Аецій, останній римлянин

Розділ VII. Вершина

Посли відчувають, що Аецій уже помітив розгубленість, яка після його привітальних слів одразу ж з’явилася на їхніх обличчях, а у трьох-чотирьох із них відразу переросла в неспокій та майже тривогу, — тож роблять героїчні зусилля, щоб заново прибрати виразу врочистої зосередженості та поважного спокою. Та марно… Бо хоч їхній теперішній пан і владар, Син і Улюбленець Бога світла — Ахурамазди, ясноликий Цар Царів — Єздегерд не був таким грізним і схильним до рубання голів та розпинання на хрестах, як його покійний батько, Гірський Варан, Дикий Осел, — усе ж напевне і він не помилує послів, які зганьбили свого повелителя та свою країну, відразу ж показавши у своїй привітальній промові цілковите незнання стосунків у державі ромеїв. Щоправда, іще наварх галери, якою вони їхали, намагався їм пояснити, що вони помиляються; та вони думали — він п’яний або жартує… А хоч у Классійському порту magister officiorum, який їх вітав, усією своєю повагою підтвердив слова моряка, було вже запізно… не мали часу на зміну розкладу церемонії… Що ж тепер буде з ними, коли повернуться до Персії?… Лякаються самої думки про це… Але, воістину, вони не винні, — винен голова царської ради, який відправляв посольство в дорогу і віддавав йому накази та вказівки. Це його обов’язком було знати, як розподілена влада в державі ромеїв і хто править на Заході!.. Відразу ж після повернення поскаржаться на нього Цареві Царів, — адже той, хто висилає посольства до чужих країв, мусить найточніше знати все про ці краї. Також і про те, що західна половина царства ромеїв має окремого владаря з тієї ж родини, що й цісар Сходу!.. Не сміє не знати цього чи забути, — хоча вся Персія, не виключаючи Царя Царів, свято переконана, що володарем Ромейського Заходу, співправителем Феодосія є ніхто інший, як самовладний імператор Аецій, хоч би він не носив ні багряниці, ні вінця!..

Щоправда, в державі Сассанідів дещо чули і про Валентиніана, внука першого Феодосія, — але ж посли були певні, що Аецій за згодою Феодосія Другого давно вже прогнав з престолу це бездарне, — як вони чули, — цареня разом із його матінкою!.. Отож їх наче громом вдарила звістка, що паном і владарем заходу та співімператором Феодосія є Валентиніан, третій цього імені, і це йому вони насамперед повинні вручити подарунки та виголосити вітання царя Єздегерда. Не знали, що діяти… В єдиній привітальній промові, яку вони приготували на основі рукопису, складеного найкращим письменником Персії, — не тільки що п’ять слів повторювалось ім’я Аеція, оточене численними барвистими епітетами, які могли бути віднесені лише до нього, — але ще й згадані були всі його найбільші перемоги та прославлені у віршах заслуги його батьків… Не було іншого виходу, крім як удавати, що вони й далі нічого про Валентиніана не знають… Також сподівалися, що, можливо, достойники з оточення патрикія не розпізнають справжньої суті вітальної промови, тим паче що в перекладі на мову римлян вирішено було пропустити всі монарші титули та згадки про владу, про імператорство без корони, про братерство з Феодосієм… Одночасно ж за дорученням магістра оффіцій вже поспіхом готувався вдаваний переклад промови на честь цісаря Валентиніана. Отож посли думали, що все якось минеться, — тим більше розгубилися, коли сірійський драгоман, ледь стримуючи посмішку, переклав їм такі слова Аеція:

— Вітаю вас, посли могутнього і пишного царя, єдиного, кого вічні цісарі Риму можуть назвати своїм братом. Вітаю і дякую за таке гарне і таке ласкаве до мене привітання… Я справді не сподівався, що Цар Царів стільки знає про скромного цісарського слугу і так про нього пам’ятає…

Оточення патрикія насилу стримувало сміх, — а водночас усіх Аецієвих товаришів і помічників переповнювала гордість од думки, яку славу має в далеких королівствах їхній очільник і добродій. Лише префект преторію Патерій гнівно зціпив зуби: образа маєстату не підлягає сумнівам і, коли Аецій не згодиться найближчими ж днями вислати до Персії офіційного, — ним самим підписаного — листа зі скаргою та протестом — буде це ще одним доказом того, що свідомо прямує до приниження величі святої цісарської особи…

Думаючи так, Патерій не сподівався, що за мить дістане ще один доказ цього. Аецій певний час із посмішкою придивлявся до послів, їхніх занепокоєних облич, дивних уборів, чудернацьких, закривлених дугою коротких мечів, а врешті сказав:

— Ще раз дякую Цареві Царів і вам, достойні мужі… Воістину, рідкісний це приклад віддавання почестей згідно із черговістю заслуг… А тепер звольте вдатися до Лаврового Палацу і поклонитися тому, хто носить багряницю та вінець імператорів Роми…

І відразу ж додав із турботою в голосі:

— Буду щасливий, довідавшись, що не трапилася з вами по дорозі жодна неприємна пригода…

Атож, пригода була. Уже в західній частині Іонійського моря галеру, на яку вони сіли в Александрії, наздогнали три швидкохідні піратські кораблі, — як потім виявилося, вандальські. Послам загрожувала певна загибель, — вандали вже вдиралися на борт, — коли ось раптом із півдня — наче випірнувши з-під води, — примчали чотири бистрі галери… натисли на піратів… затопили два їхні кораблі з усім екіпажем, а третій був захоплений у рукопашному бою, після чого рятівні галери зникли так само швидко, як примчали… Посли тільки й встигли, що побачити золоті орли на їхніх палубах і обмінятися кількома словами з молодим ватажком рятівників. Розпитував, хто вони, куди їдуть, а, коли на прощання запитали його ім’я — («Аби ми знали, за кого молитися Ахурамазді»), відповів, усміхнувшись:

— Я Аецій морів…

Слухаючи розповідь персів, Аецій насилу стримував гордість і радісне зворушення, які його переповнювали: справді, не можна добитися більшого тріумфу… не можна зазнати вищої пошани… Бо осе ворог, переможений, вигнаний, безсумнівно скривджений, — щоб прославити свою потугу на морі, називає себе Аецієм водних просторів!.. Адже це Себастьян, зять Боніфація, останній меч у руках Плацидії, — став пострахом вандалів і справжнім господарем морів… Тікаючи від переможного Аеція, рушив до Нової Роми і запропонував Феодосієві свою службу як король піратів із цісарської ласки… Невдовзі дійсно прославився швидкістю, відвагою та жорстокістю, — справжній пірат, хоча страшний лише для вандальських кораблів, од яких останнім часом аж кишіло Середземне море… Казали, що Гейзеріх боявся його більше, ніж усіх італійських військ. Справжні морські розбійники, донедавна пострах усіх римських кораблів, юрбами збиралися під знаки Себастьяна, зачаровані його славою… Тому Аецій морів мав своїх Астуріїв, Андевотів, Марцеллінів, а, можливо, і Меробадів: дисциплінованих, відданих, готових на все…

Радість і гордість Аеція поділяють усі присутні, лише префект Патерій ще сильніше зціплює губи, дивиться на патрикія з-під лоба і думає:

«Сухопутний пірат із гунської ласки…»

Приязно попрощавшись із послами, Аецій переходить до кімнати, прикрашеної білою статуєю Боніфація, де його вже чекає молодий princeps magistrianus школи agentium in rebus — око й вухо патрикія.

— Є новини? — весело питає схиленого у покірному поклоні молодика.

— Багато новин, найславутніший мужу…

— Добрі?

— Дуже погані.

Аецій спокійно сідає край заваленого сувоями і кодексами столу.

— Кажи.

— Перша новина, — трохи тремтячим голосом читає з таблички магістріан, — подружжя молодого Гунеріха з донькою короля візіготів остаточно вирішене… Вже навіть призначено день весілля…

Аецій з цікавістю дивиться на зосереджене обличчя молодика.

— Розумієш, що це означає, мій хлопче?…

— Так, найславутніший… Тісний союз двох варварських і аріанських потуг проти імперії… Втрата всієї Африки, Іспанія оточена, Галлія й Італія в постійній небезпеці. Захищаючи одну, виставляємо на небезпеку другу. Захищати обидві одночасно не маємо сил.

В очах патрикія видніється вже не тільки зацікавленість, а й доброзичливий усміх. Магістріан шаріється від радості та гордості.

— Пиши, — каже Аецій. — Вічний Август доручає Тригецію рушити до Африки й укласти новий мир із Гейзеріхом ще до одруження його сина… Робимо заміну: король вандалів, як і бажає, отримує Бізацену, проконсулярну провінцію та східну Нумідію з Константиною і Гіппоном. Західна Нумідія й обидві Мавританії повертаються до імперії. Хай тепер трохи помучаться правовірні зі східної Африки, — західні, воістину, мають право перепочити!.. — сміється патрикій. — Вічний Август звільняє короля Гейзеріха від присяги на феод і визнає його незалежним монархом…

Магістріан злегка зітхає, співчутливо та з розумінням.

— Правда? — ловить це зітхання Аецій. — Слід за всяку ціну на якийсь час утихомирити Гейзеріха… Я завжди вважав Африку втраченою… Але Тригецій мусить прослідкувати, щоб Тамугаді зосталося на нашому боці…

Молодик розуміюче посміхається:

— Ти не лише найбільша людина імперії, але й ніжний чоловік, о найславутніший… Як же втішиться найдостойніша Пелагія…

— Пиши далі, юний друже… Вічний Август іменує префектом преторію Галлії Мецілія Авіта…

Магістріан ледь стримується, щоб від захоплення не почати аплодувати.

— Чудово, надзвичайно!.. — вигукує, щоб за мить, вражений власною відвагою, опуститися навколішки. — Відверни свій гнів од мене, пане!

— Ні, ні… будеш покараний… мусиш понести кару за зухвалість… покинеш Равенну…

Молодий agens in rebus тремтить усім тілом. У його очах з’являються сльози. Аецій сміється.

— Але спершу відповіси мені на ще одне питання, — каже. — Що ти думаєш у цю хвилину… не про себе… а про Авіта?…

— Боюся, пане, — насилу стримує хлипання юнак, — після того, що трапилося два роки тому, він не захоче обійняти префектури…

Аецій задумано киває головою.

— Так… так… маєш рацію… Але мусить її обійняти… Саме тому я й виганяю тебе з Равенни… Поїдеш до Арвернів, до Авіта… Ніхто це не зробить краще від тебе.

Гарячий поцілунок і дві сльози одночасно падають на широку, внизану перснями долоню.

— Інші новини?

— Сини полеглого короля Гунтера, Гундіох і Хільперік, благають виділити родючі землі бургундському народу… Не лише відновлять феод, але, для підтвердження своєї вірності, дадуть пожиттєвих заручників; по одному воїну та одній діві з кожного вельможного роду…

— Добре. Наступного року вічний Август надасть їм Сабаудію та узбережжя Леману[66]. Здадуться. Потребую на сході Галлії загати проти гунів, — каже Аецій, вже наперед тішачись враженням, яке справлять на юнака останні слова.

Та помиляється. Замість очікуваного безмежного здивування, на обличчі магістріана з’являється спокійне схвалення:

— Твоя мудрість та здогадливість воістину безмежні, найславутніший мужу!.. Мистецтво передбачення — це найвище вміння володарів… Довіряти приязні гунів — це самогубство…. Король Аттіла стає все могутнішим і все небезпечнішим…

Аецій навіть не намагається приховати захоплення, яке викликає в нього молодий магістріан. Дивиться на нього задоволено, але одночасно наче й співчутливо. Думає: «Ось хто мусить бути магістром оффіцій. Іншої такої голови до цих справ не знайдеш на всьому Заході… Яка шкода, що його батько лише зерноторговець… Ну що ж, — не можу через нього починати війну з Сенатом, ще й саме зараз… Може колись…»

— А новини з Равенни? — питає ласкавим, майже дружнім голосом.

— Вічна Августа дуже вродлива, — соромливо посміхається магістріан, — і кажуть, що після недавніх пологів дуже спрагла подружніх пестощів, але вічний Валентиніан воліє чужих дружин, — а то й незайманих доньок палацових урядників…

— Що ще?…

— Щоденно три години тренує святе око і м’язи… Венацій Ренат вважає, що наш владар міг би стати найкращим скороходом імперії, так само, як чудовим фехтувальником…

Аецій іронічно посміхається.

— Це все?…

— Ще ні, найславутніший мужу… святий єпископ Герман Антіссіорорумський прибув із далекої Арморики зі скаргою на патрикія імперії…

— Що ти кажеш?!..

— Прости свого слугу, пане, але це правда: Герман хоче поскаржитися вічному Августу на утиск, якого правовірні армориканці зазнають від короля єретичних аланів, Гоара, що з наказу Аеція…

Великий кулак із такою силою вдаряє об стіл, що кодекси аж підстрибують, а кілька сувоїв скочуються на підлогу.

— Ще сьогодні приведеш до мене Германа. Гоар — найвірніший із федератів, а з армориканами я маю порахунки ще за Літорія… Поговорю зі святим єпископом. Що ще?

— Петроній Максимус начебто домагається повторного консулату. Каже усім довкола: «Знаю, що Аецій на це не погодиться, але через три-чотири роки дістану консулат безпосередньо з рук вічного Августа».

Патрикій невдоволено скривився.

— Дістане його від мене, причому вже на наступний рік. Що крім цього?…

— Флавій Меробад прибув із Іспанії та прагне стати перед лицем найславутнішого…

— Нехай заходить негайно, а ти вже йди собі, мій хлопче, і готуйся до від’їзду в Галлію…

Меробад швидкими пружними кроками зайшов до кімнати.

— Честь тобі, найславутніший мужу, — гукнув. — Радуйся! Багауда в південній Бетиці придушена. Тибатто, ватажок повстання, полонений. Кордуба, Іліберіс та Гіспаліс вільно зітхнули…

Аецій ухопив його за руки.

— Нарешті! — радісно скрикнув. — Давно пора!.. Ще місяць і селюки Галлії теж би піднялися… І як, багатьох вішаєте?…

Поет усміхнувся.

— Дерев не вистачає, найславутніший…

— То паліть… Паліть живцем… Цілі села… Зженіть разом три-чотири сотні… з жінками, дітьми, майном… і відразу підпалюйте з чотирьох боків… Як гуни… Швидше йде і більше лякає…

Меробад зблід.

— І без того діються страшні речі, — сказав. — Я сам вирізав під Іліберісом дві тисячі людей. Солдатам зброя з рук випадала від утоми. І, на додачу, не мали жодної потіхи. Селючки, знаючи, що й так потім смерть їх чекає, на злість не давалися солдатам у руки, — відразу кидалися на мечі… Страшні речі!.. тільки й щастя, що вже буде спокій, — посесори не мусять уже боятися втратити життя і майно, а Pax Romana — втратити Бетику…

Аецій засміявся.

— І чому воно завше так, що кожен поет м’який, наче жінка?! — скрикнув. — Але, якщо зайшла мова про жінок, як поживає достойна дружина?…

Меробад ледь зашарівся.

— Очікує пологів…

— То найпресвітліший Астурій буде дідом?!.. Воістину, саме годиться, щоб одержав консулат, який я обіцяв йому ще як молодикові. Достойний муж з онуками… Саме вчасно… Треба про це подумати. Але ти не сказав, як почувається переможний magister utriusque militiae?… Здоровий? Не поранений?… Напевне, пишається своїми тріумфами?…

— Я саме хотів сказати, найславутніший. Ти зволив сміятися, що я слабкий, наче жінка, — тим часом, найпресвітлішого Астурія останнім часом так виснажили бої, що прагне скласти з себе посаду магістра обох військ. Каже, що його нерви геть розбиті. Колись, під Кордубою, зомлів, проїжджаючи через гай, колишній аполлоновий. Але ж такого лісу повішеників і ти ще, мабуть, ніколи не бачив, найславутніший…

— Не може бути!.. — в голосі Аеція звучать безмежне здивування і недовіра. — Ти щось поплутав, славний поете. Астурій?… той Астурій, що так спокійно і холоднокровно залагодив справу Фелікса?!..

— Присягаю на Христа, що правду кажу. Астурій кілька разів казав мені: «Довше не витримаю… Тільки-но вийду до саду, на кожному дереві бачу повішеника і все мені перед очима червоно»…

— Слабкі ж ви, іспанці, маєте голови і серця!.. Але, якщо Астурій хоче, звільню його, зате зроблю консулом… Кому я раз щось обіцяв…

— А кого б ти хотів настановити магістром обох військ замість нього, найславутніший?… Мабуть, знову когось такого, що воюватиме в Іспанії?… оборонятиме країну від свебів… прикінчить багауду… не пустить візіготів під Піренеї… Когось, хто знатиме країну та обставини….

Аецій втупив у нього проникливий пильний погляд. Довго дивився в очі. Нарешті сказав, уже не посміхаючись:

— Ось по що ти приїхав, Меробаде?… Розумію, ти заслужив… Але, воістину, досі ще жоден поет так високо не зайшов!.. Маєш рацію, справді хочу мати в Іспанії магістра обох військ… Дійсно, знаєш країну… обставини… та й відзначився… Але це складно. Ти ж знаєш, яких і скільки ворогів маєш. Сигісвульт неприхильний до тебе. І Петроній Максимус теж. І Фавст… Навіть мої друзі: Басс і Касіодор. Заздрять твоїй славі… Лише Марцеллін тебе підтримав би, але він сам — як поганин, ще й не з Міста родом, — ледве тримається на ногах, — я насилу його захищаю. Воістину, тяжче захищати друзів, ніж провінції… Тож і кажу: складно… дуже складно…

Меробад мовчав. Поглад мав утуплений в підлогу, — обличчя залите гарячим рум’янцем.

— Та, раз ти через це приїхав, — продовжував Аецій, — поміркую, чи не вдасться щось зробити.

Меробад схопився на ноги.

— Я не лише через це приїхав! — крикнув ображено, — вір мені, найславутніший, ніколи б я не хотів посварити тебе з Фавстом, Бассом чи Касіодором…

Аецій засміявся.

— Посварити?! Меробаде, забуваєш, із ким розмовляєш… Посваритися можна лише з рівним собі… А з ними можеш щонайбільше спричинити мені дещицю неприємного клопоту. Зрештою, я вже сказав: якщо ти через це приїхав…

— А я теж сказав уже, що не лише через це приїхав, мій командире і покровителю!.. — Сягнув рукою в глибину одягу і видобув великий пергаментний сувій. — Адже сьогодні минає два роки від народження Гавденція… Невже Меробад міг про це забути?!

Аецій розкрив обійми.

— Люблю тебе, Меробаде, — сказав тихим зворушеним голосом. — І ти справді сам через це приїхав?

— Щоб самому прочитати…

— Тож ідемо до Гавденція, друже…. Найпресвітліший магістре обох військ. Якось упораємося з людською заздрістю… з Максимусом, Глабріоном, Геркуланумом, Касіодором… Ходімо.

Меробад звик говорити, що його приязнь до Марцелліна лише з великими зусиллями може зупинитися на порозі поганського лараріуму. Натомість Марцеллін, хоч нікому цього й не казав, думав: «А моя без зусиль зупиняється і обривається там, де починаються його вірші». Бо щиро вважав свого приятеля дуже небезпечним, хоч цілком несвідомим шкідником у прегарному саду римської поезії: не терпів його стилю та синтаксису, ненавидів його риторичні звороти, а надто порівняння, гидував банальною провінційною лексикою… Першу звістку про виставлення статуї Меробада на Форумі Траяна прийняв як образу, смертельну образу всіх великих творців минулого, яких любив і шанував, а статуї яких теж прикрашали Форум Найкращого Імператора. Лише велика і щира його прихильність до іспанця стала причиною того, що ніколи не опублікував написаного ним нарису: «Про безталанність поезії та варваризми прози певного прославленого поета, популярність якого є сумним доказом загального занепаду смаку та вимог». Якось Аецій спитав Марцелліна, кого він вважає найкращим кандидатом для обняття патрикіату в разі його смерті. Меробада, без вагань відповів поганин. Ти й справді його великий друг, засміявся патрикій, який, питаючи, мав на увазі самого Марцелліна. Більшим, ніж думаєш, найславутніший, відказав Марцеллін. Бо це я по-дружньому тішуся, що тоді він уже не матиме часу на писання віршів…

Не терплячи віршів та прози Меробада, Марцеллін усе-таки обожнював його як промовця: вистачало, щоб іспанець прочитав п’ять-шість дистихів зі свого панегірику або викинув із себе два-три переповнені варваризмами періоди, як Марцеллін негайно ж відчував невимовну насолоду. Найбанальніше порівняння, найгірше побудована строфа, найдикіший вибрик мовного варваризму, — це все переставало муляти… все набирало глибини, польоту і чару, тільки-но звучали перші звуки голосу Меробада… коли до переможної борні з ворогами його поезії ставали незрівнянний талант і мистецтво мови… Ось і тепер, стоячи одразу ж біля ослінчика, на який урочисто посаджено дворічного Гавденція, Марцеллін задоволено прислуховувався до кожного слова голосно читаного панегірика:

Меробад на хвилину замовк… примружив очі… на повні груди вдихнув повітря і раптом, одночасно викидаючи перед себе руки і слова, могутньо загримів, і водночас наче почав наспівувати гімн:

Аецій схопився з місця.

Всі сьогодні латинські радійте, Музи!

Всі сьогодні латинські зеленійте ліси!..

Радісно скрикнув, повторюючи останній двовірш. Здавалося, геть не міг стримати свого щастя та батьківської гордості, його променисте обличчя виглядало на десять років молодшим і майже гарним. Схопив хлопця на руки і, тулячи до могутніх грудей, вдруге повторив.

Пелагія, що стояла трохи далі, відчула сльози в очах, майже всі присутні зворушилися. Не пізнавали суворого, шорсткого, часто й жорстокого диктатора Заходу в цьому щасливому люблячому батькові. З таким самим задоволенням дивилися на малого Гавденція: хлопець був здоровим, гарним, розумним і веселим. Здавалося — різні частини римського світу дали йому все найкраще — все об’єдналося в цьому спадкоємцеві найбільшої справжньої потуги імперії. Італія, Африка і північний схід наче свідомо приклали всі сили, щоб найгарніше сполучитися в цьому тільці і цьому личку. Шкіру Гавденцій мав смагляву, але дуже ніжну, тож на щоках крізь неї гарно просвічував здоровий сильний рум’янець, — спадок мезійської селянської крові… Очі дуже темні, африканські, — такі ж африканські, м’ясисті, хоч не надто товсті губи; постава міцна, аецієва, а все інше видавало аристократичне, сенаторське, корінне римське походження його бабусі… Марцеллін був певен, що ніколи в житті не бачив і ніколи вже не побачить такого гарного хлоп’яти. Дивився на Гавденція з усе більшим зворушенням: яку ж долю готують боги цьому найщасливішому з дітей, спадкоємцеві вроди, багатства, великого імені та найбільшої сили?!

Але сам спадкоємець усіх цих зібраних разом найщедріших дарунків Фортуни, здавалося, нітрохи не цікавився своєю майбутньою долею, весь поглинутий переживаннями, якими вражала його сучасність: спершу тією срібною трубкою, що так гарно грала, потім грімкий, а водночас і співучий голос незнайомого чоловіка посеред кімнати… задоволення від погойдування в повітрі, високо над підлогою, у батьківських руках… нарешті розкішні щирозолоті будиночки, оточені деревами, колонами і постатями, більшість із яких — Гавденцій легко це пізнав — мала обличчя його батька.

Не лише хлопець, — усі присутні захоплено дивилися на майстерно виконані із золота, у три чверті кімнати завбільшки, Форум Траяна з Ульпіанською Базилікою, бібліотекою, кінним пам’ятником, колоною, аркою і статуями, більшість яких, — усупереч дійсності, — справді зображала Аеція. Над базилікою здіймався шестикрилий ангел, руки якого розгортали теж золотий пергамент із написом: «Гавденцію від дружньої Євдокії». Цей подарунок заледве внесли до кімнати дванадцять невільників під наглядом євнуха Гераклія. І до нього звернувся Аецій, далі високо тримаючи сина в руках:

— Гавденцій гаряче дякує найшляхетнішій Євдокії за такий коштовний і гарний подарунок. Патрикій імперії теж дякує вічному Аввгусту за цей прегарний доказ його найласкавішого і доброзичливого ставлення до дружби, яку, схоже, відчувають одне до одного старша донька Його Вічності та мій син. Воістину прекрасний подарунок, заручиновий подарунок…

Всі, не виключаючи Пелагії, здивовано глянули на нього. Лише Марцеллін давно вже про все здогадався…

Коли посутеніло, в кімнаті не було вже нікого, крім батька й сина. З кутків почали виповзати сірі тіні. Гавденцій знову розсівся на високому ослінчику, ні на мить не відводячи очей від шестикрилого ангела, що повільно тонув у напівтемряві. Погляд Аеція помандрував за очима сина. На хвилю впився в напис: «Гавденцію від дружньої Євдокії»… І раптом патрикій імперії, всевладний диктатор Заходу, пострах королів і народів, опустився навколішки і, з жаром цілуючи маленькі рученята й ніжки, тремтячим, зворушеним голосом, майже пошепки, почав говорити:

— Вітай і слава тобі, — Ти, — Свята Вічносте, — Наш Владарю, Найшляхетніший Цезарю Імператоре Флавію Гавденцію, Побожний, Щасливий, Прославлений, Непереможний, завжди Август…

Все ближче і ближче звучить грюкіт, із яким широко розкриваються подвійні двері. Все ближчою луною озивається вітальне брязкання зброї розставлених по всіх кімнатах вартових. Все гучніше бринить — передаване з кімнати до кімнати: «Ave, vir gloriosissime»!..

Комес святої спальні, блідий, переляканий, біжить до дверей: його чуйне вухо вже розпізнало швидкий пружний крок… усе ближчий, усе голосніший…

— Найславутніший мужу, о цій порі? — скрикує тремтячими губами, героїчно розводячи руки. — Прости… не карай… відверни свій гнів… але я справді вже не можу тебе впустити…

Аецій без жодного слова, різким болісним ривком відштовхує від дверей пресвітлого комеса, як останнього раба-євнуха… І, більше на нього не глянувши, тим самим швидким, пружним, рішучим кроком йде до великої, перетканої золотом, пурпурової завіси. Comes sacri cubiculi біжить за ним, перепиняє, благає, падає навколішки. Аецій, не кажучи ні слова, йде далі…. Розхиляє завісу… Наче з-під землі виростає мала кругленька фігурка комеса святих шат… Маленькі, заплилі жиром оченята повні сліз…

— Не чини святотатства, пане… Вічний Август уже зволив зняти з себе одіж… Нікому не можна бачити святу наготу…

Аецій, хоч кипів од гніву, не міг стримати посмішки.

— Нікому?… А от же ти щодня бачиш святу наготу, ясний мужу.

На вип’ячених, налитих, наче опухлих щоках усе ще поблискують сльози, натомість тонкі губи вже складаються в лукаву посмішку.

— Я що іншого… я євнух… Мені і святу наготу вічної Августи можна бачити… і обох вічностей разом…

Але Аецій вже не слухає.

— Пускай, — каже сердито і відштовхує євнуха від завіси.

Comes sacrae vestis знову посміхається.

— Вічного владаря вже немає у святій спальні.

— Брешеш.

Євнух знижує голос:

— Присягаюся стегнами вічної Августи, найгарнішими, які я бачив…

Аецій здивовано дивиться на нього.

— Не боїшся, що піду й скажу?… таке блюзнірство…

— Не скажеш… Адже ж це від мене твій магістріан щодня про все довідується…

Широка долоня опускається на затоплене салом плече.

— Якщо від завтра подвоїш свою старанність, може, за рік станеш пресвітлим препозитом святої спальні… замість отого… — каже пошепки, вказуючи головою на комеса sacri cubiculi, що стоїть у сусідній кімнаті… — Страх як його любиш, авжеж? — сміється і відразу додає геть іншим тоном. — Де Плацидій?…

— У гімназіоні…

Стоячи на порозі гімназіону, Аецій здивовано придивляється до фехтування Валентиніана з високим кремезним рабом-готом. Вперше бачить цісаря майже оголеним: Валентиніан од природи тендітний і радше слабкої постави, але бистре око Аеція відразу помічає, що м’язи рук та ніг імператора чудово треновані. Ще він дуже гнучкий і, видно, давно вже вправляється у володінні мечем. «Без сумніву, гот навмисне атакує не на повну силу, — думає Аецій, — але ж я й цього від Валентиніана ніколи не сподівався …»

Нарешті цісар побачив патрикія. У його круглих, трохи витрішкуватих очах з’явилися безмежне здивування та гнів, Глибокі борозни миттю проорали опуклий констанціїв лоб. Швидко закутується в білу тканину і скрикує:

— Як ти посмів увійти сюди, блюзнірцю?!

Аецій готською мовою каже рабові: — Йди і забудь щойно почуте, — якщо хочеш жити. Зоставшись із імператором сам на сам, швидко підійшов до нього і, майже торкаючись грудьми його грудей, прошипів:

— Більше вже з цим фехтувальником не вправлятимешся… Помре або стане відданим мені псом… Він чув, як ти образив Аеція…

— А ти не образив імператора?… не зневажив церемоніалу, маєстату?… Як ти міг увійти сюди, некликаний, о такій порі?… Якщо гот помре, я накажу повбивати усіх своїх слуг з обома комесами разом… вони бачили, як ти зневажив імператора!..

«Дуже схожий на матір», — думає Аецій.

— Вбивай, коли хочеш, — каже. — Знаю, що ти цього не зумієш… А ти довідайся, що мені зовсім не залежить на публічному зневажанні маєстату і що я напевне не прийшов би сюди сьогодні, якби не довідався, що ти… — Його обличчя раптом збагряніло від нестримного гніву, скривилося у грізній гримасі, голос став тихшим і свистячим, — ти сьогодні приймав представників купецтва і запевнив їх, що новий військовий податок зовсім не стосуватиметься купецького стану…

Насилу витискав із себе кожне слово. Натомість Валентиніан, хоч дещо зблід, спокійно і холодно придивлявся до нього і, коли Аецій, нарешті, на хвилину замовк, — промовив:

— Я справді це сказав… Від часу нападу Аларіха купці все ще такі розорені, що грішно забирати у них бодай нуммус…

— Про гріхи розмовляй із Леоном або своєю матір’ю, — гнівно порснув патрикій, — а зі мною про військо та гроші. Ти імператор, то ж годилося б тобі час від часу цікавитися своєю імперією. Тому й кажу: якщо до зими не матиму грошей на формування шістнадцяти нових легіонів і на сплату заборгованості за півроку галлійським ауксиліям, — вже навесні ти не будеш владарем Галлії, а, може, й Іспанії, так само, як ти вже не є владарем Африки… Ми не маємо сил на війну не лише проти Теодоріха, але й проти франків чи свебів… І не матимемо їх, поки не роздобудемо грошей…

— Роздобудемо гроші, Аецію.

— Звідки, вічний? Невже Феодосій Великий закопав десь у підземеллях Палатину Соломонові скарби?…

— Ти, Аецію, смієшся, але Соломонові скарби насправді існують. Та не в жодних підземеллях, а в лісах, лугах, виноградниках, розкішних віллах, інсулах, статуях, картинах і квадригах, що перемагають на перегонах у гіподромі… Накладемо податок на сенаторські роди, на кожен югер орного поля, лугу, лісу…

Аецій насупився:

— Я цього не зроблю.

— Чому ж, Аецію?.. Навіть виставивши вісімдесят легіонів, ще не зменшиш маєтків італійських посесорів навіть на третину…

— Ні, так зробити не можна. Не можу обтяжувати один стан таким податком.

— Не можеш? — Валентиніан розсміявся. Сміючись, був ще подібнішим до матері. — Чому ж, найславутніший?.. Адже жоден стан не кричить так гучно про свою любов до Роми і готовність до всяких жертв заради неї… Хіба ж не є слушною річчю, щоб, — як уже бувало раніше, — ті, що мають найбільше привілеїв, несли й найбільші зобов’язання?…

— Так і буде… Сенаторський стан заплатить незмірно більше, ніж купці, але й купці теж заплатять…

— Ні, Аецію. Раз вічний Август запевнив їх, що…

Аецій тупнув ногою.

— Мовчи, Плацидію! — гукнув, смертельно зблідлий від гніву. — На майбутнє вічний Август матиме науку… нікого ні в чому не запевнятиме, не узгодивши це спершу з Аецієм…

Валентиніан теж зблід, але за мить усміхнувся.

— Невже Аецій думає, що я не знаю, про що йдеться? — закричав. — Усе зробить: десятки тисяч селян затопить у потоках крові, купців обдере до останнього нуммуса, спалить церкви, образить і обплює маєстат, — але одного не зачепить: славнозвісного сенаторського стану…. Нікого не боїться, ні перед чим не затремтить, — одне лиш його лякає: вираз невдоволення на обличчях Вірів, Сіммахів, Гракхів, Бассів, Крассів, Аніціїв… Зрозуміла річ!.. Аецій та сенат удвох проти маєстату і решти римського народу!..

«Він зовсім не такий дурний, як я гадав», — зі щирим здивуванням зазначив подумки Аецій.

— Слухай, Плацидію, — сказав, — якщо ти за тиждень не з’явишся в сенаті і не прочитаєш податкового декрету, який тобі вручить від мого імені comes rerum privatarum, то…

— Що ж тоді буде, Аецію?…

Патрикій знизав плечима.

— Твоя мати була розумнішою від тебе… Тобі, на відміну від неї, ніколи не спаде на думку запитати: «Якщо ти, Аецію, такий сильний, то чого ж не вб’єш мене і сам не станеш Августом?»

Валентиніан здригнувся. Аецій продовжував:

— Я поклявся служити тобі, як мій батько служив моєму дідові… Хіба ж не служу?… До кінця своїх днів носитимеш вінець та багряницю, а коли помреш власною смертю, — так, власною, бо я від усіх тебе захищу!.. — тоді багряницю вдягне твоя донька, якщо, звісно, побереться з відповідним чоловіком…

— Твоїм сином…

— Так, Гавденцієм… Але повернімося до тебе… що ж тобі іще потрібно крім багряниці і майже божественних почестей?! Але за це мусиш виконувати все, що твій найнижчий слуга насмілиться покірно порадити Твоїй Вічності… А про мій зв’язок із сенатом краще не згадуй. Думаєш, я не знаю, що ти збираєш свою власну партію з адвокатів?! Ти ж кілька днів тому був на якомусь урочистому зібранні цих здохляків… начебто шаленіли від самого твого вигляду… кажуть, ти їх назвав школою державних діячів. Тож присягаю тобі, що жоден із них ніколи не стане навіть вікарієм чи бодай коректором провінції…

— Всі посади для сенаторських синочків?…

— Всі для таких, хто слухатиме волю Аеція… Багряниця теж для таких…

Валентиніан схрестив руки на грудях.

— А що ж ти зробиш, коли я, наприклад, запропоную сенатові власний податковий декрет?… уб’єш мене?…

Аецій зневажливо посміхнувся.

— Навіщо?… Чоловіки нашого роду ніколи не здіймають руки на маєстат… Але знаєш, що буде?… Або сенат, який за останні десять літ дуже зміцнів, відкине твій проект і розпочне боротьбу з цісарем та його здохляками, або…

— Або що, Аецію?…

— Або наступного ж дня після цього засідання сенату Аецій зречеться посади патрикія та командування військами. За ним підуть Сигісвульт, Меробад, Марцеллін, Віт, Рицимер і тисячі інших… Через півроку імператор Заходу буде вже тільки володарем Італії, а за рік Аттіла зрівняє із землею Равенну, Рим та кості імператорської родини…

Настало довге мовчання. Валентиніан почав ходити. За мить зупинився, взяв до рук великого лука та дві стріли й обернувся до Аеція.

— Бачиш цей червоний кружечок на отій стіні, найславутніший мужу? — сказав. — Прошу тебе, спробуй влучити…

Аецій посміхнувся.

— Охоче… Колись я добре стріляв… Ще у битві з Гунтером власноруч випустив не одну стрілу …

Легко натягнув дуже туго нап’ятий лук. Прицілився. Випустив стрілу. Влучила в ціль десь на півпальця вище кружечка.

— Чудово! — зі щирим запалом скрикнув Валентиніан. — Дай, тепер я спробую.

Натягав куди довше і зі значно більшими зусиллями, ніж Аецій. Прицілювався теж довго. Нарешті відпустив. Стріла застрягла точнісінько в центрі червоного кружечка.

Аецій зі щирим захопленням глянув на цісаря.

— Цього б тобі мало вистачити, Плацидію, — сказав з усмішкою. — Все-таки знайшлися області, в яких ти безперечно перевершуєш Аеція… Якби вміння стріляти з лука могло вирішити долю битви, я б уже завтра став твоїм пахолком і супроводжував тебе в поході проти Аттіли… А тепер будь ласкав послухати, як повинен звучати податковий декрет. Кожен, хто належить до сенаторського стану, бере на себе тягар утримання трьох солдат, якщо носить титул найпресвітлішого, і одного, якщо тільки пресвітлий. Натомість ясні складатимуться втрьох на одного солдата… Оскільки ж річне утримання солдата становить тридцять солідів, кожен illustris щороку даватиме дев’яносто солідів, spectabilis — тридцять, а clarissimus — десять… Купці даватимуть по одній силікві на рік, себто — як бачиш, — зовсім їх не кривджу, адже найбагатший купець дасть у двісті сорок разів менше, ніж найубогіший сенатор… Піду ще й далі, Плацидію: купець з власного гаманця дасть лише пів силікви, а другу половину збере від покупців, відповідно підвищивши ціну товарів…

Валентиніан зітхнув.

— Насправді краще би пожаліти і купців, і покупців, і вбогих сенаторів, а всі потрібні гроші стягти з найбагатших посесорів… Басс чи Петроній Максимус не відчули б жодного зменшення свого багатства, хоч би мали спорядити по легіону кожен…

— Буде так, як я сказав, вічний Августе…

— Знаю, що буде так… Принаймні, ще якийсь час… Але що ж станеться з повагою до маєстату, якщо я пообіцяв купцям звільнення, а насправді виявиться інакше?…

— Залиш це мені, Плацидію… Я поклопочуся, щоб з цього приводу повазі маєстату не було завдано жодної шкоди… Але що це за люди?…

На порозі гімназіону, зігнувшись в низьких поклонах, стояло троє сивобородих старців у високих конусоподібних шапках і шатах, обсипаних золотими зірочками. Тільки-но Валентиніан їх побачив, його обличчя миттю пожвавішало. Квапливо рушив до них, нетерпляче скрикуючи:

— Кажіть! Кажіть уже!..

— Юпітер з’явився, пане, — сказав один зі старців.

— І зоря вічного щастя теж, — додав другий.

— Вже йду…

— Куди, вічний Августе? — вкрай здивовано спитав Аецій. — Хто ці мужі?…

— Це халдейські астрологи… віщують мені з руху зірок і планет… Саме йду з ними, — усміхнувся, зухвало дивлячись патрикію в обличчя, — щоб прочитати із зірок рік, місяць і день, коли, як у центр червоного кружечка, випущу стрілу в серце Аеція…

Патрикій знизав плечима.

— Воістину не розумію, чому ворожіння з зірок краще та святіше, ніж віщування з паруючих пташиних нутрощів?… і яка різниця між святотатцем Літорієм і побожним Валентиніаном Августом?!..

Silentium et conventus — спільне засідання цісарського консисторію та сенату в присутності вічного Августа, — вже розпочалося. Префект міста Авксенцій приступив до читання імператорського податкового декрету, який починався словами «Року чотириста сорок четвертого від народження Христа, нашого Господа небесного, Сина Божого, і дев’ятнадцятого року нашого щасливого правління ми постановили…» Сенатори щохвилини перебивали читання гучними оплесками і радісними вигуками на честь імператора. Всі раз-у-раз зиркали на двері, якими до курії мав увійти патрикій. Знали, що він уже в коридорі та розмовляє з представниками купецтва, які перепинили його і виступили зі своїми скаргами та вимогами, зовсім не приховуючи гарячої образи, що кипіла в їхніх серцях.

— Воістину, найславутніший, — схвильовано сказав один із них, — ти багато зробив для маєстату, для римського миру, війська, сенату… Звідусіль на тебе сиплються благословення… Але за що ж має тебе благословляти римське купецтво?… невже за те, що ти накладаєш на нас новий податок… відлякуєш від нас покупців… одним словом руйнуєш стан і без того найбільше зруйнований од нещасливих днів перебування варварського короля в місті… Скажи сам, найславутніший мужу, за що ми маємо тебе благословляти та приносити подяки?…

Аецій мав сильне бажання сказати: «Хай пекло поглине ваші благословення й подяки, — а я на них плював», — але стримався і сказав, трохи подумавши:

— За що?… А хоча б за те, що, відколи я патрикій, жоден король чи варварський народ не загрожує ні вашому майну, ні крамницям…

Купець, — той сам, що говорив раніше, — посміхнувся:

— Воістину, найславутніший мужу, — сказав, — досі нам ще варвар не загрожував… Але чи не загрожуватиме через рік?… не пограбує Італію, не увійде до Роми?… так як увійшов до Карфагену, Емерити, Толози, Бургундії?… Це відомо лише Богу…

Аецій насупився.

— Доки я живий, жоден король ні варварський народ не увійде до Міста, — присягаюся вам…

— Чим присягаєш, найславутніший?…

— Честю та добрим іменем Аеція в потомків, — сказав і увійшов до курії, де його вітав гучний гомін вітань і буря оплесків.

Вже наближається до кінця щорічний день приязні. Касіодор, не перериваючи своєї розповіді про дивовижі двору Аттіли, дає знак слугам — хай пінистим цекубським вином наповнять по вінця прощальні чаші. Тільки-но зблисне перша зоря на небі, Аецій та Марцеллін обнімуть господаря і великим кротонським трактом рушать у цілонічну дорогу до Регіуму, звідки над ранок переправляться на сицилійський берег, до Мессани, де патрикій уже три місяці збирає італійські легіони, очікуючи швидкого нападу Гейзеріха. Лише Басс зостанеться на нічліг у прастарому бруттійському[67] гнізді роду Касіодорів, але на світанку і він покине гостинний дім, вдавшись до Риму на урочисте засідання сенату, присвячене вшануванню п’ятдесят п’ятої річниці уродин Аеція. Тому цього року швидко проминає день приязні, — воістину, лише день, — не два, не три і не тиждень, як не раз бувало у давніші літа…

Це вже сьомий із черги — сей найкоротший день приязні, сім-бо років тому вперше розійшлася Римом і Равенною тривожна чутка, що найславутніший патрикій раптом від’їхав, не знати куди і на скільки, занедбуючи, — як перешіптувалися магістри і магістріани, — навіть найпильніші державні справи… Всі міркували, що б то могло трапитися, куди б він міг поїхати, — ніхто ж не помітив зникнення з Классійського порту маленької бистрої галери, якою Аецій вночі непомітно переправився на далматинський берег, щоб у маєтках Марцелліна — у тій самій віллі, де він ховався колись од помсти Плацидії, — провести коротку, але милу часину в гроні тих, кого він найближчими своїми приятелями вважав і особливою прихильністю вирізняв. Це діялося кількома днями пізніше повернення з Галлії після чотирьохлітнього перебування там і за тиждень до приходу печальної звістки про поразку і смерть Літорія, ім’я якого Аецій не раз споминав упродовж першого дня приязні, здіймаючи чару на його честь і виражаючи незламну надію, що наступного року в їх гроні вже не забракне і звитяжного магістра кінноти…

Другий день приязні, сполучений із урочистістю хрещення Гавденція новим римським єпископом, проведено в маєтностях самого Аеція; третій — в укріпленому замку магістра обох військ Сигісвульта, під Каралісом на Сардинії; четвертий, на якому не було вже Сигісвульта, присвячено вшануванню пам’яті найшляхетнішого з римлян, збираючись у сам день смерті Боніфація, в десяті її роковини; п’ятий святковано у віллі Меробада під Фіденами[68], назавтра після настановлення поета магістром обох військ. То був єдиний раз, коли гроно приятелів патрикія, замість зменшуватися, збільшилося на прибулого з Іспанії Астурія. І це єдиний раз Флавій Меробад, замість проголошувати власні панегірики, слухав чужих, що ними засипали його поети з усіх кінців імперії, славлячи день його вивищення як найбільше свято Муз!

А коли по раз шостий, — саме на десятиліття повернення Аеція з вигнання і обіймання ним патрикіату, — зібралися у піценських маєтках Басса, то, крім господаря, лише Касіодор сів край бенкетного столу праворуч від найславутнішого, — а ліворуч magister utriusque militiae і Марцеллін. А тепер, — коли наближається до кінця сьомий день приязні і невдовзі перша зірка сповістить про настання хвилини прощання, — Марцеллін, замість тішитися, що займає місце одразу ж побіч Аеція, з жалем думає, що от — нема вже поміж ними того, чиє місце ще рік тому відділяло його від патрикія. Цей жаль відбивається у тужно усміхнутому погляді, який Марцеллін раз-у-раз кидає на коханого очільника, Аецій легко його прочитує… прочитує і ще щось: німий докір та образу… Проте зовсім не розгнівається, лише надме легковажливо губи і з нехіттю стене плечима…

Так, правду каже погляд Марцелліна: Аецій має на одного приятеля менше, та що порадиш… Велика поетична слава і найвища військова посада — чи це не забагато трохи на одну людину?!.. Марцеллін повинен знати і вірити, що патрикію дійсно неприємно було приносити Меробада в жертву, але що ж він міг удіяти?… Захищаючи панегіриста, розривати спілку із сенатом?… починати боротьбу з могутніми родами тоді, коли Валентиніан все енергійніше і з кожним днем ефективніше збирає правників та урядників довкола себе в нову сильну партію?!.. Був би безумцем, якби так учинив — а без нових панегіриків обійдеться…

Молодий поганин чудово розуміє німу відповідь патрикія. Аецій-бо вже не збагне того, що Марцеллін не лише з жалем, але і з деяким острахом думає про кривду приятеля: переповнений гнівом і гіркотою Меробад повістю відійшов од давнішого діяльного життя і сховався самотньо в якомусь сільському відлюдді у Бетиці.

«На святих геліконських сестер, — скрикує подумки щиро зляканий Марцеллін, — скільки ж вільного часу матиме він тепер на писання поганих віршів і варварської прози?!..»

Басс поглядає на небо. На першу зірку ще, на щастя, почекають, але на заході червоніше, ніж зазвичай, сонце давно вже запалило блідо-сині вершини бруттійських пагорбів і ось — величезне, пломінногриве, прекрасне, — хилиться все нижче і нижче за їхні мальовничі схили, останнім пучком променів рожево барвлячи стіни міста Скілаціуму гарним кольором дівочого тіла. Ще хвилина — і повністю зникне, розпливаючись у чарівному казковому Океаносі тисячею барв і тисячею леліток…

Касіодор таким самим рухом, яким його прабатьки здіймали келиха на честь Геліоса, що опускається в обійми Фетиди, — здіймає свою чару, вшановуючи відхід на спочинок Ока Божого Провидіння. А тоді знову повертається до своєї реляції про посольство до Аттіли.

— Питаю його, чи він справді прагне знищення імперії… чи, попри всю свою дружбу з Аецієм, справді — як кажуть, — готує вторгнення до partes Occidentis?… Усміхається і через грека Онегесія відповідає: «Слава моя і могуть зовсім не потребують позбавляти Валентиніана багряниці й імперії… Я ж люблю його наче брата…» Не зі страхом вже, а зі здивуванням дивлюся на це негарне — сам знаєш, Аецію, яке негарне обличчя… на ті хитромудро усміхнуті оченята… розлізлі губи і кілька волосків бороди… А він сміється. «Моє почуття до Валентиніана таке велике і ревниве, що не заспокоїться, аж доки не отримає якогось доказу взаємності… справді дружнього дару…» Я аж сахнувся. «То ти вимагаєш од західної імперії данини?!..» Вже не сміється, — регоче!.. «Не данини, а тільки дарунку», — перекладає Онегесій. — «І невже ж я смію вимагати?… Покірно благаю…»

Басс насилу стримує сміх, який тиснеться йому на губи. Двадцять років тому Аецій так само промовляв до Плацидії!

— За десять днів, Геркулане, — звертається патрикій до Басса, — сенат мусить ухвалити сталий річний дружній дарунок королю гунів, — щиро прихильного до імперії Аттіли…

Обличчя Марцелліна покрилося легким рум’янцем. Касіодор опустив очі, Басс зітхнув.

— А якщо вічний Август накладе вето? — спитав з ваганням у голосі.

Аецій засміявся.

— Плацидій? Нехай спробує…

Настала хвилина гнітючого мовчання. Її знову перервав Басс.

— Отож, імператор partium Occidentis платитиме данину найдикішому з варварів?!.. — сказав він тихо і з неприхованою гіркотою

— Наймогутнішому з варварів, — скрикнув Аецій. — Та що я кажу, друже?!.. Наймогутнішому з володарів світу!.. А зрештою, — додав за мить, — хіба ж імператор Сходу вже два роки не платить такої данини?…

— Атож, платить, — відповів Басс, — але чи знаєш, найславутніший Аецію, що б я, — Валентиніаном бувши, — відповів на те, що ти сказав хвилину тому?…

— Справді не знаю, Геркулане.

Голос Аеція звучав сухо і майже вороже. Але Басс не розгубився. Навпаки, ще сильніша, ніж до того гіркота, а ще й легкий глум — почулися в його голосі, коли він почав говорити:

— Бувши імператором, я так би сказав, друже: «Схід дійсно платить гунам, але ж Феодосій не має при собі непереможного Аеція…»

— І тому платить сімсот фунтів золота щорічно! — скрикнув патрикій жваво, але вже заспокоївшись, майже по-дружньому, одразу ж розвіюючи тривогу, яка після слів Басса з’явилася на обличчях Марцелліта та Касіодора. — Натомість Захід, який має Аеція, заплатить лише половину цієї суми… Правда, Касіодоре?… Хіба ж не сказав тобі король Аттіла, що хоче від нас не більше, ніж двадцять п’ять тисяч двісті солідів на рік?…

— Було так, як ти кажеш, найславутніший, — підтвердив Касіодор і одразу ж звернувся до Басса: — Сам скажи, Геркулане, хіба ж це не справжній тріумф?!.. За удвічі меншу ціну здобуваємо мир, який нам щонайменше удвічі потрібніший, ніж Сходові…

— Бо Схід, — підхопив Марцеллін, — окрім Аттіли, одного лише ворога має: персів… а ми?… Ось полічи на пальцях, найславутніший… Гейзеріх, візіготи, Рехіла зі своїми свебами, вічно неспокійні франки, безперервна багауда в Іспанії. А бургунди, алани, арморикани?… щоправда, сьогодні сидять тихо, але чи навіть завтра можна буде покладатися на їхню вірність?… Воістину, найпресвітліший Бассе, ми здобули мир із Аттілою не вдвічі і не почетвірно, але стократ дешевше, ніж Схід!..

Басс тужливо похитав головою

— Невже відтепер, — сказав із гіркою болісною посмішкою, — великий і величний римський мир буде вже тільки миром з ласки гуна…

— Не лише мир, — оприскливо відповів Аецій. — Цісар Заходу теж відтепер буде лише владарем з ласки гуна… Приїхавши до Равенни, Геркулане, спитай, прошу, Плацидія, чи він не вважає, що за багряницю варто заплатити триста п’ятдесят фунтів на рік?!

— Сам поміркуй, Бассе, — через коротку мить продовжив Касіодор, — хіба ж вистачить нам сил опиратися гунові, воістину втричі могутнішому, ніж об’єднані сили вандалів і Теодоріха, та ще й коли ми стоїмо напередодні нової війни саме з цими об’єднаними силами аріанських королів?!.. З місяця на місяць — та що я кажу?!.. з тижня на тиждень нападуть на нас із двох сторін: один на Італію, другий на Арелат і Арверни… Невже ж ти хочеш, Бассе, ще й нападу з-за Рейну?!..

Запанувала похмура мовчанка. Всі четверо полинули поглядом до напрочуд гарного у цю передвечірню годину моря, що стелилося біля їхніх ніг. Здіймався приплив. Певної миті Аецій звернув увагу товаришів на малий острівець за кілька стадій від берега, на якому сидів скулений нагий, темний, майже бронзовий хлопчина. Вода, підіймаючись, повільно, але безжально відбирала в нього все новіший шмат твердої землі довкола стіп. Від берега до острівця плив човник, що в ньому, швидко веслуючи, сидів якийсь бородань, найімовірніше батько хлопчини, якому загрожував приплив.

Чи встигне?… чи врятує сина, що, вочевидь, не вміє плавати? чи необережним рухом не перехилить надмірно човника і не набере туди води?… чи не зламається йому весло або не налетить раптом зі сходу штормовий вітер, що загрожує майже повністю зупинити рух човна? — от що цієї миті було найважливішим для патрикія Римської імперії, якій загрожувала смертельна небезпека, та його співпрацівників! Їхні серця билися все сильніше, а Касіодорове чоло покрилося холодним перлистим потом. Усім чотирьом найтяжче було витримати те, що хлопець не рухався, не махав руками, не кричав і не плакав, а сидів нерухомо, наче прикований до свого місця, весь час у тій самій позі: скулений, з колінами, підібганими майже під бороду, з обличчям, схованим у долонях.

— Знаю, що він відчуває, — зненацька глухо озвався Аецій. — Воістину, немає нічого страшнішого, ніж жорстока необхідність бездіяльного чекання на єдино можливий порятунок, що має прийти ззовні… Скільки раз я так само… достеменно так само, як оце хлоп’я на острівці, сидів, закривши долонями обличчя, біля гунського вогнища, чекаючи, доки з мезійського походу повернеться мій друг Ругіла. Знав-бо: тільки-но він прибуде, і поставлений поза законом, цькований і переслідуваний Плацидією баніт вступить до Італії тріумфатором!.. Чекав… тиждень за тижнем, місяці, цілий рік, майже два роки… Не робив нічого — як оцей хлопець… тільки роздумував… І він теж, напевне, думає… думає про те, що порятунок може прийти запізно… що не дочекається… Як легко і швидко летить тоді думка!.. І як страшенно мучиться людина… бо знає, що нічим не зарадить… що сидить і чекає, а тимчасом Ругіла може взагалі не повернутися… може полягти в бою, смертельно захворіти, потрапити в полон або настромитися на власний меч… Або повернеться зі зміненим серцем… Або повернеться таким, як завше, але надто пізно… Скільки ж разів упродовж тих довгих тижнів мене могла вразити блискавка чи вжалити змія, чи отруїти або задушити уві сні якась мстива, ревнива чи попросту підіслана кимось жінка, що ділила зі мною ложе… Таке чекання — це найгірша мука… Але ж я дочекався і маю те, чого хотів!..

Тріумфально вдарив рукою об стіл, перевернув чару, повну вина, і, вже зовсім не дивлячись на море, сказав геть іншим голосом:

— З’явилася зірка. Марцелліне, нам пора. Касіодоре, дяка тобі. Звольте ще тільки з Бассом уважно вислухати, що зараз вам скажу: чув я, що Петроній Максимус, Фавст і Квадранцій хочуть заведення в нас патрикіату за східним зразком… Хочуть, щоб було кілька патрикіїв замість одного і щоб не було це титулом, прив’язаним до особи того, хто виконує найвищу владу при боці цісаря, — а лише найпочеснішою відзнакою. Ще хочуть, щоб поруч зі мною другим таким патрикієм став Максимус… Отож добре слухайте, що я вам скажу: так не буде. Доки я живу, буду єдиним патрикієм західної імперії. Натомість Максимус, якщо хоче цього, хай перебирається in partes Orientis і бере східний патрикіат із рук Феодосія… Я вже добиваюся такого патрикіату для Меробада (Марцеллін глянув на Аеція з глибокою вдячністю). І візьміть до відома, що коли я кажу: «Так не буде», то це не означає, наче я маю на увазі, що ви в курії повинні відхилити пропозицію стосовно зміни значення та повноважень патрикіату… Ні, така пропозиція взагалі не повинна бути висунута… А якби хтось мав охоту її висунути, попередь, Бассе, в сенаті, — що назавтра ж після цього scrinia memoriae, epistularum et libellarum і всі інші установи, не виключаючи префектури міста, виженуть із вищих посад усіх сенаторських синків і пошукають нових, кращих сил серед здохляків, які досі лише до Плацидія горнулися, а від такого дня пошанують ще й Аеція… Бувайте здорові.

Човник, що віз бороданя з врятованим сином, уже причалює до берега. Касіодор, який відпровадив Аеція та Марцелліна аж до шляху, повертається на терасу, де відбувалася учта приязні, і, сягнувши по чашу з вином, каже Бассові, посміхнувшись:

— Аецій — це справжнє благословення небес і воістину великий порятунок західної імперії, — однак усе-таки складно захоплюватися, коли він трактує імперію та все, що у ній є, наче це село, взяте в оренду від вічного Августа.

— Взяте від нас, Касіодоре… від сенаторських родів… — з натиском поправляє Басс, не відводчи очей від срібної поверхні моря. — І знаєш, що я ще тобі скажу?.. Ти маєш цілковиту рацію, але хіба ж пожиттєвий орендар не приносить завше власнику маєтку більше користі, ніж раб чи наймит?…

Касіодор відводить од губів чару, якої щойно торкнувся.

— Я думаю, Геркулане, що пожиттєва оренда дуже швидко перетвориться на спадкове володіння. Вже й недовго чекати, правда?

Басс мовчить.

Надзвичайне засідання цісарської ради, несподівано скликане патрикієм під час перегонів у гіподромі та призначене на шосту годину, не почалося ще навіть о восьмій, хоча Валентиніан з’явився у кімнаті нарад одразу ж по сьомій. Чекали Аеція.

— Вже три години розмовляє з послами короля Гейзеріха, — тремтячим голосом пояснив імператорові comes sacrarum largitionum — Ізидор.

Валентиніан не чув про жодне посольство. Виграв у гіподромі великий заклад із Секстом Петронієм та почувався абсолютно щасливим.

— І чого ж хочуть посланці Гейзеріха? — спитав, повен швидко наростаючої тривоги і раптом відчув, що блідне, а пружні, треновані ноги починають тремтіти, як у сильній лихоманці. Достойники обступили його тісно, фамільярно, блюзнірсько… («Блюзнірсько — так сказала б мати», — подумав імператор).

Власне кажучи, ніхто з них не знає, чого насправді хочуть вандальські посли, але всі припускають, що це посольство є нічим іншим, як оголошенням про початок війни.

— Нікчемний єретик Гейзеріх, — шепоче ще блідіший, ніж цісар, квестор святого палацу, — в таку сатанинську гординю вбився, аж уважає, що, переставши бути федератом, повинен у всьому наслідувати звичаї імперії, себто і війну розпочинати з урочистого оголошення, або ж хоче показати, наскільки зневажає римлян на полі бою і, замість ударити несподівано, як раніше, — дає їм іще час приготувати оборону…

А найбільше враженим є Альбін Соммер, що вже два роки обіймає таку жадану посаду префекта преторію Італії: його рука, простягнена високо понад усіма головами, розпачливо трусить пергаментним сувоєм. Не далі, як п’ять днів тому, він отримав од префекта преторію Галлії цього листа, а в ньому звістку про нечувані воєнні приготування короля Теодоріха та незламну певність, що того ж дня, коли Гейзеріх розпочне військові дії проти Італії, — візіготи ударять на трьох напрямках одночасно: на Арверни, Нарбону і Ґабалу; допомога ж аланських федератів, осілих на правому березі Родану, під Валенцією, якщо навіть і не виявиться сумнівною, все-таки ефективною не буде, як з огляду на нечисленність аланських воїнів, так і на відстань, що відділяє Родан од межі візіготських володінь… Слухаючи слова Альбіна Соммера, всі найпресвітліші, як один, втупили благальний погляд в імператора: не можна допустити до війни!.. Невже Гейзеріх повторить те, що тридцять п’ять літ тому вчинив Аларіх?… Найважливіше — це обороняти Місто… захищати Італію! за всяку ціну!.. Якщо ж Pax Romana не зможе заступити Галлію, то нехай її Всевишній стереже! Нехай Теодоріх бере, що хоче і скільки хоче: решту Аквітанії, Нарбону, північний берег Лігеру — аби лише можна було перекинути всі галлійські легіони на захист Італії…

— Бачите! — розпачливо скрикує квестор святого палацу. — Вже рік минає, відколи ухвалено новий військовий податок — купці сяк-так дають свої силікви, але преславні посесори?!.. Хай їх пекло проковтне!.. Коли б вони не длялися, ми б уже мали досі десять нових легіонів, а так… навіть Італії не оборонимо…

У кімнаті нарад настає переляк.

— Ми не оборонимо, зате Аецій оборонить, — з глибоким переконанням гукає comes rerum privatarum.

— Чим? — гірко посміхається квестор. — Своїми десятьма пальцями?! Навпаки, за всяку ціну мусимо його вмовити, щоб він, кидаючись у вир нерівної битви, не ризикував своєю особою, своєю славою і спокоєм Італії.

— Для нього немає нерівного бою, — впирається comes rerum privatarum.

Тим часом Альбін Соммер уже шепоче імператорові до вуха:

— Даємо дарунки гунам, можемо давати і Гейзеріху.

Обличчя Валентиніана багряніє, він уже розкриває рота, щоб щось сказати, але ось раптом силентіарії, що несуть службу біля дверей, виструнчуються, їхні мечі голосно вдаряють у щити.

— Ave, vir gloriosissime, — охоче й радісно ревуть їхні дужі горлянки.

Аецій швидким пружним кроком входить до кімнати нарад. На нього відразу ж керуються питальні, благальні, жадібні, гарячкові погляди, — повні тривоги і безкрайнього розпачу, але ще й невгасимої надії… глибоко вкоріненої впродовж років віри…

— Чого ж вимагає король Гейзеріх? — тихим, дуже тихим голосом, насилу стримуючи тремтіння губ, питає Валентиніан Август.

— Нічого не вимагає… не сміє вимагати… лишень просить… уклінно просить ласки і честі посвоячитися з імператорською родиною… Просить вічного Августа, щоб він зволив висловити свою згоду пошлюбити старшу свою доньку з королівським сином Гунеріхом.

Якби так Аецій, стоячи на порозі, раптом зірвав свою бороду, широкі щелепи, рум’яні щоки і показав цісарському консисторію худе, вічно жовте і постійно викривлене хворобливою ненависною гримасою обличчя Гейзеріха; якби силентіарії раптом виявилися вандальськими солдатами, а вся Равенна суцільним морем полум’я, — то, напевне, здивування цісаря та найпресвітліших державних мужів було б меншим… А патрикій, задоволений враженням, яке справили його слова, з усміхом продовжував:

— Удостоївшись такої найвищої ласки і честі, король Гейзеріх негайно ж укладе вічний мир з батьком своєї невістки і другого ж дня після оголошення шлюбу виведе з Сицилії всі вандальські відділи, віддавши римлянам Лілібею разом із усіма захопленими ним кораблями. А вандальські кораблі відтоді не нападатимуть на римські галери і сам король догляне, щоб не чинено жодних перешкод чи труднощів у доставці до Італії мавританського зерна.

— А на феод присягне?! — раптом увірвався в тишу, що запанувала після слів Аеція, гарячковий радісний крик Альбіна Соммера.

— Король вандалів не є і не буде федератом, лише самодержавним і ні від кого незалежним монархом, як перський Цар Царів, — відповів Аецій, — але присягне в аріанській церкві на ім’я Господнє, на Ісусів хрест і на свій меч дотримуватися миру з імператором Риму як з рівним…

Альбін Соммер хотів ще щось сказати, але розгубився, вражений гордим, гнівним, зневажливим поглядом цісаря, що, велично схрестивши руки на грудях, процідив крізь зуби:

— Блюзниш, Аецію… Не смій уже нічого більше говорити… Кожне твоє слово — хоч тільки чужу вимогу повторює, — є образою для маєстату Роми і Владаря її…

— Блюзнірство… маєстат… святотатство… ці всі слова, що ти їх, вічний Августе, всмоктав із материнських грудей, наскільки ж іншу вартість, на жаль, мають тепер, ніж у часи дитинства Твоєї Вічності… Наприклад, хіба б я посмів порадити вічній Плацидії сплату данини гунам?… Не зважуся навіть подумати, що б вона на це відповіла, наш вічний владарю… Часи змінюються, а з ними і ми, — як се сказав Меробад, цитуючи якогось старого поета… А, зрештою, наш владарю, хіба ж твій вічний брат Феодосій не є сином франконки?… А твій дядько Гонорій Август хіба ж не пошлюбив по черзі двох дочок Стиліхона, такого ж вандала, як Гунеріх?… Але нащо ж далеко шукати, наш володарю?!.. Як же я міг не згадати цього відразу: адже ж твоя мати, вічна Плацидія, добровільно побралася з варваром, до того ж королем федератів, а не спадкоємцем незалежного королівства!

Валентиніан закусив губи. Як же він цієї миті ненавидів усіх цих достойників!.. Хоча втупив очі в підлогу, чув на собі їхні погляди, покірні, благальні, а вже повні надії, радісні, щасливі. І раптом засміявся, весело і глузливо… Як же він міг забути…

— Адже Гунеріх має дружину! — гукнув. — Доньку Теодоріха!..

На всіх обличчях миттю згас пломінець надії та радості. Охоплені спершу розпачем, а потім раптовим сподіванням, забули про все.

— Не має дружини, — спокійно відповів Аецій.

— Померла? — захоплено скрикнуло кілька голосів одночасно.

— Живе, але для світу однаково що померла… Вже нікому не покажеться… Гейзеріх відтяв їй вуха та носа і відіслав до Толози….

— Чому?… За що?… Як се?… — обсипав його рій настійливих запитань, в яких звичайна людська цікавість уже брала гору над турботою про благо держави, а навіть над розпачем і надією.

— Як покарання за те, що хотіла його отруїти… виявив, що готувала замах на його життя…

Але, коли Аецій казав ці слова, в його голосі бриніли такі лукаві й іронічні нотки, а в очах з’явилася така злостива і весела посмішка, що Альбін Соммер, теж злісно і розуміюче посміхаючись, гукнув:

— Скажи вже усю правду, Аецію… Справді виявив, що хотіла його отруїти?….

— Справді виявив, — лише нікому не хоче розповісти, як…. Натомість я думаю, що об’явився йому уві сні якийсь аріанський ангел, або ж — і це певніше, — його раптово осіяло після безсонної ночі, проведеної у роздумах над змістом листа, в якому я йому пояснював, що свояцтво з королем федератів може лише зганьбити незалежного владаря…

— Отже, це ти сам, Аецію… — сердитим голосом почав Валентиніан, але його відразу заглушив повний невимовного здивування і радості, щасливий — наче він зробив якесь велике відкриття — голос квестора святого палацу:

— Як же Теодоріх зненавидить тепер Гейзеріха!..

Аецій схвально глянув на нього і сказав, посміхаючись:

— Саме про це і йшлося.

І раптом усі, не виключаючи Валентиніана, зрозуміли: саме про це і йшлося. З цієї хвилини страшна ненависть і жадоба помсти, які король готів до кінця життя відчуватиме стосовно Гейзеріха, є найкращою запорукою повного розвалу згуртованої аріанської потуги, скерованої проти Риму. А якщо імператор згодиться віддати свою доньку за Гунеріха, то Теодоріх не лише зостанеться самотнім у своїй ненависті до римлян і боротьбі за здобуття Галлії, але, крім того, матиме проти себе з’єднані миром і зв’язком крові імперію та могутнє королівство вандалів.

Вже не покірно та благально, але зухвало, вимогливо дивляться найпресвітліші достойники на гнівне зблідле обличчя маєстату, а коли переводять погляд на патрикія, відразу ж їхні обличчя, ще мить тому холодні та немилосердні, просявають захопленням, повагою і вдячністю. Magister officiorum подумки швидко складає промову, яка має суворими словами взірців із минулого закликати цісаря до принесення жертви на олтарі вітчизни. Лише comes sacrarum lagitiorum Ізидор іще стоїть на боці маєстату.

— Король Гейзеріх відомий не лише своєю жорстокістю, — каже він, — але й підступністю та схильністю до зради… Чому ж тобі не спаде на думку, Аецію, що і найшляхетніша Євдокія може, — від чого нехай оборонять Христос і Марія Theotokos, — зазнати від руки тестя схожої кривди, як і його перша невістка?… І чому ти певен, що він через п’ять-десять років, приспавши нашу пильність уявною дружбою та шанобою кревного зв’язку, не нападе зненацька на римські володіння, як це він досі мав за звичай?!

Валентиніан дивиться на Ізидора з приємним здивуванням і вдячністю; всі інші — на Аеція, неспокійно і запитливо.

— Ти мудро кажеш, найпресвітліший Ізидоре, — спокійним і навіть дружнім голосом відповідає патрикій. — Але в одному помиляєшся… Я знаю варварів краще, ніж будь-хто з вас; запевняю, що хоча б хтось із них наймогутніший, рівний самому Траянові, завоював усю імперію, а на додачу Персію, Ефіопію, Індію та країну сінів, — а все ж би страхався здійняти святотатську руку на римську цісарську кров і маєстат… Натомість цілковито з тобою погоджуюся, що не за п’ять-десять, а вже за два роки Гейзеріх запрагне порушити мир і напасти на Італію… Хай нападає… нічого не вдіє проти Роми і її нового могутнього союзника, незламно вірного, коли йтиметься про війну з вандалами, — Теодоріха!..

Тепер уже навіть Ізидор дивиться на Аеція з безмежним захватом. Така голова! Варта ще більше, либонь, ніж його непереможна рука! Але Валентиніан не поступається.

— Найшляхетніша Євдокія розпочала всього восьму весну, — скрикує. — Як же може йти у ложе Гунеріха?…

— Я й про це подумав… На мою вимогу посли від імені короля і Гунеріха згодилися на те, щоб до закінчення п’ятнадцятої весни найславутніша Євдокія залишалася зі своїми вічними батьками, а муж — який, коли захоче, відвідуватиме цісарський двір, — аж до того часу не змушуватиме її йти з ним до ложа…

Невимовна заздрість і ненависть, мов ненаситне полум’я, охоплюють душу та мозок Валентиніана від картини повних побожної шани і захоплення поглядів, що їх увесь консисторій покірно й радісно стелить під ноги переможного Аеція. Переможного?… Ні, ще не переміг! Високо здіймаються вгору чорні, гостро вигнуті дуги брів над округлими, трішки витрішкуватими очима… Гордовито, — а водночас глузливо й сердито зціпилися феодіанські губи. Валентиніан відчуває, що в нього вступає непокірний, невтомний у затятій боротьбі з оцим смертельним ворогом, завше повний палючої до нього ненависті — дух матері Плацидії… Від неї він навчився: «Коли змагатимешся з Аецієм, то там, де підведе сила, не цурайся хитрощів». Дяка тобі, мамо!.. Дяка за натхнення! Ось готовий вже удар: вразить безпомильно, хоч невідомо ще, куди влучить: у славу й силу оборонця вітчизни чи у батьківські почуття?!..

— Ти нас переконав, Аецію, — патрикій здригнувся, так голос імператора був схожий на голос його матері… і не лише голос, але й спосіб мовлення. — Для блага імперії та римського миру принесли б ми у жертву нашу батьківську та цісарську гордість — але ж ми згадали, що патрикій імперії, непереможний Аецій, прагнув побачити найславутнішу Євдокію дружиною свого сина… Як же я міг би відмовити такому заслуженому мужеві, найбільшому приятелеві, найдостойнішому з римлян?!..

На обличчях усіх достойників з’явилося безмежне здивування. Зате Аецій зовсім не приховував своєї радості. Тільки-но Валентиніан згадав його сина, — одразу ж здогадався, куди націлені слова імператора, — та вже наперед тішився ударом, який завдасть за хвилину, легко і з великою користю для себе відбиваючи невлучний і насправді самовбивчий випад сина Плацидії. Йому хотілося сміятися від думки, що це сам Валентиніан полегшує зненавидженому диктаторові новий тріумф над маєстатом. Тому його очі сяяли щастям і гордістю, коли він почав спокійно і наче байдуже говорити:

— Воістину, це для мене найбільша ласка і найвища честь, що Твоя Вічність зволить так турбуватися про поєднання крові Аецієвої та цісарської… Дяка тобі за це, владарю. Присягаю, що я ніколи б не насмілився мріяти про таку турботу… Тішуся, що і для тебе, о вічний, ця справа така ж важлива, як і для мене, але справді не вірю, щоб хтось із нас міг вагатися бодай мить, чи можна приносити такі справи в жертву на олтарі вітчизни… Але, на щастя, Бог не вимагає від нас обох такої жертви!.. Він-бо зволив двічі благословити лоно вічної Євдокії Августи, тому, коли найшляхетніша Євдокія задля блага Роми побереться з Гунеріхом, для мого сина ще зостанеться найшляхетніша Плацидія, може, навіть відповідніша, як його ровесниця…

Власник Каризіаку низько схилив голову.

— Дяка тобі, Аецію, і слава твоїй незрівнянній швидкості. Ще три-чотири дні, а настав би кінець і мені, і цьому, — сказав, кладучи руку на високий стос пергаментних сувоїв.

— Що ж це таке? — зацікавився патрикій. Молодий посесор відвів руку. Аецій побачив непроглядні ряди гекзаметрів.

— Що ж це таке? — спитав, ще більше зацікавившись.

— Мій переклад «Іліади»… повний, строфа до строфи… Ніхто й ніколи не зробить кращого… А коли б ти знав, з якого грецького видання я перекладаю!.. Зволь перейти до бібліотеки, покажу тобі той рукопис… Йому більше, ніж триста років, і він є точною копією першого відпису з кодексу самого Пізістрата…

— «Іліада»… «Іліада»… — марно намагався згадати Аецій. Та, напевне, раніше чув цю назву. На святих Юста і Пастора, вже старіє, а яку добру пам’ять мав колись!..

— «Іліада» — це найпрекрасніша оповідь, що вийшла коли-небудь із людських уст… оповідь про троянську війну…

— Пам’ятаю, пам’ятаю! — радісно скрикнув патрикій імперії. — Троянська війна за царицю Єлену! Ще там був якийсь Ахіллевс, Гектор і Улісс… Аякже, колись я це читав… ще хлопцем, у підручнику Марціана Капелли[69], а потім і вдруге… ще довшу розповідь про ті самі події, написану Дарієм… Але ж то була проза, не вірші…

Власник Каризіаку поблажливо усміхнувся.

— Марціан Капелла — се неук та справжній варвар, його підручник годиться нищити і палити… А Дарій?… Дарій — це жалюгідне скорочення у найнужденнішій прозі, справжню ж оповідь про троянську війну найгарнішими грецькими віршами написав сліпий поет Гомер…

— Сліпий?… То як же міг писати?!..

— Твоє здивування слушне, найславутніший патрикію. Я помилився… Гомер не написав, — першим проспівав «Іліаду», а записали інші…

— Проспівав?… Гомер?… Я ніколи не чув цього імені…

— Неможливо, Аецію!.. Адже це найбільший поет усіх часів…

Патрикій зморщив брови.

— Жартуєш, достойний мужу… Найбільший поет усіх часів?! Більший за Меробада?…

Насилу тамуючи вибух сміху, не в силі витиснути зі себе й слова, власник Каризіаку лише ствердно кивнув головою.

«Може й не обманює, — подумав Аецій… — Адже й Марцеллін теж не любить поезій Меробада… Але ж цей Гомер, напевне, гірший від Клавдіана[70]».

Голосно повторив цю думку. Посесор вже стримав сміх, який його душив, і лише його очі посміхалися, коли сказав:

— І від Клавдіана кращий.

— Але від Венанція[71] вже ні?

— І від Венанція.

Це вже почало розважати Аеція. Власник Каризіаку, напевне, обманює, — радше через незнання, ніж зі злої волі — але патрикію приємно було гребтися у своїй пам’яті та витягати з неї все нові імена. Як поети, то поети… він мав їх цілу пригорщу: Паллад Александрійський, Єваргій, Марій Віктор, Павлин Ноланський, Пруденцій[72]. Одне за одним кидав у молодого посесора ці славні, шановані граматиками імена, і щоразу чув те саме:

— Гірший від Гомера…

Нарешті вирішив закінчити розвагу, добиваючи противника іменем, що його граматик, учитель Аеція, сорок років тому не вимовляв інакше, як із молитовною шаною. «А все-таки ще непогану маю пам’ять, — щиро зрадів патрикій, — от, нарешті, здалися мені на щось уроки граматика…»

— Марон[73]! — скрикнув, тріумфально дивлячись на власника вілли.

Той серйозно кивнув головою.

— Нарешті ти назвав когось гідного, Аецію, але це теж лише добрий учень Гомера, йому не рівнятися з майстром.

А помітивши, що Аецій знову починає суворо супити брови, квапливо змінив тему розмови.

— Коли закінчу весь переклад, подарую перший кодекс тобі, Аецію… Адже стільки тобі завдячую, я і мій витвір…

— Мені? Ти дуже ґречний, Каризію… краще б тобі стати панегіристом замість перекладати цього свого Гомера, якого ніхто не знає і не читає… А, зрештою, навіщо це читати, коли все, що там є, уже всі знають із книжок Дарія та Капелли?… Спасибі за честь дарування мені кодексу, але я теж його, мабуть, не прочитаю, друже… В юності я любив вірші, але тепер вони мене нудять… Не приховуватиму від тебе: я любив слухати Меробада — те, що писав про мене, а особливо про мого малого Гавденція.

— В «Іліаді» у шостій пісні знайдеш щось достойніше своєї любові до Гавденція, ніж вірші Меробада[74]… А в інших піснях…

Але Аецій уже його не слухав. Зацікавлено і з приємністю роздивлявся атріум каризіївської вілли. Він дуже йому подобався, зрештою, як і весь дім та сам господар, хоча й гаяв час за геть нікому непотрібною роботою та, вочевидь, зовсім не розумівся на поезії. Патрикій імперії здивовано встановив, що досі нічиє житло і жодна вілла не справили на нього такого приємного враження… Не розумів, чому це так, але вже тої першої хвилини, коли він на чолі війська, поруч із Марцелліном і Майоріаном виїхав із лісу та побачив за поворотом срібну стрічку Ізару, а на її тлі блідо-рожевий мармур Каризіаку, зазнав майже такого ж відчуття, як першої шлюбної ночі, коли милувався красою обличчя і тіла Пелагії. Тут і вирішив стати на короткий перепочинок, висилаючи один кунеус кінноти під проводом самого Майоріана аж поза Аксону[75] за найновішими відомостями про місце табору та пересування короля Хлодіона.

Від часу одруження Євдокії та Гунеріха раптова вилазка франків з Токсандрії в напрямку Аксони була першим серйозним порушенням федератами римського миру і легко могла стати прикладом для віднедавна спокійних аланів та бургундів. Щоб заздалегідь запобігти усяким подальшим заворушенням у північній та східній Галлії, Аецій вирішив особисто виступити проти франків, яких мав намір розгромити і налякати на майбутнє так, аби надовго запевнити безпеку Бельгіки, а одночасно дати пересторогу іншим федератам. Хотів-бо на якийсь час покинути Галлію і перебратися до Іспанії, де новий магістр обох військ Віт, наступник Меробада, насилу обороняв тарраконську провінцію від короля свебів, підтримуваного все небезпечнішими селянськими повстаннями. А на трохи дальше майбутнє Аецій планував нову війну проти Теодоріха і жорстоку помсту всьому візіготському народові за мученицьку смерть Літорія…

Власник Каризіаку знову почав розповідати про «Іліаду» та свою працю.

— Навіщо ти це робиш? — спитав Аецій. — Нащо кому потрібен твій переклад?

— На те, щоб за двісті-триста літ нові покоління, які не вмітимуть читати грецькою, збагнули всю велич і чар поезії Гомера та довідалися про подвиги Пелеєвого сина[76], Одіссея і Діомеда і ще інших не з огидних скорочень Капелли й Дарія, а у всій повноті образів, створених Гомером…

Аецій засміявся.

— Про Гомера ні я, ні мій учитель-граматик із Нової Роми, — ніколи й не чули… а ті подвиги Одіссея, Діомеда й інших, яких ти згадував, за двісті літ ще менше цікавитимуть людей, ніж нині, а й нині, воістину, навіть у далекій Персії мудреці, що знають нашу мову, воліють читати те, що про мої подвиги написав Меробад… Уже не кажу про тих, що читають поезію в нас: у Галлії чи Італії…

— Запевняю, що ти не маєш рації, найславутніший патрикію, — гаряче заперечив Каризій. — Твій учитель-граматик, безперечно, знав про Гомера і читав «Іліаду»… Та й ти знав це ім’я, от тільки забув… Христом тобі присягаю, що за років двісті, а, може, й тисячу, люди, що тоді читатимуть поезію, — якщо знатимуть наших і грецьких поетів, то передусім Гомера, а з тих, кого ти назвав, — жодного, крім Марона… Бо любитель поезії навіть через тисячу літ одразу розпізнає, що добре, а що погане, і те погане викине геть зі своєї бібліотеки та своєї пам’яті… І ще скажу тобі, Аецію, — коли хоч один кодекс Гомера вціліє та через віки втрапить до рук переписувачів, — і через тисячу, і через дві тисячі літ буде сила-силенна таких, що пам’ятатимуть і прославлятимуть подвиги Ахіллеса, Одіссея, Діомеда, Аяксів і Гектора, натомість майже ніхто не пам’ятатиме про твої вчинки, так, як ми сьогодні майже нічого не знаємо про галлів п’ятсот років тому чи про етрусків…

Аецій схопився з мармурової лави. Не на жарт розсердився, що ж собі гадає цей молокосос?!.. Але Каризій не дозволив йому озватися.

— Ні, ні, — скрикнув, — не рухайся… вислухай мене до кінця, Аецію. Нарешті… Нарешті я маю нагоду висловити те все, про що думав стільки літ… Та ще й кому??… саме тобі… тобі самому, що так часто бував темою моїх роздумів. Ти не повинен сердитися на мене за ті слова, найславутніший… Я казав те, у що вірю, але не мав заміру тебе образити… Невже ж я міг хотіти тебе образити?! Я тебе?!.. Я, що так тебе люблю та шаную… що так дуже і так давно користаю з твоєї допомоги, я, що краще, ніж хтось інший, — краще, ніж ти сам, знаю, хто ти і в чому твоя найбільша заслуга…

Аецій справді вже й не ворухнувся і до кінця вислухав слова власника Каризіаку. Нерухомо стояв обіч мармурової лави, з якої він, було, зірвався, — так, наче був лише пам’ятником самому собі. З безмежним здивуванням споглядав на вродливого і гордовитого посесора, що палко і пристрасно кидав дивні фрази… Нарешті змусив себе озватися — радше занепокоєно, ніж глузливо:

— Ти, Каризію?… Ти знаєш мене краще, ніж я сам?…

— Так, Аецію, — з жаром підтвердив Каризій. — Зволь-но лише послухати… Хто ж ти такий?… Патрикій імперії, диктатор, пострах ворогів Риму, захисник римського миру, невдовзі ще й вище зайдеш, — може, будеш батьком цісаря… Але чи задумувався ти, хто ти насправді? Ось на імперію зі всіх сторін тиснуть варвари, грабують, нищать, завойовують, — а ти нас од них захищаєш, правда?.. Але чи тільки нас захищаєш?… Ні, Аецію, захищаєш усе, створене віками і десятками віків… не лише римський мир та могуть і славу римського імені, але й Гомера, про якого не знаєш, і етруські статуї, на які ніколи не глянеш, а за які платить сотні фунтів золота константинопольський євнух — багатій Лауз… Ось ти прибув за якийсь тиждень до нападу франків і невже тільки мене врятував?… Лише цю віллу, що так тобі сподобалася?… ні. Аецію, ти врятував променіючу на весь світ красу поезії, закляту в гекзаметрах Гомера… Чи ти тепер розумієш, за що я тобі вдячний?… За те, що, доки ти живеш і воюєш, я можу тут, на окраїні римського світу, на землі своїх батьків спокійно закінчувати свій переклад «Іліади», певний, що, доки ти нас захищаєш, ніщо зле не спіткає ні мене, ні моєї праці… Але, коли тебе забракне, Аецію, то розсиплеться руїною все… імперія, римська велич, Pax Romana, а разом з ними і я, і мій Гомер, і все те гарне, мудре й добре, що під римським захистом створили віки. Тепер розумієш, Аецію, хто ти?… Останній римлянин — осе твоє ім’я!.. Чим довше житимеш, захищатимеш і правитимеш, тим численніше тебе благословлятимуть тисячі вуст і сотні книг… Адже ж ти й так на тридцять літ продовжив життя наше і всього нашого світу… опізнив на якийсь час прихід страхітливої ночі… Слава тобі, останній римлянине!..

І перш ніж здивований Аецій встиг усвідомити, що збирається зробити молодий посесор, як власник Каризіаку вже покірно стояв навколішках біля його ніг і цілував край аметистової одежі.

За мить уже стояв на ногах і, схрестивши руки на грудях, казав:

— Так, Аецію… Це твоя найвища слава, бо найбільша заслуга.

Аецій здигнувся. Спершу небагато ваги прив’язував до не зовсім тверезих, як йому здавалося, слів Каризія, — але от чує з його вуст ті самі слова, що їх під час січневих календ у Базиліці Святого Павла за мурами мовив про нього єпископ Риму Леон. Але ж у ті січневі календи його дійсно увінчала найвища слава — про яку він недавно не смів навіть мріяти. Тепер усюди, де лишень долинає римське слово, літописці квапливо схиляються над табличками і пергаментами… Здивовані, захоплені, засліплені, — великими оздобленими літерами записують виняткову, понад усі інші важливішу подію. В Іспанії напишуть, що року чотириста вісімдесят четвертого місцевої ери… в Еліді, що тисяча двісті двадцять четвертого року після першої Олімпіади… в Римі, що року тисячу сто вісімдесят четвертого ab urbe condita… у Константинополі, що року п’ять тисяч дев’ятсот п’ятдесят четвертого від створення світу, натомість в Александрії, що року п’ять тисяч дев’ятсот тридцять восьмого від того ж першого дня творіння, — а всюди, що чотириста сорок шостого від Різдва Христа Сина Божого — уперше таке трапилося за більше ніж триста літ, від часів імператора Адріана, щоб тричі обіймав римський консулат смертний… підданий… що не належить до імператорської родини!.. Навіть Констанцій був допущений до третього консулату лише ставши Августом!..

Дивне почуття щастя переповнює Аеція: потрійний консулат… урочисте оголошення Гавденція нареченим найславутнішої Плацидії… А нині — останній римлянин!.. Гарно сказав і може, навіть розумно це обґрунтував власник Каризіаку, але хіба ж ці два слова зуміють пережити того, хто вигадав їх… віддаленого на тисячу миль од італійських столиць бельгійського самітника?… Під впливом панегіриків Меробада в Аеція дуже сильно розвинулася турбота про безсмертя власної слави… Отож питає Каризія, чи має він намір оголосити це своє окреслення: останній римлянин?…

— Може, ти це лише мені хотів сказати, але так, щоб ніхто інший не довідався? — додає, щоб затерти враження надмірного дбання про славу.

— Так, оголошу, але лише тоді, коли ти звершиш свій найбільший подвиг…

— Коли знищу візіготів?…

— Коли ще стільки проживеш і стільки часу будеш щитом імперії, доки я спокійно закінчу переклад останньої пісні… Тоді я у префації напишу, чим спадок попередніх століть завдячує останньому римлянину…

До атріуму швидко входить молодий Майоріан.

— Найславутніший мужу, — гукає, — король Хлодіон з тисячами бранців і незліченними скарбами, які награбував у містах і віллах над Аксоною, поспіхом відступає до Токсандрії… Коли ми не доженемо його перед Камераком[77], то буде майже в безпеці, бо у своїй країні…

Аецій миттю забуває про Гомера, про прізвисько останнього римлянина, про все, сказане Каризієм.

— Їдьмо! Вдарити в буцини!..

— Найславутніший мужу, а вечеря? — здивовано питає власник Каризіаку. Аецій посміхається.

— Ми сьогодні не вечерятимемо… може, в сідлі… Майоріане, накажи забрати усіх коней з конюшень Каризіаку!.. — Молодий посессор дивиться на патрикія непорозумілим поглядом, наче недочувши. — Я тобі заплачу, Каризію, — тобі, на відміну від інших, — та й повертаючись загляну до тебе з подарунком… але зараз не залишу тобі жодного коня… Зате зоставляю всіх піхотинців… Так, так, Майоріане… Беремо лише кінноту, післязавтра мусимо догнати Хлодіона!.. Бувай здоровий, Гомере!

— Хай Христос тебе провадить, останній римлянине!.. Перемагай!

Аецій якусь мить дивиться на гордовиту гарну постать Каризія і раптом притишеним голосом (щоб не почув Майоріан, який стоїть у протилежному кутку атріуму) кидає питання, якого він не задавав собі вже довгі, довгі роки:

— А якщо я загину?…

На губах власника Каризіаку з’являється посмішка поблажливої вищості.

— Не загинеш… Не можеш загинути… Я ж іще навіть чотирнадцятої пісні не закінчив…

Вже другий день мчать шаленим гоном розлогими полями Другої Бельгіки, — на північ од землі віромандуїв, майже дощенту спустошеної вогнем, мечем і жадібністю варварів. Од виїзду із Каризіаку Аецій ні на мить не заплющив очей, майже зовсім не сходив із сідла та вже десять годин не брав до рота ні страви, ні вина. У знищеній країні незмірно тяжко було роздобути харчі, військо вже починало відчувати голод і втому, — але це лише подвоювало швидкість та енергію патрикія. Перш ніж коні та люди будуть по-справжньому виснаженими, за всяку ціну мусить наздогнати франків, неодмінно ще на землях імперії, вдарити несподівано і влаштувати їм такий погром, щоб утратили спромогу далі битися і благали про відновлення перемир’я. Це все треба було розв’язати однією битвою: не було й мови про хоча б двотижневу війну… Не було б чим годувати війська, а до того ж Аецій мав при собі надто малі сили, щоб воювати проти всього народу, ще й на його власній землі… Тож мав намір одразу ж після здобуття перемоги і відновлення Хлодіоном присяги на феод повернути до родючих околиць Лютеції; бо ж у разі розгрому франків військо разом із бранцями та незліченними скарбами здобуло б і сякі-такі харчі, але дуже небагато, — лише стільки, щоб набратися сил, необхідних для швидкого повернення… Варвари самі голодували, — Аецій знав про це і лише це вважав причиною вилазки Хлодіона над Аксону; зовсім не приховував од свого війська суті і серйозності становища, проте водночас надив жовнірів надією битви, здобичі («Половину повернених скарбів візьмемо собі… законним власникам віддамо лише половину!»), жінок і одноразового, зате дуже щедрого бенкету. Римських бранців мав намір відбити, але брати франконських заборонив: не буде чим годувати…

На світанку третього дня солдатам роздали решту припасів.

— Вечерю мусимо здобути у франків! — гукав Аецій, об’їжджаючи шеренги. — Вечерю, а після неї приємну ніч із гожими варварками!

Після короткого перепочинку і перекуски почали продиратися крізь хащі Вугільного Лісу. Аецій, ледве стримуючи зворушення, пізнавав місце однієї зі своїх перших перемог. Отут вісімнадцять років тому комес доместиків розгромив молодого короля Хлодіона!.. І тепер знову вдарить по ньому, майже у тому ж місці… «Обидва ми відтоді постаріли», — думає патрикій.

Скільки ж весен проминуло… скільки змін одбулося… як багато речей звершилося!.. А король франків такий сам, як і тоді… Як се діється? Чи є причиною того Хлодіонова дрібнота, чи, може, радше Аецієва велич, на тлі якої — як це каже Меробад в одному з панегіриків, — наче зорі на тлі нічного неба рухаються малі люди і їхні малі справи… А навіть великі могутні планети у цьому небесному безмірі видаються більшими від малих зірочок.

Справді, були і великі планети… нерідко й могутні… Раптово сходили на тлі його життя, потім назавше зникали, а він незмінно залишався. Батько, Констанцій, Ругіла, Іоанн, Кастин, Плацидія, Фелікс, Боніфацій, Літорій, Сигісвульт, Меробад… З’являються, зникають, а він залишається… Схоже, що бідний скривджений Меробад, єпископ Леон і той дивак із Каризіаку кажуть правду: він, Аецій, найбільший! І раптом невідомо звідки з’являється некликана, неждана, зухвала думка, а слідом за нею неприємне, майже болісне відчуття: адже й король Хлодіон, напевне, здається сам собі небом нерухомим, незмінним, тривким, а на його тлі Аецій сходить немов маленька зірочка… Так воно є всюди і завше: хіба ж якийсь африканський пресвітер не написав історії славного та чистого життя істинно християнського полководця Боніфація, на тлі якого Аецій, Плацидія, Фелікс — лише зірнички на тлі вічного неба?!..

Розпалена думка повертається до Хлодіона… А, може, ще цього вечора планета-Аецій назавжди зійде з вічного небосхилу життя короля франків?…

Сердито супить брови. Це вдруге за три дні з’являється думка про смерть. Не стримуючи коня, оглядається: кроків за п’ятдесят позаду нього їдуть Рицимер, Марцеллін і молоденький Майоріан, син старого друга Валерія, — він лише два роки виконує обов’язки трибуна, пізніше ж комеса в ауксиліях (до того був у школі протекторів), а вже покрив себе чималою славою. Аецій дуже його цінує, але не надто любить. «Все-таки Максимус бреше, — думає, споглядаючи на вродливого юнака, — наче б то я заздрю його підвищенню, ще стрімкішому, ніж моє, і боюся, що він затьмарить мою славу… Хай спробує затьмарити! Хотів би я побачити, як він се зробить… І мушу спитати Марцелліна, що означають оті слова Петронія: „Майоріан обіч Аеція — це молодий Сулла обіч Марія… Марій?… Сулла?… Це щось іще до Цезаря…“»

Цезар… Любив порівнювати себе з ним… І знову раптова думка, чи й загине як Цезар?… Чи інакше?. Сильним ривком віжок різко стримав біг коня… Кивнув Марцелліну.

— Послухай, друже, — тихо сказав, коли той із ним порівнявся. — Якби я сьогодні загинув…

У гарних розумних очах Марцелліна з’явилося безмежне здивування.

— Такі, як Аецій, не гинуть у битвах! — відповів із глибоким переконанням після доволі тривалої мовчанки. — Але що ж трапилося, найславутніший?… Я ніколи не чув од тебе таких слів. Невже ти почуваєшся нещасливим, командире?…

— Зовсім ні, Марцелліне… Навпаки… Про те, що можу загинути, я подумав тої миті, коли почувався дуже щасливим і повним радості й гордості…

Якийсь час вони їхали мовчки, глибоко замислившись.

— Слухай, Марцелліне, — врешті продовжив Аецій. — Знаєш, що від смерті Літорія ти мій найбільший, найдорожчий і найближчий друг?…

Молодий комес схилив голову так низько, що аж торкнувся чолом фарбованої на червоно кінської гриви.

— Я подвійно щасливий і гордий, командире, — сказав зворушеним голосом, — як Марцеллін і як шанувальник старих богів. Чим же я заслужив такої ласки, що патрикій християнської імперії шукає собі друга не з-поміж одновірців?… Воістину, ми відвикли від такої честі…

— Я й сам не знаю, чому, Марцелліне… Найімовірніше, це лише випадок… А може?… Може, ви ближчі мені, бо у вас менше тієї м’якості духу, ніж у християнах… Ти розумієш мене, друже? Я кажу про м’якість духу, а не серця. А, може, ще й тому, що відчуваю у вас більше зі спадку величі та могуті старої Роми. Хіба ж це не дивно, Марцелліне?… Пам’ятаєш статую Констанція на Форумі Траяна?… Хто ж його поставив, хто найвдаліше збагнув думки і оцінив заслуги найревнішого з християн? Поганин Симмах! Чому?… Бо думки і заслуги Констанція оберталися довкола порятунку спадку старого Риму… А ким ж є найбільші друзі, що не кажи, християнського, — він посміхнувся, — патрикія Аеція?.. Поганами… Чому?… Може тому, що я, — так сказав кілька днів тому один дивак, — останній римлянин…

— Я потрійно щасливий, найславутніший мужу…

— Це горда і почесна назва: ultimus Romanorum, але чей же я не останній, — продовжував попередню думку Аецій і раптом втупив у поганина бистрий проникливий погляд.

— Ти любиш феодосіїв дім, Марцелліне? — спитав, виразно промовляючи кожне слово.

— Я люблю велич Роми й Аеція, — миттю все зрозумівши, так само виразно відповів Марцеллін.

Аецій перехилився на сідлі і поклав руку на плече комеса.

— Пообіцяєш мені, — сказав дуже тихо, майже пошепки, але все ще дуже виразно і чітко, — якщо я сьогодні загину, доглянути, щоб феодосіанська кров поєдналася з ацієвою і щоб після довгого спокійного царювання Валентиніана Третього на престол сіли вічна Плацидія Молодша і вічний владар імператор Гавденцій завше Август?

Марцеллін ледь зблід.

— Так, обіцяю, — відповів голосом, що трохи дрижав.

— Гавденцій Август… єдиний цісар Сходу і Заходу… Dominus Coniuctissimi Imperia, як казала стара Плацидія, — шепотів далі Аецій. — А ти, Марцелліне, станеш патрикієм об’єднаної імперії… Можеш бути при Гавденції тим, що я при Валентиніані… і одружиш свого небожа з його донькою… Але пам’ятай, — я ніколи не був другом Констанція, як ти є моїм…

Марцеллін посміхнувся.

— Аецієва кров не потребує біля престолу патрикія твоєї мірки, найславутніший… Зрештою, хоч як би ми хотіли, не зуміємо повторити того, що було… Хоч в історії є багато подібних речей, — але насправді ніщо не повторюється… Біг часу не можна ні стримати, ні повернути назад.

А за мить додав, ще більше, ніж Аецій, знижуючи голос:

— Чи за вічного Гавденція Августа до храмів і сердець повернуться старі боги?…

Патрикій здибив коня. Швидко рушив уперед.

— Ти сам казав, що біг часу не можна ні стримати, ні повернути назад, Марцелліне! — гукнув, уже не дивлячись на приятеля, що зостався позаду.

І лише коли обігнав його майже на півстадія, раптом щось згадав, знову сповільнив біг коня і, повернувшись на сідлі, гукнув:

— Ти знаєш про поета Гомера, Марцелліне?…

— Це найбільший поет усіх часів!..

На спіненому коні примчав до Аеція його улюбленець, трибун ауксиліїв Оптила.

— Ave, vir gloriosissime! — гукнув задиханим голосом. — Франки стали табором між рікою Самарою[78] і Селищем Єлени[79]… Сьогодні нас не чекають. Думають, що ми лише під Бібраксом[80]… Король Хлодіон справляє бучне весілля своєї небоги чи пасербиці… Всі бенкетують, над Самарою жодних вартових…

Аецій пустив віжки, ляснув долонями.

— Поспішаймо на весілля! — радісно гукнув. — З побажаннями! з подарунками! з несподіванками для дівиць-дружок і світилок!.. Швидше!.. Швидше!.. Запізнимося на учту та ще голодними полягаємо спати з ситими франконками!. Уперед!.. Уперед!..

— Уперед! — повторили комеси, трибуни, препозити.

— Уперед! — могутньо відгримів старий Вугільний Ліс.

Аецій переглядає шеренги. Небагато того війська веде за собою, але це добірні відділи кінноти. Переможці готів, норійців, бургундів, арморикан, аланів. І ніхто вже не смітиме в разі перемоги сказати, що це Аттіла переміг, не Аецій. У цих кунеусах найкращої аецієвої кінноти немає й сотні гунів. Уперед! Уперед!..

Женуть як вихор. Ось уже крізь лісові хащі проблискує срібляста стьожка Самари. Повертається вислана на стежі вексілляція: справді ніяких вартових на березі!

Аецій перший кидається у бистру течію Самари. Одразу ж за ним Майоріан. Потім Рицимер, Марцеллін, Оптила.

Ні на мить не зупиняючись на тому березі, щосили мчать далі…

На чоло війська висуваються відділи букеларіїв: власних, за власні кошти утримуваних жовнірів патрикія. Всі мають на панцирах золоті, срібні чи латунні кружечки з його подобою. Аецієве обличчя споглядає і з несених перед їхніми шеренгами значків. Ось уже чують усе ближчий гамір табору… бачать перші франконські сторожі… Сильно, болісно б’ють п’ятами боки своїх коней і з оголеною зброєю, з похиленими ратищами спадають на вартових, як буревій, потрійним вигуком сповіщаючи весільному табору страшну звістку:

— Аецій! Аецій! Аецій!

Сам патрикій імперії мчить у першій шерензі. Кожен легко його розпізнає. Хто ж у Галлії не чув про високий шолом без жодних оздоб і короткий аметистовий плащ?… Ось уже край вуха свиснули перші стріли… Франки відбігли на сто кроків… на п’ятдесят… на тридцять… Уже добре видно дикі, жорстокі, розлючені обличчя… заплетене в косички волосся… довгі звисаючі вуса… настовбурчені брови… Вже кидають у нього страшними францисками — короткими подвійними сокирами… вже наїжачилися потрійною щетиною довгих тяжких списів — фрамей… вже блищать величезні двосічні скрамасакси… Круглий щит Майоріана з тріумфальним брязкотом відбиває влучно кинуту франциску… другу, скеровану в Аеція — вміло ловить у свої груди старий гот, віддаючи за очільника, імперію та римський мир що? — лише власне життя!.. Патрикій гукає вмирущому: — Аецій дякує тобі, друже! — І кидає свого коня у саму середину лискучої щілини.

— Що ж, ви, певне, і не сподівалися, що й самі разом із нареченою пізнаєте втіхи подружнього ложа?! — зі сміхом питає Аецій, роздивляючись вісьмох дівчат із весільного почту, самих графівен, що зі застиглим на обличчях жахом чекають, доки їх поділять між собою вожді переможців.

Доля двох, може, найменше вродливих, а все-таки зовсім непоганих із себе, вже вирішена: одна дістається трибунові ауксиліїв Оптилі, друга синові гота, що поліг на початку битви, закривши власним тілом Аеція.

— Це йому належиться за батька, — каже патрикій.

Молодий гот, звичайний солдат, навіть не десятник, довго не сміє вірити власному щастю. Невже це справді можливо?… Дістане у виключно своє розпорядження молоду гарну діву, та ще й із вельми достойного, начебто ледь не королівського роду?!.. Його переповнює гордість і безмежна радість. Як же йому заздритимуть товариші з друнгусу!.. Чудо! Істинне чудо!.. Як комес або як жонатий, не мусить нікому віддавати своєї дівчини…

Недовірливо і тривожно дивиться на приділену йому жінку.

— Може, вона не дівиця? — насмілюється тремтячим голосом звернутися до самого патрикія у цій найважливішій для себе справі.

— Ти ніколи не спала з чоловіком? — доволі чисто питає Аецій мовою салічних франків.

— Ніколи…

Петрикій знову переходить на мову римлян.

— Як виявиться, що бреше, можеш її вбити, — каже готові.

«Зрештою, і так її, напевне, вб’є, — думає, коли солдат, уклонившись йому до ніг, пішов зі своєю обраницею. — Ми стількох жінок захопили… Нічим їх годувати… Кожен шматок хліба сьогодні більше вартий, ніж золотий здобичний перстень… Принаймні половину жінок доведеться повбивати…»

І починає радитися з комесами. Перемога, справді, блискуча, мабуть, третина франків зосталася на полі. Хлодіон, двічі поранений, ледь порятувався втечею… Здобичі сила, та харчів замало… Завтра треба повертатися… Що ж робити з жінками? На коней їх позад себе не візьмемо, — зрештою, нащо вони нам, коли повернемось до Лютеції?…

Марцеллін радить оддати всіх жінок франкам. Завдяки такому милосердю легко буде здобути їхні серця. Аецій і Рицимер регочуть. Милосердя?… Марцеллін уже дванадцять літ воює поруч із Аецієм, а досі не знає, як поводитися з варварами. Милосердям їх тільки роззухвалиш!.. Зате зґвалтувати, а потім повбивати так із півтисячі жінок — ось що зробить їх сумирними… Хай-но лиш воїни через тиждень довідаються, що ми позабивали їхніх дружин і доньок, а ті, що вціліли, перейшли щонайменше через тридцять-сорок рук і додому повернуться з римським плодом, — то відразу змусять Хлодіона укласти мир і присягти на феод, щоб тільки порятувати від подібної долі решту жінок…

— Я навіть не знаю, — закінчує Аецій, — чи варто милувати цих достойних графівен… Ми у тих франків все відібрали… жодного викупу не дадуть… а такі вони завзяті у справах жіночої цноти, що часто власноруч убивають своїх зґвалтованих жінок…

Стосовно шляхетних дівиць почту домовилися, що ті, кому вони дістануться, самі вирішуватимуть, як повестися з ними, коли закінчиться ніч… Решту здобутих жінок, які вже годину переходять із рук до рук — майже за сто кроків од трупів своїх чоловіків та батьків, — зранку поділять на дві частини: сотню-другу вільно відпустять у напрямку Камераку; решту, приблизно чотирьохсот, — доведеться повбивати…

Воєначальники приступають до поділу жінок. Один за одним покидають намет патрикія, кожен ведучи свою обраницю… Лише Майоріан до жодної не підійшов.

— Ти що, Юлію, дав обітницю чистоти? — питає його Аецій, посміхаючись, коли тільки вони удвох зосталися в наметі.

Але Майоріан, замість відповісти, питає таке:

— Хто у сьогоднішній битві найбільше відзначився, найславутніший?

Аецій не хоче бути несправедливим.

— Ти, молодий друже, — каже, поклавши руку йому на плече.

— То, в такому разі, я заслужив нагороду?

— Заслужив, Юлію.

— Найвищу нагороду?… нагороду для найхоробрішого?…

Аецій ледь стримує все сильніше роздратування.

— Так, найвищу… Лише скажи, чого жадаєш…

Майоріан схрещує руки на грудях. На його вустах грає горда спокійна посмішка.

— Хочу франконську королівну.

Аецій схоплюється на рівні ноги. Грубі щелепи швидко рухаються під бородою, що густо обросла щоки.

— Ти ще молодий воїн, Юлію, — каже голосом, що все більше сходить на свист, — маєш право не знати, що найвищу нагороду після переможної битви зазвичай бере не найхоробріший солдат, а найвищий воєначальник.

— Невже ж ти хочеш, найславутніший?…

Майоріан вже, правда, не посміхається, але здивування, яке малюється в його погляді і звучить у голосі, таке промовисте і зухвале, що Аецій мусить зробити надлюдське зусилля, аби не розчепірити нахабі голову чи не викинути його з намету… Але не можна так вчинити: в Римі та Равенні казатимуть, що заздрить молокососові… боїться, що той затьмарить Аецієву славу, загрожуватиме його владі… Натомість Майоріан — наче відчуваючи, що стримує Аеція, все більше нахабніє:

— Я молодий і, кажуть, вродливий, найславутніший мужу, кров у мені кипить… а ти, непереможний, вже сягнув щасливого віку розважливості та остигання крові… Адже ти міг бути батьком королівни…

Аецій, хоч шаленіє в ньому буря почуттів, зовні цілковито спокійний. Має виставляти себе на посміх? ризикувати, щоб у Римі та Равенні розповідали тисячі дотепів, як то п’ятдесятип’ятирічний диктатор, зненацька охоплений жагою, став до бою за бранку із вродливим двадцятилітнім молодиком?… Нізащо! Але як же відступити, щоб не виглядати при цьому смішним?!

— Розумію, Майоріане, — каже за мить, — ти молодий і ще занедужаєш, не діставши жінки… Але ж це королівна — то вшануймо її гідність… її й так спіткало тяжке лихо!.. Мала піти до ліжка з коханим чоловіком, але ось наречений за два стадії звідси лежить із розгаратаною головою, а королівна мусить оддати свій віночок здобичнику, то нехай, принаймні, сама вибере, кого з нас двох захоче…

Майоріан навіть не посміхнувся. Як же легко поступився твердий непереможний Аецій… Молодика розпирає все більша пиха, а водночас відчуває, що збурена кров гарячою хвилею напливає йому до голови… Вже бачив королівну. Справді прехороша… Але бачив лише її світловолосу голівку, а тепер усю побачить… і таку гарну візьме в обійми… першим!.. першу найдостойнішу діву мужнього народу!..

«Якби ж я тільки зумів викликати посмішку на цьому обличчі, застиглому в гордому стражданні… Мабуть, вона стократ гарніша, коли посміхається… Напевне, все ще тужить за своїм нареченим, але ж я не повинен подобатися їй менше, ніж навіть найвродливіший франк…»

Коли за мить обидва стали перед найдостойнішою полонянкою, Аецій салічною говіркою пояснив їй, чого вони від неї хочуть. Кажучи, ледь стримував жаль, гіркоту й заздрість: яка ж вона гарна та молода… Або який же гарний і молодий Майоріан… безперечніше, найвродливіший юнак, якого він знав… Чудова пара…

Грізно повторюючи ще раз, що неодмінно мусить вибрати, патрикій чіпляється надії, — сувора франконська цнотливість переможе у ній страх і вона радше кинеться на меч, аніж згодиться віддатися завойовнику… Ах, як же тоді Аецій тріумфував би над молокососом!

Але королівна, наче зовсім не була франконкою, а навіть дівою, довго й цікаво дивиться спершу на одного, потім на другого і, не опускаючи погляду, твердою рукою торкає плече Аеція.

— Піду з тобою…

— Скільки тобі років? — питає Аецій, нарешті повіривши, що все це не сон.

— Взимку розпочну сімнадцяту весну…

— Ти б могла бути моєю внучкою…

Королівна не відповідала. Стоїть біля ліжка і — як їй звелено — здіймає з себе одіж. Роззула з ніг черевики, скинула з пліч пурпурову, переткану золотом сукню, заграбовану в якійсь римській віллі. Але, коли торкнулася руками довгого, аж по самі пальці ніг, пеплуму («Теж із награбованого, — думає Аецій. — Може, знятий зі зґвалтованої та вбитої римлянки?»), вся затремтіла і затулила долонями обличчя.

— Не можу, — прошепотіла, зсовуючись до підніжжя ліжка.

Патрикій здивовано дивиться на неї.

— Чого ж ти обрала мене, а не його? — питає.

Франконка не відповідає.

Аецій насичений, гордий і щасливий. Із захопленням, вдячністю і майже ніжно дивиться у прегарні очі франконської королівни, — вони щохвилини змінюють колір. Ось блідо-блакитні, прозорі, глибокі… ось наче зелені, імлисті, повні золотих леліток… а тоді сірі, сталеві, холодні… «Таким повинне бути Північне море, рідне saal її відважного народу…», — думає патрикій Римської імперії та починає говорити тихим голосом, у якому тремтять м’які, лагідні, чулі нотки:

— Ти дала мені багато радості й насолоди… Я вдячний тобі і не хочу, щоб ти була скривдженою, нещасливою і зганьбленою. Найохочіше взяв би тебе з собою в імперські землі, та не можу… Відіслав би тебе до країни твого народу з багатими дарунками і оточену сотнями бранок, які лише тобі завдячували б життям та свободою… Але знаю суворі звичаї вашого народу і боюся, щоб од своїх не спіткала тебе ще більша кривда: щоб не прокляла тебе мати, а батько не здійняв жорстокої руки — і щоб юні подруги, чисті діви, не відверталися од тієї, з якою я провів щасливу мить…

— Воістину, не лише у франків, — відповідає королівна, — але й у саксів, тюрингів, бургундів та ютунгів немає такої чистої, бодай і найчистішої діви, яка від завтра дивитиметься на мене, думатиме про мене, говоритиме до мене інакше, як із заздрістю, захопленням і пошаною. Бо чи ж може бути більша слава і більше щастя для дочки народу воїнів, аніж злучення зі силою та кров’ю найбільшого з мужів, що його коли-небудь створили боги, — сина Тора і Валькірії, Аеція?