Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

Вступ СРСР у війну з Японією

Ненадійність пакту про нейтралітет між СРСР та Японією, укладеного ще 13 квітня 1941 р., змушувала Радянський Союз тримати на Далекому Сході 40 дивізій протягом усієї Другої світової війни. Майже стільки США та Великобританія разом використовували на Тихоокеанському театрі бойових дій. Така обережність Радянського Союзу була небезпідставною. Японське військове керівництво мало спеціальний план нападу на СРСР, відомий як «Кантокуен» («Спеціальні маневри Квантунської армії»). Вичікуючи зручного моменту для нападу, японське командування кілька разів вдавалося до корекції цього плану.

На початку літа 1945 р. японці різко активізували свою діяльність на кордоні із СРСР. Це виразно свідчило про підготовку до війни з Радянським Союзом. Японське військове командування в Маньчжурії та Кореї оголосило загальну мобілізацію всього чоловічого населення віком від 19 до 40 років, сформувало добровольчі загони польової жандармерії, підпорядкувало залізниці військовому керівництву, створило головний штаб BMC, штаб командувача ВПС та два штаби головнокомандувачів сухопутних сил. У результаті цих заходів було мобілізовано близько 20 000 000 осіб. Однак перспективи війни на два фронти не тішили японське керівництво, яке намагалося врегулювати відносини із СРСР дипломатичним шляхом. Але Радянський Союз уже був зв’язаний міжнародними зобов’язаннями перед союзниками.

Під час Кримської конференції одним із пунктів порядку денного була участь СРСР у війні з Японією. Й. Сталін пообіцяв долучитися до бойових дій на Далекому Сході через 2—3 місяці після завершення війни в Європі, але висунув вимоги, згідно з якими СРСР мав отримати колишні володіння й права Російської імперії, втрачені ще під час російсько-японської війни 1904—1905 рр. Ішлося про повернення військово-морської бази в Порт-Артурі (нині м. Люйшунь) і Південного Сахаліну та включення до складу Радянського Союзу Курильських островів. Окрім того, СРСР вимагав контролю над китайською Чанчуньською залізницею та збереження свого впливу в Монгольській Народній Республіці.

У липні 1945 р. японське керівництво на чолі з прем’єр-міністром К. Судзукі відкинуло умови Потсдамської декларації про припинення військових дій і капітуляцію. Виконуючи взяті на себе перед союзниками зобов’язання, СРСР 8 серпня 1945 р. оголосив війну імператорській Японії.

Українці в радянсько-японській війні

Головною ударною силою японців у Маньчжурії та Кореї було Квантунське угруповання загальною чисельністю понад 1000 000 осіб. До його складу входили власне Квантунська армія (750 000), армія Маньчжоуго[51] (118 000), війська внутрішньої Монголії (112 000), війська в Кореї (210 000) та на території Південного Сахаліну й Курилів (20 000 осіб). Вони об’єднувалися в 1-й, 3-й і 17-й фронти, 7 польових і 2 повітряні дивізії. Окрім того, була створена Сунгарійська річкова флотилія. Японський флот мав на озброєнні близько 3300 кораблів, зокрема 19 ескадронних міноносців і 38 підводних човнів.

Театр бойових дій охоплював величезну територію площею 1 500 000 км², а район морських операцій Тихоокеанського флоту простягався на 75 000 км. Надзвичайно несприятливим був рельєф місцевості, представлений гірськими хребтами (Великий Хінган — на заході, Ільхурі-Амлін і Малий Хінган — на півночі, Східно-Маньчжурська гірська система — на сході) та широкими повноводними річками (Амур, Аргунь, Уссурі), які перекривали всі шляхи з Монголії, Забайкалля, Приамур’я та Примор’я до центральних районів Маньчжурії. Важкими були й кліматичні умови.

Окрім того, японці облаштували глибоко ешелоновану лінію оборони, що складалася із 17 укріплених районів: 8 розташовувалися на приморському, 3 — на забайкальському й 6 — на приамурському напрямку. До складу цих районів входило близько 45 000 різноманітних довгострокових захисних споруд.

Для загального керівництва військовими операціями проти Японії було створено Головне командування Радянських військ на Далекому Сході на чолі з маршалом О. Василевським. Одночасно було сформовано три фронти: Забайкальський (командувач — маршал Р. Малиновський), 1-й Далекосхідний (командувач — маршал К. Мерецков) і 2-й Далекосхідний (командувач — генерал М. Пуркаєв). До морських операцій був залучений Тихоокеанський флот (командувач — адмірал І. Юмашев) і Червонопрапорна амурська флотилія (командувач — адмірал М. Антонов). Загальна чисельність далекосхідної групи радянських військ становила 1 750 000 особового складу, 30 000 гармат і мінометів, понад 5000 танків і САУ та стільки ж літаків. СРСР мав кількісну перевагу над Японією як у живій силі, так і в озброєнні (у гарматах, мінометах і танках — у 5 разів, у літаках — у 2 рази). До складу трьох фронтів були залучені з’єднання, перекинуті з європейського театру бойових дій, які мали відповідний досвід у подоланні глибокої оброни ворога за умов складного рельєфу.

Згідно зі стратегічним задумом радянського військового командування, наступ на японські позиції повинні були вести одночасно з двох протилежних напрямків. Ударне угруповання Забайкальського фронту мало наступати із заходу в напрямку Мукдена та Чанчуня, а війська 1-го Далекосхідного фронту зі сходу — Примор’я — у напрямку Гіріна й Чанчуня. Ці два напрямки розділяло 15 000 км. Радянське військове керівництво розраховувало змусити Квантунську армію воювати на два фронти, а широка протяжність та несприятливий рельєф мали ускладнити для японців оперативне перекидання військ. 2-й Далекосхідний фронт був націлений на Харбін і мав відіграти допоміжну роль у розгромі японського угрупування.

У ніч на 9 серпня 1945 р. війська всіх трьох фронтів перейшли державний кордон СРСР і вступили на територію Маньчжурії. Головні сили Забайкальського фронту вели наступ на позиції 3-го японського фронту. Попри слабкий спротив японців, наступ відбувався дуже повільно. Надскладним завданням було перекидання важкої броньованої техніки та механізованих військ через хребет Великого Хінгану. Тільки на третій день операції радянська армія змогла успішно подолати перевал і вийти на стратегічний простір Маньчжурської рівнини. До 14 серпня 6-та гвардійська танкова армія вийшла до Мукдена й Чанчуня й перерізала шляхи сполучення Квантунської армії з північним Китаєм.

Тим часом війська 1-го Далекосхідного фронту крок за кроком із кривавими боями долали японські укріплені райони. У боях під станцією Мадаоші (Муданьдзянський напрямок) японці задіяли понад 200 камікадзе. Обвішані сумками з 40 кг толу та ручними гранатами смертники кидалися під радянські танки та атакували із засідок штаби й командно-спостережні пункти Червоної армії. Під загрозою полону більшість японських солдатів підривалася гранатами, забираючи разом із собою й радянських воїнів. 17 серпня 1945 р. радянські війська прорвали японську оборону й захопили найбільше місто Маньчжурії Муданьцзянь. У ході наступальних боїв на муданьдзянському напрямку 25-та армія, що діяла в складі 1-го Далекосхідного фронту, втратила близько 1500 осіб убитими, 3200 пораненими та понад 15 зниклими безвісти, тоді як японці — 12 300 убитими й понад 138 000 полоненими (зокрема 27 генералів).

У наступальних боях уздовж узбережжя Тихого океану війська 1-го Далекосхідного фронту заволоділи містами й портами Північної Кореї — Юкі (Унгі) та Расін (Начжін). Протягом 13—16 серпня тривала Десантна операція Тихоокеанського флоту зі знешкодження японської військово-морської бази Сейсін. У ній було задіяно 6000 десантників та понад 260 літаків.

Війська 2-го Далекосхідного фронту просувалися в сунгарійському та жаохейському напрямках. У ході шестиденних боїв вони вклинилися в оборону противника на 50—200 км і розгорнули наступ на Цзямуси й Харбін.

Поразка Квантунської армії була неминучою. За таких умов уряд Японії 14 серпня ухвалив рішення про капітуляцію. Але японські збройні сили продовжували чинити опір, тож радянський наступ тривав іще три дні. Тільки 17 серпня, розуміючи безперспективність подальших бойових дій, головнокомандувач Квантунської армії О. Ямадо віддав наказ про здачу зброї радянським військам.

Останнім акордом радянської військової кампанії проти японців стало висадження десанту для захоплення стратегічних військових та цивільних об’єктів. Таке рішення головнокомандувача збройних сил на Далекому Сході маршала О. Василевського було продиктоване складними умовами рельєфу, що унеможливлювали швидке просування основних сил. Протягом доби радянський десант висадився в Мукдені, Чанчні, Порт-Артурі, Дальньому, Харбіні та Гіріні. Згодом сюди підтягнулися й основні радянські збройні сили.

З 19 серпня почалася масова капітуляція японців. Уся кампанія тривала 24 дні. Втрати японців становили 84 000 вбитими. У полон потрапили 148 японських генералів та близько 600 000 японських офіцерів і солдатів. Радянська армія захопила близько 3700 гармат, мінометів і гранатометів, 600 танків, 861 літак, 12 000 кулеметів, 200 автомобілів та всі кораблі Сунгарійської річкової флотилії. Червона армія втратила 12 000 убитими, з них близько 3000 були призваними з території України. Саме вони стали останніми солдатами, полеглими на полях битв Другої світової війни.

За мужність у боях звання Герой Радянського Союзу отримали 87 осіб, зокрема й уродженець України генерал А. Кравченко.

2 вересня 1945 р. на борту американського лінкора «Міссурі» в Токійській затоці підписали Акт про капітуляцію Японії. У складі радянської делегації були два українці: генерал авіації М. Воронов та голова радянської делегації — генерал К. Дерев’янко.

Генерал К. Дерев’янко, який очолив радянську делегацію, народився в селі Косенівка на Київщині (нині — Уманський район Черкаської області). Замолоду він обрав військову кар’єру. Чим було продиктоване рішення Й. Сталіна призначити на роль головного представника СРСР К. Дерев’янка? Чому вождь оминув О. Василевського, чий військовий талант був повною мірою розкритий під час боїв на Далекому Сході? Причин було дві: по-перше, К. Дерев’янко вільно володів англійською та японською мовами, а по-друге, знався на дипломатичному етикеті. Інтелігентний і освічений, він мав нав’язати приязні стосунки з генералом Д. Макартуром. Отриманий у Москві мандат П. Дерев’янка не обмежувався тільки підписанням Акта капітуляції Японії. З 1946 р. П. Дерев’янко був членом союзної Ради — консультативного органа держав-переможниць при американському головнокомандуванні окупаційними військами союзників у Японії. До того ж К. Дерев’янко мав й інше таємне завдання — побувати в містця вибухів ядерних бомб, ретельно задокументувати й доповісти про наслідки. Уже тоді було відомо про згубний вплив радіації на людський організм. Певно, Й. Сталін не хотів ризикувати здоров’ям бойових генералів. Зрештою, П. Дерев’янко сумлінно виконав своє завдання, але його здоров’я зазнало непоправних втрат, що й стало причиною передчасної смерті в 1954 р. у віці 50 років.