Аеропорт

18:30–20:30 (центральний часовий пояс)

1

О пів на сьому вечора однієї січневої п’ятниці Міжнародний аеропорт Лінкольна[2], що у штаті Іллінойс, незважаючи на труднощі, продовжував працювати.

Аеропорт трусило — як і всі штати Середнього Заходу[3] — від найноровистішої, найжорсткішої зимової бурі за останню півдюжину років. Вона тривала вже три дні. Тепер, наче гнояки на побитому, ослабленому тілі, то тут, то там, постійно виникали проблемні місця.

Фургон з їжею компанії «Юнайтед Ейрлайнз»[4], завантажений двома сотнями комплексних обідів, загубився та, найімовірніше, застряг у снігу десь на території летовища. Пошуки фургона — посеред рясного снігопаду й темряви — поки що не мали успіху: ні автомобіля, ні водія знайти не вдалося.

Рейс 111 компанії «Юнайтед» — «ДіСі-8»[5], без пересадок до Лос-Анджелеса, який втрачений фургон мусив обслужити, — вже на кілька годин відставав від розкладу. Плутанина з їжею затримала б його ще на довше. Подібні затримки через різні причини позначалися на діяльності як мінімум сотні рейсів двадцяти інших авіакомпаній, що використовували аеропорт Лінкольна.

На самому летовищі злітно-посадкова смуга три-нуль наразі не функціонувала, оскільки її заблокував реактивний літак — «Боїнг-707» компанії «Аерео-Мехікан», — чиї колеса глибоко загрузли в заболоченому ґрунті під снігом біля краю смуги. За дві години заповзятої роботи важкий літак не вдалося зрушити ні на дюйм. Тоді «Аерео-Мехікан», вичерпавши всі свої ресурси, звернулася по допомогу до «Транс Ворлд Ейрлайнз»[6]. Авіадиспетчерська служба, чию роботу ускладнила втрата злітно-посадкової смуги три-нуль, запровадила процедури регулювання повітряного потоку, які обмежили обсяг вхідного трафіку, з сусідніх центрів керування повітряним рухом у Міннеаполісі, Клівленді, Канзас-Сіті, Індіанаполісі та Денвері. Незважаючи на це, двадцять вхідних рейсів кружляли ешелонами над аеропортом, у деяких уже закінчувалося пальне. На землі вдвічі більша кількість очікували зльоту. Та поки число затриманих у повітрі літаків можна було знизити, авіадиспетчерська служба наказала зменшити частоту вильотів. Тим часом перон аеровокзалу, руліжні доріжки[7], наземні зони чекання дедалі щільніше наповнювались літаками, що очікували зльоту, деякі вже із заведеними двигунами.

Вантажні склади — всіх авіакомпаній — по самісіньку зав’язку були набиті партіями товарів, звичне швидкісне перевезення яких затримала буря. Керівники вантажних перевезень нервово спостерігали за швидкопсувними товарами — оранжерейними квітами з Вайомінгу до Нової Англії; тонною пенсильванського сиру до Анкоріджа, штат Аляска; замороженим горохом до Ісландії; живими лобстерами — для рейсу на північ, — які призначалися для Європи. Лобстери мали б опинитися в завтрашніх меню ресторанів Единбурґа та Парижа, де їх розрекламували б як «свіжі місцеві морепродукти», а американські туристи замовляли б їх, не відаючи правди. З бурею чи без, за контрактами повітряний швидкопсувний вантаж повинен прибути до місця призначення свіжим та якнайшвидше.

Особливу тривогу в «Американ Ейрлайнз Фрахт»[8] спричиняла партія з кількох тисяч пташенят індиків, яких вивели в інкубаторі всього кілька годин тому. Точний розпорядок вилуплення-перевезення — ніби складний бойовий розклад — затвердили ще кілька тижнів тому, ще до того, як індичі яйця поклали в інкубатор. Згідно з планом, живих пташенят мусили доставити на Західне узбережжя протягом сорока восьми годин, за час, поки маленькі створіння можуть проіснувати до першого прийому їжі та води. Зазвичай такий порядок забезпечував майже стовідсоткове виживання. Важливо також зазначити — якщо пташенят погодувати під час перельоту, вони почнуть смердіти, і цей запах протримається в самому літаку ще кілька днів після рейсу. Розклад перевезення птахів уже збився на кілька годин. Та один літак перевели з пасажирського обслуговування на вантажне, тож сьогодні молоді індичата матимуть найвищий пріоритет перевезення, навіть вищий, ніж у «особливо важливих персон». У головному пасажирському терміналі панував хаос. Зони очікування були напхом напхані тисячами пасажирів із затриманих та скасованих рейсів. Усюди громадилися купи багажу. Широкий головний зал мав такий вигляд, наче Різдвяного вечора у приміщенні «Мейсіз»[9] вирішили провести футбольний матч.

Високо на даху терміналу нескромний слоган «МІЖНАРОДНИЙ АЕРОПОРТ ЛІНКОЛЬНА — АВІАЦІЙНЕ ПЕРЕХРЕСТЯ СВІТУ» цілком сховався під лапатим снігом.

Дивно те, розмірковував Мел Бейкерсфелд, що взагалі ще щось і досі працює.

Мел, генеральний директор аеропорту, — стрункий, цибатий та сповнений дисциплінованої енергії — стояв біля Пульта контролю снігоборотьби (ПКС), що розміщувався у диспетчерській вежі. Він вдивлявся у темряву. Зазвичай з цієї кімнати зі скляними стінами увесь комплекс аеропорту — злітно-посадкові смуги, руліжні доріжки, термінали, рух літаків під час зльоту та приземлення — на вигляд був наче акуратно розташовані елементи конструкції та моделі на макеті, й навіть уночі їхні форми окреслювало світло. Було тільки одне місце, яке дарувало огляд з більшої висоти, — власне авіадиспетчерська служба, яка займала два вищі поверхи.

Але сьогодні тільки бляклі розпливчасті обриси кількох вогнів поблизу змогли проникнути крізь майже чорну пелену бурхливого снігопаду. Мел підозрював, що цю зиму ще кілька років обговорюватимуть на з’їздах метеорологів.

Теперішня буря народилася п’ять днів тому десь у горах Колорадо. При народженні то була дрібна зона низького тиску, не більша за передгірний гомстед[10], і більшість синоптиків у своїх графіках погодного руху повітря або не помітили її, або проігнорували. Ніби з відчуття образи, зона низького тиску одразу ж наповнилася повітрям, наче гігантська злоякісна пухлина, й, продовжуючи зростати, кинулася спершу на південний схід, а затим на північ.

Вона перетнула Канзас та Оклагому, тоді спинилася в Арканзасі, набираючи все більшої сили. Наступного дня, товста й монструозна, вона прогуркотіла вгору долиною річки Міссісіпі. Врешті над Іллінойсом буря розгорнулася та майже зовсім спаралізувала штат хуртовинами, морозними температурами та десятидюймовим[11] рівнем снігу протягом однієї доби.

В аеропорту десятидюймовим опадам передував тривалий, хоча й дещо м’якший, снігопад. Наразі сніг не припинявся, формуючи з допомогою вітру нові кучугури — поки снігоочисники зносили попередні. Снігоочисні бригади служби технічного обслуговування були на межі виснаження. За останні години кількох чоловіків відправили додому через перевтому, незважаючи на те що вони періодично використовували кімнати відпочинку, які аеропорт надавав спеціально для таких надзвичайних випадків.

Біля Мела за ПКС сидів Денні Ферроу — який в інші часи обіймав посаду асистента директора аеропорту, а зараз був у ролі начальника зміни — та по радіотелефону зв’язувався з Центром техобслуговування снігоборотьби[12] (ЦТС).

— Ми втрачаємо місця для паркінгу. Мені потрібні ще шість навантажувачів та бригада «банджоїстів» на І-сімдесят-чотири.

Денні сидів за пультом снігоборотьби, який був не зовсім пультом, а радше широкою панеллю з трьома секціями. Перед Денні та його двома помічниками — по одному з кожного боку — простягалося плетиво телефонів, телеавтографів[13] та радіоприймачів. Навколо розташувалися мапи, графіки та дошки для записів, на яких було зазначено стан і позицію кожної одиниці моторизованої снігоочисної техніки, разом з прізвищами працівників та керівників. На окремій дошці були вказані «банджоїсти» — пересувні бригади, оснащені сніговими шуфлями. Пульт снігоборотьби працював тільки в зимовий сезон. Решту року це приміщення залишалося порожнім та мовчазним.

Лиса маківка Денні рясніла крапельками поту, коли він нашкрябував примітки на широкоформатній карті аеропорту з координатною сіткою. Він повторив своє повідомлення для служби техобслуговування, надаючи йому відтінку розпачливого благання, чим воно, можливо, й було. Тут, нагорі, розміщувався командний пост прибирання снігу. Його керівник мусив бачити аеропорт загалом, обробляти різні вимоги та відправляти техніку туди, де потреба здавалася найбільшою. Та проблема — і, безумовно, причина сильного потовиділення у Денні — крилася в тому, що люди внизу, які потом та кров’ю продовжували виконувати свої завдання, рідко поділяли його погляд щодо пріоритетності.

— Ага, звісно. Ще шість навантажувачів, — протріскотів у гучномовці знервований голос із центру техобслуговування, що стояв на іншому боці аеродрому. — У Санта Клауса їх візьмемо. Він же десь тут мав би пролітати. — Пауза, тоді ще агресивніше: — Є ще якісь тупорилі ідеї?

Обмінявшись поглядом з Денні, Мел похитав головою. Він упізнав голос із гучномовця, той належав одному старшому начальникові бригади, який, мабуть, працював безперестанку, відколи ця буря почалася. Нерви напружувалися до краю в таких ситуаціях, і це зрозуміла річ. Зазвичай після важкої, сніжної зими техобслуговування та керівництво аеропорту проводили спільну чоловічу вечірку, яку вони називали «ніччю примирення». Цього року така неодмінно знадобиться.

Денні розважливо зазначив:

— Ми відправили чотири навантажувачі по фургон «Юнайтед». Вони вже мали б закінчувати.

— Можливо, мали б — якби ми знайшли той сраний фургон.

— Ви його досі не знайшли? Хлопці, ви там чим займаєтесь? П’єте і з дамами балакаєте? — Денні потягнувся та збавив гучність гучномовця, коли відгаркнула відповідь.

— Слухайте, ви там, як пташечки, сидите у своєму паршивому пентхаусі та хоч зелене поняття маєте, як нам тут, у роботі? Може, вам варто з вікон час від часу визирати. Можна опинитися сьогодні на сраному Північному полюсі та навіть не помітити особливої різниці.

— Спробуй у руки похухати, Ерні, — сказав Денні. — Тобі так і тепліше буде, і триндітимеш менше.

У голові Мел Бейкерсфелд відфільтрував більшу частину розмови, хоча усвідомлював: згадані умови поза терміналом — це чиста правда. Годину тому Мел перетинав льотне поле. Скористався службовими шляхами, та, хоча й дуже добре знав планування аеропорту, сьогодні він не без проблем знайшов дорогу, кілька разів мало не заблукавши.

Мел їздив перевірити діяльність ЦТС, і тоді, як і тепер, робота точилася напружена. Якщо ПКС у вежі був командним постом, то центр обслуговування — передовим штабом. Туди заходили й звідти виходили змучені бригади та начальники, по черзі то пітніючи, то замерзаючи, а кількість постійних працівників збільшилася за рахунок допоміжного персоналу — столярів, електриків, сантехніків, клерків, поліцейських. Усіх цих працівників витягли з їхньої звичної служби в аеропорту та пообіцяли півтори ставки, доки не закінчиться надзвичайна ситуація зі снігом. Але вони вже знали, що таке передбачається, коли задовго до цього, наче солдати резерву, репетирували снігові маневри на злітно-посадкових смугах і руліжних доріжках влітку та восени. Необізнані люди часом вражено спостерігали за механізованими снігоприбиральними бригадами на снігоочисниках, з опущеними плугами й гуркотливими моторами, в спекотний сонячний день. Та якщо хоч хтось висловлював здивування з приводу масштабів підготовки, Мел Бейкерсфелд нагадував їм, що прибирання снігу з робочої зони аеропорту можна прирівняти до очистки шосе завдовжки в сім сотень миль[14].

Як і ПКС у диспетчерській вежі, ЦТС діяв лише заради виконання своїх зимових функцій. То була велика, печериста кімната над гаражем вантажних автомобілів аеропорту, й коли її використовували, там усім керував один диспетчер. Судячи з голосу в радіотелефоні, Мел вгадав, що постійний диспетчер пішов тимчасово відпочити, можливо, поспати в «Блакитній кімнаті», саме так, з ноткою гумору, величали нічліжку снігоприбиральної бригади.

Голос начальника бригади техобслуговування знову зазвучав з гучномовця:

— Ми також переживаємо за той фургон, Денні. Бідний водило-мудак може й замерзнути. Хоча, якщо в нього є кебета, з голоду не помре.

Фургон «ЮЕЛ» з їжею покинув цех бортового харчування авіакомпанії та відправився до головного терміналу майже дві години тому. Його маршрут пролягав уздовж зовнішньої межі аеродрому, така подорож забирала зазвичай п’ятнадцять хвилин. Проте фургон так і не доїхав, й, очевидно, водій заблудився й застряг десь у снігу. Виробничо-диспетчерська служба «Юнайтед» спершу була вислала власну пошукову групу, яка, проте, не досягла успіху. Тепер завдання на себе перебрало керівництво аеропорту.

Мел сказав:

— Той рейс «Юнайтед» нарешті злетів, правда? Без їжі.

Денні Ферроу відповів, не підводячи очей:

— Я чув, як командир пояснював усе пасажирам. Мовляв, щоб організувати інший фургон, піде ще година, на борту в них буде фільм та випивка, а в Каліфорнії сяє сонечко. Всі проголосували за те, щоб забратися до дідькової матері звідси. Я б теж так зробив.

Мел кивнув, опираючись спокусі взяти відповідальність на себе й розшукати загублений фургон і водія. Будь-яка діяльність була б для нього терапією. Холод, що супроводжував останні кілька днів, у компанії з вологою, спричинилися до того, що у Мела защеміла давня військова травма — нагадування про Корею, яке ніколи не полишало його, — й він щойно знову відчув цей біль. Мел переступив на другу ногу, обіперся, щоб неушкоджена ступня перебрала на себе вагу тіла. Полегшення було короткочасне. Майже в ту ж мить, незважаючи на нову позу, біль відновився.

За секунду він уже був радий, що не втрутився. Денні робив саме те, що треба, — посилював пошуки фургона, стягуючи снігоочисники та людей з території терміналу на дорогу по периметру. Паркінг поки що доведеться облишити, й пізніше через це ще буде багато нарікань. Та спочатку потрібно врятувати загубленого водія.

У проміжку між дзвінками Денні попередив Мела:

— Приготуйтеся, скарг буде ще більше. Ці пошуки заблокують дорогу по периметру. Ми затримаємо всі інші фургони з їжею, доки не знайдемо того хлопаку.

Мел кивнув. Скарги були звичною справою в роботі директора аеропорту. В цьому випадку, як передбачив Денні, прокотиться хвиля протестів, коли інші авіакомпанії усвідомлять, що їхні фургони з їжею не проїдуть, якою б не була причина.

Дехто не міг повірити в те, що людині може загрожувати смерть від обмороження в такому центрі цивілізації, як аеропорт, але справи це не міняло. Безлюдні околиці аеропорту були не місцем для безцільних прогулянок у таку ніч. А якщо водій вирішив залишитись у фургоні та заради тепла не глушити мотор, його може швидко вкрити заметом, під яким накопичуватиметься смертоносний чадний газ.

Однією рукою Денні тримав червоний телефон; другою прогортав журнал із надзвичайними наказами — Меловими наказами, ретельно приготованими для таких випадків.

Червоний телефон зв’язував із черговим керівником служби протипожежного забезпечення аеропорту. Денні підсумував ситуацію на цей момент:

— А коли ми встановимо місцезнаходження фургона, потрібно буде відправити туди «швидку», і вам, можливо, знадобиться інгалятор, або обігрівач, або і те, й інше. Та краще не поспішати, доки не знатимемо напевне. Нам не хотілося б іще й вас викопувати, хлопці.

Піт блищав на лисій маківці Денні. Мел знав, що той не у захваті від керівництва ПКС і охочіше залишився б у рідному відділі планування аеропорту, аналізуючи логістику та гіпотези щодо майбутнього авіації. Такі речі були зручно проплановані далеко наперед, часу на роздуми вистачало, зовсім не як посеред безладних проблем сьогоднішньої ночі, які вимагали рішень тут і зараз. Якщо є люди, які живуть минулим, подумав Мел, то Денні Ферроу знаходить спокій у майбутньому. Але, щасливий від того чи ні, не зважаючи на піт, Денні давав собі раду.

Потягнувшись через плече Денні, Мел підняв слухавку телефона, який з’єднував напряму з авіадиспетчерською службою. Відповів керівник польотів.

— Яка там ситуація з «Боїнгом» «Аерео-Мехікан»?

— Нічого не змінилося, містере Бейкерсфелд. Вони вже кілька годин намагаються зрушити його з місця. Поки жодних успіхів.

Конкретно ця проблема почалася невдовзі після настання темряви, коли командир «Аерео-Мехікан», вирулюючи на злітно-посадкову смугу, помилково проїхав праворуч замість ліворуч від синіх вогнів, які облямовували руліжну доріжку. На жаль, поверхня праворуч, зазвичай вкрита травою, мала проблеми з дренажем, що їх повинні були усунути до закінчення зими. Разом з тим, попри сніг, під поверхнею землі все одно залишалася болотяна трясовина. Через кілька секунд після свого помилкового повороту стодвадцятитонний літак глибоко загруз.

Коли стало зрозуміло, що притиснутий власною вагою літак не зможе вибратися, невдоволених пасажирів висадили й допомогли їм через багнище й сніг дістатися до поспішно найнятих автобусів. Тепер минуло більш ніж дві години, важкий реактивний літак стояв на місці, а його фюзеляж та хвіст блокували злітно-посадкову смугу три-нуль.

Мел поцікавився:

— Смуга та руліжна доріжка досі непридатні?

— Підтверджую, — доповів керівник польотів. — Ми тримаємо весь вихідний трафік під воротами, тоді відправляємо їх довгим шляхом до інших смуг.

— Повільно просуваєтесь, так?

— Робота сповільнена на п’ятдесят відсотків. Наразі у нас десять рейсів очікують дозволу на руління, ще стільки ж готові завести двигуни.

Це демонструвало, замислився Мел, як терміново аеропортам потрібні додаткові злітно-посадкові смуги та руліжні доріжки. Три роки він наполягав на тому, щоб почати будівництво нової смуги, паралельній три-нуль, а також закликав до кількох інших функціональних удосконалень. Проте комісія з питань аеропорту, через політичний тиск ділової частини міста, відмовилася затвердити його ідеї. Тиск чинили члени муніципальної ради міста, які з власних інтересів хотіли уникнути облігаційної позики для фінансування такого плану.

— І ще одне, — сказав керівник польотів. — Оскільки три-нуль не діє, нам доводиться відправляти літаки над Медоувудом. Скарги вже почали надходити.

Мел простогнав. Громада містечка Медоувуд, яке прилягало до південно-західних меж аеродрому, була постійною причепою та перешкоджала функціонуванню польотів. Хоча аеропорт діяв ще задовго до появи містечка, мешканці Медоувуда постійно скаржилися на шум від літаків над головами. Не забарилася й преса. Це призвело до збільшення кількості скарг, де щоразу жорсткіше осуджували аеропорт та його керівництво. Врешті-решт після довгих переговорів, до яких втручалися політики та які супроводжувалися ще більшою публічністю, а також — на думку Мела Бейкерсфелда — серйозними хибними тлумаченнями, аеропорт та Федеральне управління цивільної авіації зійшлися на тому, що зліт та посадка реактивних літаків над Медоувудом буде здійснюватися лише за крайньої необхідності. Оскільки аеропорт і без того потерпав через нестачу доступних злітно-посадкових смуг, втрата продуктивності була значною.

Мало того, сторони конфлікту також зійшлися на тому, що літаки, які злітатимуть над Медоувудом, дотримуватимуться заходів зниження шуму — майже одразу після відриву від землі. Це зі свого боку викликало протести серед пілотів; на їхню думку, такі заходи небезпечні. Проте авіакомпанії — зважаючи на гнів громади та свою репутацію — наказали їм підкоритися.

Та навіть це не вдовольнило мешканців Медоувуда. Їхні войовничі лідери і далі протестували, організовували зустрічі та — за останніми чутками — планували судові переслідування аеропорту.

Мел запитав керівника польотів:

— Скільки вже дзвінків? — Навіть не діставши відповіді, він похмуро висновував, що ще багато годин зі своїх робочих днів йому доведеться віддати на поталу делегаціям, конфліктам і таким само безрезультатним обговоренням, як і до того.

— Здається, як мінімум на п’ятдесят ми відповіли; але були й інші. Телефони починають дзвонити одразу ж після кожного зльоту — навіть на лінії, яких немає в довідниках. Багато б я віддав, щоб дізнатися, звідки вони беруть номери.

— Гадаю, ви кажете людям, які телефонують, що в нас особлива ситуація — буря, одна смуга не діє.

— Ми пояснюємо. Та це нікого не цікавить. Вони просто хочуть, щоб літаки їх не турбували. Деякі кажуть, що байдуже, є в нас проблеми чи нема, пілоти все одно мусять дотримуватися заходів зниження шуму, а от сьогодні вони цього не роблять.

— Та Господи Боже, був би я пілотом, робив би так само. — Як може людина, в якої є бодай натяк на розважливість, загадувався Мел, очікувати, що пілот у таку шалену погоду скидатиме потужність одразу ж після зльоту, до чого й закликали заходи зниження шуму.

— Я також, — сказав керівник польотів. — Хоча, думаю, все залежить від того, з якого боку на це глянути. Якби я жив у Медоувуді, то дотримувався б їхньої точки зору.

— Ти б не жив у Медоувуді. Ти б дослухався до попереджень, які ми давали людям багато років тому, й не зводив там будинок.

— Думаю, так. Між іншим, один з моїх підлеглих сказав, що там сьогодні заплановане ще одне громадське зібрання.

— В таку погоду?

— Скидається, вони налаштовані рішуче. І з почутого зрозуміло: готують нам щось новеньке.

— Що б там не було, — передбачив Мел, — скоро самі про це дізнаємося.

Все одно, міркував він, якщо те громадське зібрання в Медоувуді справді відбудеться, шкода, що їм випадає такий зручний шанс озброїтися чимсь свіжим. Безперечно, там будуть присутні преса й місцеві політики, а прямі польоти над їхніми головами, якою б необхідністю ті не були, дадуть достатньо матеріалу для писанини та обговорень. Тож що швидше заблокована смуга три-нуль знову почне діяти, то краще буде для всіх, кого це стосується.

— Скоро, — пояснив він керівнику польотами, — я сам вийду на льотне поле, гляну, що там відбувається. Дам знати, яка ситуація.

— Згода.

Змінюючи тему, Мел поцікавився:

— Мій брат сьогодні на чергуванні?

— Так. Кіт на зміні за індикатором — західний напрямок прибуття.

Західний напрямок прибуття, наскільки Мелові було відомо, був одним з найважчих, найнапруженіших постів у вежі. Потрібно було керувати всіма вхідними рейсами західного квадранта. Мел завагався, тоді пригадав, що давно знайомий з керівником польотів.

— З Кітом усе гаразд? Є якісь ознаки стресу?

Відповідь прозвучала не одразу.

— Так, ознаки є. Я б навіть сказав, більше, ніж зазвичай.

Обоє чоловіків знали, що стан молодшого брата Мела останнім часом тривожив їх обох.

— Чесно кажучи, — знову озвався керівник польотів, — я б залюбки розвантажив його. Та не можу. Нам бракує людей, і кожен тут під сильним тиском. — Він додав: — Включно зі мною.

— Я розумію та вдячний тобі, що наглядаєш за Кітом, як можеш.

— Ну, на такій роботі більшості з нас доводиться боротися зі втомою час від часу. — Мел відчув, як людина на тому кінці дроту ретельно добирає слова. — Деколи вона вражає розум, а деколи — тіло. В будь-якому разі, коли таке стається, ми стараємося допомагати один одному.

— Дякую. — Розмова Мела не заспокоїла. — Можливо, зайду до вас пізніше.

— Згода, сер. — Керівник польотів повісив слухавку.

«Сер» було простою ввічливістю. Мел не мав влади над авіадиспетчерською службою, яка відповідала лише перед Федеральним управлінням цивільної авіації зі штаб-квартирою у Вашинґтоні. Та стосунки між авіадиспетчерами й керівництвом аеропорту були хорошими, і Мел дбав про те, щоб усе так і залишалося.

Аеропорт, будь-який аеропорт, — це заплутана система частково паралельної відповідальності. Не було єдиної особи, яка б мала верховне командування, водночас жоден сегмент не був повністю незалежним. Як генеральний директор аеропорту, Мел був найближчим до того, щоб вважатися тим, хто керує всіма, проте були сфери, куди, він знав, краще не потикатися. Авіадиспетчерська служба була однією з них, разом зі внутрішнім керівництвом авіакомпаній. Він міг і втручався в питання, що стосувалися аеропорту загалом або добробуту людей, які користуються послугами цього аеропорту. Міг безапеляційно наказати якійсь авіакомпанії прибрати з дверей табличку, яка містила помилкову інформацію або не відповідала стандартам терміналу. Та що діялося за тими дверима було, в межах розумного, винятково справою самої авіакомпанії.

Саме тому директор аеропорту повинен був поєднувати вміння як тактика, так і різнобічного адміністратора.

Мел відклав слухавку телефона ПКС. Денні Ферроу на іншій лінії сварився з начальником паркінгу, змореним чоловіком, який до того кілька годин відповідав на розлючені заяви покинутих напризволяще власників автомобілів. Люди запитували: хіба керівництво аеропорту не знає, що надворі снігопад? І якщо знає, то чому ніхто не поквапиться й не відгорне того снігу, щоб людина могла спокійно проїхати машиною куди та коли їй заманеться, як і має бути в демократичній країні?

— Скажи їм, що ми проголосили диктатуру. — Паркомісцям просто неба, наполягав Денні, доведеться почекати, доки не зміняться пріоритети. Він відправить людей і техніку, як тільки зможе.

Його перервав дзвінок керівника польотами. Новий прогноз погоди провіщав зміну напрямку вітру через годину. Це означає, що зміняться злітно-посадкові смуги, тож чи не могли б вони поквапитися з очищенням смуги один-сім-лівої? Денні сказав, що зробить усе можливе. Він перепитає керівника «Батареї Конґа» та передзвонить у вежу.

Саме такий тиск безперестанку тривав три доби поспіль від початку снігопаду. Те, що з такою напругою вдавалося впоратись, не пом’якшило, ба посилило роздратування Мела через записку, яку йому принесли п’ятнадцять хвилин тому. В записці було вказано:

«т» означало Таня — Таня Лівінґстон, агентка з обслуговування пасажирів від «Транс Америки»[15] та Мелова колежанка. Мел знову перечитав записку, як він завше й робив, бо повідомлення від Тані ставали зрозумілішими тільки з другого разу. Таня, чия робота була чимсь середнім між залагоджуванням конфліктів та зв’язками з громадськістю, не визнавала великі літери. («Меле, хіба це не логічно? Якщо ми скасуємо великі літери, то вирішимо одразу купу інших проблем. От глянь на газети».) Вона справді примусила механіка «Транс Америки» виколупати всі клавіші з великими літерами зі своєї офісної друкарської машинки. Хтось на вищому щаблі здійняв бучу з цього приводу, як Мел десь чував, посилаючись на жорстке правило авіакомпанії щодо пошкодження корпоративної власності. Втім, Тані зазвичай вдавалося вийти сухою з води.

Верн Демерест, згаданий у записці, — це командир екіпажу Вернон Демерест, також працівник «Транс Америки». Демерест був не тільки одним зі старших командирів авіакомпанії, а й войовничим учасником кампанії за Міжнародну асоціацію пілотів (МАП) і, о цій порі року, членом Комітету авіакомпаній з питань снігоборотьби в Міжнародному аеропорту Лінкольна. Комітет перевіряв злітно-посадкові смуги та руліжні доріжки в періоди снігопадів та проголошував їх підходящими, або, іншими словами, придатними для користування літаками. У його складі завжди мав бути один чинний командир, що досі літав.

Вернон Демерест також доводився Мелові шваґром, був одружений зі старшою сестрою Мела, Сарою. Рід Бейкерсфелдів, через традиції та шлюби, мав корені у всіх гілках авіації, як старі сім’ї, що колись об’єднувалися в морській справі. Однак особливо теплих почуттів між Мелом та шваґром, якого перший вважав зарозумілим і пихатим, не було. Інші, як йому було відомо, дотримувалися тієї ж думки. Нещодавно Мел зчепився з командиром Демерестом під час засідання комісії з питань аеропорту, на якому Демерест виступав від імені Міжнародної асоціації пілотів. Мел підозрював, що критичний звіт щодо снігу — ініціатором якого, очевидно, був його шваґер — це своєрідна відплата.

Мел звітом особливо не переймався. Які б недоліки в аеропорту не були, Мел знав, що вони дають собі раду з бурею так само, як і будь-яка інша організація. Та все ж таки звіт був ще однією неприємністю. Його розішлють в усі авіакомпанії, і завтра ж почнуться телефонні дзвінки й записки з вимогою пояснень.

Мел вважав, що йому краще бути поінформованим та до всього готовим. Вирішив, що проконтролює стан прибирання снігу, коли перебуватиме на льотному полі, перевіряючи ситуацію із заблокованою смугою та літаком «Аерео-Мехікан».

За ПКС Денні Ферроу знову балакав зі службою техобслуговування аеропорту. Дочекавшись невеликої паузи, Мел втрутився:

— Я вийду в термінал, а тоді на льотне поле.

Він згадав, що Таня писала в цидулці щодо спільної кави. Спочатку він зайде до себе в кабінет, затим дорогою терміналом зазирне до неї. Думка про це збудила його.

2

Щоб спуститися з вежі на антресольний[16] поверх, де розташовувалась адміністрація, Мел скористався спеціальним ліфтом, який працював лише з допомогою спеціального ключа. Хоча у приміщеннях біля його кабінету стояла тиша, столи стенографісток були порожні, а друкарські машинки накриті, всередині світилося. Він увійшов до себе. З шафи біля широкого столу з червоного дерева, за яким він сидів удень, витяг важке пальто й утеплені хутром черевики.

Сьогодні Мел не мав якихось особливих обов’язків у аеропорту. Він залишався на роботі більшу частину часу протягом цієї триденної бурі на випадок надзвичайних ситуацій. Інакше, розмірковував Мел, взуваючи й зав’язуючи черевики, він уже давно був би вдома із Сінді та дітьми.

Та чи справді так було б?

На яку б об’єктивність ти не претендував, міркував Мел, важко бути впевненим у своїх справжніх мотивах. Можливо, якби не буря, з’явилося б інше виправдання для того, щоб не повертатися. Не повертатися додому останнім часом, здавалося, стало для нього звичкою. Звісно, однією з причин була його робота. Вона забезпечувала достатню кількість мотивів, щоб додатково залишитися в аеропорту, де він останнім часом мав великі проблеми, окрім сьогоднішньої веремії. Але — якщо бути чесним із самим собою — аеропорт також дарував шляхи втечі від постійних сутичок із Сінді, які зараз, здавалося, виникали щоразу, тільки-но вони опинялися віч-на-віч.

— Та ну його до дідька, — прорізав тишу кабінету вигук Мела.

Він побрів до столу. Швидкий погляд на видрукуване нагадування від його секретарки підтвердив те, що він тільки-но згадав. Сьогодні мав відбутися черговий нудотний благодійний захід його дружини. Тиждень тому Мел з великою відразою погодився прийти. То була коктейльна вечірка з вечерею (як було вказано в записці) у чванливому готелі «Лейк Мічиґан Інн» у центрі міста. В чому полягала благодійність, у записці зазначено не було, але якщо ця причина взагалі раніше згадувалася, Мел про неї забув. То й байдуже. Сходини, які зазвичай відвідувала Сінді Бейкерсфелд, на один копил — однакові й занудні. Справжнім показником гідності — на думку Сінді — був високий соціальний статус її товаришок, членкинь різних комітетів.

На щастя, в ім’я миру із Сінді, вечірка починалася пізно — аж через дві години, і, зважаючи на сьогоднішню погоду, могла б ще пізніше. Тож Мел все одно може встигнути, навіть після перевірки льотного поля. Він міг повернутися, поголитись, переодягнутися у себе в кабінеті й бути в центрі, лишень трішечки запізнившись. Хоча краще повідомити Сінді заздалегідь. Користаючись прямою зовнішньою лінією, Мел набрав домашній номер.

Відповіла Роберта, його старша дочка.

— Привіт, — сказав Мел. — Це твій старий.

На тому кінці дроту голос Роберти прозвучав прохолодно.

— Так, я знаю.

— Як там сьогодні в школі?

— Ти можеш висловлюватися чіткіше, батьку? Було кілька уроків. Який саме тебе цікавить?

Мел зітхнув. Інколи йому здавалося, що домашнє життя розпадається цілком й одразу. Роберту, судячи з усього, охопило те, що Сінді називала наприндженим настроєм. Невже кожен батько, загадувався він, так різко втрачає зв’язок зі своєю донькою, коли їй виповнюється тринадцять? Менше ніж рік тому вони обоє були настільки близькими, наскільки взагалі можуть бути батько з дочкою. Мел дуже любив обох своїх доньок — Роберту та її молодшу сестру, Ліббі. Були часи, коли він усвідомлював, що діти — це єдина причина, чому його шлюб досі не розпався. Стосовно Роберти він і раніше знав, що в підлітковому віці у неї з’являться інтереси, яких він не зможе ні поділити, ні до кінця зрозуміти. До цього він був готовий. Чого не очікував, то це того, що вона від нього цілком закриється або ставитиметься з сумішшю байдужості та зверхності. Втім, для об’єктивності, він підозрював, що чимдалі більші незгоди між ним та Сінді аж ніяк не допомагають справі. Діти все відчувають.

— Немає значення, — сказав Мел. — Мама вдома?

— Вона пішла. Сказала, якщо ти телефонуватимеш, переказати, що ти мусиш зустріти її в центрі міста, і постарайся хоч раз не запізнитися.

Мел стримав своє роздратування. Роберта, без сумніву, чітко повторювала слова Сінді. Він ніби на власні вуха чув, як його дружина їх промовляє.

— Якщо мама телефонуватиме, скажи їй, що я можу трішки запізнитися і що я нічого з цим не вдію. — Якийсь час панувала тиша, тож він запитав: — Ти мене чуєш?

— Так, — відповіла Роберта. — Ще щось, батьку? Я мушу виконувати домашнє завдання.

Він процідив крізь зуби:

— Так, є ще дещо. Змініть свій тон, юна леді, та покажіть трохи більше поваги. І, крім того, ця розмова закінчиться саме тоді, коли я вважатиму за потрібне.

— Як скажете, батьку.

— І припини називати мене батьком!

— Дуже добре, батьку.

Мел ледве не розсміявся, та подумав, що краще стриматися.

Він запитав:

— Вдома все гаразд?

— Так. Але з тобою хоче поговорити Ліббі.

— Хвилинку. Я збирався тобі сказати — у зв’язку з бурею я, можливо, сьогодні не ночуватиму вдома. В аеропорту багато всього коїться. Мабуть, потім повернуся й посплю тут.

Ще одна пауза, так, ніби Роберта зважувала, чи вдасться їй відбутися ще однією спритною відповіддю: То що ще нового? Очевидно, вона вирішила, що не варто.

— Дати слухавку Ліббі?

— Так. На добраніч, Роббі.

— На добраніч.

Почувся нетерплячий шурхіт, коли слухавка перейшла з рук у руки, а затим тонкий, з придихом голос Ліббі.

— Татку, татку! Вгадай — що!

Ліббі завжди говорила трохи захекано, так, ніби для семирічної дитини життя з таким захопленням неслося вперед, що їй доводилося постійно прискорюватись та не відставати.

— Дай подумаю, — сказав Мел. — Знаю, ти сьогодні весело побавилася в снігу.

— Ага. Але це не те.

— Тоді я не можу вгадати. Мусиш розповісти мені.

— Ну, в школі міс Керзон сказала, що ми на домашнє повинні написати все хороше, що має з нами статися наступного місяця.

Він з любов’ю подумав про це: міг зрозуміти ентузіазм Ліббі. Для неї майже все було цікавим та хорошим, а ті кілька речей, які такими не були, можна було відтрутити геть і швидко забути. Скільки ще протриває ця її весела невинність, замислився він.

— Це гарно, — сказав Мел. — Мені подобається.

— Татку, татку! Ти мені допоможеш?

— Якщо зможу.

— Мені потрібна карта лютого.

Мел усміхнувся. Ліббі мала власну вербальну стенографію, яка інколи здавалася більш експресивною, ніж звичні слова. Мелові спало на думку, що йому теж не завадила б карта лютого.

— У вітальні на моєму столі є календар. — Мел сказав їй, де його знайти, і почув дрібні кроки, коли Ліббі помчала до іншої кімнати, забувши про телефон. Затим стало тихо. Мел припустив, що то, мабуть, Роберта беззвучно повісила слухавку.

З кабінету генерального директора Мел, прихопивши важке пальто, вийшов на адміністративні антресолі, що тягнулися вздовж будівлі головного терміналу.

Зупинившись, він роздивився переповнений головний зал внизу, який, здавалося, став ще заюрмленішим за останні пів години. В зонах очікування всі місця були зайняті. Газетні кіоски й будки з інформацією оточив натовп, серед якого виднілося багато людей у військовій формі. Перед пасажирськими касами всіх авіакомпаній вишикувались черги, деякі тягнулися аж за ріг. Перед касирами та старшими працівниками, чия чисельність зросла через те, що їхні колеги з попередніх змін залишились працювати понаднормово, наче оркестрові ноти, лежали розклади польотів і купони пасажирських квитків.

Затримки та зміни маршрутів, які спричинила буря, випробовували як планування, так і людське терпіння. Просто під Мелом, за касою «Брейніфф»[17], напосідливий чоловік з довгим світлим волоссям та жовтим шарфом голосно проголошував:

— І ви ще маєте нахабство казати мені, щоб я дістався до Нового Орлеана через Канзас-Сіті. Та ви тут географію переписуєте! Зовсім із жиру дурієте!

Касирка, що стояла перед ним, приваблива брюнетка років двадцяти, потерла рукою очі перед тим, як відповісти з професійною терплячістю:

— Ми можемо відправити вас і прямим рейсом, сер, та невідомо коли. У зв’язку з погодою довгий шлях буде швидшим, а ціна така ж.

Позаду чоловіка з жовтим шарфом купа пасажирів нетерпляче проштовхувалася вперед.

За касою «Юнайтед» розігрувалася невеличка пантоміма. Потенційний пасажир — елегантно вбраний бізнесмен — нахилився вперед і щось тихцем промовляв. Судячи з виразу обличчя чоловіка та його дій, Мел Бейкерсфелд міг здогадатися, про що йшлося. «Я б дуже хотів потрапити на цей рейс». «Мені шкода, сер, але всі квитки вже викуплені. Також дуже багато місць про запас…» — касир не встиг закінчити речення, як чоловік підняв на нього погляд. Пасажир поклав свою валізу на стійку перед ним. М’яко, але підкреслено, він постукував пластиковою багажною биркою в кутику валізи. То була бирка клубу «100 000 миль», що їх «Юнайтед» вручала своїм привілейованим клієнтам — внутрішній еліті, яку намагалися створити всі авіакомпанії. Вираз обличчя касира змінився. Він заговорив так само тихо. «Гадаю, ми щось придумаємо, сер».

Він підняв олівець, викреслив ім’я іншого пасажира — який прийшов раніше і мав би потрапити на рейс — та вписав натомість ім’я новоприбульця. Цю дію ніхто в черзі позаду не помітив.

Мелові було відомо, що такі ж речі діялися на касах усіх авіакомпаній. Тільки наївні або непоінформовані люди вірили, що списки очікування та резервування обробляли неупереджено.

Мел спостерігав, як група новоприбулих — скоріш за все з міста — входила до терміналу. Опинившись всередині, вони струшували сніг з одягу, і, судячи з їхнього вигляду, погода назовні погіршувалась. Новоприбулі швидко розчинилися в загальному натовпі.

Небагато людей серед близько вісімдесяти тисяч повітряних мандрівників та мандрівниць, які щодня скупчувалися в терміналі, здіймали погляд на антресольний поверх адміністрації, а ще менше знали, що згори на них позирає Мел. Більшість людей, коли уявляли собі аеропорт, то насамперед бачили авіарейси та літаки. Сумнівно було навіть те, що багато хто знав про існування адміністративних кабінетів чи адміністративного апарату взагалі — невидимих, проте зі штатом у кілька сотень осіб, — які постійно працювали, щоб аеропорт продовжував діяти.

Мабуть, так і є, подумав Мел, знову спускаючись ліфтом. Якби люди дізналися більше про аеропорт, вони б також розвідали слабкості та небезпеки цього місця і врешті-решт не були б уже такими впевненими, літаючи туди-сюди.

У головному залі він попрямував до крила «Транс Америки». Біля стійок реєстрації до нього підступив старший працівник в уніформі.

— Доброго вечора, містере Бейкерсфелд. Шукаєте місіс Лівінґстон?

Якою б напруженою не була ситуація в аеропорту, подумав Мел, завжди знайдеться час для пліток. Він загадувався, скільки людей уже ставили його ім’я в один ряд з ім’ям Тані.

— Так, — відповів він. — Її.

Працівник кивнув у бік дверей з табличкою «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ АВІАКОМПАНІЇ».

— Вона там, містере Бейкерсфелд. У нас тут невеличкий ексцес. І місіс Лівінґстон із цим розбирається.

3

У невеликій кімнаті для відпочинку, яку інколи використовували для особливо важливих персон, молода дівчина в уніформі касирів «Транс Америки» істерично схлипувала.

Таня Лівінґстон провела її до крісла.

— Всідайся зручніше, — турботливо промовила Таня, — і не поспішай. Тобі стане краще, й коли будеш готова, ми поговоримо.

Таня й сама сіла, пригладжуючи свою акуратну, тісну формену спідницю. В кімнаті більше нікого не було, і єдиним звуком — окрім рюмсання — було ледь чутне гудіння вентиляції.

Жінки мали близько п’ятнадцяти років різниці. Дівчині було не більше двадцяти, Тані — під сорок. Спостерігаючи за нею, Таня відчула, ніби цей розрив є більшим, ніж насправді. Так склалося, думала вона, від перебування в шлюбі, хоча й недовгому та дуже давньому — чи так їй здавалося.

Тані спало на думку: це вже вдруге за сьогодні вона свідомо замислюється над своїм віком. Вперше, коли розчісувала зранку волосся; помітила зрадницькі пасма сивого поміж коротким, вогняно-рудим. Сивого було більше, ніж востаннє, коли вона перевіряла, близько місяця тому, й обидва випадки нагадували, що п’ятий десяток — коли жінка вже мала б знати, куди прямує та чому, — вже ближче, ніж їй би хотілося про це думати. Сяйнула інша гадка: через п’ятнадцять років її дочка буде того ж віку, що й дівчина, яка тут плакала.

Дівчина, яку звали Петсі Сміт, витерла почервонілі очі великою лляною хустинкою, що їй дала Таня. Петсі було важко говорити, вона ледве стримувала сльози.

— Вони б так не говорили… так по-хамськи, грубо… вдома… зі своїми жінками.

— Твої мерзенні пасажири?

Дівчина кивнула.

— Деякі говорили б, — сказала Таня. — Коли вийдеш заміж, Петсі, то сама пересвідчишся, хоча сподіваюся, що не доведеться. Та якщо ти маєш на увазі, що чоловіки поводяться ніби мужлани, коли їхні плани на подорожі обламуються, я з тобою погоджуся.

— Я робила все, що могла… Ми всі… Весь день сьогодні, і вчора… і позавчора… Але те, як з тобою розмовляють люди…

— Маєш на увазі, вони поводяться так, ніби ти сама влаштувала ту бурю. Навмисно, їм на зло.

— Так… А тоді той останній чоловік… Доки він не прийшов, я була в порядку…

— Що власне трапилось? Мене покликали, коли вже все закінчилося.

Дівчина потроху опановувала себе.

— Ну… в нього був квиток на Рейс 72, і його скасували через погоду. Ми дали йому місце на 144-му, а він його пропустив. Сказав, що сидів у їдальні та не почув оголошення.

— Оголошення рейсів не звучать у їдальні, — сказала Таня. — Є велика табличка, що попереджає про це, і в меню написано.

— Я пояснила, місіс Лівінґстон, коли він повернувся з виходу на посадку. Та він не вгамовувався. І далі звинувачував мене, ніби то я винна, що він проґавив свій рейс. Сказав, що ми всі ні на що не здатні та спимо на роботі.

— Ти викликала старшого працівника?

— Я намагалася, та він був надто заклопотаний. Як і ми всі.

— То що ти зробила?

— Я дістала місце для цього пасажира — в додатковому відсіку, 2122.

— І?

— Йому було цікаво, який фільм показуватимуть під час польоту. Я дізналася, а чоловік заявив, що вже його бачив. Знову почав сваритися. Фільм, який він хотів подивитися, був на першому рейсі, скасованому. Запитав, чи не можу я дістати йому квиток на інший літак, де буде той фільм. Увесь цей час за ним стояли інші пасажири; вони протискалися до стійки. Деякі вголос коментували, яка я твердолоба. Ну, і коли він оте сказав про фільм, тоді я й… — Дівчина завагалась. — Здається, мене переклинило.

Таня підштовхнула її:

— Тоді ти й кинула в нього розкладом?

Петсі Сміт знічено кивнула. Вона мала такий вигляд, ніби зараз знову зайдеться плачем.

— Так. Я не знаю, що на мене найшло, місіс Лівінґстон… Я кинула його просто через стійку. Сказала, хай сам собі рейс підготує.

— Сподіваюся, — мовила Таня, — ти в нього поцілила.

Дівчина підвела голову. Замість сліз на її обличчі зароджувалась усмішка.

— О, так, поцілила. — Вона замислилась, тоді захихотіла. — Бачили б ви його обличчя. Він так здивувався. — Петсі посерйознішала. — А тоді, після того…

— Я знаю, що трапилося потім. Ти втратила самовладання, і це цілком природна реакція. Тебе відправили сюди, щоб заспокоїтися, ти заспокоїлася і їдеш додому на таксі.

Дівчина здавалася приголомшеною.

— Тобто… це все?

— Звісно. Чи ти думала, що ми тебе звільнимо?

— Я… Я не була певна.

— Можливо, нам доведеться, — додала Таня, — хоч би як нам це не подобалося, Петсі, якщо ти знову таке втнеш. Але такого не повториться, правда ж? Ніколи.

Дівчина ствердно кивнула.

— Ні, точно. Я не знаю, як пояснити, але коли таке стається один раз, цього достатньо.

— От і домовилися. Хіба що хочеш почути, що трапилося після того, як ти пішла.

— Будь ласка.

— Підійшов якийсь чоловік. З тих, хто стояли в черзі, і сказав, що чув та бачив, як усе відбувалося. Він також сказав, що в нього дочка твого віку, і якби той перший тип говорив з нею так само, як з тобою, то він би особисто розквасив йому носа. Тоді другий чоловік — той, що з черги, — залишив свої ім’я та адресу й сказав, якщо той тип, з яким ти говорила, надумає поскаржитися, повідомити його, щоб він зміг свідчити, як усе відбувалося насправді. — Таня усміхнулася. — Тому, бачиш — є й приємні люди.

— Я знаю, — відповіла дівчина. — Таких небагато, але коли трапляється хтось хороший, як оцей чоловік, то тішишся, аж хочеться його обійняти.

— На жаль, цього нам робити не можна, як і кидатися розкладами. Наша робота полягає в тому, щоб ставитися до всіх однаково, бути ввічливими, навіть коли пасажири зовсім не такі.

— Так, місіс Лівінґстон.

З Петсі Сміт усе буде гаразд, зрозуміла Таня. Очевидно, вона не збиралася звільнятися, як багато дівчат до того, котрі мали подібний досвід. Принаймні тепер, коли емоції вщухли, Петсі, здавалося, стала дещо гнучкішою, а це допоможе їй у майбутньому.

Бачить Бог, подумала Таня, гнучкість (а також трохи твердості) була необхідною рисою, коли йшлося про людей, що подорожували, якої б сфери це не стосувалося.

Візьмімо бронювання.

У місті, у відділах бронювання, наскільки їй було відомо, психологічний тиск ще більший, ніж в аеропорту. Від початку бурі клеркині, які там працювали, вже, мабуть, зробили тисячі дзвінків, даючи поради пасажирам стосовно затримок та перестановок. Цю роботу клеркині ненавиділи всім серцем, бо люди, яким вони телефонували, неодмінно дратувались і часто говорили образливі речі. Затримки в авіакомпаній, здавалося, пробуджували приховане дикунство у тих, кого торкалися.

Чоловіки ображали телефоністок, і навіть люди, які зазвичай поводилися ввічливо та лагідно, вишкірювали зуби й показували свою сварливу натуру. Найгірше було з рейсами на Нью-Йорк. Клеркині у відділах бронювання часто відмовлялися обдзвонювати клієнтів та повідомляти їх про затримки чи скасування рейсів, місцем призначення яких був Нью-Йорк, обираючи радше ризикнути місцем роботи, ніж стикнутися з потоком образ, котрі, як було відомо, неминуче їх очікуватимуть. Таня часто роздумувала, що такого в Нью-Йорку, що вражає людей, які несамовито жадають добутися до того міста, з таким несамовитим запалом.

Та якими б не були причини, вона знала, що заяви про звільнення серед офісного персоналу неодмінно будуть — як у бронюванні, так і деінде, — коли закінчиться ця надзвичайна ситуація. Завжди так було. Також варто розраховувати на кілька нервових зривів, зазвичай серед молодших дівчат, чутливіших до грубості та в’їдливості пасажирів. Постійна ввічливість, навіть якщо це те, чого тебе вчили, призводила до напруги, яка завдавала серйозної шкоди.

Втім, вона тішилася, що Петсі Сміт не стане однією з таких жертв.

Пролунав стукіт у двері. Вони відчинилися, і зазирнув Мел Бейкерсфелд. На ногах у нього були утеплені черевики, а в руках важке пальто.

— Я тут проходив повз, — звернувся він до Тані. — Можу зайти пізніше, якщо хочеш.

— Ні, залишся. — Вона привітно всміхнулася. — Ми вже майже закінчили. — Вона провела його поглядом до крісла на іншому боці кімнати. На вигляд змучений, подумала Таня.

Вона відвернулася, заповнила талон і подала його дівчині.

— Петсі, передаси це диспетчеру таксі, й він відправить тебе додому. Добре відпочинь, відіспися, й завтра, свіженькою та веселенькою, чекатимемо тебе на робочому місці.

Коли дівчина зникла за дверима, Таня обернула своє крісло до Мела. Весело промовила:

— Здоров.

Він відклав газету, яку був роздивлявся, та вишкірився до неї.

— Привіт!

— Отримав мою записку?

— Прийшов тобі за неї подякувати. Хоча я, мабуть, і без цього сюди прийшов би. — Вказавши жестом на двері, крізь які вийшла дівчина, він запитав: — Що це було? Бойова травма?

— Можна й так сказати. — Вона переповіла йому, що трапилося.

Мел засміявся.

— Я також втомився. Може, й мене на таксі додому відправиш?

Таня з цікавістю поглянула на нього. Її очі — сяйливі, ясно-сині — завжди дивилися прямо. Голова дещо схилилася, і її руде волосся мінилося від верхнього світла. Струнка фігура, хоча й не позбавлена пишноти, яку акуратна уніформа авіакомпанії тільки підкреслювала… Мел був, як і завжди, свідомий її бажаності й тепла.

— Я обдумаю це, — сказала вона. — Якщо таксі повезе тебе до мене, то я тобі приготую вечерю. Наприклад, запіканку з ягнятиною.

Мел засумнівався, зважуючи суперечливі аргументи, а тоді неохоче похитав головою.

— Я б із радістю. Та в нас певні проблеми, й, врешті-решт, мені треба в центр міста. — Він підвівся. — Але от каву випити можна.

— Без питань.

Мел притримав двері, й вони вийшли до метушливого, шумного головного залу.

Навколо каси «Транс Америки» зібрався натовп, людей було навіть більше, ніж коли Мел прийшов.

— Тільки ненадовго, — сказала Таня. — У мене ще дві години зміни.

Поки вони пробивалися крізь юрбу та щораз більші гори багажу, вона пристосувала свою енергійну ходу до повільнішого поступу Мела. Він шкутильгав сильніше, ніж зазвичай, помітила вона. На мить Тані захотілося взяти його під руку, але вона передумала. На ній була уніформа «Транс Америки», як-не-як. Плітки швидко розповзаються, навіть без зайвої допомоги. Їх останнім часом часто бачили вдвох, і Таня була впевнена, що апарат чуток аеропорту — який працював наче сарафанне радіо зі швидкістю комп’ютера «АйБіЕм»[18] — вже звернув на них увагу. Скоріш за все, припускалося, ніби вони з Мелом сплять разом, хоча насправді, так уже склалося, до цього поки не дійшло.

Вони прямували до «Кав’ярні небесного командира» в центральному вестибюлі.

— Щодо тієї запіканки з ягнятиною, — почав Мел. — Можна її перенести на інший вечір? Скажімо, на післязавтра?

Несподіване запрошення від Тані здивувало його. Хоча вони мали кілька побачень — тільки випивка та вечеря, — досі вона не пропонувала відвідати свою квартиру. Звісно, там вони тільки повечеряють. Та все одно… завжди була можливість, що цим вечір не обмежиться.

Останнім часом Мел відчував: якщо їхні зустрічі поза аеропортом не припиняться, можна очікувати природного та очевидного продовження. Проте він рухався обережно, інстинкти попереджали, що роман з Танею буде не звичайною інтрижкою, а потягне за собою глибоку емоційну залежність одне від одного. Причиною вагань також були його проблеми з Сінді. Знадобиться багато часу й зусиль, аби їх залагодити, якщо їх узагалі можна було залагодити, та й завжди була певна межа кількості ускладнень, з якими одночасно може впоратися чоловік. Дивно, подумав він, що, коли у шлюбі все гаразд, здається, легше давати собі раду з романом, ніж коли шлюб ледь тримається. Водночас пропозиція Тані була надто спокусливою, щоб відмовлятися.

— Післязавтра у нас неділя, — зазначила вона. — Я не на зміні, тож, якщо тобі вдасться, в мене буде більше часу.

Мел усміхнувся.

— Свічки та вино?

Він і забув, що то буде неділя. Та все одно доведеться приїхати в аеропорт, бо, навіть якщо буря відступить, наслідки залишаться. Стосовно Сінді, то вона й сама пропадала кілька неділь без будь-якої озвученої причини.

Мел з Танею на мить розійшлися, коли вона ухилилася від квапливого розрум’яненого чоловіка, за яким поспішав носій з наповненим багажним візком, верхівку якого займали ключки для гольфу й тенісні ракетки. Куди б те все добро не прямувало, із заздрістю задумалася Таня, маршрут пролягав далеко на південь.

— Гаразд, — сказала вона, коли знову зійшлася з Мелом. — Свічки та вино.

Вони ввійшли до кав’ярні, гарненька працівниця впізнала Мела й повела його поперед іншими відвідувачами до невеличкого столика позаду, на якому стояла табличка «ЗАРЕЗЕРВОВАНО» і за яким зазвичай обслуговували працівників аеропорту. Сідаючи, він спіткнувся і схопив Таню за руку. Працівниця кав’ярні, що спостерігала за ними, кліпнула і ледь усміхнулась. Апарат чуток, залишайтеся на зв’язку для повідомлення, подумала Таня.

Вголос вона промовила:

— Бачив колись такий натовп? Це найбурхливіші три дні на моїй пам’яті.

Мел скинув поглядом на переповнену кав’ярню; крізь шарварок голосів чувся дзенькіт посуду. Він кивнув на вихід, крізь який їм обом було видно рухливий, пульсуючий рій людей.

— Якщо думаєш, що зараз у нас тьма людей, почекай, хай на службу вийде цивільна версія «Сі-5А»[19].

— Знаю, нам ледь вдається дати собі раду з «боїнгами сімсот сорок сім»; але тисячі пасажирів, які нараз прибуватимуть до стійки реєстрації… Боронь боже! — Таня здригнулася. — Можеш собі уявити, що буде, коли вони забиратимуть багаж? Навіть не хочу про це думати.

— Як і збіса багато інших людей — які вже давно мали би про це думати. — Мела тішило, що їхня розмова одразу ж перейшла на авіацію. Літаки й авіарейси захоплювали Таню, вона полюбляла говорити на цю тему. Як і Мел, що було однією з причин, чому товариство Тані йому імпонувало.

— Що ж це за люди?

— Ті, хто вирішують політичні питання тут, на землі, — аеропорт та повітряний рух. Більшість вдають, наче теперішні реактивні літаки літатимуть вічно. Вони ніби вірять, що, якщо всі сидітимуть тихо та не рипатимуться, нові, великі літаки щезнуть і не потурбують нас. Тоді нам не знадобляться нові наземні об’єкти для їхнього обслуговування.

Таня замислено промовила:

— Але в аеропорту багато чого будують. Куди не глянь, всюди будівництво.

Мел запропонував їй сигарету, але вона заперечно похитала головою. Тоді він прикурив сам.

— Більша частина будівництва наразі — це всього-навсього латання — зміни й прибудови в аеропортах, споруджених в 1950-х та на початку 1960-х. Нічого особливо далекосяжного. Є винятки — в Лос-Анджелесі, наприклад; також у Тампі[20], у Флориді, та Далласі-Форт-Верті[21]; це перші кілька аеропортів у світі, які будуть готові до нових здоровезних реактивних та надзвукових літаків. У Канзас-Сіті, Г’юстоні й Торонто все має непоганий вигляд; є план у Сан-Франциско, хоча він може провалитися через політику. В Північній Америці більше немає нічого настільки ж вражаючого.

— А як щодо Європи?

— В Європі все за шаблоном, — сказав Мел, — окрім Парижа — новий аеропорт «Норд»[22], який замінить «Ле Бурже»[23], буде одним із кращих наразі. У Лондоні ж неефективний бардак, який могли влаштувати тільки англійці. — Він затнувся, роздумуючи. — Втім, немає сенсу прискіпуватися до інших країн; у нас самих усе зле. Нью-Йорк — це просто жах, навіть беручи до уваги зміни в «Кеннеді»[24], у повітряному просторі над містом просто не вистачає місця, — я подумую над тим, щоб надалі їздити туди поїздом. Вашинґтон заледве виживає — Національний аеропорт Вашинґтона тепер наче Колкатська чорна яма[25]; Даллес[26] був грандіозним кроком убік. А Чикаґо одного дня прокинеться і зрозуміє, що запізнилося років на двадцять. — Він замовк, розмірковуючи. — Пам’ятаєш, якими були умови в аеропортах, побудованих для «ДіСі-4»[27] та «Констелейшнсів»[28], кілька років тому, коли почали літати перші реактивні літаки?

— Пам’ятаю, — відповіла Таня. — Працювала в одному з таких. Зазвичай там і не поворухнутися було через натовп; а в насичені дні й не дихнути. Ми говорили, що то наче проводити Світову серію[29] на пустирі.

— Коли почнуться 1970-ті, — спрогнозував Мел, — все стане набагато гірше. І не тільки зі скупченням людей. Нам по вуха різних проблем вистачатиме.

— Яких наприклад?

— Як мінімум, проблеми будуть з авіакомпаніями та керуванням повітряним рухом, але це все інша історія. Справді значною халепою, яка вже підступає, а відділи планування більшості аеропортів ще про неї не замислюються, стане те, що ми наближаємося — і то вкрай швидко — до дня, коли авіавантажі перевищать пасажирські перевезення. Те саме рано чи пізно відбувалося з кожним видом транспорту, починаючи з каное із березової кори. Наразі літаки перевозять людей, а також трохи вантажу; але вже незабаром вантажу стане більше, ніж пасажирів. Авіакомпанії вже ближче до цього, ніж заведено вважати. Коли авіавантажі посядуть верхню позицію — що й станеться протягом наступних десяти років чи десь так, — сучасні уявлення про аеропорти здебільшого застаріють. Якщо хочеш побачити ознаку того, як це відбувається, глянь, які молоді чоловіки потрапляють зараз у керівництво авіакомпаній. Зовсім недавно ніхто не хотів працювати у відділах вантажоперевезення; це вважалося непрестижним; модними були посади в пасажирській сфері. Зараз усе навпаки! Тепер тямкі хлопчики націлюються на авіавантажі. Вони знають, що саме за цим майбутнє та великі посади.

Таня засміялася.

— Я буду старомодною й залишуся з людьми. Вантажі якось…

До столика підійшла офіціантка.

— Страва дня закінчилася, а якщо нас і надалі відвідуватиме стільки людей, взагалі нічого не залишиться.

Вони замовили каву, Таня взяла грінку з корицею, а Мел — сандвіч зі смаженим яйцем.

Коли офіціантка зникла, Мел усміхнувся.

— Здається, я знову влаштував промову. Вибач.

— Можливо, тобі потрібна практика. — Вона зміряла його зацікавленим поглядом. — Ти вже давно не виступав.

— Я більше не президент Ради операторів аеропортів. Уже не їжджу так часто до Вашинґтона чи деінде. — Та він більше не виступав з промовами й не з’являвся на публіці з іншої причини. Мел підозрював, що Таня це знає.

Цікаво те, що саме одна з Мелових промов звела їх разом. Під час однієї зі спільних зустрічей, які проводили авіакомпанії, він говорив про наближення вдосконалень у сфері авіації та повільний розвиток наземної організації, порівняно з досягненнями в повітрі. Мел використав цю нагоду для формальної репетиції промови, яку намірявся виголосити під час національного форуму, що мав відбутися десь через тиждень. Таня була серед контингенту «Транс Америки» й наступного дня надіслала йому одну зі своїх нижньорегістрових цидулок:

Окрім задоволення, цидулка викликала у нього певні роздуми. Це правда, усвідомив Мел — він справді зосереджувався на фактах та системі, виключаючи людей як окремих особистостей. Він виправив свої нотатки, змінюючи акценти за порадою Тані. Результатом стала найуспішніша презентація, яку він будь-коли проводив. Вона викликала овації та спричинила широке міжнародне обговорення. Опісля Мел зателефонував Тані, щоб подякувати. Відтоді вони й почали зустрічатися.

Думка про перше повідомлення від Тані нагадала йому цидулку, яку вона надіслала йому цього вечора.

— Дякую за пораду щодо звіту Комітету авіакомпаній з питань снігоборотьби, хоча мені цікаво, як ти його побачила раніше, ніж я.

— Нічого неймовірного. Надіслали в офіс «Транс Америки». Я бачила, як наш командир Демерест перевіряв його, заливаючись сміхом.

— Тобі Вернон показав?

— Ні, але він його розповсюдив, а я майстерно вмію читати догори дриґом. І я тільки-но згадала, що ти не відповів на моє запитання: чому твій шваґер тебе недолюблює?

Мел скорчив гримасу.

— Думаю, він у курсі, що я сам не в захваті від нього.

— Якщо хочеш, — сказала Таня, — то зараз можеш йому про це повідомити. Онде ця велика людина власною персоною. — Вона кивнула в бік каси, й Мел повернув голову.

Командир Вернон Демерест з компанії «Транс Америка» саме перераховував решту. Висока, широкоплеча постать нависала понад іншими відвідувачами. Він був одягнутий неофіційно, в піджак із шотландського твіду й бездоганно випрасувані слакси, що не заважало йому випромінювати владність. («Наче генерал у цивільному», — подумав Мел.) Виразні аристократичні риси Демереста аж пашіли серйозністю, поки він звертався до іншого командира «Транс Америки» — одягненого в уніформу, — який стояв поруч. Скидалося на те, що Демерест дає вказівки; його співрозмовник кивав. Командир Демерест поверхово скинув поглядом на кав’ярню та, забачивши Мела з Танею, різко, прохолодно кивнув. Тоді глянув на годинник, попрощався з іншим командиром і вийшов геть.

— Мабуть, поспішає, — сказала Таня. — Куди б він не йшов, то ненадовго. У командира Д. сьогодні Рейс Два до Рима.

Мел усміхнувся.

— «Золота каравела»?

— Саме так. А ви, сер, як я бачу, читаєте нашу рекламу.

— Цього важко уникнути. — Мел знав, як і мільйони інших людей, яким подобалися чотириколірні розгортки в «Лайф», «Лук», «Пост» та інших загальноамериканських журналах, що Рейс Два «Транс Америки» — «Золота каравела» — це візитівка компанії, найпрестижніший її рейс. Також знав, що його пілотують тільки найдосвідченіші командири екіпажів.

— Здається, всі погоджуються з тим, — заговорив Мел, — що Вернон — це на сьогодні один із кращих пілотів.

— О, так, безперечно. На сьогодні та з таким рівнем пихи. — Таня завагалася, а тоді продовжила втаємниченим тоном: — Якщо маєш настрій попліткувати, то ти не єдиний, кому плювати на твого шваґра. Я чула, як один з наших механіків нещодавно бідкався, що літаки більше не мають гвинтів, адже він завжди сподівався, що командира Демереста колись перемеле.

Мел різко відказав:

— Досить жорстока ідея.

— Так. Особисто я згодна з ідеєю, яку, кажуть, висловив містер Янґквіст, наш президент. Наскільки я розумію, він дає такі інструкції щодо командира Демереста: «Не чіпайте мене з цим нахабним мудаком, тільки садіть на його рейси».

Мел реготнув. Знаючи їх обох, він був певен, що це зауваження правдиве. Не можна дозволяти собі обговорювати Вернона Демереста, розумів він, але повідомлення про негативний звіт щодо снігу та прикрий ефект, який той звіт спричинить, трохи його роздратувало. Він ліниво замислився, куди це прямує його шваґер і чи не стосується це однієї з його амурних пригод, яких — як він чував — у Демереста багатенько. Зиркнувши в центральний вестибюль, Мел побачив, що командира Демереста вже проковтнув натовп.

Таня навпроти нього розправила спідницю плавним жестом, який Мел помічав уже раніше і який йому так подобався. То була жіноча звичка й нагадування, що зовсім небагато жінок настільки гарні в уніформі, яка, здавалося, мусила б мати ефект асексуалізації, хоча з Танею все було навпаки.

Мел знав, що деякі авіакомпанії дозволяють старшим агентам з обслуговування пасажирів не носити уніформи, але «Транс Америка» любила авторитет, диктований синьо-золотим вбранням. Два золоті кільця, облямовані білим, на рукавах Тані демонстрували її посаду та старшинство.

Ніби вловлюючи його думки, вона озвалася:

— Скоро я, можливо, не носитиму уніформи.

— Чому?

— Нашого керівника транспортного управління округу (ТУО) переводять до Нью-Йорка. Заступник посяде його місце, і я подала заяву на місце заступника.

Мел глянув на неї з сумішшю захвату й зацікавленості.

— Вірю, ти її матимеш. Та й це для тебе далеко не межа.

Вона звела брови.

— Думаєш, я годжуся у віцепрезидентки?

— Думаю, що так. Так, якщо ти сама цього хочеш. Бути керівницею, все таке.

Таня м’яко промовила:

— Сама не впевнена, чи це те, чого я хочу.

Офіціантка принесла замовлення. Коли вони знову опинилися самі, Таня продовжила:

— У таких дівчат-трудівниць, як ми, вибір не надто широкий. Якщо не хочеш залишатися на теперішній посаді аж до пенсії — а більшість із нас не хоче, — єдиний вихід — угору.

— А як щодо шлюбу?

Вона взяла шматочок грінки з корицею.

— Нічого не маю проти. Але одного разу у мене не склалося, й таке може повторитись. Крім того, небагато охочих — достойних принаймні — одружитися із розлученою жінкою з дитиною.

— Ну, можливі й інші варіанти.

— А ще можу виграти в «Ірландському тоталізаторі»[31]. Виходячи з власного досвіду, Меле, милий, можу сказати, що чоловіки полюбляють, коли їхні жінки нічим не обтяжені. Спитай мого колишнього. Якщо знайдеш, звісно; мені це так і не вдалося.

— Він покинув тебе після народження дитини?

— Боже збав, ні! Тоді Рой би перетерпів цілих пів року відповідальності. Здається, то був четвер, коли я зізналася, що вагітна; не могла приховувати ще довше. У п’ятницю, коли повернулася з роботи, його одягу вже не було. Як і самого Роя.

— Відтоді ти з ним не бачилась?

Таня похитала головою.

— Врешті-решт так було легше розлучитися — він мене просто покинув; жодних ускладнень, на кшталт іншої жінки. Проте буду чесною: Рой не такий уже й поганий. Він не спустошив нашого спільного рахунку в банку, хоча й міг. Мушу визнати, інколи я загадувалася, чи то через простосердність, чи він просто забув. Зрештою ті вісімдесят доларів дісталися мені.

Мел сказав:

— Ти ніколи раніше цього не згадувала.

— А варто було?

— Можливо, я тобі поспівчував би.

Вона похитала головою.

— Якби ти мене краще розумів, то знав би, що я тобі зараз це розповідаю не тому, що потребую співчуття. Усе скінчилося добре. — Таня всміхнулась. — Я, можливо, стану віцепрезиденткою авіакомпанії. Ти щойно сам сказав.

Жінка за столиком неподалік голосно вигукнула:

— Йсусе! Ти глянь на годинник!

Мел інстинктивно підкорився. Минуло сорок п’ять хвилин, відколи він покинув Денні Ферроу за ПКС. Підводячись з-за столика, він сказав Тані:

— Ще не йди. Мушу зробити дзвінок.

На касі був телефон, тож Мел набрав одну із закритих ліній ПКС.

Голос Денні Ферроу повідомив:

— Зачекай, — а тоді, через кілька секунд, повернувся на лінію. — Я саме збирався тобі зателефонувати, — сказав він. — Щойно дістав звіт стосовно того «Боїнга-707» «Аерео-Мехікан», який застряг.

— Кажи.

— Ти ж у курсі, що «Мехікан» попросили допомоги у «ТВЕ»?

— Так.

— Ну, у них є вантажівки, крани, ще бозна-що вони нагнали. Злітно-посадкова смуга та руліжна доріжка повністю заблоковані, але вони досі не посунули той сраний літак. За останніми новинами, «ТВЕ» послали по Джо Патроні.

Мел визнав:

— Радий це чути, хоча краще б вони спохопилися раніше.

Джо Патроні — начальник служби технічного обслуговування аеропорту від «ТВЕ» — мав вроджене вміння залагоджувати проблеми. То був простакуватий, енергійний персонаж, а також близький друзяка Мела.

— Очевидно, вони намагалися одразу викликати Патроні, — сказав Денні. — Та він був удома, тож люди не могли з ним зв’язатися звідси. Здається, пошкоджено багато телефонних ліній.

— Проте зараз він у курсі справи. Ти впевнений?

— «ТВЕ» впевнені. Кажуть, він уже в дорозі.

Мел порахував подумки. Знав, що Джо Патроні живе в Ґлен Еллін[32], десь за двадцять п’ять миль[33] від аеропорту, та навіть за ідеальних погодних умов Джо доїжджав звідти за сорок хвилин. Сьогодні, враховуючи занесені снігом шляхи й повільний транспортний рух, можна буде вважати за щастя, якщо дорога начальника служби технічного обслуговування авіакомпанії забере вдвічі більше часу.

— Якщо хтось і зможе зрушити сьогодні той літак з місця, — визнав Мел, — то це Джо. Та поки його немає, я не хочу, щоб хтось вирішив, ніби можна байдики бити. Поясни всім, що смуга три-нуль знову мусить почати діяти, і то якнайшвидше. — Він засмучено згадав, що рейси, мабуть, і досі злітають над Медоувудом. Задумався, чи вже почалося те громадське зібрання, про яке говорив керівник польотів.

— Я їм пояснюю, — підтвердив Денні. — Поясню ще раз. А, ще невеличка хороша новина — ми знайшли той фургон «Юнайтед» з їжею.

— З водієм усе гаразд?

— Він знепритомнів, засипаний снігом. Двигун продовжував працювати, і там був чадний газ, як ми зрозуміли. Та водієві дали інгалятор, з ним усе буде добре.

— Чудово! Я вийду на льотне поле, сам перевірю, як там справи. А вже звідти зв’яжуся з тобою.

— Добре закутайся, — порадив Денні. — Кажуть, нічка там препаскудна.

Таня досі сиділа за столиком, коли туди повернувся Мел, хоча й уже збиралася рушати.

— Стривай, — сказав він. — Я також уже йду.

Вона вказала на сандвіч, якого він так і не торкнувся.

— Як стосовно вечері? Якщо це була вона.

— Наразі мені вистачить цього. — Мел вгризся в сандвіч, поспішно запив кавою й підхопив своє пальто. — Все одно в мене ще попереду вечеря в місті.

Поки Мел розплачувався, до кав’ярні увійшли двоє касирів «Транс Америки». Один з них — старший працівник, з яким Мел говорив раніше. Забачивши Таню, він наблизився до них.

— Перепрошую, містере Бейкерсфелд… Місіс Лівінґстон, вас шукає керівник ТУО. Там знову якась проблема.

Мел сховав у кишеню решту від касира кав’ярні.

— Спробую вгадати. Ще хтось дістав розкладом по обличчі.

— Ні, сер. — Працівник оскірився. — Думаю, якщо хтось і влаштує комусь таку травму, то це буду я. Тут проблема з однією безбілетницею — на Рейсі 80 із Лос-Анджелеса.

— Оце й усе? — Таня здалася здивованою. Безквиткові пасажири — хоча й були у всіх авіакомпаній — нечасто ставали приводом для серйозних хвилювань.

— З того, що я чув, — сказав касир, — у нас там просто цяця. Прозвучало радіоповідомлення від командира, й охоронець подався до виходу пасажирів на посадку, щоб там зустріти рейс. Яка б там не була проблема, місіс Лівінґстон, вони викликають вас. — Доброзичливо кивнувши, він пішов, щоб приєднатися до свого напарника.

Разом з Танею Мел вийшов з кав’ярні до центрального вестибюля. Вони спинилися біля ліфта, який забере Мела до гаража в підвалі, де стояла його припаркована машина.

— Будь там обережний за кермом, — застерегла вона. — Не заступай дорогу літакам.

— Якщо мені доведеться, думаю, ти про це почуєш. — Мел натягнув своє важке пальто. — Твоя безбілетниця звучить цікаво. Я постараюся заскочити, перед тим як піду; розповіси, в чому там справа. — Він завагався, тоді додав: — Так я матиму причину ще раз сьогодні з тобою побачитись.

Вони стояли близько одне біля одного. Тоді одночасно потягнулися та взялися за руки. Таня м’яко промовила:

— Кому потрібна причина?

Поки ліфт їхав донизу, Мел відчував тепло та ніжність її шкіри, чув її голос.

4

Джо Патроні — як стало відомо Мелові Бейкерсфелду — був у дорозі до аеропорту зі свого дому в Ґлен Еллін. Самовпевнений, кремезний італійський американець, начальник служби технічного обслуговування від «ТВЕ», покинув своє бунгало в стилі ранчо на околиці міста й виїхав автомобілем близько двадцяти хвилин тому. Їзда була вкрай повільною, як і передбачав Мел.

Наразі «б’юїк Вайлдкет» Джо Патроні стояв на дорозі через зупинку транспортного руху. Що ззаду, що спереду, скільки сягало око, непорушно вишикувалися інші автомобілі. В очікуванні руху Патроні прикурив свіжу сигару під світлом фар машин попереду.

Постать Джо Патроні вже давно обросла легендами, як професійними, так і особистими.

Він почав своє трудове життя автомеханіком в одній майстерні. Згодом виграв цю майстерню у свого роботодавця у грі в кості, тож під кінець того граття вони помінялися ролями. У висліді молодий Джо став спадкоємцем безнадійних боргів, один з яких зробив його власником старовинного, ветхого біплана[34] фірми «Вако». Поєднавши винахідливість та неабияке вміння, він відремонтував літак, а тоді успішно його пілотував — не маючи жодного навчального уроку польотів, що він їх просто не міг собі дозволити. Літак та його механічна система цілком поглинули Джо Патроні — настільки, що він спокусив свого колишнього роботодавця на ще одну гру в кості й дозволив йому отримати майстерню назад. Затим Джо почав працювати авіамеханіком. Він навчався у вечірній школі, став старшим механіком, згодом начальником бригади з репутацією першокласного ремонтника. Його команда могла замінити двигун швидше, ніж запевняв виробник; та ще й з абсолютною надійністю. З часом, де б не виникала напружена ситуація чи потреба серйозної ремонтної роботи, чулося: знайдіть Джо Патроні.

Основною причиною його успіху було те, що він ніколи не тринькав час на дипломатію. Натомість одразу переходив до справи, коли питання стосувалося як людей, так і літаків. Джо Патроні також відзначався певною байдужістю до субординації й був однаково прямолінійним з усіма, включно з вищим керівництвом авіакомпанії.

Одного разу (цей випадок і досі згадують працівники авіакомпанії) Джо Патроні покинув свою роботу і, не сказавши нікому ні слова та ні з ким заздалегідь не проконсультувавшись, сів за штурвал одного літака та відправився до Нью-Йорка. З собою він прихопив один пакунок. Прибувши, Джо спочатку автобусом, а потім на метро дістався до штаб-квартири авіакомпанії «Олімпіан», що в Мідтауні[35] Мангеттену, де, без будь-яких оголошень чи прелюдій, ввірвався в кабінет президента компанії. Розкривши пакунок, він поклав маслянистий, розібраний карбюратор на бездоганний президентський стіл.

Сам президент, який ніколи ні сном ні духом не чув про Джо Патроні і з яким ніхто ніколи не бачився без попередньої домовленості, нетямився з люті, поки Джо йому не сказав: «Якщо хочете, щоб кілька ваших літаків не долетіли до своїх місць призначення, вперед, виженіть мене. Якщо ж ні, сядьте та послухайте».

Президент сів — поки Джо Патроні запалював сигару — та вислухав. Пізніше він викликав свого віцепрезидента з інженерних питань, який опісля наказав провести механічну модифікацію, що нейтралізувала небезпеку обледеніння карбюратора під час польоту, яку Патроні обстоював — безуспішно, перебуваючи на низьких рівнях, — уже кілька місяців.

Пізніше Патроні дістав офіційну подяку, а сам інцидент став ще одним додатком до й без того багатого фонду історій італійця. Незабаром Джо підвищили до старшого керівника, а за кілька років він дістав важливу посаду начальника служби технічного обслуговування в Міжнародному аеропорту Лінкольна.

Ходили також поголоски, що стосувалися особистого життя, а саме, що Джо Патроні кохається зі своєю дружиною Марі так само часто, як інші чоловіки насолоджуються передвечірнім аперитивом — тобто більшість ночей. Це була правда. До речі, саме цим він був зайнятий, коли з аеропорту надійшло телефонне повідомлення про реактивний літак «Аерео-Мехікан», який попросив допомоги у «ТВЕ».

Та ж чутка стверджувала: Патроні кохається так само, як і робить усе інше у своєму житті — з довгою тонкою сигарою, що безтурботно стирчить з кутика його рота. Це ж неправда, принаймні тепер. Марі, після того як впоралася з кількома загораннями подушок під час ранніх років їхнього шлюбу — завдяки тому, що під час навчання стюардес у «ТВЕ» навчилася їх гасити, — категорично заборонила сигари в ліжку. Джо підкорився такому наказу, бо кохав свою дружину. Мав на це причини. Коли вони одружилися, вона була, мабуть, найпопулярнішою та найвродливішою стюардесою всієї системи авіакомпаній, а після дванадцяти років та трьох дітей і далі могла позмагатися з більшістю своїх наступниць. Були люди, які вголос загадувалися, чому Марі — за якою упадали командири та другі пілоти — взагалі віддала перевагу Джо Патроні. Проте Джо, навіть як молодий начальник бригади техобслуговування, коли вони познайомилися, мав свій особливий підхід та повністю задовольняв Марі — в усіх важливих аспектах — відтоді й аж дотепер.

Ще однією рисою Джо Патроні було те, що він ніколи не панікував під час надзвичайних ситуацій. Натомість швидко оцінював кожну, надавав усім окремий пріоритет та вирішував, чи варто йому закінчити попередні справи перед тим, як розбиратися з новою. У справі «Боїнга-707», який застряг на злітно-посадковій смузі, інстинкт підказав йому, що ця криза на рівні між середньою та серйозною, тобто він мав час закінчити те, що робив зараз, або повечеряти, але не і те, й інше. Відповідно, він не повечеряв. Згодом Марі в халаті метнулася на кухню та зрихтувала кілька сандвічів, щоб Джо перекусив упродовж своєї двадцятип’ятимильної поїздки до аеропорту. Він саме жував один з них.

Джо вже не вперше викликали до аеропорту після повного робочого дня, та сьогодні погода була гіршою, ніж будь-коли на його пам’яті. Наслідки триденної бурі виднілися всюди, тому дорога була важкою та небезпечною. Здоровенні кучугури вишикувалися вздовж вулиць, а снігопад не припинявся. І на швидкісних автострадах, і поза ними транспорт ледве повз або й зовсім не рухався. Навіть з шинами підвищеної прохідності на «б’юїку Вайлдкет» Джо Патроні зчеплення було слабким. Склоочисники та склообігрівачі ледве справлялися зі шквалами снігу, а вікна потіли. Передні фари освітлювали лише невеликий відрізок дороги попереду. Деякі покинуті водіями машини перетворили дороги на смугу перешкод. Очевидно, що люди мали нагальну причину виїхати кудись сьогодні. Патроні глянув на годинник. Його власне авто й машина прямо спереду не рухалися вже кілька хвилин. Далі попереду він бачив інші, також нерухомі, а праворуч простяглася ще одна вервиця автомобілів. Мало того, жодної автівки не проїхало з протилежного боку, певно, через блокування всіх чотирьох смуг. Джо вирішив, якщо нічого не зміниться за п’ять хвилин, він вийде з машини й розбереться що до чого, хоча сподівався цього уникнути. Ще буде вдосталь часу змерзнути й відчути себе жалюгідно — доля, яка його, без сумніву, чекає сьогодні до закінчення ночі — після прибуття в аеропорт. Тим часом Джо додав звуку в автомобільному радіо, що було на хвилі рок-н-рольної станції, та випустив дим сигари.

Минуло п’ять хвилин. Попереду Джо Патроні бачив, як люди виходять з машин і тягнуться вперед, тож приготувався приєднатися до них. Він був узяв з собою парку з підкладкою з овечої вовни та щільно закутався в неї, накинувши на голову каптур. Потягнувся за надпотужним електричним ліхтарем, який завжди носив при собі. Коли дверцята відчинилися, всередину ввірвалися вітер зі снігом. Джо вибрався з авто та похапцем захряснув двері.

Він брів уперед, поки навколо хряскали дверцята інших машин та озивалися голоси: «Що трапилося?» Інший голос відповів: «Якась аварія. Просто жесть». Поки він підбирався ближче, попереду завиднілося світло фар, тіні заворушилися, розступились і перетворилися на скупчення людей. Новий голос заговорив: «Кажу тобі, вони ще довго не зможуть тут усе розчистити. Ще не одну годину тут простовбичимо». Попереду бовваніла здоровенна темніша тінь, частково окреслена червоними вогнями. Нею виявилася величезна вантажівка з причепом, що лежала на боці. Громіздка вісімнадцятиколісна машина лягла впоперек дороги, повністю заблокувавши рух. Частина вантажу — очевидно, ящики з консервованими продуктами — виверглася назовні, й кілька авантюристів уже кидали виклик снігу, хапали ящики й тягли їх до своїх автомобілів.

На місці були дві патрульні машини поліції штату. Співробітники поліції опитували водія вантажівки, який здавався неушкодженим.

— Я тільки торкнувся тих сраних гальм, — голосно висловлював своє невдоволення той. — А вона схилилася й перекинулась, як ото лярва якась.

Один з поліцейських зробив запис у блокноті, і якась жінка пробурмотіла до чоловіка поблизу:

— Як думаєш, він записує оте, останнє?

Інша жінка вигукнула:

— Та до сраки теє все. — Її пронизливий голос підхоплював вітер. — Чого ті копи нікуди не заберуть те одоробало?

Один з поліцейських підійшов ближче. Його уніформу майже зовсім вкривав сніг.

— Мадам, якщо можете підказати, що тут вдіяти, ми залюбки підкоримося.

Кілька людей захихотіли, і жінка буркнула:

— Такі розумаки ті копи.

З другого боку аварії повільно під’їхав евакуатор з яскравим бурштиновим проблисковим маячком на даху. Водій використовував наразі незайнятий відрізок дороги, де за звичайних обставин була б зустрічна смуга руху. Він спинився та вискочив назовні, невпевнено похитуючи головою, коли побачив розмір та розташування вантажівки.

Джо Патроні проштовхнувся вперед. Він пахкав своєю сигарою, яка під поривами вітру сяяла червоним, й різко тицьнув поліцейського в плече.

— Слухай, синку, ви евакуатором ту фуру ніколи з місця не зрушите. То як прив’язати синицю до цеглини.

Поліцейський обернувся.

— Містере, обережніше, тут навколо розлитий бензин. Вам краще загасити сигару.

Патроні проігнорував вказівку, як завжди ігнорував майже всі вимоги щодо куріння. Він махнув сигарою в бік перевернутої вантажівки.

— Більше того, синку, ви просто витрачатимете час, і мій, і свій, і всіх навколо, якщо будете намагатися перевернути ту сміттярку на колеса. Її треба забрати геть, щоб автомобілі могли рухатися, і для цього потрібно ще два евакуатори — один, щоб з цього боку пхав, а два тягнули отам. — Він почав ходити туди-сюди, освітлюючи електричним ліхтарем фуру з різних боків. Як завжди, обмірковуючи проблему, він цілком у неї занурювався. Джо знову махнув сигарою. — Ті два евакуатори треба причепити у трьох точках. Спочатку вони дуже швидко потягнуть кабіну. Так ми випрямимо кабіну з причепом. Інший евакуатор…

— Секунду, — заговорив поліцейський штату. Він гукнув одного зі своїх напарників. — Генку, тут якийсь мужик, здається, знає, про що говорить.

Після десяти хвилин спільної з поліцейськими роботи Джо Патроні фактично взяв керівництво на себе. Він порадив по радіозв’язку викликали два додаткові евакуатори. Очікуючи їх прибуття, водій першого, за вказівками Патроні, чіпляв ланцюги до мостів перекинутої вантажівки. Ситуація наразі перейшла в продуктивне русло, де всі бажали якнайшвидше з усім розібратися — а це було фірмовою фішкою всіх справ, до яких долучався енергійний начальник служби техобслуговування «ТВЕ».

Сам Патроні кілька разів з тривогою пригадував, чому він взагалі тут опинився вночі, й те, що він уже суттєво запізнився в аеропорт. Проте він розрахував, що як тільки-но допоможе розчистити заблоковане шосе, то зможе швидко дістатися до роботи. Очевидно, що його авто, як і будь-яке інше, нікуди не подінеться, поки перевернуту вантажівку не заберуть геть з дороги. Повернутися назад та спробувати об’їзний шлях було абсолютно неможливо, оскільки позаду вже нагромадилися автівки, й ця черга вже витягнулася — як запевнила його поліція — на кілька миль.

Джо Патроні повернувся до машини та скористався радіотелефоном, який встановив собі за порадою роботодавця й за який компанія щомісяця сплачувала рахунки. Він зателефонував у службу технічного обслуговування авіакомпанії, щоб повідомити про затримку, і натомість дістав повідомлення від Мела Бейкерсфелда про термінову необхідність розчистити та підготувати до роботи смугу три-нуль.

Джо Патроні передав кілька інструкцій по телефону, та усвідомлював, що найважливіше самому бути на льотному полі, чим швидше, тим краще.

Коли він удруге вийшов з «б’юїка», лапатий сніг і далі падав. Обходячи замети, що утворилися навколо ряду автомобілів, він підтюпцем повернувся до місця аварії та з полегшенням побачив, що перший з двох додаткових евакуаторів уже прибув.

5

Ліфт, до якого Мел Бейкерсфелд увійшов після того, як покинув Таню, спустився в підвал терміналу. Його службовий автомобіль — гірчично-жовтий та оснащений радіоприймачем — стояв на привілейованому паркомісці поблизу.

Мел виїхав з паркінгу, зіткнувшись із бурею там, де вихід з будівлі виводив на перон, до місця стоянки літаків. Коли він покинув укриття терміналу, вітер, вкупі з бурхливим снігом, почали люто битися об лобове скло автомобіля. Щітки склоочисників гарячково шарпалися туди-сюди, проте марно. В щілину опущеного скла ввірвався порив крижаного повітря та снігу. Мел миттю підняв його. Перехід з теплого затишного терміналу до жорсткої ночі надворі вражав.

Просто перед ним стояли літаки, припарковані біля телетрапів. Крізь шквали снігу, які розносив вітер, що ляскав та закручувався навколо будівель терміналу, Мел бачив освітлені інтер’єри кількох літаків з пасажирами. Очевидно, кілька рейсів уже були готовими до зльоту. Вони очікували дозволу з вежі на запуск двигунів, а ця тривала затримка була спричинена блокуванням на смузі три-нуль. Далі на льотному полі та злітно-посадкових смугах він ледь розрізняв розмиті обриси й навігаційні вогні інших літаків — які щойно прибули та ще не встигли вимкнути двигуни. Вони перебували в зоні очікування, яку пілоти називали штрафмайданчиком, звідки виїдуть, тільки-но з’явиться вільне місце на стоянках біля телетрапів. Безсумнівно, та ж ситуація була на семи інших майданчиках для літаків, розташованих навколо терміналу.

Радіоприймач двостороннього зв’язку в машині Мела, налаштований на частоту диспетчерського пункту руління, зненацька ожив.

— «Істерн[36]-сімнадцять», я «Лінкольн-вежа», — звучно вимовив диспетчер, — дозволяю зайняти ЗПС два-п’ять для зльоту. Змініть частоту для отримання дозволу на вихід із зони аеродрому.

Вибух радіошуму.

— Я «Істерн-сімнадцять». Вас зрозумів.

Роздратовано проскреготів сильніший голос:

— «Лінкольн-руління», я «Пен Американ[37]-п’ятдесят чотири», виконую рух із зовнішньої руліжної доріжки на ЗПС два-п’ять. Попереду приватна «Сессна»[38] — двомоторна черепаха. Стою на гальмах позаду.

— «Пен Американ-п’ятдесят чотири», очікуйте. — Коротенька пауза, тоді знову голос диспетчера: — «Сессна-сім-три», позивний «Метро», я «Лінкольн-руління». На підході до перехрестя руліжних доріжок руліть вправо й зупиніться та пропустіть «Пен Американ».

Несподівано відповів приємний жіночий голос:

— «Лінкольн-руління», я «Сессна-сім-три», позивний «Метро». Повертаю. Вперед, «Пен Американ», здоровило ти хуліганський.

Хихотіння, а затим:

— Дякую, золотце. Можеш підправити помаду, поки чекаєш.

Голос диспетчера дорікнув:

— «Лінкольн-вежа» всім бортам. Виходити в ефір тільки за необхідності.

Диспетчер нервувався, і Мел це відчував, попри звичну, професійну незворушність у голосі. Та хто б сьогодні зберігав цілковитий спокій, з такою погодою і повітряним рухом? Він знову з тривогою згадав свого брата, Кіта, що перебував під безжальною напругою керування повітряним рухом західного прибуття.

Переговори між вежею та літаками тривали без якихось пауз між передачами. Коли одна з розмов завершилась, Мел клацнув своїм перемикачем мікрофона.

— «Лінкольн-вежа», я «Машина-один». Я біля телетрапа шістдесят п’ять, продовжую рух до ЗПС три-нуль, де застряг «Боїнг-707».

Він слухав, поки диспетчер інструктував руління двох інших рейсів, які щойно здійснили посадку. Тоді:

— «Машина-один», я «Лінкольн-вежа». Вас зрозумів, їдьте за «ДіСі-9» «Ейр Канади»[39], що виїжджає перед вами. Зупиніться перед ЗПС два-один.

Мел підтвердив. Бачив, як літак «Ейр Канади» саме виїздить з виходу на посадку, бачив вигнутий силует його високого величного хвоста.

Повільно та обережно Мел виїхав з місця стоянки в бік льотного поля, стежачи за «перонними вошами» — так працівники аеропорту називали засоби пересування, що оточували літаки на землі. Окрім звичних машин, було ще кілька автовишок — автомобілів з високими, рухомими платформами на кінці сталевих, зчленованих стріл. Бригади обслуговування на тих платформах тягнулися, щоб очистити сніг з крил літака, та розпилювали гліколь, аби сповільнити обледеніння. Самих чоловіків на таких незахищених позиціях укривав сніг.

Мел гарячково натиснув на гальма, ухиляючись від цистерни асенізаторів, яка тягнулася від місця стоянки, щоб спорожнити чотириста галонів свого смердючого вмісту, які перед тим викачали з туалетів літака. Цей вантаж вкинуть до подрібнювача, що стояв у спеціальній будівлі, якої інші працівники аеропорту уникали, а тоді відкачають до каналізаційної системи міста. Здебільшого все відбувалося без проблем, окрім коли пасажири повідомляли про загублені речі — зубні протези, сумочки, гаманці, навіть взуття, — які випадково опинялися в туалетах літака. Таке траплялося раз чи двічі на день. Тоді вміст відфільтровували, і всі сподівалися, що втрачену річ таки вдасться знайти.

Навіть без таких випадків, усвідомлював Мел, сьогодні санітарні бригади матимуть важку ніч. Керівництва аеропортів з досвіду знали, що відвідування санвузлів, як на землі, так і в повітрі, зростає разом із погіршенням погоди. Мел загадувався, скільки людей знає про те, що керівники санітарної служби аеропорту одержують щогодинні прогнози погоди та згідно з ними планують свою діяльність — від додаткового прибирання до частішої заміни засобів гігієни.

Реактивний літак «Ейр Канади», який йому було наказано супроводжувати, від’їхав від терміналу й підвищував швидкість руління. Мел також прискорився, щоб встигати за ним. Так спокійніше — оскільки склоочисники заледве справлялися зі снігом — мати хвостовий вогонь «ДіСі-9» перед собою за точку орієнтації. У дзеркалі заднього огляду він бачив обриси іншого, більшого літака, що тепер рулив позаду. Диспетчер руління попередив по радіозв’язку:

— «Ейр-Франс[40]-чотири-нуль-чотири», між вами та «Ейр Канада» їде транспорт аеропорту.

Дорога до перетину, де смугу три-нуль блокував «Боїнг-707» «Аерео-Мехікан», забрала чверть години. Перед тим Мел відокремився від потоку літаків на руліжній доріжці, зліт яких був запланований на двох інших діючих смугах.

Мел зупинив машину і вийшов. У тутешній темряві та ізольованості буря здавалася навіть жорсткішою та нестримнішою. На пустельній смузі свистав і завивав вітер. «Якщо сьогодні до нас заявляться вовки, — подумав Мел, — я не здивуюсь».

Якась похмура постать гукнула до нього.

— Це ви містер Патроні?

— Ні, не він. — Мел зрозумів, що йому також доводиться кричати, щоб співрозмовник почув його крізь вітер. — Але Джо Патроні вже в дорозі.

Чоловік, закутаний у парку, з посинілим від холоду обличчям, підійшов ближче.

— Будемо раді побачитися, коли він прибуде. Хоча біс його зна, що Патроні вигадає. Ми вже все спробували, щоб витягти цю хріновину. — Він вказав на літак, що похмуро бовванів за ними. — Результату — нуль.

Мел назвався, а тоді запитав:

— А ви хто?

— Інґрем, сер. Начальник бригади техобслуговування «Аерео-Мехікан». Хоча зараз я волів би мати іншу роботу.

Розмовляючи, двоє чоловіків підійшли ближче до непорушного «Боїнга-707», інстинктивно шукаючи укриття під крилами та фюзеляжем, що бовваніли зверху. Під здоровенним черевом літака ритмічно кліпало червоне аварійне світло. В його відблиску Мел бачив глибоко вгрузлі в болото колеса. На злітно-посадковій смузі й руліжній доріжці, що примикала до неї, ніби знервовані родичі, зібралася сила-силенна вантажівок та машин обслуговування, включно з паливозаправником, багажною машиною, поштовим фургоном, двома службовими автобусами й генератором на колесах, який оглушливо гурчав.

Мел щільніше закутався в комір пальта.

— Нам потрібна ця смуга якнайшвидше — сьогодні. Що ви вже встигли зробити?

За останні дві години, повідомив Інґрем, з терміналу прикотили старомодні авіаційні трапи, які вручну підсунули до літака, щоби по них вивести пасажирів. То була повільна й підступна робота, бо сходинки одразу ж замерзали. Одну літню жінку знесли на руках двоє механіків. Закутаних у ковдри дітей передавали з рук у руки. Тепер пасажирів не було — вони поїхали автобусами, разом зі стюардесами та бортінженером. Командир і другий пілот залишилися.

— Відколи пасажири покинули борт — ви намагалися зрушити літак?

Начальник бригади ствердно кивнув.

— Двічі запускали двигуни. Командир витискав з нього, що міг. Та нічого не змінилося. Здається, літак загруз іще глибше.

— І яка ситуація зараз?

— Ми знімаємо інший баласт, сподіваємося, це допоможе. Більшу частину пального, — додав Інґрем, — висмоктали до цистерн — а воно становило значну частину маси літака, бо баки були вщерть заповнені перед зльотом. Багажний та вантажний відсіки в череві літака спорожнили. Поштовий фургон забрав мішки з поштою.

Мел кивнув. Пошта, наскільки він знав, усе одно вирушить за місцем призначення. Поштовий відділ аеропорту щохвилини перевіряв розклади авіакомпаній. Вони точно знали, де їхні мішки з поштою, тож, якщо виникала затримка, співробітники швидко перекидали їх з одного літака на інший. Пошта з нерухомого літака принаймні буде в кращому становищі, ніж пасажири. Не більш ніж через пів години вона відправиться на інший рейс, за необхідності, непрямим шляхом.

Мел спитав:

— Вам ще щось потрібно?

— Ні, сер — поки всього вдосталь. У мене тут більша частина нашої бригади з «Аерео-Мехікан» — близько десятка людей. Зараз половина з них відмерзають в одному з автобусів. Патроні, можливо, знадобиться більше людей, залежно від того, які в нього будуть ідеї. — Інґрем обернувся, понуро розглядаючи нерухомий літак. — Але якщо хочете знати, це буде довга робота, нам потрібні важкі крани, домкрати і, можливо, пневматичні мішки, щоб підняти крила. На більшу частину цього всього нам доведеться чекати до завтра. А сама робота може забрати весь день.

Мел різко відповів:

— Ні, це не може забрати весь день ні завтра, ні навіть сьогодні. Смугу треба звільнити… — Він раптово замовк, здригнувшись від неочікуваного тону, який вразив його самого. Різкість була непередбачуваною, майже страхітливою.

Мел знову здригнувся. Про що він говорив? Запевнив себе: то все погода — жорсткий, лютий вітер, що гуляв по аеропорту, розкидаючи густий сніг. Дивно, але відтоді, як він вийшов з машини, його тіло мало би призвичаїтися до холоду.

З протилежного боку льотного поля долинало рокотіння реактивних двигунів. Воно досягло крещендо, а тоді затихло, коли рейс здійнявся в повітря. За ним ще один і ще. Там все було гаразд.

А тут?

Чи не так? На якусь мить у нього з’явилося передчуття. Натяк, не більше; інтуїція; дух наближення серйознішої проблеми. Йому, звісно, варто ігнорувати це; імпульсам та передчуттям не місце в житті прагматика. Тільки одного разу, дуже давно, він переживав таке ж відчуття — впевненість у тому, як нагромаджуються події, як вони призводять до фатального, непередбачуваного кінця. Мел пам’ятав той кінець, який не зміг відвернути… ніяк.

Він знову глянув на «Боїнг-707». Корпус вкривав сніг, його обриси розмилися. Здоровий глузд казав: окрім заблокованої смуги та незручностей зі зльотами над Медоувудом, нічого страшного не відбувається. Тільки неприємна ситуація, без жодних травм, жодних очевидних збитків. Оце й усе.

— Ходімо до моєї машини, — сказав він начальнику бригади «Аерео-Мехікан». — Візьмемо рацію й запитаємо, що до чого.

Дорогою він пригадав, що Сінді скоро нетерпляче очікуватиме його в місті.

Мел залишив пічку в машині ввімкненою, тож всередині їх зустріло приємне тепло. Інґрем зі вдячністю простогнав. Він розстебнув пальто й нахилився вперед, щоб розігріти руки під потоком теплого повітря.

Мел перемкнув частоту радіоприймача на службу техобслуговування аеропорту.

— Пульт контролю снігоборотьби, я «Машина-один». Денні, я зараз на заблокованій смузі три-нуль. Подзвони у службу техобслуговування «ТВЕ» та перевір, що там із Джо Патроні. Де він? Їде, чи як? Прийом.

Голос Денні Ферроу прохрипів крізь гучномовець на приладовій панелі автомобіля:

— «Машина-один», я пульт контролю снігоборотьби. Виконаю. І ще, Меле, телефонувала ваша дружина.

Мел натиснув на кнопку мікрофона.

— Вона залишала номер?

— Так.

— Пульт контролю снігоборотьби, я «Машина-один». Денні, віддзвонись їй, будь ласка. Скажи, мені шкода, але я трохи запізнюся. Тільки спершу розвідай про Патроні.

— Зрозумів. Чекайте. — Рація затихла.

Мел запхав руку в кишеню свого пальта й дістав пачку «Мальборо». Запропонував Інґрему.

— Дякую.

Обоє прикурили, спостерігаючи за тим, як лобові склоочисники шарпаються туди-сюди.

Інґрем кивнув на освітлену кабіну літака «Аерео-Мехікан».

— Сучий командир, певно, плаче у своє сомбреро. Наступного разу так дивитиметься за синіми вогнями руліжки, ніби то свічки на вівтарі.

Мел запитав:

— У вашій наземній бригаді мексиканці чи американці?

— Ми всі американці. Тільки такі довбануті, як ми, працювали б у таку кінчену погоду. Знаєте, куди той рейс направлявся?

Мел похитав головою.

— Акапулько[41]. Перед тим, як це сталося, мені б довелося з пів року горбатитися на роботі, щоб опинитися на цьому рейсі. — Начальник бригади реготнув. — Ви уявіть собі: виходиш на борт, гарненько втелющив свою задницю в крісло, а тут тобі кажуть, що мусиш виходити. Чули б ви, як вони тут усе матюкали, особливо жінки. Я навіть кілька нових слів вивчив.

Радіоприймач знову ожив.

— «Машина-один», я Пульт контролю снігоборотьби, — заговорив Денні Ферроу. — Побалакав із «ТВЕ» щодо Джо Патроні. Вони дістали звістку від нього, але чоловік застряг у дорозі. Прибуде десь за годину, як мінімум. Він передав повідомлення. Мене чуєте?

— Чути добре, — сказав Мел. — Читай повідомлення.

— Патроні попереджає, щоб ви не загнали літак іще глибше в болото, ніж він є зараз. Каже, що таке може запросто статися. Отже, якщо бригада «Аерео-Мехікан» не цілком упевнена в тому, що вони роблять, їм не варто нічого починати до того, як прибуде Джо.

Мел скоса глянув на Інґрема.

— Що про це думає бригада «Аерео-Мехікан»?

Начальник кивнув.

— Нехай Патроні робить, що хоче. Ми почекаємо.

Денні Ферроу перепитав:

— Ви отримали моє повідомлення? Все зрозуміло?

Мел натиснув на кнопку мікрофона.

— Зрозуміло.

— Гаразд. Є ще дещо. «ТВЕ» збирає ще людей з наземної бригади, щоб ті допомогли. І, Меле, знову дзвонила ваша дружина. Я передав їй повідомлення. — Мел відчув, як Денні вагається, свідомий того, що інші люди, чиї радіоприймачі налаштовані на частоту служби техобслуговування аеропорту, також слухають.

Мел спитав:

— Вона не дуже рада?

— Здається, ні. — Знову запала тиша. — Вам краще самому їй зателефонувати, коли матимете можливість.

Мел подумав, що Сінді, ймовірно, з Денні говорила різкіше, ніж зазвичай. Втім, з почуття солідарності він промовчав.

Щодо «Боїнга-707» «Аерео-Мехікан», очевидно, більше нічого не можна вдіяти, поки не прибуде Джо Патроні. Його порада не загнати літак іще глибше була напрочуд розважливою.

Інґрем натягував важкі рукавиці та застібав пальто.

— Дякую за те, що обігріли. — Він вийшов з машини, на вітер та сніг, швидко затраснувши за собою дверцята. Через кілька секунд Мел спостерігав, як він бреде крізь глибокі замети до скупчення транспорту на руліжній доріжці.

ПКС радіозв’язком спілкувалася з Центром техобслуговування снігоборотьби. Мел почекав, доки розмова закінчиться, тоді натиснув на кнопку передачі.

— Денні, я «Машина-один». Прямую до «Батареї Конґа».

Він поїхав уперед, обережно ведучи авто крізь густий снігопад і темряву, а орієнтирами йому слугували тільки широко розташовані вогні злітно-посадкової смуги.

«Батарея Конґа» — одночасно ініціатор та головна рушійна сила аеропорту в боротьбі зі снігом, наразі була розташована на смузі один-сім-лівій. За кілька хвилин, похмуро подумав Мел, він дізнається, чи критичний звіт Комітету авіакомпаній з питань снігоборотьби командира Демереста містить правду, чи тільки ворожість.

6

Об’єкт Мелових думок — командир Вернон Демерест із «Транс Америки» — наразі перебував на відстані близько трьох миль[42] від аеропорту. Він вів свій «мерседес 23 °CЛ Роудстер» і, в порівнянні зі шляхом, який він подолав раніше, дорогою з дому до аеропорту, зараз без проблем пробирався місцевими вулицями, які нещодавно розчистили від снігу. Рясний снігопад тривав, вітер посилився ще більше, але свіжа ковдра на землі поки була недостатньо глибокою, щоб спричиняти серйозні проблеми.

Пунктом призначення подорожі Демереста було кілька триповерхових багатоквартирних будинків неподалік від аеропорту, відомих серед льотних екіпажів під назвою «Провулок стюардес». Саме тут багато стюардес, що працювали в аеропорту Лінкольна — усіх авіакомпаній, — орендували квартири. Кожне помешкання зазвичай ділили двоє-троє дівчат, і така ситуація також давала назву окремим домашнім господарствам. Їх називали гніздами стюардес.

Гнізда часто були місцем проведення жвавих вечірок у неробочий час, а інколи й штаб-квартирами любовних справ, які з передбачуваною регулярністю виникали між стюардесами та чоловіками-членами льотних екіпажів.

Загалом, гнізда стюардес були ні більш, ні менш розпусними, ніж інші квартири, де жили самотні дівчата. Єдина різниця полягала в тому, що учасники й учасниці таких веселих аморальних дійств — здебільшого персонал авіакомпаній.

На це була хороша причина. Як стюардеси, так і чоловіки-члени льотних екіпажів, з якими вони знайомились, — командири, другі пілоти та бортінженери — то, без винятку, люди великого калібру. Всі вони досягли своїх посад, яких інші тільки жадали, у важкому, виснажливому процесі відсіву, де менш талановиті втрачали все. Ті, хто вистояли, були найкращими поміж найкращих. У результаті ми маємо добірне товариство кмітливих, освічених осіб зі смаком до життя та вмінням цінувати одне одного.

Вернон Демерест у свій час цінував багатьох стюардес, як і вони цінували його. Він, до речі, мав низку романів із вродливими та розумними молодими жінками, яких так само міг би бажати якийсь монарх чи зірка кіно, та дістати їх не могли. Стюардеси, з якими Демерест та його колеги регулярно кохалися, не були ні шльондрами, ні легкодоступними. Проте це були живі, чутливі й обдаровані в сексуальному плані дівчата, які цінували якість та бралися за неї, коли та настільки очевидно та зручно лежала поруч.

Однією з тих, хто взялися — так би мовити — за Вернона Демереста і, здається, не збиралися відпускати, була жвава, приваблива чорнява англійка на ім’я Ґвен Мейген. Дочка фермера, який покинув дім, щоб поїхати до Сполучених Штатів десять років тому, коли Ґвен було вісімнадцять. Перед тим, як почати працювати в «Транс Америці», вона недовго була моделлю в Чикаґо. Можливо, через таку розмаїту історію життя вона поєднувала розкуту сексуальність у ліжку з елегантністю та стилем поза його межами.

Саме до квартири Ґвен Мейген направлявся командир Вернон Демерест.

Сьогодні вночі вони вдвох вилетять до Рима на Рейсі Два «Транс Америки». Командир Демерест командуватиме в кабіні екіпажу. А Ґвен Мейген буде старшою стюардесою в пасажирському салоні позаду. В Римі їх чекає триденна зупинка — «лежанка» — для членів екіпажу, поки інший екіпаж — який уже в Італії, на своїй «лежанці», — поведе літак до Міжнародного аеропорту Лінкольна.

Слово «лежанка» вже давно офіційно прийняли всі авіакомпанії та незворушно користались ним. Можливо, той, хто придумав цей термін, мав непогане почуття гумору; в будь-якому разі екіпажі часто надавали цьому слову практичного застосування, окрім офіційного. Демерест із Ґвен зараз планували реалізувати своє особисте визначення. Одразу після прибуття до Рима вони вирушають до Неаполя на сорокавосьмигодинну «лежанку» разом. То була тиха, ідилічна перспектива, і Вернон Демерест задоволено всміхнувся від цієї думки. Він наближався до Провулку стюардес, і від згадки про те, як гарно все йшло цього вечора, розплився у ще більшій усмішці.

Він прибув до аеропорту рано, після того як залишив Сару, свою дружину, котра — як завжди, безбарвно — побажала йому приємної подорожі. Раніше Сара займала себе вишивкою чи плетінням на час відсутності свого сеньйора. Втім, хай там як, Вернон знав: щойно він вийде за двері, вона зануриться у свій керлінг-клуб, бридж та аматорське малювання олійними фарбами, що були опорами її життя.

Спокій Сари Демерест, який, природно, йшов під руку з занудством, був рисою, яку її чоловік з часом прийняв та, якимсь химерним чином, цінував. Між польотами й романами із цікавішими жінками він вважав своє тимчасове перебування вдома, а інколи й говорив про нього з близькими людьми, як про «походи до ангара на простій». Утім, його шлюб мав і перевагу. Поки він тривав, жінки, з якими Демерест кохався, могли ставати настільки емоційними та вимогливими, наскільки хотіли, та в жодному разі не дозволяли собі ставити максимальну вимогу — шлюб. Таким чином Демерест мав постійний захист проти власних необачних дій у пориві пристрасті. В питанні сексуальної близькості із Сарою він продовжував час від часу підкорятися своєму обов’язку, як хазяїн, що грається в «принеси м’ячика» зі своїм псом. Сара слухняно реагувала, з традиційними тілесними посмикуваннями та прискореним диханням, хоча він підозрював, що більшу частину цих дій спричиняла всього-на-всього звичка, ніж пристрасть, і що, коли б вони зовсім відмовилися від злягання, дружина б не надто засмутилася. Демерест також був упевнений у тому, що Сара підозрювала про його зради, якщо не за фактом, то, як мінімум, інстинктивно. Але вона радше б віддала перевагу варіанту ні про що не здогадуватися, німій домовленості, якій із радістю сприяв Вернон Демерест.

Також його цього вечора тішив звіт Комітету авіакомпаній з питань снігоборотьби, де він вербально вгатив у пах своєму чванливому шваґрові, Мелу Бейкерсфелду.

Критичний звіт був цілком ідеєю Демереста. Інші двоє представників авіакомпаній у комітеті спочатку дотримувалися думки, що керівництво аеропорту робить усе можливе в таких виняткових умовах. Командир Демерест гадав інакше. Інші зрештою погодилися з ним та зійшлися на тому, що Демерест сам напише звіт, у який він і напхав стільки уїдливості, скільки зміг.

Він не переймався точністю чи неточністю звинувачення; врешті-решт, коли навколо так багато снігу, хто може бути в чомусь упевненим? Проте він постарався, щоб звіт, який потрапить на очі великій кількості людей, завдав якомога більше проблем та прикрощів Мелу Бейкерсфелду. Копії вже ксерили, тож скоро їх розішлють віцепрезидентам усіх авіакомпаній і, звісно, у штаб-квартири в Нью-Йорку й інших містах. Знаючи, як люди обожнюють знаходити цапа-відбувайла, винного у технічних затримках, командир Демерест наперед смакував, як всі кинуться до телефонів та телетайпів після отримання цього звіту.

Помста, яку із задоволенням обдумував Вернон Демерест, — невелика та приємна — нарешті реалізувалася. Можливо, тепер його кульгавий, на чверть скалічений шваґер подумає двічі перед тим, як протидіяти командиру Демересту та Міжнародній асоціації пілотів, на що Мел Бейкерсфелд наважився — публічно — два тижні тому.

Командир Демерест завів «мерседес» на паркінг під будинком. Він м’яко пригальмував і вийшов з машини. Спохопився, що приїхав трохи зарано — на чверть години швидше, ніж говорив, що забере Ґвен та відвезе до аеропорту. Та все одно вирішив піднятися.

Демерест увійшов до будівлі, скориставшись ключем, який йому дала Ґвен, м’яко намугикуючи, а тоді всміхнувся, розуміючи, що мелодія була «O Sole Mio». Ну, а чом би й ні? Підходить. Неаполь… тепла ніч замість снігопаду, залита зоряним сяйвом затока, м’яка музика мандолін, к’янті[43] до вечері та Ґвен Мейген поруч… все це на відстані всього двадцяти чотирьох годин. О, так! «O Sole Mio». Він продовжив мугикати цю мелодію.

В ліфті, що їхав угору, він пригадав ще одну хорошу річ. Політ до Рима буде легким.

Сьогодні, хоча командир Демерест і командуватиме екіпажем Рейсу Два — «Золотої каравели», — йому майже не доведеться виконувати якусь роботу, якої вимагатиме політ. А все тому, що він летітиме в ролі лінійного пілота-інспектора. Ще одного командира — Енсона Гарріса, майже ровесника Демереста — призначили пілотувати цей рейс, тож він займе ліве сидіння пілота. Демерест сидітиме праворуч — на звичному місці другого пілота, — звідки спостерігатиме та оцінюватиме роботу командира Гарріса.

Контрольний політ потрібно провести, оскільки командира Гарріса вибрали для переведення з внутрішніх на міжнародні рейси «Транс Америки». Однак перед тим, як здійснювати політ у ролі повноцінного командира міжнародних рейсів, він мусив відбути два закордонні польоти разом з лінійним пілотом, який також має кваліфікацію інструктора. У Вернона Демереста вона була.

Після двох польотів, сьогоднішній з яких буде другим, Гаррісу доведеться пройти фінальну перевірку в старшого командира-перевіряльника, й уже після цього він зможе пілотувати міжнародні рейси.

Такі перевірки — як і регулярні контрольні польоти щопівроку, які мусили пройти всі пілоти всіх авіакомпаній, — своєрідний моніторинг умінь та навичок пілотування у повітрі. Перевірки відбувалися на звичайних запланованих рейсах, і єдине свідчення, за яким пасажир міг би зрозуміти, що перебуває саме на одному з них, це те, що в кабіні екіпажу спереду перебувають двоє командирів.

Попри те, що командири тестували одне одного, ці перевірки, як регулярні, так і спеціальні, зазвичай були серйозними строгими процедурами. Пілоти самі хотіли, щоб усе було саме так. Надто багато лежало на кону — безпека громадян та високі професійні стандарти, — тому не можна було ризикувати через взаємне підлабузництво чи недогляд якоїсь слабкості. Будь-який командир, котрий проходив перевірку, усвідомлював, що повинен відповідати усім вимогам. Провал автоматично призвів би до негативного звіту, який, якщо ситуація достатньо серйозна, потягнув би за собою ще ретельнішу перевірку зі старшим пілотом авіакомпанії, а посада тестованого опинилася б під загрозою.

І хоча вимоги до характеристик були не з найлегших, до старших командирів, які проходили контрольні польоти, колеги ставилися з підкресленою ввічливістю. Тільки не Вернон Демерест. Демерест до будь-якого пілота, що проходив перевірку, молодшого чи старшого за себе, ставився цілком однаково — як до школяра-бешкетника, якого викликали в кабінет директора. Мало того, в ролі такого директора Демерест був нав’язливим, пихатим, зарозумілим та різким. Він ніяк не приховував свого переконання в тому, що жоден інший пілот не зміг би перевершити його у вправності. Колеги, які випробували на собі таке ставлення, в душі палали гнівом, але не мали іншого вибору, окрім як зціпити зуби та змиритися. Згодом вони присягалися один одному, що, коли настане час Демереста, вони влаштують йому наймерзенніший, найжорсткіший контрольний політ у його житті. Вони постійно так і робили, тільки результат був незмінний — Вернон Демерест працював бездоганно і до його дій неможливо було прискіпатися.

От і сьогодні вдень у властивій йому манері Демерест почав перевірку завчасно — передзвонив командирові Енсонові Гаррісу додому.

— Сьогодні буде погана нічка, — без якихось прелюдій почав Демерест. — Моя команда мусить бути пунктуальною, тому раджу достатньо часу відвести на шлях до аеропорту.

Енсона Гарріса, який за двадцять два незаплямованих роки в «Транс Америці» жодного разу не запізнився на рейс, настільки охопила лють, що він ледь не задихнувся. На щастя, не встиг Гарріс і слова вимовити, як командир Демерест уже повісив слухавку.

Досі нетямлячись від злості, але щоби бути впевненим, що Демересту не вдасться його на чомусь підловити, командир Гарріс прибув до аеропорту майже за три години до часу відправлення, замість звичної однієї. Командир Демерест, бадьорий після роботи в Комітеті авіакомпаній з питань снігоборотьби, зустрів Гарріса у «Кав’ярні небесного командира». Демерест був одягнений у спортивний піджак та слакси; він мав запасну уніформу в шафці аеропорту та планував переодягнутися пізніше. Командир Гарріс, ветеран, у якого вже пробивалася сивина та до якого багато молодих пілотів зверталися «сер», був в уніформі «Транс Америки».

— Здоров, Енсоне. — Вернон Демерест упав у крісло біля барної стійки. — Бачу, ти дослухався до моєї поради.

Пальці командира Гарріса сильніше стиснули чашку кави, та все, що він промовив, це:

— Доброго вечора, Верне.

— Ми починаємо передпольотний інструктаж на двадцять хвилин раніше, ніж зазвичай, — сказав Демерест. — Хочу перевірити бортовий журнал та всі інструкції.

Дякувати Богові, подумав Гарріс, його дружина лише вчора пробіглася по інструкціях, додаючи останні поправки. Та йому варто перевірити поштову скриньку в офісі виробничо-диспетчерської служби. Цей мудак, мабуть, вчепиться до того, що Гарріс не вніс поправки, які випустили лише вчора. Щоб дати рукам — які вже чухалися — якусь роботу, командир Гарріс набив та запалив свою люльку.

Він усвідомлював, з яким осудом на нього дивиться Вернон Демерест.

— На тобі не статутна сорочка.

На мить командир Гарріс не міг повірити в те, що його колега говорить це серйозно. Тоді, коли зрозумів, що Демерест не жартує, його обличчя залилося темною сливовою барвою.

Статутні сорочки неймовірно дратували пілотів «Транс Америки», як і пілотів усіх інших авіакомпаній. Офіційні сорочки, які можна було купити через компанію, коштували по дев’ять доларів й часто були незручними та з матеріалу підозрілої якості. Проте всупереч правилам набагато кращу сорочку можна було купити самотужки, на кілька доларів дешевше й без помітної різниці. Більшість пілотів купували й носили неофіційні сорочки. Як і Вернон Демерест. Кілька разів Енсон Гарріс сам чув, як Демерест презирливо обмовляє сорочки компанії та наголошує на чудовій якості його власної.

Командир Демерест жестом замовив каву, тоді заспокоїв Гарріса:

— Усе нормально. Я не вказуватиму в звіті те, що ти не носиш офіційної сорочки. Якщо тільки переодягнешся перед початком польоту.

Стій! — сказав собі Енсон Гарріс. — Господи Ісусе, дай мені сили не зірватися, чого, мабуть, цей мерзенний сучий син тільки й чекає. Але чому? Чому?

Гаразд. Гаразд, вирішив він; нехай з приниженням, він переодягнеться в офіційну сорочку. Не подарує Демерестові такого задоволення, дріб’язкового пункту, до якого можна причепитися.

Сьогодні буде важко дістати сорочку компанії. Її, мабуть, доведеться позичити — обмінятися з якимсь іншим командиром чи другим пілотом. Коли він пояснить їм причини, ті, певно, не повірять. Він сам заледве в це вірив.

Та коли надійде час контрольного польоту самого Демереста… наступного і всіх подальших від сьогодні… нехай начувається. В Енсона Гарріса були хороші друзі серед пілотів-перевіряльників. Нехай Демерест носить статутну сорочку; нехай дотримується статуту у всіх нікчемних пунктах… бо інакше. Тоді Гарріс похмуро задумався: цей пронозливий козел усе запам’ятає; він зробить усе, щоб запам’ятав.

— Агов, Енсоне! — Демерест, здається, був утішеним. — Ти відкусив кінчик своєї люльки.

Так і сталося.

Згадуючи це, Вернон Демерест розсміявся. Так, сьогодні справді буде нелегкий рейс — для Гарріса.

Коли ліфт зупинися на третьому поверсі, Вернон вийшов у встелений килимом коридор та, як завжди, повернув ліворуч, у бік квартири, яку Ґвен Мейген ділила зі стюардесою «Юнайтед Ейр Лайнз». Та інша дівчина, як Демересту було відомо зі слів Ґвен, була сьогодні на нічному рейсі. Дверним дзвінком він подав їхній звичний сигнал, свої ініціали азбукою Морзе… крапка-крапка-крапка-тире тире-крапка-крапка… тоді увійшов досередини, користаючись тим же ключем, яким відмикав двері внизу.

Ґвен була в душі. Він чув плюскіт води. Коли підійшов до дверей її спальні, Ґвен гукнула:

— Верноне, це ти? — Навіть змагаючись із шумом душу, її голос — із філігранним британським акцентом, який йому так подобався, — звучав м’яко й захопливо. Він замислився: не дивно, що Ґвен так любили пасажири. Він бачив, як вони танули — особливо чоловіки, — коли її природний шарм націлювався на них.

Він відгукнувся:

— Так, люба.

Її серпанкова білизна лежала на ліжку — тонкі нейлонові трусики; прозорий ліфчик тілесного кольору із корсетом з того ж матеріалу; комбінація з французького шовку з ручною вишивкою.

Уніформа Ґвен, можливо, й була стандартною, та під нею вона не цуралася розкішної індивідуальності. Його почуття збурились; він неохоче відвів погляд.

— Рада, що ти прийшов раніше, — знову озвалася вона. — Я хочу з тобою поговорити перед тим, як ми вирушимо.

— Звісно, у нас є час.

— Можеш приготувати чаю, якщо хочеш.

— Гаразд.

Вона навчила його англійської звички щогодинного чаювання, хоча до Ґвен він майже ніколи чаю не пив. Але зараз часто просив заварити йому чашечку вдома, що збивало з пантелику Сару, особливо коли він просив, щоб чай готували правильно — спочатку розігріти чайничок, як його навчила Ґвен, і щоб вода продовжувала кипіти в мить, коли торкалася листків.

Демерест зайшов у невеличку кухню, де знав, що де лежить, і поставив чайник з водою на плитку. Витягнув з холодильника упаковку молока, налив до глечика, тоді відпив трохи, перед тим як покласти упаковку в холодильник. Він би віддав перевагу скотчу з содовою, але, як і більшість пілотів, утримувався від алкоголю протягом доби до вильоту. За звичкою він глянув на годинник; циферблат показував за кілька хвилин восьму вечора. Саме в цей час, усвідомив Демерест, для нього готували в аеропорту елегантний, далекомагістральний «Боїнг-707», на якому він командуватиме протягом рейсу завдовжки п’ять тисяч миль до Рима.

Демерест почув, як затих душ. У тиші він знову замугикав. Радісно. O Sole Mio.

7

Шквалистий пронизливий вітер з неймовірною силою носився льотним полем, розвихрюючи перед собою густий сніг.

Мел Бейкерсфелд здригнувся в машині. Він прямував до смуги один-сім-лівої, яку саме очищували від снігу, після того як залишив смугу три-нуль та нерухомий літак «Аерео-Мехікан». Мел задумався, чи то його труснуло від зовнішнього холоду, чи від згадки, яку кілька хвилин тому викликав дух тривоги, вкупі з болісним нагадуванням про давню травму стопи.

Те поранення сталося шістнадцять років тому, неподалік від узбережжя Кореї, коли Мел був військово-морським пілотом-винищувачем на авіаносці типу «Ессекс»[44]. Тоді протягом останніх дванадцяти годин (він це чітко пам’ятав, навіть зараз) його не покидало передчуття небезпеки. То був не страх — як і інші, він навчився з цим жити; радше впевненість у тому, що щось лиховісне, можливо, навіть смертельне, невблаганно наближається до нього. Наступного дня, під час повітряного бою з «МіГ-15»[45], Мелів «Ф9Ф-5»[46] підбили й він упав у море.

Йому вдалося посадити літак на воду, і хоча сам Мел не постраждав, ліву стопу защемило зламаною педаллю керма. Літак тонув швидко — «Ф9Ф-5» мав характеристики плавучості нарівні з цеглиною, — тож Мел скористався мисливським ножем з аварійного комплекту життєзабезпечення, несамовито хльоскаючи ним по нозі та педалі. Якимсь чином під водою його нога звільнилася. Терплячи гострий біль, мало не захлинувшись, він піднявся на поверхню.

Мел провів наступні вісім годин у морі, поки його непритомного не витягли з води. Пізніше дізнався, що порізав сухожилля спереду щиколотки, тому стопа витягнулася від самої ноги майже під розгорнутим кутом.

Згодом медики флоту вилікували його ногу, хоча відтоді Мел ніколи не літав — у ролі пілота. Та час від часу біль повертався, нагадуючи йому, що давним-давно, як і в кількох подальших випадках, його інстинкти не брехали. Зараз той самий інстинкт не полишав його.

Обережно ведучи машину, щоб не збитися з курсу в темряві та обмеженій видимості, Мел наближався до смуги один-сім-лівої. Це була руліжна доріжка, яку, як зазначив керівник польотів, авіадиспетчерська служба використовуватиме тоді, коли зміниться напрям вітру, що, за прогнозами, мусило статися незабаром.

Наразі на аеродромі використовували дві злітно-посадкові смуги: один-сім-права та два-п’ять.

Аеропорт Лінкольна загалом мав п’ять злітно-посадкових смуг. За останні три доби вони були такою собі фронтовою лінією між аеропортом та бурею.

Найдовшою та найширшою була три-нуль, смуга, яку наразі перегороджував літак «Аерео-Мехікан». (Коли зміниться вітер і літаки почнуть надходити з протилежного боку, нею також може стати смуга один-два. Цифри позначають справжній курс 300 або 120 градусів відповідно[47].) Ця смуга була дві милі[48] завдовжки, а завширшки з невеликий квартал; в аеропорту жартували, що один її кінець неможливо побачити з другого через те, що земля кругла.

Інші чотири смуги були десь на пів милі[49] коротшими та не такими широкими.

Безперестанку, від початку бурі, довгі милі смуг очищували плугами та насосами, підмітали й посипали піском. Механізована техніка — ревучі дизельні мотори вартістю в кілька мільйонів доларів — спинялася тільки на хвилину, лише для дозаправки та зміни бригади. Цю роботу повітряні туристи ніколи не бачили зблизька, позаяк жоден літак не виходив на щойно очищену смугу, доки її не перевірили й не оголосили безпечною. Стандарти були строгими. Пів дюйма[50] насту або три дюйми[51] порошкоподібного снігу — це максимум, з яким могли злітати літаки. Якщо снігу чи сльоти більше, вони можуть потрапити до двигунів та наразити повітряне судно на небезпеку.

Шкода, міркував Мел Бейкерсфелд, що бригади снігоборотьби на злітно-посадкових смугах не потрапляють на очі громадськості.

Вигляд все це мало ефектний і захопливий. Навіть зараз, посеред бурі та в темряві, наближаючись ззаду до скупчення техніки, Мел був вражений. Здоровенні каскади снігу спадали з висоти сто п’ятдесят футів[52]. Вони пульсували у світлі фар та близько двадцяти проблискових маячків — по одному на даху кожної машини в групі.

Працівники аеропорту називали цю групу «Батарея Конґа»[53].

Вона мала голову, хвіст, тіло й кортеж і рухалася злітно-посадковою смугою з хореографічною точністю.

Лідер колони — старший начальник бригади служби технічного обслуговування аеропорту — вів автомобіль попереду — яскраво-жовтий, як і вся інша техніка «Батареї». Лідер визначав швидкість руху «Батареї Конґа», яка зазвичай була досить високою.

Він мав два радіоприймачі, щоб постійно бути на зв’язку з ПКС та авіадиспетчерською службою. З допомогою системи проблискових маячків він міг передавати сигнал водіям позаду: зелений для «прискорення», бурштиновий для «руху тим же темпом», червоний для «сповільнення» та миготливий червоний для «зупинки». Лідер мусив зберігати в голові детальну мапу аеропорту та чітко знати, де саме перебуває, навіть у таку глупезну ніч, як сьогодні.

За лідером колони водій, ніби перша скрипка оркестру, вів перший снігоочисник — сьогодні це був мамонтоподібний «Ошкош»[54] зі здоровенним плугом перед собою та ще одним збоку. Позаду та праворуч від першого снігоочисника їхав другий. Перший відкидав сніг убік; другий приймав цю масу на себе й разом зі своїм снігом відкидав ще далі.

Тоді надходив «Сноубласт», ешелон роторних снігоочисників з силою шести сотень гуркітливих кінських сил. «Сноубласт» коштував шістдесят тисяч доларів і був «кадилаком» серед снігоочисної техніки. Потужними вентиляторами він розносив сніг, який збирався купами після двох плугів, та перекидав його за межі злітно-посадкової смуги.

В другому ешелоні, позаду праворуч, було ще два снігоочисники та другий «Сноубласт».

За снігоочисниками та «Сноубластами» їхали автоґрейдери — п’ять машин, які йшли однією лінією, з бульдозерними відвалами, що очищували рештки снігу, які не зачепили плуги спереду. Ґрейдери тягнули за собою обертові щітки, кожна з яких була шістнадцять футів[55] завдовжки та окремо живилася дизельним пальним. Щітки відчищали поверхню смуги, ніби монструозні мітли.

Далі йшли машини для посипання піском. Там, де передні одинадцять машин очистили поверхню, три незграбні повнопривідні вантажівки, з бункерами, де поміщалося по чотирнадцять кубічних футів[56], рівномірно розсипали пісок.

Пісок цей був особливий. У всіх інших місцях, окрім аеропорту, на дорогах та в громадських місцях, до піску додавали сіль, для того щоб лід танув. Але тільки не на територіях, що стосувалися авіації. Сіль спричиняла корозію металу, скорочуючи його життя, й до літаків ставилися шанобливіше, ніж до машин.

Замикав «Батарею Конґа» — у ролі «хвостового Чарлі»[57] — помічник начальника бригади в другій машині. Він наглядав за тим, щоб лінія не розпалася й ніхто не відстав.

Він мав зв’язок з лідером колони, якого часто не було видно попереду через сніг та темряву.

Наприкінці їхав кортеж — запасний снігоочисник, на випадок якщо в «Батареї» станеться поломка; службова вантажівка з бригадою механіків; цистерни дозаправки — дизельного пального й бензину; а також — за викликом по радіозв’язку у визначений час — фургон з кавою та пончиками.

Мел прискорився біля кортежу й порівнявся своїм авто з помічником начальника бригади. Його прибуття помітили. Він почув, як лідер колони оголосив по радіозв’язку:

— До нас щойно приєднався містер Бейкерсфелд.

«Батарея» рухалася близько сорока миль на годину[58] замість звичних двадцяти п’яти[59]. Лідер, мабуть, прискорювався у зв’язку з очікуванням зміни вітру та потребою відкрити смугу якомога швидше.

Перемкнувши свою рацію на частоту диспетчерського пункту руління, Мел почув, як лідер звертається до вежі:

— …на один-сім-лівій, наближаюся до перетину із ЗПС два-п’ять. Прошу дозволити вийти на перетин.

Смуга два-п’ять була активною злітно-посадковою смугою, якою зараз користувалися.

— Лідер колони, я «Лінкольн-руління», зупиніться перед перетином. У нас два рейси заходять на посадку. Не дозволяю, повторюю, не дозволяю виїжджати на перетин ЗПС. Як чуєте?

Голос із вежі звучав винувато. Там нагорі вони розуміли, наскільки складно зупинити «Батарею Конґа» на ходу, а потім знову запустити її. Та рейси при заході на посадку, без сумніву, вже виконали хитромудре зниження, що вимагало хороших навичок, і тепер збиралися сідати, один за одним. Тільки відчайдушна надзвичайна ситуація слугувала б виправданням, якби їх відправили ще трохи покружляти над аеропортом в таку ніч.

Перед Мелом загорілися, владно блимаючи, червоні вогні. «Батарея Конґа» сповільнилась і врешті спинилася.

Помічник начальника бригади, радісний молодий темношкірий чоловік, вискочив зі своєї машини та підійшов до Мела. Коли той відчинив дверцята, вітер увірвався досередини, та його можна було тільки відчути шкірою, не слухом, оскільки ревіння холостих двигунів цілком глушило всі звуки навколо. Помічник загукав Мелові просто у вухо:

— Містере Бі, може, гайда з нами? За машину не турбуйтесь, хтось із наших за нею пригляне.

Мел розплився в усмішці. Про задоволення, яке він діставав, коли б не випадала нагода, від їзди та інколи керування важкою пересувною технікою, знали майже всі в аеропорту. «А чом би й ні?» — подумав Мел. Адже він тут, щоби перевірити, як просувається очищення поверхні від снігу через негативний звіт Комітету авіакомпаній з питань снігоборотьби Вернона Демереста. Очевидно, що звіт не зовсім відповідав дійсності і все йде гаразд. Та, можливо, йому варто ще трохи поспостерігати за дійством з першого ряду.

Кивнувши на знак згоди, він прокричав:

— Гаразд, я поїду на другому «Сноубласті».

— Чудово!

Помічник начальника, який тримав ручного ліхтарика та схилився на противагу вітру, провів Мела повз наразі нерухомі ряди машин з піском та щітками. Мел помітив, що свіжий сніг уже почав притрушувати смугу, яку очистили всього кілька секунд тому. Ззаду, зі службової вантажівки, вийшла, зігнувшись, якась постать та поспішила до Мелового автомобіля.

— Краще покваптеся, містере Бі. Ми ненадовго зупинилися.

Темношкірий молодик посвітив ліхтариком на кабіну «Сноубласта», тоді затримав його, освітлюючи шлях, поки Мел забрався нагору. Зверху водій «Сноубласта» відчинив двері кабіни та притримував їх, поки Мел проліз досередини. Зненацька його травмовану ступню пронизало різким болем, але часу зупинятися не було. Згори, на зміну миготливим червоним, засвітилися зелені вогні, тож, очевидно, два літаки вже приземлилися та проїхали перетин. «Батарея Конґа» мусила квапитися до наступного приземлення, яке могло відбутися за хвилину-другу. Озирнувшись, Мел бачив, як помічник начальника бригади застрибує назад до свого «хвостового Чарлі».

«Сноубласт» уже рухався, набираючи швидкість з клекітливим ревом. Його водій скосив очі, коли Мел всівся на одне з двох м’яких, оббитих тканиною сидінь.

— Вечір добрий, містере Бейкерсфелд.

— Ти як, Вілле? — Мел впізнав цього чоловіка, який, коли не було надзвичайної ситуації зі снігом, працював бухгалтером з розрахунку заробітної плати.

— Та досить непогано, сер. Змучився трохи.

Водій обережно тримав позицію за третім та четвертим снігоочисниками, на яких виднілися тільки вогні маячків. Здоровенні фрезерні леза «Сноубласта» вже поглинали сніг, заштовхуючи його до вентилятора. Безперервний білий потік знову нісся дугою догори, геть зі смуги.

Тут, нагорі, було наче на командирському містку. Водій м’яко тримав головне кермо, ніби стерновий на судні. Велика кількість різних шкал і давачів, що світилися в темряві, значно полегшували керування «Сноубластом». Кругові, високошвидкісні склоочисники — як на кораблі — забезпечували чітку видимість крізь кірку снігу.

— Думаю, всі змучилися, — сказав Мел. — Можу тільки сказати, що це не триватиме вічно.

Він бачив, як стрілка на спідометрі поступальної швидкості потягнулася вгору — з двадцяти п’яти до тридцяти, з тридцяти до тридцяти п’яти. Обернувшись у кріслі, Мел визирнув назовні. Зі своєї позиції в центрі «Батареї Конґа» він бачив вогні та обриси інших машин. Зі схваленням відзначив, що структура колони була чіткою.

Кілька років тому, в таку бурю аеропорт би повністю закрився. Зараз ні, переважно тому що наземні служби — конкретно в цій сфері — йшли в ногу з прогресом у повітрі. Та про скільки сфер авіації можна було б сказати так само? Мел похмуро відзначив: надзвичайно мало.

— Якщо щиро, — заговорив водій, — тут я відпочиваю від роботи за рахунковою машиною, і чим довше це триває, тим більшу премію отримаю, коли все скінчиться. — Він торкнувся важеля, нахиляючи кабіну вперед, щоб перевірити фрезерні леза. Іншим регулятором він підправив їх, а тоді повернув кабіну в попередню позицію. — Я не мушу цього робити; самі знаєте, містере Бейкерсфелд, добровільно зголошуюсь. Та мені тут наче й подобається. Це ніби як… — Він завагався. — Важко сказати.

Мел запропонував:

— Невимушено?

— Думаю, так. — Водій засміявся. — Може, я просто тішуся через сніг.

— Ні, Вілле, я так не думаю. — Мел схилився вперед, дивлячись по курсу «Батареї Конґа». Тут справді було невимушено. Мало того, посеред безлюдного перону було відчуття близькості з авіацією, справжньою авіацією, яка в найпростішому своєму значенні була боротьбою людини з природою. Це відчуття втрачається, якщо надовго затримуватися в терміналах та будівлях офісів авіакомпаній; там тебе збивають з пантелику різні недолугі, геть зайві речі. Можливо, всім нам в авіаційному керівництві, подумав Мел, варто інколи постояти на дальньому кінці злітно-посадкової смуги й відчути подих вітру в обличчя. Це могло б допомогти нам відділити мізерне від головного. Це також може трохи провітрити нам мізки.

Колись давно Мел виходив на льотне поле в моменти, коли йому потрібно було подумати, помислити в тиші та на самоті. Він не збирався робити цього сьогодні, але і незчувся, як знову опинився тут… гадаючи, розмірковуючи, що він так часто робив останнім часом, про майбутнє аеропорту та своє власне.

8

Менш ніж п’ять років тому аеропорт Лінкольна вважався одним з найкращих та найсучасніших. Делегації оглядали його із захопленням. Місцеві політики полюбляли завзято тицяти пальцями й розводити теревені про «лідерство у повітряному просторі» та «символ реактивної ери». Тепер політики продовжували теревені, але підстав на це стало менше. Більшість із них не змогли усвідомити, що аеропорт Лінкольна, як і несподівано велика кількість інших великих аеропортів, був близьким до того, щоб стати гробом побіленим[60].

Мел Бейкерсфелд роздумував над словосполученням «гріб побілений» дорогою крізь темряву злітно-посадковою смугою один-сім-лівою. Це влучне визначення, вирішив він. Слабкі місця в аеропорту були серйозні та звичні, проте, оскільки більшість із них була недоступна для громадського ока, про їхнє існування знали тільки працівники цієї «кухні».

Мандрівники й гості аеропорту Лінкольна переважно бачили тільки головний термінал — яскраво освітлений, добре кондиціонований Тадж-Махал. Побудований з блискучого скла та хрому, термінал був напрочуд просторим, де людні зали примикали до елегантних зон очікування. Розкішні службові об’єкти оточували зону для пасажирів. Шість ресторанів національної кухні, від їдалень для гурманів з облямованою золотом порцеляною та відповідними цінами до закусочних швидкого харчування з кіосками із хот-догами. Барів, з приємним приглушеним світлом чи залитих неоном, без сидячих місць, було вдосталь, як і туалетів. В очікуванні рейсу, не виходячи з терміналу, гість міг пройтися магазинами, зняти кімнату й ліжко, прийняти гарячу ванну й замовити масаж, підстригтися, напрасувати костюм, відполірувати туфлі, та й навіть померти, й поховання йому організували б «Меморіальні сади Святого Духа», які мали відділ продажу в нижньому залі.

Якщо судити тільки по терміналу, аеропорт вражав. Його недоліки лежали в робочих зонах, а саме на злітно-посадкових смугах та руліжних доріжках.

Невелика кількість із восьми тисяч пасажирів, які прилітали сюди й вилітали звідси щодня, усвідомлювали, наскільки невідповідною — і таким чином небезпечною — стала система злітно-посадкових смуг. Навіть рік тому смуги та руліжні доріжки заледве дотягували до необхідного рівня; зараз же вони настільки завантажені, що це створює небезпеку. Зазвичай у клопіткі періоди на двох головних смугах літаки сідали та злітали кожні тридцять секунд. Ситуація з Медоувудом та згода, якої аеропорт дійшов з його громадою, змушували інколи, в рекордні періоди, використовувати запасну смугу, яка перетинала дві інші. В результаті літаки злітали та здійснювали посадку, можна сказати, хрест-навхрест, й інколи диспетчерам керування повітряним рухом лишалося тільки затамовувати подих та молитися. Тільки минулого тижня Кіт Бейкерсфелд, брат Мела, похмуро передбачив: «Отже, ми там на сторожі у вежі, даємо собі раду з ризиковими випадками і поки що не зіткнули два літаки на перетині. Але одного дня, секундна неуважність чи хиба — і в когось із нас таке трапиться. Я Бога молю, щоб таке трапилося не зі мною, бо то буде другий Великий каньйон»[61].

Перетином, про який вів мову Кіт, щойно проїхала «Батарея Конґа». В кабіні «Сноубласта» Мел перевів погляд назад. «Батарея Конґа» вже віддалилася від перетину, і крізь густий сніг навігаційні вогні якогось літака виднілися на іншій злітно-посадковій смузі, поки він швидко здіймався в повітря. Тоді, дивовижно, але всього за кілька ярдів позаду знову з’явилися вогні; інший літак сідав, здавалося, одночасно зі зльотом першого. Водій «Сноубласта» також повернув голову. Він свиснув.

— Овва, як близенько розминулися.

Мел кивнув. Справді близенько, що було відхиленням від норми, й на мить його шкірою забігали мурашки тривоги. Очевидно, диспетчер керування повітряним рухом, що інструктував пілотів обох літаків по радіозв’язку, неймовірно точно вирахував допустові межі. Як і зазвичай, рішення досвідченого диспетчера виявилося правильним, хоча й ризикованим. Обидва рейси були в безпеці — один уже в повітрі, другий на землі. Та саме частота таких точних рішень створювала постійну небезпеку.

Мел часто вказував на таку небезпеку, доповідаючи перед комісією з питань аеропорту та членами міської ради, які контролювали фінансування. Мел закликав не тільки до негайної побудови нових смуг та руліжних доріжок, а й закупівлі додаткової землі навколо аеропорту для довгострокового удосконалення. Результатом була велика кількість обговорень, а інколи й лютих суперечок. Кілька членів і ради, і комісії бачили цю ситуацію крізь Мелові окуляри, проте інші займали цілком протилежну позицію. Було важко переконати людей в тому, що сучасний аеропорт для реактивних літаків, побудований наприкінці 1950-х, може так швидко стати непридатним, ба навіть небезпечним. Не мало значення, що та ж сама ситуація була в інших центрах — Нью-Йорку, Сан-Франциско, Чикаґо, всюди; політики воліли просто заплющувати очі на певні речі.

Мел замислився: мабуть, Кіт мав рацію. Можливо, знадобиться ще одна велика катастрофа, щоб суспільство звернуло свою увагу, як-от зіткнення над Великим каньйоном у свій час підштовхнуло президента Ейзенгауера та Вісімдесят четвертий конгрес вдосконалити авіатраси. Однак іронія полягала в тому, що труднощів у отриманні грошей на не робочі вдосконалення було зовсім небагато. Пропозиція побудувати триярусний паркінг здобула беззаперечну підтримку місцевої влади. Та це було те, що громадськість — включно з тими, хто голосували, — могла побачити й торкнутися. Злітно-посадкові смуги та руліжні доріжки були чимсь іншим. Одна нова смуга коштувала кілька мільйонів доларів і будувалася два роки, та зовсім небагато людей, окрім пілотів, диспетчерів керування повітряним рухом та керівництва аеропорту взагалі знали про те, наскільки доброю чи поганою є система злітно-посадкових смуг.

Але аеропорт Лінкольна очікувало фінальне випробування. Воно мусило прийти. За останні кілька тижнів Мел відчував знаки, і коли це станеться, вибір буде чітким — між наземними вдосконаленнями, які б відповідали новим досягненням у повітрі, чи безпомічними кроками назад. В авіації ніколи не було статус-кво.

Існував ще один чинник.

Разом із майбутнім аеропорту під загрозою було також і Мелове. Залежно від того, яким курсом піде політика аеропорту, його авторитет посилиться або ослабне там, де на це найбільше розраховують.

Лише нещодавно Мел Бейкерсфелд був національним речником наземної авіаційної логістики, мав репутацію молодого та перспективного генія в авіаційному керівництві. А тоді несподівано одна фатальна подія перевернула все. Тепер, через чотири роки, майбутнє не було вже таким безхмарним, з’явилися сумніви й питання стосовно Мела Бейкерсфелда як у думках інших, так і в його власних.

Тією подією, що все змінила, було вбивство Джона Ф. Кеннеді.

— Тут кінець смуги, містере Бейкерсфелд. Поїдете з нами назад, чи як? — Голос водія «Сноубласта» перервав Мелову задуму.

— Га?

Чоловік повторив своє запитання. Попереду знову блимали попереджувальні вогні «Батареї Конґа». Половину ширини смуги очистили за раз. А тепер «Батарея» розвернеться й поїде тим же шляхом, очищуючи решту. З усіма зупинками, від сорока п’яти хвилин до години потрібно було, щоб повністю очистити й посипати піском одну ЗПС.

— Ні, — відказав Мел. — Я тут зійду.

— Зрозуміло, сер. — Водій направив сигнальне світло на машину помічника начальника, яка швидко вислизнула з лінії. За кілька секунд, поки Мел спускався вниз, авто вже чекало його. З інших снігоочисників і вантажівок вилазили працівники бригади та поспішали до фургона з кавою.

Дорогою назад до терміналу Мел зв’язався з ПКС, запевнюючи Денні Ферроу в тому, що злітно-посадкова смуга один-сім-ліва скоро буде готова до використання. Тоді, перемкнувшись на диспетчерський пункт руління, він зменшив звук, щоб приглушені голоси залишалися на задньому плані його думок.

У кабіні «Сноубласта» йому згадалася подія, яка з усіх, що він пам’ятав, була найсильнішим ударом.

Вона сталася чотири роки тому.

Зі здивуванням він подумав — чи й справді так давно? — чотири роки від того сірого листопадового дня, коли він через увесь стіл ошелешено потягнув до себе мікрофон системи гучного зв’язку — мікрофон, яким рідко користалися, який приглушував усі інші в терміналі, — та, перериваючи оголошення про прибуття рейсу, оголосив у залах, де швидко запанувала тиша, приголомшливу новину, яка всього кілька секунд тому долетіла з Далласа.

Поки він говорив, погляд не відривався від фотографії на стіні навпроти, фотографії, де було написано: Моєму другові, Мелу Бейкерсфелду, який, як і я, турбується про послаблення грубих пут землі. Джон Ф. Кеннеді.

Фотографія так і залишилася, а з нею й спогади.

Спогади для Мела почалися з промови, яку він виголосив у Вашинґтоні.

У той час, окрім посади генерального менеджера аеропорту, він був президентом Ради операторів аеропортів[62] — наймолодшим її лідером за всю історію цього маленького, та впливового органу, що об’єднував головні аеропорти світу. Штаб-квартира РОА розташовувалась у Вашинґтоні, тож Мел часто туди літав.

Його промова прозвучала під час конгресу національного планування.

Авіація, як зазначив Мел Бейкерсфелд, є єдиною справді успішною міжнародною справою. Вона виходить за межі ідеологічних обмежень, так само як і географічних. Оскільки вона змішує різнорідне населення щоразу меншою ціною, авіація слугує найпрактичнішим інструментом для розуміння світу, який будь-коли створювала людина.

Ще значнішу роль відіграє авіакомерція. Перевезення вантажів повітрям, що вже сягало гігантських обсягів, приречене на ще більше зростання. Нові, величезні реактивні літаки, що вийдуть на службу на початку 1970-х, стануть найшвидшими та найдешевшими засобами перевезення в історії людства; через десятиліття морські судна можуть стати експонатами музеїв із сухими доками, їх виштовхнуть із бізнесу так само, як пасажирські літаки усунули у свій час «Королеву Мері» та «Королеву Елізабет»[63]. У результаті ми можемо отримати нову, світову торгову каравелу, яка принесе багатство націям, що зараз перебувають на межі зубожіння. З технологічної точки зору, нагадав Мел своїй аудиторії, повітряні сегменти авіації пропонують усе це, і навіть більше, ще за життя людей середнього віку.

Однак, продовжив він, поки авіадизайнери з мрій плетуть тканину реальності, наземні служби залишаються значною мірою продуктом недалекоглядності або необдуманого поспіху. Аеропорти, системи злітно-посадкових смуг і термінали обладнані для вчорашнього дня, з незначними резервами на завтра — якщо такі взагалі є; те, що на землі не зауважують або ігнорують, з небаченою швидкістю прогресує в авіації. Аеропорти обладнують по частинах, окремішньо, в кожному місті по-своєму, й часто без особливої уяви. Зазвичай надто багато коштів витрачають на гарні термінали й надто мало на робочі зони. Не існує координованого високотехнологічного планування — ні національного, ні міжнародного.

На місцевих рівнях, де політики байдуже сприймають проблеми наземного доступу до аеропортів, ситуація така ж, якщо не гірша.

«Ми пробили звуковий бар’єр, — оголосив Мел, — але не земний».

Він перерахував окремі галузі досліджень та закликав до міжнародного планування авіації на землі — ініціатором якого повинні виступити США, а натхненником — сам президент.

Промова викликала бурхливі овації та широкий резонанс. Схвально відгукнулись такі різні видання, як лондонський «Таймз», «Правда» та «Волл-стріт Джорнал».

Наступного дня після промови Мела запросили до Білого дому.

Зустріч із президентом минула добре. У приватному кабінеті на другому поверсі Білого дому атмосфера була розслаблена й добродушна. Кеннеді, як зрозумів Мел, поділяв багато його власних ідей.

Згодом були й інші зустрічі, деякі з «мозковими трестами», де були присутні радники Кеннеді, зазвичай тоді, коли Адміністрація розглядала питання авіації. Після кількох таких оказій, з певними неформальними наслідками, Мел став почуватися в резиденції президента як вдома, та був уже не таким враженим, як тоді, коли опинився тут уперше. З часом його стосунки з Кеннеді переросли у приятельські, тож Мел став нарівні з іншими консультантами президента.

Десь через рік після першої зустрічі Кеннеді поцікавився у Мела, що він думає про роботу у Федеральній агенції цивільної авіації[64] (зараз це управління). Десь під час другого терміну Кеннеді, який, як усі припускали, буде автоматичним, тодішній адміністратор ФУЦА, Гелебі[65], дістане іншу посаду. Що Мел думає про те, аби зсередини здійснити деякі заходи, які він обстоював зовні? Мел відповів, що це справді вельми цікаво. Він пояснив, якщо йому зроблять таку пропозицію — відповідь буде ствердна.

Ця новина просочилась не через Мела, через інших, які дізналися про це згори. Мел був «своїм» — заслуженим членом внутрішнього кола. Його високий престиж зріс іще більше. Рада операторів аеропортів переобрала його президентом. Комісія в його аеропорту проголосувала за щедре підвищення зарплати. Ледь розмінявши третій десяток, він вважався Чайльд Роландом[66] серед авіаційного керівництва.

Через шість місяців Джон Ф. Кеннеді вирушив у свою фатальну подорож до Техасу.

Як і інші, Мел спочатку був приголомшений, а пізніше плакав. І тільки згодом він усвідомив, що кулі вбивці зрикошетили в життя інших людей, серед яких і його. Він зрозумів, що втратив статус «свого» у Вашинґтоні. Наджиб Гелебі, між іншим, справді покинув ФУЦА — став старшим віцепрезидентом «Пен Американ», — але Мел не дістав його місця. На той час розподіл сил змінився, вплив спав. Мелове ім’я, як він пізніше дізнався, навіть не значилося в короткому списку посад ФУЦА в президента Джонсона.

Мелів другий президентський термін в РОА минувся без якихось особливих подій, та інший молодий чоловік прийшов йому на заміну. Подорожі до Вашинґтона припинилися. Появи на публіці обмежилися місцевим рівнем, але певним чином таку зміну він сприйняв з полегшенням. Обов’язків в аеропорту Лінкольна побільшало, оскільки повітряний рух розрісся до небачених обсягів. Він напружено зайнявся плануванням, також докладаючи зусиль, щоб переконати комісію з питань аеропорту в своїй правоті. Мав багато над чим подумати, включно з проблемами вдома. Його дні, тижні, місяці сповнилися подій.

Однак відчуття, що він втратив і час, і можливість, залишилося. Інші знали про це. Якщо не станеться нічого серйозного, припускав Мел, його кар’єра може продовжуватись і врешті закінчитися саме там, де вона зараз.

— «Машина-один», я «Лінкольн-вежа», де ви є? — Команда з радіоприймача перервала думки Мела й різко повернула в теперішнє.

Він додав звуку й повідомив свої координати. Наразі Мел уже наближався до пасажирського терміналу, вогні якого все яснішали, незважаючи на постійний густий снігопад. Місця стоянки літаків, помітив він, були зайняті, як і на початку його подорожі за межі терміналу; й досі стояла черга з новоприбулих літаків, які очікували, коли звільняться місця на стоянках біля телетрапів.

— «Машина-один», залишайтесь на місці, доки «Норд»[67] «Лейк Сентрал»[68] пройде перед вами, після того їдьте слідом.

— Я «Машина-один». Вас зрозумів.

Через кілька хвилин Мел заїхав до підвального паркінгу терміналу.

Біля його паркомісця стояла замкнена телефонна будка. Одним зі своїх ключів він відімкнув її та набрав номер ПКС. Відповів Денні Ферроу. Мел поцікавився, чи є якісь новини щодо проблемного літака «Аерео-Мехікан».

— Ні, — відповів Денні. — І керівник польотів просив передати тобі, що, оскільки ми не можемо користуватися смугою три-нуль, трафік і досі сповільнений на п’ятдесят відсотків. Також йому надходить все більше телефонних скарг із Медоувуда, щоразу як над ними пролітає літак.

Мел похмуро промовив:

— Медоувуду доведеться потерпіти. — Зібрання у них чи ні, наразі він нічого не може вдіяти, щоб усунути шум у небі. Найважливішим зараз було зменшити затримку функціонування. — Де зараз Джо Патроні?

— Там, де й був. Досі не може виїхати.

— А він точно приїде?

— «ТВЕ» кажуть, що так. У нього в машині є телефон, вони тримають зв’язок.

— Як тільки Джо прибуде, — наказав Мел, — я хочу, щоб мене повідомили. Де б я не був.

— Тобто у місті, так?

Мел завагався. Він припускав, що не має підстав сьогодні надовше залишатися в аеропорту. Та все одно його переслідувало те незбагненне передчуття лиха, яке почало турбувати ще на льотному полі.

Він пригадав свою попередню розмову з керівником польотів, чергу літаків на пероні. Мел прийняв спонтанне рішення.

— Ні, не в місті. Нам дуже потрібна та смуга, тож я не покину аеропорту, доки достоту не знатиму, що Джо Патроні на місці та взявся до роботи.

— У такому випадку, — сказав Денні, — раджу вам зараз же зателефонувати дружині. Ось номер, за яким можна зв’язатися з нею.

Мел записав його, повісив слухавку, а тоді набрав номер. Він попросив покликати Сінді та після недовгої паузи почув її різкий голос:

— Меле, чому ти ще не тут?

— Вибач, мене затримали. В аеропорту проблеми. Ця буря дуже серйозно…

— Чорти б тебе вхопили, зараз же їдь сюди!

З того, що голос дружини звучав тихо, Мел зробив висновок, що навколо неї є інші, хто може почути. Та все одно їй вдалося передати несподівано велику кількість отрути.

Мел інколи пробував асоціювати голос теперішньої Сінді з голосом Сінді, яку він пам’ятав до шлюбу, п’ятнадцять років тому. Тоді вона була ніжнішою людиною, здавалося йому. Та ніжність, між іншим, була однією з рис, які подобалися Мелові, коли вони познайомилися в Сан-Франциско, де в нього була відпустка після Кореї. В той час Сінді була акторкою, хоча й не зовсім, бо кар’єра, на яку вона була сподівалася, пішла трохи не тим шляхом, й, очевидно, з часом нічого не змінилося б. Вона мала кілька щоразу дрібніших ролей в літніх театрах і на телебаченні й урешті в один з моментів відвертості зізналася, що шлюб був приємним звільненням від цього всього.

З роками ця історія дещо змінилася й стала улюбленим маневром Сінді, яка заявляла, що пожертвувала кар’єрою та можливою славою через Мела. Хоча останнім часом Сінді недолюблювала, щоб її минуле в ролі акторки взагалі згадували. А все тому, що в «Місті та країні»[69] вона прочитала, що акторок неймовірно рідко включають до «Світського календаря»[70], а наявність свого імені в «Календарі» була тим, чого Сінді жадала понад усе.

— Я приїду в центр до тебе, як тільки зможу, — пояснив Мел.

Сінді прошипіла:

— Так не піде. Ти вже мав би бути тут. Ти чудово знав, наскільки цей вечір для мене важливий, і тиждень тому мені пообіцяв.

— Тиждень тому я не знав, що у нас буде найбільша буря за останні шість років. Зараз тут не діє одна смуга, безпека аеропорту під питанням…

— На тебе ж працюють люди, хіба ні? Чи ти вибрав настільки некомпетентних, що їх не можна зоставити самих на роботі?

Мел роздратовано сказав:

— Вони дуже компетентні. Та мені платять за те, щоб я також брав на себе якусь відповідальність.

— Шкода, що ти переді мною не можеш бути відповідальним. Раз по раз я влаштовую якісь важливі соціальні зустрічі, які ти з такою радістю руйнуєш.

Вислуховуючи цю гнівну тираду, Мел відчув, що Сінді наближається до точки кипіння. Без будь-яких зусиль він міг її зараз уявити, п’ять футів шість дюймів[71] деспотичної енергії на найвищих каблуках, ясні блакитні очі й білява голова з вишуканою зачіскою, схилена трішки назад, у такій збіса привабливій позі, якої вона набувала щоразу, коли лютувала. Це було однією з причин, припускав Мел, чому в ранні роки їхнього шлюбу напади гніву дружини рідко його засмучували. Здавалося, що чим сердитішою вона ставала, тим була бажанішою. В такі миті він завжди давав погляду мандрувати знизу вгору, починаючи від її щиколоток, — неспішно, бо у Сінді були неймовірно привабливі щиколотки та ноги; взагалі, гарніші, ніж у більшості інших знайомих йому жінок, — до решти її тіла, яке було таким же пропорційним та фізично чарівним.

У минулому, коли його погляд виконував це вдячне оцінювання, виникав якийсь двобічний фізичний зв’язок, що змушував їх імпульсивно й жадібно торкатися одне одного. Результат був передбачуваним. Джерело гніву Сінді незмінно забувалося у хвилі чуттєвості, що поглинала їх. Сінді набувала якоїсь збудливої, варварської дикості й під час злягання вимагала: «Вдар мене, щоб тебе, вдар!» Наприкінці вони обоє були виснаженими й висотаними, тож повертатися до сварки ніхто не мав ні бажання, ні енергії.

Так вони, звісно, відкладали проблеми в довгу шухляду, а не вирішували їх, а різниця між цими речами — ще від самого початку розумів Мел — була фундаментальною. Роки минали, пристрасть слабшала, розбіжності нагромаджувалися.

З часом вони зовсім перестали використовувати секс як панацею, і десь за останній рік фізична інтимність будь-якого виду стала все менш регулярною. Тим часом Сінді, чиї тілесні апетити завжди потрібно було задовольняти, як би між ними не складалося, останні місяці здавалася все байдужішою. Мел замислювався над цим. У його дружини з’явився коханець? Це був один з варіантів. Сумно, але йому здавалося, що легше не тривожити себе цими думками.

Втім, інколи сам вигляд чи голос Сінді в нападі норовливого гніву спричинявся до якогось фізичного трепету, розбуджуючи давнє жадання. Це почуття захопило його зараз, коли Мел дослухався до її нищівного голосу по телефону.

Коли він відчув можливість втрутитися, то сказав:

— Я не тішуся від того, що ламаю твої плани. Переважно я погоджуюся на те, чого ти хочеш, хоча й не вважаю, що заходи, які ми відвідуємо, настільки важливі. Мені б більше сподобалося провести на кілька вечорів більше вдома з дітьми.

— Сон рябої кобили, — відповіла Сінді, — й ти сам це знаєш.

Мел відчув, що напружується, сильніше стискаючи слухавку. А тоді визнав перед самим собою: можливо, останній аргумент правдивий, певною мірою. Раніше цього вечора йому згадувалися часи, коли він залишався в аеропорту, хоча й міг податися додому — просто тому, що бажав уникати ще однієї сварки з Сінді. Роберта з Ліббі до уваги не бралися, як і всі діти, коли шлюб починав руйнуватися. Йому не варто було їх згадувати.

Та, окрім цього, сьогодні справді все було по-іншому. Він мусить залишитися в аеропорту, принаймні доки не впевниться в тому, що ситуація із заблокованою смугою якось вирішується.

— Послухай, — сказав Мел, — з’ясуймо дещо. Я тобі цього не говорив, та минулого року я щось там собі записував. Ти хотіла відвідати п’ятдесят сім своїх благодійних балаганів. Мені вдалося прийти на сорок п’ять, що набагато більше, ніж я б волів відвідати на моє хотіння, але це теж непогана цифра.

— Ну ти й мудак! Я тобі не гра з м’ячиком, де треба записувати цифри. Я твоя дружина.

Мел різко відповів:

— Заспокойся! — Він сам починав злитися. — Ти не помітила, що підвищуєш на мене голос? Невже хочеш, щоб усі ті приємні люди навколо знали, який же підкаблучник твій чоловік?

— Плювати я на це хотіла! — Та вона все одно промовила ці слова м’якіше.

— Я знаю, що ти моя дружина, й саме тому наміряюся приїхати туди, як тільки зможу. — Що б сталося, загадався Мел, якби він міг зараз простягти руку й торкнутися Сінді? Чи спрацювали б давні чари? Вирішив, що ні. — Тож займи мені місце і скажи барменові, щоб тримав для мене суп тепленьким. А ще попроси вибачення та поясни, чому я запізнююся. Підозрюю, що деякі люди чували про таку штуку, як аеропорт. До речі, що там сьогодні за дійство?

— Я пояснювала минулого тижня.

— Поясни ще раз.

— Цю вечірку — коктейлі та вечеря — ми проводимо, щоб підтримати костюмований бал, який відбудеться наступного місяця та буде присвячений Фонду допомоги дітям в Арчидоні. Тут преса. Вони фотографуватимуть.

Тепер Мелові стало зрозуміло, чому Сінді так хоче, аби він поквапився. Якщо він буде там, зростуть її шанси потрапити в об’єктив, а там — і на шпальти завтрашньої газети.

— Більшість членкинь комітету, — наполягала Сінді, — вже з чоловіками.

— Але ж не всі.

— Я сказала: більшість.

— І ще ти сказала: Фонд допомоги Арчидоні?

— Так.

— Якої Арчидони? Їх є дві. Одна в Еквадорі, друга в Іспанії. — У коледжі Мел захоплювався мапами та географією, а також мав хорошу пам’ять.

Уперше Сінді завагалася. Тоді обережно сказала:

— А яка різниця? Зараз не час для дурних запитань. — Мелові захотілося вголос розсміятися. Сінді не знає. Як і зазвичай, вона вибрала попрацювати заради благодійності через тих, хто був залучений до організації, а не тих, на кого ця благодійність спрямовувалась.

Він злорадно продовжив:

— То скільки листів ти очікуєш отримати після цього вечора?

— Не розумію, про що ти.

— Ще й як розумієш.

Щоб опинитися в списку розгляду до «Світського календаря», нова претендентка потребувала вісім поручительських листів від людей, чиї імена вже там були. Під час останнього підрахунку, про який Мел чув, Сінді вже зібрала чотири.

— Господи, Меле, якщо ти щось бовкнеш — сьогодні чи якогось іншого разу…

— Листи будуть безкоштовні чи ти за них заплатиш, як за минулі два? — Він усвідомлював, що зараз має перевагу. Таке траплялося досить рідко.

Сінді обурилася:

— Що за брудна заява? Неможливо купити собі шлях до…

— Херня! — відказав Мел. — Я отримую ті скасовані чеки з нашого спільного рахунку. Пам’ятаєш?

Запанувала тиша. Тоді тихим, хижацьким голосом Сінді заговорила:

— Послухай мене! Тобі краще сьогодні тут бути, і то швидко. Якщо не приїдеш або якщо приїдеш та осоромиш мене своїми заявочками, які тільки-но озвучив, це буде кінець. Ти мене зрозумів?

— Не зовсім упевнений, — тихо відповів Мел. Інстинкт підказував йому: щойно настала важлива мить для них обох. — Мабуть, тобі краще чітко пояснити, що ти маєш на увазі.

Сінді парирувала:

— Сам здогадайся.

І повісила слухавку.

Дорогою з паркінгу до кабінету Мелова лють все кипіла й зростала. Гнів завжди охоплював його не так швидко, як Сінді. Він був із тих, хто повільно займається. Та зараз Мел увесь палав.

Він був не зовсім упевнений в тому, на що спрямований цей гнів. Значна частина була націлена на Сінді, та були також й інші чинники: його професійна неспроможність, як йому здавалося, ефективно підготуватися до нової ери авіації; удавана неможливість вселяти іншим свої думки; невиправдані високі надії. Якимсь чином, подумав Мел, його особисте і професійне життя стали подвійним свідченням невідповідності. Його шлюб ледь тримався, якщо точніше, скоро розпадеться; і якщо це станеться — він підведе і своїх дітей також. Водночас в аеропорту, де він відповідає за тисячі людей, всі намагання Мела і спроби переконання провалилися й досі жодним успіхом не увінчувались. Високі стандарти, над якими він працював, постійно руйнувалися.

Дорогою до адміністративного антресольного поверху він не зустрів жодного знайомого. Тим краще. Якби з ним хтось заговорив, яке б запитання не поставили, Мел би огризнувся, та й по всьому. В кабінеті він скинув із себе важкий верхній одяг на підлогу. Прикурив цигарку. Вона мала гострий присмак, тож він загасив її. Підходячи до столу, Мел усвідомлював, що біль у нозі повернувся з новою силою.

Вечорами — здавалося, зовсім нещодавно, — коли стопа боліла, Мел ішов додому, де Сінді наполягала на тому, щоб він розслабився. Спочатку приймав гарячу ванну, тоді лежав долілиць на ліжку, а вона масажувала йому спину та шию прохолодними міцними пальцями, доки біль не відступав. Звісно, неможливо було собі зараз уявити, щоб Сінді зробила щось таке знову; та навіть якби так сталося, він сумнівався, що це допомогло б. Комунікацію можна втратити не тільки словесну.

Сидячи за столом, Мел обхопив голову руками.

Як і перед тим, на льотному полі, він здригнувся. Тоді в тиші кабінету раптово озвався телефонний дзвінок. Якусь мить Мел ігнорував його. Задзвонили знову, й Мел зрозумів, що то червоний телефон сигналу тривоги на стійці біля столу. Двома широкими кроками він подолав відстань до нього.

— Бейкерсфелд на зв’язку.

Він почув клацання та підтвердження інших людей, які піднімали слухавки.

— Це авіадиспетчерська служба, — почувся голос керівника польотів. — У нас повітряна надзвичайна ситуація третьої категорії.

9

Кіт Бейкерсфелд, брат Мела, відсидів третину своєї восьмигодинної зміни в диспетчерському залі керування повітряним рухом.

На радіолокаційне керування сьогоднішня буря мала значний вплив, хоча не прямо фізичний. Сторонньому спостерігачеві, подумав Кіт, якому бракує знань про складну історію, яку показувала конгломерація індикаторів радіолокаторів, могло здатися, що буря, яка нуртує одразу ж за стіною, насправді перебуває за тисячі миль звідси.

Зал керування повітряним рухом розміщувався у диспетчерській вежі, на поверх нижче від вкритої склом фортеці — кабіни вишки, — звідки вже авіадиспетчерська служба керувала рухом повітряних суден на землі та в найближчому повітряному просторі. Юрисдикція їхньої секції радіолокації поширювалася за межі аеропорту, тож диспетчери радіолокаційного контролю обслуговували простір між місцевим і найближчим районним центром керування повітряним рухом. Районні центри — що зазвичай були далеко від аеропортів — контролювали головні магістральні авіатраси та повітряний рух, що через них проходив.

На противагу верхній частині вежі, в диспетчерському залі вікон не було. Вдень та вночі в аеропорту Лінкольна десять диспетчерів радіолокаційного контролю та старших диспетчерів працювали в постійній напівтемряві, під тьмяним «місячним» світлом. Технічне приладдя — екрани, індикатори радіолокаторів, пульти управління, панелі радіозв’язку — займало всі чотири стіни. Зазвичай диспетчери працювали в самих сорочках, оскільки температура, що взимку, що влітку, трималася на позначці рівно сімдесят[72] градусів — це захищало делікатне електронне обладнання.

У загальній атмосфері в диспетчерському залі панував спокій. Хоча під цією незворушною оболонкою постійно приховувалася нервова напруга. Сьогодні її посилювала буря, і за останні кілька хвилин напруга зросла. Ефект був наче смикати й без того натягнуту пружину.

Джерелом додаткової напруги був сигнал індикатора радіолокатора, який, у свою чергу, запустив миготливе червоне світло й аварійний звуковий сигнал у диспетчерському залі. Звук наразі затих, але чіткий радіолокаційний сигнал зостався. Відомий під назвою «подвійне цвітіння», він розпустився на напівтемному екрані, наче трепетна зелена гвоздика, та вказував на літак у стані лиха. В цьому випадку літаком був «КейСі-135»[73] Повітряних сил США, що перебував високо над аеропортом посеред бурі та потребував щонайшвидшої вимушеної посадки. Кіт Бейкерсфелд саме працював за плоским індикатором, на якому і з’явився аварійний сигнал, і відтоді до нього приєднався старший диспетчер. Тепер вони вдвох повідомляли термінові, швидкі рішення: внутрішнім зв’язком — диспетчерам на сусідніх робочих місцях, та радіозв’язком — іншим літакам.

Керівника польотів поверхом вище негайно повідомили про сигнал лиха. Він, своєю чергою, оголосив надзвичайну ситуацію третьої категорії та попередив про це наземні служби аеропорту.

Плоский індикатор, який наразі став центром уваги, на вигляд був як горизонтальний скляний круг розміром з велосипедну шину, вмонтований у панель стола. Його поверхня була темно-зеленого кольору з діамантово-зеленими цятками світла, які показували всі літаки, що перебувають у повітрі в радіусі сорока п’яти миль[74]. Цятки рухалися вслід за літаками. Біля кожної цятки була невелика пластикова позначка, на якій було вказано код розпізнавання судна. Між собою диспетчери називали позначки «креветковими суднами» та посували їх руками, коли літак рухався і його позиція на екрані змінювалась. Коли на індикаторі з’являлися нові судна, їх оголошували по радіозв’язку й також позначали. Нові радіолокаційні системи не потребували «креветкових суден»; натомість чотиризначні коди — включно з висотою польоту — з’являлися просто на екрані індикатора. Проте новіший метод поки що використовувався не надто широко, до того ж, як і всі нові системи, він мав дефекти, які потрібно усунути.

Сьогодні на екрані була незвично велика кількість літаків, і хтось уже встиг зауважити, що зелені цятки розмножуються, наче плідні мурахи.

Кіт сидів найближче до екрана, згорбившись своїм кволим худим тілом на сірому сталевому кріслі. Він увесь напружився; ноги, зігнуті знизу, затверділи, наче ніжки самого крісла. Він зосередився, обличчя було напруженим та кощавим — маскою, яку він не знімав уже кілька місяців. Зелене світло індикатора моторошно підкреслювало глибокі западини під очима. Усі, хто добре знали Кіта й не бачили його більше року, були б шоковані і його виглядом, і поведінкою. Колись він світився доброзичливою, розслабленою аурою; зараз це все зникло. Кіт був на шість років молодший за свого брата, Мела, проте зараз здавався набагато старшим.

Зміни в Кіті Бейкерсфелді помічали його колеги, деякі працювали зараз на інших позиціях в диспетчерському залі. Вони також знали причину цих змін, причину, яка викликала щире співчуття. Проте вони були практичними чоловіками на серйозній роботі, й саме тому зараз старший диспетчер, Вейн Тевіс, приховано спостерігав за Кітом, відзначаючи ознаки напруження. Тевіс, довготелесий, неквапний техасець, сидів у центрі залу на високому стільці, звідки міг спостерігати через плечі диспетчерів за кількома індикаторами радіолокаторів, що виконували окремі функції. Тевіс особисто оснастив стілець коліщатками й періодично їздив на ньому, наче на коні, проштовхуючись своїми техаськими черевиками ручної роботи туди, де потрібна була його допомога в певний момент.

За попередню годину Вейн Тевіс жодного разу далеко від Кіта не від’їжджав. Справа в тому, що Тевіс був готовий за потреби звільнити Кіта від радіолокаційного спостереження, прийняти рішення, яке, як підказував йому інстинкт, може знадобитися в будь-який час.

Старший диспетчер, попри деяку запальність, був добродушним чоловіком. Він боявся того, що, можливо, доведеться вчинити, й усвідомлював, наскільки серйозними для Кіта можуть бути наслідки. Втім, якщо доведеться, він це зробить. Не відриваючи очей від Кітового індикатора, Тевіс заговорив своєю протяжною вимовою:

— Кіте, старий, той борт «Брейніффа» наближається до «Істерн». Якщо повернеш його вправо, «Істерн» продовжить тим самим курсом. — Це Кіт уже мав би й сам помітити, але не помітив.

Проблема, над якою гарячково працювала більша частина працівників радіолокаційної групи, полягала в тому, щоб розчистити шлях для «КейСі-135» Повітряних сил, який уже почав підхід на посадку за приладами з десяти тисяч футів[75]. Складність полягала у тому, що під судном ПС перебувало п’ять маршрутних рейсів, які були розташовані з інтервалами в тисячу футів[76] у висоту та кружляли в обмеженому повітряному просторі. Усі чекали своєї черги, щоб приземлитися. За кілька миль з кожного боку були інші штабелі літаків, ешелоновані таким же чином, а нижче іще три авіалайнери вже заходили на посадку. Між ними всі коридори вильоту були зайняті. Військовий літак потрібно було якось вивести вниз через ешелони пасажирських рейсів, уникаючи зіткнення. За нормальних умов таке завдання пошарпало б і найміцніші нерви. Й без того важку ситуацію ускладнювала поломка радіоприймача в «КейСі-135», тож голосовий контакт з пілотом Повітряних сил було втрачено.

Кіт Бейкерсфелд натиснув на кнопку свого мікрофона.

— «Брейніфф-вісім-двадцять дев’ять», негайно праворуч, курс нуль-дев’ять-нуль. — У такі моменти, незважаючи на те що напруження сягало апогею, голос мусив залишатися спокійним. Кітів же прозвучав високо, виказуючи його знервованість. Він побачив на собі різкий погляд Вейна Тевіса. Та радіолокаційні позначки на екрані індикатора, що були розташовані незручно близько одна до одної, почали розступатися, коли командир «Брейніффа» підкорився наказу. Інколи, як зараз, авіадиспетчери дякували всім богам, яких тільки знали, за швидке, негайне реагування пілотів авіакомпаній. Ті ж пілоти могли скаржитися, й часто так і траплялося, на несподівані зміни маршруту, які вимагали важких, різких поворотів та стрясали пасажирів на борту. Проте коли диспетчер керування повітряним рухом давав команду «негайно», вони одразу ж підкорялися, а нарікали пізніше.

За якусь хвилину літакові «Брейніфф» знову доведеться повернути, як і суднові «Істерн», що було на тому ж рівні. Та ще перед тим потрібно дати нові маршрути двом літакам «ТВЕ» — один був вище, другий нижче, — а також «Конвейру»[77] компанії «Лейк Сентрал», «Вангарду»[78] компанії «Ейр Канада» та літаку «Свіссейру»[79], який щойно з’явився на екрані. Доки «КейСі-135» не пролетить униз, цим та іншим літакам доведеться дати зиґзаґові маршрути, хоча й на короткі дистанції, оскільки жоден не може опинитися в сусідньому повітряному просторі. Це було чимсь схоже на заплутану гру в шахи, от тільки всі фігури були на різних рівнях та рухалися зі швидкістю кількох сотень миль на годину. Також у цій грі фігури потрібно було піднімати й опускати, хоча вони постійно рухалися вперед, однак жодну не можна посувати до іншої ближче, ніж на три милі[80] по горизонталі чи тисячу футів[81] по вертикалі, й до того ж жодну не можна виводити за межі дошки. І поки все це відбувалося, тисячі пасажирів, які палко бажали, щоб їхня подорож закінчилася, мусили сидіти на своїх кріслах у повітрі — та чекати.

Час від часу, в миті відчуження, Кіт загадувався, як почувається пілот Повітряних сил у такій складній ситуації, долаючи бурю та перенасичений повітряний простір. Мабуть, самотньо. Так само, як самотнім був Кіт; так само, як самотнім було все його життя, навіть коли інші люди фізично перебували поблизу. Пілот мав другого пілота та екіпаж, так само як Кіт мав колег, що зараз сиділи поблизу, на відстані витягнутої руки. Але на таку близькість він не звертав уваги. Таке до уваги не береться, коли ти на самоті у внутрішній кімнаті свого розуму, куди ніхто більше не може проникнути і в якій ти живеш — окремішньо, наодинці — разом із відчуттями, пам’яттю, свідомістю і страхом. Сам-один від моменту народження й аж до смерті. Віднині й на віки вічні, на самоті.

Кіт Бейкерсфелд знав, наскільки самотньою може бути людина.

Він по черзі дав нові маршрути для лайнера «Свіссейру», одному з літаків «ТВЕ», а також «Лейк Сентрал» та «Істерн». Позаду він чув, як Вейн Тевіс знову намагається зв’язатися по рації з «КейСі-135» Повітряних сил. Досі жодної відповіді, окрім позначки сигналу тривоги, що блимала на індикаторі. Позиція позначки демонструвала, що пілот робить усе правильно — чітко виконує інструкції, які йому встигли дати до того, як перестав працювати радіозв’язок. Таким чином він знав, що керування повітряним рухом зможе передбачити його дії. Також знав, що його позицію фіксує наземна радіолокаційна станція, тож був певний, що з його курсу відведуть інші літаки на цій ділянці повітряного руху.

Літак Повітряних сил, як було відомо Кітові, вилетів з Гаваїв та летів без зупинок після дозаправки в повітрі над Західним узбережжям, а його місцем призначення була авіабаза «Ендрюс» біля Вашинґтона. Та на захід від Континентального вододілу[82] через електричну несправність перестав працювати один з двигунів, тому командир екіпажу прийняв рішення здійснити незаплановану посадку в Смокі Гілл, штат Канзас. Проте в Смокі Гілл ще не закінчили очищувати смуги від снігу, тож «КейСі-135» перенаправили до Міжнародного аеропорту Лінкольна. Центр керування повітряним рухом (ЦКПР) на маршруті опікувався військовим літаком дорогою на північний схід через Міссурі та Іллінойс. Тоді, на відстані тридцяти миль[83], цю відповідальність на себе взяв пункт керування повітряним рухом західного прибуття в особі Кіта Бейкерсфелда. Згодом до решти проблем пілота додалась і втрата радіозв’язку.

В більшості випадків, за нормальних умов польоту, військові літаки утримувалися від цивільних аеропортів. Але в таку бурю про допомогу попросили — та дістали її — без зайвих питань. У цій темній, тісно заповненій кімнаті інші диспетчери також пітніли, не менше за Кіта. Та голос диспетчера не має права видати жодної ознаки стресу чи напруження, коли той зв’язується з пілотом у повітрі. В пілотів і без того вдосталь клопотів. Сьогодні, через бурю та політ тільки за приладами, без будь-якої видимості поза кабіною, вимоги до їхніх вмінь зростали в кілька разів. Більшість пілотів уже летіли понаднормово, у зв’язку із затримками, спричиненими інтенсивним повітряним рухом; тепер їм доведеться ще довше пробути в повітрі.

З кожної позиції радіолокаційного керування звучав швидкий, тихий потік наказів через радіозв’язок, які утримували ще більше рейсів подалі від небезпечної зони. Ці літаки очікували своєї черги, щоб приземлитися, кожну хвилину-дві до них приєднувалися новоприбулі з авіатрас. Якийсь диспетчер низьким, але наполегливим голосом озвався йому над плечем: «Чаку, в мене тут завал. Можеш взяти на себе „Дельту“[84]-сім-три?» Так диспетчер повідомляв про складну ситуацію, коли опрацьовувати потрібно було більше, ніж він міг. Інший голос: «Бляха! У мене тут теж купа всього… Зачекай!.. Підтверджую, беру на себе». Секундна пауза: «„Дельта“-сім-три, я „Лінкольн-вежа“. Ліворуч; курс один-два-нуль. Підтримуйте висоту чотири тисячі!» Диспетчери допомагали один одному, коли мали змогу. Через кілька хвилин другому чоловікові теж може знадобитися допомога. «Агов, дивіться за тим „Норзвестом“[85]; він наближається з іншого боку. Господи! Тут наче на Аутер Драйв[86] у годину пік» — «„Американ-чотири-чотири“, дотримуйтеся теперішнього маршруту, яка ваша висота?» — «Той літак „Люфтганзи“[87] на зльоті збився з курсу. Заберіть його нафіг із зони підходу!» Оператори добре обводили літаки відправлення навколо проблемної зони, але літаки прибуття мусили лишатися в повітрі, втрачався цінний час на посадку. І навіть опісля, коли ця надзвичайна ситуація закінчиться, всі знали, ще година або й більше знадобиться на те, щоб розплутати цей затор. Кіт Бейкерсфелд щосили намагався залишатися зосередженим, утримувати в пам’яті карту свого сектору та всіх літаків у ньому. Це вимагало миттєвого запам’ятовування — розпізнавальних кодів, позицій, типів літаків, швидкостей, висот, послідовності посадки… детальна, ретельна діаграма, яка постійно змінюється… конфігурація, що ніколи не стоїть на місці. Навіть у спокійніші часи стрес не припинявся; сьогодні ж буря випробовувала мозкові здібності на максимум. Кошмаром будь-якого диспетчера було «загубити обстановку», ситуація, в якій перенапружений мозок повставав і все гасло. Таке час від часу траплялося навіть з найкращими.

Раніше Кіт був найкращим. До того, що сталося рік тому, він був тим, до кого колеги зверталися, коли напруга доводила до розпачу. Кіте, у мене завал. Можеш взяти на себе парочку? Він завжди погоджувався.

Та останнім часом ролі змінилися. Тепер колеги самі прикривали його, наскільки могли, хоча завжди була межа того, скільки людина може допомагати іншій і заразом встигати виконувати свою роботу.

Потрібно було дати ще деякі інструкції по радіозв’язку. Кіт працював над своїми; Тевіс, старший диспетчер, проїхався на своєму кріслі через усю кімнату, щоб перевірити, як там справи в іншого диспетчера. Рішення клацали в мозку Кіта. Повернути «Брейніфф» ліворуч. «Ейр Канада» праворуч. «Істерн» на сто вісімдесят градусів. Так він і зробив; позначки на екрані індикатора міняли позиції. Повільніший «Конвейр» «Лейк Сентрал» можна на хвилину покинути. Але не «Свіссейр»; його курс сходиться з літаком «Істерн». «Свіссейр» треба негайно дати новий маршрут, але який? Думай швидше! Сорок п’ять градусів ліворуч, але тільки на хвилину, тоді знову праворуч. Стеж за «ТВЕ» та «Норзвестом»! Новий літак на високій швидкості наближається із заходу — розпізнай і знайди йому місце. Зосередься, зосередься!

Кіт похмуро постановив собі, що він «не загубить обстановку; не сьогодні, не зараз».

На те була особлива причина; таємниця, якою він ні з ким не ділився, навіть зі своєю дружиною Наталі. Тільки Кіт Бейкерсфелд, він єдиний, знав, що сьогодні востаннє дивиться на індикатор радіолокатора чи сидить на зміні. Сьогодні був його останній день у керуванні повітряним рухом. Скоро це закінчиться.

Також сьогодні був останній день його життя.

— Перепочинь, Кіте. — То був голос керівника польотів.

Кіт не помітив, як той увійшов. Зробив це безцеремонно, а тепер стояв біля Вейна Тевіса, старшого диспетчера.

Якусь мить тому Тевіс тихо промовив до керівника польотів:

— Думаю, Кіт у порядку. Кілька хвилин я вагався, та він, здається, зібрав себе докупи. — Тевіс тішився, що йому не довелося вжити серйозних заходів, які він обдумував перед тим, але керівник польотів пробурмотів:

— Краще дамо йому трішки перепочити, — і, ніби доповнюючи свої слова: — Я сам це зроблю.

Побачивши цих двох чоловіків разом, Кіт миттю зрозумів, чому йому дали перерву. Кризова ситуація продовжувалася, й вони йому не довіряли. Перерва була тільки приводом; він мусив пропрацювати ще півтори години. Заперечити? Для диспетчера з таким стажем, як у нього, це було зневагою, яку інші помітять. А тоді подумав: для чого зараз влаштовувати сцени? Воно того не варте. А от десятихвилинна перерва його заспокоїть. Врешті, коли закінчиться найгірше, він зможе повернутися до роботи на час, що йому залишиться на зміні.

Вейн Тевіс нахилився вперед.

— Лі візьме все на себе, Кіте. — Він кивнув іншому диспетчеру, який щойно повернувся зі своєї перерви — за графіком. Кіт кивнув, не зронивши ні слова, хоча й залишився на місці та продовжив інструктувати літаки, поки чоловік на заміні не ознайомився з обстановкою. Зазвичай, щоб один диспетчер зайняв місце іншого, потрібні були кілька хвилин. Новий диспетчер мусив вивчити екран індикатора, подумки вибудувати загальну ситуацію. Йому також потрібно було напружити свій розум.

Таке напруження — свідоме та навмисне — було частиною роботи. Диспетчери називали це «гострінням леза», й за п’ятнадцять років стажу в керуванні повітряним рухом Кіт щоденно це спостерігав, як у інших, так і в себе. Ти робив це, тому що мусив, коли починав зміну, як зараз. Інколи напруження ставало рефлексом, як, наприклад, коли диспетчери разом їхали на роботу — деякі користалися службовими автомобілями. Покидаючи дім, вони говорили легко й невимушено. Під час цієї поїздки звичайне питання на кшталт: «Ти збираєшся на гру в суботу?» — викличе таку ж недбалу відповідь: «Звісно» або «Ні, цього тижня не зможу». Однак з наближенням до місця роботи розмова напружувалася, й ті самі питання — за чверть милі[88] від аеропорту — могли тягнути за собою короткі «так» чи «ні», і більш нічого.

Разом із напруженою гостротою розуму йшла інша вимога — керований, зважений спокій протягом усієї зміни. Ці дві вимоги — суперечливі в межах людської природи — виснажували розум та, в перспективі, не минали безслідно. В багатьох диспетчерів з’являлися виразки шлунка, які вони приховували через страх втратити роботу. Їм доводилося платити приватним медикам, замість того щоб скористатися безкоштовною медичною допомогою, яку їм забезпечував роботодавець. На роботі ховали флакони «Маалоксу» — «для полегшення симптомів підвищеної кислотності шлунка» — у своїх шафках та час від часу нишком посьорбували ту білу солодкаву рідину.

Були й інші наслідки. Деякі диспетчери — Кіт сам був знайомий з кількома — ставали злими та дратівливими вдома, або у них траплялися напади гніву через стримувані на роботі емоції. Вкупі з ненормованим графіком роботи і сну, у зв’язку з чим ставало важко керувати домашнім господарством, результати були передбачувані. Серед диспетчерів керування повітряним рухом був високий відсоток розлучень.

— Добре, — сказав чоловік, що мав його замінити. — З обстановкою ознайомився.

Кіт вислизнув зі свого сидіння, відключаючи навушники, поки новий диспетчер займав місце. Новоприбулий ще не встиг сісти, а вже почав передавати нові інструкції нижньому літаку «ТВЕ».

Керівник польотів заговорив до Кіта:

— Твій брат казав, що, можливо, пізніше зайде.

Кіт кивнув дорогою до виходу. Він не відчував образи на керівника польотів, який мав власні обов’язки, тож Кіт втішився, що не опротестував те, що його відпустили раніше. Понад усе на світі Кітові хотілося закурити сигарету, випити кави та побути на самоті. Також він тішився — оскільки рішення прийняли за нього — тим, що якийсь час побуде подалі від цієї надзвичайної ситуації. Він уже мав досвід участі в багатьох, тож за кульмінацією ще однієї не сумуватиме.

Різні надзвичайні ситуації в повітряному русі виникали в аеропорту Лінкольна, як і в будь-якому іншому, по кілька разів на день. Вони могли траплятися за будь-якої погоди — як у найясніший день, так і під час бурі, як сьогодні. Зазвичай небагато людей знали про такі інциденти, оскільки майже всі вирішувалися безпечно, й навіть пілотам у повітрі рідко називали причини затримок або раптових інструкцій змінити курс чи щось таке. По-перше, їм це не потрібно було знати; по-друге, у радіозв’язку ніколи не було часу на теревені. Наземний персонал на випадок таких ситуацій — аварійні бригади, працівники «швидкої допомоги» та поліція, — як і вище керівництво аеропорту, був завжди напоготові, а їхні дії залежали від категорії оголошеної ситуації. Перша категорія була найсерйознішою, та її рідко оголошували, оскільки вона стосувалася реального зіткнення. Друга категорія означала неминучу загрозу життям або фізичну шкоду. Третя категорія, як зараз, була загальним попередженням надзвичайним службам аеропорту бути напоготові; їхня допомога може або знадобитися, або ні. Для диспетчерів, проте, надзвичайна ситуація будь-якої категорії викликала додаткову напругу й подальші наслідки.

Кіт увійшов до роздягальні диспетчерів, що межувала із диспетчерським залом. Тепер, коли в нього з’явилося кілька хвилин на те, щоб спокійніше все обдумати, він, заради загального добра, сподівався, що пілот «КейСі-135» Повітряних сил та всі інші, хто сьогодні був у повітрі, безпечно дістануться своїх пунктів призначень, незважаючи на бурю.

У роздягальні, невеличкій кімнатці з одним вікном, три стіни були обставлені металевими шафками, а по центру стояла дерев’яна лавка. На дошці для оголошень біля вікна неохайно висіли кілька офіційних повідомлень та сповіщення від соціальних груп аеропорту. Світло лампи без абажура, що звисала зі стелі, здавалося неймовірно сліпучим після напівтемряви диспетчерського залу. Тут більше нікого не було, тож Кіт потягнувся та клацнув перемикачем. На вежі зовні стояли прожектори, тож крізь вікно світла проходило достатньо.

Він прикурив цигарку. Тоді, відчинивши свою шафку, витяг судок для ланчу, який Наталі спакувала йому вдень перед роботою. Поки наливав собі каву з термоса, то думав, чи поклала Наталі йому якусь цидулку до їжі, чи якщо не її, то хоч якусь дрібничку, яку заздалегідь вирізала з газети чи журналу. Вона часто клала щось таке, або і те, й те, з надією, як йому здавалося, що це може підняти Кітові настрій. Наталі дуже старалася для цього, від самого початку його проблем. Спершу використовувала очевидні засоби; потім, коли побачила, що вони не діють, менш очевидні, хоча Кіт завжди усвідомлював — якось відчужено, безпристрасно, — що Наталі робить і чого домагається. Останнім часом вирізок та цидулок поменшало.

Можливо, Наталі також врешті опустила руки. Вони все менше розмовляли, і, бачачи її червоні очі, він знав, що інколи вона плакала.

Кіт хотів допомогти їй, коли помічав це. Але як — якщо він сам собі допомогти не може?

Фотографія Наталі була прикріплена зсередини дверцят його шафки — моментальний кольоровий знімок, який Кіт сам колись зробив. Він приніс це фото сюди три роки тому. Тепер світло зовні осявало фотографію дуже тьмяно, та він так добре її знав, що все одно бачив, при світлі чи без.

Там була Наталі в бікіні. Вона сиділа на камені, сміялася, одну руку тримала над очима, щоб захиститися від сонця. Світло-каштанове волосся розвівалося позаду; на маленькому, квітучому обличчі виднілися веснянки, що завжди з’являлися влітку. Наталі Бейкерсфелд мала зухвалу, грайливу натуру, вкупі з силою волі, й фотоапарату вдалося вловити і те, й інше. На задньому плані було блакитноводе озеро, високі ялиці й кам’яниста оголена порода. Вони тоді поїхали на відпочинок автомобілем до Канади, прогулятися між Галібартонськими озерами, й тоді вперше їхні діти, Браян і Тео, залишилися в Іллінойсі, з Мелом та Сінді. Той відпочинок був одним з найщасливіших періодів у житті Кіта з Наталі.

Можливо, думав Кіт, непогано отак це сьогодні згадувати. За фотографією сховався складений аркуш паперу. То була одна із записок, про які він думав, з тих, що Наталі час від часу клала йому до судка з ланчем. Цю вона написала кілька місяців тому, й чомусь він зберіг саме її. Хоча Кіт знав, що там написано, він витягнув папірець та підійшов до вікна, щоб прочитати. Це була вирізка із журналу новин, а знизу кілька речень, виведених почерком його дружини.

Наталі мала дуже багато дивних інтересів, деякі дуже широкі, що ними вона завзято хотіла зацікавити Кіта і хлопців. У цій вирізці йшлося про експерименти американських генетиків. Людську сперму, було там сказано, тепер можна швидко заморозити. Її клали до глибокої заморозки, де вона могла зберігатися в хорошому стані вічно. Якщо цю сперму розморозити, то можна використовувати для запліднення жінок у будь-який час — чи одразу, чи за багато поколінь.

Наталі написала:

Тоді вона ще намагалася; безнадійно силкувалася повернути їхні життя… і її, і його; і їхньої сім’ї… на той шлях, яким вони йшли раніше. Кохання та пристрасті випало вволю.

Мел також долучився, об’єднавшись силами з Наталі, щоб спонукати свого брата виборсатися від припливу страждань та депресії, який цілком охопив його.

Навіть тоді якась частина Кіта хотіла відповісти. Викликати з якогось темного закутка свідомості хоча б іскру духу, яку він шукав, щоб відповісти на їхні потуги своїми; щоб відповісти на їхню любов своєю любов’ю. Та ці зусилля зазнали краху, як він і передбачав, бо всередині не залишилося жодних почуттів чи емоцій. Ні тепла, ні любові, ні навіть гніву, які можна було б розпалити. Тільки холоднеча, докори сумління та всеохопний відчай.

Наталі вже усвідомила, що все марно; цього він був певен. Саме тому, як підказували йому підозри, вона плаче десь, де ніхто не бачить.

А Мел? Мабуть, Мел також здався. Хоча не повністю — Кіт згадав слова керівника польотів: «Твій брат казав, що, можливо, пізніше зайде…»

Було б простіше, якби Мел цього не робив. Кіт відчував себе недостойним таких зусиль, хоча вони все життя були настільки близькими, наскільки взагалі можуть бути близькими брати. Присутність Мела може все ускладнити.

Кіт почувався надто вимотаним, надто змученим для ще якихось ускладнень.

Він знову задумався, чи не поклала Наталі йому записку до їжі сьогодні. Обережно витягнув вміст судка, сподіваючись, що так. Там була шинка й сандвічі з крес-салатом, ємність із домашнім сиром, груша та обгортковий папір. Більше нічого.

Тепер, коли він упевнився, що записки немає, йому безнадійно забажалося, щоб вона була; хоч якесь повідомлення, навіть найдріб’язковіше. Тоді зрозумів — це все його провина; часу не було. Сьогодні, у зв’язку з підготовкою, він виїхав швидше, ніж зазвичай. Наталі, яку він заздалегідь не попередив, поспішала. В якусь мить він озвучив пропозицію взагалі не брати ланчу; поїсть, як він було сказав, в одній з їдалень аеропорту. Та Наталі знала, що там ніде яблуку буде впасти і шумно, а Кітові це так не подобається, тож вона заперечила і швидко приготувала, що змогла. Вона не спитала, чому йому знадобилося виїхати швидше, хоча Кіт знав, їй цікаво. Кітові було тільки легше від того, що вона не ставила жодних запитань. Якби спитала, довелося б щось вигадати, а він не хотів, щоб останніми словами між ними була брехня.

Але часу було вдосталь. Він проїхав до ділового району поблизу аеропорту та зареєструвався в готелі «О’Гейґан Інн», де того ж дня заздалегідь зарезервував собі номер по телефону. Він усе ретельно спланував, згідно з задумом, який випрацював кілька тижнів тому, хоча довго чекав — даючи собі вдосталь часу, щоб усе обдумати та бути впевненим, — перед тим, як втілити план у життя. Після реєстрації в готелі він покинув його та прибув до аеропорту якраз вчасно на свою зміну.

«О’Гейґан Інн» був за кілька хвилин їзди від аеропорту Лінкольна. Через кілька годин, коли Кітова зміна закінчиться, він швидко туди дістанеться. Ключ від кімнати лежав у кишені. Він витягнув його, щоб подивитися.

10

Інформація — яку керівник польотів раніше передав Мелу Бейкерсфелду — щодо зустрічі мешканців Медоувуда, була цілком достовірною.

Зібрання в актовому залі недільної школи Першої баптистської церкви — на відстані п’ятнадцяти секунд польоту реактивного літака від кінця злітно-посадкової смуги два-п’ять — тривало вже пів години. Воно почалося пізніше, ніж було заплановано, оскільки більша частина шестисот дорослих, які зараз були присутні, мусила пробиватися, машинами та пішки, через глибокі сніги. Та якимсь чином вони прийшли.

То було змішане зібрання, яке також можна побачити в будь-якому спальному районі середнього рівня процвітання. Серед чоловіків були керівники середньої ланки, ремісники, а також власники крамниць. Чоловіків та жінок приблизно порівну. Оскільки то був вечір п’ятниці, початок вихідних, більшість були одягнені по-домашньому, хоча виняток становили пів десятка гостей з сусідніх громад та кілька репортерів.

Зал недільної школи зараз був наповнений так, що було важко дихати; повітря, в якому висів дим, усе меншало. Всі стільці вже були зайняті, а близько сотні людей стояли.

Сам факт, що так багато людей проміняли теплі домівки на цю зустріч, красномовно засвідчував їхнє завзяття та зацікавленість. Наразі всі вони були розлючені.

Лють — майже така ж відчутна, як і тютюновий дим — походила з двох джерел. Першим було довголітнє обурення через побічний продукт аеропорту — гуркіт від реактивного руху, що вражав барабанні перетинки та атакував домівки Медоувуда вдень і вночі, ламаючи мир та спокій як сплячих, так і несплячих. Другим було розчарування, що більшу частину зустрічі тут присутні не могли одне одного розчути.

Певні акустичні труднощі передбачалися. Врешті-решт саме цього і стосувалося зібрання, для якого в церкви позичили портативну систему гучного зв’язку. Однак не очікувалося, що сьогодні реактивні літаки злітатимуть одразу над головою, від чого й людські вуха, й система гучного зв’язку виявляться ні до чого непридатними. Причиною, про яку не знала і якою не переймалася публіка, була злітно-посадкова смуга три-нуль, заблокована «Боїнгом-707» «Аерео-Мехікан», та інші літаки, яким натомість давали інструкції на польоти смугою два-п’ять. Вона націлювалась прямо на Медоувуд, ніби стріла, в той час як смуга три-нуль відправляла літаки дещо вбік.

У короткотривалій тиші розчервонілий голова зібрання прокричав:

— Леді та джентльмени, вже кілька років ми намагаємося домовитися з керівництвом аеропорту та авіакомпаніями. Ми вказували на порушення спокою в наших домівках. Ми довели незалежними свідченнями, що нормальне життя в такому пекельному шумі, з яким нас змушують миритися, — просто неможливе. Ми заявляли про те, що навіть наш здоровий глузд під загрозою й що наші дружини, діти та ми самі живемо в небезпеці нервових зривів, а деякі з нас їх уже мали.

Голова, лисуватий чоловік з важкою щелепою, якого звали Флойд Занетта, працював керівником у поліграфічній фірмі та був одним із домовласників у Медоувуді. Занетта, який мав близько шістдесяти років, був відомий участю в громадських справах, а на лацкані його спортивного піджака виднівся значок — свідчення про багаторічне членство в «Ківанісі»[89].

Голова зібрання і якийсь бездоганно вдягнений молодий чоловік біля нього розмістились на невеликому підвищенні в передній частині залу. Молодого чоловіка, що сидів, звали Елліот Фрімантл, він працював адвокатом. Збоку біля нього стояв розкритий чорний шкіряний портфель.

— А що ж роблять аеропорт і авіакомпанії? — продовжив Флойд Занетта. — Я вам скажу. Вони вдають; вдають, що слухають. Прикидаються і встигають плести купу обіцянок, які навіть не збираються виконувати. Керівництво аеропорту, ФУЦА та авіакомпанії — це шахраї, брехуни…

Слово «брехуни» загубилося.

Його поглинуло оглушливе, майже неймовірне звукове крещендо, монструозний потужний рев, що, здавалося, вхопив будівлю та добряче нею трусонув. Багато хто з присутніх прикрили вуха, буцімто це їх могло захистити. Кілька нервово глипнули на стелю. Інші, з вогнем в очах, щось гаряче говорили своїм сусідам, хоча тільки людина, яка вміє читати по губах, могла б зрозуміти, про що йшлося; не чулося жодного слова. Здригнулася карафка з водою на кафедрі. Якби Занетта її не вхопив, та упала б на підлогу й розбилася.

Так само миттєво, як він почався та зріс, рев ослабнув і згас. Уже на відстані кількох миль та на висоті кількох тисяч футів Рейс 58 «Пен Американ» пробивався крізь бурю й темряву, піднімаючись до більшої, чистішої висоти, щоб вийти на курс до Франкфурта, до Німеччини. А тепер Рейс 23 «Континентал Ейрлайнз»[90], з місцем призначення у Денвері, штат Колорадо, дістав дозвіл на зліт — над Медоувудом. Інші рейси, що вже стояли на руліжній доріжці поруч, чекали своєї черги.

Так відбувалось увесь вечір, ще до початку зібрання мешканців Медоувуда. А після того, як дійство розпочалося, справи доводилося вести короткими інтервалами поміж немислимим гуркотом від зльотів.

Занетта хутко продовжив:

— Я сказав, вони всі шахраї та брехуни. Те, що тут і зараз відбувається, — остаточний доказ моїх слів. Як мінімум, ми маємо право на заходи зниження шуму, та сьогодні навіть це…

— Містере голово, — втрутився жіночий голос із центру залу, — ми вже все це чули. Все це знаємо, і якщо ще сто п’ятдесят разів обговоримо, нічого не зміниться. — Всі погляди кинулися до жінки, яка вже підвелася. У неї було мужнє, розумне обличчя та каштанове волосся до плечей, яке спадало спереду, тож жінка нетерпляче закидала пасма назад. — Але мені, як і іншим, цікаво, що ми можемо зробити і як почнемо?

Вибухнули оплески та схвальні вигуки. Занетта роздратовано промовив:

— Якби ви були такі ласкаві й дозволили мені закінчити…

Та йому не дозволили.

Знову той самий всеохопний рев накинувся на актовий зал недільної школи.

Момент, у який це сталося, та остання репліка викликали єдину хвилю сміху за весь вечір. Навіть сам голова сумно всміхнувся, здійнявши руки в безнадійному жесті.

Пролунав буркотливий чоловічий голос:

— Та не тягніть!

Занетта кивнув на знак згоди. Він продовжив свою промову, обережно пробираючись — ніби альпініст на скелях — між періодичними перекатами звуку над головою. Проголосив, що громада Медоувуда мусить відкинути ввічливість та розважливий підхід до керівників аеропорту й інших його представників. Натомість чітка юридична атака має стати їхнім подальшим планом дій. Мешканці Медоувуда — громадяни з юридичними правами, що їх нахабно порушують. З цими правами вони можуть звернутися до судів; тому мусять бути готові боротися твердо та навіть, якщо доведеться, жорстко. Якщо виникає питання, до якої форми правового наступу краще вдатися, так склалося, що відомий адвокат, містер Елліот Фрімантл, який має офіси в місті, на «Петлі»[91], погодився бути присутнім на зустрічі. Містер Фрімантл простудіював закони, що стосуються надмірного шуму, приватного та повітряного просторів, і зовсім скоро ті, хто не побоялися негоди й прибули сюди, із задоволенням послухають цього поважного джентльмена. Він, до речі, запропонує…

Поки кліше лилися рікою, Елліот Фрімантл нервово совався на місці. Він легенько провів рукою по своїй елегантній, злегка помережаній сивиною, зачісці, погладив гладеньке підборіддя та щоки — поголився за годину до зустрічі, — а гострий нюх підтвердив: особливий лосьйон, яким він завжди користався після гоління й засмаги від ламп сонячного світла, досі тримався. Він схрестив ноги, дивлячись на свої двохсотдоларові туфлі зі шкіри алігатора, які досі дзеркально сяяли, й обережно намагався не зіпсувати напрасовану складку штанів шорсткого, зшитого на замовлення костюма кольору блакитної ялини. Елліот Фрімантл давно зауважив, що людям подобається, коли їхні юристи — на відміну від лікарів — на вигляд заможні. Заможність адвоката є запорукою успіху в суді, успіху, якого ті, що збираються взяти участь у судовому процесі, хочуть для себе.

Елліот Фрімантл сподівався, що більша частина присутніх у залі незабаром стане позивачами, а він їх представлятиме. Водночас він з нетерпінням чекав, коли цей старий йолоп, Занетта, забереться геть з трибуни, щоб він, Фрімантл, зайняв його місце. Не було кращого способу втратити впевненість аудиторії чи присяжних, ніж дати їм думати швидше, ніж ти сам, аби вони почали усвідомлювати, що ти збираєшся казати, до того як воно прозвучить. Інтуїція підказувала Фрімантлу, що саме це зараз і відбувається. Тому, коли настане його черга, доведеться працювати набагато серйозніше, щоб показати свою обізнаність та інтелектуальну перевагу.

Деякі з його колег по цеху могли б засумніватися в тому, чи й справді інтелект Фрімантла хоч десь переважає. Вони навіть могли б заперечити звання «джентльмена», яким його відзначив голова зібрання.

Колеги-адвокати часом називали Фрімантла гравцем на публіку, який домагається високих гонорарів переважно завдяки свому таланту шоумена. Проте всі сходилися на думці, що він володіє гідним заздрості вмінням завчасно братися за справи, які пізніше виявляються грандіозними та прибутковими.

Ситуація в Медоувуді була ніби створена на замовлення для Елліота Фрімантла.

Він прочитав про проблеми громади і з допомогою своїх зв’язків швидко організував усе так, щоб кільком мешканцям порадили його як адвоката, який, скоріш за все, їм допоможе. Отож комітет домовласників врешті-решт звернувся до нього, й саме така форма співпраці надавала йому психологічну перевагу, яку він планував від самого початку. Тим часом Фрімантл поверхово ознайомився із законами та нещодавніми рішеннями суду, які стосувалися шуму та приватного простору, — що було для нього зовсім новою сферою, — тож, коли прибули представники комітету, він звернувся до них із запевненнями бувалого експерта.

Пізніше Фрімантл зробив пропозицію, яка переросла у сьогоднішню зустріч та його тут присутність.

Дякувати Богові! Здається, Занетта нарешті закінчував цей пустопорожній вступ. Не розлучаючись зі своїм банальним тоном, він промовив:

— …й нарешті, маю честь та приємність представити…

Навіть не очікуючи, щоб прозвучало його ім’я, Елліот Фрімантл зірвався на ноги. Він почав говорити ще до того, як сідниці Занетти торкнулися крісла. Як і зазвичай, він обійшовся без прелюдій.

— Якщо ви очікуєте від мене співчуття, можете зараз же покинути залу, бо його не буде. Ви не дістанете його ні під час цієї, ні під час іншої можливої зустрічі. Я не постачальник носовичків для сліз, тож якщо вони вам знадобляться, раджу прихопити свої або ділитися одне з одним. Моя справа — закон. Закон, і більш нічого.

Фрімантл зумисне змусив свій голос звучати жорсткіше і знав, що шокував присутніх, як і було заплановано.

Він також помітив, як підвели голови та уважно заслухалися журналісти. Їх було троє за столиком для преси, що стояв у передній частині залу, двоє молодих чоловіків зі щоденних газет великого міста й літня жінка з місцевого тижневика. Усі були важливим пунктом його плану, й він заздалегідь потурбувався про те, щоб дізнатися їхні імена та перекинутися кількома словами перед початком зустрічі. А зараз олівці в їхніх руках бігали по паперу, мов навіжені. Чудово! Співпраця з пресою завжди стояла на чільному місці в будь-якому проєкті Елліота Фрімантла, і з досвіду він знав, що найкращий спосіб її досягти — це дати жваву історію зі свіжого ракурсу. Зазвичай йому це вдавалося. Газетникам таке подобалось набагато більше, ніж безкоштовна випивка чи їжа, — і чим жвавіша й строкатіша історія, тим приязнішими були їхні репортажі.

Він повернув увагу знову до аудиторії. Продовжив, тільки на один тон знизивши агресію:

— Якщо ми домовимося, що я вас представлятиму, то я буду змушений ставити вам запитання стосовно впливу шуму з аеропорту на ваші будинки, сім’ї, стан фізичного й психічного здоров’я. Та не тіште себе ілюзією, ніби я ставитиму ці питання тому, що особисто турбуюся про це чи про вас окремо. Чесно кажучи, ні. Вам також, мабуть, варто знати, що я неймовірний егоїст. Якщо ставитиму ці запитання, то тільки для того, щоб виявити, скільки шкоди вам було завдано з погляду закону. Я вже переконаний, що певна шкода була вчинена — можливо, навіть значна, — і в такому разі ви маєте право на правове відшкодування. Але вам також, мабуть, варто знати: що б я про вас не дізнався й наскільки далеко не зайде наша співпраця, я не схильний не спати ночами, хвилюючись за добробут моїх клієнтів, коли я не в офісі чи суді. Але…

Фрімантл витримав драматичну паузу і вистромив уперед палець, щоб підкреслити свої слова.

— Але в моєму офісі та в суді, ви, в ролі клієнтів, можете максимально розраховувати на мою увагу та майстерність, в питанні права. І в таких випадках, якщо працюватимемо разом, обіцяю, ви будете раді, що я на вашому боці, а не на ворожому.

Тепер він привернув увагу всіх без винятку. Деякі чоловіки й жінки нахилилися вперед на своїх сидіннях, щоб не пропустити жодного слова, коли він замовк — хоча й на максимально короткий період часу — через гул літака зверху. На кількох обличчях виступила ворожість від його слів, але таких було мало. Однак настав час трохи послабити натиск. Фрімантл усміхнувся, а тоді продовжив серйозним тоном:

— Я вас про це все повідомляю, щоб ми розуміли одне одного. Деякі люди кажуть, що я злий, неприємний чоловік. Можливо, вони мають рацію, хоча я вважаю, якщо мені самому колись знадобиться адвокат, мій вибір впевнено впаде на когось злого та неприємного, а також стійкого — саме таким адвокат має бути від мого імені.

Кілька схвальних кивків та усмішок.

— Звісно, якщо вам потрібен добріший хлопець, який подарує вам більше співчуття, хоча, можливо, менше правосуддя, — Елліот Фрімантл знизав плечима, — це ваш вибір.

Він уважно спостерігав за публікою, вгледів поважного на вигляд чоловіка в окулярах з важкою оправою, що нахилився до якоїсь жінки та щось шепнув. З їхніх виразів Фрімантл припустив, що чоловік сказав: «Оце вже діло! Саме те, що ми й хотіли почути». Жінка, ймовірно, дружина шептуна, згідно кивнула. По всьому залу обличчя демонстрували ті самі враження.

Як і зазвичай у таких ситуаціях, Фрімантл заздалегідь проникливо оцінив настрій зібрання та розрахував свій підхід. Він майже одразу відчув, що ці люди втомилися від банальщини та співчуття — благих, але недієвих інструментів. Його ж слова, грубі та брутальні, слугували холодним, збадьорливим душем. Тепер, доки їхня увага не розсіялася, потрібно вийти на новий шлях. Настала мить конкретики — сьогодні, для цієї групи, лекція про закони, які стосуються шуму. Хитрість, як тримати увагу публіки, якою Елліот Фрімантл володів досконало, полягала в тому, щоби психологічно бути на пів кроку попереду; не більше, аби слухачі встигали за тим, що він їм говорить, і аби залишалися в руслі його думок.

— Прошу уваги, — наказав він, — бо зараз я почну говорити про вашу проблему.

Законодавство, що регулює шум, проголосив він, чимраз серйозніше вивчається в державних судах. Колишні поняття змінюються. Нові судові рішення встановлюють, що надмірний шум може вважатися втручанням в особистий простір, а також вторгненням із заподіянням шкоди. Мало того, суди охоче дають заборони та фінансові компенсації в тих випадках, де вторгнення — включно зі вторгненням з боку літака — можна довести.

Елліот Фрімантл помовчав, поки над головою прогримів ще один літак, а тоді жестом показав угору.

— Думаю, нескладно буде довести оце.

За столиком преси всі репортери щось собі записали.

Верховний суд Сполучених Штатів, продовжив він, уже створив прецедент. У справі «США проти Косбі» суд вирішив, що один власник ферми курчат у Ґрінзборо, штат Північна Кароліна, має право на компенсацію через «вторгнення» військових літаків, що низько літали над його будинком. Під час оголошення рішення суду в справі Косбі пан суддя Вільям О. Даґлас постановив: «…якщо землевласник хоче цілком насолоджуватися своєю власністю, він заслуговує на повний контроль атмосфери, що перебуває в межах прямої досяжності на його території». В іншій справі, яку розглядав Верховний суд, «Ґріґґс проти округу Еллеґені», було ухвалено подібний принцип. У судах штатів Ореґон та Вашинґтон, у справах «Торнберґ проти порту Портленда» і «Мартін проти порту Сієтла», завдані шумом літаків збитки було відшкодовано, хоча повітряний простір просто над позивачами ніхто не порушував. Інші громади вже подали або роздумували над тим, щоби подати подібні судові позови, а деякі вже наймали машини, оснащені мікрофонами й кінокамерами, аби з їхньою допомогою зібрати докази. Машини фіксували показники шуму в децибелах; камери записували висоти літаків. Шум часто виявляється більшим, а висоти нижчими, ніж запевняють керівники авіакомпаній та аеропортів. В Лос-Анджелесі один домовласник подав позов проти місцевого міжнародного аеропорту, запевняючи, що його керівництво давало дозволи на посадку на щойно подовженій злітно-посадковій смузі й таким чином отримало сервітут[92] на його власність без попередніх правових процедур. Домовласник вимагає відшкодування десяти тисяч доларів, які, як він вважає, еквівалентні зниженню ціни на його будинок. Повсюди все більше подібних справ обговорюються в судах.

Розповідь була стислою та приголомшливою. Згадка про конкретну суму — десять тисяч доларів — одразу ж викликала інтерес, як Елліот Фрімантл і планував. Уся презентація звучала владно, інформативно, ніби продукт кількох років досліджень. Тільки сам Фрімантл знав, що ці «факти» — це результат не нидіння над судовими рішеннями, а двох годин, проведених вчора за вирізками новин у газетному архіві у місті.

Були ще кілька фактів, яких він не згадав. Постанова Верховного суду в справі того фермера була винесена понад двадцять років тому, а загальна виплата склала сміховинні триста сімдесят п’ять доларів — фактична ціна загиблих курчат. Судова справа у Лос-Анджелесі — це тільки позов, якому до суду ще потрібно дійти, й не факт, що це станеться. Про серйознішу справу «Баттен проти США», яку Верховний суд вирішував ще в 1963 році, Елліот Фрімантл знав, але передбачливо проігнорував. У справі Баттена суд постановив, що тільки реальне фізичне проникнення може потягнути за собою якусь відповідальність; самого шуму недостатньо. Оскільки у Медоувуді такого вторгнення не було, прецедент Баттена означав: якщо судову справу порушити — її можна одразу й програти.

Та адвокат Фрімантл аж ніяк не бажав, щоби про це знали, принаймні поки що; так само він не надто переймався, чи справа, якщо дійде до суду, переможе, чи програє. Все, чого він хотів, це зробити цих домовласників Медоувуда своїми клієнтами — за значну ціну.

Стосовно оплати, то він уже порахував будинки та подумки зробив певні арифметичні дії. Результат його задовольнив.

Із шести сотень людей у залі, як він налічив, близько пів тисячі, а може, й більше, були власниками нерухомості в Медоувуді. Враховуючи, що чоловіки могли прийти з дружинами, це означало, що тут було як мінімум двісті п’ятдесят потенційних клієнтів. Якщо кожного з них вдасться переконати підписати договір про надання адвокатських послуг на сотню доларів — на що вони, як сподівався Елліот Фрімантл, погодяться ще до кінця вечора — загальний гонорар сумою понад двадцять п’ять тисяч доларів безперечно опиниться в межах досяжності.

У попередніх ситуаціях він діяв абсолютно так само. Зухвалістю можна було досягти неймовірних речей, особливо коли люди аж горіли — так жадали, щоб хтось представляв їхні інтереси. Достатній запас видрукуваних бланків лежав у нього в портфелі. Цей меморандум про домовленість укладається між … (надалі іменується «Позивач») та Фрімантлом і Саєм, юристами… які зобов’язуються надати Позивачеві правове представництво в просуванні вимоги про відшкодування збитків, зазнаних через вплив повітряних суден Міжнародного аеропорту Лінкольна… Позивач погоджується виплатити вищевказаним Фрімантлові та Саю сто доларів чотирма платежами по двадцять п’ять доларів, перший з яких підлягає сплаті негайно, решта три поквартально… Надалі, якщо позов буде успішно задовільнений, Фрімантл і Сай одержать десять відсотків від загальної суми будь-яких відшкодованих збитків…

На десять відсотків сподіватися було марно, оскільки малоймовірно, що будуть хоч якісь відшкодування. Втім, інколи в законі траплялися дивні речі, а Елліот Фрімантл вірив у те, що ліпше перестрахуватися.

— Я пояснив вам правову базу, — заявив він. — Тепер хочу дещо порадити. — Він зблиснув однією зі своїх рідкісних, короткочасних усмішок. — Ця порада буде безкоштовним пробником, але — як і з зубною пастою — за всі наступні тюбики доведеться заплатити.

У відповідь пролунав сміх, який Фрімантл грубо обірвав жестом.

— Моя порада в тому, що не можна зволікати, час діяти. Діяти негайно. — Ця репліка викликала оплески та ще більше схвальних кивків.

Є тенденція, продовжив він, вважати судові процеси тривалими й виснажливими. Часто так і стається, проте у випадках, коли поєднуються рішучість із юридичною майстерністю, закон можна поквапити. У цій ситуації правові дії потрібно почати якнайшвидше, доки авіакомпанії та аеропорт не кинулися стверджувати, що польоти тривають роками і що шум став нормою. Ніби підкреслюючи цю думку, над головами прогуркотів ще один літак. Не очікуючи припинення шуму, Елліот Фрімантл заволав:

— Тож я повторюю: раджу вам більше не сидіти склавши руки! Ви повинні діяти сьогодні. Зараз!

Молодий чоловік, який сидів спереду, одягнений у кардиган із шерсті альпаки та слакси, зірвався на рівні.

— Господи! То скажіть нам, з чого почати.

— Почнете — якщо забажаєте, — залишивши мене вашим адвокатом.

Одразу ж залунав хор кількох сотень голосів.

— Атож, ми так і бажаємо.

Голова зібрання, Флойд Занетта, знову був на ногах, чекав, доки стихнуть крики. Він здавався вдоволеним. Двоє репортерів повитягували шиї та оцінювали очевидний ентузіазм, що запанував у залі. Третя журналістка — літня жінка з місцевого тижневика — приязно всміхнулася.

Це спрацювало, як Елліот Фрімантл і передбачав. А що там далі, то вже справа рутинна. За наступні пів години на більшій частині бланків з договорами в його портфелі будуть підписи, а решту люди заберуть додому, обговорять та, найімовірніше, завтра надішлють поштою. Ці люди не боялися підписувати документи чи братися за судові процеси; вони призвичаїлися як до одного, так і іншого, купуючи свої домівки. Так само й сотня доларів не здаватиметься їм серйозною сумою; деякі можуть навіть здивуватися, що ціна така низька. Тільки жменька може підрахувати подумки, як Елліот Фрімантл, але навіть якщо вони заперечуватимуть проти розміру загальної суми, він може заявити, що такий гонорар виправдовується відповідальністю за великі гроші, що крутитимуться в цій справі. Крім того, Фрімантл покаже ціну їхніх грошей — хороше шоу, з феєрверками, в суді, та й не тільки. Він глянув на свій годинник; краще поквапитися. Тепер, коли його участь підтвердили, Фрімантлові хотілося скріпити ці стосунки, розігравши першу дію своєї вистави. Як і все дотепер, він її запланував, і вистава приверне увагу — набагато більшу, ніж зібрання, — у завтрашніх газетах. Це також запевнить людей у тому, що він відповідає за свої слова про те, що часу марнувати не варто.

Акторами у цій виставі будуть мешканці Медоувуда, які тут зібралися, й Елліот Фрімантл сподівався, що всі присутні будуть готові до того, щоб покинути цю залу та пізно повернутися додому.

Місцем дії стане аеропорт.

Час: сьогодні.

11

Приблизно в той же час, коли Елліот Фрімантл насолоджувався своїм успіхом, озлоблений, неврівноважений колишній будівельний підрядник на ім’я Д. О. Ґерреро визнавав невдачу.

Ґерреро сидів приблизно за п’ятнадцять миль[93] від аеропорту в замкненій кімнаті пошарпаної квартири у домі без ліфта у Саут Сайді[94]. Квартира розміщувалась над шумною забігайлівкою-гадючником на 51-й вулиці, недалеко від скотних дворів.

Д. О. Ґерреро — кощавий, довготелесий та дещо згорблений чоловік із пожовтілим обличчям і випнутою, вузькою щелепою. Мав глибоко посаджені очі, тонкі бліді губи та дрібні рудуваті вусики. З худої шиї випиналося велике адамове яблуко. Він лисів. Руки та пальці дрижали від нервів. Він постійно курив, зазвичай припалюючи нову сигарету недопалком попередньої. Наразі йому не завадило б поголитися та вдягнути свіжу сорочку, а піт лився струмками, хоча в кімнаті, де він замкнувся, було прохолодно. Йому було п’ятдесят; здавався на кілька років старшим.

Ґерреро прожив у шлюбі вже вісімнадцять років. За певними стандартами, шлюб був хороший, але невиразний. Д. О. (більшу частину свого життя він користався саме ініціалами) та Інез Ґерреро сприймали одне одного нарівні, їм і не спадало на думку хотіти когось іншого. Д. О. Ґерреро в будь-якому разі ніколи не цікавився жінками аж надто; бізнес та фінансові маневри забирали набагато більше місця в його думках. Але за останній рік між Ґерреро та Інез постала психологічна безодня, яку дружина, як би не старалася, не була в змозі перетнути. Це стало одним з результатів низки бізнесових катастроф, які понизили їх від порівняного достатку до майже бідності й зрештою штовхнули на переїзди — спочатку зі зручного та просторого, але кілька разів заставленого, приміського будинку до менш претензійних районів, а пізніше й до цієї жалюгідної, вітряної, двокімнатної квартири, що кишіла тарганами.

Хоча Інез Ґерреро не була в захваті від їхньої ситуації, вона б примирилася з нею, якби її чоловік не став настільки буркотливим та дратівливим, що інколи з ним неможливо було говорити. Кілька тижнів тому в пориві люті він ударив Інез, залишивши їй великий синець, й хоча вона би пробачила, Д. О. не вибачався та ніяк не згадував того інциденту. Втім, побоюючись «рукоприкладного» рецидиву, вона згодом відправила їхніх двох дітей-підлітків — хлопця й дівчину — до своєї заміжньої сестри у Клівленд. Сама Інез залишилася, працювала офіціанткою в кав’ярні, й хоча робота була важкою, а платня невеликою, вони принаймні мали гроші на їжу. Чоловік, здавалося, навіть не помічав відсутності дітей чи її самої; його настрій останнім часом став згустком глибокої та замкнутої пригніченості.

Зараз Інез була на роботі. Д. О. Ґерреро сидів у квартирі сам. Не було необхідності замикати двері до невеликої спальні, але це додавало гарантій приватності, хоча він тут і ненадовго.

Як і інші люди сьогодні, невдовзі Д. О. Ґерреро вирушить в аеропорт. У нього було заздалегідь зарезервоване місце, а також підтверджений квиток — на рейс «Транс Америки» до Рима. Наразі квиток лежав у кишені його пальта, що також висіло в цій кімнаті на хисткому дерев’яному кріслі.

Інез Ґерреро нічого не знала про квиток до Рима, як і не мала найменшого уявлення про мотиви, які керували її чоловіком, коли він купував його.

Квиток «Транс Америки» був на екскурсію туди й назад, яка зазвичай коштувала чотириста сімдесят доларів. Проте, збрехавши, Д. О. Ґерреро оформив кредит. Він заплатив сорок сім доларів, які дістав, заклавши останнє цінне майно дружини — перстень її матері (Інез наразі цього не помітила), — та пообіцяв виплатити решту, з відсотками, щомісячними платежами протягом наступних двох років.

Дуже малоймовірно, що цю обіцянку він виконає.

Жодна солідна фінансова компанія не позичила б Д. О. Ґерреро грошей, навіть на автобусний квиток до Піорії[95], а на авіаквиток до Рима й поготів. Вони б ретельно дослідили його фінансову історію та дізналися, що він давно неплатоспроможний, що у нього ціла низка давніх особистих боргів, а також те, що його будівельна компанія «Ґерреро Контрактінґ Інкорпорейшн» збанкрутувала рік тому.

А якщо ще ближче придивитися до заплутаних фінансів Ґерреро, можна виявити, що за останні вісім місяців — користаючись іменем своєї дружини — він намагався привабити капітал для ризикової земельної угоди, проте йому не вдалося. В результаті цих провалів він набрав ще більше боргів. Тепер, через певні шахрайські заяви, а також у зв’язку з тим, що він не звільнений від зобов’язань банкрут, викриття, що здається неминучим, потягнуло б за собою кримінальне переслідування та майже точно термін ув’язнення. Не настільки серйозним, проте не менш нагальним було те, що плату за оренду квартири, якою б злидарською вона не була, він відтермінував на три тижні, а орендодавець погрожував, що виселить їх уже завтра. Якщо так станеться, Ґеррери опиняться на вулиці.

Д. О. був у відчаї. Його фінансовий рейтинг опустився нижче нуля.

Авіакомпанії, проте, досить легко йшли назустріч у питаннях кредиту; також, якщо ситуація з боргом піде не так, як передбачалося, вони зазвичай були менш строгими в процедурах збору, ніж інші агенції. Це була продумана політика. Вона базувалася на тому, що авіатуристи, які роками сумлінно платять, довели, що становлять незвично чесний зріз суспільства і серйозні неповернення боргів у більшості авіакомпаній були досить рідкісною справою. Авантюристи штибу Д. О. Ґерреро рідко їх турбували; тому вони не мали механізмів — оскільки це не було того варте — боротьби з вивертами, якими він скористався.

Двома простими кроками він уникнув глибшого аналізу кредитоспроможності. По-перше, подав «характеристику з місця роботи», яку був набрав самотужки на фірмовому бланку однієї вже спочилої в бозі компанії, якою колись керував (не тієї, що збанкрутувала), де адресою компанії була вказана його поштова скринька. По-друге, набираючи листа, навмисно зробив помилку в своєму прізвищі, змінивши букву «Ґ» на «Б», щоб звична перевірка кредитної історії клієнта «Берреро» не дала ніякої інформації, замість небезпечних відомостей, вказаних за його правильним прізвищем. Для подальшої ідентифікації він скористався своєю карткою соціального забезпечення та водійськими правами, на яких заздалегідь обережно змінив ту саму літеру, а опісля все виправив. Ще одна річ, про яку він не забував, це впевнитися, щоб підпис на договорі відстрочення платежу був нерозбірливий, щоб не було чітко зрозуміло, «Ґ» там чи «Б».

Помилку увічнив клерк, який вчора видав йому авіаквиток на ім’я «Д. О. Берреро», і Д. О. Ґерреро зважив це все крізь призму подальших планів. Він вирішив, що хвилюватися немає причин. Якщо опісля й виникнуть якісь сумніви, помилку в одній букві, чи на «характеристиці з місця роботи», чи на квитку розцінять як звичайну одруківку. Ніяк не вдасться довести, що він навмисно все це організував. Принаймні коли він сьогодні проходитиме реєстрацію в аеропорту, то попросить виправити написання — у списку пасажирів «Транс Америки» і на квитку. Було важливо впевнитися, як тільки він зійде на борт, що немає ніякої плутанини з його особою. Це також частина плану.

Ще одним пунктом плану Д. О. Ґерреро було вибухом знищити Рейс Два. Він знищить і себе разом з літаком, зовсім цього не боячись, оскільки вважає, що його життя більше не має ніякої цінності ні для самого Д. О., ні для інших людей.

Але смерть може принести деяку цінність, і він збирався запевнитися, щоб так і сталося.

Перед відправленням рейсу «Транс Америки» він отримає поліс авіастрахування на сімдесят п’ять тисяч доларів, де його дружина й діти будуть вказані бенефіціарами. Ґерреро роздумував, як мало досі зробив для них, та його остання дія буде єдиним видатним жестом, присвяченим сім’ї. Він вірив: усе, що робить, — в ім’я любові…

У його викривленій, пойнятій відчаєм уяві жодна думка не проскочила стосовно інших пасажирів на борту Рейсу Два, як і стосовно екіпажу літака, чиї смерті складуть компанію йому. З абсолютною відсутністю совісті психопата він вважав інших тільки ймовірними перешкодами у здійсненні плану.

Ґерреро вірив, що передбачив усі непередбачувані чинники. Вся та ситуація з квитком не матиме ніякого значення, як тільки літак відірветься від землі. Ніхто не зможе довести, що він не збирався здійснювати виплати, вказані в договорі; та навіть якщо викриють фальшиву «характеристику з місця роботи» — що, скоріш за все, і станеться, — це доведе тільки те, що Ґерреро обманом дістав кредит. Ці факти ніяк не вплинуть на подальшу страхову виплату.

Також він зумисне купив квиток в обидва боки, щоб здавалося, ніби він не лише збирався долетіти, але й повернутися. Вибрав рейс саме до Рима, позаяк в Італії жив його двоюрідний брат, з яким Ґерреро ніколи не бачився, проте час від часу згадував, що було б непогано його відвідати, — а це добре знала Інез. Отже, принаймні там буде частка логіки в його виборі.

Д. О. Ґерреро виношував свій план протягом кількох місяців, поки його фінансова ситуація погіршувалась. За той час він уважно простудіював історії авіакатастроф, де авіалайнери знищували особи, які жадали наживи від страхових компаній. Кількість таких випадків була несподівано великою. І завжди мотиви цих людей викривало розслідування після катастрофи, але якщо змовники залишалися живими, то їх звинувачували у вбивстві. Страхові поліси цих людей ставали недійсними. Звісно, не було способу дізнатися, скільки інших авіакатастроф, причини яких залишалися невідомими, були результатами диверсії. Ключовим чинником була наявність чи відсутність уламків. Якщо їх знаходили, досвідчені слідчі складали все докупи, намагаючись розгадати таємницю аварії. Зазвичай їм це вдавалося. Якщо вибух ставався в повітрі, залишалися сліди, і причину вибуху легко можна було визначити. Тому Д. О. Ґерреро вважав, що його план мусить перешкодити слідчим знайти уламки.

Саме тому він і вибрав безпересадковий рейс «Транс Америки» до Рима.

Значна частина польоту Рейсу Два — «Золотої каравели» — проходитиме над океаном, де уламків зруйнованого літака ніколи не знайдуть.

За допомогою однієї з брошур авіакомпанії, де були зручно вказані авіамаршрути, швидкості літаків та навіть інструкція «Як визначити ваше місцезнаходження на шляху», Ґерреро вирахував, що після чотирьох годин польоту — за звичних вітрів — Рейс Два буде над Атлантикою. Він збирався перевірити свої розрахунки та вдосконалити їх, якщо необхідно, по ходу подорожі. Так він і зробить, спочатку відзначить точний час вильоту, тоді уважно слухатиме оголошення, які завжди озвучує командир через систему гучного зв’язку та які стосуються просування літака. З такою інформацією легко буде визначити, чи не запізнюється рейс, чи, навпаки, поспішає та на скільки. Зрештою в точці, яку він уже для себе визначив, — за вісімсот миль[96] на схід від Ньюфаундленду — він детонує вибухівку. Від неї літак чи те, що від нього залишиться, стрімко полетить в океан.

Жодних уламків не знайдуть.

Залишки Рейсу Два будуть назавжди таємно поховані на дні Атлантичного океану. Не буде ні слідства, ні викриття причини вибуху літака. Інші загадуватимуться, сумніватимуться, роздумуватимуть; можуть навіть розгадати правду, але ніколи достоту не знатимуть.

Страхові збитки — за відсутності будь-яких доказів диверсії — виплатять цілком.

Єдиною деталлю, від якої залежало все, був сам вибух. Очевидно, він повинен мати достатньо потужності, щоб підірвати літак, але — так само важливо — мусить статись у певний час. Через другу причину Д. О. Ґерреро вирішив узяти вибухівку з собою на борт та підірвати її самотужки. Зараз він сидів у замкненій кімнаті та збирав пристрій докупи, і незважаючи на свою обізнаність — на посаді будівельного підрядника — в роботі з вибуховими матеріалами, все одно пітнів, відколи почав працювати над цим п’ятнадцять хвилин тому.

Було п’ять основних компонентів — три патрони з динамітом, невеликий підривний капсуль з прикріпленими дротами та батарея від транзисторного радіо. Динаміт був «Дюпон Ред Крос Екстра» — невеликий, але неймовірно потужний, містив сорок відсотків нітрогліцерину; кожен патрон мав дюйм з чвертю[97] в діаметрі та вісім[98] дюймів завдовжки. Вони були скріплені докупи чорною ізоляційною стрічкою і, щоб не видавати свого справжнього призначення, сховані в коробку «Рай-Крісп»[99], один бік якої був відкритий.

Ґерреро також обережно розклав кілька інших речей на вицвілому покривалі на ліжку, де саме працював. Там лежали: дерев’яна прищіпка для білизни, дві канцелярські кнопки, квадратний дюйм[100] прозорого пластику і коротка нитка. Загальна ціна обладнання, що має знищити літак вартістю в шість з половиною мільйонів доларів, становила менше п’яти доларів. Усе це, включно з динамітом — «залишком» з днів Д. О. Ґерреро в ролі підрядника, — він купив у господарських магазинах. Також на ліжку лежав невеликий плоский дипломат, на кшталт тих, у яких бізнесмени тримають документи та книжки, коли подорожують літаками. Отож саме туди Ґерреро встановлював вибуховий пристрій. Потім він візьме дипломат із собою на борт.

Усе було неймовірно просто. Настільки просто, що Ґерреро взагалі думав собі, що більшість людей, яким бракує знань про вибухівку, ніколи б не повірили, що воно спрацює. Але спрацює — з руйнівною, спустошливою смертоносністю.

Він надійно прилаштував коробку від «Рай-Крісп» з динамітом усередині дипломата. Біля неї закріпив дерев’яну прищіпку та батарею. Вона запалить заряд. Прищіпка слугуватиме перемикачем, який у відповідний час випустить струм з батареї. Руки тремтіли. Він відчував, як піт струменить під сорочкою.

Коли підривний капсуль буде на місці, одна помилка, один необережний рух — і тієї ж миті він підірве себе, цю кімнату й більшу частину будівлі.

Ґерреро затамував подих та під’єднав другий дріт, що тягнувся від капсуля та динаміту, до одного боку прищіпки.

Він почекав, під акомпанемент калатання серця, хустинкою витираючи долоні. Нерви були натягнуті як струна. Під собою він відчував тонкий, грудкуватий матрац. Старезне залізне ліжко від його рухів заскрипіло, ніби на знак протесту.

Д. О. продовжив роботу. З неймовірною обережністю приєднав ще один дріт. Тепер тільки квадратний дюйм пластику стримував проходження електричного струму й, таким чином, запобігав вибуху.

У пластику завтовшки менше однієї шістнадцятої дюйма була дірочка біля зовнішнього краю. Д. О. Ґерреро взяв з ліжка останній предмет — нитку — та пропустив один кінець через дірку в ньому, а тоді міцно її прив’язав, обережно, щоб не зсунути. Другий кінець нитки він пропхав через заздалегідь просвердлену непомітну дірку, що виходила на зовнішній бік дипломата, під ручкою. Залишивши нитку вільно звисати всередині дипломата, зовні Ґерреро зав’язав другий вузлик, достатньо великий, щоб нитка не прослизнула досередини. Врешті — також зовні — він зав’язав петлю завбільшки з палець, ніби мініатюрний зашморг вішальника, й відрізав зайвину нитки.

Кінець.

Палець крізь петлю, смикнути за нитку! Всередині дипломата шматочок пластику відлетить від головки прищіпки, й тоді канцелярські кнопки з’єднаються. Потече струм, і вибух буде миттєвий, руйнівний, смертельний для будь-кого чи будь-чого поблизу.

Тепер, коли справу було зроблено, Ґерреро спокійно прикурив сигарету. Він сардонічно всміхнувся, вкотре міркуючи над тим, наскільки складнішим звичайні люди — включно з письменниками детективних романів — уявляють собі виготовлення бомби. В історіях, які він читав, завжди були хитромудрі механізми, годинники, запали, які цокали чи сичали, чи тріскотіли, і їх можна було вивести з ладу, опустивши у воду. Насправді ж не було жодних труднощів — тільки прості, повсякденні компоненти, які просто потрібно було зібрати докупи. Так само, як ніщо не могло перешкодити детонації цієї бомби — ні вода, ні кулі, ні сміливість, — як тільки смикнеться нитка.

Затиснувши цигарку між губами і скоса поглядаючи крізь дим, Д. О. Ґерреро обережно вклав кілька аркушів паперу в дипломат, прикриваючи динаміт, прищіпку, дроти, акумулятор та нитку. Він упевнився, що папір не соватиметься, а нитку під ним можна буде вільно смикнути. Навіть якщо він з якоїсь причини відкриє дипломат, його вміст видаватиметься зовсім невинним. Ґерреро закрив валізку й заклацнув її.

Перевірив дешевий годинник-будильник біля ліжка. Добігала восьма вечора, трішки менше двох годин до часу вильоту. Пора. Він поїде на метро до терміналу авіакомпанії, а тоді автобусом в аеропорт. Грошей в нього вистачало достоту на це, а також на страховий поліс. Ця думка нагадала йому про те, що на придбання поліса потрібно відвести часу про запас. Ґерреро швидко натягнув пальто, перевіряючи, чи на місці у внутрішній кишені квиток до Рима.

Відімкнув двері спальні та ввійшов до біднуватої, обшарпаної вітальні, обережно стискаючи дипломат.

Одна остання справа! Записка для Інез. Він знайшов клаптик паперу й олівець і після кількасекундних роздумів написав:

Він підписав цидулку Д. О.

Якусь мить Ґерреро вагався, заспокоюючись. Записка не зовсім схожа на таку, що ставить крапку в шлюбі тривалістю вісімнадцять років. Тоді вирішив, що так і має бути; було б помилкою сказати більше. Зрештою навіть без уламків Рейсу Два слідчі ретельно придивлятимуться до кожного пасажира зі списку. Цидулку, а також будь-які інші записи, що він після себе залишить, вивчать скрупульозно.

Він поклав цидулку на стіл, де Інез її точно побачить.

Спускаючись, Д. О. Ґерреро чув голоси та звук музичного автомата з забігайлівки-гадючника. Лівою рукою підняв комір пальта, доки права міцно стискала дипломат. Під ручкою петля, ніби з шибениці, звисала біля його пальців.

Надворі, коли він вийшов з будівлі у Саут Сайді та подався до станції метро, продовжувало сніжити.