Сватання на стародавній лад


Ожилий патріарх тимчасом заговорив, та його голос долинав, наче з підземелля. Був він скоріше хриплим шепотом, що часом зривався і переходив у верещання.

Першим словом, з яким Ламек звернувся до мене, було:

— Амхаарец!

Я зрадів. Це сказане зрозумілою для мене мовою. Я знав кілька староєврейських слів і розумів, наприклад, це перше слово. Правда, воно не дуже ласкаве, бо по-нашому означає: «Дурень!» Та за цим посипалося більше слів. Старий не встиг з мумії стати людиною, як показав себе справжнім аристократом і засипав мене найгіршими глузливими словами. З них добре зрозумів я «несієрім» (невільник), «кераїм» (невірний).

Кілька разів назвав мене Ламек і «мамссером». А це вже брутальна образа.

Я зрозумів — він лається тому, що його дівчина ставиться до мене з такою прихильністю. Старий часто бив себе кулаком у груди й вигукував, що лише він має на це право.

Та раптом мене виручила красуня Нагама. Тримаючись однією рукою за моє плече, вона піднесла вказівний палець другої руки до свого чола й урочисто відрекомендувала старому мою особу:

— Горе деа! (Вчений!).

— Шад! (Чортівське слово!) — скрикнув двадцятитисячорічний стариган.

— Ед! (Свідок!) — відповіла дівчина, показуючи на себе.

— Маккот-мардот! — хрипло вилаявся старий найстрашнішим прокльоном. Колись з такими словами передавали кату на муки дівчат, які поцілували чужого чоловіка.

— Маккот-мардот! — повторив старий.

Дівчина покірно схилилася, підняла з долівки кашалотові жили й подала старому замість канчука. Стояла, чекаючи, щоб старий її відшмагав. Цього я вже не міг знести і силою забрав дівчину від старого. Той зі злості почав шмагати канчуком свою кришталеву труну. «Бий», думаю собі.

Тепер я вирішив показати, що розумію його мову. Вдаривши себе кулаком у груди, я сказав:

— Неах (Володар), — потім узяв дівчину за руку й промовив урочисто: — Ле кохта! (Буде моєю дружиною!)

— Меахссов! — відповіла раптом дівчина, потискуючи мою руку на знак згоди.

— Алманат, — сердито прохрипів посивілий від п'ят до голови чоловік.

— Меахссов! — повторила дівчина знову.

— Алманат!

Перегукувались вони цими словами разів п'ять-шість. Це означало суперечку про те, коли ми одружимося.

«Меахссов» — означає «від сьогодні», «алманат» — «потім».

Нарешті старий у шаленому гніві кинув страхітливий вирок, показуючи на Нагаму:

— Ерваг!

При цьому слові дівчина пополотніла, щоки її змарніли, уста посиніли, і вона закрила лице довгими косами. Це слово забороняло жінці одружуватися.

Я виструнчився перед старим і посміхнувся йому прямо у вічі.

При цьому старий скривив уста в глузливу посмішку І процідив крізь зуби:

— Катланет!

І тут Нагама впала на землю, розкуйовдила волосся і, обсипаючи голову кристалічним піском, страшенно розридалася.

«Катланет» — дівчина, наречений якої обов'язково перед весіллям помирає. «Катланет» — убивця чоловіків, і вона ніколи не може одружитися.

— Мені байдуже, чи ти «катланет», чи ні, — тепер уже своєю мовою звернувся я до дівчини й підняв її з землі. — Ми двоє в усьому світі, і для нас немає законів! А коли буде потрібен закон, то ми самі створимо його. Я сам тут і парламент, і верхня палата, й король. Я візьму тебе за жінку, коли й ти цього забажаєш.

На цей раз уже старий раптом бурхливо розридався. Він бив долонею по кристалічній масі і весь час повторював: «Галот» (полон). Це знову ж таки означало, що поки голова сім'ї в полоні, дівчина не може вийти заміж.

Бідний старець! Виходить, він тільки того й боявся, що коли я одружуся з його дочкою, то він залишиться тут замурованим у скелі.

Я втішив старого. Приніс долото й сокиру, приклав до кристала й показав, що хочу звільнити старого з тієї неволі. На доказ цього я відколов кусень кристала.

Старий розчулився й, благословляючи нас, сказав на знак своєї згоди:

— Баар гетібб! (Радісна звістка!)

При цих словах Нагама підійшла до нас. Старий узяв своїми кістлявими пальцями дівчину за руку, пригорнув до себе, а мені шепнув;

— Кесубба!

— Кесубба! — Але який дідько міг подумати, щоб і допотопні люди знали кесуббу. Я гадав, що за старовинних часів дівчат віддавали даром!

А старий похитував головою й, простягаючи до мене долоню, повторював:

— Кесубба! Кесубба!

По-нашому це означає весільний подарунок.

— Ну, то візьми!

І я дістав з клунка красивий кристал лабрадору. Старий дуже зрадів, затиснув його в жмені, але відповів словом:

— Каїмлі!

Каїмлі? А, ти й це знаєш. Тоді ти тільки прикидаєшся, що бачив старий світ. Ти не з прадавніх людей!

«Каїмлі» означає, що тесть забирає весільний дарунок для себе. Коли б він хотів передати його своїй дочці, то сказав би: «Парнасса».

Нарешті старий промовив це слово і загорнув кристал краєчком хустинки Нагами. Та опісля знову звернувся до мене:

— Секукім!

Ач, яка мара! Ще й секукім. Ще й срібла вимагає! Що я мав робити? Мав срібного ланцюжка, зняв його з шиї і передав старому.

Ланцюжок припав Ламеку до вподоби. Він одягнув його на шию Нагамі й поглядав на неї, милуючись красою. Нарешті, Ламек благословив дочку сім раз.

Потім старий почав вимагати «купу». Її він ніяк не хотів зректися. «Купа» — шатро для весільного обряду. Зробив я і шатро, перекинувши китову шкуру на чотири кришталеві стовпи. Без нього я не міг бути «хосен» (жених). Під цією накидкою взяв я за шлюбну жінку гарну «Калем». На щастя, її чудове волосся не треба було стригти, бо за часів Ламека ще не знали ножиць.

І тільки переживши все це, я міг подбати про те, щоб дати старому якогось прохолодного напою. А пити він справді хотів, бо двадцять тисяч років не пив нічого. А це не жарти.

Догадався я, що Ламек буде дотримуватися прадавнього звичаю: питиме тільки з свого посуду. Тому я долотом видобув з кристалів уже згадану шкаралупу діорнісового яйця. В шкаралупі були якісь чорненькі зернятка. Я думав, що то сміття, й викинув їх. Але Нагама це помітила й ретельно визбирала викинуте.

Потім я наповнив шкаралупу свіжою водою, домішав до неї китового молока й долив кілька крапель амбрового спирту. Старий з насолодою випив цю рідину й вдячно підвів очі в небо. Після цього передав келех мені, а після мене підніс його Нагамі. Коли ми всі троє напилися, Ламек обома руками тріснув шкаралупою об землю, щоб повністю виконати весільний обряд.

На щастя, шкаралупа не розбилася. Це було щастям не тільки для шкаралупи, але й для мого тестя, бо не знаю, з чого б він пив, якщо мої бляшані посудини для нього бридкі.

Харчів, якими я збирався його почастувати, було багато.

Та не хотів мій тесть ні ведмежого гуляшу, ні китового язика, просив тільки одне:

— Парперот!

Це традиційна рослинна страва, без якої люди прадавніх часів не справляли весілля. Без парперота немає й благословенного шлюбу — з шлюбу без парперота походять прокляті нащадки, без парперота між подружжям панує розлад.

Та звідки мені дістати парперот? Я навіть не знаю, що воно таке. Коли б хоч знав, з чого він. Не росте в цих краях жодна рослина, крім мохів та лишайників. Якщо ти, дідугане, задумав тут бути вегетаріанцем, то швидко загинеш.

Старий виявився нетерплячим. Певно, був колись королем, бо слова «неможливо» він не знав. Сварився та помахував руками. На щастя, він не міг піднятися з свого трону, бо приріс до нього.

Нагама тимчасом, тиха, слухняна, покірлива підлегла, не говорила нічого, тільки вклонилася своєму прабатькові, налила до шкаралупи води, взяла з хустки крихту того непотрібного сміття, яке я викинув, і вкинула у воду.

Через кілька хвилин я здивовано спостеріг, як ті дрібні зернятка почали набухати, рости — набрякли, як горіхи, вода зникла, і замість неї в шкаралупі вже дрижала, мов холодець, фіолетовосиня маса.

Нагама взяла в руки шкаралупу й з милою посмішкою, з якою жінки, мабуть, і народжуються, почастувала прабатька.

У старого аж борода затремтіла від радості, коли він покуштував божий харч, а очі від насолоди мружилися.

Це була манна.

Тепер уже і я впізнав її.

Легенди оповідають, що ця рослина вкриває скелі Арарату. Її інколи великими купами вириває буря й розкидає на сто миль по далеких пустелях. Від вогкості вона набрякає І, коли падає на землю, мандрівник у пустелі знаходить добрий харч — манну.

Ми, люди новітніх віків, не звертали уваги на це добро. Хоч воно є таким продуктом, жменькою якого можна нагодувати мандрівників на цілому кораблі.

Я покуштував те, що залишилося від старого. Був то ледь-ледь гіркуватий, але досить смачний холодець. Нагама, побачивши, що воно мені до смаку, приготувала для нас обох ще одну миску.

Такий парперот, напевно, росте й на горі Ціхі, бо це звичайнісінький лишайник. Варто розшукати його. Він для нас буде ціннішим за всі метали й найдорожчі самоцвіти підземелля.


Загрузка...