В Сочельник

6

«У-у-у!..» залишилось на вулиці, за дверима, що закрилися за нами. Мама зняла з мене куртку. Жарко у церкві. І людей сьогодні більше, ніж зазвичай. Гомін, голоси, шепіт, співи. Підсвічники — багаттям, всюди квіти, ялинкові гілки.

… О-ох і довга ж відправа сьогодні. Я вже побудував кілька будиночків, і помалював.

— Потерпи, синку, ще трохи залишилось, — обіцяє мама, погладивши мене по голові.

Маша сьогодні чомусь не читає і не малює. Стоїть поруч зі своєю мамою, вся нарядна — у білій кофтині і світлій спідниці. Ось, нарешті, вона відходить і сідає на сходинку під великою іконою. Потім упирає лікті в коліна, кладе обличчя в розкриті долоні. Схоже, їй також стало нудно. Вона позирає на мене — я стою неподалік. Наші очі зустрічаються. Маша поправляє волосся під хустинкою. Раптом, посміхнувшись, підморгує мені. Я посміхаюсь у відповідь. Мені чогось стає соромно.

«Пові-іт Його і поклади-и у я-ясла-а…» — читає панотець. Гомін все росте, зростає. Дужче пахне квітами і хвоєю.

«Во-олхви впавши вклонилися Йому-у…» — голос панотця дрижить, обривається. Невже панотець плаче?

Бачу, як мама витирає сльози! І мама Маші теж чомусь плаче! І Маша, дивлячись на свою маму, починає часто моргати очима, що блищать від сліз!…