Замкнена кімната

IV

Кабінет у будинку поліції на алеї Вестберга свідчив про те, що хтось інший виконував обов'язки керівника групи, яка розслідує вбивства.

Певна річ, він був чисто прибраний, хтось навіть не забув поставити на письмовий стіл вазу з волошками й рум'янком, а однаково відчувалися брак педантизму і схильність до зворушливого неладу.

— Особливо в шухлядах письмового столу.

Не було сумніву, що хтось зовсім недавно повикидав з них силу-силенну всіляких речей, але дещо й лишилося. Наприклад, давні квитанції за таксі, старі квитки в кіно, списані кулькові ручки, коробочки з-під таблеток. Кілька підставок під чорнильниці з ланцюжками, зробленими зі скріплювачів, постирані гумки, грудки цукру й пакетики з чаєм. Дві косметичні серветки, пачка паперових носовичків, три порожні гільзи й поламаний годинник марки «Екзакта». А крім того, безліч клаптиків паперу з різними нотатками, зробленими чітким письмом.

Мартін Бек уже обійшов усі приміщення й привітався з колегами. Більшість із них були його давні знайомі, але він побачив і чимало нових облич.

Тепер вів сидів за столом і роздивлявся на годинник, уже ні на що не придатний. Скло запітніло зсередини, а коли він труснув годинником, у корпусі щось заторохтіло, наче весь механізм розсипався.

Постукавши в двері, зайшов Ленарт Кольберг.

— Вітаю, — сказав він. — Радий тебе бачити.

— Дякую. Це твій годинник?

— Так, — похмуро відповів Кольберг. — Скупався в пральній машині. Я забув спорожнити кишені.

Він озирнувся по кабінеті й винувато додав:

— Я мочав був тут прибирати в п'ятницю, але мені перебили. Сам знаєш, як то буває…

Мартін Бек кивнув головою. З Кольбергом він найчастіше зустрічався під час своєї тривалої хвороби, і тепер їм не було чого багато розповідати один одному.

— Як там із твоїм худінням?

— Чудово, — відповів Кольберг. — Уранці важився, півкілограма скинув. Було сто чотири, а тепер сто три з половиною.

— Отже, ти набрав десять кілограмів, відколи сів на дієту?

— Вісім з половиною, — поправив його Кольберг з міною ображеної гідності. Потім здвигнув плечима й додав — Чортзна-що. Безглузда спроба. Гюн тільки сміється з мене. І Боділь також. А ти як себе почуваєш?

— Добре.

Кольберг насупив брови, але нічого не сказав. Натомість він відкрив портфель і витяг із нього папку з рожевої пластмаси. В тій папці лежав чи не рапорт. Нетовстий, десь сторінок на тридцять.

— Це що таке?

— Вважай, що подарунок.

— Від кого?

— Даймо, що від мене. А як точніше, то від Гюнвальда Ларсона й Ренна. Такі дотепні хлопці, що далі вже годі.

Кольберг поклав папку на стіл і сказав:

— На жаль, мені треба йти.

— Куди?

— В ЦПУ.

Це означало: в Центральне поліційне управління.

— Чого?

— Та все ті прокляті пограбування в банках.

— Для цього є спеціальна група.

— Спеціальній групі потрібне підсилення. В п'ятницю знов якийсь йолоп напросився на кулю.

— Так, я читав про це.

— І керівник групи відразу надумав підсилити групу.

— Тобою?

— Ні, — мовив Кольберг. — Власне, тобою, наскільки мені відомо. Але наказ прийшов у п'ятницю, я ще тоді порядкував тут і самостійно вирішив, що робити далі.

— Що?

— Пожаліти тебе й самому податися в ту божевільню.

— Дякую.

Вдячність його була щира. Працювати в спеціальній групі означало щодня стикатися з її керівником, щонайменше з двома його заступникам, різними завідувачами відділів та іншими чваньками на високому становищі, які нічого не розуміють у роботі. Кольберг узяв на себе це тяжке ярмо.

— Нема за що, — відповів Кольберг. — А натомість я даю тобі оце.

Він показав своїм товстим пальцем на рожеву папку.

— Що це таке?

— Справа. Дійсно цікава справа, не те, що пограбування банку та інші дурниці. Шкода тільки…

— Що шкода?

— Що ти не читаєш детективів.

— Чому?

— Може, ти б тоді краще оцінив її. Ренн і Ларсен гадають, що всі люди читають детективні романи. Власне, ця справа мала б потрапити до їхнього відділу, але вони такі перевантажені, що тільки раді, коли їхню роботу бере хтось інший. Тут треба помізкувати. Просто сидіти на місці й думати.

— Гаразд, я перегляну її, — байдужим голосом мовив Мартін Бек.

— У газетах не було про це жодного слова. Ну що, накрутив я тебе?

— Накрутив. Бувай.

— Бувай, — сказав Кольберг.

За дверима кабінету Кольберг спинився, кілька секунд постояв, насупивши брови, зажурено похитав головою і пішов до ліфта.