Глава 1







Тільки слабке, ледь помітне тремтіння віддаленого поїзда метро - звук, який я швидше уявляв, ніж чув, - утримував мене в голові в Нью-Йорку. Мої кишки та моє серце були в темному тропічному лісі десь на Гаїті, де похмуро бурмотали барабани, наступала ніч і де відбувалося те, чого не могло бути.



Я пив із чашки, яку передали перед церемонією, як і дівчина поряд зі мною, і співробітник ЦРУ Стів Беннетт, і всі інші в невеликій аудиторії - і я знав, що був під наркотиками. Лише м'яко, але з наркотиками. Я цього чекав. Це було не так вже й погано, і коли речовина почала вражати мене, я назвав її мескаліном чи пейотом. Можливо, псилоцибін. Я мав не так багато часу, щоб зрозуміти це. У церкві вуду справи йдуть досить швидко, навіть якщо вона знаходиться у Верхньому Вест-Сайді Манхеттена.



У великій темній кімнаті барабан пом'якшав, перетворившись на клубок вібрації. Барабанщик був у темряві. Хтось став із регулярним тихим брязкотом стукати шипом по підкові. Повітря було смердючим і гарячим, і я давно спітніла. Рука дівчини була класною. Крутий та з довгими пальцями. Вона продовжувала гладити пальцями мою долоню знову і знову, і її рука залишалася прохолодною – майже холодною – поки я спітнів.



Я глянув через дівчину на Беннета, співробітника ЦРУ. Я насилу міг його розібрати, сидячи на подушці на підлозі і дивлячись на вівтар, на який тата щойно підняли руку. Барабан зупинився. Дзвін цвяхів про підкову вірш. Папали стояли, освітлені єдиною вузькою смугою туманного блакитного світла. Він знову підняв руку, і шепіт припинився. Дихання зупинилося. Хлопець був добрий. Вся ця проклята установка була гарною і, наскільки я знав, автентичною. Я не так багато знаю про вуду. Моя вина, звісно. Я повинен був захопитись вуду. Коли Хоук зателефонував з Вашингтона і сказав мені зв'язатися з ЦРУ, у мене, мабуть, було щонайменше півтори години, щоб освіжитися.



Дівчина стиснула мою руку своєю прохолодною. Вона нахилилася до мене, і її губи торкнулися мого вуха.



"Ось воно", - прошепотіла вона. «Велика сцена. Навіщо вони будували всю ніч. Ви ніколи в житті не бачили нічого подібного! »



Я стиснув її руку своїй великій спітнілій. Її звали Ліда Бонавентура, і вона була гаїтянкою. Я знав про неї щось, чого вона не знала, я знав. Серед свого народу та гаїтянського підпілля вона була відома як Чорний лебідь. Вона виглядала відповідним чином. Красиво та витончено, як лебідь – і небезпечно, якщо підійти надто близько.



Папали сказав: Dans nom tout Dieux et tout Mystfere.



Щось начебто в ім'я Богів і Тайн. Його французька була надто гарною, надто чистою, щоб бути гаїтянським креольським, тому я вирішив, що він вибрав місцевий продукт. Кажуть, у Нью-Йорку можна знайти все на світі, і вони мають рацію!



Синє світло згасло, і на мить запанувала повна темрява. Дівчина погладила мою руку своїми довгими прохолодними пальцями. Стів Беннетт прошепотів мені в темряві: «Що, чорт забирай, вони додали в цей напій, Нік? Я починаю вірити всьому цьому”.



"Розслабся і насолоджуйся", - м'яко сказав я. «Це було безкоштовно та, у нашому випадку, легально. Не дивіться у зуби поїздці із подарунками».



Він хмикнув на мене, але перш ніж він зміг відповісти, спалахнуло ще одне світло. Це була тонка смуга кривавого туману, що просочувалась ззаду і над нами, і в ній мамалої сиділи, схрестивши ноги перед вівтарем. Вона була одна, на півдорозі між вівтарем і хитромудрим віялом, намальованим на підлозі кукурудзяним борошном. Вона була чорна, худорлява і рухалася, ніби зроблена з дроту. Її голова була закутана в червону хустку, на ній була сукня, схожа на мішок, а короткі жовті зуби були затиснуті навколо короткої трубки. Вона була одним із найкращих акторів. Я міг зрозуміти, як Стів Беннет почав у це вірити.



Мамалої - її представили як Маман Деніз - втягнула її щоки, і її обличчя було схоже на чорний череп.



Вона видала шиплячий звук, і я відчув змію в кімнаті.



З кишені сукні вона вийняла дві маленькі бульбашки і, нахилившись уперед, вилила їх на обезголовлених курчат, що лежали всередині вевера. Червоний і чорний член. Раніше тата скручували голови та крутили їх, і в результаті на моєму костюмі за 300 доларів була куряча кров.



Флакон з маслом та флакон з вином. Мамалої повільно виливали їх на обезголовлених півнів. Вона повела руками так, щоб масло і вино змішалися і утворили візерунок на кукурудзі вевера.



Коли бульбашки спорожніли, вона викинула їх і відкинула голову, щоб подивитися вгору. Вона повільно підвела обидві руки. Самотній барабан затремтів у темряві тихо... м'яко...



"Дамбалла", - сказав мамалою. «О, Боже Дамбалло! Великий, жорстокий, люблячий і караючий Бог, Дамбал! Дозвольте та благословіть те, що ми робимо, тому що ми робимо це від вашого імені, Дамбалла, і для вас. Дамбал - Дамбал! »



Барабан додав темпу. Світло знову згасло. Темрява. Дівчина погладила мене по руці. Співробітник ЦРУ пробурмотів щось, чого я не почув. Шепіт рухався навколо мене, як міазматичний вітерець. Я спітнів.



Знову світло. Більш широке світло, цього разу блідо-зелене, висвітлило дівчину і чорну козу. Мамалої не було.



Дівчина була дуже молода. У підлітковому та шлюбному віці. Дуже чорний та дуже красивий. На ній був єдиний одяг - коротка біла сорочка, що облягала її тіло і прикривала, але не приховувала. Її ноги були босоніж. У неї були довгі мигдалеподібні очі, тепер вони стали вузькими, коли вона почала повільно танцювати довкола кози. Барабан почав набирати ритму. Швидше та трохи швидше.



Коза була прив'язана. Він тихо стояв у центрі віяла і дивився, як дівчина танцює довкола нього. Це була велика коза з блискучими вигнутими рогами. Він був добре розчесаний і причесаний, а на шерсть були перев'язані сині та червоні стрічки. Він спостерігав за дівчиною, що кружляє. Очі козла в м'якому, гарячому, зеленому світлі були великими, круглими і сяючими золотими. Він повільно повернув голову, щоб подивитись на дівчину.



Дівчина протанцювала назад у темряву, і коли вона знову побачила світ, у неї щось було в роті. Гілочка зелені. Листя. Вона впала навколішки і повільно поповзла до кози. Тварина стояла нерухомо, дивлячись на неї своїми жовтими очима.



Я трохи змістив позицію, щоб полегшити Люгеру, де він врізався в мене. Я стиснув пальці в манжеті, щоб намацати кінчик замшевого чохла, на якому була шпилька, на правому передпліччі. Відчуття обох видів зброї обнадіювали. Щось щойно торкнулося мого інстинкту, і я почав трохи нервувати.



Чорна дівчинка підповзла до кози. Тварина вперше рушила з місця. Він зробив крок до дівчини та видав звук. Людський звук.



Коза плакала і стогнала, як дитина.



- пробурмотів Стів Беннетт. У мене по хребті був крижаний стрижень. Я знав, що наполовину накачаний наркотиками і що все це було обманом, але все ж таки наполовину наляканий. І нервую. В мене таке почуття.



Дівчина почала блекати, як коза, ніжно, жалібно, благаючи щось від тварини, яка тепер була більш людяною, ніж вона. Вона повзла рачки, поки не опинилася віч-на-віч з козою. Вони дивилися один на одного, очі дівчини були темними та вузькими, а очі козла сяяли золотом у темряві. У дівчини в роті була гілочка з листя та гілочок. Вона нахилилася ближче, ближче, і її рот торкнувся губ кози. Тварина взяла листя з рота і почала повільно жувати, постійно спостерігаючи за дівчиною.



Тепер тиша. Дівчина повільно позадкувала, стала на коліна і відкинула своє тіло назад. Вона знову почала тихенько мекати, козлячі звуки. Я дивився в темряву за нею, намагаючись розглянути форми мамалоїв і папалоїв. Це був страшенно хороший черевомовлення, і мені стало цікаво, хто з них це робив.



Дівчина розгойдувалася туди-сюди, все ще видаючи мекання. Коза плакала як немовля. Дівчина зробила швидкий рух, і біла сорочка спустилася з плечей і сповзла до талії. Її тіло було намазаним маслом, темним і блискучим, а груди були маленькими, твердими та гострими. Вона розгойдувалася туди-сюди, дивлячись на козу і тихенько мекала, і стала гладити пальцями свої жорсткі соски. Тепер по ній струменів піт. Я теж.



Барабан знову приглушив, ледь чутне биття у темряві. Дівчина ворухнулася, біла сорочка зникла, і вона була оголена. Вона підвелася і підняла руки. Вона зробила крок до кози і почала повільно погойдуватися своїм тілом, скручуючи та розтираючи таз, погладжуючи себе, майже впавши навколішки гнучким рухом, а потім піднялася з тремтячим поштовхом назовні. Коза рушила до неї, тепер мовчки, з блискучими золотими очима. Коза опустила голову, потрясла нею і почала лапати підлогу.



Дівчина танцювала вбік навколо кози, так що вона мала повернутися, щоб іти за нею, і в темряві навколо мене пролунав довгий і шепітливий зітхання, коли ми всі побачили розмір і силу - символ грубої сили - козячий фалос.



Дівчина повільно опустилася на коліна, широко розставивши ноги та зігнувшись назад. Тепер вона мовчала, як і коза. Дівчина дивилася нагору, її очі закотилися. Її пальці ковзали по грудях.



Коза рушила до неї. Поруч зі мною хтось тихо застогнав.



Ліда Бонавентура взяла мою руку. Вона перемістила руку до більш приватних районів.



Загорілося світло, біле і засліплююче, а потім почалася стрілянина.



Розділ 2






Їх було троє. Усі вони були у лижних масках і несли



кулемети, і в їхніх серцях були різанина та вбивства. Вони ввійшли в єдині задні двері і тихо розійшлися, і тепер їх було по одному з кожного боку великої кімнати та по одному позаду.



Кулемети стрибали в їхніх руках, коли короткими чергами били натовп. Ці ублюдки були вибагливі - вони діяли за принципом дробовика. Вбийте всіх у поле зору, і ви обов'язково отримаєте тих, кого переслідували.



Це було добре сплановано, бо хлопець праворуч отримав мамалої та папалої з першої черги. Коли папалоїв підірвали, він видав крик, який я почув навіть крізь виття рушниць.



"Тонтон Макуті!" Богимен! Папа Док вторгся до Нью-Йорка.



Будь-яка битва буває неспокійною та заплутаною, і ця не стала винятком. Піді мною була Ліда Бонавентура, намагаючись захистити її, другим пострілом із «Люгера» я потрапив у стрільця праворуч. Мій перший постріл був високим, бо Ліда хапала мене за руку і щось кричала на мене.



Це привернуло до мене увагу стрілка зліва, він спробував за мене і натомість потрапив до Стіва Беннета. Беннетт стояв навколішки, наводив револьвер на передпліччя і стріляв, і постріл відрубав йому більшу частину голови. Я потрапив у ще трьох із «люгера», і привид випустив свій кулемет, схопився за живіт і впав на коліна.



Це залишило людину позаду, він втратив голову і почав задкувати до дверей, безладно стріляючи в кричущий, закривавлений натовп. Я намагався за нього, але нічого не вийшло, тому що четверо хлопців і жінка у зрозумілому жаху та паніці кинулися на нього, кричачи та дряпаючи його. Я не міг стріляти, і він убив двох чоловіків, перш ніж обернувся і вибіг за двері. Я не збирався його переслідувати. Він більше не був моєю справою; Ліда Бонавентура була, і вона була єдиним контактом, з яким я мав справу на цій роботі, і приблизно за одну хвилину десять тисяч копій зібралися над приміщенням. Без цього я міг би обійтись. AX на боці ангелів, принаймні, в більшості випадків, але ми маємо постійний наказ ніколи не зв'язуватися з місцевою поліцією, якщо цього можна уникнути. Хлопчики у синьому, здається, ніколи не розуміють точку зору AX.



Ліда тягла мене за руку і кричала на мене. У неї був! красиві зуби, і вона показала їх усі, коли вона потягла мене і кричала: Сюди, Нік! Під вівтарем! Вихід є.



Вона не хотіла копів більше, ніж я. Ніхто з нас не міг зробити іншому нічого гарного в мішку. Ми побігли до вівтаря, переступаючи через тіла й послизнувшись у крові. Я подумав, що Ватерлоо мало виглядати приблизно так наступного ранку.



Ніколи було рахувати вбитих і поранених, навіть якби я хотів, і ніколи їм було допомогти. Чорної дівчини не було видно. Проклятий козел тихо стояв осторонь, жував гілки та листя і споглядав бійню спокійними золотими очима. Барабанщик повалився на свій барабан, все ще сіпаючись, і обидва mamaloi та papaloi були мертві у своїй крові.



За вівтарем був відчинений люк. Там були сходи та далеко внизу слабкий проблиск жовтого світла. Ліда відпустила мене і спустила свої довгі стрункі ноги на сходи. "Давай", - видихнула вона. “Швидше швидше! Поліція буде тут будь-якої секунди».



Вона була така права! Я засунув "люгер" назад у кобуру на поясі і пішов за нею. Мені пощастило знайти вихід, і я це знав. Якщо є щось, що Хоук ненавидить, то це арешт одного зі своїх агентів та необхідність відповідати на безліч запитань. Або не відповідати на них, що може призвести до ускладнень.



Сходи закінчувалися довгим коридором. Він був тьмяно освітлений, а верхи проходили обмотані азбестом парові труби. Я знову відчув тремтіння віддаленого поїзда метро. Я подумав, що це буде Broadway IRT.



Ліда Бонавентура поплескала мене по руці і похмуро посміхнулася мені своїми чудовими зубами і сказала: «Давай, Нік! Бігти!"



Вона повернула праворуч і побігла. її довгі ноги виблискували у фактурних панчохах під міні-спідницею. Я пішов по нього. У міру того, як ми бігли, гул метро ставав все гучнішим.



Кажуть, завжди можна дізнатися про щось нове, і сьогодні ввечері я дізнався. Я дізнався, що багато будинків у Нью-Йорку пов'язані далеко під землею дверима, що ведуть з одного підвалу в інший і з одного підвалу в інший. Якщо у вас є ключі від цих дверей або ви можете зробити так, щоб вони залишалися незачиненими, ви можете пройти дуже довгий шлях під землею. Як ми це зробили зараз. Поки живу, я не маю бажання бачити іншу котельню. Там були тунелі, щури, сирі пустельні місця, сміттєспалювальні печі, пральні та складські приміщення з купами скринь, що тліли.



Ми бачили одного хлопця. Один. Худий смаглявий чоловік, жував недопалок сигари і дивився, як ми пробігаємо повз.



Ліда заговорила з ним. «Закрийте за нами, Хосе! Ви нічого не бачили».



Я подумав, що ця дитина стороння. Він знає, що вона. Тепер все, що мені потрібно було зробити, це з'ясувати, що вона збиралася, і прийняти це звідти. Єдине, чого я не міг зробити – довіряти їй. Не більше, ніж тій козі он там.



Пройшло близько півгодини до того, як ми підійшли до поверхні. Весь цей час ми бігли або швидко йшли, і Ліда не сказала більше кількох слів. Типу: «Поспішайте!»



Я знав, що зараз нам не загрожує велика небезпека бути заарештованими, і я почав питати, через що вона так спітніла. Я вирішив, що поки що ми в достатній безпеці. Вона цього не зробила. Вона продовжувала тікати й кликати мене, і в неї виступив піт, що блищав на її шкірі з молоком. На ній були якісь дорогі парфуми, мішані з її потом. Пару разів, коли ми сповільнювали хід і зближалися, я згадав, як вона торкнулася мене там, незадовго до того, як обвалився дах. Я подумав, що щось, можливо, можна було б з цим поробити. Але зараз був не час для витівки. . Ми б побачили.



Нашим останнім підвалом був великий житловий будинок на 79-й та Вест-Енд-авеню. Непогано, якщо зважити на те, що ми почали на 84-й вулиці в Амстердамі, в тому, що колись було ірландським баром, що належав джентльмену на ім'я Тулан, а тепер це штаб-квартира HIUS. Гаїтяни у США.



Ліфт був опущений, і десь я міг бачити вогні та чути швидке накладання іспанської мови. Ліда провела мене навколо відкритого ліфта і піднялася сходами у вестибюль, такий же тихий, темний і майже такий же великий, як собор. Її високі підбори чіплялися за чорно-білу плитку, коли ми пройшли через скляні двері та вийшли на Вест-Енд. Це була приємна ніч, м'яка та тепла у середині квітня, незвичайна для міста у цей час року.



Ми пішли до кута на 79-й. Було трохи більше одинадцятої, і було багато машин. Безліч порожніх таксі курсує Вест-Ендом. Я перебрався між Лідою та узбіччям і взяв її за руку. Вона посміхнулася мені, а потім засміялася.



«Не турбуйся, Нік. Я не збираюся тікати».



Я кивнув головою. «Я знаю це, Лідо. Я не дозволю тобі втекти. Що ми збираємося зробити, ти і я, - це з'їздити кудись і приємно поговорити про багато речей. Це моя робота, та й взагалі я дуже цікава людина. Особливо зараз, після тієї стрілянини там. Так?



Я обдарував її своєю найкращою усмішкою. «Ми робимо це простим чи складним шляхом?»



Зупинились на розі. Я міцно тримав її за руку. Зліва від нас полум'я та какофонія верхнього Бродвея пригнічували ніч, стримуючи темряву. Навколо нас кишали люди. Тротуар затремтів, коли потяг із гуркотом зупинився на станції 79-ї вулиці. Під жорстким поглядом вуличних ліхтарів у розмитих неонових тонах ми вивчали один одного. Вона дивилася на мене, її очі трохи звузилися, її прямий носик посмикувався, а лоб насупився, і я міг бачити, як багато вона думала.



Я не наполягав. Я дав їй багато часу. Ми були зовсім незнайомі, ця Ліда Бонавентура і я, і того вечора я зустрів її вперше. О восьмій годині в громадських кімнатах HIUS. Зустріч влаштував Стів Беннет, співробітник ЦРУ. Тепер Беннет був мертвий, і я володів м'ячем, і в даний момент мені було цікаво, що, чорт забирай, з ним робити. Одне – мені довелося триматися за Ліду Бонавентуру.



Я спостерігав за нею, чекаючи на обман, і чекав. Я хотів, щоб вона зробила перший крок, дала мені привід, тому що досі я виходив із припущень, і Бог, і те, що маленький Хоук та Стів Беннетт змогли мені сказати.



Вона торкнулася моєї руки. «Давай, Нік. Ходімо до річки. До того часу, як ми дістанемося до Ріверсайда Драйва, я вже визначуся з тобою. Так чи інший. Я обіцяю."



Ми перетнули Вест-Енд і повільно рушили у бік Драйв. Я тримав її за лікоть кривою рукою. Вона рухалася повільно. Я підійшов до її кроку і сказав: «У чому проблема, Лідо? На мій погляд, ти мусиш мені довіряти. Кому ще можна довіряти? Ви щойно бачили, що там сталося. Папа Дювальє готовий допомогти вашим людям. Ви щойно бачили, яка довжина його руки. Що ви ще хочете? Без допомоги, моєї допомоги у вас та вашої організації не було б молитви. Ми хочемо допомогти. О, я визнаю, що це для того, щоб ув'язнити нашу власну сокиру, але це все одно допомагає. ЦРУ вам допомагало. Але тепер вони скуті і більше не можуть вам допомогти, і нас викликали. Стів Беннетт мертвий там, з відірваною головою через вас та ваше спорядження. Я міг померти через тебе. То чому ж тупиця, сором'язливість? Ви хочете чи не хочете поїхати на Гаїті та привести доктора Ромеру Вальдес?



Вона різко зупинилася, притулилася до мене і озирнулася, звідки ми прийшли. Там не було нікого, окрім літньої пари, що вийшла на прогулянку, та бездомної кішки.



«Не треба, – сказала вона. «Не кажи про це! НЕ тут."



Вона була дуже близько до мене, і її очі були темно-карими і тепер були сповнені непідробним жахом. Я почував себе недоумком. Ця дитина була налякана до смерті і намагалася цього не показувати. Я теж добре попрацював. Але я був нетерплячим. Я ніжно стиснув її руку. "Тоді все гаразд. Давай зійдемо з вулиці і поговоримо. Ти хочеш підійти до мене? Або в будь-яке інше місце, куди можна піти і відчути себе в безпеці? Справа в тому, що приступимо. Мені спало на думку, що там, де вона раніше була в такому болісному поспіху, тепер вона багато гальмувала... Вона кинула на мене останній довгий погляд і наче зітхнув. Думаю, мені доведеться тобі довіряти. Просто так багато поставлено на карту – стільки грошей, стільки життів та стільки планування. Я не можу дозволити собі помилитись. Мені лише шкода, що мені не довелося ухвалювати це рішення». Тоді я ніби підказав їй, підштовхнув її. Я сам починав почуватися трохи голим, стоячи на 79-й вулиці. Я сказав: «Ви ж повинні приймати рішення, чи не так? Хіба ви не господиня? Той, кого називають чорним лебедем? Я ще раз штовхнув її. Я розсміявся, але не жартома, і сказав: «Ми не знали одного, що ви жінка, яка не може прийняти рішення!» Тоді мене осяяла думка, і я додав: «Але тобі краще надолужити це і швидше, інакше я все вимою і залишу тебе тут одну. Самостійно. Якщо тобі не потрібна моя допомога, я не нав'язуватиму її тобі. Прощавай, Чорний лебідь». Я впустив її руку і відвернувся. Звичайно, я не став би доводити справу до кінця, але спробувати варто. Мені потрібно було щось зробити, щоб збити її з пантелику, і справжня проблема полягала в тому, що в мене не було повноважень заарештовувати чи утримувати її. Технічно, якби я взяв її під варту та тримав, мене могли б зґвалтувати за викрадення. Я не хотів цього робити, доки не довелося. Це спрацювало. Вона прийшла за мною невеликим бігом. «Ні! Не дай мені спокою. Я поговорю з тобою. «Гарна дівчинка. Де? Я хотів би не йти до себе додому, якщо зможу». Ні. Я маю місце. Човен. Он там, на 79-й вулиці. Ми можемо піти туди зараз. Тільки я не хочу залишатися в Тазіку, Нік. Якби тонтон-макути змогли знайти церкву вуду, вони могли б знайти човен. Якщо ми втратимо човен, ми втратимо все! Ось чому я ... я не наважувався довіряти тобі, Нік. Морська Відьма – наша справа! Я, ми вклали у неї все. Ти вмієш керувати човном? » Я знову взяв її за руку і повів до Риверсайд-драйв. Нижче Драйв рух Вест-сайд-хайвею безперервно переміщався туди-сюди. За шосе Гудзон мерехтів у світлі й тіні, широкий і тихий, затьмарений лише низкою барж, що тягнуться вгору за течією. Вогні освітлювали берег Джерсі, а на 96-й вулиці блимав знак «Спрай». "Я можу керувати човном", - сказав я їй. Ми пройшли повз телефонний кіоск, і я придушив бажання зателефонувати Хоуку, розповісти йому, в якому я безладді, і попросити у нього наказів. У мене було відчуття, що Ліда Бонавентура має рацію. Чим раніше ми зійдемо з вулиці, сядемо на човен і перевернемо човен, тим у більшій безпеці я відчую себе. Мені також було цікаво. Беннет нічого не сказав про човен. ЦРУ нічого не говорило про човен. Хоук нічого не сказав про човен. І ось тут раптово з'явився човен, і він поводився так, ніби він коштував мільйон доларів. Я подумав, що це може бути.



Розділ 3





Морська відьма була шхуною, довжиною 57 футів, і вона була живою лялькою. Морський експрес-крейсер вартістю близько 150 тисяч доларів. Коли дівчина сказала «човен», я не знав, чого чекати – можливо, від човна до шхуни – але я не був готовий до гладкої блискучої краси, яка хитнулася на подвійному якорі за сто футів від кінця стикування. . Ми поїхали до неї на металевому човні, на кормі якого синьою фарбою було написано «Морська відьма». На нас ніхто не звертав уваги. Басейн був досить переповнений: пара плавучих будинків, що пришвартували біля берега, і звичайна величезна кількість невеликих суден, що підстрибують, як качки на припливі. Там була пофарбована в чорний колір шхуна, справжня краса, без вогнів, та сталевий кеч, де вони влаштовували вечірку. Музика була дуже веселою, і, судячи з сміху та крику, вони збиралися провести з неї ніч. Ліда Бонавентура тихо сиділа на кормі, доки я греб. Вона мовчала, доки я не обігнув ніс чорної шхуни. Просто попереду «Морська відьма» обережно смикнула носовий і кормовий якоря: «Її справжнє ім'я Туссен», - сказала вона. «Але, звісно, ми не могли її так називати. Розумієте, це буде мертвий розпродаж. Тепер вона була спокійніша, покинула жереб і вирішила довіритися мені, і я вперше помітив м'які культурні тони, відсутність протяжності, майже надто досконалу дикцію, яка вказала, що англійська, можливо, не була її рідною мовою. На цьому етапі я мало знав про неї, але я знав, що вона була мулаткою Гаїти, що походила з однієї зі старих і елітних сімей, які папа Док Дювальє вигнав, коли прийшов до влади. Я вважав, що тоді вона була б дитиною, тому що зараз їй не могло бути більше 25. Досить старий, щоб ненавидіти. Досить дорослий, щоб знати, що таке подвійний чи потрійний хрест. Я мусив спостерігати за нею. І працювати із нею. То були мої накази. Ми підійшли до великого крейсера, і вона піднялася сходами. Я прив'язав човен до трапу і пішов за ним. Ключі брязнули, і я зайнявся розблокуванням кают.



"Не будемо витрачати даремно свій час, - сказала вона. «Ні хвилини. Давай перемістимо її, Нік. Ви знаєте якесь безпечне місце, куди ми можемо відвезти її? Принаймні на сьогодні?



Вона знову здавалася наляканою, і я вирішив підіграти. Може, вона справді знала, про що говорила. У будь-якому разі я знав, що нікуди не піду і не примушу її говорити по-справжньому, поки тиск не зникне і вона не розслабиться. Потім, якби я міг влити їй кілька напоїв, я міг би почати розумітися на цьому безладді.



«Добре, – сказав я. «Ми перемістимо її. Просто дайте мені кілька хвилин, щоб оглянути її, га? Ви не просто сядете на борт чужого корабля та злетите наступної хвилини».



Ми пройшли рубку у каюту власника. Вона засмикала фіранки на ілюмінаторах і ввімкнула м'яке непряме освітлення, потім повернулася і подивилася на мене сяючим коричневим поглядом. "Ти сказав, що вмієш керувати човном, Нік". Обвинувальний.



"Я роблю. Я бував на човнах, раз у раз, більшу частину свого життя. Мені все ще потрібно оглянути її, перш ніж витягнути її. Просто дозволь мені розібратися з цим по-своєму, а? І давайте прямо скажемо: я капітан, а ви - команда. Я віддаю накази, а ви підкоряєтеся. Зрозумів?"



Вона насупилась, потім усміхнулася і сказала: «Зрозуміло, капітане. Правду кажучи, я нічого не знаю про човни, тому мені доводиться покладатися на вас».



"Мені було цікаво про це", - сказав я їй. «Якби ви знали щось про човни».



Вона граційно пройшла через килимове покриття від стіни до стіни до крихітного бару. «Я не просто визнав це. Я… я планував, що хтось інший керуватиме нею замість мене.



Я зняв куртку та капелюх і кинув їх у крісло. На столі, поверх стопки карт, стояв синій яхтовий кашкет. Кепка мала м'який верх, легко формувалася і несла два схрещені золоті якорі. Я вдягнув його, і він мені ідеально підійшов. Кепка для плейбою, не робочий одяг, але зійде. Я закотив рукави. У мене вже була куряча кров на лондонському костюмі, і я подумав, що трохи морської фарби та моторного мастила нікому не зашкодить.



Ліда видавала ціснуті звуки в барі. Вона зупинилася і подивилася на «люгер» у поясній кобурі та на стилет у замшевих піхвах на моїй правій руці. Вона відкрила рота і облизнула губи рожевим язичком.



«Думаю, я була дурою, - сказала вона мені. - Я маю на увазі, щоб не довіряти тобі. Ви вбили двох із них сьогодні ввечері! Ти… ти б не зробив цього, якби не був на моїй стороні, якби ти не був тим, ким себе називаєш.



Я показав їй свої вірчі грамоти. Я рідко ношу з собою вірчі грамоти, які міг би визнати непрофесіонал, але сьогодні мав. Беннетт представив мене як Ніка Картера. Хок хотів цього. Це не була робота під прикриттям – він навіть не був упевнений, що є робота, – і я мав грати її повністю. Принаймні, доки справа не розвинеться і картина не проясниться.



Справи розвивалися, так, але поки що особливих роз'яснень не було.



Ліда змішала мартіні. Тепер вона налила дві і погрозила мені пальцем. «З дозволу капітана, сер, чи можна нам випити перед тим, як піти на роботу? Ви щось знаєте, містере Картер? У цій кепці ти схожий на пірата.



Я підійшов до бару і взяв холодну склянку. Я відпив. Вона зробила гарний мартіні.



"Одна склянка", - сказав я їй. «Потім ви міняєтеся на щось інше, і ми приступаємо до роботи. І ви можете мати на увазі, що - ви тільки що сказали - я пірат, коли мені потрібно бути. Сподіваюся, мені не доведеться змушувати тебе ходити дошкою, Лідо. Заради нас обох.



Вона підняла мені келих. У цьому жесті був натяк на глузування. Жовті плями заворушились і ворухнулися в карих очах, коли вона посміхнулася. "Так сер!"



Вона раптово нахилилася вперед і легко поцілувала мене в губи. Я чекав на цей шанс, і тепер я швидко заліз під її міні-спідницю, мої пальці тільки торкнулися її внутрішньої частини стегна, і вихопив маленький пістолет з кобури з підв'язками, яку вона носила високо і біля її промежини. Я помітив це, коли вона піднімалася сходами.



Я тримав іграшку на долоні. Це була «Беретта 25 калібру» із потиличником із слонової кістки. Я посміхнувся їй. «Тепер, коли ти вирішив довіритися мені, Лідо, тобі це не знадобиться. Ви дозволяєте мені турбуватися про зброю, га?



Вона спокійно подивилася на мене через край свого келиха, але її рота напружився, а в очах закрутилися жовті іскри.



«Звичайно, Нік. Ти капітане, люба.



Капітан, дорогий, сказав: «Добре. А тепер допий цей напій і переодягнись у щось, над чим ти можеш працювати. Я збираюся озирнутися. Я повернуся за десять хвилин, і ми перемістимо цю громадину.



Я повернувся подивитися на двигуни. Дизелі Twin V8, Cummins і я оцінив близько 380 кінських сил. Вона повинна йти зі швидкістю близько 22 вузлів, максимальною швидкістю 25 або близько того.



Я продовжував перевіряти, використовуючи ліхтарик, який знайшов на шухляді для снастей біля двигунів. Робота мала бути швидкою, але я знав, що шукаю, і був досить ретельним. Її ширина становила 16 футів, а загальна довжина – 57 футів. Дубові кадри під червоне дерево на бронзі. Оздоблення надбудови з червоного дерева та лакованого тику. Вона несла 620 галонів палива та 150 галонів води. Ви можете пройти довгий шлях на такій їх великій кількості



Рубка була забита ящиками, довгими та плоскими, і мені було цікаво, що це за гармати. У мене не було часу, щоб дізнатися про це зараз, і мене це справді не цікавило. Пізніше я міг би бути - якби ці пістолети були використані під час вторгнення до Гаїті. Це була лише одна з приємних маленьких завдань, які дав мені Хоук – зупинити вторгнення на Гаїті, якщо і коли воно виявиться неминучим. Старий не дав мені жодних пропозицій, як мені це зробити. Просто зроби це. То були накази.



Я розгорнув човен і кинув його на буксир. Я вирішив вислизнути з якоря, замість того, щоб дуріти з ними через те, що у мене було так мало рук, тому тепер я ковзнув за кормову мотузку і дозволив їй повертатися, як вона хотіла. Я повернувся до двигунів, завів їх, і вони почали тихо муркотіти на нейтралі. Я знайшов вимикачі та ввімкнув їй ходові вогні. Вона мала подвійне управління, але я вирішив провести її вгору за течією від флайбриджу. Я міг би краще обдурити її звідти, і я все ще трохи нервував; Дивний човен схожий на дивну жінку - поки ви не познайомитеся, все може статися, а рух і канали Гудзона - не те, з чим можна дуріти.



Ліда Бонавентура підійшла до мене ззаду, коли я вивчав приладову панель, що світилася. Вона перевдяглася в лакси і товстий светр, прошитий кісками, який приховував її великі м'які груди. Вона поцілувала мене у вухо, і я згадав, як вона доторкнулася до мене в церкві вуду, і з мого боку знадобилася деяка концентрація, хоча я знав, що вона грає в ігри, і вирішив, що я любитель секс-ігор, щоб сказати їй піти і зняти носовий якір. Вона справді знала достатньо, щоб зробити це.



Хвилиною пізніше ми пливли проти течії проти течії, великі дизелі м'яко пирхали, а кільватер вузький та вершковий. Якийсь час я прислухався до двигунів і знав, що вони в гарній формі. Я ввімкнув біле ходове світло перед собою. Ліда розвалилася біля мого стільця, поки я пояснював, що таке буї каналу, як їх знайти і що вони означають. Вона вислухала, кивнула, підійшла до стільця і погладила мене по щоці своїми довгими прохолодними пальцями. Час від часу вона говорила «так, дорога», і «ні, дорога», і я запитувала себе, наскільки великим лохом вона вважала мене. Ми страшенно швидко дісталися улюбленої сцени; Мені було цікаво, що вона мала на увазі, крім цього. Якщо це не загрожує поточному бізнесу, старий Баркіс готовий!



«Куди ми йдемо, Нік?»



Я не зводив очей з танкера, що йде вниз за течією в порт. «Приблизно за сорок миль вгору по річці», - сказав я їй. Там є пристань, недалеко від місця під назвою Монтроуз. Їм управляє хлопець на ім'я Том Мітчелл, і ми були досить добрими друзями. Ми можемо полежати там якийсь час, і ми не матимемо жодних питань».



"Мені це подобається", - погодилася вона. "Жодних питань не було поставлено."



- Тобто, крім мене.



Вона поплескала мене по щоці. "Звичайно, люба. Крім тебе.



Я помітив буй каналу і ковзнув на правий борт. Просто перед нами міст Джорджа Вашингтона був блискучою дугою з білими рухомими стрижнями автомобільних фар, що плетали блискучий гобелен з нічого.



Я подумав, що з таким же успіхом можу покращити тихий годинник, вичавити з подорожі все, що в моїх силах.



- Щодо того вуду, Лідо. Наскільки це було справді? Я маю на увазі, чи справді коза збиралася.



Вона стояла, поклавши руки мені на плечі, дихаючи мені у вухо. Я відчув запах цих дорогих парфумів і непоганий запах засохлого жіночого поту на засмаглій шкірі.



Вона тихенько засміялася. «Так, дорогий, ця коза справді збиралася. Це звичайна частина шоу. Це один із способів зібрати гроші для нашої справи. Ти і містер Беннет, бідолаха, сіли безкоштовно, але квитки зазвичай коштують сто доларів.



Тепер ми були під мостом і поринали у відносну темряву за ним. «Іншими словами, – сказав я, – це було чергове брудне шоу? Як поні і жінка, чи собака та жінка, чи секс утрьох чи четвірка? Що ви бачите на площі Пігаль?



Я відчув, як вона знизала плечима. «Я вважаю, це можна було б так назвати. Але він приносить великі гроші, ми дуже ретельно перевіряємо людей і ніколи не робимо оленів, тільки змішані пари, і ми намагалися не перестаратися. Про вуду – деякі з них були достовірними. Це залежить від того, що ви маєте на увазі під справжнім». Вона знову засміялася і нахилилася, щоб покусати моє вухо. Я зрозумів, що вона не просто жартувала з мене, хоча це могло бути частиною всього цього. Вона була щиро збуджена, сексуально збуджена, і я міг це зрозуміти. Та церемонія вуду, фальшива чи ні, і вбивства, і кров, і біг, і втеча в човен темною річкою з м'яким квітневим повітрям - все це були потужні афродизіаки. Я їх сам відчував.



Ліда знову сіла на комінгс, спостерігаючи за мною у тьмяному світлі. Вона зиркнула на мене і провела пальцем по своїх пухких губах, як і раніше.



"Насправді існує три види вуду", - сказала вона. «Справжнє вуду, яке сторонні майже ніколи не побачать, та туристичне вуду, яке може побачити кожен – і наші.



Що ти бачив сьогодні ввечері. Фальшивий секс-вуду».



Вона зітхнула. «Це було добре, доки тривало. Ми заробили багато грошей на цій справі».



Я вийняв із кишені сорочки пачку цигарок і кинув їй. Я роблю їх у Стамбулі – дуже довгі та тонкі, з латакії, перику та Вірджинії, із золотим тисненням NC на фільтрі – і це один з моїх дуже небагатьох предметів марнославства.



"Запали нас", - сказав я їй.



Я спостерігав, як вона вивчає золотий NC, коли вона запалює їх від запальнички на панелі приладів. Вона випустила дим через свій маленький прямий ніс і простягла мені мій. "Я вражена", - сказала вона. «Справді вражений. І з полегшенням. Я справді починаю вірити, що ти Нік Картер.



До цього моменту ми пройшли річку Гарлем. Я витяг її трохи ближче до середини річки. А поки що річка була в нашому розпорядженні, якщо не рахувати низки барж біля берега Джерсі, що рухаються, як привиди, проти високих виступів Палісадів.



"Тебе складно переконати", - коротко сказав я. "Але неважливо - що було в цьому напої сьогодні ввечері?"



"Нічого особливого. Просто небагато ЛСД».



Я кивнув головою. “Це приємно знати. Трохи ЛСД, так? Добре. Я турбувався про це – я думав, що це може бути щось потужне чи небезпечне».



Вона сунула руку у світло від приладової дошки. Вона мала довгі, доглянуті нігті кольору крові. Вона виміряла мікроточки на нігтях великого пальця. «Саме стільки. Крихітна капуста - нікому не зашкодить. Ми виявили, що це допомагає ілюзії, робить її сексуальнішими, збуджує людей. Тож, можливо, вони повернуться знову і витратить ще кілька сотень доларів. Просто добрий бізнес, от і все.



“Звичайно. Просто хороший бізнес».



Вона випустила на мене дим, звузила очі, потім затиснула рота рукою і розсміялася. «Схоже, ви не схвалюєте. Що ти, Ніке Картере, якийсь мораліст?



Вона ніби тримала мене там, і мені довелося посміхнутися. Вона зрозуміла це за виразом мого обличчя.



«Ви вбили двох чоловіків сьогодні ввечері – чи одного напевно – і більшість людей скаже, що це робить вас убивцею. Чи ні? "



"Це було при виконанні службових обов'язків", - сказав я. "Я акредитований агент AX, який, у свою чергу, є агентством уряду Сполучених Штатів".



Здавалося, не було сенсу говорити їй, що я займаю чин, займаю вище становище і що я вбив більше чоловіків, ніж вона за роки. Я сумнівався, що вона колись чула про AX, більше, ніж вона чула про Ніка Картера до восьмої години вечора.



Сміх випарувався. Вона могла змінювати настрій, як хамелеон змінює колір. Вона обхопила підборіддя однією рукою і витріщилася на мене жовтим блиском в очах.



«Я теж у виконанні службових обов'язків. Ви мали рацію - я Чорний лебідь! Я не маю офіційного статусу, і це не має жодного значення. Рано чи пізно я відведу свій народ назад у Гаїті, і ми повернемо те, що належить нам. Я особисто влаштую так, щоб цього смердючого чорного виродка, цього тата Док Дювальє, відтрахали перед його власним палацом у Порт-о-Пренсі! Що ви думаєте про це, містере Картер?



Я сміявся з неї. «Це буде згодом, міс Бонавентура. Не раніше. Частина моїх наказів – стежити за тим, щоб на Гаїті не було вторгнень. Абсолютно ніякої! Дядько Семюель щойно пережив дуже тяжкі часи в Домініканській Республіці, і він не збирається повторювати це на Гаїті. Дядько дуже хоче тиші та спокою на Карибах, і так воно й буде. І що ви про це думаєте, міс Бонавентура?



Вона викинула недопалок за борт. Вона встала, поклала руки на стегна і подивилася на мене у бойовому кріслі.



"Я швидше думала, що це все", - сказала вона м'яко, мило і розумно. «Насправді щодо цього немає нічого нового. Стів Беннетт сказав мені те саме».



«Він був такий правий», - пробурмотіла я.



«Як ви знаєте, Беннет був моєю зв'язковою ланкою з ЦРУ. Я не знаю, що відбувається насправді, яка внутрішня робота, чи чому ви, люди – AX? - перейшли до ЦРУ, але я знаю, що Беннет і я уклали угоду. Угода. Чи збираєтесь ви виконати цю угоду, містере Картер?



Я ухилявся від зобов'язань. «Залежить від угоди. На що ви погодилися з Беннеттом? Я знав, бо Беннет коротко розповів мені, але я хотів почути її версію.



Вона знову була за мною, потираючи прохолодними пальцями мою шию. «Я мав скасувати будь-яку спробу вторгнення, а не намагатися її зробити, а ЦРУ збиралося вирушити на Гаїті та викликати доктора Ромеру Вальдес. Ви знаєте, що тато Док викрав його прямо в Колумбійському університеті та тримає його п'ять років?



Я знав. Вона розповідала про те, як Беннетт розповів це мені. І все ж таки мені довелося її зупинити. Я не міг брати на себе жодних твердих зобов'язань, поки не поговорив із Хоуком. І Хоуку, звичайно ж, треба було отримати дозвіл від Людини.



Тим не менш, я хотів зробити її щасливою і не дати їй зайнятися якоюсь мавпою справою, поки я розбираюся з цим. Ці йолопи багато чого нагнули, коли почали стріляти.



Я сказав: Я сказав: «Думаю, ми виконаємо цю угоду, міс Бонавентура.



Я говорю подумайте, тому що зараз я не можу дати вам абсолютної обіцянки, але є великі шанси, що ми спробуємо витягнути для вас цього доктора Вальдеса. Але вам потрібно запастись терпінням. Подібна угода вимагає часу, інакше ми просто підірвемо собі голову, як багато ваших друзів. Ви хоч уявляєте, скільки спроб вторгнень на Гаїті було зроблено за останні десять років? »



Я сам не знав точної кількості, але їх було багато. Усі невдачі. Папа Док був досить твердим на своїй території.



Вона масажувала мені шию. "Працівники", - сказала вона. «Дурні, труси і недоумки. Кретини! З моїм вторгненням усе було б інакше”.



Мені сподобалося її використання умовного способу. Може, вона таки збиралася зіграти по-моєму.



Я сказав: «То поки залишимо це так, га? Будь хорошою дівчинкою, наберися терпіння і залиши все мені. Я подивлюся, що можна вирішити і зроблю це швидко. Як сьогодні ввечері. Але тримай ніс у чистоті, люба. Жодних хитрощів і обвалів. Ви спробуєте щось зі мною, і я кину вас у в'язницю, і цей човен, і вантаж конфіскують так швидко, що ви не дізнаєтесь, що вас вразило. Домовилися?"



Вона тицьнулася мені у вухо. Вона засунула язик мені у вухо і трохи прикусила його. "Угода", - прошепотіла вона. «Сказати вам всю правду, містере Картер, зараз мене не дуже цікавить вторгнення на Гаїті чи навіть доктор Вальдес. Пізніше я приїду знов, але я ніколи не змішую приємне з корисним, та це працює у обох напрямках. Зараз мене зачаровує принцип насолоди. Ваше задоволення та моє задоволення. Наше насолоду. Я вважаю, що якнайшвидше ми повинні принести один одному максимум задоволення - стільки, скільки кожен може винести. Що ви скажете на це, містере Картер?



Вогні яхт-клубу Кротона ковзнули праворуч. До пристані Тома Мітчелла було недалеко. Я відкинув голову, щоб подивитися на неї. Наші обличчя були дуже близькі. На мить у мене виникло враження красивої африканської маски, що висить у повітрі: темне волосся, гладко блискуче назад, від високого блідого коричневого чола; очі широко розставлені, довгі і темно-коричневі, з жовтими шпильковими колесами, що кружляють у них: ніс прямий і тендітний, а рот трохи широкий, пухкий і волого-червоний з зубами, блискучими, як фарфорові дзеркала. Вона рушила, щоб притулитися до мене своїми великими ніжними грудьми.



"Ну, містере Картер?"



Я кивнув їй. "Угода", - сказав я. «У певних межах пан Картер – незрівнянний голослівник».



Вона насмішкувато спохмурніла. "Без обмежень! Я не люблю обмежень. Я все роблю для тебе, а ти все для мене. По руках?"



Ми обидва засміялися – це спонтанний вибух, який у квітневій темряві здавався диким. Я притулився обличчям до її грудей. «Зроби, Лідо! Я тільки сподіваюся, що ти впораєшся. Я можу грати досить брутально, коли почну.



Вона нахилилася, щоб поцілувати мене. Її рот був гарячим і вологим, вона на мить засунула язик мені в рот, а потім прибрала його.



"Я теж", - сказала вона мені. «Тож я граю грубо, здоров'я. А тепер я збираюся змішати ще мартіні. Добре?"



"Добре."



Вона пішла, і я замислився. Я думав, що секс був щирим - вона була пристрасною дівчиною, вона була збуджена, і їй потрібно було щось із цим робити, - але ніколи не можна бути впевненим на сто відсотків. Жінки народжуються, вміючи смоктати чоловіків, і Ліда Бонавентура була винятком. У будь-якому випадку це не мало значення – якби у неї був справжній футляр із шортами, вона була б такою ж хитрою та небезпечною, коли я її охолодив. Можливо, навіть більше, тому що секс на якийсь час зникне, і вона зможе зосередитися на шахрайстві.



Що саме, я не знав, але вона, напевно, щось придумає. Прямо зараз я потребував мене. Вона боялася тонтон-макута – більше, ніж показувала – і в той момент я був її найкращим шансом на виживання. Перестрілка в церкві вуду була досить переконливою. Це страшенно переконало мене, і мене не так легко налякати.



Інша річ, що я знав її секрет - я сидів прямо посеред човна і незаконної зброї вартістю близько мільйона доларів - я ще не почав досліджувати цей кут, але я знав, що вони там є - і я був єдиним страхуванням, яке він міг отримати. Загалом, подумав я, якийсь час я зможу їй довіряти. Як у наступні кілька годин.



Вона повернулася з напоями, ми цокнулися і випили. "Морська відьма" обігнула мис, і я побачив попереду тьмяне світло пристані для яхт Монтроуза. Жовті вогні доку показували пару маленьких крейсерів з каютами та нишпоренням, нічого більше. Для справжньої торгівлі було ще зарано.



Я допив і поставив склянку на палубу. «Для протоколу, Лідо, кому належить цей човен? А що щодо паперів? "



Вона запалювала для нас цигарки. «Там усе гаразд. Вона зареєстрована на Дональда Кемпбелла, який живе у Стемфорді та працює на фондовій біржі. Його, звісно, не існує».



«А де папери про всяк випадок?»



«У ящику у каюті. Ви хочете їх? »



Я похитав головою. Ні. Не сьогодні ввечері, але, можливо, пізніше. Я знаю хлопця, якому належить ця пристань. Тут у нас не буде проблем».



Вона засунула мені в рот сигарету. Вона провела пальцями на моє підборіддя і відчула легку щетину.



«Не голись, - сказала вона мені. "Мені подобається, коли у чоловіків іноді буває невелика борода".



Я сказав, що гоління не спадало мені на думку.



«Будь ласка, робіть все, що вам потрібно, і покінчіть із цим», - сказала вона. Вона поплескала мене по щоці. «І скоріше повертайся. Ліда стає трохи нетерплячою.



Нас стало двоє.

Розділ 4





Я привів «Морську відьму» до плавучої пристані, і Ліда кинула мотузку хлопцю, який вийшов, щоб привітати нас. Він був худорлявою дитиною з важкою формою прищів та досить короткою стрижкою. Я заглушив двигуни і пішов уперед, щоб узяти трос. Коли крейсер був добре прив'язаний, я сказав Ліді залишатися на борту і триматися подалі від очей.



«Не зловживайте випивкою, – додав я. "У нас попереду довга ніч".



«Так, капітане, дорогий».



Хлопчик дивився і, мабуть, мав неприємні думки, тому я взяв його за руку, і ми перетнули трап до головного пірсу, і я запитав: "Том Мітчелл тут?"



"Так сер. В офісі. Зазвичай його немає тут у цей час, але сьогодні він затримався допізна. Податки або щось таке.



Я знав Тома Мітчелла, коли він служив морським охоронцем у консульстві Гонконгу. Він був старим сержантом-артилеристом, перекладеним на дипломатичну службу, і ми розділили кілька сварок і надали один одному послугу. Я отримав від нього один лист з того часу, як він відмовився від участі і вклав свої заощадження в пристань для яхт.



Дитина все ще була зі мною. Я вказав на маленьку цегляну будівлю прямо попереду. «Це офіс?»



"Так сер."



"Завдяки. Я знаю, що ми з Томом більше не потребуватимемо тебе. Невеликий приватний бізнес. Я дав йому п'ятидоларову купюру. «Це за твої проблеми. Доброї ночі."



"На добраніч, сер. Якщо є ще щось, я ...



Ні. Доброї ночі."



Двері були прочинені. Том Мітчелл сидів за своїм столом спиною до мене. Він почав лисіти, на шиї з'явилися товсті опуклості. Він працював над податковою формою кульковою ручкою і не виглядав щасливим.



Я постукав у двері і почав чекати. Том обернувся на стільці й дивився на мене.



"Ісус Христос!"



«Ні, – сказав я. «Ви мені лестите, але ні. Ніколас Хантінг Картер у плоті приїхав витратити трохи грошей у цій убогій гавані. І попроси про позику».



«Я буду сучиним сином!» Том виліз із крісла, кинувся на мене, схопив мою руку і спробував її відірвати. Він товстішав, але, як і раніше, залишався сильним. Його непоказне ірландське обличчя висвітлилося, як маяк, коли він підвів мене до стільця, відкрив ящик і вийняв пляшку Old Pile Driver. Він зайшов у вбиральню і повернувся із двома брудними склянками. То був Мітчелл, якого я пам'ятав. Жодних розмов, поки не почалося пияцтво.



Він налив мою склянку наполовину, і я здригнувся, взяв трохи і сказав: «Радий тебе бачити, Том. І я рада, що ви раді бачити мене, але давайте прямо скажемо: це не буде випивкою. Я працюю. Мені потрібна невелика допомога, здебільшого негативна, ніби мене тут немає, а ти мене ніколи не бачив і чи зможеш ти впоратися з цією дитиною? Він мене також ніколи не бачив».



«Уейн? Звісно. Повертайся відразу ж.



Я закурив сигарету і зробив ще ковток дешевої випивки. Я чув, як Том розмовляє з хлопцем десь у доках. Том не знав, що я топір, але він знав, що я виконувала дуже особливу роботу. Я не розмовляла, і він не питав, і ми обидва цього хотіли. Я подумав, що він думав, що я ЦРУ і на цьому не зупинився.



Він повернувся до офісу і зачинив за собою двері. "Тепер все у порядку. Уейн мовчить – йому подобається ця робота, і вона йому потрібна, і він не хоче, щоб йому зламали шию. Господи Ісусе, Нік, але я радий тебе бачити.



Я посміхнувся йому. "Добре. Тепер виріжте це. У нас буде зустріч в інший раз, коли ми зможемо розпустити волосся і зав'язати його. А тепер – хто належить до тих інших ремесел? "



Том опустився на стілець і підняв свою склянку. "Місцеві. Я знаю їх. Тут нема про що турбуватися, Нік. Ял належить страховику, а крейсери, ну, як я вже сказав, місцеві жителі. Він витріщився на мене через скло. «Тобі потрібна якась фізична допомога, Нік? » Він здавався задумливим.



Я похитав головою. Ні. Тобі слід було залишитися в корпусі, навіднику, якщо тобі потрібна фізична частина.



"Я знаю. Але я постарів, Нік. Чортовскі старий.



Я витратив десяту частку секунди на те, щоб пошкодувати старого бойового коня, потім узяв трубку на його столі.



"Все, що я хочу від тебе, - це обачність", - сказав я йому. «Тиша. Забудь, що я був тут. І тримайте всіх подалі від цього 57-футового катера, поки я тут. Не можу сказати, як довго це буде”.



Том Мітчелл кивнув головою. Він поліз в інший ящик і дістав пістолет Colt .45 з автоматичним підзаводом зразка 1911 року, настільки старий, що на стовбурі стерлося вороніння, і він сяяв на світлі як срібло.



Я набрав Оператора. Том сказав: Ви хочете, щоб я пішов? Я можу трохи прогулятися, щоби переконатися, що Вейн все ще не стирчить».



То була хороша ідея. Я неодноразово довіряв Тому Мітчеллу своє життя, але це була не його справа, і тримати секрети в секреті - звичайна справа, СОП.



Я кивнув йому. "Ви робите це. Побачимося за кілька хвилин.



Дівчина звела мене до офісу AX у Вашингтоні. Я зв'язався з нічним черговим, представився, і після перевірки коду нічна людина сказала мені, що Хоук летить до Нью-Йорка, щоб побачити мене.



«Він пішов близько дев'ятої, сер. Він має бути зараз там. Він залишив слово, що якщо ви подзвоните сюди, він буде у вас».



Я подякував йому і повісив слухавку. Старий у моєму пентхаусі? Чи всю дорогу з Вашингтона, щоб побачити свого хлопчика номер один? Мабуть, все пекло!



Мій посилальний Пок відповів на дзвінок у пентхаусі. Дізнавшись мій голос, він сказав: "Старий джентльмен тут, щоб побачити вас, міс Нік".



Мені це сподобалось. Я сподівався, що Хоук мене підслуховує. Стародавній джентльмен!



"Добре", - сказав я Поки. - Одягай поважного джентльмена, Пок.



"Та сер. Зараз тут.



Яструб напав, як тигр із болем у горлі: «N3? Добре – пам'ятайте, що немає скремблера. Це проста розмова. Clearcode. Зрозумів?



Я сказав, що одержав. Іноді яструб може дратувати. Він думає, що все, але він ще у дитячому садку.



"Є багато Аїда з приводу SB", - сказав Хоук. «Примари прикриваються, а ми ще не спливли. Що сталося і де мішура у крекері? »



Пекло було підняте через вбивство Стіва Беннета, і AX не був пов'язаний з цим, а де була дівчина?



«Я отримав приз, – сказав я йому. «Іграшковий лебідь. Справа SB була прямою підбурюванням - татові хлопчики намагалися змусити його пишатися. Сюрпризу досягнуто. Я спіймав двох, і мені здалося, що треба бігати треком.



У мене була дівчина, і я біг як злодій.



Я чув полегшення в його голосі, коли він сказав: Ви отримали приз?



"Так. І канонерський човен».



"Хммммм - безпечно?"



«Поки що безпечно. Але tempus fugit, та все змінюється. Щось із штаб-квартири для мене? "



Я просив замовлень.



Я отримав їх. За п'ятнадцять хвилин я їх одержав. У бункер потрапило багато інформації, з комп'ютерів вискочило багато карток, відколи я востаннє розмовляв з Хоуком. Я слухав із відчуттям, яке зазвичай називають відчуттям опускання кишечника.



Нарешті він дозволив мені щось сказати.



"Тільки я?" Я запитав. «Наодинці на самоті? Можливо, угода надто велика, Х. Може, я не можу її розмахувати.



"Тобі треба розмахувати їм", - сказав Хоук. «Більш нікого немає. Привиди мертві у темі, і ми теж зараз. Ти маєш робити це поодинці».



ЦРУ на Гаїті було добре продубльовано – я вже знав про це – і на острові не було людей із сокири, які б могли мені допомогти. Цього я не знав. Нік Картер. Одноосібна сила вторгнення.



«Це може бути складно, – сказав я. «Приз – заточування сокири. Власні уявлення про поточне питання. Ненадійно».



"Зрозуміло", - сказав старий. "Впоратися."



Звісно. Просто так. Впоратися.



Я зітхнув і погодився. Потім, оскільки мені потрібно було знати, і я мав почути це від Хоука, я запитав: Ultimate on V?



Остаточне рішення щодо доктора Ромера Вальдеса, яблука розбрату, хлопця, який створював усі проблеми. Персонаж, якого я мав привезти з Гаїті.



Хоук прочистив горло. «Фінал – це вбити чи вилікувати. Очищено білими».



Якщо я не зможу витягти Вальдеса, я мушу вбити його. Рішення, прийняте Людиною.



"Темпус робить фугіт", - сказав Хоук. Без відходів. Я зроблю все, що в моїх силах, на комп'ютерній графіці. Зробіть перший вихід на берег KW і візьміть нові запаси, якщо такі є. Добре?"



Отримайте це прямо зараз. Хоук залагодить це з береговою охороною, а я мав перевірити у Кі-Уесті нові замовлення. Якщо є.



«Добре, – сказав я. Я звучав як людина, яка збирається на свою кару. "У мене тут ваучер", - додав я. "Почитай це, га?"



"Підпишіть його правильно, і він буде відзначений", - сказав Хоук. Сухий. Фактично. Як бухгалтер, який потребує доказів шахрайства.



"До побачення", - сказав Хоук. «Збери джигу по ходу справи. Нема плану. Нема допомоги. Хай щастить. Доброї ночі."



«На добраніч», - сказав я мертвому телефону. "І дякую ні за що".



Збирайте пазл у міру того, як я йшов. Навмання і Богом, і грай навпомацки і на слух. Потрапити в Гаїті і вивести Вальдеса - чи вбити його. Слідкуйте за Лідою Бонавентури. Прослідкуйте, щоб вона не організовувала вторгнення. Дивіться, щоб ніхто не влаштував вторгнення. Залишитися в живих. Залишіть Ліду Бонавентура в живих, бо, якби я міг витягнути наші дупи цілим і неушкодженим, і Хок, і ЦРУ хотіли провести з цією жінкою довгі розмови.



Іноді я запитую, чи не гостра моя голова. Повинні бути простіші способи заробити на життя, ніж бути старшим майстром убивств!



Я закурив сигарету, випив поганої випивки Тома Мітчелла, видав легкий стогін і глянув на обличчя. Схоже, старий Картер збирався перетнути бурхливу магістраль, збирався зробити це у відкритому морі. Підняти якорі.



Я висунув голову за двері і тихенько свиснув. Том вийшов із темряви, заправивши пістолет 45 калібру за пояс під складкою тканини. Він обдарував мене тупою ірландською усмішкою.



«Бізнес завершено?»



- Ага, - кисло сказав я. «Справу завершено, і, можливо, я теж».



Він спостерігав за мною. "Погано, Нік?"



Я кивнув головою. «Досить погано, але тобі нема про що турбуватися. Дайте мені якийсь папір, форму, все, що у вас є. Я оформлю купон.



Він похитав головою. «Не треба цього робити, Нік. Дідька лисого! Ми друзі, друзі.



Я відчував себе дратівливим. "Припини це лайно", - гаркнув я на нього. "Це тільки гроші платників податків, і ви збираєтеся їх заробити". Потім я посміхнувся та кивнув на податкову форму, яку він заповнював. "У будь-якому випадку ви дійсно платите за це - я повертаю вам тільки ваші власні гроші".



Том вийняв болт зі свого черепа, витер свій великий рот, посміхнувся у відповідь і сказав: "Ну, якщо вже ти так висловився".



Він дав мені одну зі своїх форм для виставлення рахунків, і я подряпав на ній: «За надані послуги». 2000,00 доларів США. Я підписав його NC і помістив у C спеціальну завитушку, щоб Хоук знав, що він справжній.



Я простяг йому газету. «Для цього ти збираєшся не спати всю ніч і трохи патрулювати. Якщо хтось спробує наблизитися до крейсера сушею або морем, ви зробите пару пострілів, щоб попередити мене. Просто попередьте мене, розумієте? Не стріляйте в нікого і не запихайте собі дупу через те, що вас не стосується. Ти зрозумів?"



Том усміхнувся й кивнув головою. Я зрозумів. Я також хотів би мати те, що в тебе є на цьому крейсері.



Я дивився на нього. Він комічно закотив очі та сказав. «Я вийшов до кінця стикування. Вона співала. Я її не бачив, але голос непоганий. Схоже, вона співала французькою?



Я поплескав його по руці. «Згадай, що трапилося з цікавим котом, старий друже. Ви просто робите свою роботу та заробляєте ці дві штуки. Ніхто не підходить до крейсера. Я можу залишитися тут завтра, я не можу, але якщо я зроблю те саме. Жодних шпигунів. Тільки при денному світлі не робіть цього із сокирою для м'яса або рушницею. Придумайте щось. Допустимо, у нас на борту чума.



Він налив ще одну порцію старого поп-черепа. Я відмовився. "У мене попереду важка ніч".



"Тримаю парі".



«Як би там не було, ви одружений чоловік. Хіба ти не сказав мені в тому листі, що одружився?



"Та вже. Я одружився." Він здавався похмурим. «Її звуть Міртл, і вона зараз важить близько 300 фунтів».



"Так тобі й треба", - сказав я йому. «Тобі слід стояти в морській піхоті».



"Та вже. Мені слід мати. Але я ж сказав тобі, Нік - я став занадто старий.



Я потис йому руку. «Дякую за все, Томе. Я можу побачити тебе знову, а може, ні. Я не знаю, коли вийду. Але дякую. І сьогодні я залежатиму від тебе.



Він віддав мені половину салюту. «Без поту, Нік. Не турбуватися."



Я залишила його дивитися мені слідом. Він усе ще мав задумливий вигляд.



У «Морській відьмі» було темно, якщо не брати до уваги тьмяного світла в каюті власника. У неї м'яко працював програвач, що мене не здивувало; вона грала в болеро Равеля, що трохи грало. Але коли я перекинув його через перила і пішов до світла і музики, я вирішив, що вона знає, про що йдеться - початкова назва Болеро була Danse Lascive, поки ханжі не змусили його змінити його.



Я тихенько пройшов через рубку, спустився трапом і зупинився в дверях, дивлячись на неї. Ця дівчинка була чимось подібним до шоумена, і вона вміла використовувати кольори.



Вона розтяглася на дивані, в руці у неї була склянка, у пальцях диміла синя сигарета. На ній були довгі білі панчохи та білий пояс для панчіх, і все. Її великі груди, м'які в спокої, лежали рівно і ніжно вздовж грудної клітки. Її голова лежала на підлокітнику дивана, вигинаючись назад, показуючи все це довге горло Модільяні. Її очі були заплющені, але вона знала, що я був там.



Не розплющуючи очей, вона сказала: «Ти був давно».



"Достатньо часу, щоб усе залагодити", - сказав я їй. - Думаю, поки що у нас все гаразд. У будь-якому разі сьогодні ввечері ніхто нас не потурбує. І ми тут ненадовго».



Вона помахала сигаретою в повітрі, як паличкою, що димиться. “Це добре. Це приємно знати. Тепер не будемо про це більше говорити. Ми в безпеці. Забудь це. Випий чи два, зніми одяг та йди до мене».



Я зняв кепку зі стільця, підійшов до маленького бару і випив скотч прямо. Це прозвучало як наказ, і я не проти підкорятися. Я погодився з нею, що це безпечно принаймні на кілька годин. Я кинув її маленький стрілець у Гудзон. Не те щоб це мало значення. Зараз Ліда думала тільки про одне. Коли я полегшив її біль – настав час знову подивитися на неї.



Я потягував віскі, роздягаючись. Я вивчав її. Білий на коричневому - приємна та захоплююча кольорова гама.



"Дуже мило", - сказав я їй. «Білий пояс для панчохи та панчохи на темній шкірі. Це ще й прийом шлюхи. Я гадаю, ви це знаєте?



Вона знову заплющила очі. Вона посміхнулася, вигнула шию і сказала: Я знаю це. Капітан дорогий. Гадаю, я трохи повія. Хіба не всі жінки? "



"Б'є мене", - сказав я. «Я не так багато знаю про жінок».



Тепер вона дивилася на мене. Я був голий і був готовий.



Ліда мить дивилася на мене, потім випустила довгий подих і поставила склянку. Вона задушила цигарку. "Я знала це", - сказала вона. «Якось я знав це - що ти так виглядатимеш без одягу. Іди сюди, Нік. Боже ради, іди сюди! »



Я підійшов до дивана і став поряд із нею.



Вона потяглася до мене і трохи погладила мене кінчиками пальців, а потім поцілувала мене і притягла до себе. Наші роти зустрілися, і її язик був гарячим, грубим і вологим, коли вона обмацувала мій рот, згиналася і корчилася піді мною.



Вона була балакуном. «О, любий, – сказала вона. «О, капітане Нік, дорогий. О, любий, любий, боже мій, любий. Ахххх - охххх - дорога, дорога, дорога, дорога...



Але вона не дозволила мені увійти до неї. Не так. Якийсь час справи йшли досить важко, бо до цього часу я був схожим на довгого цнотливого бика, який помічає корову. Секс узяв гору, і те небагато, що в мене мало бути, було швидко витіснено принципом насолоди. Під час цих нападів я зазвичай тримаю невелику холодну частину свого мозку напоготові, але сьогодні ввечері я не думав, що це мені потрібно. Я сказав, до біса, дозволь їй запалити мою ракету і приготувався злетіти.



Ліда замовкла і почала кусатися. Вона витягла з мене кілька добрих шматків, а я нічого не відчув. Я опинився між її ніг коліном і спробував поділити їх, але вона все ще не відчувала цього. Вона відчайдушно корчилась, вигинаючись і вигинаючись, і раптово вивернулася з-під мене і перекотилася на мене.



"Я на висоті", - простогнала вона. «Я зараз на висоті. Я чоловік, любий, я чоловік! "



Док Фрейд міг би це пояснити. Мені було наплювати на мене зараз.



Вона схопила мене та поставила там, де хотіла. Її груди стали твердими, а соски були довжиною півдюйма. Незабаром - задовго до того, як я був готовий - вона почала верещати. Гучні, довгі й тремтячі крики, і якщо Том Мітчелл слухав, він, мабуть, подумав, що я її катую. Думаю, у якомусь сенсі був.



Ліда видала останній крик і звалилася на мене, її грудях, як таюча коричнева олія на моєму обличчі. До цього моменту я був безперечно любителем демонів і перевернув її - її очі дивилися, і вона була лише наполовину у свідомості - і я не звертав уваги на її хникання, і я взяв її міцно і надовго. Потім нарешті я почув чийсь стогін здалеку, і мені здалося кумедним, що це міг бути я. Я дозволив своїй вазі обрушитися на неї, і вона обхопила мою голову руками, на м'яких подушках своїх грудей, і співала щось, що взагалі не мало сенсу. Все, що я хотів робити, це плавати – плавати та спати.



Я так і думав. За десять хвилин вона знову повернулася до мене. Здавалося, тепер ми перейдемо до справ вечора. Вона не жартувала, що все роблять усі з усіма. І я мав на руках технік. Я був поряд, Бог знає, але ця дівчина знала трюки, про які я ніколи не чув.



За кілька годин я прокинувся на підлозі біля дивана. Мій ніс уткнувся в килимове покриття - відсутність перспективи трохи спотворювала малюнок троянд - і я почував себе так, ніби мене опрацювали співробітники КДБ в одному з кремлівських в'язниць. Мої губи були опухлими і болючими, зсередини садна, і я весь був покритий безліччю маленьких укусів. Точно так, ніби мене клював розлючений лебідь. Це було досить гарне порівняння.



Вона спала на дивані на боці, згорнувшись клубочком, закинувши одну руку на обличчя. З хвилину я прислухався до її подиху, потім зібрався з силами, підвівся, одягнув шорти і кашкет - чому кашкет не знаю, - знайшов ліхтарик і пішов шукати.



Я почав із лука і повернувся назад. "Морська відьма" була завантажена. Блін, вона була заряджена! Вона була позбавлена всіх пристроїв, які були абсолютно необхідні для звільнення місця для вантажу. А який вантаж! Я був вражений. Той, хто її завантажив, теж виконав свою роботу професійно, тому що вона була ідеально збалансована без кренів, а вантаж закріплений так, що він не міг зрушити з місця.



Я не поспішав. Ліда спала кілька годин, і в будь-якому випадку це не мало значення - вона чекала, що я рано чи пізно знайду це. Я зробив приблизний уявний підрахунок:



9 безвідкатних знарядь, 57 мм.



Гвинтівкові та ручні гранати, по 15 ящиків, димові та осколкові.



Кулемети, їх близько п'ятдесяти, від старого чиказького барабанного журналу Thompsons до сучасної американської, японської та шведської зброї.



20 мінометів з приблизно 7000 патронами.



200 хв. Міни! Деякі з них були протитанковими, деякі – старі шумингові міни, дебалери, які вибухнули та розірвалися вам у промежині.



П'ять старих кулеметів Browning, важких, із водяним охолодженням. Відтінки Першої світової війни.



Реактивні гранати.



14 ящиків, повних стрілецької зброї, від кольтів 45 калібру до японських та італійських до одного старовинного револьвера Webley Naval, якому потрібні колеса для його транспортування.



Близько тисячі гвинтівок усіх марок та вінтажів: Маузери, Міс, Крагс, Спрінгфілдс, Енфілдс, АК, М16, кілька і навіть старий італійський мартіні. Крем'яний замок мене не здивував би, або jebel.



Патрони для всього перерахованого вище. Патронів багато. Я вгадав майже мільйон набоїв. Тут аматор показав, бо боєприпаси були перемішані в усіх напрямках, і було б дуже складно розплутати їх і підігнати боєприпаси до зброї.



Радіообладнання - якесь сучасне, якесь старе, передавачі тощо.



прийомопередавачі та пара сучасних приймачів.



Рації, Друга світова війна.



Медикаментів удосталь.



Польові телефони та барабани з дротом, DR4 часів Другої світової війни. Акумулятори, інструменти, один невеликий генератор демонтовані.



Уніформа – стара армійська зайва з кашкетами, зелена.



Відзнака - свіжовідштампований з блискучої латуні, обруч із вставкою у вигляді чорного лебедя. Зірки, грати, орли та листя армії США. Я міг просто уявити Ліду із чотирма зірками. Це було забагато, тож я сів і закурив. Їх було ціле діло. А також раціони та трохи витриманої австралійської яловичини.



Я курив і думав. Навіть така упакована, як вона була, Морська Відьма могла забрати п'ятнадцять-двадцять чоловік. Це була невелика сила для вторгнення в Гаїті, хоча було випробувано менше, а це означало, що вона сподівалася підняти свої сили після висадки. Хотів, бо вона страшенно впевнена, що зараз вторгатися не збирається. Якщо це не було над моїм трупом. Мені ця думка не дуже сподобалася. Я викинув сигарету з ілюмінатора і повернувся до каюти, де були зосереджені всі життєві зручності.



Ліда все ще спала. Я накинув на неї легку ковдру і прийняв душ у розкішній ванній кімнаті, обробленій плиткою. Приймаючи душ, я подумав, посміхнувся і засміявся. У цьому була й кумедна сторона - Морська Відьма, як і будь-яке нешкідливе судно для багатих людей, невинно стояла на якорі в басейні 79-ї вулиці. Прямо серед тисяч копів, ФБР та ЦРУ і, як я тепер знав, невідомої кількості головорізів Папа Дока. Тонтон-Макут. При собі достатньо порошку, щоб висадити в повітря половину Манхеттена з води. Не дивно, що вона так потіла, витягаючи звідти крейсер.



Я витерлася рушником, продовжуючи сміятися. Потім я перестав сміятися. Я застряг із усім цим обладнанням. Не було ні способу, ні часу його розвантажити! Мені просто треба взяти його з собою та сподіватися, що я зможу вберегти її гарячі рученята від нього. Було наказано не дозволяти їй використовувати його на Папа Доку.



Я теж не хотів, щоб вона використала його на мені.

Розділ 5





Я повернувся до каюти, щоб одягнутися. Ліда все ще спала. Просто щоб переконатися, що я направив промінь ліхтарика на її обличчя на кілька хвилин, спостерігав її очі і прислухався до її дихання. Вона не вдавала.



Одяг був незначною проблемою. Мій костюм на Севіл-Роу був уже зіпсований - я мав намір віднести його на рахунок витрат, якщо виберуся з цього безладу, - але костюм не мав значення. Мало значення те, що у квітні на морі буде холодно, а моя тонка сорочка – вже безладно – і піджак тут не годяться. Мені потрібен був робочий одяг.



Я помітив кілька светрів OD, армійські надлишки, упаковані разом з формою, і вже збирався піти та одягнутися, коли помітив велику вбудовану шафу біля дверей ванної. З цікавості і просто для того, щоб перевірити це, я глянув.



Шафа була забита її одягом. Костюми, сукні, штани тощо. буд. Акуратно розкладено на вішалках. Тоді мені спало на думку, що Ліда, мабуть, якийсь час жила на борту крейсера. Щось на кшталт плавучої квартири, і їй пощастило – чи Тонтон Макуте це обдурили, – бо вони явно не помітили Морську Відьму як її укриття.



На підлозі у шафі лежала дюжина пар взуття. За ними, біля стіни, стояла пара блискучих чорних капелюшних коробок. Коли я побачив їх, щось загуло у мене в голові - я вважаю, давня звичка і досвід - і в мене виникло відчуття, що якимось чином було не так. Ліда не була з тих дівчат, які носять капелюхи.



Я витяг капелюшкові коробки на світло і відчинив їх.



Вона повільно кивнула головою. «Я сказав тобі це вчора увечері. Я маю тобі довіряти. Я не маю жодного вибору."



Я кивнув у відповідь. «Ти так має рацію, Лідо. По різному. На даний момент я - єдиний ваш захист від тонтон-макуту. І якщо я хочу обдурити вас, все, що мені потрібно зробити, це віднести цей плавучий арсенал до батареї і перетворити вас на митницю та берегову охорону. Тобі буде не менше п'яти років, і люди Папа Дока чекатимуть на тебе, коли ти вийдеш. Вони не забувають.



Вона придушила позіхання. - Гадаю, ви облетіли весь човен. Ви все знайшли? »



Я посміхнувся їй. "Ти знав, що я буду".



"Так. Я знав би. Так що ти збираєшся з цим робити?"



Я думав про це. Я ще не прийшов до рішення, але сказав: "Єдине, що я можу зробити, це викинути все це обладнання за борт, як тільки ми вийдемо в море".



Її очі знову звузилися, але вона зробила лише легкий жест роздратування і сказала: Усі ці гроші, Нік! Ми так багато працювали, так довго збирали, йшли на такі жахливі жертви, щоб отримати це. Я хотів би врятувати все, що можу».



"Подивимось", - сказав я їй. "Не обіцяю. І не намагайся мене обдурити, Лідо. HIUS зібрав ці гроші для викупу доктора Ромери Вальдеса, а не для покупки зброї, щоб ви могли переслідувати Папа Док. У певному сенсі ви розтратили ці гроші і направили їх на власні цілі. Це ще один реп проти вас, якщо ми колись захочемо його використати.



Цього ранку вона прикрила ковдрою її груди, м'які і розслаблені. Я згадав, як вони підходили твердо і твердо, коли вона була схвильована. Її посмішка була глузливою.



"Ви ніколи не зможете змусити його приклеїтися", - сказала вона. «Я Чорний лебідь, пам'ятай! Мої власні люди ніколи не переслідуватимуть мене. І в будь-якому випадку цей виродок Дювальє ніколи не збирається викуповувати лікаря Вальдеса. Ніколи! Він дражнив нас лише останні два роки. Насміхається з нас і намагається підтримувати контакт, щоб його привиди могли знайти нас і знищити нас одного за іншим. Усе це знаю давно. Тож є кілька інших. Це було моє, наше рішення витратити гроші на цей човен та зброю, піти туди, вбити тата та захопити уряд».



Я також так думав. Маленьке тверде ядро, меншість у HIUS, очолюване цією дівчиною, придумало шалену ідею вторгнення на Гаїті. Я сумнівався, що рядові члени HIUS знали щось про плани. Все, що вони внесли, – це гроші – гроші, які Ліда Бонавентура використала по-своєму.



Я підвівся з стільця. "Добре бувай. У нас буде багато часу поговорити дорогою до Гаїті. Чому б тобі не прийняти душ, не одягнутися та не приготувати нам сніданок? Я хочу пливти вниз за течією за годину».



Вона відкинула ковдру і вискочила з ліжка, її великі груди тремтіли. На ній все ще були білі панчохи та пояс із підв'язками. Вона підійшла до мене, скуйовдила мені волосся і, сміючись, поцілувала в щоку.



Ти дійсно збираєшся це зробити, Нік? Ви збираєтесь за лікарем Вальдесом?



"Ми йдемо за доктором Вальдесом", - сказав я. "Ми збираємося спробувати вивести його". Нема рації говорити їй, що, якщо я не зможу витягти Вальдеса, мені доведеться його вбити.



Я пильно глянув на неї. «AX намагатиметься стримати обіцянку, дану вам ЦРУ. Я намагатимусь щосили. Але зрозумійте одну річ - за перших ознак вашого мавпячого бізнесу вся угода зірветься. Ти зрозумів?"



Ліда нахилилася, щоб трохи поцілувати мене. «Не буде, – пообіцяла вона, – жодних мавпячих справ. Я довіряю тобі, і ти довіряєш мені».



Вона трохи вдарила мене і відступила. Вона вдарилася і потерлася, перекотилася на мене животом і побігла у ванну. Сміється. Вона зачинила двері, і за мить я почув, як почався душ.



Я пройшов рубку і пильно подивився на пристань для яхт. Я не хотів, щоб хтось помітив павутину та кобуру. Том Мітчелл був у дальньому кінці стикування, притулившись до купи і поник, сигарета горіла в роті. Він виглядав побитим.



Я крикнув йому: "Привіт, Томе!"



Він різко випростався і махнув мені рукою. Ранок був м'який, перламутровий, над Гудзоном пливли шари вологого сірого туману.



Я постукав кобурою. «Тепер я зрозумів, Томе. Іди додому та поспи. І спасибі. Сьогодні ти мені не знадобишся - за кілька хвилин я піду.



Він спустився з причалу туди, де плавуча качка-абордаж вела до крейсера. Він виглядав пухким, товстим і старим. Він зупинився і шпурнув дупу у воду. "Ви злітаєте, га?"



"Та вже. Замовлення. Ще раз спасибі, Том, і бережи себе. Обов'язково переведіть у готівку цей ваучер».



Він почухав лисину і втомлено посміхнувся мені. «Я готівку це. Боже, Ніке, я б хотів поїхати з тобою».



Я посміхнувся йому. - Ні, Томе. У будь-якому випадку ти занадто старий. Ти сам це сказав. До побачення, Том. Можливо, я побачу тебе знову, і ми його зв'яжемо, як раніше».



"У будь-який час", - сказав він. «У будь-який час, Нік. До побачення, друже.



Він підняв руку, потім обернувся і пішов назад до стикування. Він не озирався. Я пірнув у кабіну і оглянув двигун. Через хвилину я почув, як машина завелася, і я поїхав. До побачення, Том.



Я досить добре перевірив її, і коли повернувся до каюти, Ліда вже приготувала сніданок. Бекон, яйця, тости та ще каву. Ще вона зробила мені сюрприз: на ній була зелена військова форма, маленька кепка Кастро і на кепці, а на кожному плечі в неї були по одній срібній зірці.



Я дивився на неї. «Так тепер ти бригадир, га? Знаєш, ти теж якийсь псих. Якщо хлопці Папа Дока зловлять тебе на цьому знаку відмінності, на тебе навіть не чекають. Вони тебе пристрелять із-під контролю.



Вона скривилася мені. "Я знаю. Вони все одно стрілятимуть у мене, зірки чи ні. У будь-якому разі, коли ми зійдемо на берег, я їх не одягну.



Я кивнув їй. «Це страшенно вірно, дорога. Пам'ятай це. Але якщо ви хочете грати генералом на шляху вниз, мені байдуже. Тільки не дерзай. Пам'ятайте, що ви все ще в команді – і роботи у вас буде багато”.



Поки ми їли, я сказав їй, що ми вирушимо в дорогу, як тільки сніданок закінчиться. Вона виглядала сумнівною.



"В денний час? Чи не краще почекати до темряви?



Я похитав головою. «Ризик мінімальний. Привид не помітив Морську Відьму, інакше нас тут не було б. Ти точно не будеш.



Вона кинула на мене швидкий погляд. „Я знаю. Я був би мертвий».



"Так. Так що я думаю, що спуститися з нею по річці безпечно. Ми обійматимемо берег Джерсі, і як тільки ми увійдемо в потік гавані, нас ніхто не потурбує".



Був один невеликий ризик, про який я не згадав. . Якби «Тонтон-Макут» помітили крейсер і з якоїсь причини припинили свій рух і побачили, як ми йдемо, вони мали б досить гарне уявлення, куди ми йдемо.



Це може означати приймальний комітет Гаїті. Я мав ризикнути.



Я ввійшов у рубку, зняв сітчастий пояс і кобуру і сховав їх у шафці. Я не хотів, щоб мене зацікавив поліцейський катер. Я відкрив радіоблок у кутку рубки та перевірив обладнання. Це було непогано - телефон з корабля на берег та приймач CW. Ліда увійшла в рубку і стала поруч зі мною, поки я оглядав речі.



Виникла помилка, і в трансівер був вставлений ручний ключ. Я вказав на ключі. Ти вмієш поводитися з ключем? Ви знаєте International Morse?



Вона похитала головою. "Я не. У нас є… був… радіоаматор. Хуан збирався… яке це тепер має значення?



«Напевно, ні, – визнав я. «Проте ви ніколи не знаєте. І я не можу все зробити».



Я клацнув перемикачем на консолі, і спалахнуло зелене світло. У мене нічого не було з помилкою, але ручна клавіша, з якою я справляюся досить добре, і тепер я натиснула клавішу кілька разів, і з динаміка пролунав тонкий вереск. Я надів навушники, натиснув кнопку CQ і відрегулював ноніус і гучність до тих пір, поки код не став гучним і чітким, п'ять на п'ять. Я відклав ключ, повернув циферблат і послухав, як кілька ривків працюють один з одним. Тоді у мене з'явилася ідея, і я відправив CQ на станцію AX на віддаленому острові біля узбережжя Південної Кароліни. Я дійсно не очікував, що зможу проїхати, тому що рух був щільним, а я рухався з поганої місцевості, на рівні моря і відбивав сигнали від Палісадів.



Але за хвилину пролунав гучний і пронизливий сигнал: R - вперед, N3 - R - вперед - K-



У мене не було повідомлення, але чомусь я відчув себе краще, коли почув, як вони увійшли. Слабкий зв'язок із моїми людьми, але зв'язок все одно.



Я вдарив по ключу. До - тестування - До - тестування - AR-



Відповідь прийшла як привид. К – АР – Тиша.



Я вимкнув тумблер, віддав кілька наказів екіпажу і пішов запускати двигуни. Екіпаж непогано впорався з ліскою, і я підтримав Sea Witch під час припливу і направив її вниз за течією по діагоналі, щоб отримати деякий захід і обійняти далекий берег. Сонце зайшло за обрій і перетворило плоский свинцевий колір річки на золото та срібло. Далекі плеси були порожні, багато вільної води, але вгору за течією повзла пара буксирів, а на північ від дока Кон-Ед лежав товстий білий танкер.



Сьогодні я обманював її з кабіни, не бажаючи виділятися більше, ніж потрібно. Засмалений генерал підійшов до мене і поцілував мене у вухо, і я сказав їй піти.



"Провести цю витівку в гавані не буде весело і весело", - сказав я їй. "Знайди, чим зайнятися". Цікаво, коли вона пропустить гроші і якою буде її реакція.



«Вимий посуд», - сказав я. «Ви – команда, і мені подобається акуратний] камбуз. І було б непогано, якби ви залишилися під укриттям1, доки ми не вийдемо в море. Немає сенсу ризикувати».



Це було добре, виходило від мене. Ризикувати? Вся ця божевільна місія була випадковістю – і до того ж невеликою випадковістю. У мене з'явилося дуже неприємне передчуття щодо цієї угоди.



"Подивися, чи зможеш ти отримати морський прогноз", - сказав я їй. "І дайте мені знати".



Не те щоб це мало значення. Мені все одно довелося вийти в море, бо менше, ніж ураган, не вразило б Хоука. У мене був наказ.



Ліда розумно відсалютувала мені і насмішкувато посміхнулася. «Так, так, сер. Це має бути зроблено».



На той час вона знову була колишньою прекрасною. Ранкові мігрені закінчилися, і вона була сповнена надій та хвилювання. Я б багато віддав, щоб зараз заглянути до її мозку. Це могло б допомогти, тому що у нас була довга бичача сесія, і мені було цікаво, скільки брехні вона збиралася мені сказати і як я міг би виявити та відкинути їх. І скільки брехні мені доведеться їй сказати? "Не багато", - подумав я. Мені б не довелося багато брехати. Я міг просто пропустити деякі речі.



Ліда залишилася в рубці, поки я працював із «Морською відьмою» через потік машин, під вузьким мостом та у зовнішню гавань. Наближався круїзний лайнер, йшла пара іржавих волоцюг, і біля Шипсхеда я натрапив на зграю рибальських човнів. Жодного справжнього поту. Досить скоро ми почали трохи котитися та качати, і я відчув відкрите море під Sea Witch. Вона була добре завантажена, їхала низько та стійко. Я повернув на південь, і вона почала трохи покотитися по довгій плоскій хвилястій хвилі. За п'ять хвилин я почув звуки, що долинали з рубки. Тоді більше жодних звуків. Вона була у ванній кімнаті.



За десять хвилин вона висунулася з рубки. Вона чіплялася за рамку і була найзеленішою темношкірою дівчиною, яку я коли-небудь бачив.



Вона сказала: «Я хвора, Нік. Ооо, я така хвора! "



Мені це сподобалось. По-справжньому хвора людина не може замишляти багато бешкетності, і я міг сказати по одному погляду, що у цієї дитини був дуже важкий випадок mal-de-mer.



Я кивнув, не посміхнувся і висловив їй фальшиве співчуття.



«Лягай», - сказав я. – сказав я. «Зазирни до аптечки. Я думав, що бачив там пігулки сьогодні вранці. Якщо тобі не стане краще, я прийду і приготую тобі велику миску густого тушкованого м'яса.



«Б - ублюдок!» Вона затиснула рота рукою, повернулася і побігла.



Катер берегової охорони підібрав мене прямо за Амброуз Лайт. Її звали Екскалібур, і вона увійшла, закручуючись, утворивши велике кремове коло, і я побачив, як її офіцери спостерігають за мною через окуляри. Я підняв праву руку і зробив рух до свого лівого зап'ястя. Я зробив це тричі. За мить її поворотник відповів, бліде око при денному світлі: R - AR -: Отримав і зрозумів.



Екскалібур залишив мене і побіг на схід, доки не перетворився на крапку на горизонті. Потім вона повернула на південь і почала переслідувати мене берегом.



Хоук був на висоті.



Розділ 6






Морські прогнози цього разу виявились вірними, і хороша погода трималася. Я заправився до Вірджинія-Біч і попрямував до Кі-Уеста з Екскалібуром, який все ще переслідує мене. Одного разу я працював з нею на приймачеві CW відкритим кодом, і мені сказали, що вона супроводжує мене до східного кінця Куби, а потім залишить мене. Звідти я припустив, що вона прибіжить до Гуантанамо. У будь-якому випадку я збирався бути один у вузькій кишці між Кубою та північним узбережжям Гаїті.



Ліда два дні була неабияк хворою дівчинкою, потім отримала морські ноги і почала приходити в норму. Трохи слабкий і блідий, але знову показує ознаки Чорного лебедя. Вона поки що не виявляла інтересу до сексу, і мене це влаштовувало. Врешті-решт мені довелося поспати і довіритися їй, і я заснув, і коли я прокинувся приблизно через 12 годин, вона сиділа в кріслі на гіроскопі і дивилася на мене. Будь вона проклята, якби в неї не було цього великого Уеблі в руках, обома руками, і вона вказала їм на мене, і він трохи трясся вгору, вниз і в сторони. Це була велика важка рушниця, вона була нервовою дівчиною, а я був дуже обережний. Я говорив м'яко, ніжно і посміхнувся до неї.



«Краще подумайте, – сказав я. «Ви не можете керувати цим крейсером самотужки. І цей катер берегової охорони знає, що я командую і вони проведуть перевірку, перш ніж покинути нас. Якщо мене не буде поряд, вони ув'язнять тебе під варту, і в тебе будуть великі проблеми».



Великий револьвер здригнувся, коли вона направила його до мене. Де гроші, сволота?



"Ах це!" Я намагався здаватися веселим, ніби револьвер мене анітрохи не турбував. «Я сховав це. Не хвилюйся через це. Це безпечно, і ти повернеш його, коли все скінчиться.



Вона виглядала злою, стривоженою і сумнівною. «Ви не зробили нічого божевільного? Як викинути гроші за борт? »



Я повільно потягся за пачкою цигарок, але вона мене не застрелила, і я вирішив, що вже на гірці.



"Використовуйте свою голову", - сказав я. «Хіба я схожий на людину, яка кине за борт сто тисяч доларів?»



«Більше того, – сказала вона. «Майже сто п'ятдесят – і ні, думаю, ти б не став цього робити. Викинь це за борт. Але де ж це? »



Я запалив, випустив дим у стелю і сказав: «Я не збираюся тобі цього казати, Лідо. Просто повір мені. Я думав, що в цьому вся ідея - що ми довірятимемо один одному. Якщо ми цього не зробимо, якщо не зможемо, ми можемо негайно припинити цю справу. У нас зараз лише половина молитви, і якщо ми боротимемося один з одним, у нас не буде жодних шансів. А тепер поклади цю прокляту гармату і перестань бути дурнем.



Вона опустила револьвер, але її очі блиснули жовтими іскрами на мене. «Ці гроші – все, що в мене є у світі. Все, що у нас є – мої люди. Я несу за це відповідальність».



«Неправильно, – сказав я. «Я несу за це відповідальність. Це гроші на вторгнення, і вторгнення не буде, тож зараз вони вам не потрібні. Розкажу, що я зроблю - перед тим, як ми вирушимо до Гаїті, я покажу вам, де це. Я не віддам його тобі, але покажу, де вони сховані. Добре?"



Це було недобре, але їй довелося змиритися з цим. Вона кивнула і кинула Веблі на килим поруч із стільцем. "Думаю, я знаю, де вони, - похмуро сказала вона, - але я не можу зрушити ці ящики".



Я міг це зрозуміти. Я можу підняти 300 фунтів, і якби я спітнів, прибираючи ящики назад у шафку на форпиці.



Я взяв Webley та посміхнувся їй. «До чого цей мушкетон із усіх гармат, які у нас є на борту? Ви насилу утримуєте його».



Вона знизала плечима і не хотіла дивитися на мене. «Він виглядав чималим, щоб убити тебе, і він уже був заряджений. Я… я дійсно не дуже знаюся на зброї, Нік.



Я викинув обойму з Webley. Чи не велика втрата. "Не дозволяйте своїм військам дізнатися про це", - сказав я. « Передбачається, що лідер має вміти робити все, що потрібно військам, і робити це краще».



Вона затулила обличчя руками і заплакала. Я дивилася, як сріблясті сльози котяться її світлими кавовими щоками. Нерви. напруга. Морська хвороба що завгодно. Я легенько поплескав її по плечу, не висловлюючи співчуття, бо знав, що насправді вона цього не хотіла.



«Вигукуйте, - сказав я. «І повір мені, дитинко. Заради нас обох.



Я підійшов до флайбриджу, відключив її від гіроскопа і взяв на себе шахрайство. Ліворуч від мене, як чорна плямка на внутрішній стороні синьої чаші, Екскалібур переслідував нас.



Це було не для мене, але Хок сказав, що Кі-Уест, а отже, і Кі-Уест, так і має бути. Як би там не було, я вирішив дістати там паливо та воду, взявши з собою достатньо і того, й іншого, щоб доставити мене на Гаїті та назад. Назад? Я не особливо розраховував на спину, але якби ми це зробили, мені не хотілося б залишитися без палива та води десь у центрі Карибського моря. Ми обійшли край Флориди і попрямували до Кі. Я стояв на цілодобовій радіохвилі з Екскалібуром, і коли я вирушив на захід, вона була спантеличена, виникла якась плутанина з приводу наказів, і вона увійшла в гучномовець, щоб поставити мені запитання.



Я пояснив, що маю замовлення на Кі-Уест, і за мить знову прийшов сигнал, щоб продовжити рух. Навіть сигнал здавався трохи спантеличеним і незадоволеним, і я знав, що відчував командир катера - він працював у темряві за вказівкою з Вашингтона, і він не знав, що, чорт забирай, усе це було.



Затока була млиновим ставком. Погода трималася, квітень був спекотний. Я роздягнувся до пояса, прибрав люгер і туфлі на шпильці в шафку і почав відновлювати свою засмагу. Ліда звикла носити дуже короткі шорти та недоуздок. Вона знову була в хорошому настрої і співала, займаючись своїми справами. Просто перед Кі-Уестом, коли я мав крейсера на гіроскопі, вона раптово схопила мене в рубці, і ми якийсь час каталися по підлозі, і я отримав ще одну справжню роботу. Це було добре і збуджуюче, і я не заперечував проти того, як вона впивається в мене зубами.



Коли все закінчилося і вона залишилася задоволеною, вона, як завжди, була дуже крутою та діловою. На цей час я досить добре з'ясував її емоційні патерни і тільки сподівався, що вона не відхилиться від них, коли ми дійсно приступимо до справи.



Я привів Морську Відьму біля підніжжя Дюваль-стріт. Замість того, щоб пришвартуватись, я поставив саморобний якір і взяв човен. Не бажаючи спокушати Ліду більше, ніж потрібно, я взяв із собою ключі і, про всяк випадок, кілька життєво важливих замків від двигунів. Ліда спостерігала за цим із сардонічною посмішкою.



«Взаємна довіра, га?» Її посмішка була білою та кислою. "Здається, це не працює в обох напрямках, чи не так?"



Я поцілував її в губи і погладив її поперек. «Я довіряю тобі», - збрехав я. «Але я маю виконувати накази, інакше я потраплю в перев'язку. Накази не повинні мати жодних шансів».



"Ха".



Я втримав її від себе і посміхнувся. «У будь-якому разі, якщо твоє серце чисте, і ти не збираєшся ніяких мавпячих справ, яке це має значення?»



Відштовхуючись у шлюпці, я сказав: «Тримайтеся подалі від палуби, наскільки можете. Тримайтеся подалі від очей. У Кі повно кубинських біженців і бог знає хто ще - можливо, деякі з тонтон-макутів. Ми не хочемо, щоб тебе помітили.



Вона трохи помахала мені і майже бігла до рубки. Все, що мені потрібно було зробити, це згадати про Тонтон Макаут, і вона злякалася. У цьому було щось більше, ніж я розумів.



Я не знав, кого шукаю. Угода полягала в тому, що агент AX зв'яжеться зі мною, коли я вийду на берег із Sea Witch. Я нехтував човном і піднявся сходами. На мені був зелений комбінезон, біла футболка і яхтовий кашкет, і я сподівався, що виглядаю як будь-який інший моряк, що працює неповний робочий день, на невеликому кораблі,



Я не був готовий до старого, але він був особисто. Яструб. На ньому був м'ятий костюм із бавовняної тканини та біла сорочка з спітнілим коміром та жахливою краваткою. На сивій голові в нього була нова панама, що він, мабуть, вважав розпусним.



Він підійшов до мене, простяг руку і загарчав на мене: «Привіт, синку. Радий вас бачити. Ви схожі на пірата.



Я посміхнувся йому. Він курив одну зі своїх дешевих сигар і виглядав як фермер, який приїхав до міста подивитися пам'ятки.



Я сказав: "Усі мені так кажуть, сер".



Він опустив мою руку і примружився на жаркому суворому сонці. “Та вже. Я вважаю. Давай. У нас мало часу. Я мушу негайно повернутися до Вашингтона, і нам належить багато чого вивчити. Багато чого сталося».



Я пішов у ногу з ним. "Мабуть", - сказав я. "Щоб ви прийшли сюди особисто".



Старий похмуро кивнув. «Спекотно і стає все спекотніше. Просто щоб підказати вам, я скажу, що це може бути так само тяжко, як кубинська ракетна криза».



Я тихенько свиснув. «Підступний. Дуже підступно. Я думав, що все, що мені потрібно зробити, це піти і вирвати цього Вальдеса із зубів Папа Дока.



"Це теж", - сказав Хоук. «Це теж – але набагато більше».



Він підвів мене до хардтоп Chevy і вручив ключі. Ви їздите. І можеш розслабитися – про всяк випадок нас прикривають троє чоловіків. Напевно, марна трата часу, бо я думаю, що Тонтон-Макут втратив тебе та дівчину на даний момент».



«Залишіть нас молитися, – сказав я.



Він глянув на затоку, туди, де тільки-но було видно Екскалібур, потім похмуро посміхнувся мені вставними зубами. "Як у вас справи з супроводжуючими?"



"Просто добре. Тільки шкіпер, здається, не розуміє, в чому річ.



Хоук коротко засміявся. «Він не робить. Це була спішна робота – мені довелося перестрибувати через канали та йти прямо до Людини».



Я завів Шевроле. "Куди?"



«Просто їдь. Я скажу тобі



Я дивився у дзеркало, коли виїжджав на корок. «Форд» з двома чоловіками виїхав з узбіччя і пішов за нами. Коли я наблизився до світлофора, червоний лімузин вилетів зі стоянки і промайнув поперед мене.



Я глянув на Хоука. «Я почуваюся в такій безпеці, бос. Знаєш, ти зіпсуєш мене всією цією безпекою. Я можу звикнути до цього».



Він зробив кислу гримасу. "Не треба. Незабаром ти будеш сам. Візьми наступний провулок».



Ми трохи погралися, поки Хоук дивився у дзеркало. Дотримуючись його вказівок, я проїхав на «шевролі» повз музей Ернеста Хемінгуея і через Трумен-авеню, щоб обігнути Гарнізон-Байт. Було багато чартерних човнів. Ми кружляли і прорізали старі черепаші краали і зрештою опинилися перед приватним будинком на Грін-стріт. Хоук сказав мені під'їхати до будинку. Червоний MG повернув перед нами за ріг і зупинився. "Форд" зупинився в півкварталі позаду нас.



Хоук бурчав. «Чортова нісенітниця, але я маю це зробити. Не думаю, що близько семисот миль звідси є головоріз. Давай, Нік.



До Гаїті було трохи більше семисот миль.



Просто щоб трохи підбадьорити його, я сказав: «Ось що капітан «Пуебло» думав про північних корейців».



Він просто хмикнув і не відповів мені.



Хоук відчинив двері, і ми увійшли у велику прохолодну вітальню із запахом пилу. Всі штори були опущені, задернуті штори. Хоук вийняв із внутрішньої кишені пачку обгортки із цибульної шкіри та кинув мені. Він був надрукований дрібним шрифтом з одним інтервалом і налічував близько двадцяти сторінок.



«Прочитайте це, – сказав він. "Не зараз. У вільний час дорогою на Гаїті. Потім знищіть його. Як поживає суб'єкт?»



Я сказав, що в неї все гаразд, і швидко і стисло виклав йому події, що відбулися після перестрілки в церкві вуду. Він продовжував кивати, жувати сигару та не перебивав.



Коли я закінчив, він сказав: «Дивися на неї щохвилини. Я думаю, що вона і HIUS знаходяться на рівні, який бажає позбутися цього доктора Вальдеса, але, з іншого боку, вони можуть захотіти його увійти. Ми знаємо, що вони хочуть, щоб він став наступним президентом Гаїті. Тобто мулати. Еліта. Вони хочуть повернути свою землю, свої плантації тростини та кави, і для цього їм потрібно вбити Папу Дока і замінити його цим Вальдесом. Знаєш, він також мулат.



Я не знав і сказав про це. Хоук махнув рукою.



"Незалежно від того. Яка різниця, що доктор Вальдес ще й фізик. Теоретик, але все ж таки фізик. Принаймні, він був у Колумбії до того, як тато Док схопив його, і я не думаю, що він багато забув за п'ять. років Це щось для тебе означає, Нік?



Це було так. "Це починає звучати трохи знайомо і некрасиво", - сказав я.



"Це. Ви пам'ятаєте ті ракети "Сайдвіндер", які нещодавно вкрали в Бонні? Це мало бути відправлено до Москви?»



Я сказав, що згадав.



Хоук засунув у рот нову сигару. «Вони так і не доїхали до Москви. Їх знову вкрали в дорозі, і вони опинилися на Гаїті. ЦРУ пощастило із цією інформацією. Нещодавно берегова охорона затримала кубинського біженця. Він був співробітником кубинської розвідки та був досить добре застрелений, коли його взяли на борт катера. Перед смертю він переконав хлопців із ЦРУ, що Папа Док має ракети, створені на зразок Сайдвіндера, і що він намагається розробити для них атомні боєголовки. Кастро знає це і ось-ось збожеволіє. Ти бачиш це?"



Я бачив це. Якби Папа Док мав ракети і якби він міг озброїти їх ядерними боєголовками, він збирався домінувати на Карибах. Кожна маленька бананова республіка збиралася танцювати під його дудку.



А лікар Ромера Вальдес був фізиком. Не дивно, що Папа Док відмовився викупити його за мільйон HIUS. Ліда мала рацію в цьому.



«Вальдес був комуністом, коли був у Колумбії, – сказав Хоук. «ФБР і ЦРУ мають досьє на нього звідси до місця. Він ніколи не був активістом, лише рожевим салоном, але він був комуністом. Ми справді не хочемо, щоб він повернувся до Штатів».



Я уважно спостерігав за ним: Ти дійсно хочеш його смерті?



Хоук похитав головою. «Тільки у крайньому випадку, синку. Так каже Людина. Ви не повинні вбивати його, якщо немає жодної надії витягнути його». Він насупився і плюнув на підлогу сигару. «Я б не став так чинити, але Людина цього хоче, і я маю підкорятися наказам так само, як і всі інші. Але ми не можемо дозволити папі Доку тримати його.



Я закурив. "Як ви думаєте, що з того, що ми знаємо, знає Ліда Бонавентура?"



Старий похитав головою. «Я можу лише здогадуватись. У всіх своїх відносинах із ЦРУ вона грала дуже близько до жилета. Вони намагалися перешкодити один одному, вона й контакти ЦРУ, і, чорт забирай, я знаю, хто вийшов уперед. Тобі потрібно дізнатися у неї якнайкраще.



"Вона повністю за те, щоб витягнути Вальдеса", - сказав я. «Принаймні вона мені так каже. І вона має знати, що він фізик та комуніст.



Хоук кивнув головою. "Так. Вона це знатиме. Вона також знає, де саме на Гаїті тримають Вальдеса в полоні. Не дозволяйте їй обманювати вас, що вона цього не робить. Вона може доставити тебе прямо до нього. Ви знаєте, що вона Чорний лебідь?"



"Я знаю.



«Я розповів йому про зброю та уніформу, а також про те, що у мене на руках був BG.



«Напевно, вона має на Гаїті досить гарну підпільну організацію, - сказав Хоук. «Вона планувала використовувати чорних як рядових членів своєї армії вторгнення. Вона має лише невелику групу мулатів».



«Чому чорні пішли на це? Коли мулати повернуться до влади, чорним буде гірше, ніж за Дювалья».



«Вони ще цього не знають, – сказав Хоук. «Під Папа Доком справи так погано, що чорні готові спробувати все. Коли вони прокинуться, буде пізно. Якщо вона зможе здійснити вторгнення.



«Вона не збирається вчиняти ніякого вторгнення», - пообіцяв я [йому. - Добре, вона мила і розумна, але не така вже й хороша. Я тримаю її під контролем. Забудьте про вторгнення».



Хоук зітхнув, відкинувся назад і втупився в стелю. «Добре, синку. Я довіряю тобі в цьому. Але вам все одно потрібно дістатися Вальдеса, вивести його з Гаїті або вбити його і повідомити нам, на якому етапі розвитку Папа Док досяг своїх ракет та атомних боєголовок. Останнє, що хоче зробити Людина у світі, – це знову окупувати Гаїті. Вони і так нас досить ненавидять, над нами все ще витає сморід домініканців, і зараз поганий час для неприємностей у Карибському басейні. Будь-коли невідповідний час, але зараз це було б вбивство. У нас достатньо справ Близького Сходу і В'єтнаму. Ти маєш зробити нам там роботу, хлопче, і тобі не буде жодної допомоги. ЦРУ підірвано до дідька, а в мене залишився один агент у Порт-о-Пренсі. Одна людина! Я хотів би його залишити. Але якщо справи підуть погано, і ви врятуєтеся втечею і зможете дістатися Порт-о-Пренса, він, можливо, зможе допомогти.



Він розповів мені, як зв'язатися з цією людиною в Порт-о-Пренсі. Він продовжував говорити ще чверть години, по-справжньому напружуючи мене, я слухав, і з кожною хвилиною мені ставало гірше. Що мені дійсно було потрібно, то це полк морської піхоти - справжні стійкі морпіхи на кшталт тих, що окупували Гаїті з 1915 по 1934 рік. Я не мав морської піхоти. У мене був лише я. Коли я їхав на Шевролі назад на Дюваль-стріт, Хок розповів мені про Нью-Йорк.



«ЦРУ має багато побоювань щодо втрати Стіва Беннета, але вони прикривають. Нью-йоркські поліцейські не знають, що відбувається, але вони чують щура, і їхні співробітники відділу вбивств не надто намагаються. Третій головоріз пішов чистим, а двоє інших мертві.



«Я точно знав, що я маю один, - сказав я. "Я не міг бути певним в іншому".



"DOA", сказав Хоук. "Він не розмовляв у машині швидкої допомоги".



Хоук зі мною на пірс не виходив. Ми обмінялися рукостисканням, і він сказав: «Ретельно вивчи точність, синку. Це набагато більше, ніж я мав час. Переконайтеся, що його знищили».



"Зроблю. До побачення, сер.



Він показав на мене своєю викривленою рукою. «До побачення, Нік. Хай щастить. Я чекатиму відповіді від вас.



Коли я плив човном назад до Морської Відьми, я міг тільки сподіватися, що його очікування не буде марним. Що він почує від мене?



Розділ 7






Я пробігла стара Багамська протока, тримаючись подалі від кубинських вод. Фактично я просунувся так далеко на північ, що, повернувши на південь, щоб увійти в Навітряний прохід, я зміг розрізнити тьмяну пляму міста Метью за кормою.



«Екскалібур», як вірний пес, якого вчать ходити, біг від мене ліворуч і на кілька миль тому. Як тільки я зайшов у коридор, вона скипіла, кружляла переді мною і подала знак:



Залишаючи вас зараз - побачення згідно з інструкціями по виклику - до побачення та удачі -



Я відчував себе самотнім і холодним, коли дивився, як вона йде. Її офіцери і люди дивилися на нас через окуляри, і, почуваючи себе таким самотнім, як і я, я не міг не посміхнутися. День, проведений у Кі-Уесті, Ліда перетворила на топлес. Вона сказала, що їй потрібне сонце на грудях, і до біса купу Томів, що підглядають.



«Ви ексгібіціоністка, - сказав я їй, - і зводите з розуму багатьох хороших охайних американських хлопців з їхніх рокерів. Онанізм засуджується в береговій охороні, і ви заохочуєте його. У цьому випадку ходити без бюстгальтера, мабуть, є зрадою».



Їй було начхати, і вона так сказала. Мені було начхати на себе, і мені доводилося сміятися щоразу, коли я думав про те, що, мабуть, думають офіцери та солдати катера. Особливо шкіпер. Він знав, не знаючи подробиць, що я виконував серйозне завдання, і, мабуть, його стара стара душа шокувала, спостерігаючи, як ми граємо в «Морську відьму». Мені було цікаво, чи помістить він це в журнал чи включить у свій звіт у Вашингтон, і яким буде вираз обличчя Яструба, коли він прочитає звіт.



Ліда підійшла до мене, і ми спостерігали, як катер I зникає за обрієм. Вона стояла позаду мене, її груди торкалися мого голого тіла і торкалися мого вуха своїми вологими губами. На цей раз ми вже дуже полюбили одне одного.



«Екскалібур» зник з поля зору.



"Вона зіткнеться з Гуантанамо", - сказав я. «Дайте команді невелику відпустку, візьміть трохи запасів і поверніться сюди, щоб вирушити до круїзу станцією. Я просто сподіваюся, що ми знову побачимо її».



"Амінь", - сказала Ліда. Вона Вона кинула на мене гострий, схвильований погляд



змовника і я майже чув, як вона кипить усередині. Ми збиралися перейти до дрібниць, і вона була щаслива та готова.



На заході сонце падало швидко і пишно розфарбовувало прохід. Лаванда, золото, малиновий та синьо-фіолетовий. Випадкові літаючі риби ковзали у срібному блиску. Море було спокійне, воно текло довгими, дрібними, зеленими коритами, увінчаними мереживом, і пасатний вітер з Африки рівномірно обливав наші обличчя вологою прохолодою. Іншого корабля було видно, і з наближенням ночі це мене цілком влаштовувало. Із цього моменту це буде дуже складно.



Я міцно вдарив її по дупі і сказав, щоб вона приготувала вечерю. Потім я заглушив двигуни, не наближаючись до неї, і ввімкнув гіроскоп. Тепер у мене виникла низка проблем.



Я прочитав та запам'ятав точну інформацію, яку дав мені Хоук, а потім знищив її. Це був біль голови, більше нічого, крім роботи, проблем і небезпек, але з цим нічого не вдієш. Це також значно збільшило кількість персонажів - те, без чого я міг би обійтися, - тому що з цим супом вже надто багато кухарів дуріли. Я читав про Поля Пентона Тревеліна і іноді бачив його рідкісні та застарілі фотографії, але тепер мені, можливо, доведеться зустріти цього дивного персонажа в тілі. Можливо, мені навіть доведеться вбити його.



П.П. Тревелін, як його зазвичай називали, був ексцентричним мільярдером, який оселився на Гаїті на постійній основі. Хоук коротко визнав, що в AX не так багато інформації про PP, а те, що у них було, застаріло і не дуже надійно. П.П. був загадковою людиною, пустельником і лютим фашистом, а він і Папа Док були такими ж крутими злодіями, якими вони, безперечно, були. П.П. змушував Говарда Хьюза виглядати буйним екстравертом та мати більше грошей, ніж Гетті. Найостаннішою його фотографії було двадцять років.



П.П. також був головою розвідувальної служби Папа Дока та вклав у це гроші. Це був П. який тримав доктора Ромеру Вальдеса у своєму величезному маєтку недалеко від руїн палацу Сан-Сусі та недалеко від Цитаделі. Це було моє припущення, а також ЦРУ та AX, що містер Тревелін називав багато мелодій Папа Дока.



Ліда також так думала і визнала, що витягти Вальдеса з лап PP буде непросто. Людина мала особисту армію! Це зробило мене противником двох армій – Папа Дока та П.П.



Я все ще думав про це, коли вона покликала мене піти. Я викинув цигарку за борт і востаннє озирнувся. Сонце село, і кольори зблікли, але в тихій неосяжності сутінкового моря була якість спокою та безтурботності, які охопили і утримували мене, тим більше, що я знав, що, можливо, пройде багато часу, перш ніж я знову почуваюся. Якщо колись. Це мало бути нелегко, і я відчув себе явно не у своїй тарілці.



Після обіду я сказав Ліді дістати всі наші карти та записи та підготувати їх до останньої військової поради. Я пішов нагору, заглушив двигуни і поставив морський якір на Sea Witch. Тепер було зовсім темно, на сході виднілася лише смужка місяця. Ця ділянка проходу була у нас, і я не включав жодних ходових вогнів. Після останньої перевірки я пробрався через завалений мотлохом каністри з маслом і водою і повернувся в рубку. Ліда вдягла недоуздок і легкий светр, щоб уникнути невеликого холоду, і уважно переглядала таблиці та обрізану пачку нотаток.



Я закурив для нас обох і крізь дим глянув на графіки. «Добре, – сказав я. «Давай займемося цим. Я хочу сьогодні ввечері зіткнутися з Тортугою і сховатися, поки не розвиднілося. У тебе є хтось на цьому острові?



Вона кивнула і насупилась, дивлячись на карту, облизавши губи довгим рожевим язиком. «Кілька людей, так. Якщо нічого не сталося».



Ви можете зв'язатися з ними без небезпеки для нас?



Я уважно спостерігав за нею. Ми були разом досить довго, щоб я знав, коли вона брехала чи навіть думала про брехню. Тепер я насупився. «Ви б чули, чи не так, якби щось трапилося? Ви – Чорний лебідь, господиня».



Вона кивнула, але кинула на мене їдкий погляд. «Я маю на увазі нещодавно, Нік. У Нью-Йорку я почув би, так, але останні кілька днів ми були трохи відірвані, так?



У цьому вона мала рацію. За винятком того, що кілька разів працював з Екскалібуром, я дотримувався найсуворішого радіомовчання, і з Порт-о-Пренса не було жодних передач, що вказували на проблеми. Ми постійно стежили за Радіо Гаїті. Це, звичайно, ні чорта не означало. Папа Док - дуже потайлива людина.



«Добре, – сказав я. «Нам доведеться ризикнути. На Тортузі багато людей? Це був острів біля північного узбережжя Гаїті, приблизно за 20 миль від Порт-де-Пе на материку, і старовинний приватний притулок.



Небагато. Кілька рибалок і кілька негрів. Там небагато.



Де ми можемо сховати човен і замаскувати його?



Вона кивнула головою. "Ніяких проблем. Безліч бухт та заток. Тебе турбують повітряні патрулі?



Я був страшенно стурбований повітряним патрулем і сказав про це.



Папа Док не мав багато військово-повітряних сил, а в мене їх не було, і достатньо одного літака, щоб виявити човен, яким не повинно бути.



Потім вона порушила стару і хвору тему. Ми сперечалися про це всю дорогу з Кі-Уеста.



«Якби ти тільки дозволив мені використовувати радіо, Нік! Я міг би покликати своїх людей на материк, і це було б набагато простіше, ніж це робити, як ви хочете. Я-"



"Ні, чорт забирай!" Я сильно вдарив по столу долонею. Любителі часом діють мені на нерви.



"Так буде легше", - продовжив я. «Простіше Папі Доку і цьому П.П. Тревелін. Як мені дізнатися, скільки у них пеленгаторів та станцій моніторингу? Про це просить передача на материк, Ліда. Вони нас виправлять і все. Кінець історії. Кінець із нас. І більше не згадуй про це! "



"Так капітане. Я не буду”. У її посмішці була знайома глузування.



"Ми дотримуємося мого початкового плану", - сказав я. «Ми лежимо на Тортузі, доки ви встановлюєте контакт та відправляєте його своїм людям на материку. Тільки усно. Жодних нотаток. Ваш посланець призначатиме зустріч на материку сьогодні ввечері. Так воно й буде».



"Звичайно, Нік".



«Ще одне, – продовжив я, – я не хочу, щоб хтось із твоїх друзів прибув на борт «Морської відьми». Якщо вони спробують, то мені доведеться їх пристрелити. Отримай це прямо, Лідо. Тому що я зроблю це, і якщо стрілянина почнеться зарано, ми приготуємося. З таким же успіхом ми могли б надіслати тату Доку телеграму.



Вона побачила в цьому сенс і без посмішки погодилася. „Я знаю. Я особливо не хочу, щоб чорні знали, що у нас на борту, бо вторгнення бути не повинно. У них… у них можуть бути власні ідеї».



Я не міг утриматися від глузування. Протягом останніх кількох днів спільного використання човна та ліжка ми досягли тієї вільної, легкої та зручної стадії, коли ми не заперечували проти гострих слів чи страху образити один одного.



Я сказав: Чорні вас трохи турбують, чи не так? Ви повинні їх використовувати, тому що вас, смаглявих, мало, але ви їм не довіряєте. Я розумію вашу точку зору – ви, мулати, робите революцію, а потім втручаються чорні, захоплюють владу та вішають вас разом із Папо Доком».



Ліда знизала плечима. «Якби я вторгався, я б турбувався про це, але, оскільки вторгнення бути не повинно, це не має значення. Забудь про вторгнення, Нік. Я обіцяю не пробувати жодних хитрощів.



Я подумав, що обіцянка коштувала приблизно пів гаїтянського гурту. Ні копійки.



Вона доклала палець до таблиці, потім взяла олівець і зробила відмітку. «Саме тут, на північно-західному узбережжі Тортуги, є затока та річка. Насправді лише струмок, але він має бути досить глибоким для Морської Відьми.



“Немає проблем. У нас є глибиномір. Ми можемо запровадити її повільно, наскільки вона захоче. Трохи ризиковано, але ми маємо ризикнути».



Я боявся зациклюватись на барі.



Вона засунула олівець у своє густе волосся і посміхнулася мені. «Все має бути гаразд. Востаннє, коли я був тут, я був на човні, який приваблює більше, ніж ми, і ми не мали ніяких проблем. Увійшовши до гирла струмка, ми можемо лягти на бік, і пальми приховують нас».



Я спостерігав її очі. "Коли це було? Востаннє ви були тут?"



«Близько трьох місяців тому. Я сказав тобі це одного разу. Я приїжджаю на Гаїті, коли хочу».



Вона сказала мені, якщо подумати.



Я сказав: Ви вже тоді готували вторгнення?



Її темні очі були щирими та холодними. „Я був. Я вже тоді знав, що Дювальє не збирається викуповувати доктора Вальдеса, що він лише підігрує нам».



Я кивнув головою. "Добре. Потім робимо так, як планували. Ми використовуємо ваших людей вторгнення і маршрут вторгнення, але без вторгнення. Що ви збираєтеся сказати своїм людям? Ми повинні використовувати їх, щоб вони не знали, що вони використовуються».



Ліда насупилась і облизнула губи. "Я знаю. Це може бути трохи складно і навіть небезпечно. Можливо, мені доведеться трохи збрехати.



Я посміхнувся їй. "Для тебе немає проблем, малюк".



Вона проігнорувала це і сказала: «Я впораюсь, Нік. Я скажу їм, що це остання розвідка перед фактичним вторгненням. Але мені доведеться вигадати історію, щоб пояснити вам.



Я одягнув футболку та спортивну куртку, перевірив люгер та туфлі на шпильці. Я пристебнув ремінь із кольтом 45-го калібру у старій зношеній кобурі.



"Скажи їм все, що хочеш", - сказав я. «Просто переконайтесь, що я знаю, що ви їм кажете. Добре. На цьому поки що все. Я відведу її в дорогу. Я хочу бути в цьому струмку та сховатися до сходу сонця».



Біля трапа, що веде до рубання, я озирнувся на неї. «Надягніть комбінезон і кепку, якщо хочете, але зніміть зірку. І знайдіть собі зброю – ручний пістолет, з яким ви впораєтеся. Легкий пістолет. Якщо ти не впораєшся, я дам тобі пару уроків».



Я повернувся до двигунів та завів їх на нейтралі. Я витяг морський якір, який утримував Морську Відьму проти вітру. Коли я знову рушив у дорогу, бігаючи без світла, я подумав, чи був я розумний - використовував її встановлення вторгнення у своїх цілях. Я знизав плечима. Це було краще, ніж зійти на берег і борсатися в джунглях без жодних контактів.



Мені просто доводилося спостерігати за нею що секунди, навіть ближче, ніж раніше. Дивись, щоб вона мене не вбила чи не вбила, а потім все одно інсценувати своє вторгнення.



Коли сонце зійшло і позолотило єдину невисоку гору на Тортузі - на карті була вказана висота 1240 р. - Морська Відьма затишно лежала в струмку під товстим пологом кокосових пальм з великою кількістю води під нею. Ліда, така схвильована, що вона нервувала, зібралася зійти на берег і знайти своїх людей. На ній була зелена уніформа і кашкет, без зірочки бригадира, і в сумці на поясі у неї були маленькі «Сміт і вессон» 32 калібри та кілька запасних патронів. Можу сперечатися, що в неї десь був ніж. Я не бачив цього і не питав її.



Незадовго до того, як вона зійшла на берег, я сказав їй: «Тримайся подалі від неприємностей. Якщо я почую постріли, я зачекаю хвилин десять, не більше, а потім втечу. Ти зрозумів? Десять хвилин."



Вона засміялася, притулилася до мене і волого поцілувала, засунувши язик мені в рот. Вона корчилася навпроти мене, і вона була така схвильована і розпалена, що не проти скоріше перекусити прямо тут, на палубі. Я відштовхнув її, будучи спокушеним.



«Іди. Повертайся якнайшвидше. Шумайте, коли повернетеся, і свисніть, перш ніж підійти надто близько. Мені не хотілося б убити тебе випадково, І нікого з собою не брати.



Вона посміхнулася мені, швидко відсалютувала і зістрибнула через борт. Струмок тут був настільки глибоким, що я зміг направити човен прямо в берег. За мить вона зникла в заростях дикої тростини. Я слухав і нічого не чув. Я це наголосив. Вона рухалася в густих чагарниках, як привид.



Найсмішніше, що я сумував за нею. Я звик до цієї прекрасної стрункої дівки. Я заварив каву, додав до неї чарку випивки і пішов уперед. Я вибрав три найсучасніші кулемети з нашого арсеналу, копався в ящику, поки не знайшов потрібні патрони, потім забрав пістолети і розклав їх на палубі під рукою. На човні завжди є чим зайнятися, і тепер я був зайнятий, щоб час йшов швидше і я не нервував.



Приблизно за годину пішов дощ, великі краплі розміром із кулю забризкали палубу сріблом. Я взяв рушниці і ввійшов у рубку.



Настав полудень, а її не було видно. Дощ припинився, сонце повернулося, і в джунглях пішла пара. Я порався з двигунами. З корми я міг бачити струмок і бухту у відкрите море, і одного разу прибережна шлюпка на всіх вітрилах перетнула затоку. До мене дійшов уривок креольської пісні, і шлюп зник.



Я сидів, звісивши ноги за борт, з автоматом на колінах, і дивився, як папуги пурхають у клубку диких орхідей. Велика ящірка підійшла до берега і, глянувши на мене, вирішила, що не думає про мене багато, і втекла.



Барабани заграли. Десь на півдні та сході, глибокий вібруючий бас, нервовий і неправильний дум-дум-дум? Дум Приблизно через п'ять хвилин перший барабан зупинився, а другий взяв ритм. Вони говорили півгодини туди й назад, а потім різко замовкли.



Повз човен прослизнула довга зелена змія з жовтими мітками. Я глянув на нього і видав тихий звук, він зупинився і вигнув голову, щоб подивитись на мене.



«Тубільці сьогодні неспокійні, – сказав я змії. "Відвали."



Знову пішов дощ. До третьої години дощ все ще йшов, і я нервувала, як повія в церкві. Де, чорт забирай, вона була?



За десять хвилин третьої я почув постріл з пістолета. Звук був схожий на 32 калібр, легкий звук здалеку. Я зняв запобіжник із кулемета і побіг до укриття рубки. Я зник з поля зору, поклав дуло рушниці на виступ лівого борту і почав чекати.



Мертва тиша. Той один постріл зам'яв у кущах. Навіть птах не рушив. Я вдивлявся в чагарник і дику тростину і не побачив ні чорта.



Вона свиснула на абетці Морзе, як ми домовилися. Два коротких, два довгих, два довгих Два коротких . Дітті-дум-дум-дітті. Знак запитання. Все в порядку?



Я свиснув К. Довгий, короткий, довгий. Дах-де-так. Заходь.



Вона вийшла з очерету і попрямувала до човна. Вона мала дивний напружений вигляд, а в правій руці вона тримала 32 калібр. Я пішов їй назустріч з автоматом на лівому передпліччі та пальцем на спусковому гачку.



Вона зробила невеликий знак і сказала: «Тепер усе гаразд. Я вбила його.



Я простяг їй руку і підняв її на борт. «Кого ти вбила?»



Вона трохи спітніла, на її засмаглій шкірі виступали срібні бусинки. Її погляд був похмурим. «Один із моїх людей. Принаймні так я думала лише кілька хвилин тому. Він не слухався наказів і пішов за мною, коли я повернувся сюди. Суворо проти мого наказу, Нік! Спочатку я не була впевнена, але він був незграбним, і я продовжував чути його позаду себе, я поставила пастку, і він потрапив до неї».



Я кивнув головою. Що він сказав, коли ти на нього накинувся?



Ліда подивилася на мене дуже дивно. "Сказати? Він нічого не сказав. Я його ні про що не питав. Я щойно застрелила його. Його звали Томазо - один із чорношкірих.



"Ви впевнені, що він мертвий?"



Вона кивнула головою. “Я впевнена. Я це перевірила». Вона глибоко зітхнула і різко сіла на палубу. «Тепер, коли все скінчено, я в цьому не впевнена. Може, йому просто було цікаво. Цікавий. Він би знав, що я не одна».



"А може, він працював на Папа Док", - сказав я. "Забудь про це. Ви правильно зробили. Просто щоб ви були абсолютно впевнені, що він мертвий.



"Прямо між очима на відстані десяти футів", - холодно сказала вона. "Я казав тобі. Він помер."



Я прийняв це. Я трохи хвилювався з приводу пострілу, але нічого не міг з цим вдіяти. Довелося залишатися на місці до темряви.



«Дай мені цигарку, – сказала Ліда, – і дай мені випити. Мені це потрібно."



Я зробив це та виніс карти на палубу. Коли вона допила напій і зробила кілька затяжок, я сказав: «Добре. Який рахунок?"



Напій їй допоміг. Її руки перестали тремтіти, вона посміхнулася мені і сказала: «Поки що все гаразд. Чоловік, один із рибалок, їде на материк, щоб підготувати його до сьогоднішньої ночі. Тут я покажу карту.



Вона взяла мій олівець, якийсь час вивчила карту, потім намалювала маленький чорний хрестик на півдорозі між Порт-де-Пе та Кап-Аїтеном.



«Ми сходимо тут на берег. Нас хтось чекатиме. Узбережжя пустельне, тропічні ліси та джунглі - на багато миль немає дороги - і всього за 25 миль від суші до Сан-Сусі та П.П. Маєтки Тревелін. Є кілька сіл, але єдине місто будь-якого розміру – Лімбе, і ми можемо обійти його та зайти із заходу. На схід від Сан-Сусі є ще одне місто, Мілот, і у Папа Дока там багато військ.



Я вивчав зображення світлим олівцем на карті. «Одразу за цим містом є головна автомагістраль? Мілот.



"Так. Мої люди кажуть мені, що зараз він посилено патрулюється. Війська та тонтон-макут всюди.



Коли вона сказала Tonton Macoute, вона зупинилася і подивилася на мене, і я побачив жах у її очах, як я бачив це раніше. Це був найкращий час.



Я сказав: Що з тобою і Тонтон Маку, Лідо? Я знаю, що вони грубі та жалюгідні виродки, але чому вони вас так лякають? Ви, здається, не боїтеся чогось іншого, але Tonton має знак на вас. Як так?"



Тридцять секунд вона не відповідала. Вона не дивилася на мене. Потім пошепки, які я ледве міг чути, вона сказала: «Вони зґвалтували мене, коли я була маленькою дівчинкою. Мені було п'ятнадцять. Це було одразу після того, як до влади прийшов тато Док – одного разу вночі нас заарештували тонтон-макути. Ми були коричневими, мулатами, ми мали багато землі, ми жили добре, і вони нас ненавиділи. Їм потрібна була наша земля та наш дім.



«Тієї ночі вони побили мого батька і відвезли його до в'язниці. Він помер за тиждень. Вони змусили мою маму дивитися, як шестеро з них зґвалтували мене на підлозі у вітальні. Пізніше, набагато пізніше, я пішла від них і поїхала з Гаїті до Штатів. У мене були друзі з Америки, і вони впоралися із цим за мене. Я взяв із собою маму, і вона померла божевільною до Бельвії. Я… у мене не було грошей на приватну лікарню. У мене зовсім не було грошей».



Вона тихо плакала, згадуючи. Я промовчав. Це був перший раз, коли вона колись по-справжньому засмутилася через своє особисте життя, і я хотів це почути. Як я хотів це почути! Чим більше я знав про те, що змушувало її працювати, тим більше у мене шансів залишитися живим і завершити місію.



Ліда витерла очі рукавом піджака і продовжувала говорити. Цього разу я відчув, що вона каже абсолютну, а я точну правду.



«У Штатах було чимало гаїтян. Мулати та негри, всі тікають від Папа Дока. Більшість із них були бідними та неорганізованими. Було два маленькі гетто – можна так їх назвати – одне у Брукліні та одне на західній стороні, недалеко від Колумбії. Ми були в Штатах на терпінні, були бідні, виконували чорну роботу і намагалися щосили. Мені пощастило. Я працювала офіціанткою в барі на 113-й вулиці, і одного ночі доктор Вальдес прийшов із друзями. Він почув, як я розмовляю з іншою офіціанткою, і одразу зрозумів, що я гаїтянин. Того вечора він мало що сказав, але за кілька днів повернувся до бару один, і ми стали друзями».



"Ви знали, що Вальдес був комуністом?"



Вона малювала олівцем на краю таблиці. Вона вишкірилася на мене і пирхнула. «Комуніст? Ха, Ромер Вальдес був невинним, політично невинним! Боже мій, він був наївний. Він навіть міг бачити щось добре в Папа Доці. Ромера був салонним комуністом, попутником, який не розумів, у чому річ, м'якою людиною, яка ненавиділа прихлопнути муху. Він приводив мене в таку лють, що я хотів убити його, як він завжди хотів підставити іншу щоку».



Я змусив її говорити, і я не хотів руйнувати чари, але я мав поставити запитання. "Ви любили Вальдеса?"



Вона швидко кивнула, і на мить у її очах знову блиснула ртуть. Вона знайшла носову хустку і промокнула.



«Я була без розуму від нього. Ми вперше лягли спати на мій 17-й день народження, і я жила



з ним три роки. Я цілувала землю, якою він ішов. Він був батьком, братом та коханцем в одній особі. Чоловік теж, хоч ми не могли одружитися. Його дружина все ще жива, десь у Франції, а він — католик.



Я закурив ще одну сигарету і промовчав. Вона не закінчила. Було ще щось, і я хотів це почути.



«Ромера зняв для мене квартирку на 115 вулиці недалеко від Драйв, і я приїхав до Колумбії. Я навчався в школі в Парижі та Швейцарії - я був вдома на канікулах, коли тієї ночі приїхав Тонтон Макуте - і я склав спеціальний іспит, і Колумбія прийняла мене. На той час Ромера був повним професором, і щоразу, коли ми зустрічалися в кампусі, нам доводилося прикидатися незнайомцями. У мене, звичайно, не було його ні на які заняття – він був надто просунутий для мене і вчив лише аспірантів».



Ліда допила і простягла склянку. «Ще трохи, Нік, дорогий. Тоді, гадаю, я трохи посплю.



Коли я повернувся з напоєм, вона лежала на палубі із заплющеними очима та сонцем на обличчі, її великі м'які груди ритмічно рухалися вгору й униз. На мить мені здалося, що вона спить, але вона простягла руку за напоєм і жадібно проковтнула його. Потім вона знову заговорила.



«Якийсь час було весело крастись, ніби я був лише дитиною, і було загадково і інтригуюче пройти повз Ромера в кампусі, мене з рукою, повною книг, просто холодно кивнути йому і продовжити. Весь час сміючись усередині і думаючи про те, що ми зробили у ліжку напередодні увечері. Ми бачилися майже щоночі й у вихідні, хоча доводилося бути дуже обережними. Потім п'ять років тому це сталося. У червні п'ять років. За тиждень до мого випуску.



Вона довго мовчала. Я не тиснув на неї. Я взяв один із автоматів і пішов уперед. Струмок був тихий, глибокий і безлюдний, птахи яскраво спалахували в дикій очереті, і мій друг ящірка привів з собою приятеля, щоб побачити незнайомців. Все виглядало і звучало просто в джунглях, і за хвилину я повернувся до дівчини і сів навпочіпки, поклавши автомат навколішки. Сонце сідало на заході, і пальми відбивались у високих темних тінях, що смугали човен.



«Я не бачила Ромеру тиждень, – сказала Ліда. «Він не приходив у квартиру і не дзвонив, і щоразу, коли я дзвонив до нього додому або в офіс, його не було вдома. Або ніхто не відповів. Мене нудило, і я боявся - боявся, що все скінчено, що він утомився від мене. Але в мене було надто багато гордості, щоб піти до його квартири або офісу в університетському містечку і протистояти йому. Я просто мучився тиждень.



«Якось удень я побачив його в кампусі. Я тільки-но повернувся після того, як зняв кепку та сукню на випускний, я був на Бродвеї, а він виходив із книгарні на розі 116-ї вулиці та Бродвею. Я помахала йому і закричала, виставивши себе за дурня і побіг до нього. Гадаю, я була за сотню футів від нього. Він повернувся, щоб подивитися на мене, і він виглядав приголомшеним - потім він відвернувся від мене, перетнув 116 і спустився до метро. Дуже швидка ходьба. Я досі пам'ятаю, як швидко він ішов, ніби не хотів мене бачити чи розмовляти зі мною. Я зупинилася на розі і дивився, як він зникає, мої коліна тремтіли, і я думав, що моє серце перестане битися».



Ліда посміхнулася і подивилася на мене примруженими очима. «От як я був молодий, Нік. Ромер був моїм першим коханням, першим чоловіком, якого я коли-небудь брала за згодою. Я думав, що світ скінчився.



«Це закінчилося, світ, який я знав доти, але усвідомив лише пізніше. Я повернувся до своєї маленької квартирки, замкнувся і заплакав. Я страждав. Я нічого не їв протягом двох днів, пив ром, напивався і хворів, і я грав усі платівки, які нам подобалися разом, і мені було дуже погано. На третій день мені вистачило сміливості зателефонувати йому в офіс. На цей раз він відповів.



Вона відвернулася від мене, витягла гнучке смагляве тіло і затулила обличчя руками. «Господи Ісусе – коли я думаю про це зараз! Я, мабуть, налякав бідолаху, і йому теж стало погано. Я плакав, благав і навіть думав, що погрожував йому – сказав, що розповім всьому університетському містечку, газетам, світу про нашу справу. У всякому разі, він обіцяв прийти до мене того ж вечора. Я пам'ятаю його точні слова – він зовсім не був схожий на себе, напружений, хрипкий та нервовий – і він сказав, що захворів на вірус».



Щось промайнуло в моєму мозку, мікросекунда інтуїції, що спалахнула перед тим, як я встиг її вловити, тінь без речовини, яка б могла це пояснити, укол без болю і крові, який зникає, коли починається. Комп'ютер четвертого покоління впіймав би його і приколов. Я не міг.



Але я запитав: Що саме він сказав?



«Він сказав: «Ти поводиться як дитина, Лідо, і ти не повинна». Все в порядку. Я хворів, багато працював і мене щось хвилювало. Те, про що ви не знаєте. Нічого спільного з тобою. Але я



буду там сьогодні ввечері, і ми всі обговоримо і все залагодимо. Я буду там рівно о дев'ятій. Переконайтеся, що ви одна. Я не хочу бачити нікого, окрім тебе».



Я викинув дупу за борт. Я сказав, що налаштований трохи скептично.



«Ви це пам'ятаєте? Точно? Дослівно? За п'ять років? "



Вона кивнула, незважаючи на мене. "Я роблю. Як він це сказав. Кожне слово. Він так і не прийшов до мене, тому що його забрали тієї ночі, і я думаю, це закріпило ці слова в моїй голові. Пізніше я зрозумів, про що він турбувався і чому тримався. від мене подалі.Ромера писав серію статей проти Папа Дока для New York Times, і він не хотів залучати мене.Думаю, у нього було передчуття, що Тонтон-Макуте його дістане.Але він, мабуть, очікував, що вони вб'ють його, а не викрадуть і переправлять назад у Гаїті».



Пару хвилин я крутив це в умі. На перший погляд, це здавалося досить логічним, щоб мати сенс, але чогось не вистачало. Але схоплювати не було чого, і я відмахнувся.



Ліда сказала: «Я чекала і чекала. Він так і не прийшов. Десь між його квартирою - у нього був будинок неподалік Барнарда - і моїм будинком, який він отримав. Мабуть, це було легко. Ромер був таким безневинним. Він навіть не знав, як себе захистити».



«Так, – подумав я. Це було б просто. Чоловік йде по жвавому, багатолюдному верхньому Бродвею прозорою червневою ніччю. Автомобіль під'їхав до узбіччя, і кілька головорізів вискочили, схопили його і заштовхали в машину. Це було б зроблено гладко та якісно. Як тільки він сів у машину, все було скінчено. Ймовірно, вони привели його прямо до якогось бананового волоцюги на пірсі в Брукліні чи Статен-Айленді.



Сонце село, і короткий пурпуровий сутінки субтропіків падали прозорою мережею на Морську Відьму. Ліда Бонавентура лежала з заплющеними очима, глибоко дихаючи між сном і неспанням, і я знав, що вона перестала говорити. Незалежно від того. Я знав решту історії. Більшість цього була у файлах AX, а деякі я дізнався від Стіва Беннета, співробітника ЦРУ, убитого в церкві вуду.



Я підняв її, відніс у рубку та поклав на диван. Я поплескав її по щоці. «Трохи подріми, малюку. Недовго, бо ми злітаємо, як тільки стемніє».



Я сховав два додаткові кулемети в рубці, а третій узяв із собою, коли пішов збирати наші рюкзаки. Я не хотів показувати світла, і довелося поспішати. Сутінкове світло, що просочується в порти, вже переходило в темряву.



Я змайстрував два зайві армійські рюкзаки та два мішки для мюзету, а також приготував два ремені з флягами та столовими наборами, а також пару швейцарських ножів для інструментів та циркуля. Все це барахло валялося в одній великій шухляді, і, розбираючи його, я згадав історію доктора Ромери Вальдес, куди його впустила Ліда.



Про це писали у газетах. Особливо Times, на яку Вальдес писав статті, зіграла велику роль. І у рубриках новин, і на сторінці редакції. Чистий результат – великий нуль. Папа Док сидів і все заперечував чи ігнорував, і за два чи три тижні історія припинилася. Ніхто не вийшов уперед. Ніхто не бачив викрадення Вальдеса. Ніхто нічого не бачив. Він увійшов у люк і зник у бездонному каньйоні.



Не зовсім. ФБР зайнялося цим - у нас були їхні матеріали в наших файлах - і виявило, що невеликий пароплав, старовинний іржавий горщик, залишив Статен-Айленд наступного ранку після зникнення Вальдеса. Це була Ла Палома, зареєстрована у Панамі. Коли вони прийшли до влади, ЦРУ простежило, щоб вона належала Гаїті, і слід припинився. Нібито Ла Палома належала Банку Гаїті. Папа Док.



Сполучені Штати нічого не могли з цим вдіяти. Вальдес не став американським громадянином. ЦРУ знадобився рік, щоб з'ясувати, що він утримується у в'язницях під палацом. Це все, що вони змогли дізнатися, що Вальдес живий і, мабуть, з ним добре поводяться. Тепер, згідно з файлами AX, цей PP Тревелін тримав його десь у своєму маєтку неподалік Сан-Сусі. Це передбачало, якщо Вальдес працював над атомними боєголовками для ракет, які мав Папа Док. Їм знадобиться простір і усамітнення, чого не можна було отримати в Порт-о-Пренсі.



Я наповнив ще одну сумку з мюзетом боєприпасами і відніс їх у рубку. У мене було достатньо боєприпасів для невеликої війни, і я сподівався, що мені не доведеться їх використовувати. Ще в мене було по дюжині газових, димових та осколкових гранат. У мене виникла спокуса взяти одну з безвідкатних гвинтівок і міномет, але я посміявся з себе і забув про це. Ми були б достатньо завантажені, і нам треба було їхати швидко та далеко.



Я розбудив Ліду, і ми без світла вибігли з бухти і завернули в канал між Тортугою та материком. Вона сіла навпочіпки в кабіні і читала карту при світлі приладової дошки. Ми були в ньому зараз, у водах Гаїті і минули точку неповернення, і якщо один із патрулів Папа Дока помітить



нас, все буде скінчено.



Коли ми проїжджали східну точку Тортуги, Ліда дивилася на компас. «Ще десять миль, і ми повертаємо на південь. Таким чином, ми опинимося приблизно за 15 миль від берега та від місця зустрічі».



Я приглушив «Морську відьму», муркнувши, і перевів милі у вузли, і коли настав час, я повернув її в довгий поворот на південь, а потім знизив швидкість до повзучих п'яти вузлів. Місяця не було і пішов дощ. Ніч була прохолодна, навіть прохолодна, але я трохи спітнів. Коли Ліда хотіла курити, я забороняв. Я закрив приладову дошку.



"Сподіваюся, ти знаєш, що робиш", - сказав я. «Ви впевнені, що за цим старим доком не стежать? Мені здається, що тато Док поставив би особливу охорону в такому місці – знаєш, він не дурень.



Ми прямували до відокремленого місця на узбережжі, де компанія US Fruit Company колись містила док та декілька будівель. Це місце довго не використовувалося і перетворювалося на руїни, і Ліда присягалася, що використала його кілька разів, щоб потрапити на Гаїті, і ніколи не стикалася з проблемами.



Вона тихенько засміялася, з натяком на старі знущання. «Що сталося, люба? Схоже, ти нервуєшся на службі.



«Через те, що я нервувала, я довгий час залишалася живою, - сказав я. Ця дитина була готова піти на війну. Ця струнка смаглява дівчина, котра незадовго до цього плакала.



«У цьому вся краса», - продовжила вона. «Місце настільки біса очевидно, що Папа Док і тонтон-макут не помічають його. Їм ніколи не спадає на думку, що хтось наважиться його використати. Отже ми його використовуємо. Розумно, так?



«Успіх. Я сподіваюсь, що так і буде ".



Ми повільно бігли до узбережжя, трохи котячись за умов течії в кишечнику. Я глянув на годинник і сказав: «Краще візьми ліхтарик і йди вперед. Якщо все гаразд, ми побачимо їхній сигнал протягом півгодини».



Вона нахилилася, щоб поцілувати мене. Її дихання було гарячим і солодким, і пахло випивкою. Вона поплескала мене по руці. «У мене гарне передчуття. Все буде гаразд, Нік. Тільки переконайтеся, що ви пам'ятаєте своє нове ім'я та не обманюйтесь. Я продав їм реальний товарний рахунок за вас і це було нелегко. Даппі такий самий розумний, як і вони, і він буде дуже невдоволений тим, що я знову відклав вторгнення. Але я впораюся з ним, поки ти мене не підеш.



Нема рації розповідати їй, скільки ролей я зіграв за роки роботи з AX.



«Я не перекладатиму вас», - сказав я. "Йдіть уперед. Переконайтеся, що їхній сигнал правильний. Абсолютно вірно!"



Вона знову засміялася і почала співати собі під ніс.



Моє нове ім'я було Сем Флетчер. Я використав його, бо знав, що справжній Сем Флетчер був у Африці, борючись за Біафранцев. Якби він був ще живий. Флетчер був одним з останніх солдатів удачі старого зразка. Хоча іноді він боровся за гроші, він не був найманцем; коли він у щось вірив, він бився безплатно і навіть витрачав свої гроші. Іноді він виконував випадкову роботу для AX, що дозволяло легко стежити його. Я не думав, що Сем заперечуватиме, якщо я назву його ім'я.



Ліда трохи розповіла мені про це Дуппі, з яким ми збиралися зустрітися. На гаїтянському діалекті, на жаргоні вуду, дуппі означає дух чи привид. Чоловік може померти, але іноді його Дуппі може повернутися з могили. Іноді дуппі навіть не йде, а залишається на землі і справді; займає місце мерця.



Даппі, звісно, був псевдонімом. Ліда не сказала б мені його справжнє ім'я, навіть якби знала його. «Чорні називають його Дюппі, – пояснила вона, – через те, як він пересувається в джунглях та горах. Як привид. Кажуть, ви ніколи його не чуєте і не знаєте, що він іде – ви просто дивіться нагору, і раптово він з'являється. Вони всі бояться, чорні.



Потім вона засміялася і додала: «Це певною мірою дивно. Даппі - один із найчорніших негрів, яких я коли-небудь бачив.



Я тиснув ще більше, доки Морська Відьма не поповзла. Я ледве наздогнав її. Я прямував прямо на південь, і десь далеко в цій темряві було узбережжя Гаїті. Я перекинув її на гіроскоп, підійшов до поручня і глянув уперед. Я поставив на ліхтарик «коробку», щоб його не можна було бачити з боків, тільки прямо попереду, і коли я нахилився через поручень і потягся в темряву, я подумав, чи подає Ліда ще сигнал. Це була одна з небезпек. Ми мали подати сигнал першими. Наші двигуни були добре заглушені і за зниження швидкості видавали тихий шепіт. Ми не могли розраховувати на те, що берегова сторона нас почує.



Ось воно. Штифт білого світла з берега. Воно блищало вночі, швидке та запитуюче… -. Знак запитання. Що?



Світло зникло, і хоч я не бачив сигналу Ліди, я знав, що вона посилає:… — Я сподівався, що вона все правильно зрозуміла. Я змусив її досить попрактикуватись.



Мабуть, тому що за кілька секунд берегове світло повернулося з - .-. До, гаразд, заходь. Потім знову чорнота.



Ліда відбігла від лука, напружена і задихаючись від збудження. «Все гаразд, Нік! Вони на нас чекають».



Я вимкнув гіроскоп і показав їй на кермо. "Я знаю. я бачив



. Ось, візьми кермо, поки я не стану на флайбридж. Я не можу відвести її звідси до причалу. Просто потримай її як хвилинку.



Ліда дала мені точний опис дока, для якого я збирався. Він був побудований для океанських суден, і він протаранив довгий палець з глибокого гребінця бухти. Він мав звичайні палі та стрінгери, але чомусь він був закритий з боків, як старовинний критий міст. Ліда наполягла на тому, щоб ми могли запустити Морську Відьму під доком, і це було б все одно, що сховатися в довгому дерев'яному тунелі. Про камуфляж можна було забути.



Я не був так певен. І я переймався тим, щоб зірвати флайбридж, коли ми увійшли.



Я тихо покликав її. "Добре. Я спіймав її. Ідіть вперед і обдуріть мене. Говоріть тихіше.



Я мало не зупинив її і прислухався до тихого гудіння двигунів, поки вона повільно рухалася. Поперед мене це було як усередині бочки зі смолою. В якомусь сенсі добре, бо якби я не міг бачити, патрулі Папа Дока теж не могли б.



Я носив Люгер у поясній кобурі та стилет у піхвах на правому передпліччі. Мій светр та куртка закривали і те, й інше. Зовні у мене був пристебнутий кольт 45-го калібру, і я стискав кулемет у себе на колінах, поки дивився і чекав, поки загориться світловий покажчик.



Вони ожили, тьмяні, жовті, майже непомітні. По одному з кожного боку відкритого кінця док-станції. Все, що мені потрібно було зробити, це поставити Морську Відьму прямо між ними.



Це було не легко. Я майже не наздогнав її, і кермо не відповідало. Течія швидко наближалася до берега, і торговий бриз, що штовхав мене зі сходу, не дуже допомагав. «Морська відьма» продовжувала падати правим бортом.



Голос Ліди повернувся до мене пошепки. «Зліва, Нік. Ліворуч. ЛІВОРУЧ!"



Мені довелося трохи погасити двигуни, щоб повернути її у ліве положення. Коли я знову зменшив оберти, вона сунула свій лук прямо між вогнями. Вони пішли. Я на секунду ввімкнув задній хід, потім заглушив двигуни, нахилився і підняв руку, щоб намацати просвіт, якщо він є. Мої пальці торкнулися уламків нижньої частини доку. У мене було шість дюймів зазору.



Двері люка відчинилися в доці прямо над моєю головою, і білий промінь світла висвітлив мене. Глибокий голос гаїтянською креольською вимовив: «Bon jou, Blanc».



Привіт, біла людина.



Я зрушив автомат, щоб не міг його не помітити, але тримав палець подалі від спускового гачка. "Хто ти?"



Глибокий гуркіт сміху. Він просунув голову в отвір, так що світло було замасковане, і спрямував ліхтарик собі на обличчя.



Я Дуппі, білий. Ви та людина, про яку нам розповідала Лебідь? Людина Сем Флетчер?



Я кивнув головою. "Я Флетчер".



Я не видавав себе. Для цього я мав надто багато практики. Але в той момент, коли я побачив це широке, сяюче чорне обличчя, цю широку білу зубасту посмішку, я зрозумів, хто такий Даппі. У нас була його фотографія у файлах AX. Кожен AX-чоловік витрачає багато часу на перегляд цих файлів та запам'ятовування, а я роблю домашню роботу так само добре, як і решта.



На знімку він був зображений у молодості і з волоссям - тепер його голова була виголена - але це був той самий чоловік.



Його справжнє ім'я було Діас Ортега, і він був кубинцем. Колись він займав високе становище у кубинській розвідці, коли вони з Че Геваром були приятелем. Тепер Че був мертвий, і Ортега теж був би мертвим, якби не втік вчасно. Кастро з'ясував, що Ортега насправді був у КДБ, який працює на Кремль і наглядає за кубинцями.



Чорний чоловік простягнув мені масивну руку. «Давай, Флетчере. У нас немає часу гаяти, чувак.



Я проігнорував руку і сказав, що спочатку мені потрібно щось зробити. Довелося зробити «Морську відьму» швидкою, струнною кранцем, щоб вона не протерла дірку в обшивці і не доставила наше спорядження на берег. Я зараз буду поряд.



Ми перешіптувалися у темряві. «У мене є люди, щоб усе це робити, Флетчере. В нас немає на це часу».



«Мені потрібен час», - сказав я. “І я зроблю це. Я не хочу, щоб хтось піднімався на борт. Свон теж. Вона, мабуть, сказала тобі це?



"Де Свон?"



“Прямо тут, Дуппі! Як ся маєш, велика чудовисько? "



Ліда протиснулася повз мене, потяглася до моєї руки і стиснула її при цьому. Її губи торкнулися мого вуха, коли вона зітхнула: «Дозволь мені впоратися з ним».



Я допоміг їй пройти люк на лаві підсудних. Вони прошепотіли, і я почув звук поцілунку. Дюппі загарчав глибоко в горлі, як тварина, і я трохи вловила його.



«Цей Флетчер… вже бос… про кого він думає… я…»



Розбрат уже. Чи не радісна ознака. Я струсив його і змусив Морську Відьму швидко. Вивісив крила. Потім я згадав, прокляв себе і повернувся, щоб знову натягнути мотузки, бо не допустив падіння припливу. Ми прибули під час припливу, навмисно, і я, чорт забирай, мало не дурів, я сказав собі, Картер, взяти все з собою і приймати речі в міру їх надходження. Один за один раз. Не поспішайте. Рано чи пізно я дізнаюся, що Діас Ортега, кремлівська людина, робив на Гаїті, намагаючись просувати вторгнення Чорного лебедя.



До цього мені доводилося тримати язик за зубами, грати в карти поруч із жилетом і залишатися живими. я мав витягнути Ромеру Вальдеса або вбити його.



Я повинен був перевірити ракети та атомні боєголовки, які мав Папа Док. Мені довелося спостерігати за Лідою Бонавентура та переконатися, що вона не організовувала вторгнення. Я повинен був ... о, чорт з ним, подумав я, збираючи все спорядження і тягнучи його на флайбридж. Один із грубих жартів Яструба, коли він перевантажений роботою, полягає в тому, що він «так само зайнятий, як одноногий чоловік, що надриває дупу!»



Одне я вирішив, пролазячи через люк. Коли і якщо я повернуся, я був страшенно впевнений, що попрошу підвищення. Я не проти роботи і не проти небезпек, але останнім часом стало трохи більше.



Я витяг спорядження через люк і шпурнув його на палубу. Я розрізняв рухомі тіні людей навколо мене, та було багато пошепки. Жодних слідів Ліди та Даппі.



Одна з тіней заговорила зі мною. «Свон та Даппі йдуть на берег, блан. Скажи, що зараз прийдеш.



Пішов дощ, вітер дмухав мені в обличчя дрібним туманом. Тіні довкола мене мовчали, і я чув барабани, що лунали далеко в глибині країни. Одна з тіней вставляла люк на місце. Дві інші постаті, помітні, взяли рюкзаки і сумки-мюзет і пішли старим причалом. Я їм заборгував.



Поруч зі мною голос сказав: «Дивися, чи немає дірок, бланк. Док дуже старий та гнилий. Це точно місце для перелому ноги.



Я тяг за собою і автомат Ліди, і свій. Я повільно йшов попереду, переслідуваний тінню. Я намагався придушити думки про Діаса Ортега. Під час. Насамперед.



Чоловік поруч зі мною тихо сказав: «Свон, цього разу не кажи вторгнення, блан. Як це сталося? Ми готові до вторгнення вже давно, повісьте Папу Док на високе дерево. Як так вийшло, Блан?



Я сказав, що я теж не знаю. Я працював на Swan і виконував замовлення так само, як і решта. Запитайте Свон, а не мене.



Я чув, як він плюнув. Потім він видав всмоктуюче зітхання і сказав: «Я думаю, ми дуже довго чекаємо. Зараз точно трапляється щось грандіозне, Блан. Зараз багато військ та тонтон-макут. Вони стріляють у людей, вішають і спалюють багато хатин та сіл. Я чув, що всім людям треба залишити землю на багато миль. Знаєш, чому це так, Блан?



Я сказав, що я не знаю. Я теж не знав, але міг зробити обґрунтоване припущення. Якщо Папа Док розчищав землю на милі навколо, то він знайшов гарне застосування цієї землі. Він чогось хотів. Щось термінове.



Як ракетний полігон?



Розділ 8






Дрібна мряка вщухла на світанку, і величезне червоне сонце зійшло над Шапкою Єпископа, тупою вершиною, вкритою шрамами від руїн Цитаделі. Я спирався на лікті у щільному чагарнику та вивчав сцену у потужний бінокль. Я не витрачав багато часу на Цитадель, це величезне гніздо, побудоване королем Генріхом Крістофом, чорним Наполеоном проти справжнього Наполеона, який так і не прийшов. Це давня історія. Зараз ми сиділи в хотбоксі, де творилася нова історія.



Ми були на півдорозі до гори на невисокому уступі. Біля підніжжя схилу, на який ми нещодавно піднялися з шаленою поспішністю, вузька кам'яна і ґрунтова дорога огинала підніжжя гір. Ми тільки-но встигли сховатися до світанку, і то тільки тому, що Дюппі встановив стрімкий і нещадний темп.



«Нас зловлять на відкритому повітрі, – сказав він, – ми мерці. Цей виродок П.П. отримав свій власний вертолітний патруль».



Тепер, розслабившись, я спостерігав, як один з вертольотів низько ширяв над патрульним джипом на вузькій дорозі. Розмова на радіо. Вертоліт був німецький, один із нових 105-х, із п'ятьма сидіннями та вантажним відсіком. Вивчаючи його, я подумав, що, можливо, П.П. сам був у ньому. Записи Хоука вказували на те, що Тревелін був людиною, яка нікому не довіряла і любила сама стежити за тим, що відбувається.



Було за чим спостерігати. За милю від дороги горіло невелике село. За винятком церкви французького вигляду, побудованої з каменю, халупи та хатини були зроблені з грубого дерева та пальмової соломи, натурального трута, а полум'я та дим підіймалися вгору товстою колоною, щоб їх уловив і… закрутив на захід вітер.



Тонтон Макут, одягнений у цивільне та озброєний до зубів, супроводжував колону людей геть від села. Вони виглядали як біженці з фільму про війну, за винятком того, що всі вони були чорношкірими і не мали великої кількості речей. Боги не дали їм багато часу, щоб рушити з місця.



Я направив бінокль на сільську площу та налаштував фокус. На площі була криниця, а поряд з нею одне велике дерево. З однієї довгої товстої гілки дерева звисали чотири тіла – троє чоловіків та жінка. Вони мляво, неживо звисали, голови жорстоко скручені набік. Заперечники. Мабуть, вони сперечалися з тонтон-макутом.



Я вловив запах і відчуття Ліди, коли вона звивалася поряд зі мною. Вона взяла в мене бінокль і налаштувала його, потім довго дивилася на село. Я спостерігав, як її стиглий рот напружився, а на її гладкому обличчі з'явилися зморшки, коли вона насупилась.



"Цей брудний сучий син", - сказала вона. «Цей ублюдок! Він за це заплатить. О, він заплатить! "



Вертоліт залишив джип і полетів геть, прагнучи висоти.



Я ще глибше притиснувся до густої трави і подивився на Ліду.



«Який сучий син? Папа Док чи П.П.? »



"І те і інше!"



Вона простягла мені окуляри і перекинулася на спину, глибоко зітхнувши, чому її м'які груди піднялися під зеленою курткою. Вона заплющила очі.



"Обидва", - повторила вона. "Коли прийде час. Скоро, я сподіваюся."



Хлестання пістолета долинало до нас схилом. Я одягнув окуляри на колону і побачив людину в канаві біля дороги. Його босі чорні ноги тупотіли ногами, і коли я отримав чітке зображення, головоріз, що стоїть над ним, націлив свій револьвер і розрядив його. Так повільно й усвідомлено, що я міг рахувати кожен постріл. Чорні ноги перестали рухатися.



Ліда не рухалася. «Ці тонтон-макути не дуріють, - сказав я.



Її повіки насупилися. «Вбивці та збоченці, всі вони. Настане їхній час».



Я жував плаский диск хліба з маніоки. Він був кислим і цвілим, і я сподівався, що вони вимили всю синильну кислоту, але це було краще, ніж раціон стародавнього C. Даппі та його компанія привезли з собою трохи їжі. Тільки хліб з маніоки, трохи козячого м'яса та пара пляшок рому Barbancourt. Я не міг звинувачувати ром. Барбанкур – найкращий у світі.



Дівчина надула губи і сказала: «Дай мені сигарету, любий. Боже мій, який марш! Я думав, що помру дюжину разів».



“Не зараз. Повільно перекинься та приховай обличчя. Сюди летить вертоліт».



Я глянув на Дюппі, який спав поряд із нами. Він лежав на животі, підперши обличчя руками, а його рваний капелюх був нахилений, щоб сонце не попадало йому в очі. Він був гаразд.



Вертоліт загуркотів над нами, дуже тихо через звук, і ми лежали нерухомо, уткнувшись обличчям у рівну траву. Краєм ока я спостерігав, як він відлітає на схід, у бік Сан-Сусі та П.П. Маєтки Тревелін.



Ліда обережно сіла. Думаєш, вони нас помітили?



"Ні" Я жорстко посміхнувся. «Жодних шансів. Ми б знали, якби були. У них мають бути кулемети на борту збивача для яєць.



Вона простягла тонку коричневу руку. - Тоді викури мені цигарку. 11 що, курити безпечно?



Я закурив дві сигарети і простягнув їй одну. "Поки ти не встаєш і не випустиш кільця диму".



Я знову глянув на Даппі, гадаючи, чи розбудив його вертоліт. Він не рушив з місця. Його матово-чорне обличчя виглядало молодшим у стані спокою, хоча я вважав, що йому за сорок. Одне - уві сні він нітрохи не виглядав менше. приблизно на 6-5 років і принаймні важив 260 фунтів. На ньому були вицвілі шорти кольору хакі і брудна рвана футболка, яка була надто мала для його бочкоподібних грудей. Я знав, що погода ніколи не потурбує цю людину. На його величезних ногах стояла пара старих армійських піж без шкарпеток. На його товстій талії був пояс з боєприпасами, і він носив кольт 45 калібру, схожий на той, що був у мене. Одна з його розкинутих рук, розміром із тенісну ракетку, спиралася на пістолет Томпсона із затискачем. Поруч була сумка-мюзет, повна запасних скріпок та великий шматок хліба з маніоки.



Я розслабився і потягнувся поряд із дівчиною. День обіцяв бути довгим.



"Пошепки", - сказав я. Як ви це зробили? Жодного вторгнення? » Це була перша можливість поговорити з нею наодинці.



Вона лежала на животі, повільно курила і на видиху скидала дим.



«Жодних серйозних проблем. Ще. Я сказав Даппі, що передумав - що не хочу ризикувати вторгненням доти, доки у нас не з'явиться Вальдес. Що я боявся, що вони вб'ють Вальдеса в момент початку вторгнення, тому що вони знають, що ми хочемо зробити його президентом, і я не міг ризикувати. Думаю, він мені повірив.



Її шепіт був свистячим, перехоплюючим шепіт, але не голосніше, ніж щебетання комахи поруч зі мною.



«Можливо, ти маєш рацію в цьому», - сказав я. «Ця думка спала мені на думку. Якщо вони не зможуть утримати Вальдеса, вони не дозволять нікому забрати його – живим».



Це була саме політика AX, тема Хоука, але зі зворотним поворотом.



Вона загасила сигарету і згорнулася у улюбленій жіночій позі. «Я йду спати, Нік. Я небіжчик. Не зв'язуйся ні з чим з Даппі - розбуди мене, якщо щось трапиться.



За хвилину вона заснула, тихенько дихаючи, раз у раз тихенько сопучи. Я обернувся на спину і глянув на прозоре блакитне небо. Я зробив ковток теплої жерстяної води з фляги. Коли ми дісталися до уступу, я був досить загальмований, але тепер я не почував себе ні сонним, ні втомленим. За кілька хвилин я взяв бінокль і поповз на схід, наскільки дозволяла кисть.



Єпископська шапка та Цитадель були тепер ліворуч від мене. Гора йшла в долину, де я міг бачити кілька критих соломою хатин, а потім була ще одна вкрита зеленню гора. Біля підніжжя цієї гори починався паркан. Я натренував бінокль і сфокусував його, і через деякий час я зміг підібрати один кут огорожі, блискучий сріблом на сонці. Я був вражений. Паркан був десяти футів заввишки і увінчаний мотками колючого дроту. Щільно зв'язану сталеву сітку, вставлену в бетонне



основа. Мені довелося кисло посміхнутися. Коли ви мільярдер, ви можете дозволити собі все робити правильно.



І Ліда, і Даппі сказали, що парканом близько п'яти тисяч акрів. Була одна брама. Усього одні й вони цілодобово охоронялися.



Усередині паркану, неподалік напівзруйнованого і зруйнованого в тропіках палацу Сан-Сусі, який Анрі Крістоф охолодив, направивши струмок під підлогу, знаходився ще один сучасний палац, збудований П.П. Тревелін. У цього виродка своє маленьке королівство! Його власна армія та власна авіація. І він мав доктора Ромера Вальдеса.



Поки я дивився на куток блискучого паркану, мимо пройшов охоронець, ведучи на повідку поліцейського собаку. У охоронця була поясна кобура та гвинтівка через плече, на ньому був чорний гострокінцевий кашкет, чорна форма та високі чорні блискучі черевики. Я сумнівався, що його емблема на кашкеті була черепом і кістками - відстань була надто велика, щоб розібрати його, - але ця чорна форма нагадала мені одне слово.



Гестапо! У мене вже була антипатія до пана П.П. Тревелін, і тепер я виявив, що мені дуже не подобається. Я професіонал і рідко ненавиджу, але я знав, що мене не буде сильно турбувати, якщо мені доведеться вбити Тревеліна.



Дюппі влаштувався поряд зі мною, і я знав, що його чорні назвали правильно. Він справді рухався як привид. Ніхто ніколи не підходив до мене ззаду, але він був. Ця величезна людина на ім'я Дюппі, яка насправді була Діасом Ортегою з КДБ.



Від нього пахло огидним потом. Він дивився на мене каламутними карими очима, білки яких мали легкий шафрановий відтінок і були поцятковані червоними прожилками. За мить він обдарував мене білою зубастою усмішкою.



Що ти думаєш, Блан? Ми дістанемося туди і витягнемо Вальдеса?



Я знизав плечима і перетворився на Сема Флетчера. "Чому б і ні? Звідси не виглядає так складно. Із парканом може виникнути невелика проблема, але ми зможемо його зламати.



Дюппі кинув на мене чавунний погляд. «Ага, бланк. І охоронці, і собаки, і зомбі».



Я збирався щось сказати, але забув, що саме, і мій рот прочинився. Потім мені вдалося сказати: "Зомбі?"



Він широко посміхнувся. «Ага, бланк. Зомбі. Старий П. отримав їх, чувак. Він старанно працює з них, постійно працює, і він їх господар, і вони роблять П.П. скажи роби. Ти не віриш у зомбі, блан?



Якщо він хотів грати в ігри, зі мною все було гаразд. Я посміхнувся у відповідь і сказав: Ні, Даппі. Я не вірю у зомбі. Що за хитрощі? "



Нарешті він відвів від мене погляд і порився в кишені, шукаючи зім'ятої пачки місцевої сигарети «Сплендідс». Різкий дим нагадав мені китайські сигарети. Даппі випустив дим через широкі ніздрі і потягнувся до бінокля.



«Я не говорю, що вірю в зомбі, бланк. Я теж не говорю, що не вірю в зомбі. Все, що я говорю, це те, що П. змусив зомбі працювати на нього. Теж підлі виродки.



Це все, що він міг сказати про зомбі. Він довго мовчав, уважно вивчаючи місцевість Сході. в окулярах. Нарешті, не знімаючи окулярів, він знову заговорив.



«Приходь темно, бланк, ми втрьох спустимося в ту долину і знайдемо хумфорт у джунглях. Немає жодної справжньої будівлі, нічого, крім галявини, але це все одно церква вуду. Той, який Papa Doc та PP не знаю, я Тоді, можливо, ти побачиш щось ще, чого не розумієш”.



«У нас немає часу на цю вуду-погань», - сказав я. «Якщо ми збираємося зробити це, ми маємо зробити це швидко. Дуже швидко. Успіх не триває вічно».



Він відрегулював шкалу фокусування бінокля. Де ти зустрів Свон, блан?



"Нью Йорк." Не бреши.



Скільки вона тобі платить?



«Тисяча на місяць. Бонус, якщо я витягну Вальдеса живим. Непогано для запаморочливого мислення.



Він уважно вдивлявся в окуляри. «Хммм – тисяча доларів на місяць. Може, я помиляюсь, блан. Може, мені теж треба піти найманцем, ти гадаєш?



"Це твоя справа", - коротко сказав я. «Я борюся за гроші. Я даю чесну міру».



«Я не сварюся, блан. Загалом не сварюся. Але чесно, чесно – отримуючи всі ці гроші, ви повинні найбільше ризикувати, виконувати небезпечну роботу, га?



Я погодився на це. Мені було цікаво подивитися, до чого все це спричинило.



- Ти ніколи раніше не був на Гаїті, блан?



У мене було кілька років тому, але я не міг цього визнати. Я сказав ні.



Дюппі поклав бінокль і подивився на мене своїми червоними очима з прожилками. - Значить, ти нічого не знаєш про Гаїті, бланк. Я тут давно. Свон, вона народилася тут. Отже, ми робимо планування, Блан, а ти будеш жеребцем, га? Ви професійний боєць, а ми з Лебедем – мислителі, га? Так ми робимо, бланк.



Він намагався спровокувати мене з якоїсь причини.



Я не думав, що він справді купив історію Сема Флетчера, але навіть у цьому випадку він не міг знати, хто я. Якщо лише Ліда йому не сказала. Я не думав, що в неї було чи буде. Я сумнівався, що вона знала, хто такий Дуппі насправді.



Я також сумнівався, що Дуппі знав, що я помітив його. Якби він знав, або якби він знав, що я був AX, він би розібрався зі мною раніше. Вимушений розтин карт. Він цього не зробив, тому я вирішив, що я все ще має невелику перевагу.



отже, я теж не хотів форсувати справи. Ще немає. Я курив і грав у розслабленість і впевненість, вивчав його плечі, біцепси і тулуб і знав, що якщо мені доведеться битися з ним у чесному бою, це буде страшенно бійка. Я знав багато трюків, і з цим величезним персонажем мені знадобився б кожен із них.



Коли Дюппі знову заговорив, у його голосі пролунала легка усмішка. Він знав, що я не дзвонитиму йому, і тому назвав мене курчам. Мені це сподобалось. Коли почалося розтин карт, це дало мені трохи більше переваги.



«Отже, ми робимо це, як я говорю, і, як каже Свон, бланк. Сьогодні ввечері ми поїдемо в долину, в джунглі, і заберемо інший блан. Чоловіче ім'я Хенк Віллард. Думаю, Свон тобі все про нього розповість? Вона каже, як хунган і мамбо вже давно ховають цю білу людину? Як йому погано і він готовий нам допомогти? Вона тобі все це сказала?



"Вона сказала мені." Коли ми були на березі та на півдорозі до гори, вона сказала мені.



Дюппі глянув на мене. - Цей інший блан, цей Хенк Віллард, він найманець, як і ви. Добре, що ви допомогли його врятувати – усі ваші порожні гроші мають триматися разом.



Він відповз, і я дивився, як він жує хліб із маніоки, а потім знову засинає. Він більше не дивився на мене і не говорив.



Ліда все ще спала. Я хотів спати, але не міг, тож знову повернувся до бінокля.



Село все ще тліло. Залишилася тільки маленька французька церква, її біле каміння залито сонячним світлом. Група біженців зникла, як і джип та «Тонтон Макут». Ні звуку, ні звуку вертольота. На даний момент сцена була мирною, безтурботною, безтурботною патиною старої Франції, накладеною на темну Африку. Дикі кавові та бананові дерева росли на пишних схилах та в долинах, а плоди хлібного дерева та орхідеї перепліталися один з одним. За долиною біля підніжжя; Круті підйоми нашої гори заросли густим лісом і джунглями, і я міг бачити, як Хенк Віллард міг переховуватись усі ці місяці.



Справа в тому, що у файлах AX був Хенк Віллард. Фрілансер, солдат удачі, п'яний на півставки і найманець на повну ставку. Йому під тридцять, він із маленького містечка в Індіані. Один із безтурботних і химерних хлопчиків, що літали на винищувачах під час корейської війни, був подвійним асом і ніколи не зміг повернутися до громадянського життя. Не терпів і дисципліни, тож після війни його швидко розлучили. З того часу він літав по всьому світу, керуючи всім, що могло відірватися від землі, і працював на тих, хто йому платив. Під час останньої спроби вторгнення в Гаїті Віллард літав на старому В25 і намагався бомбити Папа Дока в Порт-о-Пренсі.



Я не міг утриматись від усмішки, коли подумав про це зараз. Хенк Віллард не досяг великого успіху. Він скинув дві бомби, промахнувся повз палац на півмилі, і обидві бомби виявилися нерозірваними. Через кілька хвилин B25, ящик, скріплений за допомогою слини і скотчу, позбавився привиду, і Вілларду довелося розбитися і приземлити його в джунглях. З того часу про нього нічого не було чути.



Папа Док і тонтон-макут оточили інших загарбників, влаштували їм швидке випробування і як попередження повісили їх у різних частинах країни. Їхні тіла були підвішені, укладені в залізну клітку і підвішені в ланцюгах, і, принаймні так мені сказала Ліда, все ще гнили по всій країні. Папа Док призначив нагороду у десять тисяч доларів за Хенка Уілларда.



Я був спантеличений цим, коли зняв окуляри, протер очі і зізнався, що нарешті зможу заснути. Десять тисяч доларів – це спокуса! Проте Вілларда ніхто не продав. Поїхали показати, як сильно вони, мабуть, ненавидять Папа Док. І П.



Коли я засинав, барабани знову почали татуювати. Тихий постук і гуркіт, які я не міг виявити через розсіяну гірську акустику. Барабани продовжували говорити, все голосніше і голосніше, похмура і нескінченна перкусія, яка нарешті заколисувала мене.



Крик розбудив мене. Чи не людський звук. Довгий протяжний крик повітряного тертя про гладкий, перегрітий метал. Я перекинувся і впав на коліна з пістолетом 45 калібру в руці. Ліда і Даппі не спали, присідали і дивилися на всі боки.



Даппі жестом показав мені вниз. На лівій руці в нього був напоготові пістолет Тома.



Дівчина, що прокинулася від несподіваного жаху, дивилася на мене з відкритим ротом. "Що в ім'я Христа?"



Я знову зітхнув. Вона була страшенно близька до! кличе мене Нік.



Даппі був у окулярах і дивився вниз схилом! позаду нас схил, яким ми працювали напередодні ввечері! За мить він поманив нас і грубо засміявся.



«Нічого спільного з нами, Блан. Лебідь. Приходьте подивитися! Та нічого, окрім барахла.



Ми підповзли до нього і взяли по черзі бінокль. Відпрацьована ракета розлетілася вщент об грудку гібіскуса і безсмертник пуансеттії. Білий метал, тепер зазубрене тверде сміття, валявся розкиданим, зловісний контраст зі світом сутінків, що повільно падали.



Я був напружений. Я дивився на Ліду та Даппі. Особливо на Дуппі.



Ліда могла бути актрисою та позером, але я не думав, що зараз вона прикидається здивованою. Вона дивилася на нас, її рот був відкритий, її карі очі широко розплющилися від питання.



«Що, чорт забирай, це було? Це? Вони стріляють у нас? »



Я дозволив Дуппі забрати його. Спостерігаючи його.



Він скоса глянув на мене, поплескавши її по плечу. «Тато Док і старий П.П. вони мають ракети, Свон. Стріляйте в них із Цитаделі геть там. Зомбі збудували собі пандуси. Вже тиждень вони стріляють, тренуються, і я не говорю вам раніше, тому що не хочу вас турбувати. Думаю, у тебе зараз дуже багато занепокоєнь.



Ліда подивилася на мене, а потім знову на Дуппі. Її очі звузилися, і я побачив, як вона починає складати всі разом. Вона, звісно, ​​знала, що доктор Ромера Вальдес був фізиком. Але я дав їй чистий листок - вона не знала про ракети до цього моменту.



Вона сказала: Ось чому вони вбивають людей і очищають їх від землі. Ракетний полігон».



Даппі кивнув головою. «Ось чому, Свон. Але нас не турбує, як я сказав. Папа Док та П.П. я думаю, вони не в своєму розумі. Ракети не годяться, зовсім не годяться. Вони летять на всі боки, ці ракети, і весь час трощать себе».



Він вказав на село, що димить у сутінках, що наближаються. «Я думаю, можливо, вони спробують вразити це ракетами – навіть близько не підходьте. Не звертай на нас уваги, Свон. Ми заберемо Вальдеса від них, вони більше не зможуть стріляти ракетами».



Ліда впала на землю з приголомшеним поглядом: «Ракети! Боже мій, ракети! »



Даппі не дивився на мене. Він почав збирати своє спорядження. Він ніс її рюкзак та сумку-мюзет, а тепер почав натягувати ремені безпеки.



"Скоро темніє", - сказав він. «Краще приготуємось до переїзду. Нас чекають у лісі. Після того, як ми маємо подолати багато миль, щоб до ранку зайняти позицію».



Нарешті він глянув на мене. "Правильно, Блан?"



Я фальшиво посміхнувся й кивнув головою. "Вірно, Дуппі".



Я почав це розуміти. Щоб зрозуміти хоча б частину того, що відбувається. Це було досить дивно, але така назва гри.



Барабани, на кілька хвилин заглушені ревінням ракети, знову відновили приглушену пульсацію.



Розділ 9






Єдине, на що я не розраховував, то це на те, що Хенк Віллард дізнається Сема Флетчера в обличчя. Може, мені варто було подумати про це, бо солдати щасливих людей час від часу збираються разом у барах та клубах по всьому світу, але я цього не зробив.



Уіллард, худий хлопець у розірваній офіцерській рожевій та рваній, але чистій сорочці OD, швидко все зрозумів. Він мене не видав. Що він справді дав мені, то це один погляд розмитих сірих очей, який все сказав - я не Сем Флетчер, і він знав це. І він хотів, щоб я знав, що це знає. Я подумав, що його закритий рот буде мені чогось коштувати, і мав рацію.



Ліда, Даппі і я спустилися схилом гори в долину, як тільки стало темно. Даппі знайшов стежку і повів нас на наступну гору, потім ми звернули у вузьку ущелину, яка вела в іншу ущелину, потім ще одну. За останнім яром була велика галявина з однією хатиною та розсипом навісів, покритих пальмовим листям. У колі каміння тлів невеликий вогонь. Навколо багаття стояла дюжина чорних і Хенк Віллард.



Даппі та дівчина розмовляли м'якою креольською з чорношкірими на незнайомому мені діалекті, хоча час від часу я ловив слова. Чорношкірі готувалися до церемонії вуду, принаймні я так припустив, бо біля вогню лежав віяло, намальоване в золі та кукурудзяному борошні. З кожного боку віяла було вбито кіл. На одному стовпі був череп, на другому – срібне розп'яття. У вуду багато християнства, хоч і не схваленого церквою.



Я лишався в тіні і дивився. Я подумав, що це все одно нісенітниця, марна трата часу, і сказав так, але Ліда погодилася з Дуппі, що це того коштувало. Пізніше нам знадобиться допомога цих чорних.



Була ще одна жінка, струнка чорна дівчина в червоній ситцевій сукні, з синьою пов'язкою на промасленому волоссі і червоною хусткою, зав'язаною на руках. Місцевий хунган, старий з волоссям, схожим на сіру сталеву шерсть, зробив на лобі дівчини мітку маслом і попелом і простяг їй щось. Барабанщик, що стояв недалеко від мене, почав стукати своєю F козячою шкірою, натягнутою на порожнистий пень. Спочатку не так постукувати, як потирати. Приглушений, похмурий слизький звук, який діяв мені на нерви.



Гоблинський місяць, круглий і жовтий, із зображенням синього черепа, сяяв прямо на галявину. Дівчина підняла річ, яку дав їй хунган, і я побачив, що то лялька. Дуже грубо. Просто шматок ганчірки на палиці, обличчя намальоване на яйці, а до яйця прилипло кілька пасм волосся. Ніхто не мав говорити мені, кого зображала фігурка, але хтось все одно сказав мені. Хенк Віллард.



Він підкрався до мене, сильно кульгаючи. Він зламав ногу, коли розбив B25, і той, хто йому поставив, зіпсував. Він закурив сигарету надувся і зиркнув на мене, м'яко кажучи.



«Вони збираються помирити П.П. Тревелін».



«Тримаю парі, - сказав я, - що це турбує старого П.П. страшенно більше ".



"Скептик, га?"



Я нічого не сказав. Він покурив деякий час, а потім сказав: «Можливо. Я не знаю. Я не такий скептичний, як був, знаю це. Я бачив дивовижні речі з тих пір, як ховався в цих проклятих джунглях. Але я не про це хочу з тобою говорити.



Ось воно. Я спостерігав за дівчиною, яка, як я вважав, була канцо, ученицею жерця вуду, як вона наспівувала маленьку рвану ляльку, потім плюнула на неї, підняла її над головою і люто трусила. Барабани посилилися.



- шепотів Хенк Віллард. «Ви не Сем Флетчер. Я знаю Сема. У мене був лист від нього якраз перед тим, як я прилетів сюди уламки - Сем прямував до Умуохіаги в Біафрі, і він хотів, щоб я приєднався до нього. Сказав, що зарплата страшенно хороша. Але я вже підписав контракт з якимись божевільними ублюдками, щоб вторгнутися в це смердюче місце, і тримаю слово, що часом я не дуже розумний. Жодних мізків».



Вони передавали ляльку серед негрів. Кожен плюнув на це та передав іншому. Ліда і Даппі стояли осторонь, спостерігали і перешіптувалися.



«Я припускаю, що ви з ЦРУ, – сказав Віллард. «Ось щоб подивитися на ті ракети, які П.П. та Папа Док намагаються вдосконалюватись. Я правий?"



То був вихід, і я його прийняв. Я вже знав, що застряг з Віллардом, так що я міг би використовувати його якнайкраще. Може, це було не так уже й погано. Інший індіанець на моїй стороні може стати в нагоді.



Тому я кивнув, граючи таємничу частину, і сказав: Добре. Отже, ви здогадалися. Чому ти мене не видав? "



«Хочеш сісти? Ця нога вбиває мене, якщо я стою на ній надто довго».



Він упав на землю, і я сів поруч із ним. Лялька майже досягла Ліди та Даппі.



"Мені потрібно вибратися з цієї проклятої країни", - сказав Віллард. «Мені пощастило, але це не може тривати вічно. Всі решта учасників вторгнення мертві, повішені, а за мою голову Папа Док отримав пекельну ціну. Я хочу вибратися з цього місця та повернутися до Гонконгу, де Май Лін витрачає всі мої гроші. Май Лінг – моя постійна дівчина. Євразійська і страшенно смачна страва. Все, що я роблю тут, це думаю про Май Лінг».



Я сказав, що мене не особливо цікавило його особисте життя чи його відсутність. Що ти хочеш від мене, Віллард?



Він закурив ще одну сигарету і зашепотів між складеними долонями. «Я хочу вибратися з цієї дірки. Ви допомагаєте мені, і я вам допоможу. Я знаю, що у вас, хлопці із ЦРУ, завжди є способи вибратися звідси. Візьми мене із собою, і я твій чоловік. Що-небудь. Мені начхати, що це таке. Я досить гарна людина із рушницею.



Я дивився на нього. Що примушує вас думати, що там буде перестрілка?



Блідо-сірі очі Уілларда на мить затримали мої очі, і він посміхнувся. «Чорт забирай, чуваку! Ви приходите сюди навантажений ведмедем, з Дуппі, яка, як я знаю, вбивця, і з Чорним лебедем – я теж знаю про неї – і ви питаєте мене про це! Але, гадаю, я міг помилятися. Може, ви прийшли збудувати дамбу для чорних, га?



Я вирішив. «Добре, Віллард. У тебе угода. Але зрозумій одне – ти підкоряєшся мені! »



“Звичайно звичайно. Але є ще один момент».



"Завжди є. Яка?



«Навіть якщо я виберусь із цього, маю невеликі проблеми з Державним департаментом».



Це було зменшення.



- Я чув, що ви, співробітники ЦРУ, кладете багато порошку. Думаєш, чи ти зможеш виправити це для мене за допомогою держави? Значить вони не заберуть мій паспорт? "



Я був дуже здивований та показав це. "Ви маєте на увазі, що вони ще не зробили?"



Він усміхнувся мені, і раптом мені сподобався цей хлопець. У нього був зуб спереду і худа руда борода, і він виглядав не надто розумним американським хлопчиком, який чомусь помилився. Невинний. Щось на зразок хама, але переважно добротне. Звісно, все це було неправдою.



«Мені пощастило, – сказав він. «Але цього разу Держава, напевно, прибиває мене до хреста. Якщо ви не допоможете мені.



Яструб може творити чудеса, якщо замислиться. Я сказав: Добре. Жодних обіцянок, але я подивлюся, що я можу зробити.



Це все, на що ми мали час. Чорна дівчинка принесла нам ляльку, і ми плюнули на неї і повернули їй. Її гладке смагляве обличчя було блискуче від поту, і вона показала багато білих очних яблук, коли вона дивилася на мене, я думаю, не бачачи мене взагалі.



Вона повернула ляльку хунгану та простягла йому. Ліда спіймала мій погляд і поманила мене до гурту. Я приєднався до них, а Віллард шкутильгав поруч зі мною.



Хунган вийняв із кишені срібну ложку і почав копати яму біля кола з каміння. Мені знадобилася мить, щоб зрозуміти, що він копає крихітну могилу.



У голові могили було посаджено розп'яття з гілок. Догори ногами. Хунган обійшов рвану ляльку і щось пробурмотів. Я розібрав слово Рутібель.



Ліда відійшла від Дуппі і встала біля мого ліктя, я тепер шепотіла мені на вухо.



«Рутібел – демон. Один із помічників сатани. Це справді могутній обох».



Я сам був трохи вражений, але сказав



куточком рота: «Вишукана леді. . Під враженням від хитрощів вуду.



Вона стиснула мою руку. "Не треба! Не говори так. Не зараз. НЕ тут."



Хенк Віллард сказав: «Я просто щасливий, що я не старий П.П. сьогодні вночі. Навіть якщо сучий син мільярдер. Знаєш, це його справжнє волосся на яйці. Один із його слуг контрабандою вивіз їх.



Всі вони були якимись чокнутими, і зараз, можливо, мені було не набагато краще. Я підвела очі і побачила на собі погляд Дуппі. Ці почервонілі очі були холодними й шукаючими, а його товсті губи ворушились у напівсмішці. Даппі, подумав я, не особливо вразив усією цією нісенітницею вуду. Дюппі думає про мене, гадаючи, чи не доведеться йому вбити мене. Я знав цей погляд. Але чому? Цього я не знав.



Хунган поклав ляльку в крихітну могилу та накрив її. Ще паси та заклинання. Рутібел це і Рутібел.



Дівчина повернулася із горщиком екскрементів. Великий гарбуз, розрізаний формою миски, наповнений людськими екскрементами. Хунган кинув усе на могилу і промимрив ще прокляття, обидва. Ніхто не сказав жодного слова. Я відчув раптове шалене бажання розсміятися, але не міг, та й не хотів би. Це було б зовсім безглуздо.



Барабан накотив яскраве татуювання, і дівчина перестрибнула через могилу та почала танцювати навколо неї. Я штовхнув Ліду. «Хіба цей барабан небезпечний? Так голосно?"



Вона похитала головою, не дивлячись на мене. Вона здавалася чарівною танцюючою чорною дівчиною.



Ні. Охоронці П.П. сюди вночі не зайдуть. І тонтон-макути теж – адже вони теж гаїтяни. Вони всі бояться розповіді. Особливо Рутибель, обох. Тут ми у безпеці.



Я був трохи на межі, і це позначилося у моєму голосі. "Добре", - проскрипіла я. «Давай візьмемо Дуппі і будемо в дорогу. Я хочу бути за воротами PP, коли сходить сонце. Досить, вистачить».



Ліда взяла мене за руку. Вона почала його гладити. Як вона погладила його тієї ночі в церкві вуду у Нью-Йорку. Її холодні пальці торкнулися моєї долоні.



"Ще ні", - сказала вона. “Почекайте трохи. Просто дивіться – дивіться, як танцює дівчина, і дивіться, що відбувається». У цих словах було подих, ніби вона їх змушувала. Я раптово відчув її тремтіння.



Якого біса! Ще одна оргія? Згодом йде від нас.



Чорна дівчина якимось чином поділилася. Вона танцювала навколо могили, піт блищав на її атласному тілі, її голова була закинута, очі напівзаплющені, її гострі груди підстрибували вгору й униз. Інші люди зімкнулися, утворюючи невелике коло. Вони почали тихенько плескати в долоні такт барабану.



Дівчина видала звук, наполовину стогін-наполовину зойкнувши, і, здригнувшись, упала на землю біля могили. Вона лежала, простягнувшись і корчачись, уткнувшись у таз.



Був звук, схожий на звук коня, що наближався до кобили. Дюппі стрибнув у коло, відштовхуючи чорних своїми масивними руками, і впав на дівчину. Він врізався в чорну дівчину, що звивається, і вона закричала, а потім підійшла йому назустріч і схопила його своїми довгими тонкими ногами, і люди, що спостерігали, зітхали, як легкий вітерець, і продовжували плескати, поки вони дивилися. Барабан почав відповідати ударам Дуппі.



Ліда вкусила мене за вухо. Її дихання було у вогні. Вона потягла мене. «Давай, – сказала вона. «Просто пішли! Ви. О, ти мужик! Давай.



Вона повела мене назад у кущі, впала і притягла до себе, і це не могло тривати й дві хвилини. Але що за дві хвилини!



Коли все закінчилося і вона перестала зітхати, зітхати, стогнати і говорити, вона пролежала хвилину чи дві із заплющеними очима. Потім вона холодно подивилася на мене і сказала холодним тихим голосом: «Ти маєш рацію. Ми не можемо більше гаяти тут час. Нам краще розпочати.



То була моя дівчинка. Зроби це і забудь. Надягніть сухі трусики і займіться справами.



Я подумав, що якщо я виберуся з цього і доповім Хоуку, я залишу цей момент осторонь. Старий все одно не повірить.



Розділ 10






До світанку залишалося ще три години, коли ми спустилися з протилежного боку гори. Кривавий місяць, що зблід у міру старіння ночі, поринув у долини, і останні дві години ми провели в повній темряві. Дюппі провів нас вузькою стежкою, яка звивалася і крутилася, як божевільна змія, і зробив це з апломбом корінного жителя Нью-Йорка, що перетинає Таймс-сквер. Ліда йшла за ним, а я відставав, час від часу допомагаючи Генку Вілларду. Я бачив його ногу з гротескно деформованою нещодавно вилікуваною кісткою. Йому дорого варто було йти в ногу з часом, але він непогано справлявся. Він не мав особливого спорядження - тільки одяг, в якому він стояв, і старий британський автомат Стіна. Він мав господарську сумку, повну 9-мм патронів до рушниці. Сумка для покупок була від Macy Herald Square. Я спитав його про це. Під час однієї з небагатьох перерв, які дав нам Дуппі, Уіллард пояснив. Якби це можна було б назвати поясненням.



Він знизав плечима і обдарував мене своєю зламаною зубастою усмішкою. «Проклятий сміх, чи не так?



Компанія ded with me, мабуть, займалася постачанням та логістикою через Mad Magazine. Я точно знаю, що вони купили базуки у торговця барахлом у Нью-Джерсі. Жодна з них не працювала. Я так і не дізнався, де вони взяли реліквію, в якій я летів, але перед самим злетом вони вручили мені цей Стін і половину господарської сумки, повної патронів. У випадку, кажуть мені, мене підстрелять, і мені доведеться пробиватись до виходу. Є шанс, що я спробую того рому, Семе. Ця проклята нога мене вбиває».



Я сказав «ні» рому, пам'ятаючи про його справу. Коли був випадок, він був п'яним. Так само я міг би використати знімок Барбанкура.



"У Дюппі випивка", - сказав я йому. «І Дюппі триматиме це, доки все не закінчиться. Достатньо часу, щоб випити, коли це станеться, і коли ви поїдете з Гаїті. Тоді ти можеш напитися до смерті, мені байдуже.



Ми не могли бачити один одного в темряві, але я зробив голос грубіше. - Я маю на увазі, Віллард. Ти заплутаєш мене, і я дам тобі тут гнити! "



«Добре, Сем. Добре! Марно паритися про це. Я просто подумала, що випивка нікому не зашкодить.



Він упустив його і продовжував розповідати мені, що B25 не мав прицілу для бомби - його роботодавці не могли його собі дозволити - і що він скинув бомби за мертвим рахунком. Пропустити палац і Папа Док, потрапити на Залізний ринок та смітник.



Він посміхнувся. - У будь-якому разі, прокляті бомби були порожніми. Мабуть, навіть не озброїлися. Лише Христос знає, де вони їх купили».



Я хотів, щоб Хенк Віллард був щасливий і відданий мені. Пістолет Стіна буде метати 550 пострілів за хвилину, і може настати час, коли мені це знадобиться. Я вдав, що мене цікавлять його нещастя.



- Хіба це не було частиною твоєї роботи, Хенко? Оглянути бомби перед тим, як злетіти в цей шалений політ?



Він посміявся. «Я нічого не знаю про бомби. Заради Бога, я був льотчиком-винищувачем. Я ніколи раніше не літав на бомбардувальнику. Я сказав їм, що був, коли вони найняли мене, тому що я був розорений і потребував тесту. Я також зрозумів. П'ять тисяч доларів, менше того, що я повинен був дати чорним за те, що вони ховалися і годували мене. Прямо тут, у поясі із грошима».



"Це має доставити вас до Гонконгу", - сказав я.



«Твій трах із А, буде. І Май Лінг. Господи, мені сниться ця баба щоночі».



Я зітхнув і похитав головою. Хенка було затримано у розвитку. Дитина все ще бере участь у корейській війні. Досі використовую застарілий сленг на той час. Загалом, я визнав, ми були досить сумною маленькою армією. Чокнутий, як Віллард, Ліда з її мріями про велич і помсту, я намагаюся зробити неможливе, тому що Хоук сказав це зробити.



Інша річ Дуппі. Даппі – Діас Ортега – точно знав, що робив.



Саме тоді він сказав: Добре, там ззаду. Ви бланшуєте. Давайте перемістимо це, так. Треба потрапити туди і сховатись до того, як прокинеться сонячна кома. Або ми мертві чоловіки.



Ми зробили це. Ми зупинилися в клубку вологих джунглів, густих і зарослих виноградною лозою. Навіть Дюппі зітхнув з полегшенням, кидаючи своє спорядження та рюкзак Ліди. Хенк плюхнувся на землю, застогнав об ногу, і заснув. Ліда також. Я зняв свій рюкзак та сумку-мюзет, але тримав автомат у руці. Дуппі зробив те саме.



Він підійшов, присів поруч зі мною навпочіпки і сказав, що можна курити. «Поки що у нас все гаразд, Блан. Ми на кінці узбіччя, що висувається з гори в долину. Ми маємо будинок на дереві, я покажу вам, коли він буде досить світлим, і ми побачимо всю долину вгору і вниз. Загляньте всередину паркану і багато землі П.П. Навіть побачити його будинок та басейн, побачити квартали зомбі, побачити багато всього з того старого дерева».



Їдкі випари його "Чудового" пливли в моїх очах. Я змахнув дим і сказав: «Повернемося до зомбі, га? Що це, Дуппі? Яке справжнє подання? Якщо ми збираємося працювати разом і схопити цього Вальдеса, я думаю, мені слід знати все, що ви знаєте. Як на рахунок цього? »



Я чекав. Насторожений, як ніколи. Я доклав усіх зусиль, щоб переконатися, що його Томпсон у безпеці, і тепер я чекав, коли він вкусить, а його не було. Він мовчав жодної хвилини. Я дивився, як його сигарета світиться у темряві.



Потім він розсміявся глибоким гуркотом басу. «Дай мені дещо сказати, блан. Просто чорт забирай. Зі мною щось трапилося. Якось я мудрий алек, як і ти, і сказав людині-вуду, що все це багато дрібниць. Як ти.



«Він просто подивився на мене, цю людину, і сказав, іди та знайди яйце. Будь-яке яйце. Бери з-під курки, хочеш. Тоді принеси мені сюди. Я сміюся, але це роблю. Я знайшов яйце в порядку від мого друга, і я знаю, що це яйце щойно вилупилося. Я віддаю його людині-вуду, і він каже, що мені потрібно випити склянку холодної води. Холодна вода.



"Я роблю це. Потім він сказав мені покласти яйце в склянку з водою. Він не чіпає яйце. Ніколи. Потім він проводить рукою по склу, каже щось вуду, дивиться на мене і каже - а тепер розбий яйце". я сміюся і розбиваю яйце.



«Це яйце круто, блан!»



Дуппі замовк, чекаючи на мою реакцію. Історія була добре розказана, його глибокий голос правильно розмальовував нюанси. Мені було цікаво, як він звучав, коли він не зображував неосвіченого наполовину креолу, наполовину чорного, який він використав зі мною. Діас Ортега здобув освіту у Москві.



"Хороша історія", - сказав я. І якщо це правда, я вражений. Але я не розумію, яке це має відношення до зомбі П.П., якщо такі є.



Він знову засміявся. «Тебе важко переконати, блан. Я більше не намагаюсь. Зачекайте, поки світло, і дозвольте побачити себе. Тепер старий Даппі трохи спить. Це місце досить безпечне, але не рухайся. Може, впадеш зі скелі і зламаєш собі шию.



Він звучав обнадійливо. У мене не вистачило духу сказати йому, що я не збирався падати зі скелі.



Я чув, як він заспокоювався, шелестів і метався на якийсь заклинання, а потім почав трохи хропіти. Напередодні ввечері він не хропів. Це був лише божевільний здогад, але я вирішив її зіграти. Я встав навколішки, рухаючись легко і беззвучно, а потім зобразив пару хропіння і легке важке дихання.



Даппі грав у гру десять хвилин. Потім він перестав хропіти, і я відчув, як він слухає. Я ахнув, пирхнув і розпилив невелику колоду. Я переконав його, бо через хвилину я почув, як він віддаляється, його великі дупи дряпають камінь. Я йшов за ним, стоячи рачки, з особливою обережністю, рухаючись тільки тоді, коли він це робив. Двічі він зупинявся, прислухаючись, і я завмирала. Я знову був на каліші, і камінці та уламки хльостали мене.



Він зробив більше шуму на калічі, і йому було легше йти за ним. Потім він зник. Без звуку. Нічого. Я присіла, неглибоко дихаючи через рот, і запитувала себе, чи використовував він вуду, щоб виростити крила?



Я знову чув його. Через мене. В повітрі. Ублюдок був на дереві!



Я згадав, що він сказав про будиночок на дереві, і почав обмацувати темряву, недалеко від стежки. Мені пощастило, і я знайшов його за хвилину. Дерево з товстими стволами та гладкими стволами, до яких були прибиті дерев'яні поперечки для лазіння. Я встав, перерахував чотири поперечки, потім знову став на карачки і поповз уперед стежкою, щоб добре розглянути дерево спереду.



Я встиг побачити мерехтливе око його маленького ліхтарика зверху. Він швидко блимав білим і швидко, заїкаючись, заморгав, а потім згас, і все. ДОБРЕ.



ДОБРЕ. Промінь спрямований у бік садиби П.П. Що, чорт забирай, було в порядку?



Я тоді не мав часу думати про це. Я почув, як він спускається з дерева, і побіг назад стежкою, все ще стоячи рачки. Я повернувся на своє місце, знову булькав і хропів, коли він повернувся і встав, прислухаючись, потім плюхнувся і справді заснув. Він не хропів.



Я не зімкнув очей. Я записав на плівку всі недавні події, від першого телефонного дзвінка Хока до теперішнього часу, і дозволив їм крутитись у моїй голові. Я вирізав, редагував, виправляв та екстраполював, і зрештою у мене вийшов досить дивний монтаж. Я багато гадав, деякі з освіченої різноманітності, деякі з типу виходу, і коли світанок просочувався крізь гай дерев аки, я знав приблизно те, що знав раніше. Дюппі грав у якусь власну підступну гру. Самостійно. Ліда про це не знала. Хенк Уіллард у цьому не брав участі; він займав позицію «випадок-1», яка не має відношення до ситуації. Це було між мною і Дуппі. Він знав це з самого початку. Я тільки підозрював, але тепер я також це знав.



Кому він сигналізував усередині PP Ділянку Тревелін площею 5000 акрів? Чому?



Як, чорт забирай, ви змогли створити раціональну картину з таких розрізнених частин? Дуппі – Діас Ортега – був співробітником КДБ. Commie.; П.П. та Папа Док були фашистами та ненависниками комуністів. Зрештою, це було схоже на старий анекдот – хто, що кому робив та хто за це платив? Я заснув на світанку, і я не мав жодних відповідей.



Я знав одне – Дуппі досі вів ведучу. Це треба було зупинити. Я повинен був взяти його на себе і очолити, трохи підштовхнути його, подивитися, чи не помилиться він.



Я проспав до полудня. Коли я встав, замерзлий і замерзлий, у моєму звичному огидному настрої, Даппі і Ліди не було видно. Хенк Віллард розігрівав фляжку розчинної кави над банкою Стерно. Я приєднався до нього та приготував собі каву.



Коли я зробив перший ковток гарячого гіркого, я подивився на Вілларда. "Де вони?"



Він кивнув угору, потім вказав худим брудним пальцем. «У будинку на дереві. Гадаю, виглядав місцевість. Мене запросили, але я з цією ногою ні на які дерева не лазю.



Минулої ночі, у темряві, до цього дерева здалося, що відстань становить милю. Тепер я побачив, що до нього близько тридцяти ярдів. Дерево являло собою високу, похилу кокосову пальму, що притулилася в чагарниках аки, хвойних і залізних дерев. Навколо стовбурів росла дика бавовна. Я пошукав будинок на дереві і спочатку не міг його побачити.



Хенк почухав і посміхнувся крізь руду бороду. «Говорячи про місцевість, я пам'ятаю, як одного разу...»



"Заткнися", - сказав я йому. "Занадто рано для цього лайна". Я ошпарив рот паршивою кавою і продовжив пошуки будиночка на дереві і, нарешті, помітив його.



Милий. Дуже розумний. Хтось використовував сталеві троси та талрепи, щоб обтягнути навколишні дерева



і утворити щось на кшталт ажурної зеленої клітини. І насправді це був не будинок на дереві, а плоска платформа розміром приблизно 10 х 10, закріплена на дві третини висоти пальми. Троси та талрепи були пофарбовані у зелений колір. Це була хороша професійна робота і мені було цікаво, як довго вона там пробула. І чому? Чомусь я не думав, що винні місцеві чорні. Така робота і пов'язане з нею планування були трохи вищими за їхні можливості.



Я повернувся в кущ, щоб заспокоїтися, і поки я був у ньому, я перевірив Люгер, шпильки та Кольт .45. Коли я повернувся, я взяв Томмі пістолет і пішов до пальми. Хенк Уіллард зі нудним виглядом грав скаутським ножем зі зламаним лезом. Він обережно посміхнувся до мене і промовчав. Проходячи повз мене, я похитав головою. Якби не пістолет Стіна поруч із ним, ілюзія була б повною: старіючий орел-розвідник грає в кемпінгу. Я знову загравав з думкою, що все це було вигадкою, що ця провальна та провальна місія насправді не виконувалася. Телефон дзвонив будь-якої миті, я прокидався і відповідав на дзвінок, і у Хоука була справжня місія для мене.



Коли я підійшов, Ліда спускалася з дерева, як мила мавпа. Її довгі ноги якраз підходили до поперечок.



Я схопив її за талію і підняв. Вона засяяла і поцілувала мене. Вона була схвильована.



"Я бачив його. Я дійсно бачив його, Сем. Ромера Вальдес. Він був у джипі під посиленою охороною». Вона вказала на схід. - Думаю, його везли до Цитаделя. Є нова дорога, щойно збудована. Доходить до вершини. Він повинен працювати в Цитаделі щодня і повертатися сюди, до П.П., уночі.



Я обійняв її за плечі. "Ви впевнені, що це був Вальдес?"



Ліда подивилася на мене. «Що змушує вас питати про це? Це майже як би ви ...



Вона замовкла і спохмурніла, її нижня губа застрягла в маленьких білих зубах.



Я міцніше стиснув її плече. "Ніби я що?"



Її гладке смагляве обличчя спантеличено зморщилося. «Я… о, я справді не знаю. Я зараз збентежений. Зрештою, я не бачив Ромери п'ять років. Але… це ніби ти читав мої думки.



Я тримав її подалі від себе, підняв її підборіддя кулаком і змусив подивитися мені в очі. «Ви не впевнені, що людина, яку ви бачили, справді Ромера Вальдес? Хіба це не так, Лідо? Давай. Розсипати.



Вона кивнула, нахиливши голову до довгого лебединого горла. "Можливо. Я просто не знаю. Даппі каже, що це Вальдес. І він повинен знати - він давно шпигунить звідси. Х - він каже, що п'ять років мають велике значення і що, можливо, Вальдес був хворий, або з ним погано зверталися, навіть катували, і цим усе пояснюється.



"Маючи на увазі?" Я знав, що це не лікар Ромера Вальдеса. Чомусь вони використовували приманку.



Вона притулилася до мене і поклала голову на плече. «Він виглядав набагато старшим. І якось інакше. І те, як він сидів у джипі, такий напружений і ні на що не озираючись. Однак його обличчя було правильне, що я міг бачити через окуляри. Просто щось начебто не так, а я не знаю, що саме. Даппі каже, що я дурень.



"Можливо", - сказав я. "А можливо і ні. Ви думаєте про це деякий час. Як наш друг Даппі сьогодні вранці?



Він відповів на це хрипким пошепком, спустившись із платформи з дерева. «Давай, бланк. Я показую вам зомбі».



Я запитливо глянув на Ліду. Вона знизала плечима і похитала головою. «Я також не знаю про це. Вони справді схожі на зомбі. Я маю на увазі, що вони виглядають так, як я читав, як виглядають зомбі. Іди подивися, а потім скажи мені.



Я заліз на дерево. Щільне чорне тіло Дюппі лежало на дощатій платформі. Йому у вічі вгвинчували бінокль. Його лікті мали порожню банку «Кратіон» з пластиковою ложкою і флягову чашку, все ще заповнену наполовину кавою.



Він простягнув бінокль, не дивлячись на мене. "Ти добре спиш, блан?"



Я ствердно прогарчав і уважно вивчив своє оточення. Хитромудро придумана робота: ми були на вершині високого вузького півострова, продовженні гірського уступу, сильно зарослого виступу, що йде в широку долину. Мережа кабелів утримувала захисний екран з дерев навколо пальми та платформи, але майстерне обрізання та обрізання дозволили отримати широкий і безперешкодний вид на долину внизу та на сході. Це було схоже на хитре дзеркало: ми могли бачити зовні, але вони не могли бачити всередину. Якщо тільки вони не висіли на висоті 300 футів і дивилися прямо нам у горлянку.



Я налаштував фокусування у бінокль. Я сказав, маючи на увазі: Дуже розумно. Солодкий. До того дня, поки його не помітить гелікоптер.



Він хмикнув. «Ми тут, чи не так? Турбуйтеся про це, коли настане час. А тепер, Блан, ти глянь на ворота і скажи мені, що ти бачиш.



Бінокль був чудовий, і сцена стала реальністю з глибиною та чіткістю діорами. Там була велика цегляна сторожка, сталеві та дротяні ворота та охоронці у чорній формі, всі вони були добре озброєні, а в деяких були собаки. Двоє у чорній формі стояли поряд.



у сторожці, розмовляючи та консультуючись із паперами у блокноті, не звертаючи уваги на інших. Інші становили півдюжини охоронців і три окремі купки робітників. Два охоронці у групі. Робітники були одягнені у синю джинсову форму, штани та куртку, а на спині кожної куртки були нанесені білі літери по трафарету: П.П.



Я тихо вилаявся, і Дуппі неправильно зрозумів і посміхнувся. «Справа, бланк? Деякі з ваших уявлень засмучуються? "



Я проклинав П.П. Тревелін. Пиха ублюдка! Власний табір для військовополонених, навіть трафаретом. Вони справді так виглядали, як військовополонені. Я бачив їх тисячі по всьому світу.



Але ніколи не бачив, щоб військовополонені рухалися так, як ці чоловіки. Повільні, жорсткі рухи, ноги, що волочать. Вони ніколи не повертали голови. Вони поверталися всім тілом із болісною повільністю, нахиливши голови вперед і опустивши плечі. Зомбі? Я не купився на це ні хвилини, але відбувалося щось страшенно дивне.



Я нічого не сказав, і це зробило нотку роздратування в тон Дуппі. “Ну що, блан? Що ви на це скажете? Вони зомбі чи не так? "



Я був спантеличений і стурбований, а коли я такий, я можу поводитися грубо. Я трохи приставив йому шпори. «Може, вони всі кататоніки, Даппі. Або П.П. працює спа, і вони хворі на артрит. У будь-якому випадку, я не бачу їх очей з такої відстані. Хіба не так ви кажете зомбі - на їхні очі? "



«Я бачив їхні очі, бланк. Поблизу. Погано, як ці очі на них. Без кольору. Нема нічого. Просто білий дивлюся на тебе. Мертві очі. Я знаю. Я бачив."



Я знав, що він каже правду. "Як ти підібрався досить близько, щоб побачити їхні очі, Даппі?"



Тиша. Я прислухався до руху, до помаху його руки у бік пістолета Томмі на боці. Я грав із шансами на мій бік. Gunfire зіпсувала б угоду, і я не думав, що він готовий до цього.



Він сказав: "Трохи розуму, наскільки я знаю, бланк". Я знаю, от і все. Але ти не повіриш, то забудь. Ви бачите, що вони роблять? "



Я бачив. «Вони ставлять міни всередині паркану. У шаховому порядку з інтервалом десять футів. Цей паркан наелектризований, Даппі?



"Я забуваю". Тепер похмуро. Потім: «Хоча мені здається, що це не так. Reckon PP не думаю, що йому потрібний сік, з ними охоронці, собаки та міни. І зомбі! »



Я почав вивчати місцевість за парканом. Широка дорога, вкрита гравієм, вела вгору покритими квітами та лісовими схилами до великого плоского височини. Я міг розрізнити одне крило будинку, три поверхи з блискучого білого каменю, перед якими виходила широка тераса та балюстрада з того ж каменю. Величезні урни, амфори красувалися довгими вусиками пишних тропічних квітів. Тревелін любив квіти більше, ніж людей.



Зліва, відокремлений від будинку акуратно обгородженими садами та підстриженими кущами, знаходився найбільший довбаний басейн, який я коли-небудь бачив. Акр прозорі блакитна вода оточена плиткою. Одна сторона була зачинена скляним навісом. Там був поплавець, високі та низькі дошки для стрибків у воду, а також різні надуті пластикові птахи та тварини. На кожному кінці водоймища був блискучий білий пісок, що тягнувся за ці милі від берега, і на піску біля високої дошки лежала людина. Темноволоса біла дівчина натирала його лосьйоном для засмаги. Я покрутив гвинт фокусування, щоб краще розглянути.



Навіть з неминучим ракурсом я на кілька миттєвостей добре розгледів цього виродка-мільярдера. Я ніколи не сумнівався, що це П.П. Тревелін. Він виглядав належним чином. Це було приведення типів, але ідеальне наведення типів.



Він лежав на спині, його руки були переплетені під головою. На ньому були великі чорні окуляри. Довга коричнева сигара звисала з рота, як анус, ніс - гудзик, а череп - засмаглий биток з плямами брудно-сірого кольору на кожному вусі.



П.П. у нього не було великих грудей, але його черевце було мініатюрною горою. Дівчина помазала це. Вона налила олію і розтерла, і черевце погойдувалося і тремтіло, як горбок із желе. Я на мить глянув у бінокль на обличчя дівчини. Чекаючи, навіть сподіваючись з якоїсь шаленої причини, знайти там написану огиду. Навіть огиду.



Це була гарна дівчина, гнучка, з довгими кінцівками і, як мені здалося, розвиненими ногами танцівниці. На ній було крихітне бікіні, яке дозволяло її груди розливатись, і вона, мабуть, поголила лобок, інакше я міг бачити волосся. Можливо, П. так сподобалося.



Дівчина була справжнім зомбі. Її очі були напівзаплющені, а губи ворушилися, коли вона говорила, і на її прекрасному обличчі не було абсолютно ніякого виразу, коли вона втирала олію в цю гору старих кишок. Я відчув до неї спалах жалості і знав, що це незаслужено. Вона знала, про що йдеться. Мільярдери не ростуть на деревах.



Я погрозив пальцем Дуппі. "Ось. Подивитися. Це П.П.?" Мабуть, але я хотів підтвердження.



Я був близький до того, щоб полюбити Duppy тоді, як ніколи раніше. Він глянув, і його товсті губи рушили в тому, що могло бути лише огидою та ненавистю. «Ця людина», - промимрив він. «Це сучий син, звісно. Він щойно вийшов, бо я дивився востаннє. Господи Ісусе - я дивуюся, як ця біла дівчинка



Тримаю парі, він пахне окопом.



Я забрав окуляри. «Коли ти маєш мільярд, Даппі, це так. не має значення, як ти пахнеш”.



Його рот сіпнувся, і він холодно глянув на мене. Його очні яблука були жовтяничними та запаленими від червоного павутиння. Він проігнорував мене, відкотився до своєї рушниці Томмі і почав його чистити та розбирати.



Я поклав окуляри назад у басейн якраз вчасно, щоб побачити П.П. щось сказати дівчині. Вона без жодного виразу кивнула і потягла за його плавки. Потім вона нахилилася над ним, її червоний рот був відкритий, і за мить його живіт почало тремтіти.



Мені стало трохи боляче, і я не хотів нічого бачити, у цьому був урок, і я дозволив цьому записатися. Абсолютна впевненість у собі. Його будинок, його басейн, його охорона, його особистий простір та його власна дівчина. П.П. Тревеліну було начхати на майстра, хто що бачив! Він володів косяком. Йому належав світ. Він думав.



Я вивчав нову дорогу, що звивалася по схилах, через ущелини та урвища до Цитаделі приблизно за десять миль від мене. Дорога була вузькою, шириною тільки для джипа, з гравію та щебеню, і це було страшенно вдало, і на її будівництво, мабуть, треба було заплатити мільйон. Декілька груп одягнених у джинсовий одяг «зомбі» все ще працювали над ним, утрамбовували і котили, а поливальна машина повзла, розбризкуючи воду, щоб зв'язати фундамент.



На дорозі не було й сліду чорної форми. Охоронцями тут були Тонтон Макут, вони їхали на вантажівці і спостерігали за джипами зі встановленими на них кулеметами 50-го калібру. Робітники в джинсовій тканині працювали з такими ж жорсткими і незграбними рухами, як і чоловіки біля воріт. Зомбі? Але чому? Навіщо влаштовувати такий фарс?



Тоді я знав. Я був трохи дурний, інакше б упіймав це раніше. «Зомбі» були просто ще одним запобіжним заходом, ще одним способом утримати цікавих або розгніваних чорних подалі від цього місця. То була хороша психологія. Жоден простий селянин не наблизиться до зомбі на сотню миль, якщо зможе допомогти йому.



Ракета утворила тонку смугу, що обпалює, вилетівши зі стартової аппарелі на Цитаделі і пролетівши над долиною. Дуппі крякнув і перекотився на мій бік. Ми простежили за плямою полірованого металу, коли ракета сповільнилася, здригнулася, збилася з курсу і врізалася в пагорб у метушні розірваного металу, Даппі посміхнувся.



- Ці штуки не стоять і гурт. Я давно шпигував і ніколи не бачив, щоб вони стріляли у щось. Не розумію, чому Свон так хвилюється. Тут нема чого боятися! На те, щоб змусити їх працювати ракети, знадобиться сто років.



У мене був бінокль на Цитаделі за десять миль від мене. Цитадель гігантським стрибком стрибнула до мене, і я побачив крихітні крапки, що рухалися по фортечних стінах, і мені здалося, що я побачив сталеві пандуси, блискучі на сонці. Я міг розрізнити довгі ряди іржавих гармат та трикутні насипи ядер. Гармата, яка жодного разу не зробила пострілу.



Ще одна ракета вилетіла з Цитаделі і злетіла в блискуче повітря. Він розпався у повітрі, вибухнувши хмарою чорного диму та металевого дощу.



Я сказав: «Тобі колись спадало на думку, Дюппі, що, може, Вальдес насправді не намагається? Може, він гальмує, саботує, сподіваючись, що щось трапиться – приміром, ми за ним прийдемо».



«Ні, бланк. Я думаю, доктор Вальдес намагається щосили. Папа Док та П.П. подбайте про це - вони не дурні. Лікар Вальдес намагається затриматися, і, я думаю, вони дуже швидко закатували його до смерті. Вмирати довго. Біда в тому, що Гаїті, тату Доку, ще не готовий до ракет. Досі в джунглях, блан. Лікар він лише одна людина і не може цього зробити - і навіть ублюдок П.П. не купиш мізки, приходячи сюди». Даппі засміявся басом.



Я залишив очки на Цитаделі. Він гнив із 1830 року і все ще залишався вражаючим видовищем. Він виступав з мису Бішоп, як ніс корабля, пошарпаний часом і досі незмінний. Двадцять тисяч людей загинули за тринадцять років, які знадобилися, щоб побудувати його. Стіни завтовшки 12 футів, триста гармат, приміщення для п'ятнадцяти тисяч» солдатів. Ніколи не використовувався. Ніколи не доводилося витримувати нападу. Зрештою Анрі Крістоф убив себе срібною кулею, і гармата заіржавіла, і вітер, дощ і щури взяли гору. Цитадель розмірковувала протягом багатьох років, покинута і водночас неприборкана, кидаючи свій тупий ніс у моря тропічної зелені, заглушені хмарами, що пурхали з її веж, як вітрила. Чекаю.



Його час знову настав. У всьому Гаїті не було найкращого місця для запуску ракет.



Більше ракет не було. Мої очі захворіли та сльозилися, я поклала бінокль і подивилася на Даппі. Він повернувся до роботи над своїм кулеметом, натренованими руками збираючи його.



Я закурив. «Вальдес ходить у Цитадель щоранку, повертається сюди щоночі. Під посиленою охороною. Правильно, Дуппі?



Він потер свій шматок олійною ганчіркою, не дивлячись на мене. «Правильно, Блан. Тяжка охорона. Один позашляховик, один позаду, доктор Вальдес посередині. Стража – Тонтон Макут. Богимени. Підлі виродки. Коли вони підходять до воріт, вони передають його людям П.П. "



Якийсь час я курив мовчки.



Дуппі сказав:



Я знаю, що ти думаєш, Блан, але це не працює. Не пробуй Без шансів. Ми просто відстрілюємо собі хвости та даємо всьому світу знати, що ми тут». Його сміх був цинічним. “Тоді це не має для нас великого значення. Ми мертві чоловіки.



Він вірно мене читав. Або майже. Я не збирався розповідати Дуппі, про що я насправді думав.



Я уважно стежив за матовими рисами чорного дерева і сказав: Ти думаєш, ми не зможемо це зробити? Схопити Вальдеса десь на дорозі між воротами та Цитаделлю?



Даппі корчився, сплюнув і сердито глянув на мене своїми червоно-жовтими очима. «Ні, бланк. Я казав тобі! Так не вийде ".



“У нас є гранати. Я маю пластик. Усі четверо мають автоматичну зброю». Я трохи його травив, і мені це подобалося, і я змусив себе здаватися трохи зарозумілим і пихатим.



«Я думаю, що на цій дорозі було б цілком реально влаштувати засідку. Ми матимемо перевагу несподіванки. Я знаю, що нас всього четверо, але якщо ми всі ретельно сплануємо, ми зможемо...



Він не кваплячись повернув пістолет Томпсона, щоб він прикрив мене. Одна рука, мов зв'язка чорних бананів, згорнулася біля спускового гачка. Він не намагався приховати це, але його зубаста посмішка була білою та люб'язною для різноманітності, і від неї у мене по спині пробіг лід. У мене було передчуття, що коли Дуппі посміхнувся і виглядав дружелюбно, він був готовий тебе вбити.



Він ще не був готовий до цього. Ви не можете заглушити пістолет Томмі.



Даппі, все ще посміхаючись, звузив очі і сказав: «Тобі треба багато чого навчитися, Блан. Одна річ у тому, що ти тут не хазяїн. Лебединий бос. Якщо Свон скаже влаштувати засідку, я зроблю це, але Свон цього не скаже. Вона не така тупа, як ти.



Я кивнув, зіставивши його посмішку та його люб'язність. "Відмінно. Я людина, яка слухатиме. Що не так з моїм планом?"



Він зітхнув і похитав своєю масивною чорною головою. "Шум! Що з ним найгірше. Навіть якщо ми гладимо Вальдеса, нам все одно потрібно дістатися до узбережжя, а ти на човні. Ніколи не роби цього, бланк. Папа Док виводить свої військово-повітряні сили, його береговий патруль дивиться, його армія прочісує джунглі Будьте Tonton Macoute де завгодно П. П. Його чорна форма переслідує нас Ні шансу, бланк, ні шансу.



Я вдав, що вивчаю його слова. Звичайно, він мав рацію. Це була паршива схема, і я щойно приміряв її на розмір.



«Ні про що інше, блан. Нас четверо нема. Лебідь, тримайся подалі від перестрілок. Нам потрібен Лебідь на повстання, на вторгнення.



Свон мертвий, все мертве. Ні. Ми не наражаємо Свон на небезпеку».



«Є ще Хенк Віллард». Я хотів, щоб Дуппі говорив далі.



Він сплюнув і засміявся щирим і сповненим презирства сміхом. «Цей худий мураха! Що гарного він? Все одно він покалічився. Він також наляканий і просто хоче виїхати з Гаїті, і це не є його боротьба ні за що. Хенк взагалі нікуди не годиться, блан.



Я не був згоден з ним, але тримав рота на замку.



Даппі підняв руку і почав рахувати по цих чорних бананових пальцях. «Тож нас справді лише двоє. Я і ти. Тепер попереду джипа п'ять Macoute, ззаду - п'ять Macoute, в середньому джипі, а Лікар чотири Macoute. На всіх джипах є 50. У Макута такі ж пістолети-кулемети, як і в нас. П.П. отримали собаки для відстеження. Ти все ще хочеш скуштувати, Блан?



Він був страшенно гарним актором. Я теж, коли маю бути. Я крутилася, хмикала і трохи бурмотіла і припускала, що, можливо, я помилялася. Моя ідея смерділа.



Настала довга мовчанка. Він запалив один зі своїх Splendid і дивився в небо. Потім, ніби це було після роздумів, він сказав: «Як би там не було, ви забули, бланк. Ти жеребець! Ми так вирішили, пам'ятається. Тобі платять усі гроші. Тобі треба перелізти через паркан на територію П.П. та вивести доктора Вальдеса. Ми допомагаємо вам спланувати це та прикриваємо вас, але це робите ви».



Він мав рацію. Я знав це з самого початку. Я був тим, хто мав увійти та загинути. Тому що Дуппі цього хотів. Даппі збирався все спланувати та влаштувати, коли настане час. З власних причин. Причини, що випливали із наказів КДБ. Прямо із Кремля.



Сонце тепло розтоплене масло на моєму обличчі. Я заплющив очі і дозволив собі зависнути на межі сну. Я не був надто незадоволений. У мене була частина головоломки, але були прогалини, великі прогалини, і лише час та події могли їх заповнити. Час був дуже близький.



Ліда підійшла до платформи з обідом. Ящики та розчинний шоколад у холодній воді. Вона знайшла басейн з весняним харчуванням і прийняла ванну, але її волосся все ще було вологим. Вона влаштувалась між нами двома, взяла бінокль і довго вивчала долину. Ми поговорили та склали попередні плани. Я погоджувався з ними в усьому, лише час від часу заперечуючи, щоб усе виглядало краще та уникнути підозр Дуппі. Я мав свій план. Все, що мені потрібно було зробити, це дочекатися відповідного моменту, щоб втілити його в життя.



Це сталося до того, як я був готовий до цього. Сонце було ще на висоті години, коли біля воріт була суєта, і ми бачили, як вони збирають «зомбі», марширують та перераховують їх. Ліда вказала на хмару пилу, що пливе дорогою до Цитаделя. Три джипи.



Він схопив у мене бінокль. «Наразі вони повертають Вальдеса. Я хочу ще раз гарненько на нього подивитись. Може, сьогодні вранці я помилявся».



"Ти помиляєшся", - прогарчав Дуппі. «Цей Вальдес гаразд. Безперечно. Ти просто не уявляєш, що роблять із чоловіком п'ять років в'язниці, Свон.



Я думав, що він бреше, і мені було цікаво, чому він так турбувався. Я був певен, що людина, яку бачила Ліда, була принадою, фальшивим Вальдесом. Справжній Вальдес був надто дорогоцінний, щоб ризикувати двічі на день на тривалій відкритій поїздці. Це була відкрита спокуса, запрошення...



Прихований стрілець прийняв запрошення. Долиною до нас долинув тріск потужної гвинтівки.



Ліда, дивлячись у бінокль на середній джип, здригнулася, ніби куля потрапила до неї. Вона ахнула: «Господи! Боже мій! У нього стріляли. Вони застрелили Вальдеса! "



Даппі вилаявся і схопився за бінокль. Я м'яко рушив до задньої частини платформи та тоді встав. Мої очі трохи кращі, ніж ідеальні, і я міг бачити досить добре.



Усі три джипи зупинилися. Тонтон Макуте бігали всюди, злі й спантеличені, дивилися і вказували вгору на схил гори. Цьому стрілку краще втекти.



Невелика група тонтон-макут зібрався навколо середнього джипа. Вони дивилися щось на землі. Двоє з них стояли навколішки і працювали з чоловіком. Я побачив білий панамський капелюх, що лежить у землі збоку. Я припускав, що це постріл у голову через гвинтівку з оптичним прицілом. Досвідчений стрілець. Я підійшов трохи ближче до дерев'яних сходів, що вели вниз по пальмі.



Довелося повернути кран, щоби побачити. Один із тонтон-макутів, очевидно, офіцер, випростався і зробив жест огиди. Похитав головою і широко розкинув руки, і я майже почув слово: "Морт!"



Даппі сказав: «Вони вбили його, Свон. Якийсь брудний виродок убив вашого лікаря Вальдеса.



Ліда була в шоці. Вона мене забула. Вона чіплялася за масивний біцепс Даппі, дивилася і повторювала знову і знову: Чому? Але чому? Навіщо їм убивати його? »



Пора йти. Я почав спускатися по дереву, не чуючи жодного звуку. По дорозі я почув, як Дуппі сказав: «Не має значення, хто вони, Свон. Чи не П.П. або Папа Док - вони ніколи не вбивають таку цінну людину, як Вальдес. Але я знаю, хто справді хоче його смерті, Свон. ЦРУ хоче його смерті. Безперечно, ці нещасні американські виродки хочуть, щоб Вальдес був добрим і мертвим. Вони це роблять, Свон. ЦРУ зроби це! »



Я посміхнувся, коли спустився на землю. Ще один шматок головоломки на місці.



Я чув, як Ліда видала приглушений крик люті та болю. Я підняв свою вже запаковану сумку-мюзет і штовхнув дрімлого Хенка Уілларда по ребрах. Він підійшов з лайкою, і я затиснув йому рота рукою і шепотів тридцять секунд.



Очі Уілларда розширилися, рот розплющився, і він почав протестувати.



«Якого біса, Сем? Ви хочете, щоби мене вбили. Я водій літака, а не придурок.



Час був дорогий. Кожна мить була ураном. Я запустив руку в його руду бороду і обернувся. "Зроби це", - прошипів я. "Правильно робиш. Ви коли-небудь очікували знову побачити Штати або свою дівчину в Гонконгу, ви це зробите! Підведи мене, і я тебе вб'ю".



Він ахнув, кивнув і почав дряпати мою руку. "Добре добре. Але Ісус ... я ...



Я відштовхнув його. “Зроби це! Правильно! Я побачу тебе. Чи зможете ви померти чи будете винагороджені – вирішувати вам».



Пора йти. Я пірнув у густий чагарник і почав спускатися схилом. Скоро стемніло, і я не думав, що Дуппі піде за мною. Якийсь час він буде зайнятий Лідою.



Світ мрії Дюппі почав розпадатися, а я був експертом зі знесення.



Розділ 11






Час, як сказав цей чоловік, мало значення. І тиша була золотою. Я згадав ще кілька кліше, поки повз униз 45-градусним ухилом відрогу до схилу осипу, на якому він стояв. Пензель був товстий і ускладнював рух; з іншого боку, він накривав мене згори і знизу і не давав мені ковзати і шуміти. Коли настав час шуміти, я його робив багато. Але ще ні.



Там, де кущі зникли і утворився осип, я зупинився і розчинився в останній густій порослі чагарника. Піді мною місцевість почала вирівнюватись, приблизно двісті ярдів пухкого каменю, гальки та піщаної глини. Без обкладинки. Я ненадовго задумався, чи не заміновано цей район, але забув про це. Майн чи ні, мені довелося його перетнути.



За десять хвилин буде досить темно, щоб спробувати. Я згаяв час на підготовку гранат. У мене був шпагат, стрічка та все необхідне, і на це у мене пішло п'ять хвилин, у мене не було жодного Є.П. гранати, тільки уламкові, і я повинен був довірити їм свою роботу. Я перевірив пістолет Томмі, і 45-й калібр, і Люгер, і стилет у замшевих пружинних піхвах. Потім було темно, і мені не залишалося приводу затримуватися. Я почав спускатися осипним схилом до огорожі за ним. Я був на півдорозі, коли спалахнуло світло, я цього боявся. Біля воріт уже горіло світло, але тепер потужні прожектори, заховані в деревах, де я їх не помітив, почали грати вгору та вниз парканом. заморозив і прокляв все.



Дуппі, мабуть, знав про приховані вогні. Даппі про них не згадував. Це прикинув.



Вони просто поралися з фарами, відчуваючи себе в безпеці і не чекаючи ніяких неприємностей, і вони нудьгували за мною, і через пару хвилин фари погасли. Я підповз до паркану, побоюючись гуляючих охоронців та собак, і почав закладати гранати.



Я витяг штифти і приклеїв пружинні важелі вниз, зав'язавши кінець мотузки навколо кожної смужки стрічки. Я приклеїв гранату до стовпа огорожі біля бази, потім гранату посередині дроту між двома стовпами, потім ще одну гранату біля другого стовпа. Три шнури повернулися, щоб зв'язати в одну лінію важкого шнура, який я обережно розплачував, відповзаючи від огорожі.



Пройшов охоронець, обійшовши внутрішню частину огорожі. У нього був собака на повідку, і він раз у раз використовував ліхтарик, недбало розкидаючи промінь. Я сунув обличчя в уламки каменю і почав чекати. Якби він помітив гранати, мені довелося б вибухнути та ризикнути вбити себе, а також його самого.



Гранат не помітив. Я почекав, поки його кроки не затихнуть, а потім знову відступив. Коли в мене був запас сімдесят п'ять ярдів, я зупинився, сунув голову за валун заввишки у фут і приготувався йти ва-банк.



Мені знадобилася хвилина, щоб замислитися, що ж відбувається на відрозі, між Даппі, Лідою та Хенком Віллардом. Це було випадково і ніхто не знав. Я дав розпорядження Хенку передати дівчині та Даппі. Дюппі повинен був розлютитися, бо я обдурив його і кинувся з пістолетом, і, можливо, навіть розвінчав його плани щодо моєї смерті. Це не могло не турбувати його. Так було й те, що я змушував його руку - тепер він мав іти під мою мелодію, а не на свою - і що я кинув лайно у вентилятор, перш ніж він був готовий до цього.



Я сильно смикнув за шнур. Ідея полягала в тому, що шнур смикав три дроти шпагату, і шпагат відривав стрічку, що зв'язує пружинні важелі на гранатах.



Шнур обм'як у моїй руці, напруга зникла. Я чекав, вважав, намагаючись втиснутись у добру землю Гаїті. П'ять... шість... сім... е-



Усі вони зрослися на короткий час. Гранати з гучним глухим ревом і червоними і жовтими квітами, що поширилися, і тремтячими струсами підірвали ніч. Уламок зашипів від осипу поруч зі мною. Я був готовий.



Обидва стовпи огорожі були погнуті і провисли, як переварені спагетті. Відрізок дроту між ними впав. Середня граната пробила шестифутовий пролом у сталевих ґратах. Я протиснувся крізь неї, потрапив у дикобраза з колючого дроту, штовхнув і вирвався з нього і полетів, як товстозадий птах, за прикриття дерев. Це було за п'ятдесят ярдів від мене, і я знав, що біжу через шахту, і мені було холодно і в той же час я спітнів. Я намагався бігти, не торкаючись землі, знаючи, що це неможливо.



Картерові пощастило, і я все ще був гаразд. коли я вдерся в дерева і плюхнувся якраз вчасно, щоб перший прожектор промахнувся по мені. Я лежав, задихався і швидко перевіряв, чи все у мене спорядження залишилося. Я зробив. Я зачекав десять секунд - усе, що я міг собі дозволити, - щоб побачити, чи троє пройдуть на шпорі. Це залежало від Дуппі, який на той час уже люто скреготів своїми великими білими зубами.



Вони почали стріляти у ворота, і я полегшено зітхнув. Ліда, мабуть, розмовляла з ним. Я чув, як легке заїкання пістолета Стіна і глибше ревіння пістолетів «Томмі» 45-го калібру врізалися і вилітали жахливими спастичними чергами. Це скидалося на армію на гребені, і я хотів саме цього, так само, як я хотів відволіктися, хотів, щоб чорна уніформа і тонтон-макут думали, що все йде ззовні. Поки що я був усередині.



Біля воріт панувала метушня, погасло світло. Хтось закричав від болю. Приховані прожектори продовжували обертатися і весь час пропускали мене та дірку у дроті. Я помолився, щоб такий стан речей продовжувався, і почав підніматися на пагорб до П.П. Сучасний палац Тревелін. Зубець жовтого місяця піднявся над Цитаделлю на сході. До мене спускалися двоє чоловіків.



Я сів біля основи стародавнього червоного дерева і засунув рукоятку стилету в праву руку. Утрьох на гребені не гасне вогонь. По червоних спалахах і звуках я знав, що вони розділилися та тріангулювали ворота.



Повільно, беззвучно, я поклав автомат Томмі та сумку для мюзетту на землю поряд зі мною. Двоє чоловіків були вже близько, розмовляючи хрипким пошепком. Я трохи обігнув товстий стовбур дерева, так що він опинився між мною і охоронцями, що наближаються. Звучить ночами, але я думав, що вони були приблизно за десять футів один від одного. Вони повинні пройти по обидва боки дерева. Я сподівався на це. Я став маленьким. Справа не з легких, бо я не маленький. На той момент я не шукав проблем. Я просто хотів, щоб вони пройшли повз мене.



Це не мало бути. Йому не пощастило, і він



вибрав саме цей момент у просторі та часі, щоб відповісти природі. На той час місяць був досить яскравим, щоб він міг бачити велике червоне дерево, і йому просто треба було підійти до нього. Справжній сучий син.



Я перебував у тіні величезного коріння, що пробивалося крізь землю. Я дав йому шанс, але він цього не хотів. Він був за шість дюймів від мене, потім подивився вниз і побачив сумку-мюзет і пістолет Томмі. У нього перехопило подих, його останнє дихання, бо я обійняв його за шию і стилет у його серці ззаду. Я придушив усі звуки, м'яко дозволив йому опуститись і пірнув назад у тінь дерева. Максимум п'ятнадцять секунд.



Я чекав. Інший чоловік зупинився і м'яко покликав: Карлос? Де ти, мужику? Що, чорт забирай, ти робиш? М'який, невиразний креольський.



Я чекав.



Він почав повільно рухатись до дерева. Коли він знову заговорив, його голос здавався нервовим. «Карлос? Ти великий дурень, мужику. Ти граєш зі мною у ігри? Карлос - виліз і відповідай мені, чувак.



Він зробив крок у промінь місячного світла, і я підняв стилет до рівня вух і трохи ззаду на плечі. Коли я побачив, що це, я вагався на секунду, і в цей час він відчув мою присутність і спробував підняти гвинтівку. На ньому була джинсова уніформа, і його очі у блідому світлі місячного світла були білими. Зомбі.



У його рухах не було нічого схожого на зомбі. Мій стилет був на мить швидше. Він потрапив йому в горло під кадиком. Я стрибнув на нього і вдарив кулаком по гвинтівці. Він розвернувся. Я вдарив його по скроні правим кулаком, а лівою рукою потягнувся за ручку шпильки. Він видавав болючі звуки, намагався закричати і не міг, і я розірвав стилет, і його горло відкрилося, і гаряча кров ринула на мою руку. Він упав навколішки. Я витяг стилет, відступив і вдарив його ногою до кінця.



Я знову розчинився в тіні і прислухався. Тепер вони вели вогонь у відповідь з воріт. Незабаром вони будуть організовані, і тоді Даппі, Ліді та Хенку Уілларду доведеться вискочити та бігти. Я сподівався, що вони біжать швидко, далеко і досить довго, але я не сподівався на це. До цього часу Дюппі вже зрозуміє, і я не знала, що він робитиме. Це знали тільки Бог і Дуппі, і зараз я не мав часу про це турбуватися.



Як і всі добрі страти, це було тихо. Я підійшов до зомбі та перевернув його ногою. Я став навколішки і пильно подивився. Ці очі?



Контактні лінзи. Контактні лінзи молочно-білого кольору. Це був трюк, який змушував миттєвих зомбі відлякувати боязких тубільців. Тоді у мене виникла ідея, і я прибрав пильні уламки скла з його очей. Я підніс один до місяця. З боку користувача це було досить прозоро. Невелика наукова фальсифікація дала чітку картину. Я витер стилет його джинсову куртку і затягнув назад у тінь.



Я швидко працював. Вогонь на уступі почав рідшати і ставати голосніше біля воріт. Ідіть від воріт. Люди П.П. отримали підкріплення, здогадалися про нечисленність нападаючих і почали виходити. Пізніше, коли вони склали всі шматочки та частини разом і розібралися в дірці у паркані, вони почали шукати мене. Але це було пізніше.



Я поділ нас обох і надів його закривавлені джинси. Я багато разів використовував контакти для маскування, і це було не для поту, хоча я міг би це зробити за допомогою вакуумної чашки. Я розмазав його кров по своєму обличчю, поки не перетворився на абстрактний жах на алом, щось на зразок привиду.



Я затягнув обидва тіла до кореневого лабіринту великого дерева і знову почав підніматися схилом. Позаду мене вогонь почав стихати. Я почув свист і глуху бавовну, і розпечена біла магнієва ракета на мить повисла над гребенем і попливла вниз, пронизуючи повітряну кулю полум'я, що світилося. Я знову впав на землю.



Троє перестали стріляти. Я сподівався, що вони тікають, і що Ліда принаймні підкоряється моїм інструкціям.



Я зафіксував місцевість у своєму розумі. Я попрямував ліворуч, рухаючись так швидко, як міг, беззвучно, і обігнув крило будинку, яке вдень бачив у бінокль. Він горів вогнями, і я чув, як чоловіки розмовляють на терасі. П.П. і його маріонетки зараз мають бути трохи засмучені. Я продовжував заходити до обгороджених садів і виходив до величезного басейну. Було темно і спокійно, дзеркало висхідного місяця. Я обійшов його і підійшов до смуги піску на дальньому кінці.



Я сунув руку в пухкий пісок, ще теплий від сонця, і він був досить глибоким. Я закопав пістолет-кулемет, сумку-мюзет і кольт 45 калібру, залишивши собі люгер і стилет. «Люгер» та боєприпаси до нього були водонепроникними. Я розмазав свою схованку піском, поповз до басейну і ковзнув у нього без жодної брижі, безшумно, як крокодил, що йде після їжі. Тепер почалося очікування. Я повинен був набратися терпіння, доки не вщухне найсильніший шум, і я мав сподіватися, що Ліда та інші ведуть людей П.П. і тонтон-макутів у гонитву за дикими гусаками.



Я підплив до низької дошки і схопився за сходи. Вода була прозорою, м'якою, теплою від сонця та мала лікувальний ефект. Це було безумство, але мені захотілося спати!



За весь годинник, який я провів у цьому басейні, пройшло всього два патрулі. Вони ніколи не включали світло у басейні. Я почув наближення патрулів задовго до цього, увійшов під трамплін і в останній момент пішов під воду і звалився на борт басейну. Плавучість була проблемою - я не наважувався видихати і пускати бульбашки - але я чіплявся за грубий необроблений бетон унизу і справлявся нормально. Я вважав секунди і залишався менше трьох хвилин. Щоразу, коли я пхав ніс над водою, я був один.



Близько опівночі у великому будинку почало гаснути світло. Поворотні прожектори згасли. Давно не було стрілянини, і я подумав, що всі троє або втекли або вже мертві. Я вийшов із басейну. Мені не було холодно, але мої руки та ноги були м'якими та зморшкуватими. Я зняв джинси, відтиснув їх і знову одягнув, тому що важко рухатися тихо, коли ви капаєте галони води. Я проміняв би своє наступне підвищення зарплати на дим і постріл Барбанкура.



Я викопав своє спорядження і автомат і востаннє перевірив сумку з мюзетом, щоб переконатися, що в мене є всі мої мерзенні маленькі дрібнички. Потім я притиснув Томмі пістолет до ліктів і почав рухатися до тераси на животі.



На терасі горіло світло, над величезними дверима, забитими цвяхами. Охоронець у чорній формі з гвинтівкою крокував уздовж балюстради. Собаки не було, і це тішило мене. Собака б мене одразу помітив.



Я влаштувався між двома мигдальними деревами та спробував розгадати це. Я повинен був пройти через ті двері, і зробити це, не здіймаючи тривоги. Я дивився на вартового.



Він тримався близько до балюстради, підходячи до мене до кута, де перила утворювали L-подібний кут. Там він повернувся і пройшов терасою на всю довжину крила, вислизнувши на мить з поля зору там, де крило з'єднувалося з головним будинком. Він ніколи не пропадав з поля зору більше ніж за кілька секунд до того, як повернувся. Якось я почув, як він розмовляв із кимось низьким тоном скарги. Це означало, що у іншій частині тераси з'явиться ще один охоронець. Мені це не подобалося, але я цього чекав і нічого не міг з цим вдіяти. Якби я міг дістатися П.П. досить швидко, це мало значення; якби я не потрапив до П.П. досить швидко, це теж мало б значення. Я був би мертвий.



Я вивчив кут L, де балюстрада зігнулася, щоб привести свій короткий відрізок назад до стіни крила. Прямо в кутку стояв один з великих кам'яних глечиків, амфора з загостреною основою, приклеєною до постаменту. Сплутаний каскад квітів і вусиків звисав із глечика над балюстрадою, як мініатюрний зелений водоспад. Я подумав кілька секунд, зітхнув і вирішив спробувати. Єдина гра у місті. І мій час краще бути підходящим!



Коли охоронець зник з поля зору, на наступній мелодії я вбіг. Пригнувшись, я нахилився до кута L. Я дістався під тонкою завіскою з виноградних лоз і квітів, коли охоронець відступив. Я зробив глибокий вдих і затримав подих.



Цього разу він затримався на мить у кутку, нахилився, щоб плюнути і бурмотіти собі під ніс, і блиск його високих чорних чобіт був за кілька дюймів від мого обличчя.



Коли він рушив назад балюстрадою, я зібрався йти. Я викинув сумку-мюзет та пістолет Томмі і натиснув на пружину футляра. Стілет зісковзнув мені в руку. Я почекав, поки він зник за крилом, потім перестрибнув через балюстраду і прослизнув за кам'яний глечик і під балдахін квітів. Я був зайнятий однією секундою, але це була нервова секунда.



Я не смів тепер дивитися. Довелося йти на слух. Я чув, як твердий тупіт його чобіт наближається дедалі ближче. Я змусив себе розслабитись і зробити глибокий вдих. Це треба було зробити швидко та тихо, і я не хотів його вбивати. Ще.



Він зупинився точно в тому самому місці. Все ще розмовляє сам із собою про те, що не може курити на роботі. Я дивився на його черевики. Я був так близько, що відчував його запах, чув, як він відригує, вловлював запах кислої прянощі з його дихання. Коли він обернувся, я пішов за ним.



Я вдарив його лівою рукою по горлу, як залізний прут, злегка вдарив його за вухо рукояттю стилету і поніс його назад до балюстради, через неї і вниз, у пелену зелені. Його чоботи дряпали об камінь, коли я тяг його через балюстраду, але це був єдиний звук. Я осідлав його, приставив вістря стилету до його яремної вені і почав чекати. Я не вдарив його надто сильно.



Це був білий чоловік із брудним обличчям та щетиною. Чорний кашкет не впав, і я побачив золотий щит із синіми літерами – П.П. На лівій руці його туніки було три смуги. Я отримав сержанта!



Якраз достатньо світла, відбитого від кам'яного глечика крізь крихітні падаючі джунглі квітів та виноградної лози; достатньо, щоб я побачив його обличчя і



щоб він побачив моє. Він розплющив очі і глянув на мене, і я встромив стилет йому в горло на одну восьму дюйма.



Я прошепотів: Ти хочеш жити?



Він кивнув, його очі були шалені, його тіло намагалося вислизнути від леза.



"Відповідай на мої запитання", - сказав я. Це твій єдиний шанс. Не кажи – кивні так чи ні. Зрозумів?



Він кивнув, його очі закотилися, намагаючись побачити блискучу річ, яка завдавала йому болю.



«П.П. ліг спати?



Він кивнув головою.



Я кивнув убік крила. "Він тут спить?"



Він знову кивнув, і мені стало набагато краще. Мені б не довелося проходити сотню кімнат у пошуках цього виродка.



«На якому поверсі він спить? Перший?



Він похитав головою.



"Другий?"



Ще один мінус.



- Тоді по-третє?



Кивок.



"Передня частина крила?"



ні



"Задня частина крила?"



Кивок головою.



У мене було все, що я хотів, і все, на що мав час. Я затиснув його рота рукою і встромив стилет йому в серце.



Він здригнувся і підстрибнув піді мною, його ноги трохи тремтіли, і я перемістив свою вагу назад, щоб зупинити це. Я знову встромив стилет, потім витер його об чорну форму і накинув йому на обличчя кашкет, щоб він не блищав. Я закинув пістолет Томмі та сумку-мюзет і приготувався до роботи.



Коли я пробіг по терасі навшпиньки, не було жодних ознак іншого охоронця. З якоїсь дивної причини я подумав про Крихітного Тіма і мало не засміявся. Хоук багато разів звинувачував мене в тому, що я трохи божевільний. Моя стандартна відповідь така: щоб займатися цією професією, потрібно бути трохи чокнутим.



Великі двері з заклепками відчинилися з пошепки, і на вулицю вийшло холодне повітря. Кондиціонер, натч. Нічого, крім найкращого для старого П.П. Напевно, охолодження цього палацу не коштувало йому понад мільйон.



Я був у великому фойє з мозаїчним підлогою, тьмяно освітленим золотими лампочками свічок. Мозаїчний візерунок був фігурою пишної чорної жінки. У задній частині фойє були широкі сходи з килимовим покриттям, що вела на вузький майданчик і повертала праворуч. На сходовому майданчику стояла невелика полірована консоль із лампою Тіффані. Лампа була темною.



Я не затримувався, щоб помилуватися декором. Я піднявся на ньому ногами по сходах, не лунаючи ні звуку на товстому килимі, і зазирнув у коридор, що перетинав сходи, як T. Картеру сьогодні пощастило. Коридором йшла чорна уніформа, але він стояв до мене спиною і йшов в інший бік. Я повернув за поворот і дістався другого майданчика.



Але це було недобре. Я не міг розраховувати на успіх. Я міг розраховувати на охорону на кожному поверсі. Я не міг затримуватися на майданчику, тому що наражався на подвійну небезпеку. Один із двох патрульних охоронців обов'язково побачить мене на майданчику. Для них було б природно дивитися на сходи щоразу, коли вони проходили.



Тепер справа йшла до дрібниць, але я мав вибір. Я вибрав другого охоронця, чоловіка з мене. Я підповзла сходами, уткнулася носом у дорогий килим і почала чекати. Це буде непросто. Один у бік шуму, і він мав. Я-



Я назвав себе тупим виродком і змінив плани мікросекунди. Я виглядав як фільм жахів з моїм закривавленим обличчям і білими очима, і я збирався згаяти свою перевагу. Я відстебнув пістолет Томмі і сумку musette, розстебнув сітчастий ремінь і кинув 45 калібр на сходи. Я випростався, обнявся за стіну і почав чекати на верхній сходинці, поза полем зору нікого в коридорі. Я чув, як він наближається до мене, його чоботи човгають по глибокій купі. Час розповість історію.



Мало хто чує свист собаки. Я можу. Я почекав, поки він не відійшов на чотири кроки від сходів, потім вийшов з-за рогу і зустрів його своїм найкращим зомбі-поглядом. Я тягнув ноги і вилітав у коридор.



Ще один білий чоловік. Еліта П.П. Лисий під чорною кепкою і зі здуттям живота в чорній туніці. Злі очі звузилися на мене. Але не бійся мене. Так само, як я цього хотів.



Він зупинився і підняв пістолет-кулемет. «Якого біса ти тут робиш, зомбі?» Звичайно, він знав все про фальшиві зомбі.



Я зробив крок до нього і зупинився, коли побачив, що його палець на спусковому гачку побілів. Я вказав нагору. «Повідомлення для містера Тревеліна, сер. Важливий. Сержант сказав, що я маю принести його особисто.



Світло було поганим, але секунд через десять він побачить білу людину, дивну білу людину, вкриту розмазаною кров'ю. Він зробив крок до мене і це допомогло. І він розслабив палець на спусковому гачку пістолета-кулемета. Він насупився на мене.



"Ти ж знаєш, що тобі сюди не можна!"



Я кивнув і почухав у потилиці. «Я знаю, сер, але мене надіслав сержант. "Важливо", - сказав він. Думаю, щодо стрілянини.



Він нічого не купував. Він глянув на сходи повз мене, і я знав, що він збирався викликати там охоронця і перевірити мене. Я хотів використати стилет і не наважувався.



Він відкрив рота. Я вибив пістолет-кулемет з його рук, молячись, щоб килим із глибоким ворсом поглинув звук, і якраз вчасно схопив його за горло. Він затих



як миша, коли він відчуває котячі пазурі, от і все. Я обхопив його горло руками, засунув великі пальці в його живіт і ввімкнув тиск. Його голосовий апарат розколовся, як яйце, і він втратив голову і схопив мої руки, намагаючись відірвати їх замість того, щоб схопити свій пістолет у кобурі. На той час, як він подумав про це, було вже надто пізно.



Його очі глянули на мене і почали червоніти від кровотечі. Вони благали. Його коліна розслабилися. Я підняв його на відстані витягнутої руки перед собою і поніс на кілька кроків коридором. Я стис його горло. Я повернувся, щоб подивитись на верхню частину сходів.



Я перевірив його дихання, він щойно вийшов. Я обережно опустив його, побіг назад до сходів і взяв пістолет Томмі, сумку для мюзетів та кольт 45-го калібру. Я почав шкодувати, що не вбив під собою охоронця, але було вже пізно. Я не збирався відступати.



Я відчинив двері біля сходів і знайшов ванну. Добре. Я втягнув тіло і сховав його у ванні з автоматом на грудях, як букет. Я подивився на себе в дзеркало і, чорт забирай, закричав, потім вийшов і почав пробиратися до останнього сходового прольоту. Я був на хвилі успіху, як справжній стрілець, і збирався прислухатися до поради Барда і отримати удачу на потопі.



Біда в тому, що я все глибше йшов у ліс. Я ще не почав.



На третьому поверсі не було охорони. Я не повірив, лежав на сходах і дивився вгору й униз коридором. Щось пішло не так. Після перевірки безпеки, яку я спостерігав досі, це було не кошерно, що П.П. залишить підлогу у спальні без охорони. То де був сучий син?



Я не міг дочекатися. Час пролетів комп'ютером, як наносекунди. Я мав піти, чуваку. Іти!



Я помітив великі подвійні двері на дальньому кінці коридору, і вони сказали: головна спальня та особистий номер! Логове Тревелін. Я легко побіг коридором, пістолет Томмі в порту і стилет у зубах. Тактика навмисного терору. Я хотів налякати старого П.П. і таким чином отримати кілька секунд переваги. Але ж немає охорони? Мені це не сподобалось.



Я зупинився біля подвійних дверей і прислухався. Потім дивився. Спочатку я не міг повірити в це, але, їй-богу, це було так. Одна з дверей була відчинена на пару дюймів!



Я подумав про пастку і відхилив її. П.П. не знав, що я був близько тисячі миль. І якби це була пастка, вони полегшили б мені завдання, тоді як я вбив двох людей, щоб дістатися сюди. Чотири, якщо рахувати охоронців на схилі.



Ці слова прийшли мені з-за дверей, і я почув їх ясно і без сумнівів і не знав, що думати. Я знав, що це П.П. Тревелін, який говорив. Повинно бути. Хрипкий голос, що шепоче, такий же змучений і висушений, як і сама людина. І все ж таки в голосі була влада і хрипкий злісний сміх, коли він давав команду.



- Віддай їй ще раз, негр. Давай! Ще тисяча доларів, якщо зможеш.

Розділ 12





Я тихенько увійшов у темний передпокій і замкнув за собою двері. Замки були добре змащені. П.П. а його товариші з ігор були надто захоплені розвагами, щоб звертати увагу на щось ще. Рухаючись мовчки коротким коридором, я почув, як хрипкий, змучений голос Тревелін знову піднявся в хитрих і зневажливих умовляннях.



«Давай, малюку. Ви можете зробити це за тисячу доларів! Знову передай їй це. Зробіть це п'ять разів поспіль».



Жіночий голос сказав: Ти старий монстр, дорога. Будь ласка, я можу відпочити? Я точно зайчик-чагарник.



Я не фахівець з акустики, але голос сказав: Бруклін, Хобокен, можливо, Іст-Орандж. Жувані приголосні. Невиразні голосні. Вибувати.



Чоловічий голос, насичений гаїтянськими та креольськими мовами, що несе відтінок освіти, сказав: «Ви знову порушуєте свою обіцянку, містере Тревелін. Ви сказали, що не використовуватимете це слово «негр»! »



Я повинен був переконатись у цьому сам. До того, як Білий Кролик виліз зі стіни і повів мене.



Прочинені двері кремового кольору були всім, що відокремлювало мене від академії йо-йо за її межами. Обережно, дуже повільно я штовхнув його на кілька дюймів. На мене вдарив спалах відбитого світла. Дзеркальна зала! Три фігури нескінченно відбиваються від стелі, стін та підлоги. Крізь щілини я дивився, сітківка хворіла і промивалася, на брудного старого і його добровільних ілотів.



П.П. сидів на стільці обличчям до підніжжя величезного круглого ліжка. Фіолетові листи. На ліжку, оголена, була дівчина, яку бачив біля басейну. Вона, яка, за командою, спробувала трохи нагріти цього виродка. Рудий і золотий дублений з вузькими смужками слонової кістки. Груди тугі і опухлі, і, як я підозрював, голений mons veneris.



Чоловік на ліжку був з нею молодим, високим та гнучким. Чорний. Сяючий. Похмурий.



Старий П.П. Trevelyn - єдиний власник і власник цього пишного басейну та порнографії Club - націлив кінокамеру на ліжку і натиснув на спусковий гачок у вигляді револьверної рукоятки. Камера задзижчала.



Він сказав: Давай, Бетті. Ти можеш це зробити.



Обіцяю, що це останній. Тоді ти можеш відпочити».



Дівчина надула губи, гарно скрививши губи, і сказала: Добре. Давай покінчимо з цим.



Радість сексу.



Я відчув приплив непідробного замилування старим П.П. Він міг бути фашистом, але він був людиною цілеспрямованою. Зовні вирувала невелика війна, у нього були всі підстави турбуватися про свою безпеку, але він безтурботно націлив камеру і відлетів.



Ромео мав проблеми. Він був похмурий. Не в настрої. Явно ненавидів те, що робив заради грошей; ненавидіти старого і білої дівчини. Я міг би використати цю ненависть.



Цей зіпсований голос знову загуркотів. «Давай, Бетті! Розбуди його. Ти знаєш що робити."



Дзеркала блищали і спалахували, сотня дівчат схилилася над темною фігурою та...



Я надивився. Я ввійшов до кімнати і махнув їм пістолетом Томмі. Я говорив спокійним, суворим, стриманим голосом.



«Не треба панікувати, – сказав я. «Не роби різких рухів. Зберігайте спокій та тишу, і, можливо, з вами нічого не станеться. Може бути."



Червоний рот дівчини, широкий для іншої мети, наважився закричати. Я погрозив їй дулом пістолета Томмі. «Один звук – і я тебе вб'ю».



Вона мені повірила. Молодий негр лежав нерухомо і похмуро глянув на мене. Він не дуже боявся. Я любив його.



П.П. сидів нерухомо, перед ним простяглася камера. Він усе ще носив темні окуляри, і за ними ворушився тхір, коли він боровся з подивом та обуренням. Він теж не був дуже наляканий, і це мені не подобалося.



Він прохрипів на мене. «Хто ти, чорт забирай, і що тобі потрібно?»



Це здавалося справедливим питанням, і в мене була готова відповідь. Я взяв ім'я покійника. Недаремно, як я сподівався.



Стів Беннетт. Агент ЦРУ. Ви П.П. Тревелін? Пол Пентон Тревелін?



Дівчина нервово засміялася. «Він колись, містере! А ти, мабуть, якийсь псих. Хлопчику, у тебе проблеми! "



Ми зі старим говорили одночасно. Дівчині Ми обидва сказали: Заткнися.



П.П. сказав: "Я думаю, ви полюєте за доктором Вальдесом?"



Я кивнув головою. «Ви вважаєте, що маєте рацію. Ходімо шукати його?



Його рот справді був схожий на анус, і тепер він зневажливо скривився у блідо-рожевій формі. «Ви трохи спізнилися. Лікаря Вальдеса було вбито сьогодні вдень. Вбито. Я думав, що ви це зробили.



Я похитав головою. Ні. І давайте не жартуватимемо. Було застрелено не Вальдеса. То був дзвінок. Для цієї мети використовувалася приманка – щоб хтось його вбив! Щоб ви могли поширити інформацію про те, що Вальдес мертвий і зняти напругу».



Тревелін кивнув. «То ти це знаєш, га? Я думав, що ти зможеш. Я ніколи особливо не вірив у цей план. Або у Вальдесі, якщо на те пішло.



Це трохи збило мене з пантелику, але не було часу на головоломки. Я зробив неприємний рух з пістолета Томмі. «То справжній Вальдес живий і здоровий і працює на тебе з примусом? Так що давай – давай знайдемо його. Я говорю тобі востаннє. Я наповнив свій голос загрозою і дозволив пальцю стиснути курок.



Це був старий пухкий сфінкс із гострими ногами у темно-синьому халаті. Він не рушив з місця. Його очі глузували з мене за темними окулярами. Коли він заговорив, його голос був недбалим і безстрашним, і я трохи спітнів. Можливо, це буде не так просто.



"З тебе не вийде гарного зомбі", - сказав він. «Надто розумний. Але все ще недостатньо розумний. Або ваша інформація неправильна. У тебе немає мене, синку. Я тебе зрозумів! Я павук, а ти в моєму павутинні. Що ви на це скажете? "



Я запам'ятав точні дані, які Хоук дав мені на Кі-Уесті. Тепер кожне слово лунало в моїй голові.



Хриплий старий голос продовжувався. «Ви не можете добре залякати вмираючого, містере Беннетт. Я вмираю. Рак горла. Я переніс уже три операції і вирізати вже нема чого. Говорять, я проживу ще два місяці. Вони найкращі фахівці у світі, і я їм вірю».



Я прийняв це як істину. Прийняв це та почав шукати спосіб обійти це.



Перш ніж я встиг щось сказати, дівчина почала діяти. На цей раз я поставив тон голосу та інтонацію. Під стресом вона повернулася до Пекельної кухні.



«Чому б тобі не злетіти, Джуніор, і не повернутись туди, де тобі місце. Ти зробиш це і більше не буде проблем, і, можливо, мій милий старий П.П. дозволить тобі жити».



Чорний чоловік посміхнувся. Сміялися. Перевернувся і закопався обличчям у подушку, його мускулисті плечі тремтіли.



Досі намагаючись обійти цей блок, я сумно посміхнувся дівчині. «Ти розчаровуєш мене, люба. Я думав, що рятую тебе від ганьби та приниження. Я мав намір повернути тебе до твоєї матері та реабілітувати. Ви знаєте - знову до школи, розносять молоко та печиво у місцевій недільній школі, і все таке корисне. Ви відмовилися б від цього?



Вона подивилася на мене і закусила губу ідеальними білими зубами. Такий чудовий ідіот, якого я коли-небудь бачив. Я знав, що треба робити, і трохи шкодував про це. НЕ занадто.



"Ти божевільний сучий син", - сказала дівчина. "Приходити сюди ось так і намагатися все зіпсувати для мене". Її голос підвищився, вона почервоніла.



«П.П. зробить мене кінозіркою. Обіцяв і мій П.П. тримає своє слово. А тепер чому б тобі просто не зробити те, що я сказав, і злетіти! "



Білий Кролик уже був із нами. Я чекав Божевільного Капелюшника будь-якої миті.



Чорний чоловік сміявся. Він не міг зупинитись. Він схопив куточок наволочки і засунув його в рота, але все ще не міг зупинитися. Він закопався головою в подушку і сказав: "Ага - ага - ааааааааааа -"



П.П., добрий старий дядько, заговорив з дівчиною докірливо. Доброзичливі тони просочилися слизом. «А тепер, Бетті, люба. Це не спосіб розмовляти із ЦРУ. Намагайтеся зберігати спокій. Все буде добре. Обіцяю, що ...



Я засунув стилет собі в руку. Зброя блищала в дзеркалах, коли я підняв її і кинув миттєво. - Ти страшенно правий щодо цього, тату. Все буде добре ".



Стилет чіплявся за неї, як червона прикраса для хоробрості. Жорстока голка любила засмаглу шкіру під її лівими грудьми. Криваві черв'яки текли по її пупку. Вона дивилася вниз, бідолашна дівчинка, і не вірила, і коли нарешті вона дійсно повірила, вона зробила крок, щоб висмикнути сталь, але було надто пізно, і вона померла з відкритим червоним ротом і все ще сумніваючись.



Тиша в дзеркальній кімнаті. Я рухав дулом пістолета Томмі туди-сюди між чорним і старим.



"Шок визнання", - сказав я. «Природа дійсності, П.П. Не такий ніжний натяк. Давай продовжимо? Чи вас не хвилюють ті два місяці, які залишилися у вас? Подумайте про всі брудні фотографії, які можна зробити за два місяці, П.П.



Чорна людина відкотилася від чудового трупа. Його очі розширилися, він дивився, і його горло було сухою криницею без звуку. Він ще не вірив у це.



П.П. зробив. Переді мною блиснули темні окуляри. Він схрестив руки на животі, і його шепіт був пошепки переконання і повільно наростаючого страху.



«Ви вбили її, містере Беннетт. Їй-богу, сер, ви вбили її при двох свідках! Я… я бачив це. Я на власні очі бачив, що чув, що ви безжальні, але це – це неймовірно».



"Тобі краще повірити в це", - коротко сказав я. «А тепер устань зі стільця і відведи мене до Вальдеса. Швидко та тихо, без суєти. Ти мій заручник, і я триматиму цей пістолет Томмі в твоєму розпорядженні на кожному етапі шляху ".



"Грубий", - сказав він. «Ви такі грубі та вульгарні, люди».



«Це трохи інше, – визнав я, – коли ти вбиваєш себе. Не те саме, що платити за те, щоб це було зроблено. А тепер іди, старий ублюдок. Терпіння щойно закінчилося.



Він похитав головою. Ні. Думаю ні. Думаю, вам просто доведеться вбити мене, містере Беннетт.



Якщо він хотів блефувати, мене все влаштовувало. Я бачив піт на його лисині. Він тріщав.



Я повернув пістолет Томмі у бік чорного, який все ще дивився на мертву дівчину Бетті. "Витягни ту шпильку", - наказав я. «Витри його про простирадло».



Він вагався. Я надламав голос на нього. "Зроби це!"



Він зробив це. Він лежав зі стилетом у руці, переводячи погляд з нього на мене.



Я кивнув П.П. і м'яко сказав: Тобі подобається цей старий мішок кишок?



Чорний чоловік дивився на мене, його рот напружився. П.П. нервово засовався в кріслі. Він щільніше натягнув халат на свої безглузді ноги. Він мав уявлення про те, що на нього чекає.



- гаркнув я чорношкірому. "Ви? Любіть його? Збреши, і я тебе вб'ю.



«Ні, сер. Я його не кохаю ".



Я посміхнувся чорношкірому. "Він любить тебе?"



Широкі очі. Багато білого кольору. «Я… я не розумію, що ви маєте на увазі, сер. Я не думаю ...



«Ось і все, – сказав я. "Не думай. Відчувати. Просто відчуйте. Ви знаєте П.П. не любить тебе. Ви знаєте, що він вас не шанує. Ви знаєте, що він вас зневажає, вважає нижчою чорною твариною. Називає тебе негром, чи не так?



Він глибоко зітхнув і подивився П.П. Щось промайнуло в його очах, і я знала, що він у мене є.



"Так сер. Він називає мене негром.



"Добре", - м'яко сказав я. «Я знаю, як ви повинні ставитись до цього. Справжній чоловік цього не витримає. А ти справжній чоловік. Я можу це бачити. Ви красива та освічена людина, і ви влаштовували брудні шоу для цього старого збоченця. Ви, мабуть, почуваєтеся брудним. Я знаю. Так що він дасть тобі можливість вмитися – його кров'ю. Візьми цей стилет і приступай до роботи з ним. Хоча спершу легко. Залиш його яйця наостанок. Я дивився П.П. куточком ока. Він сидів непорушно. Піт стікав з гладкого черепа і стікав за вуха.



Чорношкірий глянув на стилет. Він глянув на П.П. і його рота зігнувся в неприємній посмішці. Які двері в мрії я відчинив для нього.



І все-таки він був розумною людиною. Він вагався. "Я не хочу вмирати".



Я посміхнувся до нього. «Ми всі повинні колись померти. Подумайте, що ви можете зробити з ним перед смертю. І принаймні ти помреш як чоловік. Не як тварина, куплена і оплачена, що публічно трахкає заради грошей і заради задоволення від цього жахливого смердючого старого грошового мішка! »



Він усе ще вагався. Я продовжував: «Може, ти й не помреш. Я візьму тебе з собою, якщо хочеш піти. Я не можу обіцяти, що ти житимеш, але я обіцяю, що якщо ти



помреш я помру з тобою. Я не залишу тебе наодинці із цим».



Це було переконливим. Чорний чоловік зісковзнув із ліжка і попрямував до П.П., стилет у його руці блищав. «Добре, – сказав він. "Дуже добре. Давай зв'яжемо його.



П.П. Тревелін підняв руку. Ні. У цьому не буде потреби. Я знаю, коли мене вб'ють. Я знаю, що ти це зробиш. І ви маєте рацію, містере Беннет. Я блефував. Я справді хочу цих двох місяців життя. Я відведу вас до лікаря Вальдеса.



Я зупинив чорну людину. Він неохоче зупинився, і я сказав йому кинути стилет на ліжко. Він зробив.



П.П. сказав крижаним тоном його голос: «Я справді не звинувачую тебе, Томасе. Але знаєш, чого чекати, якщо тебе візьмуть живим – я не прощаю такої зради! »



Чорношкірий виглядав наляканим.



"Забудь про це", - сказав я йому. «Він просто вмирає і нічого не каже у його голові. Одягнутися."



Поки він квапливо одягався, я тицьнув пістолет Томмі в худу шию П.П. «Підійди до цього телефону, зателефонуй своїм людям, на охорону чи щось ще й поясни їм факти життя. Один неправильний рух – і ти мертвий. Переконайтесь, що вони розуміють».



Коли він підійшов до телефону, його капці зашурхотіли по килиму. Він почав піднімати його, але завагався. «Дехто з моїх людей, рядові, не надто розумні. Я б не хотів, щоби тут була зроблена помилка».



Я посміхнувся. «Гарна думка, П.П. Просто переконайтесь, що немає помилки».



Він не взяв слухавку. "Можу я вам дещо показати?"



Я кивнув головою. "Зроби це. Уважно."



Він відчинив шафу і показав мені довгу шеренгу гарної форми на вішалках. - Розумієте, я генерал-лейтенант гаїтянської армії. Також полковник елітної гвардії Дювальє. У мене багато звань та звань».



"Тримаю парі."



«Справа в тому, що якби ми втрьох носили форму, це виглядало б краще, природніше і менше шансів, ее, аварії. Я б не хотів померти через якогось божевільного дурня.



Ця людина мала рацію. Але мене осяяла думка - у мене з собою не було пробки, що пригоріла, та й часу на макіяж все одно не було.



Я вказав на це. «Я Уайті, пам'ятаєш? Це гаїтянська армія! »



Вираз його обличчя був кислим. “Я знаю. Це не має великого значення. Час від часу ми наймаємо білих найманців, хоча Папа Док не любить цього визнавати. Ви можете пройти як один. Ви працюватимете швидко, а форма – це головне».



Він мав рацію. Це мало йти швидко чи зовсім не йти. На той час, коли хтось сумніватиметься в кольорі моєї шкіри, для них буде вже надто пізно. Я дуже коротко зважив угоду.



Це означало, що мені доведеться відмовитись від кулемета. Було б набагато краще. І в цьому була б певна логіка – через атаку, перестрілку, ми проводили перевірку. Я не зміг би розвіяти цю ілюзію, якби у мене в дупі був затиснутий пістолет Томмі. Я кивнув головою.



"Добре. Прийми це. Я тобі скажу, що сказати. Кожне слово. Скажеш щось ще, хоч одне зайве слово, і я тебе вб'ю.



Тревелін потягнувся до телефону. Він глянув на мене, прикривши очі за великим темним склом, і в його словах був страх і покірність: «Ви збрехали мені, містере Беннет. Ви не ЦРУ. Ти з АХ!



Розділ 13






Через півгодини, одягнені як високопоставлені службовці гаїтянської армії - одягнені в оперення навіть красивіше, ніж навіть швейцари на Саттон-плейс, - ми ввійшли в ліфт і рушили вниз. Жодного поту. Жодних перешкод. П.П., на мою вимогу, відправив усіх доступних охоронців та офіцерів до воріт, щоб патрулювати паркан та організувати переслідування сил вторгнення. Я посміхнувся внутрішньо з цього приводу. Якась сила вторгнення! Ліда, Хенк Віллард та Даппі.



Я вмився і дістав контактні лінзи. Форма погано підходила – мені довелося прорізати багато швів стилетом – але я був взірцем сучасного генерал-майора. В армії Папа Дока. П.П. перевершив мене, старий ублюдок.



Я йшов дуже тонкою дошкою і знав це. Вбивство дівчини налякало їх обох, що було моїм наміром, і я мав діяти, перш ніж шок пройшов. І перед тим, як Томас, чорний, почав сумніватися. Я думав, що можу довіряти Томасу, але я не дав йому зброї. Я залишив пістолет Томмі в номері і загнав їх у ліфт на Люгері.



Коли ми спускалися, Тревелін зняв окуляри, щоб їх протерти, і я вперше побачив його очі. Маленькі, надто близько розташовані до його носа, з хитрим пташиним темним вогником, вони не сказали мені нічого такого, чого я вже не знав. П.П. був аморальною людиною, а не аморальною. Конституційний психопат, який успадкував статки на мільйони, перетворив його на мільярди і став рабом цих мільярдів. Він був щирою людиною. Він справді вірив, що його мільярди дають йому право, тягар та борг вимовляти мелодії для світу. Щось на зразок зворотного благородства.



Я гнав їх коридорами і підвалами, П.П. Шаркал ведучий на ногах, що страждають на артрит, у велику кімнату, де з тунелю виходив поворотний столик для вузькоколійних шляхів. На столі стояв невеликий електромобіль із трьома м'якими шкіряними поперечними сидіннями.



Я вказав на машину Люгер. «Йде до Цитаделя?»



"Так." П.П. болісно влетів у машину і відкинувся назад; зі зітханням. Він не вдавався своїм болем або своєю старезністю. У старого воно саме було. Мені було цікаво, як це залишити всі ці мільярди позаду.



Томас, тепер уже полковник - і виглядав розумним і гарним у формі - взяв на себе керування. Томас замислився. Не так про його власне становище, як про мене. Томас тільки починав усвідомлювати повністю і знати, що я холоднокровно вбив дівчину. Він мав так думати, бо не міг знати справжньої причини мого вбивства. І він знав, що я Сокира, і він знав, що це означає! Томасу було цікаво, що я з ним робитиму, коли він мені більше не знадобиться.



«Забери її, – сказав я. Томас натиснув на важіль, і машина ковзнула в тунель, плавно рухаючись із майже безшумним дзижчанням електродвигуна. Я сів ззаду, накривши їх Люгер на колінах і прихований з поля зору під бортом кепки П, одягнув темні окуляри і витріщився на мене. Здавалося, він трохи одужав, але я відчував, що це було поверхово. Усвідомлення того, що я був AX, вселило в нього глибокий внутрішній страх.



Він здивував мене, коли сказав: «Я звернув увагу на те, що деякі тубільці час від часу накладають на мене прокляття вуду. Ви вірите в ефективність таких чарів, містере Беннет?



Я подумав, що час завдати йому ще одного шоку. Все йшло гладко, змащене страхом, і я хотів, щоб так було і далі.



"Мене звуть Картер", - сказав я. «Нік Картер. Томас видав горловий звук і дивився на мене. П.П. витріщився на мене, і його пазурі сіпнулися, і він трохи зіщулився в яскравій формі. Коли він заговорив, його голос, понівечений раком, тремтів.



«Нік Картер! Звісно. Я мав здогадатися про це».



Я посміхнувся йому. “Тепер ти знаєш. Щодо ефективності прокльонів вуду – донедавна я в них не вірив. Тепер я знаю».



"Ти зробиш?"



"Звичайно. Просто. Я тут, П.П. Я єсмь!"



П.П. замовк. Він склав руки на колінах і глянув на них. Томас, приголомшений, дивився на мене очима, які збільшувалися з кожною секундою.



Ми скиглили вузькими рейками. Тунель був високим і широким і добре освітлювався лампами, замкненими у дроті. Пахло свіжим бетоном.



Я представив "Люгер". «Як довго ми дістанемося до Цитаделі?»



"Півгодини їзди". П.П. знизав худими плечима. «Машини повільні. Я хотів купити нові, швидше, але було так багато всього, що потрібно зробити. Наприклад, нову електростанцію. Моя вже не підходить, коли цей тунель збудовано. Але коли людина вмирає, вона схильна відкладати справи. Зараз, звісно, це не так вже й важливо».



«Вальдес постійно залишається в Цитаделі? Він ніколи не приходить до вас додому? Ви використовували приманку, щоб створити ілюзію, що він вимкнувся? І дати будь-кому, хто хотів, гарний постріл у нього? "



Тиша, якщо не рахувати тихого завивання машини. П.П. скрутив пожовклі пальці. Потім: «Та на всі ваші запитання. Я не бачив Вальдеса віч-на-віч вже кілька тижнів. Він наполягав, щоб це було так, щоб йому дозволили працювати у світі. Але ви помиляєтесь, містере Картер. Вальдес не хоче, щоб його рятували. Він не покине це місце. Я вже заплатив йому десять мільйонів доларів, депонованих у швейцарському банку, і ще десять мільйонів прийде, коли він успішно завершить свою роботу. Ви можете бачити шанси проти вас».



Я посміхнувся до нього. «Вальдес піде зі мною. Або ж-"



Доробляти не довелося. П.П. кивнув і знизав плечима. - Або ти його теж заб'єш. Звісно. Я думав, що це можуть бути твої інструкції.



Автомобіль обігнув і підійшов до добре освітленого майданчика. Охоронець у чорній формі ходив туди-сюди з гвинтівкою на плечі. Я спустив «люгер» з поля зору.



"Ні слова, ні кроку від вас двох", - сказав я. «Я впораюся з ним. Томасе, візьми сумку-мюзет. Обережно із цим. Кинь чи вдаришся, і ми всі злетимо до небес».



Томас кивнув головою і натиснув на важіль. Автомобіль ковзав до платформи. До нас підійшов вартовий. Я посміхнувся до нього і кивнув П.П.



"Допоможіть містеру Тревеліну", - сказав я. "Він не дуже добре почувається".



Він не збирався підкорятися. Він був великим і чорним, у такій же темній формі, але в ньому було щось інше. Він був похмурий і стривожений, спантеличений нашою раптовою появою, але це було щось більше. Потім я зрозумів. Це була не людина П.П.! Чий тоді?



Я зробив єдине, що міг. Я хвилював його: «Давай, чувак. Переїхати! Ми поспішаємо до лікаря Вальдеса.



Неохоче він нахилився над машиною і простяг руку П.П. Я зашнурував його на вухо прикладом люгера. Він упав у машину. Я глянув на Томаса. «Зв'яжіть його ременем та перев'яззю і заткніть йому рота. Поспішати."



Я підштовхнув старого П.П. з Люгером. "Ходімо, тату". Я подав йому руку. Навіть із черевцем він не важив більше сотні.



П.П. глянув на охоронця, що втратив свідомість. «Я вас не розумію, містере Картер. Чому б просто не вбити його? »



"Я вирішую, кого убити, а кого ні".



«Але дівчина? Бідна Бетті? Звісно ...



"Бідна Бетті була співробітницею КДБ", - сказав я йому. «Тупа американська комуняшка, яка зробила те, що їй сказали». Я дивився на його обличчя. «Вона смоктала тебе, П.П. Бетті була Кремлем усю дорогу». Деякі були в деталях Хоука. Решта - до певної міри припущення. Але в досьє Дуппі, в досьє Діаса Ортеги, говорилося: майже завжди працює із партнером-жінкою. Зазвичай американець чи європеєць. Зазвичай білий. Ніколи не використовує чорних чи російських жінок. Див. Файл Беттіна Смід, що народилася в Нью-Йорку, 1939 р. Перехресне посилання означає, що вони працювали разом раніше. Даппі подав сигнал комусь у особняку П.П. Це не могло бути збігом. Якби це було так, а я помилявся, я запалив би для неї свічку.



Рот Тревелін було відкрито. Його зуби, мабуть, коштували йому тисяч. Він дивився на мене. "Ви маєте на увазі, що весь цей час я був ...?"



Я погрозив йому «люгером». "Так. Думайте про це на ходу. Де Вальдес?"



«Вниз цим тунелем».



Ми були під Цитаделлю. Тунель був новий, і деякі комори були новими, але більшість із них була старими в'язницями та печерами. Деякі були добре освітлені, деякі темні. У деяких із освітлених кімнат я побачив купи ящиків і ящиків і кілька довгих блискучих ракет, встановлених на залізних конях.



П.П. просувався вперед, тягнучи ноги. Томас підійшов до мене на одному рівні, так що я міг стежити за ним, тягнучи сумку-мюзет, ніби в ній були яйця. У певному сенсі це так.



"Як далеко до Вальдеса?"



П.П. спіткнувся об стіну і важко дихав, тримаючись за легкий кронштейн для підтримки. "Не надто далеко. Навколо наступного повороту. Але я не думаю, що... я не можу...



Я посміхнувся йому. «Так, можна, П.П. Думати позитивно. Будь як паровозик».



Перш ніж ми обійшли поворот, ми пройшли яскраво освітлену печеру, вирізану в твердому камені гори. На вході не було охорони. Я зупинив нашу маленьку вечірку і заглянув усередину, ховаючи Люгер за ногою.



Печера була довгою та глибокою. Шість довгих вузьких столів тяглися від кінця до кінця печери. На кожному столі була ракета. Довше, товстіше, товщі, ніж будь-які ракети, які я бачив досі. Усі вони були пофарбовані у чорний колір. Біля ракет працювали чоловіки, поліруючи і вправно поправляючи їх - маленькими блискучими ключами гайкових.



Я дивився П.П. Він дивився з дуже дивним виразом на змученому обличчі. Його почало трясти. Я бачив, як він зчепив руки і стиснув їх, щоби пальці не рухалися.



Я знущався з нього. «Що сталося, П.П.? Було додано щось нове – щось ще, про що ви не знали? "



Я рибалив. Я нічого не знав. І все-таки не було сумнівів у тому, що чорні ракети якимось чином вразили старого.



Він похитав головою і пробурмотів більше, ніж мені. «Тут щось не так. Те, що я зовсім не розумію.



Я трохи підштовхнув його. "Правильно. Ходімо пошукаємо Вальдеса. Може, він пояснить.



Ми пішли далі тунелем. Він повернув під прямим кутом і закінчився великою видовбаною печерою. У печері було повно столів, шаф для документів та креслярських дощок. На стінах звисали карти та пачки креслень. В самому кінці печери за столом сидів чоловік, його обличчя було закруглене в світлі, що падає. Він дивився, як ми наближаємось.



Я прогнав Томаса трохи вперед, тож і він, і П.П. були переді мною. Я прошепотів. «Роби, як я тобі говорю. Зберігайте тишу. Я з усім упораюсь. Я трохи вкрутив Люгера у хребет П.П. Це доктор Ромера Вальдес?



"Так. Це лікар Вальдес".



У печері нас було лише четверо. Годинник я показав трохи пізніше чотирьох. Скоро світанок. Позаду нас, далеко коридором, долинав слабкий дзвін металу об метал. [З якоїсь причини моя шкіра голови почала повзати.



Людина за столом легко повернулася до нас обличчям. Він не підвівся, а схрестив одну довгу ногу над іншою і розвалився на столі, поклавши одну руку на напіввідкриту скриньку. На ньому був сірий легкий костюм, біла сорочка та синя краватка, зав'язана ретельно зав'язаним вузлом, сині шкарпетки та начищені чорні туфлі. Його густе волосся було з відтінком сивий і сильно запломбоване. Олівець тонка щетина вусів прикривала довгу верхню губу. Він мав довгий і прямий ніс, гострий ніс, важкі жовті повіки. Я заплющувала темні очі, коли він дивився на нас. Я дивлюся, на ньому було золоте зап'ястя, а на пальцях його правої руки було кілька золотих каблучок. Він виглядав точно так, як описала його Ліда Бонавентура.



Ми пройшли по проходу між столами та малюванням! дошки. За дюжину футів від Вальдеса я сказав: «Добре. Зупинися прямо тут.



Я дивився між Томасом та П.П. у людини, що сидить за столом. Він не спробував підвестися. Цілком не рушив з місця. Просто дивився на мене своїми очима. Він мав певний тип латинської чоловічої краси, він трохи постарів, і я побачив, як Ліда могла його любити.



Щось було не так, я знав це, і це мене турбувало. Але я не міг його розмістити. Я спробував легкий дотик, але я спробував дозволити Вальдесу побачити «Люгер».



«Доктор. Ромера Вальдесе, я вважаю?



Він дуже трохи нахилив голову. «Я доктор Вальдес. Хто ви, сер?



Я розповів йому, хто я такий, і чому я тут. Він слухав, нічого не висловлюючи, його темні очі роздивлялися нас.



За цим гладким орлиним фасадом відбувалося багато роздумів.



Я погрозив йому «люгером». «Нам краще рухатися, лікарю. У нас дуже щільний графік, і найгірше ще попереду. Сподіваюся, ти знаєш безпечний вихід із Цитаделі.



У його усмішці були ідеальні зуби. «Я знаю, так. Але я не збираюся йти з вами, містере Картер. Ви, міс Бонавентура та ваше начальство в уряді Сполучених Штатів – усі ви помиляєтесь. Як ви сказали, у мене немає бажання рятуватися. Я задоволений роботою з містером Тревеліном і доктором Дювальє. Мені добре платять та добре звертаються. На щастя, я дійшов висновку, що мої шляхи, мої колишні погляди помилкові. Я дуже боюся, містере Картере, що ви даремно витратили свій час.



Перш ніж зміг відповісти старому П.П. - Втрутився. Він крутився і важко дихав, ніби в нього було щось тяжке на думці, а тепер слова хлинули з його хворого горла потоком.



«Ця жінка, Вальдесе! Та Бетті, яку ти подарувала мені... вона... Картер тут каже, що вона КДБ... пояснення... я не можу думати... і ці чорні ракети... я ніколи не знав про них. ... Я вимагаю, Вальдес ... Я вимагаю ...



Звичка була надто сильною для старого. Вмираючи, мучений болем і збоченням, полонений і безпорадний, він все ще вважав себе богом грошей і що його забаганка була законом. Він побіг до Вальдеса. Вальдес зрозумів, що блеф безнадійний і пішов ва-банк. Мене зловили, як качку, що сидить, правда вислизнула від мене на частку секунди, яку знадобилося Вальдесу, щоб залізти в ящик і вийти з автоматом. Занадто пізно я плюхнувся на живіт, згадавши сумку-мюзет і схопивши її, коли Томас отримав розрив у животі і склався на мені. Вмирати від призначених мені куль.



Я відчайдушно перекинувся, намагаючись залізти за стіл, люгер витягнувся на відстані витягнутої руки і плюнув у Вальдеса. Тепер він стояв, широко розставивши ноги, упираючись у стіл, коли я вдарив його, хитаючись, але з пістолета-кулемета поливаючи зі шланга. Старий упіймав свинцеве борошно в горлі після серйозної операції, розвернувся і впав на чорну землю. Яскраво-червона артеріальна кров ринула з рота.



Я завдав удару по ребрах, від чого я верескнув.



Я вовтузився з сумкою musette - краще куля в мені, ніж у ній - і лежав на підлозі і стріляв з люгера, поки обойма не закінчилася. Пістолет-кулемет видав останній рик і замовк.



Я намацав ще одну обойму в Люгер, поки дивився, як він вмирає. Він упустив пістолет-кулемет із брязкотом металу об камінь. Він вчепився за стіл і розгойдувався, намагаючись утриматися на ногах. Він глянув на передню частину свого гарного сірого костюма, куди я вклав чотири штуки навколо його серця, а потім глянув на мене і спробував щось сказати, але не зміг. Його коліна перекосились і не витримали, він повернувся через стіл і зісковзнув на підлогу.



Я був весь у крові. Мій, Томас та старий. Я схопив сумку-мюзет і стрибнув до столу. Я схопив мертвого за голову і повернув її вперед, і побачив, що шрами за вухами та по лінії щелепи слабшають.



Я чув крики і тупіт ніг, що біжать. Я побачив залізні двері за десять футів від столу, врізані в стіну, тепер прочинені і залиті бетоном, щоб вони вписувалися в стіну. Окремий вхід до Вальдеса. Мій вихід із пастки. Я кинувся крізь неї, як тхір у кролячу нору, закрив її і кинув на місце залізний пруток. У мене було кілька секунд.



Вузький тунель йшов угору. Я втік. У тьмяному жовтому світлі, яке мерехтіло, згасало, поверталося, а потім знову згасло. Я втік, рятуючи своє життя, але все ж упіймав ритм, коли жовті лампочки згасли і засвітилися. Код! Хтось працював із передавачем, який харчувався від того ж генератора, який живив світло.



Я загорнув за ріг і побачив попереду пляму світла на підлозі тунелю. Він прийшов із печери. Я побіг навшпиньки з «Люгером» і заглянув усередину. То була радіорубка. У передавача сидів чоловік у навушниках і стукав по ключу. В одному кутку, де печера була вентильованою, щоб забирати пари, ревів невеликий генератор.



Я був позаду оператора, перш ніж він дізнався, що я там. Я вдарив його по черепу прикладом "Люгер", і він прокинувся, я розслабив його і сів на стілець. Картерові щойно спала на думку дуже хитра ідея.



Я надіслав його відкритим текстом, так що радіопеленгаторні станції Папа Дока обов'язково прочитають його вголос і чітко. Не було часу на тонкощі, і я мав сподіватися, що вони повірять і не шукатимуть хитрощів. Я послав його міцним кулаком, вибивши його в гаїтянський світанок:



Червоний Молот до Чорного Лебедя - взяли Цитадель - Вальдес і Тревелін мертві - наші ракети в безпеці - негайно приступайте до вторгнення, як і планувалося - всі чорні повстають і зустрінуться з вами, Гонаїв - нанесіть сильний удар і хай живе свобода - Беннетт.



Відправляв двічі. З тим, що Хоук назвав моєю диявольською усмішкою. Якби це спрацювало, це був би гарний прийом, а Папа Док, його армія та авіація, а також Тонтон Макут перетворилися на одну купку зайнятих ублюдків. Гонаїв був ідеальним містом для рандеву.



Це було на південний захід від Цитаделі; Я мав намір страшенно бігти на північний захід.



Було тихо, якби не гудіння генератора. У мене було ще трохи часу. Я взяв шматок пластику з сумки musette, надав йому форму і вирішив, що консоль передавача - це така сама пляма, як і всі інші. Я гадки не мав, яка погода на вулиці, і мені доводилося вгадувати і ризикувати. Я використав барометричний запобіжник.



Я працював швидко, не бажаючи про це думати, встромив детонатор у запобіжник і налаштував високий тиск. Я дав собі стільки маржі, як міг, і це було небагато. Нічого не сталося, і я все ще був цілий, я закрив консоль, схопив сумку musette і потяг її до біса. Пластик був новим, супер, винайденим людьми AX і приблизно еквівалентний десяти тонн тротилу. Я хотів бути далеко, коли він піде. Я дійсно хотів опинитися на кордоні, прямуючи до Штатів, але я не надто на це розраховував.



Я знову рушив тунелем. Поступово пульсація генератора стихла. Я підійшов до залізних сходів, врізаних у камінь і ведучих вгору через верх тунелю. Туман огорнув мене, холодний дощ торкнувся мого обличчя, і я знову зітхнула. Я вгадав точно за погодою. Цей запобіжник не спрацює в детонаторі, доки не покращиться погода.



Не було ні погоні, ні спроби схопити чи відрізати мене, і досі я був надто зайнятий, щоб багато про це думати. Тепер я зробив це, і я почув звук пострілів, що проходять через шахту, і трохи зрозумів. Вони там билися. Хто з ким боровся, я не знав, не більше, ніж я знав, чому вони б'ються, але це зробило мене дуже щасливим. Якщо вони продовжать свою маленьку внутрішню війну, можливо, я зможу непомітно зникнути у джунглях і попрямувати до узбережжя.



Я зітхнув. Перш ніж я зміг це зробити, мені довелося покинути Цитадель. Мені довелося припустити, що мій тунель заблоковано з обох кінців. Я не хотів повертатися назад і не думав, що це буде набагато корисніше для здоров'я. Залишилися сходи. Я почав лізти.



Розділ 14






Коли я дерся, на мене обрушився дрібний дощ. Залізні поперечини були слизькими. Витягнувшись, я побачив смужку сірого світла люка, тьмяний промінь зорі. Пролунав шквал пострілів, спастичний вранці, і тріскучі звукові удари розтинали повітря.



Я зупинився трохи нижче круглого отвору. Я слухав та ідентифікував; Стук чотирьох або п'яти автоматів, глухий гуркіт гранат, плескіт гвинтівки. М'яч розпалювався. Я не знав, у чому справа, і я дійсно не хотів дізнаватися, але я знав, що маю. Мені довелося бігти, і зараз був найкращий час.



Я відкинувся далеко назад на залізні сходи і, вигнувшись, відкрив кутовий вигляд і побачив довгу купу іржавих ядер. Фрагмент дула стародавньої гармати з плашком. Основна артилерійська платформа Цитаделі.



Свинець прошепотів з мене. Я сказав, чорт із цим, і виліз із ями. Пригнувшись, я побіг до стіни, що руйнується, ліворуч від мене. Він відкрився до суду. Хтось крикнув, і я почув знайомий голос, і переді мною промчав свинець. Уламки каменя порізали мені обличчя. Я відмовився від корту і стрімголов пірнув у арочний каземат. Я лежав обличчям у камені та пилюці і думав про цей голос. Дуппі!



Стрілянина тривала. Я протиснувся і висунув ніс із арки каземату. ВАМ - 32-фунтове ядро ​​ударило по каменю за два дюйми від мого обличчя. Я зробив, як черепаха, лаючись. Звідкись наді мною почувся сміх Дуппі.



«Доброго ранку, Картер. Цього разу ти втрутився, мій друже. Цей каземат заблокований у дальньому кінці – виходу для вас немає.



Я трохи подерся. Я гукнув. «Що сталося з твоїм акцентом, Даппі? Або, якщо ми сьогодні вранці граємо правду, Діас Ортега? Мій мозок гасав, як миша в клітці, намагаючись знайти вихід.



Він засміявся бассо. «Так, Картер. Схоже, маскарад закінчився, га? Де П.П. та Вальдес? » Я дозволив собі посміхнутися. "Навіщо мені розповідати тобі, Ортего?"



«Чому б і ні, чуваку? Ти скоро помреш. Можливо, заспокойте своє сумління. Ця інформація не принесе вам жодної користі у могилі.



Він мав рацію. “Мертв. Обидва з них. Старий П.П. та фальшивий Вальдес. Другий фальшивий Вальдес – той, який ви посадили на П.П. та Папа Док».



Ще одне гарматне ядро ​​розсипало камені прямо переді мною. Осколок, що летить, ударив мене по обличчю. Я інстинктивно відсунувся і відчув укол болю в тому місці, де мене порізала куля. Моя футболка була вкрита кіркою від крові під грубим форменим одягом, і я спітнів. Я почав викручуватися з пальта. Я йшов у відставку з посади генерал-майора армії Папа Дока. Знову шквал стрілянини, потім тиша. Ортега сказав: «Отже, ти теж знаєш про це. Я недооцінив тебе, Картер Безтурботний. Звичайно, я знав, що ти Нік Картер, лише кілька годин тому. Не те, щоб зараз це має значення. Ти не зможеш вибратися зі своєї нори, і щойно мої люди приберуть людей П.П. і тонтон-макутов, ми подбаємо про вас.



Все, що нам потрібно зробити, це розблокувати тунель і зайти до каземату за вами. Тобі не втекти.



Я оглянув залиту дощем артилерійську платформу з її іржавою старою гарматою і купою тліючих ядер. Далі, як замерзлий прибій, зелені, вкриті туманом пагорби йшли до моря. Може, в цьому він мав рацію. Я вклав у це голову. Він досить добре спіймав мене в пастку.



Я швидко думав і ні до чого не прийшов. Я повірив йому, що за мною блокують каземат. Якби я висунув голову або спробував перетнути гарматну палубу і перебратися через парапет, я б перетворився на решето, перш ніж пройду шість футів.



Принаймні я міг змусити його говорити. Так я дізнався б, де він. Мені було цікаво, скільки в нього людей і як йому вдалося поринути у них з людьми П.П. та Папи Дока.



Я склав долоні та закричав на нього. Ліда тобі про мене розповість? Так звичайно. Я вийняв з сумки мюзет гранату.



«Вона зробила, Картере. Дама зараз трохи розчарована і сердита на вас. Боюся, я винний у цьому. Як ви кажете, янкі, я продав їй товарний рахунок.



"Б'юся об заклад, ти це зробив". Я витяг штифт гранати і почав звиватися до горловини каземату.



«Я переконав її, що приманкою П.П. був справжній Вальдес, і що ви та ЦРУ обдурили її, виставили її за лоха, і один із вас убив його. Вона повірила мені.



Настала моя черга сміятися. «Ви трохи спітніли, чи не так? Коли ви думали, що Ліді і вашому фальшивому Вальдесу, можливо, доведеться зустрітися віч-на-віч? Це б здорово зіпсувало твої плани, так, Ортего?



Я перекинувся на спину з витягнутою правою рукою, граната пухка і міцна в кулаку.



Він посміявся. "Я визнаю це. Деякий час я хвилювався. Мені потрібно це її вторгнення, щоб відволікти тата Док. Але зараз все гаразд. Свон повертається до човна, і вторгнення триває. Я дозволив їй і Папі Доку вирубати себе, а потім беру на себе". .



- Але без вашого фальшивого Вальдеса як підставна особа. Як це пояснити чорним та мулатам? »



Він сказав мені дуже гидку річ. Я засміявся, вислизнув із амбразури на своїй спині і підкинув гранату, утворивши довгу дугу. Коли я пірнув назад, свинець дзвенів навколо мене. Ортега вигукнув прокляття. Але в цього виродка вистачило сміливості. Він кинув гранату назад у мене. Він вибухнув у повітрі за шість футів від моєї ями, струс струснув мене, осколки заспівали і проткнули каземат. Мене нічого не вразило.



Його сміх був трохи слабким. «Я захоплююсь твоєю сміливістю, Картер. Ненавиджу тебе вбивати. Я справді так роблю. Якщо ти здасишся, можливо, ми зможемо щось придумати».



Я зморгнув кам'яний пил з очей. «Це може бути весело, – погодився я. "Що б ми придумали - як разом керувати Гаїті?"



Він не відповів. Я чув, як він комусь наказував. Стрілянина зараз стихла, і я вирішив, що Ортега майже досяг мети і опанував Цитадель. Я вивчав хмари над далекими пагорбами. Вони трохи підвелися. І дощ перестав. Я слухав, напружуючи вуха. Нічого. Поки нічого. Я потягнувся за іншою гранатою.



Я хотів його уваги. Хотів знати, де він був. Я сказав: «Тобі доведеться правити без своєї королеви, Ортего. Я її вбив. Це її справжнє ім'я, Беттіна Смід?



Тиша. Потім: Ти вбив Беттіну?



«Ти слабкий, Ортего. Чи справа в акустиці тут? Я сказав, що її вбив. Довелося розбити трохи порнографії партії із П.П. зробити це. Вона померла, як дама, Ортега, у чому я маю сумнів.



У нього був поганий рот. Я не знав, як це брудно. Він був близький до того, щоб мене шокувати. Я прислухався і зрозумів, що він підійшов ближче до парапету. Я думав, що гранати перегоріли, але довелося ризикнути. Я відпустив ручку і порахував – 1–2–3–4–5.



Я простягнув руку і кинув її.



Мабуть, він вибухнув там, на рівні парапету. Ортега закричав від болю та люті. Більше люті, ніж болю, бо він продовжував вигукувати накази і проклинати мене, а я його не зрозуміла.



Після цього він перестав зі мною розмовляти, хоч я намагався його заманити.



«Ви були закохані у жінку Шмід, Ортега? Як вона? Судячи з того, що я бачив, вона знала, як обходити ліжко. Все під час виконання службових обов'язків? Щось для старого доброго КДБ? »



Я не міг його намалювати. Тепер жодної стрілянини. Я почув брязкіт і стукіт інструментів у дальньому кінці тунелю каземату. Вони відкривали це. Коли вони його відкрили, все, що їм потрібно було зробити, це встромити в нього пару автоматів і облити мене водою. Мене прикрили попереду.



Щоб побачити, наскільки я прикритий, я простяг руку, швидко змахнув нею і схопив назад. Свинець заспівав в арку з трьох боків. Я вилаявся і відсахнувся, наскільки міг. Ніде сховатися, Картер.



Я тоді чув це. Слабке дзижчання комарів. Легкий літак, коригувальник. Він спустився з хмар, мало не подряпав гору і з гудінням подався до Цитаделі. У любові я благословив Папа Дока та його радіопеленгатори. Вони були на висоті.



Ортега вигукував накази з мене. Тихий. Тримайся подалі від очей



. Не стріляйте. Все має виглядати нормально. Він пообіцяв застрелити людину, яка зробила викривальний хід.



Я посміхнувся. Він уже вирішив мене вбити, і мені не було чого втрачати. Я почав висмикувати шпильки і жбурляти гранати так швидко, як міг. Я викотив їх на гарматну палубу і почув, як вони ляскають і розриваються, коли літак-корегувальник пролетів наді мною. Я бачив, як пілот потягся і заговорив у мікрофон. Я викотився зі своєї дірки і пустив у нього обойму з Люгера, намагаючись не промахнутися. Я пірнув назад, холодний і спітнілий одночасно, з кашею в тому місці, де раніше був мій хребет. Відмінний шанс, але мені це зійшло з рук.



Літак-корегувальник розвернувся і знову попрямував до хмар. Я сподівався, що він бачив достатньо. Я все сподівався наступні десять хвилин, поки нічого не сталося. Вони припинили роботу в тунелі за мною.



- крикнув я в тишу. «Краще біжи, Ортего! Авіація Папа Дока буде тут із хвилини на хвилину. Я обіцяю тобі. Я повідомив його радіопеленгатор відкритим кодом.



Вітерець пронісся гарматною палубою і здалеку приніс його відповідь, мерзенний і сповнений ненависті. Я не міг його звинувачувати. Я всіляко руйнував його плани.



Прийшли бійці, і я почав турбуватися про свою дупу. Їх було чотири, старі та застарілі літаки, але цілком достатньо для цієї роботи. Вони спускалися один за одним, із гарчанням вилітаючи з хмар і долаючи всю Цитадель, хлюпалися кулемети і гуркотіли гармати, і, як тільки перший реактивний літак закінчив свій політ і знову набрав висоту, він скинув пару світлових бомб. . Папа Док міг бути трохи спантеличений, може не знати, що відбувається, але він не ризикував.



Цього разу я вимовив справжню невелику молитву – щоб Ліда Бонавентура передумала, обдумала, зламала ногу – що завгодно, аби не дати їй повернутися до Морської Відьми і почати наполовину розвинене вторгнення. Тато Док уб'є її.



Бомба потрапила в купу гарматних ядер, і повітря було темним і сповненим твердим свистом смерті. Я зіщулився у своїй норі і якимсь чином вижив. У моєму черепі запустився ливарний завод. Я лежав, тремтів, трясся і лаявся, і кров знову почала текти по моєму боці. Літаки повернулися на наступний рейс.



Гармата та 50-ті пробили, прогризли і спустошили Цитадель. Бомба підняла одну зі старих гармат і понесла її до мене, як зубочистку під час урагану. Я дивився, як пара тонн древнього заліза пливе до мене, я завмер і сказав собі, що принаймні це буде швидко. Гармата Берсерка промахнулася по мені і відірвала верхню половину арки, продовжуючи проходити через дванадцять футів каменю та розчину.



Останній винищувач пішов, пішов і залишив тремтячі руїни. А я. У мене було відчуття, що я Адам, єдина людина, яка живе в цьому спустошеному раю. Я ледве підвівся на ноги, і мені вистачило розуму встромити ще одну обойму в «люгер» і витягти останню гранату з сумки-мюзетту. Я був шокований, у мене були еластичні ноги, і моя голова хотіла полетіти. Спочатку, коли я почув стукіт вертольота, я не повірив. Я дивився на нього, не в змозі відреагувати, коли він влетів і, божевільний, божевільний, осел на те, що залишилося від збройової платформи. Здається, я трохи вклонився і сказав якусь дурницю. Типу: «Ласкаво просимо на мою вершину гори. Підніміть кратер від бомби та відпочиньте. Не звертай на мене уваги, я завжди такий зелений, а в тебе випадково не було ганебної сорочки?



Ротори ляснули. Чоловік – не марсіанин, а справжній чоловік – нахилився і закричав на мене.



«Беннет! Беннетт! Сідай, чуваку. Давай давай давай! "



«Хенк Віллард! Худий, брудний, рудобородий і зі зламаними зубами Хенк. Я мало не плакав на бігу. Я ввійшов. Він щось штовхнув, і збивач для яєць підвівся і нахилився. Пацюки знову вийшли з кам'яної кладки. Ви ніколи не вб'єте їх усіх під час бомбардування.



Через оргскло почали проноситися кулі. Хенк пригнувся і сказав: Що за херня? Я думав, стрілянина закінчена.



Я повернувся з тієї невизначеності, якою плив. Я схопив його за руку і вказав униз. “Там. Там! Зробіть пас на нього. Усього один прохід».



Діас Ортега стояв на пагорбі з розколотого каменю і стріляв по нас із рушниці. Його голова була забинтована, його величезні чорні груди були червоні від крові, а його зуби виблискували, коли він кричав.



Хенк Віллард похитав головою. «Ні! Безумство – достатньо однієї кулі, щоб збити нас з ніг. Я не ...



Я поклав пальці на його худу руку і стиснув. Я тицьнув Люгером йому в обличчя. "Зробіть пас на нього!"



Він кивнув і повернув кермо, і ми покотилися до Ортеги у довгому ковзанні. Я вирівняв Люгер, утримуючи його на лівому передпліччі, і почав віджимати обойму. Чорношкірий чоловік у позі з широкими ногами стояв на своєму і стріляв у мене, коли ми налітали на нього. У кабіні було повно металевих бджіл. Я вичавив свій останній постріл. Ортега впустив гвинтівку, схопився за груди, впав, підвівся і побіг. Я покинув останню гранату.



«Ісус Христос… Ісус Христос…» Пот струмив по бороді Хенко. Я поплескав його по руці і посміхнувся до нього. Я любив його як брата. Я вказав на берег. "Забрати її."



Хенк забрав її. Він перемістив вертоліт через гору в долину і почав стрибати деревами. Кілька разів я не думав, що в нас вийде.



Останній налякав мене до чортиків, і я закричав: «Заради бога, підніми її. Я не хочу, щоби мене вбили. Я щойно виліз із могили».



Хенк похитав головою і показав великим пальцем через плече. "Не можу. Вони нас накриють. Ці виродки зносять усі поспіль і не ставлять запитань».



Нас переслідували двоє бійців Папи Дока.



«Поки ми залишаємося на палубі, у нас все гаразд, – сказав Хенк. "Ці винищувачі не можуть вийти з пікірування досить швидко".



Ми залізли на вершину пагорба, і я заплющив очі. Я виразно побачив пташине гніздо з трьома коричневими яйцями.



Я, мабуть, голосно застогнав, бо Хенк ображено глянув на мене. - Не будь таким критичним, Беннетт, або як там тебе звуть. У мене було всього два уроки з цих проклятих речей.



Я придушив свою відповідь. Краще не засмучувати його.



Літаки повернули назад. Вони мали мало палива, і вони повернулися до бази. Я зітхнув з полегшенням і почав шукати старий док та будівлі для фруктів у США і молився, щоб Ліда була там і ми могли втекти до того, як Папа Док запустив свій прибережний патруль у дію. Я не жартував, що гелікоптер залишиться непоміченим. Папа Док був попереджений - і як він був попереджений - і веселощі тільки почалися.



Ми потрапили до берега. Я бачив Тортугу, що лежить на обрії біля берега, і знав, що ми надто далеко на заході. Я дав Хенку напрямок, і ми рушили на схід, низько пролітаючи над пляжами та бухтами. Час від часу, коли ми проїжджали повз, дивилося чорне обличчя. У нас ніхто не стріляв.



Знаючи про сильне бажання, я закурив у Хані цигарку і спробував розслабитися. Якщо пощастить, нам ще вдасться.



Де ти взяв вертоліт? Я запитав.



“Вкрав. На задньому дворі П.П. був він і просто сидів та просив, щоб його використали. Це було після того, як я повернувся».



Я витягнув вікно. Цей проклятий док було далеко. "Повернувся?"



Хенк ненадовго дав його мені. Він передав мої інструкції, і Даппі, хоч і в люті, все ж таки погодився на прикриття. Коли стало надто спекотно, вони відключили всіх трьох і рушили назад до узбережжя. Потім Дуппі залишив їх.



"Просто зник", - сказав Хенк. «Одну хвилину він був там, наступної його не було».



Я посміхнувся. Так. Дюппі – Ортега – знав, що я збираюся знести його театр, і йому довелося спробувати зупинити мене. Він здогадувався, що я дістануся до Цитаделі, і пішов там мене чекати. Я змусив його руку добре.



"Залишилися ви і дівчина", - сказав я. "Що тоді?"



Хенк скоса глянув на мене і потяг за бороду. "Ми говорили. Вона збиралася повернутися до твого човна, забрати своїх людей і почати вторгнення. Я відмовив його від цього. Я думаю."



"Ти думаєш?" Він мене турбував.



«Я сказав, що повернуся, залишусь і шукаю тебе. Я сказав, ми повинні вислухати вашу сторону, перш ніж вона зробить щось фатальне.



"Це була хороша думка, Хенк".



«У неї вже були сумніви. Я знав, що ти не довіряєш цьому Дуппі, тому я не повірив, і коли мала можливість подумати над цим, я не думаю, що вона теж. Однак спочатку вона була переконана, що ви підставили цього парубка Вальдеса для вбивства. Хлопець, якого вони вбили на дорозі. Вона була в люті, і Дуппі непогано з нею поводився. Але пізніше-"



Деякий час світило сонце. Був ясний, гарний, ясний прохолодний день. Я згадав і подивився праворуч, туди, де Цитадель була масивною фіолетовою плямою на вершині гори.



Раптом пляма розчинилася у червоних та жовтих смугах. Зазубрені кам'яні ракети злітали вгору кривою траєкторією, зависали в повітрі і падали вниз. Чорні сірники, які могли бути тільки гарматами, на коротку параболу зникли в зяючій дірці на схилі гори. Стовп диму почав рости і розгойдуватись на вітрі. Звук і вибух досягли нас і потрясли гелікоптер, як гігантський тер'єр, що вбиває щура. Ми опускалися, піднімалися і зачіпали верхівки високих дерев.



Хенк Віллард боровся з керуванням і дивився з трепетом. "Заради бога, що це було?"



Я довго дивився. Цитадель все ще стояла, але вже ніколи не буде колишньою. "Маленька штука під назвою барометричний запобіжник", - сказав я йому. - Не хвилюйся, друже. Нехай тато Док спробує у всьому розібратися.



Він похитав головою, і руда борода затремтіла, як обірваний прапор. "Так багато нісенітниці, чого я не розумію", - пробурмотів він. "Може, якщо ми виберемося звідси, ти поясниш, га?"



"Можливо", - сказав я. "Але не зараз. Немає часу. Подивися туди. У нас є ще одна проблема”.



Ми мчали до старого причалу та гниючих господарських споруд. Морської відьми не було видно, і я сподівався, що це означає, що вона досі перебуває під доком. Це була гарна ставка, за мить Ліда Бонавентура вибігла з однієї з будівель, звела очі і почала кричати.



Здавалося, вона рада нас бачити. Я був радий її бачити, але зараз мені було цікаво, що, чорт забирай, російський підводний човен робить у цій частині світу. Прямо біля берега Папа Дока, коли вона спливала, її чорний корпус блищав на сонці, вода струменіла з його гострого вітрила, на якому червоними червоними красувалися серп і молот.



«Що, чорт забирай, тепер?» вигукнув Хенк. «Це перетворюється на жахливий кошмар!»



Я не міг з ним більше погодитись.



Розділ 15






І все-таки це мало сенс. Підводний човен був каталізатором, який багато в чому сплавляв сюжет. Пізніше це побачив. На даний момент ми мали нові неприємності.



Двигун затих, коли Хенк ширяв і збивав її. Останні п'ятдесят футів ми подолали на швидкісному ліфті. Гелікоптер був зовсім розбитий, і ми з Хенком викотилися з неї, проклинаючи синю смугу і заліковуючи цілу низку нових порізів і синців. Нічого з того я не відчував. Я бігав, вигукував накази і ворожив, скільки в нас часу і як довго ми можемо блефувати.



Тому що я не збирався так сильно змушувати руку Дюппі! Він збожеволів і покликав своїх товаришів.



Я схопив Ліду за руку і потяг за собою. Хенк, кульгаючи, лаявся і скаржився. Ми вилетіли на причал, коли на підводному човні відкрився люк і офіцер висунув голову.



Я махав і кричав. Нехай думає, що це приймальна комісія. Тубільці були звільнені і збожеволіли від радості. Він помахав у відповідь, і я побачив, як він порається з біноклем.



- крикнув я Ліді. "Люк - де ця проклята штука?" Я не міг цього розібрати.



Вона знайшла його та підняла, і я штовхнув її перед собою. - Забери з неї репліки, Лідо. Хенк, підійди вперед і візьми одну з тих безвідкатних гвинтівок. Отримайте стільки набоїв, скільки зможете забрати. Поспішайте».



Хенк глянув на мене. "Ви маєте на увазі, що ми збираємося - ви збожеволіли?"



Я вдарив його ногою. "Ми. Ворушись! Ми можемо потрапити в першу пару кидків, бо вони не знають рахунки. Хубба, синку! Ми тут повісили трубку, а в тата Дока на тебе чекає мотузка, пам'ятаєш?"



Він злетів. Ліда викидала швартівні троси. Я стрибнув у довжину до кабіни, запустив двигуни і гримнув її заднім ходом. Коли ми з піною вийшли з-під дока, я глянув на підводний човен. На її палубі зараз четверо чоловіків і всі вони спостерігали за нами в окулярах. У горлі трохи пересохло. Вона мала палубну зброю і кулемети. З люка вийшла пара матросів з перекинутими на грудях автоматами.



Хенк повернувся, несучи безвідкатний механізм та трохи боєприпасів.



"У рубці", - крикнув я. «Вистрілюйте з порту, коли я розвертаюсь. Спробуй її обшити! Не дай їй поринути під воду».



Хенк блідий. Він кинув зляканий погляд на підводний човен. «Чорт забирай, чуваку! Вони нас зловлять.



Офіцер вказував і кричав, люди кинулися до палубних знарядь. Я налив сік Морської Відьми на повний газ, вона заревіла і підняла цибулю. Ліда втратила рівновагу і мало не впала за борт. Я поманив її разом зі мною до кабіни. Вона ще не вимовила жодного слова. Тепер вона посміхнулася, потяглася до моєї руки і стиснула її, досі не говорячи ні слова. Тоді все було гаразд. Ми знову стали друзями.



Я поставив "Морську відьму" на довгу криву, щоб перетнути T носа субмарини. Стандартна військово-морська тактика Адмірал Картер! - крикнув я Хенку. «Стріляй, чорт забирай. Використовуйте пробивання броні! »



Івани не поспішали стріляти з кулеметів, але палубна гармата гаркнула на нас. Спалахнуло полум'я. Флайбридж пішов до біса. Ліда верещала і побігла до рубки.



Хенк випустив безвідкатну рушницю, і 0,57-мм кулемет зіпсував кулемет і забризкав двох людей по палубі субмарини.



«Нижче!» Я кричав. «Нижче, чорт забирай! Тягни її.



Я бачив, як патрульний катер мчить зі сходу, з кісткою в зубах, на форпіку красувалися чорно-червоні Гаїті. Моє серце завмерло. Потім подумав і закричав на Ліду. Вона стріляла по підводному човну з кулемета.



«Ліда – візьми цей гаїтянський прапор та зірви його! Поспішайте».



Снаряд із палубної гармати підводного човна мало не зірвав мені голову. Він розірвався далеко вліво, але струс повітря скрутив мені голову і на мить оглух. Хенк вистрілив у субмарину нижче за ватерлінію. Вибух полум'я та диму, і човен трохи нахилився.



"У ціль", - крикнув я. «От і все – дай їй більше».



Я перейшов через Т і вивів Морську відьму в море. Хенк заліз ще двома нижче її ватерлінії. Ліда прибігла і підбігла до чорно-червоного прапора. J помолився і помахав патрульному катеру, який тепер мчав повз нас до субмарини, і я сказав Хенку та дівчині помахати, посміхнутися, плескати в долоні та танцювати від радості.



Ми граємо дуже добре. Вірні гаїтяни вітають допомогу. Патрульний катер купив його і продовжив рух, швидко наближаючись до субмарини та відкриваючи вогонь із лука та кулеметів. Один із винищувачів Папа Дока вискочив із хмар і в довгому скиглі пірнув на підводний човен. Це було прекрасно. Його гармата та кулемети промчали чергами по палубі підводного човна, і все.



Її люк був опущений, але вона не зробила жодних зусиль, щоб поринути у воду, і я подумав, що Хенк розлютив її нутрощі за допомогою .57 мм. Те, що залишилося від її команди та Папа Док, скоро трохи поговорить. Я знав, що було на цьому підводному човні, і відчував невелику симпатію до росіян. НЕ занадто. Коли ви ловите рибу в заборонених водах, на вас чекають удари.



У мене був повний газ на «Морській відьмі», я намагався розігнати її до тридцяти вузлів, бо мав неприємне передчуття, що ми ще не вийшли з лісу. Не.



Хенк та Ліда повернулися до кабіни. Хенк ніс пляшку віскі. Я знав, що він п'яний, але нічого не сказав. Хлопець заробив свою випивку.



Ліда розлила все у три склянки, і ми всі випили. Я вказав на корму і сказав: «Я збирався запропонувати тост, але гадаю, що це було б трохи передчасно. Подивися, чи ти побачиш те, що бачу я? "



Патрульний катер все ще стояв на горизонті, але, безперечно, він переслідував нас. Хтось із командувачів виявив цікавість.



Хенк Віллард зробив великий ковток, потім ще один. Він усміхнувся Ліді та мені. "Якого біса! Ми постаралися. Якщо вони зловлять нас і повісять, принаймні я не відчую мотузку. Він підняв пляшку. «Так от до нас і до дідька тато док. Росіяни також».



Ліда взяла мене за руку і посміхнулася. «Я… мені дуже шкода, Нік. Я тобі не довіряв. Я повірив брехні Дюппі і мало не здійснив божевільний вчинок". Вона поцілувала мене в щоку. "Я перепрошую. Я хочу, щоб ви знали про це - якщо ми таки не впораємося. Я був не правий. Ти був у всьому правий».



Я засміявся над ними двома. Хенк пестив пляшку, як немовля, і Ліда задумливо подивилася на мене своїми довгими карими очима, в яких кружляли жовті крапки.



"Ви, хлопці, теж трохи передчасні", - сказав я. «Нас ще не взяли! Ви колись чули про тримильне обмеження?



Хенк, використовуючи пляшку як підзорну трубу, прицілився. "Я не думаю, адмірал, що вони коли-небудь чули про це".



Патрульний катер наближався до нас. Ми нічого не могли вдіяти. У мене була Sea Witch на повному газі, і все. Решта була вирішена долею або як ви хочете це назвати. Одна річ – це буде довга сувора гонитва для патрульного катера. "Морська відьма" майже відповідала швидкості, а патрульний катер ледве наближався до нас. Але було рано, і я знав, що не можу розраховувати на те, що темрява нас виручить. Щоб зняти напругу, я вирішив їх розговорити.



Я розповів їм, що сталося після того, як їх покинув. Час від часу я позирав на корму. Патрульний катер досі повз. Вона збиралася проігнорувати прибережний кордон. Я цього боявся. Хлопчики Папи Дока не стали б турбуватися про невелике піратство, Ліда стиснула тонкі засмаглі пальці і спохмурніла. «Яким же я був дурнем! Я довіряв Дюппі - ви кажете, що це Діас Ортега. Увесь час він був у КДБ».



"Він був гарний", - втішила я. «Мені пощастило з упізнанням, бо роблю домашню роботу з файлами. І він обдурив П.П. І Папа Док також пам'ятай. Вони ніколи його не бачили і навіть не знали, що він існує, але він все одно обдурив їх. Він підбив їм фальшивого лікаря Ромера Вальдеса. Цей чоловік був мулатом, мабуть, кубинцем, і, мабуть, він був дзвінком для Вальдеса з самого початку. Вони зробили його переконливішим, застосувавши пластичну операцію. Я бачив шрами після того, як убив його».



Хенк зробив ковток і сказав: Це дуже складно для мене. Я простий грабіжник, який хоче повернутися до Гонконгу до того, як Май Лінг віддасть мій магазин грогу». Його почервонілі очі ковзнули по мені. «Я коли-небудь казав вам, що мав невеликий бізнес? Я тобі колись казав, га?



Я знав, що Хенк не збирався спітніти, він був п'яний і невинний», але йому не потрібно було знати, що я мав сказати Ліді. Я поставив човен на гіроскоп і сказав йому, щоб він сидів там і дивився на патрульний катер. Подзвони мені, коли вона опиниться в межах досяжності.



Він посміхнувся і вказав на безвідкатну рушницю та невелику купу патронів калібру 57 мм. "Я виб'ю з них лайно".



Я відвів Ліду в рубку. Вона дивилася, як я готую напої і закурюю цигарки. Нарешті вона сказала: «Ромера мертвий, чи не так? Він був мертвий уже давно».



"Так. Понад п'ять років, якщо я правильно складу. Ви хочете все це почути?"



Вона нахилилася до мене, її тендітні ніздрі видавлювали дим. “Я роблю. Я мушу. Я… я думаю, що розлюбив його давним-давно, але я хочу знати».



“Ось. Це сходить до кубинської ракетної кризи. Росіяни витягли не всі ракети». Про це мені розповіла коротка інформація про Хоука.



«Дехто був захований у печерах. Поряд з Манагуа, не більш ніж за чотирнадцять миль від Гавани. Ми знали це - по польотах літаків-шпигунів, - але не наполягали на цьому. Знаєте, хай сплячі собаки лежать. Але ми дивилися.



«Хтось, я сказав би, Дуппі, зрозумів, як використовувати ці ракети. На Гаїті. Почніть фальшиву революцію, а потім захопіть владу. На той час ракети вже перемістяться на Гаїті, і він матиме туз. Але йому потрібен був фронтмен, гарна постать.



Чоловік мав бути гаїтянином. Когось, кого добре знали та якому довіряли».



Дівчина кивнула. “Звичайно. Ромера Вальдеса”.



"Звичайно. У Дюппі були свої люди на Гаїті, і він знав, що Папа Док справді збирався викрасти Вальдеса. Можливо, Папа Док хотів ракети - справжній Вальдес був фізиком - або, можливо, він просто хотів позбутися Вальдеса. У випадку, коли він планував схопити його, Дуппі дізнався про це, і Дюппі першим схопив Вальдеса, вбив його і влаштував замість нього фальшивку... Тато Док викрав людину Дуппі!



Її очі заплакали, і вона проковтнула свій напій. «Тоді людина, яку я побачив того дня, той, хто втік від мене в метро, ​​насправді був не Ромерою. Це було-"



"Так малюк. То було підробкою. Ви, мабуть, налякали його до смерті. Вони, мабуть, знали про вас - вони не змарнували б це, - але вони думали, що фальшивий Вальдес може проігнорувати це і кинути вас. Так не сталося. Ви сумували за коханням, і ви дзвонили, і погрожували, і ви зводили себе дуже неприємно. І тобі біса пощастило! "



Вона зрозуміла це. Вона потерла рота, і її пальці тремтіли. - Ви маєте на увазі, що тієї ночі, коли він обіцяв прийти до мене, він збирався...



«Він збирався вбити тебе. Ви створювали надто багато проблем. Пам'ятаєш, що він сказав тієї ночі?



Вона облизнула губи червоним язичком. "Я пам'ятаю. Він сказав: "Переконайтеся, що ви один".



"Так. Я сказав, що тобі пощастило. Він збирався вбити тебе тієї ночі. Але головорізи Папа Дока схопили його дорогою, думаючи, що він справжній Вальдес.



Ліда заплющила очі руками. А Ромера? Людину, яку я знала і в яку була закохана? "



Я зробив так обережно, як міг. - На той час він був мертвий, Лідо. Мертвий та похований там, де його ніколи не знайти. Я не збирався повідомляти їй жодних подробиць, навіть якби знав їх. Але я міг здогадатися - бетонна куртка в річці, могила в соснових пустках на Лонг-Айленді, пожежа в квартирах у Джерсі, людини в старому вагоні, втиснутого в шматок металу розміром чотири на чотири і відправленого за кордон. Краще нехай бреше.



Вона витерла очі і пішла до бару, щоб освіжити свій напій. «Вони чекали довго, Дуппі та його люди».



Я кивнув головою. "Так. Вони дуже терплячі. І їм довелося чекати, поки охолоне кубинська справа. Було багато планування. Вони повинні були бути впевнені, що хитрощі спрацюють, що Папа Док і П.П. Тревелін прийняв би фальшивого Вальдеса як справжнього.



Я посміхнувся їй. «У них, мабуть, були погані часи. Фальшивий Вальдес не був фізиком - мабуть, актором - і їм доводилося запихати його і тягти за собою. Не дивно, що ракети Папа Дока не спрацювали. Але справжні ракети, чорні, які я бачив у тій печері, спрацювали б. Вони тільки починали привозити їх на підводних човнах та на вантажному судні ночами, і вони також будуть привозити кваліфікованих людей.



«Все, що потрібно Дуппі, – це його революція. Він хотів, щоб ви зробили це за нього, і поки ви з Папа Доком гризлися один одному в горлянку, він втручався і захопив владу. Ці люди ніколи не здаються - вони не могли зробити це на Кубі, то чому б не на Гаїті! »



Раптом вона посміхнулася. «Може, все не так вже й погано, Нік. У мене все ще є Морська Відьма, зброя та гроші».



Я насупився. «А Папа Док, як і раніше, керує Гаїті. Що стосується вас, він продовжуватиме керувати цим. Пам'ятайте, що я вам казав - жодної мавпової справи. Один невірний рух, люба, і ти потрапиш до в'язниці.



Ліда Бонавентура сміялася, посміхалася і схрещувала довгі ноги, і я бачив, як феєрверк спалахує в її мозку. Я знав, що якийсь час вона лежатиме на дні, але рано чи пізно вона зробить ще одну спробу. Я зітхнув. Нехай про це подбає хтось інший. Можливо, Хоук знайде мені гарне завдання у Нижній Слоббовії.



Перший снаряд прогнувся над Морською Відьмою і розірвався далеко перед нами. Ми вибігли на палубу.



Патрульний катер неухильно наближався. Вона вистрілила знову, і цього разу черга була ближчою.



Хенк Віллард хитався по палубі, намагаючись зарядити безвідкатну рушницю. Він махнув патроном 0,57 мм і вигукнув патрульному катеру, викликаючи виклик.



«Давай, сволоти. Давай і бійся! Він похитнувся і був майже за бортом, і я схопив його. Він упустив снаряд у воду. Я витяг його назад.



«Не здавайся з корабля», - заспівав він. «Ми ще не почали битися. Повний уперед та вкрутити торпеди».



Я забрав у нього патрони та гвинтівку і повів назад у кабіну. «Заспокойтесь, командире. Давайте не будемо їх надто хвилювати. У них є управа на нас – вони можуть сидіти та розірвати нас на шматки».



Я зробив усе, що міг і програв. Але, можливо, все було не так уже й погано. Коли батько Док почує мою історію, він може навіть відпустити нас. Дайте нам медаль або щось таке. Мрій, Картер.



Я подивився на прапор Гаїті, а потім на Ліду. «Краще приготуйся вдарити по цій штуці».



"Нік - подивися!"



Чудове видовище. Екскалібур мчав за обрій. Я благословив берегову охорону. Вона була на станції, як і обіцяла. Може, вона трохи перевиконала наказ, але ми



були у відкритому морі, і я не думав, що патрульний катер зможе щось зробити.



Я був правий. Патрульний катер уже відхилявся, і коли вона повернула назад, її слід утворив пінисте коло. Хенк вчепився в кабіну і проігнорував носа.



Екскалібур йшов за нами, і його лампа швидко мигнула. Ви поїдете до Штатів під нашим супроводом.



Я точно став би це робити!



Я дав зрозуміти, що згоден. Я пірнув у кабіну, встановив новий курс і прив'язав її до гіроскопа. Хенк повалявся в кріслі з пляшкою в руці, сонно дивлячись на мене і співаючи про себе.



"Ви збираєтеся виправити мою дупу з Державним департаментом, коли ми повернемося додому?"



Я посміхнувся, кивнув і поплескав його по плечу. Раптом я відчув себе дуже добре.



«Я зроблю все можливе, – запевнив я його. «Ти не зовсім сіль землі, Хенку, але з тобою все гаразд. Я зроблю все, що в моїх силах, щоб поправити вашу дупу перед державою. Просто постарайся зберегти це у майбутньому».



Він помахав мені і зробив ковток. Я пройшов через рубку до каюти. Двері були зачинені. Я постукав.



"Це хто?"



Якого біса? "Нік", - сказав я. «Може, ти чекаєш, тату Доку?»



Вона хихикнула через двері. «Я просто хотів переконатись, що це ти. Хенко мені подобається, але не так.



"Як що?"



Вона відчинила двері. Вона задрапірувала всі ілюмінатори, на ній була накидка, під якою були білі панчохи та білий пояс для панчіх.



"Зачиніть двері", - м'яко сказала вона. „Закрий. Ми не хочемо, щоб він втручався».



Звичайно, ні.



Незадовго до того, як ми по-справжньому залучилися, я почув, як Хенк знову заспівав. "Оххххх, по дорозі в Мандалай, де зупинився мій маленький Май Лінг ..."



Я сподівався, що він не впав за борт. Я не мав настрою припиняти те, що я робив. Кінець







Камбоджа





Анотації




СУСПІЛЬСТВО СРІБНОЇ ЗМІЇ,



Камбоджійські терористи – смертоносні фанатики.



УДАРНИЙ ПАТРУЛЬ



Американські рейнджери - спеціально навчені, повністю озброєні та готові вбивати.



НІК КАРТЕР



Головний агент AXE - офіційно призначений для проникнення в камбоджійські джунглі, випадково приєднався до тубільця і націлений на вбивство.



Всі вони беруть участь у холоднокровній міжнародній грі на смерть, яка починається в маленькому куточку Камбоджі і може закінчитися глобальною війною.



* * *




Нік Картер



Killmaster



Камбоджа






Присвячується службовцям секретних служб Сполучених Штатів Америки




Перша глава




Ми були майже за годину їзди від Сайгона. Великий гучний C-47 щойно пролетів над Сюань Лок і прямував у бік Дат. Я сидів на короткій лавці і дивився у відчинені двері. Була безмісячна ніч. Я збирався незабаром пройти через цей дверний отвір, у темряву і ворожі джунглі. Десь у провінції Лонгкхань я мав виручити. Я почав перевіряти своє спорядження.



Рюкзак був прив'язаний до моєї спини. Він містив усі предмети, які, на думку спецефектів, мені могли знадобитися. Парашют здавався мені громіздким на грудях, і я сперся на нього підборіддям, відчуваючи запах парусини. Карта та ліхтарик були в кишені моєї сорочки. Під моєю лівою пахвою відпочивала Вільгельміна - мій пістолет «Люгер». Стилет Хьюго був у піхвах на моїй лівій руці. Крихітна смертоносна газова бомба «П'єр» була в мене між ногами.



Я не був певен, що моє маскування під азіатського селянина спрацює. Я був надто високим. Я міг одягнути костюм, змінити очі та щоки, але ніщо не змінило б мій розмір.



Я чув, як двигуни трохи затихли. Час майже настав. Другий пілот повернувся туди, де сидів. Він підняв пальці однієї руки. П'ять хвилин. Я встав і перевірив ремені парашута. Другий пілот спостерігав за мною. Червоні сигнальні вогні всередині літака надавали молодому обличчю примарного блиску. Я припустив, що йому менше 25 років. Молодість виявлялася з усіх рис, крім очей. Вони виглядали втомленими від віку, начебто він пережив 50 років розчарування за дуже короткий час. Це було обличчя більшості молодих американських бійців у В'єтнамі. Може, очі знову стануть молодими, коли вони повернуться додому. Але тепер вони виглядали стомленими від усього цього, стомленими думками про нескінченну війну.



Америка прийшла до В'єтнаму з наївною зарозумілістю. Те, що було американським, було правильним. Ми не могли зробити нічого поганого. Але тепер бійцям це набридло. Війна ні до чого не вела, ні до чого не приводила і не подавала ознак кінця.



Але ми не думали про це, другий пілот і я. Він підняв два пальці. Пару хвилин. Він був стурбований тільки тим, щоб вивести мене за двері і потрапити до мети. Я був стурбований виконанням завдання. Одна хвилина.



Я підійшов досить близько до відкритого дверного отвору, щоб теплий вітер хльостав мій одяг. Я глянув униз у повну темряву. Я знав, що там унизу джунглі і що вони кишатимуть ворожими патрулями. Я тримав у руці ручку троса. Я відчув, як другий пілот торкнувся мого плеча, і я впав уперед через відчинені двері. Вітер одразу підхопив мене, проштовхнув повз хвоста С-47. Я вважав, заплющивши очі. Три, чотири… Я перекидалась у повітрі, падаючи. Я не чув нічого, окрім гучного шипіння у вухах. 5. Я потягнув за шнур. Я продовжував падати протягом кількох секунд, поки ремені з мене натягувалися. Потім я відчув, як мої плечі смикнулися, коли парашут задувся. Мої ноги розгойдувалися туди-сюди. Шипіння в моїх вухах стихло. Я повільно плив униз. Я розплющив очі і нічого не побачив.



Моєю метою мала бути невелика галявина. Я не знав, як знайду його у темній ночі. Вони сказали мені, що не доведеться. Пілот визначив швидкість вітру та швидкість зниження. Все, що я мусив зробити, це падати вниз. Ось що мені сказали.



Гул двигунів С-47 зник із меж чутності. Тепер була лише тиша. Піді мною не було ні боїв, ні контурів галявини. Я уявив, як пробиваюся крізь дерева з важкими гілками, заплутую лінії жолобів і зависаю, поки ворожий патруль використовує мене для тренувань зі стрільби. Тепер я міг бачити тіні темніші, ніж ніч піді мною. Верхівки дерев. Я рухався вперед, поки плив униз. Верхівки дерев швидко наближалися до моїх ніг. Я міцно схопився за ремені парашута і почав чекати. Я знав, що верхівки дерев височіють над густими чагарниками джунглів. І це виглядало так, ніби я просто в це увійшов.



Я відчув, як гілки ляскають мені по ногах. Я зігнув коліна і відчув біль у ногах, коли колючки дряпали їх. Мої руки стиснулася на ременях. Я зібрався з силами, чекаючи, що встромлюся в ці дерева. Раптом дерева лишилися позаду. Я знову падав на землю. Я дозволив своєму тілу розслабитись. Я дістався галявини, і здавалося, що збираюся потрапити в мертву точку.




Мої п'яти врізалися у м'яку землю. Я хитнувся вперед на шкарпетках, а потім перекотився головою вперед. Земля вдарилася в мене, коли я впав. Парашют опустився і протягнув мене майже чотири фути. І знову настала тиша.



Мені здалося, що я наробив багато галасу. Я знав, що тепер треба діяти швидко. Я схопився на ноги і зняв парашутні ремені. Я подивився на циферблат свого годинника, що світився, - запізнювався на п'ять хвилин. Я оглянув галявину. Прямо праворуч від мене мала пройти стежка крізь зарості джунглів. Я рушив до точки, тягнучи за собою парашут. Коли я досяг краю галявини, парашут скатався у велику кулю. Я засунув його в чагарник, щоб його не було видно. Нічна спека була душною, одяг прилипав до мене від поту. У мене у вухах дзижчали комарі. Я рушив по узліссю, шукаючи стежку очима. Шляху не було.



Я впав на одне коліно. Я витяг з кишені сорочки пластикову картку та маленький олівцевий ліхтарик. Я прокрутив карту і продовжував дивитися нагору, щоб зорієнтуватися. Наче я закрутився. Стежка була з іншого боку галявини. Я швидко рушив уздовж протилежної сторони галявини і поспіхом мало не пройшов стежкою. Коли я помітив це, я зупинився. Одна година в дорозі. Я знову глянув на годинник. Я швидко підрахував втрачений час і зрозумів, що мені доведеться бігти половину шляху, щоб це надолужити. Але, принаймні, я був на правильному шляху. Все йде нормально. Я пішов.



Попереду дві розвилки. Мені потрібна мапа, щоб знати, яку взяти. Доріжка петляла, як одна велика буква S за іншою. По обидва боки від мене, як величезні стіни, височіли зарості джунглів. Я не міг більше бачити небо. Земля під моїми ногами була щільна, як бетон. Шлях здавався добре використовується. Мені доводилося сповільнюватись на кожному повороті S. Я знав, що будуть пастки. Я сповільнився, прискорився, знову сповільнився, не зводячи очей з доріжки.



Я йшов 20 хвилин, коли дійшов до першого роздоріжжя. Це було тристороннє розгалуження. Я опустився навколішки, дістав карту і пошматував. Середня стежка була добре протоптана, дві інші трохи заросли чагарником. Але я мав достатньо часу, щоб вкластися в графік. Карта була намальована від руки із грубо замальованими орієнтирами. Була показана тризуба вилка. Я повинен був вибрати ту, що праворуч.



Я почав бігти нею. Пробіг близько 50 ярдів, але потім джунглі почали наближатися. - Коли я пробирався, по мені плескали листя. Я більше не міг бачити, куди я йду. Шлях продовжувався по S-подібним кривим. Часом рослини були настільки товстими, що мені доводилося просуватися через них боком. Я гаяв час. Комахи прилипали до моєї шиї та обличчя. Спека була нестерпною. Я пробивався 15 хвилин, коли наткнувся на друге роздоріжжя. Ця була п'ятикутною. Я став навколішки, витяг карту і знову посвітив. Я повинен був піти середнім шляхом.



Шлях був широким та досить прямим. Мої ноги стукали по твердій поверхні, доки я біг. Я зробив довгий повільний поворот і зненацька зупинився. Поперед мене лежав чагарник. Це було схоже на квадратну ділянку довжиною майже п'ять футів. Кущі були невисокі, і це викликало в мене підозри. Це був той самий рівень, що й у дорозі. Я обережно підійшов до нього і став навколішки. Мій палець ноги торкнувся мотузки, простягнутої впоперек доріжки. Я почув над собою свист і побачив, як гілка дерева раптово випрямилася. На кінці гілки були крихітні загострені бамбукові шпильки. Якби я стояв, ці шпильки потрапили мені прямо в обличчя. Я похмуро кивнув головою. Гілка була зігнута і вільно прив'язана мотузкою. Якби торкнутися мотузки, гілка швидко розпрямилася б і вдарила бамбуковими шпильками мені в обличчя. Але це ще не говорило мені, що було під гілками. Я відсунув гілку вбік частинами, наполовину очікуючи, що щось вистрибне переді мною. Потім я виявив, що пензель закриває відкриту яму.



Боки та дно ями були усіяні загостреними стволами бамбукових дерев. Короткі та смертоносні, вони були на відстані фута один від одного. Якби гілка не потрапила, то ви впали б у яму. У будь-якому випадку це буде неприємно та болісно.



Я залишив яму відчиненою. Я відступив на шість кроків і з великим розбігом перестрибнув через неї. Я втратив багато часу. Але я не збирався вбивати себе, намагаючись це виправити. Я рушив так швидко та обережно, як міг. Мені треба було добратися до струмка, і я знав, що запізнюся.



Я продовжував рухатись наполовину, сповільнюючись на кожному повороті. Стежка була завширшки майже десять футів, і йти було легко. Двічі я приходив до визначних пам'яток, за якими мав спостерігати. Я звірив їх із картою, знайшов їх правильними та продовжив. На той час, як я підійшов до струмка, я запізнився на півгодини.



Через струмок був дерев'яний місток, хоча сама вируюча вода була всього близько трьох футів завширшки. Але береги з обох боків були заболоченими.




Пішохідний міст починався та закінчувався на краю болота. Я став навколішки біля моста і прислухався. Все, що я чув, це дзюрчання струмка. Джунглі росли аж до краю болота, потім відкрився простір навпроти струмка та протилежного болота, де знову почалася густа поросль. Я знав, що близько до села, але не знав, наскільки близько. Я просто мав потрапити до струмка. Я чекав.



Щось могло піти негаразд. Я чекав на п'ять хвилин. Болото кишало комарами. Вони дзижчали перед очима і, здавалося, летіли в моїх вухах. Я подумав, що мені, можливо, доведеться самому спробувати знайти село. Якщо щось не так, то мені знадобиться альтернативний план. Через міст мав пройти інший шлях. Може, це приведе до села. Раптом я почув голос, що прошепотів моє ім'я.



"Містер Картер", - сказав голос. «Залишайся на місці. Не рухайся".



Він ішов позаду мене. Я почув рух, коли хтось пройшов крізь кущі. Я знизав лівим плечем, і Хьюго мій стилет впав мені в руку.



«Повернися повільно, – сказав голос. Тепер він був близько до мене, прямо за моїм лівим плечем.



Я крутнувся і схопився на ноги, а Хьюго став переді мною. Я зупинив свій випад на одну секунду, перш ніж убити неозброєну людину.



Він стояв нерухомо, невиразна тінь у темряві. Його голова погойдувалася, коли він переводив погляд із мого обличчя на стилет і назад. Він був в'єтнамським селянином, і розбещена біла борода робила його старим. Його тіло було маленьким і худим. Він чекав, похитуючи головою, щоб побачити, що я збираюся робити з Хьюго.



Коли минули секунди, і ніхто з нас не рушив з місця, він сказав: «Я Бен-Куанг. Я ваш контакт».



Я запитав. "Як я це дізнаюся?"



«Ви зістрибнули з американського літака на галявину. Ви використовували карту, яку я зробив, щоб направити вас сюди. Я мушу відвезти вас до села. Ви мали зустріти мене біля струмка, але ви запізнилися».



«Ти теж дуже великий, щоб зійти за селянина. Я думав, вони пошлють когось поменше».



«Добре, - сказав я, забираючи Х'юго в піхви. "Я великий. Я думав, ти будеш кимось молодшим. Ти можеш відвезти мене до села чи ні?



Він пішов першим. Він пройшов повз мене до мосту і повернувся. «Я відведу вас до села. Ми маємо рухатися обережно. У цьому районі є в'єтконгівський патруль. Він пройшов через село дві години тому. Йдіть за мною. Я старий. Не відставайте, якщо можете.



Він швидко рушив уперед. Він був на півдорозі мостом, перш ніж я рушив за ним. З іншого боку шляху не було. Коли Бен-Куанг залишив міст, він зник у джунглях. Я рушив за ним, намагаючись його наздогнати. Кущі жалили мої ноги і били по обличчю. Його все ще не було видно. Я йшов за ним швидше за звуком, ніж за видимістю. Але його жилисте тіло робило менше шуму, ніж моє. Тричі я йшов не в тому напрямку, тільки щоб почути його слабкі удари ліворуч чи праворуч від мене. Мені доводилося час від часу зупинятися і прислухатися, щоби переконатися, де саме він. Я перелазив через стовбури дерев і ламав гілки, але продовжував іти за ним.



Потім я зупинився, щоб перевірити його місцезнаходження, але не почув його. Мені здавалося, що я замкнений у лабіринті підліску. По моєму обличчю струменів піт. Я слухав уважно, але не чув його. Я втратив його. У гніві я рушив у тому напрямі, який, як мені здавалося, пішов. Я підтримую себе у чудовій фізичній формі. Тим не менш, цей старий змушував мене почуватися так, ніби я мав зайву вагу на 40 фунтів і брав участь у програмі вправ із пивом по телебаченню. Але я продовжував, сподіваючись, що йду у правильному напрямку. Коли минуло п'ять хвилин, а я ще не бачив його ознак, я зупинився. Я подивився на всі боки. Можу заприсягтися, що чув його подих.



Бен-Куанг зробив крок праворуч і стояв переді мною. "Містер Картер, - сказав він своїм м'яким голосом, - ви робите багато галасу".



"Наскільки далеко село?" Я задихався. Я знав, що він знущається з мене, і насолоджувався цим.



«Недалеко. Сюди». Він знову побіг.



Але цього разу я залишився просто в нього на хвості. Я знав, що він грав у маленьку гру, намагаючись піти, щоб знову здивувати мене. Але я уважно спостерігав, що міг бачити і йшов за ним. Я ступав туди, куди він ступав, рухав своїм тілом, як він. Незважаючи на те, що я був більший, у незнайомій місцевості і ніс важкий рюкзак, я все ще був за ним, коли він вийшов з джунглів на велику галявину.



Ми були у селі. Вона була дуже маленька. Там було дев'ять хатин із солом'яними дахами, розташованими по колу. Не кажучи ні слова, Бен-Куанг рушив до другої хатини праворуч від нас.



Я не бачив ознак руху, ні вогнів, ні людей. Я пішов за Бен-Куангом у хатину. З аркової стелі звисав ліхтар, що світився. Підлога була брудна і щільно утрамбована. Єдиними меблями був єдиний стіл без стільців і дві циновки з одного боку хатини. Було одне відчинене вікно. Навколо ліхтаря дзижчали комахи. Навколо ліхтаря дзижчали комахи. Мертві, які виявилися надто близько до полум'я, усеювали земляну підлогу.





Я зняв рюкзак і поклав його на стіл. Потім я зіткнувся з Бен-Куанг.



У світлі лампи йому було понад сто років. Його обличчя було викривлене, як стовбур дуба. Він був лише на кілька дюймів вище п'яти футів. У світлі ліхтаря біла борода здавалася меншою, ніж біла. Тонкий рот був у коричневих плямах. Його вузькі темні очі дивилися на мене.



Я запитав. "Що відбувається?"



Бен-Куанг вказав на одну з циновок. «Ви відпочинете. Коли буде ясно, Нам Кієн буде тут. Він проведе вас до руїн».



Я кивнув і сів на циновку, схрестивши ноги. Бен-Куанг кинув на мене останній погляд, потім обернувся і вийшов з хатини. Я витяг одну зі своїх цигарок і розтягнувся на циновці. Коли полум'я моєї запальнички торкнулося сигарети, я випустив дим до стелі. Затиснувши сигарету в губах, я заклав руки за шию і дивився, як комахи вмирають від ліхтаря.



Ще один етап моєї подорожі було завершено. Найскладніше попереду. Він приведе мене до руїн Ангкор Торн на північному заході Камбоджі. Але подорож почалася понад тиждень тому в офісі Хоука.




Другий розділ




Дзвінок від Хоука не міг продзвеніти в найгірший час. Я був у своїй нью-йоркській квартирі, в ліжку, і не один, коли пролунав дзвін телефону.



Джанет застогнала, коли я звільнився від неї і схопив слухавку. Обігрівач у квартирі не був увімкнений, і в спальні залишилася нічна прохолода. Між простирадлами та ковдрами створювалося комфортне тепло, таке тепло, від якого ти кажеш собі, що й війна не змусить тебе вибратися. А у Джанет був свій маленький вбудований обігрівач.



Я щось буркнув у телефон.



Потім я почув безпомилковий голос Хоука. «Погода у Вашингтоні в цю пору року дуже хороша, містере Картер».



Хоук хотів, щоб я був у Вашингтоні. Коли? "Я розумію, що ранок досить прохолодний", - сказав я.



«Не пізно вранці. Скажемо незадовго до обіду?



"Сьогодні?"



Я не був певен, але мені здалося, що я чув, як Хоук посміхнувся сам собі. «Ні, – сказав він. "Завтра буде добре".



Коли я повісив слухавку, я відчув, як тонка рука Джанет обіймає мене за шию. Я забрався між теплими простирадлами і взяв до рук тонкий обігрівач плоті.



«Милий», - сонно пробурмотіла вона. "Так рано."



Моя рука щось із нею робила. Спочатку вона була пасивною, потім повільно почала рухатися проти моєї руки.



"Я все ще сплю", - прошепотіла вона. «Я роблю це уві сні».



Джанет була однією з найкращих манекенниць Нью-Йорка. Як і у більшості з них, у неї було хлоп'яче тіло з маленькими грудьми. Її шкіра була гладкою і бездоганною, а каштанове волосся густим і довгим. Вона провела багато часу у Флориді, і її засмагле тіло показувало, що вона провела багато часу на сонці. Я дозволив своїй руці легко переміститися між її ніг.



«Чоловіки жахливі!» - Вигукнула вона. «Вранці, доки я не прокинулася. Вам усім подобається вранці?



"Шшш". Я притулився до її губ. Я перемістив своє тіло туди, де була моя рука. Коли я увійшов, я почув від неї голосний подих.



"О, Нік!" вигукнула вона. "Про дорогу!"



Як завжди з Джанет, перший раз пройшов швидко. Її довгі нігті дряпали мене, поки вона шипіла крізь стиснуті зуби. Ми повільно рухалися разом і розходилися, знаючи, що вдруге буде для нас обох і це займе деякий час.



"Ти чудовий", - хрипко сказала вона. "Мій чудовий, чудовий коханець".



Моє обличчя загубилося в густому густому її волоссі. Я провів рукою по її спині і притягнув ближче до себе. Я відчував жар її дихання на своїй шиї. Теплота простирадлом стала глибшою, і наші тіла стали вологими. Наче ми були спаяні.



Я відчував, як її рухи пришвидшуються. Вона знову піднімалася. Ми почали в дитинстві, піднімаючись сходами, спочатку крок за кроком, поки не вдалося оцінити відстань. Потім темп пришвидшився. Декількома сходами можна було піднятися по дві за раз. Взявшись за руки, ми вибігли сходами. Я відчув гарчання, що виривається з мого горла. Ми обидва були дуже близькі та галасливі. Простирадла являли собою піч з м'якою підкладкою, в якій ми буквально задихалися.



А потім ми разом досягли вершини. Джанет була трохи попереду мене. Але коли я дізнався, що вона це зробила, я швидко пішов за нею. З іншого боку сходів була довга гірка. Ми разом застрибнули на нього і довгі хвилини ковзали, відчуваючи подих вітру на наших запалених щоках, міцно обхопивши один одного руками.



Внизу гірки були складені подушки з гусячого пера світу. Ми зісковзнули в них разом і почали перекидатися і перекидатися. Потім усі сили пішли, і ми впали разом.



"О, Нік!" - хрипко прошепотіла Джанет. "Коли я помру, я хочу померти ось так". Вона відчула, як я віддаляюсь від неї. "Легко", - сказала вона.



Я був обережний. Коли я сидів, притулившись спиною до голови ліжка, я сказав: «Хочеш сигарету?»



"Мммм."



Якийсь час ми курили мовчки. Мій швидкий подих нормалізувався. Це був приємний час.




Сам акт кохання настільки простий, що всі тварини можуть це зробити. Але почуття, слова до, під час і після - ось що надає сенсу стосункам.



Я глянув на Джанет. Її обличчя було класичною красою. Риси обличчя були різкими, але довкола рота була м'якість. Але сіро-зелені очі були її найвидатнішою особливістю.



Ми познайомились на вечірці. Я знав, що вона модель; вона знала, що я працюю в якійсь міжнародній поліції. Ми мало знали одне про одного. У наших розмовах обов'язково мали спливати дрібниці. Я знав, що вона має десь позашлюбну дочку; вона знала, що в мене стріляли кілька разів, і я вбив щонайменше одну людину.



Так тривало майже два роки.



Я давно перестав намагатися зрозуміти, як я до неї належу. Ми просто не так часто бачились. Коли я був у Нью-Йорку, я завжди дзвонив їй. Якщо вона була вдома, то ми зустрічалися. Час, проведений разом, був обмежений, і ми обидва це знали. Або її, або мене могли покликати будь-якої миті, як я збирався бути завтра. Цього разу ми мали майже тиждень.



«Я їду завтра», - сказав я.



Вона випустила сигаретний дим просто в стелю. «Я думаю, що люблю тебе, Ніку. Ти, мабуть, чув це раніше від багатьох жінок. Але я ніколи не думала, що зможу будь-кого любити. А тепер я гадаю, що люблю тебе».



"Ти чула, що я сказав?"



Вона посміхнулася, її очі блиснули. «Я знаю, що ти їдеш. Я знала це, коли задзвонив телефон. Ти чув, що я сказала?



Я поцілував її в носа. «Все, що я можу тобі сказати, це те, що завжди нещаслива, коли ти відповідаєш на свій телефон. І мені сумно, коли нам доводиться розлучитися».



"Обіцяй, що ти знову займешся зі мною любов'ю, перш ніж піти?"



"Я обіцяю.




* * *




На цей раз погода у Вашингтоні була пристойною. Коли я зареєструвався в офісі Amalgamated Press and Wire Services, був ясний день. Я пішов просто до офісу Хоку.



Коли я зайшов, Хоук обідав. Він мало не зніс рідкісний стейк, а від картоплі фрі залишилися лише шматочки. Худне жилисте тіло Хоука схилилося над тацею. Його шкірясте обличчя піднялося до мене, і він показав на стілець навпроти свого столу. Він проковтнув шматок стейка, який жував.



"Ти обідав, Картер?"



Я кивнув головою. "Так, сер, у літаку". Хоук був у сорочці з рукавами. Я зняв піджак і почепив на вішалку. Я сів, поки Хоук прибирав останній шматок стейка. Він відсунув піднос убік.



Холодні блакитні очі Хоука вивчали мене. "Вибач, що відтягую тебе від… як її звуть?"



"Джанет", - сказав я з усмішкою. "У нас з Джанет є розуміння з приводу цих дзвінків".



"Хампф. То як же ти залишив її?"



Моя посмішка стала ширшою: «Щаслива, здорова, тверда, як скеля, і засмагла».



Хоук усміхнувся. Він відштовхнувся від столу і підвівся. Біля вішалки він витяг з кишені піджака довгу коричневу сигару. Коли сигара затиснула його зуби, він раптом повернув голову, щоб подивитись на мене.



«Чорт забирай, Нік. Я знаю, що маєш найскладніші завдання. Здається, що AX завжди отримує брудні завдання. Але це не повинно бути надто складним».



Я насупився. Але я промовчав. Я знав, що Хоук дістанеться до цього свого часу. Він повернувся до столу та сів. Коли він запалив сірник до кінця сигари, кімната наповнилася неповторним ароматом. Він затягнувся, потім з недопалком у зубах відкрив верхню шухляду столу і витяг папку.



«Що відрізняє його від інших, то це те, що ми так мало про нього знаємо». Хоук тримав сигару та вивчав сірий кінчик. «Якщо ми діятимемо відкрито, Сполучені Штати можуть зіштовхнутися із серйозними проблемами». Потім він раптово сказав: "Нік, як твоя історія в Південно-Східній Азії?"



Я моргнув і похитав головою. - Думаю, приблизно так добре, як можна було очікувати. Чому?



Хоук схилився над папкою. "Дозвольте мені прочитати вам деякі факти. Триста років тому голодні в'єтнамці, спустившись з півночі, вирвали дельту Меконга у корінних жителів Камбоджі. Ця дельта є заболоченим світом звивистих річок і каналами, що влітку перетинаються, які влітку мусони, розливаються по їх берегах і перетворюються місцевість в одну з найбагатших рисових чаш у всій Південно-Східній Азії».



Я сказав: «Так, сер, я знаю. Дельта розміром приблизно з Данією. Я розумію, що там мешкає майже тридцять п'ять відсотків населення Південного В'єтнаму».



Хоук кивнув головою. «Вірно, – сказав він. «І вони працюють у багнюці сотень тисяч рисових полів».



«Це досить давня історія».



Хоук підняв руку. «Тепер ми візьмемо свіжішу інформацію. У другій половині ХІХ століття Дельта стала французькою колонією і була перейменована в Індокитай. Коли 1954 року впала Французька Індокитайська імперія, Дельта дозріла для комуністів».



Що ж, так і було. Але коли наприкінці 1960-х років було повалено уряд НГО Дінь Дьема, у справу втрутилися Сполучені Штати».



Хоук відкинувся назад. «Залучилися - добре слово, Нік, тому що ми страшенно залучені».



"Не кажіть мені, що комуністи захопили Дельту".





Хоук обдарував мене мудрою усмішкою. Сигара згасла, і він її жував. «Допустимо, є ймовірність, що вони можуть спробувати. Хтось – ми не знаємо, хто – збирає групу лояльних добровольців, щоб відвоювати Дельту для Камбоджі. Комуністи вони чи ні, ми також не знаємо».



Я закурив одну зі своїх цигарок. "Це моє завдання? Дізнатися?"



"Частково." Хоук витяг сигару і затис її між великим і вказівним пальцями. «Нік, - сказав він, - протягом деякого часу Сполучені Штати скаржилися камбоджійському уряду на те, що Chicoms діють і воюють за межами Камбоджі. Незважаючи на те, що у нас є аерофотознімки, які підтверджують наші скарги, Камбоджа все це заперечує. Ми відчували, що наші руки пов'язані, тобто до вчорашнього дня».



Я насупився. "Вчорашній день?"



Хоук кивнув головою. Він продовжував дивитись на незапалену сигару, яку тримав у руці. «Учора член уряду Камбоджі сказав американському представнику – зрозуміло, не для протоколу – що причиною всієї цієї проблеми може бути якась секретна група, відома як Товариство Срібної Змії. За словами цієї людини, лідер цього суспільства має лише одне прагнення - повернути дельту Меконга Камбоджі. Ми уявлення не маємо, хто є лідером цього Товариства, чи існує воно взагалі».



Я сказав: Це могло бути просто прикриттям для уряду Камбоджі. Можливо, вони сказали це, щоб злізти з гачка».



«Можливо, – сказав Хоук. Він сунув сигару назад у зуби і запалив. Я загасив сигарету і подивився на Хоука, який знову пихкав. Він сказав: “Прямо зараз Сполучені Штати перебувають у делікатному становищі. Це так зване Товариство, ймовірно, діє з декількох зруйнованих храмів в районі Ангкор-Торн. Камбоджійці, схоже, гадають, що лідер використовує Суспільство для допомоги повстанцям. Більше того, вони дозволили Сполученим Штатам надіслати невеликий ударний загін, щоб знищити Суспільство. Але ударний загін має завершити роботу та залишити Камбоджу протягом тридцяти днів після приземлення».



У моїй голові почали формуватися можливості делікатної ситуації. Я подався вперед, спершись ліктями на стіл. «Ви знаєте, сер, це може бути безглузда гра. Припустимо, що це Суспільство дійсно існує, і припустимо, що воно стає надто могутнім і уряд Камбоджі хоче його розтрощити, щоб не допустити переворот у самому камбоджійському уряді. Хіба не можна було б дозволити Сполученим Штатам робити цю брудну роботу? "



Хоук поклав долоні на стіл. «Точно. І поки ми припускаємо, Ніку, припустимо, що уряд Камбоджі хоче, щоб ця ударна група знаходилася всередині своїх кордонів з метою пропаганди. Я впевнений, що з цим можна було б працювати, щоб світ подумав, що Сполучені Штати вторглися до Камбоджи. Ми були б у пекельному становищі».



Хоук на мить замовк, жуючи сигару. Я слабо чув метушню інших офісів зовні. У кабінеті Хоука зі стелі звисав дим, і в кімнаті стояв різкий запах. Я здригнувся, коли Хоук знову заговорив.



«Є ще одна нагода, Нік. Можливо, це Товариство справді існує і робить те, що, за його словами, роблять члени, – відвойовує Дельту для Камбоджі. Можливо, вони теж борються із Чіком. Їх можна використовувати як союзник”.



Я знав, у чому буде моя робота ще до того, як Хоук пояснив мені це. Він відштовхнувся від столу і постояв секунду, потім підійшов до вікна і обернувся до мене обличчям, засунувши руки в кишені стегон.



«Отже, ось твоє завдання, Нік. Ти відправишся в Камбоджу до того, як туди будуть відправлені будь-які ударні сили чи війська. Мені потрібна інформація. Чи існує Суспільство Срібної Змії насправді? Якщо так, то де? Воно справді намагається повернути Дельта для Камбоджі, чи це прикриття інших мотивів? Чи це так зване Товариство з рухом ворожих військ з Камбоджі проти Сполучених Штатів? Дізнайтеся ці речі».



Хоук повернувся до столу та закрив папку. Коли він знову заговорив, він продовжив дивитись у папку.



«Якщо ви потрапите у полон, ми ніколи про вас не чули. Сполучені Штати не пов'язані. Якщо вам знадобляться спеціальні ударні сили із шістнадцяти морських піхотинців, вони будуть зв'язуватися з вами. Якщо назване Товариство виявиться нашим ворогом». Хоук глибоко зітхнув.



"У Південному В'єтнамі було встановлено контакт, а також провідник, щоб відвезти вас до руїн Ангкор-Торн. Є речі, які вам потрібно забрати в Special Effects. Ваш літак вилітає до Сайгона вранці."



Я сказав: "Щось ще, сер?"



Хоук двічі моргнув. "Удачі, Нік".




* * *




З Special Effects я взяв декілька речей. Одне було пластиковий корпус з 12 електронними кнопками, 11 білих, одна червона. З ним я міг би викликати особливий ударний загін, якби вони мені знадобилися. Я уважно слухав, як мені пояснювали, як користуватись кнопками.



Я також взяв два легкі пластикові костюми з гачками без борідки. Костюми виглядали як легкі гідрокостюми. Поки я слухав, як їх використовуватимуть, мені пояснили, що в мене їх два, тому що я не говорю по-в'єтнамськи. Коли я їх використовую, зі мною має бути хтось





Предмети були поміщені в рюкзак разом з крихітними електронними пристроями, що підслуховують, і невеликим радіоприймачем. Там було також маскування, маскування азіатського селянина, в яке я переодягся, як тільки дістануся Сайгона. Наступного ранку зі своїм рюкзаком я сів у літак до Сайгона.



У непристойному та корумпованому місті Сайгон мене зустрів співробітник армійської розвідки. Я дізнався, що моїм контактом у в'єтнамських джунглях буде людина на ім'я Бен-Куанг. Мені дали грубу карту, яку він намалював. Я переодягся і опівночі сів у С-47. Потім я чекав у сільській хатині людини на ім'я Нам Кієн, яка проводить мене до руїн храму Ангкор Том.





Третій розділ




Я прокинувся, здригнувшись. Комахи більше не дзижчали біля ліхтаря. Було ясно. Я повільно сів, моє тіло завмерло від твердості циновки. Я чув дитячий сміх біля хатини. Я бачив недокурену сигарету на земляній підлозі. Я автоматично перевів погляд на стіл. Речі, як і раніше, залишалися недоторканими. Було все ще спекотно, і я спітнів.



Я сконцентрувався всіма фібрами у мені, щоб розслабити м'язи та дозволити жорсткості вийти з них. Я заплющив очі і твердив собі, що бадьорий і добре відпочив. Я нарешті розплющив очі, я був повністю уважний і розслаблений. Не було натяку на жорсткість. Я глянув на двері. Бен-Куанг стояв там.



Він усміхнувся мені, наморщивши викривлене обличчя. "Ви добре спали, містере Картер?"



Я кивнув головою. Я схопився на ноги і підвівся. "Зараз денне світло", - сказав я. "Де Нам Кієн?"



Бен-Куанг махнув рукою. Він прийде, він прийде. Ви, американці, такі нетерплячі. Такі нетерплячі та такі смішні».



"Що ти знаходиш такого смішного?" Я запитав.



Бен-Куанг простягнув мені руку. «Погляньте на себе. Ви такий великий і намагаєтесь видати себе за селянина. Тільки американець міг би зробити щось таке безглузде і смішне. Ходімо, містере Картере, ми поїмо».



Я пішов за ним із хатини. Між хатинами бігали діти, верещали і сміялися. На мене не звернули уваги. У центрі кола хатин над відкритим вогнем вирував великий чорний горщик. За нею доглядали три старі. За кожною хатиною був сад, де я міг бачити працюючих чоловіків. Повітря було густим і вологим, сонце майже сліпило. Село виглядало так, начебто знаходилося всередині невеликого форту. Хоча там був коричневий колір дахів хатин та бруд галявини, зелена стіна джунглів оточувала все, зелений був домінуючим кольором, створюючи відчуття прохолодної безтурботності. Комахи були голодні. Як і я.



Коли ми наблизилися до відкритого вогню, Бен-Куанг сказав: «Червоний Хрест привозить нам рис щотижня. Ми намагаємось зберегти стільки, скільки можемо».



"Чому ти не можеш зберегти все це?" Я запитав.



Він знизав плечима. «В'єтконг проходять через наше село. Їм потрібний рис для своєї армії. Вони його забирають».



Дійшли до багаття. Жінки рушили у випадковому порядку. Вони не звернули на мене уваги. Бен-Куанг узяв дві дерев'яні миски, занурив їх у горщик із рисом і простягнув мені одну.



Я сказав: Діти мене не помітили. Жінки також. Може, вони не думають, що я надто великий, щоби зійти за селянина».



Бен-Куанг провів мене в тінь однієї з хатин. Ми сіли, схрестивши ноги, спиною до стіни. Він засунув пальці в миску і засунув у рот шматок рису. Його очі були заплющені. Я зробив те саме. Рис мав запах розлитого крейдяного пилу.



«Жінки та діти помітили вас», - сказав Бен-Куанг.



"Вони так не робили", - сказав я. На другий укус рис чомусь був трохи кращим.



Бен-Куанг сказав: Вони знають, хто ви і чому ви тут. Вони не звертають на вас уваги, тому що знають, що ви скоро підете».



«Зрозуміло. Скажіть, ви теж знаходите Червоний Хрест, який раз на тиждень привозить вам рис смішним?»



Його очі метнулися до мене, а потім одразу ж знову глянули на джунглі. «Ні, – сказав він. "Але якби тут не було американців, можливо, ми змогли б вирощувати власний рис".



"Ви воліли б, щоб комуністи домінували?"



Він поставив миску з рисом і довго дивився на мене. Коли він заговорив, його голос був дуже м'яким. «Містер Картер, мій брат має ферму недалеко від Ханоя. У ньому домінують комуністи. Щомісяця на ферму приходить людина з уряду. Вони сидять та розмовляють. Вони говорять про поля, погоду, про те, що за це буде рік рису. З моїм братом поводяться як із чоловіком, гордою людиною, особистістю. Мій брат не є політиком. Він знає лише людину, яка приходить до неї раз на місяць. Американські мінометні снаряди не бомбять його ферму У його приватне життя не вторгаються американські солдати, які шукають ворога. Його не вивели з дому і не помістили до огидного табору для переселенців. У мого брата завжди є достатньо їжі, щоби прогодувати свою сім'ю. І це їжа, яку він вирощував сам. не була дана йому, як жебраку на вулиці». Він узяв свою миску і продовжив їсти.



«Чомусь у мене склалося враження, що тобі не місце в цьому селі», - сказав я.





Він посміхнувся. Він засунув останній рис у рот і поставив порожню миску. «Я голова цього села», – сказав він. "До війни я викладав в Університеті Сайгона".



Я доїв рис. Бен-Куанг знову дивився у джунглі. Мені було цікаво, чи може він розповісти мені щось про це так зване Товариство Срібної Змії. Я збирався спитати його, коли він знову заговорив.



"Це село охороняється", - сказав він. “Ваша легка піхотна бригада навчає роту регулярних військ Південного В'єтнаму. До їхнього приходу на нас постійно робили набіги В'єтконг. Тож тепер регулярні війська перебувають тут із американцями. . Але вони чекають. Поки американці тут, В'єтконг не буде набігати. Але вони не вірять, що навіть із тисячами гвинтівок М-16 та обладнання американці будь-коли зроблять бойову одиницю з південнов'єтнамців. . Отже, в'єтконгівці проходять через наше село тихо та вночі. Вони чекають у джунглях, доки американці підуть. Потім знову розпочинаються рейди».



Я витяг сигарету і запалив. Бен-Куанг відмовився від того, що я йому запропонував. Він просто дивився на джунглі. Я сказав: Бен-Куанг, ти знаєш, чому я тут?



"Так", - сказав він. "Ви хочете відправитися в руїни Ангкор-Тома".



«Вірно. Ти щось знаєш про групу під назвою «Товариство Срібної Змії»?»



Очі Бен-Куанга впали. "Я чув про це", - просто сказав він.



Я насупився. "Що за чутки?"



«Кажуть, вони набирають своїх новобранців із навколишніх сіл. Вони використовують терор та вбивства».



"Ви знаєте, скільки їх у Товаристві?"



Бен-Куанг скочив на ноги і підвівся. Його очі не відривалися від джунглів. Він витер задню частину своїх штанів, коли я встав поруч із ним. Я дозволив своїм очам простежити, куди він дивився. З джунглів у бік села виходила постать.



"Скільки?" Я запитав.



Не дивлячись на мене, Бен-Куанг сказав: «Я більше нічого не знаю про Товариство. Поставте свої запитання Нам Кієну. Він знатиме. Суспільство вбило його сина». Він підняв викривлену руку і вказав на далеку постать. «Ось і він, – сказав він.



Чоловік, що наближався, виглядав невисоким і кремезним. Його кроки були впевненими та швидкими. Я подумав, що це молодий чоловік, хоча він був ще далеко, щоб побачити його обличчя. Я глянув на Бен-Куанга.



Старий, здавалося, чекав з нетерпінням, ніби постать, що наближається, була старим другом. Я подумав, що він дивний, та не зовсім. Американський турист, почувши слова, сказані мені Бен-Куангом, ймовірно, вибухнув би від обурення. Я побував майже у всіх країнах світу. Мої власні переконання не стосувалися нікого, окрім мене. Я був агентом своєї країни. Якби мене схопили, моя країна заперечувала б саме моє існування. Я прийняв це як частину заробітної плати. Але я знав, що у будь-якій ситуації завжди є багато сторін.



На мій погляд, моя країна не завжди мала рацію. У історії часто траплялися дурні помилки. Але навіть слова «правильно» та «неправильно» були відносними. Не могло бути жодних тонких відмінностей. Тож я мовчки вислухав слова Бен-Куанга. Я чув їх раніше. Кожна ідеологія, кожна країна шукали своє місце під сонцем. Кожен вважав свій шлях правильним.



Мої власні переконання були фундаментальнішими і особистішими. Вони стосувалися лише двох речей – життя та смерті. Для мене смерть завжди була наступним кроком чи за наступним кутом. Життя було чимось, за що я міг недовго триматися. Я не міг витрачати час, просто займаючи місце. Я повинен був схопити все, що міг, насолодитися цим і відпустити, коли рушив далі. Кожне завдання для мене було індивідуальне. Це не мало нічого спільного з країнами, ідеологіями чи війною. Кожна була простою чи складною проблемою, яку мав вирішити лише я. Я знав, що я лише інструмент, але я мав намір стати одним з кращих інструментів на лаві запасних, хоча б з тієї причини, що просто щоб залишитися в живих. Отже, у Бен-Куанга була своя думка, а в мене – своя.



Нам Кієн привітав Бен-Куанга, обійнявши старого. Вони посміхалися один одному і тихо говорили в'єтнамською. Нам Кієн був немолодий. Його пряме волосся було кольором солі і перцю. У нього не було шиї, ніби голова сиділа між його величезними плечима. Він був набагато менший за мене, але я сумнівався, що він важив набагато менше. Він був складений як бик, з потужними на вигляд товстими руками. Його обличчя було зморшкувате, але не викривлене, як у Бен-Куанга. Його голос був низьким. Я мовчки стояв, доки двоє чоловіків говорили. Зрештою, вони дійшли до мене.



Нам Кін відвернувся від свого друга і глянув на мене. Він мав задумливий вигляд. "Так ти американець, Нік Картер". Це було не питання, а просто заява, щоб я знав, що мене помітили. "І ви збираєтеся видати себе за тубільця".



"Я збираюся спробувати", - сказав я крізь стислі губи. Ти відвезеш мене в Ангкор Торн чи ні?



"Так, я візьму тебе".



"Коли?"



Він глянув на небо, заплющивши очі рукою. Потім він знову глянув на мене. Задумливий вираз був невід'ємною частиною його обличчя. «З твоїм зростанням ви не можете подорожувати за денного світла. Коли зійде сонце, ми поїдемо».




Бен-Куанг сказав: «Він запитував про Товариство Срібної Змії».



Вираз обличчя Нам Кієна змінилося. Його щелепи напружилися, тіло напружилося. Він дивився на моє обличчя з явною зневагою. "Якщо ви друг Товариства, - повільно сказав він, - я вб'ю вас на місці".



Я дозволив своїм губам розтягнутися у легкій усмішці. «Тоді було б нерозумно говорити вам, що я друг Товариства».



Він залишався нерухомим. Бен-Куанг поклав йому руку на плече. "Він не знав про існування Товариства, поки я йому не сказав", - сказав старий.



Нам Кієн трохи розслабився. Він, як і раніше, дивився на мене, але з його обличчя зникла зневага.



Я сказав: Ви можете мені щось розповісти про це Товариство?



«Вони м'ясники та вбивці. Більше я вам нічого не скажу. Потім він пішов разом із Бен-Куангом.



Я дивився, поки вони не ввійшли до хатини. Потім я сів і закурив. Діти продовжували грати у хатинах. Старі повернулися до казана над відкритим багаттям. Жителі села продовжували працювати у своїх садах.





Четвертий розділ.




Спека не вщухала із заходом сонця. Бен-Куанг і Нам Кьєн провели більшу частину дня у своїй хатині. Я тинявся, спостерігаючи за повсякденною діяльністю села. Люди здавались мені спантеличеними, але їхньої цікавості було недостатньо, щоб ставити запитання. Вони дозволили мені подивитися, що роблять, але зі мною не розмовляли.



Вдень у селі залишилися лише літні чоловіки, жінки та зовсім маленькі діти. Інші працювали на чотирьох рисових полях, що сягають на південь. На заході сонця жінки почали прибувати з рисових полів. В основному вони були маленькими та жилистими, і хоча їхні тіла виглядали юнацькими від роботи, на їхніх обличчях виявився вік передчасно. У міру наближення вони взяли на себе відповідальність за дітей і почали виконувати роботу по дому. Білизна віднесли до струмка, що вирує на захід від села. Чоловіки скоро повернуться з рисових полів, і їм доведеться ще багато зробити.



На заході сонця я йшов між хатинами з солом'яними дахами і з цікавістю спостерігав за тим, що відбувається.



На заході сонця Нам Кієн вийшов з хатини з рюкзаком на спині. Я стояв навпроти хатини і слухав звуки джунглів. Було майже занадто темно, щоб щось побачити. Нам Кієн пройшов до мене через невеликий відкритий простір.



"Ми йдемо зараз", - сказав він.



Я кивнув і загасив цигарку. Очі Нам Кієна стали важкими після сну. Я підійшов до хатини і схопив рюкзак. Він нетерпляче чекав, поки я влаштував його за плечима. Потім я кивнув йому, і він мовчки рушив у дорогу. Я поволі пішов за ним. Бен-Куанга не було видно.



Хоча кремезні ноги Нам Кієна були короткими, він часто рухав ними вгору і вниз. Я виявив, що роблю великі кроки, щоби не відставати. Він ніколи не оглядався, щоб побачити, чи я був там, і ніколи не говорив. До того часу, як ми дісталися джунглів, моя сорочка була просочена потім.



Птахи в джунглях голосно скрикнули, коли ми пірнули. Світла було достатньо, щоб роздивитися спину Нам К'єна, але як тільки густе листя зімкнулося навколо нас, темрява стала абсолютною. Нам Кієн йшов протоптаною дорогою. Я не знав, чи збирався він грати зі мною в ігри, як Бен-Куанг, але про всяк випадок тримався в нього на хвості.



Через годину мені здалося, що я швидко йду вузьким коридором. Дорога була нерівною та звивистою. Але джунглі звели чорні стіни з обох боків.



Нам Кієн рухався швидко і безшумно. Коли минуло півтори години, я почав злитися. У мене було досить гарне уявлення про те, що Нам Кієн намагався довести. Він чекав, коли я втомлюся, скажу йому пригальмувати чи зупинитися та відпочити. Може він думав, що всі американці натискають на кнопки. Я не знав, що він думав, і в той момент мені було начхати. Я не чекав багато балаканини та дружніх усмішок, але й тихої ворожості теж. Мені це було непотрібно; Мені це було не потрібно.



"Почекай, Нам Кієне!" – голосно сказав я. Я зупинився і почав знімати рюкзак із плечей.



Перш ніж зупинитися, він зробив ще сім кроків. Потім він поволі повернувся. Було надто темно, щоб розглянути вираз його обличчя. Він пішов до мене, спитав. "Ти втомився?" Ти хочеш відпочити.



Я сів на одне коліно. "Я хочу поговорити", - сказав я. Я закурив.



Нам Кін зняв свій рюкзак і опустився поруч на коліна. "Американці завжди говорять", - саркастично сказав він.



Я дозволив цьому пройти. Я знав, що він відчуває, але не знав чому, і мені все одно було. Я глянув на темну тінь його обличчя. «Нам Кієн, я думаю, ми з тобою повинні зрозуміти один одного прямо зараз. Я не прошу, щоб ти любив мене; мені справді начхати, якщо ти розумієш. Але якщо ти хочеш пробігти бігом в Ангкор Том, тоді йди. Мені потрібний провідник, а не олімпійський спортсмен. Якщо я тебе з якоїсь причини скривджу, дай мені знати, і я прийму це до керівництва.




Мені не потрібно, щоб ти намагався мене втомити. Мені не потрібне твоє вороже мовчання. Мені не потрібні твої саркастичні зауваження». Я дозволив це йому сказати за кілька секунд.



Він сидів навпочіпки навпроти мене, дивлячись на стежку, поки я говорив. З нас обох капав піт. Птахи джунглів все ще шуміли. Якщо Нам Кієн і слухав, він не подавав жодного знаку.



Нарешті він зітхнув і сказав: Недалеко звідси є село. Ми там відпочиватимемо і їстим».



Я кивнув головою. "Добре. Що ти знаєш про це Товариство Срібної Змії?



Нам Кієн раптово встав. «Я вестиму тебе», - сказав він напруженим голосом. «Але я не говоритиму про Товариство». Він підняв свій рюкзак і почав просувати руки через ремені. «Ми рухатимемося повільніше, якщо ви цього хочете».



Він почав. Я натяг свій рюкзак і рушив за ним.



Хоча Нам Кієн продовжував йти мовчки, він все ж таки сповільнив крок. Доріжка подекуди ставала тонкою, і доводилося проштовхуватися через густу поросль. Ще через годину мого прямування за ним він рушив праворуч через густі джунглі. Я йшов за ним, не відстаючи від нього більше за звуком, ніж з вигляду. Темрява була абсолютною. Я навіть не бачив лози, через які врізався. Джунглі почали рідшати, і здавалося, що багато стежок перетинаються з тією, якою ми їхали. Коли стежка розширилася, я рушив поруч з Нам Кієном.



Село ніби постало перед нами. Спочатку я побачив солом'яні дахи, які у місячному світлі виглядали майже срібними. Здавалося, джунглі зникли по обидва боки від нас, і ми вийшли на галявину. У цьому, як і першому селі, хатини розташовувалися по колу.



Я повернувся ліворуч і побачив двох молодих людей зі старими гвинтівками на плечах. Вони вийшли з джунглів ярдів за 50 від мене і швидко пішли зі мною. Ще двоє чоловіків вийшли з джунглів приблизно на такій самій відстані праворуч від мене.



Я кинув погляд на Нам Кієна. Він йшов безтурботно, і мені здалося, що я бачив, як куточки його рота підняли в кривій посмішці.



З найближчої хатини вийшов чоловік із двома дерев'яними мисками в руках. Коли ми підійшли до нього, він вручив Нам Кієну та мені миски з рисом. Нам Кієн дозволив рюкзаку впасти з плечей і сів навпочіпки. Інший чоловік, який виглядав приблизно того ж віку, що й Нам Кьєн, сів навпроти нього. Вони говорили в'єтнамською, поки Нам Кієн макав пальці рису з миски в рот.



Я опустив рюкзак і присів навпочіпки на невеликій відстані від двох чоловіків. Я почав їсти рис. Хоча було вже пізно, в селі, схоже, вирувало життя. Майже в кожній хатині горіла лампа. Поки я їв, спостерігав за чотирма чоловіками, які вийшли з джунглів. Вони йшли, не зводячи з мене очей. Ймовірно, вони перенесли ідею з гвинтівкою зі старого фільму про Джона Вейна. Це були підлітки, на вигляд років 18 чи 19. Я дивився на них, поки вони не ввійшли до однієї з хатин.



Чоловік, який розмовляв з Нам Кієном, раптово встав. Нам Кієн залишився сидіти навпочіпки. Він слухав, як чоловік щось говорив різким, різким тоном, потім чоловік розвернувся і пішов геть.



Я підійшов до нас Кієна. "Про що все це було?" Я запитав.



«Шеф», - сказав він, киваючи чоловікові, що віддаляється. «Він не хоче, щоб ми були тут. Він хоче, щоб ми повернулися».



"Якого біса?"



«Він сказав, що ви надто великі для сільського мешканця. Він сказав, що північні в'єтнамці знають, що ви якийсь агент».



Я насупився. "Це безглуздо. Як вони могли дізнатися?"



Він сказав, що вони знають, що ти американець. Він сказав, що вони гадають, що ти шпигун».



Я засунув у рот ще рису. Я не знав, що думати. Звичайно, якби північні в'єтнамці побачили мене, вони могли б подумати, що я шпигун. Але коли вони бачили мене? Вони переслідували нас?



"Яка різниця для цього начальника, хто я?" Я запитав. "Яка йому справа до того, що думають північні в'єтнамці?"



Не дивлячись на мене, Нам Кієн сказав: «Можливо, село в небезпеці. Можливо, інші села у небезпеці». Він глянув на мене, потягнувшись за своїм рюкзаком.



Коли я стояв і просовував руки через ремені рюкзака, я сказав: «А як щодо тих чотирьох, які вийшли з нами з джунглів? Може, вони і підказали вам думку Північного В'єтнаму.



Нам Кієн примружився у бік хатини, до якої увійшли четверо чоловіків. Він глянув на мене без виразу в очах. "Я думаю, нам потрібно піти зараз", - сказав він.



Я кивнув головою. Ми швидко рушили в дорогу. Коли ми досягли краю джунглів, я повернувся назад. Четверо молодиків виходили з хатини. Один із них вказав на мене. Двоє інших приєдналися до них і подивилися, куди він показував. У всіх шістьох були старі гвинтівки з поздовжньо-ковзним затвором. Вони побігли від хатини до нас.



«Вони йдуть за нами, Нам Кієне, - сказав я.



Нам Кієн дивився через плече на шістьох чоловіків. «Вони молоді», - сказав він непритомний. "Від них буде легко відірватися".



За кілька хвилин нас знову поглинула темрява джунглів. Каркання та крики птахів сказали нам, що ми небажані.





До того часу, як наші молоді переслідувачі увійшли до джунглів, ми пройшли майже півмілі. Крики джунглів позаду нас дали нам досить гарну виставу, де ці шестеро. Я тримався за Нам Кієном, і я думаю, що це його здивувало. Я подумав, що ворожість, яку він виявив до мене, була викликана тим, що він вважав мене за якусь погань. Можливо, я не знав, які стежки вибрати через джунглі, але я не був новачком у такій подорожі.



Нам Кієн звернув з головної дороги і почав прориватися крізь товсті гілки. Я знав, що коли ми чуємо наших переслідувачів, вони, безперечно, чують нас. Якби Нам Кієн був якимсь нічним бійцем, він зрозумів би, що є час бігти, час стояти і боротися і час ховатися і дивитися. Моя повага до нього зросла, коли він привів нас до крихітної чотирифутової круглої галявини далеко від головної стежки, а потім раптово підняв руку. Ми стали. Ми присіли, обидва трохи задихаючись. Я відчував, як на мене капає піт. Обличчя Нам Кієна було невиразним.



Ми чекали, зігнувшись і нерухомо, і нарешті почули удари. Чоловіки зійшли з головної стежки, але на протилежному боці від нас. По той бік було легше. І, можливо, вони подумали, що пара старожилів на кшталт Нам Кієна і мене підуть легшим шляхом.



Тепер вони рухалися повільно. Я подивився на Нам Кієна. Наші очі зустрілися. Кожен із нас знав, про що думає інший. - Ми легко могли б перемогти всіх шістьох.



Поштовхи продовжували вщухати повз нас. Коли стало дуже тихо, щоб його чути, м'язи Нам К'єна, здавалося, розслабилися. Він стягнув рюкзак і потягнувся. Я кинув за собою рюкзак і відкинувся на нього. Я витяг одну зі своїх цигарок і простяг йому одну. Коли ми обоє закурили, я сказав: "Якщо вони були з Північного В'єтнаму, чому вони не спробували відвезти нас прямо до села?"



"Обличчя", - сказав Нам Кін. «Вони втратили б обличчя у сільських жителів. Нас було лише двоє, а їм – шість.



Я криво усміхнувся Нам Кієну. "Я не впевнений, що нас було б легко вбити".



«Я теж, – сказав він.



Він загасив сигарету та підняв пачку.



Я натягнув свій рюкзак і став перед ним. "Ця тактика терору трохи нагадує Товариство Срібної Змії", - сказав я.



Він обернувся до мене спиною. "Тепер нам не доведеться їхати так швидко", - сказав він, повертаючись у джунглі.



Коли ми вийшли на головну стежку, я залишився за ним, поки ми йшли. Зрештою, мені довелося змиритися з цим: я не збирався нічого дізнаватись про Товариство від Нам Кієна. Найкраще було б питати, коли ми переїжджали з села до села. Звісно, ​​хтось, крім Нам Кієна, чув про Товариство. Звичайно, мене могли підставити Бен-Куанг та Нам Кьєн. Можливо, Суспільства взагалі не існувало. Можливо, всі ці балачки про м'ясників і вбитих синів були просто великою аферою в мій рахунок.



Істоти джунглів продовжували скаржитися, поки ми рухалися їхньою територією. Коли ми йшли, я ще більше поважав Нам К'єна як провідника. Він знав джунглі, як робочий день за днем ​​знає дорогу до своєї роботи. Ішов годинник, і я виявив, що замислююсь про нього - яка у нього сім'я, як він познайомився з Бен-Куангом і що вони означали один для одного, де він насправді живе, як йому вдалося отримати цю роботу - допомагати мені. Це були питання, на які ніколи не можна було б відповісти. Нам Кієн був не з тих, хто балакав.



Я подумав, що було години за дві до світанку, коли джунглі знову почали рідшати. Стежка стала широкою та протоптаною. Її перетинали інші шляхи. Ми наближалися до іншого села. Я пішов поруч із Нам Кієном. Він виглядав чимось стурбованим. Тоді я теж стурбувався.



Нам Кієн мовчки розвів руками з боків. Йому не довелося це робити двічі; Я знав, що він мав на увазі. Поки він повернув ліворуч, я відійшов від нього праворуч. Якби ми кудись йшли, ми не повинні ходити, як пара п'яних, пліч-о-пліч.



Це було спантеличено, як сон, який вам наснився, і ви намагаєтеся його згадати, але не можете. Почуття було і воно було реальним, але я не міг зрозуміти, що його викликало. Якби ми потрапили до пастки, ми були б до неї готові. Нам Кієн і я були приблизно за 20 ярдів один від одного. Ми не були беззбройними. І Вільгельміна, і Гюго були поряд.



Але небезпека була для нас. Небезпека вже минула. Нам Кієн і я увійшли в село обережно і під прикриттям. Ми залишилися такими, навіть коли виявили першу мертву дитину з відрізаною головою. І ми все ще металися з хатини в хатину після того, як пройшли повз тіла двох чоловіків з вирізаними тельбухами і чотирьох понівечених жінок. Ми шукали ворога і продовжували дивитися, поки небо не почало світлішати від світанку. Тоді нам довелося це ухвалити. Ворог пішов. Було вбито всіх чоловіків, жінок і дітей. Село було знищено.





П'ятий розділ.




До чогось подібного не можна підготуватися. Ви кажете собі, що ви агент, що ви запеклі видом смерті.



Я бачив, як з незрячих очей виповзають мухи та черв'яки. Ви бачили жінок, страшенно понівечених у тортурах. Це завжди неприємно, але в цьому немає нічого особливого. Ви все це бачили раніше. Та не так.



Ми обшукали кожну хатину, територію по всьому селі. Хоча ми не говорили про це один одному, ми знали. Ми шукали шістьох хлопчиків-підлітків. Якби ми їх виявили, ми без питань убили б їх. І ми отримаємо задоволення від їхнього вбивства.



Це не входило до моєї роботи. Моя робота полягала в тому, щоб дізнатися про якесь суспільство. Але поки я обшукував село, це Товариство здавалося частиною іншого життя. Мене оточувала найжахливіша смерть, яку я коли-небудь бачив. І я хотів викликати смерть не менш жахливою.



А потім я якось стояв у центрі села з «Люгером» у руці. Сонце виглядало через джунглі. Нам Кін підійшов до мене, озираючись на всі боки.



"Вони шукали тебе", - сказав він. «Вони приїхали сюди, бо село було наступним, туди ми їхали, там ми збиралися відпочити».



Я глянув на нього примруженими очима. Ти хочеш сказати, що все це було зроблено, тому що я тут?



Він похмуро кивнув. «Це було зроблено як приклад, щоб інші мешканці сіл знали. Відтепер ми не матимемо жодної допомоги. Нікому із мешканців села не можна довіряти. Вони бояться».



Я поклав Вільгельміну назад у кобуру. «Нам Кієне, ви говорите так, ніби бачили щось подібне раніше».



Він озирнувся, тримаючись подалі від мене. Я бачив, як його вії моргали. "Одного разу", - м'яко сказав він. «Так, одного разу я бачив щось подібне. Коли вбили мого сина.



Я рушив так, що став перед ним. Його очі трохи запітніли. "Ви хочете сказати, що це Товариство працює так?" Я запитав.



Нам Кієн глибоко зітхнув. «До наступного села дві години. Якщо північні в'єтнамці шукають вас, денне світло полегшить їм завдання. Ми маємо бути дуже обережними, коли зараз входимо до села».



Я озирнувся на бійню. "Що щодо них?"



«Вони не заперечуватимуть, щоб ми поїхали. Ви знаходите це варварством – залишати тіла відкритими для негоди? Хіба це менш варварське, ніж дивитися крізь відкриту труну на тіло? Наскільки я розумію, у вашій країні друзі та родичі дійсно стоять у черзі, щоб побачити тіло”.



«Добре, – сказав я. "Пішли."



Ще до того, як ми повністю покинули село, я спіймав себе на думці, що Нам Кієн мав рацію. Нам потрібні були б дні, щоб поховати всіх цих людей, а в мене днів не було. Але мені було цікаво, як розумно було ховатися від цих шести молодих людей. Може, варто було зачекати та вбити їх, коли вони проходять. Тепер вони були попереду нас, заходячи до села раніше, ніж ми дісталися до неї. Можливо, як сказав Нам Кін, вони нічого не пробували в тому останньому селі, бо втратили б обличчя. Але тепер вони могли зробити хід будь-якої миті.



Вони могли зробити одне із двох. Вони могли стерти з лиця землі кожне село, коли підходили до неї, сподіваючись вморити нас голодом чи злякати нас. Або вони могли почекати будь-де на стежці і вбити нас, коли ми проходитимемо повз. Як би там не було, вони мали перевагу.



Рухаючись за Нам Кієном, я виявив, що відчуваю довкола себе джунглі. Разом із сонцем з'явилися комахи. Я шльопав комарів та інших більших кусучих тварин. Нам Кієн йшов жваво, як людина з метою. Наче він чогось чекав. Сонце не могло торкнутися нас у джунглях. Але коли сонце піднялося, у повітрі було таке відчуття, наче ми проходили через сауну. Виснажлива спека виснажила мої сили і виснажила мої ноги.



Я продовжував йти, тому що збирався Нам Кієн. Але коли настав ранок, я побачив, що він теж втомився. Його рухи були різкими, незграбними. У міру того, як він ішов, він все частіше спотикався. Невеликі перешкоди, такі як гілки на стежці, перетворилися на пристрої, про які можна спіткнутися. Але він не зупинився, щоби відпочити. І я тримався за ним. Мені доводилося витирати очі, бо піт заплющив їх. Моя шия була вкрита укусами комарів. Мій одяг був мокрим і липким. Я міг заприсягтися, що хтось ішов позаду мене, завантажуючи каміння в рюкзак, поки ми йшли.



Я втратив рахунок часу. Схоже, ми були в спекотній спеці майже два тижні або довше. Це стало постійною частиною мого життя. Якби мені колись було холодно, я не міг згадати колись. Але я йшов, спотикаючись, коли Нам Кієн спіткнувся, спотикаючись, коли спіткнувся. Потім нарешті він підняв руку, щоб відпочити.



Нам Кієн з величезним зусиллям стягнув ремені рюкзака з плечей. Коли той звалився на землю, він швидко пішов за ним. Його голова відкинулася на нього, очі заплющені, рот відкритий і важко дихає.



Я був на колінах, коли мій рюкзак упав з моїх плечей. Мені вдалося наблизитись до нього. Коли я відкинувся назад, я почав шукати цигарки. Більшість із них була мокра від поту. У задній частині рюкзака я знайшов два з досить сухими кінцями. Нам Кієн взяв одну, потім поклав свою руку на мою, поки я запалював.



"Село недалеко", - сказав Нам Кієн, захекавшись. Навіть побалакати було непросто.





"Як ви думаєте, що ми знайдемо?"



"Хто знає?" Він знизав плечима, але я бачив занепокоєння в його очах. Це не виглядало добре. Нікому з нас не подобалися ці північнов'єтнамські хлопці перед нами.



Якби ми знайшли інше село, схоже на те, з якого ми щойно покинули, я думаю, що вирішив би вистежити цих молодих солдатів. Я міг би створити хороший аргумент, щоб дозволити решті піти до біса. Я відкинувся назад, запалив і глянув на зелень, що вкривала небо. Голосом, який не був схожий на мій власний, я сказав: «Ми підемо прямо в це село, як у попереднє?»



Ні. Село зовсім поряд. Навіть зараз я відчуваю запах рису, що готується. Можливо, вони мають охоронців, які вже знають, що ми тут. Ні, ми підемо окремо. Я піду просто стежкою. Ви будете йти за п'ятдесят футів праворуч від мене. Якщо це пастка, вони шукають американця. Я побачу її, коли зайду всередину, і попереджаю вас”.



"А що з тобою станеться?"



"Мені не завдадуть шкоди", - сказав він.



Я майже припинив спроби дізнатися щось про Товариство Срібної Змії від нього. Я поважав Нам Кіна як чоловіка, і, як це не дивно, він мені навіть подобався. Хоча він не відразу прийшов і не сказав це, те, що трапилося з його сином і те, що він знав про Товариство, мене не торкалося. Якби я мав проблеми з Товариством, це було б між мною та ними. Це не стосувалося Нам Кієна, і він не збирався ставати частиною цього. Його ставлення мене дратувало, але я не мав наміру його ламати і знав це. Сам собою цей факт, ймовірно, був причиною моєї поваги.



Ніби в Нам К'єна щойно запровадили надмірну дозу енергії, він загасив сигарету і схопився на ноги. Він підняв рюкзак і почав проштовхувати руки. "Ми йдемо зараз", - сказав він.



Я підвівся на ноги. До того часу, як я одягнув рюкзак, він уже рушив у дорогу. Я знав, що він втомився не менше за мене. Ми йшли всю ніч і велику частину ранку. І ми нічого не їли з моменту першого приїзду до села.



Нам Кієн мав рацію. Ми не пройшли більше 15 хвилин, коли я також відчув запах рису. Цікаво, чому він відпочивав неподалік села. Тоді я зрозумів, що він чекав на неприємності. Він хотів бути якомога свіжішим, коли ми дійсно приїдемо на місце.



Як і в інших селах, джунглі проріджені, а торовані стежки перетиналися всюди. Я схилив голову, прислухаючись, але жодних звуків не було. Тепер ми могли бачити солом'яні дахи. Три старі схилилися над казанком. Двоє чоловіків розвалилися перед дверима першої хатини. Нам Кієн жестом відштовхнув мене рукою. Я відійшов на 30 футів праворуч. Мене і Нам Кієна розділяла одна хатина. Ми увійшли до села приблизно водночас. Я не зводив з нього очей і рушив за хатину до наступної. Він кивнув двом чоловікам на знак вітання. Вони говорили в'єтнамською. Я не міг зрозуміти слів, але чоловіки нервували. Я окинув поглядом село. Діти не грали. Ні чоловіків, ні жінок не було видно тільки ті, хто стояв перед першою хатиною.



Навпроти того місця, де я стояв, з хатини вийшов маленький малюк. Це була оголена дівчина молодша за два роки. Вона безцільно бродила, плачучи. Її маленькі кулачки продовжували тиснути на очі. Мабуть, вона шукала іншу хатину. Раптом із тієї ж хатини вискочила молода дівчина 13 чи 14 років. Вона підбігла до дитини, схопила її з землі, злякано озирнулася на всі боки і швидко побігла назад у хатину.



Щось тут не так.



Я витяг Вільгельміну з кобури. Ні двоє чоловіків, що розвалилися перед хатиною, ні три жінки, що згорнулися над горщиком, мене не бачили. Я рушив уздовж хатини. Коли я підійшов ближче, я витяг рюкзак і опустив його на землю. Двоє чоловіків йшли до дверей хатини. Нам Кін обережно спостерігав за ними, коли розмовляв із ними. Я здогадувалась, що він питає старосту села, і від цих двох він не отримав жодного задоволення. Я підняв Люгер. Я чекав чогось несподіваного, і я чекав на це. Я подумав, що зможу зробити два швидкі постріли, вбивши обох чоловіків, перш ніж вони стрибнули в хатину. Я чекав, що хтось із них зробить різкий крок.



Розмова закінчилася. Нам Кієн зробив крок назад, дозволяючи очам бігати селом. Двоє чоловіків підійшли ближче до дверей хатини.



Коли настав рух, він прийшов швидко і з несподіваного джерела. Одна з трьох старих раптом випросталась і високо підняла руку. У руці був довгий кинджал. Потім двоє інших випростались і підняли кинджали. Нам Кієн зробив ще один крок назад, коли всі троє наблизилися. Я побачив, що це не стара. Один із них був одним із нахабних підлітків, яких я бачив у першому селі. Він був найближчим до нас Кієну.



Я вистрілив йому за вухо. Коли його голова сіпнулася вперед, а решта тіла пішла за нею, інші збентежено озирнулися.




Я відчував запах горілого пороху з Люгера. Я вистрілив знову, і другий чоловік обернувся, схопившись за бік. Потім із джунглів навколо села пролунали гучні гвинтівкові постріли. Бруд біля моїх ніг здіймався, коли в нього врізалися кулі. Нам Кієн високо підняв ногу, вибивши кинджал з руки третьої людини. Вони разом каталися землею. Коли я зробив перший постріл, двоє нервових чоловіків, що розвалилися біля хатини, кинулися до дверей. Вони ніколи не дізнаються, наскільки близькі до смерті.



Я вже біг назад у джунглі. Це здавалося найближчим прикриттям. Навколо мене літали гвинтівкові кулі. Я бігав зигзагоподібно, стрибав і пірнав під час руху. Досягши першої зелені джунглів, я пірнув у неї, тричі перекотився і знову піднявся на ноги. Я повернув ліворуч і знову побіг, обійшовши село. Через невеликі відкриті галявини я міг бачити село. Постріли з гвинтівки перетворилися на невеликий тріск. Потім я зрозумів, що не я єдиний, у кого були спрямовані гвинтівки. Я бачив, як юна дівчина вибігла з хатини з маленькою дитиною на руках. Хатина якимось чином спалахнула, і інші пішли за дівчиною. Вона перша загинула. Куля відірвала їй одну сторону обличчя, але під час падіння вона намагалася пом'якшити падіння дитини своїм власним тілом. Дитина почала кричати від страху. Інша жінка, що бігла за дівчиною, нахилилася, щоб підняти дитину на бігу. На бігу я побачив, як поранений чоловік перебігав до іншої хатини. Я намагався побачити, звідки ці постріли. Здавалося, вони спеціально стріляли селом. Ким би вони не були, вони стріляли з джунглів і, здавалося, добре сховалися. Я хотів прикінчити одного з них. Я хотів убити їх усіх.



Я почав турбуватися про Нам Кієна, коли дістався кінця села. Залишалося тільки перебратися з хатини в хатину. У джунглях мені не вдалося знайти гвинтівки, але якби я міг вести вогонь із села, я міг би вразити одного чи двох снайперів. Я вибрав ще один лівий шлях, що веде прямо до села. Потім я забіг туди.



На моєму шляху лежав чоловік. Він був оголений, і нижня частина його тіла була страшенно понівечена. Він мав мітки вождя. Його очі та рот були широко розплющені від жаху. Дуже близько до мене вистрілила гвинтівка. Я бачив, як куля потрапила в стару, яка щойно вийшла з палаючої хатини. Я звів очі, уважно спостерігаючи за будь-яким рухом. Пролунав ще один постріл, і я визначив крапку. Я не міг його ясно розглянути, що було нормально, бо це означало, що він теж не міг мене бачити.



Я підняв «Люгер» на листя, що шарудить, і двічі вистрілив. Висота була близько десяти футів. Гвинтівка впала першою. Він стрибнув через гілки і потім упав на підлогу джунглів. Снайпер пішов за гвинтівкою. Мені не потрібно було перевіряти, чи мертвий він. Він ударився головою об землю і зігнувся, як гарматне ядро ​​при стрибку з висоти. Із джунглів усе ще стріляли з гвинтівок. Я слухав, присівши, намагаючись зрозуміти скільки. Я здогадався ще про трьох.



За 20 ярдів від мене була хатина. Я переступив мертвого вождя і побіг за неї. Коли я підійшов до дверей, я зазирнув у село, де був Нам Кієн. Ні його, ні третю людину не було видно.



Прямо навпроти дверей хатини стріляла гвинтівка. Куля від нього відірвала шматок від плеча моєї сорочки. У гніві я зробив чотири швидкі постріли в тому напрямку, звідки прийшли кулі. Я почув високий пронизливий крик. Стрілянина припинилася.



Я вийшов із хатини. Нам Кієна все ще не було видно. Горіли майже всі хати. Дим огортав землю, обмежуючи видимість. Коли я пригнувся в диму, що клубився, я зрозумів, що людина, яку я застрелила з дерева, не була підлітком. Схоже, хлопцям допомагали цим шляхом. Я раптом здригнувся. Мені здалося, що за моєю спиною дме вітер. Але в цю вологу спеку я знав, що вітру нема. На мене йшла якась сила. Я повернувся, розмахуючи Люгером.



Малюк виринув з відстані трьох футів. Він біг на максимальній швидкості, я не знаю, як далеко. Але ноги його відірвалися від землі, і він ішов на мене головою вперед. На такій швидкості я знав, що не зможу зупинити його. Мої очі горіли від диму. Він був майже на мені, перш ніж я побачив блиск довгого кинджала у його руці. На його молодому обличчі з'явився вираз подиву, що я, мабуть, його бачив.



Я впав на карачки і швидко перекотився на спину. Коли сила його удару вразила мене, я дозволив більшій частині його ваги приземлитися на мої ступні, а потім просто продовжував рухати ногами, використовуючи його інерцію, щоб штовхнути його з мене і вниз. Але ще до того, як я зупинив його, рука з кинджалом була піднята для кидка. Мені вдалося підібрати Вільгельміну, швидко вистрілив, схибив і знову вистрілив. Його голова відкинулася назад; куля потрапила йому до центру чола. Кинджал випав з його руки, потім він просто перекинувся назад.





Тепер горіли всі хати. Я закашлявся від густого диму і підвівся. Пострілів із гвинтівки більше не було. Я сподівався, що Нам Кієн не в джунглях із одним із них. Спочатку було шість молодих людей. Тож я вирішив, що вони підібрали, можливо, когось старшого, наприклад, лідера. Значить, довкола все ще блукають двоє. Нам Кієн боровся з одним, коли я залишив його. Залишався ще один.



Люди ринули з палаючих хатин. Запанувало замішання. Усі натикалися на решту. Деякі з старших і мудріших чоловіків взяли на себе відповідальність і повільно вели жінок і дітей між хижками, що горять, і йшли з села. Було багато плачу.



Я пробирався крізь них, намагаючись нікого з них не збити. Я пішов уздовж однієї із сторін села і попрямував до того кінця, куди ми ввійшли. Поєднання вологої виснажливої спеки та обпікаючого диму було майже нестерпним. Тільки комахи залишилися осторонь.



Рухаючись, я дозволив своїм очам обшукати всі райони села. Я був на півдорозі по колу хатин, коли побачив щось на галявині і між двома іншими хижками, що горять. Спочатку це було схоже на невелику брилу каміння. Я підійшов до нього і, підійшовши ближче, побачив, що це три чоловіки, двоє стояли, а один лежав на землі. Я побіг. Двоє стояли молоді, на одному ще був костюм старої над кип'ятінням. Обидва мали довгі ножі.



Я знав, хто був на землі, Нам Кієн.



Я прицілився з люгера. На бігу я подумав, що мені знадобиться чотири чи п'ять пострілів, щоб убити двох чоловіків. За цей час вони могли ампутувати кінцівки Нам Кьєна. Ці двоє щось із ним робили, але я не міг зрозуміти, що саме. Принаймні Нам Кієн був ще живий. Його руки металися, ударяючи по ногах чоловіків, намагаючись уникнути них. Його обличчя було залите кров'ю. Дим між нами тепер не був такий густий. У мене перехопило подих. Не зменшуючи швидкості, я перестрибнув двох мертвих селян.



Я наближався. Я прицілився і зробив два швидкі постріли. Обидва постріли потрапили в людину з кинджалом. Перший ударив його по плечу, а другий відірвав шматок м'яса від лівої щоки. Він стрибав як дитина, стрибаючи через скакалку. Він справді намагався втекти. Але після двох кроків його коліна підігнулися, як у футбольного півзахисника, який отримав удар ззаду. Він перекотився на палаючу хатину і лежав нерухомо. Другий чоловік одразу впав на одне коліно, а коли встав, у руці у нього був довгий кинджал. Нам Кієн потягнувся за гвинтівкою, що лежала поряд із ним. Він штовхав людину, намагаючись відштовхнути її від себе. Чоловік високо підняв кинджал, щоб устромити його в нього. Я вистрілив і влучив людині в ногу. Він повернувся до мене на півоберта. Обличчя його виглядало зовсім молодим, не старше 17 років. Він здавався переляканим, як людина, що тікає від переслідувача. Я був менш ніж за десять футів від мене і був готовий стрибнути на нього. Кинжал піднявся високо. Нам Кієн взяв у руки гвинтівку. Я вистрілив, потрапивши юнакові в груди.



Коли я підійшов до нього, він пролунав пронизливий крик. "Смерть усім янкі-загарбникам!" вигукнув він. Він упав униз, штовхаючи мене, коли я вдарився об його бік.



Удар був достатнім, щоб змусити мене котитися. Я погано його тримав, і він вивернувся з мене, коли впав. Нам Кієн направив ствол гвинтівки до рота юнака і спустив курок. Постріл розніс половину обличчя підлітка, але не раніше, ніж він устромив свій кинджал до рукояті в груди Нам К'єна.





Шостий розділ.




Коли я піднявся на ноги, юнак уже задубілий і впав навзнак. Я засунув свій Люгер назад у кобуру і завмер, спостерігаючи, що робить Нам Кієн.



Він тримав руку на ручці кинджала. Він скривився від болю, коли його могутнє тіло зробило один сильний ривок, а потім лезо вилетіло з його грудей і залився кров'ю. Нам Кієн з огидою відкинув кинджал. Він упав на спину і заплющив очі рукою.



Я побіг. Коли я обігнув руїни хатини, де був раніше, я схопив рюкзак і помчав назад туди, де лежав Нам Кієн. Ставши навколішки поруч із ним, я витяг з рюкзака аптечку. Але коли я глянув на рану, я зрозумів, що це не допоможе.



"Це погано?" - спитав він слабким голосом. Він бачив вираз мого обличчя і знав.



"Якби ми могли відвезти тебе до лікарні ..." - Слабо сказав я.



Він пирхнув і заплющив очі. Ми обидва знали, що за сотню миль від того місця, де ми були, немає лікарні. Я перев'язав рану тим, що мав. Навіть коли надії немає, ви повинні вдавати, що вона є. Були проколоті легені та деякі артерії. Я ніяк не міг зупинити внутрішню кровотечу. Його очі ставали молочного кольору, а дихання здавалося булькаючим і рідким.



Все, що залишалося робити, - це сісти поруч із ним і дивитися, як він помирає. Мені хотілося вбити більше цих молодих людей. Як би мені хотілося, щоб їх було більше.





Що до вас доходить, то це безглузда витрата всього цього. Дівчина, дитина, Нам Кієн, все село, навіть самі молоді люди. І чому? Для чого? За шматок землі? Життєвий шлях? Жадібність?



«Американець, - сказав Нам Кін, - я не хочу вмирати у селі смерті. Є місце, куди ти мене відвезеш.



Коли його очі знову заплющились, я озирнулася. На місці хатин залишилися лише скелети. Але дим піднімався і повільно мчав геть. Розкидані тіла виглядали із чорним відтінком.



"Куди ви хочете, щоб я вас відвіз?" Я запитав.



Його очі затремтіли і знову розплющились. «У годині ходьби на південь є… село. У мене там є друзі».



"Як тут, і в тому останньому селі?"



Йому вдалося посміхнутися. «Ці села були просто близькими. У мене... є друзі в цьому селі, про яке я говорю». Його очі благаюче дивилися на мене. Я вперше побачив у них такий вираз обличчя.



Я вирішив додати його до того села. Коли я одягнувся, я заклав руки йому за спину та коліна та підняв його з землі. Він голосно зашипів від болю. Судячи з його ваги, я знав, що мені доведеться часто відпочивати. Він вказав у тому напрямку, в якому треба було йти, і я рушив у дорогу.



Йти було нелегко. Коли ми повернулися в джунглі, спека та комахи напали зі свіжою силою. Я знав, що Нам Кієн стає слабшим. Здавалося, він задрімав у моїх руках, його очі повільно заплющились, а потім різко розплющилися, ніби він боровся з цим. Моя повага виходила за межі його здібностей як провідника. Але, крім поваги, мені зараз він дуже сподобався. Він був похмурим і мовчазним супутником, але, можливо, я трохи змінив його думку про американців.



Одна година на південь зайняла у мене більше двох годин. Останні 20 хвилин Нам Кієн не розплющував очей. Спочатку я побачив рідучі джунглі, перетнуті уторованими доріжками, знаками села. У мене в плечах відчувався тупий ниючий біль. Мені здавалося, що ноги зроблені з желатину.



Я спотикався стежкою, часто спотикаючись і двічі мало не падаючи. Я так довго стиснув зуби, що в мене хворіли щелепи.



Нам Кієн був дуже нерухомий і дуже тяжкий у моїх руках. Спочатку він намагався допомогти, тримаючись за мою шию, але тепер його руки бовталися, його руки вдаряли моїми колінами при кожному спотиканні. Я пирхнув через відкритий рот і майже впав навколішки, коли побачив першу хатину в селі. Протягом кількох годин я твердив собі, що нема часу відпочивати. Щоразу, коли я відчував, що повинен, я казав собі, що це трохи далі, зроби ще шість кроків, потім 12, потім 20. Тепер я знаходився за вісім чи дев'ять кроків від першої хатини в селі, і я сумнівався, чи зможу. я зроби це.



Село кипіло життям. Жінки та діти підійшли до берега струмка, який майже перетинав село. Білизна полоскали, били об каміння, полоскали, шльопали по камінню. Вони продовжували підспівувати азіатській балаканини, безтурботно і пліткувати. За селом лежало шість великих рисових полів, на яких працювали чоловіки із села. Перед першою хатиною жінка похилого віку помішувала горщик на відкритому вогні. За нею метушилися і тікали діти.



Мені залишалося пройти шість кроків, і я йшов униз. "Вітання!" Я покликав і відчув у голосі якийсь розпач. Мої коліна вдарилися об слід, і я рушив уперед до свого обличчя.



Не знаю, звідки прийшли люди, але мене раптово оточив невеличкий натовп. Нам Кієна забрали з моїх наповнених свинцем рук у першу хатину. Мені допомогли піднятися на ноги і підтримували, поки мої водянисті коліна не стали твердими. Потім мені допомогли пройти в хатину та всередину. Я тяжко сів, і хтось сунув мені в руку дерев'яну миску з рисом. З першим укусом я відчув, що сили повернулися. Я витер піт з очей і підвівся. Стара схилилася над Нам Кієном, і він ворушився.



"Сарики", - сказав він слабким голосом. «Стара, поклич мені Сарики». Стара кивнула і швидко вийшла з хати. За дверима хатини зібрався натовп, але ніхто більше не ввійшов.



Я нахилився, щоб запропонувати Нам Кієну трохи рису, але він знову знепритомнів. Я доїв рис і курив цигарку, коли знову побачив, як він рухається. Я знав, що він вмирає і знав, що це ненадовго.



У хатині була одна циновка, на якій лежав Нам Кієн. У центрі стояв низький стіл без стільців. Зі зігнутої стелі звисав єдиний гасовий ліхтар. Він не був запалений, мабуть, через спеку і той факт, що сонце, що паляло, давало досить гарного світла. Нам Кієн лежав на спині. Він слабо підняв руку і жестом запросив мене до себе.



«Сарики… добрий провідник. Сарики приведе вас... в Ангкор Торн», - прошепотів він хрипким голосом.



"Не намагайся зараз говорити, Нам Кієн".



Його губи ворушилися, але слів не було. Його мова облизала їх. «S-Суспільство… Срібної Змії… погано. Вбили мого сина. Коли Суспільству потрібні люди, вони... входять до села. Просять добровольців. Говорять, що це патріотичний обов'язок. Повернути Дельту Меконгу Камбоджі. Якщо… якщо… жоден юнак не стане добровольцем. уб'ють одного чи двох. Тоді немає... проблем із пошуком добровольців”.




Я хотів це почути, але я знав, що, говорячи, Нам Кієн прискорює власну смерть. Я подумав про час, який ми провели разом, і як часто я намагався отримати від нього цю інформацію. Тепер він був готовий мені розповісти, хоча, можливо, більше нікому нічого не розповість. Я почував себе винним.



Він зітхнув. Його очі були заплющені, і навіть зараз, коли він говорив, вони залишалися закритими. «Мій… син у маленькому селі… на північному заході Камбоджі. Відвідування дівчини. Суспільство прийшло до нього… велів йому приєднатися. Він відмовився. Він був не із села. Він був у гостях у дівчини. Йому було байдуже, кому належить дельта Меконга. Він повторював їм ... знову і знову, що він не з села. Наступного ранку ... він отримав один з кинджалів Товариства. Дуже загадково... до настання темряви... мій... син... мертвий...



"Як?"



Він облизнув губи, тримав очі заплющеними і чекав. Я знав, що йому було боляче. Він сам помирав, але все ж таки говорив про смерть сина. "Кинжал", - сказав він. Його голос ставав дедалі слабшим. «Суспільство отримало багато добровольців із села. Вони… безжальні… більш ніж… В'єтконг… Північний В'єтнам…»



Я думав, він вислизнув. Усі м'язи обличчя розслабилися. Він виглядав пасивним і позбавленим життя. А потім його губи знову почали рухатися.



«Сарика… має кинджал. Ви повинні сказати Сарики, щоб він показав його вам. Сарики приведе вас… до… Ангкор-Торн…»



Його губи перестали ворушитися. Його рот був відкритий. Він лежав нерухомо, розслабивши кожен м'яз обличчя. Ще до того, як я перевірив його пульс, я знав, що Нам Кієн мертвий.



Хтось пройшов через двері хатини. Я швидко повернувся, щоб побачити, хто це був. На вигляд їй було 18 чи 19. Її шоколадні очі пронизали мене, але на її прекрасному обличчі не було жодного виразу. Вона була в'єтнамкою, і її шкіра мала багату гладку текстуру. Позаду неї увійшов великий чоловік, який, мабуть, був вождем.



Дівчина спокійно подивилася на мене і сказала: «Мене звуть Сарики. Мені сказали, що Нам Кієна було поранено».





Сьомий розділ




"Йому вже не боляче", - сказав я. "Він мертвий."



Несподівано весь вираз її обличчя змінився. Її зуби були вискалені, а очі наповнились виразом горя. Вона видала голосні задушливі ридання і впала навколішки поруч із тілом Нам Кієна. Її струнке тіло тремтіло від глибоких ридань.



На старому зморшкуватому обличчі вождя з'явився смуток, коли він глянув на дівчину. Потім його стомлені очі звернулися до мене. "Ти підеш, будь ласка".



"Вийти?"



«Ви чекатимете в іншій хатині», - сказав він. "Йди!"



Я підвівся на ноги і підняв рюкзак. Тут відбувалися речі, про які я нічого не знав і, мабуть, це не моя справа. Я мовчки вийшов назовні. Якась стара жестом запросила мене слідувати за нею. Коли ми йшли до іншої хатини у колі, я отримав багато поглядів від жінок та дітей. Я відчував себе дивним чоловіком на побаченні. Я приїхав сюди в пошуках суспільства, і тепер я був пов'язаний із провідником, його селом і дівчиною, яка мала зайняти місце. Мені було цікаво, який у неї зв'язок із Нам Кієном. У нього був лише один син. Чи була вона кузиною? Тоді я задумався чому мені цікаво.



Стара відійшла вбік, а я зайшов у хатину. В цього не було столу. На земляній підлозі циновок не було. Моя голова вдарилася об м'яку громіздку сумку, і я подумав, що спробую йогу, щоб розслабитись без сну. Це було останнє, що я пам'ятаю.





* * *




Вона потрясла мене за плече один раз, а потім відступила. Я був дуже глибоко у спогадах минулого. Я був із прекрасною жінкою на ім'я Кеті, її сином, і ми їхали в старому Остіні, що мчить до кордону з Гонконгом. А потім, поки я цілував її і відчував її м'якість, вона сумнівалася, з якого світу вона родом. Але сумніви пішли, коли я повернув її чоловікові. Вона подякувала мені і сказала, що хоче… але потім нічого не сказала. Її чоловік забрав її та свого сина і поїхав, залишивши мене з Яструбом, стейком, п'яною ніччю в Гонконгу та зустріччю зі стюардесою авіакомпанії через тиждень в Іспанії. Коли я відчув тремтіння в плечі, мої ступні торкнулися піщаного дна минулого, мої коліна зігнулися, потім напружилися, і я почав пливти вгору через темну підсвідомість. Тиск ослаб, я штовхнув ногою, наче тягнув за мотузку, і коли я вирвався на поверхню, мої очі розплющилися, щоб подивитися на прекрасне обличчя Сарики.



"Американець", - сказала вона. Я похитав головою і зосередився на ній, принюхався, пробурмотів щось про хороше, потім сів прямо.



Сонце вже спускалося небом. Уві сні я спітнів, так що мій одяг був настільки мокрим, що його можна було вичавлювати. Моя спина затекла, але я почував себе відпочившим. Сарики стояв навколішки навпроти мене. На ній була проста вільна сорочка, а її темне блискуче волосся було зібране в пучок на потилиці. Її широкі, трохи розкосі очі дивилися на мене з цікавістю. Вона мала трикутне обличчя з гострим, майже виступаючим підборіддям. Її рот був широким, а губи наповнені. Її струнка тіло ніде не притискалося і не розтягувалося до сукні. Вона виглядала тендітною, наче її дуже легко зламати.





Але цьому суперечили два моменти: ясність її погляду, немиготливого, твердого, з сильною лінією підборіддя, що різко переходить до підборіддя, яке виглядало сильним і впертим.



Її карі очі дивилися на мене з цікавістю і натяком на недавній біль. Вони були почервоніли від сліз. "Ви знали Нам Кієна?" — спитала вона. Її голос був напрочуд низьким для такого молодого чоловіка.



Я трохи похитав головою. "Не дуже добре. Він провів мене сюди. Я маю на увазі, він мав вести мене в Ангкор Торн. Приблизно за дві чи три милі звідси нас влаштували засідку якісь молоді північні в'єтнамці…»



"Не говори більше, будь ласка!"



Я насупився. "Мені дуже шкода. Я думав, що ти хочеш знати, як він помер».



Вона подивилася на земляну підлогу. "Він говорив з вами перед смертю?"



Він розповів мені, як помер його син. Він вів мене до Товариства Срібної Змії. Я маю дізнатися про Товариство. Це причина, через яку я тут. Він сказав мені, що Товариство вбило його сина кинджалом, і що у вас є один із цих кинджалів. Я маю попросити вас показати його. І він сказав, що ви проведете мене в Ангкор Торн. Якщо ви цього не зробите, то мені доведеться повернутися. Думаю, я зможу знайти Мій шлях. Мої начальники знайдуть для мене інший спосіб знайти Суспільство».



"Я не казала, що не візьму тебе".



«Що ж, я не дуже популярний. Два села вже були знищені і багато невинних людей убито через мене. Нам Кієн був одним із них. Якщо ти не хочеш скеровувати мене, я зрозумію. "



"Американець", - стомлено сказала вона. «Ви агент, надісланий сюди вашим урядом, щоб знайти Товариство Срібної Змії. Що ви зробите з Товариством, коли знайдете його?



"Я не можу зараз відповісти на це питання", - чесно сказав я. «Я не зможу відповісти, доки не знайду їх».



"Ви зачекайте". Вона підвелася і плавно вийшла з хатини. Я ляснув комара на потилиці. Моє обличчя вкрилося кіркою від поту, що висох, а потім знову налився. Мій одяг на дотик і пахнув так, ніби я ношу його без зміни протягом року. Я закурив сигарету, коли Сарики повернулася в хатину. У неї щось було з собою, щось загорнуте в рвану ганчірку. Вона кинула його до моїх ніг і позадкувала до протилежної стіни. Вона знову присіла, дивлячись на мене.



Я загасив сигарету і нахилився вперед, щоб підняти пакунок. Я обережно розгорнув його.



Кинжал був срібним або, принаймні, був схожим на срібло. Його вістрям була голова змії, вигострена до гострої бритви. Решта леза була хвилястим напівкруглим хоботом зміїного тіла. Зовнішні краї були дуже гострі. Ручка була зроблена з плетеної шкіри, що створювало враження, ніби змія вистрибує з маленького кошика. Це була зловісна зброя, і я міг зрозуміти, чому вона гарантовано вселяла жах у серця будь-кого, хто йому чинив опір. Я знову почав його завертати і подивився на Сарики.



"Як ви до цього прийшли?" Я запитав.



Вона похитала головою, ніби відкинувши запитання. Потім вона сказала: Я дочка вождя. Я маю родичів у маленькому селі на північному заході Камбоджі, де я колись жила. Якщо останнє бажання Нам Кієна було, щоб я провела вас до руїн Ангкор Торн, я зроблю це. Але я не вестиму вас до руїн. Я відведу вас до маленького села, де живуть мій двоюрідний брат і два його брати. Це недалеко від руїн». Вона граційно піднялася на ноги, підняла загорнутий кинджал і ковзнула до дверей. Її тіло було гнучким і здавалося, що її рухи майже похитувалися. У неї не було б проблем із тихою ходою ночами. Біля дверей вона повернулася назад. "Сьогодні ввечері ми переберемося в Камбоджу", - сказала вона. «Коли ми будемо в Камбоджі, нас менше турбуватиме Північний В'єтнам та В'єтконг. Ми подорожуватимемо вдень та вночі. Відпочивайте швидко, якщо зможете. Потім вона пішла.



Я не знав, як швидко відпочину. Я розтягнувся на рюкзаку і заплющив очі. Можливо, я міг би повернутися до Кеті або стюардеси авіакомпанії в Іспанії і продовжити з того місця, на якому зупинився, перш ніж Сарікі вразив мене за плече. Але сон не йшов.





* * *




Коли ми йшли, були сутінки. Сонце село вже майже 20 хвилин, спека все ще була з нами, комахи збиралися хмарами, і коли сонце вже опустилося, воно потягло за собою величезну зморшкувату червону скатертину. Тканина ще не застигла. На ньому були розриви та дірки, виднілися сіро-блакитні, і вони простягалися майже прямо над селом.



Сарики перевдягся в селянські штани, які носила більшість жителів села, і синю блузку з ґудзиками спереду та довгими рукавами, закоченими до ліктів. Хоча вона переодяглася, вона залишила з собою той самий характер. Її прекрасне обличчя залишалося пасивним у її особливій байдужості. Мав рюкзак з грубого матеріалу.



Ми пішли пішки через джунглі. Для мене була одна дуже реальна різниця. Я викупався, поголився і перевдягся. З ще однією тарілкою рису я відчув себе готовим поєднатися з людством. Ніхто не махав рукою на прощання, ніхто не дивився. Якби мали бути похорони Нам Кієна, ні Сарики, ні я б їх не побачили. Життя в селі, здавалося, йшло своєю чергою.





Життя в селі, здавалося, йшло своєю чергою.



Темрява настала швидко. Сарики йшла довгими дівочими кроками, і після Нам Кієна це здалося водночас чудовим і дивним. У мене не було проблем із нею. Вона вибирала стежки, ніби знала, що робить. У темряві вона стала просто тінню переді мною, гнучкою фігурою, за якою я мав слідувати.



Ми рухалися швидко та рідко відпочивали. Сарики показала, що принаймні така ж мовчазна, як Нам Кієн. Я звик мандрувати джунглями, і мені здавалося, що ми добре просуваємося. Коли ми відпочивали, Сарики ніколи не говорила, просто сидів навпроти мене і дивилася в землю. І вона ніколи не говорила, коли час починати знову; вона просто вставала та йшла.



Незабаром після півночі вона сказала мені перші слова, сказані після того, як ми покинули село. "Ми перейшли в Камбоджу", - сказала вона. Вона продовжувала йти, не сповільнюючись.



Я озирнулася. "Ні прикордонників, ні КПП?"



"Таких місць багато".



І це був результат розмови.





* * *




Наступний день та ніч ми ішли через Cambodia до річки Mekong. У селах, через які ми проїжджали, до Сарики ставилися зі скромною повагою, очевидно, як до дочки вождя. Вона розмовляла тільки з головою кожного села і наодинці. Ми їли в селах і спали в них. Кілька разів я намагався розпочати розмову, але зустрічав безмовні погляди з кам'яним обличчям. Викладка стала простою. Ми йшли з нею попереду. Якщо ми приходили до села, нас одразу поділяли, і я не бачив його знову, доки не настав час йти. Якщо після чотиригодинної прогулянки не було села, ми зупинялися і з'їдали жменю рису.



Спека, схоже, на неї не діяла. Якщо з настанням темряви села не було, воно вибирало для мене місце, а для себе – трохи далі. Розкладали циновки і лягали спати. Вона завжди будила мене перед світанком, хоча я іноді дивував її тим, що прокидався, коли вона приходила. Я подумав, що через день чи два я розбуджу її.



Спочатку я турбувався про неї. Вона відчувала горе, тому що Нам Кієн був мертвий, і, можливо, у певному лівому значенні я винен. То що це зробило мене? Ненависть – це видима емоція. Зневага - інше. Ці речі можна побачити по лукавому погляду або зухвалому жесту. Але вона нічого цього не показала. Вона показала мені байдужість. І я навіть не знав, що Нам Кін значив для неї.



Якщо я підвів Нам Кієна, я вигадав ще одну причину її байдужості. Принцеса. Я подумав, що тут, у цій частині Азії, це була велика справа. Можливо, вони навчили її думати, що вона на голову вища за людський род. У цьому випадку я був нижчим за її положення. Але через якийсь незрозумілий зв'язок з Нам Кієном і той факт, що він дав мені слово, вона почувала себе зобов'язаною спілкуватися зі мною, простим простолюдином. Це якщо ви хочете назвати те, що ми робимо спілкуванням.



Всі ці години ходьби за нею дали мені багато часу подумати. І хоча спочатку я хвилювався, але незабаром змінив це на легку цікавість. Якби обставини склалися інакше, і якби я не відчував провини за смерть Нам Кієна, я сказав би Сарики продати свій путівник десь ще.



Ближче до вечора ми досягли річки Меконг. Я чув це задовго до того, як ми дійшли до нього. Стежка зробила невеликий поворот у джунглях, поверхня стала м'якою, перетворившись на зарослий водоростями пісок, попереду росла густа лоза, а з іншого боку тяглася річка. Там, де ми стояли, він йшов глибоко і швидко, схожий на широку стрічку зеленого полотна. Через глибину і ширину тут давало відчуття прихованої сили.



Сарики раптово стала дуже балакучою.



"Ми не можемо перейти тут", - сказала вона голосніше, ніж я коли-небудь її чув. "Ми повинні знайти неглибоке місце, і ми повинні перейти після настання темряви". Її зухвалий ніс був зморщений. Вона подивилася вгору й униз річкою.



Я сказав. "Чому?" «Ми можемо плисти за течією. Ми можемо увійти разом і триматись один за одного. Якщо потрібно, ми можемо взяти колоду або трохи дерева, щоб пливти ними. Чому ми повинні чекати темряви?



«Річка патрулюється. Вночі вона буде менш небезпечною. Вдень річка використовується В'єтконгом. Її вдень і вночі патрулюють американські катери та гелікоптери. Вони стріляють у все, що рухається».



«Чудово», - сказав я непритомний.



Вона йшла вниз річкою, тримаючись досить близько в джунглях, щоб нас не могли помітити снайпери на воді.



Я уважно стежив за нею, помітивши, що маленький тугий вузол на її потилиці ослаб. Він хитався з кожним кроком, який вона робила, і павукові пучки прилипали до її вологої шиї. Це була гарна шия, довга та гладка. Я знав, що якщо щось у наших відносинах не зміниться або ми швидко не дістанемося до місця призначення, маю проблеми.



Ідучи туди за нею, я спіймав себе на тому, що щось шукаю. Як туго затягувалися частини селянських штанів, коли вона робила ці довгі кроки. Те, як синя блуза облягала її груди. Я добре знав її фізично. На неї було дуже легко дивитися і надто часто надто близько.






Ми йшли по безлічі порогів, біла вода кружляла і кипіла навколо валунів, з гострими зазубринами прямо під поверхнею. Я думав про стрибки з валуну на валун, але було одне місце, де мені довелося б перестрибувати високе каміння одним стрибком. Сарики продовжувала йти. Я продовжував стежити та дивитися.



Вище порогів ми вийшли на швидке мілководдя. Течія була настільки швидка, що здавалася небезпечною, але вода здавалася нижче пояса. Сарики вивчила його, подивився вгору за течією, потім униз за течією. З кожним жестом вузол на її голові розпадався дедалі більше. Щоб не думати про неї, я перевірив неглибоке місце. Було достатньо каміння, за яке можна було триматися, щоб тебе не забрало. Я подумав, що нам варто спробувати.



"Коли темно", - сказав Сарики. "При денному світлі це занадто небезпечно".



Ми вилізли з рюкзака і сіли на каміння вздовж берега. Сарики подивився на другий бік річки.



Я запитав. "Чому ти не пішла?"



Її голова обернулася до мене. Цього було достатньо, аби мало не зірвати вузол, але не зовсім. Вона подивилася на мене, ніби я вторгався до її думки. "Куди йти?"



«У те село на північному заході Камбоджі, де живуть двоє ваших братів та двоюрідний брат».



Вона відвернулася від мене. Я міг бачити, як її щелепа зводиться до гострого підборіддя. Шкіра її щоки була така гладка, що здавалося, ніби вона розтягнута. Але вона мені не відповіла. Я зрозумів, що ніколи не бачив її посмішки.



Було близько години чи двох до темряви. Я нахилився до пачки і запалив. «Сарики, – сказав я, – ми з тобою мандруємо разом цілу ніч і майже один повний день. За цей час я міг підрахувати загальну кількість слів, які ти мені сказала на моїх пальцях, і не використати обидві руки. Можливо, той факт, що я американець, ображає тебе. Може ти думаєш, що я нижче тебе на зріст, ти дочка вождя і таке інше. Може ти думаєш, що я встромив цей кинджал у груди Нам Кієна». Тепер вона дивилася на мене, але в її очах не було жодного виразу. Але принаймні я привернув її увагу.



"Якщо ти так думаєш, ти не могла більше помилятися. Я знаю, що ти сказала мені не говорити про це, але якщо ти думаєш, що ми з Нам Кієном були ворогами, то помиляєшся. В одному селі нас мало не вбила група в'єтконгівців". Ми втекли і сховалися, поки вони проходили повз нас.Наступне село було знищено ними, а в наступному вони чекали на нас.Це була пастка.Я вбив шістьох з них. раніше, ніж він устромив кинджал у груди Нам Кієна. Він сказав мені віднести його до вашого села. Я так і зробив. Я був з ним, коли він помер».



«Ви – американський агент, який шукає Суспільство».



«Ось чому ти така байдужа до мене? Бо я американець? Я маю на увазі, що раніше я мандрував один, але не залишав чотирьох слідів, і мене змусили повірити, що я просто займаю простір.



"Це мій шлях. Мені дуже шкода".



"Добре", - сказав я. Якщо ти така, то все, що я можу зробити, це пошкодувати тебе. Ти сумна дівчина, і ти залишаєш сум на своєму шляху».



"Будь ласка!" Вона відвернулася від мене.



«Тоді це не твій шлях. Є причина, через яку ти так робиш. Я сказав це, чи це те, чого я ще не торкнувся? Ти не справляєш враження на мене, як дівчина, яка любить кастову систему чи зазнає. Але я не знаю. Я не знаю вас. Ми могли б продовжувати так багато місяців, і я все одно не впізнав би вас.



"Це війна", - сказала вона.



«Ні, це надто спільне. Яка частина війни? Чи торкнула вас особисто? Я маю на увазі, крім Нам Кієна. Чи було ваше село спалене, чи ваша родина вбита?»



"Досить!" Вона схопилася і пройшла досить далеко вгору річкою, так що я не міг її бачити.



Я з огидою кинув цигарку в річку. Довгі тіні тяглися до середини води. Я спостерігав за швидкістю річки і намагався придумати загадку, яка полягала в Сарики. Можливо, вона знала щось про Товариство, про яке мені не розповідала. Мені запам'яталися три речі про неї: якими були її стосунки з Нам Кієном? Чому в неї був один із кинджалів Срібної Змії Товариства? Від кого вона це здобула? Можливо, вона справді була членом самого Товариства.



Вона повернулася повільно. Типова жінка надула б губи. Але не Сарики. Вона використала час далеко від питань, щоб поправити вузлик на голові. Вона уважно спостерігала за мною, коли наближалася в сонячному світлі, що згасало. Вираз її обличчя виглядав задумливим, ніби вона хотіла щось сказати. Вона сіла поряд зі мною.



"Ви красиві, тому що всі американські чоловіки повинні бути красивими", - сказала вона. «Ви сильні та здорові на вигляд. І ви кажете, що мені байдуже. Це правда, але мені цікаво, наскільки відкритими та доброзичливими ви, американці, якби ваша країна була захоплена протистоянням із загарбниками».





* * *




Ми рушили через річку через годину після заходу сонця. Додаткова година мала дати сутінкам час повністю потемніти.



Високо тримаючи рюкзаки, ми увійшли у воду, Сарики йшла попереду, а я – одразу за нею. Дивно, але течія виявилася набагато сильнішою, ніж здавалося. Темна вода стікала по моїх ногах і кісточках, і мені доводилося міцно триматися за каміння. Сарика мала проблеми. Її ноги весь час вислизнули з-під неї, і коли вона спробувала вхопитися за каміння, її пальці вислизнули з краю. Я швидко підійшов до неї і простяг руку. Вона глянула на мене з гордим викликом і відмовилася від моєї руки.



«До біса її!» – подумав я. Я не повинен був дозволяти їй взяти на себе роботу Нам Кьєна. Я мав повернутися і спробувати знайти іншого провідника.



Коли ми досягли середини шляху через річку, вода ставала все холоднішою та глибшою. Сарики відкинула голову, тонкими руками хапалася за кожен камінь, до якого вона підходила, високо піднявши рюкзак. Можливо, як дочка вождя вона думала, що має здібності, які перевершують інші людські дівчата. Але її сили не допоможуть їй, якщо течія стане сильнішою.



Ми пройшли половину шляху. Річка не заглиблювалася, та й мілководдя знову не починалося. Оскільки мої ноги були сильнішими, я підтягувався до Сарики. Було легко сказати собі, що мені начхати, якщо вона стрибатиме по порогах, але факт залишався фактом: вона знала дорогу до села. Я цього не знав. Якщо вона хоче бути гордою та дурною, це її справа. Вода почала меліти. Потім я почув щось ще, крім шипіння вируючої води.



Спочатку це здавалося далеким. Ми з Сарики завмерли на місці. На воді мерехтів маленький місяць. Я міг бачити вгору за течією і запитував, чи це був човен. Між скелями було достатньо місця, щоб човен міг пройти, і хоча пороги нижче були швидкими і кам'янистими, добрий човняр міг між ними маневрувати. Потім коли я почув звук wup-wup-wup, я зрозумів, що це було. Я штовхнув Сарики.



Я закричав. "Поспішайте на берег!"



Сарики вдарила швидко, наполовину пливла, наполовину стрибала на каміння. Я поспішав за нею. Тоді я подумав, що буде краще, якщо я опинюся перед нею. Я міг би потрапити на берег, скинути рюкзак та допомогти їй. Я плив під кутом, бо звуки ударів по воді ставали все гучнішими. Але я все ще чув потужне бурчання не заглушеного двигуна. Він ішов угору течією і наближався.



Я рухався трохи вниз річкою від Сарики, дозволяючи течії допомагати мені. Я гойдався між камінням, як Тарзан, що пробирається крізь дерева. Хоча я був трохи незграбнішим. У темряві я міг розрізнити темний берег перед собою. Дно річки не покращало, і берег виглядав високим, брудним і трав'янистим.



Потім звук двигуна був настільки гучним, що здавалося, ніби він був над нами. Я першим побачив сильне світло. Вертоліт летів річкою. Вертоліт обігнув поворот вгору по річці і ліниво перетнув річку, наближаючись до нас. Кулемети я не бачив, але знав, що вони там є. Сарики була приблизно за десять футів від мене, а до берега залишалося ще добрих п'ять футів. Гелікоптер знизився, і його великий гвинт збивав воду під собою. Він ширяв, повільно рухаючись. Я нахилився назад з рюкзаком, штовхнув його вперед і задоволено крякнув, почувши, як він ударився об берег. Потім я трохи нахилився і пірнув до берега. Течія забрала мене ще на 15 футів, перш ніж я знайшов лозу, яку треба було схопити. Я піднявся по брудному схилу.



Вертоліт пролетів над нами і повільно рушив далі. У світлі місяця та відображенні прожектора на воді я побачив на ньому американські відзнаки. Потім він зробив ліниве коло. Я йшов вгору річкою, пробираючись крізь густу зелень. Коптер повернувся швидше. Листя плескало мене по обличчю, я мало не спіткнувся.



У яскравому світлі прожектора я побачив Сарики. Пучок її волосся повністю розпустився, а волосся розсипалося віялом на воді, як темний мох.



Вертоліт повертався назад лише на кілька футів над водою. Раптом звідкись із нижньої частини вертольота пролунав гучний тріск і сплески вогню. Лінія вогню забризкала струмінь води менш ніж за три фути від Сарики. Її руки зісковзнули з каменю. Течія привела її до іншого, і вона спробувала схопити його. Вона знову схибилася. Коптер знову вилетів майже на поворот. Він знизився і підвівся, потім відкотився назад, щоб зробити ще один захід. Тепер все йшло набагато швидше. Знову з великокаліберних кулеметів гримнув вогонь, і у воду потрапили кулі. Сарики був майже поряд зі мною. Я був готовий стрибнути та схопити її. Але течія швидко змінилася. Сарики забрало до центру річки і вниз до порогів.



Я не міг її бачити. У тьмяному місячному світлі я спостерігав за ділянкою течії, яка забрала її, і бачив, які скелі він оточує і з якого боку річки досягне порогів. Більшість шляху він залишався в центрі.




Потім він ніби рушив двома невеликими вирами на протилежний берег. Я відчував безнадійний розпач. Я ніяк не міг вчасно перебратися. А потім я побачив Сарики.



Я дістався до порога, а вона виштовхнулася з течії, яка забрала її. Вона пливла під кутом до берега. Потік не затягнув її; її голова не вдарилася об каміння. Але вона втомилася. Її гребки були схожі на немовля у ванні; руки піднімалися і опускалися, але без сили.



Я стрибав через виноградні лози і пробирався крізь товсте листя, поки біг до неї. Вона починала котитися по порогах, і частково її втома була викликана тим, що боролася з течією. Вона не мала жодного прогресу, але, принаймні, вона не дрейфувала. Це дало мені достатньо часу, щоб випередити її. Я був на півдорозі вниз по порозі, коли вона перейшла на невеликий уступ і почала звиватися і повертатися. Її рюкзак уже пройшов повз мене. Я знав, що це буде небезпечно.



Я залишив берег у стрибку, внаслідок якого я впав на великий валун. Я приземлився на руки та ноги і завмер, тримаючись. Камінь був слизьким. Річна вода хлюпала мені в обличчя, заплющуючи очі. Поволі я став на камені. Сарики не підходив до мене. Вона була ближче до центру річки, рухаючись головою вперед, її довге темне волосся майоріло позаду неї, як розмахуючи прапором. У мене було нестримне бажання не зводити з неї очей. Можливо тому люди тонуть, а інші на них дивляться.



Я подивився на територію навколо мене. Вона наближалася дуже швидко. Скоро вона піде, і тоді вже нічого не можна буде вдіяти. За п'ять футів від нього був досить плоский камінь. Не замислюючись, я кинувся на це. Край каменю вдарив мене в живіт. Мені збило подих. Течія смикала мої ноги, відриваючи від каменю. Я почав чіплятися нігтями. Вода здавалася крижаною, найхолодніше, що я відчував. Я вперся ліктями в камінь і підвівся. Сарики проходила з іншого боку.



Вона простягла мені руку. Я потягнувся до неї, і потік забрав її від мене. Моя рука вдарилася об воду, хапаючись за що завгодно. Я відчула павучі пасма волосся, а потім їхню густоту. Я набрав жменю, обернув довкола зап'ястя і відкинувся назад, потягнувши. Я відчув, як її тіло тягнеться до течії. Я продовжував тягнути, доки не опинився на протилежному кінці скелі. Тепер її голова була близько. Я потягся вниз, намацав її спину, взяв її під руки і потяг за собою на камінь.





* * *




Навіть у джунглях багаття може дати затишне тепло. Той, що я зробив, був димний, бо там було не так багато сухого дерева. Уздовж порогів мені вдалося знайти одну або дві колоди, які були заболочені, а потім висушені на сонці. Це було затишне багаття.



Навколо нього сохнув одяг Сарики. На ній була моя додаткова зміна одягу, який вона взяла, щоб переодягнутися. Все, що в неї було, було втрачено, коли її рюкзак було забрано потоком. Це ніби кинуло її мені на коліна і, здавалося, зробило її нещасною.



Я відніс її назад, розвів вогонь, приготував рисову партію і віддав їй половину свого сухого одягу. Вона не вимовила жодного слова подяки. Попри це мені було добре. Вперше з того часу, як я зустрів її, я відчув себе головним. Можливо, вона знала дорогу до села, але я мав її одяг.



Вона сіла на камінь перед вогнем, ноги разом, низ моєї сорочки щільно обійняв її. Вона здавалася ніяковою, збентеженою. Вона взяла рис, який я приготував, і мовчки їла. Потім вона просто сиділа і викручувала своє довге густе волосся.



«Що ж, - сказав я, потягаючись і позіхаючи, - думаю, настав час повертатися». Я став перед нею навколішки. Вона відвернулася.



«Сарики, - сказав я м'яко, - я не проти навести лад у їжі сьогодні ввечері, тому що в тебе був досить болісний досвід. Але з цього моменту я думаю, що буде справедливо, якщо ти тягнешся своєю власною вагою. килимок для сну; я зробив зручне ліжко з листя. Але ви не спіткнетеся за п'ятдесят ярдів звідси, щоб переночувати. Якщо я так ображаю вас, то йди вперед. Просто залиши мою циновку, і все Я розклав його біля вогню, щоб тобі було добре й тепло. Думаю, ми почнемо одразу після сходу сонця, якщо ти не проти. Якщо ні, я радий почути будь-яку логічну причину, чому б і ні. . "



Я чекав. Вона продовжувала дивитись на землю праворуч від себе. Її руки були обвиті навколо волосся, ніби вона підіймалася якоюсь мотузкою. На її обличчі не було жодного виразу. Я посміхнувся їй і трохи поцілував у лоб. «Немає скарг? Добре. Побачимося вранці".



По той бік багаття я розтягнувся на ліжку із зеленого листя, заклавши руки за голову. Сон вислизав від мене.





У ньому було стільки думок – річка, що пливе за Сарики, вертоліт. Американець. Прекрасно. Цікаво, наскільки далеко ми були від місця призначення? Між ними будуть села, де Сарики зможе знайти одяг, їжу та, можливо, ще один рюкзак. Але до того часу нам доведеться жити за рахунок моїх запасів. На мій погляд, вона була невдячним розпещеним виродком. Я замислився над ідеєю перекинути її через коліно і відшмагати. Який у цьому сенс? Ні, я дозволю їй вести мене до руїн. У тому селі вона розповідала про те, де живуть її брати та двоюрідний брат, я міг або найняти іншого провідника, або зайнятися пошуком самостійно. У будь-якому разі, я б з нею розлучився. Потім мої очі стали важкими. Я спав.




* * *




Щось розбудило мене, змусивши збагнути, що я не один. Я повернувся на бік і відчув густий запах її волосся. Мої очі все ще були заплющені. Я простяг руку і торкнувся теплої гладкої плоті. Моя рука ковзнула вниз по її спині, по твердому вигину її гладкої попереку, і мої очі раптово розплющилися.



Сарики лежала поряд зі мною на моєму ліжку з листя. Її маленькі оголені груди щільно притулилися до моїх грудей. Її очі пильно вдивлялися в моє обличчя, наче вона дивилася в бік горизонту і намагалася щось розгледіти. Її губи злегка розплющилися.



"Сарики", - почав я, але її рука підійшла до мене до рота. То була тонка рука з довгими тонкими пальцями.



"Ти врятував мені життя", - сказала вона, і її низький голос був хрипким. «Ви надійшли дуже сміливо. Я хочу висловити вам свою подяку».



«Я не хочу цього, – сказав я.



«Тоді бери його з будь-якої причини». Її пелюсткові губи притиснулися до моїх, її рота було відкрито, язик метався, руки стикалися, промацували.



Потім вона виявилася наді мною, трохи піднята, так що тільки соски її грудей торкалися волосся на моїх грудях. Її вологі губи торкнулися моїх щік, вух, горла. Я знову відкотився на бік і слабо спробував відштовхнути її. Моє серце не було в цьому, і вона це знала. Я весь час казав собі, що не хочу цього з подяки, але через взаємну потребу фізичне усвідомлення один одного – чоловіка та жінки – було основним.



Моя рука знайшла желатинову м'якість її грудей. Вона піднесла сосок до моїх губ. Мої руки легко ковзали її спиною; Я притяг її до себе і підняв на лікті.



Її очі були заплющені. Її блискуче чорне волосся було розпущене віялом під головою, утворюючи обрамлення. Її тіло було кольору червоного дерева з полірованого дерева текстури. Я дозволив своїм пальцям провести уявну лінію між її грудьми, по крихітному пупку, по невеликому виступу живота і вниз по м'якому пуху оксамиту між її ніг.



Я хотів розповісти їй, як я спостерігав її рух, що я схвалюю те, як вона рухається, і те, як це виглядає.



Її рука була на мені, спрямовуючи мене до її вологи. Її ноги розсунуті. Коли я увійшов до неї, її нижня губа була затиснута між зубами. Я подивилася на темні соски, що вказують на пружні гладкі груди. Невеликі стогін вирвалися з її горла, коли ми рушили разом, а потім розлучилися. Я багато чого хотів їй сказати. Але я їй нічого не сказав.



Наші рухи стали нерегулярними. Я відчував, як підводжусь. Подивившись на неї, я побачив, що її нижня губа все ще затиснута зубами.



Потім вона стала дикою. Її коліна піднялися, її рота відкрився; вона корчилася і корчилася піді мною. Її пальці схопили мене за волосся і притягли мій рот до того місця, де вона чекала на відкрите і нетерпляче.



Коли вона досягла вершини завершення, це було схоже на врізання машини в цегляну стіну. Її тіло ожило від тремтіння. Я відчував, як її язик проникає до мого рота і вилітає з нього.



А потім я відчув, що йду. Я міцно притис її до себе, ігноруючи її тонкі крики болю і слабкі спроби віддихатися.



Я хотів їй багато чого розповісти, та нічого не сказав. Я взяв її так, як вона хотіла, щоб її взяли.





Восьмий розділ




Я відчував її у своїх обіймах більшу частину ночі. Я відчув її солодке подих на своїй щоці. Пасма її вугільного волосся лоскотало мені ніс. Тепла м'якість її оголеного тіла пригорнулася до мене. Її голова лежала між моїми грудьми та плечем. Проте коли яскравий жар ранкового сонця змусив мене заворушитися, її не було в ліжку зі мною.



Я прокинувся і побачив, що вона, одягнена в сухий одяг, розводить вогонь. Дивлячись на неї, я думав, що вона мені більше подобається у моїй селянській сорочці. Насправді вона мені найбільше подобалася.



«Доброго ранку», - бадьоро покликав я. Ти намагаєшся справити на мене враження своїми знаннями про дерево? Я маю на увазі розведення вогню і таке інше».



Вона нічого не сказала.



Я насупився. "Щось не так, Сарики?"



"Все в порядку", - сказала вона.



Я зліз із листя і підійшов до неї ззаду. Я повільно обвив її талію. "Попалася!" Я сміявся.



Вона звивалась у моїх руках, а потім вивільнилася. Вона відскочила від мене і вишкірила зуби. "Стоп!" гукнула вона. "Зупиніться!"



Я помітив, що волосся знову зібране в пучок. Я сидів на камені і дивився на неї. Потім я відчув у собі гнів.



"Пробач мені, Сарики





, - сказав я - Але коли я кохаюся з дівчиною - з жінкою, яка мені небайдужа - це моя природа - знайомитися. Я зазвичай обіймаю її, коли можу, гладжу її, коли вона проходить повз, і, можливо, цілую її в шию, коли вона нахиляється. Я продовжую покладати на неї руки, бо відчуваю виняткову приналежність. Я відчуваю, що після цього виникає певна зріла відповідальність, яка свідчить, що кожен повинен ставитись до іншого з добротою. Я прокинувся, почуваючись добре через минулу ніч. Я хотів, щоб ви знали.



"Минула ніч була дурною", - кинула вона в мене. «Дурна помилка подяки через річку».



«Для мене це було щось більше, Сарики. Але ти можеш грати так, якщо хочеш. Твоя репутація не буде зіпсована істотами з джунглів, які бачили та чули нас. Але я хочу, щоби ти запам'ятала одну річ. Ти приходила до мене вчора ввечері. Назвіть це дурною помилкою подяки, якщо хочете. Якщо це нічого не означало для вас, можливо, вам варте. Але пам'ятаєте, ви прийшли до мене».



"Ми витрачаємо час даремно", - огризнулася вона. «Ми поїмо, а потім підемо. Нам ще доведеться подолати велику відстань».





* * *




Так воно і залишалося наступні два дні та ночі. Ми йшли мовчки, і коли ми зупинилися на нічліг, вона більше ніколи не приходила до мене. У першому селі, в яке ми прийшли, вона одягла новий одяг і взяла рюкзак.



Зіткнувшись із чимось подібним, чоловік схильний сумніватися у собі і, можливо, навіть у своїх здібностях. Вона прийшла до мене вночі, бажаючи чистого сексу. Незалежно від того, який ярлик вона наклала на це, як подяка, вона все одно хотіла сексу. Не те щоб у неї був широкий вибір тут, у джунглях, але вона могла б упустити його, дочекавшись когось ще, що їй більше до вподоби. І все-таки вона вважала за краще зайнятися зі мною сексом. Але чому?



Здавалося, вона вмикала і вимикала його, як кран.



Проте чоловік схильний сумніватися у собі. Вона прийшла до мене із бажанням чогось. Я дав їй це. Наступного ранку вона повернулася до свого тихого настрою. Що мені це говорило? Я втрачав зв'язок? Раніше у мене ніколи не було скарг, і я точно не мав проти неї. У найінтимніших стосунках Сарики повністю перетворилася на примітивну жінку. Вона вщипала, як небагато жінок, яких я знав. В акті кохання вона перетворилася на просту жінку джунглів.



У другій половині третього дня ми приїхали до села.





* * *




Мене новизна піших подорожей уже втомила. Я був змучений і з втоми на обличчі Сарики зрозумів, що вона теж. Ми ввійшли до села пліч-о-пліч із сонцем за спиною. Діти першими побачили нас, щось крикнули і кинулися геть. Незабаром по дітей прибігли жінки середніх років. Вони скупчилися навколо Сарики, ніби вона була королівською особою. Потім двоє з них відштовхнули її від мене.



Я опустив свій рюкзак на землю і впав поряд із ним. Село виглядало так само, як і всі інші, через які ми пройшли: хатини з солом'яними дахами, розташовані по колу, і основна діяльність виконувалася всередині кола. За ними лежали вічні рисові поля. Молоді люди щойно почали виходити. Зліва від мене я побачив групу молодих людей, які присіли навпочіпки в правому колі. Один з них, прихований на увазі, видавав знайомі мені звуки, знайомі, але недоречні в цьому селі.



"Виходжу", - сказав він. «Всі ставки зникли. Давай, дитино, говори зі мною. Поговори зі своїм татом. Говори красиво». Була невелика пауза. "Чотири", - сказав голос. «Джентльмени, є чотири. Ставте на мене, бо я роблю два та два. Добре, ви потьмяніли. А ви? Двадцять франків? Ви зблікли. От і все, джентльмени. Усі ставки зроблено. Давай дитинко. Поговори з татом”.



Інші говорили, як усі гравці у гарній грі, але балакали камбоджійською, а той балакав на американському GI. Можливо, я втомився, але не так. Мені треба було це побачити, тож я підійшов до гурту. Я стояв над ними, але все, що я міг бачити від нього, була голова дикобраза камбоджійця у стрижці їжачком.



"Чотири!" він гукнув. «Вибачте, панове, ви програли». Інші почали відходити. «Вже достатньо? Давай зараз".



Жінка увійшла до групи швидкої риссю. Я впізнав у ній одну з жінок, які викрали Сарики. Коли інші гравці відійшли убік, я почав краще розглядати гравця. Він підкидав кістки вгору і вниз у руці, слухаючи, як жінка говорила з ним камбоджійською мовою. Крім короткої стрижки, він був одягнений у яскраву червону сорочку. На ногах були армійські черевики. Він енергійно жував гумку і виглядав, ніби щойно вийшов зі стоянки американських автомобілів. Він коротко кивнув жінці та пішов з нею. Я стояв збоку від нього, тому не думала, що він помітив мене. Коли він увійшов до хатини, де був Сарики, я взяв рюкзак. До мене підійшли дві жінки і жестом попросили йти за ними. Вони відвели мене до іншої хатини, де я сидів, і мені подали тарілку рису та ще одну миску овочів. У мисці з рисом були шматки відвареної риби. Я їв жадібно, потім знову нахилився до пачки і курив із заплющеними очима.





Я не хотів думати, бо мої думки завжди поверталися до Сарики. Я згадав, як юне тіло Сарики відчуло мої руки тієї ночі, коли вона прийшла до мене, і викинув цю думку з голови. Потрібно подумати про роботу, про місію.



Так я й зробив. Я вважав, що перебуваю в межах одного або двох днів від руїн Ангкор-Тома. Це село було настільки далеко, наскільки сказала Сарики, щоб мене відвезти. Звідси мені доведеться або найняти когось ще, або знайти якусь карту.



Я був упевнений, що Суспільство існує. Добре це чи погано, я не міг вирішити. У Сарики був один із кинджалів, яким був убитий син Нам Кієна. Але я не мав доказів. У кожній історії завжди є дві сторони. Можливо, син Нам Кієна був порушником спокою, з яким треба було мати справу. Можливо, Сарики належав до Товариства чи дружила з одним із членів. Треба було ще дуже багато дізнатися.



Тоді мої думки були перервані.



Він увійшов у двері хатини, широко посміхаючись. «Привіт, солдате Джо, - сказав він, підходячи до мене з простягнутою рукою. "Дай мені руку, чувак". Коли ми потиснули руки, він сів поруч зі мною. Посмішка все ще була на його обличчі. То було молоде обличчя років дев'ятнадцяти. Він виглядав як повія. «Гей, ти ж не думав, що я помітив, що дивишся цю гру в кістки, чи не так? Я хотів перевірити тебе, перш ніж ми поговоримо».



Він тримав мене за руку. "Я Нік Картер", - сказав я трохи спантеличено.



«Досить круто, Нік. Я Чонг, двоюрідний брат Сарики».



Я розуміюче кивнув. «Ви були в хатині та розмовляли з нею. Звідки ви взяли цей американський жаргон?



«Гей, як щодо цього? Я говорю досить добре, га? У Сайгоні багато чого набрався, - сказав він, пихкаючи сигарою, - як лайно. Я намагаюся зібрати тут хлопців, щоб вони розважалися у грі. ти знаєш? Просто щоб я міг трохи заробити",



"Чонг, я думаю, ти шахрай", - сказав я з широкою посмішкою.



Він посміхнувся моїй усмішці. "Чому, Нік, що тебе наштовхнуло на цю ідею?" Він випустив сигарний дим у стелю. «Ти маєш рацію, я розмовляв із Сарики. Вона сказала мені, що ти тут, щоб перевірити Товариство Срібної Змії».



"Просто перевірити", - сказав я. «Я нічого не робитиму, поки не зроблю. Я чув, що вони були в руїнах Ангкор Торн. Це не повинно бути надто далеко звідси».



"Вірно, близько двох днів. Вам потрібен провідник, і в цьому відношенні вам дуже пощастило. Я найбільший провідник, слідопит і боєць у всій Камбоджі - чорт, можливо, у світі. Я відвезу вас в Ангкор Торн. , і якщо з цим Товариством треба розібратися, ми з ним розберемося. Правильно, Нік?



"Добре…"



«Чорт, чувак, я не чекаю, що ти повіриш мені на слово. Я покажу тобі, що я найкращий. Звичайно, приведення тебе туди означає, що мені доведеться відкласти деякі мої підприємства тут. почалася плаваюча гра в кістки, і я налаштовую її, щоб встановити контакт в інших селах, щоб отримати частку прибутку». Він глянув на мене. "Як довго, ти думаєш, нас не буде?"



Я знизав плечима. «Десь від двох до п'яти днів. Послухай, Чонг, якщо це завадить твоїй метушливій роботі, ти маєш дозволити мені…»



Чонг підняв руку. «Більше, нічого не кажи, чуваку. Ти і я, ми разом дістанемося Товариства, правда? Я маю на увазі, я маю вести тебе; це питання честі сім'ї. Сарики сказала мені, що ти врятував їй життя, витяг її прямо з річкових порогів. Направляти тебе - це менше, що я можу зробити в подяку для порятунку моєї милої кузини. "



"Добре, Чонг", - сказав я. Ти мій провідник. Подивимося, наскільки ти добрий. Я хочу добре виспатися. Я думав, що ми поїдемо завтра вранці».



"Досить жорстко." Він завагався, почухав потилицю, потяг за мочку вуха, принюхався і подивився на мене під кутом. «Є лише одна річ».



"Що це?"



Він виглядав задумливим і навіть трохи стурбованим. "Це брати Сарики", - сказав він. «Близько тижня тому сюди приїхали вербувальники Товариства. Вони розповідали багато всякої нісенітниці про те, що потрібні солдати, щоб повернути дельту Меконгу для Камбоджі. Два брати Сарики були змушені приєднатися. Єдина причина, через яку вони мене не зрозуміли - що я не рвуся заради такого, розумієте?



«Щойно я дізнався вони наближалися, старий Чонг блиснув, як блискавка і зник. Я пішов від них. Нік, що б ми з тобою не робили з Товариством, я маю на увазі, якщо ми дамо їм спокій або підірвемо, ми повинні вивести братів Сарики звідти додому. Це те, що ми просто маємо зробити. Я обіцяв їй, що попрошу».



Я сів, хмурячись. «Вона хотіла, щоб ти попросив мене? Чому вона сама мене не попросила? Весь час, який ми проводили разом, вона жодного разу не згадала, що її братів завербували. Вона взагалі не говорила про свою сім'ю».



"Ну, вона не знала, поки не дісталася сюди". Чонг відкинувся і заклав руки за шию. «Сарики - одна забавна маленька навшпиньки. Вона ніколи не була балакучою, розумієте? У всякому разі, вона була трохи веселою, поки Суспільство не прийшло близько двох місяців тому. Чи бачите, Сарики збиралася вийти заміж за хлопця на ім'я Лі Кієн”.



"Стривай!" Я втрутився. «Чонг, ти сказав Лі Кієн. Ти маєш на увазі сина Нам Кієна?»





«Одне й те саме, чувак. Гей, я чув, що сталося з Нам Кієном. Це майже все для Сарики».



Я сидів прямо, повільно рухаючи головою з боку на бік. Це багато пояснювало, наприклад, як Сарики отримав срібний кинжал Товариства. Ймовірно, вона одержала його після того, як його використовували на звуженому. І чому вона була так засмучена смертю Нам Кієна. Він був би її свекром, і вони розділили втрату Лі Кіна.



«Вона така дивна маленька навшпиньки, добре», - сказав Чонг. Він повернувся до мене. "Але ми повинні повернути їй її братів, правда?"



"Ми зробимо все, що в наших силах", - сказав я.



Чонг підвівся. Він був невеликий жилавий і рухався швидкими легкими жестами. Він простяг мені руку. "Я поважаю, Нік".



Я взяв його за руку. "Чи будеш готовий піти, як тільки стане світло?"



«Чувак, я буду прямо біля твоїх дверей на світанку. Я подбаю про жратву та інше. У тебе є справи, які ти хочеш зробити?



«У мене брудна білизна, і я хочу її випрати. У вас десь поблизу є струмок чи водоймище?»





* * *




Вдруге з того часу, як ми познайомилися, вона прийшла до мене пізно вночі. Коли вона підійшла, я не спав. Я відчув її присутність у маленькій хатині, коли вона увійшла. Потім я ліг на циновку і прислухався до шелесту тканини. Я не міг її бачити. Звуки нічних джунглів проникли усередину, створюючи фоновий звук для її роздягання. Вона була силуетом на тлі відчинених дверей хатини, з твердими оголеними грудьми, стирченим розпущеним волоссям, гнучким тілом, коли вона повернулася, щоб підійти до мене. Я залишався нерухомим, коли вона опустилася навколішки поряд зі мною, і мені на думку прийшла дурна думка. Цікаво, чи вона посміхається? Я й досі ніколи не бачив її посмішки. Я сумнівався в цьому. Її рука торкнулася внутрішньої частини моєї ноги.



"Нік?" прошепотіла вона. "Нік?"



"Я прокинувся", - сказав я, зберігаючи тон шепоту. «Я дивився, як ти роздягаєшся».



Вона лягла поряд зі мною. Я відчув, як її пальці намацують мою руку. Вона знайшла його і обережно приклала до грудей, де затверділий сосок торкнувся моєї долоні.



Її губи торкнулися моєї щоки, потім перемістилися до вуха. "Нік, ти повернеш мені моїх братів?"



«Я зроблю це, якщо це можливо. Але чому ви завжди маєте знаходити цьому виправдання? Чому ви не можете бачити в цьому потреби, бажання?»



Вона змусила мене замовкнути, прикривши мій відкритий рот. Ми повільно цілувалися, і я притис її стрункий тіло до себе. Не було ні початку, ні напруги, тільки повільна і мрійлива чуттєвість, коли вона ніжно притиснулася до мене з невеликим спонукаючим тиском. А потім я підійшов до неї, підняв її на лікті, щоб утримати від неї свою вагу.



Нам знадобилося 30 секунд, щоб повністю зібратися разом, а потім ще 30 секунд, щоб розійтися. Наші рухи були млявими, лінивими. Наші очі були розплющені, дивлячись на тіла одне одного. Очі Сарики заблищали. Вона подивилася на мої губи, а потім на мій рот. Її руки перемістилися з моїх плечей по обидва боки моєї шиї. Потім її губи торкнулися моїх. Поцілунок був таким же довгим і лінивим, як і наші рухи.



"Ти хороший коханець", - прошепотіла вона.



"Сарики, Сарики, Сарики", - все, що я міг сказати.



Сарики та я були разом. Що ближче ми підходили до поверхні, то швидше дрейфували. Але наші рухи продовжували бути лінивими. Наші заняття коханням не були такими інтенсивними та дикими, як у джунглях.



Я відчув, як вона трохи здригнулася, а потім її гладке тіло ідеальної форми напружилося. Її очі набули застиглого мрійливого вигляду, потім заплющилися. Це було дуже добре.



Коли я відчув, що вона покидає мене, я потягся до неї. Я впіймав її, щоб утримати, але вона продовжувала йти. Мої пальці ковзнули по її плечу і вниз по її руці, відчуваючи павутину волосся, коли вона вислизнула з місячного світла і, одягнувшись у темряві, вийшла з хатини.



Іншим разом я покликав «Сарики» вночі. Відповіді не було. Вранці, коли я прокинувся, не було жодних ознак того, що вона колись була там.



Ми з Чонг пішли з села, і я її не бачив. У різкому вологому сонячному світлі я подумав, чи це не був сон. Але я знав, що це не так; це було так само реально, як і місячне світло. Я подумав, чи зможу я коли-небудь знову перешептатися з нею щирими словами. Ідучи поряд з веселим Чонгом, що говорив, у гарячій і вологій атмосфері і в оточенні комах, я міг погодитися з тим, що сказав мені Чонг. Сарики справді була дуже дивною дівчинкою.





Дев'ятий розділ




Я не можу сказати, чи Чонг був найбільшим провідником у всій Камбоджі, але він точно був одним з найяскравіших. Йшли ранкові години, і ми йшли пліч-о-пліч, і я знав, що чим більше я впізнаю цього молодого волоцюги, тим більше він мені сподобається. Досі цей ранок був однією з найприємніших частин усієї поїздки.



"Я отримав всю свою життєву філософію від одного солдата в Сайгоні", - говорив Чонг. Він затиснув у зубах одну з тонких незапалених сигар. Поки він говорив, він був переді мною, обличчям до мене і йшов назад. «Цього солдата Джо звали Майк О'Лірі, – продовжив він. - Він приїхав зі старої країни.





А піца? Хлопець, цей хлопець любив піцу і весь час повторював, що йому не терпиться поїхати до Брукліна, де він зможе скуштувати смачну піцу».



Я похитав головою. "Чонг, я думаю, ти мене обманюєш".



"Ага", - несміливо сказав він. «Можливо, зовсім небагато. Я не знаю, з якої країни насправді приїхав Майк. Але справді був такий хлопець, розумієте? І він дав мені цю велику філософію».



Чонг замовк досить довго, щоб підпалити запаленою сірником кінець сигари. Я не знаю, як йому це вдалося, але він ніколи не спіткнувся і не спіткнувся, коли рухався назад.



«У нас із Майком було своєрідне партнерство. Він працював у магазині на базі в Сайгоні і часто вивозив речі, щоб ми могли продавати їх повіям.



«Повії завжди були на брахолці, як джинси та американські сукні. У нас була досить хороша націнка, нічого не упускалося через те, що ми займалися великими обсягами, і ми мали багато інших дрібниць. три гри в кістки в Сайгоні, і у нас із Майком особисто було шість повій, від яких ми, природно, сильно відрізали. Як я вже сказав, ми мали багато речей. Але, старий Майк, він сказав мені давним-давно Він сказав: «Чонг, – сказав він, – якось П.Т. Барнум сказав, що лох народжується щохвилини. Ви залишаєтеся зі мною, і я покажу вам, що ця оцінка є консервативною. Насправді лох народжується кожні п'ятнадцять-двадцять секунд. І, чорт забирай, це завжди було правдою. Я ніколи не бачив стільки нетерплячих бобрів, які так прагнуть розлучитися зі своїми грошима».



«Більшість із них, без сумніву, військовослужбовці, – сказав я.



«Звичайно, але не забувай, Майк також був військовослужбовцем. Ми мали партнерство. І ми підрізали звичайних південнов'єтнамських солдатів. Як Майк завжди казав: «Не розрізняйте лохів? Його зуби блиснули в широкій дружній посмішці.



Я похитав головою. «Отже, ти, мабуть, непогано вловив. Що з цим трапилося?



«Майк узяв свій пай із собою, коли його відправили додому. Якийсь час він думав про те, щоб залишитися в Сайгоні і продовжити співпрацю. Ми могли втратити деякі контакти, я маю на увазі, що його немає на базі і таке інше, але ми б добре зробили, розумієте? Він з огидою закотив очі. «Але старовина Майк, він любить всю цю смердючу бруклінську піцу. Ми всі розпродали, розділили навпіл, і він полетів».



Я широко посміхнувся Чонґу. "Може, у тебе тут є піца свого вигляду".



Чонг моргнув, дивлячись у небо. "Гей, Нік, вже майже опівдні", - сказав він. «Давай зробимо перерву. Всі ці марші змушують мене зголодніти. Давай, давай знайдемо тінисте місце, де мешкає менше тисячі комах, і сядемо, з'їмо і вип'ємо трохи вина, яке я приніс із собою. Ніколи не робіть нічого натще, це те, що Майк завжди говорив. Гей, Ніке, ти такий тихий, як Сарики, так? Ти мало кажеш”.





* * *




Ось як все минулося. Як пояснив Чонг ближче до вечора, коли ми наближалися до міста Компонг Чикренг, питання було в тому, де ми розбиватимемо табір на ніч. Цілий день ми обходили села і ні з ким не контактували.



То була моя ідея. Я не хотів, щоб хтось повідомляв про Товариство. Якщо Суспільство виявиться знаряддям уряду і вони виявлять, що великий американець, переодягнений селянином, переміщається країною, у Вашингтоні можуть виникнути деякі неприємні питання. Спочатку я хотів переконатися, що це за Товариство.



Ми розбили табір на невеликому пагорбі з видом на місто. Раніше ми зупинялися біля струмка, де Чонг показав мені свої здібності ловити рибу тризубою палицею. У результаті він отримав чотири форелі розміром із каструлю.



"Що за день", - сказав Чонг. "Він рухався швидко, правда, Нік?"



"Дуже швидко", - відповів я.



Ми з Чонгом сиділи спиною до дерев на циновках і дивилися вниз на пагорб. Між нами біля наших ніг світилося невелике багаття, більше не полум'я, тільки червоне вугілля. Кожен із нас поринув у свої думки. Я думав, що якщо ми досягнемо такого ж прогресу завтра, як сьогодні, ми дістанемося до руїн завтра ввечері.



"Іноді я дуже багато говорю", - раптово сказав Чонг. «Я просто подумав, розумієш? Чорт, я сьогодні весь день розмовляла з тобою. Послухай, Нік, щоразу, коли я починаю виливати занадто багато, щоб ти міг це прийняти, ти просто кажеш: «Чонг, заткнися, а я затисну рота».



Я сміявся з нього. «Чонг, якби ти знав, які балакучі були інші мої попутники, ти б знав, що я вітаю деяку розмову».



Чонг пив вино. Він кивнув мені і блиснув своєю шахрайською усмішкою. "Просто пам'ятай, якщо хочеш, щоб я заткнувся, так і скажи".



Я випив вина. Ми дивилися на кришталеві вогні Компонг Чікренґа під нами. Я осушив чашку і поклав її в рюкзак. Зірки здавались досить низькими, щоб їх можна було вдарити ціпком. Коли я закурив, я сказав: Чонг, що ти думаєш про це Товариство Срібної Змії?



Він знизав плечима, попив ще вина, потім відкинув голову і допив вино. Він витер губи тильною стороною долоні, принюхався, потяг за мочку вуха і голосно ригнув.



"Наскільки я розумію, вони - збіговисько радикалів", - сказав він напруженим голосом. "Південно-Східна Азія кишить ними. Може ти це розумієш, Нік?





Схоже, ми сповнені культів, забобонів та повсякденних страхів. Отже, чувак, ці маленькі банди з'являються всюди. Старий Майк сказав мені, що в Америці існують так звані банди мотоциклістів поза законом; ну, може, це те, що ці групи тут, розумієте? Він почухав потилицю. Але ця Silver Snake трохи інша.



"В якому сенсі?"



Чонг упустив чашку поряд з ним, потім зісковзнув униз і ліг спиною на килимок. Він зчепив пальці на шиї. Що ж, більшість цих культів або банд випромінюють тільки одне; всі вони просто плачуть, що ми повинні вигнати янкі-загарбників з Південно-Східної Азії, не більше того. Вони видають багато шуму, але в основному вони говорять тільки одне.



«Тепер це Товариство Срібної Змії знову сміється. Те, що вони виливають, – це щоб усі допомогли повернути Дельту Камбоджі. Клоуни, які йдуть у битву, чекаючи миру, це має сенс, має логіку та мету.



«Добре, можливо, це Товариство справді вірить, що в нього вийде. Може, вони мають на увазі лише одну мету. Але кажуть, що вони борються з капіталістами та В'єтконгом. Будь-яка група, яка приймає такого роду дію на мою - це добре. Так що їх методи вербування залишають бажати кращого, я маю на увазі, чи Кін був моїм приятелем. Я визнаю цей бридкий срібний кинджал та вбивства, щоб налякати інших і змусити їх приєднатися. , Я ненавиджу ВК, В'єтконг та червоних китайців.



«Для мене це просто нацизм та фашизм із іншою назвою. І якщо Суспільство бореться з подібними діями, то вони добрі для Камбоджі. Крім того, мені смішно, що одна банда виділяється і поганословить, як вона. Чим більше я думаю про це, тим більше мені стає цікаво”.



Я насупився. «Що ти маєш на увазі, Чонг? Ти думаєш, що хтось навмисно їх принижує?



Чонг підвівся на лікті, щоб подивитися на мене обличчям. «Скажімо так, мені цікаво. Нік, лідер цього Товариства – хлопець на ім'я Тонле Самбір. Ніхто нічого не знає про нього, звідки він, у що вірить, нічого. Отже, можливо він комуніст, але насправді ніхто знає. Хоча я не визнаю його методи вербування, вони дають результати. У нього бісова армія. Кого, на вашу думку, непокоїть велика армія? "



"Уряд Камбоджі", - сказав я. «Отже, ви кажете, що уряд стурбований тим, що, можливо, цей Тонле Самбір стає надто могутнім».



Чонг простяг мені руку долонею вгору. «Так ось, чувак, я нічого такого не говорю. Я хочу сказати, що мені цікаво, і таке більш ніж просто можливо, розумієш?



Я спустився на свій килимок і задумався про позицію Чонга. Те, що він сказав мені, підкинуло кілька різних елементів у так зване Товариство. Припустимо, що камбоджійський уряд використав і мене, і Сполучені Штати, щоб позбутися небажаної сили, що зростає? Той чиновник, який повідомив США інформацію про Товариство, міг це зробити тільки з цією метою. Може, уряд хотів, щоб ми робили за нього брудну роботу.



Тепер я не зовсім розумів, як виконуватиму це завдання; прямо зараз було надто багато нез'ясованих кінців. Мені треба було дізнатися все про це Товариство Срібної Змії. Я почув хропіння Чонга, коли засинав.



Наступної ночі ми досягли околиці Сіємреапа. Чонг сказав, що тепер нам треба бути обережнішими, тому що ми увійшли до операційної зони Товариства.



Ми вирішили продовжити рух крізь темряву. Ми були близько до руїн; ми могли б зробити це до світанку без проблем.



Чонг обережно пробирався крізь джунглі. Кілька разів нам доводилося завмирати за кроків через те, що ми металися навколо нас. Ми бачили, як повз нас проходили люди групами по двоє та троє. Чонг довів це мені; Можливо, він не був найбільшим провідником у світі, але страшенно впевнений, що він був одним із найкращих. Без місяця і з джунглями, що заросли над нами, були часи, коли ми рухалися в повній темряві. Люди, що проходили повз, були темними тінями. Коли небо почало світлішати, Чонг сказав мені, що ми були дуже близько до руїн. Нам доводилося рухатися по сотні ярдів за раз, а потім завмерти і прислухатися. Незадовго до світанку, коли ми наближалися до руїн Ангкор-Тома, Чонг показав мені, що він боєць.



Ми вийшли на трав'янисту рівнину, що тяглася до руїн. У передсвітанковому світлі ми побачили масивні кам'яні споруди, що височіли над нами. Камені мали коричневий відтінок, а арки та вікна – просто чорні кишені у блідому світлі. Кристали розпаду здавалися білими по краях та кутах блоків. Це було схоже на розбомблене кам'яне село. Я знав, що там, мабуть, будуть тунелі, печери та потаємні ходи.



Ми з Чонгом присіли на краю рівнини. Трава була перед нами майже до пояса. Чонг жував гумку. Він глянув на мене і підняв брови. Я знав, що він думав. Іти чи повзти?



Якби ми йшли, пригнувшись, ми потривожили б траву. Але ми також виграли б час. Якщо ми поповземо, ми могли б спокійно вибирати свій шлях.





Але на це потрібно більше часу. Так чи інакше, хтось, що сидить на стіні храму в біноклі, міг бачити нас, як тільки сонце почало підніматися.



Мені потрібно було багато дізнатися про Товариство. Я не хотів, щоб мене схопили, перш ніж я навіть дістануся до них. Я вирішив повзти.



Трава була високою до краю руїн. Ми з Чонгом упали на живіт і рушили в дорогу. Мені це не сподобалось. Це був поганий шлях, тому що, незважаючи на те, що ми, здавалося, були добре заховані, ми не могли бачити далі нашого безпосереднього району. Хтось міг стояти за два фути від нас і цілитись прямо нам у спину, і ми б ніколи не дізналися, що він там. Небо перетворилося з блідо-сірого на темно-синій. Ми пройшли майже половину шляху. Потім я побачив щось перед нами.



Чонг зупинився разом зі мною. Рулон колючого дроту був схожий на довгу перетинчасту водопровідну трубу. Верхні пасма були приблизно за шість дюймів від вершини трави. За першим поруч лежав другий, що згорнувся, а за ним - третій. Трава зашаріла, коли Чонг нахилився до мене ліктем.



Він сказав. «Чувак, що, чорт забирай, ми збираємося з цим робити?»



Я сів і провів рукою по передній частині сорочки. "Ми шукаємо обрив проводів", - сказав я.



«Ой, правда? А чому ж у проводів має бути урвище?»



Я широко посміхнувся. «Члени Товариства повинні кудись пробратися через провід, чи не так?» Я кивнув ліворуч, і ми поповзли.



Котушка дроту, здавалося, зникла з поля зору. Волога минулої ночі прилипла до дроту, немов тисячі крихітних шматочків битого скла, підморгуючи нам на сонці, що сходить. І тут раптом дріт обірвався.



Наприкінці її відрубали. У траві з'явилася велика галявина, потім знову почалися нитки дроту. Ми з Чонгом відпочили, переводячи подих. Шлях був вільний, і це було схоже на запрошення.



"Що ви думаєте?" – сказав Чонг.



Я похитав головою. "Занадто просто. Або він замінований, або там на нас чекають». Я глянув над травою на вкриті кіркою вершини руїн. Я поплескав Чонга по голові дикобраза. "Як ви думаєте, до якої з них входить Товариство?"



Руїни, здавалося, лежали у кількох храмах, можливо, у восьми чи дев'яти. За передньою стіною вони могли тягтися все далі й далі. Але на вигляд передньої стіни храму було три. Неможливо було дізнатися, як довго простяглася потрійна лінія храмів, поки ми не дісталися іншої сторони цієї передньої стіни.



«Я сказав би, що це ліва третина стіни, прямо навпроти галявини», - сказав Чонг.



Я згідно кивнув. «Ми маємо перетнути цю галявину. Давайте триматися трави, поки нам не доведеться обходити дріт. Як тільки ми пройдемо повз дріт, ми перейдемо до правої сторони стіни. Ви хочете вести чи я мушу?»



"Навіщо змінюватись зараз?" спитав він



Мені здавалося логічним, що Товариство замінуватиме або охоронятиме територію перед своїм храмом. Якби ми минули дріт і праворуч, можливо, ми могли б підійти за його храм і розбити якийсь базовий табір.



Дійшли до дроту. Чонг глянув на мене назад, швидко посміхнувся і прокрався на галявину довкола плоского краю дроту. Він пересунув тільки ступню рачки і відсмикнув руку, ніби торкнувся чогось гарячого.



"Вона тут", - прошепотів він.



Я кивнув і почекав, поки він майже пройшов дріт. Він вказав ще на три міни, перш ніж знову загубився у траві з іншого боку дроту. Я вийшов на галявину, намагаючись покласти руки та коліна туди, де був він. Коли я опинився просто перед дротом, я почув, як переді мною раптом зашаріла трава. Підошви взуття шльопалися об кам'янистий ґрунт. Я почув, як Чонг голосно крякнув, а потім з другого боку галявини сильно тряслася трава. Хрюкнув не лише Чонг. Їх було як мінімум двоє, а може, й більше.



Я придушив бажання стрибнути і бігти, щоб допомогти Чонґу. Мої м'язи напружилися, коли я повільно просувався між проклятими фугасами. Великі ділянки трави рухалися. Крохтіння стало голоснішим і змінилося штанами. Я пройшов дві шахти. Залишилося лише одне. Шум, здавалося, не став гіршим, але я знав, що Чонг зайнятий. Нарешті я обминув третю шахту, обігнув дріт і увійшов у високу траву. Я підвівся на ноги і, зігнувши коліна і опустивши голову, рушив назустріч галасу. Х'юго був у мене в руці.



Їх було двоє. Кожен з них мав ножі, схожі на мачеті. Чонг на спині вислизав від них. Одного він тримав за зап'ястя з ножем, а другий входив збоку. Чонг натягував пояс своїх штанів, намагаючись щось витягти. Він не виглядав зляканим, просто знервованим. Він витяг з пояса довгий старий штик-ніж. Як тільки він опинився в руці, він перекотився до зап'ястя, яке тримав. Чоловік упав навколішки. Він спробував вдарити Чонга коліном у пах. Чонг стояв спиною до другого чоловіка, і він прямував до нього.





. Я подумав, що він буде моїм.



Я дивився у правий бік чоловіка, досі частково прихований у траві. Він підняв свій довгий ніж і кинувся Чонгу до спини. Пригнувшись, я вискочив. Коли другий чоловік підійшов до Чонга, він помітив мене. Він напівобернувся, його рот і очі здивовано розплющилися. Я став на ногу перед ним, розвернувся так, що опинився між ним і Чонгом, а потім урізався в нього плечем. Моя ліва рука схопила його за лікоть, і я перемістив її до його зап'ястя.



Якщо чоловік був здивований, це тривало недовго. Він відступив на три кроки і повернувся убік. Моє плече вдарилося об його стегно. Він спробував вивільнити руку з ножем.



Він міг би взяти мене, якби не зробив жодної дурниці. Я тримав його за праву руку. Він міг би схопити мене за зап'ястя лівою рукою, як я. Але він думав, що переможе мене. Його лівий кулак ударив мене в спину, шию та голову. Мій стилет не зустрів опору, і я встромив його йому в живіт. Тонне лезо прорізало грудну клітку і пронизало серце.



Я повернувся до Чонга.



Він і його людина все ще каталися травою. Чонг мав невелику подряпину на лобі. Він намагався підняти коліна до грудей. Ноги обох чоловіків човгали, намагаючись закріпитися у твердому бруді. Чонг нарешті став на коліна. Він уперся ступнями в груди чоловіка, потім напружив ноги. Чоловік відлетів від нього, і Чонг дозволив решті свого тіла хитнутися вперед у напрямку його ніг. Чоловік позадкував назад. Він почав спускатися та інстинктивно опустив обидві руки, щоб пом'якшити падіння. Чонг став фехтувальником. Він тицьнув прямо багнетом. Лезо встромилося чоловікові в груди. Чонг повільно витяг лезо. Він витер його об штанину чоловіка і повернувся до мене.



"Мужик", - сказав він. «Пішли до біса звідси».



Ми попрямували до протилежного кута стіни.





Десята глава




Ми досягли кута стіни у променях ранкового сонця. Навколо нього тривала стіна. Якщо наша теорія вірна, ми були на протилежному боці храму Товариства. Деякий час ми тулилися до стіни, важко дихаючи.



"Що станеться, коли вони знайдуть цих двох?" - спитав Чонг.



«Ймовірно, пройдуть дні, перш ніж хтось їх знайде. Я сподіваюся, що на той час я буду страшенно далеко звідси».



Я кивнув Чонгу, і ми рушили вздовж стіни. Ми проїжджали величезні западини, дивлячись у безплідні храми без дахів. Стіни, мабуть, збільшилися на акр. Невідомо, скільки храмів було насправді.



Підійшовши до арки у стіні, ми обережно пройшли через неї. Як і в більшості інших храмів, у цього не було даху; стіни витягнулися майже на 14 футів, а потім, здавалося, розсипалися наприкінці.



Усередині храму було душно. Я поклав свій рюкзак, і Чонг зробив те саме. Довгий час ми мовчки відпочивали.



«Ці місця мають бути взаємопов'язані, – сказав я.



Чонг мудро посміхнувся. "Думаєте озирнутися?"



Наші голоси здавались глухими, наче ми були в каньйоні. Я вирішив, що найкращий спосіб дізнатися, де знаходиться храм Товариства, - знайти його зверху. Мені було цікаво, наскільки міцно каміння тримається на вершинах стін. Чонг дивився разом зі мною. Його очі зустрілися з моїми, і, не кажучи жодного слова, ми піднялися на ноги. Чонг підійшов до мене, і ми притулилися до стіни. Ми полізли по ній, перебираючи щілини між камінням.



«Мої предки були страшенно добрими каменотесами», - легковажно сказав він.



Я був на півдорозі до стіни, перш ніж знайшов тріщину, досить велику, щоб її можна було використати. Це було трохи вище моїх колін. Я бачив, як інші піднімалися вище по обидва боки від мене. Я покликав Чонга і вказав на них.



"Як я це бачу, - сказав я, - нам доведеться лізти зигзагоподібно".



"Добре, мужику, хочеш, щоб я пішов першим?"



"Послухайте, ваша робота полягала в тому, щоб привести мене сюди", - відповів я. "Ти зробив це. Тепер решта залежить від мене. Ти можеш повернутись і знову запустити свої ігри в кістки. Коли закінчу, я знайду свій шлях. Ти був хорошим супутником, Чонг. Я ціную це. "



Він похмуро дивився на мене. «Чувак, що це, чорт забирай? Я не наймався як провідник я прийшов допомогти тобі з-за Сарики. Я все ще збираюся допомогти тобі, але тепер я маю свої причини, розумієш? ти збираєшся сказати: Я не хочу цього чути. Я маю на увазі, чи знаєте ви це чи ні, я вам знадоблюсь».



Я зітхнув. «Чонг, я сказав тобі піти. Якщо ти підеш зі мною, то це добровільно».



«Що б тебе не заводило, чуваку. Ми стоятимемо тут, чи ми піднімемося по тій стіні?»



«Я піду першим, – сказав я. Я потрапив у тріщину і підвівся. Мій одяг знову промокли. Я знайшов зачепи для пальців і повільно рушив з одного боку на другий, поки залазив нагору. Чонг уже почав, коли мої пальці торкнулися верхньої частини стіни.



Каміння ворухнулося, коли я доторкнувся до них. Мій рюкзак мав тенденцію тягнути мені назад та вниз. Вершини стін були нерівними, наче вгору і вниз неглибокими сходами. Якщо весь верхній камінь був вільний, мені потрібно було вигадати інший спосіб обійти його.





Приблизно за чотири фути від того місця, де я спочатку досяг вершини, я знайшов тверду стіну. Я підповз і відпочив. Я міг бачити більше акра, твердого каміння, схожі на лавку для пікніка з відмітками складаного ножа. Потім, придивившись, я помітив, що на деяких храмах ще є дахи. Я повернувся до Чонга і подумав, що може бути храм Товариства. Але це було надто далеко, щоб щось ясно розібрати.



Чонг гарчав біля моїх ніг. Його руки торкнулися стіни. Я простяг руку, схопив його за зап'ястя і допоміг підвестися. Коли Чонг став за мною, я попрямував до храму Товариства.



Нам досі доводилося бути дуже обережними, коли ми йшли. Деякі інші камені розсипалися. Чонг тримався позаду мене. Ми пройшли повз висічені на камені обличчя древніх богів. Носи та щоки були з'їдені ерозією та часом. Очі обличчя були заплющені, злегка нахилені, а губи сповнені.



Ми прийшли до храму під дахом. Під нами був двір. Храм мав П-подібну форму. Чонг вказав на бічні будинки.



"Тут спить основна армія", - прошепотів він. "Офіцери займають крайній корпус".



Я помітив, що двір був зачинений величезною дерев'яною брамою. На відміну від зношеного каміння і затхлого вигляду решти храму, ворота здавалися зі свіжих колод. Вони також виглядали досить міцними, щоб не дати вантажівці пробити їх. Особливої активності був.



Я оглянув дах і відсахнувся. Чонг повернувся зі мною. Я згадав, що на південь від цього був храм із відкритим дахом. Я міг би використовувати його як базовий табір. Я сів навпочіпки, коли виявився досить далеко від краю даху.



Чонг торкнувся моєї руки він запитав.. "Хіба ми не збираємося залишитися і перевірити їх?"



Я підморгнув йому. «У мене в рюкзаку є щось, що я хочу витягнути першим. Пішли».





Одинадцятий розділ




Як виявилось, спускатися по стіні не довелося. Коли ми вийшли з храму Товариства і перейшли до того, який я хотів використати, ми виявили ділянку стіни з величезною порожниною, прорізаною згори до чотирьох футів від підлоги. Це була нерівна порожнина, якою можна було спускатися, неначе ми спускалися сходами. Коли ми були на підлозі храму, я озирнулася, поки не знайшов невеликий закуток з неушкодженим дахом. Я витягнув рюкзак і дозволив йому впасти, а потім опустився навколішки поруч із ним.



"Я не знаю, як ти, Нік", - пробурчав Чонг, відкриваючи свій рюкзак. «Але я такий голодний прямо зараз, що мені начхати на товариства Срібної Змії. Ти розумієш?"



"Я розумію", - сказав я.



Коли Чонг побачив, що я витягаю з рюкзака, він, здавалося, зовсім забув про їжу. «Людина-о-людина-чоловік», - повторював він. Потім: «Поясни мені ці смаколики, Нік».



Спочатку я витягнув два пластикові костюми з гачками без зазубрин. «Більшість цього матеріалу ми скористаємося сьогодні ввечері», - сказав я. Потім я посміхнувся Чонґу. "У нас буде насичена ніч". Я підняв пластикові костюми. «Ми одягнемо їх сьогодні ввечері. Гачки, які ми встромимо в тріщини і тріщини вздовж стін храму Товариства. Таким чином, ми зможемо висіти за вікнами та слухати, що кажуть. Вам доведеться інтерпретувати все, що йдеться. "



«Божевільний», - пробурмотів Чонг. Він дивився на щось інше. "То що ще в тебе є?"



Я витяг невеликий радіоприймач і дві сірі пробки від пляшок. Я підняв кепки, щоб побачив Чонг. «Це пристрої, що підслухують. Перш ніж ми будемо готові сьогодні ввечері, я маю знати, де знаходяться покої Тонле Самбора».



Я зачинив пачку. «На даний момент це все. Є ще одна річ, яку ми могли б використати пізніше. Якщо ми не…» Я знизав плечима.



Чонг кивнув головою. "Я знаю, це не моя справа".



Я сів і сперся на рюкзак. «Я можу бути брудним та спітнілим, але я не думаю, що з моїми вухами щось не так. Чи чув я, що ви згадали щось про їжу?



Чонг засміявся. Він витяг зі свого рюкзака бенкет для гурманів; такі речі, як сушений сир, тверде печиво та товсті кружки дурниці. Вина закінчилося, тому ми пили воду із фляг.



«Коли ми поїдемо, ми зупинимося біля Великого озера з іншого боку Сіємреапа, і я зловлю нам трохи риби, розумієш?» – сказав Чонг. На десерт він витягнув дві палички жувальної гумки із заваленого скарбами рюкзака. Мені було цікаво, як він усе це там одержав.



Погана річ у тому, щоб добре харчуватися, - це те, що ви не спите і подорожуєте всю ніч - ну, ви схиляєтеся до сонливості.



Вночі до мене прийшли думки про Сарики, запах сигарного диму Ястреба, Нам Кієну, Бен-Куангу, американських вертольотів...



"Нік?"



Моя голова піднялася. На мить я дивився на Чонга, не зосереджуючись. Здавалося, мої очі горять. Я похитав головою, намагаючись прояснити це. «Мабуть, задрімав».



Чонг глянув на мене зі співчуттям. «Я майже готовий впасти. Ніку, нам треба повернутися туди зараз? Чому б нам спочатку не подрімати».



Я похитав головою і став на ноги. Я простяг Чонгу руку. "Давай, тигр.





Ми подрімаємо до настання темряви. Прямо зараз я маю знати, де знаходяться покої Тонле Самбора”.



Отже, втомлені і з м'язами, як гумові стрічки, ми знову піднялися на скелясту стіну і пробилися на дах храму Товариства. Сонце стояло високо, майже прямо над головою. Ми впали на живіт і підповзли на п'ять футів до краю даху. Двір був на 14-15 футів нижче нас. На цей раз активності було більше.



Чоловіки у селянському одязі були поділені на пари. Я не намагався їх порахувати, але, за приблизними оцінками, близько двохсот. Вони стояли трохи тісно і, здавалося, практикувалися у рукопашному бою. Ще одна невелика група з десяти людей зібралася збоку від двору. З ними розмовляв чоловік, жестикулюючи парам, наводячи приклади ударів. Чонг підлетів до мене.



"Менша група складається з новобранців", - прошепотів він. "Ви бачите двох на правому кінці?" Я кивнув головою. «Це брати Сарики, чувак. Чи то пекло чи потоп, ми повинні витягнути їх звідти. Можеш зрозуміти?



Я кивнув з кривою усмішкою. Я міг би це зрозуміти. Але чого я не міг зрозуміти, то це розмір армії Товариства. Якби вони виявилися небажаними, моє завдання було б їх знищити. Навіть якби я викликав ударний загін, нас все одно було б менше десяти. Як би ми впоралися з більш як 200 чоловіками? Поки не настав час, не було сенсу турбуватися про це.



Ми спостерігали за чоловіками ще годину.



Потім з арки наприкінці двору сталася невелика метушня. Деякі з чоловіків, здавалося, підстрибнули та завмерли, як дошки. Незабаром усі стояли нерухомо, високо піднявши голови, схрестивши руки в ліктях. Чоловік вийшов із арки на яскраве сонячне світло.



Чонг так стиснув мою руку, що було боляче. “Це він, чувак. Це сам ватажок Тонле Самбір».



Я бачив то одного, то трьох, то лише п'ять. "Хто він?" Я запитав.



«Той, що попереду. Ті інші – його вищі генерали. Боже, я ніколи не думав, що побачу його знову».



Мені не сподобався тон Чонга. Він говорив про Тонла Самбора з деяким благоговінням у голосі.



Я запитав. "Коли ви бачили його?"



Чонг витер піт із чола. «Нік, я сказав тобі, що вони прийшли через село з вербуванням. Звісно, я пішов. Але я сховався у джунглях і спостерігав за цим маленьким павичем. Бачиш? Подивися, як він ходить, дивлячись на тих солдатів. Чорт, він не ходить, він пихато пересувається. Ви бачите, як він крутить кінчик своїх вусів. О, він зарозумілий маленький ублюдок”.



"Тоді чому така повага?"



Чонг усміхнувся. «Мужику, ти маєш поважати такого хлопця. Я маю на увазі маршування від села до села, вимагаючи, щоб чоловіки приєдналися до твоєї армії. Це вимагає сміливості, і це те, що є у нашого пихатого генерала.



Самбір був гордою людиною. Він ходив між чоловіками з масою зарозумілості. На відміну від інших, він був одягнений у блискучу генеральську форму та кашкет з козирком. Я не міг упізнати форму, але це нічого не означало. Ймовірно, він зробив це на замовлення в Сайгоні чи одному з великих міст. Одна рука була за спиною, другою крутила довгі воси вуса.



Я дивився, як Тонлє Самбір проходив серед своїх людей. Чотири генерали, здавалося, діяли як буфер між ним та солдатами. Тонле Самбір довго спілкувався з новобранцями. Якоїсь миті він закинув голову, і його маленьке тіло затремтіло від сміху. Він озирнувся, киваючи генералам, і вони з радістю приєдналися до нас. Але тільки високий потріскуючий голос Тонле Самбора долинав до нас на даху з якоюсь ясністю. Ми чекали і дивилися, поки загін генералів знову не втече з двору. Ми спостерігали, доки не побачили Тонле Самбор, що з'явився в одному з вікон наприкінці будівлі. Він усміхнувся і помахав чоловікам унизу. Потім обернувся спиною і почав знімати широкий пояс.



Я вдарив Чонга по руці. Тепер ми знали, де знаходяться покої маленького генерала. На даний момент цього було достатньо. Ми відштовхнулися від краю даху. Коли ми посунули досить далеко, ми встали та пішли назад у наш маленький базовий табір. Ми обидва йшли втомленими з руки плескалися вільно. Якби нас упіймали, ми б не чинили опір. Але тепер був час подрімати до темряви.



Я вирішив, що краще залишити трубку в маленькій комірчині. Все, що ми з Чонгом взяли з собою, - це пристрої, що підслуховують. На нас були пластикові костюми із гачками. Вони аналогічні гідрокостюмам. Вони застібалися спереду. Гачки звисали з усіх боків, але вони були розташовані досить далеко один від одного, щоб не брязкати один про одного.



Ми з Чонгом добре відпочили і знову поїли. Сонце село майже годину. Ми піднялися на стіну і попрямували назад до храму Товариства. Коли ми досягли даху, ми почули брязкіт металевих підносів. Настав час вечері для військ.



Ми з Чонгом залізли на край даху. Ми просунулися ним до кінця, де він з'єднався з дахом торцевого корпусу.





Був проміжок близько п'яти футів між двома дахами, які легко перестрибнули. Тримаючись близько до краю, ми рухалися по даху, доки не опинилися прямо над вікном кімнати Тонле Самбора.



Чонг стояв переді мною, як я показав йому, коли ми тренувалися. Його руки зімкнулися навколо моїх зап'ясть, і мої руки зробили те саме з його. Його спина була до краю даху. Я відчув його вагу, коли він переступив через край. Повільно я опустився на одне коліно, потім на інше. Я впав на лікті. Він щойно був тінню вночі, але тепер зник з поля зору. Я лежав на животі, звісивши руки за край. Я відчував, що тримаю всю його вагу. Потім Чонг відпустив моє ліве зап'ястя, і я відчув різкий ривок праворуч. Я слабо чув, як він засовував гачки свого костюма до храмової стіни. Піднятися і спуститися стіною буде непогано. Але на даху був принаймні трифутовий виступ, який нам обом довелося пройти, перш ніж ми встигнемо поставити гаки.



Тиск на моє зап'ястя зменшився. Я знав, що Чонг тепер висить на гачках. Я повернувся і спрямував ноги до краю даху. Мені довелося рухатись повільно, бо гачки мого костюма дряпали скелю даху. Коли мене розгорнули, я почав повільно відштовхуватись від даху. Я відчув, як мої ступні переступають через край, потім гомілки, потім коліна. Коли я спустився вниз так, щоб край даху вперся мені в пояс, я зрозумів, що довіряю Чонгу. Якби його не було, коли мої ноги опустилися, мій перший крок був би важким близько 15 футів.



Край даху упирався мені в живіт. Я почав ковзати, бо дах нахилився до краю. Мої ноги бовталися, і я обережно тицьнув пальцями ніг у повітря, шукаючи Чонга. Єдине, що утримувало мене від повного зісковзування з даху, був тиск моїх ліктів на похилий дах. Повітря було гарячим; Я спітнів, і мої лікті почали ковзати. Мої пальці ніг стали більшими, ніж просто обережними. Де, чорт забирай, був Чонг?



Я притис кулаки до грудей і намагався тримати лікті сильніше. Мій живіт ковзався по краю даху. Я відчував, як край наближається до моєї грудної клітки. Потім я впав на груди. Я відчув, як Чонґові руки схопили мене за ноги. Повільно я переніс вагу з ліктів на ноги. Чонг повів мене до стіни храму.



На мить я не подумав, що це в мене вийшло. Я ніби завис у підвішеному стані. Потім я відчув тиск на промежину та спину. Я тримався за стіну, а гачки тримали мене там. Чонг був поряд зі мною. Причина, через яку він протримався так довго, полягала в тому, що він повністю повернувся спиною до стіни. Обережно заклинивши гачки з боку костюма, Чонг повільно повернув обличчям до стіни. Ми були поряд один з одним.



Ми обережно спустилися по стіні. Це була досить проста процедура. Що більше ми тренувалися, то швидше ми могли рухатися. Але це не була гонка. Я хотів, щоб Чонг був поруч зі мною, коли ми дійдемо до того вікна. Наскільки мені було відомо, всі ці солдати говорили кампучійською, і Чонг збирався перекласти його англійською.



У дворі туди-сюди проходили чоловіки. Праворуч ми чули балаканину в їдальні. Місяця не було; і одяг, який ми носили, злився з пітьмою.



Коли ми продовжили спуск, Чонг раптово зупинився. Я зупинився поряд із ним.



Я прошепотів. "Що ти чуєш?"



Він приклав вказівний палець до губ. Послухавши довше, він обернувся до мене і нахилився ближче. «Люди у їдальні говорять про «Дельту», – сказав він. "Схоже, вони вважають, що це єдина мета армії". Він знизав плечима. "Можливо, вони присвячені".



Я жестом запросив нас продовжити. Ми продовжували спускатися по стіні, як два павуки на кінці павутиння, поширюючи її по ходу. Тільки нашою метою була не якась безпорадна муха, що дзижчить на липкому павутинні; ми були за вікном. І коли ми спустилися до вершини, це було для нас як виделка. Чонг пішов праворуч; Я пішов ліворуч. Ми продовжили спуск і зустрілися просто під відкритим вікном.



Тонле Самбор був не один у своїй кімнаті. З ним були чотири його генерали. Ми з Чонгом засовуємо гачки глибоко в щілини між плитами. Ми згорбилися поруч. Голоси дійшли до нас із кришталевою ясністю, але я не міг зрозуміти слів.



"Що вони говорять?" Я прошепотів.



У голосі Чонга була огида. «Вони ухвалюють рішення на найвищому рівні. Великий Тонле Самбір та його генерали намагаються вирішити, коли їм слід поїсти».



"О чорт."



Ми послухали ще трохи, потім стільці почали дряпатися об кам'яну підлогу. Один із генералів закашлявся. Чонг повернувся до мене.



"Прийнято важливе рішення", - прошепотів він. «Вони збираються їсти зараз».



Я слухав, доки не зачинилися двері. Ми з Чонгом спостерігали один за одним. Я не думав, що є сенс поспішати з цим. Все, що нам потрібно, це перекинути одну ногу через підвіконня, щоб ми могли увійти в кімнату і дозволити одному з генералів повернутися, бо він забув свою люльку або щось таке. Ми дали їм багато часу, а коли подумали, що можна буде увійти, то дали їм трохи додаткового часу.





"Ходімо", - сказав я нарешті. Я взявся за підвіконня і послабив гачки. Я поставив коліно на підвіконня і заліз у кімнату. Я повернувся до Чонга і допоміг увійти.



Стіни були кам'яними, як і решта руїн. У кімнаті був незабарвлений стіл зі стільцем, низький стіл близько семи футів завдовжки і в дальньому кутку килимок для сну. У Тонле Самбора на столі лежала фотографія дружини та дітей. Дружина була пухкенькою та солідною; було семеро дітей, чотири хлопчики та три дівчинки. Найстаршому на вигляд було років 12. Мені було цікаво, що відчув генерал, якби одного з його дітей завербували в армію його методами.



Ми з Чонгом поверхово оглянули кімнату. Я не знав, як надовго генерали підуть, і ціль цього вторгнення полягала лише в тому, щоб посадити жучків. Ми не заглядали до шаф і не висували скриньки письмового столу. Тонле Самбір знайшов спосіб закріпити вішалки для картин між тріщинами у камінні. Загалом у нього було п'ять картинок – гарні мальовничі сцени пагорбів та водоспадів. Поки Чонг поркався з паперами на столі, я вибрав дві картинки, щоб підкинути за них жучків.



"Привіт", - крикнув Чонг, коли були підсаджені жучки. "Дивись сюди."



Під паперами на столі він знайшов один із кинджалів Срібного товариства. Я покрутив його у руці. Це була напевно зловісна зброя. Чонг посміхнувся до мене.



«Цікаво, скільки принесло б срібла, якби кинджал розплавили», - сказав він.



Я похитав головою і встромив кинджал за пояс. "Давай."



Ми знову вийшли у вікно і на гачках піднялися по стіні. Подолати виступ було важко. Я поставив гачки, вигнув спину, поки не зміг ухопитися за край даху, потім Чонг випустив мої гачки і підштовхнув мене вгору. Опинившись на даху, я розтягнувся на животі і потягся через край Чонгу. Ми швидко перейшли через дах до нашого табору.



Ми відпочили, викуривши останню з моїх цигарок. Через кілька хвилин ми зможемо почути все, що йдеться у кімнаті Тонле Самбора. Я не знав, чи це доведе щось. Якщо Тонле Самбор та його армія справді намагаються відвоювати дельту Меконгу для Камбоджі, я мало що можу з цим поробити. Якби вони намагалися захопити уряд Камбоджі, я теж нічого не міг з цим поробити; за винятком того, що мене можуть вбити, тому що уряд Камбоджі використав Сполучені Штати для виконання своєї брудної роботи. Це була одна довга спітніла поїздка, і тепер я збирався з'ясувати, чи коштувало вона того.



Я налаштував приймач. Чонг дивився на мене нетерплячими очима. Він запустив пальці у волосся, коли я простягнув йому навушники.



«Пам'ятайте, – попередив я. «Ви кажете мені все, що сказано, незалежно від того, вважаєте ви це важливим чи ні».



«Я можу зрозуміти це, чуваку, - сказав він. Одягнув гарнітуру. Я сидів перед ним, дивлячись на його обличчя. Він почухав собі ніс. Його очі ковзали від однієї частини стіни за мною до іншої. Потім він подивився на мене і сказав: Я нічого не чую, чувак.



"Може, вони все ще їдять".



Він простяг до мене руку долонею. «Є човгання. Двері зачинені. Вони повертаються". Він повернувся і трохи нахилився вперед. На його молодому обличчі був зосереджений вираз. «Вони кажуть, що із їжею треба щось робити. Вони говорять, як вона була приготовлена; вона була справді поганою сьогодні ввечері. Стільці шкребуть; вони, мабуть, сидять навколо цього столу». Чонг відкинувся назад.



«Чорт, тепер вони говорять про навшпиньки. Старий Тонле Самбір вважає, що їм слід мати кілька курчат у храмі. Він каже, що, можливо, їм варто розпочати кампанію з вербування жінок. Ой-ой, ще один генерал сказав погані новини. Вони не можуть цього зробити; це налаштує проти них села. Це може стати кінцем їхніх програм вербування. Старий Тонле Самбор не любить такі розмови, але він каже, що знає, що цей хлопець має рацію. повинні підтримувати свою програму набору солдатів». Чонг насупився. «Чорт, тепер вони сміються».



"Сміються?"



«Так, ніби це все якийсь великий жарт». Він похитав головою, потім м'язи його обличчя напружилися. «Вони знову розмовляють, але досі сміються. Вони називають солдатами дурнями». Обличчя Чонга почервоніло; його щелепи напружилися. «Вони говорять про щось, що називається «Операція «Змія»». Потім він дивився на мене з відкритим ротом, вигнувши брови, широко розплющивши очі. "Нік", - сказав він хрипким голосом. «Нік, Тонле Самбір та його генерали – агенти китайських комуністів!»





Дванадцятий розділ




Я відкинувся назад, притулившись головою до кам'яної стіни. Операція "Змія"? Що, за чорт забирай, була ця операція «Змія»? Чонг досі слухав. Його обличчя зблідло. Те, як Чонг ставився до комуністів, я бачив, як усередині нього зростає ненависть до Тонли Самбора.



"Чонг?" Я сказав. «Я маю знати, що це за операція «Змія». Що вони зараз роблять?





Коли Чонг заговорив, його голос звучав напружено. «Вони перестали сміятися, виродки. Стільці шкребуть. Інші чотири генерали йдуть. Тонле Самбір бажає своїм генералам на добраніч. Ноги човгають по підлозі. Двері відкрилися. Тепер вони пішли. Тонле Самбір, цей тарган, позбавлений матері, все ще хихикає подумки. Переміщують папір. Дряпається стілець». Чонг глянув на мене. «Мабуть, він сидить за столом, читає чи пише».



Я кивнув головою. "Продовжуй слухати".



Минула година, і все, що чув Чонг, це Тонле Самбір, що ходить кімнатою. Не було ні відвідувачів, ні голосів. Коли минуло ще півгодини, Чонг сказав мені, що почув стукіт черевика по кам'яній підлозі. За двадцять хвилин маленький генерал хропів.



Я взяв гарнітуру і вийняв її з вуха Чонга. "Дивися", - сказав я. «Чому б тобі не подрімати? Я послухаю їх, і якщо щось почую, то розбуджу тебе. Коли ти проспиш кілька годин, ти зможеш полегшити мене».



Я одягнув гарнітуру і розслабився, притулившись спиною до стіни. Через дах у нашому маленькому закутку ми не могли бачити зірки. Я слухав хропіння Тонле Самбора і дозволив собі заплющити очі. Останні слова Хоука повернулися до мене. Йому потрібна була інформація. Чи існувало Суспільство Срібної Змії?



Так, вона існувала як армія. Де? Деякі занедбані руїни Ангкор-Торн. Чи це Суспільство намагалося повернути Дельту Камбоджі, чи це було прикриттям з інших мотивів? Я ще не знав відповіді на це запитання. Я дізнався, що вони комуністи, але все ще не знав, яка їхня мета в Камбоджі. Я був упевнений, що ця операція «Змія» має до цього якесь відношення, і я нічого не міг вдіяти з Товариством, доки не з'ясував, що це за операція.



Ніч була тиха. Якось не так вже й спекотно. Все, що я чув через навушники, був хропіння Тонле Самбора. Мої очі були заплющені. Мої думки перемістилися до обличчя Сарики. Спокійно мої думки поверталися до неї. Я ніколи не знав нікого на неї схожого.



Тоді я міг бачити яскравість на іншій стороні повік; Я знав, що не можу спати більше ніж 20 хвилин. І все ж таки яскравість була, не постійна, як пекуче сонце, а блискуча навколо.



Тепер я чув, як чоловіки йдуть по вершині стіни, що кришиться, і розмовляють один з одним іноземною мовою. Я залишався нерухомим, дозволяючи тільки очам бігати по стіні, вистежуючи кожну людину на промені його спалаху. Я нарахував сім.



Я поволі нахилився вперед. Затиснувши лівою рукою рота Чонгу, я потрусив його за плече правою. Його очі широко розплющились. Я приклав правий палець до губ, знаючи, що в цьому немає потреби, бо він мене не бачить.



Ми обоє зібрали приймач, мати і рюкзаки і тягли їх із собою, відштовхуючись від внутрішньої стіни. Кожен із нас вибрав дальній кут і втиснувся в нього. Я витяг Вільгельміну. Чонг витяг свій армійський багнет. Ми чекали.



Вони йшли до нас. Промені світла танцювали до середини статі храму, а потім рушили у нашому напрямку. На стіні праворуч від нас було четверо чоловіків, двоє зліва та один на дальній стіні прямо перед нами. Поки вони залишалися на стінах, я гадав, що з нами все гаразд. Але якщо той, що перед нами, спуститься і спрямує свій спалах у наш бік, він обов'язково побачить нас, і мені доведеться його вбити - і це викличе ланцюгову реакцію. Кожен із солдатів мав гвинтівку. І вони продовжували розмовляти один з одним.



Вони спустилися до нас. Шаркаючи назад до стіни, я зняв навушники. Чонг якомога тихіше підійшов до мене. Промені світла стали маленькими колами перед нами, потім знову заграли по підлозі храму і зникли. Голоси стали тихішими і, нарешті, здавались далекими.



Чонг важко зітхнув.



"Ви чули, що вони говорили?" - Пошепки запитав я.



Чонг кивнув головою. «Вони знайшли наших двох убитих у високій траві, чувак». Він похитав головою. "Погано справа".





* * *




Чергували ніч із навушниками. Я був на них більшу частину ранку. Я почув, як Тонле Самбор підвівся і покликав на сніданок, потім передав Чонгу навушники. Поки чекали, ми замислились.



Я знав, що час підтискає. Вони пробіжать руїнами, намагаючись зловити нас. Це була велика територія, і навряд чи пошлють туди багато чоловіків.



Близько полудня, коли Чонг був на майданчику, він раптом підняв руку. Ніч та ранок були безплідними. Тонле Самбір або читав або переглядав якісь папери. Чонг усміхнувся мені і підморгнув. "Приходять генерали", - сказав він із відтінком хвилювання. На обличчі Чонга з'явився страждальний вираз. "О, чувак", - простогнав він. "Тепер вони говорять про те, коли пообідають".



Я засунув у рот ще один шматок нісенітниці і запив водою з фляжки.



"Вони говорять про операцію Змія! - схвильовано сказав Чонг.





Я підійшов ближче до Чонга, так що мої коліна притулилися до нього. Я притис голову до навушників. "Розкажи мені все, що вони говорять", - сказав я йому.



Чонг кивнув головою. «Генерали вирішили почекати, поки Тонле Самбір поговорить із Китаєм, перш ніж поїсти».



Я насупився. "Розмови?"



Чонг підняв руку, щоб змусити мене замовкнути. «Два генерали тягнуть радіопередавач із іншої кімнати. Тонле Самбір збирається зв'язатися із китайськими комуністами по радіо».



Я став навколішки поруч із Чонгом, щоб ми могли чути голоси. Чонг мовчав, і я зрозумів, чому. Маленький генерал говорив зараз радіо, і якщо Чонг заговорить, він міг пропустити щось із сказаного. Ми обидва слухали, завмерши, майже годину. Потім голоси по радіо стихли. Тонле Самбір дещо розповів одному з генералів.



«Вони кладуть радіо назад, – сказав Чонг. «Вони вирішили, що тепер можуть пообідати. Ідучи, вони сміються. Нік, я думаю, щось справді смердить». Він зняв головний убір і з огидою кинув його.



"Що це таке?" Я запитав. "Що це за операція "Змія"?"



Чонг глянув на захід, потім повернувся до мене. «Чуваку, нам доведеться поквапитися».



«Чорт забирай, Чонг! Не розгадуй мені загадок. Що, чорт забирай, за операція «Змія»?»



Під час розмови Чонг простежив тріщину між камінням у підлозі. Завтра вранці до храму має прибути група китайських комуністів. Вони прибудуть на п'яти вантажівках Кампонг-роуд. Вони будуть використовувати храм Товариства як головну базу. Звідти вони будуть використовувати тактику "вдарив і втік" проти американських військ вздовж річки Меконг. Це операція «Змія», чувак».



"А детальніше?"



Чонг кивнув головою. “Це буде пробна операція. Якщо вони зможуть це здійснити, змусити все пройде нормально, пізніше будуть введені додаткові війська Китаю. Вантажівки, що перевозять війська, також завантажені великою кількістю зброї, запасів та продовольства. Знаєш, Нік, у цьому є одна огидна деталь. Новобранцям скажуть, що вантажівки заповнені добровольцями, замаскованими під китайські солдати. Хіба це не справді низький клас, чувак? "



"Дуже", - сказав я. Ти знаєш, де знаходиться ця Кампонг-роуд, Чонг?



Він кивнув головою. «На це у нас піде півдня. Нік, я маю на увазі, що нам доведеться всю дорогу рухатися майже бігцем.



«Ми збираємося знищити Товариство Срібної Змії, чи не так?» він продовжив.



Я кивнув головою. Ми пліч-о-пліч рушили на захід. Чонг з твердою рішучістю пробіг поряд зі мною. Тепер я все це знав і знав, що мені треба робити. Спершу мені потрібно вибратися на дорогу. А по-друге, мені потрібно було знайти найкраще місце для приземлення рейдерів Strike Patrol.





Тринадцятий розділ.




Kompong Road була тим, що водій позашляховика назвав би стежкою. Підійшовши до нього в темряві, як ми з Чонгом, ми майже пройшли повз неї. По обидва боки дороги були дві вузькі колії з високою трав'янистою смугою, що йде посередині. Джунглі виросли аж до краю, ненадовго зупинялися майже на десять футів, а потім знову почали рости. Це була вузька дорога, що мало використовувалася.



Ми з Чонгом опустилися поруч, щоб відпочити. Ми бігли, потім бігли риссю, потім йшли, а потім знову бігли понад 12 годин.



Але ми страшенно впевнені, що дісталися Кампонг-роуд, це було перше, що мені потрібно було зробити. Тепер перейдемо до другого.



Я поплескав обома руками свій жалісний живіт і подивився на Чонга. Він лежав на спині, розставивши обидві ноги.



"Чонг?" Я сказав.



«Чуваку, я ні за кого не рушу. Я лежатиму тут, поки мої кістки не побіліють на сонці. Я справді мертвий; моєму тілу ще не сказали».



Я нахилився вперед і підвівся на ноги. "Давай, тигр, є робота".



Чонг застогнав, але підвівся. Ми пішли. Я не бачив, як п'ять вантажівок, заповнених військами, зброєю, припасами та продовольством, могли проїхати ним, не зачіпаючи джунглі з обох боків.



Я шукав галявину десь уздовж дороги, де міг би приземлитися ударний патруль. Я знав, що вони спускатимуться з парашутом з літаків, і вони не злетять, доки я не подам сигнал. Але я не міг подати сигнал, доки не знайшов місця для приземлення. Чонг спіткнувся поруч зі мною, протестуючи проти того, що я, мабуть, колись відповідав за работоргівлю від Золотого узбережжя Африки до Нового Орлеана. Це були або я, або мої бабуся та дідусь. Я добре підходив для такої торгівлі, коли змушував рухатися його труп.



"Чонг", - сказав я. «Ви той, хто сказав, що ми повинні врятувати братів Сарики, чи не так? Моє завдання тепер просте. Все, що мені потрібно зробити, це подати сигнал про допомогу, знищити п'ять вантажівок китайських військових, які, ймовірно, будуть тут невдовзі після світанку, атакувати Суспільство Срібної Змії і, якщо можливо, убити Тонле Самбора, переконати новобранців, що вся ідея Товариства - це комуністичний план, щоб обдурити їх, і, якщо я впораюся з усім цим, врятувати двох братів Сарики. Просто, розумієте? хочете мені допомогти чи ні? "



Чонг спіткнувся переді мною і підняв руки, як у вестерні. "Гей, мужику, розслабся.





Я не проти сказати тобі, Нік, старий приятель, мені не подобаються шанси. Я думаю, що нас трохи менше, розумієш? "



Я посміхнувся до нього. "Можливо, я зможу трохи врівноважити шанси". Ми підійшли до місця на Кампонг-роуд незадовго до того, як вона починалася до сліпого повороту. Зі зростанням зелені по обидва боки дороги і по центру будь-який поворот був би сліпим. Але я знайшов місце, яке мені сподобалося. З одного боку, коли дорога почала згинатися, виднілися густі джунглі; з іншого боку, або всередині повороту, був великий лужок. Її виділяли присадкуваті важкі дерева. Схоже, колись його розчистили для проміжної станції або зупинки для відпочинку. Це нагадало мені про недавній час, коли американський уряд вирішив познайомити віддалену індіанську резервацію з чудесами сучасних людей, які економлять час. У плем'я відправили партію блискучих, новеньких холодильників та пральних машин. Але людина, у якої виникла ця ідея, забула з'ясувати одну маленьку деталь: у резервації не було електрики. Таким чином, плем'я отримало досить дорогі складські приміщення. У холодильниках зберігалися добре ізольовані інструменти та маленькі баночки з болтами та гайками.



Так розраховував на Компонг-роуд. Здавалося, що азіатські уряди витрачають більше менш практичні проекти, ніж американські. Вони поступаються лише латиноамериканцям, які будують автостради, якими їздять машини та воли, та сучасні міста, які протягом п'яти місяців стають містами-привидами.



Витяг поліетиленовий пакет із електронними капсулами. Чонг підбіг до мене, коли побачив мене біля сумки.



"Це маленька електронна штуковина, яку я раніше не бачив?" він запитав.



"Тільки зараз ми скористаємося ними". Я сказав. «Через годину чи близько того настане світанок, Чонг, то слухай уважно». Я вручив йому п'ять білих капсул і залишив п'ять собі плюс одну дуже важливу червону. Чонг з цікавістю дивився на те, що я йому дав. Вони були схожі на білі гудзики зі штопором на одному боці. «Що ти робиш, Чонг, - пояснив я, - це прикручуєш їх до дерев навколо галявини. Просто прикручуєш їх щільно, а потім ще на півоберта, щоб вони спрацювали».



Чонг насупився. «Що, чорт забирай, вони такі? Якась бомба?»



«Я скажу вам, коли ми всі зберемо. Я хочу, щоб ви піднялися дорогою приблизно на п'ятдесят ярдів. Прикріпіть капсули до дерев на відстані приблизно 10 ярдів одна від одної. Покладіть їх збоку від дерев, що виходять на галявину. пам'ятаєте це? Не забудьте дати їм зайву півоберта, щоб вони включилися».



Чонг коротко кивнув мені і помчав назад дорогою, геть від повороту. Я побіг уперед, обігнув поворот і пірнув у джунглі до галявини. Я вирішив, що знаходився приблизно за 50 ярдів від нього, на протилежному боці від Чонга. Рухаючись швидкою риссю і зупиняючись тільки через кожних десять-п'ятнадцять ярдів, я вкручував капсули в дерева, звернені до галявини. Я подивився прямо наді мною. Це була моя уява? Чи небо було не таким темним, як годину тому? Світанок був не так уже й далеко, і я щойно кликав на допомогу.



Навіть листя джунглів здавалося вологим від спеки. Вони били мене, коли я рухався між ними, і в мене свербіла шкіра. Густа кисть сплутувалася навколо моїх ніг, змушуючи мене сіпатися з кожним кроком, щоб їх звільнити. Вологість мого одягу здавалася постійною частиною мого існування. Я не міг пригадати, щоб будь-коли було сухо чи прохолодно.



Тепер ми з Чонгом залишилися без їжі, ми мали мало води, допомога могла бути чи не бути в дорозі, і попереду була справа. Я повинен був перешкодити цим вантажівкам дістатися до храму Товариства. Рота китайських солдатів плюс майже 200 чоловік було б занадто багато навіть для найкрутішого ударного патруля.



Я повертався на галявину. Я гадки не мав, скільки людей спустяться з парашутом, щоб допомогти мені, але я розраховував на сім чи вісім. Навіть із Чонгом і мною цього було б недостатньо. Усі ми боремося із ротою китайців. Я так не думав. Я був на галявині і перетинав її. Я знайшов дерево ближче до поляни, ніж будь-яке інше. Чонг підбіг до нього.



"Нік", - сказав він. «Що, чорт забирай, повинні робити всі ці дивакуваті маленькі кнопки?» Мені було цікаво скільки людей у Південно-Східній Азії було таких, як він. І я був готовий посперечатися, що зможу перерахувати їх на пальцях однієї руки.



Я прикрутив червону капсулу до дерева. Я повернувся до Чонга. “Ці маленькі кнопки випромінюють радіосигнали. Усі білі видають сигнал, який звучить як статичний; усі сигнали конфліктують один з одним. Будь-хто, хто намагається визначити, звідки вони виходять, отримає такий лабіринт статики, що було б безнадійно”. Я поплескав червоною капсулою. "Тільки одна з цих кнопок видає хороший істинний сигнал".



- Несподівано, - вигукнув Чонг. "Боже, я ніколи в житті не бачив нічого подібного". Він раптово насупився. Але чому цей десантний літак теж не чує всієї цієї статики?



«Бо він налаштований на одну частоту, ту, що походить від червоної капсули. Та невелика ударна група, про яку я вам казав, допоможе нам зупинити ці п'ять вантажівок»;





«Ти жартуєш, – сказав Чонг. Ти, я і худа ударна група проти роти китайців? Ні за що, друже».



Я глянув на бліде небо. "Якщо вони не прийдуть найближчим часом, Чонг, швидше за все, тільки ти і я будемо проти всіх цих китайців".



"Як ви думаєте, скільки часу це займе у них?"



Я знизав плечима. Пройшло достатньо часу, щоб могло статися будь-що. Цей член камбоджійського уряду міг зв'язатися із послом США та сказати йому, що всі угоди не відбулися. Уряд Камбоджі міг би голосно заявити протест американським офіційним особам. Той факт, що в'єтнамське село було знищено, могло все змінити. Можливо, Хоуку наказали скасувати все у Товаристві Срібної Змії. Занадто багато всього могло статися.



Якби в планах були якісь зміни, як би мене сповістили? Потім були приємні слова Хоука про те, що якби мене схопили, Сполучені Штати не знали б мене. Звідки мені знати? Мені вже довелося внести кілька власних змін на шляху.



Я глянув на Чонга. "Я не знаю", - все, що я міг придумати, щоб сказати.



Здавалося, він прийняв це. Досі ми не спотикалися; можливо, він думав, що ми продовжимо це робити. Він глянув на дерева довкола нас. "Нік, - сказав він, - ми не зможемо нічого зробити з вантажівками, поки не дізнаємося, що вони прибувають, вірно?"



Я кивнув головою. Це звучало логічно, але мені було цікаво, до чого він хилить.



"Я піду залізу на одне з цих дерев, щоб подивитися, чи можу я сказати, коли вони наближаються?"



Я спостерігав, як він вибрав одне з найвищих дерев. Він піднявся по ньому легко, його жилисте тіло, як шматок гумки, розгойдувалося від кінцівки до кінцівки, поки він піднімався. Я стояв під деревом, прикривши очі рукою від сонця. Коли він майже досяг вершини, він знайшов зручне сидіння і втиснувся між стовбуром та кінцівкою. Він махнув мені рукою зі щасливою усмішкою.



Я знав, яка зброя Чонга; цей довгий тьмяний армійський багнет. І все, крім його швидкого розуму та рухливого тіла. У мене була Вільгельміна, мій пістолет «Люгер» із половиною випущених патронів; Х'юго, мій стилет, який підходить для роботи в тісному контакті, але не підходить на відстані, і П'єр, моя газова бомба. Це все наші сили. З цією зброєю ми з Чонгом збиралися битися з ротою китайських регулярних солдатів. Мені хотілося закурити.



Пройшла година. Я ходив туди-сюди дорогою. Прекрасні видіння танцювали перед моїми очима. Припустимо, що через всю трясіння останніх днів ці маленькі електронні капсули вийшли з ладу? Це могло статися будь-коли. Я не був дуже обережний із цією сумкою. Можливо, ця маленька червона кнопка взагалі не працювала.



"Нік!" Чонг подзвонив. "Я їх чую!"



Я сам тепер міг чути вантажівки з іншого боку повороту.



"Що ми робитимемо, мужику?" - спитав Чонг. Він понизив голос, і його тон був тривожним. Він дивився на поворот, де за кілька секунд мала під'їхати перша вантажівка.



Якби ми ховалися і чекали на ударний загін, який може навіть не наступати, нам довелося б пропустити вантажівки. Це не буде проблемою. Все, що нам потрібно зробити, це сховатися у джунглях. Але дорога тут була вузькою. Не знаю, як це було далі. Якщо в нас взагалі була якась перевага, то вона була тут.



Я вдарив Чонга по руці. "Давай!"



Ми перейшли на протилежний бік дороги, щоб вантажівки їхали на нас ліворуч. Чонг залишився просто в мене на хвості. Я пірнув у джунглі, потім одразу повернув назад. Я сів навколішки. Чонг зійшов зі мною. Робочі двигуни тепер стали набагато чіткішими і йшли прямо з повороту, ніби вантажівки вже в'їхали на нього.



«Що, чорт забирай, ти збираєшся робити, Нік?» - спитав Чонг.



«Зупиніть ці вантажівки, якщо я можу. Дати допомоги достатньо часу, щоб дістатися до нас, якщо прийде допомога».



Чонг ніжно поплескав мене по плечу. "Нік, я хочу, щоб ти знав, що це був справжній кайф, мандруючи з тобою, але я думаю, що зараз просто розлучаюся".



"Є одна проблема". Я уважно стежив за кривою. Вся ідея залежала від цих вантажівок. «Дорога тут дуже вузька, – сказав я Чонгу. «Якщо ми зможемо зупинити головну вантажівку, інші не зможуть її обійти. Їм доведеться розчистити дорогу, перш ніж вони рушать далі, і, можливо, цього буде достатньо часу для нашої допомоги».



Чонг потер долонею рота, спостерігаючи за вигином. «Ідея має можливості, друже, але скажи, що якимось дивом ми можемо зупинити головну вантажівку, що тоді?».



Я посміхнувся йому. «Ми біжимо, як у пеклі».



Носова частина першої вантажівки повільно вигинається по повороту. Це було схоже на сповільнений рух поїзда, що виходив із тунелю. Фари згасли. Коли він почав випрямлятися, я побачив, що це двотонна шестиколісна вантажівка, пофарбована в дивний темний відтінок синього. Маркування не було. У кабіні сиділо двоє чоловіків у коричневій формі китайських солдатів. Бічні вікна були відчинені.





Їхні тіла розгойдувалися туди-сюди і з боку в бік, поки вантажівка повз по нерівній поверхні. Двигун скулив, рухаючи вантажівку зі швидкістю равлика. У кузові вантажівки я побачив солдатів. Вони сиділи двома рядами з обох боків вантажівки, похитуючи головами, з гвинтівками між ніг.



Я витяг крихітну газову бомбу і сів навпочіпки. Ця схема не мала жодних інших шансів; перший мав це зробити. Чонг був готовий тікати.



Потім я почув інший звук, схожий на гуркіт двигунів вантажівок. То справді був глибший, рівний звук, рівний гул. Я знав, що це було ще до того, як Чонг ударив мене кулаком і вказав на небо. То був гул десантного літака. Я глянув у небо з усмішкою. Пух білих парашутів здавався нерухомим у нерухомому небі, люди, що бовталися, були схожі на іграшкових солдатиків із пластмаси. У них на грудях були пістолети-кулемети. Вони мали бути найкращими бійцями, які могла запропонувати Америка. А їх було шістнадцять.



Але моя проблема була прямо переді мною. Переднє крило вантажівки проїжджало дуже повільно. Я бачив стомлені очі водія і сонну голову його пасажира, що погойдувався, на своєму боці вантажівки. Бокове вікно було приблизно за два фути вище за мене і за чотири фути від мене. Я чув, як Чонг втягнув повітря. Я крутив газову бомбу. За кілька секунд із нього вийде смертельний газ. Я легко скинув його з плеча, наче кидав дротики. Він пройшов через відчинене вікно і приземлився на коліна пасажирові.



Водій насупився. Потім обома руками він стис горло. Він плюхнувся на кермо. У кузові вантажівки перший солдат упав обличчям уперед на кузов вантажівки. Поруч із ним голосно брязнула його гвинтівка. Передні колеса вантажівки повернуті праворуч. Сама вантажівка сіпнулася і похитнулася, зупинилася, знову стрибнула вперед, потім крило врізалося в джунглі, і вантажівка повністю зупинилася. Інший солдат ззаду впав зі свого місця. До нього приєдналися та інші. Перший із штурмових парашутистів зістрибнув на галявині, його парашут піднявся перед ним. Коли він зібрав стропи, приземлився ще один.



Друга вантажівка тепер була повністю на очах. Я бачив, як один солдат ззаду вказав на останній парашут, що спускався на галявині. Через поворот гримів вогонь з гвинтівки. Поряд з другою вантажівкою з джунглів з'явився десантник. Він жбурнув одну, а потім відразу ж пішов за іншою гранатою в кузов другої вантажівки. Бензобак вивергався як вулкан. Рейдер уже втік у джунглях ще до вибухів. З-за повороту долинав кулеметний вогонь. Шість солдатів обійшли палаючу другу вантажівку. Вони помітили нас із Чонгом на дорозі. Я зробив два постріли, вбивши двох із них, потім стрибнув у джунглі. Чонг був поряд зі мною. Позаду мене пролунав тріск пострілів, потім пролунав звук більшої зброї. Стрілянина з гвинтівок припинилася після сильного вибуху.



Я повернув праворуч і почав повертатися. Коли ми знову вийшли на дорогу, то ми вже були на повороті. Китайські солдати висмикнули з трьох вантажівок, що залишилися. Вони стріляли на бігу. Рейнджери відсікали їх вогнем.



Чонг схопив рушницю мертвого китайця, і ми обидва почали стріляти в людей, що розбігалися. Я не бачив жодного рейнджера. Їхні постріли були смертельно точними, і здавалося, що вони стріляють із джунглів. Вони розділилися і рухалися з обох боків дороги. Щоразу, коли один із китайців намагався бігти в джунглі, його вбивали. Рухаючись так, утримуючи китайців на дорозі, залишаючись по обидва боки від них. Кількість китайців упала до десяти, потім до семи. Троє побігли дорогою геть від вантажівок. Після чотирьох кроків вони кинули важкі гвинтівки та набрали швидкість. Через 20 кроків їх застрелили приховані рейнжери.



Ми з Чонгом використовували останню вантажівку для прикриття. Решта китайців майже зникла з поля зору. Вони стріляли по руху та тіням. Я зняв одного, притуливши Люгер до кузова вантажівки. Чонг підстрелив ще одного. Стрілянина, яка раніше звучала як кам'яна лавина, тепер час від часу уповільнювалася до окремих пострілів. Зліва я почув тук-тат. Стрілянина з гвинтівки йшла з дороги перед головною вантажівкою. Я глянув у небо і побачив важкий стовп чорного диму, що піднімався від другої вантажівки. Тіла китайських солдатів були розкидані на вулиці Компонг, наскільки я міг бачити. Потім настала тиша. Я чекав, коли рейнджери почнуть виходити із джунглів. Нічого не трапилося. Я смикнув головою вправо, коли я почув тріск рушниці в глибині джунглів праворуч від мене. Майже одразу ж за ним був ще один постріл далеко вдалині. Чонг стояв поряд зі мною. Обидва наші очі уважно вивчали джунглі у пошуках ознак рейдерів. Ми відчували тільки різкий запах шин, що горять, від другої вантажівки.





Чотирнадцятий розділ.




Чонг поклав китайську рушницю собі за шию і тримав її за стовбур і приклад. Він зупинився в центрі кузова вантажівки і повільно обернувся, щоб оглянути місце. Перед тим, якою ми їхали, стояли дві вантажівки. На повороті один остов вантажівки все ще горів, а інша вантажівка трохи врізалася в джунглі. На дорозі та навколо вантажівок було розкидано тіла вбитих солдатів. Я стояв поруч із Чонгом. Наскільки я міг судити, ми були зовсім одні.



«Послухай, – сказав Чонг. "Слухай тишу".



Я насупився. Я засунув Вільгельміну назад у кобуру. "Ти чув тишу раніше, Чонг", - сказав я.



"Звісно. Але, чуваку, я ніколи не бачив нічого подібного. Та допомога, за якою ти послав, - найстрашніша, яку я коли-небудь бачив».



«Вони мають бути найкращими».



«Вони кращі, ніж найкращі. Я один із кращих, і вони набагато кращі, ніж я». Він похитав головою. "Я все ще не досягаю тебе, чи не так?" В його очах було дивне благоговіння. Він повернув гвинтівку на бік і обійняв мене за плече. «Заплющ очі, Нік, і слухай». Коли я це зробив, він сказав: Ти чуєш тільки тишу. Тут відбулася битва, Нік. Це було коротке, але там була ціла солдатська рота. Я питаю тебе, де ж крики болю? Де крики поранених у руку чи ногу? "



Він мав рацію. Я чув лише тишу. Двічі мені здавалося, що я чую шелест листя у джунглях, але коли я подивився, я нічого не побачив.



Чонг сказав: «Кожен постріл був убивчим. Кожна куля попадала в голову чи серце. Якимось чином ті, хто вижив під час вибуху, були застрелені. Немає жодного, хто вижив, жодного пораненого».



На тлі тиші його слова звучали майже моторошно. Я глянув на землю поруч із вантажівкою. Коли я знову глянув на ділянку Кампонг-роуд, що тягнеться за вантажівкою, я побачив самотню постать, що стоїть посеред дороги приблизно за 50 ярдів від мене.



Пістолет-кулемет лежав упоперек його живота, короткий стовбур упирався у вигин оголеної руки. Він носив оливковий колір американських військ; рукави його сорочки були закатані; його штани були заправлені в чоботи до щиколотки. Він трохи підвівся.



"Я шукаю Ніка Картера!" - проревела самотня постать.



Я відповів. "Прямо тут!"



Він щось засунув до рота. Потім пролунав пронизливий свист поліцейського свистка. Чоловіки вийшли з джунглів і попливли дорогою. Вони заповнили проміжок між мною та самотньою фігурою. Вони вийшли на дорогу і почали перевіряти свою зброю. Група з двох і трьох, здавалося, не звертаючи уваги ні на мене, ні на самотню постать, тепер підійшла до мене.



Самотня постать підійшла до нас, коли я стрибнув з вантажівки. Він був лейтенантом і простяг руку.



«Містер Картер, я лейтенант Райс. Мені сказано виконувати ваші накази.



Я взяв руку. На вигляд йому було років двадцять п'ять, з гладкими засмаглими щоками, звичайною стрижкою та молодими ясними блакитними очима. Ніс у нього був довгий і трохи кирпатий. Його обличчя виглядало прямокутним, а вилиці, лінія підборіддя, підборіддя - незграбними. У нього були чудові вуса, які я коли-небудь бачив. Зважаючи на ту очевидну увагу, яку він приділяв цьому, я знав, що це наповнює його гордістю.



Ми опустилися навпочіпки за останньою вантажівкою в черзі. Я з вдячністю взяв запропоновану мені цигарку. Поки до нього торкалися легшого полум'я, лейтенант Райс сказав: «Гаряче, ніж петлі пекла». Він витер піт із чола нігтем великого пальця.



Декілька чоловіків оглядали трупи. Інші були півколом, розмовляючи з Чонгом.



"Ви втратили когось, лейтенанте?" Я запитав.



Він похитав головою. Коли він говорив, кінчики його вусів ворушились. «Один чоловік упіймав кулю за талію, але це була садна. З ним усе буде гаразд. У чому ваша проблема, містере Картер? Все, що ми чули, було щось про суспільство та старі руїни поблизу».



«Лейтенанте, я думаю, вам краще почати називати мене Ніком. Я вже почуваюся досить старим серед ваших людей, і мене не називають містером. Ця рота прямувала до тих руїн, про які ви чули». Потім я розповів йому все, що ми з Чонгом дізналися про Товариство Срібної Змії. Мені потрібно було багато про що здогадуватися. «Ми не знаємо, скільки людей із регулярної армії підтримає Тонле Самбора. Справа в тому, що там багато людей, яких обдурили. Я точно знаю, що то були новобранці. Скільки із регулярної армії є, я не знаю. Ось що робить це складним. Якщо ми вдаримо по цьому храму, як ви і ваші люди, зіткнулися з цими вантажівками, загине багато невинних молодих людей»



Лейтенант затягнувся цигаркою. Його ясні блакитні очі дивилися на небо над ним, ніби він хотів, щоб цей десантний літак повернувся і забрав його та його людей.



Він дивився на мене із заплющеним оком від палючого сонця. Його ніс трохи наморщився. "Нік, - сказав він, - ти хочеш, щоб ми вибрали тих, хто вірний Тонле Самбору, і відпустили інших, вірно?"



"



«Можливо, було б краще працювати таким чином. Коли ми потрапляємо до храму, ми маємо програти це на слух. Виникне плутанина, особливо після того, як я вб'ю Тонле Самбора. Але один елемент, який не заплутається, – це цей вірний Самбору. Вони почнуть діяти, коли побачать його мертвим”.



«Іншими словами, добре усувайте тих, хто виявляє агресію до нас. Вибирати і вибирати - це не те, чому нас вчили, Нік, але я вважаю, це краще, ніж замерзнути, нікого не вдаривши. Ось як підрозділи втрачають людей». Він посміхнувся мені. “Ви не сказали, як ми потрапляємо до храму”.



«Ми візьмемо вантажівки, лейтенанте. Якщо ви проінструктуєте своїх людей, ми переодягнемося у форму китайців і поринемо у вантажівки. Ми можемо заповнити прогалини вже мертвими солдатами. Ваш вибух цієї вантажівки може представляти проблему. Тонле Самбір очікує п'ять вантажівок, а не чотири”.



Лейтенант Райс знизав плечима. «Китай далеко. Так що зламалася одна вантажівка».



Я згідно кивнув. «Ми повинні прибрати підірвану вантажівку з дороги. Як тільки це буде зроблено, я візьму на себе провідну вантажівку. Ви ведете другий, Чонг – третій, і вам потрібно буде доручити людині вести четвертий. Я візьму по чотири особи в кузовах перших трьох вантажівок; в останній вантажівці буде дві особи».



"А як щодо сигналу?" – спитав лейтенант.



Я думала про це. Це мало бути щось гучне і просте. Я встав і пішов по борту вантажівки до кабіни. Залізши на підніжку, я заліз у бічне вікно і натиснув кнопку звукового сигналу. З передньої частини вантажівки пролунав металевий звук, схожий на крик механічної вівці. Я подивився на задню частину вантажівки. Лейтенант стояв, виставивши праву сторону стегна. Чонг дивився на мене, але це не заважало йому продовжувати запихати жменю американських цигарок у кишені сорочки.



Я стрибнув з підніжки і повернувся до лейтенанта. «Ворота храму мають бути відкриті для нас. Я в'їду і перейду до найдальшої стіни.



«Оскільки Тонле Самбір чекає на ці вантажівки, він повинен чекати у дворі. Коли всі вантажівки виявляться всередині воріт, і я впевнений, що я маю чіткий постріл у Самбора, я включу гудок. буде сигналом для людей вийти з вантажівок. Вони вбивають будь-кого, хто виявляє агресію. Як тільки я дам звуковий сигнал, я збираюся пустити кулю до Самбора. Чонг подбає про чотирьох генералів. вони вбиті, і ви скоро дізнаєтесь, хто їх насправді підтримував. То як же все з вами, лейтенанте? "



«Це звучить майже працездатно, – сказав він. «У нас буде менше роботи».



Через 20 хвилин вантажівка, що згоріла, була похована в джунглях, і ми котилися в бік храму Товариства Срібної Змії.





* * *




У дзеркало заднього виду я побачив лейтенанта Райса у вантажівці просто позаду мене. Чонг їхав позаду нього, а остання вантажівка вела сержант-рейнджер. Між двома рядами чоловіків у задній частині кожної вантажівки були прив'язані ящики зі зброєю та продуктами харчування. Ми повзли зі швидкістю менше ніж п'ять миль на годину.



Я витяг Вільгельміну з кобури і кинув її між ніг на сидіння. Це мало бути кінцем. До цього призвели всі подорожі, підкрадання та бійки. Я відчув хвилювання, коли нові дерев'яні ворота почали фокусуватися різкіше. Моє завдання було простим: з'ясувати, чи існує Суспільство Срібної Змії і чи існує воно, яка його мета.



До полудня Тонле Самбір буде мертвим, і Суспільство Срібної Змії перестане існувати.



Я міг досягти успіху і знав це.



Було багато речей, які могли йти не так. Можливо, армія китайців була навчена захищатись від того, що ми намагалися зробити. Ми не збиралися вбити двісті людей. Ні, єдиний спосіб спрацювати – це вдарити Тонле Самбора, як тільки всі вантажівки виявляться у дворі.



Без лідера неминуча плутанина, особливо якщо Тонле Самбор був таким лідером, яким я його собі уявляв.



Я почув кілька гучних клацань, а потім величезні ворота почали розсуватись і затягуватися. Вони були майже 14 футів у висоту, і петлі рипнули, коли вони відчинилися для нас. Я побачив клаптик двору. Солдати стояли у дворі, вишикувавшись у чотири довгі ряди. Ворота відчинилися повністю, і я проїхав вантажівкою.



Я йшов повільно, прямуючи до кінцевої конструкції. Я ще не бачив Тонле Самбора чи будь-кого з генералів. Лейтенант Райс вів у ворота другу вантажівку. Мої очі сканували ряди солдатів. Неможливо було відокремити регулярну армію від новобранців, бо всі вони були збудовані разом. Я добігав кінця будівлі. Чонг віз третю вантажівку. Потім Тонле Самбор і чотири його генерали вийшли з арки переді мною.



Вони підходили до лівого переднього крила. Мій бампер опинився за кілька дюймів від будинку до я зупинив вантажівку.





Скрипіли гальма. Позаду мене заскрипіли гальма. Сержант-рейдер проводив четверту вантажівку через ворота.



По обидва боки від Тонле Самбора стояли по два генерали. Він попрямував до вантажівки, широко посміхаючись. Його зуби блищали золотими пломбами. Моя рука впала на сидіння між ногами. Чотири пальці та мій великий палець охопили приклад люгера. Мій вказівний палець злегка ковзнув по спусковій скобі, потім знайшов спусковий гачок. Це мало бути швидким.



Звук ріжка викликав вибух активності. Вантажівка, в якій я сидів, розгойдувалася туди-сюди, коли четверо десантників зістрибнули на землю. Ряди мертвих китайців відскакували одна від одної. Задзвеніли шоломи. Поки не було зроблено жодного пострілу.



Я підняв Вільгельміну, просунув її потворну морду у вікно і прицілився в горді розширені груди Тонле Самбора у формі. Двері відчинилися, коли я вистрілив. Мав бути герой. Один із генералів Самбора в останній момент свого життя показав себе кмітливим. Він помітив "люгер", націлений на його лідера, і стрибнув уперед і вбік. Коли «Люгер» смикнувся у мене в руці, я побачив, як половина його шиї відкололася. Тонле Самбір відкинув гордість і зарозумілість. Він обернувся і побіг. Двері були відчинені до упору. Інший генерал витягував свій службовий револьвер. Я повернув Вільгельміну до його рябого обличчя і зробив ще один постріл. Він відскочив на три фути і впав.



Я чув, як Чонг зробив два постріли за мною. Два генерали, що залишилися, зіткнулися один з одним і впали, стікаючи кров'ю. Тонле Самбір досяг арки, що веде до його покоїв. Він біг дуже швидко. Навколо мене лунали окремі постріли. Шеренги солдатів розділилися і розсипалися. Лейтенант Райс наказав усім завмерти. Він кричав камбоджійською.



Тонле Самбір був не з тих, кого можна відпустити. Навіть без армії та генералів він все ще становив загрозу. Небагато людей матимуть таку можливість вербування, як Тонле Самбір. Він міг почати з нуля, як він колись робив раніше, і незабаром мати ще одну сильнішу армію, армію, яка завжди знаходилася в пошуках пасток, в яких опинився Тонле.



Досягши вершини сходів, я помітив, що хтось наближається до мене ззаду. Я не оглядався, бо переді мною мчав Тонле Самбір з одним із своїх срібних кинджалів.



Я розсунув ноги і тримав вагу на подушечках пальців. У мене в руці Хьюго. Тонле Самбір рухався у паніці. За ним я побачив полум'я в його кімнаті, папери, які треба було спалити. У його маленьких темних очах був такий самий вираз, як у лисиці. Він у страху біг і бився. Йому довелося б убити мене, щоб пройти повз мене, і наступну людину, щоб пройти повз нього. Йому доведеться продовжувати, поки він не втече або хтось із чоловіків його не зловить. Я мав намір дістати його. Я зробив ще один крок уперед; моя рука була повернута, готова хитнутися вперед і пронизати його тонким лезом.



"Почекайте!" Голос пролунав позаду мене. Я крутилася, готова зустріти будь-кого. Чонг стояв там із китайською гвинтівкою, націленою на мене. «Не вбивай його, Нік, – тихо сказав він.



Я насупився. "Що це, чорт забирай, Чонг?"



Обличчя Чонга залишалося без виразу. "У вас немає права вбивати генерала Тонле Самбора", - сказав він безбарвним голосом.



Я кивнув у бік Чонга. Що ти намагаєшся сказати, Чонг? Ти частина армії Самбора? Я знав, що забрати його буде проблемою. Він був надто далеко, щоб стрибати з Хьюго. І в нього була ця гвинтівка, доки Вільгельміна була порожня. Але навіть я був спантеличений. Я не зрозумів Чонга. Багато речей мене не надто дивували, але я просто не розумів Чонга. "Чим ти плануєш зайнятися?" Я запитав.



Чонг нічого не сказав. Позаду мене почав підніматися Тонле Самбір. Він кректав від зусилля в зламаній руці. Він хиткими кроками рушив у мій бік. Потім Чонг зробив ще одну загадкову річ. Він відмахнувся від мене і вказав на Тонлі Самбора.



«Тільки не думай, що втекти кудись, генерале», - сказав він.



Я схилив голову і поглянув на Чонга. Я запитав. "На якій ти бісовій стороні, Чонг?"



Він блиснув мені широкою усмішкою. «Чорт забирай, - сказав він легко, - я завжди був на твоїй стороні. Я не хотів, щоб ти зараз убив цього хробака, от і все. Є хлопці, яких він обдурив, чекають унизу. маленький генерале, розумієш? "



Я відповів на посмішку Чонга. "Я розумію." Я відступив на крок. «Після вас, генерале».



На подвір'ї у штурмовика все було під рукою. Вони втратили одну людину, іншу було поранено; вони вбили 22 солдатів Самбора. Ми пройшли через арку на чолі із Самбором. Його солдати дивилися, як ми з Чонгом вигнали його, і дивилися на нього очима, сповненими питань, на які він не міг відповісти. Поки Чонг скочив на задню частину однієї з вантажівок, лейтенант Райс підійшов до іншого боку Тонле Самбора, так що генерал опинився між нами.



Чонг зіткнувся з групою людей, що колись належали до армії Самбора. Він почав говорити з ними камбоджійською.





Лейтенант Райс поворухнув своїми чудовими вусами, покопався в кишені сорочки і простяг мені сигарету.



Я запитав. "Що він говорить?"



Лейтенант трохи посміхнувся мені, тож загострені кінці його вусів лише трохи піднялися. "Він розповідає їм про те, як їх використав цей маленький хлопець тут".



Раптом Тонле Самбір голосно заговорив. Я подумав про те, щоб порізати йому горлянку, і навіть переступив поріг, але лейтенант Райс підняв руку.



"Маленький виродок бореться за своє життя", - сказав лейтенант. "Нехай він висловиться."



Навіть Чонг слухав із людьми те, що говорив генерал. Коли він закінчив, чоловіки подивилися на Чонга. Чонг мав чисту огиду. Він почав виривати одну із ящиків вантажівки.



"Так що він сказав?" Я запитав.



Лейтенант дивився на Самбора з усмішкою. «Він сказав, що ми і наші десантники – вороги Камбоджі. Він думає, що його люди повинні напасти на нас або щось таке».



Я мав відповідати посмішці лейтенанта. Рейнджери ударних військ стояли в кожному кутку двору, в трьох дверних отворах, а інші ходили туди-сюди по дахах і по обидва боки воріт. Усі вони були озброєні автоматами. Вся зброя армії Самбора була складена в кузові однієї з вантажівок.



Чонг розкрив одну із ящиків зі зброєю. Він витяг з нього автомат і шпурнув його через край вантажівки до ніг чоловіків. Потім він витягнув гвинтівку і зробив те саме.



Лейтенант Райс повернулася до мене. «Він наказує людям перевірити маркування на зброї, щоб переконатися, що це китайська зброя. Він каже, що Тонле Самбор та його генерали були китайськими агентами». Тонле Самбір вигукнув кілька слів. Лейтенант похитав головою. «Наш маленький друг називає Чонга брехуном».



Чонг перейшов від ящиків до ряду мертвих китайських солдатів. Він витяг тіло і кинув його до ніг чоловіків.



«Він велить людям уважно оглянути тіло. Вони побачать, що солдати були китайцями.



Троє чоловіків оглянули тіло та випросталися. Всі погляди звернулися на Тонлі Самбор; і не було жодної помилки, що було в цих очах – чиста ненависть. Маленький генерал став озиратися, як загнана людина.



Тонле Самбір грубо відштовхнув нас обох і попрямував до відкритих воріт. Три штурмові патрулі, що стояли на дахах, підняли автомати до плечей. Лейтенант Райс підняв руку вгору. Рейдери опустили зброю. Коли маленький генерал дістався до воріт і зник через них, Чонг зістрибнув з вантажівки і помчав за ним. Потім двоє братів Сарики побігли за Чонгом. Незабаром усі чоловіки вибігали з воріт.



Ми з лейтенантом курили сигарети, дивилися в землю та слухали. Я не сумнівався, хто першим дістанеться Тонле Самбора. Не думаю, що лейтенант також. А за кілька хвилин я був певен. Була тиша, тиша без людей, де ми з лейтенантом могли чути кроки грабіжників по дахах.



Спочатку була тиша, а потім був найболючіший передсмертний крик, який я коли-небудь чув. І я знав, що Тонле Самбір помер найжахливішою зі смертей. Я також знав, що Чонг був першим, хто підійшов до нього.





* * *




Вперше з того часу, як я зустрів її, я побачив, що Сарики справді посміхається. Але це була не посмішка, адресована мені на знак подяки за благополучне повернення. Ні, вона посміхнулася, бо її два брати благополучно повернулися додому. Ми привезли їх вантажівкою, що спростило подорож. Ми підібрали моє обладнання, що залишилося в руїнах, і за допомогою рації, яку носили штурмовики, ми вже повідомили американський вертоліт, який забере нас наступного ранку.



Було близько четвертої години дня, і нічого не залишалося робити, окрім як ледарити, доки не прилетів вертоліт. Жителі села були задоволені всією їжею у вантажівках. Тієї ночі була розмова про велике бенкет і святкування повернення братів. Для багатьох жителів села я та ударна група були великими героями. Але не для Сарики. Здавалося, вона намагалася щосили уникати мене. Я не бачив Чонга цілий день.



Я скористався можливістю, щоб поринути у зворотний бік струмка. Я зголив бакенбарди і виправ одяг. Я тримався під холодною водою струмка майже дві години. Потім я перевдягнувся в чистий одяг і пішов у темряві, що наближається, назад до села. Свято та свято вже розпочалися. Хоча я був чистий і добре відпочив, я мав сильне почуття втоми. Досі в мене була мета, чого я прагнув. Але тепер, коли все закінчилося, здавалося, що всі зовнішні сили накинулися на мене.



Повернувшись до села, я притулився до хатини та спостерігав за святом. Там було велике багаття, над яким смажилася рожева свиня, повільно обертаючись. Здавалося, що все село відсутнє. Вони сіли у велике коло навколо багаття. Але де був Чонг? Я ще його не бачив.





Я приєднався до святкування на досить довгий час, щоб з'їсти трохи цього чудового м'яса і випити якийсь відвар, назви якого я навіть не міг вимовити, не кажучи вже про те, щоб згадати. Потім, коли вечірка ще не закінчилася, я побажав усім добраніч, пішов один у свою хатину і здався.



Я довго лежав без сну, а втома не давала мені заснути. Я слухав дрібних комах навколо себе, а далі – дивний барабанний бій та голоси, і чи не дзюрчання струмка. Я подумав про те, як Чонг спрямував на мене гвинтівку прямо біля спокою Тонле Самбора. Потім я згадав, що бачив, що залишилося від тіла маленького генерала, коли ми покидали руїни Ангкор-Тома. Каліцтво було гірше, ніж у будь-яке село, через яке я пройшов. І Чонг це зробив. Я запитував, чи Чонг був чимось більшим, ніж найбільшим провідником і борцем у всій Камбоджі. І знову мені стало цікаво де він. Сон приходив до мене уривками.





* * *




І знову Сарики прийшла до мене уві сні. Її гнучке молоде тіло ставало мені знайомим. Це було так дивно, як ми знали. Її дотик змусив мене виплисти з калюжі сну. Я відчув її руку на моєму плечі, потім вона опинилася наді мною і опустилася з іншого боку, щоб повернутися до мене обличчям, притулившись кулаками до моїх грудей, навколо моїх колін та моїх стегон. Від неї пахло свіжим милом; її дихання було солодким від напою. Вдалині я чув дзюрчання струмка.



Вона почала звиватися і звиватися, намагаючись підставити під мене одну ногу. Я трохи підвівся, і вона ковзнула під ногу, а потім знову притиснула до мене гомілка. Я відчув, як інша нога піднялася наді мною, відчув, як вона лягла на моє стегно. Кулаки на моїх грудях розтулилися, і її руки обвилися навколо моїх ребер і притулилися до спини.



Не було слів; ні, дякую, що повернули мені моїх братів; ні, це не для мене, а з вдячності; жодного виправдання та причин чому. Цього разу не було мови, тільки рух.



А потім були сліпі пошуки в темряві, спрямовуючий дотик, тиск, що постійно збільшується, промацування, відчуття вологого опору, а потім м'яке розслаблення та проникнення. Я почув легке подих повітря через її ніс, коли ми з'єдналися, а потім ми були гладко і глибоко разом. Вона підвелася трохи вище, змінила становище, обвела руками мене і видала легкий теплий звук задоволення.



Мої руки ковзнули по маленькій спині її маленької дівчинки, поки я не досяг її прекрасної попки. Я взяв теплу, гладку, тверду фанні і одним дотиком і тиском перетворив її на маленьку машинку, що любить. А потім почалося повільне, ритмічне похитування її стегон, насичене та вимогливе.



Навколо було темно, і вона нарешті повернулася до мене своїм ротом для поцілунку. Біт залишався повільним і рівним, допоки ми обидва не вирушили шукати один одного.



І раптом фантастика та нереальний світ зникли далеко від мене. "Тонл Самборс", "Товари Срібних Кинджалів", "Чонги", і ударні патрулі, і "Яструби", і "ТОПОРи" - все було схоже на гортання сторінок у книзі. Мій світ був особистим світом потреби, маленьким, особистим і повністю світом, що розділявся. Їхні обличчя були масками з картону та слини, що висить на мотузках з порожнього дерева. Вони були частиною вітру, який пересихав і пересихав у порожньому серці. Ці безтілесні особи та імена були не з мого світу.



"Ах", - сказав єдина жива істота в моєму світі. "Ах."





* * *




І все ж наступного ранку її не було. Вона не з'явилася, коли вертоліт змахнув лопатами над солом'яними дахами. Ударна група з затуманеними очима і сонним виглядом залізла у величезний гелікоптер, але я відступив, дивлячись і чекав. Не було ні сліду ні Сарики, ні Чонга. Шумний, димливий газ вертоліт рухався позаду мене в очікуванні. Залишилося троє чоловіків проковтнути їхнє велике черево ВПС; троє чоловіків та один Нік Картер.



Я подумав, чи варто їх шукати. Може, Чонгу було боляче; настав на міну або якимось чином потрапив у пастку кимось; але це були тільки пусті думки про занепокоєння. Мені довелося зіткнутися із цим. Прийшов американець. Американець зробив свою роботу. Американець їхав.



«Нік! Гей, Нік! То був Чонг з широкою усмішкою на юнацькому обличчі. Він біг до мене. Він дістався мене в поті. «Привіт, друже, я радий, що піймав тебе, перш ніж ти злетів».



Я поклав йому руку на плече, потім взяв його простягнуту руку. «То що тепер з тобою відбувається, Чонг? Більше організованих ігор? Поїздка до Сайгону?»



Ні, чувак, ніякого джазу для мене. Я провів майже два дні, розмовляючи із цими новобранцями. Ви знаєте, нові хлопці та ті, хто був із Самбором якийсь час. Вони всі погодилися нарешті залишитися разом. Його усмішка стала ширшою. «Завдяки мені вони думають, що з американцями все в порядку, хлопці, ви знаєте, я маю на увазі, що з Дж. Джо все в порядку. Вони думають, що американці дійсно знаходяться тут, в Південно- Східної Азії, щоб допомогти всім нашим людям копати те, що я маю на увазі, я маю на увазі, я, ймовірно, буду таким же великим лідером, як і провідник і боєць





Я погладив його по голоаї. "Я ні на хвилину не сумніваюся в цьому, Чонг". І раптом я глянув ліворуч, і там стояла Сарики, її волосся розпущене і майоріло позаду неї, як прапор. Я підійшов до неї та взяв її за руки. На її пухких губах з'явилася легка посмішка.



Вона не казала. Натомість вона обійняла мене за шию і міцно поцілувала мене. Потім вона відійшла від мене, все ще посміхаючись. Я відчув укол туги за нею. Я ніколи раніше не зустрічав нікого, схожого на неї.



Пілот був нетерплячим. Я обернувся і почав залазити у лоно вертольота. Я енергійно помахав Чонгу, як опинився всередині. Потім я побачив, як Сарики трохи махнула рукою. Коли вертоліт відірвався від землі, я помітив, що у Сарики текли сльози по щоках.





П'ятнадцятий розділ




У Вашингтоні йшов дощ. Я бачив, як він бився об вікно Хоука. Його офіс був заповнений димом від сигар, які він викурив, доки я йому все розповів. У руках він тримав срібний кинжал, який мені подарував Чонг того дня, коли ми прослуховували покої Тонле Самбора.



Хоук упустив кинджал собі на стіл. Він прочистив горло, витяг із зубів чорний незапалений недопалок сигари, подивився на нього з огидою, почухав потилицю, а потім пильно подивився на мене.



«Ти маєш рацію, Картер. Це зброя, що жахливо виглядає». Він нахилився вперед, упираючись ліктями у стіл. «І ви кажете, що цей Чонг забрав вантажівки і шукає та знищує комуністичні сили?»



«Так, сер, скрізь, де він зможе їх знайти, чи це китайці, в'єтконгівці чи північні в'єтнамці. Він пристрасно ненавидить комуністів».



Хоук все ще дивився на мене. "А ти думаєш, він гарний?"



"Дуже гарний, сер".



Хоук пирхнув. "Може, ми зможемо йому трохи допомогти".



"Я думаю, він це оцінить".



Хоук відкинувся назад. «Картер, у тебе все гаразд. Мені не треба тобі говорити. Я подивлюся, чи ми зможемо надати тобі трохи додаткового часу. Джанет, я вважаю?»



Я посміхнувся. «Як я вже казав вам раніше, сер, у нас із Джанет є розуміння. Я був би вдячний за кілька днів, дякую».



Хоук підвівся і підійшов до вікна. Він затиснув сигару в зубах, потім озирнувся через плече на кинджал, що лежав на його столі. Коли він заговорив, він, здавалося, майже розмовляв сам із собою.



«Цікаво, чого ми досягли? Чи ми комусь допомогли, Картер? Чи ми полегшили хоч якусь боротьбу в Південно-Східній Азії, просто прибравши одного пішака? Мені справді цікаво, скільки Тонле Самборів блукають довкола?»



"Не знаю, сер", - чесно сказав я. "Можливо, інші, такі як Чонг і його невелика група, дадуть відповіді".



"Можливо", - сказав Хоук. "Можливо. Але мені цікаво?"



Я теж ставив собі питання, не тільки про те, що робив Чонг, а й про те, що сказав мені Бен-Куанг, про те, як це почуття поширюється на американців в Азії. Потім раптом я відчув біль у грудях. Я з ніжністю подумав про дівчину на ім'я Сарики і подумав, що з нею стане.






Картер Нік



Смертельний штам



Агент N-3 - типовий американський герой, людина, яка не боїться йти назустріч небезпеці і здатна впоратися з будь-яким супротивником. У Ніка Картера худорляве обличчя. Його волосся зазвичай темно-коричневого кольору, густе і блискуче з «злегка сатанинським» вдовиним піком. Він має високий лоб без зморшок над прямим носом. Його очі широко розставлені над високими вилицями; кажуть, що це "дивні очі, які майже ніколи не залишаються нерухомими і змінюють колір так само часто, як море". Його рот твердий і красивої форми, зазвичай стриманий, але іноді з відтінком чуттєвості. Відповідно до його багаторічної напруженої діяльності його тіло перебуває на піку фізичної підготовки. Його плечі масивні. У нього вузька і вузька талія, а його ноги описуються як засмаглі стовпи гладких м'язів. Його м'язи не були надто очевидними, проте були схожі на сталеві троси. Невтомний Нік Картер має кілька цікавих моментів. Насправді так багато людей, що важко зрозуміти, який із них слід розпочати. Відповідно до своєї ролі суперсекретного агента американського урядового агентства AX, Нік Картер має невелике татуювання з сокирою на внутрішній стороні правого ліктя. Це один із способів залишитися непоміченим. Ще один факт - зброя Ніка, яку він скрізь бере із собою. Ось його пістолет, люгер, якого він називає Вільгельміна, у плечовій кобурі ліворуч. Х'юго - це ім'я його стилету, обтягнутого шматком замші над його правим зап'ястям і пружного, щоб летіти в його захоплення одним дотиком... І, нарешті, він несе газову гранулу, яка носить ім'я П'єра, розміром з м'яч для гольфу, але де саме захована гранула, невідомо. Прикриттям штаб-квартири AX у Вашингтоні є Amalgamated Press and Wire Service, розташована на Дюпон-Серкл. Відповідальний – Девід Хок. Він сувора людина, яку описують як більш літню людину, але все ще називають «худою, жилистою і жорсткою, як шкіра». Він обожнює сигари і сильно жує їх, коли з'являється напруга. Хоча він, як відомо, не любить залишати свій офіс, йому часто доводиться це робити під час виконання своєї роботи. Він підтримує зв'язок з більшістю урядових лідерів найвищого рівня, але відповідає лише «шефу», також відомому як президент.



Нік Картер



Смертельний штам



Присвячується людям секретних служб Сполучених Штатів Америки



Перша глава.



Головоломка смерті почалася тихою і спокійною неділею в горах Камберленд, де Кентуккі і Вірджинія сусідять. Того дня полковник Томас Макговен підійшов до двох солдатів, що стояли перед дверима сірої двоповерхової будівлі з плоским дахом.



«Червоний» МакГоуен для своїх однокласників у «Пойнті», але безумовно полковник для всіх інших, уже минув зовнішній контрольно-пропускний пункт та головну станцію воріт. Коли він підійшов до дверей, двоє рядових звернули увагу. Він відповідав на їхні вітання з жвавістю. Неділя завжди була тихим днем, насправді нудним днем ​​для чергування, але він був у басейні, що обертається, і це була неділя, яку він малював. Він ніс ранкову газету під пахвою, набиту звичайними об'ємними недільними розділами.



За своїм звичаєм полковник Томас Макговен зупинився біля дверей і озирнувся на тишу комплексу. Йому слід бути розслабленим, як і належить чоловікові в нудному службовому відрядженні. Але з якоїсь причини він був на межі, майже нервував. Мілдред навіть не прокоментувала це під час сніданку, але він списав це на поганий сон. Полковник був традиційним військовим і не мав думок про екстрасенсорні передчуття.



За плоскою сірою непривабливою головною будівлею, але в межах обгородженої території комплексу знаходилися невеликі котеджі науковців. Ці вихідні майже всі поїхали на великий семінар у Вашингтоні. Головний будинок і будинки позаду нього раптово з'явилися в фортеці Камберлендських гір через місяць, ніби вони були поставлені там якоюсь гігантською рукою.



Він сумнівався, що хтось із мешканців п'ятдесятимильної зони хоча б підозрював про призначення будівлі. О, йшлося про секретну урядову роботу, і довгими зимовими ночами це давало їжу для чуток. Але спілкування між вченими комплексу та мешканцями було зведено до мінімуму.



Полковник увійшов усередину будівлі, в чистий, антисептично білий інтер'єр з різними коридорами, що відходять від головного фойє, та лабораторіями, що виходять із кожного коридору. Перш ніж піднятися до свого офісу на другому поверсі, він зупинився біля сталевих дверей з написом «ТІЛЬКИ ДЛЯ ОБМЕЖЕНО-ДОЗВОЛЕНОГО ПЕРСОНАЛУ». Він визирнув у маленьке скляне віконце. Усередині стояли двоє солдатів із гвинтівками в руках. За ними стояли зачинені інші сталеві двері, цього разу без вікон і з прорізом. Чергували сержант Хенфорд та капрал Хейнс. Вони відповіли на його погляд кам'яними обличчями, і він знав, що недільні деталі їм подобаються не більше, ніж йому.



Він повернувся, піднявся короткими сходами і ввійшов до свого кабінету. Генерал О'Редфорд командував з'єднанням, але генерал перебував у Вашингтоні, а командував полковник Томас Макговен. "Можливо, це тільки посилює його гостре почуття", - сказав він собі.



Червоний Макговен розстелив газету на столі і почав читати. Підпис до заголовка колонки одразу впав у вічі.



МІЖНАРОДНІ БАКТЕРІОЛОГИ ЗУСТРІЧАЮТЬ ВІРУС, ЗАКЛЮЧуючи МОЖЛИВУ ПРОБЛЕМУ



Посмішка полковника була трохи похмурою, коли він читав статтю.



"Міжнародний симпозіум бактеріологів, що зібрався в столиці країни, був присвячений зростанню створенню та збереженню смертоносних вірусів бактеріальної війни, від яких людина не має відомого захисту. Провідний урядовий бактеріолог доктор Джозеф Карлсбад назвав такі віруси запрошенням до катастрофи. Він закликав припинити подальше. чиновники заявили, що причин для занепокоєння немає і що такі захисні заходи мають бути продовжені».



Посмішка Рудого Макгоуена стала ширшою при слові про відсутність приводу для занепокоєння. Вони мали рацію. Несанкціонована блоха не змогла проникнути до головної будівлі, не кажучи вже про прилеглу територію. Він звернувся до спортивних сторінок.



Поверхом нижче сержант Хенфорд і капрал Хейнс дивилися через маленьке віконце на високого сивого худорлявого чоловіка по той бік дверей. Вони обидва знали його в обличчя, і йому довелося пройти три перевірки безпеки, щоб дістатися цих дверей, але вони змусили його показати своє посвідчення особи.



За людиною з аскетичним обличчям стояла гора, яка ходила як чоловік, важила близько 325 фунтів плоті, припустив сержант Хенфорд, японець, можливо, колись колишній борцем сумо. З боків його стояли два невисокі, худорляві, жилисті японці. Сержант відчинив двері докторові Джозефу Карлсбаду, і вчений увійшов до невеликого передпокою. «Дякую, сержант», - сказав учений. «Ми хочемо пройти до Сховища. Чи не могли б ви сказати внутрішній охороні, щоб вони впустили нас?



"Ці люди мають допуск, сер?" – спитав сержант. Капрал Хейнс відступив з гвинтівкою у руці.



«У них є перепустки відвідувачів та загальний допуск безпеки». Вчений усміхнувся. За жестом троє чоловіків показали свої документи. Сержант Хенфорд зняв слухавку. Він одразу задзвонив у



кабінет, де полковник Макгоуен щойно перестав читати спортивний розділ.



"Доктор Карлсбад тут, сер", - сказав сержант. "Він хоче пройти в сховище, і з ним троє відвідувачів". Він зупинився на мить, а потім продовжив. «Ні, сер, вони мають доступ тільки для звичайних відвідувачів», - сказав він.



"Можу я поговорити з полковником", - сказав доктор Карлсбад. Сержант передав йому телефон.



«Полковник Макгоуен, – сказав доктор Карлсбад, – зі мною троє приїжджих бактеріологів із Японії. Вони відвідують симпозіум у Вашингтоні. Але ви, звісно, про це знаєте. але я ручаюся за них. Зрештою, я ж повинен був підписати їхній загальний дозвіл, чи не так? Він засміявся тихим, товариським сміхом. «Я візьму на себе всю відповідальність, полковнику. Я просто не подумав попросити генерала О'Редфорда про обмежені допуски, коли побачив його у Вашингтоні. даремно».



«Звичайно, доктор Карлсбад, – відповів полковник. Чорт, сказав він, Карлсбад був науковим директором цього місця. Він, якщо хтось, повинен знати, що робить. Крім того, на території перебували ще двоє озброєних охоронців.



"Дайте мені сержанта, будь ласка", - сказав він. Коли сержант поклав слухавку, він обернувся і зателефонував через щілину в сталеві двері. За мить її відкрив солдат зі зброєю. Доктор Карлсбад та інші чоловіки увійшли до Сховища, і двері одразу за ними зачинилися.



Виявилося, що в одному полковник мав рацію. Хороший лікар добре знав, що робив. Він недбало провів інших чоловіків коридором, збудованим рядами маленьких сталевих коробок, кожен розміром з коробку для сигар, але щільно закритих і зроблених з товстої сталі. Поруч із кожною коробкою була діаграма, в якій перераховувався вміст коробки та її наукове використання.



«Ніхто не може залишити базу з одним із цих ящиків, - пояснив він величезному японцю, - без наказів, підписаних тричі командиром, головою десятого відділення бактеріальної війни та одним із Об'єднаного комітету начальників штабів».



Доктор Карлсбад витяг один із сталевих ящиків із гнізда і краєм ока побачив, що двоє солдатів, по одному на кожному кінці коридору, потяглися до своїх рушниць. Він усміхнувся і знову вставив коробку у гніздо. Величезний японець недбало пройшов у дальній кінець коридору і приємно посміхнувся солдатові, тоді як доктор Карлсбад та двоє інших чоловіків рушили в протилежний кінець кімнати. Все ще посміхаючись, великий чоловік хльоснув однією рукою і схопив солдата за горло рукою, повністю зімкнувшись на ньому. Стискаючи потрібні місця, японець убив солдата менш як за п'ять секунд.



Тим часом у протилежному кінці кімнати двоє чоловіків недбало підійшли до охоронця і, діючи як один, застромили в нього два кинджали. Це теж зайняло лічені секунди. Лікар Карлсбад висмикнув конкретну коробку з гнізда; він знав, що флакон усередині металевої коробки був надійно замкнений на місці та захищений від поломки та випадкового зміщення.



"Вікно позаду нас, на правій стіні", - сказав він напружено. Пізніше сержант Хенфорд доповів, що зазвичай яскраві очі доктора Карлсбада здавались надзвичайно яскравими очима людини, яка виконувала священну місію.



Віконне скло було виявлено пізніше, воно було безшумно вирізане різаком для скла з пластиковою ручкою і алмазним наконечником, який непоміченим пройшов через електронне вічко біля головних воріт. Він залишився із запискою. Востаннє четверо чоловіків були помічені такими, що недбало йшли територією до задньої частини комплексу, де стояли котеджі. Пересічний Венделл Холкомб, що чергував біля бічного паркану, побачив квартет. Він не мав причин допитувати їх усередині комплексу, знаючи, що вони мали пройти всі попередні контрольно-пропускні пункти системи безпеки. Крім того, він одразу дізнався про доктора Карлсбада.



У своєму офісі без вікон Червоний Макговен відчував себе неспокійнішим. Насправді він не турбувався про доктора Карлсбада, але дозволив йому прийняти трьох людей, не допущених до забороненої зони. За двадцять років Рудий МакГоуен жодного разу не порушив правила, і його пригнічувало те, що він зробив це в даному випадку. Він узяв синій телефон і зателефонував сержанту Хенфорду вниз. Коли сержант сказав полковнику Макгоуенові, що лікар ще не вийшов, Макгоуен кинув слухавку і зробив короткий проліт по три сходинки за раз.



У Хенфорда і Хейнса, як і раніше, були невиразні кам'яні обличчя, але в їхніх очах був неспокій. Вона виросла, коли полковник не отримав відповіді, коли зателефонував через щілину у двері сховища. Раптом йому стало дуже холодно, Макгоуен дістав зв'язку ключів і відчинив двері з прорізами. Тіло найближчого внутрішнього охоронця наполовину заблокувало двері, коли вони відчинилися. Полковнику більше не треба було бачити.



Він гукнув. - "Червона тривога!" "Натисні на цю кнопку, чорт забирай!" Через три секунди він почув переривчастий сигнал тривоги, коли він



луною віддавалося від кінця комплексу до іншого. Полковник і двоє солдатів увійшли до сховища. Коли вони побачили порожню щілину, їхні очі зустрілися, висловлюючи збентежене здивування, гнів і більш ніж простий повсякденний страх.



Так це почалося, початок картини страху, який мав загрожувати самому світу.



* * *



Рівно за годину Девід Хок, директор та начальник оперативного відділу AX Спеціального агентства розвідки США, почув телефонний дзвінок у своїй вітальні. Він щойно закінчив обрізання гратчастих троянд навколо невеликої альтанки біля дверей свого скромного каркасного будинку за межами столиці. Це була його недільна денна праця кохання. Квіти заспокоювали його. Трохи сонця та води, і вони виросли. Нескладний і такий несхожий на решту світу. Він зняв товсті садові рукавички і зняв слухавку. То був президент США.



* * *



Події тихого недільного дня торкнулися і мене, тільки тоді я цього не знав. Я був зайнятий своїми здобутками. Я тільки-но допив третій дуже холодний сухий мартіні наприкінці лінивої неділі в елегантному таунхаусі в чарівному передмісті Вашингтона Джорджтауні. Навпроти мене теж дуже люб'язна і елегантна стояла Шеррі Нестор, дочка мільярдера, власника судноплавного концерну, Гаррі Нестора. Шеррі, дуже висока, дуже пишна і дуже пристрасна, відкинулася на дивані в крижаній блакитній сукні господині, скроєній надзвичайно низько. Її груди, округлі та м'яко вигнуті, виглядали з-за країв сукні з глибоким V-подібним вирізом. Я познайомився з Шеррі, коли працював в AX за участю безлічі «татових човнів» - сказав, що човни були флотом приблизно з п'ятдесяти нафтових танкерів. Я полюбив Шеррі, чого я ніколи не розчаровував. Це було щасливим збігом, що на вихідних Хоук наказав мені відвідати симпозіум з бактеріологічної війни, весь міський будинок належав Шеррі, за винятком, звичайно, слуг.



Тепер Шеррі допила мартіні і подивилася на мене з-під напівприкритих повік. Вона говорила повільно. Шеррі робила все повільно, доки не лягла в ліжко. Мені все ще було цікаво, як така розслаблена, повільна, майже сором'язлива дівчина могла генерувати стільки енергії, коли стосувалося сексу. Може, це була пристрасть. Як би там не було, Шеррі проткнула мене своїми сіро-зеленими очима і підібгала губи, підвівшись надутими.



«Вечеря буде лише о восьмій, і прийдуть Пол і Синтія Форд», - сказала вона. «Вони опівночі, і я не чекаю так довго. Я голодна!"



Я знав, що вона мала на увазі. Ми були в її кімнатах на верхньому поверсі, і коли я встала, Шеррі зняла прапорець з крихітної клямки, що тримає верх сукні разом. Вона розкрилася, і її округлі груди виступили, як два бутони з рожевими кінчиками, що розпустилися на ранковому сонці. У деяких дівчат груди випинаються, у деяких пікантно вгору. Груди Шеррі були м'якою округлою, і я знайшла її своїми губами, пестячи їх, насолоджуючись їхньою м'якістю.



"Як минулої ночі, Нік", - видихнула вона. "Як минулої ночі" Для нас з Шеррі це був перший раз, і я обіцяв їй більше і краще. "О, Боже, цього не може бути", - сказала вона мені на вухо. Я збирався їй показати. Я підняв її і поклав на ліжко, і її ноги, рухаючись вгору і вниз, скинули сукню і почали шукати моє тіло. Я провів губами по її тілу, поміж її грудьми, по її животу, по вигнутій лінії живота.



Я радів, що двері старого будинку з товстого дуба. Шеррі кричала в екстазі, її крики ставали все гучнішими, коли я кохався з нею. З кожним новим відчуттям вона видихала довгими, протяжними криками, що іноді закінчувалися сміхом чистого задоволення.



"О, Боже, Боже", - вигукнула вона, і її довгі ноги обвилися навколо моєї талії, коли вона підтягнулася до мене. Ритм йшов все швидше і швидше, і раптом вона уткнулася головою в мої груди і скрикнула у вічно захопленому крику задоволення. Її тіло затремтіло протягом довгого часу, перш ніж вона впала, і її ноги безвольно розвалилися. Я залишився з нею, і вона стогнала тихими звуками насолоди. Я підійшов до неї. Вона довгий час нічого не говорила, і ми лежали, стикаючись з тілами, коли я милувався красою її фігури. Нарешті вона повернула до мене голову і розплющила очі.



"Хіба ти не хочеш зайнятися судноплавством, Нік?"



Я посміхнувся їй. "Я можу коли-небудь. Чи можу я подумати про це?"



"Будь ласка, зроби це", - пробурмотіла вона. «Я збираюся подрімати до обіду. Я хочу відновити свою енергію… потім».



Я притис її до себе, і ми обидва заснули.



* * *



Ми були в середині вечері, коли дворецький оголосив, що мені дзвонять. Я взяв трубку в кабінеті, страшенно добре знаючи, хто це буде. Хоук був єдиним, хто знав де я. Повідомляти своє місцезнаходження було суворим правилом для всіх агентів AX. Напружений, напружений і рівний голос Хоука сказав мені, що виникла проблема, перш ніж він сказав півдюжини слів.



Він запитав. - "Хто там, окрім дівчини Нестора?" Я розповів йому про Поле та Синтію Ford та про те, що ми були у середині обіду. Зазвичай Хоуку було байдуже, через що я пройшов. На цей раз я почув його паузу.



«Добре, доїдай, – сказав він. «Я не хочу, щоб ти вибіг звідти, бо я дзвонив. Після вечері будьте невимушені і скажіть, що я хочу поговорити з вами небагато, і що ви повернетесь. Скажіть їм, що в цьому немає нічого важливого. Потім вибачтеся. і одразу ж ідіть сюди”.



Я запитав. - "До тебе?"



«Ні, до офісу. Я зараз там».



Він повісив люльку, і я повернувся, щоб поїсти, як і сказав чоловік. Але протягом частини вечері мій розум метався, охоплений цікавістю. Наполягання Хоука на моїй повільній недбалості було підказкою. Це означало, що хоч би що відбувалося, це було зовсім не випадково. Я зберіг холоднокровність за чашкою кави у старовинній золотій вітальні Несторів, а потім за невеликою розмовою. Нарешті, глянувши на годинник, я вибачився на годину або близько того. Шеррі пішла зі мною до дверей, її проникливі сіро-зелені очі вивчали мене.



"Ти справді повернешся?" — спитала вона. «Або це одна з твоїх маленьких хитрощів. Я знаю тебе, хлопчик Нікі».



Я посміхнувся їй і погладив її груди, окреслені через сукню господині. Вона здригнулася.



«Чорт тебе забирай. Тобі краще повернутися зараз», - сказала вона.



"Якщо я зможу повернутися, я прийду", - сказав я. "І ти це знаєш." Крайня посмішка в її очах сказала мені, що так.



* * *



Вогні офісів AX на DuPont Circle у центрі Вашингтона були жовтими очима, спостерігаючи за мною, коли я наближався. Довгий чорний лінкольн від'їхав від узбіччя, коли я підійшов до вхідних дверей і побачив на них маленьку печатку Державного департаменту. Я зазначив, що було включено повну охорону, коли показувала облікові дані три рази, аж до симпатичної дрібниці в офісі.



Двоє чоловіків сиділи з портфелями поряд із кожним із них, дивлячись на весь світ, як на продавців. Їхні швидкі, допитливі очі, які стежили за кожним моїм рухом, видавали їх. Я приємно посміхнувся їм і подумки посміхнувся до того зусилля, яке їм знадобилося, щоб кивнути у відповідь.



Дівчина пропустила мою картку до свого маленького комп'ютера, і на крихітному екрані біля столу була моя фотографія. У ньому також говорилося, що я - AX Agent N3, з рейтингом Killmaster, можу пілотувати літак, водити гоночні машини Формули 1, чудово говорю трьома мовами і ще чотирма непогано. Він також сказав їй, що я неодружений, і коли вона повернула мені мою візитку, її очі були сповнені інтересу. Я зробив уявну замітку, щоб дізнатися її ім'я. Шеф при всьому своєму консерватизмі Нової Англії знав, як скрасити зовнішній офіс.



Він сидів у своєму шкіряному кріслі, худорляве, худорляве обличчя, як завжди, стримане, очі кольору стали насторожені. Тільки те, як він переставляв незапалену сигару з боку на бік, говорило мені, що він надзвичайно схвильований. Він завжди жував сигари, а не курив. Це була швидкість, з якою він їх жував, і була підказкою.



"Великі відвідувачі в цей час ночі", - прокоментував я, сідаючи в крісло. Він одразу зрозумів, що я мав на увазі лімузин Держдепартаменту.



"Велика проблема", - сказав він. «Ось чому я не хотів, щоб це поширювалося, що ти вискочив із дому Несторів. У нас уже достатньо газетних яструбів, які обнюхують усе довкола».



Він зітхнув, відкинувся назад і пильно подивився на мене.



"Я відправив вас на цей бактеріологічний симпозіум тільки тому, що хотів, щоб ви були в курсі останніх подій", - розмірковував він уголос. «Але іноді я думаю, що я ясновидець».



Я не обговорював це питання. Я бачив багато доказів цього.



«Ви, звичайно, знаєте про дослідницьку операцію Камберленд», - сказав він.



"Тільки знаю про це", - відповів я. “Наша вірусна фабрика. Те, на що останнім часом так багато уваги привертає увагу дуже багато людей».



Хоук кивнув головою. «В операції в Камберленді налічується шістдесят штамів бактерій, проти яких людина не має відомої протиотрути. Випустивши їх, вони можуть стерти з землі цілі області і, можливо, навіть більше, ніж просто області. З усіх них смертоносним штамом є той, який називається X - V77, X - Вірус сім-сім. Десь між чотирма десятьма та чотирма двадцять цим днем ​​X – V77 був викрадений з камберлендського репозиторію».



Я видав низький свист. «Це було, – продовжив Хоук, – взято директором Камберленда доктором Джозефом Карлсбадом та трьома іншими невідомими нам людьми. Двох охоронців було вбито».



"Карлсбад - той хлопець, який останнім часом шумить", - згадував я. "Він якийсь дивак?"



"Це було б надто просто", - сказав Хоук. «Він блискучий бактеріолог, який, якщо ми складемо всі разом, працював разом із нами, щоб мати можливість впливати на мислення уряду. Коли він виявив, що насправді не може цього зробити, він почав планувати взяти речі у свої руки.



«Ви кажете «планування». Це означає, що ви відчуваєте, що це не була раптовою, імпульсивною дією».



«Чорт, ні, – сказав Хоук. «Цей крок зажадав ретельного планування. Це було залишено дома».



Він простяг мені записку, і я швидко прочитав її вголос. "Я перестав говорити", - сказав він. Це мій ультиматум. Якщо всі запаси бактеріологічної зброї не будуть знищені, я знищу тих, хто хоче знищити людство. Науку не можна використовувати з політичною метою. Я буду у подальшому контакті. Якщо те, що я скажу, не буде зроблено, я завдаю удару всім людям всюди».



Хоук підвівся, пройшовся по кімнаті і дав мені повну картину того, як її було реконструйовано. Коли він закінчив, зморшки на його обличчі стали ще глибшими.



"Це має відбутися напередодні Всесвітньої конференції лідерів, запланованої на наступний тиждень", - пробурмотів Хоук. Я знав про конференцію, яку проголосили першими справжніми зборами світових лідерів, щоб спробувати вирішити проблеми цієї старої планети, я не знав, що AX був причетний до неї, і Хоук скривився від мого питання.



"Залучені всі", - сказав він. «У них є ФБР із внутрішньої безпеки, Держава з операцій, ЦРУ зі спостереження за відомими проблемними зонами. Ось тільки подивіться на цей список важливих справ, які мають відбутися у будівлі Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй у день відкриття Конференції».



Я швидко переглянув список і побачив близько ста тридцяти імен. Мої очі виділяли глав держав усіх великих держав: Росії, Франції, Японії, Італії. Я бачив, що у списку є королева Англії. Так був і голова Китайської Народної Республіки Мао, його перша поїздка до ООН. Глава Міжнародної ради церков був у списку, як і Папа, всі вони жили у минулому президентами Сполучених Штатів, прем'єр-міністрами, президентами та королями всіх країн світу. Це мало бути першим у своєму роді добре, важливим кроком на шляху до об'єднання світових лідерів в одному місці, щоб вони діяли, нехай навіть зовні, як єдине ціле. Я повернув список Хоуку.



Я запитав. - «Є якісь зачіпки по Карлсбаду, яка конкретна людина йому потрібна?»



«Ми повідомили все, що знаємо про цю людину, головного психіатра Пентагону доктора Тарлмана», - відповів Хоук. «Його висновок полягає в тому, що справжнє бажання Карлсбада – завдати шкоди Сполученим Штатам, ймовірно, заразивши одного зі світових лідерів. Батьків і сестри Карлсбада було вбито в Хіросімі, де, як методистські місіонери, вони були інтерновані під час Другої світової війни. Лікар Тарлбут каже. Принципи Карлсбада можуть бути щирими, але їм сприяє його пригнічена ненависть до тих, хто вбив його батьків та сестру».



"Цікаво", - прокоментував я. «У будь-якому випадку, все це означає, що лікар може зробити будь-що зі своїм смертоносним штамом бактерій. І якщо ми почнемо попереджати кожну видатну людину у світі, кіт вийде з мішка».



"Цілком вірно", - погодився Хоук. «Отже, принаймні на даний момент це все ще надсекретна охорона. Наша єдина головна героїня – племінниця Карлсбада, Ріта Кенмор. Вона жила з ним, і ми знаємо, що він дуже прив'язаний до дівчини. Вона все ще у його будинку. Я». У мене є чоловіки, які дивляться це цілодобово. Завтра хочу, щоб ви пішли до неї і подивилися, що ви можете дізнатися. У мене таке почуття, що Карлсбад спробує зв'язатися із нею».



"Мені повернутися до Шеррі Нестор сьогодні ввечері?"



"Цілком вірно", - відрізав Хоук, і я знав, що йому боляче зробити мені ще одну ніч задоволення. Зазвичай він садив мене на якийсь літак протягом години. «Я не хочу, щоб до чуток, які вже почали поширюватися, нічого не додавали. Бокслі з Post-Times вже дещо чув, і, чорт забирай, його команда розносить кущі у всіх напрямках. Вранці замість того, щоб йти на симпозіум, ви». Я піду в будинок Карлсбада тут, у Вашингтоні. Але спочатку порадьтеся зі мною. "



Хоук повернувся і подивився у вікно, і я знав, що він пройшов.



Я пішов, охоплений ознобом, почуттям, що елементи поза людським контролем чекають, щоб спуститися. Симпатична дівчина в офісі посміхнувся мені. Було складно посміхнутися у відповідь, і я забув дізнатися про її ім'я. Це більше не здавалося важливим. Я повільно йшов через ніч, думаючи про те, що мені щойно сказали, і складаючи докупи те небагато, що ми знали. Карлсбад був не самотній. Мав якусь організацію. Гігантського японця має бути досить легко виявити.



Тоді я гадки не мав, на яку країну працював Карлсбад. Однак мені потрібно було з'ясувати, що це була еліта проклятих.



* * *



Коли я повернувся до Шеррі, Пол і Синтія ще були там, і я зберігав недбалий вигляд, поки вони не пішли. Саме Шеррі з притаманною їй проникливістю розглянула мій фасад.



"Я знаю, що краще не питати, але щось пішло не так", - сказала вона. Я посміхнувся їй.



"Не тут", - сказав я. «Давай заблукаємо». Вона кивнула, і через кілька хвилин вона виявилася оголеною в моїх обіймах, і ми заблукали на всю кляту ніч, загубившись у задоволеннях відчувати, а не думати, тіла вище розуму, сьогодення замість майбутнього. Це був хороший спосіб і добре місце, де можна було заблукати, і Шеррі була готова, як і я.



Другий розділ.



Я залишив Шеррі напівсонною в ліжку, що бурмотить, щоб я залишився. «Не можу, люба, – сказав я їй на вухо. Її м'які груди були за межами простирадла, і я накрив її. Вона знову стягнула простирадло, не розплющуючи очей. Я перевірив Вільгельміну, 9-мм Люгер у наплічній кобурі під курткою, і пристебнув Х'юго, тонкий, як олівець, стилет, у шкіряних піхвах на моєму передпліччі. у потрібному місці, і лезо із загартованої сталі впало мені в долоню, безшумно, смертельно.



Я зупинився в кабінеті внизу і зателефонував до Хоука. Він все ще був змучений, людина жонглювала більше, ніж могла безпечно витримати.



Він сказав мені, що вони конфіскували єдиний примірник промови, яку Карлсбад надіслав голові симпозіуму, щоб він зачитав його.



«Це була безладна інформація, невизначена загроза», - сказав Шеф. «Доктор Кук, голова, був повністю спантеличений, і він був щасливий бачити, як ми знімаємо це з його рук».



«Я їду до племінниці, – сказав я.



«Вона сама займається науковими дослідженнями, Нік, – сказав мені Хоук. «Двоє чоловіків, які спостерігають за передньою та задньою частиною будинку, – це співробітники ФБР, я підтримую з ними зв'язок щодо рації. Я скажу їм, що ви їдете.



Я збирався повісити люльку, коли він знову заговорив. «І Нік, давай. Часу мало".



Я вийшов надвір до маленької синьої машини, припаркованої біля будинку Несторів. Я під'їхав до околиці Вашингтона і знайшов будинок Карлсбада в схудлому районі, останній будинок на довгій вулиці. Ярдах за двадцять позаду будинку була товста стіна лісу, а навпроти будинку на пустирі росли густі кущі. Сам будинок був старий і старий. Я був відверто здивований. Зрештою Карлсбад не отримував копійки на своїй посаді директора Камберлендської операції. Звичайно, він міг дозволити собі щось краще.



Я припаркувався, підійшов до обвітрених, тріснулих дверей і зателефонував у дзвінок. Наступним моїм сюрпризом стала дівчина, яка відчинила двері. Я побачив блакитні, як порцеляна, очі, великі й круглі, під копицею короткого каштанового волосся і кругле зухвале обличчя з зухвалим носом і пухкими губами. Синя блузка з джерсі, майже кольору її очей, облягала повні, кирпаті, випираючі груди, а темно-синя міні-спідниця відкривала молоді, гладко тверді ноги. Рита Кенмор була, м'яко кажучи, просто занудою.



"Доктора Карлсбада, будь ласка", - сказав я. Китайсько-блакитні очі залишилися колишніми, але в цій справі ти вчишся ловити дрібниці, і я побачив, як тонка лінія напруження напружилася в її гарному підборідді. Я також помітив, що її кулак був білим на ручці.



"Його тут немає", - рішуче сказала вона. Я приємно посміхнувся і одним швидким кроком увійшов до хати. Я показав посвідчення особи, яку вона ледве встигла прочитати. "Тоді я зачекаю", - сказав я. "Картер, Нік Картер".



"Доктор Карлсбад не повернеться", - нервово сказала вона.



"Звідки Ви знаєте?" – швидко спитав я. "Ви щось чули від нього?"



"Ні, ні", - сказала вона дуже швидко. "Я не думаю, що він повернеться, от і все".



Маленька міс Блакитноока брехала. Або так, або вона дуже добре знала, що сталося, і очікувала почути від Карлсбада, і не хотіла, щоб я був поруч, коли вона це зробить. Мої очі оглянули кімнату та її зношені меблі. Я підійшов до дверей і заглянув до сусідньої кімнати, спальні. На ліжку було відкрито жіночу дорожню сумку.



Я запитав. - "Збираєтеся кудись, міс Кенмор?" Я бачив, як її блакитні очі спалахнули і стали меншими, коли вона зробила обурений вчинок.



«Забирайтеся з цього будинку, кого б ви не уявляли», - кричала вона. «Ти не маєш права приходити сюди і допитувати мене. Я зателефоную до поліції».



«Давай, – сказав я їй, вирішивши плисти з ними. «У вашого дядька немає права красти життєво важливі урядові матеріали».



Я побачив, як хвастощі зникли з її очей, і вона відійшла. Збоку її груди різко здіймалися пікантною лінією. "Я не знаю, про що ти говориш", - відрізала вона, не дивлячись на мене. Я повинен був визнати, що в її голосі була абсолютна впевненість. Але тоді, можливо, вона була просто гарною актрисою із природним жіночим талантом. Вона повернулася до мене, і в її круглих блакитно-блакитних очах була суміш захисної праведності та занепокоєння.



"Він не зробив нічого поганого", - сказала вона. «Мій дядько – щира, віддана справі людина. Все, що він робить, робиться тільки для того, щоб змусити слухати світ. Хтось мусить змусити його слухати».



Я пропонував. - "І доктор Карлсбад один, га?" Вона глибоко зітхнула, явно намагаючись заспокоїтись. Можливо, це допомогло їй зібратися, але те, як вона випирала її груди проти блакитної блузки, не допомогло моєму самовладання. Страшенно важко уявити її в якійсь задушливій лабораторії.



Вона подивилась на мене. "Я ж говорила, що нічого не знаю", - сказала вона. Коли вона знову глянула на мене, її очі були туманними. "Я хочу, щоб ти розповів мені, що трапилося", - сказала вона.



Раптом у мене виникло виразне відчуття, що вона каже мені принаймні напівправду, що Карлсбад насправді їй не довіряв. Але вона чекала на когось чи щось і збиралася кудись. Я вирішив не просвітлювати її. Таким чином її тривога залишиться високою. Це може збити її з пантелику, щоб вона щось розкрила. Я просто усміхнувся їй, а вона відвернулася і почала ходити по кімнаті. Я недбало склався в м'якому кріслі і вдав, що не ловлю її крадькома погляди у вікно. Добре. Вона чекала на людей, а не телефонних дзвінків. Можливо, навіть Карлсбада. «Було б непогано закінчити так швидко, — подумав я.



"Ви теж бактеріолог?" - Недбало запитав я. "Або ти не можеш перестати ходити досить довго, щоб відповісти".



Вона подивилася на мене і змусила себе сісти на диван навпроти мене.



"Я займаюся сексуальними дослідженнями", - сказала вона стримано. Мої брови злетіли вгору. Я відчував, як вони йдуть, і посміхнувся до неї.



"Тепер це звучить як смішна тема".



Її очі були такими ж крижаними, як і її голос. «Я працювала над впливом стресу, напруження та занепокоєння на сексуальну реакцію людини».



Я подумки перевернув це і посміхнувся до неї. Це була тема, про яку я міг їй дещо розповісти.



Я запитав. - "Всі інтерв'ю?"



"Інтерв'ю, докладні звіти від обраних суб'єктів та спостереження, а також відібраних суб'єктів". Вона намагалася здаватися страшенно відстороненою та науковою.



"Ой?" Моя посмішка стала ширшою. «Це досить велика область – і цікава».



Її очі спалахнули, і вона почала відповідати, але передумала. Але гордий піддертий підборіддя, коли вона відвернулась, сказав усе: вона була вченим з ідеалами та високими цілями, а я був урядовим агентом з брудним розумом.



Я сумнівався в науковій відстороненості будь-кого, незалежно від того, наскільки він ідеалістичний, хто стояв і робив нотатки і «спостерігав», поки люди кохали, але я не збирався сперечатися з тим, що Вона була надто хороша, щоб з нею сперечатися. . Крім того, я починав думати, що моя присутність утримує її від будь-яких дій. Можливо, якщо я піду, вона спробує приєднатися до Карлсбада, і в цьому випадку я піду за нею.



Я повернувся і попрямував до дверей. Зробивши паузу, я вийняв з кишені аркуш паперу і написав на ньому, перш ніж простягнути їй. Я хотів, щоб це виглядало добре.



"Не залишайте місто, і якщо ви побачите або почуєте від доктора Карлсбада, зателефонуйте за цим номером", - сказав я. Вона взяла листок, не зважаючи на нього.



"Я повернуся", - посміхнувся я їй, затримуючи погляд на кінчиках її грудей. «З тієї чи іншої причини».



Її фарфорово-блакитні очі нічого не помітили, але я помітив, що її губи трохи стиснулися, і я знав, що вона спостерігає за мною через маленьке вікно холу, коли я йшов до машини, сів у неї і поїхав. Я озирнувся на будинок, коли повернув за ріг, і знову подумав, якого біса Карлсбади хочуть жити в такому старому старовинному будинку.



Я об'їхав квартал і зупинився. Рухаючись швидко і безшумно, я підійшов до узлісся за будинком, де, за словами Хока, один із співробітників ФБР спостерігав за цим місцем. Він сказав, що підтримує з ними постійний зв'язок через рацію; Зв'язок із ними буде для мене найшвидшим способом зв'язатися з ним.



Опинившись на узліссі, я повільно рушив. Я не хотів кулі в животі. Швидше за все, хлопці з ФБР виявлять обережність перед пострілом, але ви не могли бути певні. Я проповз рачки через підлісок і кинув погляд на будинок. Я був прямо за цим зараз.



«N3… AX», - сказав я хрипким пошепком, роблячи паузу, щоб чекати. Відповіді не було. Я рушив уперед і крикнув знову напівпошепки. Я побачив, як з-за куща піднялася рука. Рука поманила мене. Я підійшов до нього, і в полі зору з'явився чоловік, молодий, з рівним обличчям і дивлячись на мене. В одній руці він тримав пістолет 38. Я засунув Вільгельміну в кобуру.



"Нік Картер, AX", - сказав я. Я дав йому ідентифікаційний код і згадав Хоука. Він розслабився, і я зупинився поряд із ним. Він кивнув повз мене, і я обернувся і побачив, що інший агент з карабіном у руках рухається до нас з-за дерева. Він мене також прикрив.



"Є ще щось?" Я посміхнувся до свого чоловіка.



"Тільки ми двоє", - посміхнувся він. "Досить." У більшості випадків він мав би рацію. Як я дізнався, у цьому нічого не вистачило. "Мені потрібно зв'язатися з Хоуком за вашим електронним сигналом", - сказав я. Він простягнув мені. Вони обидва трималися на низькому рівні, і я наслідував їхній приклад. З рацією в руці я різко повернувся і опустився на правий лікоть.



Мені пощастило. Перший постріл потрапив у рацію в тому місці, де тільки-но була моя голова, і вона вибухнула. Я повернувся, відвернувшись, але не раніше, ніж я спіймав трохи металу і відчув, як маленькі струмки крові ринули мені на обличчя. Здавалося, що вся ця проклята лісиста місцевість вибухнула градом пострілів з автоматичної зброї разом із рушничним вогнем.



Агент з карабіном схопився, здригнувся і впав мертвий. Я приземлився за кущами і побачив постаті - дві, чотири, шість - крізь дерева, що йшли до нас, усе зі зброєю. Я вилаявся. Чорт забирай, вони думали, що за будинком спостерігатимуть, а ліс за ним був найімовірнішим місцем. Тому вони спостерігали за спостерігачами, дивуючи сюрприз.



Найближчий до мене агент стріляв, і постаті вилетіли з-за дерев, розкинувшись віялом. Якщо він стріляв у одного чи двох, решта виходила, щоб полити свинцем у його напрямку, і йому доводилося продовжувати стріляти і котитися, стріляти і котитися. То була смертоносна техніка, і кулі з автоматичної зброї розривали землю у його голови. Я лежав мовчки з Вільгельміною в руці. Я бачив, як агент ФБР наближався до чистої землі на краю лісистої місцевості і зрозумів, що він збирався зробити.



"У тебе немає шансів на це", - хрипко прошепотів я.



Але він був поза межами чутності. Він уникнув ще двох черг з автоматичної зброї, досяг чистої землі і схопився на ноги, щоб тікати. Він зробив кроків п'ять, перш ніж град куль наздогнав його, і він упав.



Я лежав нерухомо і глянув у бік будинку. Біля узбіччя перед будинком стояв чорний седан Chevy. Він зупинився, коли вбивали співробітників ФБР. Чоловіки входили до будинку, щоб забрати дівчину, тоді як польові чоловіки займалися справами вдалині. Я мигцем побачила блакитну блузку Рити Кенмор через заднє вікно будинку.



Озираючись назад у ліс, я побачив лінію вбивць, не більше ніж темні силуети, розосереджені віялом і обережно, що повільно рухаються в пошуках мене. Вони бачили мене, коли відкрили вогонь, і знали, що там було троє чоловіків. Поки що їх налічувалося лише двоє. Я мав бути десь там, і вони рушили широкими провулками, щоб зловити мене. Незалежно від того, як швидко я стріляв, я не міг дістати більше половини з них, перш ніж інші націляться на мене. І втеча принесе тільки та ж доля, що й агента ФБР.



Прикинув відстань до будинку. Один крок на галявину, і я став ідеальною метою. Але до задніх вікон відстань була не такою вже великою. На це вистачить сорока п'яти секунд за максимальної швидкості. Настав час викликати спецефекти, і я засунув руку в кишеню куртки.



Я завжди мав при собі щось від Стюарта. Ніколи не знаєш, коли стануть у пригоді продукти його чудової лабораторії передової зброї. Філія AX Special Effects була піонером у галузі езотеричної зброї, її пристрої завжди спеціалізовані, завжди ефективні та часто рятують життя. Тобто для тих, хто їх використав. Інші сприйняли це інакше. Стюарт, який керував цим закладом, виявляв доброзичливе ставлення лікаря до агентів AX, яким він служив, розглядаючи його продукти як холодні пігулки або теплі рукавички, які приємно мати при собі. «Мені завжди хотілося, щоб хлопчики тримали при собі щось моє, про всяк випадок», - любив він повторювати. Я зазвичай носив його речі тільки тоді, коли мав намір використовувати їх для певних цілей у місії. Але він наполягав якось не так давно, і тепер я дякував йому за це.



Лінія вбивць із автоматами наближалася. Я відкрив маленьку і дуже звичайну коробочку з аспірином, чітко вказану на металевій кришці. Я дістав два «аспірини» і не зміг утриматися від усмішки. Він сказав мені, що якщо мені доведеться приймати їх від головного болю, вони принесуть якийсь ефект і не завдадуть шкоди. Але тепер я збирався використати їх від головного болю в іншій країні.



Я сильно стискав нігтями центр кожної таблетки, утримуючи тиск протягом 30 секунд. Я відчував, як м'які центри здаються під тиском. Усередині нешкідливих маленьких таблеток під впливом тиску спрацював механізм спуску, і в дію вступив хімічний процес. Я зачекав ще п'ятнадцять секунд, а потім підкинув дві пігулки в повітря, одну праворуч і одну ліворуч, коли вбивці підійшли ближче.



Притиснувшись до землі, я чекав, рахуючи секунди в думці. Рівно за десять секунд пігулки вибухнули подвійним каскадом густої, давлячої, синьо-чорної димоподібної субстанції. Хмара димної матерії, що задушує, здибилася вгору і вниз, але не випала, утворюючи свого роду завісу.



Я схопився на ноги і помчав через відкритий простір до будинку, надійно прихований від очей товстою фіранкою. Цей матеріал задихався та затримував, але не смертельно, димову завісу у вигляді товстої завіси з важкої хімічної речовини. Як тільки вони пройдуть через це, вони будуть в порядку, за винятком деяких очей, що сльозяться, так що я не сповільнював їх. Попереду маячило заднє скло. Закривши обличчя руками, я кинувся до нього, розбивши скло нищівним ударом, приземлився на підлогу і одразу перекидався.



Я піднявся на ноги з Вільгельміною в руці, але невисокий чоловік тримав перед собою Риту Кенмор, і я зняв палець зі спускового гачка за секунду, перш ніж було б пізно. Він задкував до дверей у вітальню, і я побачив, що потрапив до спальні на першому поверсі. Я рушив до нього, пригнувшись, шукаючи шансу для точного пострілу. Він добре тримав перед собою дівчину. Я дивився, як він підійшов із пістолетом і почав стріляти з-за її спини, але він обома руками тримав її за плечі.



У Рити були широко розплющені очі, але вона була швидше налякана, ніж налякана, і пішла разом із ним назад без жодної боротьби. Було ясно, що вона його не боїться, і я вилаявся собі під ніс. Ймовірно, вона чекала на компанію. Їй допомагали зникнути. Більше допомоги, ніж я думав. Я рушив за ними, увійшовши до вітальні, і удари обрушилися на мене з двох боків, коли я проходив повз двері.



Я відчув легкий рух праворуч і повернувся, але хлопець зліва вдарив прикладом. Він зачепив мою скроню, і на мить я похитнувся. Коли я зісковзнув на підлогу, я смикнув його за ноги, і він перекинувся. Другий накинувся на мене, і я перекинув його через голову. Мені вдалося втримати Вільгельміну, і я вистрілив один раз впритул.



. Перший чоловік судорожно підстрибнув та впав. Другий спробував відповзти та дістати свій пістолет. Мій постріл потрапив йому в груди, і велика 9-міліметрова куля вдарила його об стіну.



Я почав повертатися, коли прийшов удар. Я миттю побачив величезну ногу, що наближається до мене, і напівобернувся, але удар потрапив мені в потилицю. Якби я не стояв навколішки, це розірвало б мені м'язи шиї. Я пролетів через кімнату і приземлився на мерця біля стіни. Вільгельміна вислизнула з моєї руки під стіл, і крізь засклені очі я побачив величезну фігуру, гору людини, гігантського борця сумо, що фігурував у крадіжці з Камберленда. Він рухався до мене, будинок з ногами, і мої власні ноги були безперечно нестійкими.



Я напружив м'язи, відчуваючи, як вони мляво реагують, коли моя голова дзвеніла, як гонг, а шия палала болем. Я підійшов до нього з підлоги, розвернувшись ліворуч, але я не встиг вчасно, бо все ще кружляв. Удар припав йому по вилиці, і він відмахнувся від неї, ніби то був укус комара. Великі руки схопили мене, і я потяглася, щоб знайти його обличчя, але відчула, як мене піднімають і кидають у стіну. Я вдарив так сильно, що штукатурка тріснула. Я впав на підлогу, хитаючи головою, відчайдушно чіпляючись за свідомість і чекаючи на ще один удар, який відірве мені голову. Невиразно я почув поклик дівчини.



«Готово», - почув я її голос і у відповідь бурчання борця. Його кроки затихли, і я відштовхнувся від стіни, перекотився на бік і дивився хвилеподібно через підлогу. Я помітив Вільгельміну під столом, простяг руку і схопив люгер. Спіткнувшись лише один раз, у голові все ще дзвеніло, а в шиї люто хворіла, я рвонулася до вхідних дверей якраз вчасно, щоб побачити, як Рита Кенмор зникає на задньому сидінні «Шевроле».



Сумо Сем, що сидів з іншого боку машини, побачив, як я, спотикаючись, вилетів із дому і вистрілив у нього. Він пригнувся, коли куля розірвала мотузку на даху машини, над якою він височів. Мій постріл відповів, і я вдарився об землю, перекинувся і, підійшовши, побачив, як чорний «Шевроле» з ревом віддаляється від узбіччя. Я зробив ще один постріл, але потрапив лише у ствол.



Лаючись, я скочив на ноги і побіг до синьої машини, яку припаркував біля кварталу. Діставшись до кінця будинку, я згадав убивць у лісі і пірнув на землю. Вдивляючись назад у ліс, я побачив стовп диму, що все ще тримався на самому краю. Троє вбивць пройшли через це, але вони збиралися повернутися до лісу. Вони бачили, як поїхав чорний Chevy, і їхня робота була закінчена. Я не мав часу переслідувати їх. Чорний Chevy містив усі важливі деталі.



Я пірнув у машину, і вона з ревом замкнула коло. Я мигцем побачив задню частину Chevy, коли вони завернули за ріг, і поставив педаль газу на підлогу. Дійшовши до повороту, я сів на два колеса, прислухаючись до вереску. Я побачив, як їхній хвіст повернув за інший кут і пішов за ними. Тепер я міг побачити їх попереду; вони повернули на асфальтовану дорогу, яка проходила паралельно більш багатолюдній швидкісній автомагістралі. Керуючи однією рукою, я ввімкнув рацію і почув, як пролунав потріскуючий голос Хока.



«Це я, Нік, – сказав я. "Немає часу пояснювати. Викличте сигнал тривоги, щоб зупинити чорний седан Chevy, що прямує на північ службовою дорогою вздовж швидкісної автомагістралі». Я натиснув кнопку викл.



"Зрозуміло", сказав Хоук. Я знову ввімкнувся. «Шевроле» проїхав крутим поворотом.



«Почекай», - сказав я, кидаючи інструмент на сидіння поруч зі мною, щоб схопитися за кермо обома руками, поки я вилітав з машини за ріг. Задня частина автомобіля зайшлася, але мені вдалося не зачепити вуличний ліхтар.



"Норберт-роуд", - крикнув я в рацію. Захід на Норберт-роуд. Будьте напоготові. Знову і знову".



Я натиснув ногою на педаль газу та відчув, як машина стрибнула вперед. Чорний «шевроле» їхав на позначці дев'яноста, і Норберт-роуд являла собою низку поворотів. Половину часу я втрачав їх і знав, що вони там, тільки за вереском їхніх шин, коли вони виходили на поворот. Потім я на мить їх бачив до наступного повороту.



У «шеві» був гігантський японець, старий сумо Сем, а також двоє менших чоловіків і Ріта Кенмор - понад сімсот фунтів ваги, щоб утримати його проти моїх дев'яноста. Через це вони трохи виграли на кожному повороті. Я заревів навколо різкого повороту і мало не влучив у штопор, колесо люто боролося зі мною. Коли я витяг з нього і одразу пішов, їх не було видно, і я насупився. Але був ще один поворот, легкий, прямо попереду, і я красиво прорізав його, проїхавши прямою, не зменшуючи швидкості. Чорного «шеви», як і раніше, не було видно. Я проїхав ще кілька сотень ярдів і натиснув на педаль гальма, і я різко зупинився. Рухаючись заднім ходом, я швидко повернув і попрямував назад тим самим шляхом, проклинаючи вітер.



Проріз був праворуч від мене, невеликий вхід у довгій дерев'яній огорожі, яку я раніше навіть не бачив. Це було єдине можливе місце. Вони, мабуть, увійшли туди. Я звернув у під'їзд і виявив, що спускаюся крутим схилом. Машина вдарилася об дно, підстрибуючи, як дитячий візочок, і я вилетів із дверей з рацією в руці. Я знаходився всередині величезного будівельного майданчика з великими штабелями водопропускних труб і сталевих балок, величезними генераторами, які все ще стояли на своїх дерев'яних санчатах, сталевим каркасом півдюжини будівель, ґрунтовими дорогами та стежками в усіх напрямках. Але не було чорного «шеві». Вони мали багато місць, де можна сховатися.



Я підняв рацію, щоб говорити з контролем, коли постріли пролунали з трьох різних сторін. Я відчував, як град куль рвався в повітря і врізався в метал моєї «Пуми». Я наполовину послизнувся, наполовину пірнув до землі, коли одна куля потрапила до рації в моїй руці. Інструмент розбився, я заплющив очі і відвернувся, коли маленькі шматочки металу впали мені в обличчя.



Я відчував, як крихітні цівки крові течуть правою щокою, але це не було нічим. Це була моя рука, оніміла і поколювала, наче я спав на ній кілька годин. Рація вислизнула з моїх онімілих пальців, коли друга група пострілів луною відгукнулася в поглибленні. Я підкотився під машину і відчув, як куля зачепила мою ногу. Я хотів витягнути Вільгельміну і відкрити вогонь у відповідь, але моя рука і рука все ще оніміли. Я не міг тримати пістолет. З-під машини я почув тупіт ніг, що бігли по землі, а потім побачив, як вони йдуть до машини з обох боків.



Я перекотився на спину і, вивернувши руку, лівою рукою смикнув «Люгер». Я тільки-но звільнив його і почув, як рев двигуна ожив. Кинувши "Люгер", я перекинувся на живіт, коли машина рушила назад, трансмісія зачепила мені скроню. Водій повернув колесо, і я побачив, як рама перемістилася праворуч, а задні колеса врізалися в землю і мчали на мене.



Я кинувся вліво, і праве заднє колесо дряпнуло мені плече, коли воно пролетіло повз, і потім машина більше не була на мені, але я почув скрип гальм і стукіт передач, коли водій увімкнув задній хід. . Я підвівся з землі, коли машина їхала на мене. Я знову пірнув, розплющившись, утискаючись у землю, і закричав від болю, коли трансмісійний вал зачепив мої лопатки. Водій зупинився, перш ніж повністю об'їхав мене, знову ввімкнув передачу і рвонув уперед. Я залишився розплющеним, і машина знову вилетіла з мене. Цього разу я зібрався і пірнув уперед, перекинувшись у сальто. Я добіг кінця, коли відчув, як величезні руки схопили мене за плечі і підняли мене.



Мені вдалося поставити одну ногу досить твердо, і я напівобернувся, щоб побачити гігантського японця і за ним мою машину з людиною, що виходить з нього. Я спробував завдати удару здоров'якові у відповідь, але він шпурнув мене вниз, як мішок з картоплею, і я приземлився наполовину над дерев'яним ящиком. При всіх своїх розмірах японець був швидкий, як кішка, і він був на мені, коли я вдарився об ящик. Я замахнувся, але він відбив удар дубовою рукою, і його контрудар відправив мене у політ.



Я приземлився ззаду на шию, зробив переворот і побачив гарні рожеві, жовті та червоні вогники. Я похитав головою і випростався і виявив, що у рефлекторній дії Хьюго був у мене в руці, і я бився короткими порочними дугами. Але я розрізав лише повітря, і я почув звук заводного двигуна автомобіля, знайомий звук.



Похитавши головою, щоб прояснити ситуацію, я побачив, як мій синій Cougar злетів ґрунтовою рампою. Я оббіг край шухляди і впав на землю, де лежала Вільгельміна. Я вистрілив у них, більше розчарувавшись, ніж будь-що, коли вони зникли за рампою виходу. Я почув звук машини, що віддаляється, і поклав «Люгер» назад у кобуру.



Вони бігли, і Хоук наказав поліцейським шукати чорний «шевроле». Вирішив зробити так само і знайшов їхню машину за довгим генератором. У ній залишили ключі. Я пригнав його з будівельного майданчика Норберт-роуд. Над головою з'явився поліцейський гелікоптер, і я помахав йому. За кілька хвилин мене оточили миготливі жовто-червоні вогні та кордон поліцейських машин. Я виліз із машини, швидко поговорив, і вони дозволили мені зв'язатися з Хоуком по рації. Я виправив ситуацію і дав їм новий опис синьої машини – кугуара.



«Чорт забирай, друже», - скривився один поліцейський. «На сьогодні вони могли відлетіти в будь-якому чортовому напрямку».



"Шукайте і знайдете", - сказав я. Він глянув на мене з огидою, зачиняючи двері своєї патрульної машини. Я повернувся у чорний «шевроле» і попрямував до будинку Карлсбада. Я переглядав кожен чортів дюйм і дивився, чи це дає що-небудь. Досі ідеалістичний, щирий і відданий дядько Рити Кенмор, який прагне змусити світ слухати, був відповідальний за чотири смерті - двох охоронців під час операції в Камберленді, а тепер і двох агентів ФБР. Але це теж фігурувало. Я давно дізнався, що немає нічого грубішого, ніж ідеаліст, який думає, що він поклав руку на світ істинні. Нічого немає значення, крім його пошуків.



* * *



Я думав про дівчину, підходячи до будинку, цілком упевнений, що вона не знала, як глибоко її дядько закопався. Можливо, вона не дізнається, поки не стане надто пізно. Або, можливо, вона дізнається і подивиться в інший бік.



Я під'їхав до будинку і повільно вийшов. Моє тіло протестуюче закричало, кожний м'яз. Це змусило мене згадати, що мені потрібно не лише знайти смертельний вірус, а й звести рахунки. Вхідні двері були відчинені, і я почав зі спальні дівчини, де я побачив відкриту дорожню сумку на ліжку. Очевидно, вона просто кинула туди кілька речей, тому що більшість її одягу все ще лежала в шафі, а деякі речі лежали на підлозі. Я збирався вийти з кімнати, коли мій погляд помітив блиск срібла, і я потягнувся, щоб узяти невеликий предмет, схожий на медальйон чи брелок. Декілька ланок вільно звисали з круглого срібного предмета. У метал був вставлений шматок на кшталт слонової кістки чи кістки. Хтось вирвав його і кинув поспіхом, щоб зібрати речі Рити Кенмор. Я поклав його в кишеню і почав оглядати решту будинку.



Це не показало нічого, поки я не дістався до маленької кімнати, не більше ніж закуток, з крихітним письмовим столом і кількома полицями. На полицях лежали великі, скріплені зв'язки корінців у клітку; у ящику столу я знайшов чекову книжку з трьома отворами. Коли я уважно вивчав коріння чеків, раптом стало ясно, чому Карлові Вари жили в цьому старому будинку.



Його щомісячна зарплата ретельно запроваджувалась щоразу, і після введення випадкового набору чеків різної суми виписувалися на рахунок у банку на Хоккайдо, Японія. На деяких корінцях були загадкові примітки: оплата; легкові автомобілі; їжа. Більшість із них не отримала жодних пояснень. Але коли я провів швидкий підрахунок, то побачив, що за останні кілька років на це було витрачено величезну кількість грошей. Сказати, що він просто засолив його, було дуже простим поясненням. Все пахло підготовкою, грошима, відправленими комусь чи кудись для використання на певну подію чи час.



Я просто зібрав недопалки під пахвою, щоб взяти їх і кинути Хоуку на коліна, коли це сталося. Піді мною вибухнув увесь проклятий будинок. Забавно, коли такі речі трапляються, те, що ви згадуєте і помічаєте першим, я чув рев вибуху, як виверження вулкана, і я чув, як я лаюся, коли мене катапультували вгору і вилітали з маленької кімнати.



"Ублюдки!" Я гукнув, ударившись об одвірок, і поплив коридором. "Вони залишили бомбу уповільненої дії". Я був досить свідомий, щоб розпізнати цю річ на коротку миготливу мить, а потім сходи піднялися, щоб зустріти мене, коли я приземлився на них. Коли топка вибухнула, пролунав другий вибух. Я відчув, як мої легені стискаються, коли мене вдарив потік турбулентного отруєного повітря. Я майже пригадую, як на мене падали великі шматки штукатурки та дерева і намагалися прикрити мою голову руками, а потім темрява охопила мене, коли різкий біль пронизав мою голову.



Я прийшов до тями, мабуть, не більше ніж за кілька хвилин, і мої затуманені очі нарешті зосередилися на сцені з уламками та уламками. Але гірше за те, коли я лежав там, мій розум повільно орієнтувався в тому, хто я такий і чому я лежав серед усіх цих уламків, я відчув гаряче повітря і побачив помаранчеве полум'я полум'я. Було дуже жарко, страшенно жарко, і, коли я піднявся на карачки, я побачив, що це місце було полум'ям. Я впав на перший поверх, коли впав другий поверх, що врятувало мені життя. Тепер дах перетворився на другий поверх з мовами вогню, що вилизують з отворів у уламках. Мене оточувало полум'я, що підносилося, яке просувалося до середини уламків і до мене.



Я зав'язав хустку навколо обличчя, коли почав кашляти. Це був невеликий, майже марний жест, але секунди стають дуже дорогими, коли здається, що життя вислизає. Вітер звідкись, ймовірно створений вакуумом самого вогню, випустив довгу мову полум'я через щебінь прямо в мене. Я відсахнувся і відчув, як пробиваюся крізь розбиті мостини. Я схопився за них, на мить зачепився за один уламок, а потім він теж поступився. Але він протримався досить довго, щоб зупинити моє падіння, і я неушкодженою приземлився на підлогу підвалу.



Місце задихалося від диму і пилу від печі, що вибухнула, але мені вдалося роздивитися світло в дальньому кутку. Я переліз через скручені труби та бетонні блоки до нього і відчув рух у повітрі. Це було схоже на вид води для сухої людини, і я натиснув, розриваючи ногу на шматку зазубреного металу.



Раптом переді мною з'явилося сонячне світло і повітря, все ще наповнене задушливим пилом, проте повітря з заднього входу в підвал, і я вискочив на відкрите місце, все ще відчуваючи тепло полум'я позаду себе. Я впав на траву і лежав там, хапаючи ротом повітря, коли я почув наближення сирени пожежної машини. Я піднімався на ноги з носовою хусткою, яка все ще звисала з мого обличчя, коли вони відкотилися до передньої частини будинку, що тепер являло собою лише ревну вежу полум'я.



"Всередині нікого немає", - сказав я чоловікам, стираючи страх у їхніх очах. Коли вони почали поливати пекло водою зі шланга, я забрався в «Шевролі», розірваний, хворий, що стікає кров'ю через десятки порізів і синців, і шалений як чорт.



Я зупинився, щоб зателефонувати до Хоку з придорожньої телефонної будки. Він сказав мені піти відпочити, поїсти, а потім прийти до офісу.



"Я буду тут", - сказав він. «Мені принесли дитяче ліжечко, і я залишуся тут, поки все не закінчиться, з цією Всесвітньою конференцією з лідерства, а тепер із цією проклятою справою».



Я повісив люльку і повільно поїхав до себе у квартиру. Довга гаряча ванна, за якою слідували довгий холодний мартіні, творили чудеса для тіла та душі. Відразу після обіду я дістався офісу Хока в штаб-квартирі AX. Він стояв біля еркера, дивлячись на транспортні потоки, що кружляли внизу, і жестом вказав на мене, коли я увійшов. Я підійшов до нього, щоб стати поруч, дивлячись на глибокі втомлені зморшки на його обличчі.



«Ми схожі на цей потік, Нік, – сказав він. «Ходіння по колу, без кінця, тільки дедалі більше кіл». Він обернувся і сів. Я сів навпроти нього. Ви не повірите, що ми затіяли за участю Всесвітньої конференції лідерів. Ми розкрили змови проти шести різних президентів та світових діячів з метою перешкодити їхній участі в Конференції. Конференція підштовхнула до дії всіх психів та професійні групи. А тепер цей Карлсбад та його проклятий смертоносний штам. Це найкращий з них, Нік, тому що він зачіпає весь світ, і це був наш вірус з наших запасів "



Я запитав. - "Хтось розкопав що-небудь в інформації про контрольне корінце, яке я дав вам по телефону?"



"Наші люди в Токіо зачепилися за це", - сказав він. «Рахунок було закрито три дні тому. Ним користувався пан Кійіші, якого описували як велику людину».



"Це цифри", - пробурмотів я.



«Оскільки Карлсбад планував це з міжнародними контактами і, можливо, планував завдати удару по будь-кому, президент наказав мені встановити певні контакти. Я встановив їх, але можу лише схрестити пальці».



«Ви спантеличили мене, шефе, – визнав я.



"Ми відкрили це для керівників кожної великої розвідувальної служби на основі міжнародного співробітництва та освічених особистих інтересів", - сказав Хоук. «Я хочу, щоб ви були присутні на зустрічі, яка запланована на вісім годин ранку в Білому домі завтра вранці. Прибуває Ардслі із британської розвідки. Там буде Нуташі з Японії. Клод Майнон з Французької служби розвідки, Манучі з італійської контррозвідки, Адамс з Канадська служба безпеки та росіяни посилають Острів радянської спеціальної розвідки.



«Досить значний масив», - прокоментував я. "Я зберіг найкраще з усіх", - сказав Хоук. "Китайські червоні посилають Чжун Лі".



Я свиснув крізь зуби. "Як, чорт забирай, ти це зробив?"



«Оскільки голова Мао є присутнім на Всесвітній конференції в Організації Об'єднаних Націй, вони не можуть дозволити собі, щоб щось пішло не так», - сказав Хоук. «Вони не знають, і ми також, що Карлсбад, можливо, не спробують програти X – V77 китайському керівництву. Якщо його план полягає в тому, щоб поставити Америку у скрутне становище, це, напевно, буде спосіб зробити це».



«І такий хитрий старий містер Біг із китайських червоних виходить зі своєї нори на денне світло», - розмірковував я вголос. «Це має бути якесь перше». Я зустрічав і перемагав багатьох фахівців Чун Лі, але великий майстер червоної китайської розвідки завжди був примарною фігурою на задньому плані, недосяжною, майже невидимою.



"Як ви думаєте, це спрацює?" - Запитав я Хоука. «Як ви думаєте, ми всі можемо співпрацювати, коли всі підозрюватимуть і насторожитися, щоб не допустити витоку своїх секретних матеріалів?»



"Я думаю, що так", - сказав Хоук. «Чун Лі вже зробив кроки, щоб захистити себе. Ми дізналися, що наш консул у Гонконгу був узятий під охорону в якийсь таємний маєток. Звичайно, вони нічого нам не сказали, але знають, що ми отримали повідомлення. "



Я поліз у кишеню і витяг маленьку річ, яку я знайшов у Карловарському будинку до вибуху. Я покинув його Хоуку.



«Побачимо, чи зможе хтось із них допомогти нам із цим», - сказав я.



Хоук оглянув його. «Мені здається, це фрагмент кістки», - сказав він про матеріал, укладений у срібне коло. «Що ж, побачимо, чи зможуть вони розповісти нам про це завтра».



Я встав. "Вісім ранку, Білий дім", - сказав я, і старий лис кивнув, його очі втомилися.



"І ніяких слідів Карлсбада та інших?" - спитав я, прямуючи до дверей. "Вони щойно встали і зникли в повітрі".



«Їй-богу, здається, це так», - сказав Хоук різко та сердито. «Ми спостерігаємо за кожною великою магістраллю, за кожним залізничним та автобусним вокзалом, у кожному великому аеропорту. Може, вони десь відсиджуються. Якщо ні, то вони проскочили. У будь-якому випадку це загрожує неприємностями».



Третій розділ.



Всю ніч і до світанку вони летіли до берегів континентальної частини Сполучених Штатів. За кожним з них постійно спостерігали за допомогою радіолокаційного контакту, і на попередньо підготовлених контрольно-пропускних пунктах давали дозвіл. Кожного з них зустрів американський літак та супроводжував на Ендрюс-Філд за межами Вашингтона.



Першим прибув Ардслі з Британії на Lightning F.MK-3, який рухався низько і швидко, але наші хлопчики підібрали його приблизно за чотириста миль на схід від Нової Шотландії. Француз Майнон прибув на «Дассо Містер-4А» і був зустрінутий приблизно за триста миль над Атлантичним океаном. Японець прибув на Гаваї Fuji Jet Trainer T1F2 і був переведений на великий літак Boeing Jet до кінця поїздки.



Російський Острів здійснив серію коротких стрибків на МІГ-19, спеціально побудованому для нього і пілота, і більшу частину шляху його супроводжували російські винищувачі-дальнобійники. Ми підібрали його після того, як він отримав дозвіл на посадку в Гуз-Бей, Ньюфаундленд. Китайський червоний, Chung Li, був допущений до посадки у Фербенксі, Аляска, у великому російському транспорті Іллюшина. Звідти ми супроводжували його великий літак до Ендрюса.



Я взяв таксі і застряг у пробці на Пенсільванія-авеню. Коли я приїхав, вони всі були там, і клімат був чимось особливим, наче ввічлива огида. Острів, якого я бачив раніше, огрядний, з товстою шиєю та твердими блакитними кварцовими очима. Він був відомий як крута людина у всіх відносинах і виглядав відповідним чином. Мій погляд ковзнув по решті: Ардслі розслабився, невимушений, яким може бути тільки британець, але все-таки здавався чітким; Клод Майнон, француз, хитрий, із швидким поглядом; наші двоє з армійської розвідки. Я зосередився на Чанг Лі.



Червоний китаєць, здавалося, чекав зустріти мій погляд і кивнув мені. Він мав кругле м'яке обличчя, майже пухке, дуже схоже на обличчя його боса Мао Цзе-дуна. Він не виглядав на хитрого і розумного шпигунського шефа, але тоді, як я подумав, так теж не виглядав Хоук, який стояв у вигляді баптистського священика Нової Англії. Коли я зайшов до кімнати, Хоук представив мене, але заговорив лише Чунг Лі.



"Я справді радий, Картер", - сказав він м'яким голосом, майже з шипінням. «Я часто ставив питання, як ти виглядаєш. Хтось задається питанням про людину, яка завдала йому стільки клопоту».



Він усміхнувся усмішкою Будди, чарівною, але смертоносною.



"Сподіваюся, ти не розчарований", - сказав я, повертаючи його чарівність. "Ні найменшою мірою", - відповів Чанг Лі, і я побачив, як його маленькі темні очі вдивлялися в кожну грань мого обличчя. Коли він глянув на мене, у мене з'явилося відчуття, що мене візуально комп'ютеризують та каталогізують. Я знав, що м'яка округлість його обличчя була природною маскою для прихованої за ним жорсткості.



«Джентльмени, – сказав Хоук, – я буду стислий. Немає сенсу вдавати, що ми всі зустрічаємося тут як друзі. Ми тут лише тому, що у цьому випадку наші інтереси збігаються».



«Ми тут через небезпеку, яку ваші явно дуже погані заходи безпеки наразили на світ», - прогарчав Остров. Хоук і оком не моргнув.



«Я впевнений, що вам часто хотілося, щоб вони були меншими, ніж вони є», - м'яко сказав він. Блакитні кварцові очі Острова стали ще холоднішими.



«Флакон з нашого запасу Bacteriological Warfare, відомий як X – V77, - продовжив Хоук, - є смертельним штамом, отриманим із серії ботулізмів. Він заражається повітрям і росте за будь-яких кліматичних умов, вимагаючи лише організму-господаря. тому просто превентивних заходів щодо керівників вашої країни буде недостатньо.



«Агент N3 тут отримав завдання знайти доктора Карлсбада та вірус. Думаю, ви все погодитеся, що у світі немає кращого польового агента. Але час дуже важливий. Будь-яка допомога, яку ви можете надати, Допоможіть усім нам. Поки X – V77 не буде повернутий нам у цілості та безпеці, ми всі разом. Тут ніхто не очікує, що ще хтось розкриє секрети, але в рамках цих рамок ми повинні співпрацювати. Я розповім вам все, що ми знаємо на даний момент."



Коли Хок інформував кімнату, я подумав, яка концентрація потужної шпигунської інформації була зібрана тут, у цій кімнаті в Білому домі. Коли Хоук закінчив, він узяв аркуш паперу.



"Це сьогодні вранці отримав президент Сполучених Штатів", - сказав він. Він глянув на мене на мить. "Це був поштовий штемпель невеликого містечка в Айові". Я кивнув головою, і він повернувся до листа.




«Містер президент, - прочитав він, - на сьогодні я сподіваюся, що ви зв'язалися з лідерами всіх великих держав і сказали їм, що разом ви повинні знищити всі запаси бактеріологічної війни. Якщо ви цього не зробили, у вас буде лише короткий час. перш ніж я продемонструю весь ефект страху, який ви спричините на світ. Я чекатиму дій, Я чекатиму дій, і я вислухаю системи суспільного зв'язку та пресу, щоб отримати вашу відповідь. Джозеф Карлсбад».




Хоук передав листа, передавши його першим Манучі, італійцеві, що стояв ближче до нього.



"Можливо, нам слід влаштувати публічне шоу того, що він говорить", - зголосився Ардслі з британської розвідки. «Усі наші уряди оголошують, що ми знищуємо наші лабораторії та матеріали для бактеріологічної війни».



"Він не дурень, цей Карлсбад", - сказав Остров. "Йому потрібно більше, ніж слова".



«Боюсь, я згоден із генералом Островом у цьому, – сказав Хоук. «Він, очевидно, ретельно спланований і з чиєюсь допомогою. Він, ймовірно, може залишитися, де б він не ховався, і чекати, доки ми надамо докази».



- А ви, джентльмени, не могли б показати йому докази, га? - сказав Клод Майнон із хитрою усмішкою на обличчі. «Це означало б фактично знищити вашу зброю бактеріологічної війни».



Ніхто нічого не сказав, ні Яструб, ні Острів. Я не міг не посміхнутися про себе. Француз зачепив одне з ніжних місць.



"А поки давайте сконцентруємося на поверненні X - V77", - нарешті сказав Хоук. Він кинув маленький круглий срібний предмет із вставленою в нього слоновою кісткою або кісткою на стіл.



"Це єдина істотна зачіпка, яку знайшов агент N3", - сказав він. "Чи може хтось із вас допомогти нам з цим?"



Я спостерігав, як чоловіки підійшли ближче до столу і подивилися на постать. Ардслі, Майнон, італієць та Острів похитали головами. Японець Нуташі підібрав його та уважно вивчив. Я бачив, як Чун Лі спостерігає за ним крізь щілинки очей з терплячим, майже кумедним виразом обличчя.



"Це розпізнавальний знак", - сказав Нуташі. «Ми розуміємо, що використовується невеликим таємним суспільством, напіврелігійним, яке практикує людські жертвопринесення. Матеріал у центрі – людська кістка від жертви бомбардування Хіросіми, безсумнівно, все ще злегка радіоактивна. Релігійні аспекти суспільства зосереджені навколо катастрофи в Хіросімі. "



"Звичайно, група Карлсбада могла отримати матеріальну допомогу", - сказав я. "Наприклад, місце, щоб сховатися".



Нуташі поклав срібну монету назад на стіл, і Чунг Лі простяг руку і підняв її, бовтаючи за кілька ланок, прикріплених до неї. «Майор Нуташі в цілому має рацію щодо цієї групи», - сказав він своїм м'яким шиплячим голосом. «Ми якось зв'язалися з ними, щоб оцінити їхнє можливе використання в наших цілях».



Я бачив, як напружилися щелепи Нуташі, але він зберігав зовнішній спокій. Чун Лі продовжив, його м'які, ніжні тони виразно видно в тиші кімнати. «Однак ми виявили, що їх дуже мало і вони сильно дезорганізовані. Але протягом минулого року ми чули, що їхня кількість збільшилася і що вони, здається, набули нової сили. Як не дивно, це призвело до їхнього поглиблення у підпіллі. "



Я подумки бачив усі ці коріння чеків Карлсбада. Якщо ця група набула нової сили, то хоча б частина цього була за рахунок його коштів.



Я запитав. - "Ви кажете, що вони пішли глибше під землю?" "Ви маєте на увазі, що ви більше не знаєте, де вони?"



"Тільки те, що вони десь на Курильських островах", - відповів Чун Лі. «У якомусь стародавньому буддійському храмі»



"Тоді це наш наступний крок", - сказав Хоук. «Картер поїде туди та спробує знайти їх. Все вказує на те, що Карлсбад працює із цією групою. У будь-якому випадку це все, що у нас є, і ми так добре з цим справляємося».



"Ми зробимо вас одним з японських рибалок, які щодня ловлять рибу біля Курильських островів", - запропонував Нуташі. "Це гарантує, що ви увійдете туди без підозр".



Я запитав. - "А якщо я отримаю Карлсбада і мені знадобиться резервна сила?"



Острів відкашлявся, і я побачив, що йому знадобилося певне зусилля, щоб сказати своє слово. "У нас є... е-е... деяка кількість підводних суден у цьому районі", - визнав він. «Ми могли б змусити їх діяти за твоєю вказівкою».



Яструб справді сяяв. - «Звучить дуже добре, панове». Він усміхнувся. «Звичайно, ми згодні з тим, що всім негайно повідомлятиметься про всі події. Ми розробимо процедурні операції. Тим часом, Нік, тобі краще перейти до спецефектів. Стюарт чекає на тебе».



Я прийняв їх усіх, кивнувши, і на мить зупинився, щоб зустрітися з Чон Лі очима. Можливо, він думав, скільки разів я руйнував його плани і знищував його найкращих людей. Можливо, він думав про те, як він хотів би позбутися мене прямо зараз. У будь-якому разі, його маленькі темні очі відбивали смертоносні веселощі, і я знав, що для Чон Лі ця співпраця була не більше ніж миттю. Його очі, здавалося, казали, що він з нетерпінням чекає якнайшвидшого відновлення нашої битви. У будь-який час, коли ти будеш готовий, я дозволив на власні очі відповісти і розвернувся.



Я озирнувся на величні риси Білого дому, коли вийшов надвір. З 1800 року в цій поважній будівлі було багато історичних зустрічей, але жодна з них не була більш важливою та незвичайною, ніж та, яку я щойно покинув. У офісах AX Стюарт зустрів мене у дверях величезних лабораторій спецефектів. "На цей раз для тебе немає нічого незвичайного, Нік, - сказав він своїм звичайним професорським монотонним тоном, - Шеф сказав, що проблема буде зі зв'язком".



"Одна з проблем,



"Я виправив його." Чи є щось у лінійці репелентів від мікробів? "



Стюарт проігнорував мене, що він і робив. Він завжди був схожий на квочка, яка дбала про свої продукти вузькоспеціалізованого руйнування, і я знав, що він вважав мене нешанобливим, насправді я не засуджував його фантастично розумні суміші. Чорт, вони неодноразово рятували мені життя. Я просто подумав, що йому слід менше ставитися до них свято, тим більше, що вони були страшенно безбожними.



Стюарт зупинився біля одного зі столиків з білим верхом, де пояс і пара шкарпеток були акуратно поставлені поруч.



"Щось новеньке в чоловічому одязі?" - спитав я, і він дозволив собі швидкоплинну усмішку. «Я хотів би побачити куртку з трьома гудзиками в тихій клітці», - пожартував я.



«Вдягни цей пояс», - сказав Стюарт. "Спочатку натисніть на центр пряжки ззаду". Пряжка була товстою срібною з візерунком у вигляді завитка спереду. Коли я натиснув на задню частину, задня частина ковзнула убік, і я виявив, що тримаю квадратну панель з крихітними гратами в центрі.



"Мікроелектроніка", - сказав Стюарт. «Це крихітний набір для надсилання. Жодного прийому. Лише передача. Шеф сказав, щоб він помістив його у щось, що вони не захотіли б у вас забрати».



Коли я подивився на маленький пристрій, він підняв невелику пачку розміром із пачку цигарок королівського розміру. "Це йде з поясом", - пояснив він. «У передавальному блоці недостатньо потужності, щоб нести якусь значну відстань. Але у цьому маленькому рюкзаку багато. Покладіть його десь у межах милі від того місця, куди ви збираєтеся, переверніть перемикач збоку, і блок отримуватиме ваші сигнали від передавача ременя. Потім він передаватиме їх на відстань до двохсот миль. Він також водонепроникний”.



Я поміняв ремені після того, як засунув задню панель пряжки на місце, коли він простягнув мені шкарпетки. "Немає необхідності одягати це зараз", - сказав він. «Усередині декоративних ребер з боків вони містять вибуховий дріт. Просто прикладіть сірник до всього шкарпетки, і ви отримаєте достатньо одного гарного вибуху з кожного».



Я засунув шкарпетки до кишені. «Надайте мені дюжину в коричневому і дюжину в синьому. Сподіваюся, ніхто не роздратує мене, поки я ношу їх». Суворе обличчя Стюарта залишалося невиразним, і я вирішив, що в нього ніколи не розвинеться почуття гумору. Я пішов і піднявся нагору до офісу Хоку. Мені було наказано почекати та почекати. У симпатичної дівчини у приймальні були ім'я, телефон та адреса, за якою вона жила одна. Я отримав три до того, як повернувся Хоук. Я пішов за ним у внутрішній кабінет.



«Ви приєднаєтеся до майора Нуташі на Ендрюс Філд за дві години, - сказав Хоук різким тоном. «Вас обох доставлять на Хоккайдо. Там його люди підготують вас до розвідки Курильських островів. Флот із чотирьох російських переслідувачів підводних човнів класу SOI стоятиме біля Курил. Ми вирішили не використовувати підводні човни через їх відсутність палубних знарядь, які можуть вам знадобитися. Крім того, ці підводні мисливці можуть пересуватися, пристебнувшись. Острів сказав, що при необхідності під поверхнею стоятимуть три патрульні підводні човни класу W. Чунг Лі дав нам спеціальну частоту, на якій можна зв'язатися з ним безпосередньо Він погодився, щоб усі прибережні сили Китаю були попереджені про будь-які незвичайні дії, такі як спроби Карл дістатися до материкової частини Китаю на човні. У радіозв'язку з будь-ким використовуйте кодову назву Operation DS».



Хоук замовк, і його губи стиснулися. «Решта залежить від тебе, Нік», - сказав він. «Все це фонове співробітництво не буде коштувати ні чорта, якщо ви не дістанетеся до Карлсбада. Всі погодилися залишатися в тіні і чекати від вас звісток. його швидко, не переймаючись тим, що його зупинять. Просто проясніть свої дії в Операції DS.



"Досить добре", - сказав я. "Все це за умови, що Карлсбад не відсиджується прямо тут".



«О, я забув згадати, – сказав Хоук. «Ми майже впевнені, що він виїхав із країни. У нас є звіт про серію із шести приватних літаків, залишених покинутими звідси в Портленді. Кожен літак був зарезервований біля різних чартерних рейсів більше місяця тому, і всі вони були зарезервовані містером Кийиши". Я скривився. Знову це ім'я. Вони організували серію коротких польотів по країні, щоразу змінюючи літаки, просто щоб перестрахуватися. Довелося визнати, акуратно.



«Ми думаємо, що вони прослизнули повз наших людей у Портленді і полетіли за кордон на комерційному авіалайнері», - сказав Хоук. Він підвівся і пішов зі мною до дверей.



«Справа не тільки в тому, щоб отримати Карлсбада», - сказав він. "Якщо X - V77 буде випущений на свободу в процесі, ми втратимо все".



"Ви кажете, що я повинен рухатися швидко і сильно, повільно і обережно", - посміхнувся я. «Скажи мені, як я це зроблю, про Мудрого».



Я маю знати, що не можна недооцінювати стару лисицю. "Уявіть, що вам потрібна одна з найважчих блондинок", - сказав він. "Це повернеться до вас".



Четвертий розділ



Курильські острови були передані Росії за Ялтинською угодою і є хворим місцем для японців. Японці досі ловлять рибу у своїх багатих водах, незважаючи на контроль російських, а маленькі та витривалі жителі – незалежні рибалки.



постійна проблема для Рад. Протягнувшись від самого кінця Японії до довгого Серединного пальця, спрямованого вниз з Росії, острови омиваються холодними течіями Берингового моря і проводять багато днів у тумані, що льодить кров.



В одному невеликому одновірусному рибальському дорі троє японських рибалок витягли повні сіті і поставили нові, перемістивши своє маленьке судно близько до берегів острова. Один з них був сутулим, але все ще сильним і здібним старим, інший - його сином, молодим і кермовим човном. Третя людина була великою для японця. Насправді він навіть не був японцем – це був я, Нік Картер.



Я залишався згорбленим, як і інші, у тому самому робочому одязі з клеєної шкіри, під яким я носив довгу японську сорочку з короткими брюками до колін. Мої очі мали східну складку, моя шкіра мала слабкий бурштиновий відтінок, і я знав, що легко зійду за чергового рибалки для будь-кого, хто дивиться з берега. Майор Нуташі пояснив двом рибалкам, що вони повинні виконувати свою роботу як завжди, але робити те, що я їм наказую, хоч би як дивно це звучало.



Першого дня ми ловили рибу в ранкові години, вкриті туманом, а потім мляво пливли навколо, поки прогорало сонце. Коли це відбувалося, вони лагодили сіті, а я копався на дні дорі і обстежував острови, поки ми рухалися всередині та навколо них. Я подякував Богові, що по більшості з них не так багато можна було дослідити, інакше ми все одно будемо досліджувати, коли мине час.



Був кінець другого дня, і сонячне проміння низько рухалося по воді, коли ми проїжджали повз невеликий остров з пеленою дерев, що височіли за сто ярдів від берега. Я спіймав раптовий спалах сонця, що відбивається в біноклі.



"Просто продовжуй плисти повз", - тихо сказав я з дна човна. Старий кивнув, коли ми рушили далі, а потім повільно кружляв, ніби повертаючись. Коли ми знову проїжджали острів, я сидів, закидаючи одну з сіток на носі дорі. Ще раз я вловив короткий відблиск сонячного світла на біноклі. Ми йшли, поки не настала ніч, а потім я наказав маленькій дорі повернутися. Два рибалки не ставили запитань. Коли ми знову покинули маленький острів, було темно, як смоль. Місяць ще не зійшов досить високо, і я не став його чекати.



«А тепер повертайтеся у свої будинки», - сказав я старому та його синові, коли я зістрибував через край дорі, залишивши з ними пакет.



Вони серйозно кивнули, і я почув слабкий звук води, що вдарила з обох боків дорі, коли вона повернулася. Я поплив до темного пагорба, який був островом, мої туфлі були прив'язані до пояса, а мої модні шкарпетки були засунуті до кишені. Наближався приплив і допоміг мені. Невдовзі я відчув галькове дно під ногами і виповз на кам'яний пляж. Я трохи почекав, відійшов від пляжу і витер ноги насухо об траву, що росла на краю дерев. Потім надів шкарпетки та туфлі. Слідкувати босоніж - не найкращий варіант. Я обережно рухався між деревами. Я відійшов на сотню ярдів углиб суші, коли побачив спалах світла.



Я прокрався вперед, пригнувшись, наближаючись до того, що виявилося скельною масою, що обрушилася, яка колись була свого роду храмом. Але руйнування було зупинено новими кам'яними блоками, розміщеними на стратегічних позиціях, та дерев'яними дошками, що заповнюють дірки. Залишки храму тяглися назад на розчищену територію, і я побачив, що дах був добре відремонтований, з жолобами та водостоками по краях. З вузького аркового проходу без дверей з'явилася постать - скалічений і скрючений старий. Він запалив смолоскип, устромлений у настінний тримач, а потім пройшов уздовж стіни храму, щоб зникнути за спиною. Він був японець чи принаймні азіат. Я почекав і побачив, як двоє чоловіків у чернечому вбранні вийшли, зібрали дров і повернулися всередину.



Крізь тріщини в камінні та дошках і в відбитому світлі відкритого квадрата, що колись було вікном, я бачив мерехтіння смолоскипів зсередини і чув звуки співу. Якби Карлсбад був тут, я мав би визнати, що він вибрав пекельне місце, щоб сховатися. Якби його друзі не втратили цей медальйон, ми могли б витратити десять років на пошуки цього місця. Якщо він тут, він повинен відчувати себе у безпеці. За винятком спостереження за рибальським човном у бінокль, у них ніде не було охорони.



Я перетнув невеликий простір до стіни храму, коли спів припинився. Притулившись спиною до стіни, я прослизнув у темряву арочного дверного отвору, а потім увійшов усередину, в область глибоких тіней. Підлога біля входу була брудною, але кам'яна підлога починалася прямо всередині арки. Перш ніж рушити далі всередину храму, я помістив маленький блок живлення в глибоку тінь дверного отвору і клацнув вимикачем. Я чув голоси всередині, жіночі голоси, і я міг почути рух людей.



Моя рука інстинктивно притулилася до Вільгельміни,



у її кобурі, тверде уплощення Хьюго на моєму правому передпліччі. Глибоко зітхнувши, я рушив уперед. У мене все було добре, доки я не ступив на перший камінь за арочним отвором; це був широкий плаский камінь, і я дізнався, чому не виставили охорону. Ця проклята штука була на якійсь вертлюжній опорі - вона перекинулася, і я відчув, що мене посилають напівштовхнувшись уперед, щоб зробити грандіозний вихід.



Вільгельмін був у мене в руці, коли моє коліно вдарилося об підлогу, і я впав у велику центральну кімнату, де фігури наближалися до мене з усіх боків. Я помітив одну величезну фігуру, оголену до пояса, збоку, але я не мав часу провести інвентаризацію. Проклинаючи проклятий камінь, я випустив чергу пострілів, розкидавши їх, і я почув крики болю й тривоги, коли побачив, що три падаючі фігури. Кімната була освітлена мерехтливим світлом настінних смолоскипів і заповнена тінями, що рухаються, і майже темними ділянками. Поки решта розбіглася, я розвернувся до дверей, цього разу переступивши через камінь. Коли я вийшов надвір, то побачив, що люди виходять з різних бокових виходів і кидаються на мене. Я ще раз вистрілив і побачив, що ще двоє впали. У камені за дюйм від моєї голови пролунав постріл, я побіг назад у храм, знову перестрибнувши через рухомий камінь.



Чоловіки наближалися до мене всередині, коли я чув, як інші вриваються через дверний отвір. Я вирішив не використати Хьюго. Був хороший шанс, що, як це часто траплялося, він залишиться непоміченим і стане в нагоді пізніше. Прямо зараз він просто видалив би кілька, а інші могли дістати мене. Їхні люди, здавалося, не боялися бути вбитими - вони підходили з усіх боків.



Я попрямував до дальньої стіни, коли пролунали два постріли, що просвистели повз моє вухо і пролунали, як гармати, в печерній внутрішній частині храму. Я пірнув, упав на підлогу і знову прибіг. Троє чоловіків увійшли, щоб відрізати мене, і я врізався в них, відчуваючи, як мої удари б'ють по тілі та кістках. Двоє з них упали. Третій обійняв мою ліву ногу, і я сильно вдарив правою ногою. Я відчув, як моя нога вдарилася йому в обличчя, і руки відпустили. Я змінив курс і спробував дістатися іншої сторони великої кімнати.



Пролунав ще один постріл. Цей постріл подряпав мій лоб, і я відчув гострий біль від нього, коли він обпалив шкіру трохи нижче лінії росту волосся. Я пригнувся, спіткнувся і впав, коли мене пробив ще один постріл. Я перекинувся, щоб уникнути третього пострілу, за яким я був певен. Це сталося, як і величезний японець. Я бачив, як його тіло заповнило простір наді мною. У сучого сина був позитивний талант допомагати мені, коли я був збитий з ніг.



Я перекинувся, щоб піти від нього, але він опустив обидві руки, зчепивши руки разом, як кувалду. Удар із величезною силою потрапив мені між лопаток, і я розтягнувся на підлозі. Його нога пішла за мною, схопивши мене біля скроні, і я відчув, як я стрибаю на два фути убік. Ще більше рук підняли на мене град ударів. Різкий удар чогось металевого, мабуть, стовбура пістолета, потрапив мені по маківці. Я побачив пурпурові спалахи, а потім пітьма зникла.



Це могло бути вічність або лише п'ять хвилин, але я почав повільно вириватися з темряви. Коли я почав приходити до тями, я відчув м'який дотик мокрої ганчірки до мого обличчя, дотик до очей, дотик до чола, потім до щок. «Це біса мило з їхнього боку», - туманно подумав я. Коли я розплющив очі, я побачив, що вони не були ніжними, а просто стирали з мене макіяж. Стара однорука жінка натирала мене мокрою ганчіркою.



Я відчув, як мої руки пов'язані за спиною на зап'ястях. Мої кісточки теж були пов'язані, і мене притулили до стіни. Позаду старої я побачив обличчя та форми, коли я почав зосереджуватися. Око насамперед виділяє найважливіші речі; в даному випадку - величезна форма японця, його плоть у складках на величезних грудях та животі, справді справжня гора людини. Поряд з ним, що виглядав тонше, ніж насправді, стояв сивий чоловік з яскраво-блакитними очима, а поряд з ним Ріта Кенмор, тепер у чорних штанах і жовтій майці. Я глянув на Карлсбада. Принаймні я знав, що він справді тут.



Один із чоловіків, що стояли за Ритою, тримав Вільгельміну в руці. Я відчував, що Х'юго все ще надійно прив'язаний до мого передпліччя. Інші люди в храмі зібралися півколом і дивилися на мене. Більшість із них були азіатами, але не всі, і в усіх було щось дивне. В основному чоловіки, у групі було кілька жінок, і у більшості були старі зморшкуваті обличчя, хоча було трохи молодших, добре складених чоловіків. Але у всіх у них був тривожний вираз очей, вираз внутрішнього болю. Деякі з них були покалічені та деформовані. Стара перестала скидатися на мій макіяж і встала, щоб відступити.



За людьми я побачив коридори, які ведуть від основної частини храму. Біля дальньої стіни ряди свічок горіли біля своєрідного вівтаря - довгої плоскої кам'яної плити, за якою висіла своєрідна скульптура - скульптура із почорнілого металу та шматки кістки.



Голос Карлсбада знову привернув до нього мою увагу.



«Це та людина, яка майже не дозволила тобі втекти з Ритою?» - Він говорив великому японцю. Борець кивнув головою.



«Я вражений вашим відкриттям нашого маленького гнізда», - сказав Карлсбад. "Як вам це вдалося?"



"Чисте життя", - сказав я, і японець почав простягати до мене величезну руку.



Карлсбад зупинив його. «Ні, дайте йому спокій. Він не може завдати нам шкоди. Фактично, ми можемо тримати його тут. Зрештою, він може виявитися корисним».



Гігантський японець випростався, але його очі, маленькі у складках величезної голови, заблищали. Він нічого не сказав, і я подумав, чи був він настільки підлеглим, як здавалося Карлсбаду.



Я спитав Карлсбада. - "Де X - V77?"



«Тут і у повній безпеці, – відповів бактеріолог. Я глянув на Риту і спробував зрозуміти, що ховається за цими блакитними очима. Я подумав, що бачу невпевненість і повернувся до Карлсбада.



"Ви вже вбили чотирьох людей через це", - сказав я і побачив, що Рита швидко глянула на нього. Тепер я знав, що бачив у її очах. Сюрприз, шок. Карлсбад звернувся до мене, але він відповів на її запитальний погляд.



"Маленька ціна, яку потрібно заплатити за те, що має бути досягнуто".



"І що це?" - Запитав я.



"Щоб змусити світових лідерів припинити зловживати наукою", - сказав Карлсбад.



Він вказав на тих, що стояли поруч. «Кожен тут є жертвою аморальності сучасної науки та політики. Кожна людина тут є жертвою того чи іншого наукового прогресу, який своїм використанням справді завдає шкоди людству».



"Наприклад?" Я запитав. «Цей великий йолоп виглядає здоровим».



«Пан Кийісі, як і багато інших, був дитиною в Хіросімі під час бомбардування», – пояснив Карлсбад. «Він безплідний і не може мати дитину. Деякі з моїх людей тут – робітники, які отримали зовнішнє чи внутрішнє каліцтво через постійну дію радіоактивності на підприємствах, на яких вони працювали. Деякі були солдатами, назавжди виведеними з ладу через вплив нервово-паралітичних газів. Інші були інвалідами. рибалки, чиї шлунки в основному зникли через вживання риби, зараженої інсектицидами.



«Тут п'ятнадцять сімей, п'ятнадцять із двохсот загиблих у горах Кавказу, коли російський літак випадково скинув контейнер із бактеріологічними вірусами. Про інцидент нічого не йдеться. В Америці тисячі овець загинули у подібній аварії. , вівці, які легко могли бути людьми.



Слухаючи його, я з жахом усвідомив, що Карлсбад вийшов далеко за межі ролі протестуючої людини науки. Він створював свого роду еліту проклятих, що звучало як політичний та моральний підтекст.



"Я думаю, ми повинні вбити його негайно", - сказав великий японець, показуючи на мене маленькими очима, твердими, як каміння.



"Ні", - різко сказав Карлсбад. «Він, очевидно, найкращий агент. Він може допомогти нам вчасно, за бажанням або з неволі».



Рита все ще була там, але її очі були спрямовані в підлогу. Я знав, що якби я мав шанс вибратися звідси, це залежало б від однієї стрункої дівчини та однієї стрункої туфельки на шпильці. Карлсбад повернувся до племінниці і поклав їй руку на плече.



"Ми йдемо зараз", - сказав він. «Ви будете в безпеці тут, доки ми не повернемося. Ваш номер не в Гранд-готелі, але цього буде достатньо. Минув час, а американський уряд чи будь-хто інший не зробив жодних дій. Ми починаємо найбільш критичну фазу наша місія зараз, моя дорога. Але якось вона того варта».



Він ніжно поцілував дівчину в щоку і обернувся до гіганта поруч із ним. На безпристрасному обличчі величезної людини нічого не було видно, але я мав виразне відчуття, що він стоїть осторонь і приймає власні рішення. Можливо, це було те, як його маленькі очі все сприймали, блискучі та злісні.



"Кого ви залишаєте відповідальним?" - спитав Карлсбад, і гірська людина вказала на постать у мантії, що виступила вперед.



"Тумо", - сказав велетень, і Тумо шанобливо вклонився Карлсбаду, а потім швидко перевів погляд на величезну людину. Щось сталося між двома чоловіками, невисловлене, скороминуще, проте було. Тумо було під тридцять, він був добре складний, з жорсткою лінією рота та очима, які майже не поступалися Карловим Варам по темряві. На грудях, оголених вільною сукнею, він носив срібний медальйон з людською кісткою в центрі. Усі вони носили ці прикраси, одні як браслетів на щиколотках, інші висіли на зап'ястях.



«Тумо і я ретельно обговорили, що саме він має робити, – сказав Сумо Сем. "Якщо з нами щось трапиться, він продовжить".



Карлсбад усміхнувся. - «З нами нічого не станеться». «Поки я маю віруси, вони повинні виявляти крайню обережність у своїх рухах. Ходімо, ходімо».



Карлсбад знову поцілував дівчину, цього разу в лоба, і подався до дверей. Велетень і двоє інших японців, які були з ним, пішли за ним. Я мусив дати йому останню спробу.



"Весь світ насторожений, Карлсбад", - крикнув я йому вслід. «Ви не можете перемогти. Припиніть».



Він зупинився в тіні під аркою і посміхнувся мені у відповідь.



«Ви помиляєтесь, – сказав він. "Я не можу програти".



Я вилаявся про себе, знаючи правду того, що він відповів. В ту хвилину, коли він звільнився від цієї напруги, він зрозумів свою думку. Але він більше не був задоволений тим, що просто підкреслював свою думку. Він збирався використати X – V77, щоб зруйнувати світ довкола себе. Я глянув угору і побачив чоловіка Тумо, який спостерігав за мною. Він різко обернувся і поспішив геть. Інші почали віддалятися і зникати у численних коридорах, що ведуть із центральної частини зруйнованого старого храму.



Рита Кенмор досі стояла там. Вона збиралася щось сказати, коли від звуку двигуна стіни храму загули. То був вертоліт. Я знав цей характерний звук, і я слухав, як вертоліт злетів і нарешті зник. Тільки дівчинка залишилася дивитись на мене.



«Мені дуже шкода, – сказала вона. "Я дійсно шкодую."



"Витягни мене звідси", - тихо сказав я їй. «Зараз поки нікого немає. Швидко!



Китайські блакитні очі стали ще круглішими, відбиваючи її шок від того, що я навіть подумав про таке. Вона не рушила з місця, але я відчув, як вона відступила.



"Я не можу", - сказала вона тихим голосом. "Мені дуже шкода, але я просто не можу".



«Послухайте, а якби я сказав, що думаю, що ваш дядько правий, але я знаю, що він не може перемогти», - запропонував я. "Випусти мене звідси, і я допоможу йому".



"Я б не повірила тобі", - сказала вона серйозно. Ви не думаєте нічого подібного. Але він має рацію, чи знаєте. І те, що він намагається зробити правильно».



Я стиснув зуби. Я не мав часу на філософські абстракції, але я мав до неї дістатися.



"Добре, я визнаю, що не знаю, правий він чи ні. Але я знаю це. Ви не можете чинити неправильно. Коли ви робите це, ви руйнуєте всю легкість, яка є, і це те, що робить ваш дядько. На жаль , він не тільки руйнує концепції, він збирається знищити людей, людей із плоті та крові».



Вона дивилася на мене, закушуючи нижню губу зубами, і я не зводив з неї очей. Я знав, що нарешті дістаюсь до неї. Раптом знову з'явився Тумо і перший підійшов до неї. З ним було двоє чоловіків та дві жінки.



"Візьміть її", - тихо сказав він, і я застогнав. Рита підвела очі, коли чоловіки швидко підійшли до неї, схопивши її за руки. Вона насупилась, не зовсім розуміючи. Але я страшенно добре знав, що відбувається. В ідеалістичному русі Карлсбада було кілька перехресних течій.



"Що ти робиш?" – Рита ахнула, коли вони закрутили їй руки за спину. "Відпусти мене негайно!"



Відповіддю Тумо була гучна ляпас по її обличчю, від якої її гарненька голова повернулася. Я бачив, як у неї на очах виступили сльози. "Я ... я не розумію", - задихалася вона.



«Я поясню швидко, – відповів я. «Тумо, ось і людина вашого великого східного друга, має свої власні уявлення про те, як керувати справами, коли ваш дядько закінчить робити свою справу».



Тумо усміхнувся смертельною злою усмішкою і вдарив мене ногою в груди. Коли я побачив ногу, що наближалася, а він був в одних сандалях, це було просто пекельно боляче. Він обернувся до Ріти і провів руками по її грудях. Вона спробувала ухилитися, але двоє інших чоловіків тримали її нерухомо. Жінка стояла і дивилася.



"Ваш дядько зацікавлений тільки в тому, щоб світ зрозумів", - сказав Тумо. "Ми, постраждалі та жертви неправомірного використання науки у світі, зацікавлені в тому, щоб вона приносила прибуток".



Він обернувся до жінок. «Підготуйте спочатку жертовник, а потім її», - сказав він. Чоловіки вже перестали зв'язувати руки Рити за спиною та її кісточки разом, як і я була пов'язана. Вони кинули її поруч зі мною, і я почув, як вона скрикнула від болю, коли вона вдарилася об стіну. Коли вона нарешті подивилася на мене, Тумо й інші мовчки пішли геть, і її обличчя було залите сльозами.



"Що вони збираються з нами робити?" - спитала вона зі страхом у голосі.



"Вбити нас", - категорично сказав я. Я нічого не сказав про те, щоб зробити це жорстким шляхом. Вона дізнається досить скоро. Фактично, вона дізналася раніше, ніж я припускав, коли дві жінки повернулися. Одна підійшла до вівтаря і почала переставляти свічки, наближаючи їх до кам'яної плити та ставлячи за нею півколом. Інша жінка підійшла до Ріті з маленьким складаним ножем і почала зрізати одяг дівчини, поки вона не оголилася. Її очі зустрілися з моїми, у них розділилися болісне збентеження та страх. Жінка підійшла до вівтаря.



Збентеження змінилося зітханням жаху, коли дві жінки повернулися, підняли її на ноги і потягли до кам'яної плити вівтаря. Раптом мене охопив жах, і я побачив, що було споруджено над вівтарною плитою. Гарне молоде тіло Рити було прив'язане до вівтаря, її щиколотки розв'язані, її ноги розсунуті, а потім закріплені ременями на щиколотках. Її руки були пов'язані з обох боків. На кам'яній плиті свічки були розташовані так, що гарячий віск стікав на довгі металеві смужки підвішені на збалансованих проводах. Обидві жінки бачили, як я лякався, коли вони закінчили з Ритою.



"Вірно", - сказала одна, повернувшись до мене. "Свічки зроблені з особливого воску, який довго-довго залишається гарячим. Оскільки віск заповнює металеві смуги



вони нахилиться і обрушаться на неї. До ранку вона буде вкрита воском із голови до ніг”.



Я знав, що вона казала правду. Мережа металевих вирв і стрічок над кам'яною плитою нагадувала диявольський агрегат.



«Помалу вона помре, - сказала жінка. «Вона буде нашою жертвою духу болю. Інші можуть молитися символам любові, миру і добра, але ми, які отримали невиліковні травми, молимося до нашого керівного духу болю. Це біль, який спрямовував наше життя, фізичний біль, емоційний біль”.



Інша жінка була зайнята запаленням ретельно розставлених свічок, які були частиною шаленої витівки. Я бачив, як Тумо увійшов на чолі процесії, повільно йшов, бурмочучи піснеспіви. Дві жінки приєдналися до групи, коли всі вони схилили коліна перед кам'яною плитою. Поки жінки продовжували співати, чоловіки на чолі з Тумо стали з обох боків каменю і потерли руками оголене тіло дівчини. Рита скрикнула від страху, а не болю. Біль незабаром почнеться. Зрештою вони відійшли від дівчини і приєдналися до жінок у наступних співах. Свічки продовжували горіти рівно, і я міг бачити, як металеві смуги починають наповнюватися гарячим воском.



Я давно перевірив мотузки на зап'ястя і виявив, що вони дуже міцні, щоб розірвати. Хьюго все ще був прив'язаний до мого передпліччя, але зараз від нього не було жодної допомоги. Якщо я не знайду спосіб звільнитись, Рита Кенмор помре, і я буду наступною. Помалу віск бризкав на неї з пекучим, обпалюючим болем, зрештою покривав прекрасні губи й обличчя, поки ядуха не закінчилася.



Несподівано співи припинилися, вся трупа піднялася і мовчки вийшла з головної зали. Очі Рити сповнилися сльозами, коли вона повернула голову і подивилася на мене.



Я був зайнятий пошуком способу вибратися звідти. Мій погляд ковзнув по голій фігурі дівчини, не звертаючи уваги на її крайню красу. Я дивився на її руки. Вони могли вільно відкриватися та закриватися, хоча її зап'ястя були прив'язані до каменю. Вона могла щось утримувати в них, як Хьюго! Я не знала, як довго ми будемо одні, тому зараз чи ніколи.



Я почав просуватися по підлозі, як черв'як, зі зв'язаними разом кісточками. Я був тільки на півдорозі, коли зрозумів, що мій одяг промок від поту, але я продовжував рухатися, іноді повертаючись на спину і підштовхуючись вперед, а потім вислизаючи на бік.



Коли я досяг краю кам'яної плити, мені довелося на мить зупинитися, щоб перепочити. Мої груди здіймалися, в роті було сухо, м'язи напружувалися і вимагали розслаблення. Присівши якомога прямо, я притулився чолом до краю кам'яної плити і балансував, коли мені вдалося підвестися. Це було дуже ненадійно, кісточки були тісно пов'язані. Але, зрештою, я підвівся, все ще міцно сковуючи руки за спиною, наполовину спираючись на оголене тіло Рити, щоб утримувати рівновагу, щоб залишатися у вертикальному положенні. Моя голова впала на її праві груди. За будь-яких інших обставин я б безмірно насолоджувався цим.



Мої губи потерлися об маленький рожевий кінчик.



Потягнувшись уздовж краю плити, я зупинився там, де її рука лежала на камені. Все ще нахилившись уперед, моя голова тепер лежала на її стегнах, я глянув на виступаючий живіт і темний горбок прямо перед моїми очима.



«Слухай мене уважно, – сказав я. «Я збираюся розвернутися, і маю в руці стилет. Я вкладу його в твою руку. Тримай його міцно, вкажи нагору, і я розірву ці мотузки на зап'ястя. ? "



"Так", - почув я її голос напруженим, хрипким. Я обережно повернувся, намагаючись залишатися у вертикальному положенні та утримувати рівновагу. Притиснувши передпліччя до краю плити, я відпустив Хьюго і відчув, як стилет випав з піхов у мою руку. Обережно маневруючи, я відчув відкриту руку Рити і вклав у неї стилет. Я тримався, поки не відчув, як її рука зімкнулась на ручці леза.



"Хороша дівчинка", - сказав я. «Тепер тримай це міцніше». Повільно, намагаючись не вирвати Х'юго з її хватки, я притискав мотузки на зап'ястях до леза, переміщаючи їх вгору і вниз, іноді опускаючи їх на вістря. Я тільки почав, коли це сталося, одразу. Я скоріше знав, ніж бачив, що сталося. Насамперед Рита скрикнула від чистого болю. Її рука мимоволі розтулилася, і я відчув, як з неї впав стилет, і почув, як він упав на підлогу.



Я втратив рівновагу і впав уперед, зігнувшись, щоб уникнути розбитого обличчя. При цьому я побачив, що перша вирва розплавленого гарячого воску відпустила, і речовина лежала на животі дівчини, все ще виділяючи маленькі цівки пари.



Крик болю Рити тепер перетворився на задушливі ридання. Коли я лежав на підлозі поряд з кам'яною плитою і дивився вгору, я побачив, як другий короткий шматок металу досяг своєї межі, нахилився і послав ще один струмінь рідкого воску на дівчину. Цей приземлився поруч із першим, трохи вищим, на краю її ребер, і вона знову закричала.



.



Я подумав про те, щоб підняти Х'юго зубами, коли стилет лежав у межах досяжності, підтягнутися і знову вкласти його в її руки. Але я знав, що це марно. Я буду болісно повільним, і незабаром її крики змусять інших насолодитися її стражданнями на рингу. А потім, навіть якщо я знову візьму лезо в її руку, ще один потік воску принесе ті самі результати. У мене не вистачало часу, і це привело мене до гніву.



Цього разу я прокотився довжиною кам'яної плити до того місця, де горіла товста свічка у високому тримачі в дальньому кінці вівтаря. Піднявшись на коліна, я кинувся вперед, сильно вдарившись об високий кований тримач. Він упав, свічка все ще була на місці, і лежала на кам'яній підлозі. Не звертаючи уваги на забій у колінах і ниючі м'язи, я повільно рушив до свічки на підлозі. Стиснувши зуби від пекучого болю, я засунув зап'ястя у вогонь, утримуючи їх так довго, як міг витримувати біль, а потім відсторонився. Але лише на мить. Зробивши ще один глибокий вдих, я знову занурив мотузки в полум'я свічки. Шкіра на моїх зап'ястях покрилася шкірними покривами і вкрилася пухирями, а в животі нудило від болю. Потім я відчув, що мотузки досить пропалюють. Я відкотився і потяг, і мої руки звільнилися. Я дав собі десять секунд, щоб полежати, а потім сів, потягнувся до Хьюго і перерізав мотузки, що зв'язують мої щиколотки.



Я встав, почав витягати панель пряжки ременя, коли побачив, що інша металева вирва почала перекидатися. Я перерізав кісточку та наручні ремені Рити і відірвав дівчину від кам'яної плити якраз у той момент, коли на неї пролився ще один потік гарячого воску. Вона була в моїх руках, притискалася до мене, тремтіла, її тіло було мокрим від поту. Я відштовхнув її і витяг невеликий передавальний блок на задній частині пряжки ременя.



"Операція DS", - крикнув я. "Операція DS". Я дав позивні ще тричі, а тоді попросив вистрілити. Я дав їм опис та становище острова і сказав їм зруйнувати храм на ньому. Острів сказав, що четверо із SOI Мисливці за підводними човнами будуть готові. Кожна з них несла по чотири 50-мм гармати в здвоєних установках і чотири п'ятиствольні гранатомети. Всі разом вони могли дати більш ніж достатньо вогневої могутності. Якби силовий агрегат зробив свою справу, вони б почули мій поклик.



Я закінчила, коли з'явився Тумо з трьома іншими чоловіками. Побачивши поряд оголену фігуру Рити, він зрозумів, що щось пішло не так. Він заліз у халат і витяг пістолет. Звук пострілу сказав мені, що це Вільгельмін. Я відштовхнув Риту вбік і вдарився об підлогу, коли Тумо зробив ще один постріл. Він утік до мене, і я відкотився за кам'яну плиту вівтаря, коли в храмі пролунав гуркіт стародавнього гонгу.



Тумо, до якого приєднався ще один чоловік, наближався до кам'яної плити. Присівши з іншого боку, я почув їхні обережні кроки. Свічка, яку я використовував для спалювання мотузок на зап'ясті, все ще горіла у своєму високому тримачі всього за кілька дюймів від мене. Я простяг руку і повільно, без шуму потяг її до себе. Я чув, як інші тікають. Як я і очікував, Тумо чекав, звисаючи на одному боці кам'яної плити, тоді як інші люди рухалися навколо кінця.



Утримуючи нижню частину високого тримача, я сунув свічку, що горіла, в очі одному з нападників, коли він огинав кінець вівтарного каменю. Він закричав і впав на спину. Тумо тепер дерся по каменю вівтаря, щоб чітко вистрілити в мене. Я підняв довгий залізний тримач і шпурнув його в акуратно врівноважені свічки та вирви над каменем. Я відкотився убік, коли почув Тумо крик. Гарячий віск пролився на нього з півдюжини металевих смуг. Він був на вівтарі, схопившись від болю в потилиці, коли я дозволив Хьюго злетіти. Він увійшов у його праву скроню, прямо над оком, з повною силою, проникаючи до самого ручки. Я бачив, як чоловік здригнувся і впав уперед, обм'якнувши на вівтарному камені, нечутливий до гарячого воску, який все ще бризкав на нього.



Я перетнув кілька сходинок одним швидким стрибком, витяг Х'юго, витер лезо об сорочку Тумо і підняв Вільгельміну. Почувши крик Рити, я розвернувся і зробив два постріли. Двоє чоловіків, які тримали її, були відкинуті назад потужними 9-міліметровими кулями зблизька. Рита підбігла до мене, і я зустрів її на півдорозі, стріляючи по решті, коли вони вдерлися в область з навколишніх коридорів.



Я стріляв у все, що траплялося мені в полі зору, і стріляв короткими чергами, розкидаючи їх, мов листя на вітрі. Я рухався назад, тягнучи за собою Риту, коли пролунав перший постріл з патрульних катерів і древній храм затремтів. Швидко були нові постріли, деякі потрапили в дерева, інші потрапили прямо. Я знав, що російські артилеристи націлюються на свою мету. Деякі чоловіки та жінки намагалися



тікати, інші збиралися разом, щоб збитися в купу, чекаючи на смерть. Відбулася повна черга пострілів, і стіни старого храму немов рухнули, як дитячий картонний будиночок.



Я переліз через уламки і попрямував до денного світла, тягнучи за собою Риту, зупиняючись тільки для того, щоб зняти мантію з нерухомого тіла та передати їй.



Вона обернула її довкола себе. Ми впали на землю, перевалившись через купу уламків, і над нашими головами просвистели два снаряди. Тягнувши її за собою, я встав і побіг до дерев, знову впавши, коли ще одна пара снарядів, просвистівши, приземлилася серед залишків храму. Тепер вони справді помітили свою мету, і майже кожен снаряд влучив у ціль. Ми з Ритою спіткнулися з тонкої смуги дерев на пляж, а я лежав там, витягаючи комплект для посилки з пряжки ременя.



"Операція DS", - покликав я, сподіваючись, що постріли не вбили маленький блок живлення. Операція DS. Не стріляйте. Заберіть на пляжі. Повторіть. Заберіть на пляжі. Обов'язково».



Ми розпласталися на пляжі, коли над нашими головами кружляли три снаряди. Маленький острівець трясся від люті огорожі, яку закладали чотири патрульні крейсери, і я знав, що вони теж використовували свої ракетні установки. Потім стрілянина раптово припинилася, і я з полегшенням зітхнув. Блок живлення все ще працював. Я підняв голову і побачив над водою білий спалах бризок з носа судна, що швидко рухається, що йде прямо до нас. Потім з'явилися низькі будівлі патрульних кораблів, що наближалися настільки близько, наскільки вона наважувалася.



"Ходімо, - сказав я, тягнучи за собою Риту в прибій, - нам треба встигнути на автобус".



Патрульний катер сповільнив хід, повернув і заглушив двигуни не більше ніж за кількасот ярдів від берега. Ми з Ритою вже пливли, Рита переживала важкі часи у своїй об'ємній мантії, яка вбирала воду і лежала на ній мертвим тягарем. Я допомагав їй, доки сильні руки не потягли нас на патрульний крейсер. Мій розум уже забув про те, що сталося, і продовжував думати про Карлові Вари.



«Веди дівчину під палубу, будь ласка», - сказав я капітану крейсера, високому квадратному російському з коротким світлим волоссям. "Гарячий чай теж допоможе".



"Так", - кивнув він.



"І відведи мене до свого радіо", - сказав я. Він ще раз кивнув головою, і я пішов за ним під палубу. Поки вони мали пару комбінезону і стару сорочка для Рити, я був на зв'язку по радіо, встановивши релейний контакт спочатку з великим російським підводним човном класу W, а потім зі спеціальною частотою, встановленою для цієї операції. Я повідомив погану новину про те, що Карлсбад відлетів із храму і просуває свої плани в іншому місці.



Я почув голос Острову, після чого радіозв'язок тимчасово перервався. Коли він повернувся, комендант радянської розвідки давав мені інструкції, які були швидко прояснені та узгоджені ним самим, Яструбом, Чунг Лі та полковником Нуташі. Нас збиралися підібрати на великому радянському літаку та доставити до одного з американських авіаносців біля берегів Японії. Тим часом я мав підготувати повний звіт, який мав бути переданий через потужний передавач. Грубе гарчання Острова було більш явним, ніж зазвичай, а його останнє напуття викликало в мене неспокій.



«Я чекав чогось кращого, Картер. Ця людина була у твоїх руках».



"Хочете помінятись місцями?" - Запитав я, і він відключився. Я відвернувся від передавача і підійшов до Ріті, одягненої у вільну сіру матроську сорочку та комбінезон. Її руки знайшли мої, коли я сів поруч із нею, у тісноті всередині патрульного крейсера.



«Я ніколи не зможу тобі віддячити», - тихо сказала вона.



"Я дозволю тобі спробувати", - сказав я. «Насправді ви можете почати прямо зараз. Подумайте. Постарайтеся згадати все, що ви, можливо, чули, що ваш дядько чи його великий японський приятель говорили, куди вони збиралися. Вони поїхали на гелікоптері, а це означає, що де б він не був, це не було не надто далеко”.



Поки вона думала, я спостерігав, як на її гладкому чолі утворилася невелика борозна. «Дядько прийшов у храм лише для того, щоб привести мене туди», - сказала вона. «Штаму вірусу ніколи там не було. Він сказав, що якщо щось вийде з-під контролю, храм стане найбезпечнішим місцем, ізольованим від води та з контрольованим населенням».



"Отже, вони сховали штам в іншому місці", - сказав я. "Подумай, дай мені все, що ти згадаєш".



"В основному вони говорили так тихо, що я їх не чула, поки ми летіли на Курили", - відповіла Ріта. «Але я чула достатньо, щоб зрозуміти, що заключна фаза плану міститиме пілота реактивного літака, який мав зустріти їх, людину, дружина якої загинула внаслідок радіоактивного вибуху».



Я подумки перебрав її слова. Я знав, що вони означали б набагато більше, якби ми могли вмістити їх лише з частинами, що бракували. Пілот реактивного літака міг означати, що їм потрібен високошвидкісний літак із великою дальністю польоту. І це навіть трохи звузило коло питань. Пілот реактивного літака із дружиною загиблої внаслідок радіоактивного вибуху. Мені вже не терпілося вибратися звідси на човні. Я мав потрапити на радіо з Хоуком. Слова Рити повернули мене.



"І було ще щось, - сказала вона.



- Я чула, як Кійїші використав фразу "кінчик трьох". Він сказав, що пілот знав, що зустріне їх на вістрі трійки”.



Рита відкинулася назад і безпорадно поворухнула руками. Це все, що я пам'ятаю, Нік. Більше нічого не було.



Наконечник із трьох. Я дозволив цій фразі крутитися в моїй голові, але вона ні чорта не спрацювала, а потім я почув звук наближення важких двигунів човна.



"Підемо нагору", - сказав я. "Кожна секунда на рахунку". "Тиждень", - сказав Хоук. Залишилось лише кілька днів. Я дивився, як великий літак-таксі зупинився, а патрульний катер підійшов до відкритого дверного отвору. Ми пересіли на гігантський літак і за кілька годин опинилися на борту авіаносця Сполучених Штатів у туманних прибережних водах північної Японії. Корабельні медсестри взяли Риту за руки, і їй відвели одну з кают, відведену високопоставленим гостям. Я потрапив на радіо з Хоуком і, як завжди, він послухав першим. Він нічого не сказав, доки я не завершив повний звіт, а потім він втрутився з його втомленим голосом.



«Це іронічно, Карлсбад, називаючи нас маріонетками. Він навіть не є господарем свого плану. Може, ми всі злимося, Нік, кожен із нас».



Він записав кілька речей, про які повідомила Рита. Я чув, як він надав своєму голосу різкості, але це вимагало зусиль. «Я примушу всіх одразу зайнятися цим. Тобі доведеться просто стояти осторонь. Це може зайняти час, годинник, якщо ми взагалі щось придумаємо. Де зараз дівчина?



"Відпочиває в каюті", - відповів я.



«Нехай хтось буде з нею постійно», - сказав він. «Може, вона розмовляє уві сні. Може, в її підсвідомості є щось, що вийде назовні, коли вона спить».



"Роджер", - сказав я, і Хоук відключився. Я виявив, що посміхаюся. Зрештою, довіряти це не було кому. Я підійшов до капітана і сказав йому, що нас з Ритою Кенмор слід турбувати, тільки якщо зателефонує Хок по рації. - Ми маємо життєво важливі плани поїхати, - сказав я. Думаю, капітан мені навіть повірив. Хлопчики в каюті екіпажу цього не зробили, що свідчить про недоліки надто великої освіти.



Я поспішив у каюту, постукав, і Рита відчинила двері. Її усмішка, перша справжня, яку я коли-небудь бачив від неї, висвітлила кімнату.



"О, Нік, будь ласка, увійди", - сказала вона. На ній був темно-червоний светр та кремова спідниця. Вона побачила, як мій погляд ковзнув по м'якій округлості її грудей. "Дякую медперсоналу на борту", - сказала вона, показуючи на свій одяг.



Я посміхнувся їй. - "Ви кажете уві сні?" «Тому що я маю це з'ясувати».



«Я не знаю, я знаю, що в тебе мало шансів дізнатися про це. Я втомилася, але дуже схвильована, щоб спати».



"Можливо, я зможу розслабити тебе", - сказав я. Її очі були темні та серйозні.



Я підійшов до неї, мої губи притулилися до її губ, відкривши її рота, і я знайшов її язик своїм. Вона тремтіла і чіплялася за мене, вітаючи мене з нетерпінням, що пронизує кожен рух її тіла. Я просунула руку під светр і виявила, що медсестри не дали їй бюстгальтера. Моя рука стиснулася навколо м'якої твердості, і вона ойкнула. Я схопив светр і натяг їй на голову. Вона притиснулася до мене, чіпляючись, і я притис її спиною до ліжка. Її груди вказували на мене, і я поцілував їх, спочатку ніжно, а потім ніжно покусуючи кожен кінчик. Її голова відкинулася назад, і вона знову і знову задихалася, хапаючись руками за спину. Поступово соски почали підніматися та твердніти. Я ніжно потяг їх губами, і Рита мало не закричала. Я був вдячний за звуконепроникні стіни кораблів флоту.



"О-о-ооо!" вона скрикнула і вигнула спину, засунувши свої груди мені в рот глибше. Коли я їх відпустив, вона впала на ліжко. Мої губи ковзали її тілом, і вона пристрасно стогнала, коли я наближався до всіх місць.



Її прекрасні ноги призовно розсувалися. Я поринув у неї, в її вологість, відчуваючи довгоочікуване тепло, яке вона стискає навколо мене, і тепер її тіло рухалося зі своєю волею, не рахуючи стогнущих протестів її губ. Я знав, що вона протестує лише проти екстазу, який на даний момент був їй недоступний. Але вона намагалася добитися цього кожним поштовхом м'яза, теплою вологістю, що виходить від неї, бажанням, що тряс її чудове тіло.



А потім, коли вона досягла вершини пристрасті, вона витягла ноги прямо, а голова піднялася і закинулася. Її руки були на моїх грудях, відштовхуючи мене від себе, тоді як її ноги міцніше стискалися навколо мене, а потім вона чіплялася за мене, рухаючись судомно, створення чистої пристрасті. Нарешті вона впала, втративши все, крім поверхневого різкого дихання. Я лежав поряд з нею, моя голова притулилася до її грудей, губи торкалися її сосків.



Через деякий час я відчув, як її руки гладили мене по голові. Вона притулилася до мене, її м'які груди солодкими подушками притулилися до моїх грудей. "Знаєш, я сама дивуюся", - сказала вона. «Я ніколи не подумала б, що зможу, ну, діяти в тій напруженій атмосфері, в якій ми знаходимося. Думаю, це має бути ти».



Вона стала на лікоть і накреслила уявні маленькі лінії на моїх грудях.



"Ви сексуально стимулюєтеся стресом?" — спитала вона.



Я посміхнувся їй. - "Дослідження чи особиста цікавість?"



Вона тихенько посміхнулася. - Думаю, і того, й іншого потроху.



"Чесно кажучи, це не має жодного значення", - чесно сказав я їй. "Стресс, ніякого стресу, я підтримую вогонь".



Через кілька хвилин вона міцно спала у мене на грудях, її дихання було м'яким та рівним.



Я відкинув голову і задрімав. Я ввійшов трохи більше півтори години, коли почув ввічливий, але твердий стукіт у двері. Вийшовши з-під Рити, яка тільки пробурмотіла сонний протест, я одягнувся і відчинив двері.



"Штаб AX викликає вас, сер", - сказав матрос, віддаючи честь. Я тихенько зачинив за собою двері і пішов за ним у радіорубку. Голос Хоука пролунав на мене, коли я вдягав навушники.



"Дівчина щось сказала?" він запитав.



"Нічого, що вас цікавить, сер", - відповів я.



"Це цифри", - відповіла стара лисиця. Але ми зібрали для вас кілька речей, які можуть допомогти. Чунг Лі вважає, що пілот реактивного літака може бути одним із їхніх людей. Йому довелося зробити кілька зізнань, які, мабуть, завдавали біль, але вони підтвердили минулі звіти з наших власних джерел. По-перше, у китайців стався сильний вибух під час випробувань їхнього боєголовка. Було вбито жінку. Її чоловік був пілотом реактивного літака на ім'я Чан Хва. Чанг Лі також довелося визнати, що один із їхніх особливих реактивних літаків дальньої дії був відсутній протягом тижня разом із пілотом Чан Хва”.



«Добре, китайський пілот із вкраденим літаком та власними невдоволеннями допоможе Карлсбаду здійснити його план», - сказав я. "Це не говорить нам, де його шукати".



"Я теж можу це отримати", - сказав Хоук. «Це твердження про «підказку із трьох», Нік, я дав нашим криптоаналітикам. Це не код і не справжня криптографія, але у них так багато спеціалізованого навчання розгадуванню загадок, що я вирішив, що вони будуть найкращими та найшвидшими. Вони вигадали можливу відповідь: неподалік Курил є місце, де зустрічаються Радянська Росія, Китай і Корея. До нього можна дістатися вертольотом. Всі три країни стикаються тільки на краю району в Чанкуфен. "



«Я одразу дістануся туди», - сказав я. "Якщо ми ще не запізнилися".



«Роби все можливе, Нік, – сказав Хоук. «Чон Лі їде із двома спеціально підібраними людьми. І Острів. Чун Лі дуже стурбований. Думаю, саме тому він так намагався співпрацювати. Він боїться, що Карлсбад збирається нацькувати X – V77 на голову Мао та Верховного. Порада. Він хоче, щоб Мао виїхав із Всесвітньої конференції лідерів Організації Об'єднаних Націй раніше за намічений термін. Чесно кажучи, я боюся, що це також може бути план Карлових Вар, і ви знаєте, до чого це призведе».



"Я можу отримати тут Vigilante A-5A", - сказав я. "Це буде для мене найшвидший спосіб зробити це".



"Я засвідчую вам допуск", - сказав Хоук. «Візьми дівчину. Можливо, чорт забирай, послухай її, якщо ти дістанешся до нього».



"Підійде", - сказав я. "Кінець зв'язку."



Командир авіаносця вступив у володіння рацією, коли я помчав назад у каюту. Я розбудив Риту, і її руки обвилися навколо моєї шиї. Її напіввідкриті очі говорили лише одне.



«Не зараз, люба, – сказав я. "Занадто багато справ".



Вона сіла, простирадло впало з її грудей. Вона миттєво поринула у свій одяг. «Краще молися вчасно, – сказав я. "Це може бути наш останній шанс".



П'ятий розділ.



Ми з Ритою втиснулися в одне з двох крісел «Віджіланте», наш пілот – на інше. Вони знайшли пару джинсів і куртку на блискавці, які б підійшли Ріті. Це було б затишно, якби більшість наших пакетів з парашутом не завдавала незручностей. Два турбореактивні двигуни J79 розігнали літак до швидкості близько 1400 миль на годину не більше ніж за довгу хвилину. Приблизно через годину ми летіли над Сосурою на корейському узбережжі, а потім на краю суші, де зійшлися три країни, ми побачили село Чанкуфен на кордоні з Маньчжурією. Відразу за нею проходила кордон із Росією та село Підгірна. Ми облетіли Чанкуфен, а потім пролетіли над фермерськими будинками з солом'яними дахами та глиняними будинками та горбистій місцевістю, засіяною чагарником та низькорослими деревами. Я не бачив жодних ознак поля, достатньо великого, щоб посадити реактивний літак.



Поки ми летіли вузьким загостреним пальцем суші, де три країни стикалися на кінчику, рухаючись на територію Маньчжурії, пілот низько пірнав над полями та будинками. Я побачив його руку, спрямовану вниз, і він зробив крен. Внизу біля будинку з глиняними стінами махнула постать, і я впізнав повну фігуру Чун Лі. Червоний китайський шпигунський шеф тримав у руці гвинтівку та махав нею. Він прийшов сюди першим, як і підозрював Хоук. Коли пілот підняв Vigilante A5-A на круте піднесення, я задумався, що знайшов Чунг Лі.



Коли ми набрали достатню висоту, пілот натиснув кнопку катапультування, і я відчув, як мене відкидає і злітає вгору, мчачи небом і раптово зупиняючись, коли парашут здригнувся. Я мигцем побачив купол Рити, кругла форма на тлі неба, що піднімалася за мною як гриб, а потім я сповз униз, я потягнув за стропи.



Я вдарився об землю за кількасот ярдів від ферми, відчепив свій парашут і побіг туди, де була Рита. Я якраз відчепив її парашут, коли почув рев наближення МІГ-19, трьох з них, з півночі. Вони розвернулися, кренилися і злетіли, набираючи висоту. Це буде Острів, який приїжджає з Якутська.



З Ритою поруч зі мною я подався до будинку. Чун Лі повернувся всередину, і коли я увійшов, мої очі обвели кімнату поглядом, пройшов повз двох китайців в уніформі на підлозі до вузького ліжка, де лежав Карлсбад з глибокою, залитою червоними плямами діркою на його скроні. Я почув, як ахнула Рита поряд зі мною, вона протиснулася повз і побігла до ліжка. Сама кімната, прості глиняні стіни з дерев'яним дахом, відгалужувалась на дві інші кімнати, які я міг тільки миттю побачити. Я кивнув у бік Карлсбада.



Я запитав. - "Він помер?"



Чунг Лі повільно похитав головою. «У всякому разі, поки що ні. Але куля пройшла через його скроню. Він у комі. Як бачите, відбулася битва. Ми знайшли будинок і зазнали нападу».



Він вказав на двох мертвих солдатів на підлозі, один із польовим передавачем поруч із ним. «Двоє моїх чоловіків було вбито», - сказав він. «Я чинив опір із сусідньої кімнати. Коли куля потрапила до Карлсбада, решта втекла».



«Інші? Ви маєте на увазі величезного японця та пілота реактивного літака?» - Запитав я.



Чунг Лі кивнув головою. "І ще двоє чоловіків", - сказав він. «На лендровері. Літак, мабуть, був захований за кілька миль від берега на одному з великих лугів. Але наші безпосередні проблеми, принаймні, вирішені».



Я побачив щось у очах Чон Лі, чого не міг прочитати. Але в цьому був тріумф, почуття Чеширського кота. Мені це не сподобалося, але я висловив задоволення тим, що першим опинився у Карлових Варах.



"Як ти хочеш сказати, наші безпосередні проблеми скінчилися?" - Поволі спитав я. Глава китайської розвідки вказав на інертну форму бактеріолога. "Він закінчив", - сказав він. «Я бачив, як люди з такою раною жили місяцями, паралізованими і котрими в комі, як він зараз. Хоч би яким був його план, він закінчився. Все, що нам потрібно зараз, – це змусити взвод зробити дюйм за дюймом пошук області для виявлення X – V77».



Я спостерігав, як Чун Лі притулився спиною до грубої глиняної стіни, дуже невимушено, з м'яким задоволенням на обличчі. Я почував себе не так, і я повернувся, коли Острів і троє чоловіків увірвалися у відчинені двері. Погляд російського вождя з першого погляду оцінив ситуацію та зосередив свою крижану твердість на Чун Лі. Китаєць знову розповів йому про те, що сталося, і коли він закінчив, я побачив, що напружене обличчя Острова трохи втратило похмурість.



«Я згоден із генералом», - сказав він. «Люди Карлсбада можуть тікати, але їх буде знайдено. Тим часом найбільша небезпека минула. Карлсбад не в змозі виконати те, що він запланував, або навіть направити інших на його виконання».



"Я не можу назвати це, поки X - V77 не буде знайдений і не виявиться у нас в руках", - сказав я. Що, якщо цей великий японець знає, де він, і спробує за ним повернутися?



«Без їхніх мізків без свого лідера вони нічого не зроблять. Хіба що ховаються в жаху». Чунг Лі посміхнувся до мене.



«Я знову згоден», - хрипко сказав Острів. «Шакали біжать. Так завжди буває. Я не відповів, але я думав про тих людей у старому храмі на Курилах. Всі вони були по-своєму відданими фанатиками, і помічники Карлсбада, що зникли, були частиною цього. Чунг Лі знову посміхнувся мені поблажливою, поблажливою усмішкою.



«Ваша занепокоєння зрозуміла, оскільки вся проблема виникла через накопичення вашим урядом нелюдських методів ведення війни», - сказав він. "Але ретельний огляд місцевості обов'язково виявить вірус".



Я відчув, як Рита перемістився на мій бік, і перевів погляд із китайського шпигунського шефа на російського і назад. Позиція Чун Лі була досить логічною. Коли Карлсбад був у полоні, майже мертвим, а решта бігла, здавалося, що основна небезпека минула. Карлсбад були явно не в змозі проводити щось далі. То чому я був так страшенно стурбований? Грубий, недружній голос Острова дав слова ще на задвірках усіх наших умів.



"Мені більше не потрібно залишатися", - сказав він. «Ми з моїми людьми перейдемо кордон у Краскіне. Можна з упевненістю сказати, що цей період співпраці добіг кінця. Ми більше не зустрінемося за таких обставин, панове».



Я знав, що він страшенно правий у цьому, але все ще думав про зниклий штам бактерій. Я ніколи не любив незавершене. Вільні кінці викликали проблеми.



"Я хочу доставити доктора Карлсбада в Америку, щоб наші лікарі працювали над ним", - сказав я. «Він все ще живий. Можливо, його вдасться привести достатньо, щоби розповісти нам, де захований X – V77».



"Це безглуздо", - сказав Чанг Лі крізь маску своєї м'якої посмішки. "Мої люди знайдуть його, якщо у вас буде час для ретельного пошуку, запевняю вас".



Я дивився на Острови і чекав, що він запропонує допомогти мені перекинути Карлові Вари на невелику відстань до Краскіного через кордон. Він просто знизав плечима, енергійно відсалютував і обернувся на підборах. "Все закінчено", - кинув він. "Я маю важливі справи.



"Він вийшов зі своїми трьома помічниками. Я простежив за його широкою спиною очима, але він продовжував йти, поки не зник з поля зору. Співпраця руйнувалася так швидко, що я міг чути, як падають шматки.



Я повернувся до Чун Лі, чиї маленькі очі пильно дивилися на мене. Показавши на радіопередавач поруч із одним із його вбитих солдатів, я сказав: «Я хотів би зв'язатися зі своїм народом». Чун Лі ненадовго вагався, а потім знову посміхнувся.



"Звісно. Я сам хочу поговорити з твоїм Яструбом». Він розстебнув ремені передавача з плеча мерця і передав мені набір. Я зателефонував перевізнику, використовуючи узгоджене ім'я коду. Коли я почув їхню відповідь, я попросив підключити ретранслятор до Хоука у Вашингтоні і розповів моєму босу, що сталося. Коли Чун Лі зробив жест, я передав йому передавач. Він переконливо виклав свої думки, і це майже переконало мене, коли його слухав. Майже. Але всередині мене все ще гризло. Чунг Лі повернув мені набір, і я почув слабкий голос Хоука.



"Я поділюся цим з іншими, хто був на зборах", - сказав він. «Але я боюся, що вони також зрозуміють це так, як це робить Чун Лі. І, щиро кажучи, Нік, я не бачу, де його аналіз помилковий. Без мозку, без Карлсбада, інші просто продовжать тікати».



Я не міг сказати, про що думав, коли вождь червоних китайців стояв на відстані витягнутої руки від мене, але, як я давно дізнався, навіть мовчання розмовляло з Хоуком.



"Я знаю, що тебе турбує", - почув я його голос. «Ви не довіряєте сучому синові, висловлюючись у вашій неповторній манері».



"Думаю, це все", - визнав я.



"Я довіряю йому не більше, ніж ти", - сказав Хоук. «Але поглянь на це з іншого боку. Якщо, як ти думаєш, друзі Карлсбада поїхали з X - V77, Чунг Лі буде страшенно турбуватися про те, щоб повернути його. Це означало б так само великий проблеми для нього, як це спочатку означало. Єдина причина, через яку він взагалі співпрацював, полягала в тому, що він боявся, що Карлсбад можуть вдарити в його боса. Я не бачу, щоб Чунг Лі недбало ставився до цього, якщо він не був упевнений, що небезпека минула».



"Я все ще хочу повернути Карлсбада", - сказав я. «Я почував би себе набагато краще, якби його можна було змусити говорити».



«У будь-що-будь, поверніть його», - погодився Хоук. "Давай дозволимо медикам натиснути на нього".



Я глянув на Чон Лі, коли відкладав набір. «Я маю взяти з собою доктора Карлсбада». Його нерухома посмішка залишилася на місці. Тільки блиск його очей прояснився. Я запитав. "Можу я припустити вашу участь у цьому?" Я знав, що за будь-яких інших обставин він сказав би мені піти до біса. Або, ймовірніше, він убив би мене. Але конференція світового лідерства все ще чекала свого часу з його босом. У цей час він не хотів ризикувати, зробивши неправильний крок.



"Звісно." Він усміхнувся, взявши передавач. «Найближчий аеропорт, здатний прийняти великий літак, – це Єнкі. Я подбаю про те, щоб там на вас чекав літак, який доставить вас до Японії. Я погоджую домовленості з майором Нуташі».



Він різко і різко заговорив до апарату, і маска на кілька секунд спала. Я помітив сувору, енергійну людину, яка, як я знав, була прихована під м'якою зовнішністю. Нарешті він повернувся до мене.



"За мною їде машина", - сказав він, знову застигла посмішка. «Медична вантажівка також приїде за вами та Карлсбадом. Все, що вам потрібно зробити, це зачекати тут. Звісно, я вважаю все це зовсім непотрібним. Ця людина ніколи не одужає, і її плани зруйновані. Навіщо все це надмірне занепокоєння за його життя? Це безглуздо”.



«Надмірна турбота про людське життя - відмінна риса нашої культури, якою б занепадною вона не була», - сказав я. Посмішка Чон Лі залишилася, але знадобилося більше зусиль. Рита знайшла стілець і підтягла його до ліжка. Чун Лі не зробив спроби допомогти мені, коли я витягнув двох мертвих китайських солдатів із дому. Незабаром дорогою проїхав китайський штабний автомобіль. Чотири регулярні китайські солдати з гвинтівками вийшли, і Чун Лі пішов їм назустріч.



"Ваш літак чекатиме в аеропорту Енкі, Картер", - сказав він. «Цей період співпраці між нашими силами був дуже приємним. Більше того, ніж я очікував».



Що, чорт забирай, це означало, запитав я себе, коли Чун Лі почав сідати в машину. Він звучав так, ніби здобув якусь перемогу, і це мене непокоїло. Може, він подумав, що перемога над Карлсбадом була свого роду призом. Або, можливо, він почував себе добре від того, що зруйнував плани вченого, хоч би якими вони були. Усі мої логічні пояснення не вплинули на мої почуття. Він зачинив дверцята машини, і вони поїхали. Він ніколи не озирнувся.



Рита вийшла на вулицю, а ми сіли на стіну, що обвалилася, і почали чекати.



"Як ви думаєте, він житиме?" вона спитала мене. «Чи тобі все одно, окрім відповідей на запитання?»



«Я не буду вам брехати, - сказав я. «Мене це особливо не турбує. Я просто хочу, щоб лікарі привели його досить у відчуття, щоб поговорити».



* * *



Минула година, друга, і я почав нервувати. Я ходив туди-сюди, не відриваючи погляду від звивистої дороги, яка тяглася від покинутого фермерського будинку. Рита



підійшла до мене і притягла мене до себе на траву, дозволивши своєму теплу, м'яким подушкам її грудей спробувати розслабити мене. Їй було зовсім не погано, коли я почув звук двигуна і побачив хмару пилу, що насувається по дорозі. Ми встали і побачили, як вантажівка з брезентовим верхом підійшла і зупинилася перед будинком. Вийшли китайський унтер-офіцер та солдат. Унтер-офіцер заговорив англійською і витяг з фургона ноші.



Я ввійшов з ними всередину, коли вони перенесли коматозного Карлсбада з ліжка на ноші і віднесли його до ліжка, прикрученого до підлоги вантажівки. Я помітив у передній частині вантажівки невелику шафку з бинтами і пляшками - очевидно, вона використовувалася як якась польова машина швидкої допомоги. Солдат зайняв позицію на лаві навпроти ліжка, прив'язавши Карлсбада. Рита стояла в задній частині вантажівки і дивилася з тривогою в очах.



"Ти їдеш попереду", - сказав я їй. "Я залишуся тут з ним".



"Ти не думаєш, що вони..." - почала вона, але я обірвав її.



«Я ні про що не думаю. Я не ризикую, мені також не потрібно».



Коли ми рушили в дорогу, почало падати темрява. Дорога була звивиста, порізана і брудна. Я зрозумів, чому солдат прив'язав Карлових Вар до ліжка. Ми продовжували підштовхувати невелику річку, яка йшла паралельно до нас, зникаючи на кілька миттєвостей, щоб повернутися знову. Я висунув голову з задньої частини машини і побачив, що ніч освітлює повний місяць. Річка була спокійною темною стрічкою, блискучою в місячному світлі, а по інший бік дороги росли дерева і пагорби.



Час від часу я перевіряв Карлсбада. Його дихання було рівним, а серцебиття – стабільним. Я похмуро дивився на його незмінне обличчя і думав про військовослужбовців, яких я бачив із аналогічними ушкодженнями мозку. Вони були місяцями, живими, але мертвими. Я відкинувся назад і заплющив очі, коли вантажівка підстрибнула. Ми пройшли близько п'ятдесяти миль, можливо, шістдесят, коли настала ніч, осяявшись рожевим світлом, коли спалах спалахнув прямо над головою. Вантажівка загальмувала і різко зупинилася, коли за спалахом освітлювальної ракети пішов шквал рушничного вогню. Я глянув на солдата. Його тривога була щирою, коли він схопив гвинтівку і вистрибнув із кузова вантажівки.



Я бачив, як він ударився об землю, почав повертатися, а потім повернувся в гротескну арабеску, коли в нього потрапили три постріли. Я схопився за борт і різко опустився, залишаючись поряд із вантажівкою, провалюючись під задню звис. Гвинтівка мертвого солдата була досить близько, щоб дотягнутися, і я притяг її до себе. Я глянув через землю під шасі вантажівки і побачив Риту з китайським унтер-офіцером поруч із нею.



"Гірські бандити", - сказав він, і я подивився на горбисту місцевість і побачив темні постаті, які з короткими чергами пересувалися від куща до куща. Унтер-офіцер обійшов вантажівку, двічі вистрілив у фігур, що рухалися до нас, і спробував бігти до великого куща. Він не вижив.



З-за куща зліва піднялася сигнальна ракета. Ми не мали б шансу, поки вони могли тримати сцену яскраво освітленою. Я нарахував вісім, може, десять фігур, рухаючись уперед.



"Залишайся під вантажівкою", - сказав я Ріті, повзаючи назад і навколо вантажівки, залишаючись на животі. Кисть була всього за кілька ярдів від мене, і я заліз у неї. Опинившись усередині, я пригнувшись, рушив угору. Я зробив паузу, щоб побачити, як три фігури відокремлюються і прямують за мною. Я змінив напрямок і промовчав, поки вони рушили в кущі, прямуючи до річки, вважаючи, що я втік туди. Але я продовжував повзти вгору до ублюдка за кущем із ракетницею. Підійшовши досить близько, я побачив його, що чекає, спостерігає, починає заряджати ще одну ракету в свою рушницю. Х'юго впав мені в долоню. Я прицілився, метнув і побачив, як загартована сталь стилету пройшла крізь його ребра до самого ручки. Він упав уперед, і я кинувся до куща, витяг Х'юго і встромив сигнальний пістолет за пояс.



У мене була гвинтівка, Вільгельміна та сигнальний пістолет. Це було найкраще місце для раптової флангової атаки, наскільки я міг сподіватися знайти. Я почав з гвинтівки, вистрілив першим і застав їх зненацька, коли вони рушили до вантажівки. Я вирубав чотири, п'ять, шість із них. Інші сховалися і спрямували на мене вогонь. Постріли промайнули кущами, один розрізав складку на моєму плечі. Троє, що вилетіли до річки, повернулися після першого пострілу. Вони бігли знизу й праворуч від мене, збираючись отримати перехресний вогонь, що йшов зі мною посередині.



Я перекинувся на спину, лежачи на землі, направив гвинтівку вліво і вистрілив лівою рукою, не намагаючись прицілитися, просто пустивши трохи свинцю в повітря. Коли троє інших підійшли до мене і підняли гвинтівки, я вистрілив у них з пістолета зі лежачи. Великий Люгер тричі гавкнув, і всі троє впали.



Рожеве сяйво від освітлювальних ракет повністю зникло, і тільки місячне світло грало на темних тінях пагорбів. Мені довелося дізнатися скільки.



Я взяв ракетницю і знову запалив ніч рожевим, нереальним світлом. Я побачив дві фігури на півдорозі до пагорба, а потім помітив третю людину, яка сиділа на галявині біля схилу пагорба і швидко розмовляла в польовому радіо.



Я насупився. Гірські бандити із польовим радіо? Бандитизм у китайській глибинці, мабуть, став дуже сучасним. Я ретельно прицілився, і тіло чоловіка, здавалося, підстрибнуло у повітрі, коли він наполовину обернувся і впав назад на землю. Я повернув Вільгельміну вліво і пролив серію пострілів у кущ. Фігура підвелася і нахилилася, щоб перебратися через невеликий кущ. Ще дві постаті вирвалися з укриття і попрямували назад у пагорби. Для одного з них це було помилкою. Інший зробив це, коли спалах згас.



Я спокійно лежав і чекав. Нині не час для дурних ходів. Щоб перестрахуватися, я повернувся туди, де лежав обличчям униз один із бандитів. Підставивши його перед собою, я встав і вийшов із кущів. Пострілів не було, я тримав китайця перед собою ще кілька футів, а потім упустив неживе тіло. Я гукнув Риту і побачив її в місячному світлі, коли вона виходила з-під вантажівки.



"Що Ви шукаєте?" - спитала вона, коли побачила, що я перебираю одяг мертвого китайця.



"Не знаю", - сказав я. «Бандитів із ракетницями, я можу зрозуміти. Ракетницю дістати досить легко. Польове радіо – це щось інше».



Усередині одягу чоловіка я виявив невеликий гаманець, а всередині – посвідчення особи.



"Майор Су Хан Ков з китайської армії", - прочитав я Ріті вголос. «Тримаю в заклад, що решта теж китайська армія, одягнена, щоб виглядати як бандити».



"Але чому?" - Запитала Рита. "Навіщо атакувати вантажівку?"



"Не знаю чому", - відповів я. «Але я знаю, що він кликав когось по рації на допомогу, і нам краще забиратися звідси до біса».



"Хіба Чунг Лі не гарантував Єнкі нашу безпеку?" - Запитала Рита. «Може, вони справді бандити. Може, вони напали на невелику групу чи штабну машину і вкрали це посвідчення особи та польове радіо».



"Можливо", - довелося визнати. Але бандити зазвичай не атакують військових частин. Більшість із них навіть не вміють працювати на польовому радіо. У мене знову не було відповідей, лише підозри. Ми доїхали до вантажівки, і я порився в панелі приладів. Я знайшов те, на що сподівався, – мапу місцевості. Маленька річка, з якою ми грали в тег, вилась прямо в Єнкі.



«Це все, – сказав я. «Ми виходимо з вантажівки та йдемо річкою». Носилки, збудовані з важкого полотна з дерев'яним каркасом, перетворилися на компактний маленький пліт, і ми з Ритою несли його у воду. Річка була тепла і не дуже глибока біля берега. Ведучи носилки з Карлсбадом, ми стояли біля берега, багато часу йшли, трохи плавали. Коли річка наближалася до дороги майже милю, ми попливли до середини річки, тримаючись за носилки з кожного боку і ведучи пацієнта водною стежкою.



Я бачив, як дорогою рухалися армійські вантажівки та мотоциклісти. А потім я побачив групу людей, одягнених приблизно як гірські бандити. Але вони рухалися, як солдати, швидко та точно. Я був радий, що ми не намагалися їхати далі у вантажівці.



Ми знову попливли до берега, коли річка відійшла від дороги, і ми трохи відпочили. Потім ми пішли далі, поки небо не почало світлішати. Я знайшов велику групу дерев, що нависали над річкою і заслонені від дороги. Ми принесли Карлсбада та носилки до одного з низько висящих дерев. Він дихав рівно, але в іншому не змінився. Коли зійшло сонце, ми з Ритою лягли на м'яку болотну траву під товстим листям дерева.



"Ми залишимося тут до темряви, а потім рушимо далі", - сказав я. «Я думаю, що добре потрапити до Єнки до ранку».



"Я збираюся дати моєму одязі висохнути, навіть якщо він знову намокне", - сказала Рита, і я спостерігав, як він роздягається і кладе свої речі на траву. Її тіло було пишногрудим, з довгими витонченими ногами і м'яко заокругленими стегнами. Вона відкинулася на зеленій траві, і, коли вона глянула на мене, її блакитні очі потемніли.



«Іди сюди, ляж поруч зі мною», - сказала вона. Я поклав одяг на траву поруч із ним і ліг із ним. Вона обійняла мене, притискаючись своїм тілом до мого. Так вона заснула майже миттєво. Я лежав без сну ще якийсь час і намагався відновити те, що сталося.



Напад на вантажівку був навмисним і спланованим. Я повинен був визнати, що пояснення Рити було можливим. Це могли бути бандити з вкраденими посвідченнями особи та вкраденим обладнанням. Але вони також були замаскованим підрозділом розвідки китайської армії. Я десь відчув у ньому тонку східну руку Чон Лі. Я глянув на чарівну дівчину в моїх руках, що м'яко дихала мені в груди, і заплющив очі. Сонце просочувалося крізь товсте листя, і жар перетворився на ковдру, що заколисувала. Я заснув, думаючи, що це за біса дивний світ - бути оголеним з чудовою дівчиною на руках, під деревом у Маньчжурії, і хтось збирається тебе вбити.



Я прокинувся лише тоді, коли відчув, як Рита поворухнулася і відійшла від мене. Я підняв очі і побачив її на березі річки, що вмивається в чистій теплій воді, схожу на щось із картини сімнадцятого століття. Був кінець дня, і я почув звуки цвіркунів. Ми могли б лежати на сільській річці в Огайо. Я підвівся на лікті, і Рита повернулася на звук. Вона встала і підійшла до мене, і, коли я спостерігав її наближення, я відчув, як наростає бажання. Її очі дивилися на мене, рухаючись вгору й униз по тілу, затримуючись, і раптово вона впала на коліна. Її руки притулилися до мого тіла, і вона уткнулася мені в живіт.



Вона подивилася на мене на мить, а потім знову опустила голову. Її губи прикусили моє тіло, спалахуючи, збуджуючи, і вона, здавалося, торкнулася внутрішнє прагнення. Вона грала і пестила мене, і в міру того як вона це робила, її власне збудження зростало, поки вона не затремтіла, а її прекрасне тіло було вологим і бажаним. Я грубо підняв її, але вона відбивалася від мене, щоб продовжити те, що приносило їй стільки задоволення. Раптом вона кинулася на мене, її стегна здіймалися і штовхалися, і я перекинувся разом з нею, коли вона уткнулася головою мені в плече, пригнічуючи крики, що долинали з неї.



Я рухався в ній повільно, потім швидше, відчуваючи припливи її дикого екстазу, що приносило кожен мій рух. Потім вона встала і її зуби вп'ялися в моє тіло, коли вона скрикнула від азарту. Я тримав її там, тіло до плоті. Фізичний символ буття, втілений у моменти пристрасті. Нарешті вона впала на траву, і очі її знайшли мої.



Ми довго лежали разом, спостерігаючи, як темрява насувається на землю, як завіса, що повільно опускається. Потім ми скачали наш одяг у щільний пакет і поклали його поверх Карлсбада на ношах. Очі Рити наповнювалися сумом щоразу, коли вона дивилася на нього. Їй було важче, ніж мені. Все, що в неї було, це біль та смуток за ним. Моя гнівна рішучість втішила мене.



Коли нарешті настала ніч, ми знову прослизнули в річку і рушили вперед. Поїздка пройшла без проблем, доки ми не доїхали до Єнки. Я побачив вогні злітно-посадкової смуги аеродрому за селом. Річка межувала з однією стороною поля, і тепер до світанку залишалося менше години. Я бачив, як саме поле не охоронялося, коли ми витягали носилки на берег і одягалися в одяг.



"Як ви думаєте, літак досі тут?" - Запитала Рита. "Якщо ми не прибули вчора, він міг піти".



Я посміхнувся їй. «Може, його тут взагалі не було. У будь-якому випадку, я не ризикую ще раз «аварія». Залишися тут. Я знайду нам літак».



Ангари були прямо переді мною, вишикувавшись у лінію вздовж задньої частини поля. Я побіг, пригнувшись, кинув погляд на перші смуги сірого в небі, до найближчого з ангарів. Бічні двері були відчинені, і я прослизнув усередину. Там було три маленькі літаки. Вони були б марними для нас; Зайшов у другий ангар. Це була ремонтна майстерня, де розкидані деталі та шматки літаків.



Третій ангар виявився врожайнішим. У ньому був старий російський легкий бомбардувальник Ту-2 з поршневим двигуном, старовинний літак. Але він був досить великим і мав необхідну дальність польоту, щоб дістатися Японії, тому я заліз у кабіну, щоб швидко озирнутися. Здавалося, все гаразд, але я не міг бути впевнений, доки не ввімкнув її, і не міг зробити це до останнього моменту.



Я повернувся за Ритою і Карлсбадом, оглянув краї ангарів, притиснувся до стіни, коли мимо проїхав невеликий бензовоз із двома китайцями в комбінезонах кольору хакі. Після того, як він пройшов, я продовжив стояти у глибокій тіні біля стін ангарів. Виразно ставало світло і швидко. Я пробіг невелику відстань до краю поля, і Рита стала мені назустріч. Коли я зупинив її, вона почала піднімати ноші.



"Залиш це", - сказав я. «Це дуже нас уповільнить». Я підняв безвільне тіло Карлсбада і перекинув його через плече. Це не зовсім призначене лікування для пацієнтів з черепно-мозковою травмою та в комі, але це було найкраще, що я міг зробити. З Ритою поряд зі мною, з Вільгельміною в одній руці і з Карлсбадом, я подався назад до ангара, знову огинаючи задні краї великих стін.



Дійшли до третього ангара і старого Ту-2, добре. Я просто відніс Карлсбада в каюту і поклав його на підлогу, коли почув, як відчинилися двері ангара. Рита все ще була зовні, біля підніжжя рухливих сходів, які я поставив поряд із літаком. У носове вікно я побачив трьох китайських механіків у білих комбінезонах, коли відчинилися головні двері гаража. Вони одночасно побачили Риту і пішли за нею. Вона спробувала розвернутися і бігти, послизнулась на олійній плямі і послизнулася на бетонній підлозі. Троє китайців одразу схопили її та підняли на ноги. Я все одно не хотів шуму. Я побачив на підлозі кабіни пілота важкий гайковий ключ, схопив його і стрибнув.



Я приземлився на одного з китайців, і він упав.



, я повернув ключ по короткій дузі, відчуваючи, як удар сильно врізався в його череп. Він упав на місці. Я був на підлозі, на першому, який ще був трохи приголомшений, коли третій стрибнув на мене. Я став навколішки і допоміг упасти йому через голову. Він приземлився на спину, почав перевернутися і пройшов лише половину шляху, коли Х'юго майнув у моїй долоні і глибоко вдарив його в груди.



Але останній, той, на який я приземлився, обійшов принаймні достатньо, щоб бігти за ним, я побачив, як Рита висунула ногу, і він полетів. "Відмінно", - сказав я, сильно і швидко покинувши Хьюго. Лезо пронизало його шию ззаду, Рита скривилася і відвернулася. Я витягав стилет, коли з-за рогу ангара вийшли ще двоє чоловіків, на секунду зупинилися, а потім розвернулись і побігли. Вони пролітали аеродромом, кричали, і я вилаявся собі під ніс.



"Сідай у літак", - крикнув я дівчині, і вона схопилася. У дальньому кінці ангару, в кутку, я побачив, мабуть, десять бочок із пальним. Я намалював Вільгельміну. Мені треба було їх відволікти, все, що могло б викликати збудження та замішання, щоб уся їхня увага не була зосереджена на нас. Ми були досить далеко від бочок, щоб не піднятися з ними, принаймні не відразу.



Я заліз у літак, на секунду відчинив двері і вистрілив у бочки з пальним. Я зачинив двері, коли вони злетіли з ревом полум'я, і старий літак затремтів. Коли я сів за кермо і ввімкнув двигуни, у мене виникла лякаюча думка, що якщо літак був у ремонті двигунів, гра буде закінчена. Стало ще страшніше, коли я знову натиснув на вимикач стартера, і нічого не сталося.



Я натиснув втретє, і обидва двигуни закашлялися в дзижке ревіння. Не було часу чекати, доки вони зігріються. Я відправив Ту-2 виїхати з ангару, коли жар від полум'я почав відшаровувати фарбу. Просто переді мною маячила злітно-посадкова смуга, і я пішов на неї. Я бачив чоловіків, які вибігають із головної будівлі. Деякі з тих, хто біжить до ангару, думали, що я просто переводжу літак у безпечне місце, і направили свою енергію на вогонь. Потім я побачив, як інші на максимальній швидкості рухаються від головної будівлі з гвинтівками. Я прискорив старий літак, відчув, як він скрипить і відгукується, колеса набирають швидкість бетону. Охоронці впали на коліна та стріляли. Я чув, як дві кулі пробили кабіну і промчали крізь неї.



"Залишайся на низькому рівні", - крикнув я Ріті. Я тримав старий Ту-2 стійко і піднімав разом із нею, коли вона відривалася від землі. Я не наважився зробити швидкий поворот із ще не прогрітими двигунами. Я почув ще півдюжини пострілів у днищі літака, а потім спробував зробити повільний крен. Внизу я бачив, як охоронці мчали назад у головну будівлю поля, і знав, що за кілька секунд вони будуть на радіо. Я одразу ж подався в море, і в кабіні пілота з'явилася Рита.



"Як твій дядько?" Я запитав.



"Без змін", - сказала вона. "Але ми зробили це".



«Не рахуйте курчат, - хрипко сказав я. "Ще немає." Я ввімкнув радіо та зателефонував оператору зв'язку.



"Операція DS викликає Carrier Yorkville", - сказав я в мікрофон. «Приїжджайте до Йорквілу. Це номер 3. Приїжджайте до Йорквілу. Приїжджайте».



Слава їх флотським серцям, вони одразу підібрали мене, і я почув голос з акцентом Діксі.



"Ми чуємо вас, N3", - сказав він. "Що ти хочеш?"



«Я лікую на Ту-2 із розпізнавальними знаками китайських ВПС, прямую на південь та південний схід над Японським морем. У мене може бути небажана компанія. Негайно потрібне ескортне прикриття. Повторіть негайно. Ви читаєте мене?



"Ми читаємо тебе", - відповів голос. «Одна ескадрилья «Фантом II» злітає. Тримайтеся свого курсу. Ми вас заберемо. Знову і знову".



"Роджер", - сказав я і клацнув передавачем. Ранкове сонце забарвлювало небо червоними плямами, і я розігнав старий Ту-2 до максимальної швидкості триста сорок п'ять. Він стогнав і трясся, і я трохи сповільнив його.



"Продовжуй дивитися у вікна", - сказав я Ріті. "Кричі, якщо побачиш інші літаки".



"Ви думаєте, вони пошлють за нами літаки?" - Запитала Рита. Ти все ще думаєш, що Чанг Лі стоїть за тим, що сталося?



"Я не можу позбутися своїх почуттів", - відповів я. «Я впевнений, що наше захоплення цього старого птаха ще не дійшло до Чон Лі. Зараз це лише крадіжка літака».



Якщо у Рити було інше питання, його було відключено правим двигуном, оскільки він один раз закашлявся, потім двічі і помер. Я відчайдушно натиснув на кнопку повітряної заслінки і затамував подих, коли двигун ожив, заревів і знову затих. Мої пальці були суворими і жорсткими, і я потяг їх. Раптом я почув рев двигунів, і Рита вказала в небо. Я дивився у ліве вікно і бачив, як вони вийшли з-під сонця, Phantom II, і вони кружляли і кружляли над головою вісімками. Вони були обнадійливим та заспокійливим видовищем.



"Чому акробатика?" - Запитала Рита, і я криво усміхнувся.



«Ми йдемо, можливо, три сотні з половиною на годину», - сказав я. "Вони роблять понад півтори тисячі. Вони роблять вісімки, щоб вони могли залишитися з нами".



Так і було, доки ми не помітили авіаносець. Якщо китайські червоні послали за нами літаки, вони підійшли досить близько, щоб глянути та зникнути. Я поклав старий Ту-2 на палубу максимально плавно, що було зовсім не гладко.





Білі коридори лікарні Уолтера Ріда були практично безособовими, як і коридори всіх інших лікарень зі своєю заспокійливою впевненістю. Літак ВМС доставив нас до узбережжя, де ми пересіли на інший літак, який доставив до Вашингтона. Хоук підготував їх до нашого прибуття, і команда лікарів чекала, щоб перенести Карлсбада на простори лікарні. Доктор Хобсон дав інструкції.



«У нас буде для вас попередня думка за кілька годин», - сказав він. «Зателефонуй мені, якщо до десяти не почуєш його від нас».



Я взяв Риту і вивів її назовні. Ніч щойно опустилася на Вашингтон. Я пішов до таксі біля тротуару.



"Ти залишишся в мене", - сказав я. Вона примружилася на мене.



«Тобі більше нема де зупинитися», - нагадав я їй. «Будинок твого дядька був підірваний, пам'ятаєш? Я майже загинув із цим вибухом».



Вона нічого не сказала – і що вона могла сказати зараз? У себе я знайшов їй піжамний топ, щоб надіти її після душу. Він був старим, з'явився ще в той час, коли я ще давно носив піжаму, і його було майже достатньо, щоб бути сукнею. Але коли Рита згорнулася калачиком на дивані, витягнувши свої довгі прекрасні ноги, вона була одночасно спокусливою та чуттєвою. Зазвичай мій розум був налаштований на ту саму хвилю, що й її, але я все ще був задумливий і стурбований. Я приготував нам старомодний бурбон, і, потягуючи свій, вона подивилася на мене через келих.



"Це вас турбує, чи не так?" - Прокоментувала вона.



Я запитав. - "Що це означає?"



"Не маючи відповідей на все".



Я подивився на її прекрасні ноги, наполовину приховані під нею, білу гладку шкіру, що доходить до початкової округлості її сідниць, я встав і рушив до неї. Я зробив три кроки, коли задзвонив телефон: той, який я зберігаю в шухляді столу, той, чий дзвінок є командою. Я обернувся і дістав його з шухляди. Голос Хоука був стомлений і напружений, майже змучений.



"Йди сюди, в офіс", - сказав він. «Дзвінок від Чон Лі за п'ятнадцять хвилин. Я хочу, щоб ти був тут.



"П'ятнадцять хвилин?" - Вигукнув я. «Я не знаю, чи я зможу це зробити».



Старий хлопчик міг бути втомленим, але він ніколи не був надто втомленим, щоб бути різким. "Ви можете це зробити", - сказав він. «Це дає вам чотири, щоб одягнутися, один, щоб поцілувати її на прощання і сказати, що ви повернетеся, і десять, щоб дістатися сюди».



Телефон вимкнувся, і я виконав наказ. Ріта не мала можливості заперечити чи поставити запитання. Пробки були тим, що затримувало мене найбільше, і я запізнився на кілька хвилин, але мені пощастило. Дзвінок також було відкладено. Коли я увійшов, Хоук люто жував сигару. Він засунув мені надруковане повідомлення. «Це прийшло, закодовано. Наші хлопчики розшифрували його та передали мені».



Я прочитав це швидко. «Буде радіозв'язок о 10:15 за вашим часом», - йшлося у ньому. «Обговорити нещасний випадок із своїм агентом N3. Генералом Чун Лі, Китайська Народна Республіка.



Я тільки-но сунув його назад Хоуку, коли задзвонив телефон з рядом маленьких червоних кнопок. Хоук вийняв сигару з рота і кинув її в кошик для сміття; його жест відрази був не тільки для сигари. Його голос, коли він заговорив, був напруженим, рівним, замаскованим; він кивнув мені.



«Так, генерал, Картер благополучно прибув із доктором Карлсбадом. Ви відчуваєте полегшення… Так… спасибі. Фактично він стоїть тут зі мною. Можливо ви захочете поговорити з ним безпосередньо. …Ми дуже вдячні».



Він простяг мені телефон безпристрасними блакитними очима. Я чув тихий, стриманий тон Чон Лі і майже бачив його м'яке кругле обличчя перед собою, доки слухав.



«Поспішаю висловити своє співчуття з приводу нападу бандитів на нашу вантажівку», - сказав він. «Коли пізніше тієї ночі ваша група не прибула до Єнки, ми послали загін з'ясувати, що сталося. Коли вони натрапили на вантажівку з двома вбитими нашими людьми та останками бандитів, вони доповіли мені одного разу. Звичайно, ми спочатку припустили, що вас взяли в полон. Лише наступного дня, після того, як я дізнався про крадіжку одного з наших літаків до Єнки, я зрозумів, що мало статися. Чи можу я запитати, чому ви це зробили, а не пішли в аеропорт, попросити там зв'язатися зі мною? "



«Я не думав, що вони повірять моїй історії», - збрехав я.



"Це було б набагато простіше", - сказав він. Готовий посперечатися, було б, мовчки погодився я. Він продовжив, і в його спокійному голосі знову пролунала слабка засуджена тінь. «Не має значення, з доктором Карлсбадом ви благополучно досягли своїх берегів. Це було моєю головною турботою. І знову вибачаюсь за те, що не розглянув можливість нападу. Я маю великі сили, які ретельно обшукують місцевість. проінформуйте своїх людей, як тільки вони одужають».



"Будь ласка, зроби це", - сказав я. "І дякую за вашу турботу". Я міг відкинути його так само добре, як він міг роздати – телефон відключився, і я повісив слухавку.



Я підняв очі і побачив, що Хоук обережно кладе слухавку на телефон. Його очі зустрілися з моїми.



«До Світової конференції лідерів залишилося лише два дні», - сказав він. "Ти мені потрібен. Мені потрібний кожен чоловік, який маю. Я дам тобі ще один день із Карлсбадом. Якщо ти вигадаєш якісь нові речі чи теорії, які мають сенс, я вислухаю. Досить справедливо?"



Я скривився, але кивнув. Це було досить справедливо, особливо тоді. Але я знав, що він дав мені страшенно мало часу, щоб придумати щось нове.



"Дзвонив доктор Хобсон", - додав Хоук. Є мало надії на те, що Карлсбада вдасться відновити. Серйозне ушкодження мозку. Але Хобсон також сказав, що вони ніколи не знають, коли один із цих випадків на мить стане нормальним. Дуже часто вони трапляються, а потім знову зникають. Продовжуйте сподіватися і продовжуйте перевіряти, чи були вони його напутні слова”. Я кивнув і пішов, кинувши останній погляд на Хоука. Не думаю, що колись бачив його обличчя таким стомленим.



* * *



Коли я повернувся на своє місце, Рита спала, але простирадло над нею було швидше стертим, ніж застебнутим. Я задовольнявся тим, що дивився на красу її сплячого тіла. Вона лежала наполовину на животі, піднявши одну ногу, її ліві груди нагадували запрошення з м'яким рожевим наконечником. Я накинув на неї простирадло і пішов у вітальню, де налив чарку бурбона. Я випив його, дозволяючи теплу повільно стікати вниз. Я знову спробував скласти шматочки так, щоб заглушити мою чортову тривогу, але я не міг заспокоїти свої підозри. Я був впевнений у деяких речах. Одним із них був напад на вантажівку - я був упевнений, що його спроектував Чун Лі. Його телефонний дзвінок сьогодні ввечері лише посилив цю підозру. Підступний виродок мав з'ясувати, чи справді ми повернулися.



"Дідька лисого!" - сказав я крізь стиснуті зуби. Чому я так підозріло ставився до Чун Лі тільки тому, що ми були в минулому на протилежних сторонах? У мене не було доказів того, що він діяв несумлінно – жодних доказів. Я змусив себе перестати боротися з цим і роздягся. Коли я заліз у ліжко поряд з теплим м'яким тілом Рити, вона поклала руку мені на груди і притулилася до мене. Я лежав так, поки нарешті не заснув, усе ще невдоволений своїми аргументованими поясненнями, все ще на межі, ще дивно наляканий.



Коли я прокинувся, було не краще. Але була Рита, і вона змусила мене забути про все на деякий час, поки я прокинувся від її губ, її рота рухалися по моєму тілу. Я відчував, що ворушуся, коли голодне прагнення її бажань повідомлялося одне одному. Її губи, рухаючись вниз по моєму тілу, зупиняючись, щоб жадібно пожирати, були одночасно прохолодними і гарячими, і здавалося, ніби вона намагалася стерти тривожну напругу, яка, як вона знала, була в мені. Поки це тривало, вона проробила страшенно гарну роботу, і раптово я виявив, що штовхаю, метаю і забуваю про все, крім шалено пристрасного створення, що кохається зі мною.



Я підняв її і уткнувся обличчям у її груди, і вона одразу ж повернулася, щоб прийняти мене, її ноги були теплими обіймами. Я увійшов до неї швидко, майже люто, але вона волала все більше і більше, а потім ще більше. Нарешті пролунав цей пекучий, хрипкий крик, а потім вона лежала поряд зі мною змучена, але це була солодка знемога, втома, яка якимось чином також повернулася. Ми лежали разом, стикаючись тілами, її рука схрестила мене в задоволеному задоволенні. Потім задзвонив телефон – знову той особливий телефон.



"Чанг Лі відправив телеграму, я думаю, тебе зацікавить, Нік". Голос Хоука пролунав по дротах. "Я прочитаю це". Я рада продовжити співпрацю напередодні Всесвітньої конференції лідерів. Повідомте агенту N3, що нам сказали, що люди Карлсбада перебувають у Нью-Йорку. Жінка на ім'я Лінь Ван на 777 Дойєр-стріт бачила здорованя. . "



Хоук замовк. "Я перевірив адресу в поліції Нью-Йорка", - сказав він. «Це бордель, тихий, доглянутий, який обслуговує переважно китайську громаду і тих, хто любить китайську кухню, можна сказати».



«Ця Лінь Ван, мабуть, одна з дівчат», - сказав я. "Як ви думаєте, вона працює на Чон Лі?"



"Я сумніваюся, що інакше він не назвав би нам її ім'я", – відповів Хоук. «Вона, певно, розповіла комусь, хто розповів комусь іншому, хто розповів про це одному зі своїх людей. Щиро кажучи, Нік, я здивований усім цим. Я дійсно не очікував подальшої співпраці від Чон Лі».



"Я теж здивований", - відповів я. "І я збираюся виконати це негайно".



«Ще дещо, – сказав Хоук. “Я перевірив доктора Хобсона. - У Карлсбада слабшає пульс. І він все ще у комі».



"Дякую", - похмуро сказав я і поклав трубку. Якщо Чун Лі й мав якісь побоювання з приводу розмов про Карлсбада, вони здавалися необґрунтованими. Я повернулася до Ріті, яка одягла бюстгальтер і трусики і виглядала дуже чудово, щоб йти. Але я їхав.



"Мені потрібно в Нью-Йорк", - сказав я. Там великий японський друг твого дядька.



"Він у Нью-Йорку?" - сказала вона з недовірою в голосі.



"Непогане місце, щоб сховатися", - прокоментував я.



"Будь обережний, Нік".



Я знову поцілував її і обійняв її груди долонею. «Поспішай назад», - видихнула вона. Я перевдягся і поїхав вчасно, щоб встигнути на погодинний рейс шатла з округу Колумбія до Нью-Йорка.



Менш ніж за дві години я пробирався вузькими, багатолюдними вуличками китайського кварталу Нью-Йорка. Люди і старі будинки тіснилися одна з одною, і була сіра тьмяність, яку не могли приховати яскраві вогні ресторанів та магазинів.



Номер 777 по Дойєр-стріт являв собою високу стару будівлю з сувенірним магазином на першому поверсі. Інші подарунки, які потрібно було купити, були нагорі. Я підвівся на один проліт і подзвонив у двері. Двері були відчинені, і густий нудотний запах ладану був настільки сильним, що здавався майже фізичним ударом. Жінка, що стояла переді мною, була євразійською, трохи скуйовдженою, надто рясно нафарбованою, губи були надто червоними, а чорне волосся надто вкрите лаком, піднімаючись вгору. На ній була чорна сукня господині, вишита червоним драконом. Мій погляд пройшов повз неї на двох чоловіків у коридорі, жоден з яких не був китайцем, що розвалилися біля стіни в сорочках з рукавами. Їхні звужені, рухливі очі позначали те, чим вони були – «захист».



Її очі ставили мені невисловлене питання, оцінюючи мене з багаторічним досвідом. Я сутулився і відповів їй різким поглядом.



"Мій друг сказав мені зупинитися тут", - сказав я. "Він сказав запитати Лінь Ванга".



Її очі перемістилися зовсім небагато. "Лінь Ван", - повторила вона. «На даний момент вона не зайнята. Тобі повезло".



Я знизав плечима. "Думаю, так", - сказав я. Вона зачинила за мною двері й поманила мене. Я пішов за нею коридором у велику приймальню. Дівчатка, переважно китайці, але деякі білі та одна чорна, розвалилися на м'яких стільцях. На них були або бюстгальтери та трусики бікіні, або прозорі сукні. Їхні очі стежили за мною, поки я йшов за їхніми мадам. Жінка провела мене в інший коридор до чорних сходів.



"Наступний поверх, перші двері праворуч", - сказала вона. Я піднявся сходами, і вона на мить спостерігала, а потім пішла на тихих слизьких ногах. Прокляті пахощі були всюди, важкі, як дим біля багаття. Я проминув двері ліворуч і почув різкий, вимушений сміх дівчат. Я побачив ще три зачинені двері в коридорі, коли зупинився перед першим праворуч. Я постукав і повернув ручку дверей. Я справді не хотів бути клієнтом. Дешеві повії ніколи не були моєю стравою. Але діяти довелося обережно. Мені потрібна була інформація від цієї дівчини, і я не отримав би її, відлякавши її. Повія завжди боялися втручань, які могли перешкодити бізнесу. Двері відчинила маленька чорнява дівчинка.



Мене вразила її краса, маленький ніс і плоскі вилиці, глибокі мигдалеподібні очі. На ній було тільки легке кімоно, і її груди гордо виступали високо. Раптом я відчув запах щура. Якою б Лінь Ван не була, а це могло бути безліч речей, вона не була звичайною, повсякденною, пересічною повією, яку можна знайти в такому будинку. Для цього вона мала тіло, але не очі. Вони були глибокі, з темною проникливою яскравістю. У них не було змученого, жорсткого, цинічного, невиліковно пораненого виду повії.



"Увійдіть", - сказала вона, широко посміхаючись. "Ти тут новенький, чи не так?"



Її голос здивував мене. Це було гугняво, наче вона застудилася. Але я мушу визнати, що це була хороша вступна фраза, яку могла б сказати звичайна господиня вдома.



"Так, я тут новенький", - сказав я. «І страшенно стурбований, дорога». Я повільно посміхнувся їй. Я все ще збирався рухатись обережно, але з інших причин. Я більше не боявся лякати повію, але якщо це буде конкурс акторської майстерності, я зможу втриматися. Насправді, коли мої очі блукали зухвалою маленькою фігурою Лінь Вана, я подумав, що це може бути приємне змагання. Я повернувся до комода і поклав на нього дві десятки та п'ятірку. Потім я почала роздягатися, знявши спочатку краватку.



Я зняв піджак із Вільгельміною одним рухом і склав «Люгер» у піджак, поклавши його на стілець. За Лінь Ван стояло велике двоспальне ліжко, і мені було цікаво, як далеко воно зайде зі своєю роллю. Я отримав свою відповідь, коли вона підняла руки і стягнула кімоно. Вона стояла переді мною оголена, з круглими і високими грудьми з маленькими сосками, викликаючи пікантне збудження. Вона повернулася, взяла з крайнього столу пачку сірників і запалила дві урни з пахощами, по одному з кожного боку ліжка. Потім вона лягла на ліжко, підняла ноги і рушила назовні. Я подумав, чи не помилилася моя оцінка. Може, вона таки була ще однією маленькою повією.



"Я думала, ти турбуєшся, великий хлопець", - сказала вона, і мене знову вразив гугнявий тон її голосу. Я вирішив, що вона була набагато привабливішою, коли не розмовляла. Я опустився на неї і відчув, як її ноги піднімаються і опускаються, торкаючись моїх стегон. Я спробував поцілувати її, але її губи були щільною, закритою лінією, і вона притиснула мою голову до своїх грудей, вигнувши спину і піднявши соски до мене в роті. Я вдихнув запах проклятого ладану, коли торкнувся губами її грудей, болюче-солодкий запах, без якого я могла б обійтися.



Я глибоко потяг її за груди, і раптом у неї з'явилося три, чотири, п'ять грудей, і на моїх очах з'явилася плівка. Я похитав головою і підвівся на ліктях, але фільм нікуди не подівся.



Мої груди були напруженими, здавленими, і я намагався дихати носом, але це тільки погіршувало становище. Ще один ковток пахощів потрапив мені в ніздрі, і мені здалося, що я перекидаюся в просторі.



Я простяг руку і відчув, як зісковзую з ліжка, і схопився за простирадла, коли впав на підлогу. Невиразно я побачив, як переді мною рухається нечітка оголена постать, і все, що я тепер міг зробити, це спробувати вдихнути і відчути запах проклятого ладану, і раптом я усвідомив це і знову і знову сильно похитав головою. На мить він прояснився, і я побачив Лінь Ван поблизу, що спостерігає за мною, її оголене тіло було ясно видно.



Це був ладан, клятий ладан. У ньому було щось, і я спробував пірнути через край ліжка, щоб повалити його на підлогу. Мені вдалося схопити його, і він звалився, але інший на протилежному боці ліжка продовжував викидати дим. Я ледве міг дихати і кашляв, спираючись на лікоть, знаючи, що з кожним вдихом все більше втягую пару, але не в силах стриматися. Я перекотився на підлогу і вдарився головою об дерево щосили. Вона знову проясніла, я побачив дівчину поблизу і потягнувся до неї, але вона просто відійшла.



Чому прокляті пахощі не вплинули на неї? А потім зі смутних куточків свого розуму я згадав сильну мерзенність її голосу і отримав відповідь. Носові пробки із фільтрами. Маленькі, але ефективні пробки для носа, що пропускають тільки повітря в її легкі та недостатню кількість пахощів для впливу.



Я перекинувся знову, і тоді мені здалося, що я пливу, розчиняюся в повітрі, і жахливе обертання в моїй голові збільшувалося і посилювалося, поки я не знепритомнів.



* * *



Я відключився у темряві і прокинувся у темряві. Скільки часу минув, я не знав. Але в цій темряві не було нічого з тієї обертової, м'якої, задушливої якості, як у іншої. Мої груди хворіли, мої легені були запалені, і я був скручений і зв'язаний, як свиня. Я був усередині чогось стиснутий і зв'язаний, і коли я почав зосереджуватися і орієнтуватися, я зрозумів, що мої ноги були підняті за мною і пов'язані в кісточках. Мої руки були пов'язані за спиною, майже торкаючись кісточок. Я відчував шорсткість важкого брезентового мішка на своїй шкірі і знав, що знаходжусь у машині, коли ми, погойдуючись, повертали за ріг.



Моя куртка та штани були засунуті в мішок разом зі мною, я зрозумів, коли відчув їх на голій шкірі моїх ніг. У будинку на Дойєр-стріт вони не залишили жодних доказів. Х'юго все ще був прив'язаний піхвами до мого передпліччя. Я відчув, як машина зупинилася, і почув шум, а потім мене підняли та кинули на землю. Було страшенно боляче, і було важко не шуміти. Мене трясло і підстрибувало, коли мішок волочили по тому, що, мабуть, було каменем.



Я відчув, як мене підкидає у повітря. Коли я почув сплеск і відчув потрясіння, коли він ударився об воду, я зрозумів, що сталося. Мішок кинули у річку. Але важкий мішок був щільно зав'язаний, а щільна парусина була водонепроникною. У мене було кілька дорогоцінних секунд, але лише кілька. Коли сумка опускалася, тиск води примушував відкривати верхню частину і хльостав мене. Кілька крапель уже пробивалися крізь нього.



Я впустив Х'юго на долоню, схопившись за рукоять пальцями. Мені доводилося працювати задом наперед, але я легко міг дістати мотузок, що зв'язують мої кісточки. Це був звичайний шпагат, і я глибоко встромився в нього, відчайдушно рубаючи і надриваючи стилетом, відчуваючи, як він швидко рветься. Але я тонув ще швидше, і тиск води почав відкривати гору. Несподівано шнурки нагорі не витримали, і вода ринула в мішок. Я глибоко зітхнув, вдарив ще раз і відчув, як щиколотки мої вільні. Це все, на що мав час. Я з Х'юго розірвав мішок з боків, щосили вдарив ногою і опинився на волі.



Руки, все ще пов'язані позаду мене, все ще стискаючи Хьюго, я вилетів на поверхню на диханні, що залишилося. Я вилетів на поверхню саме тоді, коли мої легені ось-ось піддалися. Блискучі вогні горизонту Нью-Йорка виблискували на мені в глибокій темряві ночі та річки. Я знову штовхнув ногою, перекинувся на спину і поплив, поки я крутив Хьюго руками і розрізав мотузки, які все ще зв'язують моє зап'ястя. Це було повільно і складно з такого незручного кута, і мені довелося вилетіти і повернутись, щоб залишитися на плаву. Течія несла мене, і я побачив, що вони скинули мене в річку приблизно за квартал від затоки. Якщо я не зніму ці прокляті мотузки із зап'ястей, пором виконає свою роботу.



Я бачив вогні великого, що рухався в мій бік, коли я знову і знову завдавав ударів по слизьких, мокрих мотузках. Нарешті вони поступилися дорогою. Я обійняв, схопився за Хьюго і поплив до того місця, звідки підвівся. Поверхня води була маслянистою та брудною, і я плавав під нею. Якось я підвівся на повітря, а потім знову пірнув.



Внизу було темно, як смоль, але мені пощастило. Через затримане повітря полотняний мішок сплив на поверхню води, і я помітив його за десяток ярдів від мене. Я витяг його, схопив і виявив, що моя куртка та штани все ще були всередині. Що ще важливіше, Вільгельміна була у кишені моєї куртки.



Я взяв усе в одну руку і поплив до берега, нарешті зачепившись за палі прогнилого пірса. Змучений, я чіплявся за сильну течію річки.



Після паузи я виліз на дерев'яну підлогу. Надягши мокрий одяг, я обережно пройшов по поритому гнилому пірсу. Я з'єднаю частини пізніше. Прямо зараз я хотів повернутися до Лінь Ван.



Але мені не пощастило. Або у них все йшло добре. Я тільки-но зійшла з прогнилого старого пірса на вимощену бруківкою набережну, коли побачив трьох чоловіків, що стояли біля машини за кілька футів від кромки води. Вони бачили мене так само, як я їх, і з тим додатковим чуттям, яке приходить звідкись звідкись, я знав, що саме вони кинули мене в річку Гудзон. Я знав це ще до того, як почув це зітхання, побачив, як очі його розширилися від недовіри, а тіло напружилося. Вони піднялися вулицею в нічну кав'ярню і тільки-но повернулися до машини, один з яких все ще тримав шматок сухаря, який жував.



"Ісус Христос! Я не вірю!" - вигукнув один хрипким голосом. Два інші закружляли. Усі троє стояли приголомшені, а потім рушили за мене. Я побачив, що це не хлопчики Сумо Сема. Їх найняли як головорізів, їм платили за брудну роботу та відсутність питань. Я знав цей типаж і він відрізнявся від них усіх. Я засунув руку в піджак і накинув його на Вільгельміну. Пістолет був наскрізь мокрим від річки. Я не міг ризикувати, намагаючись його використати. Краще щось інше, ніж осічка у вирішальний момент. Щось було ще бігти, і я побіг, як кролик, мокрий кролик.



Їхні кроки гуркотіли за моєю спиною, поки я мчав по набережній. Попереду маячив великий темний закритий вантажний пірс, і я подався до нього. Великі головні двері були зачинені, важкі сталеві двері над головою. Але маленькі двері збоку були замкнені нещільно. Я різко смикнув за неї, вона відчинилася, і я кинувся в глибоку темряву величезного пірса. Ящики, бочки та ящики були громіздко складені з обох боків. Я побіг глибше, а потім повернувся, даючи очам звикнути до майже чорноти цього місця. Я бачив, як увійшли троє головорізів.



"Залишайся тут", - почув я один наказ. «У дверей. Якщо він спробує вибратися, ти приб'єш його».



Я зник між високими стосами мішковини. Я дещо побачив - предмет із довгою ручкою, притулений до пакунків. Я підняв його і посміхнувся. То був гак для тюків жахливого вигляду. Двоє інших розпочали ретельний пошук серед ящиків та ящиків. Я потягнувся і намацав краї тюків із мішковини. Кожну обмотували міцними смужками оцинкованої жерсті, дві в тюк. Я засунув пальці всередину першої смуги і підтягнувся вздовж тюків. Зачепившись за тюк, я перемістив хватку на наступний тюк і підтягнувся догори. Коли я був приблизно за сім футів від землі, я повис, чіпляючись за край тюка, обтягнутого мішковиною, однією рукою схопившись за бляшанки, а другою притримуючи пресувальний гак, вставлений у тюк. Вміст був якоюсь щільно упакованою м'якою продукцією.



Я чув, як унизу чоловіки пробираються до того ряду, за який я чіплялася. Один з них обережно обігнув кут тюків з пістолетом у руці, вдивляючись у вузький коридор між ящиками та тюками. Я бачив, як інший робить те саме на іншому боці пірсу. Той, хто був на моїй стороні, зробив крок на кілька футів далі в прохід, в межах досяжності. Я вийняв з пакунка пресувальний гак і швидко і акуратно розгорнув його вниз. Жорстокий гак потрапив йому просто під підборіддя. Я почув звук кісток, що рвуться, і хрящів, і з його голови ринув червоний гейзер. На мить у нього вирвався гортанний звук, а потім він безвольно повис, як шматок яловичини зі шкірою на м'ясному гачку. Пістолет випав з його руки і з різким стукотом упав на підлогу. Я відпустив тюковий гак і впав на підлогу. Інший біг із далекого боку.



Піднявши пістолет, я став навколішки і двічі вистрілив. Обидва постріли вразили його, коли він убіг у коридор. Він розтягнувся на підлозі переді мною, і я переступив через нього і вийшов на основну частину пірсу. Рухаючись спиною до ящиків, я рушив до дверей. Третього я не побачив у глибокій темряві. Він рушив до сталевих дверей, і це забезпечило йому чудовий захист. Звичайно, він чув постріли і, не чуючи жодного звуку від друзів, знав, що щось пішло не так. Але він мав найкращу позицію. Якби я хотів вибратися звідси, мені треба було дістатися цих маленьких дверей, і він побачив би мене, як я намагався це зробити.



Навколо стояли дерев'яні ящики. Поруч із ними стояв автонавантажувач, і раптом я вибрався назовні.



Впав на карачки, я підповз до автонавантажувача, заліз усередину і ввімкнув його. Я натиснув на педаль газу, смикнув кермо, і він поїхав, викотившись під кутом. Це спрацювало чудово. Він подумав, що я в ньому, і почав стріляти, коли він котився пірсом. Коли він стріляв, було просто провести лінію на синьо-срібному спалаху його пістолета. Я помістив три постріли в коротку лінію, приблизно за півтора дюйми один від одного. Він скрикнув і впав на землю. Я чув цей звук раніше і знав, що він нікуди не подінеться. Я відкинув пістолет. У будь-якому випадку в ньому залишався лише один постріл. Вислизнувши за маленькі двері, я продовжив з того місця, на якому зупинився, прямуючи до будинку Лінь Ван.



Я впіймав таксі, і водій, як гарний нью-йоркський таксист, помітив мій одяг, але нічого не сказав. Він висадив мене в кварталі від Дойєр-стріт, 777, згідно з моїми інструкціями. Я залишився поряд з лінією будівель і підійшов до зовнішніх дверей. Я кинувся вгору сходами і спробував відчинити двері. Вона була замкнена. Я зателефонував у дзвінок, і знову двері відчинила пишна євразійська жінка. Я врізався в неї, збивши з шляху, і мчав коридором, через дівчат у приймальні і вгору чорними сходами. Я чув, як вона кричала через свої два головорізи, але я вже був на наступному поверсі. Я вдарив перші двері праворуч, наполовину збивши її з петель. Блондинка з великими грудьми і маленький лисий чоловік підняв очі з ліжка, чоловік з переляком в очах, блондинка з гнівом.



"Що за чортівня?" - Сказала блондинка.



Я вибіг із кімнати.



"Це рейд?" Я чув, як чоловік сказав, а блондинка пробурмотіла щось, чого я не вловив. Я потрапив у наступні двері. На ліжку з двома китайськими дівчатами лежав здоровенний голий чоловік. Дівчата впали з нього, коли він різко випростався.



«Вибач», - пробурмотіла я, вибігаючи. Я побачив, як двоє головорізів мадам піднімаються сходами, коли я врізався в третю кімнату навпроти. Там була китаянка зі старим бородатим китайцем. Вони обидва кричали. Я цього не розумів, але й не мусив. Сенс з'явився. Я повернувся і побачив двох головорізів. Я ухилився від удару одного і влучив йому прямо в живіт. Він зігнувся навпіл, і я різко вдарив його об ліву стіну і вирвав його з кадру, ударивши по шиї збоку. Він зісковзнув на підлогу.



Інший стрибнув мені на спину, його рука стиснула моє горло. Я впав навколішки і перевернув його через спину. Він важко підводився на ноги, коли я підрізав його праворуч. Він потрапив йому в щелепу. Він відплив назад, на шість дюймів від підлоги, і врізався в наступні двері. Вона відчинилася, коли він упав у кімнату.



Весь шум узяв своє. Китаєць усередині вже був у штанах і хапав його за сорочку. Дівчина все ще була в ліжку з широко розплющеними очима, злякана. Я втік сходами і на півдорозі зустрів мадам. Я схопив її за лаковане скуйовджене волосся, потяг на наступний майданчик і притиснув до стіни. Вона закричала від болю. Все було повно криків, криків та бігу ніг.



"Де вона, чорт забирай?" Я гукнув.



«Божевільний сучий син!» – кричала вона мені. "Я не розумію, про що ви кажете!"



Я сильно вдарив її, і її голова відскочила від стіни.



"Лінь Ван", - сказав я. "Скажи мені, чи я відірву твою гнилий голову". Я знову пристебнув її, і вона знала, що я мав на увазі справу. Вона була тут надто довго, щоби не знати ознак.



"Насправді я нічого не знаю", - видихнула вона. Я тримав її за волосся і вдарив її головою об стіну, щоб розв'язати їй язик. «Вони прийшли сюди і заплатили мені багато грошей, щоб вона дозволила їй користуватись цією кімнатою. Вони сказали, що все, що мені потрібно було зробити, це надіслати туди того, хто її попросить. Це були добрі гроші».



«Будь-які гроші – хороші гроші для тебе, сестро. Де вона зараз? Куди вона пішла?



"Я не знаю. Вона щойно пішла. Прийшли чоловіки і вона пішла з ними».



"Велика людина, величезна людина?" - Запитав я.



«Ні, двоє чоловіків звичайного зросту. Один китаєць, інший білий», - відповіла вона. "Ті ж, що прийшли і зняли в мене кімнату".



"Щось ще?" - Запитав я. "Скажи мені, чи знаєш ти щось ще?"



"Більш нічого немає", - сказала вона, і я почув, як у її голосі швидко повернулася різкість. Я мусив перешкодити їй подолати свій страх. Я рвонув її вперед і кинув у кімнату поряд із майданчиком другого поверху. Я схопив її і жбурнув до стіни. Вона відскочила від нього, і страх повернувся до її очей. «Я тобі все розповіла, – закричала вона.



"Я не вірю тобі", - сказав я. "Я збираюся перевершити тебе, просто щоб допомогти твоїй пам'яті". Я схопив її, і вона тяжко проковтнула.



"Почекай", - сказала вона. «Вони дали мені телефонний номер. Вони сказали, що я повинен зателефонувати туди, якщо у міс Ван колись будуть проблеми в мене вдома». Вона полізла в кишеню і витягла зім'ятий аркуш паперу. Я взяв його і сильно штовхнув у стіну. Вона



говорила правду, я знав. Більше не було. Операція була така, що більше їй нічого не сказали б. Я вийшов за двері і зробив три великі стрибки сходами. Досягши першого поверху, я почув, як вона кричала мені слідом.



«А що про всі неприємності, які ти тут завдав, великий ублюдок?» - гукнула вона. "Ви повинні заплатити за це!"



Я посміхнувся їй. - «Скаржтеся в Better Business Bureau».



Сьомий розділ.



Мені потрібно було перетворити номер телефону на адресу. Я зателефонував до поліцейського управління Нью-Йорка і, перебравши незліченну кількість повідомлень, підійшов до комісару. Я надав йому свій ідентифікаційний номер.



"Ви можете перевірити мене в штаб-квартирі AX у Вашингтоні", - сказав я. "Але мені потрібна адреса, яка збігається з номером телефону, який я тобі дав, і швидко".



"Ми вас перевіримо, добре", - сказав комісар. Він дав мені спеціальний номер прямої лінії. «Зателефонуй мені через п'ятнадцять хвилин». Я повісив трубку і почав чекати в тіні дверних прорізів, мій одяг все ще був мокрим і пошарпаним. Це були дуже довгі п'ятнадцять хвилин, але коли я знову зателефонував, у його голосі зникла настороженість. Він явно перевірив із Хоуком.



«Цей телефон знаходиться у квартирі 6-B на Дев'ятій авеню, 159.



Він запитав. - Вам потрібна допомога?



Я подумав про це на мить. Зазвичай я сказав би «так», але це була розумна операція. Я не хотів нікого лякати. «Я піду сам. Це мій найкращий шанс».



"Удачі", - сказав він рішуче. Я повісив слухавку, упіймав таксі і дав таксисту адресу.



; Коли ми наблизилися до нього, я сказав йому пригальмувати і просто проїхати повз нього. Це був темний напівзруйнований багатоквартирний будинок, затиснутий між двома горищами. На ганку розвалилася постать у сорочці з рукавами.



"Поверніть за кут, і я піду туди", - сказав я. Коли таксі зупинилося, я швидко обігнув горище ліворуч від багатоквартирного будинку. Я знайшов провулок з іржавою залізною огорожею. Перебравшись через паркан, я пірнув у темряву вузького провулка і послав двох котів у втечу. Я переїхав до задньої частини багатоквартирного будинку. Зі спини звисали облізлі, заіржавілі пожежні сходи. Я стрибнув, схопився за нижню сходинку нижньої драбини і підтягнувся вгору. Підводячись, як кіт-грабіжник, я пішов на другий поверх. Я зупинився біля вікна і почув, як собака гавкає. Почуваючись злодієм, я поспішив на третій поверх. Вікно там було прочинене, і, вхопившись обома руками за розколоте дерев'яне підвіконня, я обережно й повільно підвівся. Я чув дихання зсередини і увійшов до темної спальні.



У ліжку біля стіни спав старий. Я тихенько пройшов через кімнату, відчинив двері до наступної кімнати і вийшов у коридор. Квартира 6Б була поверхом нижче. Я зазирнув через вузькі дерев'яні сходи і глянув униз. У коридорі нікого не було. Я спустився сходами і побачив світло з-під дверей квартири, яку хотів; він був на початку майданчика другого поверху.



Холодна сталь Вільгельміни у моїй долоні, я слухав і чув шепіт голосів усередині кімнати. Я саме вирішував, чи повернути ручку тихо чи врізатися у двері, коли пролунав постріл, один постріл, невеликий, виразний вибух. Це було схоже на револьвер 22 калібру, але я швидко ухвалив рішення.



Я щосили вдарив двері, і вони відчинилися. Я стояв навколішки, зігнувшись на підлозі, і побачив, як дві фігури зникають у сусідній кімнаті, прямуючи до пожежних сходів. Лін Ван була нерухомою фігурою в синьому халаті, що лежить на підлозі, з маленькою акуратною дірочкою в центрі її чола. Коли я увірвався, двоє чоловіків озирнулися і побачили, що один китаєць, а другий білий. Білий чоловік зупинився, спробував витягнути пістолет, а потім стрибнув назад, коли в нього врізалися важкі 9-мм кулі Вільгельміни.



Я кинувся до сусідньої кімнати, перестрибуючи через його викривлене тіло. Китаєць поставив одну ногу на підвіконня, і я побачив блиск пістолета в його руці.



"Тримай, або я уб'ю тебе", - сказав я, хоча це було останнє, що я хотів зробити. Пістолет у його руці був наполовину піднятий, і він завмер на місці, одна нога вилетіла з вікна, одна нога всередині. "Не рухайся", - сказав я. «Просто кинь пістолет».



Він довго дивився на мене, а потім, раптом змахнувши зап'ястям, повернув пістолет і відстрілив собі голову, принаймні більшу її частину. Він тримав у руках поліцейський револьвер 38 калібру. Куля врізалася йому в обличчя майже впритул, його голова вибухнула червоним потоком, коли він упав у кімнату.



"Сукін син!" Я вилаявся, запихаючи Вільгельміну назад у кишеню куртки. Я вийшов у вітальню, де лежала Лінь Ван із мирним виглядом. Поруч із її рукою лежало півдюжини п'ятдесятидоларових купюр. У мене було три трупи і жодних відповідей, але навіть після смерті двоє чоловіків сказали одне. Це були професіонали, цілеспрямовані, навчені професіонали із суїцидальною реакцією, яка приходить лише зі Сходу. Китайці не ризикували, що його можуть змусити щось розголосити. І він отримав наді мною свого роду перемогу.



Гаманець Ван стояв на маленькому столику поруч із лампою. Я перевернув його, і з нього випала звичайна суміш шпильок, губної помади, дрібниці та носових хусток – разом із двома маленькими компактними пробками для носа. Я покрутив їх у руці на мить, а потім кинув назад на стіл. Тут не було чого шукати. Я вийшов і спустився сходами. Я йшов вулицею, коли почув виття сирен поліцейської машини, що наближався до багатоквартирного будинку позаду мене. Я помітив, що шезлонг із сорочковими рукавами злетів. Побачивши невеликий трикутний парк, довжиною не більше кварталу, я сів на одну з безлюдних ослонів. У мене все ще не було відповідей, які я хотів, і жахливий занепокоєння все ще вирував у мені. Але деякі речі тепер не викликали сумнівів, і я почав складати частини разом, сидячи там один. Я б подзвонив Хоуку, але я хотів зібрати якнайбільше, перш ніж це зроблю.



Все це було підлаштовано, щоб втягнути мене в це і вбити. Початковий дзвінок надійшов від нашого друга-співробітника Чан Лі. Я хмикнув. Кооператив, дупа моя!



Я провів близько півгодини, розмірковуючи, а потім зателефонував до Хоука. Він усе ще був у офісі. Коли я коротко розповів йому про те, що сталося, він мав погодитися з тим, що китайська розвідка відзначила мене за вбивство.



«Але будь я проклятий, якщо дізнаюся чому, Нік, – сказав він мені. «Окрім того, що вони впевнені, що це дивна компанія. Ви знаєте, що вони щойно зробили? Вони відмовилися від участі у Світовій конференції лідерів! Вони не збираються брати участь у ній».



"Вони пішли?" - Вигукнув я. «Конференція має відкритися завтра вранці? Це дивне зауваження, добре».



«Вони раптово заявляють, що Мао та його співробітники не мали часу підготуватися до належної участі», - сказав Хоук. «Тепер це чиста нісенітниця і найклятіша причина витягнути капелюха в останню хвилину».



Хоук на мить зупинився. «Все це не має особливого сенсу. Послухайте, я буду в Нью-Йорку за кілька годин. Ми використовуємо цей старий коричневий кам'яний будинок на східній сорок п'ятій вулиці як польова база під час конференції. Чарлі Вілкерсон зараз там. Продовжуйте. скінчив, відпочинь, скоро побачимося”.



Це була довгоочікувана ідея, і коли я попрямував до адреси, яку він згадав, я подумав, чи немає якогось реального зв'язку між відходом червоних китайців з конференції та спробою Чун Лі вбити мене. Коли вони пішли, у співпраці не було потреби, але він все ще мав чудову нагоду. Він мотав наживку, на яку він знав, що я піду і помщуся. Це все могло пояснити.



Я прискорив крок, упіймав таксі і попрямував до кам'яної будівлі на краю Першої авеню, звідки відкривався вид на вогні Іст-Рівер. Вілкерсон відправив мене в кімнату, щоб я трохи поспав, і віддав мій одяг кравецьку на всю ніч для прасування. Я прокинувся за кілька годин, коли прибув Хоук. Він все ще виглядав стомленим і змученим, і я вдягнув свіжозгладжений одяг, щоб приєднатися до нього за кавою в передпокої на першому поверсі.



«У них має бути причина раптово поводитись так, ніби конференція була…» Я дозволив фразі повиснути на цьому незакінченому і побачив, як очі Хоука потемніли, коли вони зустрілися з моїми.



«Ти збирався сказати «заражена», – сказав він дуже повільно. "Ні." Він безуспішно намагався переконати свої слова. "Ні, цього не може бути".



"Це не тільки могло бути, але і є", - сказав я, встаючи з стільця, мене охопило холодне збудження. Усі шматочки раптово встали на свої місця.



"Ви думаєте, що вірус призначений для використання проти Всесвітньої конференції лідерів", - категорично заявив Хоук.



"Це має бути так", - сказав я. «Це пояснює все – спробу Чон Лі завадити мені повернутися з Карлсбадом. Не те, щоб він боявся, що Карлсбад міг розкрити, де він сховав X-V77. Він боявся, що Карлсбад розповість, у чому був план».



"Ви думаєте, що китайські червоні працюють з японцями Карлсбада?" - спитав Хоук.



"Ні, я так не думаю", - відповів я. «Але вони побачили, що перед ними відкрилася чудова нагода, і вирішили скористатися нею. Якось перед битвою на фермі вони дізналися про план Карлсбада. Можливо, вони чули, як він та інші обговорювали це, коли вони підкралися до них. Чун Лі знав, що вони продовжуватимуть виконувати план. Коли я прибув, він мав готову історію для мене. Острів проковтнув її, не моргнувши оком”.



"Я теж", - тихо сказав Хоук.



"Це було розумно", - відповів я.



«Вони вбивають усіх важливих людей, які обіймають керівні посади у світі», - сказав Хоук. "Одним точним ударом, адже вони всі разом на конференції".



"За винятком червоних китайців", - нагадав я йому. «Їх там не буде. Їхні люди будуть живі та здорові. Коли X - V77, нарешті, уб'є всіх інших лідерів, у всьому світі виникне вакуум гігантських розмірів, вакуум, в якому вони зможуть рухатися як завгодно. вони хотіли ".



"Ви повинні скасувати конференцію, перш ніж вона відкриється завтра вранці", - сказав я.



Хоук подивився на мене, ніби я втратив розум



"Неможливо!" – відрізав він. "Її не можна скасувати зараз. Звичайно, не тому, що у нас є теорія, якою б гарною вона не була. Ви бачите, як ми переконуємо всіх цих людей у цій фантастичній штуці? І ви бачите, до чого це приведе на голову Америці?" Крім того, через чисту механіку скасувати це неможливо, все зайшло надто далеко, щоб зупинятися».



Він був, звичайно, мав рацію, і мене раптово пробив озноб. Слухаючи плоский монотонний голос Хоука, я запитував, чи справді він вірить у те, що говорить. Він намагався заспокоїти мене чи себе?



"Знаєте, вони не можуть цього зробити, навіть якщо вони прийдуть, щоб спробувати", - сказав він. «На території Організації Об'єднаних Націй та прилеглих районах буде найбільша концентрація сил безпеки, які будь-коли зібрані в одному місці»



Він відкрив портфель свого аташе та намалював карту території Організації Об'єднаних Націй. ЦРУ займається перевіркою допуску всіх і всіх зсередини. Їм допомагає співробітники служби внутрішньої безпеки Організації Об'єднаних Націй. Їх доповнюють ретельно перевірені приватні поліцейські агенції. Агенти ФБР та Казначейства забезпечують безпеку всередині Скупщини Сам зал. Біля семи входів до Зали зборів ми розмістимо наших людей, які скануватимуть кожного, хто входить, виглядаючи всіх, хто може спробувати проникнути з підробленим дозволом. Звичайно, вони помітять когось розміром з японського карлсбадського. Я теж отримав би двох його приятелів нормального зростання. Нік, ти ж знаєш, які у нас пильні очі”.



Я кивнув головою. Це було досить правдою, але неспокійне, гостре почуття, яке я відчував у собі останні кілька днів, знову повернулося. Хоук намалював олівцем усі вісімнадцять акрів території ООН.



"Зовні поліція Нью-Йорка заповнила весь район", - сказав він. «Вони витягли зайвих чоловіків із кожного району. Усі виїзди скасовано. Перша авеню, Сорок Друга вулиця та Сорок восьма вулиця кишать поліцейськими в уніформі та цивільному. Уздовж Іст-Рівер патрулюватимуть поліцейські катери і їм допомагатимуть два патрульні катери берегової охорони. Він щільно прикритий у всіх можливих місцях. Вони не змогли б підійти досить близько, щоб відкрити флакон у Залі зборів, якби вони вистрілили з ракети.



"Тобі це все ще не подобається, а, Нік?" – прокоментував Хоук. "Чесно кажучи, я не думаю, що вони здадуться, і якщо вони це зроблять, вони побачать, що їм не пройти".



"Вони покажуть", - пробурмотів я. «Вони мають це зробити, навіть якщо це лише невдача. Це їхній шанс, їхній єдиний шанс»,



«Добре, – похмуро сказав Хоук. Це все ще твоя дитина. Я тебе нікуди не призначу. Ви граєте, як хочете. Ось ваші документи про допуск до внутрішньої безпеки. Вони дозволять вам вирушити у будь-яку точку території Організації Об'єднаних Націй”.



"Чи є шанс, що Карлсбад може заговорити?" - Запитав я, взявши маленьку картку і значок.



Хоук похитав головою. «Він тоне. Пульс слабший, серцебиття сповільнилося».



«Чорт! О котрій завтра конференція розпочнеться?»



«Рівно о десятій ранку Папа відкриє конференцію короткою молитвою», - сказав він. «Президент Сполучених Штатів буде слідувати, вітаючи гостей».



Хоук пішов. Я помітив телефон у одній із кімнат і подзвонив мені додому. Він продзвенів лише один раз, і голос Рити відповів схвильовано.



"Де ти?" - одразу сказала вона. "В аеропорту?"



"Я все ще в Нью-Йорку", - сказав я. Навіть по телефону я відчував, як вона замерзає.



"Я не знала, що ведення справ займає так багато часу", - сказала вона.



Я посміхнувся. «Це не завжди, але цього разу я мав багато справ. Я повернуся завтра».



"Я почекаю", - сказала вона раптово м'яким голосом. «Набагато довше, якщо доведеться. Будь обережний, Нік».



Я повісив слухавку і зрозумів, що дзвонив не лише для того, щоб сказати їй про це. Мені треба було поговорити з нею, дивна, раптова потреба, майже передчуття, що, можливо, я ніколи не матиму іншого шансу. Я повернувся до маленької кімнати і ліг на вузьке ліжко, трохи більше за розкладачку. Час для роздумів, для роздумів, занепокоєння минув. Час діяти був близько.



Я змусив себе заплющити очі і змусив себе заснути, відкинувши всі думки, крім потреби у відпочинку. Я вивчив цю техніку багато років тому. Це пропрацювало кілька годин.



* * *



Я прокинувся, коли настав світанок, і швидко одягнувся. Місто було сплячим гігантом, все ще вкритим сірою брудною ковдрою. Я повільно пройшов через Першу авеню до будівель Організації Об'єднаних Націй.



Я не зробив жодного кроку проспектом, коли на мене зійшлися шестеро найкращих детективів Нью-Йорка. Мені довелося показати перепустку ще п'ять разів, перш ніж я нарешті потрапив до головної будівлі. Я повинен був визнати, що це була хороша охорона, і, можливо, Хоук мав рацію. Але я постійно згадував, як ретельно охороняється завод у Камберленді, де все почалося.



Я глянув на годинник. Шоста година. Через чотири години світ зробить перший крок на шляху до справжньої міжнародної співпраці - або ворог, проти якого немає захисту, зруйнує його лідерів. Я почав неспішну прогулянку по всій території Організації Об'єднаних Націй, починаючи всередині його стін та переходячи з поверху на поверх.



Я все ще шукав, все ще перевіряв, все ще намагався знайти якусь дірку, оскільки будівля оживала все більше і більше людей - звичайних делегатів ООН, спеціальних делегатів, важливих спеціальних гостей, орди та натовпу газетярів та телевізійників, все із зазорами, все ретельно перевірено. Біля семи входів до Зали зборів я бачив, як наші люди змішалися з поліцією та охоронцями ООН, їхні очі металися з лиця на обличчя, проникаючи в кожного, хто підходив до них. З одного боку я побачив Хоука, який стояв поруч із капітаном поліції, і підійшов до нього.



"У кого є дозвіл сюди сьогодні вранці?" Я запитав. Капітан поліції глянув на довгий список у руці.



"Окрім журналістів, гостей та делегатів, лише ретельно відібрані та перевірені співробітники банкетного обладнання, яке постачає ООН скатертинами, серветками та обладнанням для цих величезних обідів. Одна вантажівка з людьми в ній привезе необхідне припаси для справи".



«І чоловіки були очищені та перевірені, ви кажете, – повторив я.



"Ретельно", - сказав капітан. «На їхніх перепустках теж є їхні фотографії».



"На всіх проходах у Камберленді теж є фотографія", - пробурмотів я.



Очі Хоука замерехтіли. «І жоден сторонній не зламав Камберленда, Нік, - тихо сказав він. «Це був Карлсбад, пам'ятаєте, надійна внутрішня людина».



Я кивнув і поплентався геть. Надійна внутрішня людина. Чи може Карлсбад мати тут, усередині, працювати з ним? Чи могла напруга бути передана цій людині? Тоді безпека світу не матиме значення. Це була можливість, але я мав відмовитися від неї. Прийняти це означало піти додому та забути про все. Не можна було перевірити всіх, кого вже допустили.



Я глянув на годинник. Дев'ять годин. Я побачив порожню телефонну будку і прослизнув усередину. Я зателефонував до лікарні Уолтера Ріда і запитав Карлсбада. Він усе ще був у комі, і його серцебиття продовжувало слабшати. Я поклав трубку і спустився сходами, подалі від збудженого шуму натовпу. Я мав заспокоїтися. Я нічого не вигадав. Безпека була приголомшливою.



Я зупинився на першому поверсі і спостерігав, як прибув президент Сполучених Штатів в оточенні співробітників секретних служб, поліції Нью-Йорка та охоронців ООН. Я глянув через головний вхід і побачив більше уніформи, ніж будь-що. Одні чоловіки стояли на постах, інші пересувалися туди-сюди, циркулюючи в натовпі. Її Величність королева Англії увійшла до будівлі милою, врівноваженою фігурою. Наступними були росіяни, незворушні, з нерухомими посмішками. Я знову побачив з ними величезну кількість поліцейських та охоронців.



Можливо, Хоук таки мав рацію. Що він сказав, спитав я себе. Вони не змогли б підійти досить близько, щоб відкрити флакон у Залі зборів, якби вони випустили його з ракети. Зауваження застрягло у моїй голові, очікуючи, що я знову його розгляну. А потім раптово застигла на місці, волосся на потилиці стало дибки. Може, їм і не треба було ні в саму залу, ні в ракеті. Все, що їм було потрібно, - це таке ж ефективне. Я подумав, що мені сказали про властивості X – V77. На відміну від деяких штамів, що вимагають особистого контакту, він був повністю ефективний у повітрі. Все, що потрібно було зробити людям Карлових Вар, – це звільнити його у Залі зборів.



Мій годинник показував дев'ять тридцять п'ять. Я повернувся і побіг униз сходами, повз перший підвал з рядами папок і кабінетів, повз другий і вниз у третій, де довгі ряди труб тяглися вздовж вузьких коридорів. Я глянув у найдовший коридор і побачив у далекому кінці ремонтника. Я покликав його та й побіг. Він чекав, спостерігаючи, як я мчу до нього.



Восьмий розділ.



Я, звичайно, тоді цього не знав, але в цей момент на розі Третьої авеню та П'ятдесят першої вулиці загорілося червоне світло. Фургон із закритими панелями Superior Banquet Supply Company зупинився. Двоє чоловіків у таксі спостерігали за парадом міні-спідниць, що перетинає перехрестя. Коли двері їхньої вантажівки були відчинені, вони не мали часу зробити більше, ніж відкрити роти, перш ніж вони були вбиті.



По одній кулі було випущено з рушниць із глушниками. Двоє чоловіків, обоє зі Сходу, стрибнули у вантажівку, відштовхнули тіла і рушили в дорогу, коли спалахнуло зелене світло. Вони швидко звернули на Третю авеню, а потім на наступному кутку і зупинилися перед забитим будинком, який планувалося знести. Величезний чоловік, що рухається напрочуд швидко для свого зростання, відкрив задню частину вантажівки і втиснувся всередину.



Тим часом двоє інших відчинили двері між відсіком водія і задньою частиною автомобіля. Вони заштовхали двох мерців та забрали у них посвідчення особи. Витягнувши фотографії із пластикової кришки, вони замінили їх фотографіями самих себе. Все це зайняло шість хвилин, включаючи очікування біля світлофора.



Вантажівка et Supply Company знову рушила в дорогу до ООН.



Їх зупинили біля першої черги поліції, показали посвідчення та пропустили. Їх зупиняли ще двічі, і щоразу поліція порівнювала фотографії з пасажирами вантажівки та передавала їх далі.



Вони повільно під'їхали до бокового службового входу до будівлі Асамблеї та вийшли. У задній частині вантажівки опустили невелику металеву рампу, і по ній котили величезну закриту скриньку. У ящику лежав повний запас свіжої постільної білизни, скатертин, кухонних рушників та іншого банкетного приладдя. І ще одне. Вони вийшли з вантажівки і вкотили величезну скриньку в ООН, спустившись пандусом у підвал.



Незадовго до того, як усе це сталося, я зв'язався з обслуговуючим персоналом і зажадав показати його перепустку. Він показав мені це, і все було гаразд.



Я спитав його. - «Де система вентиляції, яка веде до Актової зали?» «Це має бути десь тут».



"Наприкінці коридору поверніть праворуч", - сказав він. «Ви побачите димарі. Вони екрановані, чотири з них, два зверху та два знизу. Чому там щось не так?



"Ще ні", - сказав я, мчачи коридором. "Ще немає." Я обігнув кут і помчала наступним коридором. Повітропроводи були на місці, екрани на місці, і я глянув на невелику металеву табличку під ними.



"Вентиляційна система в актовому залі", - свідчило повідомлення. «Управління вентилятором у котельні №3».



Я приклав вухо до екранів і почув звук повітря, що піднімається вгору. Два повітроводи направляли свіже повітря вгору, а два - назад вниз. Це було ідеальне місце. Все, що їм потрібно було зробити, - це відкрити бульбашку в канал, і за кілька секунд смертоносна хімічна речовина потрапить до Зали зборів.



Я пройшов до кінця коридору. Там був невеликий коридор, який провадив до пожежного виходу. Я пробував. Двері були зачинені зовні, але відчинені з коридору. Я повернувся, пройшовши ряди труб на рівні голови, і повернув за ріг, що веде до головного коридору. Я повернувся туди, де зустрів обслуговуючого персоналу. Не було ні дверей, ні інших коридорів. Будь-хто, хто досягне каналів, повинен буде пройти цим шляхом. Супроводжуючий пішов, а я зайняв позицію на розі.



Я глянув на годинник. Дев'ять п'ятдесят п'ять. У зеленому, золотому та синьому Залі Асамблеї ось-ось мала розпочатися Світова конференція лідерів. "Може, все пройде без проблем", - пробурмотів я про себе.



Я почув звук приблизно тоді. Я підняв очі і побачив двох чоловіків, які штовхали на колесах велику закриту дерев'яну скриньку. Вони рушили до мене коридором, і я прочитав літери на боці на колісному ящику: «Приладдя для першокласних банкетів».



«Почекай», - сказав я, коли вони підійшли до мене. "Давайте подивимося на ваші карти допуску". Двоє чоловіків вручили мені свої карти. Фотографії відповідали їм. Я згадав, що сказав капітан поліції про спорядження, яке принесе банкетне приладдя.



«Давай, – сказав я. Вони кивнули і продовжили штовхати свою величезну скриньку на коліщатках коридором. Я відвернувся, щоб не зводити очей з іншого кінця коридору, як раптом дещо зрозумів. Не було жодної чортової причини для того, щоб тут були запаси для бенкету. У цьому районі не було навіть пральні.



Я розгорнувся в той момент, коли один із чоловіків вистрілив, і я почув глухий приглушений звук глушника. Я був би мертвий, він би вистрілив у спину, якби я не повернувся. Як би там не було, постріл потрапив у Вільгельміну, що лежала в кобурі під моєю курткою. Його сила відкинула мене назад і дуже боляче, коли важкий Люгер потрапив мені в ребра. Він вистрілив ще раз, коли я падав, постріл потрапив мені у скроню, і я відчув гострий, пекучий біль. Я лежав там, відчуваючи, як хвилі темряви намагаються наблизитися до мене, і тепла цівка крові тече по моєму скроні. Вони вирішили, що це зробили, і продовжили.



Я лежав, заплющивши очі, стиснувши зуби, знову борючись із темрявою. Це був постріл, який зморщив мою скроню і завдав шкоди. Я підвівся на лікті, побачив, як крутиться сіро-білий коридор, і похитав головою. Він перестав обертатися, і я підвівся на ноги. Я перевірив Вільгельміну. Куля вдарила по спусковому гачку і клямці, викрутилася і затиснула обоє. Вільгельміна поки не стрілятиме.



Я швидко рушив уперед на подушечках ніг. У цих безплідних коридорах буде дуже мало місця, щоб сховатися, а вони вже завернули за кут. У мене все ще були в кишені модні шкарпетки, які подарував мені Стюарт. Але якщо я запалю їх і підірву трьох, X – V77 піде разом із ними, вибухнувши вибухом у вентиляційну систему. Отже, я мав гарну зброю, яку я не міг використати, і пістолет, який я не міг стріляти. І час минув.



Мене охопила сильна лють. Вони б не вилили цей клятий пляшечку в канал. Ні зараз, ні після цього. Чун Лі не хотів сидіти склавши руки і насолоджуватися торжеством свого хитрого розуму. Я ввімкнув швидкість, і коли я врізався в кут і облетів його.



Величезний приятель Карлсбада-японець виходив з великої дерев'яної скриньки з бульбашкою в руках; третій чоловік допомагав йому.



В одній руці у мене була Вільгельміна, а в іншій – Х'юго. Коли я врізався в стіну, я жбурнув стилет у того, у кого в руках був екран. Лезо увійшло до його скроні. Він напружився, а потім зім'явся, і екран упав на нього. Вільгельміна пролетіла в повітрі і зловила другого виродка прямо йому в чоло. Він упав на спину, коли кров хлюпала з сильної рани. Гігантський японець на мить завмер, все ще стоячи однією ногою в дерев'яному ящику. Я вирушив за нього, і він прийшов мені назустріч. Коли я кинувся, він шпурнув пляшечку у відкритий вентиляційний канал. Згадуючи свої футбольні дні в коледжі, я крутився, перевертався і стрибав нагору й назад одночасно.



Я відчув, як мої пальці зімкнулися навколо бульбашки, коли він летів повітрям, і, коли я впав, я схопився за нього, утримуючи його від себе. Моя голова вдарилася об бетонну підлогу, і на мить я побачив зірки. Японець ударив мене черевиком у груди. Я відчув, як у мене перехопило подих від болю, але я відкотився, все ще стискаючи пляшечку над головою. Я не міг дозволити йому отримати це у свої величезні руки. Він був на мені згори, весь його триста двадцять п'ять фунтів, тягнувся за міхуром. Моя рука все ще була над моєю головою. Я відкрив його, дозволив флакону скотитися по підлозі і своїми пальцями відправив його коридором.



Японець вилаявся, і я відчув, як його вага знизилася, коли він почав пірнати за бульбашкою. Обернув обома руками дубову ногу і скрутив. Він тяжко впав на одне коліно, коли від нього вирвався хрип від болю. Я вдарив його плечем, і він упав убік. Він відкотився і потягнувся за бульбашкою, що лежить у межах досяжності біля іншої стіни.



Моя нога потрапила туди першою, щосили впавши на його пальці. Він закричав від болю і автоматично відсмикнув руку. Я вперся пальцем у бульбашку і відправив її далі коридором, сподіваючись, чорт забирай, він не зламається. Велетень був на ногах і кинувся на мене. Я знав, що краще не намагатися зустріти цей людський локомотив віч-на-віч. Я повернувся і отримав лише частину його прагнення. Цього було достатньо, щоб ударити мене об стіну з такою силою, що я відчув, як тремтять мої кістки. Він мав частку секунди, щоб вирішити, чи йти за мною чи за флаконом. Вірний своїй місії, він пішов по флакон. Коли він промчав повз мене, я виставив ногу, і він упав на підлогу, і будинок затремтів. Я вдарив його ще однією ногою в щелепу, він перекинувся і моргнув. Він бачив, що йому доведеться забрати мене, перш ніж він отримає бульбашку. Я дозволив йому стати на одне коліно і замахнувся, вдаривши його ідеальним ударом по кінчику щелепи. Його очі перетнулися, і він упав навзнак, але тільки на мить. Одних людей це могло вбити, а більшості інших. Але цей хлопець знову вставав на ноги.



Але частину сили з нього вийняли. Я знову замахнувся і різким ударом, що рубає, відкрив дводюймову рану над його правим оком. Я пішов за ним праворуч, і він вчасно повернув голову, щоб не потрапити в щелепу. Він зачепив його широку пласку вилицю, і я відчув, як вона зламалася. Він опустив голову і стрибнув уперед. Я намагався ухилитися, але не зміг. Його величезні руки обвилися навколо мого тіла, і я відразу відчув силу цієї людини, як ведмедя гризлі. Опустивши голову, він притулився до моїх грудей, потягнувши вперед за талію. Я відчув, що мої ребра ось-ось зламаються. Мої руки притиснулися до боків, і я не міг розірвати його хватку.



Я різко і швидко підняв коліно, вдаривши його в пах. Я відчув, як він задихнувся від болю, і мене шпурнуло через коридор у стіну. Я відскочив і впав на підлогу. Біль узяв своє, але він також привів його в дику лють. Він пірнув і налетів на мене. Падіння будівлі на мене не могло бути гіршим. Моє дихання перервало мене в одному сильному пориві, і біль пронизав усі частини мого тіла. Він підвівся, але я дивилася крізь завісу сірості, намагаючись віддихатися. Я відчув, як його величезні руки схопили мене за шию, і мене підняли, як дитину, і знову вдарили об стіну. Цього разу сірість стала чорною, і я ледве зрозумів, як упав на підлогу.



Я похитав головою, діючи, виходячи з автоматичних рефлексів і переживань, що виходять з минулого. Я глибоко зітхнув і знову похитав головою. Завіса підвелася. Це була лише секунда чи дві. Але здоровань повернувся до бульбашки. Зосередившись, я побачив, як він підняв його і побіг з ним до відкритого вентиляційного отвору, прямуючи до мене. Я був на відстані витягнутої руки від мерця, Х'юго стирчав з скроні. Я простягнув руку, схопив стилет, витяг його і жбурнув зі лежачи, оскільки гігантський японець був менш ніж за крок від повітроводу.



Він ударив його в лівий бік, і я побачив, як він глибоко увійшов у величезний простір плоті. Він ахнув, зупинився і похитнувся. Його обличчя спотворилось від болю, він простягнув ліву руку і витягнув стилет. Це зайняло лише секунду, але секунда



все, що мені було потрібне. Я був на ногах і пірнув за ним. Коли він висмикнув лезо зі свого тіла, я потрапив у праву. Він відсахнувся, і я вихопив пляшечку у нього з рук. Я пригнув його руку, коли вона повернулася, щоб схопити мене, і завдав різкого аперкоту. І знову він позадкував.



Я нахилився і підняв Х'юго. Він вийшов уперед, і я присів, тримаючи бульбашку в одній руці, а Хьюго - в іншій. Він пірнув за флаконом. Я підняв стилет короткою дугою і розрізав горло. Спалахнула червона лінія. Він підняв одну руку до горла, напівобернувся до мене, потягнувся до мене і впав на одне коліно. Він почав вставати, потім упав на бік, і я спіткнувся об стіну.



Все моє тіло тремтіло і пульсувало, і я важко дихав. Я глянув на тонкий флакон у руці, міцніше стиснув його пальцями і надовго притулився до стіни. Потім, як і раніше, спираючись на стіну, я повільно рушив назад коридором. Я обережно піднявся сходами.



Я зупинився, коли дістався основного поверху, і вийшов у вестибюль, закривавлений, у синцях, побитий. Копи накинулися на мене, але я підняв пляшечку.



"Легше, хлопці", - сказав я. Я глянув на великий годинник біля протилежної стіни. Було чотири хвилини одинадцятої. Щойно закінчилася вступна молитва Папи. А Карлсбад щойно помер у лікарні Уолтера Ріда. Ось тільки тоді я не знав про Карлсбада.



"Доставте мені Хоука, AX, за межі Актового залу", - сказав я з зусиллям, притулившись спиною до стіни і раптово відчувши себе дуже втомленим. Коли Хоук спустився, він глянув на пляшечку в моїй руці, і його губи стиснулися. Я передав йому.



«Вони мало не потрапили до повітроводів кондиціювання. Скажіть їм у Камберленді, щоб вони не втратили його знову», - сказав я.



"Я зроблю це", - тихо сказав він. "Ви хочете доповісти мені зараз?"



"Завтра", - сказав я. "Я збираюся сісти на літак і повернутися до Вашингтона".



«Спочатку вмийся», - сказав він. «Акуратність – частина того, щоб бути агентом AX». Я глянув на нього і побачив слабкий вогник у його очах. "Я радий, що ви не вірите мені на слово", - додав він. Я хмикнув. То був його спосіб зробити комплімент.



Я вийшов із будівлі і знову глянув на символ світового співробітництва. Я був позбавлений всіх емоцій, як людина, що перебралася через край пекла. Тільки двоє людей знали, наскільки тісною була світова співпраця до світової катастрофи. Але тепер я дозволив сяяти перемозі в очах. У Пекіні Чун Лі незабаром дізнається, що якимось чином десь його кмітливість зазнала невдачі, і, не будучи насправді впевненим, він дізнається, що я зіграв свою роль у цій невдачі. Ми зустрінемося знову, він і я, так чи інакше.



Я вимився в коричневому будинку, який ми використовували під час конференції, а потім сів на шатл до Вашингтона.



Рити не було вдома, коли я прийшов до себе додому, і я приготував для нас бурбон, коли вона повернулася з їжею. Вона впустила сумки і полетіла до мене на руки. Її губи були солодкими і теплими і нагадували про всі добрі речі. Я розповів їй, що сталося, і вона розповіла мені про смерть свого дядька. Коли ми почали другу порцію напоїв, вона кинула на мене глибокий задумливий погляд.



"А що тепер відбувається з X – V77?" — спитала вона.



"Це повертається в Камберленд".



Вона сказала. - "А що відбувається з питаннями мого дядька?" «Вони все ще мають рацію, ви знаєте. На них ще немає відповіді. Чи продовжуємо ми створювати та накопичувати бактерії, від яких у нас немає захисту? Чи продовжуємо ми ризикувати вбити мільйони людей?»



"Я не відповідаю на запитання", - сказав я. «Я щойно гасив пожежі. Я не можу відповісти, чи варто робити сірники, які запалюють вогонь».



"Це має бути так?" — спитала вона.



"Так", - сказав я їй. «Це підходить для мене. Ті відповіді, які ви хочете, не давати мені».



"Думаю, що ні", - сказала вона. Вона нахилилася вперед, і її губи знайшли розум. Мій великий палець пестив маленькі м'які кінчики її грудей. Це була та пожежа, яку я хотів загасити.









ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги