20 000 років під кригою

Підпалення вулкана

Тепер розповім вам, які саме думки роїлися в моїй голові, поки я шив.

А міркував я ось про що: по-перше, сушу, на якій я зараз перебуваю, принесла сюди величезна льодова маса. Отже, якщо вона цю землю принесла, то може її й віднести.

Моє припущення підтримувалося і тим, що цю печеру відвідують кити. Вони приходять сюди або з Гренландського моря, або з Льодовитого океану, які, напевно, розташовані поблизу.

Нашу сушу, цей острівець на кризі, затримують тут тільки льодові гори, що її оточують. Коли б можна вирватися з-поміж них, то острівець поплив би далі.

Але куди?

Через Північний полюс в Америку? Морська течія, певно, підхопила б його і віднесла б кудись до великого материка.

Що могло б визволити цей острівець звідси? Дуже великий землетрус. А потім, як ця земля плистиме між кригою?

Саме над цим я сушив собі голову. Важко сказати, чиї ідеї скромніші — мої, чи Наполеона III, коли він сам, у супроводі одного лише орла, вирушив здобувати Францію; чи Моріца Беньовського, котрий з однією гарматою збирався захопити цілий острів Мадагаскар. Та мною керує не честолюбство — я хочу тільки викрасти звідси Землю Франца-Йосифа.

На цій землі я єдиний і повновладний господар і маю всі підстави казати зараз про себе: «Держава — це я».

Я тут і народ, і володар. У мене величезні скарби під землею, і я не маю жодних боргів. Вів я війну і на морі, і на суші, вів переможно. Скорений ворог заплатив мені контрибуцію. Маю і підлеглих — одного сідлаю і їжджу на ньому, другого — дою.

Підставою для моїх подальших планів були припущення, що мої первісні люди зайшли до цієї печери з поверхні суші. Коли так, то звідси можна і вийти.

Я вже давно шукаю виходу. Бокових щілин тут досить. Тільки от загадка — котрою мені піти? Одні щілини ведуть угору, інші — вглиб. Я вибрав останні. Коридор між скелями був дуже вузький, місцями я міг пролазити тільки рачки. Цей коридор вів спершу через сланцьові шари, потім униз крізь пісковик. В одному місці я почув знайомий запах. Спалахнула надія: тут поблизу має бути кам'яне вугілля й нафта. Тепер треба йти обережно, бо де вугілля, там і вибухові гази.

В одному з поворотів скелястого коридора я раптом почув голос живої істоти.

Що це? Бджола гуде? Тут, у підземеллі? Вище 85° північної широти, де немає комах? Не було їх і в часи утворення кам'яновугільних шарів.

А ця бджола так і дзижчить над моєю головою, немов застерігає, щоб не наближався до неї, бо вжалить.

Це не сон, не омана! Бо коли затулю вуха, нічого не чую, а відкрию — знову бджолине гудіння. Підходжу ближче. Тепер мені здалося, наче бджола потрапила в павутину й гуде жалісно. Почав я дошукуватись, що воно таке. Раптом гудіння бджоли перейшло у крик великої сови. Дротяний циліндр моєї лампи запалав червоним полум'ям. Тепер я вже знав, яка то була бджола. Коли б вона вжалила, я дістав би путівку на той світ.

З тоненької щілини між скелями тягне нафтовим газом, який і гуде так жалібно. Отже, я потрапив у небезпечне місце. Вже відчувалися загрозливі запахи. Шахтарська лампа не захищає від небезпеки, а лише застерігає від неї — дає знати, що вибухові гази близько. Я прикипів до скелястої стіни. Але чому моя лампа спалахувала тільки коло щілини? Адже коли б крізь ту маленьку щілину нафтовий газ струмів лише протягом однієї ночі, увесь коридор був би повний газу, і моя лампа зразу відчула б його. А ця нафта вже довгі тисячі років гуде, виспівує тут, мов бджола. Виходить, цей газ десь щезає. Я не кинувся навтіки. Адже ж я шукав саме те, що мене зараз налякало. Я поставив шахтарську лампу на землю — вона вже не палала — і спробував, поки міг бачити дорогу, просунутись уперед. Мене штовхало якесь передчуття. Я відійшов далеко і, вже не бачачи світла лампи, просувався навмання. Тепер у мене об'явився інший дороговказ. Я почув якийсь особливий шум підземного водоспаду. При кожному моєму кроці шум посилювався. Я догадувався, що переді мною велика печера, через яку рине стрімка вода. Що це за вода, яка між кригою досі не замерзла? Бажання дізнатися про все вело мене вперед. У кінці коридора почало світлішати.

Промінь з неба!

Та хіба то небо? Сонце не сходить на ньому довгі місяці! Та для мене і цей єдиний промінь був ніби зоря! Я не йшов, а мчав, не відчуваючи більше смороду навколо, а тільки бачачи перед собою світло. Чим ближче до нього, тим дужче вчувався і гул водоспаду.

Раптом я змушений був зупинитися, бо побачив, що стою на дні прірви. А вгорі надо мною, на висоті, від якої йшла обертом голова, був той самий отвір, крізь який струміло надземне світло і виднівся клапоть синього неба, а на небі всміхався повний місяць. Місячне сяйво освітлювало прірву.

Але це був не той місяць, який я звик бачити, — спокійний, холодний, поважний, байдужий диск світла, що завжди однаково дивиться на нас. Цей місяць був, як веселий, придуркуватий і смішний парубок: він танцював — стрибав уперед, назад, управо, вліво; його перекошене обличчя то витягалося від плачу, то розширювалося в усмішці. Край його колеса то мерехтів і коливався, то розпливався в дві великі кулі, що знову з'єднувалися.

Що творилося з тим місяцем-парубком угорі?

Незабаром прірва відповіла й на це. Коли місяць кинув у глибину своє світло, я помітив великий шар кам'яного вугілля, що звисав над прірвою. З однієї щілини цієї чорної стіни витікав той струмінь, шум якого привів мене сюди.

Вода в ньому була чорна навіть при місячному світлі. Навколо потоку утворилося широке болото. Воно теж було чорним. Отже, виходить, що вода в потоці змішана з нафтою. Частина води й нафти через якусь щілину витікає в море, заповнюючи простір між крижинами. Друга частина нафти випаровується, і в цій газовій хмарі переломлюється вгорі місячне світло. Я зрозумів, що тут, передо мною, справжній нафтовий вулкан, який ще не спалахнув вогнем.

Ех, який страшний вибух міг би спричинити тут усього один сірник. І я твердо вирішив викликати цей вибух. Але так, щоб мені він не пошкодив. Бо це вже інша річ, ніж бути хрещеним батьком новонародженому базальтові. Тут ідеться про підпалення вулкана. Але чого я цим досягну? Я досягну того, що величезна кількість нафти, яка зосередилася в ямі підо мною, раптово вибухне і струсоне сушу. Суша, певно, вирветься з-поміж крижин, які її тут полонили. Та це ще не все! Нафта з давніх-давен стікає звідси у вкрите безмежними льодовими масами море, і залишається на поверхні води, бо льодова оболонка не дозволяє їй випаровуватися. Але коли захована нафта спалахне вогнем, вибух на далекі милі розтрощить кригу. Та й це ще не все: нафта буде горіти й на поверхні води. Палаюче море зустрінеться з крижаним. Ось тут і подивимося, хто дужчий — полум'я чи лід. Я попливу разом із Землею Франца-Йосифа, з моїми скарбами, з горою Ціхі через моря, через полум'я, повз крижані гори. Але як зробити це? Як захистити себе від наслідків вибуху?

Запалити нафту було не важко. Я приніс свої вибухові матеріали і метрів двісті бікфордовога шнура. (Такими засобами ми розбивали кригу перед кораблем). Прикріпивши вибухівку на шнуру так, щоб вона звисала над прірвою, я протягнув шнур по коридору, а сам повернувся туди, де залишив лампочку. Шнура було багато, тому я протягнув його ще далі, та й тут не запалив його сам, а приладнав до нього машину, яка має запалити шнур точно в призначений мною час.

Тепер треба було подбати про власну безпеку. Я знав: вибух буде такої сили, що зруйнує на десять миль усе навколо. Отже, на час вибуху мені необхідно сховатися самому і сховати харчі в безпечне місце в підземеллі. Таким місцем і є кришталева печера. Вона має форму кулі, стіни якої утворені з кремневих кристалів. Цю кулю не зрушить жоден вибух, жоден землетрус. Коли б навіть Землю розтрощила якась світова катастрофа, то й тоді ця куля залишилась би цілою і, як окрема планета, кружляла б навколо Сонця. Отут саме й треба мені шукати порятунку й надійного захистку.

Бебі вже кинулася на розшуки мене. Йдучи слідом за мною скелястим коридором, вона ревла й скавуліла, ніби щось передчуваючи.

І я здригнувся від страху, коли подумав, за яку небезпечну справу взявся, — зробив замах на демона підземелля.