Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

Українці Польщі напередодні та на початку Другої світової війни У міжвоєнній Польщі жило понад 5 000 000 українців. Вони були найбільшою серед національних меншин республіки. Після смерті Ю. Пілсудського в 1935 р. Польщею керували послідовники маршала, які продовжували курс на зміцнення держави й посилення авторитарних тенденцій. Роль неформального лідера[6] держави перейняв новий генеральний інспектор збройних сил Е. Ридз-Сміґлий. Президент І. Мосцицький та прем’єр Ф. Славой-Складковський підтримували його політику. Для формалізації своєї ролі Е. Ридз-Сміґлий готувався стати президентом на виборах, які мали відбутися в 1940 р.

Зовнішньою політикою Польщі керував міністр Ю. Бек. За нього відбулося несподіване зближення Варшави з Берліном. А. Гітлер змальовував полякам перспективи спільного походу проти СРСР, заохочуючи Варшаву майбутніми територіальними здобутками в Радянській Україні. Частина польського керівництва сподівалася, що перенесення центру визвольної боротьби українців до УРСР сприятиме загасанню українського сепаратизму в Галичині та на Волині. Розраховуючи на таку можливість, поляки вели перемовини з німцями, тримаючи напоготові еміграційний Державний центр УНР. На відміну від ОУН, петлюрівці ставилися до поляків як до союзників. Варшава також фінансувала прометеївський рух — Інтернаціонал емігрантських визвольних організацій народів СРСР[7]. Для Берліна тимчасова дружба з Варшавою була лише одним зі способів здобути прихильність версальських переможців: приспати їхню пильність та оминути заборону на переозброєння вермахту. Апогеєм німецько-польської співпраці стала співучасть Польщі в гітлерівському розчленуванні Чехословаччини[8].

У відносинах із західними українцями режим Е. Ридз-Сміґлого пройшов шлях від пошуку компромісу до нової конфронтації. Протягом 1935—1938 рр. найбільша парламентська партія Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) намагалася порозумітися з польським урядом у рамках політики нормалізації. У цей час голова УНДО В. Мудрий навіть був віце-маршалом (віце-спікером) польського сейму. Однак відносини Варшави з легальним політичним сектором українців зіпсувалися. Нормалізація не принесла сторонам очікуваних результатів. У галузі економічних, політичних та культурних прав українці, як і раніше, залишалися дискримінованими. Ситуація навіть погіршилася[9]. Співпраця з українцями не послабила й впливу ОУН. Польські та українські інтереси кардинально розійшлися під час чехословацької кризи 1938—1939 рр.

Українці радо вітали створення автономної Карпатської України в жовтні 1938 р. і всіляко допомагали національному державотворенню в цій частині Чехословацької Республіки. Натомість Варшава рахувалася із загрозою перенесення української активності із Закарпаття до Галичини. На загальне переконання події в Закарпатті інспірувала гітлерівська Німеччина, яка таким чином готувала плацдарм для експансії чи то проти СРСР, чи то проти Польщі. 9 грудня 1938 р., коли Варшава напружено відстежувала події на Закарпатті, українські парламентарі винесли на розгляд польського сейму «Проект конституційного закону Галицько-Волинської землі», який передбачав надання автономії Західній Україні. Звісно, ця ініціатива УНДО не дістала схвалення поляків. 1938 р. курс на нормалізацію було згорнуто. Польський уряд посилив репресії проти українців, звинувачуючи їх у германофільстві (часто небезпідставно). У ставленні до Закарпаття Польща цілком підтримувала претензії Угорщини й активно сприяла окупації краю угорськими військами в березні 1939 р.

Виникнення незалежної соборної України вимагало серйозного перекроювання усталених політичних кордонів у Європі. Єдиною державою, яка демонструвала готовність цим займатися, була Німеччина. Логічно, що орієнтація на Берлін стала основною для українських націоналістів. Однак лідери ОУН як ветерани перших визвольних змагань добре засвоїли, що краще мати важелі впливу на політику обох ворожих таборів світової війни.

Західні уряди проводили курс на «умиротворення агресора» (тобто А. Гітлера), тому були підстави сподіватися, що вони не стали б сприймати українське питання апріорі вороже. Невдовзі після Мюнхенської угоди, 14 грудня 1938 р., Сенат Франції звернувся до міністра закордонних справ Ж. Бонне із запитом, чи зберігає чинність військова конвенція французько-польського договору 1921 р. Відповідно до цього документа, Франція зобов’язувалася надати Польщі військову допомогу в разі агресії. Ж. Бонне підтвердив чинність конвенції, однак зауважив, що дія французьких гарантій не поширюється на випадок збройного повстання проти польського уряду. Інакше кажучи, Франція не збиралася підтримувати Польщу в боротьбі проти українського визвольного руху.

Голова Проводу українських націоналістів (ПУН) А. Мельник зі своїм найближчим оточенням перебував у Римі. Аж до моменту вступу Італії в Другу світову війну влітку 1940 р. він міг вільно взаємодіяти з осередками українських націоналістів в усьому світі. У липні 1939 р. ПУН провів у Венеції нараду теренових провідників ОУН Західної Європи та Північної Америки (були присутні, зокрема, О. Грановський із США та В. Коссар із Канади). Представники з країн демократичного Заходу отримали інструкції, як діяти в разі розгортання війни їхніх урядів із Німеччиною[10]. Тоді ж вирішили перенести ПУН з Італії до нейтральної Португалії[11]. Для підготовки переїзду на Піренейський півострів спрямували члена ОУН М. Мушинського. Подальший стрімкий розвиток подій призвів до того, що замість Лісабона А. Мельник у липні 1940 р. затримався в Берліні.

Запізніла спроба відновити європейську систему стримування Німеччини відбулася вже після даремного принесення Чехословаччини в жертву в рамках політики «умиротворення». А. Гітлер зажадав від Польщі приєднатися до Антикомінтернівського пакту[12], оскільки це вже зробила Угорщина. Е. Ридз-Сміґлий відкинув пропозицію. Незважаючи на попереднє обговорення планів походу в Радянську Україну, а також на участь Польщі в спільному розчленуванні Чехословаччини, польський лідер не бажав прямо пов’язувати свою країну з гітлерівським блоком. Слідом за Судетами А. Гітлер почав вимагати «відновлення справедливості» на Балтиці. Нові територіальні претензії Третього Рейху стосувалися Вільного міста Данциг і так званого «польського коридору»: частини Поморського воєводства, яка забезпечувала вихід Польщі до Балтійського моря й водночас відокремлювала німецьку Померанію від Східної Пруссії. Оскільки Франція й Велика Британія збиралися захищати Польщу, ситуація загрожувала вибухом нової світової війни.

У квітні-серпні 1939 р. у Москві тривали переговори між СРСР, Францією та Великою Британією щодо укладення угоди про взаємодопомогу в разі воєнної агресії Німеччини. Уповноважений радянським керівництвом К. Ворошилов зажадав від західних дипломатів, щоб Червоній армії для відбивання німецької агресії надали дозвіл на проходження через Румунію та польські Віленщину й Галичину. Він прямо вимагав згоди на радянську окупацію цих територій як умови для порозуміння. Е. Ридз-Сміґлий так прокоментував радянську пропозицію: «З німцями для нас існує небезпека втратити нашу свободу. А з росіянами ми втратимо нашу душу». Оскільки нескромні вимоги Москви були неприйнятними для Варшави, ініціатива зі створення антигітлерівської коаліції влітку 1939 р. виявилася безрезультатною. Британці хоч і не могли задовольнити претензій СРСР, але сподівалися, що сам факт переговорів стримає Німеччину від нападу на Польщу. У цьому вони прорахувалися.

На фоні багаторічної безупинної антикомуністичної пропаганди Берліна та «антифашистської» риторики Москви порозуміння А. Гітлера з Й. Сталіним у серпні 1939 р. відбулося досить несподівано. Та насправді ґрунт для нормалізації відносин між Третім Рейхом і СРСР готували заздалегідь. Добровільну відмову Берліна від закарпатського плацдарму — а саме так Й. Сталін сприймав створення автономної Карпатської України — у Москві сприйняли позитивно й з полегшенням.

Пакт Молотова — Ріббентропа став підсумком низки переговорів, зокрема й секретних, які тривали з весни 1939 р. за участю дипломатичних представництв обох держав у Туреччині. Німецький «Білий план» вторгнення в Польщу, розроблений у квітні-червні 1939 р., передбачав ведення бойових дій тільки на заході від Вісли. Інші території не цікавили німецьких стратегів, очевидно, тому, що про них уже подбали німецькі дипломати. Таким чином, знищення української державності на Закарпатті стало прологом до налагодження взаємин між двома диктаторами.

2 вересня 1939 р., тобто наступного дня після нападу Німеччини на Польщу, відбулося пленарне засідання польського сейму, на якому виступив прем’єр-міністр Ф. Славой-Складковський, запевнивши депутатів у неодмінній перемозі Польщі у війні. На цьому засіданні також висловлювалися депутати, які були представниками національних меншин — українців та євреїв. С. Скрипник[13] від Волині й В. Мудрий від Галичини висловили лояльність до польської держави й закликали українців стати на захист республіки, забувши про всі кривди минулого. С. Скрипник провів паралелі між 1939 і 1920 рр., коли українці також билися пліч-о-пліч із поляками. В. Мудрий поінформував про резолюцію Крайового конгресу УНДО 24 серпня, у якій було відзначено, що «українці виконають обов’язок і принесуть усі жертви для оборони держави». Виступи українських депутатів переривали оплески в сесійній залі. В умовах початку війни легальні українські партії не могли не заявити про лояльність до Польщі. При цьому вони навряд чи щиро пробачили офіційній Варшаві провал політики нормалізації.

Президент І. Мосцицький оголосив у країні воєнний стан і призначив маршала Е. Ридз-Сміґлого головнокомандувачем збройних сил. Мобілізація, яка розпочалася заздалегідь, привела до війська близько 1 000 000 громадян, серед яких нараховувалося до 120 000 західних українців. Майже всі українці у Війську Польському служили рядовими або ж молодшими офіцерами. Такий стан справ став наслідком напружених польсько-українських відносин і недовіри з боку офіційної Варшави до представників найчисленнішої національної меншини республіки. Полки, укомплектовані призовниками з Галичини й Волині, билися під командуванням польських офіцерів на всіх ділянках фронту. На захист Польщі також стали ветерани Армії УНР, які служили офіцерами Війська Польського за контрактом[14]. Близько 8000 бійців-українців загинули під час вересневої кампанії.

У військовому відношенні Польща була значно слабкіша за Третій Рейх. Уже протягом перших двох тижнів кампанії вермахт завдав важких поразок Війську Польському й захопив переважну більшість польських етнічних територій республіки. На заході країни німці блокували головні міста та оточили польські дивізії. Ще залишалися боєздатні військові частини в тилу, але їм доводилося діяти в менш сприятливому для оборони середовищі — серед українців та білорусів, які мали значно меншу мотивацію захищати польську державність.

Військово-політичне керівництво Польщі у війні з Німеччиною розраховувало на нейтралітет СРСР, сприяння Румунії та військову допомогу Великої Британії й Франції. 14 вересня верховний головнокомандувач Е. Ридз-Сміґлий наказав військам відступати на південний схід Польщі й концентруватися на так званому «румунському плацдармі»[15] — у гірському укріпленому районі між Карпатами, Дністром і Стриєм біля румунського та угорського кордонів. Тут, серед українців-галичан і гуцулів, використовуючи переваги місцевості, мали тримати оборону залишки польської армії. Звідси повинен був керувати війною уряд. План Е. Ридз-Сміґлого полягав у тому, щоб за допомогою військових постачань союзників через Чорне море й румунську залізницю утримувати оборону цього «альпійського редуту», поки Франція та Англія будуть готові виконати свої союзницькі зобов’язання й розпочнуть повноцінні бойові дії на західному фронті. У відносинах із СРСР польське керівництво покладалося на пакт про ненапад 1932 р.

Щоб завадити противникові відвести війська з Полісся й Берестейщини до Карпат, німці спрямували значні сили в наступ на Львів. Утім, до того як почалося радянське вторгнення, ситуація не здавалася польському керівництву безнадійною.

17 вересня 1939 р. радянські війська перетнули кордон із Польщею. Е. Ридз-Сміґлий видав директиву польським військам не вступати в бої з Червоною армією й відступати до Румунії або Угорщини. Польська влада й командування, які перебували в Косові (зокрема президент І. Мосцицький, прем’єр Ф. Славой-Складковський та сам Е. Ридз-Сміґлий), перетнули кордон із Румунією, де їх інтернували за наполяганням Німеччини. Члени еміграційного уряду УНР (А. Лівицький, О. Лотоцький, В. Сальський, Р. Смаль-Стоцький та А. Яковлів), які перебували у Варшаві, також збиралися евакуюватися до Румунії. Однак у хаосі воєнного часу вони не змогли вчасно покинути Польщу, і врешті урядовців УНР інтернували німецькі війська.

Більшість вояків-українців, зокрема контрактові офіцери, потрапила до німецького полону. Доля тих, які здалися Червоній армії, була різною. Рядових українців переважно швидко звільнили. Деякі разом із польськими колегами опинилися у в’язницях і таборах. Серед інших польських офіцерів навесні 1940 р. у Катинському лісі загинув православний капелан Симон Федоронько та багато інших українців. Кільком десяткам українців вдалося евакуюватися з підрозділами Війська Польського на Захід. Серед них були пілоти польських ВПС М. Опаренко, С. Нагнибіда та Ю. Сальський (син міністра військових справ УHP В. Сальського).

Пристановище у Франції під час «дивної війни»

Німецька агресія проти Польщі стала початком Другої світової війни. Виконуючи союзницькі зобов’язання[16],3 вересня 1939 р. Франція й Велика Британія оголосили Німеччині війну, але надати полякам дієву військову допомогу ще під час вересневої кампанії вони не змогли. 12 вересня у французькому місті Аббевіль відбулося засідання англо-французької Вищої воєнної ради — першого координаційного органа антигітлерівської коаліції. Вторгнення Радянського Союзу 17 вересня не призвело до оголошення війни Москві ані Польщею, ані її західними союзниками. Загарбницький характер дій СРСР не викликав сумніву, однак протистояти одразу двом агресорам західні демократії не мали ані політичної волі, ані достатніх сил. Формальним виправданням для Великої Британії був таємний протокол до англо-польського воєнного договору 1939 р., який зобов’язував британців боронити Польщу лише від Німеччини.

Польські війська, які в боях із вермахтом та Червоною армією змогли відступити до Румунії, Угорщини або Литви, невдовзі успішно дісталися Франції. Однак вище політичне керівництво Польщі застрягло в Румунії надовго. Сподівання Е. Ридз-Сміґлого на тісні польсько-румунські відносини, коріння яких сягало ще 1919 р., не виправдалися. Хоча король Румунії Кароль II і співчував полякам, але безпомічність західних демократій під час вересневої кампанії свідчила не на користь антигітлерівської коаліції. Тож коли Берлін зажадав від Бухареста затримати польський уряд, Кароль II не став опиратися. Частині польських чиновників, зокрема поморському воєводі В. Рачкевичу, усе ж удалося уникнути інтернування й прибути до Парижа.

Перебуваючи в Румунії, президент І. Мосцицький подав у відставку. За наполяганням французів, свої повноваження він передав В. Рачкевичу, що не суперечило чинній Конституції Польщі. Першим кроком новопризначеного президента став розпуск попереднього кабінету міністрів і створення уряду на чолі з генералом В. Сікорським[17].27 жовтня з Румунії про свою відставку оголосив й Е. Ридз-Сміґлий. Повноваження верховного головнокомандувача й генерального інспектора збройних сил також перейшли до В. Сікорського.

Еміграційний уряд спочатку осів у Парижі, а в листопаді 1939 р. переїхав до французького міста Анже. Своїм існуванням він засвідчував відмову від капітуляції перед А. Гітлером і невизнання окупаційних режимів, встановлених Берліном і Москвою. В Анжерській декларації, оприлюдненій 18 грудня, еміграційний уряд визначав гітлерівську Німеччину як головного ворога Польщі. Декларація констатувала, що між Польщею та СРСР де-факто триває війна, хоча де-юре вона не оголошена. У рамках боротьби антигітлерівської коаліції декларація проголосила створення польської армії на Заході, а також санкціонувала партизанську боротьбу на окупованих територіях.

Низку підпільних організацій на території Західної України польські офіцери створили ще до завершення вересневої кампанії. Наприклад, у Львові виникла Польська організація боротьби за свободу М. Янушайтіса-Жеготи, у Станіславові — Таємна військова організація на чолі з майбутнім героєм Варшавського повстання 1944 р. Я. Мазуркевичем. Наприкінці 1939 р. більшість польських підпільних структур об’єдналася в Союз збройної боротьби (СЗБ)[18], керований польським еміграційним урядом. Формування СЗБ діяли також проти радянської адміністрації на Західній Україні. Протягом 1940 р. основні осередки польського руху опору в УРСР були розгромлені каральними органами. Призначеного керівником СЗБ у зоні радянської окупації М. Токаржевського-Карашевича заарештували 7 березня 1940 р. під час спроби переходу німецько-радянського кордону. У січні 1941 р. НКВС полонив іще одного керівника СЗБ Л. Окулицького.[19] Таким чином, формальні декларації польського уряду про ворожість до СРСР підкріплювалися реальними діями, і в цьому полякам допомагали держави антигітлерівського блоку.

Протягом 1939—1940 рр. Франція була місцем політичної активності не лише польського еміграційного уряду, а й українського. Після того, як німці інтернували президента А. Лівицького та варшавський осередок УНР, на волі ще залишався голова Ради міністрів В. Прокопович та інші українські урядовці. З 1920-х рр. вони перебували в Парижі. Паризьке середовище УНР послідовно займало позицію прихильників антигітлерівської коаліції. Уже у вересні 1939 р. паризька газета «Тризуб», яку редагував В. Прокопович, опублікувала заяву лідерів петлюрівської еміграції. У ній було наголошено: «Як би не розгорнулися події, українці добре знають, де їх місце в страшних і рішучих перипетіях світової драми, що надходить в жахливій грозі і бурі воєнній. Ми разом з Францією, Англією і Польщею... ми знаємо, що боротимемося за правду і справедливість, за право нашого власного народу на державну самостійність... ми тим самим продовжуємо непримиренну боротьбу й проти нового германського союзника — Москви, нашого одвічного ворога, і змагаємося за визволення з московських кайданів України...»

Українські емігранти в Парижі сподівалися, що подальше зближення СРСР із Німеччиною після вересневої кампанії призведе до воєнного зіткнення антигітлерівської коаліції з Москвою. У цьому вони вбачали шанс на повернення до Києва з допомогою англо-французьких військ. На початку жовтня 1939 р. В. Прокопович створив Український комітет, на який було покладено завдання об’єднати всі українські політичні осередки для репрезентації національних інтересів перед західними демократіями. Комітет налагодив відносини з польськими, французькими й британськими політичними колами та зумів привернути на свій бік емігрантів УНДО, яких представляв В. Соловій. За посередництва директора Українського бюро в Лондоні В. Кисілевського В. Соловій інформував британське міністерство зовнішніх справ про становище українців на зайнятих Червоною армією територіях Польщі й про плани щодо організації визвольної боротьби.

31 грудня 1939 р. «Тризуб» повідомив читачам, що на підставі «Закону про тимчасове Верховне управління УНР» ще 16 грудня[20]А. Лівицький з огляду на неможливість виконувати свої функції передав обов’язки президента УНР В. Прокоповичу. Офіційне повідомлення містило важливе застереження про те, «що на заяви, виступи і акти Уряду УНР із самого початку війни всю відповідальність ухвалив на себе пан Вячеслав Прокопович і за ту діяльність Пан Президент Андрій Лівицький і ті його співробітники, що під окупацією з ним лишилися, жодної відповідальності не несуть». На президентській посаді В. Прокопович сформував новий еміграційний уряд на чолі з О. Шульгиним, який також був призначений міністром закордонних справ УНР. Генерал О. Удовиченко став міністром військових справ, І. Косенко — державним секретарем. Були здійснені також інші призначення.

У березні 1940 р. уряд О. Шульгина направив меморандум заступникові держсекретаря США С. Велсу, який здійснював дипломатичну місію у Європі. У цьому документі було засвідчено відданість УНР демократичним принципам та антигітлерівській коаліції, порушено питання про становище України під радянською окупацією й стверджено, що для встановлення справжнього миру в Європі необхідне відновлення української суверенної держави й держав інших поневолених Москвою народів. Копії меморандуму надіслали урядам Франції та Великої Британії.

У Франції діячі УНР мали сильного конкурента — ОУН. Націоналісти гостро критикували петлюрівське середовище за полонофільство й заперечували претензії Українського комітету на роль головного репрезентанта українців на Заході. ОУН мала власний проект організації-виразника національних інтересів перед антигітлерівською коаліцією — Українське політичне представництво. За задумом А. Мельника, Українське політичне представництво мало бути оформлене на загальному конгресі української діаспори й діяти на території Франції. Навесні 1940 р. націоналісти покладали сподівання, що така організація постане на об’єднавчому конгресі українців у Вашингтоні. Однак натомість американські українці створили Український конгресовий комітет Америки, про який ітиметься далі. Від імені Українського комітету В. Соловій намагався порозумітися з ПУН на переговорах у Римі в січні 1940 р., однак безуспішно.

Поки ідея Українського політичного представництва залишалася нереалізованою, ОУН провадила свою політику у Франції через Український народний союз (УНС). Це об’єднання українських громад і товариств у Франції заснували М. Сціборський та О. Бойков іще в 1932 р. Напередодні Другої світової війни союз об’єднував майже сто організацій по всій Франції. Спочатку УНС очолював генерал Армії УНР і член ПУН М. Капустянський. 1938 року французька влада звинуватила кількох діячів УНС, зокрема голову М. Капустянського та визначного публіциста й організатора М. Сціборського, у германофільстві та вислала з країни. Відтоді Союз очолював П. Заворицький, однак сильний вплив на УНС із боку ОУН зберігався. Заступником П. Заворицького був О. Бойків — голова Теренового проводу ОУН у Франції.

УНС друкував у Франції газету «Українське слово». На сторінках цього видання регулярно з’являлися публікації із засудженням німецької колоніальної політики та змови А. Гітлера з Й. Сталіним. Ще раніше «Українське слово» викривало темну роль Польщі в знищенні Карпатської України. У публікації за 18 червня 1939 р. було зазначено: «Ми, українці, не хочемо чути від вас повчання і не потребуємо вашого милосердя. Ми самі добре знаємо, що нам належить, хто наш ворог і що ми можемо виграти чи втратити. Ми ніколи не виношували ідею, що зможемо отримати якийсь подарунок від А. Гітлера, цього добре відомого хижака. Він — представник германської „вищої“ раси, заклятий ворог слов’янської раси... Але ще меншого ми чекаємо від наших сусідів, наших „добрих слов’янських братів“...»

У випуску за 24 вересня 1939 р. «Українське слово» звинуватило Німеччину в торгах українськими землями для задоволення власних інтересів. У жовтні газета наголошувала, що саме відсутність сильної української держави полегшує, з одного боку, домінування в Східній Європі Німеччини, а з другого, — поширення російсько-більшовицького впливу на Захід. Автори видання не вірили в намір А. Гітлера відновити українську державність і переконували, що Німеччина прагнула України лише як своєї колонії, населеної «народом-прислужником». В одній із публікацій було стверджено, що українці не хочуть від Німеччини нічого: ніякої незалежності й жодної допомоги. Єдине, чого вони вимагають, це щоб німці «припинили займатися українцями і щоб вони забули, що існує на світі український народ».

Перебуваючи у Франції, польський еміграційний уряд розгорнув активне військове будівництво. Уже навесні 1940 р. було сформовано 1-шу гренадерську дивізію генерала Б. Дуча, 2-гу стрілецьку піхотну дивізію генерала Б. Пругар-Кетлінга, окрему бригаду підхалянських стрільців генерала 3. Богуша-Шишки, 10-ту бронетанкову кавалерійську бригаду генерала С. Манка. Тривала організація нових піхотних дивізій, було створено дивізіон військово-повітряних сил, а також бригаду карпатських стрільців генерала С. Копанського в Сирії.

Для виконання мобілізаційних планів поляки вимагали призову у власні збройні сили українців — громадян Польщі, що жили у Франції[21]. На противагу цьому УНС намагався отримати дозвіл французького уряду на створення окремого Українського легіону. Для цього діячі УНС О. Бойків та Л. Гузар зв’язалися з міністерством закордонних справ Франції, домовлялися з політичними та військовими колами, зокрема із завідувачем «європейської секції» міністерства закордонних справ Опено та генеральним консулом Д. Леві. Домогтися від французів права на створення власної військової одиниці їм не вдалося. Натомість українцям надали право вибору: служити в польській армії чи у французькому Іноземному легіоні. Французи уповноважили УНС видавати призовникам-українцям посвідчення, які підтверджували б їхню національність і дозволяли уникнути польської мобілізації. Управа союзу розгорнула широку інформаційну кампанію за вступ українців до лав Іноземного легіону й проти мобілізації до польських збройних сил. Протоколи еміграційного уряду Польщі свідчать, що ця агітація була успішною.

З метою вироблення загальних підходів до розв’язання українського питання 13 листопада 1939 р. польський еміграційний уряд створив Комітет міністрів у справах краю на чолі з генералом К. Соснковським — прихильником активних дій проти Радянського Союзу й координатором СЗБ. Уже 28 листопада Комітет підготував для В. Сікорського декларацію, у якій пропонував організувати спільний польсько-український фронт проти окупантів. Декларація припускала можливість визнання української держави в Наддніпрянщині за умови її об’єднання на федеративних засадах із Польщею. При цьому питання проходження польсько-українського кордону ставили в залежність від ступеня пов’язаності суб’єктів федерації. В. Сікорський скептично поставився до сміливих пропозицій комітету.

Наприкінці листопада розпочалася підготовка до скликання Національної Ради Польщі — дорадчого органа еміграційного уряду з функціями парламенту. Тоді постало питання про включення до її складу представників національних меншин, зокрема українців. Незважаючи на рекомендації члена Комітету міністрів у справах краю Я. Станьчика, у створеній 9 грудня Національній Раді не знайшлося місця для українців. Пізніше польський уряд планував залучити лояльних українців до Національної Ради з допомогою В. Соловія. Деякий час польська влада фінансувала діяльність цього політика. Однак наприкінці 1940 р. уряд В. Сікорського вирішив припинити підтримувати В. Соловія й навіть відмовив йому в наданні візи з Португалії до Великої Британії.

Офіційні заяви еміграційного уряду в Анже в грудні 1939 р. проголошували лише загальні принципи дотримання прав національних меншин, які залишилися вірними польській державі. Та вже на початку 1940 р. різко зросли шанси збройного зіткнення антигітлерівської коаліції й Радянського Союзу. У зв’язку з цим польське еміграційне середовище у Франції почало активно обмірковувати українське питання в контексті можливого розпаду СРСР. Польські ендеки[22] сповідували традиційно антиукраїнські погляди. Послідовники Ю. Пілсудського згадали про федеративні ідеї покійного маршала й пропонували сприяти створенню буферної української держави східніше від Збруча. Найближче оточення В. Сікорського займало вичікувальну позицію й зважало на думку союзників. У лютому 1940 р. у донесеннях Анжерському уряду було відзначено, що українці розчарувалися в радянській владі, а їхні сподівання на Берлін не виправдалися. Отже, з’явилися передумови для польсько-українського зближення. Розкол ОУН польські аналітики сприйняли як початок занепаду цієї організації та послаблення її впливу на українців під німецькою окупацією.

Цікава дискусія польських експертних середовищ з українського питання цього періоду представлена в меморандумах до уряду О. Гурки та Б. Лонгхампса. Референт із міжнаціональних справ міністерства закордонних справ О. Гурка підготував 4 січня 1940 р. меморандум під назвою «Сучасний стан українських справ». 16 лютого доктор Б. Лонгхампс відреагував на нього «Зауваженнями до Меморандуму д-ра Гурки „Сучасний стан...“». У відповідь 24 лютого О. Гурка направив до уряду «Доповнення до Меморандуму...», а Б. Лонгхампс уже наступного дня знову подав критичні зауваження. У чому полягали розбіжності в поглядах експертів?

О. Гурка вважав, що під час війни проти СРСР українське питання неодмінно постане на порядку денному західних демократій. Польському уряду важливо перехопити ініціативу й стати головним провідником української політики союзників, незамінним посередником між українським політичним середовищем та урядами Франції й Великої Британії. Для цього польський уряд має першим виступити з офіційною декларацією про підтримку самостійницьких прагнень українців. На противагу ОУН, О. Гурка пропонував всіляко підтримувати еміграційний уряд УНР та представників легальних українських партій міжвоєнної Польщі, передусім УНДО. Експерт вважав, що прихильники УНР мають більший вплив на Центральну Україну, ніж «галицька» ОУН. На його думку, перемогти Росію й убезпечити Польщу зі сходу було можливо лише за допомогою українського фактору.

Б. Лонгхампс доводив, що відродження української державності — «справа безнадійна», а український фактор не відіграватиме важливої ролі в майбутньому протистоянні союзників із СРСР. Отже, польському уряду немає сенсу бути промоутером української справи. Українські емігрантські осередки Б. Лонгхампс вважав ненадійними й нелояльними до Польщі. На його думку, гіпотетична поява української держави не полегшила, а ускладнила міжнародне становище Польщі, оскільки призвела до нескінчених територіальних конфліктів між двома країнами.

Українському питанню були присвячені й меморандуми авторства Л. Гродліцького, Є. Клімковського, К. Александровича, Є. Стемповського та інших представників польської еміграції. Питання, порушені в цих документах, торкалися визнання або невизнання українського народу, його визвольних прагнень і представницьких політичних організацій; доцільності існування української держави на Наддніпрянщині, її політичного зв’язку з Польщею; проходження українсько-польського кордону та статусу української національної меншини в Польщі. Звернення до уряду В. Сікорського підготував також українець, капітан польської авіації С. Нагнибіда. Між іншим, він пропонував створити в Румунії спільний польсько-український штаб для координації антирадянської партизанської боротьби в Галичині.

Польський уряд вдався й до деяких практичних кроків для порозуміння з українцями. 10—11 січня 1940 р. у польському посольстві в Бухаресті відбулися таємні переговори з представниками українських земель Румунії (В. Залозецьким, І. Гаврилюком, Ю. Сербинюком) та осередку УНР у цій країні (В. Трепке, Д. Геродотом, Г. Порохівським). Сторони узгодили позиції в ставленні до обох окупантів та обговорили можливості організації спільної боротьби. Участь у цих переговорах серед інших поляків брав Є. Ґедройць[23]. Уряд В. Сікорського підтримував дружні українські організації фінансово. Так, Український комітет В. Прокоповича в Парижі отримав допомогу в розмірі 60 000 франків. Деякий час польський уряд продовжував фінансувати прометеївський рух. Тільки в березні 1940 р. на підтримку української, грузинської, азербайджанської, північнокавказької, козацької й туркестанської секцій руху було виділено 63 000 франків, з них 20 000 — безпосередньо українцям.

Допомога петлюрівській течії української еміграції, намагання тримати її в полі зору та контролювати варто розглядати в контексті підготовки уряду В. Сікорського до війни із СРСР. Поляки непокоїлися, що українське питання буде вирішене без їхньої участі й без урахування інтересів відродженої Польщі. 2 квітня 1940 р. відділ із питань національностей при Департаменті інформації та документації підготував таємне повідомлення для міністра інформації Станіслава Стронського. У документі ішлося про те, що українські націоналісти ведуть переговори про координацію дій з О. Шульгиним. Більше того, представники ОУН розпочали переговори з представниками урядових кіл Франції. Автори документа пропонували запобігти консолідації українських емігрантів та франко-українському зближенню. Для цього польський уряд мав переконати французьке керівництво, що ОУН не є виразником прагнень усього українського народу й що націоналісти на території Франції діють в інтересах Берліна. Натомість рекомендував надавати більшу підтримку О. Шульгину й сприяти поширенню впливу петлюрівців на українське населення під німецькою й радянською окупацією.

Агітація УНС за створення українського легіону при збройних силах Франції також непокоїла уряд В. Сікорського. Щоб перехопити ініціативу, експерти пропонували організувати українські національні підрозділи в складі польської армії. На початку 1940 р. співробітник міністерства військових справ еміграційного уряду К. Чарковський-Голейовський виклав цю пропозицію в меморандумі на ім’я заступника військового міністра М. Кукеля. Меморандум передбачав організацію українських частин із власним прапором, командуванням та офіцерським складом. Як пізніше згадував сам К. Чарковський-Голейовський, генерал М. Кукель і деякі польські міністри зустріли його пропозиції «із зацікавленням та усними похвалами, але все те не дало жодних конкретних наслідків».

Тим не менше питання створення української армії деякий час перебувало на порядку денному польського уряду. 6 січня 1940 р. В. Сікорський доручив комітету міністрів у справах краю опрацювати серед інших українських тем також ідею військової співпраці. 18 січня комітет надав позитивні висновки щодо можливості організації українських військових частин. На розгляд прем’єра було подано проект тимчасового статуту для українського підрозділу, згідно з яким вище керівництво мало бути польським, відзнаки — польськими та українськими, командною мовою — українська, а службовою — польська, душпастирство — українським, судочинство — польським. 19 лютого секретар МЗС Польщі 3. Гралінський ознайомив із пропозицією створення українських частин О. Шульгина. Відгомоном цих процесів стали поширювані польською дипломатією чутки, ніби справа формування українських частин у польській армії під командуванням О. Удовиченка вже перейшла в практичну площину.

На заваді реалізації проекту польсько-української військової співпраці стала не лише пропаганда УНС, але й відсутність консенсусу щодо цього питання в самому уряді В. Сікорського. Поляки не довіряли українцям, навіть петлюрівцям, які поводилися чимдалі більш самостійно. У згаданій розмові із 3. Гралінським 19 лютого 1940 р. О. Шульгин заявив, що «жоден українець не може визнати сьогодні кордону, встановленого Варшавським договором із Петлюрою в 1920 році, і що його група не може формально зректися прав України до Східної Малопольщі, оскільки втратила б авторитет серед українців»[24]. Урешті ідею створення окремих українських підрозділів у складі польської армії відкинув генеральний штаб. У квітні 1940 р. польські урядові кола дійшли висновку, що організація українських підрозділів передчасна. В одному з документів цього періоду українських емігрантів із Галичини було названо «агентами Німеччини й ворогами Польщі». Рекомендували «з представниками групи Петлюри підтримувати контакти, але уникати жодних декларацій, які б накладали на польський уряд необхідність виконання зобов’язань у перспективі».

Втрачені нагоди у Фінляндії

Питання створення українських військових підрозділів набуло актуальності після того, як 30 листопада 1939 р. Червона армія атакувала Фінляндію. З’явився ще один антибільшовицький фронт, на якому могли проявити себе борці за незалежність України. У контексті Другої світової війни західні демократії розглядали опір фінського народу Москві як виклик німецько-радянському альянсу в цілому[25]. Тому прагнення українських емігрантів допомогти Фінляндії відповідало інтересам антигітлерівської коаліції.

У листі від 19 грудня представник ОУН в Італії Є. Онацький інформував А. Мельника про те, що побував у посольстві Фінляндії в Римі та зустрівся із секретарем пані Картунен. Від імені ОУН Є. Онацький запевнив фінських дипломатів у підтримці й висловив готовність надати допомогу. Ішлося про співпрацю в пропаганді, спрямованій на червоноармійців-українців, зокрема військовополонених. Тема Фінляндії сплила й під час переговорів А. Мельника з «крайовиками» С. Бандерою і В. Тимчієм у січні 1940 р. Молоді націоналісти вимагали від голови ПУН зайняти активну позицію та організувати у Франції українські військові частини для участі в радянсько-фінській війні.

З деклараціями на підтримку Гельсінкі виступив також паризький центр УНР. Петлюрівці вели перемовини з фінськими дипломатами у Франції. Генерал О. Удовиченко пропонував спрямувати на допомогу фінським військам офіцерів Армії УНР, а також створити український військовий підрозділ із полонених червоноармійців. О. Шульгин навіть особисто відвідав Фінляндію.

Зимова війна 1939—1940 рр. призвела до загострення відносин між антигітлерівською коаліцією та СРСР. Якщо під час вересневої кампанії проти Польщі роль Москви була в тіні німецької агресії, то за вторгнення у Фінляндію Радянський Союз ніс безпосередню відповідальність. Громадська думка західних держав була цілком на боці народу Суомі. Загарбницька політика Й. Сталіна викликала масове обурення в Європі та Америці. Виставивши себе захисниками Фінляндії, союзники з антигітлерівської коаліції сподівалися здобути прихильність нейтральних держав, зокрема США й країн Скандинавії. Окрім того, уряди Франції та Великої Британії вбачали в Зимовій війні шанс завдати удару СРСР не безпосередньо, а руками фінів.

Франко-британські союзники воювали з Німеччиною, але намагалися уникнути прямого зіткнення із СРСР. У Фінляндії ситуація була інакшою: відкрита війна з Радянським Союзом та страх спровокувати ще й німецький напад через Балтійське море. Фіни потребували військової допомоги західних союзників, а французи з британцями прагнули використати Зимову війну для послаблення економічного потенціалу СРСР. При цьому відкрите приєднання Фінляндії до антигітлерівської коаліції було занадто ризикованим як для фінів, так і для коаліції. Франція й Велика Британія також побоювалися, що поразка СРСР у війні з Фінляндією може призвести до зміцнення німецько-радянських відносин. Тому інтерес антигітлерівської коаліції в Зимовій війні полягав не в тому, щоб негайно розгромити Червону армію, а в затягуванні конфлікту. Таким чином війна з фінами забирала в Радянського Союзу економічні ресурси, які Москва за інших обставин могла б постачати Німеччині.

Враховуючи всі ці фактори, західні союзники обмежили свою участь у Зимовій війні постачанням Фінляндії військових матеріалів, озброєння та сприянням із боку спецслужб. Щоб не спровокувати СРСР проти себе, а Німеччину — проти Фінляндії, союзники шукали можливості підтримати фінів не власними регулярними військами, а кимось іншим. Частково проблема незначної чисельності фінських військ була вирішена завдяки напливу іноземних добровольців. Уряди Франції та Великої Британії підтримували такий рух. У січні 1940 р. союзники також розглядали можливість відправки до Арктики польських бойових кораблів для боротьби проти радянських конвоїв у районі Мурманська й Петсамо (Печенги). Формально відповідальність за війну на морі проти СРСР мав нести польський еміграційний уряд, а не Королівський військово-морський флот, в оперативному підпорядкуванні якого перебували ці кораблі. Зваживши всі ризики, британці все ж відмовилися від такого плану.

Ще одним варіантом організації допомоги Фінляндії було використання українського фактору. Британські спецслужби мали інформацію про те, що серед захоплених фінами в полон червоноармійців було чимало українців. Спроби завербувати деяких із них для участі в антирадянських збройних формуваннях особливого успіху не мали. Британські розвідники, які працювали з військовополоненими у Фінляндії, дійшли висновку, що на кращі результати можна розраховувати в разі залучення до агітації українських емігрантів.

У лютому 1940 р. на адресу британського керівництва надійшов меморандум під назвою «Організація українського легіону в Канаді», який підписав син гетьмана Української держави 1918 р. Д. Скоропадський. Тоді як П. Скоропадський постійно проживав у Німеччині й там здійснював свою політичну діяльність, його син знайшов прихильників гетьманської ідеї серед західних демократій. Протягом 1937—1938 рр. він здійснив надзвичайно успішну подорож до США й Канади, а із січня 1939 р. остаточно оселився у Великій Британії. Родина Скоропадських не викликала зайвих підозр у Німеччині, а з верховним головнокомандувачем Фінляндії К. Г. Маннергеймом її пов’язували близькі особисті стосунки. Не виключено, що ідейним натхненником та ініціатором меморандуму був співробітник британських спецслужб Г. Маккоу, який спостерігав за гетьманським середовищем Великої Британії ще з початку 1930-х років. Саме він лобіював поданий проект перед керівництвом британської служби МІ5.

Меморандум містив пропозицію створити в Канаді з числа добровольців української діаспори військовий підрозділ чисельністю від 1000 до 2000 осіб. Відповідальність за набір, підготовку, оснащення та перекидання до Скандинавії бійців мав узяти на себе уряд Канади. Передбачали, що командний склад легіону буде укомплектовано з колишніх військовослужбовців, а також «відпускників» канадських військових формувань. Після прибуття на місце український легіон мав перейти в оперативне підпорядкування збройних сил Фінляндії й на утримання фінського уряду. Подальше поповнення особового складу цього формування мали здійснювати за рахунок військовополонених.

У меморандумі не приховували бажання перетворити цей легіон на зародок збройних сил відродженої української держави. Зазначали, що в разі прямого зіткнення західних союзників із СРСР бійців легіону буде доцільно перекинути в Україну через Румунію, чорноморські порти або Кубань. Серед переваг пропонованого проекту для британського уряду відзначали широку соціальну базу й підтримку ідеї легіону в Канаді; безпечність використання українців у Фінляндії з точки зору британсько-радянських відносин; здобуття Лондоном авторитету й поваги в очах багатомільйонного українського народу. Меморандум давав зрозуміти, що створення легіону дозволить перехопити ініціативу в українському питанні в Німеччини, а також полегшить потенційну інтервенцію союзників у Північному Причорномор’ї.

Лобіст українського легіону Г. Маккоу запропонував відправили Д. Скоропадського до Канади для проходження військової підготовки в Кінгстонській військовій академії. Напевно, він бачив гетьманича в ролі командира цієї української бойової одиниці.

Поки дехто міркував, як замаскувати союзницьку підтримку Фінляндії, ситуація в Північній Європі встигла змінитися. Радянське командування серйозно посилило свій Північно-Західний фронт, і в середині лютого Червона армія прорвала «лінію Маннергейма». Фінський уряд почав наполегливо шукати шляхи виходу з війни. Цього разу він був готовий прийняти зухвалі вимоги Москви. Тоді ж Вища воєнна рада союзників зважилася нарешті надіслати регулярні війська до Скандинавії. Сто тисяч британських, французьких і польських солдатів планували перекинути в Норвегію до середини квітня. Передбачали, що союзницькі війська займуть Норвегію й Швецію та ізолюють Німеччину від шведських залізорудних родовищ. Близько 15 000 вояків з експедиційного корпусу мали вирушити на допомогу Фінляндії. Отже, в організації спецслужбами окремого українського легіону потреба відпадала.

У березні 1940 р. Гельсінкі стояли перед вибором: прийняти важкі радянські умови й вийти з війни або погодитися на допомогу союзників і воювати далі. Усі три країни, яким антигітлерівська коаліція запропонувала військову допомогу (Норвегія, Швеція, Фінляндія), будь-що намагалися уникнути свого перетворення на театр бойових дій Другої світової війни. Прихід союзницьких військ неминуче ставив ці країни під удар Німеччини. Отже, пропозицію союзників усі вони відхилили. 12 березня Фінляндія підписала мирний договір із СРСР, який поклав край війні.

У популярній літературі можна зустріти згадки про те, що в Зимовій війні на боці Фінляндії взяв участь український підрозділ Ю. Горліс-Горського. Документальних підтверджень цього факту знайти не вдалося. Сам Ю. Горліс-Горський у статтях «Подорожні зигзаги» та «Фінляндія. Країна скель і крицевих людей» зазначає, що прибув туди в другій половині квітня 1940 р., тобто вже після укладення радянсько-фінського миру. Утім, це не виключає можливості, що видатний письменник працював у середовищі українців-військовополонених, адже багато хто з них залишався у Фінляндії й після завершення війни.

Так само вже після Зимової війни до Фінляндії прибув уповноважений представник ОУН(м) Б. Кентржинський. Він заснував Комітет допомоги українським радянським військовополоненим та Українське бюро. Під час перебування у Фінляндії Б. Кентржинського ця країна перетворилася з неофіційного союзника антигітлерівської коаліції на неофіційного учасника блоку держав Осі. За допомогою Німеччини влітку 1941 р. Фінляндія розпочала проти СРСР «війну-продовження», тому ідея організації українського легіону на якийсь час знову постала на порядку денному. Ініціатива Б. Кентржинського зацікавила фінське керівництво, однак проти створення українських підрозділів виступили німці. Цікаво, що Фінляндія, воюючи разом із Німеччиною проти СРСР, зберігала при цьому дипломатичні відносини із США. З Фінляндії, а також через нейтральну Швецію Б. Кентржинському вдавалося підтримувати слабкий зв’язок з організаціями американських українців.

Західні союзники на порозі війни із СРСР

Поки політичні кола обговорювали можливість участі українців у війні на боці Фінляндії, у Франції тривала мобілізація. Через канцелярію УНС пройшло близько 7000 чоловіків, з яких французькі призовні комісії визнали придатними для проходження служби близько 5000. На службу до Іноземного легіону записалися голова УНС П. Заворицький і кілька провідних членів організацій, що входили до союзу.

Українці були зосереджені переважно в трьох навчальних центрах: Сатоне неподалік від Ліона, Сетфон (департамент Тарн і Гаронна) та Ле-Баркарес у Східних Піренеях. Після проходження підготовки вони потрапили до різних підрозділів Легіону. Особливо багато опинилося в 11-му іноземному піхотному полку, створеному 6 листопада 1939 р. Деякі з українських призовників потрапили не безпосередньо до легіону, а до так званих «маршових полків іноземних добровольців», створених за рішенням уряду Франції 16 вересня 1939 р. Ці з’єднання формувалися в навчальному таборі Ле-Баркарес для проходження служби жителями країни, що не мали французького громадянства. Загалом сформували три маршові полки: 21-й, 22-й і 23-й. Трьома найчисленнішими емігрантськими групами, представленими в маршових полках, виявилися іспанські республіканці, східноєвропейські євреї та українські націоналісти, що відмовилися служити в польській армії. Пізніше ветеранів маршових полків з числа іноземних добровольців уряд Франції прирівняв до вояків Іноземного легіону.

Ще під час радянсько-фінської війни Вища воєнна рада союзників розглядала плани ведення бойових дій проти німецько-радянського альянсу на інших театрах. Французи всіляко уникали найкоротшого шляху — генерального наступу на Рурський басейн і промислові центри західної Німеччини. Іншим варіантом була Південна Європа. Союзники вважали СРСР значно слабкішим противником, ніж Німеччина. Ще 19 жовтня 1939 р. в Анкарі сторони підписали англо-франко-турецький договір, що складався з політичної та воєнної конвенцій. Генеральні штаби країн-підписантів вивчали можливості завдавання авіаційних ударів по об’єктах нафтової промисловості СРСР на Кавказі. У разі залучення на свій бік Румунії та Югославії союзники не виключали можливості відкриття другого фронту на півдні України, як колись було наприкінці 1918 р.

Такий вектор політики союзників цілком відповідав інтересам ОУН. Українські націоналісти дуже сподівалися, що європейські держави планують десантну операцію на чорноморському узбережжі УРСР і що в складі експедиційного корпусу знайдеться місце й для них. На підставі переговорів із політичними та військовими колами Франції паризькі діячі ОУН сподівалися, що дозвіл на організацію українського легіону надійде безпосередньо перед початком розгортання військ союзників у Причорномор’ї. Кадровою основою для українського формування мали стати вояки, що служили в Іноземному легіоні та маршових полках. За розрахунками УНС, чисельність українського легіону у Франції могла досягнути рівня бригади, а в Україні він міг стати зародком повноцінного національного війська[26]. Продовжуючи традицію перших визвольних змагань, лідери УНС пропонували назвати майбутнє військове формування «Українські січові стрільці». На початку березня 1940 р. українське питання неочікувано порушили на пленарному засіданні французького парламенту. Колишній прем’єр і міністр закордонних справ П’єр-Етьєн Фланден заявив, що Україна входить до складу Радянського Союзу як окрема республіка, котра, згідно з Конституцією СРСР, має право на добровільний вихід із нього й проголошення суверенітету.

Якби англо-французька інтервенція в СРСР відбулася так, як цього бажали в ОУН, історія України в Другій світовій війні могла піти зовсім іншим шляхом. Місцем проголошення Акта відновлення Української Держави міг стати не Львів, а Одеса, й у тексті декларації ішлося б не про А. Гітлера, а про Е. Даладьє з Н. Чемберленом. Однак із певних причин плани відкриття другого фронту в Причорномор’ї так і залишилися на папері.

По-перше, британські аналітики сумнівалися в можливості втримати ситуацію в Україні під контролем. На їхню думку, загальнонаціональне повстання, спровоковане союзницькою інтервенцією, швидше за все, призвело б до захоплення України Німеччиною. Відсутність консенсусу між польськими та українськими емігрантами загрожувала тим, що останні могли вдатися до гри на суперечностях між протиборчими коаліціями замість того, щоб цілком покладатися на союзників. Британці вважали, що перехід України під прямий контроль Німеччини (замість того, щоб отримувати українські ресурси від Й. Сталіна) не послабить, а, навпаки, посилить гітлерівців. У зв’язку з цим британські аналітики рекомендували не чіпати Україну, а зосередитися на виведенні з ладу нафтових родовищ Кавказу.

По-друге, інтервенція в Україну була занадто складною. Без залучення Югославії та Румунії союзники могли покладатися тільки на британський флот, а Лондон дивився на перспективи плану більш скептично, ніж Париж. Зустріч Беніто Муссоліні з А. Гітлером у Бреннері в березні 1940 р. засвідчила, що Рим не залишиться нейтральним у європейському конфлікті, а можлива активізація Італії в Середземному морі становила серйозну загрозу комунікаціям, за допомогою яких планували перекидати війська.

По-третє, на початку квітня 1940 р. відбулося німецьке вторгнення в Данію й Норвегію, тому підготовані експедиційні війська союзників були спрямовані до Скандинавії, як це й передбачали ще під час радянсько-фінської війни.

Українці на захисті Франції

Уже незабаром єдиною турботою французького уряду стала протидія масштабному вторгненню німців у власну країну. Тисячі українців узяли участь у захисті Франції в травні-червні 1940 р. Сотні з них загинули, були важко поранені або потрапили в полон. Українці відзначилися в травневих боях за Фландрію: під Седаном та Амєном на рубежах річки Сомми. У червні підрозділи, які складалися з українців, воювали також на Сені, Марні, Луарі та Соні. 11-й полк Іноземного легіону вів важкі оборонні бої під Верденом. Під час прориву з оточення полк втратив три чверті особового складу. Неподалік від Нансі вояки спалили бойовий прапор, щоб той не дістався ворогові. За проявлений героїзм українців відзначали французькими нагородами. Наприклад, брати Василь і Володимир Чорні з 23-го маршового полку отримали по Воєнному хресту з бронзовою зіркою.

12 червня прем’єр-міністром Франції було призначено маршала Ф. Петена. Новий уряд одразу почав шукати шляхів виходу з війни, і 22 червня Франція капітулювала. Невдовзі в місті Віші було створено уряд Французької держави, який контролював південь країни й колонії. Північні та західні регіони Франції опинилися під німецьким управлінням. Серед військ, які доостанку не здавалися й чинили опір під Ліоном і Греноблем, був сформований нашвидкуруч у червні 1940 р. маршовий батальйон іноземних добровольців із Сатоне, у якому опинилося чимало українців. Батальйон відступив на південь, до Середземного моря. 8 липня, уже після капітуляції Франції, українські вояки з цього та інших підрозділів встановили в муніципалітеті Пейньє (департамент Буш-дю-Рон) пам’ятний камінь із тризубом на згадку про перебування тут 900 українців-легіонерів. Наприкінці літа 1940 р. усі українські вояки, які уникнули полону, були демобілізовані колабораціоністським урядом Віші.

У зв’язку з поразкою Франції, польський еміграційний уряд переїхав до Лондона. Натомість уряд УНР, як і восени 1939 р., евакуюватися не зміг. Українські національні організації Франції, хоч і продовжили діяти, однак зазнали репресій. Припинили видавати газети «Тризуб» і «Українське слово». У вересні 1940 р. німецькі окупанти заарештували О. Шульгина (його разом із сином Ростиславом тримали в ув’язненні до 18 квітня 1941 р.). В. Прокопович деякий час перебував на території Віші, а згодом повернувся до Парижа. Наприкінці січня 1941 р. він написав міністрові внутрішніх справ Польщі С. Коту листа, у якому просив допомогти виїхати з Франції та підтримати матеріально діяльність уенерівського осередку. Тільки через три місяці польське міністерство закордонних справ дійшло висновку про доцільність евакуації В. Прокоповича до Лондона, однак реалізувати цей план на практиці було непросто.

Напад Німеччини на СРСР змінив зовнішньополітичні пріоритети уряду В. Сікорського. 12 липня 1941 р. В. Прокопович підписав останній документ у статусі виконувача обов’язків президента УНР. У ньому було зазначено: «Розвиток історичних подій поставив мене нині в неможливість сповняти перейняті часово на себе функції Голови Держави. Тому сим актом складаю із себе зверхню владу, повертаючи її знову на руки Панові Президентові Андрієві Лівицькому, Заступникові Голови Директорії, Головному Отаманові військ УНР». Восени того ж року В. Прокопович важко захворів і 7 червня 1942 р. помер у передмісті Парижа.

Українські емігранти у Великій Британії

Наступною після Франції ціллю гітлерівської агресії були Британські острови. Наприкінці червня 1940 р. начальник відділу контррозвідки гестапо В. Шелленберг дістав наказ підготувати невеликий довідник для сил вторгнення та політичних і адміністративних підрозділів, які будуть супроводжувати війська. Результатом роботи став документ «Інформаційна брошура „Велика Британія“», який містив найважливішу інформацію про цю країну: статистичні дані, державний устрій, ворожі та дружні до Німеччини громадсько-політичні осередки. Несподівано багато уваги в цьому документі було приділено українцям. У розділі «Етнографічне дослідження» містився параграф «Українці в Англії». До речі, українці були єдиною з національних меншин Великої Британії, про яку докладно розповідали в цьому розділі.

У брошурі йшлося про те, що українські емігранти в Англії користуються меншим політичним впливом, ніж у Франції, і зосереджені переважно на інформуванні англо-американського світу про свої національні проблеми. Також були виділені п’ять важливих для німців осіб та осередків:

«1. Українське бюро в Лондоні, власником якого є громадянин США Макогін, імовірно пов’язаний з американською розвідкою. Детальніші відомості про Бюро і Макогона є в розпорядженні СД.

2. Англомовний журнал „Investigator“ („Розслідувач“), який видавали раніше з метою інформування англійців про українських гетьманців. Ключовою фігурою є Коростовець. Діяльність Коростовця в Англії свідчить про невірність гетьмана Павла Скоропадського, який проживає в Берліні.

3. Англомовний журнал „Contemporary Russia“ („Сучасна Росія“). Редактор — професор Ланселот Лоутон. Журнал пропагує розпад Росії та має дуже добрі зв’язки в багатьох антибільшовицьких колах. Матеріали журналу становлять великий інтерес для подальшої роботи в (Східній Європі. У Німеччині такий собі пан Каскель колись уже з’являвся від імені професора Лоутона.

4. Йосиф Лісньовський із Манчестера. Відіграє певну роль в українській громаді Манчестера та був у контакті з львівською газетою „Мета“. Не повинен бути антинімецьки налаштованим. Можлива співпраця. Імовірно, має сильні релігійні (греко-католицькі) переконання.

5. Степан Давидович із Лондона. Член ОУН, однозначно пронімецьки налаштований. Прибув до Лондона з Канади кілька років тому й керує Інформаційним бюро українців Канади. Співпраця».

Напевно, українська громада у Великій Британії цікавила німецькі спецслужби тільки з точки зору її використання для впливу на українців як у Східній Європі, так і на американському континенті. З «Інформаційної брошури...» видно, що гітлерівці розраховували на співпрацю з деякими колами місцевих українців після окупації Британських островів. Однак відомості в цьому документі не зовсі точні, а головне, що згадані в тексті українці згодом проявили себе як лояльні громадяни держав антигітлерівської коаліції.

В. Коростовець був провідним членом Англо-українського комітету, що протягом 1931—1934 рр. представляв інтереси гетьмана П. Скоропадського у Великій Британії. До цієї організації належав і вже згадуваний Г. Маккоу. Комітет та журнал «Investigator» довелося закрити на вимогу британської служби безпеки ще в середині 1930-х рр. Під час Другої світової війни В. Коростовець читав лекції про СРСР для британських студентів, офіцерів і дипломатів.

Я. Макогін фінансував Українське бюро на чолі з В. Кисілевським (громадянин Канади, прихильник УНДО), яке діяло в Лондоні протягом 1931—1940 рр. Найвизначнішим досягненням організації стала кампанія з інформування західної громадськості про польську пацифікацію в Східній Галичині 1930 р. 1935 року Українське бюро заснувало ще один Англо-український комітет — неформальне об’єднання британських діячів ліберального напрямку, зацікавлених в українському питанні. Журналіст Л. Лоутон був активним членом цього комітету. 29 травня 1935 р. в одній із кімнат Палати громад Парламенту Комітет організував збори, на яких Л. Лоутон виголосив свою відому промову «Українське питання». На початку Другої світової війни Я. Макогін повернувся до США. Українське бюро залишилося без фінансування й було закрите в 1940 р., після чого В. Кисілевський повернувся до Канади.

С. Давидович[27] прибув із Канади до Великої Британії в 1938 р., щоб очолити ОУН у цій країні. Спочатку він працював в Українському бюро. За завданням ОУН, навесні 1939 р. С. Давидович заснував окрему Українську національну інформаційну службу (УНІС), куди перетягнув деяких колишніх співробітників бюро. Улітку 1941 р. СРСР став союзником Великої Британії. Оскільки відкрито проводити антирадянську пропаганду вже було неможливо, восени того ж року УНІС довелося закрити. С. Давидович вступив до канадської армії, дислокованої на Британських островах.

Антигітлерівська коаліція й український визвольний рух після 1941 р.

Нові умови, у яких довелося працювати польському еміграційному уряду після евакуації з Франції, виявилися набагато важчими. У Лондоні необхідно було заново налагоджувати всю роботу, тому українське питання поляки відклали на невизначений час. Уже наступного дня після нападу Німеччини на Радянський Союз прем’єр В. Сікорський у виступі по радіо заявив, що готовий до порозуміння з Москвою, якщо та погодиться на відновлення довоєнного кордону з Польщею. 30 липня 1941 р. він та радянський посол у Лондоні І. Майський підписали договір про відновлення дипломатичних відносин та визнання недійсними радянсько-німецьких угод 1939 р. у частині, яка стосувалася територіальних змін у Польщі.

З приєднанням Москви до антигітлерівської коаліції українське питання остаточно втратило актуальність для союзників. Надалі дискусії стосувалися лише лінії проходження радянсько-польського кордону. Досить швидко Й. Сталін оговтався від шоку перших поразок і зайняв тверду позицію: після вигнання нацистів Західна Україна мала належати СРСР. На відміну від еміграційного уряду В. Сікорського, Радянський Союз був ключовою фігурою союзників, тому Велика Британія й США скептично оцінювали шанси Польщі повернути після війни свої східні землі.

Практично будь-яка діяльність уенерівців на боці західних союзників припинилася. Тільки наприкінці 1941 — початку 1942 рр. із Лісабона до Лондона зміг приїхати В. Соловій. Він намагався відігравати роль неформального речника українців перед польським урядом. Кілька разів у 1943—1944 рр. В. Соловій порушував питання про українців і білорусів у складі польських збройних сил під британським командуванням, а у вересні 1944 р. відвідав українців 1-го польського корпусу в Шотландії.

Осередки українського визвольного руху на європейському континенті опинилися в міжнародній ізоляції. Ані Український комітет В. Прокоповича, ані Політичне представництво під егідою ОУН не змогли стати офіційним «посольством» українців у західних державах. Німеччина також не виправдала сподівань українців. Провідні члени самостійницьких організацій опинилися під жорстким німецьким контролем, були арештовані, загинули або перебували в підпіллі. Приєднання до антигітлерівської коаліції Радянського Союзу значно ускладнило можливості ведення пропаганди за незалежну Україну у Великій Британії та в Північній Америці. Тільки епізодично мельниківцям вдавалося доносити інформацію на Захід через Б. Кентржинського у Фінляндії та французький рух Опору, з яким до арешту в січні 1944 р. підтримував зв’язки О. Бойків. Бандерівці намагалися використати громадян окупованих Німеччиною країн, чимало з яких опинилося в УПА. Наприклад, з осені 1943 р. бельгієць А. Газенбрукс вів передачі англійською й французькою мовами в ефірі радіостанції УПА «Афродіта». Спроби обох частин ОУН переправити своїх представників до нейтральних Туреччини або Швейцарії тривалий час залишалися безрезультатними.

Протягом періоду німецької окупації не припинялися переговори між українським та польським підпіллям. Головним каменем спотикання, як і раніше, були кордони. З точки зору польського еміграційного уряду, долю повоєнних кордонів у Європі мала вирішити антигітлерівська коаліція, до якої українські партизани не належали. Польська сторона розглядала переговори з ОУН не як спробу порозуміння з представниками майбутньої української держави, а як засіб уникнення протистояння на територіях, де польські підпільні структури були слабкішими за українські. У березні 1943 р. командувач АК С. Ровецький отримав із Лондона інструкції щодо переговорів з українцями. Поляки відмовлялися поступатися територіями, натомість гарантуючи дотримання всіх громадянських прав української меншини у відновленій Польщі. Щоб зробити українців поступливішими, їм змальовували похмуру перспективу безнадійної боротьби. Поляки стверджували, ніби СРСР прагне фізичного винищення українського народу, а ліберальні кола західних демократій не заперечуватимуть, адже сприймають українських лідерів як німецьких маріонеток. За таких обставин нібито тільки Польща могла виступити адвокатом українців перед Великою Британією й США. Фактично польські представники вдавалися до тієї ж аргументації, яка змусила уряд УНР підписати Варшавську угоду в 1920 р.

Наприкінці 1943 р. бандерівці розпочали таємні переговори з військово-політичними колами Угорщини[28] та Румунії. Уряди цих країн боялися перспективи радянської окупації, тому намагалися вийти з війни, домовившись із Лондоном. Через угорців командування УПА отримало звістку про нібито існування плану британської десантної операції на Балканах. На думку бандерівців, наступ британських дивізій через Угорщину та Румунію до України міг зупинити просування Червоної армії. За вдалого збігу обставин зустріч британських і радянських військ завершилася б збройним конфліктом, і тоді УПА виступила б на боці західних союзників.

Одразу після створення в липні 1944 р. УГВР вислала на захід закордонне представництво на чолі з М. Лебедем. Група визначних діячів підпілля, серед яких були о. І. Гриньох, М. Прокоп, Є. Стахів, Іван Багряний та ін., «циркулювала» між Братиславою, Віднем, Краковом, Трієстом і Загребом. Окремим членам закордонного представництва вдалося зв’язатися з французькою розвідкою в Австрії[29] та британською місією до італійських партизанів, а Є. Врецьона зумів потрапити до Швейцарії. 1945 року більшість членів закордонної місії УГВР опинилася в американській та британській окупаційних зонах. Вийти на високий політичний рівень переговорів із західними союзниками члени закордонного представництва не змогли. Та й навряд чи американців та британців у той час зацікавили пропозиції підтримати український визвольний рух.

Разом з українцями поступово опинилися в політичній ізоляції й поляки. 26 квітня 1943 р. у відповідь на звинувачення в розстрілах у Катині Москва розірвала дипломатичні відносини з польським еміграційним урядом. Західні союзники не змогли (та й не дуже старалися) відстояти перед Й. Сталіним довоєнний польський кордон. Спроби Армії крайової закріпити свої позиції на східному кордоні під час операції «Буря» в 1944 р. зазнали поразки. Керівники польського руху Опору, які намагалися порозумітися з командуванням Червоної армії, були арештовані радянськими репресивними органами. Того ж року Москва сформувала власний маріонетковий польський уряд. Після того як склад прокомуністичного уряду Польщі було розширено за рахунок поодиноких представників інших політичних течій, 5 липня 1945 р. США й Велика Британія встановили з ним дипломатичні відносини й припинили визнавати польський уряд у Лондоні.

Невтішна ситуація змусила поляків знову повернутися до переговорів з українським визвольним рухом. Конспіративні зустрічі представників УПА й АК за участю представника польського еміграційного уряду розпочалися в лютому 1944 р. в окупованій німцями Галичині. Хоча протоколи переговорів засвідчили добру волю й готовність сторін до взаємних компромісів, однак на той момент вони не були щирими. Поляки сподівалися досягти свого в ході операції «Буря». Наступним етапом стали переговори УГВР і лондонського уряду влітку 1945 р. у Римі, коли сторони опинилися фактично в однаково безнадійному становищі. Єдиним практичним результатом цих контактів було налагодження бойової співпраці українського й польського антикомуністичного підпілля на Закерзонні.

Українці в бойових діях регулярних і партизанських формувань Європи

Разом з урядом на Британські острови евакуювалося близько 20 000 польських вояків. На їхній базі в Шотландії розгорнулося формування 1-го польського корпусу британської армії, який спочатку очолював М. Кукель. Серед вояків корпусу траплялися також українці: декого всупереч акції УНС мобілізували у Франції, інші залишалися під польським командуванням ще з часів евакуації з Польщі. До другої категорії належали вже згадувані військові льотчики М. Опаренко, Ю. Сальський та С. Нагнибіда. Вони виступили за вільний найм до Королівських військово-повітряних сил, водночас залишаючись при цьому польськими контрактними офіцерами. Решту війни льотчики-українці прослужили у Великій Британії, беручи участь у військових операціях та в підготовці молодих пілотів.

У серпні 1941 р. В. Сікорський домовився з радянським урядом про створення на території СРСР польської армії, кадровою основою для якої мали стати військовополонені часів вересневої кампанії, заарештовані польські партизани та інші поляки з анексованої в 1939 р. території, що потрапили під маховик радянських репресій і опинилися у внутрішніх регіонах Радянського Союзу. Командувачем армії було призначено генерала В. Андерса, який також перебував у полоні з вересня 1939 р. В. Андерс наполягав на включенні до армії представників національних меншин міжвоєнної Польщі: українців, білорусів, євреїв тощо. Це, по-перше, мало підкреслювати приналежність Східних кресів до Польщі, а по-друге, розширювало мобілізаційну базу армії. Для українців, що мали польське громадянство й перебували в ув’язненні, вступ до армії В. Андерса був шансом вирватися з таборів, і багато хто скористався нагодою. Спочатку польська армія формувалася в Саратовській та Чкаловській (Оренбурзькій) областях; пізніше її передислокували до Середньої Азії.

На вимогу Великої Британії та уряду В. Сікорського протягом 1942 р. Армію Андерса перевели частинами із СРСР до Ірану під британське оперативне командування. Далі шлях польської армії на Сході пролягав через Ірак, Палестину та Єгипет до Італії. Улітку 1943 р. частини В. Андерса були реорганізовані в 2-й польський корпус британської армії. Він нараховував близько 50 000 бійців: дві дивізії, бронетанкову бригаду й артилерійський корпус. Точна кількість українців у складі корпусу дотепер невідома, але їх було не менш ніж кілька тисяч. Особливо багато українців служило в 5-й Кресовій піхотній дивізії. Хоча командування всіляко заохочувало вступ до польського війська «національних меншин»[30], ставлення до них було підозрілим і зневажливим. Більшість українських вояків боялася відкрито декларувати свою національну приналежність, оскільки поляки таврували українців як зрадників і германофілів. Дискримінація за національною ознакою призвела до масового дезертирства з корпусу вояків-євреїв під час перебування його підрозділів у Палестині. Дезертири перейшли на бік антибританського підпілля єврейського визвольного руху. Українці також створили таємну організацію, яка шукала контактів з еміграційними політичними центрами й безуспішно зверталася до британського командування з проханням виокремити зі складу корпусу українську частину. У Лондоні інтереси українців намагалися обстоювати В. Соловій та М. Бура — депутат польського сейму, який разом із вояками В. Андерса пройшов шлях від радянських таборів до Близького Сходу.

У лютому 1944 р. підрозділи 2-го польського корпусу перевезли морем до Італії. У травні того ж року вояки корпусу прославилися в боях із німцями під Монте-Кассіно[31]. Під час атаки 12 травня перший бункер здобув українець М. Паньківець. «...божевільний і відважний, незважаючи на крики й остороги товаришів, підсунувся під самий бункер і вийшов на нього із зв’язкою гранат. На четвертому бункері загинув. Там його і поховано з написом на могилі „Міхал Паньковец“, і ніхто не знає, що лежить там син України, якого доля кинула в обійми смерті», — так описав подвиг бойового побратима М. Козій. Чимало українських вояків корпусу заслужило високі польські нагороди. Наприклад, В. Янів урятував життя п’ятьом офіцерам, за що був нагороджений орденом «Віртуті Мілітарі». Великих втрат у цих боях зазнала якраз 5-та Кресова дивізія. 2-й польський корпус воював в Італії до капітуляції німецьких військ у цій країні наприкінці квітня 1945 р.

Незважаючи на критичний рівень загострення українсько-польських відносин у 1942—1944 рр., були українці, які боролися з гітлерівцями в лавах АК. Деякі з них відзначилися під час Варшавського повстання в серпні-вересні 1944 р. Уже в перший день виступу в боротьбі з окупантами загинув О. Федоронько (підхорунжий Форт), син уже згадуваного С. Федоронька — православного капелана Війська Польського, розстріляного в Катані. Брат Ореста Вячеслав (підхорунжий Славек) також брав участь у повстанні й загинув 18 серпня. У лавах польських партизанів воював сотник 2-го кінного Запорозького полку Армії УНР І. Митрусь, лицар Ордена Залізного Хреста за Зимовий похід і бої. Під час вересневої кампанії 1939 р. він служив у 7-му полку люблінських уланів. У період окупації полк було відтворено в складі АК. У ході операції «Буря» ескадрон, яким командував поручик І. Митрусь, здобув казарми в Мінську Мазовецькому, після чого рушив на Варшаву, дійшовши до лісів під Отвоцьком. Доля І. Митруся невідома, але, швидше за все, він загинув під час Варшавського повстання. Серед варшавських повстанців був також А. Гітченко — син консула уряду УНР. У боях А. Гітченка було двічі поранено, і він потрапив у німецький полон, де перебував до завершення війни.

Участь українців у визволенні Італії не обмежувалася боями на фронті. Деякі з них опинилися в лавах італійських партизанських загонів на півночі країни. К. Микитчук був серед підпільників, направлених на Балкани закордонним представництвом УГВР. Група дістала завдання за допомогою сербських партизанів (четників) вийти на зв’язок із командуванням сил союзників і запропонувати співпрацю з УПА. Оунівці прибули до Трієсту, але знайти четників не змогли: на адріатичному узбережжі діяли тільки комуністичні партизани Й. Броз Тіто. У жовтні 1944 р., після багатьох пригод, К. Микитчук приєднався до італійських партизанів демократичної орієнтації з бригад Озоппо-Фріулі й залишався з ними до кінця війни. Оунівець допомагав партизанам вести переговори з противником: німцями та козацькими формуваннями П. Краснова. Натомість інший член місії ОУН Я. Явний випадково потрапив до італійських комуністів із міжнародного батальйону «Сталін». Під час бою батальйону з німцями Я. Явний підірвав себе гранатою.

Італійському руху Опору у Флоренції допомагав видатний диригент і піаніст І. Маркевич — правнук автора «Історії Малої Росії» М. Маркевича. Він народився в 1912 р. у Києві, але у віці двох років переїхав із батьками до Парижа. Більшість свого життя музикант прожив у Флоренції разом із дружиною — італійською княгинею Топазією Каетані. Під час німецької окупації І. Маркевич організовував підпільні радіопередачі, редагував публіцистику Опору, складав гімни для партизанів. За заслуги перед рухом Опору музиканта нагородили золотою медаллю «Партизан Північної Італії»[32].

Багато українців узяли участь у бойових діях на боці французького руху Опору. Вони опинялися в лавах партизанських загонів за різних обставин. Частина була ще довоєнними емігрантами, які разом з усім французьким суспільством відгукнулися на заклик генерала Ш. де Голля боротися проти окупації. Українці часто вже мали бойовий досвід, бравши участь у лавах військових формувань перших визвольних змагань або в Іноземному легіоні в 1940 р. Діяч УНС М. Небелюк згадував серед таких українців М. Мартинюка, який організував низку сміливих замахів на німецьких офіцерів у Парижі, брав участь у відважних нападах на залізничні ешелони, комунікації й склади озброєння. У лютому 1944 р. його та 25 інших підпільників гітлерівці розстріляли у форті Монт-Валерієн під Парижем.

Чисельною групою в русі Опору були червоноармійці, які потрапили до Франції як військовополонені й змогли втекти з-під варти. Одним із них був уродженець Вінницької області лейтенант В. Порик. У липні 1941 р. у складі 6-ї армії Південно-Західного фронту він потрапив в Уманський котел, а відтак у полон. Через рік В. Порика відправили в концтабір Бомон на півночі Франції. У липні 1943 р. він організував масову втечу військовополенених. З утікачів лейтенант В. Порик створив радянський партизанський загін імені Й. Сталіна, на чолі якого здійснив низку сміливих операцій. Одного разу командира радянських партизанів навіть узяли в полон, але йому знову вдалося втекти. В. Порик воював до липня 1944 р., поки його не схопили й не стратили гітлерівці. За проявлений героїзм українець отримав звання Героя Радянського Союзу посмертно.

Досить екзотичним французьким партизаном був П. Дмитрук, який походив із родини українських емігрантів із Канади. З 1942 р. він служив хвостовим стрільцем 405-ї ескадрильї бомбардувальників Королівських військово-повітряних сил. 12 березня 1943 р. літак П. Дмитрука було збито в небі над Францією. Стрілець скористався парашутом і неушкодженим приземлився в окупованій ворогом країні. Невдовзі він став бійцем 1-го корпусу партизанів макі провінції Овернь. Французькі побратими запам’ятали його як витривалого, сміливого й товариського бійця й називали П’єром-канадцем. П. Дмитрук загинув 9 грудня 1943 р.

У складі партизанської армії — Французьких внутрішніх сил (ФФІ) — воювали також підрозділи, створені з колишніх вояків українських збройних формувань на боці Німеччини. 27 серпня 1944 р. на бік ФФІ у повному складі з озброєнням перейшли два батальйони зі складу 76-го полку 30-ї дивізії військ СС, які німецьке командування перекинуло до Східної Франції саме для боротьби з партизанами. На їх основі в складі Французьких внутрішніх сил було організовано 1-й український батальйон імені Івана Богуна під командуванням Л. Глоби та 2-й український батальйон імені Тараса Шевченка на чолі з О. Негребецьким (батальйони мали подвійне українсько-французьке командування). Основу батальйону імені Івана Богуна становили вояки колишнього 102-го українського батальйону шуцманшафту, створеного влітку 1942 р. на Волині. Вояки батальйону імені Тараса Шевченка раніше служили вії 5-му і 118-му українських батальйонах шуцманшафту, створених у Києві, зокрема з членів ОУН(м) із Буковинського куреня.

Ще один підрозділ у складі Французьких внутрішніх сил очолював поручик О. Круковський. У міжвоєнний період він жив у Франції. Разом із багатьма українцями О. Круковський на заклик УНС вступив до Іноземного легіону й воював проти вермахту в 1940 р., поки не був демобілізований. У період німецької окупації він приїхав до України й вступив до дивізії «Галичина». О. Круковський потрапив не до самої дивізії, а до 6-го галицького поліційного полку СС. Наприкінці листопада 1943 р. полк перевезли до навчального центру поблизу Піренейських гір. Разом із групою товаришів О. Круковський утік до партизанів та воював у центральній Франції, неподалік від міста Тур. У жовтні 1944 р. усі українські підрозділи в складі французької армії були розформовані. Особовий склад цих загонів поповнив лави Іноземного легіону й брав участь у фронтових боях до завершення війни в Європі. Багато українських добровольців отримали французькі військові нагороди.

Участь українців Канади та США у війні

Окремо варто зупинитися на ролі в Другій світовій війні українців Північної Америки. Канада вступила в глобальний конфлікт однією з перших. Як британський домініон, вона виконала свої зобов’язання перед Короною й оголосила війну Німеччині 10 вересня 1939 р. У найважчі часи протистояння гітлерівській експансії в 1940 р. британці були готові продовжувати опір із території Канади в разі, якби їхні острови окупував Третій Рейх.

Українська діаспора в Канаді в 1940-х рр. налічувала приблизно 400 000 — 450 000 осіб. У цей час політичне життя української громади вже було доволі насиченим: між собою конкурували націоналісти, комуністи, гетьманці та інші течії. До війни в Канаді встигли побувати провідник ОУН Є. Коновалець і син гетьмана Д. Скоропадський. Обоє зуміли згуртувати навколо себе прихильників.

Урядові кола Канади ставилися із застереженням до організацій, які проголошували своєю метою боротьбу за незалежність України. Українських націоналістів з Українського національного об’єднання (УНО), яке очолював В. Коссар, підозрювали в германофільстві. Деяких українців, звинувачених у нелояльності, навіть ув’язнили в трудових таборах.

Практично від самого початку війни українські організації в Європі розглядали Канаду як майданчик для формування національних збройних сил. Окрім уже згадуваного меморандуму Д. Скоропадського, схожі плани мали також діячі УНС у Франції. О. Бойків та Л. Гузар зустрічалися в 1940 р. із послом Канади в Парижі Ж. Ваньє. Вони просили прийняти українців із Франції до лав канадської армії. У відповідь посол застеріг українців, що фінансові можливості Канади не дозволяють їй утримувати велику армію, однак пообіцяв передати меморандум в Оттаву.

Досить сильними в Канаді були українські комуністи, об’єднані в Українську канадську асоціацію. Непоправної шкоди їхньому авторитету завдав період радянсько-німецького співробітництва в 1939—1941 рр., коли канадські комуністи були змушені відкинути антифашистську риторику й, на противагу загальнонаціональному патріотичному піднесенню, виступати з позицій пацифізму. Інші українські організації підтримали рішучість канадського уряду зробити внесок у перемогу антигітлерівської коаліції. 7 листопада 1940 р. делегати низки організацій, зокрема Братства українців-католиків, Союзу гетьманців-державників, Союзу українців-самостійників та УНО, зібралися у Вінніпезі й заснували Комітет українців Канади (КУК) — головний координаційний орган діаспори з правом представляти її інтереси перед урядом Канади. Багаторічним головою КУК став В. Кушнір.

Протягом війни через лави канадських збройних сил пройшло понад 40 000 українців — приблизно десята частина від загальної кількості національної громади. Вони воювали як на європейському, так і на тихоокеанському театрі бойових дій. У грудні 1941 р. багато канадських українців опинилися серед оборонців Гонконгу. У серпні 1942 р. українці були серед учасників Дьєпської операції — морського десантування на узбережжя Франції. Ця операція завершилася провалом — загибеллю та німецьким полоном більшості десантників.

Під час Другої світової війни розпочинав військову службу Й. Романів — згодом перший канадський українець, який отримав генеральське звання. 1940 року він пішов добровольцем до Канадських королівських військово-повітряних сил. Спочатку Й. Романів виконував завдання в Англії та над водами Атлантики. Пізніше брав участь у бойових діях в Індії, Бірмі та Китаї.

Значний контингент канадських військ під час війни перебував на Британських островах. З метою згуртувати канадських українців у Великій Британії 7 січня 1943 р. група ентузіастів на чолі з капітаном військово-повітряних сил Канади Б. Панчуком заснувала Союз українських канадських вояків (СУКВ). Завдяки фінансовій підтримці КУК клуб отримав у розпорядження цілий будинок у Лондоні. СУКВ став місцем зустрічей та культурних заходів для вояків-українців. У стінах клубу в різний час побували тисячі відвідувачів. До СУКВ належали, зокрема, згадувані раніше Д. Скоропадський та С. Давидович. Вправними господинями будинку СУКВ були українські дівчата, що служили в Канадському жіночому армійському корпусі: А. Чернявська, О. Козіцька, А. Храплива та ін. Канадські українці навіть мали своїх капеланів: православного С. Савчука та греко-католицького М. Горошка.

Окрім організації дозвілля й культурницької роботи серед вояків, КУК неодноразово порушував перед урядом Канади політичні питання. Як зазначає С. Фроляк, невдовзі після заснування СУКВ КУК виступив із пропозицією організувати в складі канадської армії український полк на кшталт уже наявних Торонтського шотландського полку та Ірландського полку Канади. Командування відхилило запит, аргументуючи тим, що приклад українців можуть наслідувати інші національні громади Канади, і тоді армія розвалиться. 30 березня 1943 р. КУК надіслав уряду меморандум про необхідність відновлення в повоєнний час самостійної української держави. Схожі звернення неодноразово робили й надалі.

У складі канадських дивізій українці, зокрема Б. Панчук, узяли участь у Нормандській операції влітку 1944 р. На континенті представники СУКВ стали свідками драми: відірваними від власних домівок були близько 2 000 000 українців — остарбайтерів, в’язнів нацистських концтаборів, біженців та вояків у німецькій уніформі. У вересні 1945 р. за підтримки КУК Б. Панчук створив Центральне українське допомогове бюро (ЦУДБ), яке збирало в діаспорі матеріальну допомогу для біженців, боролося проти їх примусової репатріації до СРСР, виступало за надання українцям дозволу на переїзд до інших країн Заходу на постійне проживання.

Сполучені Штати Америки формально не були учасником Другої світової до грудня 1941 р., коли японський флот атакував Перл-Харбор, а А. Гітлер, підтримавши союзника, оголосив Вашингтону війну. Протягом 1939—1941 рр. під впливом ізоляціоністів уряд США декларував нейтралітет у глобальному конфлікті. Однак розширення меж німецької та японської експансії становило загрозу для національної безпеки Сполучених Штатів. Поступово, особливо з другої половини 1940 р., Вашингтон схилявся на бік Лондона та його союзників.

У вересні 1940 р. США надали Великій Британії 50 есмінців в обмін на довготривалу оренду деяких колоніальних володінь. 11 березня 1941 р. президент Ф. Рузвельт підписав закон про лендліз, який передбачав здійснення стратегічних постачань країнам Британської імперії та Китаю. США взяли на себе функцію патрулювання західної частини Атлантичного океану, допомагаючи Королівському військово-морському флоту захищати морські конвої. У червні 1941 р., щоб розвантажити й сухопутні сили Великої Британії, Сполучені Штати перебрали на себе окупацію Ісландії[33]. У Тихому океані США, Велика Британія та еміграційний уряд Нідерландів (який контролював Індонезію) запровадили ембарго проти Японії.

14 серпня 1941 р. США та Велика Британія підписали Атлантичну хартію. Так «нейтральний» Вашингтон фактично взяв участь у заснуванні другої антигітлерівської коаліції після того, як зазнав поразки й розпався англо-французький альянс. Партнерство США з Великою Британією протягом 1940—1941 рр. нагадувало відносини між СРСР та Третім Рейхом у той самий період. Хоча Вашингтон і Москва поверхово заявляли про свій нейтралітет, вони мали фаворитів серед сторін конфлікту та всіляко їм допомагали. У момент, коли американці пішли на зближення з британцями, А. Гітлер ініціював консолідацію власної коаліції. У вересні 1940 р. на доповнення до Антикомінтернівського, Німеччина, Японія та Італія підписали Берлінський (Троїстий) пакт. У листопаді того ж року до німецької столиці прибула радянська урядова делегація на чолі з В. Молотовим, яка обговорювала розподіл на сфери впливу країн Європи й Азії, а також умови приєднання СРСР до Троїстого пакту.

Українська громада Сполучених Штатів нараховувала понад 750 000 осіб. Підтримка діаспорними організаціями ідеї незалежності України, як і в Канаді, викликала підозри федерального уряду. У Вашингтоні непокоїлися, що самостійницька пропаганда інспірована німецькими спецслужбами. Показовою була різна реакція на події в Карпатській Україні в 1938— 1939 рр. У той час, коли громадська думка США вважала ці події гітлерівським сценарієм, представники української діаспори збирали матеріальну допомогу, готували меморандуми й навіть вирушали в далеку подорож на поміч Закарпаттю[34].

Протягом 1922—1940 рр. основною представницькою асамблеєю української діаспори в США було Об’єднання українських організацій Америки (ОУОА). Значний вплив на українську громаду США справили діячі УВО та ОУН, які приїздили до цієї країни: Є. Коновалець, О. Сеник, Р. Сушко та ін. За їх участі в 1931 р. було створено Організацію державного відродження України (ОДВУ). Уже в 1930-х рр. ОДВУ намагалася сформувати в США «визвольну армію». Члени ОДВУ носили уніформи, закуповували зброю й навіть придбали для вишколів спортивний літак, який назвали «Націоналіст». Іншими впливовими асоціаціями були прокомуністичний Український робітничий союз та Об’єднана гетьманська організація, яка згуртовувала прихильників П. Скоропадського.

Роль ОДВУ в ОУОА посилилася наприкінці 1930-х рр., однак через внутрішні суперечності об’єднання припинило існування вже в 1940 р. Установчі збори нової об’єднавчої організації відбулися 24 травня 1940 р. Як уже було зазначено, ОУН планувала використати зібрання для створення Українського політичного представництва. Однак активність націоналістів зустріла спротив із боку інших організацій. Замість підконтрольного націоналістам Політичного представництва у Вашингтоні постав Український конгресовий комітет Америки (УККА), президентом якого обрали М. Мурашка. Радикальна ОДВУ не увійшла до складу УККА. Окрім того, українськими націоналістами в США серйозно зацікавилося ФБР. Протягом війни діяльність ОДВУ була здебільшого паралізована слідством проти активістів організації за підозрою у зв’язках із Німеччиною. Звинувачення з українців зняли тільки в травні 1944 р.

Поки лояльність українських націоналістів перевіряли американські слідчі, на іншому березі Атлантики про ОДВУ листувалися нацистські установи. 31 березня 1941 р. керівник східного відділення Управління зовнішньої політики НСДАП Г. Лейббрандт інформував гестапо, що наприкінці минулого року в Нью-Йорку українці США створили Комітет допомоги союзникам під керівництвом п’ятьох представників ОДВУ: О. Грановського, Свистуна, Онишківа, Дячука і Ляпки. Цей комітет закликав усіх українців підтримати Велику Британію й боротися проти диктатури за незалежність. Для гітлерівців діяльність американських українців свідчила передусім про нелояльність до Рейху з боку ОУН, зв’язок якої з ОДВУ не був секретом для спецслужб. Протягом війни голова ОДВУ О. Грановський видав кілька англомовних брошур: «Проблеми незалежності України» (1940), «Україна — побоїще за волю» (1944), «Необхідність вільної України для тривкого миру» (1945). 1945 року він у складі делегації американських українців відвідав установчу конференцію ООН у Сан-Франциско.

Український конгресовий комітет Америки відігравав роль, аналогічну до тієї, яку в Канаді виконував КУК[35]. УККА виступав як представник усієї американської української громади перед урядом, запевняючи в підтримці українцями боротьби США з гітлерівською диктатурою. Утім, УККА не уникнув утисків із боку влади. США вступили в Другу світову війну вже як союзник СРСР, тому антирадянська пропаганда УККА були проблемою. У своїх зверненнях УККА апелював до демократичних цінностей Америки, несумісних зі сталінським політичним режимом. Комітет стверджував, що волелюбні США — ідеал для поневолених народів, таких як українці.

Умови діяльності українських організацій у США поліпшилися тільки в 1944 р. Тоді ж було засновано Злучений українсько-американський допомоговий комітет (ЗУАДК), що зосередився на підтриманні українців, яких Друга світова війна закинула до Західної Європи. ЗУАДК тісно співпрацював із ЦУДБ та іншими організаціями канадських українців. Представники УККА намагалися вплинути на делегації установчої конференції ООН, указуючи на підневільне становище Української РСР. 1946 року президент комітету С. Шумейко представляв українську діаспору на Паризькій мирній конференції, де обговорювали умови договорів між державами-переможницями та колишніми союзниками А. Гітлера в Європі.

Протягом війни через лави збройних сил США пройшло близько 80 000 американських громадян українського походження. Історія одного американського матроса не лише засвідчує внесок українців у перемогу союзників, а й розкриває цікаві сторінки Другої світової війни. Трюмний машиніст есмінця «Еберлі» А. Дяченко зголосився добровольцем на службу до американського флоту восени 1940 р. У вересні 1941 р. (ще до вступу країни у війну) «Еберлі» в складі оперативної групи кораблів флоту США супроводжував трансатлантичний конвой «НХ-150» від берегів Канади до середини Атлантики, де передав ескортування британським силам. Ще за рік США розпочали сухопутні операції проти Німеччини та її європейських союзників. Операція «Смолоскип» передбачала захоплення Марокко й Алжиру, підконтрольних уряду Віші. У листопаді 1942 р. «Еберлі» прикривав вогнем десантування американських військ у Марокко. Після короткого відпочинку й ремонту в Норфолку корабель отримав наказ патрулювати води південної Атлантики. Завдання есмінця полягало в перехопленні ворожих суден, які курсували між німецькими та японськими портами. 10 березня 1943 р. «Еберлі» спробував захопити німецький теплохід «Карін», виявлений східніше від бразильського порту Ресіфі.

Раніше «Карін» був голландським судном «Кота Нопан». 1941 року його захопив німецький рейдер «Комета» у водах Тихого океану. Перебування «Комети» в Тихому океані було одним із наслідків німецько-радянської співпраці протягом 1939—1941 рр. Улітку 1940 р. криголами «Ленін», «Йосип Сталін» та «Лазар Каганович» провели «Комету» Північним Льодовитим океаном із Європи до Берингової протоки. Окрім «Кота Нопан» («Карін»), рейдер «Комета» захопив чи потопив іще кілька кораблів антигітлерівської коаліції.

Після перших попереджувальних пострілів «Еберлі» німецький теплохід зупинився. Діючи за інструкцією, екіпаж «Карін» підпалив свій корабель та спустився на шлюпки. Відлік часу пішов на хвилини. Чотирнадцять добровольців, зокрема й А. Дяченко, негайно вирушили на баркасі до теплохода, охопленого вогнем. Американські моряки мали загасити пожежу, знайти й знешкодити вибухові заряди, відновити плавучість судна і, головне, відшукати таємні документи та апаратуру. Вони були готові також до збройного опору з боку німецького екіпажу. А. Дяченко боровся за «життя» судна в машинному відділенні. На жаль, йому з товаришами не вистачило часу — кілька потужних вибухів забрали життя сімох героїв. Інші члени оглядової команди були змушені негайно покинути «Карін», який уже неможливо було врятувати від затоплення. Кожного із семи загиблих членів екіпажу «Еберлі» нагородили Срібною Зіркою. На їхню честь дістали назви кораблі, які будували для флоту США. Прізвищем Дяченко назвали військово-транспортний корабель, уведений до складу флоту в грудні 1944 р. Цей корабель ніс службу в Тихому океані: висаджував десантників на Філіппінах, у Кореї, на Тайвані та островах Індонезії.

Багато американських українців відзначилися в боях із гітлерівцями в Північній Африці, Італії, Франції та Німеччині. 28 квітня 1943 р., під час бойових дій у Тунісі, рядовий 1-ї бронетанкової дивізії США Н. Міньо самотужки кинувся в багнетну атаку на кулеметну позицію, яка зупинила наступ його роти. Знищивши близько 10 ворожих солдатів, він підняв у наступ весь свій підрозділ, але дістав смертельне поранення. Н. Міньо удостоїли найвищої військової нагороди — медалі Пошани — та інших відзнак. У бою біля німецького містечка Теттінген 23 січня 1945 р. майстер-сержант 94-ї піхотної дивізії Н. Орешко атакував та вивів із ладу дві вогневі позиції ворога. При цьому його не спинило навіть кульове поранення. За цей подвиг Н. Орешка також нагородили медаллю Пошани. Президент США Г. Трумен особисто вручив нагороду героєві під час урочистої церемонії в Білому домі.

На тихоокеанському театрі бойових дій українці США також узяли активну участь. Під час оборони Філіппін відзначився підполковник Т. Калакука з квартирмейстерського департаменту армії США. Він був першим українцем-випускником Військової академії США (Вест-Пойнт). Завдяки організаторським здібностям, ініціативності та знанню мов Т. Калакука став правою рукою командувача американськими силами на Філіппінах генерала Дж. Вейнрайта. Підполковник володів англійською, українською, іспанською, французькою, німецькою та російською мовами. У травні 1942 р. Т. Калакука від імені командування вів переговори з японцями про капітуляцію американського гарнізону на філіппінському острові Коррехідор. Він урятував життя багатьом пораненим військовослужбовцям, які перебували в шпиталі в тунелях Малінта. Японські солдати погрожували застосувати вогнемети, якщо американці не залишать тунелі негайно. Проблемою було порозумітися з японцями, адже вони майже не володіли англійською. Звертаючись до ворожих солдатів усіма відомими йому мовами, Т. Калакука з’ясував, що командир японського підрозділу розуміє російську. Завдяки цьому вдалося домовитися про впорядковану евакуацію поранених зі шпиталю. Т. Калакука помер від малярії, перебуваючи в японському полоні. Його нагородили другою за рангом військовою відзнакою США — медаллю «За видатні заслуги» та Срібною Зіркою.

23 лютого 1945 р. за наказом командування сержант корпусу морської піхоти М. Стренк разом із шістьма товаришами здійняв прапор США на горі Сурібаті — вершині японського острова Іводзіма. Момент підняття прапора зафіксував фотограф Дж. Розенталь. Ця фотографія облетіла весь світ і стала символом перемоги США в Другій світовій війні. М. Стренк народився в русинській (українській) родині в Словаччині. За Іводзіму точилися особливо запеклі та кровопролитні бої, адже це була морська фортеця Японії, яка відкривала американській авіації шлях до Токіо. Сержант М. Стренк загинув на Іводзімі 1 березня 1945 р. Українця відзначили Бронзовою Зіркою, медаллю «Пурпурове серце» та іншими високими нагородами.

Початок співпраці з німцями

Традиція орієнтації українського національного руху на Берлін сягає ще початку Першої світової війни. Діячі Союзу визволення України (СВУ) вважали, що повномасштабне протистояння Німеччини та Росії призведе до знищення російського панування над Дніпром, що створить умови для самовизначення українців. Відверта антикомуністична пропаганда нацистів, які прийшли до влади в 1933 р., переконала сучасників, що Німеччина знову збирається воювати проти Росії, тобто проти СРСР. Багатьом українцям імпонувало також несприйняття А. Гітлером кордонів у Європі, які встановила Антанта. Німеччина була єдиною силою, здатною кинути виклик водночас Радянському Союзу та Польщі — двом державам, які поділили між собою більшість українських земель.

У міжвоєнний період у Німеччині сформувалася велика українська громада. Протягом 1933—1945 рр. у цій країні легально діяло Українське національне об’єднання (УНО), яке налічувало понад 30 000 членів. З 1937 р. об’єднання очолював Т. Омельченко — колишній представник С. Петлюри в Берліні. УНО займалося культурними й соціальними питаннями українців Німеччини, а також слугувало прикриттям для реалізації цілей ОУН. Так чи інакше всі українські національні організації, які діяли на територіях, підконтрольних Третьому Рейху (за винятком підпільно-партизанських), співпрацювали з нацистською владою. Після розгрому Польщі та Франції в 1939—1940 рр., а особливо напередодні німецько-радянської війни, на Берлін переорієнтувалося також середовище еміграційного уряду УНР.

У боротьбі за українську державність лідери визвольного руху надавали великого значення створенню національних збройних сил. Це питання опрацьовував Військовий штаб ОУН у Відні на чолі з ветераном Українських січових стрільців (УСС) та Армії УНР Р. Сушком. За домовленістю з Є. Коновальцем, у 1938 р. німецька військова розвідка (абвер) почала проводити військову та спеціальну підготовку оунівців. А. Мельник, який замінив Є. Коновальця після його трагічної загибелі, продовжив військову співпрацю з німцями. Улітку 1939 р. абвер створив в Австрії Український легіон для війни проти Польщі. Після завершення підготовки й комплектації Український легіон, що налічував близько 600 вояків, перекинули до східної Словаччини. Р. Сушко став командиром, і пізніше цей підрозділ так і називали — «Легіон Сушка». З метою конспірації Український легіон дістав кодову назву ВВН, яку німці розшифровували як «Berg-Bauern Hilfe» («допомога гірським селянам»), а українці — «Військові відділи націоналістів».

Провід українських націоналістів (ПУН) сподівався, що розгром німцями Польщі спричиниться до виникнення на території Галичини й Волині української держави так само, як розчленування Чехословаччини зумовило появу Карпатської України. Спеціально створена Комісія державного планування ОУН займалася розробкою вказівок з організації політичного, економічного та культурного життя на звільнених територіях. Українські націоналісти не знали або не зважали на існування таємних домовленостей німців із СРСР про територіальний поділ Польщі.

1 вересня 1939 р. почалася війна. Німці всіляко намагалися заохотити СРСР до виступу проти Польщі й паралельно обмірковували варіанти на випадок відмови. 7 вересня начальник генерального штабу сухопутних військ Німеччини Ф. Гальдер занотував у своєму щоденнику німецькі умови переговорів із Польщею, серед яких було визнання незалежності Західної України. 12 вересня, під час наради представників вищого військово-політичного керівництва Третього Рейху, голова Верховного головнокомандування вермахту Вільгельм Кейтель серед інших варіантів розподілу польських земель запропонував створення незалежної «галицької й польської України» (за умови, якщо з цим погодиться Й. Сталін). Невдовзі після цієї наради керівник абверу В. Канаріс особисто повідомив А. Мельнику про можливість створення української держави. З ініціативи лідера ОУН було негайно підготовано список членів уряду Української Західної Держави на чолі з О. Сеником, а М. Сціборський написав «Нарис проекту основних законів /Конституції/ Української Держави».

У вересні Український легіон увійшов на територію Польщі в складі 14-ї армії вермахту. До 17 вересня 1939 р. ВВН досяг населених пунктів Західної України: Комарного, Перемишля, Самбора та Стрия, деякі групи дійшли до околиць Дрогобича та Львова. Одночасно в Галичині та на Волині активізувалися повстанці Крайової екзекутиви ОУН на чолі з В. Тимчієм, які роззброювали невеликі польські підрозділи та проголошували встановлення української влади. У деяких місцевостях Галичини дійшло до збройних сутичок повстанців із польською армією й поліцією. Після перетину польського кордону Червоною армією німецьке командування відвело ВВН, як й інші підрозділи вермахту, за демаркаційну лінію по річці Сян. Наприкінці вересня вояків Українського легіону демобілізували.

Деякі українці воювали проти Польщі в складі регулярних збройних сил як німецькі громадяни. Яскравий приклад — син першовідкривача «рентгенівського» випромінювання О. Пулюй. Під час перших визвольних змагань він служив в УСС і Галицькій армії, пізніше емігрував до Німеччини та прийняв її громадянство. На початку 1939 р. О. Пулюя мобілізували до вермахту, і за розподілом він опинився в абвері. У вересні О. Пулюй як член військової делегації їздив до Львова домовлятися з радянським командуванням про евакуацію з місцевих шпиталів поранених німецьких солдатів. Цією нагодою він скористався, щоб попередити знайомих українців про те, де саме буде проходити новий німецько-радянський кордон. Завдяки О. Пулюю багато представників української інтелігенції змогли переїхати до німецької окупаційної зони, доки ними не зацікавився НКВС. Окрім того, О. Пулюй привів у полон польський ескадрон на чолі з колишнім австрійським принцом К. А. Габсбургом, за що отримав німецький Залізний Хрест.

Польська кампанія вермахту та «визвольний похід» Червоної армії в Західну Україну й Білорусь тривали до початку жовтня 1939 р. Ще 29 вересня німецька й радянська сторони дійшли порозуміння щодо нової лінії розмежування, підписавши Договір про дружбу та кордон. На півдні кордон проходив річками Сян і Західний Буг. Більша частина українських етнічних земель Польщі відійшла до СРСР і невдовзі була включена до Української РСР. Західні й північні регіони Польщі німці приєднали безпосередньо до Третього Рейху. 12 жовтня 1939 р. на землях Центральної Польщі гітлерівці проголосили створення Генерал-губернаторства окупованих польських територій з адміністративним центром у Кракові. Назва окупаційного утворення нагадувала про існування Варшавського генерал-губернаторства, заснованого Німеччиною під час Першої світової війни. Тоді на землях Варшавського генерал-губернаторства (а також Люблінського генерал-губернаторства, підконтрольного Австро-Угорщині) Центральні держави проголосили маріонеткове Королівство польське.

Очевидно, деякий час А. Гітлер вагався, чи не зберегти польську державність з обмеженими суверенітетом і територією. З такою Польщею можна було укласти мирний договір і на цій підставі знайти компроміс із Францією та Великою Британією. Німецькі інстанції вели переговори з польським соціалістичним лідером В. Вітосом про створення колабораціоністського уряду[36]. Розрахунок на те, що В. Вітос ставився вороже до попереднього політичного режиму Польщі, не виправдав себе: нацисти дістали відмову. Уже після розгрому Франції та окупації більшої частини Європи А. Гітлер вирішив, що загравати з поляками немає сенсу. 31 липня 1940 р. з назви Генерал-губернаторства було прибрано згадку про Польщу.

На території Генерал-губернаторства опинилися західні області українських етнічних територій: Холмщина, частина Надсяння, Лемківщина. Разом українське населення цього окупаційного утворення становило близько 500 000 осіб, а з урахуванням українського за походженням, але асимільованого населення Холмщини й Підляшшя — до 700 000. На тлі переважно сільських корінних жителів українських земель у Генерал-губернаторстві виділялися політично активні представники українських громад Варшави й Кракова. Окрім того, 20 000 — 30 000 українців втекли до Генерал-губернаторства з окупованих Червоною армією Галичини й Волині. Серед них були члени ОУН, УНДО, Фронту національної єдності (ФНЄ) та інших політичних партій; інтелігенція, священики, ветерани перших визвольних змагань.

На противагу полякам, адміністрація Генерал-губернаторства під керівництвом Г. Франка створила для українців режим відносного сприяння. Галицькі та волинські біженці активно включилися в національно-просвітницьку роботу на територіях, які пізніше дістали назву Закерзоння. Колишній командир ВВН Р. Сушко став крайовим провідником ОУН у Генерал-губернаторстві. Для покращення взаємодії з окупаційною адміністрацією він виступив з ініціативою створення легального українського представництва на кшталт УНО, причому з аналогічною назвою[37]. Кандидатом на посаду голови УНО в окупованій Польщі Р. Сушко висунув безпартійного краківського професора географії В. Кубійовича. Проект статуту УНО направили генерал-губернаторові Г. Франку. До літа 1940 р. статут так і не затвердили, тому організація діяла напівлегально. Зрештою в червні 1940 р. українське представництво в Генерал-губернаторстві було оформлене у вигляді Українського центрального комітету (УЦК), який керував мережею регіональних Українських допомогових комітетів (УДК). Місцем перебування УЦК було визначено столицю Генерал-губернаторства Краків, а його головою став В. Кубійович.

УЦК займався різними справами української національної меншини в Генерал-губернаторстві: соціальними, освітніми, церковними. Після років асиміляторської політики Польщі українське населення цих територій переживало період культурного відродження. Однак у політичному й соціальному аспектах режим нацистської окупації ніс загрозу всім колишнім громадянам Польщі. Німецькі спецслужби заборонили діяльність більшості суспільно-політичних організацій й уважно вивчали українську громаду на підконтрольній території. У січні 1940 р. гестапо заарештувало генерала Армії УНР П. Шандрука. Під час вересневої кампанії він воював у Війську Польському й потрапив у полон, але невдовзі був звільнений, як і решта українських офіцерів. Повторне позбавлення волі сталося за доносом про належність П. Шандрука до польського підпілля. Генерала протримали в ув’язненні 2,5 місяця й випустили тільки після втручання вищих інстанцій. Недовіру нацистів до українців підживлювала інформація щодо відверто прозахідної позиції українських політичних осередків у Франції, Великій Британії та в Північній Америці. Бюро зовнішньої політики НСДАП у своїх звітах регулярно демонструвало витяги з ворожих до Німеччини публікацій в українській пресі західних держав.

Підсумовуючи свою роботу на посаді очільника УЦК В. Кубійович пізніше писав так: «Треба визнати, що зі всіх українських земель ми в Генеральній Губернії мали поки що найкращі умовини життя. Майбутнє не було нам відоме, дальша німецька окупація могла принести для нас жахливі наслідки, але ми мусіли робити те, чого вимагала поточна хвилина. А майбутнє не було б світле; не один раз я чув від приязно до нас наставлених членів партії чи СС у розмовах при чарці (мені по змозі наливали в чарку воду): „Ви такі симпатичні люди і так добре до нас ставитеся, а якби ви знали, що вам готується...“ Але нашим обов’язком було боронити легальними способами українські інтереси в німецькій дійсності; ми мали надію, що інші наші патріоти роблять це в Уфі[38], ми шкодували, що нас немає в Лондоні».

Ще в перші дні війни Державний центр УНР, який перебував у Варшаві, висловив підтримку польській державі. Багато офіцерів Армії УНР служили на контрактній основі у Війську Польському й обіймали командні посади. Вони взяли активну участь у боях із вермахтом. Однак вереснева кампанія для українських офіцерів завершилася полоном, а українські урядовці на чолі з президентом УНР А. Лівицьким не встигли евакуюватися з країни й були інтерновані в польській столиці.

Гітлерівські спецслужби вирішили використати А. Лівицького для впливу на уенерівське середовище. Його не було заарештовано чи ув’язнено, натомість президент мав зайняти лояльну до Берліна позицію й продовжити свою діяльність як лідер УНР на окупованій Німеччиною території. Повідомлення французької преси про перехід повноважень президента УНР до В. Прокоповича в Парижі, схоже, не вплинуло на становище А. Лівицького. Навесні 1940 р. через Українське пресове бюро в Римі варшавський осередок УНР оприлюднив кілька комуністів, які закликали українців орієнтуватися на власні сили та зберігати нейтралітет, який, однак, не поширювався на СРСР. У своїх виступах колишній президент засуджував Варшавську угоду 1920 р. і піддавав гострій критиці версальську систему, встановлену Антантою після Першої світової війни.

За сприяння А. Лівицького були визволені офіцери Армії УНР, які перебували в німецькому полоні як польські військовослужбовці: П. Дяченко, Б. Барвінський, Я. Гальчевський-Войнаровський, А. Валійський, К. Смовський, П. Шандрук та ін. А. Лівицький заохочував українських офіцерів співпрацювати з німецькими інстанціями з метою створення національного легіону для війни проти СРСР. З цього приводу було проведено кілька нарад за участі військового міністра УНР В. Сальського[39]. Українські ветерани почали гуртуватися в комбатантських організаціях, а також вступати в структури поліції, окупаційної адміністрації та німецького війська. Оточення А. Лівицького тісно співпрацювало з німецькими спецслужбами, УЦК та ОУН.

У лютому 1940 р. ОУН розкололася на фракції мельниківців та бандерівців. Оформлення нової організації було завершене в Кракові у квітні, під час II Великого збору, на якому сформували Революційний провід ОУН на чолі зі С. Бандерою. Після переїзду А. Мельника з Рима до Берліна головним осередком мельниківців стала столиця Третього Рейху, а провід бандерівців перебував у Кракові. Останні зуміли перетягнути на свій бік більшість націоналістичного підпілля в СРСР та кадри Генерал-губернаторства. До інших регіонів (Німеччини, Румуни, західних держав) інформація про розкол дійшла пізніше, і там А. Мельник зберіг лідерські позиції. Обидві ОУН тісно співпрацювали з німецькими спецслужбами й готувалися до походу на Схід.

У передчутті німецько-радянської війни (та одразу після її початку) різні українські політичні осередки, які перебували на території держав Осі, надсилали звернення й меморандуми до вищих державних установ Третього Рейху. УНО, УЦК, мельниківці, гетьманці зверталися з проханням долучитися до боротьби проти СРСР, висловлюючи надію, що Німеччина дозволить українцям створити власне військо й державу. Робили також реальні кроки. 22 червня 1941 р. бандерівці організували в Кракові Великі установчі збори, на яких сформували Український національний комітет (УНК) — головний представницький орган України в Німеччині. Фактичним головою УНК став бандерівський діяч В. Горбовий. Передбачали, що діячі УНК негайно займуться українським державотворенням на звільненій від більшовиків території України. Цей план і справді почав втілюватися з проголошенням Акта відновлення Української держави у Львові 30 червня 1941 р. Варто зазначити, що УНК не визнавали Німеччина та УЦК, а мельниківці відмовилися від пропозиції приєднатися. Після розгону німцями Українського державного правління у Львові лідери УНК у Кракові також зазнали репресій.

Похід на Схід (1941 р.)

Ще на початку березня 1941 р. бандерівці домовилися з абвером про створення нового легіону, який мав дістати назву «Дружина українських націоналістів» (ДУН). На практиці ДУН поділялася на два окремі підрозділи батальйонного складу з різним оперативним підпорядкуванням: спеціальний загін «Нахтіґаль» та з’єднання «Роланд».

Підготовка вояків батальйону «Нахтіґаль» (українською «Соловей») відбувалася в навчальному таборі міста Нойгаммер (сучасне місто Свєнтошув у Польщі). Підрозділ нараховував приблизно 350 осіб і складався з трьох сотень, у кожній із яких було по дві чоти з українців й одна — з німецького кадрового персоналу абверівського полку «Бранденбург». Батальйон «Роланд» формувався в Зауберсдорфі (Австрія). Він складався з трьох сотень загальною чисельністю 270 вояків. Тоді ж склалася практика «подвійного командування» українськими національними підрозділами, пізніше розвинута в поліційних батальйонах. З німецького боку «Нахтіґалем» командував обер-лейтенант Г.-А. Герцнер, а його заступником із політичних питань був Т. Оберлендер. Українським офіцером зв’язку й неформальним командиром став сотник Р. Шухевич. Німецьким командиром «Роланда» був обер-лейтенант Зіберт, а з українського боку — майор Є. Побігущий[40].

«Нахтіґаль» брав участь у бойових діях у складі 17-ї армії вермахту з перших днів німецько-радянської війни. 30 червня 1941 р. його вояки увійшли до Львова й допомогли організувати проголошення Акта відновлення Української держави. Пізніше «Нахтіґаль» через Золочів і Тернопіль наступав на Поділлі: брав участь у боях під Браїловим і Людавкою та дійшов до Вінниці. «Роланд» напередодні війни передислокували до румунського містечка Кимполунґ (Південна Буковина). У складі 11-ї німецької армії він перетнув радянський кордон тільки 29 липня. Не беручи участі в боях, «Роланд» пішим маршем дійшов до Дубоссар у Молдові, після чого перетнув річку Дністер і зупинився в селі Унтилівка Одеської області. Після розгону Українського державного правління у Львові та арешту гестапо провідних бандерівців підрозділи ДУН німці визнали неблагонадійними й у серпні 1941 р. відкликали з України. У жовтні 1941 р. вояків «Нахтіґаля» та «Роланда» зосередили у Франкфурті-на-Одері. Зрештою ДУН було розформовано, а більшість її вояків підписала індивідуальні річні контракти на службу у 201-му батальйоні шума.

Окрім ДУН, характер українського національного формування мала також «абвергрупа-101», яку організував уже згадуваний О. Пулюй. Це наближене до роти воєнізоване формування складалося переважно з українців, які жили в Румунії та підтримували ОУН(м). Неформально «абвергрупу-101» називали «Пума» від скорочення прізвищ її організаторів: Пулюя й мельниківського діяча в Румунії О. Масикевича. Організована в румунських Ясах, як і «Роланд», ця група діяла в оперативній зоні 11-ї армії. Через Молдову й Одещину «Пумі» вдалося дійти до Миколаєва. Підрозділ розформували тоді ж, коли з фронту відкликали ДУН.

Спроби організації національного самоврядування в окупованих Львові та Києві

Після арешту прем’єра Я. Отецька та багатьох визначних бандерівців улітку-восени 1941 р. Українське державне правління припинило існування. Однак не всі установи Української держави, відновленої Актом 30 червня, зникли безслідно. Рада сеньйорів, до складу якої входили визначні представники львівської української громадськості, 24 липня була перетворена на Українську Національну Раду. За своєю назвою й призначенням цей орган претендував на роль спадкоємця УНРади, що виникла в жовтні 1918 р. і згодом стала законодавчим органом Західноукраїнської Народної Республіки. Ці дві історичні віхи пов’язувала між собою також постать К. Левицького — визначного діяча ЗУНР, який став головою УНРади в 1941 р.[41] Іншим поважним учасником зібрання був митрополит А. Шептицький. Члени ради були переважно колишніми діячами або прихильниками УНДО. УНРада задекларувала, що вона є перехідним координаційним центром української нації в Західній Україні до часу відновлення державної незалежності України й «достосовується до вимог німецької влади, щоб тим чином здійснити якнайскоріше Соборну Україну». Виконавчим органом ради став Генеральний секретаріат на чолі з К. Паньківським.

1 серпня німці приєднали Галичину до Генерал-губернаторства як п’ятий дистрикт. Митрополит А. Шептицький від імені УНРади протестував проти нового розчленування України, але безуспішно. У зв’язку з поширенням на Галичину влади генерал-губернатора Г. Франка В. Кубійовичу запропонували створити у Львові територіальний підрозділ УЦК. Зважаючи на негативну реакцію української громадськості на адміністративне приєднання Галичини до корінних польських земель, В. Кубійович відмовився. Натомість у Галичині постав Український крайовий комітет (УКК) із таким самим статутом, що й в УЦК. УКК очолив К. Паньківський, і спершу українці розглядали цей комітет як структуру, пов’язану з УНРадою.

Після смерті К. Левицького 12 листопада 1941 р. німецька влада щоразу більше звужувала рамки повноважень УНРади. Коли в лютому 1942 р. митрополит А. Шептицький висловив офіційний протест Г. Гіммлеру проти вбивств євреїв, окупаційна влада отримала зручний привід для ліквідації ради, що й було зроблено 3 березня 1942 р. Тоді ж німецька адміністрація ліквідувала УКК і поширила на Галичину компетенцію УЦК. К. Паньківський став заступником В. Кубійовича і його представником у дистрикті Галичина. За зразком територіальних підрозділів УЦК у Генерал-губернаторстві (УДК) у Галичині було організовано мережу українських окружних комітетів (УОК). УЦК у Галичині займався розв’язанням переважно соціальних проблем: сприяв звільненню з полону червоноармійців-українців, організовував допомогу в’язням таборів і населенню, яке потерпало від голоду, розвивав освітні та культурні установи.

Якщо бандерівці розпочали відновлювати українську державність уже зі Львова, то мельниківці дочекалися прибуття в Київ. Українську столицю німці захопили 19 вересня 1941 р. після 70 днів облоги. Невдовзі до міста почали прибувати великі групи членів ОУН(м). 5 жовтня з ініціативи мельниківця Олега Ольжича в Києві було створено Українську Національну Раду, яка, окрім назви, більше ніяк не була пов’язана з львівською організацією. На чолі представницького органа було поставлено безпартійного місцевого професора М. Величківського. До складу київської УНРади увійшли провідні діячі ОУН(м): генерал Армії УНР М. Капустянський, Олег Ольжич, О. Бойдуник та ін. Рада встановила тісні зв’язки з київською міською владою, зокрема із заступником бургомістра (пізніше бургомістром) В. Багазієм, теж членом ОУН(м). Деякий час складалося враження, що УНРада може координувати розвиток українського національного життя під німецькою окупацією. Позиції ради зміцнював численний Буковинський курінь[42], члени якого швидко обійняли різноманітні посади в офіційних установах Києва. УНРада намагалася створювати низову українську адміністрацію й навіть планувала засновувати народні університети.

Рейхскомісар окупованої України Е. Кох недовго терпів самодіяльність київських організацій. 20 листопада 1941 р. німецька влада поставила вимогу припинити функціонування УНРади. Невдовзі окупанти перейшли й до фізичних розправ. Багатьох українських активістів у лютому 1942 р. розстріляли в Бабиному Яру. Інші врятувалися втечею й перейшли на нелегальне становище. На початку 1944 р. арешти торкнулися й керівного складу ОУН(м). Невдовзі А. Мельник та інші члени ПУН приєдналися до бандерівців у тюрмі «Целленбау» у концтаборі Заксенхаузен.

Масова участь українців у військових та поліційних формуваннях Німеччини

Протягом червня 1941 р. — липня 1942 р. гітлерівці повністю захопили територію УРСР. Під тиском Червоної армії німці почали відступати з України наприкінці 1942 р., а остаточне вигнання відбулося тільки через два роки. Таким чином, Східна Україна перебувала під владою окупантів щонайменше півроку, а Західна — три з половиною роки. Весь цей час українське населення було об’єктом політики нацистів. Необхідність забезпечити дієвість окупаційної адміністрації, а також поповнити знекровлені німецькі дивізії змушувала гітлерівців масово залучати українців до своїх воєнних і поліційних структур. Прагматичні розрахунки взяли гору над офіційною расистською доктриною Третього Рейху, яка була упередженою щодо слов’ян.

У перші ж місяці бойових дій проти СРСР Німеччина отримала мільйони військовополонених, значна кількість яких походила з України. Червоноармійці, а також цивільні жителі окупованих територій ставали на німецьку службу з різних причин. Для декого це був свідомий вибір, мотивований антирадянськими переконаннями або бажанням помститися за кривди, заподіяні сталінським режимом. Інші керувалися прагненням вижити в умовах брутальної окупаційної політики, коли радянські громадяни масово гинули в таборах військовополонених, ставали жертвами голоду та екзекуцій або були вивезені на примусові роботи до Рейху. Протягом 1939— 1945 рр. на боці Німеччини воювало близько 250 000 українців. Серед громадян СРСР цей показник був другим після росіян, яких на службі в німців побувало понад 300 000.

Установою, яка створила чи не найбільшу кількість збройних формувань з українців, була німецька поліція порядку, що підпорядковувалася головному оперативному управлінню СС. Поряд із невеликими територіальними підрозділами, що виконували правоохоронні, конвойні, адміністративні та господарчі функції, поліція порядку займалася також організацією частин батальйонного складу. Охоронні батальйони, також відомі як шуцманшафт-батальйони, або батальйони шума, мали всі ознаки військових формувань: штатну структуру, ієрархічне командування, нумерацію, уніформу, різноманітне озброєння й військову техніку. Батальйони шума призначалися для охорони стратегічних об’єктів і комунікацій, а також для боротьби проти партизанського руху на територіях, які окупували німці. Пізніше деякі з цих формувань узяли участь і в боях на фронті.

Спочатку кадровою основою для поліційних батальйонів в Україні стали націоналістичні загони самооборони й міліції, похідні групи ОУН, розформовані підрозділи абверу (ДУН, «Пума»), ветерани визвольних змагань 1917—1921 рр. Після репресій, які нацисти застосували проти активістів визвольного руху влітку-восени 1941 р., стало зрозуміло, що німецька влада дозволить українцям військову підготовку й діяльність лише в строго визначених рамках. Частина кадрів визвольного руху одразу перейшла в підпілля, інші почали пристосовуватися до окупаційних реалій. Органи місцевого самоврядування, установи пропаганди та силові структури інфільтрували активісти українських організацій, які таким чином намагалися зберігати вплив на перебіг подій в окупованій країні. Але все ж переважну більшість особового складу поліційних батальйонів становили колишні червоноармійці та жителі Центральної й Східної України.

Батальйони шума, сформовані в різних окупаційних адміністративно-територіальних утвореннях, мали власну систему нумерації. Для рейхскомісаріату Україна та українських земель, які перебували під управлінням військової адміністрації, були зарезервовані порядкові номери 101—200, для Генерал-губернаторства — 201—250. Не всі ці з’єднання були українськими за національним складом: поруч з українцями там служили росіяни, поляки, білоруси, фольксдойче та інші. Батальйони № 146— 156 були сформовані з кримських татар, а № 159—160 вважили «козацькими». Командири окремих батальйонів намагалися надати їм характеру українських національних підрозділів. Прикладом цього може слугувати вже згаданий 201-й батальйон, створений на базі кадрів ДУН. Враховуючи «подвійне командування», з «українського боку» його очолював Є. Побігущий. Іншими відомими командирами батальйонів шума були І. Омелянович-Павленко (№ 109) і К. Смовський (№ 118) — також ветерани визвольних змагань. Вони неформально використовували українську національну символіку й намагалися організувати для особового складу українське культурне життя.

Загалом було сформовано 65 українських батальйонів шума: 46 на території рейхскомісаріату Україна, 8 у Генерал-губернаторстві й 11 на землях рейхскомісаріату Остланд. У них служило понад 35 000 українців, з яких близько 7000 — поза межами рейхскомісаріату Україна. Окрім батальйонів шума, існували й інші, зі схожими функціями, але відмінним відомчим підпорядкуванням. Наприклад, німецька Служба безпеки (СД) сформувала три власні українські батальйони, найвідомішим серед яких став 31-й — так званий Український легіон самооборони (УЛС).

Часто українським батальйонам доводилося воювати далеко за межами України: від Білорусі до Франції. До кінця війни більшість із них була розформована через ненадійність, розгромлена в боях. Траплялося й так, що особовий склад переходив на бік антинацистських сил Опору: УПА, червоних партизанів і навіть французького Опору. Решта відступила разом із німецькою армією та капітулювала навесні 1945 р.

Створенням військових підрозділів з українців та інших народів СРСР активно займався вермахт. Спочатку роль радянських громадян у німецькому війську обмежувалася допоміжними службами (перекладачі, водії, будівельники, господарчий персонал), але незабаром у складі армії з’явилися «східні» роти, батальйони й навіть полки. Німці називали таких вояків «добровільними помічниками», скорочено — гіві (Hilfswilligen — «Hiwi»). Оскільки вище політичне керівництво Третього Рейху ставилося вкрай негативно до ідеї військової співпраці з представниками слов’янських народів СРСР, то командири груп армій намагалися приховувати масштаби цього явища. Попри значну чисельність та активну роль у бойових діях на фронті, українські й російські підрозділи вермахту спершу рахували як безликі будівельні й запасні частини. У документації вони проходили під назвою «східні» для створення враження, ніби були укомплектовані представниками мусульманських народів СРСР. В інших випадках, щоб не називати військові частини українськими або російськими, їм давали територіальні назви (батальйон «Прип’ять», полк «Десна») або вказували прізвища німецьких командирів (добровольчий полк Вайсе, дивізія фон Штумпфельда).

На середину 1942 р. серед особового складу окремих німецьких дивізій налічувалося від 10 до 50 % гіві. Сформовані з українців військові частини відзначилися в боях у Криму, на Волзі й Кавказі. Багато «східних» вояків загинули в Сталінградській битві взимку 1943 р. Деякі з підрозділів гіві з дозволу німецького командування використовували українську національну символіку: прапори, стрічки, нарукавні емблеми. У червні 1942 р. український прапор навіть підняли в присутності командувача вермахту в Україні генерала К. Кітцінгера під час нагородження вояків однієї з рот батальйону українських добровольців Донбасу.

Зрештою замовчувати існування сотень тисяч громадян СРСР у складі вермахту стало просто неможливо. У серпні 1942 р. для здійснення адміністративної влади над іноземним штатом було запроваджено посаду інспектора Східних військ. Але в оперативному плані східні формування й надалі підпорядковувалися відповідним дивізіям та арміям. Наступним кроком мало стати офіційне визнання національного статусу таких формувань. Це відбулося в лютому 1943 р.: під час наради міністра окупованих східних територій А. Розенберга з представниками відділу пропаганди головнокомандування вермахту було вирішено називати всі російські формування Російською визвольною армією (РВА), а українські — Українським визвольним військом (УВВ). Дещо пізніше було запроваджено стандартну нарукавну емблему — щитоподібний знак із жовто-синім полем, тризубом та написом «УВВ». Ця емблема нереальної армії мала справляти на вояків враження єдності та слугувати засобом пропаганди серед червоноармійців.

Загальної системи нумерації підрозділів УВВ не існувало. Деякі з них узагалі не мали порядкового номера, інші отримували номери розбитих або ще не створених німецьких частин; також набула поширення практика надання українським батальйонам порядкових номерів дивізій, при яких відбувалося формування. Не рідко траплялися випадки переведення батальйонів в інше підпорядкування (наприклад, у війська СС), зміни їхнього характеру (наприклад, перетворення з будівельного на артилерійський) або формального національного статусу. Багато східних батальйонів так і залишилися без національної ідентифікації. Але навіть закріплення національного статусу не означало строгого врахування етнічного складу підрозділу. В УВВ потрапило багато росіян із центральних регіонів РРФСР, натомість у РВА служило чимало етнічних українців.

Уже на початку 1943 р. загальна чисельність вояцького складу створених з українців військових формувань різного підпорядкування (більшість яких було номінально зараховано до УВВ) сягнула понад 40 000 вояків лише в Україні, без урахування формувань, дислокованих в інших країнах Європи. Більшість вояків походила зі Східної України: Сумщини, Харківщини, Донбасу.

Єдиною консолідаційною установою УВВ були українські співробітники відділу пропаганди головного командування вермахту Г. Которович і К. Дацько, котрі через такі періодичні видання, як «Нова доба» й «Український доброволець», закликали співвітчизників вступати до УВВ, перебільшуючи роль і статус цього формування. Спроби затвердити командувача УВВ або принаймні українського інспектора успіху не мали. В українських вояків вермахту не було навіть символічної представницької фігури на кшталт генерала А. Власова, з іменем якого часто пов’язували РВА. Створенню централізованого представництва українських вояків на службі вермахту на території рейхскомісаріату Україна перешкоджало різко негативне ставлення до цієї ідеї Е. Коха.

Сприятливіші передумови існували на Сході України, де діяла не цивільна, а військова німецька адміністрація. Навесні 1943 р. як місце організації центрального представництва УВВ розглядали Харків. Українське життя в цьому місті під час німецької окупації жевріло навколо таких осіб, як бургомістр О. Семененко, лідери Харківського громадського комітету В. Доленко й В. Дубровський. 16 лютого 1943 р., переслідуючи німців після Сталінградської битви, Харків уперше зайняла Червона армія. Однак радянські успіхи були тимчасовими. Уже через місяць унаслідок стрімкого контрнаступу вермахт знову заволодів містом і утримував його аж до поразки на Курській дузі в серпні 1943 р. Для українських активістів, які покладали сподівання на Німеччину, швидке гітлерівське відвоювання Харкова видавалося знаковим. Окрім того, дехто з них не встиг утекти з міста й пережив жах тимчасового повернення радянської репресивної машини. Коли ж повернулися німецькі війська, кількасот харків’ян добровільно записалося до УВВ. Утім, перемовини про можливість організації українського політичного комітету в Харкові виявилися безуспішними.

У різний час на посаду «головнокомандувача УВВ» висували командира охоронного батальйону № 109 І. Омеляновича-Павленка, командира Холмського легіону самооборони Я. Гальчевського-Войнаровського та інших ветеранів Армії УНР На початку листопада 1943 р., після втрати Києва, німецьке військове командування санкціонувало створення штабу УВВ у Варшаві на чолі з майором Армії УНР П. Крижанівським. У той час, коли ветерани Армії УНР сподівалися на заснування повноцінного штабу, на базі якого можна було б формувати українські збройні сили, німці погоджувалися лише на створення пропагандистської ширми. У січні 1944 р. під тиском СД навіть такий оперетковий «штаб УВВ» припинив свою діяльність.

Дивізія військ СС «Галичина»

Найбільш успішною ініціативою зі створення українських військових формувань на боці Німеччини була 14-та дивізія військ СС «Галичина». Її виникненню передували політичні домовленості українських організацій Генерал-губернаторства (передусім УЦК) з представниками СС та німецької цивільної адміністрації. З німецького боку головним промоутером створення української дивізії був губернатор дистрикту Галичина бригаденфюрер СС О. Вехтер. Дивізію формували як «галицьку», а в системі військ СС вона пізніше дістала порядковий номер «14». На початку 1943 р. паралельно з «Галичиною» створювали також інші національні дивізії військ СС із латишів, естонців, хорватів. До кінця війни з понад 30 дивізій військ СС більш ніж половина мала статус «національних». Як і вермахтівські, це були фронтові німецькі дивізії, але їх формуванням займалося головне управління СС. Порівняно з піхотними дивізіями вермахту есесівські мали власні організаційні особливості, наприклад більше особового складу й озброєння.

Урочиста церемонія з нагоди заснування дивізії «Галичина» відбулася у Львові 28 квітня 1943 р. На початку підрозділ формували суто на добровільних засадах. Вербувальна акція супроводжувалася українськими патріотичними маніфестаціями. Дивізію представляли як продовження традиції Українських січових стрільців (УСС) 1914 р. Цивільне шефство над вояками взяла на себе створена з українських активістів Військова управа на чолі з колишнім підполковником Галицької армії А. Бізанцем. Так було підкреслено зв’язок з УСС, за яких діяла Бойова управа. Символом дивізії обрали крайовий герб Галичини — золотого лева з трьома коронами на синьому щиті.

Дивізія «Галичина» була піхотним формуванням. Її вояки проходили інтенсивне навчання в тренувальних центрах, розкиданих по всій окупованій Європі: від Польщі до Франції. З часу проголошення формування дивізії до залучення більшості її особового складу до бойових дій на фронті минуло близько року. Чисельність дивізії коливалася від 14 000 в боях під Бродами влітку 1944 р. до 18 000 навесні 1945 р. в Австрії. З’єднання складалося з трьох піхотних та одного артилерійського полків, окремих дивізіонів та батальйонів (сапери, зенітна артилерія, кіннота тощо). Командування дивізії (від командирів батальйонів і вище) було переважно німецьким. За окремим розпорядженням рейхсфюрера СС Г. Гіммлера, українським бійцям дивізії було заборонено називатися СС-манами. Замість есесівських рун вони носили на петлицях галицьких левів і користувалися українськими відповідниками військових звань СС. Більшість часу дивізією командував бригаденфюрер СС Ф. Фрайтаг.

Бойове хрещення дивізії СС «Галичина» як цілісного формування відбулося в битві неподалік від галицького міста Броди 13—22 липня 1944 р. У складі 4-ї танкової армії групи «Північна Україна» дивізія стримувала радянський наступ у ході Львівсько-Сандомирської операції. Разом із 13-м німецьким армійським корпусом «Галичина» потрапила в оточення військ 1-го Українського фронту. Під час прориву дивізія втратила вбитими, пораненими й полоненими більшість особового складу. Частина вояків урятувалася, приєднавшись до УПА. Уцілілі підрозділи дивізії відступили до Закарпаття.

Наказ про формування наново галицької дивізії вийшов 5 вересня 1944 р. Кадровою основою стали ветерани битви під Бродами й раніше створені підрозділи дивізії, які не брали участі в літніх боях. Окрім того, до «Галичини» залучили німецьких солдатів з інших дивізій і провели додаткову мобілізацію серед українського населення. Перші боєздатні підрозділи галицької дивізії нового формування були готові наприкінці вересня. У цей час у Словаччині розпочалося антинімецьке повстання на чолі з офіцерами словацької армії та радянськими партизанами, перекинутими із СРСР. Зі складу дивізії сформували бойові групи, які залучили до антипартизанських операцій. 27 жовтня 1944 р. бойова група «Вільднер» брала участь у наступі на центр повстанців — Банську Бистрицю. Після падіння міста регулярні повстанські сили були розпорошені й відступили в гори.