20 000 років під кригою

Земля, що народжується знову

Тепер передусім треба було доставити теплий одяг моїм людям у катакомбах.

Оскільки палуба корабля стояла врівень з берегом, то я перекинув місток, і переправив через нього сани, які, звичайно, мала тягти до катакомб Бебі. Катакомби тепер були недалеко, бо корабель приплив до протилежного берега затоки. Отже, в дорозі нам не зустрічатимуться озера, через які було б нелегко переправитися з саньми.

Ламека й Нагаму я знайшов на тому ж місці, де й залишив.

Я прибув вчасно, бо встиг перешкодити старому заподіяти нам усім страшне лихо. Ламек хотів принести своєму богові жертву й запалити пшеничне зерно в келеху. Багато зусиль доклав я, поки відмовив його від цього вчинку, пояснивши, що дим з цієї катакомби все одно не зможе вийти, а жертва приймається тільки тоді, коли дим від неї піднімається прямо в небо.

Ламек заспокоївся і зовсім забув про жертву, коли Я подарував йому теплу ведмежу шубу. Старий зрадів шубі й нізащо не хотів зняти її з себе.

Ще більше зраділа Нагама, коли побачила чудові прапори. Жінки — справжні митці в такій справі. У моєї Нагами був добрий смак. З-поміж тканин вона вибрала собі простий, зоряний американський прапор. Вбрання з нього було їй до лиця. А коли я накинув на її плечі шубу з голубої лисиці, то вона стала схожа на богиню з картин Ван-Дейка чи Рубенса.

Одягнувши Ламека й Нагаму, я вивів їх з печер.

Я гадав, що вони здивуються, побачивши землю й небо, та їх здивування чомусь не було помітно.

Мабуть, у ті страхітливі дні, коли вони шукали захистку в печері, небо було таким самим, як зараз.

Над обрієм клубочаться густі хмари, а землю застеляє важкий туман.

Небо й туман червоніють від спалаху вогнів на вершинах гір, в сяйві яких і тінь набирає рожевого кольору.

Але здивувався Ламек, коли добралися ми до «Тегетгофа». Тремтячи, сперся він на моє плече, коли я ввів його на палубу, де тепер метушилося всіляке птаство північного краю.

Ламек, мабуть, думав, що цю чудову споруду птахи принесли сюди з неба.

Для чого ці товсті мідні труби й великі залізні циліндри? Для чого цей великий будинок на воді? Хто збудував оцю печеру та цю велику «катакомбу» з дере ва? А чий винахід оця рівна, блискуча плита, що подвоює людину? Що це за плита, коли, наближаючись до неї, кожен бачить, що йде сам собі назустріч? Його запитанням не було кінця.

Тепер старий справді вважав мене чарівником, що живе в отакому літаючому замку.

Залишив я Ламека з Нагамою на кораблі, а сам з Бебі повернувся в печеру, щоб привезти сюди все наше майно. Адже ми збиралися жити на «Тегетгофі». Один «Нептунів келех» я взяв з собою для музею, а хлібне зерно зсипав у лантухи.

На кораблі ми мали жорна, якими легко можна було змолоти зерно. Отже, харчів у нас вистачить для цілого покоління. Птаство, що оселилося на нашому кораблі, забезпечить нас поживою. Парусинові чохли — повні свіжих яєць, а самі птахи такі сумирні, що зовсім не важко зловити якого завгодно.

Я трохи посварився із моїм старим.

Суперечка між нами виникла в питанні принесення жертви.

Він, як правовірний, твердив, що жертву обов'язково треба приносити хлібним зерном, а я тримався думки, що жертву треба приносити живими істотами, ну, скажімо, птахами. Старий це вважав відступництвом.

Та правда була на моєму боці. Бо за птахом не треба було лазити далеко — на щоглі можна вибрати і найтучнішу дику гуску, а каюти матросів були набиті пінгвінами. Як бачите, було з чого жертвувати, тоді як хлібне зерно необхідно було витрачати ощадливо, бо з неба воно не впаде, а ця північна земля хліба не вродить.

Та старий не відступався, і я, щоб не хвилювати Нагаму, пішов на поступки, замисливши щось таке, що назавжди відбило в старого охоту приносити жертви зерном. Ламек для першого жертвування брав зерно тієї єгипетської рослини, зернята якої дуже схожі на зернята маку. Але вони водночас схожі на зерна стрільного пороху.

Як я вже казав, жертва приймається лише тоді, коли дим від неї підійметься прямо в небо.

Зрозуміло, що в цьому вогкому, похмурому повітрі Ламекова жертва не могла бути прийнятою. Дим від зернят «маку», як тільки піднявся над вогнем, відразу ж розстелився по палубі. Старий впав у відчай.

— Чекай, батьку! — мовив я. — Тепер спробуємо моїм маком.

І я кинув на вогонь жменьку пороху. Дим після вибуху потягся прямо вгору.

Тільки після цього остаточно здобув я прихильність старого. Старий визнав, що я — правовірний, жертву якого небо приймає радо.

Від цього часу Ламек щодня приносив у жертву той «мак», дим якого летить прямо в небо. Я не знаю, чи не краще було б, коли б у цілому світі, де тільки є і виробляється порох, вживали його тільки для такої мети, як Ламек?

Після того як ми влаштувалися на кораблі, я мусив зорієнтуватися. Що ж, власне, сталося з цією землею?

Для обсерваторії я вибрав вершину в південно-західній частині гори Ціхі, куди перевіз знайдені на кораблі прилади — діоптру, підзорну трубу, секстанти, астролябію — і розклав їх просто неба.

Перший погляд з висоти переконав мене, що наша суша є дійсно великий плавучий острів, що вона відірвана від великого континенту й за формою схожа на острів Ісландію.

В північній її частині височить діючий вулкан, а сам острів гостро, немов шпора, врізається в льодове море. Заграви на заході й сході, що освітлюють зигзагоподібні обриси острова, певно, походять від великої маси нафти, яка ще довго горітиме на поверхні моря.

Та чому увесь острів не оточений горючою нафтою?

Причина полягає, видно, в тому, що південна відкрита частина острова найширша; з цього боку південні вітри й морська течія штовхають острів на північ.

З обох боків острова здіймається пара, що укриває острів склепінням густих хмар, освітлених горючою нафтою та палаючим вулканом. Це сяйво подібне до заходу сонця перед бурею, і при світлі його чітко окреслюються з обох боків плавучі льодові гори, між якими проходить наш корабель, прямуючи весь час на північ. І я везу з собою маленький континент з особливими кліматичними й геологічними умовами.

Замість сонячного світла над нами червоніє небесне шатро. Хмари, що безупинно здіймаються, не допускають сюди холоду Північного полюса, а тліючий під шаром землі кам'яновугільний пласт створює тут тропічне тепло. Це тепло, однак, не може проходити вглиб крізь піскові та глиняні шари, що лежать під кам'яним вугіллям, тому й не може розтопити крижаного грунту острова. Тепло поширюється тільки вгору, і тому на поверхні вже немає льоду. Долини залиті величезними озерами. Скоро розпечена земля осушить ці озера, в баговиннях і мочарах обов'язково з'явиться й розвинеться нове тваринне й рослинне життя. Адже земля не мертва — вона повна зародків рослинного й тваринного світу. Від вологи й тепла все знову оживе й розквітне. Наш острівець — наче та велетенська оранжерея. Тут немає пір року, немає вітру, бо земля, що колишеться на воді, пливе разом з вітром, і чим ближче ми просуватимемось до Північного полюса з його більш-менш однаковим тиском повітря, тим буде тихше. При такій волозі й температурі новонароджена рослинність застелить спершу самі мочари, потім їх береги, з днищ озер повилазять дивні рослини. Замість бур'янів береги ровів укриються ананасом, а на схилах гір ростимуть пальми. Коли з'явиться рослинність, відродиться й тваринний світ. А що це за тварини будуть? Подібні до загиблих? Або, може, розвинуться нові породи, не схожі ні на колишні, ні на сучасні? А може, з'явиться й людина? Яка? З прадавніх загиблих родів? Ацтек, казковий велетень чи якась химера? А може, цілком нова людина? Може, то будуть карлики з дитячих казок?