20 000 років під кригою

Чудесне пробудження

Якщо один метр бікфордового шнура згоряє за чверть години, то на переселення з китової печери до кришталевої у мене буде цілих п'ятдесят годин. За цей час треба перенести доставлені сюди знаряддя й надовго забезпечити себе харчами, водою та пальним. Крім цього, необхідно врятувати й продукти з амбрового кита. Особливо багато треба було взяти води, щоб її вистачило для руйнування кришталевих домовин.

Минуло тридцять годин, поки я все переніс. За цей час про сон я й не згадував. Щоб приготувати ліжко в кришталевій печері, теж пішло немало часу. Адже там усе було застелене гострими призмами (на них хіба що факіри могли б спати). За підстилку правила мені шкіра кашалота (вона була м'яка, мов оксамит), а подушкою — надуті повітрям тонкі кишки кита. Не вірю, щоб навіть у китайського імператора було краще ліжко. У спальні струміли пахощі від кусня амбри з півцентнера вагою. За такий шмат сінгапурський магараджа колись сплатив п'ятсот рупій Гукслею, капітанові китоловів.

Після цього в мене залишилося ще двадцять годин часу.

Напруження перед вирішальним вибухом прогнало сон. Та й Бебі щось передчувала і теж не могла заснути. Ведмедиця ходила без упину з місця на місце, шукала і не знаходила собі зручного закутка. Вкрай стривожившись, вона почала стогнати й підійшла до мене, ніби просячи захисту.

А для мене ці останні години були найдорожчими. Адже саме зараз мав статися перехід від уявної смерті до життя, а не навпаки — від життя до смерті.

Отож, почнемо нашу сміливу справу.

Спершу я почав шматком кристала терти поверхню великої призми, що була домовиною жінки. Натирав я призму для того, щоб наелектризувати її. Це вдалося. Наелектризована призма засвітилася, з її граней почали злітати електричні іскри. Однак друга частина мого досліду не вдалася. Те, що я покропив наелектризовану призму крижаною водою, не дало ніяких наслідків. На кристалі не утворилося жодної, бодай найменшої щілинки. Треба було братися до діла інакше.

Тоді я взяв одну з тих міцних, як мотузок, жил, що тяглися від голови кашалота до його хвоста. Розрізав жилу надвоє, одним шматком щільно обв'язав кришталевий стовп, в якому була дівчина, другим — той, в якому похований чоловік. Об'язував я ці домовини нижче ніг похованих людей. Потім позатикав усі щілини в кришталі азбестовими шматками, облив жилу китовим жиром і запалив її. Обмацуючи кристали рукою, я перевіряв, чи тепло від палаючого риб'ячого жиру не перегріває поверхню призми. Тепло, яке витримує моя рука, не могло пошкодити й тим, що поховані в призмах. Кришталь — поганий провідник тепла. Нижня частина призми розпеклася, верхня ж залишилася холодною.

Коли жир згорів, я раптово облив водою низ призм. Обидва кристали з дзвоном тріснули.

Я швидко обтер закурену димом призму. Поверхня кришталю, раніше цілком прозора, стала матовою. Вона потріскалась і блищала, як чорний опал, виграючи всіма барвами веселки. Кришталь був наче райдуга. Але постатей в ньому тепер вже не видно.

Своїм мудруванням я досяг того, що цілком утратив чудову красуню, якою милувався дотепер. Більше вже я не побачу її. При світлі вогню та призма, в якій був похований чоловік, виблискувала синіми, зеленими, рожевими і фіолетовими барвами. Чоловіка тепер уже я теж не бачив.

Я спробував розломити призму долотом і молотом. Зрозуміло, почав з домовини старого! Але це була даремна спроба. Призма не поступалась й залишилася суцільною масою. Її потріскані частини так трималися купи, що людська сила не могла їх роз'єднати.

Скільки годин залишилося ще з п'ятдесяти?

Остання!

Я сів біля підніжжя кришталевої домовини і почав рахувати хвилини, тримаючи годинника в руці. Запаленого шнура лишилося вже тільки чотири метри. Надходили останні хвилини.

Коли шнур догорить, вибухівка впаде в глибину і на першій скелі, об яку вдариться, вибухне й підірве наповнене нафтовими газами підземелля. Вогонь пошириться й під льодом, який на десятки миль просяк нафтою. Мільйони й мільйони гектолітрів нафти спалахнуть за кілька хвилин. А я тут спокійно чекаю цього страшного руйнування неба й землі, гір, вод і льоду. Ні! Це не так, моя душа неспокійна. Чим ближче вирішальна мить, тим дужче й дужче калатає серце.

Якийсь гнітючий непереборний звіриний страх знесилював мене. В останні хвилини я вже хотів кинутися, загасити шнура й зняти коробку з вибухівкою. Та було вже пізно.

Я підбіг до призми, що заховала від мене жіночу постать, і обійняв її руками: «Якщо завалиться надо мною світ, хай розчавить мене твоя домовина».

…Відтепер хвилини здавалися мені вічністю. Ведмедиця принишкла біля моїх ніг і навіть скавуліти не наважувалася.

Я прислухався, затамувавши подих. А може, коробка не вибухнула? Може, шнур згас, або навіть не запалився?

Та раптом здригнулася вся кришталева печера. Земля двигтіла. Дрібні, раптові удари все дужчали. Цей землетрус мав і свою музику — тихий, примарний, невиразний звук, схожий на той дзенькіт, який бринить під час північного сяйва, або який чути біля статуї Мемнона в Єгипті. Це звук кристалів, що оживають. Коли шепоче один листок на дереві, його не чути в лісі, але коли шелестить на деревах усе листя, то лісом котиться шум.

Ця незвичайна музика тривала недовго. Через кілька хвилин її заглушили страшенний тріск і грюкіт над землею і в підземеллі. Тепер вибухнула вся газова маса у великій кам'яновугільній печері. Стовпи вогню, що пломеніють з кратера вулкана, яскравіші від північного сяйва. За одну мить розтане вічна крига на горах, повідь затопить долини, печери і знову перемішає кістки вже не раз похованих у землі первісних тварин.

Від сильного удару здригалася вся суша. Печера китів, певно, до стелі залита водою. Льодові тороси розпалися, а суша відділилася від льодового континенту.

Нафтове палаюче джерело запалить нафту між льодовими торосами. Нафта не спалахує вся відразу, полум'я пробігає по ній поступово, з милі на милю. Льодові палаци та замки з зубчастими вежами і круглими склепіннями з гуркотом зваляться один по одному в бурхливі хвилі. Все закриє і застеле полум'я, що його не загасить ні вода, ні крига. А розбиті льодові гори розбурхане море кине до мисів і скелястих берегів суші.

Газовий вулкан реве, печери гудуть, море бушує, крига гуркоче, базальт тріскотить. Тюлені й кити, затиснуті між вогнем та льодом, виють, охоплені смертельним жахом. Моторошні акорди цього оркестру змішуються з могильним дзенькотом мого сховища — кришталевої печери. Кришталева маса, здригаючись, дзвенить, мов скляна брила від тертя, а звільнені кристали кружляють у танку, групуючись у симетричні фігури. Відомо, що сильний звук інколи може розбити й скло.

Раптом кришталева призма, яку я стискав у своїх обіймах, від страшенного поштовху розлетілася на мільйони кусків, видзвонюючи дощем блискучих іскор. І натомість у моїх обіймах опинилося первісне створіння — ціле, неушкоджене, саме таке, яким воно було тисячі років тому, коли потрапило в кришталь.

У цю мить я забув про гуркіт, що триває ось уже кілька годин.

Ні, дівчина не мертва. Тіло її гнучке.

На моїх руках спала дівчина, яка заснула ще в предісторичні часи!

Я дав їй ім'я Нагама, а тому чоловікові, який ще залишався в призмі, — Ламек.

У моїх руках був не труп, не мумія, а мнимовмерла дівчина. Таємниця мнимої смерті була відома і стародавнім угорцям. В повір'ях стародавніх угорців говориться, що молоді дівчата удавали мертвих і поверталися з того світу, приносячи з собою незвичайні пророцтва.

І ця дівчина не померла, вона тільки спить. Я переніс її на приготовлене заздалегідь ліжко.

На щастя, в мене був чудовий стародавній засіб, яким я міг відвоювати життя від смерті, — це амбра. Амбру знали ще халдеї і користувалися нею для продовження життя людини.

Амбра відновлює життєві сили, робить людину молодою і щасливою. Вона повертає життя, якщо воно тільки притаїлося і тіло не почало ще розкладатися. Та речовина ця дуже дорога і чудотворним засобом може служити тільки для багатих людей. Щоб натерти, наприклад, амбровою маззю тіло однієї людини, потрібно чотири унції^[6] тієї мазі, які можна виготовити тільки з ста унцій амбри.

Я міг дозволити собі таку розкіш і взятися лікувати цим чудодійним засобом, бо в череві кашалота знайшов аж вісімсот унцій амбри. Вона була ще сирою, а це значить, що з неї легко можна виготовити амброву мазь. Не можна навіть передати, який чарівний запах має амброва мазь. Вона лоскоче нерви, і людина, що вдихає її, п'яніє. Мабуть, я впав у забуття. Навколо мене все здригається, скелі б'ються між собою, вогонь бореться з льодом, а я тут, у глибині підземелля, раптом почав співати!

Стоячи на колінах перед своєю нареченою, я думав, як її оживити. Для цього потрібні будуть не тільки чудодійні засоби, але й повсякденне дбайливе лікування.

По-перше, щоб натерти шкіру дівчини амбровою маззю, довелось звільнити тіло її з-під покрову густого волосся. Передо мною лежала немовби справжня мармурова статуя, тільки з м'якою, як оксамит, поверхнею.

Натирати я мусив її знизу, від ніг і далі по спині.

Коли я почав натирати, шкіра почервоніла. Червоний колір — це колір життя.

Нарешті прийшла черга до обличчя й скронь.

Запах амбри та посилена праця загострили мої почуття.

Тимчасом навколо творилося щось незвичайне.

Від поштовхів землі призми кришталевої печери наелектризувалися й почали світитись, утворюючи райдужні кола, що заливали мене і мою наречену барвистим, наче пера павиного хвоста, сяйвом.

Величезні маси гірського кришталю, насичені електричними зарядами, спалахують діамантовими блискавицями аж до стелі. Серед цієї сліпучої розкоші барв тихо пливе одна єдина біла хмаринка. Це дим від спаленого мною жиру. Він не знайшов виходу з печери і білою хмаркою в'ється між стінами.

Від дрижання кристалів утворюються якісь дивні звуки. Ця музика розчулює людину і викликає в неї сльози. А тимчасом з вулкана лине страшний потік громовиць. Серце моє тремтить — я всім єством відчуваю, що в цьому світлі, звуку, запаху повно незвичайних таємниць.

— Пробудись! Пробудись! Пробудись! — кричу я в захваті до своєї нареченої.

Потім, притуливши вухо до її грудей, я, здається, по чув ледь-ледь вловимий трепет, ще не биття серця, а тільки ознаки початку його роботи.

Коли, нарешті, я натер маззю обличчя й повіки дівчини, вуста її поволі розтулилися, ніби розквітла троянда в сонячному промінні. Я скрикнув від захоплення. Хай і далі дзвенять кристали! Людина перемагає смерть!

А коли я потер під пахвами дівчини, підняті над головою руки її опустилися й обійняли мою голову. Тепер я відчув, що дівчину врятовано. Своїми устами притулився до її уст, щоб дмухнути повітря до її легенів і повернути їй дихання. Весь час я уважно стежив за пульсом.

Це була така врочиста хвилина, що на мить навіть скелі перестали здригатися, наче й вони стежили, як повертається до життя людська істота, і чекали, поки пролунає між кристалами перший удар жіночого серця.

І пролунав!

Перший удар серця!

Я не повірив руці і приклав до серця вухо. Знову удар. Через п'ять хвилин ще один, а далі через кожні п'ять хвилин — удар.

Її обидві руки спочивали тепер на грудях. Уста все більше й більше відкривалися.

Спробував я влити в рот дівчини кілька крапель розведеного у воді винного спирту з амброю.

Тут вона поволі розплющила очі. Були то великі темносині очі, з розширеними зіницями, які ще дивилися крізь поволоку і нічого не бачили. Я поклав свою ліву руку їй під голову, підвів дівчину і долонею правої почав натирати її тіло біля серця. Дівчина примружила очі й почала дихати ритмічно.

Руки і ноги її вже згиналися, але самостійно рухатися ще не могли.

Тепер я відважився на останню спробу. Бризнув на її обличчя крижаною водою. Тіло дівчини немов пройняв електричний струм. Кінцівки ворухнулися, погляд пожвавішав.

Вона прокинулася. Це вже було життя. Дівчина опритомніла, дивилася. Потім здригнулася. Все тіло вкрилося гусячою шкірою. Видно, їй було холодно.

Я напнув шатро з шкури кашалота, яку перекинув через два кришталеві стовпи, щоб затулити світло, привів до дівчини Бебі й пояснив ведмедиці, що вона повинна лягти біля моєї Нагами.

Я підняв Нагаму і поклав поруч з ведмедицею, яка лежала під нею, немов величезна отоманка. Дівчина не лякалась ведмедиці, а, навпаки, пригорнулася до неї, мабуть, знала, що звіряче тепло лікує. Вірна тварина зрозуміла мене. Адже вона добре бачила всі мої муки. Скавулячи, пестила дівчину так, як ведмедиця-мати звикла голубити своє ведмежатко. Може, в стародав ньому віці, перед тим як винайшли зброю, люди й звірі не ворогували між собою, як тепер. Бебі зрозуміла, чого я чекав від неї. Вона голубила по-дитячому боязку дівчину, здобула її довір'я й нарешті стала для неї тим, ким була вовчиця для Ромула й Рема. Бебі стала годувальницею моєї новонародженої дитини. А та справді потребувала молока, бо всяка інша пожива могла отруїти її організм, що ледве починав оживати.

Коли дитинчатко було сите, воно схилило свою гарну голівку на груди чудової годувальниці й заснуло.

Дівчина ще не промовила й слова, тому я не знав, якою мовою вона розмовляє.

А навколо кристали неугавно виспівували над сплячим немовлятком колискові пісні.