Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 43

БРАТИ ТІНІ

Темноока дівчина залізла на стіл і почала співати знов, але менш упевнено. Мелодію Перрин знав як «Півня майстрині Айнори», і, хоча слова знову були іншими, на його розчарування — і сором за це розчарування_

пісня справді була про півня. Сама майстриня Лугган схвалила б її. Світло, я стаю таким, як Мет.

Жоден зі слухачів не скаржився; декотрі чоловіки мали трохи невдоведений вигляд, але, схоже, переживали через Морейн так само, як і співачка. Ніхто не хотів образити Айз Седай, навіть коли та пішла. Білі повернувся й підняв ще двох Сірих Чоловіків; дехто з тих, що слухали пісню, подивилися на тіла й похитали головами. Один із них плюнув на тирсу.

Лан став перед Перрином.

— Як ти розпізнав їх, ковалю? — тихо спитав він. — їхня зіпсованість злом була недостатньо сильною для того, щоб я чи Морейн це відчули. Сірі Чоловіки проходили непоміченими повз сотні вартових, серед яких були й Охоронці.

Відчуваючи на собі погляд Зарін, Перрин намагався говорити тихо, — навіть тихіше від Лана:

— Я... винюхав їх. Я й раніше чув їхній запах, ще в Джаррі та в Ремені, але там він завжди зникав. Вони йшли ще до того, як ми там опинялися, — обидва рази.

Він не знав, чи вдалося Зарін почути його, чи ні; вона нахилялася вперед, щоб почути, і водночас вдавала, що не слухає.

— Тоді вони полювали на Ранда. А тепер — на тебе, ковалю. — На обличчі Охоронця з’явився майже непомітний вираз здивування. А тоді він сказав уже звичайним голосом: —Я піду, роззирнуся довкола, ковалю. Твої очі можуть побачити те, що я пропустив.

Перрин кивнув; якщо Охоронець просив про допомогу, це означало, що він був на межі відчаю.

— Оґіре, твій народ теж бачить краще за інших.

— Ох, так, — мовив Лоял. — Що ж, гадаю, я міг би глянути також. — Його великі круглі очі зосередились на двох Сірих Чоловіках, котрі досі лежали на підлозі. — Думаю, назовні їх більше немає. Як ви гадаєте?

— Що ми шукаємо, кам’янолиций? — спитала Зарін.

Лан дивився на неї якусь мить, а тоді похитав головою, наче вирішив не говорити їй чогось.

— Що-небудь, дівчино. Я знатиму, коли побачу це.

Перрин думав піднятися нагору по свою сокиру, але Охоронець уже рушив до дверей, — і він був без меча. Йому він не потрібен, понуро подумав Перрин. Він майже такий же небезпечний без нього, як і з ним. Він тримав ніжку крісла, коли пішов услід за Ланом. І з полегшенням побачив, що й Зарін все ще тримала ніж у руці.

Густі темні хмари кружляли над головою. На вулиці було темно, наче у пізніх сутінках, і порожньо; схоже, люди вирішили не чекати на дощ. Якийсь чолов’яга біг через міст у нижній частині вулиці; це була єдина людина, яку Перрин побачив, дивлячись у тому напрямку. Віяв вітер, підхоплюючи ганчір’я на нерівній бруківці; він голосно ревів, заганяючи інше сміття під край одного з блоків. Гуркотів і ширився грім.

Перрин насупив носа. У цьому повітрі відчувався запах феєрверків. Ні, не зовсім феєрверків. Пахло паленою сіркою. Чимось таким.

Зарін злегка постукала лезом ножа по ніжці крісла.

— Ти й справді сильний, здорованю. Розламав цей стілець, наче він зроблений з гілок.

Перрин гмикнув. Він зрозумів, що стоїть пряміше, ніж зазвичай, тож навмисно зсутулився. Дурне дівчисько! Зарін тихо засміялася, і він не міг зрозуміти, — випрямитися йому чи залишитися так От дурне! Цього разу він мав на увазі себе. Ти маєш шукати. Але що? Він нічого не бачив, окрім звичайної вулиці; нічого не винюхав, — лише якусь горілу сірку. І Зарін, звісно.

Лоял, схоже, теж розмірковував, що він шукає. Він почухав волохате вухо; оглянув один бік вулиці, тоді — інший, а тоді почухав інше вухо. Потім подивився вгору, на дах корчми.

Лан вийшов з провулка біля корчми й рушив далі вулицею, роззираючись на темні тіні уздовж будинків.

— Можливо, він щось пропустив, — пробурмотів Перрин, хоча в це було важко повірити, й розвернувся до алеї. Він хоче, щоб я шукав, — то я шукатиму. Можливо, він щось таки пропустив.

Лан зупинився внизу вулиці, неподалік від них, вдивляючись у бруківку під ногами. Охоронець рушив назад до корчми, швидко ступаючи, але дивлячись на вулицю поперед себе, мовби слідуючи за чимось. Це щось привело його до сірого кам’яного блоку, — майже до вхідних дверей. Він зупинився там, розглядаючи його верхівку.

Перрин облишив ідею піти провулком донизу — звідти смерділо так само сильно, як і з каналів у цій частині Ілліана, — і натомість підійшов до Лана. Юнак одразу побачив, на що дивиться Охоронець. На кам’яному блоці, вгорі, були витиснені два сліди: наче велетенський собака вперся туди передніми лапами. Запах паленої сірки тут був найдужчий. Але собаки не залишають слідів на камені. Світло, вони не можуть! Він міг розгледіти слід, який відстежував Лан. Собака біг угору вулицею до блока, а тоді повернув й пішов тим слідом, яким прийшов. Залишаючи сліди на камені так, наче це було зоране поле. Але ж вони не можуть!

— Темний гончак, — сказав Лан, і Зарін охнула. Лоял тихо застогнав. По-оґірськи.

— Темний гончак не залишає слідів на бруді, ковалю, і навіть на болоті, — а от каміння для нього інша річ. Але Темних гончаків не бачили на півдні Судних гір ще з часів Траллоцьких війн. Думаю, цей щось винюхував. І тепер, коли знайшов, — повернувся до господаря, щоб доповісти.

Мене'? подумав Перрин. Сірі Чоловіки й Темні гончаки полюють на мене? Це божевілля!

— Ви хочете сказати, що Ньєда мала рацію? — запитала Зарін тремтливим голосом. — Старий Ґрім справді скаче на Дике полювання? Світло! Я завжди думала, що це — лише небилиця.

— Не будь цілковитою дурепою, дівчино, — різко мовив Лан. — Якби Морок звільнився, ми усі бажали б зараз смерті. — Він дивився на нижню частину вулиці, — туди, куди вели сліди. — Однак Темний гончак реальний. Такий же небезпечний, як мерддраал, — але його важче вбити.

— Тепер ви говорите про Потороч, — пробурмотіла Зарін. — Сірі Чоловіки. Поторочі. Темні гончаки. Краще б ти привів мене до Рогу Валіра, фермере. Які ще сюрпризи чекають на мене?

— Жодних питань, — сказав їй Лан. — Ти досі надто мало знаєш, тож Морейн звільнить тебе від клятви, якщо ти пообіцяєш не слідувати за нами. Я прийму цю клятву без неї, і ти зможеш піти зараз. Будь мудрою і погодься.

— Ви не відлякаєте мене, кам’янолиций, — сказала Зарін. — Це не так просто зробити. — Однак голос її звучав перелякано. І запах страху повис у повітрі.

— У мене є питання, — сказав Перрин, — і я хочу почути відповідь. Ви не відчули Темного гончака, Лане, і Морейн також. Чому?

Охоронець деякий час мовчав.

— Відповідь на це питання, ковалю, — врешті похмуро мовив він, — ти чи я, байдуже, — навряд чи захочемо знати. Сподіваюся, відповідь не вб’є нас. Ви троє поспіть, скільки зможете. Сумніваюся, що ми залишимося на ніч в Ілліані, і боюся, що попереду в нас важка дорога.

— Що ви збираєтеся робити? — спитав Перрин.

— Я поїду за Морейн. Розповім їй про Темного гончака, поки той не перегриз їй горло. Вона не буде сердитися на мене за це, — не тоді, коли вона й гадки не має, що гончак був тут.

Перші грубі краплини дощу розбилися об бруківку, коли вони поверталися до корчми. Білі відніс останніх Сірих Чоловіків і підмітав закривавлену тирсу. Темноока дівчина співала сумну пісню про хлопця, що покинув свою кохану. Майстрині Лугган вона б дуже сподобалася.

Лан побіг уперед, — через загальну залу, вгору по сходах. Коли Перрин піднявся на другий поверх, Охоронець уже спускався донизу, поправляючи ремінь, на якому висів меч, а на руці лежав його плащ, що змінює колір, — так, наче Лану було байдуже до того, що його хтось побачить.

— Якщо він вдягне його в місті... — Кудлате волосся Лояла майже злегка почистило стелю, коли він потрусив головою. — Не знаю, чи я змоясу заснути, — але спробую. Сни приємніші, ніж реальність.

Не завжди, Лояле, подумав Перрин, коли оґір ішов коридором.

Зарін, схоже, хотіла залишитися з ним, але він сказав їй іти спати й міцно причинив двері перед її носом. Він неохоче дивився на своє ліжко, коли роздягся до попереку.

— Я повинен з’ясувати, — зітхнув він і заповз у ліжко. На вулиці барабанив дощ і гримів грім. Вітерець ніс над його постіллю дощову прохолоду, але йому не потрібно було жодне покривало, — включно з тим, що лежало в ногах. Остання думка юнака перед сном була про те, що він знову забув засвітити свічку, — тож кімнату оповила пітьма. Необережний. Не можна бути необережним. Необережність зруйнує все.

Сни заполонили його уяву. Темні гончаки переслідують його; він ніколи не бачив їх, але чув їхнє виття. Оманливі й Сірі Чоловіки. Високий худорлявий чоловік знов і знову миготів перед ним у щедро вишитому каптані й черевиках із золотими торочками; майже весь час він тримав щось схоже на меч, що сяяв, як сонце, і тріумфально сміявся. Інколи чоловік сідав на трон, і королі та королеви плазували перед ним. Усе це було дивним, немовби це насправді були не його сни.

Тоді сни змінилися, — і він знав, що тепер опинився у вовчому сні, котрий шукав. Цього разу він сподівався на нього.

Перрин стояв на пологій верхівці високого кам’яного шпилю; вітер розвівав його волосся, приносячи тисячу сухих ароматів і слабкий натяк на воду, сховану десь далеко. На хвильку йому здалося, що його тіло — вовче, і тоді він обмацав себе, щоб переконатися, що він — це він. Перрин був вбраний у свій каптан, бриджі та чоботи; він тримав лук, а на боці висів сагайдак. Сокири не було.

— Стрибуне! Стрибуне, де ти? — Вовк не приходив.

Його оточували скелясті гори, а інші високі шпилі були розділені посушливими рівнинами й нерівними хребтами, а інколи — великим плато зі стрімкими схилами. Щось росло на них, але не густо. Жорстка коротка трава. Кущі, мов дроти, були вкриті колючками, а інші рослини, здавалося, мали шипи навіть на своєму товстому листі. Поодинокі низькорослі дерева гнуло вітром. Однак вовки могли полювати навіть на цих землях.

Поки він вдивлявся в цю грубу землю, круг темряви раптово накрив частину гір; він не міг сказати, чи темрява була просто перед його обличчям, чи на середині шляху до гір, — але, здавалося, він міг бачити крізь неї. Мет трусив гральними кубиками. Його суперник дивився на Мета вогненними очима. Мет, схоже, не бачив чоловіка, але Перрин знав його.

— Мете! — закричав він. — Це Ба’алзамон. Світло, Мете, — ти граєш з Ба’алзамоном!

Мет зробив кидок, і, коли кості закрутилися, видимість погіршилась, а темне місце знову перетворилося на гори.

— Стрибуне! — повільно розвернувся Перрин, роззираючись у всіх напрямках. Юнак подивився навіть у небо — Він тепер може літати! — яке мало випасти дощем на землю, спраглу до води, розташовану далеко за верхів’ям шпиля. — Стрибуне!

Серед хмар утворилася темрява; діра. Еґвейн, Найнів та Елейн дивилися на велику металеву клітку з дверцятами, що підіймалися важкою пружиною. Вони підійшли й разом потягнулися, щоб звільнити здобич. Ґратчасті дверцята рвучко зачинилися за ними. Жінка із заплетеним у кіски волоссям засміялася з них, — а інша, вся в білому, засміялася з неї. Дірка в небі закрилася, і тепер там були лише хмари.

— Стрибуне, де ти? — кликав він. — Ти мені потрібен! Стрибуне!

На вершину шпиля приземлився сивий вовк — так, наче зіскочив із чогось вищого.

Небезпечно. Тебе попереджали, Молодий Бику. Надто молодий. Надто недосвідчений.

— Я маю знати, Стрибуне. Ти казав, що є речі, які я мушу побачити. Я маю побачити більше, дізнатися більше. — Він вагався, думаючи про Мета, про Еґвейн і Найнів, і Елейн. — Я бачив тут дивні речі. Вони реальні?

Відповідь Стрибуна доходила повільно, — чи то вона була надто проста, тому що вовк не розумів, навіщо пояснювати, чи він не знав, як пояснити. Врешті щось таки дійшло.

Те, що реальне, — нереальне. Те, що нереальне, —реальне. Плоть — це сон, а сни мають плоть.

— Це ні про що мені не говорить, Стрибуне. Я не розумію.

Вовк так дивився на нього, наче він сказав, що не розуміє, що вода—мокра.

— Ти сказав, що я мав побачити дещо, і показав мені Ба’алзамона та Ленфір.

Кат Сердець. Мисливиця за Місяцем.

— Чому ти показав мені їх, Стрибуне? Навіщо мені треба було їх побачити?

Останнє полювання близько. Повідомлення сповнили смуток і відчуття невідворотності. Що має статися, те станеться.

— Я не розумію! Останнє полювання? Що це таке? Стрибуне, Сірі Чоловіки хотіли вбити мене сьогодні вночі.

Невмерлі полюють на тебе¹?

— Так! Сірі Чоловіки! На мене! А Темний гончак був прямо біля корчми! Я хочу знати, чому вони полюють на мене.

Брати Тіні! Стрибун присів, озираючись в усі боки в очікуванні атаки. Давно було, коли ми бачили Братів Тіні. Ти мусиш піти, Молодий Бику. Дуже небезпечно! Тікай від Братів Тіні!

— Чому вони полюють на мене, Стрибуне? Ти повинен знати. Я знаю, що тобі це відомо!

Тікай, Молодий Бику. Стрибун зірвався на юнака, передніми лапами вдаривши Перрина в груди, відкидаючи його назад, через край. Тікай від Братів Тіні.

Вітер шумів у вухах, коли він падав. Стрибун і вершина шпиля віддалялися від нього.

— Чому, Стрибуне? — кричав він. — Я маю знати чому!

Останнє полювання близько.

Він знав, що розіб’ється. Земля знизу насувалася на нього, і він напружився, очікуючи на нищівний удар, що...

Він здригнувся й прокинувся, втупившись у свічку, що мерехтіла на маленькому столі біля ліжка. Спалах блискавки освітив вікно, і затуркотів грім.

— Що він мав на увазі під Останнім полюванням? — пробелькотів він. Я не засвічував жодних свічок.

— Ти говорив сам із собою. І трусився уві сні.

Він підскочив і лайнувся на себе за те, що не відчув трав’яного аромату в повітрі. Зарін сиділа на стільці біля свічки, — лікті на колінах, підборіддя на кулаках, — і спостерігала за ним.

— Ти та’верен, — сказала вона, немовби рахуючи пункти. — Кам’яно-лиций вважає, що твої дивні очі можуть побачити те, чого не побачив він. Сірі Чоловіки хочуть убити тебе. Ти подорожуєш з Айз Седай, Охоронцем і оґіром. Ти звільняєш аїльця і вбиваєш білоплащників. Хто ти, фермере,_

Відроджений Дракон? — Вона сказала це так, наче це була найбезглуздіша річ, яку вона могла придумати, — однак він ніяково пересмикнувся.

— Хто б ти не був, здорованю, — додала вона, — тобі б не завадило мати трохи більше волосся на грудях.

Він відвернувся, вилаявшись, і натягнув одне з покривал під шию. Світло, через неї я стрибаю, мов жабка на гарячих камінцях. Обличчя Зарін було затінене. Він заледве бачив її, — окрім випадків, коли блискавка крізь вікно освітлювала кімнату; тоді різке світло відкидало свої тіні на її великий ніс та високі вилиці. Раптом він згадав те, що сказала йому Мін: остерігатися вродливої жінки. Коли він побачив Ленфір у вовчому сні, то подумав, що Мін, мабуть, говорила про неї — йому здавалося, що жінки, вродливішої від неї, не існує — але вона була лише уві сні. Зарін сиділа, дивлячись на нього своїми темними розкосими очима, і про щось розмірковувала, щось зважувала.

— Що ти іут робиш? — рішуче запитав він. — Чого тобі треба? Хто ти?

Вона відкинула голову й засміялася.

— Я — Фейлі, фермере, мисливиця за Рогом. А ти думав хто, — дівчина твоєї мрії? Чому ти так підстрибнув? Гадав, ніби я вщипнула тебе?

Перш ніж він придумав, що відповісти, двері розчахнулися й врізалися в стіну. Перед ними постала Морейн з обличчям похмурим і блідим, як у мерця.

— Твої вовчі сни такі ж правдиві, як у Сновидиці, Перрине. Відступники звільнені, і один із них править Ілліаном.