Аецій, останній римлянин

Розділ II. Змагання з жінкою

Історія потребуватиме цілих п’ятнадцяти століть, щоб знову дістатися (аж тепер… саме тепер: на твій і мій погляд, читачу!) епохи такої ж великої, такої ж переломної і вагітної настільки ж важливими наслідками, як та, коли з тріском і грюкотом розпадалася римська імперія та pax romana, ховаючи під своїми руїнами весь античний світ і його душу, яких не могло вже порятувати сильнодіюче впорскування нового чудотворного ліку — християнства. П’ятнадцять віків — це тисячу п’ятсот літ по триста шістдесят п’ять двадцятичотирьохгодинних днів кожен! А кожна година — це три тисячі шістсот секунд і стільки ж ударів людського серця, і стільки ж тихих ударів годинника Історії! Найглибші духи, найбільші серця і наймогутніші уми тих днів — таких віддалених від нас, а так схожих на наші — чудово розуміли значущість і важливу історичну роль своєї епохи: нерідко, нічого вже не сподіваючись для себе й світу чи, навпаки, сподіваючись аж надто багато, при тому таких речей, яких минулі часи неспроможні були дати — не шкодуючи, присвячували довгі десятиріччя життя на те, щоб збагнути суть, сенс і мету змін та переломів, які наступали. Однак гарна, хоч не надто вже молода жінка, що п’янкої майської ночі року чотириста двадцять п’ятого (себто, як сама звикла лічити, — п’ять тисяч дев’ятсот тридцять третього від створення світу Богом Отцем) сиділа у бібліотеці єпископського дому в Аквілеї, схилена над товстими томами, — здавалося, зовсім не цікавилася суттю, сенсом і метою великих переломних, навіки значущих справ, хоча й сама була rerum gestarum magna pars fuit. І, хоча з кодексів гучно волали до неї найглибші, найблискучіші, найоригінальніші думки епохи; хоча на їхніх аркушах вели титанічну битву спатарії та скутарії[12] Царства Божого з когортами слуг Царства Темряви; хоча — як горду римлянку й побожну християнку водночас — мусили б її зайняти розважання, чому Бог, що Йому вона поклоняється, бажає, аби діялося саме так… щоб була віддана на зганьблення й поразки Рома, велика, могутня, недосяжна ворогам упродовж сторіч, спільна вітчизна її самої та всіх цих письменників, — зараз її геть не обходили ні вражаючі історіософські та літературні конструкції, ні релігійні інтерпретації духу історії. Натомість вона жадібно поглинала ті сторінки «Historiarum adversus paganos» Павла Орозія, на яких знаходила каліграфічно виписане своє власне ім’я або ж два чоловічих імені: одне римське, славне, опромінене ореолом величі… друге трудне, майже смішне, варварське, але їй стократ дорожче того першого. Коли після довгого перевертання табличок кодексу врешті знаходила якесь із цих трьох імен — її серце сильніше й різкіше билося, а ледь витрішкуваті очі затуманювались.

Інколи щось у книжці її лютило, — тоді вона відкидала назад зграбну темну голівку і, постукуючи довгими, звуженими до нігтів пальцями у барвисті викрутаси літер, сичала крізь зціплені зуби:

— Бреше… бреше… цього не було.

Потім зненацька замовкала і, не думаючи вже про книжку, жадібним вухом ловила з-поза пурпурової завіси глибоке, рівне, здорове дихання двох дітей, що спали в сусідньому кубікулі. Легко відрізняла тихіше й повільніше дихання старшої дівчинки від трохи швидшого, голоснішого і раз-у-раз переходячого у зворушливе посопування дихання шестирічного Плацидія Валентиніана, найшляхетнішого цісаря об’єднаної римської імперії, який, зовсім не переймаючись своєю величчю, бачить солодкі сни про гонитву за гарними білими котиками по заповненій натовпом Константинопольській Месі.

Через верхній отвір до бібліотеки почала втискатися сірість досвітку. Пахка майська ніч йшла до кінця — перша ніч одпочинку та переможного розслаблення, усе-таки проведена Августою Галлою Плацидією так само безсонно, як і попередні ночі, повні зусиль, тривог, боротьби і гарячкової праці. Швидко пропливли години, які вона ділила між материнською любов’ю і рійним світом спогадів, що — неочікувані, некликані, — барвистим хороводом випірнули з-поміж аркушів товстих книг Орозія і аж до світанку наповнювали бібліотеку, юрбою пхалися до голови і серця, спазмами хапали за горлянку і витискали сльози з чорних, ледь витрішкуватих очей. А всі жили власним буйним живим життям часів і людей, яких немає… від яких не зосталося нічого, крім двох — соромливо схованих — білих волосків над скронями і кольорових слідів у книзі іспанського пресвітера.

Деякі з цих спогадів, зухвало понурі й немилосердно болісні, покривають гарячою хвилею рум’янцю смагляві, вже прив’ядаючі щоки: от іде вона — сестра цезаря, донька великого Феодосія, — як бранка у свиті найзухвалішого зі зухвалих Аларіха Балта… Лише гаряча любов до Христа, якого вона боялася образити, не дозволила їй кинутися на меч. Щоправда, ця прилюдна ганьба тривала недовго: одразу ж за Саларійськими ворітьми її з пошаною посадили до щільно закритого повозу і сам Атаульф, королівський шуряк, стежив, щоб ніяк не порушено шаноби, належної її гідності та непорочності.

Атаульф…

Це дивне, дике, варварське ім’я звучить як найгарніша музика… Вже не тільки щоки, а все обличчя, вуха й шию заливають палкі рум’янці… соромливі… дівочі… наче вона не була двічі вдовою і матір’ю двох дітей…

Як же се трапилось, що горда римлянка, донька і сестра вічних Августів, внучка Валентиніана Першого, згодилася побратися з готським ріксом, напівдиким варваром?… Воістину чудо із чудес. Наче це зовсім недавно було, встає перед її очима картина весільної учти в домі Інгена в Нарбоні: вона вся в білому сидить обіч вирядженого у королівські шати Атаульфа… Довкола бенкетарі — готи й римляни… Аттал, колишній узурпатор, колишній блазень у багряниці та діадемі, нікчемне знаряддя в руках зухвалого Аларіха — співає епіталаму… Чудо! Чудо!

Але ще більшим чудом було таке — тільки-но королівський муж-варвар простяг до неї могутні ніжні руки, як вона геть забула, що він аріанин, єретик, приречений на пекельний вогонь, і з розкішшю зливалася з ним у грішному коханні, хоч і подружньому, а все ж заплямованому різницею вір.

Тому й розгнівався на неї Христос, видно, мало йому було того, що вона босоніж ходила по гострій гальці, цілу ніч клячала на холодній підлозі… мало багатогодинних молитов… цілотижневих постів… Відібрав у неї Атаульфа.

— Хай святиться воля Твоя, Господи, — шепочуть в’янучі уста. — Ти хотів спасти мене… порятувати душу… визволити з тенет грішного кохання, зі злочинного зв’язку з аріанином… Справедливо Ти вчинив, Господи, і справедливою карою було все, що Ти потім зволив зіслати на мене, але… занадто болісним це було!..

І от ні воля, ні побожність не можуть стримати сліз жалю, болю та сорому, які потоком котяться від спогаду про жахіття десятилітньої давнини.

У гарне вересневе надвечір’я король Атаульф пішов утрьох з двома парубками-пахолками до стайні оглянути коней, отриманих як покірний дарунок від муніципію міста Барсінони. І саме тоді підкуплений ненависним родом Сара підлий скритовбивця, пахолок Доббій — вдарив ззаду короля ножем у бік. Тоді вдруге і втретє. Скільки ж разів застерігала Плацидія мужа: стережися гадючого племені Сара — а він не слухав, не вірив, сміявся… А от тепер сарового брата Сігеріха воїни підіймають на щитах: слава новому королю готів!.. слава тому, що не бажає миру з римлянами… що, як Аларіх, поведе нас на Італію, на Рому!.. Сігеріх вривається до королівського дому, з диким радісним воланням вириває з обіймів єпископа Зігесара пасербів Плацидії та жорстоко вбиває їх у неї на очах… а потім саму її виганяє на вулицю… б’є, зриває шати… одягнену в шмаття прив’язує до свого коня і поганяє батогом… Як же тяжко, хоч і справедливо карав її Господь Христос за грішне кохання до єретика!

Під тягарем болючих споминів камінно падала на зів’ялі груди форемна феодосіанська голівка, майже торкаючись розпаленим обличчям байдужих аркушів погачкованих різнобарвними викрутасами літер. Золоті, червоні, сині й чорні знаки танцюють і стрибають перед бездумно втупленими в них очима, — а раптом зупиняються, поквапом збігаються громадами докупи і слухняно шикуються в ряд, вітаючи Августу не голосним покликом, як се зробила б шеренга жовнірів, а спокійним німим обезсмертненням подій, згадка про які викликає на її вустах посмішку тріумфу, гордості та цілковитого задоволення. Сталося так, як повинно бути! Горе можним, на яких Господь Небес здійме свою караючу правицю, але стократно горе тим, що необачно візьмуть на себе роль знаряддя Божої помсти великим цього світу! Немає нікого, хто б зумів безкарно здійняти блюзнірчу руку на маєстат цісарської крові, самим Христом освячений; сам же Христос і звалить його, стратить, знищить, тільки-но перестане бути Йому потрібним як знаряддя кари й покути. Хіба ж не стратили Сігеріха?… За сім днів закінчилась ганьба та мука Плацидії — місце Сігеріха зайняв кревний Атаульфа, який оточив королівську вдову, цісарську сестру, всіма належними їй почестями, а невдовзі одіслав до Італії. Смагле обличчя з виразом нехоті відсувається від книжки, хоч би вона безкінечно перегортала таблички кодексу, хоч би тисячі разів пробігала жадібним оком незліченні ряди літер, ні разу не знайде вже далі майстерно виписаного імені: Атаульф. Зате все частіше повторюється Констанцій з усе новим прикметником: illustris, gloriosissimus. fortissimus Defensor Imperia, Victor, invictus, pius, Dux Ducum, Consul..

Констанцій!

Попри всю свою повагу до священничого стану, Галла Плацидія не може стримати посмішки, що тиснеться їй на губи, іронічної, але заодно повної розуміння: як же сі святі мужі, Христові слуги, геть не знаються на справах кохання! Та ця посмішка швидко поступається гнівному і погордливому морщенню брів, — вона згадала попередні розділи… Неправда, неправда! Бреше Орозій, коли пише, що Атаульф побрався з нею, аби сплодити сина з донькою Феодосія… сина, якого він пізніше звів би на престол Августів, щоб самовладно правити замість нього усім світом… Неправда — се не Атаульф, вона мріяла про бягряницю для їхнього сина, а він лише скорявся її волі. Милішим од влади було для нього сидіти біля її ніг і казати про своє до неї кохання… І хіба ж він не казав їй у хвилини захвату, що досить Плацидії запрагнути — і він покине Галлію… виведе свій народ поза кордони імперії та піде здобувати для неї нову державу в диких гіперборейських краях — втричі розлогішу і гарнішу од римської! Досить їй запрагнути…

Або ж та війна? Саме це викликало посмішку в неї на вустах: цілковите нерозуміння Орозієм того, що затяті змагання, які вели між собою Атаульф і Констанцій, довгі чотири роки вогнем і мечем нищачи Галлію, — велися за неї! Але святий пресвітер нічого про це не знає, нічого не помітив, не збагнув…

Колись, задовго ще перед ограбуванням Риму Аларіхом, трапилося так, що, повертаючись із церкви з почтом служебних дів, виснажена постом і всенощною молитвою молоденька Плацидія раптом осунулася, зомліла, на кам’яну підлогу. Дівчата з переляку розгубилися і невідомо, скільки б вона пролежала безтямно, якби не прийшов їй на допомогу молодий жовнір, що саме стояв на варті поблизу місця випадку. Опритомнівши, Плацидія визнала за належне і відповідне її гідності подякувати жовнірові, з відзнак якого зрозуміла, що він зовсім недавно покинув школу протекторів[13] і невдовзі має отримати ступінь трибуна. Приглянулася до нього: мав велику голову, надто велику для чоловіка його зросту й постави; чоло дуже високе, опукле; очі трохи занадто круглі, наче совині, і великий яструбиний ніс.

— Як ти звешся? — ласкаво спитала.

— Констанцій, о найшляхетніша.

Вона здивувалася.

— Достойне ім’я… аж занадто…

Він посміхнувся, не розхиляючи дуже зціплених тонких губ.

— З якого народу походиш?

Вона задала це питання знічев’я: відразу впадало в очі, що цей жовнір не належить до жодного варварського племені. Його це, очевидячки, зачепило, бо він ледь зморщив чорні брови і холодно відповів:

— Я римлянин, як і ти, о найшляхетніша.

— Звідки ж ти родом?

— З міста Наїссус в Іллірії[14].

— Як я маю тебе нагородити, Констанцію з Наїссусу?

І тоді з вуст іллірійського жовніра впало блюзнірство: тихо, тихо, щоб жодна служниця не почула, шепнув, усміхаючись:

— Я давно кохаю тебе, найдостойніша… Прагнув би колись з тобою побратися.

Вона вся аж посиніла. Не знала, чи вдарити його по цьому нахабному… такому гордому, такому римському обличчі… чи, може, підкликати євнухів, які саме підходили, чи поскаржитись брату-імператору?… Якусь мить стояла без руху, задихаючись од люті та шалу; зненацька відвернулася і відійшла, навіть не глянувши на зухвальця.

Тоді-то один-єдиний раз у своєму житті Галла Плацидія принесла Христові жертву зі своєї ображеної гордості та зневаженого маєстату і, хоч душилася від гніву, переборола себе, щоб укоронувати молитовну ніч найвищою смиренністю.

Проминули літа і Констанцій з Наїссусу став найбільшим воїном Заходу. Це про нього — шаленого святотатця, яким вважала його Плацидія? — писав пресвітер Орозій: Пресвітлий, Славетний, Наймогутніший Захисник Імперії, Переможець, Непереможний, Побожний, Вождь над Вождями, Консул…

Галла Плацидія пам’ятає… Тільки-но зникли вдалині останні візіготські вартівні, наказала служниці Спадузі підняти заслони, що закривали повіз, у якому вона поверталася до Італії. Був гарний день початку квітня. На небі ні хмаринки. Повними грудьми втягувала в себе солодке повітря. І раптом помітила на сході блиск наче тисячі зірок.

— Що це? — спитала здивована і злякана.

— Це вістря, шоломи і панцирі виблискують на сонці, — пояснив agens in rebus Євплюцій, — військо прагне першим привітати найшляхетнішу Галлу Плацидію.

Довгі сяючі ряди… Тисячі нерухомих чорних, сірих і блакитних пар очей, що дивилися на неї наче на олтар… Брязкіт збройного салюту, похилені знаки — золоті орли та чорні дракони… Все це для неї. Ні, для нього… Одразу його пізнала — цю велику… надто велику голову… совині очі… зціплені тонкі губи… яструбиний ніс… Виступивши перед перший ряд, оточений пишною свитою, наче вдивляючись десь у далечінь перед собою і не знаючи про її присутність, сидить на білому коні, в довгому білому плащі, у срібному панцирі — жовнір із Наїссусу — Констанцій — оборонець імперії, переможець готів, визволитель Галлії, права рука цісаря, а, властиво, сам цісар без багряниці, найвищий владар… І, хоч вдає поки що, наче не бачить, як вона з биттям серця йде вздовж шеренги, — зараз він сплигне з коня і, посміхаючись так само, як багато років тому, скаже:

— Здається, я дочекався…

І чи ж це теж мало бути Твоєю карою, о Христе, що в ті самі січневі календи, рівно через три роки після нарбонського весілля і нарбонської ночі кохання — донька Феодосія, вдова короля Атаульфа, стала дружиною жовніра з Наїссусу?..

Коли вони зостались наодинці і Флавій Констанцій спокійно почав роздягатись, Плацидія, що вже стояла посеред кубікулу боса й одягнена лише в легкий білий пеплум, раптом розридалася і, задихаючись від безсилого гніву, скрикнула:

— Не кохаю тебе… не терплю… намарне вся твоя відвага і впертість… я лиш одного кохала і не забуду його… У твоїх обіймах про нього думатиму… за ним тужитиму!.. Ти наче й кохаєш мене, та я знаю: любиш солдатські гулянки з товаришами… Йди ж до свого вина і своєї гри в кості… до своїх комесів із їхніми приятельками… Я тебе не хочу.

Він стояв перед нею майже зовсім уже нагий, з руками, схрещеними на грудях. Спокійно вичекав, доки вона, заходячись од плачу, не могла вже вимовити й слова, і тоді почав говорити — тихо, але виразно:

— Знаю, що ти мене не любиш, зате я тебе кохаю і завше прагну, мені геть у цьому не заважали гулянки з товаришами, кості чи вино — що ж, я солдат… Я маю свої звички, а ти свої спогади. І можеш їх мати… Але ще нині, зараз, станеш моєю, бо я спраглий твого тіла і хочу мати з тобою дітей… Так буде і не захистять тебе від мене і мого подружнього права, — я відвоював це право мечем і кров’ю, — тіні навіть тисячі вродливих варварських королів! Але, перш ніж це станеться, прошу тебе, розумно поміркуй: можеш мене не кохати, але чи ж не краще для нас обох жити згідливо?… Ти — донька найбільшого християнського цісаря, а я — справжній правитель Заходу: яка потуга може бути більшою, ніж ми удвох? Тож не розбиваймо цієї потуги, найшляхетніша, а спільними силами розсудливо з неї користаймо заради слави кожного з нас зокрема і наших майбутніх дітей. Вчини по моїй волі, жоно, цієї ночі й завше, і присягаю — ти ніколи про це не пошкодуєш…

І простяг до неї руку, яку Плацидія, повагавшись якусь мить, холодно потисла крижаними, довгими, звуженими до кінців пальцями.

І віддавалася йому всю ніч, не зазнаючи жодного задоволення. Але ця ніч зробила її матір’ю.

Те, про що далі писав Орозій, не цікавило Плацидію: ні твердження, що поразки та приниження Риму цілком узгоджуються зі справедливістю милосердного Бога християн, ні палка віра автора-священника: Бог знає, чого хоче, а хоче завжди якнайкращого, отож недалекі вже кращі та щасливіші часи, що, як день після ночі, неодмінно принесуть полегшу і радість, і спокій — після жахливих часів здобуття Роми та розпаду імперії. Натомість Августа повністю занурилася у спомини про ті холодні, як мармур, горді й величні, безлюбовні часи свого другого заміжжя, що було одночасно початком її вивищення. Констанцій ще двічі здобув гідність консула, а через неповні п’ять літ після шлюбу зійшов на найвищу вершину: став цезарем, Августом, законним співправителем Гонорія. Чоловік не підвів Плацидію: їй теж надано гідність Августи, а дітям — титули найшляхетніших. Щоправда, володар Константинополя, небіж Феодосій, не хотів визнати Констанція та їхніх дітей, але подружжя не дозволило відібрати у них пурпур. Констанцій погрожував Сходу війною.

— Що, цей син франконки, напівварвар, сміє заперечувати моє право на діадему? — пирився він од гніву, а ніс його тоді ще більше горбився, натомість опуклий лоб через суплення брів видавався ще вищим.

Братовбивча війна здавалася неуникною, але от, зненацька, після неповних восьми місяців царювання, після короткої, але страшної і незрозумілої лікарям хвороби помирає Nobilissimus Caesar Imperator Flavius Contantius Tertius semper Augustus…

Помирав спокійно. Вже смертельна блідість покривала високе чоло, велика голова тремтіла у передсмертному холоді, а ще посміхався і говорив оточенню:

— Трохи зарано, та що ж?… зате я зійшов так високо, що вище й не можна… Що ще мені потрібно?… Напишуть про мене в історіях, я не мав у своїх жилах жодної краплі варварської крові, не визнавав жодної єресі… Відходжу спокійно. Прощай, Августо, пам’ятай про наших дітей.

Вона думає про нього із захопленням: про солдата, полководця, владаря, — але без любові, без туги і навіть без жалю…

Зате про того…

Все голосніше сопе шестилітній хлопець у сусідньому кубікулі. Плацидія якийсь час мовчки прислухається, а потім упівголоса каже до себе, але так, наче справді з кимось розмовляє:

— Ось там твої діти, Констанцію з Наїссусу… Сплять здорові, щасливі і — навіть самі не знають, — які могутні… А мій перший… син Атаульфа і мого єдиного шаленого кохання… немовля Феодосій, спадкоємець великого імені та великих мрій, гниє у срібній труні у церковці під Барсіноною…

Велика сльоза повільно спливає по в’янучій щоці.

— Я вже нічого не винна твоїй пам’яті, Констанцію Августе. Чи ж я не відвоювала багряниці та діадеми для твого сина?… і чи ж я не змагалася з впертістю, завзяттям і відвагою, рівними твоїй відвазі та твоєму завзяттю, мужу з Наїссусу?… А я ж була сама, майже зовсім сама, коли не стало тебе…

Коли не стало Констанція, для Плацидії та її дітей почалися тяжкі часи. Вона порізнилася з братом Гонорієм, розпочала боротьбу проти нього, програла і змушена була тікати з Італії, рятуючи свободу, а, може, й життя — своє і дітей: Гонорії та Валентиніана, якому не було ще й чотирьох. Але й тоді ще міра їхніх нещасть не виповнилась по вінця: її чекало нове приниження. Єдиним місцем, де вона могла сховатися, був царський двір у Константинополі, той двір, що відмовлявся визнати імператорську гідність її мужа і право її дітей на багряницю! Скільки ж разів, метаючись у гніві й розпачі палубою корабля, на якому вона тікала з Італії і який найняла за позичені гроші, — хотіла вже розкрити уста, благаючи Бога, щоб поклав край усім її нещастям… щоб послав бурю і затопив у морських глибинах корабель разом із нею та її дітьми… Але завше болісно зціплювала зуби, переконана — не час ще ласки вічного спочинку на лоні Господньому… вона має обов’язок перед дітьми і пам’яттю мужа, мусить його виконати, ні в чому себе не щадячи, ні перед чим не відступаючи… Зрештою, це останнє вона зуміла без жодних зусиль, вже в крові мала затятість, суворість та жорстокість, а нещастя, які пережила, і кров, яку так часто бачила довкола себе, випалили з її серця не лише всі прояви жіночої м’якості, але й голос милосердя та великодушності, не чужих імператору Констанцію. З гнівом і болісно зціпленими губами готова була витримати все, що мало б її спіткати при константинопольському дворі, — але несподівано відчула приємне розчарування. У її суперечці з братом цісар Сходу рішуче став на бік Плацидії, а коли Гонорій передчасно помер од водянки, ніким не оплаканий, багатьма проклятий, — як імператор, за правління якого Рома зазнала найбільшого приниження, — Феодосій Другий протиставив Іоанну, узурпатору західного престолу, свого малолітнього кузена Валентиніана як законного спадкоємця Феодосія Великого й Гонорія, натомість Констанцій посмертно був визнаний і вшанований як Август. Оскільки ж Іоанн не мав найменшого бажання віддавати імператорську діадему без бою, Константинополь послав проти нього військо на чолі з переможцем персів, аланом Ардавуром, та його сином Аспаром. Плацидія з дітьми супроводжувала військо, готова навіть життям пожертвувати у тій останній битві за багряницю для сина і справжню владу — для себе.

У салонському порту на адріатичному узбережжі військо було розділене на дві частини — піхота під командуванням Ардабура, повинна була попливти до Равенни, де зачинився Іоанн, морем; натомість Аспар на чолі кінноти, маючи під своєю опікою Августу, імператора Валентиніана та Гонорію, рушив у похід сухопутнім шляхом через Іллірію та Юлійські Альпи. Щоправда, Адріатичне море о цій порі року не було спокійним, проте з надходженням звістки, що Іоанн послав гінців із проханням про допомогу до короля диких гунів, осілих над Данубісом, слід було поспішити: невдовзі обидві половини війська втратили одна одну з очей. Плацидія й Аспар щасливо дісталися Юлійських Альп і саме збиралися обігнути гори з півдня, коли дійшла до них страшна новина: буря розігнала кораблі, Ардабур всього зі жменькою вояків зумів висісти на берег і після короткої нерівної битви легко потрапив у полон. Чи слід відступити?… Полководці вважали, що так, але Плацидія вперто вимагала ударити на Італію. Нарешті її воля перемогла: кіннота Аспара вторглася на італійську землю і, залишивши Плацидію з дітьми у захищеній Аквілеї, щосили рушила до Равенни. Кілька днів Августа не мала жодних звісток: цей жахливий час непевності провела у гарячковому чеканні, не спавши, майже не ївши, лякаючи оточення нечувано зрослою гордою суворістю та хворобливим блиском більше, ніж зазвичай, витрішкуватих очей, що чинило її майже негарною. Аж ось перед домом єпископа Августина, де вона замешкала, пролунав тупіт копит: задиханий вершник, добре знайомий Плацидії з нарбонських часів гот Сигісвульт, вбіг до атріуму з радісною звісткою:

— Іоанна схоплено… Аспар з Ардабуром ведуть його сюди… завтра прибудуть…

В Аквілеї запанувала невимовна радість: з Равенни, навіть із далекого Риму почали наввипередки, заганяючи на смерть найкращих коней, прибувати найвищі державні мужі, щоб запевнити Августу у своїй вірності та відданості; нагадати, що вони ніколи не згодилися визнати Іоанна, або ж благати пробачення і публічно каятися у бездумному гріху відступництва від законного імператорського роду. Місто, зазвичай сонне, зароїлося. Веденого на поворозі Іоанна натовп засипав лайкою і камінням — у всьому місті, навіть у найдальших і найбідніших кварталах переповідали деталі перемоги: як Іоанн невідь-чому не стратив полоненого Ардабура, дарувавши йому життя, а підступний варвар мудро це використав, порозумівшись із комесами та трибунами військ узурпатора і вмовляючи їх перейти на бік Плацидії. Отож, коли кіннота Аспара зненацька з’явилася під Равенною, діставшись міста єдиною дорогою, не загородженою відділами Іоаннових військ, що її показав Аспарові якийсь пастух (— Не пастух то був… ангел Господній! — захоплено кричали аквілейці), — після короткої битви військо негайно ж покинуло Іоанна, гучно прославляючи Плацидію та Валентиніана. Узурпатора, правління якого тривало вісімнадцять місяців, Плацидія засудила до звичайної у таких випадках страти, — але виконанню вироку мали передувати публічне приниження та катування. Італійські державні мужі, поміж ними від початку вірний Плацидії префект Риму Глабріон Фавст і comes rerum privatarum Басс, були обурені цим вироком. Волали, що римське право не дозволяє знущатися з приреченого на смерть, і називали рішення Августи нещасним наслідуванням варварських звичаїв, огидних справжньому римлянину. Але Плацидія була невблаганною: її перший муж виніс не один такий вирок у Наробоні та Барсіноні; вона вважала його за справедливіший в разі найвищої образи величності узурпацією та більше лякаючий, ніж безболісна страта, — і настояла на своїй волі. Після жахливих мук Іоанна було страчено на арені переповненого амфітеатру, страту виконав здоровенний гот, що, відкинувши закривавленого меча, показав натовпу, який аж ревів од захоплення, спливаючу потоками крові голову і гукнув:

— Через усе це перейде і так, як ви се бачили, скінчить кожен, хто не лише блюзнірчою рукою, а бодай таємною думкою сягне по діадему й багряницю Августів, законний спадок феодосієвого дому!

Перемогла. За пурпуровою завісою, голосно посопуючи, спить їхній з Констанцієм із Наїссусу син, якому за два-три місяці покладуть на голівку імператорську діадему, на слабенькі плічки накинуть пишну багряницю. І ніхто вже їх у нього не відбере, бо величність, втілену в дитині, так само, як незалежність своєї влади ревно стерегтиме й оборонятиме із завзяттям, силою та жорстокістю, гідними дружини варварського короля, — вона — Галла Плацидія!

У тиші досвітку гучно залунали численні кроки. Десь за стіною чутно схвильовані голоси. Розчиняються двері. Гостро вигнуті дуги чорних брів гнівно морщаться над витрішкуватими очима. Хто сміє входити до кімнат Августи некликаний?… Зухвальці… Вона їм покаже…

Задиханий патрикій імперії Фелікс і comes rerum privatarum Геркулан Басс хилять коліна:

— Вічна Августо… Аецій!

Їхній голос неспокійний, дихання прискорене. Але що ж означає Аецій?… Аецій, prefekt pretorium Сходу, залишився у Константинополі… Спокійний, нешкідливий товстун… Раптом згадує: напевне ж, не про цього Аеція йдеться, про іншого… сина Гавденція… того, що його узурпатор вислав по допомогу до гунів. Уже збагнула: «Ані хиби — Аецій повернувся і…» Сміється.

— Sero venientibus ossa[15]… — починає говорити. Раптом у світлі світанку помічає смертельну блідість на обличчі патрикія імперії та неспокій у розумних очах Басса.

— Що?… Що трапилось?… — питає тремтячими губами, зненацька охоплена раптовим жахом.

Днем раніше, себто на третій день після страти Іоанна, невеличкий загін просувався у сутінках тяжкопрохідною дорогою через південні схили Юлійських Альп, поблизу того місця, де між Білою Скелею та витоком Сави сходяться граничні стовпи Італії, Норику та Паннонії і звідки сильна військова залога стереже безпеку великого тракту, що йде від Сантіуму до Вірінуму. Трудна дорога, яку долав загін із кільканадцяти вершників і трьох щільно затулених повозів, інколи так сильно наближалася до великого тракту, що чуйне вухо могло вловити тарахкотіння возів, тупіт копит і покрикування жовнірів. Через якийсь час із певним зусиллям можна було перейти з гірської дороги, майже стежки, на просторий і зручний тракт, — однак вершник у темному плащі з каптуром на голові, що командував усім загоном, не проявив жодної охоти перебратися на тракт, хоча підліток, який за ним їхав, кілька раз розпочинав розмову про це. Трохи ззаду за ними мовчки просувалися озброєні до зубів вершники, — з могутніми м’язами і грубими обличчями варварів; якісь руки раз-у-раз відкривали заслони на одному з повозів і тоді з’являлися налякані, заплакані жіночі обличчя та тупі, опасисті обличчя євнухів.

Ніч у горах западає швидко. Але чоловік у плащі з каптуром, здавалося, добре знав дорогу: не вповільнив руху, не дав жодного знаку товаришам, щоб розглянулись за місцем для ночівлі та готувалися до вечері й нічної варти. А, може, байдуже було йому, яким шляхом поїде і що з ним буде?…

Либонь, тракт був дуже близько, бо якоїсь миті навіть євнухи і жінки у затуленому повозі почули грюкання, тупіт і гучний гамір. Але, що дивніше, — цей раптовий шум не потонув у тиші так само швидко, як випірнув з неї і як це відбувалося досі, але тривав і навіть посилювався, хоча гірська дорога знову збочила від тракту.

Вершник у плащі з каптуром кивнув одному з варварів: має зійти з коня, вибратися на тракт і від солдатів або, найкраще, від самих подорожніх, яких там мусить бути чимало, довідатись, що відбувається. Ніколи не трапляється, щоб із настанням ночі на дорогах був такий жвавий рух… Повинно відбуватися щось справді незвичайне…

— Ми чекатимемо тебе тут …

Було вже зовсім темно, коли висланий варвар повернувся з відомістю, що трактом пливе справжня людська ріка. Сотні колісниць, тисячі кінних і піших, з дружинами, дітьми, слугами, майном, — женуть з криком, лементом і плачем… Чогось бояться, від когось тікають… але від кого? і що, власне кажучи, відбувається? — цього ніяк не можна було довідатися.

На одному з повозів залунали крики, лемент і плач, але здавалося, що вершник у плащі не звернув на це жодної уваги.

— Запалити смолоскипи… — наказав. — Їдьмо вперед… — і підігнав коня. Почув за собою плач і голосні ридання, але також тупіт копит і грюкіт коліс.

Якийсь час мусили з’їжджати вниз, потім підійматися вгору, знову вниз — і от раптом гірська дорога круто повертає, розширюється, показує очам шмат вільного від скельних брил простору і несподівано — як ріка Адда в Пад[16] — вливається у великий тракт, залитий сумним місячним сяйвом.

На тракті вже немає натовпу, — лише окремі вершники, начебто гнані примарою смерті, виринають у місячне сяйво і за мить розпливаються в темряві, залишаючи за собою зловісну луну божевільного гону. Але з півдня, з мороку, з іще дуже невеликої відстані долинає гучний гамір.

— Їдьмо далі, — каже вершник у плащі з каптуром і різко повертає коня вправо, до Сантіуму, в бік, протилежний до того, звідки чутно шум.

Але от раптом наче з-під землі виростає сильний військовий загін. Солдати в шоломах і панцирах, озброєні мечами, сокирами і списами, оточують вершників і повози.

— Завертайте! — кричать. — Далі їхати не можна…

— Чому?… Що відбувається?

— Не можна та й годі…

Але вершник у плащі не поступається. Не дозволяє завернути повози.

— Я не вернуся.

Наближається командир, оточений людьми зі смолоскипами. Це немолодий кремезний вандал рангу препозита з величезними вусами, його ліваа щока від вуха до підборіддя розтята глибоким шрамом. Суворим голосом, немилосердно калічачи мову римлян, наказує подорожнім негайно повертати.

Вершник у плащі з каптуром довго вдивляється в обличчя вандала. Потім зі смутною посмішкою повертає голову до своїх людей і, вдаряючи коня п’ятами, гукає:

— Їдьмо вперед!

Вандал миттю зриває з плеча арбалет.

— Ще крок і смерть! — люто реве він, блискавично швидко накладаючи стрілу і скеровуючи зброю в груди вершника.

— Друже… якщо вперед поїду, — умру, як ти й сказав, — спокійно та голосно каже вершник, — та, як повернуся, теж помру…

Рука вандала здригнулася. Випустив арбалет, вирвав смолоскип у солдата, що стояв обіч, і наблизив криваво-тремтяче світло до обличчя співрозмовника.

— Хто ти?

Голос препозита, хоч далі розлючений, був уже тремтячим і непевним.

Вершник відкинув каптура з голови. Смолоскип випав із руки вандала, зі сичанням розсипаючи довкола іскри.

— Флавій Кастін, vir illustris, magister militum… — прошепотів.

— Тепер мене пізнаєш? А я одразу тебе пізнав… за тим шрамом… Пам’ятаєш, як ти його заробив, товаришу?… Тоді ми разом розганяли на чотири вітри готів Плацидії, нині ж ти їй служиш, а я…

Августа Плацидія покарала Кастина, військового магістра, лише вигнанням за межі імперії, хоча мала велике бажання віддати і його голову під катівський меч. І не стільки через те, що в боротьбі за багряницю він став на бік Іоанна, віддавши на службу узурпаторові після його приїзду до Равенни всі свої війська, скільки тому, що не могла забути ролі, яку він зіграв під час її суперечки з братом після смерті Констанція. Кастин не лише підбурював Гонорія проти сестри, але й, коли вона, доведена до краю гніву та розпачу, вдалася до збройної боротьби, magister militum зумів утримати більшість військ у вірності до імператора, а пізніше розгромив ущент найвірнішого і наймогутнішого сторонника Плацидії, комеса Африки Боніфація, тож Августі залишався один порятунок — утеча. Передусім цього не могла йому вибачити переможна матір цезаря Валентиніана; але цього разу мусила поступитися наполяганням державних мужів, і так уже вельми роздратованих варварською стратою Іоанна, тим паче, що, згідно з літерою права, зрада Кастина не була повністю доведена. Magister militum захищався, хитро доводячи, що визнати Іоанна його змусили збунтовані підлеглі, погрожуючи йому смертю. А хіба ж оскаженіла солдатня не розірвала префекта Галлії Егзуперанція Піктавуса? саме за те, що не хотів визнати узурпатора?! Тому Августа Плацидія мусила з болем серця і погано стримуваним гнівом обмежитися лише тим, що ім’я Кастина, який обіймав посаду консула разом із Віктором року чотириста двадцять четвертого від народження Христа, навіки викреслено з консулярів[17]; а самого військового магістра, переможця франків, вандалів та Боніфація, cum infamia вигнано за межі імперії.

— Земля дрижить.

Вирваний із сумного світу своїх думок, Кастин звів до освітленого місячним сяйвом неба сухе, продовгувате, гладенько поголене обличчя. Давно вже минули останній військовий пост. Більше не зустріли жодного воза чи вершника. Тракт був зовсім порожнім, спокійним і тихим, наче цвинтар.

— Земля дрижить, — повторив підліток, що їхав поруч із ним. Кастин прислухався. Земля справді дрижала. Здалеку наближалося щось, спершу схоже на шум вітру пахучої літньої ночі. За мить це був уже шум морських хвиль під час припливу. Потім наче людський гамір на форумі в пообідню годину буденного дня. Потім той сам форум у годину сильного руху… під час переїзду імператорського почту… в дні голоду… напередодні входу варварів до міста! І зненацька наче з-під землі виросли вогні… десятки їх, сотні, тисячі… вогні рухомі, що мчали шаленим гоном, розсипаючи мільйони іскор, білих, золотих, червоних… Кастину здалося, що це саме пекло валиться йому на голову — жахливим шумом, диявольським ревом, зловісним тупотом апокаліптичних бестій…

Застигло безстрашне солдатське серце, божевільний страх з’їжив волосся на гарної форми патриціанській голові. Отже, правду вперто твердить Плацидія, що Христос особливо уподобав дім Феодосія і карає його ворогів як своїх власних?! Флавій Кастин збунтувався проти феодосієвого дому і ось перед ним, ще живим, розкривається пекельна брама, щоб із Божого вироку поглинути його разом зі всіма найближчими і тими з-поміж слуг і товаришів, що не покинули його в останню мить…

— Затопчуть… затопчуть… рознесуть… — лунають довкола тривожні крики.

— Тікати…

— Христе… Христе, рятуй…

До Кастина одразу ж повертається холоднокровність. Ні, це не пекельна прірва його поглинає… це зі свистом і криком жене величезна людська юрба, що за мить змете, наче придорожній ліс, кільканадцять вершників і повози. Але ось від чорної, розсвітленої тисячею тремтячих вогнів рухомої маси відділяється кілька вогників і мчить уперед, з подвоєною швидкістю, все далі й далі залишаючи за собою вогнистий рухомий мур. У світлі місяця вправне око колишнього військового магістра без зусиль встановлює, що це скачуть кільканадцять вершників із шістьма факелами та чорним на тлі блиску драконом — бойовим знаком допоміжних військ цезаря

— Помітили наші вогні… Прийняли нас за військовий пост… зараз ударять, — знову залунали крики в загоні Кастина.

Ті справді прийняли подорожніх за військовий пост, але зовсім не мали наміру вдарити. За якісь двадцять стіп до нерухомого Кастина сповільнили біг і заволали:

— Імператорська служба!.. Імператорська служба!..

Тоді Кастин підвівся в сідлі і, напружуючи голос, гукнув:

— Хто ви?

— Ведемо підмогу для вічного Августа… — одразу ж надійшла відповідь, мовлена голосом дзвінким, владним, і таким знайомим Кастину. Він усе зрозумів. Усміх болісного глуму спотворив гладенько поголене продовгувате обличчя. Не рухаючись із місця, колишній magister militum приклав обидві долоні до вуст і, що сили в грудях, кинув у ніч жорстокі їдкі слова:

— Для котрого з вічних Августів?

Певен був, що тепер наступить хвилина мовчання, повного замішання та неспокою. Проте помилився — той сам голос, що й раніше, далекий від всякого неспокою, дзвінкий, владний і невимовно певний себе, відразу ж одповів:

— Для імператора Іоанна.

Тоді Кастин, нерви якого не могли вже витримати цієї гри, розірвав на грудях одіж і, до крові роздряпуючи нігтями тонку шкіру, скрикнув голосом, повним найбільшого розпачу:

— Запізно, Аецію, запізно… за…

Раптовий корч горлянки залізними кліщами на льоту перехопив розпочате нове слово, придушив, знову увігнав до горла, вбив… Кастин насилу переводив подих; перш ніж зумів удруге вдихнути ротом повітря, ті — з-під дракона — ринули на нього тупаючою громадою шалених кентаврів і умлівіч обступили щільним вінком переляканих і обурених облич, римських, груботесаних германських і мавпячих, скіснооких.

— Кастин, Кастин… — шепотів, не вірячи власним очам, кремезний вершник у плащі аметистової барви, марно намагаючись обійняти міцною рукою шию вигнанця, який відступав, кривився з огидою, наче від дотику змії, не припиняючи кричати:

— Бодай би ти проклятий був, Аецію… Ти, жона й діти твої… Три дні… три дні… мізерні три дні…

І рвав собі волосся на голові, а гарні вузькі губи кусав до крові ошалілими зубами. Переставав кричати: — Три дні… лише три дні, — тільки для того, щоб знову повторювати: — Запізно… запізно… запізно…

Його непритомний погляд то загорявся зловісною радістю, коли помічав, як розпач і тривога до невпізнання змінюють обличчя, що оточували його вінком, — то знову спалахував полум’ям ненависті, коли тільки зустрічався очима зі спокійним, певним себе, хоч стурбованим поглядом Аеція. Тоді геть переставав панувати над своїми рухами, виразом обличчя й мовою, — обертався на маску скривдженого Ахіллеса, а одночасно Еринії, і вже зовсім виснаженим хрипким голосом кричав:

— Бодай би ти на смерть свого сина мусив дивитися, як я дивився на Іоаннову… Щоб йому на твоїх очах відрубали правицю, всадили на осла і возили по арені… а потім стяли голову… А чернь нехай плює йому в обличчя і цілить камінням у криваву рану… та сама чернь, що кілька днів тому падала перед ним долілиць і гукала: «Аве, імператор!»… Немає Іоанна і немає вже Кастина, військового магістра… Тільки нужденний вигнанець і ще підлістю зганьблений Аецій… cunctator… зрадник… боягуз… Запізно… запізно…

В міру того, як голос його все більше хрипнув, усі погляди хильцем перебігали з його спотвореного обличчя на нерухому постать Аеція. Але той, здавалося, зовсім не переймався ні словами, ні криком Кастина. Спокійно чекав, доки хрипкий голос перейде в писк, урветься та геть заламається, і лише тоді почав говорити:

— Ніколи не буває запізно, Кастине… Глянь туди! Бачиш цей чорний, тисячею вогнів освітлений живий мур?… Король Ругіла, приятель Аеція, дав йому шістдесят тисяч воїнів… Чи ж вина Аеція, що розлилися води і злостиві демони озер та рік затримали наш приїзд?… Але повторюю, — ніколи не буває запізно… Миттю зметемо, як камінець на дорозі, Плацидію, Валентиніана, а як треба буде, то й усю Італію… Ходімо, Кастине! Накажи завернути повози і коней… Аецій присягає тобі своєю головою, — побачиш на арені Плацидію та Валентиніана в таких муках, що Іоаннові в землі посивіє волосся… Їдьмо!

— Я нікуди не їду з Аецієм.

З-під аметистового плаща висунулась широка, покрита перснями рука: товсті, короткі, виблискуючі золотом пальці приязно торкнули плеча Кастина, що, очевидячки, не мав уже ні дрібки сил і волі бодай до якогось опору. Згас гарячковий блиск його очей, погляд став тупим і байдужим. Навіть не ворухнувся під дотиком Аецієвої руки:

— Можливо, найсвітліший муж, великий полководець, славетний Кастин утомлений?… Може, його душа, нерви і м’язи потребують відпочинку? — голос Аеція, повний щирої лагідності і приязної терплячості, звучав наче голос люблячого стурбованого батька. — Можливо, тимчасово не має він ні сил, ні віри для дальшої боротьби?… Дарма, — Аецій сам усе вчинить за двох: відомстить за Іоанна, знову впише ім’я Кастина до золотих консулярів і чесно поділить пополам здобич і славу… Їдь, Кастине, куди їхав, не звертаючи… заїдеш до мого друга, короля Ругіли… залишишся там, скільки захочеш… він прийме тебе як брата…

Кастин, уже зовсім спокійний, погордливо знизав плечима.

— Знати не хочу твоїх друзів, — сказав, — і не хочу мати з тобою нічого спільного… Піду десь між ютунгів чи гепідів… житиму, як вони, і помру між ними… нехай би тільки швидше…

І раптом знову схопився обома руками за голову і, не в силах крикнути, зойкнув:

— Запізно… запізно…

Два смолоскипи з сичанням погасли… І раптом половина облич, що оточували Кастина, щезли в темряві. Аецій перестав бути живою, видимою, реальною істотою — був уже тільки безтілесним голосом, що вимовляв:

— Для Іоанна запізно… для Кастина запізно… для живих — ні…

Не встиг іще місяць золотистим краєм торкнутися чорних валунів Юлійських Альп, а шістдесят тисяч войовників знову мчали щільною вогнистою стіною до недалеких уже кордонів Італії, несучи на копитах малих бистрих коників страх, смерть і знищення. Флавій Кастин довго проводжав їх поглядом, а, коли на півдні згас останній рухомий вогник, шепнув:

— Ти не в Італії народився, Аецію…

І швидко притулив край темного плаща до раптом звологлих очей.

Тільки одної радості не зазнала Августа Галла Плацидія навіть у день свого найбільшого тріумфу: тої невимовної радості, яку приніс би їй вигляд остаточного приниження та зневаження подоланого ворога. Кинутий їй під ноги Іоанн не плакав, не скавулів, не цілував ніг, які вона непомітним рухом сама підсувала йому під скривавлені, розбиті камінням губи. Не прославляв її цнот, щоб вимолити — як не життя — то принаймні безболісну смерть. Вперто мовчав. І лише коли comes rerum privatarum Басс зі сльозами на очах почав заклинати Августу іменем Христа — лише тоді вперше промовив нікчемний Іоанн, ще два дні тому цісар і пан, побожний, славетний, щасливий, завше Август

— Імператор, що його ви звете узурпатором, дякує вам, найсвітліші мужі, — залунав з-під ніг Плацидії голос, повний гідності й спокою, — але звольте вже припинити прохання і переконання… Хіба ж ви не бачите, що це жінка — бестія настільки ж скажена і жорстока, як боягузлива і слабка?!..

І знову замовк, втупивши повний докору, смутку і водночас зневаги погляд у клинобороде обличчя Флавія Ардабура, якому він десять днів тому подарував життя, а який тепер найпалкіше вимагав якнайсуворішої кари для узурпатора, підкріплюючи свої аргументи прикладами тортур, що ними послугувалися королі його племені стосовно живцем захоплених у полон ворогів. Ці приклади, що вирізнялися досконалим знанням матеріалу і були викладені дуже плавною і правильною мовою римлян, остаточно визначили рішення Августи. Не хотіла скористатися лише з однієї поради алана, щоб вирізати приреченому язика, — сподівалася все-таки почути з його вуст вирваний болем крик розпачу або прохання ласки.

Помилилася. Найжорстокіші муки, так само, як найстрашніше приниження, не зуміли вирвати з Іоаннових уст слів слабості й благань. А водночас — Плацидія знала — мучився справді нелюдськи… мучився так, що у всьому вщерть заповненому амфітеатрі не було нікого, хто б не вірив, що Іоанн очікує хвилини смерті як радісного спасіння… Отож де-не-де лунали дикі вигуки з вимогою продовжити муку, змусити осла зробити ще одне коло… Але тварина і так уже була втомлена понад сили. Під тягарем безвладного, напівомлілого тіла щохвилини падала на землю, перелякано стрижучи вухами, з-поміж яких на очі й морду спливали потоки людської крові. Цвьохнута болісними ударами батогів, щокроку грузла у просяклому чорно-червоною вологою піску і лише почувши на своєму заді дотик розпеченого заліза насилу зуміла дошкутильгати до місця, де врешті замкнулося криваве коло, що потрійним червоним перснем опоясувало арену амфітеатру.

Тоді чотири пари сильних рук стягли безвладне безруке тіло з ослячого хребта і кинули його на пісок, одразу ж під імператорським подіумом. І тоді узурпатор промовив удруге. Плацидія і вельможі довкола неї похилилися якомога нижче, щоб не пропустити нічого з ним сказаного; але Іоанн говорив не до Августи і не до неї був звернутий його останній — все ще повний безглуздої надії — погляд. Налиті кров’ю, вже напівосліплі очі спинилися на мить на пащі подвійних воріт, що чорніли в глибині, і не помітивши там жодного руху чи сум’яття, здійнялися до неба з виразом не муки й болю, а здивування, докору і скарги, що зазвучали також і в його голосі, коли з почорнілих замучених губ сплив останній вигук:

— О Аецію… Аецію…

Здивування, докір і скарга, напевне, ще й після смерті малювалися в застиглих очах, але той єдиний, що міг це перевірити — той, чия рука сильним ударом меча закінчила історію імператора Іоанна, — навіть не завдав собі праці заглянути в мертве обличчя, перш ніж Персеєвим рухом показати ревучому натовпу майстерно відтяту голову.

Аецій не встиг, не врятував імператора Іоанна, але, коли трьома днями пізніше опинився на кордоні Італії, страх охопив мешканців Аквілеї та державних мужів, що прибули до двору Августи. Щоправда, Аспар вирушив на чолі війська в бік Forum Jullii, але після кривавої битви поспіхом відступив, неспроможний протистояти кількості та дикій відвазі ворога. Гуни йшли за ним, наче буря, змітаючи все на своєму шляху. Аецій тріумфував. Плацидія, натомість, із вершини тріумфу скотилася в прірву тривоги та розпачу: жорстоко страчений Іоанн виростав із могили немилосердною мстивою тінню, стократ грізнішою, ніж був за життя. Шістдесят тисяч диких войовників, порівняно з якими готи Аларіха видавалися взірцем лагідності та дисципліни, загрожували Італії нашестям стократ жахливішим, ніж оте п’ятнадцятилітньої давності. Становище гіршало з години на годину: Фелікс, Фавст, Басс і кілька інших найвірніших достойників не таїли від Августи — не лише у всій Італії, не лише в Аквілеї, але й на її дворі, в неї під боком немало таких, які, щойно виявиться її слабість, без жалю виберуться до амфітеатру приглянутися, як її возять на ослячій спині або ж катують малолітнього цезаря. А ця слабість могла виявитися щохвилі: ще одна сутичка з гунами — і військо розбіжиться, насамперед ті відділи, які нещодавно під Равенною зрадили Іоанна на користь Плацидії, нині ж не завагаються зрадити безсилу Плацидію на користь Аеція.

— Якщо такий стан потриває бодай ще три дні, — пояснював Августі патрикій Фелікс, — то придушена партія Іоанна у всій Італії підійме голову, проголосивши Аеція своїм вождем…

Спершу Аецій не відігравав визначної ролі серед прибічників Іоанна. За життя Гонорія він передбачливо тримався подалі від змагань між партіями, працюючи на високій посаді в преторії Італії та проявивши на цьому посту такі небуденні адміністративні здібності, що обидва чергові префекти, Венанцій і Прокл, не жаліли зусиль, аби втримати його від повернення до війська, демонструючи йому спокусливі перспективи стрімкої кар’єри саме на цивільній службі. Коли Гонорій помер, Аецій не одразу примкнув до угрупування, яке вирішило за всяку ціну не допустити Плацидії та її дітей на трон Заходу; лише коли виявилось, що це угрупування має намір обдарувати багряницею прихильного до Аеція Іоанна, — син Гавденція без застережень запропонував свою службу батьковому приятелю, отримавши взамін високу посаду при цісарському дворі; однак поки що не був допущений до впливу на правління і не брав активної участі в боротьбі проти прибічників Плацидії.

Але ось вибила година, коли престол Флавіїв, Валентиніанів та Феодосія захитався під колишнім primicerius notariorum, а золота діадема, здавалося, що далі, то болісніше стискала сивіючі скроні. Тоді згадалася приязнь, якою сина Гавденція обдаровував могутній король диких гунів, і значення Аеція відразу зросло, висуваючи його на одне з чільних місць у сторонництві, що єдину допомогу від надтягаючої зі Сходу бурі вбачало в Аецієвому приятелеві Ругілі. Аецій вирушав до Паннонії як могутня підпора трону і табору. Натомість повертався звідти не лише вождем, а й втіленням сторонництва, як його воскреситель і месник за страченого імператора… Отож, коли звістка про гунів, що стояли під Аквілеєю, блискавично розійшлася усією північною Італією, — здавалося, ніхто не мав сумнівів, що тепер настануть вирішальні події. Зачинена в Аквілеї Плацидія стояла перед лицем поразки, а табір Іоанна, уособлений Аецієм, здобував перевагу: розпочате змагання з жінкою, якому, здавалося б, поклала край смерть Іоанна, зухвало розсідалося на аркушах історії, вимагаючи для себе ще одного розділу…

Чекаючи на оті вирішальні події, імператорський двір в Аквілеї проводив млявотічні години у неспокої, безсонні та безплідних міркуваннях, що слід чинити. Отож на достойників та дворян справжнім громом вдарила несподівана звістка, що Аецій, якого завдяки гунській допомозі вважали непереможним, висловив бажання примиритися з вічною Плацидією Августою як законною спадкоємицею багряниці Валентиніанів та Феодосія. Це було справжнім ударом для тих, які вже кілька днів подумки зізнавалися у своїх зв’язках із табором Іоанна; але здавалося, що не менший неспокій ця звістка викликала у вірних прихильників феодосієвого дому. Що за цим ховається?… Як це закінчиться?… Аспар, люди якого принесли з-за стін цю новину, повідомив Августу, що Аецій вимагає заручників, які мали б гарантувати його безпеку перед ликом володарки.

Усі ці дні Плацидія вдавала, що вона цілковито легковажить небезпеку, якою міг би їй загрожувати Аецій. Але тепер не могла стримати радості.

— Отже, піддається? — гукнула.

Аспар, посміхаючись, здвигнув плечима.

— Аж ніяк, о вічна… Він лише бажає особисто запропонувати тобі свої умови.

Вона не дозволила йому далі говорити. Спалахнула шаленим гнівом. Як се?… якийсь там Аецій, жалюгідний пахолок розчавленого як огидний черв’як нікчеми — сміє диктувати їй, внучці, доньці і сестрі Августів, свої вимоги?… А він, Аспар, сміє повідомляти їй це? Нещасний!.. Воістину варт, щоб вирвали йому язика!.. Якщо вона прощає йому се, то, — хай знає, — зовсім не тому, що чимось йому завдячує, а тому, що він, солдат і не-римлянин, вихований далеко від двору, не знає — нещасний! — що чинить!.. Отож, хай якнайшвидше зникає їй з очей!..

Аспар вийшов із кімнати, покірно кланяючись, але не перестаючи посміхатися; та через хвилину надійшли найповажніші декуріони Аквілеї, навколішках, зі сльозами на очах благаючи у вічної Августи ласки для міста, в мурах якого вона пережила мить найвищого тріумфу… Тільки-но забралися, перелякані її гнівом, — з’явилися патрикій Фелікс і префект Фавст. Покірно стали навколішки, поцілували край шат Августи, навіть торкнулися чолом підлоги біля її стіп, але не пішли, доки не переконали її, що іншого виходу немає.

Ввечері того ж дня гот Сигісвульт рушив до табору гунів як заручник, — та ще раніше, ніж місяць виплив над Аквілеєю, вже й повернувся: Аецій наказав передати Августі, що голова Сигісвульта не варта його життя.

— Яких же заручників прагне мати Аецій? — гнівно запитала вона.

— Найсвітлішого Аспара і превелебного єпископа Августина…

Здавалося, що Плацидія збожеволіє від люті. Як се?… таж сам Аспарт варт щонайменше двадцяти Аеціїв, стосовно ж єпископа — невже побожна Августа може дозволити, щоб через неї впав бодай один волос Христового слуги?… Нікчемний Аецій пречудово запевнює свою безкарність: вона не зможе зачепити його бодай пальцем, щоб не наразити життя заручників! А з якою насолодою звеліла б скупати його в киплячій сірці!

Аспар погодився без вагань. Єпископ Августин плакав і тремтів усім тілом, певний, що вже не повернеться з-поміж поган із мавпячими обличчями найбридкіших демонів. А все-таки не сказав: «Ні…» Доля міста, дорученого його опіці, видавалося йому важливішою від власного життя. Лише скликав очільників Аквілеї та заклинав їх, щоб єпископом після нього обрали пресвітера Адельфа. Потім, уже зовсім спокійний, сів у незручну лектику, не бажаючи їхати в одній колісниці з єретиком Аспаром.

Минула ніч і весь день, який Плацидія провела у пості та молитві. Надвечір наказала принести найрозкішніший урочистий одяг. Зачинилася у бібліотеці з сином і двома найвірнішими служницями. Доки молода Спадуза взувала їй на ноги злототкані черевики, а стара Ельпідія, заледве даючи собі раду в напівтемряві, скріплювала золотими шпильками плетиво чорного волосся, Плацидія колихала на колінах шестилітнього цісаря, розмірено погойдуючись і наспівуючи сумну готську пісеньку.

Якоїсь миті Спадуза помітила, що червона завіса на дверях здригнулася, наче її з того боку торкнула боязка рука.

— Можеш увійти, Леонтесе, — засміялася Плацидія.

Вірний старий слуга на колінах уповз до бібліотеки і, зігнувшись якомога нижче, цьомкнув покритий найделікатнішою злототканою шкіркою великий палець Августи. Потім нерухомо завмер.

— Можеш говорити, — залунав спокійний дзвінкий голос.

— З дозволу твоєї вічності… Найсвітліший Аніцій Ациллій Глабріон Фавст…

Префект Фавст, здавалося, забув церемоніал. Швидким кроком увійшов до бібліотеки і, грубо перебивши Леонтеса, заволав гучним голосом, в якому не міг приховати хвилювання:

— Вічна Августо, Аецій чекає.

Повільним величним кроком — сховавши руки в широких злототканих рукавах — вона увійшла до триклініуму, а звідти через фавцес[18] до атріуму, де десять великих ламп кидало десять кругів світла на мозаїчну підлогу, що представляла десять мудрих дів із запаленими лампами в руках. Одна з цих дів, здається, особливо притягала до себе увагу Аеція, що лише з певним зусиллям зумів одірвати погляд від мозаїчної постаті, щоб перенести його на живу Августу. Їх погляди схрестилися і одразу ж, немов сполохані, помчали вниз: один — до його нагих колін, другий — до взутих у золото стіп… Обоє одночасно помітили: вона — що коліна надто грубі… він — що стопи малі… короткі… надто короткі… широкі… І обоє одночасно подумали те саме: «Чи це мені на щось здасться?..»

Змагання розпочалося…

— Ми були певні, Аецію, що ти не станеш навколішки.

Лише тепер він глянув на неї уважніше та майже захоплено. Схоже, що супротивник вартий гри. Перший удар відбила без зусиль і тепер сама переходить у наступ.

— Ти сподівався, що, ламаючи освячений церемоніал, розгніваєш нас… зворушиш… виведеш із гідності спокою, пристойного маєстатові?!.. Бідолашний! Адже ж ми знаємо, що ти виховувався між найдикішими з варварів… між народом, мавполиций король якого вночі не одрізнить свого слуги від нечистої худобини… Пам’ятаємо часи, коли твій батько Гавденцій відсилав тебе до гунів — сам наш вічний брат Гонорій Август зволив тоді зронити сльозу, оплакуючи тебе і твою долю… Ні… ні… не кажи нічого… Ми знаємо все, що ти хочеш сказати!.. Ти прагнув сказати, що знаєш церемоніал, що був ти cura palatii при дворі Іоанна… Смійся, Аецію! Гарно ж ти свідчиш про свого пана, який не навчив тебе згинати коліна перед маєстатом… хіба що ні він, ні ти не вірили в таке безглуздя, наче цісарський маєстат міг взяти розбрат із домом Феодосія та лягти на скроні нікчеми… Але, в такому разі, кому ж ти служив, Аецію?… Святі Юстусе і Пасторе! Як же низько впала найсвітліша гавденцієва кров…

І раптом, — як це було заплановано наперед, — суворо зморщила чоло, прошила Аеція грізним поглядом і голосом, що чудово віддзеркалював обурення та гнів, гукнула:

— Як ти смів служити узурпаторові проти свого законного пана, нікчемо?..

Аецій розвів руками.

— Хай вибачить мене Твоя Вічність… але ж насправді я ніколи не служив проти законного пана…

Вона здивовано глянула на нього, а він тягнув далі:

— Зволь лише вислухати мене, вічна Августо… Найшляхетніший імператор Валентиніан, син Твоєї Вічності, — мій законний пан, правда ж? Отож — якщо тільки пам’ять мене не підводить, — найсвітліший патрикій Геліон проголосив найшляхетнішого Валентиніана імператором десятого дня перед листопадовими календами минулого року, — а твій слуга, Аецій, о вічна, від серпня перебував за кордонами імперії… Чи ж міг служити проти законного пана?… Тоді ж, коли я справді служив Іоаннові, найшляхетніший Валентиніан не був іще цісарем — отож не було ще законного пана, якого міг би я зрадити…

— Плетеш нісенітниці, Аецію, — вже зі щирим гнівом скрикнула Августа. — Ні дня, ні години немає, ані навіть миті, потрібної на один подих, коли імперія не мала б законного пана… Хоча є Схід і Захід, імператор західний і східний, — одна є влада, один маєстат і одна coniunctissimum imperium[19]… Від смерті нашого вічного брата аж до проголошення цісарем нашого найшляхетнішого сина Захід, так само, як Схід, мали одного пана — вічного Феодосія Другого… Він був твоїм законним владарем…

— Це надто мудре і надто складне для мого розуму, вічна Августо, тяжко мені пійняти твої слова… Ти ж знаєш, що я виховувався між найдикіших варварів, тому мислити вмію лише як дикун: один — це один… а два — це два… Великий Феодосій Август рік на смертному ложі: «Ділю я свою імперію, наче яблуко, на дві половини… Ось partes occidentis… ось partes orientis… Цісар Заходу і цісар Сходу… Не один, а двоє…»

І по-простацьки почухрав голову, прошиваючи Августу таким викличним поглядом, що вона вже не мала сумнівів: не двадцяти, а щонайбільше трьох Аеціїв вартував би Аспар, — вона недооцінила противника… Але, чим швидше меншало легковаження, з яким вона спершу до нього поставилася, тим сильніше росла ненависть. Як же шкода, що цей спритний нахаба зможе безкарно відійти з-перед її лику, виносячи цілими обидві руки, ноги та зіниці… «Слід би вже з ним закінчити, — подумала. — Не годиться, щоб своєю повною вивертів і спритною мовою наражав маєстат на зневагу…»

Але чи повинна вона вести далі розпочату гру, вдаючи що приймає все, ним сказане, за добру монету, — чи відразу кинути йому під ноги, наче кістку оскаженілому від голоду собаці, оті нещасні умови?!..

Ті умови!.. Вона обдумала їх спільно з Аспаром, Феліксом і Фавстом… Як же вона їх усіх ненавиділа в той час, коли вони змушували її пожертвувати зневаженим маєстатом на олтарі блага й безпеки Італії!.. Її губи рухалися у беззвучній молитві — просила в Христа дару спокою і смирення… Коли прийде жахлива хвилина приниження, коли треба буде назвати умови, — хай же справить Христос, щоб вона на заридала або не кинулась на зухвальця зі зброєю, схованою в широкому рукаві…

Доки Плацидія розмірковує та молиться, погляд Аеція знову біжить до однієї з дів на мозаїчній підлозі. Особливо його цікавить лампа в руках цієї діви: не йдеться навіть про полум’я барви гранату, — полум’я, якого й справді ніколи ніде ніхто не бачив, але чому ж ця лампа, схожа формою на дуже зменшений франконський щит, має по боках два рівновіддалені від центру отвори?… Який же дурень се складав!.. малий Карпіліон і той уже знає, що, коли в лампі пробити отвори, то вся олива відразу ж витече…

— Хоч би все те, що ти сказав, і було правдою, Аецію, — знову лунає голос Плацидії, — воно тебе не оборонить від звинувачення, що служив ти проти законного владаря… якщо не раніше, то тепер… Чи ж не поспішав ти Іоаннові на поміч, ведучи тисячі й тисячі диких войовників?… Чи ж не з твого наказу палають села і ліси довкола Аквілеї?… Чи ж не через тебе в бою проти цих дикунів полягла не одна сотня вірних імператорських солдат?…

Здивований погляд Аеція переноситься з мозаїки на обличчя Плацидії: ця лампа знизу перетята потрійною хвилястою лінією…

— Твоя Вічність зволить неслушно судити Аеція, — відповідає він. — Я не йшов під Аквілею, щоб відомстити за страченого Іоанна, — хай демони мене вхоплять, якщо брешу! — і не хотів я воювати проти вірних імператорських солдат… Хотів лише чути таку силу за собою, щоб могти безкарно й безпечно постати перед цим священним ликом, як тепер стою, і мовити: вислухай мене, вічна Августо…

Пам’ять хутко відступає далеко, далеко, у давноминулі часи: так, ось те, що йому потрібне, тільки змінити особу, місце і от…

От…

— Вислухай мене, вічна Августо… Давно, давно, коли було тобі всього шість весен, а твоєму слузі Аецію чотири, — твій вічний батько переміг поган саме тут, під Аквілеєю. І саме в цьому домі, у цьому ж атріумові, де ми стоїмо, — як сьогодні твій, так після тієї звитяжної битви розмістився двір батька твоєї вічності… Там, де ти стоїш, стояв великий імператор, Феодосій, а там, де я, — сотник Гавденцій. І вічний Август зволив спитати сотника: «Чи маєш сина, найвідважніший із жовнірів моїх?..» «Маю, владарю», — відповів сотник… «Як його звуть?» «Аецієм, о вічний»… І тоді свята долоня торкнулась ласкою маєстату жовнірського плеча, а святий цісарський голос рік: «Ми хотіли б, щоб твій син, Гавденцію, так служив нашим дітям, як ти служиш нам…» Почувши сі слова, сотник Гавденцій схилив коліно, як я його зараз схиляю…

Рука у широкому злототканому рукаві швидко наближається до грудей, що високо здіймаються у прискореному диханні: тримати… тримати… тримати сильно, щоб від раптової радості й гордості не вискочило з тіла повне щастя серце… Перемогла, звитяжила, розчавила!.. Чи ж могла вірити, мріяти, снити, що це трапиться насправді?… Який же добрий і милосердний Христос! Переповнив радістю серце вірної своєї слугині, а ворога її принизив… Ось хвиля розплати… хвиля компенсації й помсти за безсонні, повні гризоти й тривог ночі… за повні слабості й принижень дні… Чи ж дозволить вона швидкобіжному часові понести цю хвилю, не наситившись нею доволі?… Ніколи, ніколи!

— Аецій хилить коліно? Аецій може стати навколішки? Ми думали, що недуга, яка згрубила його коліна (здалося, здалося!) унеможливила їх згинання… Але насправді не так… Все не так, як ми думали… Аецій не хотів ні врятувати Іоанна, ні помститися за нього… хотів лише служити нам, як його батько нашому?!.. Це похвальне прагнення… Але Гавденцій був солдатом… А Аецій? Ми питали всіх: хто ж він такий, сей Аецій? Усі сміються і кажуть: заручник… Усе життя лише заручник!.. У гунів… а раніше в готів… Скільки ти років був бранцем у готів, Аецію?…

— Лише на два роки менше, ніж Твоя Вічність… Пам’ятаю — ти не зволила глянути на мене… взагалі ні на кого не дивилася… йшла — донька великого Феодосія — перед конем Аларіха…

Вона вся збагряніла.

— Христос хотів випробувати нас!.. нас і всю імперію! — скрикнула гнівно. — І, як день настає після ночі, так і для нас прийшла слава після покути… Знаєш, що ми стали дружиною могутнього короля готів…

— Ми свояки, вічна Августо… Моя дружина теж походить із крові готських королів… Ми замалим не брат із сестрою…

— Донька Карпіліона?… Далеке, дуже далеке споріднення з королями… А де ж ви пізналися, Аецію?… Зізнайся… Тікала до тебе по ночах і рештки з вечері приносила голодному бранцеві…

Не отримала відповіді. І знову подумала: «Перемога». Звела вгору гордовиті дуги чорних брів і глянула на нього звисока, владно, згірдливо… Але ось опали брови, зморщилось чоло.

— Куди ти дивишся, Аецію?

Він не підняв очей.

— На твої стопи, о вічна, — спокійно сказав. — Які ж вони малі (здалося, здалося!), видно, що ніжні… непризвичаєні до швидкого ходіння босоніж, ще й по гостряках і колючках… Як же вони мусили кривавитись і страждати, коли бігли босі вулицями Барсінони… Пам’ятаєш, вічна? Це тоді, коли нікчемний Сігеріх не пошанував маєстату, а зібрана на вулицях чóрнява вторила йому, глузуючи з учорашньої королеви?…

Її розкритий рот насилу ловить повітря.

— Сігеріха вразив Господь, — кричить вона, — а нас король Валлія з почестями відіслав вічному братові!..

Аецій киває головою.

— Пам’ятаю, пам’ятаю… мудрий Констанцій притис готів голодом… то що ж мав почати король Валлія?… за шість по сто тисяч мір пшениці віддав імператорові сестру… Непогана ціна… Пам’ятаю — скільки завантажених возів повіз із собою до готів Євплюцій!

Мить смертельної тиші. А потім глухе, придушене:

— Йди…

Спокійний потиск плечей.

— Куди накаже мені йти Твоя Вічність?

Але і Плацидія за мить здобуває спокій. Лише обличчя її майже синє та вуста почорнілі, як в Іоанна перед стратою.

— Хотіла б я… — вже не каже: хотіли б ми, — хотіла б я, щоб там, за дверима, тебе схопили мої готи… щоб викрутили тобі руки, аби я аж тут чула хрускіт костей… щоб облили тебе смолою, а тоді кинули на мурашник… Але шкода мені Аспара й єпископа — ти не вартий їхніх життів, Аецію… Тож іди, куди хочеш, а, хоч би де ти пішов, усюди досягне тебе помста зневаженого маєстату…

Аецій згинає коліно.

— Йду, Августо… Як шкода, що моя служба тобі немила… Відходжу… Скажи ж своєму слузі ще одне: що буде з шістдесятьма тисячами войовників, що, жадаючи крові, ґвалтів і здобичі, всього за півмилі від Аквілеї чекають мого наказу… завтра ж будуть за сто кроків перед Аквілеєю?…

Що ж. Христос не ощадив їй ще одного приниження. Треба сказати все, що вони врадили спільно з Аспаром, Феліксом і Фавстом. Хай буде проклята ця мить!

— Аецію, твоя дружина і твій син вже чотири дні в наших руках… Ще живі… Але чи житимуть завтра?… Слухай же нас, Аецію. Якщо присягнеш найсвятішим Хрестом і Христовими ранами, що відішлеш гунських войовників королю Ругілі, а сам ніколи вже не повернешся в кордони імперії — віддам тобі дружину, дитину і все твоє майно, яке ти можеш продати, а те, що отримаєш від продажу, забрати з собою…

Відчувала, що за хвилину вибухне нестримним потоком сліз. Голос їй уже ламається, коли вона питає:

— Чи ж це не велика цісарська ласка, Аецію?… чи ж ти не рад, що порятуєш сина і дружину?… Розумієш, мабуть, що їм загрожує?…

— Розумію, вічна… Адже се з твого наказу задушено найшляхетнішу Серену, дружину Стиліхона[20]… Припускаю, що мою жону ти теж би задушила… може, власною рукою?…

А за мить:

— Але це Аецій так собі каже, Августо… і не візьме тобі сього за зле… навпаки… І того, що ти зробила з Іоанном, теж… Я не Басс і хилю чоло перед твою волею і суворістю… Але ти помилилася, вічна… Аецій не може прийняти твоїх умов…

Вона кинула на нього погляд, повен щирого здивування.

— Як це, Аецію? Чи ж тобі не дороге життя дружини твоєї й сина?

— Понад усе, вічна, понад усе… Але те, що даєш, даєш мені… А що дістануть тисячі гунських воїнів? Хіба ж їх обходить життя моєї дружини й дитини?… Вони хочуть крові, здобичі, жінок… нагороди за тяжкий похід… Хоч би я й десять разів хотів, все ж не зумію завернути їх… і завтра вони кинуться на Аквілею…

В його голосі звучала така щирість, а майже турбота і неспокій, що Августа, сама раптом пригнічена неочікуваним тягарем тривоги, вперше глянула на нього без ненависті.

— А ти… ти міг би щось на це порадити, Аецію? — спитала за хвилину.

Аецій знову став навколішки.

— Лише і тільки я можу тут чимось зарадити, о вічна, — гукнув він дзвінким голосом, — і сама розміркуй, чи моя порада не послужить для блага імперії та владарювання твого… Можна відіслати шістсот гунів, але не шістдесят тисяч… Так і зробимо: королю Ругілі пошлемо такого заручника, який би його вдовольнив… проводирям влаштуємо бенкет, дамо багаті дарунки і відішлемо їх туди, звідки прийшли… а воїнів приймемо на цісарську службу… Спитай Фелікса, спитай Аспара, вічна… Війська імперії слабнуть і нічого дивного… Готи, франки і бургунди вже воліють служити королям свого народу, ніж римському імператорові. Ми вже не можемо розраховувати на германців, вічна. Тож берімо гунів — вони мужні, жорстокі, страшні й невимогливі… Особливо ж відділи доместиків потребують невідкладного поповнення. Хай же Твоя Вічність не гає часу — тільки звели, а завтра матимеш шістдесят тисяч нових доместиків….

Вона слухала його з усе більшим подивом. Все, що він казав, було правдивим і розсудливим.

— Чому ти не казав так зі самого початку, Аецію? — промовила майже лагідно. — Хоч ти тяжко образив маєстат, сказане тобою не здається нам ні злим, ні нерозумним… То ти певен, що, як тільки захочеш, зумієш схилити гунів, щоб воювали за нас замість проти нас?

— Як ти сказала, вічна… Але…

— Але?

— Але зволь розміркувати ще одне… Дикі варвари, які поповнять ряди доместиків, недовірливі, недисципліновані і незвичні до римської служби… Вождь, якого вони ближче не знатимуть і якому не віритимуть, не впорається з ними, — тільки спричинить бунт і наложить життям… Отож потрібний хтось такий, що знає гунів як рідних братів і…

Вона одразу зрозуміла.

— Чи ти хотів би, Аецію? — скрикнула голосом знову гнівним і обуреним.

— Твоя вічність промовила.

— Ти хотів би стати?…

— Комесом доместиків, вічна Августо.

Вона розсміялася.

— Чому ти зволиш сміятися, вічна? — ображено спитав він, — хіба ж мій батько не був навіть magister equitum?…

— Але ж після скількох років служби…

— А хіба ж не був comes domesticorum мій тесть Карпіліон?

— Але Карпіліон походив із королівського роду, Аецію…

— Це дуже далека спорідненість, як хвилину тому зволила мовити Твоя Вічність…

Плацидія почала ходити. Її стопи то занурювались у темряву, то випливали на якийсь із десяти кругів світла.

Аецій супроводжував її мовчазним поглядом.

Нарешті зупинилась.

— Навіть наш вічний муж, Флавій Констанцій Август, починав службу від десятника, — сказала.

— Я був уже сотником, вічна.

— Проголошу тебе трибуном, Аецію.

Похитав головою, наче з жалем.

— Це неможливо, вічна Августо.

Знову почала ходити.

— Гаразд, Аецію, — раптом сказала, не сповільнюючи кроку, — від сьогодні ти comes… ні, навіть dux, але ауксиліїв… Досі гуни завше служили в ауксиліях…

— Але ж Твоя Вічність сама зволила визнати, що поповнень потребують насамперед доместики….

— Буде, як ми сказали, Аецію.

Тоді він звівся з колін, схрестив руки на грудях і, дивлячись з-під лоба, засичав:

— А що буде з Аквілеєю?

Вона засміялася.

— Недаремно наш муж Август був солдатом, нікчемо… Ми знаємо, що гуни не вміють здобувати мурів, не знають мистецтва облоги… Простоїш тут два роки, Аецію, а тим часом за три місяці прибудуть сюди війська з Галлії, Іспанії, Сходу… а вже за місяць з Африки…

— А за два тижні партія Іоанна в Римі проголосить нового Августа… а за три — повернеться з вигнання Кастин… Вся Італія знову підведе голову, як один… Гарячка, замішання, пожежа… А вічна Плацидія і всі найсвітліші зачинені в Аквілеї, як у гробниці…

— Твої дружина і син загинуть…

— Не загинуть, вічна. Ти й сама знаєш, що вони в Римі… Перш ніж префект Фавст встигне послати гінця з наказом, щоб їх стратили, може, Місто матиме вже нового префекта…

Вона підійшла до нього так близько, що кінчики їхніх стіп зустрілися на одному крузі світла.

— Якщо ти такий могутній, Аецію, а я така слабка, то чому ж ти не накажеш своїм гунам одразу вбити мене (мене… не нас!) і мого сина, а сам не станеш Августом, як Іоанн?

Він глянув їй в вічі щирим ясним поглядом.

— Чому? Відповідь неважка, Августо… Я хочу служити твоїй вічності та твоєму синові, як мій батько служив твоєму батькові…

— Але ж ми не хочемо твоєї служби.

— Але і зруйнування Аквілеї не хочеш.

— Досить. Чи є в Аквілеї хтось, кого слуга узурпатора міг би назвати своїм приятелем?

Знизав плечима.

— Мені здається, що найсвітліший Геркулан Басс не має звичаю міняти приятелів разом зі зміною пана.

— Дивуємося найсвітлішому Бассові. Натомість Аецій зігне зараз коліно перед маєстатом, а потім рушить до кімнат Геркулана, звідки ми покличемо його завтра ополудні.

Аецій посміхнувся.

— Олива вигоряє в лампах, — наближається північ. А я сказав гунським вождям, що опівночі повернусь чи пришлю якусь звістку… Якщо чекатиму до завтра, боюся, що язичники не пошанують святості священничого стану й опівночі превелебний Августин…

— Викличемо тебе, Аецію, за годину, а тепер іди… якнайшвидше…

Він низько схилився, але, як і вітаючись, знову не зігнув коліна. Пружним кроком рушив до виходу. І раптом біля порогу вибухнув раптовим веселим сміхом.

Цього сміху Августа Плацидія не вибачить йому ніколи. Зрештою, нічого не вибачить… жодного погляду, жодного слова… Але того сміху передусім…

А він сміявся тому, що розгадав загадку чудернацької лампи в руках однієї з євангельських дів. Усе-таки здалася на щось наука старого граматика: ця мозаїка раніше представляла дев’ять муз із матір’ю Мнемозиною. За бажанням побожного єпископа підлогу перероблено: художник скористався з кількості постатей і перетворив їх на десять мудрих дів. А химерна лампа з отвором — це маска в руці Мельпомени! Аецій довго не переставав сміятися.

В атріумі наново долито оливи до ламп. Найшляхетніший цісар Плацидій Валентиніан, поміщений Спадузою на високому кріслі, розсівся між бильцями в урочистій та штивній позі, до якої його привчено вже на другому році життя, а за легковажне недотримання якої Його Величність не раз діставав міцного ляпанця від старої Ельпідії. Плацидія, що стояла біля крісла, здавалося, зовсім не соромилася сліз, які потоками лилися по її зів’ялих щоках — тільки-но Аецій залишив атріум, вибухнула довгим хлипанням, яке, замість припинитися, тільки посилилось, коли до кімнати увійшли Фелікс та Фавст: жінка взяла гору над маєстатом… Не переставала плакати впродовж усієї наради з державними мужами, які не тільки визнали необхідністю згодитися з вимогами Аеція, але, крім цього, вважали, — те, що він казав про потребу і засоби порятунку, якнайкраще свідчить на користь нового комеса доместиків, з якого Августа й держава справді ще можуть мати велику користь. А коли Її Вічність так його ненавидить, як каже, то що ж легшого, ніж вислати його до Галлії проти готів чи франків? Тоді він або ж виявиться добрим і корисним воєначальником, чим цілковито змиє свої провини перед феодосієвим домом, — або ж покриється ганьбою, а тоді, знову, що ж легшого, як позбавити його командування, відкликати, ослабити, знищити?!..

— Зрештою, — сказав префект Фавст, — він солдат, битиметься… щохвилини наражатиметься на небезпеку, на смерть… може навіть загинути в першій же битві.

— І навіть не обов’язково в битві, — перебив його патрикій. — Легко може загинути навіть од руки власного жовніра…

Залите слізьми обличчя Августи пожвавилось. Але префект Фавст суворо зморщив високе випукле чоло.

— Підісланий вбивця? — спитав з огидою в голосі. Фелікс легковажно стенув плечима.

— Про вбивство ніхто й не каже… але хіба ж не трапляються військові бунти? Адже батько Аеція саме й загинув від рук озвірілої солдатні… Тож можна припустити, що, раз син хоче наслідувати його приклад, то, маймо надію, у всьому…

— Якби ж се дозволило Небо, — зітхнула Плацидія. — Ви сказали своє слово, найсвітліші мужі, — і нам видається слушним піти за вашою порадою… Але присягаємо вам на Христові муки і на голову найшляхетнішого нашого сина, що хоч би Аецій став другим Констанцієм, хоч би як грім Божий разив усіх ворогів імперії, ніколи ми йому не забудемо сліз, що їх ви вперше і, величністю клянуся, востаннє бачили в моїх очах, о viri illustres… Так буде.

Дворяни, трибуни й молодики зі шкіл протекторів вщерть заповнили атріум. Праворуч від Августи стали Фелікс, Фавст і Ардабур, ліворуч від цісарського крісла — патрикій Сходу Геліон, пресвітер Адельфус і comes sacrarum largitionum Руфіній. На порозі в товаристві Геркулана стояв Аецій.

— Хай наблизиться Аецій, — залунав спокійний, врочистий, майже ласкавий голос Августи.

І відразу ж потому:

— Казав ти, Аецію, що королю Ругілі слід послати поважного заручника. Сподіваюся, що це не мусить бути ні світлий Аспар, ні найсвітліший Фелікс…

— О ні, вічна Августо… Цілком достатньо буде мого сина Карпіліона…

На всіх обличчях вималювалося здивування.

— Карпіліон?… Але ж він ще дитина! — скрикнула Плацидія, здивована і знову розгнівана.

— Запевняю Твою Вічність, що на всьому Заході нема для Ругіли ціннішого заручника… окрім, хіба що, найшляхетнішого цісаря…

Нова хвиля ненависті заливає серце Плацидії. На святих Юстуса і Пастора!.. радше бути сліпою, щоб тільки не бачити тої гордої посмішки на широкому, такому знайомому і такому ненависному обличчі… Насилу перемагається, кидає на Аеція ласкавий погляд і шепче щось синові до вуха.

І ось із високого крісла спливає тоненький дитячий голосок:

— Вітаємо тебе, Аецію… Віднині Флавію Аецію, комесе доместиків… Вітай, найсвітліший мужу…

— Ave, vir illustris — повторює Плацидія.

Тоді Флавій Аецій, з цієї миті один із восьми найвищих державних мужів Заходу, згинає одне коліно, потім друге, схиляє чоло аж до підніжжя крісла і, торкаючись обличчям холодної мозаїчної маски Мельпомени, наче черпаючи з неї натхнення, — мовить:

— Твій слуга чекає, найшляхетніший цісарю… Наказуй… Твоя воля — єдина радість Аецієвого життя… Як батько мій Феодосію Гонорію, так і я тобі, пане наш, присягаю вірно служити мечем і радою… Моя кров, майно і честь тобі належать — хай же мені Христос допоможе!

Коли в нічну тишу знагла вдерлися протяжні тужливі тони тібій[21], яким одразу ж завторував гучний, мов грім, голос буцини і нав’язливе волання рогів, — солдати, розбуджені зі сну, заспані, зігнані препозитами й десятниками з постелі, довго не могли зрозуміти, що ж це діється. Вже чотири роки, від самої смерті Констанція, нічний підйом ні рази не перебив сну доместиків, навіть найстарші легіонери встигли від нього відвикнути, майже забути… І от зненацька знову!

Квапно накидаючи на себе одежу та обладунок, солдати сочисто і від усієї душі лаялися кільканадцятьма найрізноманітнішими, не схожими одна на одну мовами. Лаялися готи і вандали, алани і франки, бургунди, сакси, сармати, свеби, норійці, герули й гуни… І лише тоді, коли виникало в них бажання дати спільний вираз своїм почуттям, лунала мова латинян… звучала вигадлива і сороміцька лайка, якої вони наслухалися від своїх принагідних, зазвичай знайдених на одну ніч приятельок тут, у Равенні і в Римі, і в Аквілеї…

Ще донедавна доместики, дуже нечисленна окрема військова формація, становили собою особисту варту Августа, доступ до якої був нечувано складним. Багато в чому нагадували колишніх преторіанців: під час попередніх царствувань інколи цілі покоління domesticorum ніколи не покидали імператорського двору, майже ніколи не зазнавали трудів і небезпек справжньої війни, оскільки ж звичай наказував Августам ніколи не розлучатися з доместиками, цісарі що далі, то рідше з’являлися особисто на теренах війни. Коли ж деякі з них, як Феодосій у змаганнях із поганським Заходом, виступали в далекі військові походи, доместики, що їх супроводжували, користали з цілого ряду пільг, вольностей та привілеїв, недоступних іншим формаціям. Але останнім часом багато змінилося: Констанцій не раз вів доместиків у найбільший вир битв із варварами за Галлію, наслідком чого були значні людські втрати, які нашвидку покривали, все менше дбаючи про якісний добір нового людського набутку. Незалежно від цього, комеси доместиків, яких військові статути виводили з-під влади військових магістрів, безпосередньо підпорядковуючи імператорам, із бігом часу здобували все більше незалежності і свободи рухів, послаблюючи зв’язок між формацією й Августом аж до тієї міри, що на Сході двір уже обмірковував створення нової особистої варти, ще безпосередніше, ніж доместики, підлеглої зверхництву владаря. А тоді, коли Плацидія правила від імені Валентиніана, доместики вже майже повністю втратили характер особистої варти і щохвилини могли бути використані для військових дій, які й на півроку не переставали терзати галльські провінції чи Іспанію.

Утім, залишаючись і далі елітарним військом, вони не переставали претендувати на виняткові вигоди, почесті та привілеї, — а оскільки з ними рахувалися, то й догоджали їм справді надмірно, попри те, що це вело до ослаблення дисципліни та зниження їхньої боєздатності; не обтяжувано їх надмірно службою навіть у рамках дуже поблажливої інтерпретації військових приписів.

Отож, обурення солдат з приводу нічного підйому не мало меж. Не тільки лаялися, а й погрожували десятникам і сотникам — проте коли якомусь із трибунів вдалося перекричати гамір наказом нового комеса, що кожен, хто зволікатиме, дістане сто київ, а той, кого піймають на звертанні до сусіди: «Нічого поспішати», — негайно ж буде повішений, — солдати остовпіли зі здивування. Гамір негайно змовк.

— То є вже новий комес! — кричали вони здивовано і дуже зацікавлено.

Коли ж довідалися, що збуджено їх, бо новий комес хоче оглянути своїх людей, здивування і зацікавлення вже не мали меж. Звикли, що комеси спали у своїх палацах допізна, наказували і командували за посередництвом трибунів, а самих їх солдати не бачили впродовж років. Жадаючи подивитися на нового зверхника-дивака, який хоче влаштовувати огляди вночі, доместики збиралися і озброювалися з втричі більшою швидкістю, ніж зазвичай удень. Розпитували один одного про нового комеса: багато з них служило під проводом його тестя Карпілія, деякі навіть батька його пам’ятали, але сливе всі: вандали й готи, свеби й алани, франки, бургунди і сакси, морщачи носи і брови, з нехіттю крутили головами: «Знову римлянин!..» А встигли вже призвичаїтись до воєначальників із-поміж своїх…

На величезній площі Лаврового Палацу, осідку імператорського двору в Равенні, рядами, що виблискували у світлі місяця та вогнях смолоскипів, вишикувалися глибокі чотирикутники доместиків. Одіж і обладунок мали переважно однакові римські, але де-не-де між шеренгами можна було помітити варварські строї, роги на шоломах, ведмежі хутра на плечах, великі подовгасті щити, подвійні франконські сокири і скрамасакси[22] або ж тяжкі, повністю вилиті із заліза страхітливо довгі списи аланів.

Знову озвалися тужливі протяжні тони тібій, знову загриміли буцини. Готи, вандали, алани, франки, ферули, сармати й готи всі, як один, повернули голови праворуч, звідки, поволі виринаючи з темряви, з хрускотом надходив численний супровід комеса.

Дещо висунуті перед шеренги, на десятки, а часом і сотні стіп віддалені один від одного трибуни в одну мить, як один, повернулися направо й гукнули:

— Barritus!

— Barritus! — луною повторили препозити.

— Barritus! — гаркнули сотники і десятники.

Голосний покрик із багатьох тисяч грудей вдарив у тишу п’янкої італійської ночі. Гордість, сила і безнастанна охота мужів до бою звучали в цьому прастарому бойовому оклику диких германських борів, що, перенесений з того берега Рейну та Данубісу над Тибр, Босфор і Родан, легко витиснув із імператорських шеренг усі римські бойові оклики. Невисокий чоловік в аметистовому плащі, що йшов на чолі блискучого почту, подякував солдатам за barritus салютом широкої долоні.

— Ave, vir illustris! — заревли готи, вандали, франки, алани й сармати.

Дивилися на нього повним радісного здивування, вже приязним, близьким до любові поглядом. Не хотіли вірити, що це мав бути римлянин: кожному з них здавалося, що пізнає свого побратима в цьому геть неримському обличчі, широкому, пласкому, з виступаючими масивними щелепами і невисоким лобом, в цих могутніх м’язах, кремезних плечах і в цьому погляді — проникливому, впертому, суворому.

— Аве!.. аве!.. аве! — довго не змовкали вигуки. Він же просувався вздовж рядів швидким пружним кроком, майже не згинаючи дещо загрубих колін. За ним ішли Маворцій, Галліон, Касіодор, молодий Астурій, Андевот та інші, імен яких легіонери не знали, а кожен з яких, здавалося, мимоволі крокував так само пружно і незвичайно, як довговолосий комес.

Доместики сподівалися, що зараз почують промову: кожен вождь-римлянин охоче промовляв до легіонерів. Вони вже чули виступи Констанція, Криспіна, Кастина, а деякі з них також Феодосія і навіть вандала Стиліхона. Але здавалося, що новий комес не надто квапився промовляти: швидким уважним поглядом пробігав шеренги. Відразу помітив: у його супроводі був лише один варвар — Андевот. Серед трибунів теж переважали римляни, але між препозитами було вже їх менше половини, між сотниками — ледь-ледь чверть, а в зімкнутих шеренгах пильне око Аеція марно шукало бодай одне римське обличчя.

Солдати бачили, як він раптом усміхнувся і щось шепнув Андевотові. Потім швидко наблизився до строю, майже торкаючись могутніми грудьми застиглих у напружених руках щитів, і несподівано звернувся до старого жовніра, що, одягнений в коротку туніку, у староримській лоріці та різьбленому шоломі з червоним гребенем, непорушно завмер, наче жива статуя легіонера Сципіона чи Цезаря.

І, як один муж, здригнулися раптом дві третини римських доместиків. Новий comes domesticorum заговорив до жовніра, що на вигляд міг бути пам’ятником тріаріям з-під Метавру і Підни[23], найчистішою готською мовою… Очі старого жовніра-варвара спалахнули.

— Де ти дістав цього шрама? — спитав воєначальник, вказуючи уперсненим пальцем на розтяту щоку гота.

— За вічного Феодосія Августа під Аквілеєю, найсвітліший мужу.

Обличчя Аеція ожило.

— Може, ти знав мого батька Гавденція, хоробрий воїне?

Могутні груди під староримською лорікою вип’ялись дугою. Блакитні очі від радості та гордощів ледь не вискочили з-поміж довгих темних вій.

— Двічі в житті спав із ним в одному наметі, пане…

Широка посмішка освітила обличчя нового комеса. Стяг із пальця перстень і, вкладаючи його в долоню жовніра, спитав:

— Чи маєш сина, товаришу батька мого?…

Стара голова схилилася на могутні груди.

— Відверни свій гнів од мене, пане, — пролунали тихі, наче соромливі слова. — Син мій служить королю свого народу…

— І, певне, гарніше йому з турячими рогами на шоломі, ніж у римських обладунках! — жваво гукнув Аецій. — Пам’ятай же, як побачиш його незадовго у вогні битви, не вбивай…

І рушив далі вздовж лискучого ряду. А між солдатами пролетів шелест: «Підемо на короля готів…»

Лише на нечисленних обличчях відбилися смуток і неспокій. Більшість палала радісним вогнем, варварські серця радісно билися під панцирами: скількох же з них саме образа, жаль чи спадкова ненависть до короля свого народу та його улюбленців пригнала сюди, під римські знаки!.. І от для багатьох із них наближався день помсти й розплати.

Аецій знову зупинився. Цього разу перед молодим велетом-вандалом. І до нього теж промовив мовою готів, якою розмовляв майже кожен варвар у римському війську.

— Ти був уже в якійсь битві?

— Ще ні, воєначальнику…

— Невдовзі будеш… Хотів би я, щоб був ти так само відважним, як твій побратим, великий Стиліхон…

Останні слова голосно й вільно промовив мовою римлян. Здивувалися старші солдати, злякалися офіцери та вожді з почту: сімнадцять літ ніхто не вимовляв перед солдатами імені Стиліхона інакше, як із глузуванням та прокляттями.

Натомість Аецій зупинився перед іншим солдатом. Поклавши йому палець на лискучі груди, знову озвався мовою готів:

— Ти родом з народу аланів, правда ж?… Пам’ятайте… беріть од римлян лише те, що мудре й корисне… Чому ж ти на цей тонкий, гарно блискучий, але який же легкий до пробиття обладунок замінив панцир із кінських копит, що їх носили твої батьки на далекому Кавказі?

До кожного озвався приязним словом — франка, бургунда, свеба. Про звичаї й народ кожного щось знав, щось пригадав, похвалив. І раптом солдати почули, як він говорить ще іншою мовою, дивною, дикою, смішною, не схожою на жодну іншу. Знову говорить плавно і швидко. Всі голови звернулися туди, звідки долинав його дзвінкий голос. Побачили, як він стоїть перед низьким, наче покрученим, але міцним і кремезним чоловіком з кривими, мов дуги, ногами і маленькими скісними оченятами. Той радісно вищирив зуби і раз-у-раз перебивав слова вождя голосними веселими вигуками.

— Невдовзі матимеш тут багато товаришів зі свого народу, — з усміхом промовив до нього Аецій. Хотів ще щось сказати, але раптом його погляд упав на солдата, що стояв кількома кроками далі, та спинився на його постаті зі здивуванням і наче глумом.

То був худорлявий вутлий молодик, сливе хлоп’я. Видно було, що вгинається під тягарем обладунку, щита і спису. Його великі чорні очі вп’ялися в обличчя Аеція. У їхньому погляді comes domesticorum вичитав речі такі дивні і настільки несподівані, що, приязно ляснувши косоокого гуна по плечі, швидким кроком поспішив до місця, де стояв, насилу змушуючи себе, щоб не хитатися на ногах, вутлий молодик. Аецій змірив його з голови до п’ят проникливим поглядом; чим довше вдивлявся в нього, тим дужче тремтіли куточки вуст жовніра. Губи Аеція видулися, наче з легковаженням. Якусь мить замислено кивав головою і зненацька зі злістю в голосі спитав:

— Що ти тут робиш?

— Служу Ромі, — прозвучала відповідь.

Аецій знизав плечима і вказав головою довкола.

— Всі вони їй служать, — сказав і одразу докинув нове питання. — З якого ти народу?

Куточки вуст юнака затремтіли ще сильніше. Але великі чорні очі з викликом дивилися на широке усміхнуте обличчя. Відповів голосно, а в його словах пролунали докір, образа, але наче й погорда:

— На жаль, я лише римлянин, воєначальнику.

Аецій якусь хвилину мовчав. Тоді повільним рухом поклав широку долоню на вутлому плечі і гучно, щоб почули його і в найдальших шеренгах, крикнув, не перестаючи посміхатися:

— Дарма. Я теж римлянин.

І, раптом схилившись до молодого солдата, поцілував його в щоку.

Чи ж привиди минулого ніколи не дадуть їй спокою? Чи завжди повертатимуться невідчепним хороводом болісних або солодких спогадів? Чого ще хочуть від неї? Чи ж не знають: того десятого дня перед листопадовими календами, коли на Forum Romanum патрикій Геліон проголосив її сина імператором Августом — Галла Плацидія назавше зачинила браму в своїй душі, якою дозволяла прослизати тіням минулих часів і минулих почуттів… Закінчилось назавжди! Тепер розпочалося нове життя, звернене обличчям лише до майбутнього… Але чому ж в такому разі раптом знову повертаються давно забуті постаті?… чого хоче від неї гот Анаолозус, що сидів у Нарбоні за весільним столом між Інгеном та нареченим?…

— Чого… на ласку Христову скажи, чого ти хочеш від мене, Анаолозусе?

— Хочу тебе привітати, королево…

Так, ця примара каже «королево», не «Августо»… Але звідки ж, у такому разі, взявся той глибокий шрам на шиї, якого він тоді, в Нарбоні, не мав?… Питає примару:

— Звідки в тебе той шрам?…

— Мене поранено у битві… під Арелатом… — чує виразну відповідь.

Плацидія не розуміє. Ніколи не чула про жодну битву під Арелатом. Твердою рукою кладе знак хреста. Але примара не розпливається у напівтемряві, яка панує в тронній кімнаті. Плацидія зважується. Плеснула руками. Внесено лампи… Стає ясно… примара не щезає… Живий, справдешній Анаолозус!

З якими ж труднощами змушує себе зберегти спокій — не може зрадити своєї радості — навпаки, мусить насупити брови і суворо покартати гота за те, що сказав «королево», а не «Августо»…

Раптом щось згадує. Її обличчя миттю випогоджується — вибачає його…

— Вітай, шляхетний Анаолозусе, — гукає. — Ти прибуваєш як посол від короля Теодоріха?

Якою ж розкішшю буде укласти мир із Теодоріхом за спиною Аеція, що саме готується до збройної розправи з готами!.. Справді має охоту плескати в долоні, як дитина.

— Ні, королево, я прибуваю як бранець…

Очі Плацидії стають ще більше витрішкуватими, ще округлішими, ніж зазвичай. Тремтять довгі звужені до нігтів пальці.

— Кажи… кажи, Анаолозусе…

— Аецій посилає мене тобі, королево… як дар… як невільника… Аецій-переможець… Під Арелатом розніс усе наше військо… король Теодоріх ледь порятувався втечею, покритий ранами… Найстаріші готські воїни не пам’ятають такої поразки… Радій, королево, ти перемогла…

«Я програла, — думає Плацидія, повна безкрайнього розпачу. — Знову програла… Йому…»