеччини. В агітаційних плакатах, піснях, фільмах усіляко вихваляли життя в Німеччині, рекламували високі соціальні стандарти, гарні умови праці, можливості здобуття нового фаху, Ознайомлення з європейською культурою тощо. Встояти перед спокусами такого «райського життя» в напівзруйнованій Україні було складно. Тож спочатку виїзд на роботу до Німеччини справді мав добровільний характер. 23 січня 1942 р. 1500 робітників-добровольців виїхало з Києва, 1400 — з Рівного, 760 — з Кривого Рогу. Однак уже наприкінці лютого з Німеччини почали надходити перші розпачливі листи від цих робітників. Реальне життя «остарбайтерів» разюче відрізнялося від реклами окупантів, тому потік добровольців різко скоротився.

Водночас 24 лютого 1942 р. Міністерство в справах окупованих, областей на Сході розпорядилося набрати з України не менш ніж 290 000 сільськогосподарських і 180 000 промислових робітників. Неможливість набрати таку значну кількість людей добровільно спричинилася до того, що гітлерівці розпочали насильницьке вивезення жителів України на роботу до Рейху. У містах і селах складали списки молоді, яка мала негайно прибувати до пунктів відправки до Німеччини. Однак така практика не давала бажаного результату: плани відправки зривалися, а Берлін тим часом постійно посилював вимоги щодо збільшення чисельності робочої сили зі Сходу.

Навесні 1942 р. почалися масові облави на майбутніх «остарбайтерів» із залученням поліції, жандармерії, охоронних військ, есесівців. У сільській місцевості оточували заздалегідь визначені села, хутори, містечка й забирали всіх юнаків та дівчат, які не встигали сховатися або втекти. Практикували взяття в заручники батьків, молодших братів і сестер і тримання їх у в’язницях доти, доки молодь не з’являлася до пунктів відправки. У містах зазвичай робили облави в людних місцях (базари, кінотеатри, школи, училища, ВНЗ, пляжі тощо) і забирали всіх, хто не мав документів про працевлаштування. Протягом 1942 р. з України вивезли 714 000 осіб.

1943 року способи вивезення стали ще більш жорстокими. Карателі почали спалювати хати тих сімей, з яких молодь не з’являлася до пунктів відправки до Німеччини, або й узагалі цілі села, змушуючи таким чином багатьох жителів «добровільно» йти на німецьку каторгу. В окремих селах на роботи було вигнано всіх жителів у віці від 16 до 50 років. Протягом 1943 р. з України вивезли майже 1 090 000 осіб, а в 1944 р. — ще 600 000. Загалом із території нашої країни в роки гітлерівської окупації було вивезено 2 400 000 промислових і сільськогосподарських робітників, що становило 48 % від усіх «остарбайтерів», які походили з території СРСР.

Соціальна політика німецьких окупантів та їхніх союзників в Україні цілком підпорядковувалася кінцевій меті — «очищенню земель на Сході для майбутнього поселення німецьких колоністів». Позбавлені будь-яких соціальних свобод жителі України були обмежені в праві пересування, власності, зборів, друку, заснування товариств та організацій тощо. Єдину категорію осіб, яка могла сподіватися на задоволення своїх мінімальних фізіологічних потреб, становили співробітники місцевої адміністрації та робітники промислових підприємств. Але ці норми були, м’яко кажучи, скромними. Соціальними привілеями для «аборигенів», що працювали на німців, були лише зарплата й продуктовий пайок.

Найбільшою проблемою стало функціонування системи соціального забезпечення в містах (у селах її практично не існувало й за сталінського режиму, тому селянам лише довелося пристосовуватися до вимог нових господарів, які подібно до більшовиків зберегли систему трудоднів у громадських господарствах і запровадили жахливий рівень оподаткування та високі продовольчі контингенти). На порозі зими 1941— 1942 рр. над українськими містами нависла загроза голоду, холоду, відсутності житла й медичного обслуговування.

Намагаючись використовувати трудовий потенціал міста, гітлерівці були змушені задуматися над проблемами постачання продуктів і нормування їхньої видачі населенню (чого не робили протягом перших 3—4 місяців окупації). Було запроваджено продовольчі картки. За їх «отоварення» людина отримувала мізерну кількість продуктів. Здебільшого це було по 2—3 кілограми борошна або хліба та по 2—3 кілограми картоплі або інших овочів на місяць на людину. У Києві, наприклад, на місяць на одного їдця припадало 2,6 кг хліба (по 53 грами на день). Окрім того, ті, хто працював, отримували додатково по 2 кг хліба на місяць і право харчуватися в їдальнях на підприємствах. Загалом мінімальним рівнем енергетичної цінності, який мала отримувати за продовольчими картками доросла людина, яка працювала, було оголошено 850 кілокалорій на день (за фізіологічної потреби 1200—1300 кілокалорій), однак реально калорійність рідко перевищувала 500 кілокалорій. За таких норм харчового забезпечення цілком очікуваним результатом став голод у великих містах узимку 1941—1942 рр. У Харкові щодня від голоду й загострення хронічних хвороб помирало до 500 людей. Загалом у таких містах, як Харків, Запоріжжя, Дніпропетровськ і Київ, від голоду, холоду та хвороб узимку 1941—1942 рр. померло щонайменше 300 000 осіб. Намагаючись урятуватися від голодної смерті, містяни кинулися на села міняти промислові товари й одяг на продукти харчування.

Ситуація з постачанням продовольства дещо покращилася восени 1942 р., після збору чергового врожаю. Тоді ж селяни почали вивозити харчі на міські ринки. Щоправда, ціни були непомірно високими, особливо порівняно із зарплатнею в окупованих містах України. Кваліфікований робітник міг заробляти близько 380 крб на місяць. Після сплати комунальних послуг та обов’язкового медичного страхування лишалося близько 260 крб. З цих грошей 150 крб вираховували за низькокалорійне харчування на підприємстві.

Ціни на продукти харчування, які продавали за картковим лімітом (і які практично неможливо було придбати), були такими: 1 л молока — 2 крб, 1 кг масла — 27 крб, 1 л сметани — 10 крб, 1 л олії — 16 крб, 1 кг сиру — 4 крб, 1 кг свинини — 10 крб, 1 кг телятини — 7 крб, 1 кг сала — 20 крб, 1 кг ковбаси — 20 крб, 1 кг домашньої птиці — 4—5 крб, 1 кг смальцю — 9 крб, 1 кг картоплі — 50 коп., 1 кг моркви — 60 коп., 1 кг капусти — 1,7 крб, 1 кг буряка — 45 коп., 1 кг цибулі — 1,4 крб., 1 кг часнику — 3 крб., 1 кг помідорів — 90 коп., 1 кг яблук — 2,5 крб тощо.

Насправді вказані ціни були скоріше уявними, ніж реальними. Придбати на них товари було практично неможливо навіть за наявності карток. Та й картки отримували лише працевлаштовані, яких у РКУ було 500 000 осіб (на 5 000 000 міського населення рейхскомісаріату). Основна кількість жителів українських міст була змушена купувати товари на ринку, де цінова політика кардинально відрізнялася від офіційних звітів. На ринку 1 кг хліба коштував 200 крб, 1 кг сала — 6000 крб, масла — 5000 крб, м’яса — 7000 крб, смальцю — 2000 крб, одне куряче яйце — 20 крб, а склянка солі — 250 крб. Тому не дивно, що постійне недоїдання, відчуття голоду були постійним супутником міських жителів у роки гітлерівської окупації.

Окрім голоду, міста пережили «атаку» епідемічних хвороб. Так, у 1942 р. захворюваність на висипний тиф зросла порівняно з 1940 р. у 75 разів, черевний тиф — у 12 разів, дифтерит — у 18 разів. Прогресування цих хвороб посилювалося через запровадження системи платної медицини (якою через відсутність грошей місцеві жителі не могли користуватися) та часткове знищення наявних медичних закладів.

Унаслідок високої смертності від голоду, холоду й хвороб, великого відтоку міського населення в села, виїзду на роботу в Німеччину, масових розстрілів тощо населення українських міст катастрофічно скоротилося: у Києві — з майже 900 000 до 180 000, у Дніпропетровську — з 550 000 до 187 000, у Полтаві — зі 130 000 до 90 000, у Вінниці — з 96 000 до 35 000 тощо.

Формування системи безпеки в окупованій Україні. Проблема колабораціонізму

Створення системи безпеки на окупованих землях СРСР А. Гітлер доручив керівникові СС Г. Гіммлеру й підпорядкованій йому Центральній службі безпеки Рейху (РСХА). Ще на початку червня 1941 р. керівництво поліції безпеки (СП), служба безпеки (СД) і командування вермахту досягли домовленості про створення спеціальних груп (айнзацгруп), які мали діяти на окупованій території одразу ж після проходження фронту. Загалом було сформовано чотири айнзацгрупи — «А» (для Прибалтики), «Б» (для Білорусії), «Ц» (для північної та центральної частини України), «Д» (для Бессарабії, Південної України, Дону, Кубані та Кавказу). Кожна група складалася з чотирьох або п’яти айнзацкоманд і зондеркоманд. Групи налічували 500—1000 осіб, а команди — 100—200 осіб. Головним завданням айнзацгруп було гарантування так званої політичної безпеки на окупованих територіях — як у зоні бойових дій, так і в тилу. «Фахівці» з цих підрозділів мали «очищувати» територію від євреїв, комісарів, комуністів, радянських агентів, співробітників НКВС, партизанів, підпільників тощо. Усі накази на знищення «небажаних елементів» мали надходити безпосередньо від рейхсфюрера СС Г. Гіммлера або керівника Головного управління поліції й безпеки Рейху Р. Гейдріха.

Однак, окрім винищення євреїв, комісарів чи комуністів, до поняття «безпека» в нацистському розумінні цього слова мала належати й охорона військових та цивільних об’єктів, боротьба з підпіллям, стягнення продовольчих контингентів із населення, боротьба з криміналітетом тощо. Відповідно, з моменту встановлення цивільної окупаційної адміністрації в Україні було створено специфічну систему безпеки. Тут діяли відділення німецької державної таємної поліції (гестапо). У містах було створено відділки кримінальної поліції (кріпо), у яких поряд із німецькими криміналістами працювали також колишні радянські (або польські в Західній Україні) фахівці, які знали місцевий кримінальний світ і часто продовжували виконувати свої обов’язки й під час окупації.

Охорону громадського порядку, адміністративних органів, військових об’єктів тощо забезпечувала німецька охоронна поліція (шуцполіцай, або шупо) та німецька поліція порядку (орднунгсполіцай, або орпо). Також до охоронної роботи були залучені надані вермахтом підрозділи польової жандармерії, охоронні дивізії (№ 444,213,454,403), окремі охоронні полки (№ 4, 46, 57) та війська союзників Німеччини — угорців, румунів, словаків, італійців.

Уже восени 1941 р. окупаційна влада зіткнулася з браком військ та поліції для несення охоронної служби й підтримання елементарного порядку на окупованих територіях. З метою запобігання хаосу та безладдя в окупованій Україні (як і в інших регіонах СРСР) німці почали формувати відповідні служби з місцевого населення та військовополонених для забезпечення порядку й охорони.

Спершу було організовано так звану Службу порядку, яка підпорядковувалася німецькій поліції порядку. Ця служба не мала сталого обмундирування, використовувала як форму радянський військовий одяг або цивільне вбрання. Служба порядку (у народі називана поліцією) лише в 1942—1943 рр. отримала застарілі зразки форми загальних СС. Видимою відзнакою поліції була біла пов’язка з печаткою німецького військового або поліційного коменданта. В Україні налічувалося близько 170 000 співробітників Служби порядку.

Бійцям Служби порядку спершу не видавали зброї (вони мали обходитися дерев’яними палицями). Згодом дозволили озброїти 10 % особового складу, і лише на зламі 1942—1943 рр. усі службовці отримали радянську трофейну зброю. Паралельно зі Службою порядку в сільській місцевості в 1942 р. було створено спеціальні загони, які мали стерегти врожаї від підпалів із боку радянських диверсантів і підпільників. Для охорони промислових підприємств німці створювали напіввоєнізовані формування з місцевого населення або колишніх військовополонених — веркшуци, бійці яких носили чорну уніформу й інколи мали при собі радянську трофейну зброю.

Важливі військові об’єкти, склади, залізниці, мости тощо охороняли спеціально сформовані з місцевого населення та колишніх військовополонених охоронні підрозділи (шуцманшафт, або шума), які підпорядковувалися охоронній поліції (шупо) і формувалися здебільшого в обсязі батальйонів. На території РКУ було сформовано 53 батальйони шуцманшафту. Ще 13 батальйонів шума (10 українських і 3 польські) було створено в дистрикті Галичина, 9 українських охоронних батальйонів організували в Білорусії й Прибалтиці з військовополонених українців. Загалом на службі в 72 українських батальйонах шуцманшафту перебувало 35 000 — 40 000 осіб. Окрім того, в Україні було сформовано два батальйони, підпорядковані СД, залізничну поліцію та пожежні частини, які також підпорядковувалися системі охоронної поліції. Загальна кількість усіх українських службовців шупо й СД (шуцманшафтбатальойни, батальйони СД, пожежники, залізнична поліція) становила 80 000 осіб.

Разом з українськими батальйонами шуцманшафту в Україні охоронні функції виконували батальйони, створені з росіян, донських та кубанських козаків, литовців, латишів, естонців, азербайджанців, узбеків, волзьких татар, башкирів та інших народів СРСР. У Криму німецькою та румунською адміністрацією було сформовано 8 батальйонів шуцмашафту з кримських татар та окрему гірсько-єгерську бригаду СС із татар (загалом до 15 000 осіб), яку використовували для боротьби з партизанами.

З проблемою формування поліцейських структур із місцевого населення України та військовополонених червоноармійців пов’язане надзвичайно складне питання колабораціонізму. Класично колабораціонізм визначають як співпрацю з окупантами громадян окупованої держави. Однак для України ця проблема в роки Другої світової війни набула специфічних ознак. Українці не мали власної повноцінної державності до війни й далеко не всі вважали себе громадянами СРСР. Жителів колишньої підпольської або підрумунської України, згідно з нормами міжнародного права, не могли вважати громадянами СРСР, бо таке громадянство було надане їм унаслідок анексії Радянським Союзом певних територій, хоча й польське та румунське громадянство українців не приваблювало, бо ці держави також свого часу окупували українські землі. Ще більше людей не вважали за доцільне зберігати лояльність до радянського режиму, який у довоєнний період відзначився репресіями проти українського народу. Тому щодо України термін «колабораціонізм» слід застосовувати з певними застереженнями. На відміну від Польщі, Франції, Голландії, Бельгії, Данії, Греції, Чехії, Росії, у нашій країні класичного колабораціонізму не існувало. Співпраця з окупантами українців, білорусів, литовців, латишів, естонців, грузинів, татар, вірмен чи азербайджанців була колабораціонізмом із радянської точки зору. Представники названих національностей, які співпрацювали з німцями або служили їм, не зраджували своїх держав, бо таких не існувало в природі. Водночас частина українців, які пішли на співпрацю з німецьким окупаційним режимом, діяла відверто на шкоду своїм співгромадянам: односельцям, сусідам, колегам, в’язням у німецьких таборах тощо, брала участь у каральних акціях проти мирного населення, у знищенні єврейських гетто, і це незаперечні факти.

Отже, поняття колабораціонізму до українців може бути застосоване лише умовно, з низкою застережень. Український колабораціонізм часів німецької окупації можна схарактеризувати швидше як колабораціонізмоподібну поведінку, що виробилася внаслідок бездержавного існування українського народу й була значною мірою спричинена моральною дезорієнтацією населення, до якої призвела політика комуністів і нацистів. Масштаби цього явища в Україні визначалися також жорстокістю окупаційного режиму. Для багатьох українців участь у німецьких добровольчих допоміжних формуваннях була лише справою особистого виживання й здебільшого не мала жодного політичного чи ідеологічного підґрунтя.

Такий колабораціонізм в Україні проявився в надзвичайно широкому діапазоні — від побутового до адміністративного й військового співробітництва. Найбільш поширеною була побутова й економічна співпраця з гітлерівцями. Мільйони жителів окупованої України добровільно або примусово працювали на промислових об’єктах і в сільському господарстві, розчищали вулиці від завалів і сплачували податки окупаційній владі, надавали свої помешкання для розквартирування військ тощо. Уникнути такої взаємодії з новим режимом навіть за великого бажання було практично неможливо.

Поширеним був також адміністративний і культурний колабораціонізм. Адже сотні тисяч жителів України працювали в органах місцевого самоврядування, створених із дозволу гітлерівців (від міських управ до сільських староств), школах і технікумах, дитячих садках, редакціях газет (у роки окупації в Україні було понад 300 періодичних видань), різноманітних творчих спілках тощо.

Існував в Україні й військовий колабораціонізм. Ми вже згадували про українські батальйони шуцманшафту й СД, про Службу порядку й самооборону, про пожежників і воєнізовану охорону залізниць та підприємств. Але були й українські батальйони «добровільних помічників вермахту» (гіві), які в 1943 р. формально назвали Українським визвольним військом (близько 80 000 осіб); помічники ПВО (близько 10 000 осіб) тощо. Лише приблизно третина з усіх цих військових формувань була створена з добровольців, які йшли на німецьку службу насамперед із метою помститися радянській владі за свої негаразди чи за страждання рідних і близьких. Решта шуцманів, гіві та інших допоміжних формувань складалася з військовополонених та молоді, яка вибирала поліційну чи військову службу, аби уникнути вивезення на роботу або щоб прогодувати родину. Військовополонені часто записувалися «добровольцями», щоб не померти в таборах від голоду та хвороб. Дехто йшов на службу до німців, дізнаючись про те, що радянське керівництво оголосило всіх полонених червоноармійців зрадниками та дезертирами. Мотивація в усіх була різною, як, зрештою, і поведінка на службі в гітлерівців.

Зрештою, слід також пам’ятати, що частина українців, особливо жителі Західної України та українські політичні емігранти, намагалися з допомогою німців створити великі українські військові з’єднання, які розглядали як можливий фундамент майбутньої української армії. У квітні 1943 р. розпочався набір добровольців до української дивізії СС на території Галичини. Безпрецедентний ентузіазм (понад 80 000 добровольців) указував на те, що галицька молодь бачила у вимушеній військовій співпраці з окупантами можливість сформувати повноцінну армію як запоруку здобуття державності. Очевидно, такими ж міркуваннями керувалися українські політичні та військові емігранти, коли створили в 1945 р. на базі дивізії «Галичина» першу українську дивізію Української національної армії й почали формувати другу дивізію здебільшого з вихідців із підрадянської України. Зрозуміло, що ці військові з’єднання слід сприймати вже в рамках не війни Німеччини та СРСР, а можливої боротьби західних демократій проти більшовизму.

Життя під окупацією: повсякдення війни

Перші місяці після нападу Німеччини на СРСР, коли нацисти ще не сформували власну окупаційну адміністрацію з її всюдисущим апаратом насильства й терору, були ознаменовані стихійним українським культурним і релігійним відродженням. Величезну роль у справі національного пробудження на початковому етапі війни відіграла українська преса, яку спрагле до альтернативи до більшовицької позиції населення жадібно розкуповувало. Газети виникали в усіх обласних і в багатьох районних центрах. Відомо понад 300 найменувань українських газет, що з’явилися в роки окупації, з них понад 100 мали доволі пристойні тиражі (наприклад, київське «Українське слово» та харківську «Нову Україну» видавали 50-тисячними накладами).

Територію Центральної, Південної та Східної України швидко вкрила мережа «Просвіт», яку відродили ті, хто був учасником цієї організації ще за часів української революції й національно-визвольної боротьби 1917—1920 рр. «Просвіти» сприяли появі сільських і міських хат-читалень, театрів, хорів, творчих аматорських гуртків, спортивних секцій тощо. У Києві за допомогою національних активістів, які повернулися з еміграції, було створено Спілку українських письменників, яка видавала популярний літературний журнал «Літаври», газети «Вісті» й «Український хлібороб».

Результатом культурного й національного піднесення перших місяців окупації було також стихійне відродження національної символіки. Українці відкрито використовували блакитно-жовтий прапор, національний герб, під час урочистостей виконували гімн «Ще не вмерла Україна...». В українських містах почали масово знищувати пам’ятники більшовизму й перейменовувати вулиці й майдани, повертаючи старі назви або даючи нові на честь українських національних діячів.

Паралельно з відновленням культурного життя в перші місяці окупації відбувалися стрімка відбудова церкви й відродження релігійної свідомості населення. Особливо швидко почала відроджуватися повністю знищена радянською владою Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). На той час вона збереглася лише на території Західної Волині та Полісся, які в 1920—1930-х рр. перебували під польською окупацією, та в еміграції. Головою церкви влітку 1941 р. неофіційно вважали Луцького єпископа Полікарпа (Сікорського).

Період відносного лібералізму в культурному й церковному житті завершився на зламі 1941—1942 рр. Стрімке піднесення національної свідомості українського населення не на жарт занепокоїло нацистів. Передусім гітлерівців збентежила наявність освітньої системи, яка продукувала кадри української національної інтелігенції. Розуміючи, що тільки неосвічений народ, який не має власної інтелігенції, може бути керованим, нацисти розпочали наступ на українську культуру зі школи й просвітницьких організацій. Згідно з розпорядженням Е. Коха, у рейхскомісаріаті Україна було ліквідовано систему середньої освіти, котру замінили на чотирикласні народні школи, у яких дітей «аборигенів» навчали читати, писати, рахувати й фізично працювати. Вища освіта була повністю ліквідована: інститути й університети закрили, а їхню матеріально-технічну базу та бібліотеки пограбували. Окрема система освіти була створена для дітей фольксдойче (етнічних німців) у Житомирській, Київській, Запорізькій і Дніпропетровській областях.

Упродовж 1942 р. було ліквідовано «Просвіту», а більшість її керівників — репресовано. Перестали діяти українські бібліотеки, театри, хори й спортивні товариства, створені на початку окупації. Молодь, яку масово почали вивозити на роботу до Німеччини, боялася збиратися на культурні заходи, що паралізувало українське національне відродження.

Зазнавши в 1942 р. гострого дефіциту кваліфікованої робочої сили на підприємствах, у роботі яких була зацікавлена німецька воєнна економіка, окупанти створили в Україні мережу професійних навчальних закладів нижчого й середнього рівня підготовки. Була заснована двоступенева система фахового навчання, перший щабель якої утворювали ремісничі й професійні курси, дворічні школи, ремісничі училища й навчальні майстерні, а другий — середні професійні школи, училища й технікуми.

Наприкінці 1941 — на початку 1942 рр. посилився ідеологічний контроль окупаційної влади за періодичними виданнями. Українська преса перетворилася на україномовні рупори нацистської пропаганди. Зі сторінок газет і журналів зникли статті, присвячені українській історії та літературі. Натомість з’явилися опуси про «багатовікову дружбу й культурний вплив великого німецького народу на український». Такі видання, як «Українське слово», «Вісті», «Литаври», «Український хлібороб», узагалі закрили, а співробітників їхніх редакцій репресували.

Драматичні та оперні театри змінили свій репертуар, зосереджуючись на постановках німецької класики, розбавленої аполітичними виставами чи операми з української й російської драматургічної спадщини. Основними відвідувачами театрів стали німецькі, італійські, угорські, словацькі та румунські офіцери, чиновники окупаційної адміністрації.

Ставлячись до етнічного населення як до людей, «неповноцінних у всіх відношеннях», нацисти намагалися позбавити українців їхнього культурного спадку, аби, як підкреслював Е. Кох, у майбутньому німці не знали, що на підкорених землях Сходу колись жили люди, які могли створювати мистецькі шедеври. Загалом з українських музеїв було викрадено й вивезено щонайменше 330 000 найцікавіших експонатів, з яких в Україну після війни повернулися лише десятки.

Паралельно з розкраданням музеїв нацисти влаштували пограбування й фактичне знищення українських бібліотек та архівів. З цією метою вже напередодні та на початку війни в Німеччині було сформовано спеціальні групи фахівців із Прусської бібліотеки та архіву. Серед найбільш пограбованих бібліотек України опинилася Львівська бібліотека Академії наук, з якої вивезли понад 5000 найдавніших рукописів, більш ніж 3000 стародруків, понад 2000 рідкісних гравюр, усі рукописи Ю. Словацького та А. Міцкевича, колекцію оригінальних малюнків А. Дюрера, усі книги-унікуми XVI століття, книги з королівських книгозбірень тощо. 15 000 книг було забрано з Київської бібліотеки імені С. М. Кірова, понад 7000 унікальних видань «зникло» з бібліотеки Київського університету, була розграбована Харківська бібліотека імені В. Г. Короленка. Загалом з українських книгозбірень було вивезено понад 50 000 000 книг і періодичних видань.

Найжахливішою втратою архівного фонду України стало знищення Київського центрального архіву давніх актів, який містив найбагатші колекції актових книг, укомплектованих у 500 фондах. Майже повністю було спалено Кіно-фото-фоноархів у Києві. Понад 1 000 000 справ загинуло в Київському обласному архіві. Колосальних збитків зазнали архіви Полтави, Харкова, Дніпропетровська, Донецька. Загалом в Україні безповоротно було знищено 21 000 000 архівних одиниць.

Остерігаючись релігійного відродження майже так само, як і національного, гітлерівці вирішили від самого початку підірвати церкву внутрішнім протистоянням і контролювати її повне невтручання в політичні справи. У листопаді 1941 р. Е. Кох видав спеціальні інструкції в справі церкви. У них було наказано стежити за тим, аби священики не робили політичних заяв; припинити практику висвячення єпископів без згоди німецької адміністрації; намагатися максимально роз’єднати наявні православні конфесії, використовуючи особисті суперечки між єпископами.

Особливо сильною на той час була Українська греко-католицька церква (УГКЦ) у Галичині на чолі з авторитетним митрополитом Андреєм (Шептицьким). Перебуваючи під захистом Ватикану, УГКЦ мала власну позицію в багатьох питаннях суспільного життя регіону. Відносний лібералізм німецького окупаційного режиму в дистрикті Галичина створював у діячів греко-католицької церкви ілюзію щодо можливого позитивного ставлення німців до створення української держави після перемоги над більшовизмом. Тож греко-католицьке духовенство, як і більшість населення регіону, вітало прихід німців у 1941 р. і впродовж усієї окупації закликало галичан зберігати лояльність до влади, сумлінно працювати, сплачувати податки, не втручатися в політику й своєю працею заслужити визнання за українцями права на власну державність у новій Європі.

Значною мірою таке позитивне ставлення до німців було зумовлене також тим, що Галичина була колишньою австрійською провінцією, де німецьку владу не розглядали як щось цілком екзотичне. Гітлерівський Рейх сприймали як таку саму німецьку державу, якою була імперія Габсбургів, і сподівалися на традиційні німецькі порядність, дисциплінованість та об’єктивність. Пам’ятаючи, що українці в Австрійській імперії були чи не найлояльнішою нацією, за що Відень толерував український культурний і національний рух, українське духовенство Галичини сподівалося, що за лояльність нова влада так само віддячить українцям правом на вільний розвиток.

Найбільш неприйнятними для греко-католицького кліру стали жахливі німецькі репресії проти єврейського населення. Рятуючи тисячі євреїв від геноциду, греко-католицькі священики вихрещували їх або видавали сфальшовані документи про хрещення. Митрополит А. Шептицький переховував у своїх палатах у Львові 15 родин єврейських рабинів і 150 єврейських дітей. У греко-католицьких монастирях знайшли притулок 1700 євреїв-утікачів із гетто. А. Шептицький єдиний із високих церковних ієрархів окупованої Європи в лютому 1942 р. звернувся з листом на ім’я рейхсфюрера СС Г. Гіммлера з протестом проти геноциду єврейського народу. У листопаді того ж року митрополит оприлюднив своє архіпастирське послання під назвою «Не убий!», у якому виступив із засудженням будь-яких репресій проти мирного населення й попередив, що відлучить від церкви будь-якого греко-католика, задіяного в них. Водночас митрополит Андрей продовжував вірити в можливість виникнення таких політичних умов, коли нацисти будуть змушені піти на поступки українцям і дозволять створити власну державу. Коли у квітні 1943 р. гітлерівці оголосили набір до української дивізії СС, владика вважав за необхідне підтримати цю акцію, акцентуючи на тому, що майже немає такої ціни, яку не варто було б заплатити за створення власної української армії.

Розрахунки вищого керівництва УГКЦ на зміну німецької політики щодо питання української державності не справдилися, однак толерантний курс церкви не змінився. Наприкінці 1943 р. і впродовж 1944 р. лояльність церкви була зумовлена необхідністю забезпечити фізичне виживання українського населення Галичини в момент проходження фронту.

Нищення цивільного населення й військовополонених в окупованій Україні

За роки окупації Україна втратила приблизно 4 000 000 цивільних громадян: 1 900 000 євреїв (75 % від усіх євреїв, знищених на окупованій території СРСР), 1 700 000 українців, близько 100 000 ромів; решту становлять росіяни, поляки, білоруси, болгари, татари, чехи та представники інших національностей. З 6 200 000 радянських військовополонених гітлерівці знищили 4 300 000, з яких на території України померло від ран, холоду, голоду й знущань або було вбито 1 800 000 осіб.

Безперечно, такі колосальні втрати серед мирного населення стали наслідком втілення політичних і расових доктрин нацизму. Звинувачуючи євреїв у «всесвітній змові», А. Гітлер прагнув знищити все єврейське населення Європи, і українські землі, на жаль, не стали винятком. Реалізуючи власний «афоризм» про те, що цигани — «народ веселий, але непотрібний», нацистський вождь прирік на тотальне винищення ще одну «неповноцінну» націю. Урешті-решт, боячись «біологічної сили» українців та інших слов’ян, А. Гітлер поставив за мету «зменшити» слов’янське населення Центральної та Східної Європи до 30 000 000 осіб.

Намагаючись у зародку задушити будь-який активний чи пасивний опір на окупованих територіях, фюрер іще до початку війни із СРСР наказував ліквідовувати в майбутньому всіх комуністів. А з листопада 1941 р. поширив цей наказ і на українських націоналістів, які, на його думку, виявилися надто нав’язливими в прагненні відродити державність.

Першими «під ніж» нацистської каральної машини потрапили євреї та комуністи. Єврейські погроми й масові страти євреїв, які провокували нацисти, розпочалися вже в перші дні війни. На кінець липня 1941 р. німецькі айнзацкоманди (нерідко з допомогою добровольців із місцевого населення та військовополонених) здійснили масові розстріли євреїв у Львові, Дрогобичі, Станіславові, Тернополі, Золочеві, Бережанах, Луцьку, Рівному, Дубні, Проскурові, Житомирі й Бердичеві. За перші шість місяців війни на Східному фронті професійні вбивці з айнзац-груп «Ц» і «Д», які діяли на території України, зуміли знищити майже 520 000 мирних жителів: понад 400 000 євреїв, 50 000 комуністів, 10 000 ромів, 3000 українських націоналістів, 2000 пацієнтів психіатричних лікарень, а також гомосексуалістів, свідків Єгови, осіб, що були носіями інфекційних захворювань, тощо.

Страшним символом масових страт мирного населення на початковому етапі війни стало урочище Бабин Яр у Києві, де лише за два дні (29 і 30 вересня 1941 р.) нацисти розстріляли 33 700 київських євреїв (зокрема дітей та немічних старих). Невинних людей звинуватили в підпалах, які здійснювали радянські диверсанти, і вивели на страту. Перші розстріли в Бабиному Яру, за німецькими документами, здійснювала «без жодної сторонньої допомоги» зондеркоманда 4а із залученням двох батальйонів (45 і 303) із полку охоронної поліції «Південь». Протягом усього періоду окупації Києва в Бабиному Яру щовівторка й щоп’ятниці тривали розстріли. Уже 3 листопада 1941 р. гітлерівці звітували, що в Києві було розстріляно 75 000 євреїв і 8000 політичних в’язнів. Загалом у Бабиному Яру нацисти знищили 150 000 осіб, зокрема 100 000 київських євреїв, а також комуністів, учасників радянського підпілля, українських націоналістів, військовополонених, утікачів із концтаборів і з примусових робіт, звичайних кримінальних злочинців.

Невдовзі подібні до Бабиного Яру «розстрільні місцевості» з’явилися також під Харковом, Львовом, Сталіном (Донецьком), Рівним. Уже з початку жовтня 1941 р. гітлерівці почали практикувати масштабні розстріли заручників із числа мирного населення. У відповідь на кожну диверсію радянського підпілля в містах стріляли навмання схоплених людей. Зокрема, у Києві в жовтні 1941 р. після чергових підпалів будинків радянськими диверсантами було розстріляно 300 заручників, у листопаді — ще 400 тощо. З розгортанням партизанського руху карателі почали знищувати цілі села, спалюючи або розстрілюючи їхніх жителів. За роки окупації нацисти під виглядом боротьби з партизанами частково або повністю спалили 321 українське село, убивши при цьому 49 274 мирні жителі. Найбільш жахливі розправи над українськими селянами були вчиненні в селах Кортеліси (убито 2875 осіб), Піски (860 осіб), Козари (4800 осіб), Корюківка (7000 осіб), Копище (3236 осіб) тощо. 1943 року, мстячись за дії українських повстанців, гітлерівці вбили щонайменше 2000 заручників із числа західноукраїнської інтелігенції й близько 3000 волинських та поліських селян.

Паралельно з розстрілами нацисти вирішили застосувати в Україні технологію масового вбивства людей, яку вже апробували їхні більшовицькі колеги, — голод. У листопаді 1941 р. на таємній нараді в Східній Прусії А. Гітлер ухвалив рішення про створення штучного голоду в Україні задля зменшення кількості споживачів сільськогосподарської продукції в регіоні. А вже в грудні німецька окупаційна адміністрація розробила план збільшення обсягу продовольчого постачання Рейху з України шляхом зменшення чисельності «надлишкових споживачів», якими, на переконання нацистів, були «євреї й населення українських міст, таких як Київ». Наслідком реалізації плану було скорочення населення українських міст за роки окупації на 53 %.

Іншими місцями, де здійснювали масові вбивства мирних громадян, стали німецькі концтабори. В Україні не було зведено дуже великих таборів смерті. Більшість із 180 концтаборів на території України налічувала від 2000 до 10 000 в’язнів. Щоправда, через жахливі умови утримання й масові страти ці табори мали високу «пропускну спроможність», оновлюючи свій контингент протягом кількох тижнів або місяців. Одним із найбільших в Україні був Янівський табір поблизу Львова, у якому загинуло понад 200 000 осіб (галицьких євреїв і радянських військовополонених).

Весна-літо 1942 р. принесли в Україну чергову хвилю анти-єврейського терору. Єврейське населення Сходу, Півдня та Центру України було майже повністю винищене. Уникнути знищення вдалося тільки тим євреям, яких, ризикуючи власним життям, рятувало місцеве християнське населення (сьогодні 2515 жителів України офіційно визнані урядом Ізраїлю Праведниками народів світу), і частково тим, хто жив на території румунської окупації, де репресії не мали такого тотального характеру, як у німецькій окупаційній зоні. Після масових розстрілів залишки єврейського населення Галичини (близько 278 000, тобто третина від довоєнної кількості) були зігнані в 50 міських гетто, де протягом 1942—1943 рр. майже всі вони померли від голоду й хвороб або були знищені під час ліквідації гетто. Загалом із майже 900 000 євреїв Галичини й Волині (колишніх підпольських земель) окупацію пережило 140 000, а з 1 800 000 євреїв підрадянської та підрумунської України — 660 000, половина яких мешкала в Буковині, Бессарабії й Трансністрії.

Другою групою мирного населення, яку нацисти знищували за етнічною ознакою, були українські роми. Досі точно не встановлено, скільки саме ромів було розстріляно. Припускають, що кількість ромів, яких гітлерівці стратили в окупованій Україні, сягнула 100 000 осіб.

Окремим пунктом серед злочинів нацизму в окупованій Україні вписане безпрецедентне знищення 1 800 000 військовополонених червоноармійців. У перші три тижні війни вермахт у загальних рисах намагався дотримуватися правил Женевської конвенції 1929 р., яка регламентувала поводження з військовополоненими. Однак 17 липня 1941 р. командування німецьких збройних сил погодилося з вказівками керівництва держави та нацистської партії, які зводилися до того, що ставлення до червоноармійців не може бути таким самим, як до полонених інших армій. За першу воєнну зиму в Україні померло 800 000 військових бранців. Протягом наступних років загинув або був убитий іще 1 000 000 полонених червоноармійців. Особливо страшними місцями знищення військових в’язнів стали Дарницький фільтраційний табір; Сирецький, Гоголівський, Бориспільський табори; табори на вулицях Керосинній (сьогодні — Шолуденка) та Інститутській у Києві; Янівський табір під Львовом, Грослазарет у Славуті, табір у Цумані, два табори в Кременчуці, табір у Ракові коло Проскурова тощо.

Найгіршим було те, що своїх військовополонених зреклася Й радянська влада. Усіх утікачів із полону, усіх колишніх полонених зараховували до категорії «зрадників». Лише протягом 1944 р. на території України до лав Червоної армії повторно забрали 142 000 колишніх полонених і оточенців, а до ГУЛАГу й на розстріл відправили 500 000 осіб за звинуваченням у міфічній «зраді».

Підсумовуючи, можемо з повним правом констатувати, що основним вектором окупаційної політики гітлерівців і їхніх союзників в Україні була реалізація плану економічного й культурного пограбування українських земель. Кінцевою метою окупації мало стати «очищення» України від її жителів шляхом часткового знищення, депортації та асиміляції. Українські землі врешті-решт мали бути використані для майбутньої німецької колонізації.

Найбільш яскравим виявом нацистської колонізаторської політики в Україні стало масове знищення мирного населення, військовополонених і руйнування економічних та культурно-історичних підвалин існування українського народу. Гітлерівці та їхні союзники не тільки жорстоко придушували щонайменший спротив, а й намагалися не допустити будь-якого вияву української культурної самобутності, релігійної чи політичної самосвідомості.