Аецій, останній римлянин

Розділ V. Подвійна перемога

Дорога від церкви Святої Агати до розкішної вілли, яку три побожні вдови з вельможного роду Павлинів дарували Боніфацію одразу ж після прибуття з Африки, прагнучи так ушанувати його ревність у вірі, була зазвичай довгою і втомливою. Але того дня Пелагія, яку несли в лектиці чотири привезені з її рідних сторін нумідійці, здавалося, зовсім не помічала відстані, — так сильно її поглинули роздуми про те, що чула й бачила в церкві. Той пресвітер, що вділяв останнє благословенство від імені подібносущного з Отцем Христа Спасителя, справді мав вигляд і голос препозита з ауксиліїв, але зате диякон!.. чи ж справді не був схожий на архангела Рафаїла, такого, яким вона його бачила на диптихах?!.. Теж був готом, але як мало було в ньому того, що, на її гадку, нерозривно в’язалося з типом гота! Радше — якби не ті блакитні очі та золотаве волосся, виглядав наче один із тих грецьких чи єгипетських пресвітерів і монахів, од яких тепер в Італії аж роїлося і які проголошували нову, незбагненну Пелагії науку, що Діва Марія була не лише матір’ю Христа-людини, а й матір’ю Бога… Але цього дня Божого думку і душу Пелагії особливо зворушила улюблена з дитинства євангельська притча про сіяча, яку вона вперше почула прочитаною мовою готів. Як молодий диякон нічим не нагадував Сигісвульта або ж когось із його солдат, так і у промовлених з амвону словах перекладу Ульфілли, — незрозумілих, а все ж повних якогось дивного чару, — ніщо не нагадувало Пелагії тих готських наказів і вигуків, до яких звикло її вухо під час облоги Гіппону. Почувалася щасливою та гордою тим, що це саме її віра, — ненависна і зневажена в Італії наука Арія, — проголошує слово Боже не лише мовою римлян, але й мовою варварів. «Зовсім як апостоли, що разом усі різними мовами промовили!» — захоплено думала вона, не сподіваючись, що за мить її зустріне ще одна радість, інша, але з того ж джерела.

Бо от коли лектика звернула з Аргілету на Vicus Patricius, зір Пелагії помітить велику мармурову плиту зі золотим написом. Тихе ляскання долонями, і одразу застигнуть чорні нумідійці. Малі ручки, тремтячи, розсовують завіси лектики, свята Агато, невже справді можливе таке щастя?! Пелагія не вірить власним очам… читає напис десять… п’ятнадцять… двадцять разів… А коли накаже рушати далі, на кожному розі, кожному перехресті, під кожним портиком знову озветься владне ляскання: зупинитися! Бо аж до самого її дому з кожного перехрестя, з під кожного портика в очі б’є та сама радісна звістка, що на вже близький новий рік — десятий рік щасливого панування вічного Валентиніана Августа — консулом Заходу буде іменований найпресвітліший Флавій Ардабур Аспар… Аспар — її єдиновірець… мабуть, перший од часів Констанція Другого консул-аріанин! Почуття безмежного щастя і гордості переповнює всю душу Пелагії

Відколи вона овдовіла, її побожність і ревність у справах віри ще зросли. Хоча щиро оплакувала Боніфація і докоряла собі, що лише після смерті оцінила всю велич і благородство його душі, — усе ж не могла, особливо в період посиленої побожності, не зазнати відчуття наче полегші від думки, — боротьба скінчилася і ніхто вже не замутить спокою її духу, ніхто не перешкодить у найважливішій справі: вихованні донечки у повній згоді з наукою Арія. Жила цілком усамітнено, надзвичайно скромно, попри те, що вважалася однією з найбагатших жінок імперії та й була такою насправді. Але Гейзеріхові завоювання в Африці позбавили її всякого зв’язку зі своїми володіннями, а те, що мала в Італії, хоча й досі робило її об’єктом загальної заздрості, напевне, не було чимось таким, що — за словами конаючого Боніфація, — необхідне для порятунку Аецієм римського миру.

Про цього свого нареченого, — як часом із сумною усмішкою називала його в розмовах сама з собою, — думала напрочуд мало, останнім часом майже зовсім нічого. Не знала, де він і що з ним. Найпевніше, його вже нема серед живих. Того дня, коли Аспар буде проголошений консулом, минає рік і чотири місяці, відколи вона мала останню звістку про нього. Страшної буремної ночі тікав через Адріатику малою старою галерою… може, саме тоді й загинув?! Тікав, не відвоювавши Боніфацієвого спадку, всіма покинутий, переможений, кажуть, безтямний від сорому і розпачу… цькований, як найдикіший, найгрізніший звір! Ненависть Плацидії до Аеція виявилася сильнішою, ніж її приязнь до колишнього комеса Африки. Знехтувала останню волю Боніфація. Оголосила того, кого він назвав своїм спадкоємцем, ворогом імперії та римського миру… наклала конфіскацію на його маєтки… вимагала його голови і публічного позбавлення честі. Сигісвульт і цього разу зберіг вірність: італійські війська не піднялися на захист останньої волі Боніфація. Астурія, натомість, від усього цього ділило море, Піренеї, Альпи і запеклі бої зі свебами. Щоб ушанувати покійного друга, Августа іменувала патрикієм його молодого зятя; наперед була певна, що Себастьян стане лише її сліпим знаряддям… Урешті дочекалася давно жаданої миті: насправді була самовладною і єдиною! Приятелів і прихильників Аеція позбавила гідності, посад, впливів; після неповних двох років урядування honesta missio торкнулася і префекта преторію Флавіана. В сенаті навмисне за кожної нагоди підкреслювала релігійні справи, прагнучи таким чином протиставити християнські роди друзям Аеція — Симмахам і Вірам. Басса, попри його великий авторитет, усунула від впливів, зате зі всіх сил підтримувала Петронія Максимуса, іменувавши його консулом одразу ж після Аеція. Цей консулат Аеція був єдиною поступкою його прихильникам і всім, хто вимагав виконання останньої волі Боніфація: імені гнаного бунтівника не стерто з консуларіїв, а погруддя з широким, грубо вирізаним обличчям оздоблювали всі громадські місця ще й тоді, коли про того, кого вони представляли, загинула всяка чутка.

«От і не буде вволено волю Боніфація… Аецій не буде мужем найбагатшої спадкоємиці Африки… не буде salus rei publicae Occidentalis» — казала собі Пелагія, коли ще поверталася час від часу думками до останніх хвилин чоловіка і обітниці, яку вона принесла. Бо ж обіцяла. І справді, якби Аецій повернувся та нагадав про своє право, вона б, мабуть, згодилася стати його дружиною. Але воліла б, щоб не повертався: може, знову почалося б змагання за дітей, які з’явилися б на світ, за їхнє хрещення та виховання…

Лише так про нього думала. А якщо інакше, то лише зі співчуттям, таким, яке виявляють малознайомим людям, — тим, що померли, не дочекавшись радості та щастя, за які змагалися все життя. Закінчилися res gestae і, попри все, закінчилися краще і достойніше, ніж це могло трапитись. Бо чи багато є таких мужів, про яких літописці напишуть: «Відійшов за свого консулату»?!

Коли лектика, що несла Пелагію з церкви Святої Агати, нарешті зупинилася перед інсулою, справді однією з найкращих у місті, мажордом, який уже доволі давно нетерпляче виглядав повернення своєї господині, підійшов до неї і, згинаючись у покірному поклоні, мовив:

— Якийсь шляхетний пан уже годину чекає тебе в атріумі, о найдостойніша. Хтось зовсім незнайомий нікому з домашніх…

Здивовано поспішила до атріуму слідом за мажордомом та двома аріанськими дияконісами, які постійно мешкали в її домі і без яких вона ніколи не показувалася гостям на очі. Йдучи, даремно намагалася вгадати, кого побачить за мить. Невже хтось із Африки? А може?… Серце забилося сильніше, а обличчя поблідло від хвилювання: може, це сам велебний і святий єпископ Максимін, до якого, напевне, дійшла вже звістка про її палку відданість святій вірі і який прибув, щоб особисто вділити їй благословення… Навіть ноги під нею підігнулися — воістину, чи могла вона прагнути чогось більшого?

Але, на велике розчарування Пелагії, шляхетний муж виявився зовсім незнайомим молодиком, який — тільки-но вона з’явилася у дверях, хутко схопився з кам’яної лави і схилився у повному глибокої пошани, проте вільному від усілякої приниженості поклоні. Хоча постать мав горду та справді шляхетну, а при тому був зовсім непоганим із себе, на перший погляд видався Пелагії кумедним: мав у собі якусь таку рису хлопців-підлітків, що смішить їх ровесниць. Але перш ніж встигла усвідомити, що б це мало бути, почула голос — теж дуже молодий, — який казав:

— Найдостойніша пані, приношу тобі вітання від найпресвітлішого Флавія Аеція…

Приголомшення… наче після близького удару блискавиці… і одразу ж повернення до тями… Перша думка: «Відіслати мажордома і дияконіс…» Але юнак, що, здається, читав її думки, приязно усміхається і нібито з вдячністю навмисне голосно каже:

— Весь Рим як не нині, то завтра довідається про повернення славутнього мужа… Але волею Аеція було, щоб першою про це довідалася його наречена….

Дияконіси дивляться на Пелагію з неспокоєм і образою. То вона не примножить собою числа святих удів! А в неї аж тепер підгинаються коліна і все обличчя покривається блідістю. Впала на кам’яну лаву, зворушена куди сильніше, ніж тоді, коли сподівалася єпископа Максиміна.

— То він живий? — питає тремтячим голосом і невідомо, чи це радість, чи, радше, прикре здивування і наче розчарування та жаль змушують її голос так тремтіти.

— Живий, найдостойніша, і, як я сказав, невдовзі повертається до Риму…

Вона уважно на нього глянула. До серця почала закрадатися раптова недовіра. Що, коли це якийсь agens in rebus Плацидії, навмисне підісланий, щоб довідатись, чи Пелагія не знає чогось про свого нареченого?…

— Хто ти, шляхетний пане? — питає суворим допитливим голосом.

— Моє ім’я Марцеллін.

Це їй нічого не каже. Також і те, що він, — як вона одразу ж після цього довідалася, — походить із Далматії.

— Ти бачив Аеція?

Він засміявся, наче здогадавшись про причину її недовіри.

— В останні pridie idus, — гукнув, — минуло п’ятнадцять місяців, відколи буремної ночі самотній мандрівник постукав у двері мого дому. Я відразу його пізнав. А він угадав це й промовив: «Не знаю твого імені, та відтепер воно вже належить історії, хай що б ти зі мною не вчинив». Усю весну я ховав його в себе і так успішно, що не лише гончі пси та хорти Августи, якими кишить Далматія та Адріатика, але навіть ти, найдостойніша, не знала, де Аецій…

— Кажеш, усю весну. Але ж минула вже друга весна і літо, і осінь уже минає… Звідки ж ти знаєш, що тепер, у цю мить, Аецій ще живий… що жив рік тому?…

— Я бачив його в самі вересневі іди, найдостойніша… розповім точніше, де: біля кордонів Паннонії… у місті Бригеції… Наказав привітати тебе і сповістити, що незадовго побачиш його в Ромі…

У свою чергу засміялася Пелагія.

— Радо його привітаю, як годиться приреченій йому невісті. Але чи так само радо привітає його Італія, місто, сенат, а передусім вічна Августа?…

— Запевняю тебе, найдостойніша, що привітають його як патрикія так само радо, як вісім років тому вітали в його особі комеса доместиків… Бо Аецій не сам повертається… його супроводжують тисячі гунських воїнів… Саме коли закінчилася ця перша весна, найдостойніший вигнанець попрощався зі мною і рушив до свого давнього приятеля, короля Ругіли… Оскільки ж володар гунів не виявився Еолом….

— Яким іще Еолом? — здивовано перебила вона.

— Еол, найдостойніша? — він так само здивовано глянув на неї. — Адже се бог вітрів, що Уллісові…

— Бог вітрів?! — вкрай обурено скрикнула вона. — Ти віриш у якогось бога вітрів, шляхетний Марцелліне?…

— Вірю ще в інших богів, найдостойніша… у всіх богів, сильних, мудрих і прекрасних… От і тепер, коли б я не вихилив уже до дна келиха з масиком, яким пригостив мене твій мажордом, то радо і квапливо струсив би кілька крапель на честь богині Венери, щоб пом’якшити її гнів та заздрість… Бо й справді не може їх не відчувати при вигляді тієї, що, наче саме Щастя, увійде до ліжниці великого мужа, який зволить називати мене своїм сином…

Вона сердито зморщила брови.

— Або глузуєш із мене, юначе, або дуриш мене. Не вірю, щоб найсвітліший Аецій називав своїм сином поганина, шанувальника огидних богів і розпусних богинь…

Марцеллін знизав плечима.

— Найсвітліший Аецій, — відповів із такою ж, як раніше, посмішкою, — за своє життя бачив надто багато найрізноманітніших країн, народів, святинь і олтарів, щоб не розуміти: воістину, богів майже стільки ж, скільки й людських сердець…

Так, тепер Пелагії все зрозуміло. Вже знає, чому з першого погляду Марцеллін здався їй смішним. Як же сталося, що вона щойно це зрозуміла, хоч давно вже до нього придивлялася?!.. Цей молодик мав бороду, рідку, смішну, що дивно не пасувала до його обличчя, але була напрочуд дбайливо відрощена, — а водночас наче навмисне занедбана і перебільшено неохайна… Подібну бороду Пелагія бачила в одного із Авреліїв Симмахів, — тоді Боніфацій казав їй, що так язичники вшановують пам’ять цезаря Юліана, огидного відступника… Але Симмахій принаймні був зрілим мужем! А цей, справді, лише смішний. На нього навіть і ображатися не варто. Як і на те, що він каже….

— А якщо навіть, як зволиш казати, найдостойніша, Аецій вірить у єдиного Бога, — Бога християн, то, воістину, ця його віра не заважає йому любити й цінувати тих своїх приятелів і близьких, які вірують інакше, — закінчує попередню думку Марцеллін і відразу ж додає уже зовсім іншим тоном. — Але я вже прощаюся, найдостойніша. Мушу ще сьогодні передати поздоровлення від Аеція найпресвітлішому Геркулану Бассу.

Решту дня Пелагія провела як у гарячці. Не читала жодної побожної книги, зовсім не розмовляла з донькою про істинну віру, не показувалася більше на очі ні мажордомові, ні дияконісам. Хоча дуже схвильована, цілковито була певна, що має вчинити. Ще не вірить, що Аецій повернувся, але, якщо повернеться, буде вволено останню волю Боніфація. Що дивніше, — коли думає про це, зазнає навіть певного задоволення, хоча й не може знайти його джерела у своїх думках. Лише вночі, коли раптом прокинулася після короткого сну, — ледь подумала про це, відразу зрозуміла, що її втішило. Аецій, напевне, добрий християнин, але може й справді його віра не заважає йому любити і цінувати тих, які вірують інакше, — як це висловив Марцеллін. Коли знову засинала, на її обличчі пустувала радісна посмішка: якщо Аецій приятелює з поганами, то, напевне, не дивитиметься скоса на віру дружини, відмінну від своєї. А це найважливіше.

— …один із них мав срібні кружки на лоріці, другий латунні… Я пізнав: препозит і сотник… І не з ауксиліїв, — зі школи протекторів… Препозит виривав сотникові мізерикордію з рук і кричав: «Якщо Христа не боїшся, то подумай… подумай, дурню, що Аецій іще повернеться!»

Голос Басса тремтів од глибокого зворушення, наче це він сам був тим препозитом, що, заклинаючи поверненням Аеція, рятував товариша від самогубства.

— Я бачив на власні очі! Чув так само добре, як хвилину тому всі ми чули наймудріші слова найпресвітлішого Віра Нікомаха! Воістину, то був голос народу, отці! Vox populi — vox Dei… viri illustres! viri spectabiles! viri clarissimi! А що найважливіше, — на губах промовця заграла щиро весела, але заодно наче й іронічна посмішка, — то був голос збройного народу, о patres conscripti! Спитайте когось із них: хто найславніший муж імперії?… Кожен без вагання відповість: Аецій. Хто вас вів по здобич і перемогу? Аецій. Хто єдино спроможний командувати вами так, аби ви його шанували, боялися і любили водночас? Аецій.

Обірвав, щоб обтерти хусточкою піт, який густими краплями спливав із обличчя, — цією перервою скористається консул Петроній Максимус, швидко збіжить на трибуну і загукає:

— Аецій, Аецій, завше Аецій! Справді достойний, щоб ми лише про нього й розмовляли! Бо хто ще несе на собі стільки злочинів і гріхів проти маєстату і права?! Аецій. Хто підступно вбив найславутнішого Фелікса, щоб сягнути по осиротілий патрикіат? Аецій. Хто розтоптав право і волю вічної Августи, відмовившись підкоритися законно проголошеному патрикію? Хто розпочав тричі згубну громадянську війну, яка ту лише користь принесла, що виявила всю бездарність і сміховинність вимог бунтівника? Хто? Воістину, ніхто, лише Аецій. І хто стоїть сьогодні біля кордонів Італії, погрожуючи країні та місту вогнем і мечем? Хто звертає проти власної вітчизни дикість і потугу тисяч варварів? Я сказав: Аецій.

Ледве закінчив, між усіма кріслами і на всіх лавах розпочався страшенний гамір. Наче стадо білих голубів, весь сенат раптом затріпотів крилами білих курульних тог.

— Recte diсis, Геркулане, — ревли Басси, Валерії, Симмахи і Віри.

— Recte, Максимусе! — гриміли Павліни, Гракхи і найчисленніші Аніції.

— Аецій! Аецій! Хочемо Аеція! — все гучніше, все наполегливіше та відважніше кричали перші.

— Не хочемо, — це Тарквіній! Катиліна! Коріолан! Кличе собі на поміч ворогів Риму… погрожує чужинським ґвалтом!.. Зрадник! Коріолан! Коріолан! Коріолан! — перекривали ще гучнішим галасом крики перших прихильники Максимуса, який, відчуваючи за собою кількісну перевагу, повернув тріумфальне обличчя до патрикія імперії, що сидів на підвищенні, та урочистим, хоч дещо хрипким голосом сказав:

— Зволь сповістити вічну Августу, найславутніший і найпресвітліший Себастьяне, що сенат міста, — так само, як Її Вічність, — розуміє та відчуває, що, як і багато століть тому, в Римі немає місця для Коріоланів…

— Яка шкода, що найпресвітліший консул має таке малопривабливе обличчя, — пролунав раптом чийсь голос із задніх лав. — Не зможе нам заступити ні Ветурії, ні Волумнії[49]…

Всю величезну залу струснув єдиний могутній вибух сміху та шквал оплесків. Петроній Максимус зблід, але, перш ніж устиг щось сказати, Геркулан Басс знову зажадав голосу.

— Не час тепер на жарти і сміхи, достойні отці, — сказав серйозно і майже суворо. Італії та місту загрожує небезпека вдесятеро більша, ніж зловорожий наїзд Аларіха. Сто тисяч гунів під проводом короля Ругіли лише знаку й чекають…

— А знак той має дати обожнюваний найпресвітлішим Бассом Аецій, — перебив його Себастьян. — Воістину видовище, гідне історії! Коли поставлений поза законом вигнанець погрожує нападом найдикішої орди, преславні отці розмірковують, чи…

Раптом увесь побуряковів од люті, на чолі та затиснутих кулаках напучнявіли йому великі жили, молоде обличчя відразу зістарілося на десятки літ.

— Не маєте про що міркувати! — гукнув на всю залу. — Ви не влада… ви слуги маєстату і, коли маєстат захоче, підете всі до першої шеренги ауксиліїв битися з гунами Аеція! Рови копати! годувати собою стерв’ятників!

Петроній Максимус із люттю та розпачем кусав губи. Кожне слово Себастьяна було ударом по антиаецієвій партії. Те саме радісно подумав Басс і, оббігаючи поглядом притихлу в найсильнішому хвилюванні залу, промовив:

— Погану послугу чиниш вічній Августі та маєстатові, найславутніший патрикію! Ось перед тобою вісім сотень представників найдостойніших родів Роми. Глянь на них: кожен із них мислить інакше, але всі почувають однаково: ми не в Персії, найславутніший… не в далекій країні сінів… Ми не є нічиєю власністю, а якщо так себе називаємо, то лише щоб вшанувати маєстат… чий? Маєстат вічної Роми, втілений в особі першого римського громадянина — імператора… Так, найславутніший, перший між вільних громадян, якими править…

Кинув промовистий погляд на чотири ряди лав, заповнених самими Бассами, — Леканіями і Геркуланами. Ті, як один, гукнули:

— Закон!

Тепер аплодували не лише прихильники Аеція, але й Гракхи, Павліни, Красси, Корнелії та значна частина Аніціїв. А Геркулан Басс продовжував:

— Ви добре сказали, преславні мужі: закон. Той закон, який забороняє годувати сенаторами стерв’ятників, а який вимагає, аби в мить небезпеки, що загрожує кордонам Італії, головнокомандувач, патрикій, magister utriusque militiae перебував поміж військом, а не у стінах міста.

Останнє слово потонуло в новому гаморі та шквалі овацій. Смертельно зблідлий патрикій прошив Басса ненависним поглядом, потім обвів очима залу, наче хотів запам’ятати обличчя крикунів, урешті сказав:

— Немає жодної небезпеки. Аецій вже кільканадцять місяців сидить у Бригеції і, якби міг, давно би загрозив нам гунами. Не лише тепер, коли вам це вигідно, славні мужі… А закон, про який ви кажете?… Ти, найсвітліший Бассе, сам не віриш тому, що кажеш! Хіба ж ти не сказав хвилину тому: голос збройного народу це голос Божий! А не голос сотників, що програлися в кості, та п’яних препозитів, найсвітліший мужу. Голос полководців, за якими стоять ауксилії, доместики, палатинські легіони…

І знову залунали гучні оплески. Противники Аеція знову здобули перевагу, перетягнувши до себе Крассів, Корнеліїв та Гракхів. Потім настала коротка тиша, яку обірвав славний і вельможний Фавст Ацилій Глабріон, вимагаючи голосу. Прагнув прочитати сенатові якийсь лист.

— «Flavius Sigiswultus Acilio Fausto, viro illustri, salutum, — пролунав його спокійний рівний голос. — Питаєш, найсвітліший мужу, чи справді якась небезпека загрожує Італії і чи можемо покладатися на війська, якими я командую. Пишу — я командую — бо найславутніший патрикій ще навіть не прибув до Равенни, хоча небезпека така грізна, що не можна з нею порівняти навіть ту восьмирічної давнини, коли Аецій, як сьогодні, вів за собою хмари гунів. Бо сто тисяч язичників веде сам король Ругіла, який щойно прибув із війни, веденої цілий рік у Мезії проти військ partium Orientis…»

— Ось відповідь на те, що ти зволив казати хвилину тому, найславутніший патрикію, — звернувся Басс до Себастьяна з тріумфальною посмішкою. — Ось чому Аецій рушив лише тепер…

— «Стосовно ж війська, — читав далі Фавст, — то воно, можливо, зуміло б протистояти гунам краще, ніж вісім років тому, але… — Фавст на хвилину замовк, почекав, доки гарячкове піднесення дійде до вершини, і раптом жбурнув у мертву тишу, — але військо не хоче битися проти Аеція, який сьогодні чотирикратно сильніший, ніж тоді після страти Іоанна!.. А це тому, що йде за ним удвічі більше гунів, ніж тоді, що веде їх сам король, і, врешті, тому, що тоді на Італію йшов нікому невідомий приятель узурпатора, а сьогодні йде полководець, під проводом якого майже кожен із моїх солдатів бився і перемагав, кожен бачив його в бою і майже кожен почув од нього привітне слово, ласкаву посмішку чи нагороду… Коли я розмовляю з жовнірами, кожен — від комеса до останнього лучника — певен, що Аеція дуже скривдили і, справді, дуже нерозсудливо чинять ті порадники вічної Августи, які прагнуть союзу з королем Теодоріхом проти гунів і Аеція… Я сам гот, але знаю, що солдати, які з Аецієм на чолі двічі розгромили готів під Арелатом…»

— Ось справжній голос збройного народу! — раптом гукнув Секст Петроній Проб. — Чи потрібне ще щось, преславні отці?…

— Так, потрібне ще щось, — мовив Геркулан Басс. — Послухаймо останніх слів листа найсвітлішого Сигісвульта.

Себастьян схопився з місця.

— То це змова! Зрада! — закричав. — Басс заздалегідь знає, що читатиме Глабріон Фавст!

Але ніхто, здавалося, не звертав на нього уваги. Сенатори всі, як один, покидали крісла і лави, юрбою тиснучись до трибуни, щоб краще чути.

«Дивуюся, що найпресвітліший Петроній Максимус не показав тобі, преславний мужу, листа, якого я вислав йому в самі календи. Але вважаю, що напевне так учинить, коли довідається, що Аецій, який нічого іншого, крім співпраці з сенатом, не прагне, казав: „Не уявляю цієї співпраці без активної участі в ній найпресвітлішого Максимуса…“»

Десять довгих, повних досвіду та переживань років не зробили б із молодого Себастьяна мужа настільки зрілого, яким він став упродовж цих кількох хвилин, слухаючи із закритим тогою обличчям голосу Петронія Максимуса, що вже геть не панував над собою:

— Ось цей лист… от він… «Флавій Сигісвульт найпресвітлішому Петронію вітання. Ми були разом при ліжку вмирущого Боніфація, преславний мужу. І тоді ти вперше побачив, як плаче Сигісвульт. Чому ж я плакав? Спитай про це вічну Августу. Колись вона мені сказала: „Сигісвульте, вірний слуго, чи хотів би ти стати головнокомандувачем військ Заходу?“ „Ще ні, о вічна“. На святому обличчі з’явилося здивування. „Чому ж, Сигісвульте?“. Я відповів Її Вічності те саме, що відповів би Богу, якби він запрагнув призвати мене, негідного, на своє лоно: „Ще ні, о Боже, адже я ще не бився під командою Аеція“.»

Читаючи цього листа, на бажання Сигісвульта складеного поетом Меробадом, Максимус то блід, то червонів навпереміну: ох, як же, ані хиби, тріумфує Басс… як глузують тепер усі вороги Петроніїв… Але він уже справді не здатен був панувати над собою. Співпраця з Аецієм?! Нарешті! Нарешті можна скинути маску… можна стати собою!..

І жоден інший внутрішній голос не казав йому про жорстоко й підступно вбитого Фелікса… а пам’ять нічого не знала про те, що Аецій в Паннонії церкви палив… Зрештою, не він один перебував у такому душевному стані, весь сенат збожеволів. Ніхто вже не кричав: «Катиліна! Коріолан!»… Лише Глабріон Фавст, хоча найбільше сил приклав до зміни настрою, скрикнув одної миті майже сумно:

— І знову все як тоді, коли Аецій став комесом доместиків….

— Усе інакше, все інакше! — тріумфально відгукнувся Фавст. — Хіба ж тоді питав хтось сенат про згоду?!

Ці слова доводять до краю шал радості найпресвітліших, пресвітлих і найсвітліших. А забутий усіма найславутніший патрикій імперії беззвучно плаче під тогою, спершися зболілим юнацьким чолом на золотого двоголового орла, який оздоблює бильця патрикієвого крісла. Але ось розсуваються складки тоги і раптом велика тяжка сльоза спадає на ту з орлиних голів, що дивиться на захід.

Сльоза швидко висохне і навіть сліду не зоставить на злотолитій голові, яку за шість тижнів раптом ораторським жестом ухопить за горло рука патрикія імперії. Широка, внизана перснями рука. Не вісімсот, — а тисяча вісімсот сенаторів, що юрмилися у страшенній тисняві, зрозуміє цей рух, як образ варварів — напасників Заходу… тих варварів, від яких порятує імперію новий патрикій. Вимовляючи: «порятує» — трохи зменшить стиск, але орлина голова, якби могла відчувати, бачити і міркувати, напевне підтвердила б, що то не варвари, а широка, внизана перснями рука стисла їй горло. Новий патрикій із висоти розкішного крісла жбурляє між збиті голови та серця сильні, владні, лункі слова, а на кожне з них зала відповідає безтямним ревінням:

— Ave, vir gloriosissime! Ave, ave! ave!

Його вже хапають на руки — сенатори, солдати, городяни. Бо хто ж повернув сенатові давнє значення? Хто поведе до нових звитяг?… Завдяки кому король гунів не наїде вже на Італію й міста? Поруч із ним на руках несуть Сигісвульта, Басса, Петронія Максимуса. Людський потік пливе від Forum Romanum через Аргілет і Vicus Patricus, врешті зупиняється перед розкішною інсулою. Всунувши одну руку під передпліччя Сигісвульта, другу — під лікоть Петронія Максимуса, патрикій крокує так утрьох через порожній перистиль, фавцес, атріум, а, ставши на порозі триклініуму, посміхається і каже:

— Флавій Аецій вітає свою наречену. Ти пам’ятаєш, що обіцяла найблагороднішому з людей в годину його смерті, Пелагіє?

А вона:

— Ніколи не забувала. Де ти, Каю, там я, Кая.

— Як же тут темно, як у цирковій возівні! Навіть не знаю, де ти… Двісті київ дістане завтра старший кубікуляріїв… така ганебна недбалість! А, може, то святі дияконіси? От цікаво, якби котру з них якийсь чоловік узяв до ліжка, чи теж гасила б світло у спальні?!

Пелагія, що стояла одразу за порогом, тихо зітхнула. Ні, марні її надії! Кидані в темряву слова повні такого роздратування, а водночас такого безмежного здивування, що нічого себе дурити, наче цитатами з листів Павла можна буде змінити перебіг майбутніх речей! А вона вже готова була принести таку велику жертву: хотіла послатися не лише на слова патріарха Аттика, хоча вважала його єретиком, але навіть на все, що говорив і писав про подружжя, дівоцтво і вдівство її великий ворог — Августин гіппонський. Та зараз уже знає, що все марно, каже тільки:

— Це я звеліла погасити лампи, Аецію!

— Але ж я хочу бачити свою дружину в спальні! — Його голос, швидко сповнюючись гнівом, все ще найсильніше відлунює здивуванням. — Чи ти глузуєш з мене, Пелагіє?… Що це за дівоча чистота?! Ти ж уже давно…

Раптом сам себе перебиває і кидає з порогу в непроникний морок спальні питання, у якому стільки ж сильного здивування, як і глибокої образи:

— А ти, невже справді не хочеш мене бачити, Пелагіє?… Може, думаєш, що моє тіло не рівня Боніфацію?!..

— Адже я ще стільки разів тебе побачу, Аецію… Ти звик до жінок, які щезають із ліжка, ледь світає, і тому такий нетерплячий…

Але він уже не слухає. Пелагія бачить, що його постать вже не заступає освітленого прямокутника дверей. Чує голосний тупіт його стіп об підлогу фавцію, таблінуму, нарешті атріуму. І вже біжить назад. Несе в руках велику лампу, що сяє сильним ясним світлом. Він повен гніву і неспокою. Що мала б означати дивна поведінка його нареченої-вдови?… Чому веліла погасити світло? Невже ноги в неї як палиці або ж викривлена лопатка, або негарно відвислі груди?… Але ж не виглядала на таку. Зараз він її огляне. Усього б сподівався, але не такої штучки з гасінням світла… І саме тоді, коли він понад усе прагне дивитися на неї! Як же це все дивно… таке геть інше… нічим не схоже на ту шлюбну ніч вісімнадцятилітньої давності!

«Так, нічим не схоже!», — скаже він собі ще раз, входячи до кубікулу і кидаючи сніп яскравого світла на постать Пелагії, що спокійно роздягається. Бо хоч світляний круг, як і тоді, вісімнадцять років тому, насамперед утягує в себе дві стопи, з яких щойно зсунулися червоні, переткані золотом черевики, — навіть ці стопи, так, здавалось би, схожі у всіх людей, — нічим не нагадують Аецієві доньки Карпілія. Ніщо інше у всій постаті та поведінці Пелагії теж не нагадує йому першої дружини. Боніфацієва вдова не надто висока, але струнка і гнучка… тіло її матове, темне… очі чорні, завжди блискучі — навіть тоді, коли їх затіняють довгі, ще темніші вії… Байдуже — може, тільки, трохи здивовано дивиться на вже майже повністю оголеного Аеція: не озивається ні словом, коли лампа наближається до самих її персів. Оголеними, дуже темними руками виймає з блискучого плетива волосся довгі золоті шпильки, а, впоравшись із ними, починає знімати широку багряну стьожку, що почетвірним вінцем обвиває гарної форми, хоч трохи закоротку голову. Коли ж волосся, ніби густий клубок чорних змій, швидко зіслизне на рамена, груди і плечі, — вправним рухом скине з себе тяжку, злототкану, червону сукню, зостаючись у самій лише туніці таларі.

Нічна одіж, яку в пошлюбну ніч мала на собі донька Карпілія, — яскраво-червона, ткана з грубої вовни, відкривала всі груди і ноги аж за коліна; туніка талар Пелагії покриває її всю від шиї аж до кісточок ніг, але, пошита з дорогої тоненької тканини, що її з далекого краю сінів привозить модницям Заходу александрійський купець Домінус, — здається лише прозірчатою заслоною, блідо-рожевий колір якої предивно поєднується з темним тілом нумідійської спадкоємиці. Аецій вже знає, що його дружина не має литок як палиці, ні кривих лопаток, ні негарно звислих грудей. Поглинає її зором таким жадібним і таким променистим, аж Пелагія починає відчувати неспокій: чи не согрішила, надягаючи цю дорогоцінну туніку, через яку так їй заздрила пасербиця?…

Аецій, натомість, відчуває величезне задоволення: чотири місяці тому розпочав сорок п’ятий рік життя, зоставивши далеко позаду ті літа, коли чоловіком, його вчинками і думками, керують всевладні тілесні похоті, — зрештою, Аецій ніколи і не був їхнім невільником. Але довгі місяці, що їх він мусив пережити між гунами, зродили у ньому непоборну тугу за красою жіночого тіла й обличчя. Напевне, ні донька Карпілія, яка втоляла його жагу давніше, ні Пелагія, яка робитиме се тепер, суттю своєї жіночності майже нічим не відрізнялися від гунських невіст, що своїми пестощами сповнювали Аецієві сумні ночі вигнання. Але, черпаючи з їхніх уст, перс і стегон насолоду не меншу тієї, яку таїли у своїх вустах, персах і стегнах його перша дружина та Пелагія, — вважав лише перешкодою всіляке світло, що безжально відкривало всю невимовну бридкість жінок гунського племені… бридкість, вигляд якої — навіть у нього, так звичного до цього народу! — легко міг погасити і звести нанівець хоч би й найсильнішу похіть, будячи водночас могутню болісну тугу: за жіночою красою. І от він має її перед собою.

— Прошу тебе, Пелагіє, зніми з себе і цю одіж…

У його голосі звучать м’які лагідні нотки, яких ніколи не чули з цих уст ні Плацидія, ні Боніфацій, Ні Басс, ні Фелікс, Касіодор, Андевот чи король Ругіла.

— Ні, Аецію.

І більше ні словом не озвалася тієї ночі, попри те, що через кілька годин Аецій, щедро напоєний, а навіть пересичений і вже втомлений коханням, почав засипати її питаннями, які задавав голосом усе більше сонним, але повним щирого зацікавлення і здивування. Але, не отримавши жодної відповіді, заснув, щоб прокинутись аж тоді, коли сонце вже високо підніметься.

Спав, як завжди, без ніяких сновидінь. Прокинувшись, одразу ж детально згадав усе, що відбувалося перед тим, ніж заснув. Глянув на Пелагію. Темна барва її тіла ще більше вигравала при світлі сонячного проміння. Його погляд, зі щирою радістю, хоч цілковито звільнившись од жаги, знову почав блукати по всій її постаті. З великим здивуванням помітив, що надто швидко, надто високо, — як на ранковий сон, — здіймалися в диханні темні груди, майже неторкнуті часом: п’ятьма роками заміжжя та материнства… Все більше здивований погляд Аеція ковзнув урешті на обличчя… вуста… щоки… широко розплющені очі… Не спала! В її погляді прочитав такі дивні та незбагненні речі, що відразу ж схилився над нею, майже торкаючись обличчям широко розхилених над зціпленими зубами губ… І раптом ці губи вгризлися в нього… Темні гнучкі руки миттю обплели його всього могутнім зміїним стиском… таке знайоме йому обличчя раптом невпізнанно змінилося, перетворене настільки шаленою жагою, що сорокап’ятирічний Аецій не міг стриматися, щоб інстинктивним рухом підлітка не відсахнутися і не спитати тремтячим голосом:

— Що з тобою?…

Величезні очі дивилися на нього з дикою закоханістю, наче не розуміючи, що він каже.

— Я не знала… не знала, що кохання — це таке щастя… — почув нарешті через довгу, довгу мить. Здригнувся всім тілом:

— Адже ти вдова! — скрикнув украй здивовано.

У найближчі вересневі нони мине вісім літ од того вечора, коли в карфагенському домі Пелагіїв відбувався шлюб останньої спадкоємиці роду з могутнім комесом Африки. На морі тоді шаліла буря: проконсул Георгій, який спізнився на весільний бенкет, приніс сумну новину, що поблизу Котонського порту затонула мала зернова галера і вісімнадцять рибальських човнів. Сильний вихор, що налітав з півночі, з боку Мегаліту, не досягав, щоправда, самої Бірси, на схилах якої здіймався дім Пелагіїв, — силу його натиску гамували високі стіни акведуку; а все ж ведена до спальні наречена виразно чула глухий жалібний стогін вітру, що якнайкраще відповідав її тодішньому настрою. Бо хоч Боніфацій дуже їй подобався, — був вродливим і таким ґречним та делікатним у всіх своїх манерах, а ще й, крім того, вона аж лопалася від гордості, що стане найдостойнішою матроною Африки (проконсул Георгій був нежонатим); усе ж, переступаючи поріг кубікулу, де вже чекало широке, вистелене м’якою тканиною ложе, — зазнавала відчуття, наче переступає поріг пекельної брами, яка зараз зачиниться з гуркотом і брязканням, глухою нездоланною стіною відтинаючи її назавжди від усього, чим вона жила досі: від молитви і святих обрядів… од надії на спасіння… від самого Бога… Здавалося, що вогонь, який палив її зсередини… вогонь сорому і страху — це вже початок вічного полум’я, яке завжди її палитиме… завжди… без кінця!.. але ніколи не спалить… Стогін вітру раз-у-раз перетворювався на свист і тоді Пелагія була певна, що чує сміх самого сатани… Надто часто стикалася з донатистами та їхньою суворою наукою, щоб її могло заспокоїти запевнення: те, що ще до полудня було найстрашнішим гріхом — найбільшою образою Бога — тепер стало вже чимось геть невинним і необхідним, навпаки: відтепер гріхом буде непослух і всякий опір, який вона чинила б волі мужа, відмовляючись вдовольнити собою, — тільки-но він запрагне, — його жагу. Про те, що трапиться через мить, Пелагія мала дуже туманне уявлення: потреба продовження людського роду, сором, біль, страх, якесь грішне нечисте задоволення, а водночас огида й відраза — це все плуталося в її думках і почуттях, в передчутті та свідомості — в якусь страшну сатанинську оргію, не знати чому освячену родинними урочистостями, повагою обрядів і священничим благословенням. Лише одне знала напевне: незайманість, яка наближала її до Христа, неба й ангелів, назавжди її покине… навіки відійде, а разом із чистотою тіла буде огидно закаляною і чистота її душі… Коли служебниці підійшли до неї, щоб роздягти з шат і приготувати до прийому нареченого, — в очах Пелагії відбилися такий страх і така мука, що стара сестра її батька, яка заступала того дня покійну матір, хоч сама вдова, дуже сувора й сором’язлива, неспроможна далі витримати ту її муку, швидко підійшла до небоги і, силуючи себе до веселої, майже легковажної посмішки, шепнула їй до вуха:

— Радуйся! Присягаю своєю честю, що сьогодні тебе чекає найвища насолода, яку на цьому світі може зазнати жінка…

— Ти дуже добра — справжня мати. Вчора ти так хотіла мене заспокоїти і втішити, — сказала їй другого дня в полудень Пелагія, з пошаною і вдячністю цілуючи стару поморщену руку.

Стара жінка здивовано глянула на її усміхнуте обличчя, коли ж небога сіла біля її ніг на ослінчику і почала щиро та невимушено розповідати про все, пережите тієї ночі, — це здивування перейшло всі межі. Не було жодної насолоди, навіть найменшої приємності, зате зовсім не зазнала болю, огиди, почуття бруду й падіння, — лише втому, а потім майже нудьгу… І тепер уже геть нічого не розуміє! Де ж таїться ця прославлена грішна і диявольська насолода? Де та страховинна межа між незайманістю та падінням?… Чого ж насправді веліли їй боятися і чого з найранніших літ учили соромитися? Їй здається, що могла б повністю оголеною вийти на вулицю — справді не може зрозуміти, де в тій наготі та чині творення нових людей чаїться нечисть і гріх?!.. На все, чого жадав од неї муж, вона згоджувалася без охоти, але й без нехіті. Тільки одного не розуміє: чому обличчя Боніфація раз-у-раз дуже блідло, а очі заходили дивним туманом?!

Старенька, що спершу перелякано й обурено затикала собі пальцями вуха, — тепер слухала з напруженою увагою і не лише здивовано, але захоплено і заздрісно. Наскільки ж інакшими були її власні спогади з подружніх літ!.. спогади, яких вона так сильно соромилася сама перед собою і за які аж до останнього подиху платитиме Божій справедливості найсуворішою покутою та постом!

— Дочко моя, — сказала, урочисто підводячись зі свого місця, коли Пелагія нарешті закінчила свою сповідь, — тішся і дякуй Господу Небес… Він зволив вилляти на тебе, моя дитино, силу таку величезну і таку рідкісну, що заздрили б тобі через неї багато тисяч жінок, якби знали… Тож пильнуй, щоб мудро і згідно з волею Божою користати з влади, яку зволив дати тобі Бог над могутнім Боніфацієм… ту саму владу, яку колись пекло, змагаючись із Господом, дарувало Єві, Далілі, Ієзавелі….

Довго розмовляли того дня Пелагія і стара сестра її батька, а коли молода дружина комеса Африки нарешті пішла до своїх кімнат, то навмисне обрала найдовшу дорогу до триклініуму, де чекав її чоловік: потребувала довгого часу, щоб зігнати з обличчя зухвало веселу посмішку… посмішку гордості й тріумфу, що пливла з розуміння власної сили, ще кілька годин тому зовсім непередбачуваної… Натомість стара жінка проводжала її поглядом, у якому чи не більше, ніж подиву, було тепер дивного замислення і майже співчуття. Хоч стара, побожна, соромлива і сувора, хоч мучила душу й тіло покутою, — все-таки була жінкою і справді не знала, чи погодилася б проміняти світ своїх (грішних і проклятих! — як завжди собі казала) спогадів на справді величезну та рідкісну силу, яка дісталася Пелагії…

Цю силу обоє — Боніфацій і Пелагія — відчули дуже швидко. Коли між подружжям спалахнула перша серйозна суперечка, викликана листом карфагенського єпископа Аврелія, що найсуворішими словами картав тих правовірних, які побираються з єретичками, — Пелагія цілу октаву не показувалася чоловікові на очі, а коли змилувалася і впустила його до своєї кімнати, про лист Аврелія не було вже й мови. Через півроку, коли однієї ночі Боніфацій, обіймаючи дружину, сказав зі сумною посмішкою, що вона мусить дати йому сина, який став би монахом і молив у Бога прощення за батькову холодність у справах віри, — Пелагія спокійно вислизнула з його обіймів і, закутавшись якоюсь тканиною, вийшла з кімнати, скрикнувши з лютим глумом: «Для цього візьми собі іншу жону, — не єретичку». І не повернулася ні тієї ночі, ні наступних, попри гарячі благання і пристрасні заклинання мученого жагою і розпачем чоловіка. Ця її перевага, що коренилася у неспівмірності почуттів та прагнень, які вони одне в одного викликали, не лише дозволила їй зберегти вірність науці Арія, але й вчинила її господинею думок і вчинків не тільки Боніфація — закоханого в неї чоловіка, а й Боніфація — глави сім’ї: patris familias. Та навіть Боніфація — комеса Африки! Адже образа, яку вона відчувала до Плацидії за її постійні докори, що приятель Августи зганьбився шлюбом із єретичкою, дуже спричинилася до розриву Боніфація з Равенною; так само, як до жорстокої страти переможеного полководця Маворція певною мірою призвів його лист, де він, вирушаючи проти збунтованого комеса Африки, сповіщав шляхетним африканцям, — не стільки за головою бунтівника їде, скільки для того, щоб, згідно зі словами Письма, відтяти йому правицю, бо всіх вона вводить у гріх, отруєна їддю єресі.

А все-таки воля Пелагії, що тріумфувала над законною владою мужа — patris familia, далеко не все завдячувала справам тіла і жаги. Молода жінка не раз здивовано думала, що, якби Боніфацій хотів, міг би її силі протиставити інші сили, не менше могутні: міг вигнати її з дому… публічно зганьбити… почати морити її голодом… так якось дошкулити або навіть бити, як це, начебто, нерідко чинять зі свавільними чи впертими дружинами інші чоловіки… Адже не раз сам казав зі сумною посмішкою: «Чому я не інший? Тоді би ти зрозуміла, що таке влада мужа… Інші не так роблять…» Але ніколи не вчинив нічого такого, що робили б із нею ті інші… Ніколи ні в чому її безпосередньо не скривдив… У хвилини навіть найбільшого гніву чи повністю заслуженої образи він не лише пальцем її не торкнув, але ніколи навіть не вразив жодним гострим словом.

Зате робив безліч інших речей, що її лише дивували і смішили. Вже першої пошлюбної ночі, перш ніж її обійняти, поклав голову їй на коліна і надовго завмер так, а потім осунувся до самих її стіп і почав палко цілувати довгі, тонкі, ледь скривлені пальці. Читаючи колись пізніше цілком випадково знайдений у батьківській бібліотеці кодекс поганського поета Марціала про різні любовні дивацтва, які інколи проявляються у людей, особливо ж у чоловіків, — подумала, з огидою відкинувши книжку: «А, може, це саме таке дивацтво Боніфація?… Невинне і кумедне…»

Але невдовзі поміняла думку.

Коли посланець Плацидії Дарій з усіх сил старався, щоб перед лицем вандальської небезпеки довести до об’єднання військ Боніфація та Сигісвульта, — свіжоповернений до ласки та своєї давньої посади комес Африки знову прибув до Карфагену, маючи при собі дружину, що ось-ось сподівалася пологів. Пелагія наколи не ходила до святинь нікеян, — як вона їх називала, — чи правовірних, як вони самі себе називали, але поступилася чоловікові у винятковому випадку (відбувалися поминальні молитви за душу матері Боніфація) і згодилася супроводжувати його до Фавстинської Базиліки. Там вона побачила ікону, що дуже її вразила: великий Феодосій Август, лежачи в поросі, одягнений у пурпур і вінець, з шанобою цілував нагі скривавлені стопи скатованого, одягненого в лахміття, коронованого терновим вінцем — такого бідного, що викликав безмежний жаль і співчуття, — Христа! Якоїсь миті здригнулася від жаху: те, що вона так дивиться на цю ікону — святотатство, а те, що про нього думає, — блюзнірство! Бо як же вона може рівняти себе з Христом?… Ні, ні, адже вона зовсім не рівняє!.. лише тепер розуміє Боніфація і що означало те палке цілування її ніг, не раз брудних від піску чи болота…. От як наймогутніший з людей, вічний імператор Август кориться в поросі та, цілуючи стопи Христові, виявляє цим свою слабість і покірність перед коронованим терниною, так само — таку саму слабкість та покору — стелить могутній комес Африки під ноги своїй жоні… Виходячи з базиліки, усе ще тривожно тремтіла: чи її думки не є гріхом або блюзнірством? — але, разом із тим, тішилася безмірно: сила її подвійно велика, не лише-бо сама з себе плине, але ще її помножують слабкість і покора, що ховаються в душі державного мужа, солдата і полководця… Тепер він ніколи не переможе її — вона спокійна і впевнена.

З цим спокоєм і величезною певністю своїх можливостей вона розпочала боротьбу за хрещення доньки. Навіть не мусила вдаватися до своєї переваги, яку черпала з повного браку любовних потреб, — уже знала інші слабкі місця Боніфація і на них теж тисла. Лише в період, коли за слабким чоловіком, наче могутня тінь, став батько Африки Августин, — почала інколи на цілі тижні позбавляти Боніфація можливості близькості з нею. Саме тоді, внаслідок посиленої тою війною за доньку побожності, вирішила добиватися того, щоб могти взагалі не єднатися з чоловіком у любовних обіймах. Щоправда, ніколи не відчувала у цьому єднанні жодної злочинної насолоди, жодного каляння чи гріха, — але, покірна засадам віри і святої науки про досконалість, хотіла своєму подружжю надати форми дівичого чи вдовиного зв’язку, дуже поширеного за тих часів. Але тільки в Римі її прагнення було цілковито сповнене, хоча дороги, якими дійшла до мети, були геть іншими, ніж вона собі уявляла.

Через місяць після втечі Боніфація з Африки і одразу ж перед тим, як Августа настановила його патрикієм, у Римі відбулося урочисте одруження його доньки (від першого шлюбу) зі Себастьяном. Пелагія, яка терпіти не могла своєї пасербиці, цього весільного вечора заступала її матір. Коли відвела її до ліжниці, здивовано помітила, що молоденька наречена, — ще майже зовсім дитина — хоч скромно опустила довгі вії на очі, кидає з-під них гарячкові схвильовані погляди, повні соромливості, цікавості, нетерпіння, але зовсім не страху та муки… «Розпусниця… думає, що розкіш її чекає», — гнівно подумала Пелагія і відчула нестримне бажання зіпсувати розпусному немовляті всю приємність очікування… розвіяти всі мрії про насолоду… Розповісти все, що є насправді!.. Вже розкрила уста, але стрималася і сказала щось незначуще. «Ні, не скажу, не скажу нічого, — подумала із затятим глузуванням. — Хай сама розчарується, хай сама страждає, марно шарпана тугою і сподіванням…»

Не спала усю ніч, постійно і з радісною злістю думаючи про пасербицю, її розчарування та самооману. Перед полуднем, гнана гарячкою цікавості, пішла її відвідати. Застала молоду дружину в гінекеї: сидячи з ногами на низькому м’якому ліжку, з колінами, високо підібганими під підборіддя, читала якусь книжку. Пелагія зиркнула на титульний лист і оніміла від здивування: то був той самий Марціал, якого вона у Тамугаді з огидою відкинула … Та за хвилину ласкаво посміхнулася і, сідаючи біля розпусного немовляти, промовистим і серйозним, материнським питальним поглядом глянула пасербиці в обличчя. Донька Боніфація зашарілася, випустила кодекс із руки та, тулячись мачусі до плеча, соромливо прошепотіла:

— Така насолода, що слів бракує…

Не могла брехати, бо тільки-но повернулася пам’яттю до вражень минулої ночі, як одразу ж її молоденьке личко покрилося блідістю… І зненацька Пелагія відчула, що теж блідне…

Того дня Боніфацій дуже пізно повернувся до своєї інсули, подарованої йому трьома вдовами з роду Павлінів. Але не відразу ліг спати: не почувався втомленим, попри те, що від самого ранку був на ногах… Ходив по своїй спальні, схвильований і повний гарячкових, а водночас і серйозних думок: саме довідався, що має стати патрикієм… вперше був присутній на цісарській раді… повертався просто з Палатину… Згодився взяти на свої плечі тягар влади… Так, почуває, що він це заслужив, хоча ласка і великодушність Августи є більшою, ніж його заслуги. Але чи він впорається?… Чудово розумів, що його чекає змагання з Аецієм… А от саме й Аецій … lupus in fabuła! Одразу ж навпроти вікна на перехресті двох вуличок стоїть погруддя консула на поточний рік. Втуплений у широке, грубо вирізане обличчя, Боніфацій, хоча чує за своєю спиною тихий шелест ніг, не обернеться: це, напевне, хтось із кубікуляріїв… Але раптом відчуває на своєму обличчі дотик двох ніжних гарячих долонь… Здивований, обертається… Боже, за що ж йому сьогодні такий надмір щастя?! Увесь затремтів. Перед ним стояла Пелагія. Глянув їй в очі і простяг руки. П’яний від радості, кохання, жаги і гордості, — аж до світанку не випустив дружини зі своїх обіймів. На світанку вона відштовхнула його різким рухом руки і просичала крізь зуби:

— Йди…

Від тієї ночі і аж до самої смерті Боніфацій жодного разу не зумів наблизитися до Пелагії. Зрештою, сам її уникав, не в силах знести дивної зневажливої посмішки, яка не покидала кутиків її вуст щоразу, коли вона на нього дивилася. Натомість Пелагія, лише тепер усе зрозумівши, ще ревніше повністю віддалася справам віри, а передусім вихованню доньки. Довгі місяці вдівства не пробудили в ній жодних бажань і прагнень, окрім тих, джерелом яких була віра та наука Арія. За місяць до повернення Аеція настільки була поглинута своєю вірою і побожністю, що навіть про тілесні бажання, про Боніфація і свою пасербицю думала цілковито спокійно, до того ж у цілковитому зв’язку зі справами духу. Все більше була впевнена, що це Господь землі і неба, понад усе люблячи чистоту, такого дав їй мужа і так покерував її життям та справами тіла, щоб у нагороду за її побожність і непохитну вірність охоронити її від усякої спокуси. Вже не думала, що любовної насолоди зовсім не існує; так, існує, але їй не дано було зазнати її нечистого сп’яніння, щоб нічим не закаляти вільної від тягаря земних страстей — душі.

Але ніколи не думала, що ця любовна насолода… це нечисте сп’яніння могло бути чимось аж таким, що вона відчула, вийшовши за Аеція. Відтоді для Пелагії почалося інше, нове життя, геть не схоже на попереднє…. Вся вона була переповнена коханням і ніколи не пересичена ним. Власне тіло раптом здалося їй зовсім іншим, ніж раніше…. За короткий час пізнала всі турботи, радості і таємниці, пов’язані з такою важливою (а такою, як їй раніше здавалося, марною) річчю, як догляд за ним, прикрашання і підкреслення тих його зваб, що передусім будять у коханому чоловікові такий дорогий їй і так гаряче жаданий любовний трепет… Їй часто почали траплятися дні, які існували лише для того, щоб слідкувати за бігом годин і солодко мріяти про все ближчу ніч. Мучена любовним голодом або ж, навпаки, насичена, ослаблена надміром насолоди, — все більше часу проводила зовсім бездіяльно; разом із тим, все більше її годин займали купіль, розтирання, чесання, одягання, — тому хвилини, що їх вона могла присвятити побожним роздумам, розмовам з дияконісами, а передусім доньці та її вихованню, — коротшали з кожним днем. Усе-таки Пелагії не здавалося, що вона занедбує справи віри: щодня витрачала на молитви стільки ж часу, що й раніше… приносила великі пожертви на будівлю нової аріанської святині і що сім днів, кожного дня Божого, вирушала в лектиці до церкви Святої Агати. Насправді розуміла, що не може вже претендувати на титул обраної посудини святої чистоти, але чи ж мало побожних, ревних і дійсно святих матрон щороку обдаровують свого мужа новим немовлям?! Докори сумління, які вона все-таки відчувала впродовж кількох перших тижнів, повністю розвіялися того дня, коли вона, як об’явлення, вислухала в церкві Святої Агати розділ, котрий добре знала, хоч він ніколи не будив у ній глибшого розмірковування, — про шлюб у Кані Галілейській. Почувалася навіть більше підкріпленою духом, ніж раніше: здавалося, що з боку Аеція ніщо не загрожує її вірності аріанській науці та вихованню доньки згідно з її засадами. Щоправда в Равенні, як сповіщав їй незмінно приязний єдиновірець Сигісвульт, сенатори Басс, Максимус і Секст Петроній начебто застерігали патрикія, що Плацидія готує нову зброю проти нього, користуючись із неортодоксальності дружини; а жона комеса Касіодора навмисне не повертається до Риму, щоб уникнути обов’язку відвідин єретички; але Аецій збував це сміхом та злістю заодно, відповідаючи: «Дайте мені спокій! То бабські справи! Не маєте нічого важливішого?…»

Його ставлення до аріанської ревності дружини не було їй приємним, але не було й небезпечним; ніколи про це з нею прямо не говорив, лише насміхався зі святої для неї пам’яті обірванця Арія і напівсерйозно погрожував, що вижене з дому святих дияконіс. Так само, як Боніфацій, глузливо згадував про знаменитий диспут Максиміна з Августином, — але, на відміну від першого мужа, здавалося, зовсім не переймався тим, що його з дружиною розділяє нездоланна прірва, — прірва прокльону, накладеного соборами на науку обірванця та її вірних….

Збагнула, ким став для неї Аецій, — не лише для тіла та любовних потреб, але й для всієї її істоти, всіх її думок і закутків душі, — коли він на цілих вісімнадцять днів виїхав до Равенни. Спершу думала, що цей час промайне швидко, бо вона зможе присвятити його доньці, щоб упевнитися, чи точно згідно з вказівками знаменитого листа єпископа Максиміна виховують дитину няньки, вчительки і дияконіси. Справді зі щирою радістю проводила цілі дні в товаристві дівчинки, гралася з нею, наказувала носити їх у лектиці містом, щоб показати дитині всі красоти Риму, а найбільше численні статуї вітчима. Але тривало це не довше чотирьох днів… потім охопила Пелагію така велика туга, що вона від світання до сутінків блукала всіма кімнатами як похмура жалібна тінь, — а вночі не могла заплющити очей, плакала або, як на тортурах, переверталася з боку на бік на м’якій палючій постелі, — а найчастіше схоплювалася з ліжка і знову блукала, як мара, у непевному світлі місяця, даремно намагаючись дотиком босих ніг до холодних плит підлоги остудити жар, що палив її…

Нарешті їй сказали, що приїхав. Радісно скрикнувши, схопилася з оцямрування басейну, де сиділа, силоміць змушуючи себе ловити золотих рибок, яких конче хотіла торкнутися пальцем. Але чому ж він, раз уже тут, не приходить до гінекею?… Ображена й роздратована, вирішила, що не намагатиметься його побачити, доки він сам до неї не прийде. Проте, коли посутеніло, швидким, неспокійним і водночас радісним кроком рушила до таблінуму, де він самотньо і без перерви сидів від самого prandium.

Її черевики голосно цокали по плитах підлоги. Але Аецій навіть голови не повернув, коли вона ввійшла до таблінуму. Сидів, низько похилившись над малим бронзовим столиком, з обличчям, глибоко втуленим у широкі, внизані перснями долоні. Лише коли вона несміливо торкнула його пальцями, неохоче обернув похмуре, наче трохи підпухле обличчя.

Питання завмерло на вустах Пелагії. В очах Аеція помітила сльози (ніколи не бачила, щоб Боніфацій плакав!), нижня губа дуже тремтіла. Але, відчуваючи на собі її погляд, одразу ж стримався: губи зціпилися, сльози зникли з очей, наче й не були… випростався, цілком спокійним, хоч глухим голосом промовив у відповідь на її переляканий питальний погляд:

— Помер король Ругіла… мій найбільший друг… Начебто грім його вбив у Фракії… Дурень імператор Феодосій (Пелагія зблідла зі страху: таке блюзнірство…) пише, що то кара Божа… За що? Бо наїхав на цісарські провінції!.. Тим Феодосіям дійсно здається, що Бога обходять їхні провінції та маєстат! Та що про це розмовляти з жоною!.. — Неохоче махнув рукою.

Вже за мить сиділа на його колінах. Гнучкі руки повним ніжності рухом обплели товсту, наче зі спіжу шию. Вона намагалася втішити його, як уміла. Хоча сливе нічого не знала про Ругілу, розпитувала, наче помер хтось дуже їй близький. Чула колись од Боніфація, що це найдикіший і найжорстокіший з усіх варварських володарів, радше повелитель потворних демонів, ніж людей, страховисько обох імперій — але поквапом підтакувала, коли Аецій почав вихваляти мудрість та монарші й вояцькі таланти свого найбільшого — як уперто повторював — приятеля. Невтомно і ні на мить не перестаючи палати цікавістю, вислухала кількагодинну розповідь про життя і діяння Ругіли, про його братів та небожів, про численних жон і наліжниць, — а передусім про історію приязні, якою він обдаровував римського заручника, пізнішого вигнанця. Здавалося, — швидше втомиться Аецій, розповідаючи, ніж вона, слухаючи. Нарешті, коли закінчив, спільно з’їли вечерю і пішли до ложа. Новий день привітали так, як провели всю ніч: безсонно. Але коли Аецій підвівся, щоб швидко вдягтися і вибратися до Великого Цирку на змагання найкращого зеленого Риму зі знаменитим антіохійським гостем, який носив кольори блакитних, — Пелагія, дивлячись на його невисоку, зате чудово складену постать, відчула жаль, що вже ранок. Сказала це йому. Засміявся і на якусь хвильку замислився. Потім глянув на дружину зі загадковою посмішкою, що її здивувала, але зовсім не стривожила, — і сказав:

— Через тебе втрачаю найкращі перегони. Але залишусь, якщо бажаєш. З тією, однак, умовою, що й ти сьогодні не підеш до церкви Святої Агати.

То був день Божий. Але й перший день після майже тритижневої розлуки з мужем. Так, але ж уже два роки не траплялося, щоб вона першого дня тижня, в неділю не пішла до церкви! Затулила обличчя долонями і швидко викинула з себе:

— Залишусь.

Тоді нагий Аецій рушив до дверей і мовою гунів гукнув:

— Траустіло! Підеш до Касіодора і скажеш, — префект міста має оголосити в цирку, що перегони перенесені на завтра[50].

— Ти знову була у церкві Агати?

У Пелагії підігнулися ноги. Тремтячими руками затулила очі. Не могла дивитися на Аеція: ніколи не бачила цього любого обличчя так невпізнанно зміненим гримасою страшного гніву.

— Питаю, була?…

— Була, — прошепотіла здивовано і злякано.

Він одразу ж заспокоївся.

— Добре, що кажеш правду. Я нічого так не ненавиджу, як жіночих викрутів. Принаймні уникнеш того приниження, що за кожним твоїм кроком слідкуватимуть добре оплачені двоногі сторожові пси. Більше ти до церкви Агати не підеш.

Вона якусь мить дивилася на нього безтямнимим поглядом. Але тоді чорні африканські очі спалахнули гнівним вогнем, кулаки судомно затислися, темне чоло перетяли глибокі вертикальні зморшки, а в куточках губ заграла глузлива посмішка, та сама, яка колись здобула стільки перемог над Боніфацієм.

— Піду! — гукнула.

Знизав плечима.

— Ти не чула, що я сказав? Більше до церкви Агати не підеш.

Тупнула ногою.

— Піду!

Йому знову все обличчя збагряніло. Але Пелагія більше не боялася. Лише глузлива посмішка зникла з куточків уст, але тим лютіше блищали очі. Бачачи, що Аецій рушив з місця і йде просто на неї, високо зіп’ялася на пальці і, похиляючись усім тілом уперед, втупила викривлене гнівом і впертістю обличчя сливе в самі налиті сказом очі.

І тої ж миті впала на підлогу зі страшним криком болю й тривоги. Натомість Аецій не обмежився одним ударом тяжкою долонею в саме чоло, а, схилившись над лежачою, почав бити її по раменах… по спині… по шиї….

Б’ючи, не тупав ногами, не лаявся, не кричав… Лише вдаривши її востаннє гукнув уже майже спокійним голосом і радше глузливим, ніж гнівним, хоча все ще тяжко дихав:

— Я не Боніфацій, Пелагіє! Забудь про ці свої штучки і бабські хитрощі, які ти мала проти нього…. Якщо я сказав: ні, то вже ніколи не кажи: так, бо заболить тебе куди більше і будеш вити, не ойкати… Чи ти справді думала, що, бувши жоною патрикія імперії зможеш явно визнавати єресь і відкрито з’являтися в аріанській церкві? Досі я нічого не казав, бо вважав тебе мудрою жінкою і думав, що ти сама все зрозумієш… Шкода, що мушу тебе вчити розуму таким способом…

Вона сіла на підлозі. По обох щоках текли їй сльози, але обличчя все ще було викривлене радше гнівом і впертістю, ніж болем… і так само гнівно поблискували два ряди зціплених сліпуче-білих зубів….

— Не знала я, що ти такий, — прошипіла, — а мала б знати… Адже твоїм найбільшим другом був король гунів! Можеш мене бити… катувати… вбити! Я віри не зречуся…

Раптом щось згадала і зірвалася на рівні ноги.

— І хто ж це раптом став таким правовірним? Таким молотом єретиків?! — скрикнула з погордою. — Приятель огидних язичників… короля Ругіли… Марцеліна… Літорія… А хіба ж твій син Карпіліон не росте язичником серед твоїх приятелів гунів?! Яка несподівана ревність! Бий мене, Аецію! Найближчого ж Божого дня піду до церкви Агати…

З очей посипались іскри… захлинулася останнім словом… крикнула… вхопилася рукою за палаючу страшним болем щоку… Наче крізь сон чула його слова: «Кажи що хочеш, але про церкву Агати ані писни!»… проте далі гнівно тупала ногами і кричала:

— Не відірвав мене від святої віри ні Боніфацій… ні навіть сам Августин… І ти не відірвеш!

— Боніфацій, хоч великого духу муж, був невільником ложа, Августин — святий і вчений слуга Божий, — жоден не знав, як братися до впертої жінки… Зате я знаю, Пелагіє…

Пішов, залишаючи її поглинутою не лише болем, гнівом і безсилим шалом, але й страхом і розпачем. Минули дні безтурботного щастя — почалася нова боротьба, стократно небезпечніша, ніж давня, бо цього разу вона не мала жодної зброї проти ворога… Як з ним змагатися?!.. Їй, приголомшеній раптовим страшним наступом, геть опустилися руки… Так, це не Боніфацій! Проплакала весь день і ніч, у безсилому гніві кусаючи тканину, що покривала узголів’я… Але назавтра встала з ліжка, повна нових сил і твердих рішень, похмура, сувора, готова до бою… Не поступиться!

Не бачила його сім днів. Шостої ночі плакала вже з іншої причини, ніж тиждень тому. Але вранці звеліла, щоб її якомога пишніше вдягли і приготували лектику. Та ледь встигла зручно сісти на підвішеному в повітрі посланню, як побачила перед собою обличчя Аеція:

— Куди ти зібралася?

Вона зблідла.

— До церкви Святої Агати, — кинула крізь болісно зціплені зуби.

Він миттю витяг її з лектики на руках, — як дитину, — хоч вона опиралася й кричала, переніс через перистиль, фавцес і атріум… головою розсунув завісу на дверях, що вели до якогось кубікулу… кинув її як клунок, потім сам увійшов і підняв руку для удару… Вона злякано заплющила очі, але Аецій не вдарив, лише вхопив за плечі і трусив нею, аж доки вона підняла повіки та глянула йому в обличчя. Здавалося, він зовсім не був розгніваним чи бодай обуреним. Його голос звучав зовсім спокійно, коли сказав:

— Глянь, свята і божа християнко, чого варта твоя побожність. Нумідійцям, які все бачили і чули твій крик, доведеться скрутити в’язи чи, принаймні, вирвати язики… На майбутнє, прошу тебе, пам’ятай, що ніхто не сміє знати про якісь суперечки патрикія імперії з дружиною, бо муситиме дорого за це заплатити… Ти ще мене не знаєш, Пелагіє, — тож повторюю: патрикій імперії не може мати дружини-єретички, і тут нічого не поробиш…

Вона відповіла йому теж напрочуд спокійно:

— Якби я знала, який ти, не пішла б за тебе… Твій молодий друг, поганин із бородою огидного Відступника, казав мені: «Віра Аеція не заважає йому любити й цінувати тих своїх приятелів і близьких, які вірують інакше…» То чому ж ти раптом стаєш ревним ортодоксом і гонителем віруючих інакше?… катом власної дружини?

Він посміхнувся.

— Все-таки я не помилився: ти мудра жінка, Пелагіє… Отож скажу тобі щиро: мій дух і сумління ніколи не зазнали мук через те, що ти віруєш у подібносущність, а та віра, яку визнаю я, твердить, що слід визнавати єдиносущність… Але повторюю: патрикіат коштував мені стільки зусиль, боротьби, жертв і пролитої крові, що я справді був би найдикішим варваром чи найбільшим дурнем, якби дозволив його в себе вирвати — однаково чи разом з життям, чи ні, — лише тому, що молодій гарній жінці не сподобалися пункти нікейського символу віри…

Насправді, кажучи ці слова, не вірив, що через аріанство Пелагії може втратити жадану владу, нарешті з таким зусиллям і через стільки літ здобуту, але чудово пам’ятав усі перестороги Басса і Секста Петронія Проба, усі зовсім не вигадані пліткарями надії, що їх Плацидія в’язала з його жоною-єретичкою… Добре знав, що Августа відбула таємну нараду зі святими єпископами Равенни, Риму, Арімініуму та Медіолану, які начебто висловили обурення, великий жаль і невдоволення через грішну поблажливість першого достойника Заходу стосовно впертості дружини-єретички, котра сміє зоставатися в облуді ще довго по тому, як її наверненням зволив зайнятися сам святий Августин гіппонський… А ще до вух Аеція дійшла звістка про існування безіменного рукопису, який віщував швидку загибель нового патрикія; автор рукопису виражав непохитне переконання, що випадкова і страшна смерть Боніфація не була, — як се твердив якийсь поганський ритор, — ще одним прикладом бездумної або глузливої жорстокості, притаманної всім божествам, а, зовсім навпаки, справедливою, хоч суворою карою за поблажливість, яку він виявляв жоні-єретичці. Але найбільше занепокоїли патрикія слова Максимуса, начебто сказані на засіданні цісарської ради, що відбулося за відсутності Аеція в Равенні назавтра по його шлюбі. Петроній, який знову порізнився з патрикієм і зблизився з Августою, начебто нагадав, як то Аецій у Галлії, не бажаючи підкоритися наказам Боніфація, кричав послам: «Я з аріанкою не жонатий і своєї дитини в єретичній церкві не хрестив!»

— Так, Пелагіє… Дружина Касіодора завтра приїжджає до Риму і одразу ж після приїзду відвідає тебе. Інакше Касіодор не був би не те що моїм приятелем, а взагалі нічим… Але на майбутнє не може повторитися, щоб дружина підвладного уникала товариства другої після Августи матрони Заходу через різницю між єдиносущністю і подібносущністю.

Тепер усміхнулася Пелагія.

— Бачу, що не йдеться ні про Бога, ні про віру, ні, звісно, про мене, Аецію… тебе обходить лише твій патрикіат… Як же я могла забути, що ти тільки тому зі мною побрався, щоб моїм багатством підтримати свою потугу… Та з цього багатства небагато користі матимеш: Гейзеріх усе прибрав до рук… Я ж — повторю — своєї віри не зречуся, але й тобі не зичу втрати патрикіату… Якщо інакше бути не може — розлучімось… Будь-який єпископ із радістю визнає твоє подружжя недійсним….

Останні слова викидала з себе швидко… якнайшвидше… одним подихом… Робила величезні зусилля, щоб опанувати тремтіння губ, щоб просто не розридатися….

Аецій спокійно дочекався, коли вона закінчить, і лише тоді сказав, знизавши плечима:

— Як хочеш, Пелагіє… Якщо тобі дозволить це пошана до пам’яті Боніфація та власного слова… Але порозмовляймо про це, коли я повернуся з Равенни… Наразі ж матимеш досить часу, щоб звикнути до всіх насолод самотності та вдівства… І вже більше до церкви Агати не підеш… А святих дияконіс я вчора витурив з дому, зрештою, щедро їх обдарувавши. Натомість твою доньку вчора на моє прохання відвідав диякон Леон і довго розмовляв з дитиною про Бога і Христа. З приємністю ствердив, що мала зовсім ще не вчинила вибору між подібносущністю та єдиносущністю і без зусиль повірила, що Діва Марія була Богородицею…

Одразу ж після виїзду Аеція до Равенни Пелагія наказала віднести її до церкви Святої Агати. Та ледь поставила ногу на першій сходинці, як побачила перед собою добре знайому високу постать сотника Оптили. Вродливий варвар був ревним аріанином, але, з найбільшою пошаною привітавши дружину патрикія, сповістив, що не дозволить їй увійти до храму. В його голосі та поставі було стільки рішучості, що вона, геть розгублена, зовсім не опиралася. Дозволила відвести її до лектики і наказала повернутися додому. Коли ж на Аргілеті раптом повернула голову, помітила, що Оптила у супроводі ще трьох германців, яких вона часто бачила в церкві Агати, їде верхи за лектикою десь на відстані п’ятдесяти стіп.

— Христе, — прошептала вкрай здивована, — чи ж для них Аецієва воля більше значить, ніж Божа?!

Північ давно вже минула, але Пелагія ні на мить не заплющила очей. Це вже п’ята ніч, як сон зовсім її покинув. Але в ті ночі вона, принаймні, ще змагалася, тепер же не перевертається гарячково з боку на бік: нерухомо лежить на спині, даремно намагаючись пробити поглядом брилу непроникної темряви, що тяжкою масою падає їй на груди… на голову… на все тіло… на вже безвольну думку… Навіть себе не бачить. «Може, це й краще», — промчало їй крізь думки і зникло. Сіла на ліжку. Потім звісила ноги з ліжка. Сидить якусь мить, каже собі: «Зараз знову ляжу». Довгими пальцями шукає розстелену на долівці тканину, встає і йде. Не сягає ні по накидку, ні по сандалії. Йде через довгий ряд темних порожніх кімнат босоніж, лише в білій столі, що повністю відкриває плечі, шию і верхню частину грудей. Так само йшла вона вранці п’ятого дня перед вересневими календами неповні п’ять літ тому. Йшла, щоб із тріумфом вгамованої ненависті кинути в обличчя Боніфація скорботну для нього, а радісну для неї звістку про смерть ворога Августина… звістку про виграну нею боротьбу, яка завершилася в мить відходу батька Африки.

І от знову завершується її боротьба. Аецій чотири місяці не повертався з Равенни. На початку п’ятого Пелагія вислала йому короткого листа — тільки три слова: «Прагну твого повернення». Цього прагло не лише її тіло, беззахисне перед кожним покликом кохання, — прагла її воля, яка ще боронилася: знала, що чим довше не повертається Аецій, тим певнішою є поразка Пелагії. Однак Аецій не повернувся і не відповів на листа; проте коли Пелагія вибралася — вперше за чотири місці — до церкви Святої Агати, не зустріла вже Оптили на сходах і ніхто не заборонив їй увійти до храму. Та не могла молитися. Все — що вона слухала раніше, на що дивилася або що шептала з радістю, захопленням, розчуленням, а часто і зі стискаючим груди хлипанням — тепер здалося їй байдужим і нудним, а передусім дивно чужим і далеким. Диякон-гот, що колись нагадав їй архангела Рафаїла з диптихів, того дня здався схожим на Юду Іскаріота з мозаїк. Невдовзі покинула церкву і якомога швидше повернулася додому. Від Аеція не було жодних звісток. Почала виїжджати в гості до жон високих достойників, що мешкали в Римі, та запрошувала їх до себе. Якось їй сказали, що може побачитися з донькою, — не бачила її від Аецієвого від’їзду, бо вчителі і виховательки отримали суворий наказ не дозволяти малій бачитися з матір’ю. Керуючись радше багаторічною звичкою, ніж справжньою цікавістю, Пелагія почала з нею розмову про Бога і святу віру: як виявилося, дівчинка зробила великий поступ. Але вперто називала Христа Сином Божим, єдиносущним з Отцем, а, вимовляючи ім’я Діви Марії, з пошаною зводила очі до неба і додавала грецьке слово: Theotokos. Мати попрощалася з нею без гніву, але й без великого жалю, — квапливо повернулася до своїх кімнат і кинулася на ложе, намагаючись ні про що не думати. Але з усіх закутків пам’яті виповзли спогади. Схопилася і пішла до іншої кімнати — проте лише подумки!.. Не зрушила з місця і сама почала допомагати пам’яті. Відтоді вже не заплющила очей. Після двох безсонних ночей довідалася, що Аецій повернувся. Минув іще цілий вечір і довга, найстрашніша з усіх ніч, а він не приходив. Радісно, ніби чудом визволена з пекла, вітала новий день. Однак Аецій знову не з’явився. Коли настала темрява, Пелагія зрозуміла не лише те, що може бути ніч стократно гірша від попередньої, але й те, що кожна наступна буде неспівмірно страшнішою і жорстокішою від кожної минулої. І ось п’ятої ночі підвелася з ліжка й пішла.

В одній з кімнат на стіні висить малий каганець, який кидає никле світло: здіймає його і слабким жовтим сяйвом прокладає собі дорогу… принаймні бачить себе…

Якоїсь миті її серце починає битися сильніше і швидше: вже знає, що Аецій замкнувся в кімнаті, до якої ніколи не дозволяв її увійти. Ось бачить уже, як крізь щілини просочується світло. Не вагається ні хвилини: безшумно рухається вперед і широко відкриває великі подвійні двері. А тепер, якщо й почуває щось окрім радості та дивного солодкого приголомшення, — то лише здивування. Посеред кімнати при повному освітленні стоїть Аецій. Гун Траустіла розтирає свого пана дуже змоченим сувоєм товстого грубого полотна. «Хотів знову працювати всю ніч», — думає Пелагія і саме це наповнює її подивом.

Раптом заплющує очі. Зараз гнів невпізнанно змінить кохане обличчя… Як вона сміла прийти?! Геть!.. А, може, почне бити? Однак найважливіше те, що вона може присісти, що нічого не помітила ще в кімнаті, крім цих двох.

— Увійди, Пелагіє. Хочу тебе поздоровити…

Ніжно бере її за руку і веде до широкого, заваленого табличками й папірусами стола. Траустила зник, наче крізь землю провалився.

— Глянь на цю базгранину, — каже Аецій, — на це велике «Г» і потворне «р»…. Це власноручний підпис короля Гейзеріха — вартий більше, ніж Ульпіанова бібліотека… Тригецій повернувся з Африки… Я переміг хижака, що й досі є твоїм єдиновірцем, Пелагіє… Мир укладено… Гейзеріх, що жодної битви не програв, згодився присягти на феод, дістає Мавританію, Сітіфензис і частину Нумідії… Я повернув три чверті твоїх маєтностей, Пелагіє…

Її погляд швидко покидає підпис ще так недавно гарячково шанованого ворога — брата… короля — ревнителя, що воює лише з тими, на яких гнівається Бог… У кімнаті немає нічого незвичайного, крім якоїсь дивної збруї та величезної білої статуї, обличчя якої тоне в темряві. Пелагія кидає на чоловіка питальний погляд.

— Не пізнаєш? — усміхається Аецій. — Це ж найшляхетніший із римлян… найвеличніший з мужів… твій чоловік Боніфацій…

Пелагія зовсім не поспішає оглянути увічнене в мармурі гарне й благородне обличчя першого чоловіка. Її голова безсило падає Аецію на плече. Широкі шорсткі руки обіймають її дбайливим ніжним рухом.

— Я теж скучив за тобою, Пелагіє, — чує вона його голос як крізь туман. — А ти, нерозумна, казала, щоб ми розлучилися… Тепер уже цього не скажеш?… Тепер все буде так, як повинно, правда?…

— Так, як повинно бути, — відповідає вона наче в напівсні. І раптом прокидається, затоплена безміром щастя, яке розпалює її тіло й кров, — тремтячий від пристрасті голос Аеція каже:

— Прошу тебе, Пелагіє, здійми цю одіж…

Вона з радістю, квапливо зриває зі себе столу і безсила, — але вже зовсім іншою безсилістю, ніж раніше, — зсувається до його стіп. Під одним зі своїх колін, повна радості, відчуває сильно напружені, гарячі пальці його ноги… грудьми спирається об його коліна… Раптом лампа зі сичанням гасне… Але не темно… До кімнати впихається сірість передсвітання… все сіріє…

Так, тепер Пелагія все розуміє. От і сповнився той дивний сон, який вона бачила напередодні битви під Арімінумом. Як же вона могла не пізнати так добре їй знайомого з диптихів і погрудь обличчя! І як же досі не пізнала цих грудей: широких, могутніх, волохатих… і всього цього чудового тіла!?… У час передсвітання всі більші предмети виглядають наче грізні похмурі брили великого сірого каменю, а малі — як окремі гострі камінці. І все наче спопеліле і сповите дивною імлою…

Тепер уже навмисне, пригадуючи подробиці сну, всуває голову між широку долоню і могутні груди… Все здійснилося: вигнано її з раю, але вона не плаче… не тужить… не змагається… почуває лише втому, думаючи про минуле… Єдине, що її тішить у цю мить усамітнення… в момент розлуки з усім, чим вона була раніше — це її нагота… нагота перших людей…

Аецій підводиться. Бере її на руки і несе як дитину. Не вгинається під тягарем… ступає кроком певним і пружним… Звичайно ж: його міцна стопа не боїться ні сірих грудок гострої гальки, ні зловмисних каменів-самотників….

Раптом зупиняється, підіймає її високо, майже до рівня своєї голови… Гойдає розпалене тіло в обіймах і послаблює стиск долонь, наче погрожує, що зараз її кине… кине на гостру гальку… на сірі гострі камінці… на страшні брили…

— Ти вчиниш, як годиться жоні патрикія?…

Перш ніж безвладно повиснути на його руках, — вона ще раз напружиться і захлиснеться власним словом:

— Вчиню все, чого ти захочеш.

— Я мовив: осе день подвійно врочистий… Та що кажу я, наймиліші брати і сестри?… Не подвійно, а воістину потрійно…

У кількатисячному натовпі, який щільно заповнює нову Ліберіанську Базиліку, зворушення. Чоловіки й жінки — старі й діти — охрещені і катехумени-оглашенні — сенатори, урядники, купці й найчисленніші гуміліори, — всі, як один, керують до амвону один тисячоокий питальний, здивований, майже занепокоєний погляд. Юрба не любить неясностей, особливо ж неясностей несподіваних… Що же це може означати, чому диякон Леон сам себе поправляє і каже, що день не подвійно, а потрійно врочистий?!.. Адже ж усі знають, що свята Служба, яку вперше у новозбудованій базиліці відправляє апостольський муж Сикст, є службою подвійно — ні, потрійно подячною… Але не розуміють — тим паче, що хвилину тому сам диякон Леон пояснював вірним, за які саме милості належиться Христові од них подвійна — та ні, потрійна! — подяка…

— Перша милість, — сказав, — се те, що зволив наш Господь на небесі глянути прихильним оком на те, що цього ото року чотириста тридцять і п’ятого від воплощення Єдинородного Сина Його, на цьому ось Есквілінському узгір’ї став новий прегарний дім Господній на більшу Бога нашого прославу та на честь Марії Матері Його і для увічнення пам’яті святого апостольського мужа, єпископа Роми Ліберія… Бо хто ж посміє сказати, що немила чи бодай байдужа Господові ота покірна пожертва наша?… Чи ж не справив Він, підтримуючи своєю всемогучою волею слабкі сили наші, — що жодне дрижання землі ні разу не поруйнувало ні мурів, ні риштувань?… що жоден варварський народ і жодна блюзнірча рука не сягнули по скарби, зношені до святині зі всіх усюд із серцем охочим?!.. Більше скажу, браття: жоден маляр, ні різьбяр, ні муляр, хоч би на якому високому, на якому небезпечному місці працював, — не впав із риштування, не розбив собі голови, не зламав і не звихнув руки ні ноги… А ще ніхто ні невмілістю, ні недбалістю не споганив, не зіпсував, не змарнував ні своєї, ні чужої роботи… Чи ж це не видима Божа опіка, — не очевидна ласка, за яку Христові належать од нас слова подяки?!..

А яка друга милість, що за неї Христові того дня належали слова подяки, — це добре знали не лише зібрані в базиліці численні вірні, але й майже вся Італія… Адже не минула ще й октава, відколи повернувся з Африки до Риму пресвітлий Тригецій, привозячи радісну новину, що третього дня перед лютневими ідами уклав у Гіппоні мир зі страшним хижаком, справжнім дияволом у тілі найдикішого варвара, королем Гейзеріхом.

— Хай тебе Христос благословить, Тригецію, — шепочуть усі вуста в Ліберіанській Базиліці. — От уже не загрожує Італії ні напад, ні голод… Стримав свої напасті жорстокий варвар… скорився перед величчю імперії… забрав жадібну лапу, що вже її накладав на нумідійське та бізаценське збіжжя…

Погляди всіх присутніх у церкві мчать до сенаторіуму, де в першому ряді, направо, одразу ж біля входу до prothesis, сидить муж, що врятував житницю Італію.

Але більшість вірних, — особливо ж серед гонестіоріїв, — знає, що Тригецій — це лише вправне і швидке знаряддя чужої волі, могутньої волі патрикія імперії. «Слава ж нехай буде, хвала й подяка найславутнішому Аецію», — з розчуленням і захватом думають густо скупчені у наві[51] урядники, солдати, навіть ремісники, а насамперед власники югерів родючої землі в Африці і купці-зерноторгівці. «Наскільки ж він могутніший од Боніфація, за яким, воістину, нічого шкодувати… Двічі морив нас голодом, а тоді ще трохи, — і всю Африку б запропастив… Де його рівняти з Аецієм! Бо яке ж це може бути порівняння, коли страховинний Гейзеріх, що бив і бив Боніфація, так злякався Аеція без жодної битви, аж — хоч і переможець, — одразу погодився на мир і феод?! Воістину, маючи такого патрикія, можна не боятися напасті чи голоду..» Певність, що під владою Аеція не може трапитися нічого поганого ні з імперією, ні з Містом, і ні з ким зокрема, переповнила б серця зібраних у Ліберіанській Базиліці вірних почуттям цілковитого щастя, якби не розчарування, що його вони зазнали і яке будить у них образу на улюбленого патрикія: всі як один були певні, що побачать найславутнішого у церкві, — не могли-бо уявити, щоб міг не прийти до храму, коли правиться подячна Служба з нагоди саме його перемог!.. Не хотіли вірити, що він уже кілька днів тому виїхав до Равенни, і раз-у-раз, — із новим припливом надії, — пожирали жадібним поглядом відділений колонами від нави сенаторіум. Мало хто знав, що відсутнього патрикія, — як представники його особи і влади, — заступають комес Касіодор і найпресвітліший Геркулан Басс, що від часу повернення Аеція наново, після семилітньої перерви, обіймає посаду префекта преторію Італії. Касіодор — у панцирі, наголінниках і військовому плащі, — уособлював військову владу патрикія; префект преторію — цивільну.

Ліворуч од Басса сидів Секст Петроній Проб. Погляд обох із невтомною цікавістю блукав по всій церкві, — по апсиді, презбітерію, навах, по спертому на могутніх колонах архітраві, але найчастіше повертався до численних малюнків, передусім до чудової мозаїки, яка майже повністю складалася із зображень, присвячених вшануванню Діви Марії як Матері Божої — Theotokos. Басс із певним внутрішнім неспокоєм дивився на Благовіщення, Стрітення, Сон Йосипа, Побивання Немовлят і Поклоніння Волхвів. Засади віри, недавно проголошені Ефеським собором, — якщо й не зустрічали в його душі та серці одвертого опору, все-таки з великими труднощами і насилу прокладали собі дорогу до них… Питання єдності божої та людської природи в Христі піддавало ортодоксальність префекта преторію порівняно меншим випробуванням: хоча — знаючи грецьку мову — безпосередньо познайомився з твердженнями Феодора Мопсуестійського і у значній мірі сам їх поділяв, усе-таки не міг протистояти переконанню, що висновки патріарха Кирила більше узгоджуються з Письмом, принаймні, з його літерою; натомість тяжче йому було повірити, що Діва Марія була не лише матір’ю Христа-людини, а й Матір’ю Бога… Надто глибоко запав йому в думку та серце вигук єресіарха Несторія: «Не можу повірити, щоб Бог мав два чи три роки!» — отож, дивлячись на ту частину мозаїки, яка представляла рожевеньке дитятко-Ісуса, що приймає в Єгипті покірне вітання наймудрішого Афрозидія[52], — не міг стримати мимовільного тремтіння: як же легко впасти в єресь!.. І схиливши голову на мармурових сталлях[53], почав тихо молитися: «Милості віри прошу в тебе, Господи…»

Секст Петроній, хоча й роздивлявся ті самі зображення, що й Басс, був далекий від бодай схожих думок. Коли б префект преторію запитав, чи вірить він у Марію Theotokos і цілковите єднання божої і людської природи у Христі, відповів би здивовано, що вірить у законність собору, а тим самим і в усе, що вирішив цей собор. Вірить і в те, що представляє осе ліворуч зображення: доки Аарон і Хур підтримуватимуть високо підняті руки Мойсея, доти амалекитяни не вирвуть перемоги у Богом обраного народу. Чому? Секст Петроній має коротку відповідь, якої навчила його в дитинстві мати, — коли він часто грався з хлопцями-поганами: «Бо для Бога нема неможливої жадної речі![54]». Отож із незворушним спокоєм дивився на мозаїку та малюнки, водночас слухаючи слів диякона Леона:

— Але чому ж потрійно врочистим є день сей?… Ось чому, наймиліші, бо укладаючи почесний мир зі скаженим грабіжником та людиногубцем Гейзеріхом, святкуємо побіду не лише над ним і народом його, але й над огидною аріанською єрессю… От за що винні ми Христові подяки і жертви, а молитви за тих, волею і чином яких постав сей мир… Слава їм і мир Божий на всі дні хай буде з ними! Знаю, братове, що не один із вас тепер думає: «Воістину, що ж це за тріумф правдивої віри над єрессю, якщо ми перемогли єретиків руками і мечами також еретичними». О наймиліші мої, чи ж насправді думаєте, що, послуговуючись поміччю найманого жовніра-єретика, ми тим самим укладаємо мир з єрессю і братаємося з нею?!.. Воістину, хто так думає, блюзнірствує так само, наче б сказав: «Бог братається зі сатаною». Бо хіба ж не послуговувався Господь наш Небесний сатаною, коли такою була Його свята воля!?… хіба ж не віддав у руки Лукавого свого вірного слуги Йова? нащо?… щоб служив його Божій меті! А хіба ж наш Спаситель, виганяючи демонів із біснуватого, не наказав їм увійти у свиней і чи не послухали так, як наші єретичні солдати слухають побожних правовірних магістрів і комесів?! Браття і сестри, єресь ось найстрашніший ворог… гірший ніж ворог, нашестя варварів, зараза і сама смерть… Стережіться її, наймиліші!.. У те лише вірте, чого святі собори научають… те ненавидьте, що вони проклинають… І моліться завше: «Господи, зітри єресь і єретиків з лику земного… Хай тільки одна буде віра, одна наука Божа — правовірна, католицька — саме та, про яку каже нам святий муж Вікентій Леринський: „Quod semper, quod ubique, quod ab omnibus creditum est…[55]“»

Що ж більше скажу я про єретиків, браття мої?!.. Те, що гірші вони воістину від язичників… Бо хто ж сі язичники, як то сказав святий патріарх Іоанн константинопольський?!.. Вони як діти нерозумні, неспроможні збагнути те, що найважніше, єдино важливе в людському житті… А огидні єретики…

Слово завмерло йому на вустах. І одночасно голосний шелест пролетів крізь усю базиліку. З розкішного курульного крісла, поміщеного на підвищенні між олтарем і апсидою, з труднощами, але квапливо підвівся єпископ Роми Ксист, підтримуваний єпископом з Порту Дамазієм і молодим дияконом Гіларєм. Всі в сенаторіумі, як один, повернули голови до помітного в глибині перистилю, звідки через нартекс[56] до нави входила дружина патрикія імперії, тримаючи за руку кількалітню дівчинку.

Юрба з пошаною і здивуванням розступилася, залишаючи посеред церкви широкий вільний прохід. Пелагія наче пливла ним, ні на мить не відриваючи погляду від різнобарвних плит підлоги.

Секст Петроній схилився над вухом префекта преторію.

— Ось найбільший тріумф Аеція! — захоплено шепнув. — Воістину потрійно змита ганьба поразки під Арімінумом. Чого Боніфацій не добився, те Аецій зробив… Здобув найпрекраснішу з перемог… подолав жінку.

— Двох жінок, пресвітлий мужу… Глянь на найпресвітлішого Павлина…

Погляд Секста Петронія скерувався там, куди йому вказував Басс: сенатор Павлин, непримиренний ворог Аеція, як приятеля єретиків і поган, холодного у вірі та сіяча спокуси, — дивився на крокуючу через церкву Пелагію прихильним і задоволеним поглядом. Воістину, яким же шляхетним і гідним похвали є найславутніший патрикій імперії — віддячився Боніфацієві за шляхетність тим, що для покійного було б найбільшою радістю: навернув його вдову до віри істинної!

Заледве стримуючи зворушення і радість, диякон Леон намагався закінчити проповідь. А все-таки не міг опертися враженню, що промовляє не до сенаторів, не до побожних матрон і не до густої юрби… а до цієї самотньої — добре відчував, яка вона самотня, — жінки, що йшла серединою храму.

— Господь відверне найшляхетніші душі від єресі та усілякої спокуси… Вкаже, де віра істинна… У канонах святих соборів… Той, що в них вірує, благословен буде, — законне дитя Господа і Церкви…

— А тепер глянь на Максимуса, — шепоче Басс. Секст дивиться на родича. Смертельно блідий Петроній Максимус, вже геть не приховуючи розчарування і майже шаленої люті, дере зубами білу трикутну хустинку.

— Програли, — знову схиляється до Басса Секст Петроній. — Августа програла останню ставку… Воістину маєш рацію, найпресвітліший Геркулане… Це не звичайна перемога, хоч би й найбільша… Це подвійна перемога… Подвійно врочистий тріумф…

Басс дивиться на єпископа Ксиста, на диякона Гіларія, на оніміле від радості й здивування обличчя молодого священника з «Tres tabernae» Люцифера і, насилу стримуючи посмішку, думає: «Воістину ось день, врочистий почетвірно».

Пелагія проходить повз сталлю і швидким рішучим кроком прямує в бік Євангелія, до матронеуму. На обличчях дружин достойників і сенаторів малюється здивування, розгубленість, навіть невдоволення. Бо дружина патрикія йде, щоб зайняти перше місце в першому ряді — відразу ж перед олтарем.

Високо, високо здіймається лункий, могутній голос диякона Леона:

— І цеє — справдешня Божа наука… Так учив про Христа Господа нашого святий собор у Нікеї…

Пелагія, підтримувана дружиною Касіодора, опускається навколішки перед столом Святих Дарів.

— Але ті, — гримить з амвону Леон, що кажуть: «Був час, коли Його не було» або «До того, як став, не було його», або «Перш ніж був утілений, не існував» і твердять, наче Син Божий був сотворений — воістину нехай будуть прокляті!

Римський єпископ Ксист тремтячою рукою чинить знак пастирського благословення над покірно схиленою Пелагією.