Аеропорт

20:30–23:00 (Центральний часовий пояс)

1

Джо Патроні вкотре повернувся в теплу машину й зателефонував до аеропорту. Начальник служби технічного обслуговування «ТВЕ» повідомив, що дорога між ним та аеропортом досі заблокована через аварію, яка його й затримує, хоча вже є непогані шанси, що згодом вдасться проїхати. Чи «Боїнг-707» «Аерео-Мехікан», поцікавився він, ще не витягли з трясовини на аеродромі? Ні, поінформували його, він і досі там; мало того, кожні кілька хвилин всі, кого це стосується, телефонують у «ТВЕ» з питаннями, як справи у Джо і чи ще довго на нього чекати, бо допомога потрібна щонайшвидше.

До пуття не зігрівшись, Патроні вийшов з машини й поквапився далі по шосе, крізь невпинний снігопад та глибоку шугу під ногами, до місця аварії.

Наразі територія навколо перекинутої вантажівки скидалася на інсценоване місце катастрофи для широкоформатного фільму. Гігантська машина лежала на боці, блокуючи всі чотири смуги. Зараз її вже цілком вкривав сніг, жодне з коліс не торкалося землі, що робило вантажівку схожою на мертвого динозавра.

Через прожектори та фальшфеєри, світло яких відбивала снігова білизна́, навколо було ясно наче вдень. Прожектори стояли на трьох евакуаторах, по які посилав Патроні та які вже прибули. Діамантово-червоні фальшфеєри розклала поліція штату, представників якої вигулькнуло ще декілька, і здавалося, коли якомусь поліцейському нічого було робити, він запалював черговий фальшфеєр. Кількість піротехніки навколо була гідна Четвертого липня[101].

Знімальна команда телебачення, що прибула кілька хвилин тому, ще більше посилила сценічний ефект. Самовпевнені члени команди з’явилися з оглушливим клаксоном та незаконно встановленим проблисковим маячком, проїхавши узбіччям дороги в бордовому «універсалі». Звичним ділом команда з чотирьох молодиків взяла все у свої руки так, ніби цю подію організували спеціально для неї, а всі подальші дії можуть почекати. Кілька поліцейських, проігнорувавши незаконні проблискові маячки на «універсалі», зайнялися відведенням евакуаторів на нові позиції, як наказали телевізійники.

Перед тим, як Джо Патроні пішов зробити телефонний дзвінок, він обережно поставив евакуатори так, щоб у них був найбільший виграш у силі, аби разом їм вдалося зрушити аварійну вантажівку. Коли він пішов, водії та їхні помічники приєднували важкі ланцюги, що, як було відомо Патроні, мало б забрати кілька хвилин. Поліція штату тішилася його допомогою, і тлустий лейтенант, який на той час взяв на себе керівництво, наказав водіям евакуаторів у всьому слухатися Патроні. Але тепер, неймовірно, та всі ланцюги зняли, окрім одного, яким саме займався вишкірений водій, під світлом ламп і фокусом портативних телекамер.

За камерами та освітленням зібрався ще численніший, ніж до того, натовп із пасажирів та водіїв заблокованих автівок. Більшість із цікавістю спостерігали за записом передачі й, здавалося, забули про попередню нетерплячість та холодні нічні злигодні.

Несподіваний порив вітру ляснув мокрим крижаним снігом в обличчя Джо Патроні. Рука надто пізно стрибнула до шиї. Він відчув, як сніг прослизає вниз, проникає під сорочку та гидотно мочить тіло. Не зважаючи на дискомфорт, він широкими кроками підійшов до лейтенанта й вимогливо спитав:

— Хто це, бляха, поміняв положення евакуаторів? Якщо вони стоятимуть так, як зараз, ви й купки єнотячого гівна не зсунете. Вони просто тягтимуть один одного.

— Містере, я знаю. — Дебелий, широкоплечий лейтенант, що височів над короткою, присадкуватою фігурою Патроні, здався на якусь мить зніченим. — Але хлопці з ящика хочуть кращий кадр. Вони з місцевої станції, сьогодні це буде в новинах — про бурю, і все таке. Перепрошую.

Один із телевізійників — що сам закутувався у важке пальто — кликав лейтенанта до зйомки. Той, гордо підвівши голову й ігноруючи сніг, жвавою владною поставою покрокував до евакуатора, що був центром кадру. За ним потягнулися двоє поліцейських. Лейтенант, щосили намагаючись залишатися обличчям до камери, почав жестикулювати, роздавати інструкції водієві евакуатора; ці інструкції здебільшого не мали жодного значення, хоча на екрані матимуть неабиякий вигляд. Начальник служби техобслуговування, згадуючи, що чимскоріше мусить дістатися аеропорту, відчув, як усередині закипає лють. Він приготувався кинутися вперед, вхопити камери та прожектори й розтовкти їх об землю. Патроні міг це зробити; м’язи інстинктивно напружилися, дихання прискорилось. Але зусиллям волі він стримався.

Джо Патроні була властива гаряча, шалена вдача; на щастя, шалену її частину пустити в дію було нелегко, втім, як тільки це ставалося, йому зовсім відбивало всю розважливість та логіку. За роки дорослого життя він намагався навчитися контролювати себе. Це вдавалося не завжди, хоча зараз допомагав один-єдиний спогад.

Одного разу йому не вдалося стримати себе. Плід цієї нерозважливості переслідує його й досі.

У Повітряних силах під час Другої світової війни Джо Патроні був грізним боксером-аматором. Він бився у середній вазі й одного разу потрапив на чемпіонат ПС на європейському театрі бойових дій від своєї дивізії.

Під час змагання, яке організували в Англії перед Нормандською операцією, його поставили проти командира льотного екіпажу на ім’я Террі О’Гейл, жорсткого, міцного бостонця, який славився своєю поганою репутацією і на рингу, і за його межами. Джо Патроні, який тоді був молодим аеромеханіком, рядовим першого класу, знав О’Гейла та недолюблював його. Ця неприязнь нічого б не важила, якби О’Гейл, як частину своєї техніки на рингу, постійно не шепотів:

«Ти, жирний макаронний даґо[102] … Ти чьо не на свому боці воюєш, італьяшка сраний?.. Певно, тішишся, коли вони топлять наші літаки, правда, даґо-недоросток?» — та інші «приємності». Патроні бачив, яка в цьому вигода — той намагався його рознервувати, — й ігнорував ці слова, поки О’Гейл не завдав два блискавичні удари десь у пах, яких рефері, що кружляв позаду, не помітив.

Суміш образ, заборонених ударів та нестерпного болю призвели до гніву, на який і розраховував опонент Патроні. От тільки він не розраховував, що Джо Патроні може так різко, грубо і майже безжально напасти. В результаті — нокаут, і суперник Патроні, О’Гейл, мертвий лежить на рингу.

Патроні виправдали. Хоча рефері не помітив низьких ударів, люди з публіки зробили це за нього. Навіть не беручи це до уваги, Патроні зробив саме те, чого від нього очікували, — бився максимально вправно й сильно. Тільки він знав, що на кілька секунд оскаженів, нетямився з люті. Пізніше, на самоті, усвідомив: навіть якби знав, що О’Гейл помре, все одно не спинився б.

Після того випадку Патроні не покинув спорту, не «повісив рукавички на цвяшок назавжди», як зазвичай бувало у вигаданих сюжетах. Він продовжив битися, на рингу використовуючи свої фізичні ресурси на повну, не відступаючи, але випробовуючи здатність контролювати себе, щоб не перетинати тонку межу між розважливістю та бездумною жорстокістю. І йому вдалося, він це достоту знав, бо інколи відчував перевірку гнівом, коли розум боровся з дикою твариною всередині — та перемагав. І лише після цього Джо Патроні покинув бокс до кінця життя.

Та контроль гніву не означав, що цю емоцію він вирішив зовсім відкинути. Коли лейтенант поліції вийшов з кадру, Патроні накинувся на нього.

— Ви щойно заблокували цю дорогу ще на двадцять хвилин. Десять хвилин я розставляв машини саме так, як вони мають стояти, і ще десять хвилин піде на те, щоб повернути все назад.

Під час цієї репліки над головами прогудів реактивний літак — нагадування про причину поспіху Джо Патроні.

— А тепер послухайте мене, містере. — Обличчя лейтенанта залилося ще ряснішим рум’янцем, ніж було до того, від холоду й вітру. — Мусите зрозуміти, що тут я всім заправляю. Ми раді будь-якій допомозі, включно з вашою. Але рішення тут приймаю я.

— То прийміть зараз же!

— Я робитиму те, що…

— Ні! Це ви мене послухайте.

Очі Джо Патроні горіли, незважаючи на поліцейського, що височів перед ним. Щось у законсервованому гніві начальника служби техобслуговування та його владному тоні змусило лейтенанта завагатися.

— У нашому аеропорту аварійна ситуація. Я вже пояснив, що там і чому я там потрібен. — Патроні задля наголосу махнув запаленою сигарою. — Можливо, в інших людей також є підстави чимдуж забиратися звідси, але тут і моєї достатньо. У мене в машині є телефон. Я можу дзенькнути своєму начальству, і не встигнете ви й оком кліпнути, як хтось зв’яжеться з вами по рації та спитає, якого милого ви тут для телека викабелюєтеся, замість того щоб виконувати свою роботу. Йдіть та приймайте рішення, якщо кажете, що це ваша робота. Мені дзвонити чи ми рухаємось?

Лейтенант люто блимав очима на Джо Патроні. На позір, поліцейський, здавалося, був готовий і сам випустити гнів, але вирішив, що не варто. Він обернувся своєю тушею до операторської команди.

— Забирайтеся звідси до дідькової матері! Вже й так тут засиділися.

Один з телевізійників крикнув через плече:

— Ще кілька хвилин, шефе.

За два широкі кроки лейтенант опинився поруч нього.

— Ти оглух, чи що? Зараз же!

Поліцейський нахилився, з його обличчя ще не зійшов лютий вираз після розмови з Патроні, й телевізійник аж підскочив.

— Гаразд-гаразд. — Він поспішно махнув іншим, і світло портативної камери згасло.

— Поверніть ті два евакуатори так, як вони стояли. — Лейтенант почав роздавати накази поліцейським, які швидко кинулись їх виконувати. Він повернувся до Джо Патроні та вказав на перевернуту вантажівку; стало зрозуміло, він розважив, що Патроні набагато більше користі принесе в ролі союзника, ніж ворога. — Містере, ви досі думаєте, що нам варто тягнути цю вантажівку? Ми точно не поставимо її на колеса?

— Тільки якщо хочете, щоб тут ніхто до світанку з місця не зрушив. Вам тоді доведеться спочатку розвантажити причіп, а коли розвантажите…

— Та знаю я, знаю! Забудьте! Зараз будемо пхати й тягнути, а про збитки подумаємо пізніше. — Лейтенант вказав на чергу автомобілів. — Якщо хочете одразу ж поїхати, раджу вам вивести машину з ряду та під’їхати вперед. Вам не потрібен супровід до аеропорту?

Патроні вдячно кивнув.

— Дякую.

Через десять хвилин останній буксирний гак було прикріплено. Важкі ланцюги з одного евакуатора почепили навколо мостів перекинутої вантажівки; міцний кабель приєднував ланцюги до коловорота евакуатора. Друга машина була зв’язана з перекинутим причепом. Третій евакуатор стояв позаду, готовий пхати.

Водій вантажівки, яка, хоча й перекинулася, постраждала лише частково, простогнав, коли побачив, що відбувається.

— Мій бос не зрадіє від того! Вона ж майже нова. А ви її навпіл зламаєте.

— Якщо зламаємо, — відповів йому молодий поліцейський, — то закінчимо те, що ви почали.

— Ну, а вас що обходить? Вам же нічого, а я без доброї роботи зостався, — пробуркотів у відповідь водій. — Може, піду тепер на легшу — побуду, наприклад нездалим копом.

Поліцейський вишкірився.

— Чом би й ні? Водій з тебе й так нездалий.

— Думаєте, можемо починати? — запитав лейтенант у Патроні.

Джо Патроні кивнув. Він присів, придивляючись до натягнутих ланцюгів та кабелів. Тоді попередив:

— Рушайте повільно й плавно. Спочатку кабіну.

Перший евакуатор почав тягнути коловорот; його колеса забуксували в снігу, й водій піддав газу, щоб буксирний ланцюг і далі лишався натягнутим. Передня частина перевернутої машини заскреготіла, просунулася на фут чи два під скреготливі звуки металу, а тоді зупинилася.

Патроні махнув рукою.

— Тягніть далі! А тепер причіп!

Ланцюги та кабель між мостами причепа й другого евакуатора напнулися. Третій евакуатор вперся в дах причепа. Усі три евакуатори буксували, боролися з мокрим, утрамбованим снігом. Вантажівка разом із причепом просунулася ще на два фути по шосе під радісний акомпанемент криків натовпу роззяв. Знову запрацювала телекамера, світло якої осяяло місце події.

Там, де лежав транспорт, залишилася широка глибока вм’ятина. Кабіна вантажівки та наповнений причіп пошкоджувалися, дах останнього почав вигинатися, поки один з боків скреготів на дорозі. Ціна, яку доведеться заплатити — безсумнівно, страховикам — за те, щоби швидко відкрити дорогу для руху, буде високою.

Навколо місця блокування два снігоочисники — по одному з кожного боку, ніби застрільники, — намагалися прибрати сніг, що нагромадився від початку аварії. Все і всіх уже вкрило снігом, включно з Патроні, лейтенантом, поліцейськими та рештою людей.

Знову заревіли двигуни евакуаторів. Шини, що крутилися на мокрому твердому снігу, задиміли. Повільно й важко перевернута машина зрушила ще на кілька дюймів, на кілька футів, а тоді й зовсім посунулася з дороги. За кілька секунд замість чотирьох смуг вона блокувала тільки одну. Тепер трьом евакуаторам буде легко виштовхнути вантажівку геть на узбіччя. Поліцейські вже забирали фальшфеєри, перед тим як взятися за довжелезний затор, на що, мабуть, знадобиться кілька наступних годин. Звук реактивного літака над головою вкотре нагадав Джо Патроні, що його основна робота на сьогодні ще попереду.

Лейтенант поліції штату зняв свій кашкет та струсив з нього сніг. Він кивнув Патроні.

— Думаю, ваша черга, містере.

Патрульна машина, припаркована перед тим на узбіччі, виїздила на шосе. Лейтенант вказав на неї.

— Тримайтеся позаду того автомобіля. Я сказав їм, що ви будете на хвості, і дав наказ якнайшвидше доправити вас до аеропорту.

Джо Патроні кивнув. Коли він заліз до свого «б’юїка Вайлдкет», лейтенант гукнув йому:

— І, містере… дякую!

2

Командир Вернон Демерест відступив від серванта, який був відчинив, та протяжно, низько свиснув.

Він досі перебував на кухні квартири Ґвен Мейген у Провулку стюардес. Ґвен ще не вийшла з душу, тож він тим часом приготував чай, як вона й запропонувала. Відчинив дверцята серванта, щоб знайти там чашки та блюдця.

Перед ним з’явилися чотири тісно напакованих полиці з пляшками. То були маленькі пляшечки з алкоголем місткістю півтори унції, які авіакомпанії подають пасажирам під час польоту. Більшість пляшечок мали маленькі етикетки авіакомпанії над брендовою етикеткою, і всі були невідкорковані. Швидко підрахувавши, Демерест прикинув, що їх тут близько трьох сотень.

Він і раніше бачив алкоголь авіакомпаній у квартирах стюардес, але так багато — ніколи.

— Ми ще трохи припасли в спальні, — весело озвалася позаду Ґвен. — Приберігаємо їх для вечірки. Думаю, вже достатньо, чи не так?

Вона тихо зайшла на кухню, й він обернувся. Як і завжди, з самого початку їхнього роману, перший погляд на Ґвен чарував і бадьорив.

Демересту ніколи не бракувало впевненості з жінками, але в такі незвичні моменти його не покидало п’янке відчуття подиву, що він ніколи й не володів Ґвен. На ній була акуратна уніформна спідниця та блузка, тому вона здавалася молодшою, ніж насправді. Жваве обличчя з високими вилицями було підняте догори, а густе чорне волосся виблискувало під кухонним світлом. У глибоких темних очах Ґвен читалося веселе, щире схвалення.

— Можеш мене міцно цілувати, — сказала вона. — Я ще не намалювалася.

Він усміхнувся, її чистий, мелодійний англійський акцент знову захопив його. Як і дівчатам з верхівки суспільства, випускницям британських приватних шкіл, Ґвен вдавалося зберегти все найкраще в англійській інтонації та уникати найгіршого. Інколи Вернон Демерест заохочував Ґвен просто говорити, лише заради задоволення, яке приносив її голос.

Та зараз, у тиші, вони міцно пригорнулися одне до одного, її губи жваво відповіли на його поцілунок.

Десь за хвилину Ґвен відхилилася.

— Ні! — дзвінко наполягла вона. — Ні, Верноне, любий. Не тут.

— Чому ні? Часу в нас удосталь. — У голосі Демереста вчувалася нетямність, груба нетерплячість.

— Тому що я ж казала тобі — нам треба поговорити, і ми не матимемо часу на те й те. — Ґвен поправила блузку.

— Бляха! — буркнув він. — Ти мене вже розігріла, а тоді… Та нехай, гаразд; дотерплю до Неаполя. — Він поцілував її ніжніше. — Дорогою до Європи думатимеш, як я там сиджу в кабіні та повільно гріюся.

— А потім знову в мене закипиш. Обіцяю. — Вона засміялася, близько схилилася до нього, а тоді провела довгими тонкими пальцями по його волоссі, обличчі.

Він простогнав.

— Господи! Ти вже зараз це робиш.

— Тоді досить. — Ґвен взяла його руки, що оповивали її талію, та рішуче відвела. Відвернувшись, вона потягнулася, щоб зачинити сервант, який він був розглядав.

— Агов, хвилиночку. А як щодо цього всього? — Демерест вказав на мініатюрні пляшечки алкоголю з етикетками авіакомпаній.

— Цього? — Ґвен обвела поглядом чотири напхом напхані полички, звела дугою брови, а тоді перемкнулася на вираз враженої невинності. — То просто маленькі залишки, від яких відмовилися пасажири. Ви, командире, сер, звісно ж, не донесете на мене за те, що я приберегла собі рештки.

Він скептично кинув:

— Так багато?

— Звісно. — Ґвен взяла пляшечку джину «Біфітер», відставила її та розглянула віскі «Канадіан Клаб». — Чого в авіакомпаній не відбереш, то це того, що вони завжди купують найкращі марки. Хочеш одну зараз?

Демерест похитав головою.

— Сама знаєш.

— Та знаю, але не треба так несхвально говорити.

— Просто не хочу, щоб тебе зловили.

— Нікого ще не зловили, і майже всі так роблять. Слухай — кожен пасажир першого класу має право на дві такі пляшечки, але деякі беруть собі тільки одну, а є й такі, яким жодна не потрібна.

— За приписами ти мусиш повернути решту.

— Ой, та заради Бога! Так ми й робимо — кілька штук, для годиться, але решту ми з дівчатами ділимо між собою. Те саме і з вином, що залишається. — Ґвен захихотіла. — Дуже любимо пасажирів, які просять ще вина під кінець польоту. Тоді нам можна офіційно відкоркувати нову пляшку, наповнити один бокал…

— Я знаю. І решту забрати з собою?

— Хочеш подивитися? — Ґвен відчинила ще одні дверцята серванта. Всередині було з десяток пляшок з вином.

Демерест вишкірився.

— Чорти б мене вхопили.

— Це не все моє. Ми зі співмешканкою та ще однією дівчиною, що живе по сусідству, зберігаємо для вечірки, яку ми запланували. — Вона взяла його за руку. — Ти ж прийдеш, правда?

— Якщо запросите, думаю, так.

Ґвен зачинила дверцята.

— Звісно, запросимо.

Вони сіли удвох на кухні, Ґвен налила чаю, який приготував Демерест. Він заворожено спостерігав, як вона це робить. Ґвен вміла виконувати звичайні речі так, що вони скидалися на особливу подію.

Він з подивуванням помітив, як вона з іншого буфета витягує чашки, всі з емблемою «Транс Америки». Такі авіакомпанія використовувала на рейсах. Подумав, що не варто було так святотатствувати щодо алкоголю авіакомпанії; зрештою про ці «пільги» стюардес він чув уже давно. Його просто вразило полчище тих пляшечок.

Усі стюардеси, як йому було відомо, на самому початку своєї кар’єри дізнавалися, що невелика ощадливість на кухні літака може полегшити їхнє економічне становище вдома. Вони вчилися сходити на літак з особистим ручним багажем, що був частково порожнім, а вільне місце наповнювалося зайвою їжею — яка завжди була найвищої якості, оскільки компанії купували все тільки найкраще. Термос, який на борт потрапляв порожнім, було дуже зручно наповнювати рідинами — вершками або навіть декантованим[103] шампанським. Справді заповзятлива стюардеса, як колись переконався Демерест, могла скоротити свої тижневі витрати на продукти вдвоє. Лише на міжнародних рейсах, де, за приписами, всю їжу — неторкану чи почату — знищували одразу ж після посадки, дівчата були обережнішими.

Така діяльність строго заборонялася у всіх авіакомпаніях — та ніхто цього не припиняв.

Стюардеси також знають, що інвентаризації після закінчення польоту не буде. Одна з причин полягала в тому, що авіакомпанії просто не мали на це часу; також дешевше було визнати якісь втрати, аніж зчиняти галас. Через це багатьом стюардесам вдавалося дістати різні хатні речі — скатертини, подушки, рушники, лляні серветки, склянки, столове срібло — у неймовірних кількостях, і Вернон Демерест бував у гніздах стюардес, де більша частина речей щоденного вжитку, здавалося, прийшла із джерел авіакомпанії.

Ґвен перервала його роздуми:

— Верноне, я збиралася сказати тобі, що вагітна.

Ці слова прозвучали настільки буденно, що спочатку він не осягнув їх. Тоді отупіло кліпнув.

— Ти що?

— Вагітна — ва-гіт…

Він роздратовано обірвав її:

— Я знаю, як це слово читається. — Його мозок досі обробляв цю інформацію. — Ти впевнена?

Ґвен засміялася — своїм чарівливим сріблястим сміхом — та сьорбнула чаю. Демерест відчував, що вона з нього кепкує. Також усвідомлював, що вона ще ніколи не була настільки привабливою та бажаною, як зараз.

— Те, що ти тільки-но сказав, любчику, — запевнила вона його, — ну дуже заношений стереотип. У кожній книжці, яку я читала, є така сцена, де чоловік завжди питає: «Ти впевнена?»

— Ну, бляха-муха, Ґвен! — Він заговорив вищим тоном. — Ти впевнена?

— Звісно. Інакше я б тобі цього зараз не казала. — Вона кивнула на його чашку. — Ще чаю?

— Ні!

— Цю подію, — спокійно повела Ґвен, — пояснити дуже просто. На тій лежанці, що у нас була в Сан-Франциско… — пам’ятаєш? — ми залишилися в отому чудовому готелі на Ноб Гілл; там ще вид був такий гарний. Як він називався?

— «Фермонт». Так, пам’ятаю. Далі.

— Ну, боюся, я трохи недогледіла. Я перестала вживати протизаплідні, бо від них набирала вагу; тоді подумала, що того дня інший захист мені не знадобиться, та виявилося, я помилялась. У будь-якому разі, оскільки я була трохи недбалою, тепер у мені живе мацюпусінький Вернон Демерестик, який ростиме все більшим та більшим.

Настала тиша, тоді він неоковирно промовив:

— Думаю, мені не варто запитувати…

Ґвен перебила.

— Ні, варто. Ти маєш право питати. — Глибокі темні очі дивилися відкрито й чесно. — Ти хочеш запитати, чи був іще хтось і чи я впевнена, що дитина твоя? Правда?

— Послухай, Ґвен…

Вона торкнулася його руки.

— Ти не маєш соромитися питати таке. Я б теж запитала, якби все було навпаки.

Демерест невесело махнув рукою.

— Забудь. Вибач.

— Але я хочу тобі сказати… — Вона говорила вже спішніше, трохи не так впевнено. — Нікого більше не було і не могло бути. Розумієш… Так склалося, що я кохаю тебе. — Вперше за увесь час Ґвен опустила очі. Тоді продовжила: — Думаю, так… Знаю, що так… І я знала ще до тієї ночі в Сан-Франциско. Коли я думаю про це, то тішуся, бо людина має кохати іншу, якщо у них разом буде дитина, ти так не гадаєш?

— Послухай, Ґвен. — Він накрив її долоню своєю. Руки Вернона Демереста були сильні й чутливі, звиклі до відповідальності й контролю, але заразом здатні до акуратності та ніжності. Зараз вони були ніжними. Жінки, які йому подобались, завжди так на нього впливали, в порівнянні з жорсткою безцеремонністю, яку він дарував чоловікам. — Нам потрібно дуже серйозно поговорити та все спланувати. — Тепер, коли початковий подив минув, він знову впорядкував думки. Абсолютно чітко розумів, що потрібно зробити далі.

— Тобі нічого не потрібно робити. — Ґвен підвела голову (свій голос вона контролювала). — І можеш не загадуватися, чи я все ускладнюватиму і чи це все тобі не переламає. Бо цього не буде. Я знала, у що вплутувалась; знала, що існує ймовірність, що таке трапиться. Я не зовсім очікувала цього, але так сталося. Мусила сказати тобі сьогодні, бо дитина твоя; це частина тебе, ти мусиш знати. Тепер знаєш, і також я кажу, що хвилюватися немає причин. Я збираюся сама все вирішити.

— Не говори дурниць; звісно, я допомагатиму. Ти ж не думаєш, що я просто втечу та проігнорую все це. — Найважливішою тут, усвідомлював він, є швидкість; щоб розібратися з небажаними зародками, маленьких жебраків потрібно позбуватися якнайшвидше. Цікаво, чи нема у Ґвен якихось релігійних упереджень щодо абортів. Вона ніколи не згадувала про те, що вона релігійна людина, проте інколи побожними стають навіть люди, від яких найменше цього очікуєш. Він запитав її: — Ти католичка?

— Ні.

Що ж, подумав Демерест, це допомагає. Тоді, можливо, все вирішить один короткий рейс до Швеції; кілька днів там — ось і все, чого потребує Ґвен. «Транс Америка» їх підтримає, як і завжди робили авіакомпанії, за умови, що вони не будуть залучені офіційно — слово «аборт» могло читатися між рядків, та ніколи не вказуватися прямим текстом. Таким чином, Ґвен могла б полетіти безкоштовно рейсом «Транс Америки» до Парижа, а тоді на «Ейр Франс» до Стокгольма за службовим квитком для працівників. Звісно, навіть якщо вона дістанеться Швеції, медичні рахунки все одно будуть збіса високими; серед працівників авіакомпаній побутував жарт, що шведи в заморських клієнток витягують не тільки дитину з лона, але й гроші з кишень. Все це було б, звісно, дешевше в Японії. Багато стюардес літали в Токіо, де їм робили аборт за п’ятдесят доларів. Там така операція була звичайною терапевтичною процедурою, але Демерест не довіряв їм; Швеція або Швейцарія — надійніші варіанти. Колись він заявив: якщо якась стюардеса від нього залетить, у неї все буде першого класу.

На його погляд, це було просто прикрою досадою, що Ґвен залетіла саме зараз, коли він працював над прибудовою до свого будинку, яка, як він похмуро пригадав, уже вийшла за рамки бюджету. Та хрін з нею, доведеться продати якісь акції — «Дженерал Дайнемікс»[104], мабуть; там у нього був непоганий приріст капіталу, й саме час уже мати з них якийсь прибуток. Варто буде зателефонувати брокеру одразу після приїзду з Рима й Неаполя.

Демерест запитав:

— Але ти ж усе одно летиш зі мною до Неаполя?

— Звісно; я вже давно цього чекала. Крім того, я купила нове негліже. Побачиш завтра вночі.

Він підвівся з-за столу та вишкірився:

— Ну ти й безсоромна дівка.

— Безсоромна вагітна дівка, яка безсоромно тебе кохає. А ти мене кохаєш?

Ґвен підійшла до нього, Демерест поцілував її вуста, обличчя, вухо. Торкнувся язиком мочки, відчув, як напружилися її руки, а тоді прошепотів:

— Так, я кохаю тебе. — Наразі, поміркував він, це правда.

— Верноне, любий…

— Так?

Її щока м’яко терлася об його. Прозвучав голос, приглушений його плечем.

— Я говорила це серйозно. Ти не мусиш мені допомагати. Але якщо справді хочеш, це інше.

— Я хочу. — Він вирішив, що вивідає в неї про аборт дорогою до аеропорту.

Ґвен звільнилася від обіймів і глянула на свій годинник — було 20:20.

— Уже час, командире, сер. Пора йти.

— Думаю, ти розумієш, що тобі справді не варто хвилюватися, — сказав Вернон Демерест Ґвен, коли вони вже їхали. — Авіакомпанії звикли до того, що їхні незаміжні стюардеси вагітніють. Таке постійно трапляється. За останніми даними, що я читав, середньостатистичний показник по всіх авіакомпаніях країни становить десять відсотків на рік.

Їхня дискусія, схвально відзначив він, ставала все прозаїчнішою. Чудово! Важливо відвести Ґвен якомога далі від будь-якої емоційної маячні стосовно дитини. Якщо її захоплять емоції, можуть виникнути певні труднощі.

Він обережно вів «мерседес», делікатно, проте міцно стискаючи кермо, що було його другою натурою під час керування будь-якою машиною, чи автомобілем, чи літаком. Вулиці передмістя, які саме очистили, коли він їхав з аеропорту на квартиру до Ґвен, знову вкривав товстий шар снігу. Снігопад тривав, і на відкритих місцях, не захищених будинками поблизу, зростали замети. Командир Демерест обачно об’їжджав найбільші кучугури. Він не мав наміру тут застрягати, так само як і вилазити з машини, доки не дістанеться теплого укриття паркінгу «Транс Америки».

Ґвен, що скрутилася на шкіряному ківшеподібному сидінні біля нього, з недовірою сказала:

— Це точно правда — щороку десять зі ста стюардес вагітніють?

Він запевнив її:

— Кожен рік статистика дещо змінюється, та зазвичай усе досить близько до реальності. А коли з’явилися пігулки, все трохи змінилося, проте з того, що я чув, не настільки, наскільки можна було очікувати. Позаяк я член профспілки, то маю доступ до такої інформації.

Демерест чекав, що Ґвен це якось прокоментує. Коли зрозумів, що вона мовчатиме, продовжив:

— Мусиш пам’ятати, що стюардеси — це переважно молоді дівчата з провінції або незаможних сімей. Вони виховані скромно, вели звичайне життя. І тут раптом — гламурна робота; подорожують, знайомляться з цікавими людьми, живуть у найкращих готелях. Вперше пробують la dolce vita[105]. — Він вишкірився. — Інколи той перший смак залишає трохи осаду в склянці.

— Ну й гидотну річ ти щойно сказав! — Вперше, відколи він був з нею знайомий, Ґвен розлютилася. Вона обурено продовжила: — Ти говориш зверхньо; як і всі чоловіки. Якщо в моїй склянці або в мені зостався якийсь осад, то дозволь нагадати, що він твій, і навіть якщо ми не плануємо його там залишати, я думаю, знайду для нього краще ім’я, ніж те, що ти сказав. І ще, якщо ти мене ставиш в один ряд з усіма тими дівчатами, про яких ти говорив, з провінції чи «незаможних сімей», то мусиш знати, що це мені аніскілечки, бляха, не до вподоби.

Щоки Ґвен порожевіли; очі злісно палали.

— Гей! — сказав він. — Мені подобається твій запал.

— Ну, можеш і далі говорити такі речі, як ти щойно робив, ще й не таке побачиш.

— Настільки все зі мною погано?

— Ти був нестерпним.

— Тоді вибач мені. — Демерест сповільнив машину й зупинився на світлофорі, що сяяв міріадами червоних відблисків крізь снігопад. Вони чекали в тиші, поки з ефектом різдвяної листівки колір не змінився на зелений. Коли авто знову рушило, він обережно почав: — Я не хотів прирівнювати тебе до кого-небудь, тому що ти виняткова. Ти прониклива особа, яка вчинила необачно. Сама так сказала. Думаю, ми обоє вчинили необачно.

— Гаразд. — Гнів Ґвен розвіявся. — Та не зараховуй мене до якихось груп. Я — це я і ніхто інша.

На кілька секунд вони затихли, а тоді Ґвен замислено сказала:

— Думаю, ми можемо його так називати.

— Кого як називати?

— Через тебе я згадала, що говорила перед тим — про маленького Вернона Демереста всередині мене. Якщо у нас буде хлопчик, назвемо його Вернон Демерест-молодший, як це роблять американці.

Демереста ще ніколи так не турбувало власне ім’я. Він уже почав було говорити:

— Я б не хотів, щоб мій син… — але спинився. Ступав на небезпечну територію. — Я починав говорити, Ґвен, що авіакомпанії звикли до такого. Ти знаєш про Триетапну програму вагітності?

Вона відрізала:

— Так.

Звісно ж Ґвен знала. Більшість стюардес були поінформовані, що для них може зробити компанія у разі вагітності, якщо самі погодяться на певні умови. Між собою працівниці «Транс Америки» називали її «3-ПВ». Інші авіакомпанії використовували різні назви, умови дещо відрізнялися, але принцип всюди був однаковий.

— Я знаю дівчат, які користувалися «3-ПВ», — сказала Ґвен. — Ніколи не думала, що мені самій це знадобиться.

— Гадаю, як і більшість інших, — озвався Демерест і додав: — Але тобі не варто хвилюватися. Компанії це не розголошують, усе відбувається тихо. Скільки у нас ще часу? — Ґвен підставила зап’ясток з годинником під світло панелі.

— Усе гаразд.

Він повернув «мерседес» на центральну смугу, дуже обережно рухаючись мокрою, засніженою поверхнею, і проминув вантажівку. До її боків причепилося кілька людей, мабуть, команда рятувальників. Вони були змученими, мокрими й жалюгідними. Демерест застановився, як відреагували б ці чоловіки, якби дізналися, що вони з Ґвен всього за кілька годин ніжитимуться під теплим неаполітанським сонечком.

— Я не знаю, — озвалася Ґвен, — не знаю, чи зважуся на таке.

Як і Демерест, Ґвен знала міркування керівництва, що лежало в основі програм вагітності авіакомпаній. Жодній компанії не хотілося втрачати стюардесу, якою б не була причина. Їх навчання коштувало дорого; компетентна стюардеса була значним інвестуванням. А ще: правильних дівчат, з приємною зовнішністю, стильних та милих знайти було важко.

Програма була простою і практичною. Якщо стюардеса вагітніла й не збиралася виходити заміж, очевидно, вона могла повернутися до роботи, коли вагітність закінчиться, і зазвичай компанія радо приймала її. Отже, за домовленістю їй надавали офіційну відпустку зі збереженням трудового стажу. Щодо особистого добробуту дівчини, відділ кадрів авіакомпанії мав спеціальну секцію, яка, крім іншого, займалася медичними питаннями або пропонувала приватну клініку, на місці проживання дівчини чи деінде, як їй більше подобалося. Авіакомпанія допомагала психологічно, даючи дівчині зрозуміти, що про неї дбають та зважають на її інтереси. Іноді можна було організувати грошову позику. Зрештою, якщо стюардеса після пологів соромилася повертатися на попереднє місце роботи, її без зайвого галасу переводили на нове місце на її вибір.

Взамін авіакомпанія просила про три запевнення від стюардеси — тому програма й називалася триетапною.

По-перше, дівчина мусила постійно інформувати відділ кадрів авіакомпанії про своє місцеперебування під час вагітності.

По-друге, вона мусила погодитися на те, що дитину вона одразу ж віддасть на всиновлення. Дівчина ніколи не знатиме прийомних батьків маляти; таким чином дитя цілком зникне з її життя. Заразом авіакомпанія гарантувала належну процедуру всиновлення і те, що дитина опиниться в хорошій сім’ї.

По-третє — на початку програми стюардеса мусить повідомити ім’я батька дитини. Після цього представник відділу — з досвідом таких ситуацій — негайно знаходив цього чоловіка з метою отримання фінансової допомоги для дівчини. Працівник намагався вибити письмову обіцянку виплатити належну суму грошей, яка покрила б медичні витрати й витрати в клініці та, принагідно, частину або всю суму заробітку, на який стюардеса розраховувала за втрачений час. Авіакомпанії воліли вести такі справи таємно та в дружній атмосфері. Але якщо доводилося, вони могли діяти різкіше, користаючись значним корпоративним впливом, щоб тиснути на осіб, які не бажали співпрацювати.

Рідко доводилося вдаватися до жорстких методів, якщо батьком дитини виявлявся член льотного екіпажу — командир, другий пілот чи бортінженер. У такому разі ніжного натиску компанії та бажання батька, щоб уся ця справа не набула розголосу, було достатньо. Щодо нерозголосу, компанія це обіцяла. Тимчасові аліменти можна було передати будь-яким прийнятним способом, або, якщо потрібно, компанія регулярно стягуватиме частину зарплати працівника. Так само передбачливо, щоб уникнути незручних питань вдома, такі стягнення в чеку містилися в графі «особисті витрати».

Усі гроші, одержані таким чином, цілком виплачувалися вагітній стюардесі. Авіакомпанія не брала собі ні копійки.

— Вся суть програми, — сказав Демерест, — у тому, щоб ти не зоставалася сама, щоб розуміла: всі тобі допоможуть.

Він поки був обачним стосовно одного — уникати наразі будь-якої згадки про аборт. Це було окремою темою, бо жодна авіакомпанія не захоче та не зможе безпосередньо займатися організацією аборту. Поради щодо цього часто давалися неофіційно тим, хто їх потребував, — їх давали старші стюардеси, які з досвіду інших знали, як робляться такі речі. Їхньою метою, якщо дівчина була певна стосовно аборту, було організувати, щоб його провели в належних медичних умовах, за будь-яку ціну уникаючи небезпечних та нечесних лікарів, до яких часто зверталися люди у відчаї.

Ґвен з цікавістю глянула на свого співрозмовника.

— Скажи мені одне. Звідки ти стільки про це все знаєш?

— Я ж казав, я член профспілки, отже…

— Ти член Міжнародної асоціації пілотів. Це ніяк не пов’язано зі стюардесами — принаймні таким чином.

— Можливо, не безпосередньо.

— Верноне, це вже з тобою траплялося… від тебе вже вагітніла стюардеса… Правда, Верноне?

Він неохоче кивнув.

— Так.

— Тобі, мабуть, дуже легко отак ощасливлювати стюардес — тих легковірних провінціалок, про яких ти говорив. Чи вони були переважно з «незаможних сімей»? — У голосі Ґвен вчувалася гіркота. — Скільки їх було всього? Двадцять, десять? Округли так, щоб я загалом розуміла.

Він зітхнув.

— Одна, тільки одна.

Звісно, йому неймовірно пощастило. Їх могло бути набагато більше, та він відповів правдиво. Ну… майже правдиво; був ще інший випадок і той викидень, але це до уваги не береться.

Транспортний рух ставав усе щільнішим, поки вони наближалися до аеропорту; до нього залишилося менше чверті милі. Яскраві вогні величного терміналу наповнювали небо, хоча їх і приглушував сьогоднішній снігопад.

Ґвен сказала:

— Та, інша дівчина, що завагітніла… я не хочу знати, як її звуть…

— Я б тобі не сказав.

— Вона скористалася нею — триетапною програмою?

— Так.

— Ти їй допомагав?

Демерест нетерпляче відповів:

— Я ж уже сказав — за якого чоловіка ти мене маєш? Звісно, що я їй допоміг. Якщо хочеш знати, компанія стягувала частину моєї зарплатні. Саме звідти я й дізнався, як те все робиться.

Ґвен усміхнулася:

— «Особисті витрати»?

— Так.

— Твоя дружина дізналася?

Він завагався перед тим, як відповісти.

— Ні.

— Що сталося з дитиною?

— Всиновили.

— Хто то був?

— Просто дитина.

— Ти чудово знаєш, що я мала на увазі. Хлопчик чи дівчинка?

— Здається, дівчинка.

— Здається.

— Точно. То була дівчинка.

Від розпитування Ґвен йому з незрозумілих причин ставало незручно. Це розворушило спогади, які б він із радістю забув.

Вони сиділи в тиші, коли Вернон Демерест завів «мерседес» до широкого головного в’їзду аеропорту. Високо понад в’їздом, у небі, залиті світлом, розташувалися параболічні арки — визнане досягнення світового конкурсу дизайну, — що символізували, як було сказано, шляхетну мрію авіації. Попереду павутинився неймовірний комплекс доріг, перехресть, естакад і тунелів, розроблений таким чином, щоб невпинний транспорт аеропорту міг рухатися максимально швидко, хоча сьогодні наслідки триденної бурі дещо сповільнювали просування. Величезні кучугури снігу займали ділянки дорожнього полотна, де зазвичай їздили автомобілі. Снігоочисники й самоскиди, що силкувалися не дати снігу зайняти решту територій, додавали ще більше плутанини.

Після кількох коротких затримок Демерест звернув на службову дорогу, яка приведе їх на територію головного ангара «Транс Америки», де вони залишать авто та проїдуть службовим автобусом до терміналу.

Ґвен завовтузилася біля нього.

— Верноне…

— Так.

— Дякую, що ти зі мною чесний. — Вона торкнулася його руки, що лежала на кермі. — Все буде гаразд. Думаю, справа в тому, що надто багато звалилося нам на голову. І я справді хочу з тобою до Неаполя.

Він кивнув та усміхнувся, тоді забрав руку з керма та міцно стиснув долоню Ґвен.

— Ми чудово проведемо час, і я обіцяю, що це ще надовго запам’ятається. — Демерест вирішив, що зробить усе можливе, аби ця обіцянка справдилася. Це буде неважко. Ґвен його приваблювала більше, ніж будь-хто, він відчував себе більш люблячим та ближчим по духу з нею, ніж з будь-якою іншою жінкою. Якби не шлюб… Він уже не вперше замислився над тим, щоб розійтися з Сарою й одружитися з Ґвен. А тоді відштовхнув цю думку. Знав надто багатьох представників своєї професії, що страждали від такого перевороту, — пілотів, які покинули дружин після багаторічного шлюбу заради молодших жінок. У більшості випадків ці чоловіки врешті-решт залишалися з розбитими надіями та значними аліментами.

Десь під час їхньої подорожі, чи до Рима, чи до Неаполя, Демерестові варто буде ще раз серйозно поговорити з Ґвен. Їхня розмова поки що пішла не зовсім у тому напрямі, в якому йому хотілося, так само як досі не виникло питання аборту. Тимчасом — думка про Рим нагадала йому — були важливіші питання щодо його командування Рейсом Два «Транс Америки».

3

Ключ відмикав кімнату номер 224 в готелі «О’Гейґан Інн». Стоячи в напівтемній роздягальні, що межувала із диспетчерським залом керування повітряним рухом, Кіт Бейкерсфелд усвідомив, що вже кілька хвилин не зводить очей з ключа та пластикового брелока з позначкою. Чи промайнуло всього кілька секунд? Можливо. Просто віднедавна плин часу, як і багато іншого, здавався непостійним та сплутаним. Останнім часом Наталі вдома не раз помічала, як Кіт, бувало, стоїть непорушно та вдивляється в порожнечу. І тільки коли схвильовано запитувала: «Що з тобою?» — тільки тоді він отямлювався й усвідомлював, де перебуває, відновлював рух та свідоме мислення.

Кіт припускав, що причина — як тоді, так і щойно — полягає в тому, що його змучений, виснажений розум просто відключається. Десь усередині заплутаного мозкового лабіринту був невеликий перемикач, механізм самозахисту, наче термічний запобіжник в електричному двигуні, що спрацьовував у випадку перегріву, аби двигун не згорів. Проте різниця між двигуном та людським мозком у тому, що перший міг за потреби просто не діяти.

А мозок — ні.

Зовнішні прожектори на стіні диспетчерської вежі досі кидали достатньо світла крізь вікно в роздягальню, тож Кітові все було добре видно. Власне, він не мав на що дивитися. Всівшись на одну з дерев’яних лавок, на якій лежала недоторкнута їжа від Наталі, Кіт тільки стискав ключ від кімнати в «О’Гейґан Інн» та думав, розмірковував над цим парадоксом людського мозку. Мозок міг сягати неймовірних висот уяви, вигадувати поезію та індикатори радіолокаторів, створити Сикстинську капелу та надзвуковий «Конкорд»[106]. Але той же мозок — що береже спогади й свідомість — міг так само вмовляти, займатися самокатуванням, ніколи не мати спокою; аж доки смерть не покладе цьому край.

Смерть… забуття, дрімота; очікуваний спокій.

Саме тому Кіт Бейкерсфелд вирішив сьогодні накласти на себе руки.

Він мусить повернутися до диспетчерського залу. До кінця зміни ще залишалося кілька годин, а він вирішив, що сьогодні відсидить своє чергування в керуванні повітряним рухом до кінця. Був непевний чому, але це здавалося йому правильним, а Кіт завжди намагався діяти правильно, сумлінно. Можливо, ця сумлінність була його родинною рисою; вони з братом, Мелом, здавалося, завжди мали її.

Втім, коли зміна закінчиться — а разом з нею його останній обов’язок, — Кіт зможе вирушити в «О’Гейґан Інн», де перед тим, удень, зареєструвався. Там, не марнуючи часу, він вип’є сорок капсул «Нембуталу»[107] — загалом шістдесят гранів[108], — що лежать у коробочці в кишені. Він ретельно заощаджував ті капсули протягом останніх кількох місяців. Йому їх виписали для нормалізації сну, і з кожної порції пігулок, яку Наталі купувала в аптеці, Кіт обачно відкладав половину й ховав. Кілька днів тому він сходив у бібліотеку та перевірив у довіднику клінічної токсикології, що кількість «Нембуталу», яка в нього була, суттєво перевищує смертельну дозу.

Зміна має закінчитися опівночі. Незабаром після того, як Кіт прийме пігулки, сон прийде швидко й забере його назавжди. Він перевірив годинник, піднісши циферблат до зовнішнього світла. Була майже дев’ята. Повертатися зараз же до диспетчерського залу? Ні, можна ще кілька хвилин посидіти тут. Він хотів, коли піде, бути спокійним та готовим до будь-чого, що можуть таїти ці кілька останніх годин на службі.

Кіт Бейкерсфелд знову погладив ключ готелю «О’Гейґан Інн». Кімната 224.

Був дивний збіг цифр; склалося так, що номер його кімнати на сьогодні містив 24. Дехто в таке вірив — у нумерологію; окультну значущість чисел. Кіт до таких не належав, але якби вірив, то та друга й остання цифри, яким передувала двійка, могли б означати «24 вдруге».

Першою 24-ю була дата півторарічної давності. Кітові очі затуманились, як і багато разів раніше, коли він пригадував. На тій даті в його пам’яті лежало тавро каяття і страждання. В ній ховалося невичерпне джерело його похмурого духу, абсолютного відчуження. В ній таїлася причина того, чому він сьогодні накладе на себе руки.

Літній день; ранок. Четвер, двадцять четверте червня.

То був день просто створений для поетів, коханців та фотографів: із тих днів, які люди зберігають у пам’яті, щоб потім розгорнути її, наче альбом, і пригадати через багато років усе хороше, що з ними траплялося впродовж життя. У Лізбурґу, штат Вірджинія, недалеко від історичного Гарперз-Феррі[109], світанкове небо було чисте — «висота нижнього краю хмар і видимість не обмежені» — стандартна фраза метеорологів; умови такими й залишалися, з’явилися хіба кілька бавовняних пучків купчастих хмар, що довільно розсіялися по обідньому небу. Сонце гріло, та не обпікало. Ніжний легіт з Блакитного хребта[110] пахнув жимолостю.

Того ранку, дорогою на роботу — до Вашинґтонського центру керування повітряним рухом — на маршруті в Лізбурґу Кіт побачив, як цвітуть дикі троянди. Згадав рядок із Кітса, який вивчив ще в середній школі: «Бо літо сповнило…»[111] Ці слова здавалися підхожими в такий день.

Як завжди, Кіт перетнув кордон штату Вірджинія — їхав із Адамзтауна, штат Меріленд, де вони з Наталі й двома хлопчиками винаймали гарний дім. Дах його «фольксваґена» був опущений; Кіт не поспішав, насолоджуючись благодаттю повітря й сонця, а коли на горизонті замаячіла знайома низька модернова будівля Центру керування повітряним рухом, то почувався він не так напружено, як зазвичай. Пізніше Кіт міркував, чи саме це не стало причиною подальших подій.

Навіть у робочому крилі — з товстими стінами та без вікон, куди ніколи не потрапляло сонячне світло, — Кітові здавалося, ніби краса літнього дня зовні якимсь чином просочилася всередину. Між приблизно сімдесятьма вдягнутими в сорочки з короткими рукавами диспетчерами на зміні відчувалася легкість, на противагу спричиненій напруженою атмосферою серйозності, що переважно панувала упродовж року. Однією з причин, мабуть, було те, що повітряний рух був не такий завантажений, як зазвичай, завдяки винятково безхмарній погоді. Багато некомерційних літаків — приватних, військових, навіть кілька авіалайнерів — летіли за ПВП — «правилами візуальних польотів», або методом «за іншими дивися та сам будь на видноті», коли пілоти стежили за своїм повітряним рухом, не повідомляючи про це диспетчерів ЦКПР на маршруті через радіозв’язок.

Вашинґтонський центр керування повітряним рухом у Лізбурґу був ключовим пунктом. З його головного диспетчерського залу керували всім повітряним рухом понад шести штатів Східного узбережжя. Загалом його диспетчерський район становив понад сто тисяч квадратних миль[112]. У цьому районі будь-який літак, що реєстрував план польоту за приладами та покидав аеропорт, потрапляв під спостереження й контроль Лізбурґа.

Він залишався під таким контролем, допоки не закінчував політ або виходив із диспетчерського району. Інформацію про літаки, що потрапляли в цей район, передавали інші центри керування повітряним рухом, яких було всього двадцять на території континентальних штатів Америки. Лізбурзький центр був одним із найзавантаженіших у країні. Він охоплював південний кінець «північно-східного коридору», який щодня обслуговував найпотужнішу концентрацію повітряного руху в світі.

Як не дивно, але Лізбурґ лежав досить далеко від найближчого аеропорту та за 45 миль[113] від Вашинґтона, якому ЦКПР завдячував назвою. Сам центр, що розміщувався в сільській місцевості Вірджинії, являв собою скупчення низьких сучасних будівель з паркінгом та з трьох боків був оточений горбистими фермерськими ділянками. Неподалік протікав невеликий струмок Булл-Ран[114] — славу якого назавжди зберегли дві битви часів Громадянської війни. Кіт Бейкерсфелд якось ходив на Булл-Ран після зміни, міркуючи над дивним та діаметральним контрастом між минулим і теперішнім Лізбурґа.

Цього ранку, незважаючи на літній день надворі, все у просторому, схожому на собор приміщенні головного диспетчерського залу працювало, як зазвичай. Уся робоча зона — більша за футбольне поле — завжди була тьмяно освітлена, щоб забезпечувати чітку видимість кількох десятків екранів індикаторів, розташованих рядами та ярусами під навислими козирками. Людина, яка вперше заходила до приміщення диспетчерського залу, насамперед зауважувала рівень шуму. Від секції польотних даних, де були розташовані громаддя комп’ютерів, різні електронні прилади й автоматичні телетайпи, здіймався безперервний шум та деренчання машинерії. З робочих місць, де сиділи диспетчери, долинав невпинний гул голосів радіообміну на різних частотах. Машинерія та людські голоси зливалися, спричиняючи постійний рівень шуму, який проникав усюди, проте дивним чином заглушувався акустичними, звукопоглинальними стінами та стелею.

Над робочим рівнем диспетчерського залу вздовж стін тягнувся оглядовий місток, куди приводили нечастих гостей, щоб ті подивилися, як усе відбувається внизу. Робота в диспетчерському залі з цього гнізда не відрізнялася від роботи на фондовій біржі. Диспетчери нечасто зводили погляд на місток, оскільки їх навчали ігнорувати будь-які чинники, що можуть послабити зосередженість на роботі, а позаяк дуже невелика кількість особливо привілейованих відвідувачів мала змогу дістатися поверху із диспетчерським залом, диспетчери рідко бачилися зі сторонніми людьми. Таким чином ця робота була не тільки напруженою, але й свого роду чернечою — оскільки сюди не брали жінок.

У кімнаті, що межувала із диспетчерським залом, Кіт скинув куртку й вийшов, одягнений у хрустку білу сорочку, що була чимось на кшталт уніформи диспетчерів керування повітряним рухом. Ніхто не знав, чому диспетчери носять білі сорочки на роботі; не було якогось припису, але більшість так робили. Дорогою до свого робочого місця він проминув інших диспетчерів, кілька колег дружно побажали йому доброго ранку, що також було досить дивно. Зазвичай негайне відчуття напруги, як тільки ти входив у робочу зону, змушувало вітатися з людьми навколо поспішним кивком або коротким «здоров!» — а інколи обходилися й без цього.

Диспетчерський сектор, де зазвичай працював Кіт, включав частину зони Балтимор — Пітсбурґ. Цим сектором займалася команда з трьох людей. Кіт був диспетчером радіолокаційного контролю, чиє завдання полягало в тому, щоби підтримувати контакт з повітряними суднами та віддавати інструкції через радіозв’язок. Двоє помічників розбиралися з польотними даними й тримали зв’язок з аеропортом; старший диспетчер координував роботу всіх трьох. Сьогодні, на додачу до всього, в їхній команді був диспетчер-стажист, якого Кіт інструктував протягом останніх кількох тижнів.

Інші члени команди підходили в той же час, що й Кіт Бейкерсфелд, займали місця позаду працівників, яких мали замінити, та кілька хвилин вдивлялися в повітряну обстановку й фіксували її в голові. У здоровенному диспетчерському залі на інших робочих місцях відбувалося те саме.

Стоячи позаду диспетчера радіолокаційного контролю, що вже збирався закінчувати зміну, Кіт відчував, як загострюється його розум, як прискорюється швидкість мислення. Протягом наступних восьми годин, не беручи до уваги дві короткі перерви, його мозок муситиме постійно працювати в такому темпі.

Повітряний рух, як він помітив, був навантажений помірно, як на цю пору дня, беручи до уваги те, що повсюди була хороша погода. На темній поверхні індикатора близько п’ятнадцяти точок яскравого зеленого світла — або «цілей», як їх називали оператори радіолокаційної станції, — позначали борти у повітрі. «Конвейр-440» компанії «Аллегені»[115] перебував на висоті восьми тисяч футів[116] та наближався до Пітсбурґа. Позаду нього на різних висотах рухалися «ДіСі-8» від «Нешнал»[117], «Боїнг-727» від «Американ Ейрлайнз», два приватні повітряні судна — реактивний «Лір»[118] та «Фейрчайлд Ф-27»[119] — і ще один літак «Нешнал», цього разу турбогвинтова реактивна «Електра»[120]. Кілька інших літаків, зауважив Кіт, мали от-от з’явитися на екрані як з інших секторів, так і знявшись у повітря з аеропорту «Френдшип» у Балтиморі. У протилежному напрямку, до Балтимора, летів «ДіСі-9» «Дельти», якого на себе вже мав би перебрати диспетчерський пункт підходу «Френдшипа»; позаду цього борту рухалися рейс «ТВЕ», «Мартін»[121] компанії «П’ємонт Ейрлайнз»[122], ще один приватний літак, два літаки «Юнайтеда» й один «Могавк»[123]. Висота всіх бортів та відстань між ними були задовільними, як бачив Кіт, окрім двох повітряних суден «Юнайтеда», що летіли в напрямку Балтимора та перебували дещо ближче один до одного, ніж заведено. Диспетчер, що досі сидів перед індикатором, ніби прочитав думки Кіта й наказав другому борту «Юнайтед» відхилитися від маршруту і сповільнити політ.

— З обстановкою ознайомився, — тихо озвався Кіт. Диспетчер кивнув та відійшов.

Старший диспетчер, Перрі Янт, підключив навушники над головою Кіта й нахилився вперед, самотужки оцінюючи ситуацію з повітряним рухом. Перрі, довготелесий темношкірий чоловік, був на кілька років молодший. Він володів хорошою, швидкою пам’яттю, що зберігала величезний обсяг польотних даних та відтворювала їх цілком або частинами з комп’ютерною точністю. З Перрі було приємно працювати, коли виникали проблеми.

Кіт уже прийняв кілька нових рейсів та передав інші, коли старший диспетчер торкнувся його плеча.

— Кіте, сьогодні я працюю на двох робочих місцях — цьому та сусідньому. Нам бракує людей. Ти впораєшся, якщо я ненадовго відійду?

Кіт кивнув.

— Вас зрозумів. — Він передав по радіозв’язку поправку курсу для «Істерн-727», тоді вказав на диспетчера-стажиста, Джорджа Воллеса, який прослизнув на крісло поруч. — Мене підстрахує Джордж.

— Гаразд. — Перрі Янт відключив навушники й перемістився до консолі поруч. Така ситуація час від часу виникала раніше та не спричиняла додаткових ускладнень. Перрі Янт з Кітом працювали разом уже кілька років; між ними була повна взаємодовіра.

Кіт звернувся до стажиста:

— Джордже, ознайомлюйся з повітряною обстановкою.

Джордж Воллес кивнув та підсунувся ближче до індикатора радіолокатора. Йому було трохи за двадцять, стажувався вже близько двох років; перед тим служив у Повітряних силах США. Воллес уже встиг продемонструвати свій пильний, спритний розум, укупі з умінням не втрачати голови в напруженій ситуації. Через тиждень він стане кваліфікованим диспетчером, хоча практично був уже цілком натренованим.

Кіт навмисно дозволив, щоб відстань між «БіЕйСі-400»[124] «Американ Ейрлайнз» та «Боїнгом-727» «Нешнал» стала меншою, ніж потрібно; він був напоготові передати швидкі інструкції, якщо зближення стане критичним. Джордж Воллес миттю помітив цю ситуацію й повідомив Кіта, який усе виправив.

Такий безпосередній досвід — єдиний надійний спосіб перевірки вмінь нового диспетчера. Подібним чином, коли стажист сам опинявся за радіолокатором та стикався з труднощами, він повинен був мати шанс показати винахідливість та самотужки залагодити ситуацію. В такі моменти диспетчер-інструктор мусив відкинутися на спинці крісла, стиснути кулаки і рясно пітніти. Хтось описав це відчуття як «коли звисаєш з цегляної стіни, вчепившись самими нігтями». Коли саме втрутитися й перебрати контроль на себе — це критичне рішення, яке не можна прийняти ні надто рано, ні надто пізно. Якщо інструктор сам візьметься виправляти ситуацію, впевненість стажиста може назавжди зруйнуватися, й таким чином буде ризик втратити потенційного хорошого диспетчера. З іншого боку, якщо інструктор не втрутиться тоді, коли мусив би, результатом може стати страшне повітряне зіткнення. Такі ризики й додатковий психологічний тиск були настільки серйозними, що багато диспетчерів відмовлялися це терпіти. Вони вказували на те, що навчання інших не дає ні офіційного визнання, ні додаткової платні. Мало того, якщо щось трапиться, вся провина лягає на плечі диспетчера-інструктора. Для чого піддавати себе напрузі та брати відповідальність просто так?

Кіт, однак, встиг продемонструвати, що вміє талановито інструктувати й терпляче виховувати стажистів. І хоча й сам також інколи страждав та пітнів, але продовжував свою роботу, бо відчував, що мусить. Зараз Кіт особисто пишався професійним ростом Джорджа Воллеса.

Воллес тихо повторив:

— Я повернув би «Юнайтед-284» праворуч, доки не буде ешелонування за висотою з «Могавком».

Кіт кивнув і натиснув на кнопку мікрофона:

— «Юнайтед-284», я «Вашинґтон-центр». Праворуч курс нуль-шість-нуль.

Протріскотіла негайна відповідь:

— «Вашинґтон-керування», я «Юнайтед-284». Вас зрозумів; нуль-шість-нуль. — За багато миль, високо в чистому яскравому сонячному сяйві, поки пасажири куняли або читали, потужний елегантний літак заходив на плавний контрольований поворот. На екрані індикатора радіолокатора яскрава зелена позначка пів дюйма[125] завширшки, що була «Юнайтедом-284», почала рухатися в новому напрямку.

Під робочою зоною розміщувалась кімната, відведена під ряди стелажів з невсипущими магнітофонами, які записували радіообмін між землею та повітрям — для подальшого відтворення за потреби. Тут зберігали розмови з усіх робочих місць у диспетчерському залі. Старші диспетчери періодично уважно прослуховували деякі плівки. Якщо процедура була проведена з помилками, диспетчеру про це повідомляли; проте жоден диспетчер не знав наперед, коли саме його запис радіообміну візьмуть на аналіз. На дверях кімнати з магнітофонами висіло похмуре гумористичне нагадування: «Старший Брат слухає».

Ранок повільно минав.

Періодично з’являвся Перрі Янт. Він досі наглядав за обома місцями й затримувався достатньо надовго, щоб оцінювати поточну ситуацію з повітряним рухом. Те, що він бачив, здається, задовольняло його, тож позаду Кіта він проводив менше часу, ніж з іншим диспетчером, у якого, начебто, виникало кілька проблем. До середини ранку щільність повітряного руху дещо ослабла; вона відновиться знову перед обідом. Близько 10:30 Кіт Бейкерсфелд помінявся місцями з Джорджем Воллесом. Стажист тепер опинився перед екраном індикатора, а Кіт спостерігав за ним. Зрештою він зрозумів, що немає сенсу втручатися; молодий Воллес доводив, що він достатньо компетентний та пильний. Кіт розслабився, наскільки йому дозволяли умови.

Він знав, що між десятою й одинадцятою мусить сходити в туалет. За останні місяці пережив кілька нападів шлункового грипу; тепер підозрював, що почався ще один. Кіт подав знак Перрі Янту та звернувся до нього.

Старший диспетчер кивнув.

— Джордж як, справляється?

— Як ветеран своєї справи, — сказав Кіт достатньо голосно, щоб Джордж почув.

— Я триматиму все під контролем, — сказав Перрі. — Можеш іти, Кіте.

— Дякую.

Кіт поставив підпис у реєстраційному журналі сектору та відзначив час, коли відійшов з робочого місця. Перрі нашкрябав свої ініціали в наступному стовпчику журналу, беручи відповідальність за Воллеса. За кілька хвилин, коли Кіт повернеться, вони цю процедуру повторять.

Коли Кіт Бейкерсфелд покинув диспетчерський зал, старший диспетчер вивчав екран індикатора, злегка стискаючи плече Джорджа Воллеса.

Вбиральня була поверхом вище; матове скло у вікнах пропускало трохи яскравого денного світла. Коли Кіт закінчив і освіжився водою, то підійшов до вікна й відчинив його. Він хотів знати, чи погода й досі така чудова, як і тоді, коли він прибув на роботу. Так і було.

З вікна на задньому фасаді будівлі він бачив — поза службовою зоною — зелені луги, дерева та польові квіти. Тепер було спекотніше. Навколо сонно дзижчали комахи.

Кіт стояв і видивлявся перед собою, усвідомлюючи, з якою нехіттю доведеться покинути це бадьоре сонячне проміння й повернутися до мороку диспетчерського залу. Він пригадав, що вже інколи мав подібні почуття — мабуть, аж надто часто; чесно кажучи, його більше турбувала не темрява того приміщення, а психічна напруга. Був час, коли він легко її переносив, якою б вона не була. Проте нині ситуація була саме такою, й часто Кітові доводилося свідомо змушувати себе дивитися їм в обличчя.

Доки Кіт Бейкерсфелд стояв біля вікна й розмірковував, реактивний «Боїнг-727» компанії «Норзвест Орієнт»[126], що йшов маршрутом із Міннеаполіса-Сент-Пола, наближався до Вашинґтона. Стюардеса на борту схилилася над літнім пасажиром. Його обличчя набуло попелястого відтінку; говорити він, здавалося, не може. Стюардеса подумала, що в нього стався або саме відбувався серцевий напад. Вона поспішила до кабіни екіпажу. За кілька секунд, діючи згідно з розпорядженнями командира, другий пілот «Норзвесту» попросив у Вашинґтонського ЦКПР дозволу на екстрену посадку, пріоритетно у Вашинґтонському національному аеропорту.

Кіт інколи застановлявся — як і зараз — над тим, скільки ще років зможе змушувати працювати свій виснажений мозок. Він обіймав посаду авіадиспетчера п’ятнадцять років. Зараз йому було тридцять вісім.

Найдепресивнішим було те, що в цій сфері ти міг висотати всі психологічні ресурси, постаріти вже в сорок п’ять-п’ятдесят, але достойної пенсії все одно доведеться чекати ще десять-п’ятнадцять років. Для багатьох диспетчерів керування повітряним рухом ті останні роки витягувалися в один немислимо виснажливий шлях, до кінця якого дійти не вдавалося.

Кіт знав — як і багато інших авіадиспетчерів, — що негативний вплив на системи організму в тих, хто працює в авіадиспетчерській службі, медицина відзначала вже давно. Службові картотеки авіаційних медиків були переповнені медичними доказами. Історії хвороб, безпосередньо пов’язані з роботою авіадиспетчерів, включали гіпертонію, інфаркти, шлункові виразки, тахікардію, нервові зриви, а також багато дрібніших захворювань. Видатні незалежні медики підтверджували такі відкриття у своїх дослідженнях. Як один з них висловився: «Авіадиспетчер проводить нервові, безсонні години щоночі, розмірковуючи, як, заради всього святого, йому вдається не дати всім тим літакам зіткнутися один з одним. Він зміг не спричинитися до катастрофи сьогодні, та чи завтрашній день буде таким же вдалим? З часом щось усередині нього — психіка, розум, а частіше і те, й інше — неминуче ламається».

Озброївшись цими й іншими знаннями, Федеральне управління цивільної авіації закликало Конгрес дозволити диспетчерам керування повітряним рухом йти на пенсію в п’ятдесят років, або після двадцяти років на службі. Двадцять років стажу авіадиспетчера, твердили лікарі, дорівнюють сорока на більшості інших посад. ФУЦА попередило законодавців: справа стосується безпеки громадськості; авіадиспетчери після більше двох десятків років стажу потенційно небезпечні. Конгрес, пригадав Кіт, проігнорував попередження й відмовився затвердити законопроєкт.

Згодом президентська комісія також відмовилася задовольнити ідею про ранню пенсію для авіадиспетчерів, і ФУЦА — що тоді було президентською агенцією — дістало наказ припинити й утриматися від аргументів. Принаймні офіційно. Приватно, однак — як було відомо Кітові та іншим, — чиновники ФУЦА у Вашинґтоні були глибоко переконані у своїй правоті; але вони передбачали, що це питання знову порушиться після авіакатастрофи або й кількох, учасниками яких будуть вимучені авіадиспетчери, а тоді вже до цього підключиться преса та громадськість.

Думки Кіта знову перемкнулися на сільську місцевість поблизу. Вона й справді була сьогодні чудовою; поля запрошували на прогулянку, навіть якщо дивитися на них з вікна вбиральні. Йому хотілося піти туди й поспати під промінням сонця. Втім, це неможливо, і крапка. Кіт розумів, що краще повернутися в диспетчерський зал. Він піде… зараз, за хвильку.

«Боїнг-727» компанії «Норзвест Орієнт» уже почав знижуватися за допуском Вашинґтонського центру. На нижчих висотах інші літаки поспішно міняли курс або діставали наказ рухатися по колу на безпечній відстані. Коридор, крізь який літак «Норзвест» продовжить зниження, розчищали в щільному денному повітряному русі. Диспетчерський пункт підходу Вашинґтонського національного аеропорту вже був напоготові; його робота почнеться незабаром, коли він прийме радіолокаційне керування літаком від Вашинґтонського центру. Наразі відповідальність за рейс «Норзвест» та інші літаки перейшла в руки секторної групи поблизу Кітової — яка опікувалася додатковим сектором, де старшим диспетчером був темношкірий молодик Перрі Янт.

Вони жонглювали п’ятнадцятьма літаками, сумарна швидкість яких сягала семи з половиною тисяч миль на годину[127], в повітряному просторі завширшки всього кілька миль. Жоден літак не може занадто наблизитися до іншого. Рейс «Норзвест» потрібно безпечно знизити поміж ними всіма.

Схожі ситуації траплялися по кілька разів на день; під час поганої погоди таке могло траплятися по кілька разів на годину. Інколи було одразу кілька надзвичайних ситуацій, тож авіадиспетчери називали їх за номерами — НС-один, НС-два, НС-три.

В конкретно цій ситуації, як і завжди, Перрі Янт — спокійно та вміло — реагував з досвідченою майстерністю. Працюючи з іншими авіадиспетчерами з секторної групи, він координував надзвичайні заходи рівним голосом, щоб з його тону жоден сторонній слухач не здогадався, ніби якась надзвичайна ситуація взагалі є. Інші літаки не чули передачу рейсу «Норзвест», якому наказали перемкнутися на окрему радіочастоту.

Все йшло добре. Літак «Норзвест» стабільно дотримувався маршруту і знижувався. За кілька хвилин ця надзвичайна ситуація закінчиться.

У такій напрузі Перрі Янт навіть знаходив час, щоб метатися між двома сусідніми робочими місцями — які зазвичай потребували неподільної уваги, — щоб перевірити, як справи у Джорджа Воллеса. Усе наче було гаразд, хоча Перрі знав, йому буде спокійніше, коли повернеться Кіт Бейкерсфелд. Він кинув швидкий погляд на двері. Кіт не з’являвся.

Сам же Кіт — який досі стояв перед відчиненим вікном, який і досі роздивлявся заміську місцевість Вірджинії, — згадував Наталі. Він зітхнув. Останнім часом між ними виникали непорозуміння, спричинені його роботою. Були точки зору, які його дружина не хотіла або не могла поділяти. Наталі турбувалася за Кітове здоров’я. Хотіла, щоб він покинув авіадиспетчерську службу; звільнився та знайшов собі якусь іншу роботу, поки ще лишалися хоч якась частина його молодості та більша частина здоров’я. То було помилкою, тепер усвідомлював Кіт, ділитися своїми сумнівами з Наталі, описувати, що на його очах відбувалося з іншими диспетчерами, які від роботи передчасно старіли та кволішали. Наталі неабияк стривожилась, хоча, можливо, ця тривога мала сенс. Але на те, щоби покинути роботу, перекреслити роки навчання й досвіду, потрібні були серйозні роздуми; роздуми, які Наталі — чи й будь-якій іншій жінці, як йому здавалося, — було важко осягнути.

Над Мартінсбурґом, штат Західна Вірджинія, — за якихось тридцять миль[128] на північний захід від Вашинґтонського центру керування — приватний чотиримісний «Біч Бонанза»[129] на висоті семи тисяч футів[130] покидав авіатрасу B166 та виходив на авіатрасу B44. Маленький «Біч Бонанза», який можна було візуально розпізнати за V-подібним хвостом, летів з крейсерською швидкістю[131] 15 миль на годину[132], а його місцем призначення був Балтимор. На борту перебувала сім’я Редфернів: Ірвінґ Редферн, консалтинговий інженер-економіст, його дружина Мері та двоє дітей — десятирічний Джеремі та дев’ятирічна Велері.

Ірвінґ Редферн був обережним, скрупульозним чоловіком. Сьогодні через сприятливі погодні умови він би міг летіти, дотримуючись правил візуальних польотів. Однак він вирішив, що розсудливіше буде зареєструвати план польоту за приладами, і, відколи покинув домашній аеропорт у Чарльстоні, штат Західна Вірджинія, не сходив з авіатрас і залишався на зв’язку з авіадиспетчерською службою. Кілька секунд тому Вашинґтонський центр дав йому новий маршрут на авіатрасі B44. Він уже встиг повернути на неї, і його магнітний компас, який перед тим дещо коливався, тепер заспокоївся.

Редферни летіли в Балтимор почасти у справах Ірвінґа Редферна, а почасти задля розваги, сьогодні ввечері у них мав би відбутися сімейний похід в театр. Поки батько зосередився на польоті, діти разом із Мері гомоніли про те, що матимуть на ланч в аеропорту «Френдшип».

Авіадиспетчером Вашинґтонського центру, який дав Ірвінґові Редферну останні інструкції, був Джордж Воллес, за п’ять хвилин кваліфікований стажист, який досі заміняв Кіта Бейкерсфелда. Джордж правильно позначив «Бічкрафт» Редфернів на своєму індикаторі, де той з’явився у вигляді яскравої зеленої цятки, дещо меншої та повільнішої, ніж більшість повітряного руху, що наразі складався переважно з пасажирських реактивних літаків. До «Бічкрафта», однак, нічого не наближалося, і скидалось на те, що повітряного простору навколо нього достатньо. Перрі Янт, старший диспетчер на секторі, наразі повернувся до сусіднього робочого місця. Він допомагав розібратися з наслідками плутанини, яку спричинив проблемний «Боїнг-727» «Норзвест Орієнт», який уже безпечно передали під керівництво диспетчерського пункту підходу Національного аеропорту Вашинґтона. Час від часу Перрі поглипував на Джорджа, а один раз гукнув: «Усе гаразд?» Джордж Воллес кивнув, хоча вже починав трохи пітніти. Сьогоднішній полудневий трафік, здавалося, ставав насиченішим раніше, ніж зазвичай.

Реактивний літак «Ті-33»[133] Національної гвардії Повітряних сил США, про який ні Джордж Воллес, ні Перрі Янт, ні Ірвінґ Редферн не знали, летів — поки що лінивими колами — за кілька миль на північ від авіатраси B44. «Ті-33» вилетів з аеропорту «Мартін», біля Балтимора, а його пілотом був нацгвардієць Генк Ніл, продавець автомобілів.

Лейтенанта Ніла, який виконував свої нештатні вимоги військового тренування, відправили в самостійний політ для перевірки рівня професійної підготовки за ПВП. Оскільки його попередили, щоб він тримався лише в місцевих межах дозволеної території на північний захід від Балтимора, плану польотів зареєстровано не було; отож Вашинґтонський ЦКПР не знав, що «Ті-33» у повітрі. Це не мало б ніякого значення, от тільки Ніл знудився на своєму завданні, а крім того був недбалим пілотом. Мимохіть роззирнувшись, доки літак ліниво кружляв, Ніл усвідомив, що його віднесло на південь під час маневрів, хоча насправді він відлетів на набагато більшу відстань, ніж міг собі уявити. Він опинився так далеко на південь, що кілька хвилин тому літак Національної гвардії потрапив у зону дії радіолокатора Джорджа Воллеса і щойно з’явився на екрані індикатора Воллеса в Лізбурґу у вигляді зеленої крапки, дещо більшої, ніж «Біч Бонанза» сім’ї Редфернів. Досвідченіший авіадиспетчер одразу розпізнав би, що та крапка означає. Проте Джордж, який досі був зайнятий іншими літаками, ще не зауважив додаткового, нерозпізнаного сигналу.

На висоті п’ятнадцяти тисяч футів[134] лейтенант Ніл вирішив, що закінчить свій тренувальний політ кількома фігурами вищого пілотажу — двома петлями, кількома повільними бочками, — а тоді повернеться на базу. Він завів «Ті-33» у глибокий віраж та зробив ще одне коло, виконуючи стандартний захід безпеки в пошуку інших літаків зверху та знизу. Тепер він перебував навіть ближче до авіатраси B44, ніж перед тим.

Його дружина не розуміє, подумав Кіт Бейкерсфелд, що чоловік не може просто так безвідповідально, за забаганкою, покинути свою роботу, тільки тому, що так захотілося. Особливо коли в нього сім’я, яку треба годувати, діти, яких треба виховувати. Особливо коли твоя робота, вміння, яких ти так терпляче набував, підходять тобі, як ніщо інше. Деякі державні службовці могли звільнитися й застосувати свої навички десь-інде. Але не диспетчери керування повітряним рухом. Їхня робота не мала аналогів у приватному бізнесі; більше нікому вони потрібні не були.

У такій пастці — а саме цим була така ситуація для Кіта — одне розчарування тягнулося за іншим. Перше — це гроші. Коли ти молодий, сповненим ентузіазму, готовий стати частиною авіації, рівень заробітної плати диспетчера керування повітряним рухом на державній службі здається достатнім, і навіть значним. І лише з часом стає зрозуміло, наскільки невідповідним — пропорційно до неймовірної відповідальності, яку передбачає така робота, — він є. Два найбільш майстерні види спеціалістів, що зараз працюють у сфері повітряного руху, — це пілоти й авіадиспетчери. І все одно пілоти заробляли тридцять тисяч доларів на рік, тоді як заробіток старшого диспетчера максимум досягав десяти тисяч. Ніхто й не думав, що пілоти мусять заробляти менше. Проте навіть вони самі, сумнозвісні своїм егоїстичним користолюбством, вважали, що диспетчери керування повітряним рухом мали б заробляти більше.

Так само й з підвищенням — як і на більшості інших посад, — якого диспетчери керування повітряним рухом не надто очікували. Старших керівних постів було небагато; тільки групка найталанніших могла чогось досягнути.

Та все одно… окрім якщо ти безрозсудний чи недбалий — а більшості авіадиспетчерів такого не дозволяла сама суть роботи, — іншого виходу не було. Тож він не звільниться, вирішив Кіт. Варто ще раз поговорити з Наталі; настав час їй змиритися з тим, що, на щастя чи на жаль, немає часу щось міняти. Наразі він не мав наміру нерозважливо братися за пошуки іншого способу життя.

Насправді пора вже повертатися. Глянувши на годинник, Кіт винувато зауважив, що минуло вже майже п’ятнадцять хвилин, відколи він покинув диспетчерський зал. Частину цього часу він відвів на мріяння — чим займався рідко, й, очевидно, це все заколисливий вплив літнього дня. Кіт зачинив вікно й поквапливо рушив до головного диспетчерського залу.

Високо над округом Фредерік, штат Меріленд, лейтенант Ніл спрямував угору свій «Ті-33» Національної гвардії. Ніл закінчив трохи недбалу перевірку та не побачив жодного повітряного судна. Тепер, почавши першу петлю та повільну бочку, він відправив навчально-тренувальний літак у круте пікірування.

В диспетчерському залі Кіт Бейкерсфелд одразу відчув прискорений темп роботи. Гул голосів посилився, відколи він пішов. Коли він проходив повз інших диспетчерів до свого робочого місця — як раніше цього ранку, — вони були надто зайняті, щоб підняти голови. Кіт нашкрябав підпис у реєстраційному журналі сектору та вказав час, а тоді став позаду Джорджа Воллеса, вдивляючись в обстановку, даючи очам пристосуватися до напівтемряви, що різко контрастувала з яскравим сонячним світлом зовні. Джордж пробурмотів: «Привіт!», а тоді продовжив передавати літакам інструкції радіозв’язком. За кілька секунд, коли Кіт ознайомиться з обстановкою, він звільнить Джорджа і займе його місце. То, мабуть, було хорошою практикою для стажиста, помислив Кіт, попрацювати самотужки якийсь час; це додасть йому впевненості. З консолі сусіднього сектору Перрі Янт помітив повернення Кіта.

Кіт вивчав індикатор радіолокатора та його рухливі цятки світла — повітряні «цілі», які Джордж був розпізнав, а тоді відзначив маленькими рухомими позначками на екрані. Краєм ока Кіт помітив яскраву зелену цятку без позначки. Він різко запитав Джорджа:

— Що то за рух біля «Біч Бонанза-403»?

Лейтенант Ніл закінчив першу петлю та повільну бочку. Знову піднявся до п’ятнадцяти тисяч футів, і досі перебуваючи над округом Фредерік, хоча вже трохи далі на південь. Він вирівняв реактивний «Ті-33», а тоді різко опустив ніс і почав пікірування для другої петлі.

— Який рух?.. — Очі Джорджа Воллеса простежили за поглядом Кіта на індикатор радіолокатора. Він хапнув ротом повітря; а тоді видушив з себе: — О Господи!

Одним швидким рухом Кіт вирвав навушники в Джорджа та відштовхнув його вбік. Кіт різко відкрив перемикач частоти, вгатив по кнопці передачі:

— «Біч Бонанза ЕнСі-403», я «Вашинґтон-центр». Ліворуч від вас нерозпізнаний борт. Негайно праворуч!

«Ті-33» Національної гвардії перебував у нижній точці пікірування. Лейтенант Ніл потягнув за колонку штурвала, а тоді на повній потужності почав швидко круто набирати висоту. Просто над ним у крейсерському режимі авіатрасою B44 летів невеличкий «Біч Бонанза», в якому був Ірвінґ Редферн із сім’єю.

У диспетчерському залі… затамувавши подих… в тиші… щосили молячись… вони спостерігали за наближенням яскравих зелених точок.

Радіо вибухнуло радіошумом.

— «Вашинґтон-центр», я «Біч…» — Передача різко припинилася.

Ірвінґ Редферн був консалтинговим інженером-економістом, компетентним льотчиком-аматором. На жаль, не професіоналом. Пілот авіакомпанії, діставши таке повідомлення від Вашинґтонського центру, негайно повернув би різко праворуч. Він би відчув невідкладність у голосі Кіта, зреагував би, не вирівнюючи літак, не підтверджуючи прийому, не — до певного моменту — ставлячи запитань. Пілот авіакомпанії проігнорував би всі незначні наслідки, окрім вирішальної необхідності уникнути небезпеки неподалік, на яку безпомилково вказувало повідомлення ЦКПР. Позаду нього, в пасажирському салоні, могла розлитися гаряча кава, розсипатись їжа, хтось дістати незначну травму. Пізніше це могло б потягнути за собою скарги, вибачення, звинувачення, навіть розслідування Ради громадянської авіації. Але — з повсякденною удачею — всі залишилися б живі. Швидкі дії були цьому запорукою. Вони б урятували і сім’ю Редфернів.

Пілоти авіакомпаній звикли за роки тренування та практики до швидких, точних рефлексів. Але не Ірвінґ Редферн. То був ретельний, навчений чоловік, який звик думати перед тим, як діяти, а також дотримуватися відповідних приписів. Його першою думкою було підтвердити повідомлення Вашинґтонського центру. Таким чином він втратив дві-три секунди — увесь час, що в нього був. «Ті-33», що вилітав угору зі своєї петлі, врізався в лівий бік «Біч Бонанзи» Редфернів, відірвавши ліве півкрило єдиним скреготливим ударом. Смертельно ушкоджений «Ті-33» ненадовго продовжив вертикальний політ, поки його передній відсік не розсипався на шматки. Ледве усвідомлюючи, що відбувається — він тільки на мить краєм ока помітив інший літак, — лейтенант Ніл катапультувався та почекав розкриття парашута. Внизу безконтрольний «Бічкрафт Бонанза», що шалено крутився з сім’єю Редфернів всередині, стрімко наближався до землі.

Руки Кіта трусилися, коли він спробував знову.

— «Біч Бонанза ЕнСі-403», я «Вашинґтон-центр». Ви мене чуєте?

Біля Кіта Джордж Воллес безгучно ворушив губами. Його обличчя покинули всі кольори.

Вони з жахом спостерігали, як цятки на індикаторі зійшлися в одну, раптово розцвіли, а тоді згасли.

Перрі Янт, усвідомлюючи, що щось не так, підійшов до них.

— У чому справа?

У Кіта пересохло в роті.

— Здається, у нас зіткнення в повітрі.

І тоді це сталося: кошмарний звук, який ті, хто його почули, бажали забути, хоча все одно не могли стерти з пам’яті.

У кріслі пілота приреченого «Біч Бонанзи», що продовжував крутитися, Ірвінґ Редферн — можливо, мимоволі, можливо, в розпачі — натиснув на кнопку передачі свого мікрофона та затис її. Радіозв’язок досі працював.

У Вашинґтонському центрі передача пролунала з панельного гучномовця, який Кіт увімкнув, коли почав свої передачі в умовах надзвичайної ситуації. Спочатку пролунав вибух радіошуму, а тоді низка пронизливих, нестямних, страхітливих криків. Усі голови в диспетчерському залі повернулися до нього. Обличчя поблизу зблідли. Джордж Воллес істерично ридав. Старші диспетчери поспішили зі своїх місць.

Зненацька крізь крик почувся єдиний чистий голос — сповнений жаху, відчаю, благань. Спочатку почулися не всі слова. Тільки пізніше, коли по кілька разів прокручували записи останньої передачі, з них зібрали повні слова, а за голосом встановили, що говорила дев’ятирічна Велері Редферн.

«…Мамусю! Татусю!.. Зробіть щось! Я не хочу вмирати… О Ісусику добрий, я була хорошою… Будь ласка, я не хочу…»

На щастя, передача на цьому обірвалась.

«Біч Бонанза» розбився та згорів недалеко від містечка Лізбон, штат Меріленд. Те, що залишилося від чотирьох тіл, розпізнати було неможливо, тож їх поховали у спільній могилі.

Лейтенант безпечно приземлився парашутом за п’ять миль[135] від того місця.

Усіх трьох авіадиспетчерів, втягнених у цю трагедію, — Джорджа Воллеса, Кіта Бейкерсфелда, Перрі Янта — негайно ж усунули від виконання службових обов’язків, в очікуванні розслідування.

Пізніше стажиста Джорджа Воллеса оголосили технічно невинним, оскільки він не був кваліфікованим авіадиспетчером, коли стався нещасний випадок. Його, проте, усунули від державної служби та назавжди заборонили подальшу роботу авіадиспетчером.

Темношкірого молодика, старшого диспетчера Перрі Янта, назвали повністю відповідальним за те, що трапилося. Слідча група — яка кілька тижнів прокручувала записи, вивчала докази й переглядала рішення, які сам Янт мусив прийняти за лічені секунди, — вирішила, що йому варто було менше часу відвести на надзвичайну ситуацію, що стосувалася «Боїнга-727» «Норзвест Орієнт», а більше на нагляд за роботою Джорджа Воллеса, за відсутності Кіта Бейкерсфелда. Той факт, що Перрі Янт виконував подвійну роботу — від якої, якби він був менш готовим поступатися, міг би відмовитись, — визнали таким, що не має стосунку до справи. Янту оголосили офіційну догану й позбавили чину в державній службі.

Кіта Бейкерсфелда цілком виправдали. Слідча група доклала всіх можливих зусиль, аби наголосити на тому, що Кіт попросив тимчасового звільнення від обов’язків, що його прохання було прийнятним і він згідно з інструкцією розписався в журналі. Мало того, одразу ж після свого приходу він усвідомив можливість зіткнення в повітрі й спробував запобігти трагедії. За швидке мислення та дії — хоча спроба й була невдалою — Кіта високо оцінила слідча група.

Питання тривалої відсутності Кіта в диспетчерському залі з самого початку не порушувалося. Під кінець розслідування — усвідомлюючи, що очікує Перрі Янта, — Кіт спробував взяти це на себе та прийняти більшу частину провини. Його спробу оцінили дружньо, але було зрозуміло, що слідча група сприйняла її всього-на-всього як лицарський жест. Свідчення Кіта, як тільки збагнули, до чого воно веде, без довгих роздумів перервали. Його невдале втручання ніяк не відбилося на остаточному звіті слідчої групи.

Внаслідок доказів, які подало незалежне розслідування Національної гвардії Повітряних сил США, лейтенанта Генрі Ніла звинуватили у частковій недбалості, оскільки він вийшов із зони навколо повітряної бази Мідлтаун, а також у тому, що зійшов з маршруту біля авіатраси В44. Однак, оскільки його фактичне місцезнаходження неможливо було довести остаточно, жодних звинувачень не було висунуто. Лейтенант і далі продавав автомобілі, а на вихідних здійснював польоти.

Дізнавшись про рішення слідчої групи, старший диспетчер Перрі Янт пережив нервовий зрив. Його поклали в лікарню, під опіку психіатрів. Він уже показував ознаки одужання, коли поштою, від невідомого відправника, отримав видрукуваний бюлетень від правої каліфорнійської організації, що протистояла — поміж іншого — громадянським правам темношкірих. Бюлетень містив образливо упереджене зображення трагедії Редфернів.

А Перрі Янт поставав у ньому як некомпетентний, незграбний тупак, котрий не зважає на свої обов’язки та взагалі не переймається смертю сім’ї Редфернів. Увесь цей інцидент, йшлося у бюлетені, повинен стати попередженням для «добросердних лібералів», які допомогли темношкірим досягати відповідальних постів, для яких у тих не вистачало розумових здібностей. Бюлетень закликав до «усунення» інших темношкірих, що працюють в авіадиспетчерській службі, «доки таке не повториться знову».

В будь-який інший час чоловік з інтелектом Перрі Янта просто проігнорував би той бюлетень, назвавши маніакальною філіппікою, чим він і був. Але через свій стан Перрі пережив рецидив після того, як прочитав його, і залишився б під наглядом на невизначений період часу, якби урядова наглядова рада не відмовилася сплачувати його лікарняні рахунки, стверджуючи, що цей стан його психічного здоров’я не був спричинений державною роботою.

Янта виписали з лікарні, але він не повернувся в авіадиспетчерську службу. Коли Кіт Бейкерсфелд чув про нього востаннє, Перрі працював у портовому барі в Балтиморі та чорно пиячив.

Джордж Воллес зник з очей. Ходили чутки, що колишній авіадиспетчер-стажист знову пішов на військову службу — але в піхоту, а не у ВПС, і тепер мав серйозні проблеми з військовою поліцією. Судячи з історій, Воллес не раз починав кулачні бійки та сварки, де аж зі шкури пнувся, щоб накликати на себе фізичне покарання. Втім, ці чутки не підтверджувалися.

Кітові Бейкерсфелду якийсь час здавалося, що життя піде своїм трибом, ніби нічого й не сталося. Коли розслідування закінчилося, його тимчасове усунення скасували; він не позбувся ні кваліфікації, ні статусу. Він повернувся працювати в Лізбурґ. Колеги, усвідомлюючи, що запросто могли пережити те саме, що й Кіт, поводили себе доброзичливо та співчутливо. І його робота попервах ішла досить добре.

Після марної спроби вплинути на слідчу групу історією про своє байдикування у вбиральні того фатального дня, Кіт не говорив про це навіть з Наталі. Проте ця думка рідко покидала передній план його мислення.

Вдома Наталі, як завжди, ставилася до нього з розумінням та любов’ю. Вона відчувала, що Кіт пережив травматичний шок, відійти від якого знадобиться час, і намагалася підлаштовуватися під його настрій — говорити і бути жвавою, коли він сам так почувався, або мовчати, коли все було навпаки. У тихій приватній розмові Наталі пояснила синам, Браяну і Тео, чому вони також повинні демонструвати таку повагу до батька.

Певним абстрактним чином Кіт розумів і дякував Наталі за те, що вона старалася зробити. Її метод міг врешті-решт принести успіх, заважало тільки одне — диспетчер керування повітряним рухом потребував сну. Кіт спав мало, а деякими ночами не спав узагалі.

Коли все ж вдавалося заснути, його переслідував сон, в якому сцена у диспетчерському залі Вашинґтонського центру, за кілька секунд перед повітряним зіткненням, відтворювалася заново… злиття точок світла на індикаторі радіолокатора… останнє безнадійне повідомлення Кіта… крики; голос маленької Велері Редферн…

Інколи сон видозмінювався. Ось Кіт намагається наблизитися до індикатора, вхопити навушники Джорджа Воллеса й передати попередження, кінцівки ж опираються й рухаються так повільно, ніби повітря навколо складається з грузького мулу. Його мозок шалено попереджав: якби тільки він міг рухатися вільно, трагедію можна було б відвернути… Хоча тіло напружувалося і боролось, він завжди досягав своєї цілі запізно. Інколи діставав навушники, але зраджував голос. Знав, якби міг вимовляти слова — попередження б вистачило. Розум шаленів, легені та гортань стискало, але з рота не вилітало жодного звуку.

Але навіть у цих варіаціях сон завжди закінчувався однаково — радіопередачею з «Біч Бонанзи», яку він стільки разів чув під час розслідування, коли запис відтворювали на плівці. А опісля, доки Наталі спала поруч, Кіт лежав без сну, згадував, жадав неможливого — змінити те, що сталося. А ще пізніше він опирався сну, аби знову не переживати кошмару.

І в ті моменти нічної самотності совість нагадувала йому про вкрадені, намарно витрачені хвилини у вбиральні ЦКПР; вирішальні хвилини, коли він міг та мусив повернутися до роботи, але через лінощі й зацикленість на собі не зробив цього. Кіт знав — на відміну від інших, — що насправді відповідальність за трагічну смерть Редфернів лежить на ньому, а не Перрі Янті. Перрі став другорядною офірою, технічною жертвою. Перрі був Кітовим другом, довірився Кітові того дня, що той поведе себе сумлінно, повернеться в зал настільки швидко, наскільки зможе. Але Кіт, знаючи, що його друг працює за двох, усвідомлюючи додатковий тиск на нього, затримався вдвічі на довше, ніж потрібно було, підвів Перрі; тож врешті-решт Перрі Янта звинуватили й визнали винним замість Кіта.

Замість Кіта Перрі став жертовним ягням.

Але Перрі, хоч як його важко обманули, досі був живий. Загинула сім’я Редфернів. Загинула, бо Кіт літав думками десь-інде, гаяв час на сонечку, покинувши не зовсім досвідченого стажиста надовго з обов’язками, які мусив виконувати сам і з якими він впорався б набагато краще. Жодних сумнівів не було в тому, що якби він повернувся швидше, то помітив би появу «Ті-33» задовго до того, як той наблизився до літака Редфернів. Доказом цьому було те, що він справді помітив його, коли повернувся, але надто пізно, аби щось змінити.

Без кінця… знову й знову в нічній темряві… ніби приречений на долю Сізіфа… мозок Кіта продовжував працювати, самобичуватися, сповнений скорботи, докорів сумління. Зрештою він засинав від виснаження, та зазвичай знову снився той сон, і він прокидався.

Вдень, як і вночі, пам’ять про Редфернів не полишала Кіта. Ірвінґ Редферн, його дружина, їхні діти — хоча Кіт ніколи їх не бачив — переслідували його. Те, що власні діти Кіта, Браян і Тео — живі та здорові, здавалося особистим докором. Те, що Кіт сам живе і дихає, він вважав за звинувачення.

Вплив безсонних ночей, безлад у голові далися взнаки на роботі. Реакції сповільнилися, рішення сповнились вагань. Кілька разів у зв’язку з напругою Кіт «губив обстановку», тож іншим доводилося допомагати. Зрештою він зрозумів, що перебуває під прискіпливим наглядом. Його керівники, які з досвіду знали, що може трапитися, певною мірою очікували якихось ознак стресу.

За цим ішли неформальні, дружні розмови в кабінетах вищого керівництва, які не давали нічого. Пізніше за порадою з Вашинґтона та за згодою Кіта його перевели зі Східного узбережжя на Середній Захід — в аеропорт Лінкольна, на службу в диспетчерській вежі. Чиновники гадали, що зміна середовища матиме цілющий вплив. Звісно, вони враховували, що старший брат Кіта, Мел — генеральний директор в аеропорту Лінкольна; можливо, Мел Бейкерсфелд позитивно вплине на меншого брата. Наталі, якій подобався Меріленд, переїхала без будь-яких нарікань.

Але цей план не спрацював.

Відчуття провини не покидало Кіта; як і кошмари, що ставали дедалі частішими та міняли сценарій, хоча й завжди трималися тієї ж простої канви. Він спав тільки за допомоги барбітуратів, які йому виписав лікар, друг Мела.

Мел частково розумів, у чому проблема його брата, хоча не повністю; Кіт досі ні з ким не ділився про проведені перед вікном у вбиральні хвилини. З часом, бачачи, що Кітів стан погіршується, Мел закликав його звернутися до психіатра, але Кіт відмовився. Його міркування було простим. Навіщо йому шукати якоїсь панацеї, якоїсь ритуальної тарабарщини, щоб ізолювати свою провину, коли ця провина реальна й ніщо ні на землі, ні на небі, ні в клінічній психіатрії не може її змінити?

Кітова зневіра чимраз глибшала, допоки навіть гнучка натура Наталі не почала повставати проти його похмурого настрою. Знаючи, що він погано спить, Наталі й гадки не мала про його сновидіння. Одного разу гнівно й нетерпляче вона поцікавилася: «Нам що, до кінця життя тепер ходити в жалобі? Ніколи більше не веселитися, не сміятися, як раніше? Якщо ти плануєш продовжувати в тому ж дусі, то мусиш зрозуміти одне — я не збираюся і не дозволю Браяну з Тео рости в таких нестерпних умовах».

Коли Кіт не відповів, Наталі продовжила: «Я вже казала тобі раніше: наші життя, шлюб, діти важливіші, ніж твоя робота. Якщо ти більше не можеш працювати — та й для чого тобі це, якщо та робота така виснажлива? — тоді звільнися, знайди щось інше. Я знаю, що ти завжди кажеш: буде менше грошей; пенсія піде на вітер. Але ми якось викрутимося. Я візьму на себе всі труднощі, якими ти мене навантажиш, Кіте Бейкерсфелд, і, можливо, трохи жалітимусь, але небагато, бо будь-який варіант буде кращим, ніж те, що в нас є зараз». Вона вже мало не плакала, проте змогла взяти себе в руки: «Попереджаю, я більше так не можу. Якщо збираєшся продовжувати в тому ж дусі, можливо, тобі доведеться робити це самому».

То було вперше, коли Наталі натякнула на можливість того, що їхній шлюб може розпастися. Також тоді вперше Кіт задумався про самогубство.

Пізніше ця думка стала його ідеєю-фікс.

Двері темної роздягальні відчинилися. Клацнув вимикач. Кіт знову опинився в диспетчерській вежі аеропорту Лінкольна, кліпаючи від сліпучого світла зверху.

Інший авіадиспетчер, у якого почалася перерва, саме зайшов досередини. Кіт поклав сандвічі, яких так і не торкнувся, у свою шафку, зачинив її й попрямував назад до диспетчерського залу. Той інший чоловік провів його зацікавленим поглядом. Обоє не сказали ні слова.

Кіт задумався, чи кризова ситуація з «КейСі-135» Повітряних сил, у якого не працював радіозв’язок, вже закінчилась. Були шанси, що так; що літак разом з усім екіпажем безпечно приземлився. Він сподівався на це. Сподівався, що хоч у когось станеться щось хороше в таку ніч.

Коли він заходив усередину, то торкнувся ключа від кімнати в «О’Гейґан Інн» у кишені, просто щоби перевірити, чи той на місці. Скоро ключ йому знадобиться.

4

Минула майже година, відколи Таня Лівінґстон покинула Мела Бейкерсфелда в центральному вестибюлі головного терміналу. Навіть зараз, коли її думки займали інші події, вона згадала, як їхні руки торкнулися в ліфті, тон, яким він промовив: «Так я матиму причину ще раз сьогодні з тобою побачитись».

Таня дуже сподівалася, що Мел також це пам’ятає і — хоча вона знала, що він мусить їхати в центр, — викроїть хвилину, щоб перед тим заскочити.

«Причина», про яку говорив Мел — так, ніби вона була комусь потрібна, — полягала в повідомленні, яке Таня одержала ще в кав’ярні. «Безбілетниця на Рейсі 80», — як сказав їй працівник «Транс Америки». «Вони викликають вас», і «з того, що я чув, у нас там просто цяця».

Як виявилося, той працівник мав рацію.

Таня знову опинилась у невеликій кімнаті для відпочинку за стійками реєстрації «Транс Америки», де перед тим цього вечора вона заспокоювала зажурену молоду касирку Петсі Сміт. Зараз замість Петсі тут сиділа мініатюрна старенька з Сан-Дієґо.

— Ви вже раніше це робили, — почала Таня. — Правда ж?

— О, так, золотко. Кілька разів бувало.

Маленька старушенція сиділа зручно й розслаблено, елегантно склавши руки на колінах, а між пальців проглядав пучок мереживної хустинки. Вона була вдягнена у все чорне, старомодну блузку з високим коміром і скидалася на чиюсь прабабусю, що поспішає до церкви. Натомість її спіймали на тому, що вона незаконно перебувала на літаку, без квитка, між Лос-Анджелесом і Нью-Йорком.

Безбілетники, як пам’ятала Таня з того, що колись читала, траплялися ще в 700 році до нашої ери на кораблях фінікійців, якими кишіло східне Середземномор’я. В той час покаранням для тих, кого ловили, була болюча смерть — дорослим «зайцям» випускали кишки, а дітей спалювали живцем на жертовному вогні.

Відтоді покарання послабилися, але безбілетники не щезли.

Таня загадувалася, чи хтось, поза обмеженим колом працівників авіакомпаній, усвідомлює, наскільки масовою є «заяча епідемія», відколи з’явились реактивні літаки і наплив у пасажирській авіації збільшився. Мабуть, ні. Авіакомпанії важко працювали, щоб тримати ситуацію в таємниці, боячись, що, як тільки це стане відомо масам, контингент безбілетників стане ще більшим. Деякі люди усвідомлювали, наскільки все легко, і однією з таких була ця маленька бабка-кульбабка з Сан-Дієґо.

Її звали Ада Квонсет. Таня перевірила цю інформацію за карткою соціального забезпечення, і місіс Квонсет, без сумніву, дісталася б Нью-Йорка без викриття, якби не припустилася однієї помилки. А саме — розповіла про свій план сусідові, який своєю чергою розповів про це стюардесі. Та переповіла командиру, котрий радіозв’язком повідомив про це далі, тож один із касирів разом з охоронцем уже чекали, щоб зняти леді з борту в аеропорту Лінкольна. Її доправили до Тані, яка на посаді агентки з обслуговування пасажирів мусила розбиратися з безквитковими пасажирами, яких авіакомпанії вдавалося піймати.

Таня розправила свою вузьку, акуратну уніформну спідницю жестом, який уже став звичкою.

— Гаразд, — сказала вона, — думаю, краще ви мені про все розкажіть.

Літня жіночка розгорнула долоні, мереживна хустинка трішки зсунулася.

— Ну, розумієте, я вдова, маю заміжню дочку в Нью-Йорку. Інколи мені стає самотньо і хочеться з нею побачитись. Тож я відправляюся до Лос-Анджелеса й сідаю на літак до Нью-Йорка.

— Отак просто? Без квитка.

Місіс Квонсет здавалася шокованою.

— Ой, любонько, я не можу собі дозволити квиток. У мене є тільки соціальне забезпечення та маленька пенсія, яку одержую після смерті чоловіка. Цього мені вистачає тільки на автобус із Сан-Дієґо до Лос-Анджелеса.

— То за автобус ви платите?

— О, так. Люди з «Ґрейгаунд»[136] дуже суворі. Якось я спробувала купити квиток до першої зупинки, а вийти пізніше. Але вони проводять перевірку в кожному місті, тож водій побачив, що мій квиток недійсний. Вони геть негарно до цього поставилися. Зовсім не як авіакомпанії.

— Мені просто цікаво, — сказала Таня, — чому ви не скористаєтеся аеропортом Сан-Дієґо.

— Боюся, любонько, вони там мене знають.

— Тобто вас уже ловили в Сан-Дієґо?

Маленька мандрівниця схилила голову.

— Так.

— Ви вже подорожували іншими авіакомпаніями без квитка? Окрім нашої.

— О, звісно. Але «Транс Америка» мені подобається найбільше.

Таня щосили намагалася говорити суворо, однак це було нелегким завданням, бо їхня розмова звучала так, наче вони обговорюють похід до крамниці за рогом. Проте вона продовжувала зберігати байдужий вираз обличчя, коли запитала:

— Чому ж вам так подобається «Транс Америка», місіс Квонсет?

— Ну, вони завжди такі помірковані в Нью-Йорку. Коли я вже трохи побула зі своєю донькою, тиждень-другий, і готова повертатися додому, то йду в офіс вашої авіакомпанії та все розповідаю.

— Кажете їм правду? Що ви без квитка прилетіли до Нью-Йорка?

— Саме так, золотко. Вони запитують мене про дату та номер рейсу — я завжди собі записую, щоб запам’ятати. Тоді переглядають якісь документи.

— Пасажирські відомості, — сказала Таня. Вона застановилася: чи ця розмова справді відбувається, чи це все фантазія.

— Так, дорогенька, здається, так воно називається.

— Будь ласка, продовжуйте.

Маленька старушенція здалася здивованою.

— Та нема що продовжувати. Після цього вони відправляють мене додому. Зазвичай того ж дня, одним з ваших літаків.

— І це все? Вам більше нічого не кажуть?

Місіс Квонсет ніжно всміхнулася, так, наче вона на денному чаюванні в будинку парафіяльного священника.

— Ну, інколи мене трішки сварять. Кажуть, що я неслухняна і щоб більше такого не робила. Та це все дрібниці, чи не так?

— Так, — відказала Таня. — Це справді дрібниці.

Неймовірно те, усвідомила Таня, що це все-таки правда. Авіакомпанії були в курсі, що таке трапляється часто. Потенційний безбілетник просто потрапляв на борт літака — було багато способів туди потрапити — і тихенько сидів, очікуючи зльоту. Якщо «заєць» не пхався в перший клас, де пасажирів запросто ідентифікували, та якщо місця були не повністю викуплені, малоймовірно, щоб його викрили. Стюардеси справді рахують голови, і їхній підрахунок може не збігатися з пасажирською відомістю агента відправлення. В такий момент можуть запідозрити наявність безбілетника, але відповідальний за це працівник матиме два варіанти вибору. Він може відправити літак, зазначивши у відомості, що кількість пасажирів та квитків не збігається, або перевірити заново квитки всіх пасажирів на борту.

Якщо він вирішить провести повторну перевірку, це забере близько пів години; водночас вартість затримки реактивного літака ціною шість мільйонів доларів зросте до небачених висот. Графіки, чи то початковий, чи то далі по списку, будуть порушені. Пасажири, що мають пересадки або важливі зустрічі, дуже нервуватимуть, поки командир, переймаючись своєю репутацією пунктуального пілота, злитиметься на агента. Той і собі стверджуватиме, що, можливо, все одно припустився помилки; і більше того, якщо він не обґрунтує затримки, то дістане на горіхи від керівника транспортного управління округу. Врешті-решт навіть якщо безбілетника знайдуть, втрата фінансів та престижу фірми набагато перевищуватиме ціну безкоштовного польоту для однієї людини.

Тож авіакомпанія робила єдиний розумний вибір — зачиняла двері й дозволяла виліт.

Так зазвичай усе й закінчувалося. Як тільки літак опинявся в повітрі, стюардеси були надто зайняті, щоби знову перевіряти квитки. Тому безбілетник ішов собі своєю дорогою, без якихось додаткових питань чи перешкод.

Те, що ця бабуся розповіла Тані про повернення, цілком відповідало дійсності. Авіакомпанії дотримувалися думки, що інциденти з безбілетниками не мали б траплятися, а коли вже на те пішло, то це була помилка самої компанії, яка не змогла цьому запобігти. За цією ж логікою авіакомпанії брали на себе відповідальність за те, щоб безбілетники повернулися до своєї вихідної точки, і — оскільки не було іншого способу — порушники поверталися назад звичайними рейсами, отримували стандартний сервіс, включно з їжею авіакомпанії.

— А ви хороша, — сказала місіс Квонсет. — Я завжди відчуваю хороших людей при знайомстві. Та ви набагато молодша, ніж інші працівники авіакомпаній, — тобто ті, з ким мені довелося зустрічатися.

— Маєте на увазі тих, хто працює з шахраями і безбілетницями.

— Саме так. — Здавалося, ніщо не може похитнути впевненості маленької старушенції. Вона окинула Таню знавецьким поглядом. — Мені здається, вам десь двадцять вісім.

Таня відрізала:

— Тридцять сім.

— Що ж, ви маєте молодий вигляд, як на свій вік. Думаю, все через те, що ви заміжня.

— Досить молоти нісенітниці, — сказала Таня. — Це вам не допоможе.

— Але ви таки заміжня.

— Була. Зараз ні.

— Яка прикрість. У вас могли б бути прекрасні діти. З вашим рудим волоссям.

Але в рудому волоссі, подумала Таня, вже є сивина, яку вона знову помітила сьогодні вранці. Стосовно дітей, то вона могла б пояснити, що має дитину, яка зараз вдома у їхній квартирі та, як сподівається Таня, спить. Натомість вона суворо звернулася до місіс Ади Квонсет:

— Ви вчинили нечесно. Зшахраювали; порушили закон. Думаю, ви усвідомлюєте, що вас можна віддати до суду.

Вперше за весь час на невинному обличчі старої жінки проступив тріумф.

— Але ж не віддасте, правда? Ви ж ніколи не подаєте позовів.

Насправді нема сенсу продовжувати, подумала Таня. Вона чудово знала й, очевидно, місіс Квонсет також, що авіакомпанії ніколи не висувають звинувачення проти «зайців», усвідомлюючи, що теоретично це завдасть більше шкоди, ніж користі.

Залишався тільки шанс, що ще кілька запитань можуть надати інформацію, корисну в майбутньому.

— Місіс Квонсет, — сказала Таня, — оскільки ви вже стільки безкоштовно наподорожувалися з «Транс Америкою», можливо, ви нам трохи допоможете.

— З радістю зроблю все, що зможу.

— Мені б хотілося знати, як ви опиняєтеся на борту наших рейсів.

Стара усміхнулася.

— Ну, золотце, є кілька способів. Я намагаюся користатися щоразу іншим.

— Будь ласка, розкажіть мені про них.

— Ну, переважно я намагаюся дістатися до аеропорту досить рано, щоб взяти собі посадковий талон.

— Хіба це так легко?

— Дістати посадковий талон? Звісно; дуже легко. Зараз авіакомпанії як талони використовують свої папки, що їх дають із квитками. Тож я підходжу до каси й кажу, що загубила свою папку та чи не можна мені ще одну, будь ласка. Вибираю касу, де працівники зайняті, а клієнти чекають. Вони завжди дають мені папку.

Звісно, подумала Таня. Це було звичне прохання, що виникало досить часто. Тільки на відміну від місіс Квонсет, більшість людей просили нову папку з обґрунтованих причин.

— Але це тільки порожня папка, — зазначила Таня. — Вона ж не заповнена, як пропуск.

— Я сама все заповнюю — в дамській кімнаті. У мене завжди є кілька старих талонів, тож я знаю, що писати. А в сумочці — великий олівець. — Залишивши мереживну хустину на колінах, місіс Квонсет відкрила чорну, розшиту бісером, сумочку. — Бачите?

— Бачу, — відповіла Таня. Вона потягнулася й витягла олівця. — Не проти, якщо я залишу це собі?

Місіс Квонсет здалася дещо обуреною.

— Взагалі-то він мій. Але якщо ви так хочете, думаю, я куплю собі новий.

— Продовжуйте, — сказала Таня. — Отже, дістали ви посадковий талон. Що далі?

— Я йду туди, звідки відправляються рейси.

— До виходу на посадку?

— Еге ж. Чекаю, поки молодик, який перевіряє квитки, заклопочеться — так завжди буває, коли приходить одразу багато людей. Тоді я швиденько повз нього — й до літака.

— А якщо вас хтось зупинить?

— Ніхто ніколи не зупиняє, якщо у мене є талон.

— Навіть стюардеси?

— Та вони звичайні дівчата. Як правило, балакають собі про своє або за пасажирами-чоловіками пильнують. Дивляться хіба на номер рейсу, а я завжди його правильно вказую.

— Але ви сказали, що не завжди користаєтеся посадковим талоном.

Місіс Квонсет зашарілася.

— Тоді, боюся, мені доводиться вдаватися до маленької безневинної брехні. Інколи я кажу, що мушу вийти на борт, щоби попрощатися з донькою — більшість авіакомпаній таке дозволяють, знаєте. Або якщо літак прилетів з якогось іншого міста, кажу, що повертаюся на своє місце, тільки залишила квиток на борту. Або кажу їм, що тільки-но зайшов мій син, але впустив гаманець, а я мушу віддати його. В руці в цей час я тримаю гаманець, це діє найкраще.

— Так, — сказала Таня, — уявляю собі. Здається, ви все дуже ретельно розпланували. — Таня подумала, що назбирала достатньо матеріалу для бюлетеня для всіх агентів відправлення та стюардес. Вона, проте, сумнівалася, що це щось дасть.

— Мій чоловік-небіжчик навчив мене бути скрупульозною. Він був учителем — учителем геометрії. Завжди казав, що треба оцінювати ситуацію під кожним кутом.

Таня строго подивилася на місіс Квонсет. Вона з неї ще й глузує? Обличчя маленької старушенції з Сан-Дієґо залишалося таким же беземоційним.

— Є ще одна важлива річ, яку я не згадала.

З іншого боку кімнати задзвонив телефон. Таня підвелася, щоб відповісти.

— Та стара карга ще з тобою? — Голос керівника транспортного управління округу. Керівник ТУО відповідав за всі етапи польотів «Транс Америки» в аеропорту Лінкольна. Зазвичай це був спокійний, добродушний начальник, та сьогодні його голос звучав роздратовано. Очевидно, що три доби затримок рейсів, перенаправлень невеселих пасажирів та безкінечних цькувань з головного східного офісу авіакомпанії своєрідно вплинули на нього.

— Так, — відповіла Таня.

— Щось корисне від неї дізналась?

— Досить багато. Я надішлю вам звіт.

— Як писатимеш, хоч раз скористайся сраними великими літерами, щоб я зміг нормально читати.

— Так, сер.

Вона достатньо наголосила на слові «сер», тож на другому кінці дроту запала коротка тиша. Керівник ТУО буркнув:

— Гаразд, вибач, Таню! Здається, я перекидаю на тебе те, чим у мене кидаються з Нью-Йорка. Ніби юнга, що кóпає ногою кота на кораблі, хоч ти й не кішка. Можу чимсь тобі допомогти?

— Потрібен авіаквиток в один бік до Лос-Анджелеса, на сьогодні, для місіс Ади Квонсет.

— Це та стара курка?

— Вона.

Керівник ТУО гірко зазначив:

— Я так розумію, це за рахунок компанії.

— Боюся, що так.

— От що я ненавиджу, це те, що ми даємо їй місце швидше, ніж справді чесним пасажирам, які платять за квитки, а останнім доводиться чекати годинами. Але думаю, ти маєш рацію; нам ліпше якнайскоріше спекатися її.

— Гадаю, так.

— Я дам добро. Забереш розпорядження на касі. Але дивися, не забудь попередити людей в Лос-Анджелесі, щоб поліція аеропорту супроводила ту стару баберу геть звідти.

Таня м’яко промовила:

— Вона могла б бути Матір’ю Вістлера[137].

Керівник ТУО буркнув:

— То хай Вістлер і купує їй квиток.

Таня усміхнулася й повісила слухавку. Вона повернулася до місіс Квонсет.

— Ви сказали, що є ще якась важлива річ — що стосується того, як проникнути на борт літака, — яку ви мені ще не розповіли.

Стара завагалась. Вона помітно стиснула губи, коли почула, доки Таня говорила, про зворотний рейс до Лос-Анджелеса.

— Ви розповіли мені більшу частину, — підштовхнула її Таня. — Можете вже й закінчити, якщо є ще щось.

— Звісно, є. — Місіс Квонсет трохи манірно кивнула. — Я збиралася сказати, що краще не вибирати великі рейси — важливі, тобто ті, які летять без пересадок через усю країну. Вони часто цілком заповнені, а ще там у людей певні номери місць, навіть в економкласі. Це все ускладнює, хоча на такому я також раз летіла, коли побачила, що там небагато пасажирів.

— Тож ви літаєте непрямими рейсами. Хіба вас не викривають на проміжних зупинках?

— Я вдаю, що сплю. Зазвичай мене не турбують.

— Але цього разу потурбували.

Губи місіс Квонсет стиснулися в тонку осудливу лінію.

— То все той чоловік, що сидів біля мене. Дуже неприємний. Я довірилася йому, а він здав мене стюардесі. Отак довіряй людям.

— Місіс Квонсет, — промовила Таня. — Думаю, ви почули: ми відправимо вас назад до Лос-Анджелеса.

Старечі сірі очі злегка зблиснули.

— Так, золотко. Я боялася, що так і станеться. Та я б хотіла випити чашечку чаю. Тож якщо я можу йти, а ви мені скажете, коли повернутися…

— О, ні! — Таня рішуче похитала головою. — Нікуди ви сама не підете. Можете випити свою чашечку чаю, але наш працівник вас супроводить. Я зараз відправлю по нього, й він залишатиметься біля вас, аж доки ви не підніметесь на борт рейсу до Лос-Анджелеса. Я точно знаю, що станеться, якщо вас відпустити в цьому терміналі. Не встигне ніхто й спохопитися, а ви вже на літаку до Нью-Йорка.

З короткого ворожого зблиску очей, яким її обдарувала місіс Квонсет, Таня зрозуміла, що вгадала.

За десять хвилин усі організаційні питання було вирішено. Одне місце зарезервували на Рейсі 103 до Лос-Анджелеса, який вилітає за півтори години. Рейс був прямий; місіс Квонсет ніяк не зможе зійти на середині шляху та вирушити назад. Керівника ТУО Лос-Анджелеса попередили телетайпом; пояснювальну записку отримав також екіпаж Рейсу 103.

Бабку-кульбабку з Сан-Дієґо передали працівникові «Транс Америки» — новачкові, якого нещодавно взяли на роботу, майже її онукові за віком.

Інструкції Тані для цього працівника, Пітера Коуклі, були чіткими:

— Ти мусиш залишатися біля місіс Квонсет аж до часу відправлення. Вона скаже, що хоче випити чаю, тож проведи її до кав’ярні, де вона собі його замовить; вона також може поїсти, якщо схоче, проте під час польоту буде вечеря. Найголовніше — що б вона не говорила, не відходь від неї. Якщо їй потрібно буде відвідати дамську кімнату, почекай зовні; в будь-якому іншому випадку очей з неї не зводь. У час відправлення проведи її до виходу на посадку, зійди з нею на борт та передай старшій стюардесі. Поясни, що, коли вона опинилася на борту, її ні за яких умов не можна випускати з літака. В неї купа різних штучок і правдоподібних відмовок, тож будь обачним.

Перед тим, як піти, маленька старушенція вхопила молодого працівника під руку.

— Сподіваюся, ви не проти, молодий чоловіче. Літній леді зараз потрібна підтримка, а ви мені дуже нагадуєте мого любого зятя. Він також був красивим, хоча зараз уже набагато старший за вас. Ваша авіакомпанія, здається, справді наймає хороших людей. — Місіс Квонсет докірливо глянула на Таню. — Принаймні здебільшого.

— Запам’ятай, що я сказала, — попередила Таня Пітера Коуклі. — У неї купа різних штучок.

Місіс Квонсет холодно відповіла:

— Не дуже гарно з вашого боку. Впевнена, що цей молодий чоловік сам сформує свою думку.

Працівник тільки сором’язливо шкірився.

У дверях місіс Квонсет обернулася. Вона звернулась до Тані.

— Попри вашу поведінку, люба моя, знайте, я зла на вас не тримаю.

За кілька хвилин, вийшовши з кімнати для відпочинку, де вона сьогодні вже провела дві розмови, Таня повернулася в адміністративний відділ на головному антресольному поверсі. Зауважила, що була за чверть дев’ята. За своїм столом у великому зовнішньому кабінеті вона загадалася, чи це востаннє їхня авіакомпанія чує про місіс Аду Квонсет. Таня радше сумнівалася в цьому. На друкарській машинці без великих літер вона почала набирати записку для керівника транспортного управління округу.

Вона спинилася, застановляючись над тим, де зараз Мел Бейкерсфелд і чи він прийде.

5

Він просто не може, вирішив Мел Бейкерсфелд, сьогодні приїхати в місто.

Мел сидів у своєму кабінеті в адміністративному відділі на антресольному поверсі. Пальці задумливо барабанили по поверхні столу, за яким він телефонував та отримував останні звіти щодо робочого стану аеропорту.

Злітно-посадкова смуга три-нуль досі не діяла, її блокував реактивний літак авіакомпанії «Аерео-Мехікан», що застряг у болоті. В результаті загальна ситуація з доступністю злітно-посадкових смуг досягала критичного рівня, а затримки трафіку — що в повітрі, що на землі — тільки збільшувалися. Ймовірність того, що доведеться оголосити про закриття аеропорту протягом наступних кількох годин, стала дуже реальною.

Тим часом літаки продовжували злітати над Медоувудом, де й без того була складна ситуація. Комутатор аеропорту, а також авіадиспетчерської служби завалили грізними скаргами від мешканців містечка — тих, що залишалися вдома. Решта, як повідомили Мела, була присутня на протестному зібранні, про яке він уже чув раніше цього вечора; а тепер пройшла чутка — яку кілька хвилин тому передав керівник польотів, — що запланована якась публічна демонстрація, яка має відбутися сьогодні в аеропорту.

Мел спохмурнів: група демонстрантів просто перед його носом, цього ще бракувало.

Єдиною хорошою новиною було те, що надзвичайну ситуацію третьої категорії щойно вирішили: «КейСі-135» Повітряних сил, який був її причиною, вже безпечно приземлився. Але те, що одна надзвичайна ситуація закінчилася, не означало, що не почнеться інша. Мел не забував про невиразну тривогу, наближення небезпеки, яку він відчував на льотному полі годину тому. Відчуття, яке неможливо було якось означити або підтвердити, досі турбувало його. Та й навіть без цього було вдосталь інших обставин, щоб він залишався на робочому місці.

Сінді, звісно, — яка досі очікувала його на своєму благодійному збіговиську — рватиме й метатиме. Та вона все одно злостилася, бо він був збирався прибути пізніше; Мелові доведеться приготуватися до того, щоб прийняти на себе додаткову хвилю гніву через те, що він не з’явиться взагалі. Він припустив, що просто зараз може прийняти перший залп Сінді з цього приводу. Клапоть паперу, на якому був записаний телефонний номер, за яким можна було зв’язатися з його дружиною, досі лежав у кишені. Мел витягнув його і підняв слухавку.

Як і раніше, минуло кілька хвилин, доки Сінді не підійшла до телефону, а коли з’явилася на зв’язку, в голосі на диво не було жодного полум’я, яке вона показала протягом їхньої попередньої розмови, тільки крижана прохолода.

Вона мовчки слухала Мелове пояснення — чому він конче мусив залишатися в аеропорту. Оскільки очікуваної сварки не сталося, він почав плутатися у вимучених виправданнях, які навіть йому здавалися непереконливими. Тоді різко замовк.

Якийсь час Сінді витримала паузу, затим холодно озвалася:

— Ти все сказав?

— Так.

Її голос звучав так, ніби вона звертається до когось вельми неприємного й далекого.

— Я не здивована, бо й не очікувала, що ти приїдеш. Коли ти сказав, що будеш, я припустила, що ти, як завжди, брешеш.

Мел гаряче заперечив:

— Я не брехав, і це не як завжди. Говорив же тобі, скільки разів я вже…

— Здається, ти сказав, що закінчив.

Мел затнувся. Який сенс?

— Продовжуй.

— Як я й хотіла сказати, коли ти мене перебив — що ти також постійно робиш…

— Сінді, та заради Бога!

— …я знала, що ти брешеш, тож мала можливість трохи поміркувати. — Вона замовкла. — Кажеш, що залишишся в аеропорту, так?

— Враховуючи, що саме цього стосується наша розмова…

— На скільки?

— До півночі; можливо, й на цілу ніч.

— Тоді я сама туди приїду. Чекай мене.

— Слухай, Сінді, так не піде. Тут не час і не місце.

— Тоді ми знайдемо час. І хочу тобі сказати, що будь-яке місце згодиться.

— Сінді, будь ласка, будь розважливою. Погоджуюся, є речі, які нам потрібно обговорити, але не…

Мел спинився, усвідомивши, що говорить сам до себе. Сінді повісила слухавку.

Він відклав телефон, замислено сидів у тихому кабінеті. Тоді, не зовсім розуміючи навіщо, знову підняв слухавку і вдруге за сьогоднішній вечір зателефонував додому. Минулого разу відповіла Роберта. Тепер це була місіс Себастьяні, їхня постійна нянька.

— Я просто дзвонив, щоб перевірити, — сказав Мел. — Усе гаразд? Дівчатка вже в ліжках?

— Роберта так, містере Бейкерсфелд. Ліббі саме збирається.

— Можна мені побалакати з нею?

— Ну… якщо пообіцяєте, що будете швидко.

— Обіцяю.

Місіс Себастьяні, як зрозумів Мел, у своєму звичному повчальному репертуарі. На роботі вона вимагала послуху не лише від дітей, а й від усієї сім’ї. Він інколи загадувався, чи подружжя Себастьяні — був іще схожий на мишу чоловік, який час від часу з’являвся, — має емоційні проблеми. Вирішив, що ні. Місіс Себастьяні такого не дозволила б.

Мел почув у слухавці дріботіння ніжок Ліббі.

— Татку, — сказала вона, — а наша кров бігає по колу всередині вічно?

Запитання Ліббі завжди таїли в собі інтригу. Вона відкривала нові теми, наче то подарунки під ялинкою на Різдво.

— Не вічно, доню, нема нічого вічного. Тільки доки ти живеш. Твоя кров рухається вже близько семи років, відколи почало битися серце.

— Я відчуваю його, — сказала вона. — В коліні.

Він уже хотів взятися пояснювати, що серця не в колінах, про пульс, артерії та вени, але затим передумав. На це все буде ще вдосталь часу. Доки ти відчуваєш своє серце — де б воно не було, — все інше не має значення. Ліббі мала інстинкт до посутніх речей; інколи йому здавалося, що вона просто тягнеться своїми долоньками та збирає зірки істини.

— На добраніч, татку.

— На добраніч, дорогенька.

Мел досі не був певний, чому подзвонив, та опісля відчув себе вже краще.

Стосовно Сінді, то якщо вона вже вирішує щось зробити, так зазвичай і чинить, отже, скоріш за все, таки заявиться в аеропорт. І, можливо, вона має рацію. Були основні речі, які їм потрібно вирішити, а саме, чи та порожня шкарлупа, що залишилася від їхнього шлюбу, мусить продовжувати існувати лишень заради дітей, чи ні. Тут у них принаймні буде якась приватність, поза вухами Роберти й Ліббі, які й без того надто багато всього наслухалися під час їхніх попередніх сварок.

Зараз Мел нічого особливого робити не мусив, окрім як бути на зв’язку. Він вийшов зі свого кабінету на адміністративні антресолі, кинув погляд униз, на невпинну галасливу активність залу головного терміналу.

Зовсім скоро, через кілька років, подумав Мел, зали аеропортів зміняться до непізнаваності. Потрібно щось чимскоріш зробити, змінити теперішню неефективну схему того, як люди сідають на літаки та сходять з них. Просто виходити на борт та сходити з нього, кожен окремо, це надто незручно й повільно. З роками окремі літаки коштують все більше й більше мільйонів доларів; водночас вартість їх простою на землі без роботи зростає ще більше. Дизайнери повітряних суден, планувальники авіатрас намагалися організувати все так, щоби було більше льотних годин, які дають прибуток, але менше годин на землі, які не дають нічого.

У процесі підготовки були вже плани «людських контейнерів», що базуються на схемах «іґлу» компанії «Американ Ейрлайн», які використовуються для попереднього завантаження авіавантажів. Більшість інших авіакомпаній мали свої варіанти системи іґлу.

Вантажні іґлу — це окремі відсіки, які завдяки своїй формі щільно входять у фюзеляж реактивного літака. Кожне іґлу заповнювали вантажем певної форми й розмірів, а потім їх можна було підняти на рівень фюзеляжу й помістити в літак за лічені хвилини. На відміну від звичайних пасажирських літаків, внутрішня частина реактивного вантажного судна зовсім порожня. Зараз, коли суто вантажний літак прибував до вантажного терміналу аеропорту, іґлу, що були в літаку, розвантажувалися, а натомість всередину поміщали нові, для наступного польоту. І це все можна було зробити з мінімальними втратами часу й зусиль.

«Людські контейнери» будуть адаптацією тієї ж ідеї, і Мел уже бачив креслення. Вони міститимуть невеликі комфортні пасажирські відсіки з сидіннями, до яких пасажири заходитимуть зі стійок реєстрації аеропорту. Потім ці контейнери переноситимуться конвеєрними лініями — схожими на теперішні багажні конвеєрні системи, що ведуть до місць стоянки на льотному полі. Доки люди сидітимуть всередині, контейнери помістять в літак, який прибув кілька хвилин тому, але вже відвантажив свій людський контейнер із новоприбулими пасажирами.

Коли контейнери завантажать та припасують, їхні вікна будуть на рівні ілюмінаторів у фюзеляжі. Двері в кінці кожного контейнера відкидатимуться, щоб стюардеси та пасажири могли проходити до інших відсіків. Кухні-буфети зі свіжою їжею й новою зміною стюардесам будуть завантажені в окремі контейнери.

Вдосконалення системи дозволить з часом завантажувати контейнери в місті, а також дозволить пересадку з рейсу одного авіаперевізника на рейс іншого так, що пасажирам навіть не доведеться підводитися з місць.

Подібним концептом був «небесний зал очікування», який уже розробляли в Лос-Анджелесі. Кожен зал, що поміщатиме сорок пасажирів, буде напівавтобусом-напівгелікоптером. Дорогами місцевого значення, околицями або центральними вулицями міста він пересуватиметься власним ходом, а на місцевій вертолітній станції його перетворюватимуть на контейнер під великим гелікоптером — який переноситиме цей відсік до аеропорту або від нього.

І ці речі колись стануть реальністю, думав Мел Бейкерсфелд. Або якщо не саме в такому вигляді, то з’явиться щось подібне, і то скоро. Неймовірною для тих, хто працює в авіаційному середовищі, була швидкість, з якою фантастичні мрії стають реальністю.

Несподіваний вигук із залу внизу обірвав його думки.

— Гей, Бейкерсфелде! Чуєш там?!

Мел пробігся очима по натовпу, шукаючи джерело голосу. Знайти його було важче, оскільки близько п’ятдесяти облич, зацікавлених, кого це покликали, синхронно підвелися вгору. За мить він знайшов крикуна. То був Іґен Джефферс, високий, худорлявий афроамериканець у світло-бежевих слаксах і сорочці на короткий рукав. Його жилава коричнева рука подала квапливий жест.

— Та спускайся, Бейкерсфелде, ну. Чуєш чи нє?! Зара’ я тобі дам!

Мел усміхнувся. Джефферс, який винаймав площу для точок чистки взуття в терміналі, був дуже своєрідним персонажем аеропорту. З викличним, широченно вишкіреним простакуватим обличчям, він міг говорити найобурливіші речі, та якось виходити сухим із води.

— Та чую я тебе, Іґене Джефферс. Може, краще ти піднімешся?

Вишкір став ще ширшим.

— Шо ти таке мелеш, Бейкерсфелде! Я ж звичайний наймач, не забувай!

— Якщо забуду, ти мені, певно, зачитаєш Акт про громадянські права[138].

— Сам почав, Бейкерсфелде. Ану, тягни свою срачину сюди.

— А ти за язиком пильнуй у моєму аеропорту. — І втішений Мел відійшов від перил та попрямував до службового ліфта. На рівні головного залу його вже очікував Іґен Джефферс. Джефферс завідував чотирма точками чистки взуття в терміналі. Бізнес був досить дрібним на фоні аеропорту, де паркінг, ресторани й газетні кіоски давали просто астрономічні прибутки в порівнянні. Але Іґен Джефферс, який починав з того, що чистив людям взуття на вулиці, поводив себе так, наче він єдиний відповідає за платоспроможність аеропорту.

— У мене угода з цим аеропортом. Пра’льно?

— Правильно.

— Поміж всеї тої хитромудрої писанини вказано, що я є-ди-ний маю право на те, щоби чистити взуття в цьому приміщенні. Є-ди-ний. Пра’льно?

— Правильно.

— То от я тобі й кажу, мужик, маєш проблеми. Пішли за мною, Бейкерсфелде.

Вони перетнули головний зал до ескалатора, що вів униз, і Джефферс подолав його довгими кроками, перестрибуючи через дві сходинки. Він приязно помахав кільком людям дорогою вниз. Зважаючи на свою слабку стопу, Мел не так спортивно пішов за ним.

Біля підніжжя ескалатора, біля купки точок оренди автомобілів, які зайняли «Герц», «Ейвіс» та «Нейшнал»[139], Іґен Джефферс вказав на щось жестом.

— Отам, Бейкерсфелде! Ти подивися! Ну просто з рота в мене і моїх хлопців витягує крем для взуття.

Мел глянув на причину скарги. Біля стійки «Ейвіс» на рекламному планшеті було написано жирним шрифтом:

Нижче, на рівні підлоги, стояла валикова машина для чистки взуття, розташована так, що будь-яка людина, яка стояла перед касою, могла зробити саме те, про що було написано на табличці.

Почасти Мел здивувався; почасти він прийняв скаргу Іґена Джефферса. Жартував він чи ні, але Джефферс діяв у межах своїх прав. У його контракті було вказано, що більше ніхто в аеропорту не може чистити взуття, а сам Джефферс, відповідно, не може здавати в оренду автомобілі чи продавати газети. Кожен підприємець дістає однаковий захист взамін на значну частину свого доходу, яку привласнює аеропорт.

Поки Іґен Джефферс дивився на нього, Мел підійшов до кіоску оренди машин. Він перевірив свій кишеньковий екстрений список — тонкий буклет, де були вказані особисті номери телефонів старшого персоналу аеропорту. Керівник «Ейвісу» там також був. Дівчина за касою автоматично всміхнулася, коли Мел підійшов.

Він сказав їй:

— Дозвольте скористатися вашим телефоном.

Вона почала заперечувати:

— Сер, це не публіч…

— Я генеральний директор аеропорту. — Мел потягнувся через касу, підняв слухавку і набрав номер. Те, що його не впізнавали у власному аеропорту, було звичною справою. Більша частина його роботи залишалася за лаштунками, поза публічними зонами, тож ті, хто тут працював, бачили його рідко.

Дослухаючись до гудків, він бажав, щоб інші проблеми можна було вирішити так само швидко й просто, як цю.

Прозвучало з десяток гудків, а потім ще кілька хвилин очікування, поки голос керівника «Ейвісу» з’явився на лінії.

— Кен Кінґслі слухає.

— А раптом мені потрібна машина, — сказав Мел. — Ти де?

— Граюся поїздами з малим. Трохи намагаюся не думати про автомобілі та про людей, які мені з цього приводу телефонують.

— Класно, мабуть, мати сина, — сказав Мел. — У мене самі дівчатка. Твій має якийсь нахил до механіки?

— Восьмирічний геній. Якщо треба покерувати твоїм аеропортиком, дай знати.

— Звісно, Кене. — Мел підморгнув Іґену Джефферсу. — Є одна річ, яку він може зробити просто зараз. Може вдома встановити апарат для чистки взуття. Виявляється, у вас один зайвий. І ти про це знаєш.

Запанувала тиша, а тоді керівник «Ейвісу» зітхнув.

— Ну от чому ви, хлопці, завжди хочете придушити маленьке чесне сприяння продажам?

— Здебільшого тому, що ми злі та вперті. Але вміємо стояти на своєму. Пам’ятаєш ту умову контракту? Будь-яку зміну робочої площі потрібно заздалегідь узгодити з керівництвом аеропорту. А потім ще одну, яка стосується незазіхання на бізнес інших орендарів.

— Я зрозумів, — сказав Кінґслі. — Іґен Джефферс настукав.

— Скажімо так: він не тішиться з цього приводу.

— Добре, ти виграв. Я скажу своїм людям, щоб забрали ту херню. Це ніяк не почекає?

— Не почекає, — відповів Мел. — Ще маєш пів години.

— Ну ти й мудак.

Але він почув, як працівник «Ейвісу» прогиготів, кладучи слухавку. Іґен Джефферс схвально кивнув, досі шкірячись своєю широченною усмішкою. Мел роздумував: я дружелюбний веселий керівник аеропорту; всі навколо мене тішаться. Якби ж він міг так тішити себе самого.

— Чудово ти все розрулив, Бейкерсфелде, — сказав Джефферс. — Лиш пильнуй, аби такого знов не було. — Зі сліпучою усмішкою він діловито поквапився до ескалатора, що їхав угору.

Мел потягнувся за ним повільніше. На рівні головного залу, у касах «Транс Америки», хаотичний натовп скупчився навколо табличок:

Таня Лівінґстон неподалік жваво говорила з групою пасажирів. Вона подала знак Мелові, а за кілька секунд підійшла до нього.

— Мені не можна відволікатися. Я тут як у божевільні. Гадала, ти поїдеш у центр.

— Плани змінилися, — відповів Мел. — До речі, я думав, у тебе закінчилася зміна.

— Керівник ТУО попросив залишитися. Ми намагаємося відправити «Золоту Каравелу» вчасно. Це ніби питання престижу, але, вважаю, справа в тому, що командир Демерест не любить, коли його щось затримує.

— Ти упереджена, — вишкірився Мел. — Хоча я й сам іноді таким грішу.

Таня вказала на підвищення, вздовж якого тягнулася кругла каса, всього за кілька ярдів від них.

— Це ж через це ти зі своїм шваґром так посварився; тому командир Демерест тебе так не любить. Правда?

Таня показувала на точку продажу страхування. Близько десятка людей з’юрмилися навколо круглої каси, більшість заповнювали бланки заяв на оформлення авіастрахування. За касами сиділи й виписували поліси двоє привабливих дівчат, одна з яких була неймовірної краси повногруда білявка.

— Так, — підтвердив Мел, — переважно проблема полягала в цьому — принаймні останнім часом. Вернон та МАП думають, що нам варто заборонити каси страхування в усіх аеропортах, а також автомати продажу страхування. Я з цим не згоден. Ми обоє сварилися через це перед комісією з питань аеропорту. Вернону не сподобалось, та й досі не подобається те, що я переміг.

— Я чула. — Таня уважно поглянула на нього. — Дехто з наших не погоджується з тобою. Ми вважаємо, що командир Демерест має рацію.

Мел похитав головою.

— Тоді ми розходимося в поглядах. Я вже багато разів говорив про це, аргументи Вернона просто не мають сенсу.

Вони так само не мали сенсу — на думку Мела — місяць тому в аеропорту Лінкольна, коли Вернон Демерест з’явився перед засіданням комісії. Вернон попросив слова та представляв МАП, яка веде кампанію за заборону кас продажу страхування в усіх аеропортах.

Мел чітко пам’ятав деталі зібрання.

То було звичайне засідання комісії з питань аеропорту, в середу зранку в залі засідань. Були присутні всі п’ятеро членів: місіс Мілдред Екермен, приваблива чорнява домогосподарка, яка, за чутками, була коханкою мера і саме тому обіймала цю посаду; а також її четверо колег-чоловіків — університетський професор, що був головою комісії, два місцевих бізнесмени та профспілковий чиновник у відставці.

Комісія засідала в оббитій червоним деревом кімнаті на антресольному поверсі терміналу. З одного боку, на підвищеній платформі, в шкіряних кріслах з відкидною спинкою, за гарним овальним столом сиділи члени комісії. Нижче стояв другий стіл, не такий вишуканий. За ним сидів Мел Бейкерсфелд, з обох боків оточений своїми керівниками відділів. Збоку стояв стіл для преси, а позаду — місце для публіки, оскільки засідання комісії були номінально відкритими. Місце для публіки рідко було зайняте.

Того дня єдиною сторонньою людиною, окрім членів комісії та персоналу, був командир Вернон Демерест, охайно зодягнений в уніформу «Транс Америки», на якій виблискували чотири золоті смуги, що свідчили про його звання. Він в очікуванні сидів у публічній секції, а на двох кріслах поблизу лежали книжки та папери. Комісія з ввічливості запросила командира Демереста першим до слова, перед вирішенням звичних справ.

Демерест підвівся. Він звернувся до комісії із притаманною йому самовпевненістю й лише час від часу звірявся зі своїми нотатками. Як Демерест пояснив, він виступає від імені Міжнародної асоціації пілотів, є головою її місцевого представництва. Однак погляди, якими він збирається поділитися, Демерест поділяє і сам, як і більшість пілотів усіх авіакомпаній.

Члени комісії відкинулись у своїх кріслах та уважно слухали.

Продаж страхування в аеропорту, почав Демерест, це сміховинний, архаїчний пережиток ранніх часів авіації. Сама наявність кас та автоматів продажу страхових полісів, їхня популярність у залах аеропорту — образа для комерційної авіації, що має кращі показники безпеки відносно подоланих відстаней, ніж будь-який інший вид транспорту.

На залізничних чи автобусних станціях, чи при сходженні на борт океанського лайнера, чи під час виїзду власною машиною зі стоянки у мандрівника ж немає спеціальних страхових полісів на випадок смерті або каліцтва, якими б йому тицяли під ніс із наміром непомітно продати, чи не так? Звісно ж ні!

Тоді чому ж ми маємо таке в авіації?

Демерест сам відповів на своє ж запитання. Причина, проголосив він, полягає в тому, що страхові компанії вміють швидко розпізнати золоту жилу «і не звертати жодної уваги на наслідки».

Комерційна авіація є молодою, тож багато людей вважають авіаподорожі небезпечними, незважаючи на доведені факти, що людині безпечніше перебувати на комерційному авіалайнері, ніж у себе вдома. Ця притаманна недовіра до авіації зростає у разі авіакатастроф. Наслідки їхні серйозні й затьмарюють те, що набагато більше смертей і травм виникають іншими, більш звичними способами.

Правду про безпеку польотів, зазначив Демерест, засвідчують самі страхові компанії. Пілоти авіакомпаній, які набагато частіше, ніж пасажири, подорожують повітрям, можуть купувати стандартне страхування життя за звичайними цінами або й за власними груповими планами дешевше, ніж усі інші. Однак інші страхові компанії, заохочувані захланним керівництвом аеропорту та слухняною мовчазною згодою авіакомпаній, продовжують підгодовувати страхи та легковір’я авіатуристів.

Мел, який сидів і слухав за столом персоналу, визнав, що його шваґер доступно пояснює свої ідеї, хоча згадувати про «захланне керівництво аеропорту» було нерозумно. Ця репліка спричинила кілька скривлених облич серед п’ятірки членів комісії, включно з місіс Екермен.

Вернон Демерест цього, здається, не помітив.

— А тепер, пані та панове, ми підходимо до найважливішого, неуникного питання.

Воно, проголосив він, полягає в дуже реальній небезпеці для кожного авіапасажира та всіх членів екіпажу, яку створює безвідповідальний, недбалий продаж страхових полісів у касах аеропорту та торгових автоматах… «полісів, які обіцяють величезні суми, багатство, взамін на кількадоларовий внесок».

Демерест палко продовжив:

— Ця система — якщо бажаєте облагородити цю державну недослужбу, називаючи її системою… з чим не погодяться більшість пілотів — відкрито запрошує всіляких маніяків та злочинців до того, щоб ті влаштовували диверсії і масові вбивства. Їхня мета буде максимально простою: особиста винагорода для себе або очікуваних бенефіціарів.

— Командире! — Членкиня комісії, місіс Екермен, нахилилася вперед у своєму кріслі. З її голосу та виразу обличчя Мел здогадався, що вона досі не заспокоїлася після репліки про «захланне керівництво аеропорту». — Командире, ми вже вдосталь вислухали ваших думок з цього приводу. У вас є хоч якісь факти, що це підтверджують?

— Звісно, мадам. Фактів удосталь.

Вернон Демерест ретельно підготувався до своєї справи. З допомогою схем та графіків він показав, що відомі катастрофи, які відбулися в польоті та були спричинені вибухівкою чи іншими актами насильства, траплялися один-півтора рази на рік. Мотиви різнилися, але послідовною, поширеною причиною був фінансовий зиск з авіастрахування. Існували й інші спроби підриву, які або не спрацьовували, або їм вдалося запобігти, а також катастрофи, де була підозра про диверсію, але її зрештою не змогли довести.

Він назвав класичні випадки: «Канадіан Пасифік Ейрлайнз» у 1949 та 1965 роках; «Вестерн Ейрлайнз», 1957 рік; «Нешнал Ейрлайнз», 1960 рік та підозра про диверсію в 1959-му; дві мексиканські авіакомпанії у 1952 та 1953 роках; «Венесуелан Ейр Лайнз», 1960 рік; «Континентал Ейрлайнз», 1962 рік; «Пасифік Ейрлайнз», 1964 рік; «Юнайтед Ейр Лайнз», 1950, 1955 роки та підозра про диверсію у 1965-му. У дев’яти з тринадцяти випадків усі пасажири та члени екіпажу загинули.

Звісно ж, що, коли викривали шкідництво, будь-які страхові поліси, отримані його організаторами, автоматично анульовувалися. Коротше кажучи: диверсія грошей не приносила, і нормальні, поінформовані люди це знають. Вони також знають, що навіть після авіакатастрофи, в якій ніхто не вижив, якщо знаходять залишки літака, можливо визначити, де виник вибух та яким було його джерело.

Але вибухи й жахливі акти насильства, нагадав Демерест членам комісії, влаштовують аж ніяк не нормальні люди. Ненормальні психопати, божевільні злочинці, цинічні масові вбивці — ось хто цим займається. Ці люди рідко добре поінформовані на цю тему, та навіть якщо й так, розум психопата може сприймати лише те, що його власнику хочеться, перекручуючи факти так, щоб у них було легше повірити.

Місіс Екермен знову втрутилася в розмову; цього разу її ворожість до Демереста неможливо було з чимсь сплутати.

— Я не впевнена, що будь-хто з присутніх, та навіть ви, командире, достатньо вповноважені, аби обговорювати, що діється в голові у психопата.

— Я це й не обговорював, — нетерпляче заявив Демерест. — Хай там як, справа не в тому.

— Перепрошую, але ви таки обговорювали це. І, як на те пішло, думаю, що справа саме в цьому.

Вернон Демерест збуряковів. Він звик командувати, тож допит був йому не до шмиги. Характер, який він ніколи особливо не приховував, проступив назовні.

— Мадам, а ви завжди така тупа чи тільки зараз навмисне робите з себе ідіотку?

Голова комісії різко постукав своїм молотком, а Мел ледве стримався, щоб не розсміятися.

Що ж, подумав Мел, він може все закінчити просто зараз. Вернону варто було залишатися в кабіні екіпажу, де він безумовно вправний, та уникати дипломатії, в якій він щойно програв. Шанси на те, що комісія з питань аеропорту задовольнить хоч якусь із вимог командира Демереста зараз були нижче нуля — принаймні якщо Мел йому не допоможе. На якусь мить він завагався, чи не вчинити саме так. Підозрював, що Демерест усвідомлює, наскільки далеко зайшов. Однак ще залишався час на те, щоб обернути все, що сталося, на жарт, з якого посміялися б усі, включно з Мілдред Екермен. Мел умів таке робити, умів зводити до компромісу розбіжності в поглядах так, щоб зберегти обличчя обох сторін конфлікту. Також він знав, що є фаворитом Міллі Екермен; вони добре ладнали, й жінка завжди уважно слухала, коли Мелові було що сказати.

Тоді вирішив: та пішов він. Мел сумнівався, що шваґер зробив би так само у протилежній ситуації. Нехай Вернон сам виплутується з цього бардака. Що б там не було, за кілька хвилин Мел вчинить по-своєму.

— Командире Демерест, — холодно заявив голова комісії, — ваша остання ремарка недоречна, не стосується справи, і я вас прошу забрати свої слова назад.

Обличчя Демереста досі зберігало рум’янець. Він якусь мить повагався, а тоді кивнув.

— Гаразд, я забираю свої слова. — Він глянув на місіс Екермен. — Прошу леді вибачити мені. Можливо, вона зрозуміє, що це тема, щодо якої я, як і більшість комерційних льотних екіпажів, дотримуюся міцної позиції. Коли є речі, які мені здаються настільки очевидними… — Він не договорив.

Місіс Екермен люто блимала на нього очима. Вибачення в такій формі, подумав Мел, вийшло не дуже вдалим. Було вже надто пізно загладжувати проблему, навіть якщо він сам цього хотів.

Один з інших членів комісії запитав:

— Командире, що, власне, ви хочете від нас?

Демерест зробив крок уперед. Його голос набув переконливих ноток:

— Я звертаюся до вас із проханням заборонити автомати і каси продажу страхування в аеропорту, а також пообіцяти, що ви надалі відмовлятимете в оренді особам, які цим займаються.

— Ви б заборонили продаж страхових полісів цілком?

— В аеропортах — так. Можу сказати, пані та панове, що МАП закликає інші аеропорти вжити таких самих заходів. Також ми просимо конгрес оголосити продаж страхування в аеропортах незаконним.

— Який сенс робити це у Сполучених Штатах, якщо авіаподорожі міжнародні?

Тінь посмішки пробігла обличчям Демереста.

— Ця кампанія також міжнародна.

— Наскільки міжнародна?

— Ми залучаємося активною підтримкою пілотів у сорока восьми країнах. Більшість вважає, якщо Північна Америка, США або Канада, дасть приклад — інші підуть слідом.

Той самий член комісії скептично промовив:

— Мені здається, у вас дуже великі сподівання.

— Звісно, — втрутився голова, — люди мають право купувати авіастрахування, якщо вони цього бажають.

Демерест кивнув на знак згоди.

— Безумовно. Ніхто цього не заперечує.

— Ні, ви заперечуєте. — То знову озвалася місіс Екермен.

М’язи навколо рота Демереста напружилися.

— Мадам, будь-хто може купити собі будь-який поліс авіастрахування. Потрібно тільки елементарно бути передбачливим, щоб робити це заздалегідь — через будь-якого страхового брокера або навіть туристичну агенцію. — Він скинув оком на інших членів комісії. — Зараз багато людей мають комплексний поліс на випадок нещасних випадків на час подорожей; можуть подорожувати досхочу і мають постійне страхування. Є безліч способів так застрахуватися. Наприклад, великі компанії кредитних карток — «Дайнерз», «Американ Експрес», «Карт Бланш»[140] — усі вони пропонують туристичне страхування для власників їхніх карток; його можна автоматично поновлювати щороку, а також оплачувати.

Більшість бізнесменів, які подорожують, зазначив Демерест, мають як мінімум одну з кредитних карток згаданих компаній, тож заборона страхування в аеропорту не спричинить особливих труднощів чи незручностей для бізнесменів.

— І всі ці комплексні поліси досить дешеві. Я знаю, бо маю такий.

Вернон Демерест замовк, а тоді продовжив:

— Важливо те, що всі ці страхові поліси проходять через певні канали. Заявки обробляють досвідчені люди; минає день чи близько того між поданням заявки та видачею поліса. Таким чином, набагато вища ймовірність викриття якогось психа, маніяка чи неврівноваженої людини, наміри якої можна поставити під сумнів. Потрібно також пам’ятати — божевільна або неврівноважена людина — істота імпульсивна. Коли справа стосується авіастрахування, цьому імпульсу сприяють поліси, які швидко оформлюються та не вимагають зайвих питань, поліси, що доступні в торгових автоматах або страхових касах в аеропорту.

— Думаю, ми всі розуміємо, до чого ви ведете, — різко промовив голова. — Вже починаєте повторюватися, командире.

Місіс Екермен кивнула.

— Погоджуюсь. Особисто мені хотілося б почути, що на це скаже містер Бейкерсфелд.

Погляди членів комісії перекинулися на Мела. Він підтвердив:

— Так, у мене є кілька зауваг. Та я б хотів почекати, коли командир Демерест повністю закінчить свою промову.

— Він уже закінчив, — сказала місіс Екермен. — Ми це щойно вирішили.

Один з членів комісії засміявся, а голова грюкнув своїм молотком.

— Так, згода… Якщо ваша ласка, містере Бейкерсфелд.

Коли Мел підвівся, Вернон Демерест, сердито лупаючи очима, повернувся до свого крісла.

— Також хотілося б прояснити, — почав Мел, — що я дотримуюся протилежної думки стосовно майже всього, що тільки-но сказав Вернон. Думаю, це можна назвати сімейною розбіжністю.

Члени комісії, які знали про зв’язок між Мелом та Верноном Демерестом, усміхнулися, і вже тоді Мел відчув, що напруга, яка наростала протягом минулих кількох хвилин, послабилася. Він звик до таких зустрічей і знав, що неформальність — це завжди найкращий підхід до справи. Вернон також міг би це знати — якби перед тим хоча б поцікавився.

— Є кілька моментів, над якими нам варто поміркувати, — продовжив Мел. — По-перше, погодьмося, що більшість людей завжди мають природжений страх польотів, і я впевнений, що таке відчуття існуватиме вічно, не має значення, яких висот прогресу ми досягнемо та наскільки підвищимо наші показники безпеки. Між іншим, єдина річ, у якій я погоджуюся з Верноном, це те, що наші показники безпеки вже зараз надзвичайно хороші.

Він продовжив: через цей вроджений страх багато пасажирів почуваються зручніше, впевненіше, коли мають туристичне страхування. Вони самі цього хочуть. Також хочуть, щоб його можна було купити в аеропорту, як підтверджують неймовірні обсяги продажу у торгових апаратах і страхових касах аеропорту. Те, чи мають пасажири користатися правом та можливістю купувати страхування, чи ні, є питанням свободи. Що стосується того, щоб одержати страхування заздалегідь, то все просто: більшість людей над цим просто не задумується. До речі, додав Мел, якби авіастрахування продавали таким способом, аеропорти — включно з аеропортом Лінкольна — втратили б значну частину доходів. Згадавши доходи, Мел усміхнувся. Члени комісії з питань аеропорту також не стримали усмішок.

Ось це й було вирішальним аргументом. Доходи від страхових кас надто важливі, щоб отак від них відмовлятися. Аеропорт Лінкольна отримує пів мільйона доларів щороку з комісії на продаж страхування, хоча небагато покупців усвідомлюють, що аеропорт привласнює двадцять п’ять центів з кожного долара. Та все одно страхування — це четвертий найбільший бізнес усередині аеропорту, де тільки паркінг, ресторани й оренда автомобілів приносять більші суми. В інших великих аеропортах дохід від страхування такий самий або й вищий. Вернонові Демересту, міркував Мел, дуже зручно говорити про «захланне керівництво аеропорту», але такі гроші теж мають звичку говорити.

Мел вирішив не озвучувати цих думок. Єдиної його згадки про доходи було достатньо. Члени комісії, які добре зналися на фінансових справах аеропорту, самі все зрозуміють.

Він звірився зі своїми паперами, які одна зі страхових компаній, що діє в аеропорту Лінкольна, надала йому вчора. Мел не просив про це, а також не говорив нікому у своєму кабінеті, що сьогодні відбудуться дебати стосовно страхування. Та люди з цього бізнесу розвідали про це — неймовірно, як їм це завжди вдається, — а тоді негайно зреагували, щоб захистити свої інтереси.

Мел би не скористався цими паперами, якби вони суперечили його щирій позиції. На щастя, вони не суперечили.

— А тепер, — почав Мел, — щодо диверсії — потенційної і не тільки. — Він усвідомлював, як прислухалися члени комісії.

— Вернон досить багато про це сказав — але, уважно його вислухавши, мушу зазначити, що значна частина його аргументів мені здаються перебільшеними. Насправді кількість доведених випадків авіакатастроф, спричинених вибухами з метою отримання страхових виплат, можна на пальцях порахувати.

У глядацькій секції командир Демерест зірвався на рівні ноги.

— Боже мій! А скільки ж катастроф нам потрібно?

Голова знову різко постукав молотком.

— Командире… я вас прошу!

Мел дочекався, поки Демерест вгамується, а тоді спокійно продовжив:

— Оскільки пролунало таке запитання, моя відповідь: «Жодної». Проте доречнішим є інше: чи не трапилися б ці катастрофи все одно, навіть якби в аеропорту не було доступних автоматів продажу страхування?

Мел помовчав, дав слухачам усвідомити його аргумент, перед тим як продовжити.

— Звісно, можна твердити, що, якби в аеропорту не було можливості оформити страхування, катастрофи, про які ми говоримо, могли б і не трапитися. Іншими словами, це були імпульсивні злочини, спричинені тим, як легко в аеропорту можна купити страхування. Подібним чином можна наполягати, що, навіть якби ці злочини були заплановані заздалегідь, їх, можливо, й не скоїли б, якби страхування польотів було менш доступним. У цьому, я думаю, і полягають аргументи Вернона — а також МАП.

Мел зиркнув на свого шваґра, на обличчі якого проступала злість.

— Кричуща слабкість тих аргументів, — продовжив Мел, — у тому, що вони цілком базуються на здогадках. Мені з таким же успіхом здається, що людину, яка планує такий злочин, не стримає відсутність можливості застрахуватися в аеропорту, вона просто одержить це страхування деінде, що — як сказав сам Вернон — зробити неймовірно просто.

Іншими словами, зазначив Мел, страхування перельоту здається другорядним мотивом для потенційного лиходія, а зовсім не першочерговою причиною скоєння злочину. Справжні мотиви, коли справа стосується повітряного шкідництва, полягають у одвічних людських слабкостях — любовних трикутниках, жадобі, бізнесових провалах, схильності до суїциду.

Поки існують люди, стверджував Мел, неможливо усунути ці мотиви. Таким чином, ті, хто дбає про безпеку авіації та запобігає диверсіям, мусять шукати шляхи не як заборонити страхування в аеропортах, але як підсилити запобіжні заходи у повітрі й на землі. Один з таких заходів — суворіший контроль продажу динаміту — основного інструменту в руках повітряних злочинців дотепер. Ще одна пропозиція — розробка пристроїв, які «винюхують» та виявляють вибухівку в багажі. Такий пристрій, повідомив Мел уважним членам комісії, вже задля експерименту застосовують на практиці.

Третя новація — до якої закликають компанії, що займаються авіастрахуванням, — полягає в тому, щоби багаж пасажирів відкривали для перевірки перед польотом, так, як зараз це відбувається на митному контролі. Однак, Мел виснував: остання ідея має очевидні проблеми.

Необхідно серйозніше спостерігати, стверджував він, за дотриманням наявних законів, що забороняють пронесення особистої зброї на комерційні авіалайнери. Також потрібно вивчити конструкцію літаків, беручи до уваги можливість диверсії, щоб літак міг краще переносити внутрішні вибухи. Одна з пропозицій у цьому питанні, яку також захищають компанії продажу страхування, — посилити внутрішню обшивку багажних відсіків, зробити її грубшою, ніж зараз, навіть ціною збільшення ваги та зниження доходу для авіакомпанії.

ФУЦА, зазначив Мел, дослідило авіастрахування в аеропортах і згодом виступило проти заборони його продажу. Мел глянув на Вернона Демереста, який досі пашів від гніву. Обоє знали, що «дослідження» ФУЦА — це болюча тема для пілотів авіакомпаній, оскільки його здійснював один з керівників страхової компанії — чоловік, що сам займається авіастрахуванням, — чия неупередженість під великим питанням.

Було ще кілька питань, згаданих у матеріалах страхової компанії, яких Мел іще не торкнувся, та він вирішив, що вже сказав достатньо. Крім того, деякі з решти аргументів були не такими переконливими. Він тепер навіть мав серйозні сумніви щодо поради про потовщення обшивки багажних відсіків, яку він озвучив кілька секунд тому. Кому має допомогти додаткова вага — пасажирами, авіакомпаніям чи здебільшого самим компаніям страхування перельотів? Але інші аргументи, подумав він, досить слушні.

— Отже, — підсумував Мел, — ми мусимо вирішити, чи варто нам, фактично через припущення, позбавляти громадськість служби, від якої люди, вочевидь, відмовлятися не бажають.

Коли Мел повернувся до свого місця, Мілдред Екермен коротко й підкреслено відповіла:

— Я б сказала, що ні. — Вона пронизала Вернона Демереста тріумфальним поглядом.

З мінімальною формальністю інші члени комісії погодилися, тоді оголосили перерву й облишили цю справу до обіду.

За дверима в коридорі Вернон Демерест уже очікував Мела.

— Привіт, Верноне! — Мел говорив швидко, бажаючи примиритися швидше, ніж його шваґер сам почне говорити. — Сподіваюся, без образ. Навіть друзі та родичі іноді розходяться у поглядах.

«Друзі», звісно, було перебільшенням. Мел Бейкерсфелд та Вернон Демерест ніколи особливо не любили один одного, незважаючи на шлюб Демереста з сестрою Мела, Сарою, і обоє чоловіків це знали; а останнім часом неприязнь переросла у відкриту ворожість.

— Ще й з якими, бляха, образами, — почав Демерест. Вершина його гніву вже минула, але погляд залишався лютим. Члени комісії, що виходили з кімнати засідань, з інтересом поглядали на них обох. Вони саме збиралися на ланч. За кілька хвилин Мел до них приєднається.

Демерест із презирством продовжив:

— Це все так легко для таких людей, як ти, — прибитих до землі, що вічно сидять за своїми столами та мають мізків не більше, ніж у пінгвіна. Якби літав так часто, як я, мав би інший погляд.

Мел відрізав:

— Я не завжди сидів за штурвалом робочого стола.

— Ой, та заради Бога! Не треба починати свою ветеранську херню. Ти на нульовій висоті; це видно з того, як ти мислиш. Якби хоч трохи піднявся, то побачив би цю справу зі страхуванням під таким кутом зору, як її бачить будь-який пілот, який себе поважає.

— Ти впевнений, що маєш на увазі того, хто себе поважає, а не обожнює? — Якщо Вернон так хоче словесної перепалки, вирішив Мел, він її матиме. Зараз їх ніхто не чув. — Проблема більшості вас, пілотів, у тому, що ви настільки звикли вважати себе якимись напівбогами та небесними командирами, що почали думати, ніби й мізків у вас так неймовірно багато. Але якщо не брати до уваги якусь спеціалізацію, це не так. Інколи мені здається, що все решта у ваших головах сплуталося через довге сидіння в тому розрідженому повітрі, доки автопілоти роблять всю роботу. І коли хтось приходить зі своєю думкою, яка суперечить вашій, ви поводитеся як маленькі зіпсовані діти.

— Я не реагуватиму на все це, — сказав Демерест, — але якщо хтось тут і поводить себе по-дитячому, то це ти. До того ж ти нещирий.

— Верноне, послухай…

— Зі своєю думкою, ти сказав. — Демерест пирхнув з огидою. — Своя думка, хера з два! А поки говорив, то користувався інструкціями страхової компанії. Ти читав з них! Я сам бачив зі свого місця, і я точно знаю, бо сам маю копію. — Він кивнув на книжки й папери, які тримав у руках. — Тобі навіть не вистачило порядності або просто ти не запарився тим, щоб самому підготувати аргументи.

Мел почервонів. Шваґер підловив його. Йому варто було підготувати власні аргументи або принаймні адаптувати папери страхової компанії та передрукувати їх. Так, він був трохи зайнятішим протягом кількох днів перед засіданням, але це не виправдання.

— Одного дня ти про це шкодуватимеш, — сказав Вернон Демерест. — І коли це станеться, а я буду поруч, то сам тобі нагадаю про сьогодні. А до того часу мені навіть не хочеться тебе бачити без особливої на те причини.

Не встиг Мел щось відповісти, як його шваґер обернувся та зник.

Згадуючи про це тепер, коли він разом з Танею стояв у залі головного терміналу, Мел замислився — як уже відтоді бувало не раз, — чи не міг він розіграти сутичку з Верноном якось краще. Його не покидало неспокійне відчуття, що він повів себе зле. Мел досі не погоджувався зі шваґром; навіть зараз він не бачив причин міняти свою точку зору. Та міг зробити це доброзичливіше, уникаючи безтактності, яка була однією з рис Вернона Демереста, проте не Мела.

Відтоді між ними не було жодних зіткнень; під час недозустрічі з Демерестом у кав’ярні аеропорту сьогодні Мел вперше побачив свого шваґра з часу засідання комісії з питань аеропорту. Мел ніколи не був близьким зі своєю старшою сестрою, Сарою, й вони рідко гостювали одне в одного. Однак рано чи пізно Мелові доведеться зустрітися з Верноном Демерестом, щоб вирішити попередні непорозуміння, не відкладати їх на безрік. І, подумав Мел, судячи з рішучого звіту Комітету авіакомпаній з питань снігоборотьби — натхненницею якого, безумовно, виступила ворожість Вернона, — чим швидше це станеться, тим краще.

— Я б не згадувала про страхування, — озвалася Таня, — якби знала, що це тебе так далеко від мене занесе.

Хоча ці спогади, що промайнули в його голові, забрали всього кілька секунд, Мел знову відчув, як проникливо Таня турбується за нього. Жодна людина з тих, кого він знав, не могла так само легко вгадувати його думки. Це підтверджувало інстинктивну близькість між ними.

Він усвідомлював, що Таня спостерігає за його обличчям ніжними й пильними очима, хоча за цією ніжністю ховалася жіноча сила та чуттєвість, які, як підказував йому інстинкт, запросто могли перерости в пристрасть. Раптом йому закортіло, щоб їхня близькість стала ще більш інтимною.

— Мене нікуди не занесло, — відповів Мел. — Ти, навпаки, привела мене ближче. Просто зараз я дуже тебе хочу. — Коли їхні погляди прямо зустрілися, він додав: — У всіх можливих значеннях.

Таня, як завжди, була щирою.

— Я також тебе хочу. — Вона ледь помітно усміхнулася. — І вже давно.

Його імпульси штовхали до того, щоб запропонувати покинути цю будівлю просто зараз, вдвох, і знайти якусь тиху місцину… Наприклад, квартиру Тані… плювати на наслідки! А тоді Мел прийняв те, що вже знав; він не може піти. Поки що ні.

— Ми побачимося пізніше, — сказав він Тані. — Сьогодні. Не знаю, наскільки пізніше, але точно побачимося. Не йди додому без мене. — Він хотів простягнути руку, взяти й пригорнути, притиснути її до себе, але їх оточував людський тлум залу аеропорту.

Вона витягла руку, легко торкнувшись пальцями його долоні. Доторк ніби пронизав їх струмом.

— Я почекаю, — сказала Таня. — Чекатиму стільки, скільки ти хочеш.

За мить вона відійшла, і натовп одразу ж проковтнув її.

6

Попри рішучість, з якою вона пів години тому розмовляла з Мелом, Сінді Бейкерсфелд не була певна, що робити далі. Хотіла, щоб був хтось, кому можна було довіритися й попросити поради. Варто їй їхати в аеропорт сьогодні чи ні?

Самотня й покинута, в оточенні балагану коктейльної вечірки благодійного Фонду допомоги дітям «Друзі Арчидони», Сінді тривожно застановлялася над тим, який з двох шляхів дій їй варто прийняти. Більшу частину вечора, дотепер, вона ходила від однієї групи до іншої, жваво балакала, віталася зі знайомими людьми і знайомилася з новими. Та чомусь сьогодні — більше, ніж зазвичай, — Сінді усвідомлювала свою самотність. Останні кілька хвилин вона простояла, занурившись у свої думки.

Сінді знову розмислила: не хотілося йти без супроводу на вечерю, яка скоро розпочнеться. Тож, з одного боку, вона могла б поїхати додому; з іншого, знайти Мела й почати сварку. По телефону вона запевнила чоловіка, що приїде в аеропорт і зустрінеться з ним. Та якщо вона поїде, розуміла Сінді, це означатиме розкриття карт — майже достоту невідворотне та остаточне — між ними обома. Здоровий глузд підказував, що рано чи пізно таке розкриття настане, тож краще влаштувати його зараз і розібратися; були й інші справи, що потребували вирішення. Та п’ятнадцять років шлюбу скинути не так легко, як одноразовий дощовик. Скільки б не було недоліків та непорозумінь — а Сінді спало на думку досить багато таких, — коли двоє людей так довго живуть разом, між ними виникають зв’язки, які дуже боляче розривати.

Навіть зараз, думала Сінді, їхній шлюб можна врятувати, якщо обоє сумлінно над цим попрацюють. Суть полягала в тому, чи вони самі цього хочуть? Сінді була переконана, що вона — хоче, якщо Мел погодиться на певні її умови, від яких він, проте, в минулому відмовлявся, і вона дуже сумнівалась, що цей чоловік коли-небудь зміниться настільки, наскільки їй би хотілося. Однак якщо жодних змін не буде, подальше спільне життя в тому ж форматі буде нестерпним. Останнім часом не допомагала навіть розрада в сексі, яка колись компенсувала всі розбіжності. Щось пішло не так і в цій сфері, хоча Сінді не була певна, що саме. Мел досі збуджував її в сексуальному плані; навіть зараз самої думки про нього вистачало, щоб вона завелася; в цю мить її тілом пройшла дрож. Але чомусь, коли випадала така нагода, психічне відчуження охоплювало їх обох. Це призводило — принаймні для Сінді — до роздратування, гніву, а згодом до такого сильного сексуального апетиту, що вона мусила знайти собі якогось чоловіка. Будь-якого чоловіка.

Вона досі стояла самотня, посеред розкоші «La Salle Salon» в готелі «Лейк Мічиґан Інн», де сьогодні проводився прийом преси. Розмови, що гули навколо, переважно торкалися теми снігової бурі та труднощів, з якими всі сюди діставалися; але принаймні — на відміну від Мела, подумала Сінді — вони таки дісталися. Час від часу згадувалася Арчидона, нагадуючи Сінді про те, що вона досі не дізналася, на яку саме Арчидону — в Еквадорі чи Іспанії… пішов нафіг, Меле Бейкерсфелд! Гаразд, я не така розумна, як ти, — спрямовувалася її благодійність.

Чиясь долоня торкнулася руки Сінді, пролунав люб’язний голос:

— Не п’єте, місіс Бейкерсфелд? Можна пригостити вас випивкою?

Сінді обернулась. То запитував журналіст на ім’я Дерек Іден, якого вона ледь знала. Його прізвище часто виникало в «Сан Таймз»[141]. Як і багато інших людей цієї професії, він поводився невимушено і впевнено. Сінді знала, що вони обоє звертали увагу одне на одного під час попередніх заходів.

— Гаразд, — відповіла Сінді. — Бурбон з водою, тільки з водою не переборщи. І прошу, звертайся до мене на ім’я; думаю, ти його знаєш.

— Звісно, Сінді. — Очі журналіста світилися захопленням та відкрито оцінювали її. Що ж, подумала Сінді, чому б і ні? Вона знала, що сьогодні видається привабливою; вибрала гарне вбрання та макіяж.

— Я зараз повернуся, — запевнив її Дерек Іден, — тож нікуди не йди, якщо я вже тебе знайшов. — Він цілеспрямовано пішов у бік бару.

Стоячи в очікуванні, розглядаючи «La Salle Salon», Сінді перехопила на собі погляд літньої жінки у квітчастому капелюшку. Сінді миттю тепло усміхнулася, жінка кивнула, але одразу ж перевела погляд. То була журналістка світської хроніки. Біля неї стояв фотограф, і разом вони планували світлини для макета, який, імовірно, займе цілу сторінку в завтрашній газеті. Жінка у квітчастому капелюшку зібрала разом кількох благодійних працівників з їхніми гостями, ті збилися докупи і слухняно всміхалися, намагаючись мати невимушений вигляд, та водночас втішені, що їх вибрали на цю роль. Сінді знала, чому її пропустили; на самоті вона була недостатньо важлива, хоча все було б інакше, якби приїхав Мел. У житті міста Мел посідав високий щабель. Неприємним було те, що він зовсім не переймався своїм соціальним статусом.

З іншого боку зали блимнув спалах фотоапарата; жінка в капелюшку записувала імена. Сінді мало не плакала. Вона брала участь майже в кожному благодійному заході… добровільно, важко працювала, засідала у найнудніших комітетах, виконувала невдячну роботу, від якої поважніші жінки відмовилися; і все заради того, щоб її отак обійшли увагою…

Пішов ти нахер, Меле Бейкерсфелд! Нахер зі своїм сучим снігом! І до сраки твій вимогливий, смердючий аеропорт, що руйнує наш шлюб!

Журналіст Дерек Іден уже повертався з випивкою для Сінді й для себе. Пробиваючись крізь залу, він побачив, що Сінді за ним спостерігає, та усміхнувся. Вигляд мав упевнений у собі. Якщо Сінді хоч трохи знала чоловіків, то він, мабуть, вираховує свої шанси на те, щоб переспати з нею сьогодні. Журналісти, припускала вона, знають усе про самотніх жінок, яким бракує уваги.

Сінді сама дещо обраховувала стосовно Дерека Ідена. Ледь перевалив за третій десяток, подумала вона; досить зрілий, щоб мати досвід, досить молодий, щоб його можна було навчити кількох штучок та збудитися, а це Сінді й любила. На перший погляд, привабливе тіло. Він буде уважним, можливо, ніжним, даватиме, а не тільки братиме. І він доступний; ще до того, як пішов за випивкою, він це чітко показав. Комунікація не забирала багато часу між двома досить сприйнятливими людьми з подібними бажаннями.

Кілька хвилин тому вона зважувала варіанти поїхати додому чи в аеропорт. Тепер, здається, з’явився третій варіант.

— Ось. — Дерек Іден подав їй склянку. Вона глянула на напій; там було багато бурбону, і він, мабуть, сказав бармену добряче так хлюпнути. Справді, чоловіки такі очевидні.

— Дякую. — Вона сьорбнула й відсалютувала йому склянкою. Дерек Іден теж підніс свій напій та всміхнувся.

— Гамірно тут, правда?

Як на письменника, подумала Сінді, його діалог ну геть неоригінальний. Вона припустила, що мала б відповісти «так», а наступною його реплікою буде: «Чому б нам не перенестися в якесь тихіше місце?» Далі слова будуть такими ж передбачуваними.

Не кваплячись відповідати, Сінді відсьорбнула ще бурбону.

Вона зважувала всі «за» і «проти». Звісно, якби в місті був Лайонел, вона б не витрачала часу із цим чоловіком. Але Лайонел, який часто слугував її якорем і який хотів, щоб вона розлучилася з Мелом, щоб він сам одружився з нею, Сінді… Лайонел був у Цинциннаті (чи в Колумбусі?), займався чимсь, чим архітектори займаються, коли їздять у ділові поїздки, і проведе там ще днів десять або й більше.

Мел не знав про Лайонела, принаймні нічого певного, хоча Сінді припускала, що Мел може підозрювати наявність у неї коханця. Паралельно вона мала думку, що її чоловік не надто цим і переймається. Таким чином, він міг зосереджуватися на аеропорту, аж до повного відмежування Сінді; на тому довбаному аеропорту, що завдає у п’ятдесят разів більше шкоди їхньому шлюбу, ніж якась коханка.

Так було не завжди.

На початку їхнього подружнього життя, невдовзі після того, як Мел покинув ВМС, Сінді пишалася його амбіціями. Пізніше, коли Мел спритно піднімався щаблями авіаційного керівництва, вона тішилася кожним його підвищенням, новим призначенням. Разом з авторитетом Мела зростав авторитет і Сінді — особливо соціальний, і в ті дні вони мало не щовечора відвідували якісь суспільно-благодійні заходи. Від імені їх обох Сінді приймала запрошення на коктейльні вечірки, приватні вечері, прем’єри, благодійні звані вечори… і якщо на одну ніч випадало дві оказії, Сінді з уміннями фахівчині визначала, яка важливіша, й відмовлялася від іншої. Такі виходи в люди, знайомства з поважними персонами були важливі для чоловіка на підйомі його кар’єри. Навіть Мел це розумів. Він погоджувався з усім, що організовувала Сінді, без будь-яких скарг.

Проблема була в тому, як зараз усвідомлювала Сінді, що вони з Мелом мали дві різні мети на далеке майбутнє. Мел вважав їхнє світське життя одним із засобів задоволення своїх професійних амбіцій; його кар’єра посідала найвище місце, а ці налагодження контактів — лише інструмент, який зрештою стане зайвим. Сінді, зі свого боку, вважала Мелову кар’єру перепусткою до ще пишнішого — на вищому рівні — світського життя. Згадуючи це, вона висновувала, що якби вони з самого початку краще розуміли погляди одне одного, то дійшли б компромісу. На жаль, цього не сталося.

Їхні розбіжності в поглядах випливли на поверхню, коли Мела — на додачу до посади генерального директора аеропорту Лінкольна — обрали президентом Ради операторів аеропортів. Коли Сінді усвідомила, що діяльність та вплив її чоловіка тепер поширюються і на Вашинґтон, то просто нетямилася зі щастя. Подальші запрошення до Білого дому, близькі стосунки з президентом Кеннеді змусили Сінді припускати, що вони одразу ж ввіллються у світське товариство Вашинґтона. У рожевих мріяннях вона бачила, як прогулюється — а її всі фотографують — у компанії Джекі, або Етель, або Джоен[142] у Порту Гіаніс[143] або галявиною біля Білого дому.

Цього не сталося; взагалі. Мел та Сінді взагалі не влились у світське життя Вашинґтона, хоча легко могли це зробити. Натомість вони почали — на наполягання Мела — відмовлятися від певних запрошень. Мел пояснював, що його професійна репутація досягла такого рівня, коли йому більше не варто турбуватися про те, аби бути «своїм», цей соціальний статус його все одно ніколи особливо не хвилював.

Коли Сінді зрозуміла, що відбувається, то вибухнула гнівом, у них сталася неабияка сварка. Це також було помилкою. Мел інколи реагував на розважливі думки, але лють Сінді зазвичай змушувала його міцно стояти на своєму, інколи аж із нездоровою впертістю. Їхній конфлікт тривав цілий тиждень, Сінді все більше зсучувалася, що тільки погіршувало справи. Те, що інколи вона поводилася наче сучка, було однією зі слабкостей Сінді, й вона це знала. В половині випадків вона не мала наміру так поводитися, але іноді, стикаючись із Меловою байдужістю, її запальний характер брав гору — як-от сьогодні, під час телефонної розмови.

Після тижневого конфлікту, який так нічим і не закінчився, їхні сварки почастішали; вони також перестали приховувати їх від дітей, що все одно видавалося неможливим. Якось — на сором їм обом — Роберта оголосила, що надалі після школи йтиме спочатку до подруги, «бо коли я вдома, то не можу виконувати домашні завдання, поки ви сваритеся».

З часом сформувалася певна модель поведінки. Інколи Мел складав компанію Сінді на різних світських заходах, на які заздалегідь згоджувався прийти. В інших випадках він залишався надовше в аеропорту та рідше повертався додому. Оскільки тепер вона набагато частіше зоставалася наодинці, Сінді зосередилася на тому, що Мел глузливо називав «благодійністю молодої ліги»[144] та «дурним честолюбством».

Що ж, можливо, іноді, думала Сінді, Мелові воно справді здавалося дурним. Але в неї більше нічого не було, і так уже склалося, що їй подобалося брати участь у цьому змаганні за соціальний статус — а саме цим воно насправді й було. Чоловікам дуже легко таке критикувати; у чоловіків удосталь варіантів, чим зайняти свій час. У Мела, наприклад, кар’єра, аеропорт, інші обов’язки. Що ж залишалося робити Сінді? Сидіти цілими днями вдома та прибирати?

Сінді не тішилася ілюзіями щодо гостроти свого розуму. Вона не мала великого інтелекту і знала, що в багатьох аспектах не рівня Мелу. Та зрештою нічого нового. На початку їхнього шлюбу Мела розважала її випадкова незначна твердолобість, хоча зараз, коли він висміював її — що останнім часом стало звичкою, — то, здається, забув про це. Сінді також зберігала реалізм щодо своєї колишньої кар’єри акторки — вона б ніколи не досягла слави, навіть близько б до неї не підійшла. Правдою також було те, що в минулому вона інколи натякала на те, що могла все це здобути, якби шлюб не поставив хрест на її театральній діяльності. Та це була лише форма самозахисту, потреба нагадати іншим — включно з Мелом, — що вона також і особистість, крім того, що дружина директора аеропорту. Для себе Сінді знала правду: в кар’єрі професійної акторки вона майже точно ніколи б не піднялася вище прохідних ролей.

Місце у світському житті — хай навіть і на мізансцені місцевої еліти — це те, з чим Сінді могла впоратися. Це давало їй відчуття самобутності та значущості. І хоча Мел продовжував кепкувати та заперечувати, що успіхи Сінді — це хоч якісь досягнення, їй вдалося піднятися, увійти в елітне середовище відомих людей, з якими б вона інакше ніколи не познайомилася, і бути залученою до організації таких заходів, як сьогоднішній… та от для цього їй як ескорт був потрібен Мел, який — вічно зі своїм довбаним аеропортом у голові — її підвів.

Мел, який завжди був особистістю, зі своїм авторитетом, ніколи не розумів потребу Сінді й собі так самостверджуватися. Вона сумнівалася, що він взагалі колись це зрозуміє. Однак Сінді не спинилася. Вона також мала плани на майбутнє, які, вона знала, призведуть до нещадної сімейної боротьби, якщо вони з Мелом залишаться у шлюбі. В амбіції Сінді входило зробити свою доньку Роберту, а згодом і Ліббі, дебютантками на «Passavant Cotillion»[145], пишному апогеї сезону дебютанток Іллінойсу. Відповідно й Сінді підніме свій світський статус.

Вона вже раз мимохіть озвучувала цю ідею, та Мел люто відреагував на це: «Тільки через мій труп!» Дебютантки, зі своїми дурнуватими манірними мамусями, настановляв він Сінді, належать до давно минулої ери. Бали дебютанток, проголосив він — і слава Богу, що їх дуже мало, — це анахронічне увічнення снобізму і класової структури, яку народи, на щастя, ліквідовували, хоча — судячи з людей, які досі мислять, як Сінді, — робили це недостатньо швидко. Мел хотів, щоб його діти зростали (як він повів Сінді), знаючи, що вони рівні з іншими, а не засліплені якимсь марнославним відчуттям, ніби стоять на вищому соціальному щаблі. Ну й так далі.

Незвично, як на Мела, чиї заяви майже завше були короткими й стислими, а тут він ще довго розводився на цю тему.

Лайонел, проте, вважав, що це чудова ідея.

Лайонел — це Лайонел Уркгарт. Наразі він ширяв над життям Сінді у вигляді знаку питання.

Цікаво, що саме Мел звів Сінді з Лайонелом. Мел познайомив їх під час муніципального ланчу, куди Лайонела запросили, бо він як архітектор щось там зробив для міста, а Мел представляв аеропорт. Чоловіки побіжно знали один одного роками. Згодом Лайонел зателефонував Сінді, й вони бачилися кілька разів на ланчах та вечерях, а згодом частіше, і зрештою дійшли до найвищої близькості між чоловіком та жінкою. На відміну від більшості людей, що практикували позашлюбний секс, Лайонел дуже серйозно поставився до такої справи. Він жив сам, окремо від дружини вже кілька років, але вони не були розлучені. Тепер він хотів розлучитися і щоб Сінді зробила те саме, аби вони могли одружитися. Наразі він знав, що шлюб Сінді ледь тримається купи.

Лайонел з дружиною ніколи не мали дітей — він довірився Сінді, що дуже шкодує про це. Буде ще не пізно, заявляв він, щоб вони із Сінді завели спільну дитину, якщо незабаром одружаться. Також він із радістю надасть домівку Роберті й Ліббі й зробить усе можливе, щоб замінити їм батька.

Сінді зволікала з рішенням і мала на те кілька причин. Перш за все вона сподівалася, що стосунки між нею та Мелом покращаться, що їхній шлюб стане ближчим до того, яким був раніше. Вона не могла з певністю сказати, що досі кохає Мела; до кохання, як зрозуміла Сінді, з віком починаєш ставитися щоразу скептичніше. Та вона принаймні звикла до нього. Мел був поруч; а ще ж були Роберта з Ліббі; як і багато жінок, Сінді боялася кардинальних життєвих зрушень.

Спочатку вона також вважала, що розлучення та другий шлюб завдадуть удару її соціальному статусу. Та наразі Сінді вже змінила думку. Багато людей розлучались і не зникали зі світського життя, навіть ненадовго, а бувало, що одного тижня можна було побачити жінку з одним чоловіком, а наступного — вже з іншим. Сінді іноді здавалося, що не бути навіть раз розлученою вважалося чимсь занудним.

Існувала також імовірність, що шлюб з Лайонелом підвищить соціальний статус Сінді. Він набагато охочіше, ніж Мел, брав участь у вечірках. Уркгарти також були давньою та поважною родиною в місті. Мати Лайонела досі, наче стара дама, проживала в занедбаному маєтку біля «Дрейк Готел», де старовинний дворецький оголошував про прихід візитерів, а артритична служниця подавала полудневий чай на срібній таці. Лайонел якось водив туди Сінді на чаювання. Пізніше повідомив, що про Сінді склалося хороше враження, і він був певний, що переконає матір поручитися за Роберту та Ліббі, коли настане їх час у ролі дебютанток.

Інколи — через розбіжності з Мелом, які ставали все напруженішими, — Сінді вже от-от була готова ринутися вперед, віддатися Лайонелові, але її зупиняла одна річ. У сексі Лайонел був наче вмирущий лебідь.

Він старався щосили, і час від часу йому навіть вдавалося її здивувати, та здебільшого їхні злягання нагадували годинниковий механізм, у якого розкрутилася ходова пружина. Як він похмуро сказав після чергового невдалого сеансу, що відбувся у спальні його квартири та розчарував обох: «Знала б ти мене, коли мені було вісімнадцять; я був наче молодий жеребець». На жаль, Лайонелу вже давно було за вісімнадцять; сорок вісім, якщо бути точною.

Сінді передбачала, що, коли одружиться з Лайонелом і вони почнуть жити разом, такий обмежений секс, яким вони зараз насолоджувалися в ролі коханців, зійде нанівець. Звісно, Лайонел намагався компенсувати це іншими способами — він добрий, щедрий, уважний, — та чи цього достатньо? В плані сексу Сінді зовсім не ослабла; вона завжди була досить хтивою, а останнім часом її бажання та сексуальні апетити тільки зросли. Та навіть якщо Лайонел був нікудишнім у цьому, з Мелом усе одно справи йшли не краще, тож яка різниця? Загалом Лайонел дасть їй більше.

Можливо, найкраще рішення — це одруження з Лайонелом Уркгартом, а згодом пошук партнера поза шлюбом. Звісно, останнє — завдання не з простих, враховуючи, що вона матиме статус молодої дружини, але якщо бути обачною, то все мало б вдатися. Інші люди, про яких вона знала — чоловіки та жінки, деякі обіймали досить високе місце в суспільстві — чинили так само, щоб залишатися фізично задоволеними та не порушувати шлюбу. Зрештою обдурювати Мела їй вдавалося. Він може підозрювати її, та вона певна, що Мел геть не здогадується про Лайонела чи будь-кого іншого.

Так, а що сьогодні? Їхати в аеропорт, щоб раз і назавжди вирішити все з Мелом, як вона надумала раніше? Чи краще зв’язатися на вечір з цим газетником, Дереком Іденом, який стоїть поруч та очікує відповіді на своє запитання.

Сінді спало на думку, що, можливо, вона впорається з обома завданнями.

Вона всміхнулася Дереку Ідену.

— Повтори. Що ти казав?

— Казав, що тут гамірно.

— Ага.

— Можливо, нам краще пропустити вечерю та перенестися в якесь тихіше місце.

Сінді ледь не розсміялася вголос. Натомість вона кивнула:

— Гаразд.

Вона роззирнулася навколо, на інших організаторів та гостей вечірки для преси від благодійного Фонду допомоги дітям Арчидони. Фотографи припинили зйомки; отже, сенсу залишатися надовше вже не було. Вона могла тихенько зникнути, ніхто й не помітить.

Дерек Іден запитав:

— У тебе тут є машина, Сінді?

— Ні, а в тебе? — Через негоду Сінді брала таксі.

— Так.

— Добре, — сказала вона. — Я без тебе звідси не поїду. Але ти почекай у машині, а я вийду через головний вхід за п’ятнадцять хвилин.

— Краще двадцять. Я мушу ще декому зателефонувати.

— Чудово.

— Ти хочеш чогось конкретного? Маю на увазі, куди ми поїдемо?

— Вибирай сам.

Він завагався, тоді запитав:

— Не хочеш спочатку повечеряти?

Сінді весело поміркувала: «спочатку» було сигналом — аби впевнитися, що вона зрозуміла, у що вплутується.

— Ні, — відказала Сінді. — У мене мало часу. Я ще маю сьогодні відвідати одне місце.

Вона побачила, як погляд Дерека опустився вниз, а тоді повернувся до її обличчя. Відчула, як він втягнув повітря, ніби дивуючись зі своєї удачі.

— Ти неймовірна, — заявив він. — Але я по-справжньому повірю в таке везіння тільки тоді, коли ти вийдеш крізь ті двері.

З цими словами він обернувся й тихцем вислизнув із «La Salle Salon». За п’ятнадцять хвилин Сінді потайки пішла за ним.

Вона взяла своє пальто і, вийшовши з «Лейк Мічиґан Інн», щільніше в нього закуталася. Надворі не припинявся снігопад, і крижаний, пронизливий вітер носився відкритим простором Лейкшор та Аутер Драйв. Погода нагадала їй аеропорт. Кілька хвилин тому вона чітко визначилась: все одно поїде туди сьогодні, тільки пізніше; було ще рано — ще навіть не о пів на десяту — і часу залишалося вдосталь на все.

Швейцар покинув укриття входу в готель і торкнувся свого капелюха.

— Таксі, мем?

— Ні, не треба.

За мить загорілися фари автомобіля на паркінгу. Він під’їхав, один раз пробуксувавши на м’якому снігу, тоді наблизився до входу, де стояла Сінді. То було не першої молодості «шевроле». За кермом сидів Дерек.

Швейцар відчинив дверцята, і вона залізла всередину.

Коли дверцята затраснулися, Дерек Іден сказав:

— Вибач, що в машині холодно. Мусив подзвонити в офіс, а тоді ще дещо нам приготувати. Сам дістався сюди тільки-но перед тобою.

Сінді здригнулась та щільніше закуталася в пальто.

— Куди б ми не їхали, сподіваюся, там тепло.

Дерек Іден потягнувся та взяв її долоню. Оскільки та лежала в неї на коліні, він стиснув і його. Сінді лише на мить відчула порух пальців, а тоді він повернув руку на кермо. М’яко промовив:

— Ти зігрієшся. Обіцяю.

7

За сорок п’ять хвилин до зазначеного в розкладі часу відправлення о 22:00 Рейс Два «Транс Америки Ейрлайнз» — «Золота Каравела», під орудою командира Вернона Демереста — був на фінальних стадіях підготовки до свого прямого польоту до Рима завдовжки п’ять тисяч миль[146].

Загальна підготовка до польоту забирала місяці, тижні та дні. Інші, більш нагальні справи вирішувалися протягом останніх двадцяти чотирьох годин.

Маршрутний рейс із будь-якого терміналу був насправді схожий на річку, що витікає в море. На шляху до гирла річку годували притоки, які виникали давно та далеко, а кожна притока на своєму шляху сполучалася з іншими, великими й малими. Зрештою річка біля гирла — це сума всього, що в неї влилося. Якщо це передати авіаційними термінами, то річка перед морем була наче літак за мить перед зльотом.

Літаком для Рейсу Два був «Боїнг-707-320B Інтерконтинентал Джетлайнер», зареєстрований під номером H-731-TA. Ним рухали чотири турбовентиляторні реактивні двигуни фірми «Пратт енд Вітні»[147], які забезпечували крейсерську швидкість шістсот п’ять миль на годину[148]. Радіус дії повітряного судна, за максимальної маси, становив шість тисяч миль[149], або пряму відстань від Ісландії до Гонконгу. Літак вміщав сто дев’яносто дев’ять пасажирів та двадцять п’ять тисяч галонів пального[150] — досить, щоб наповнити чималенький басейн для плавання. Ціна літака для «Транс Америки» склала шість з половиною мільйонів доларів.

Позавчора H-731-TA прилетів з Дюссельдорфа, Німеччина, і за дві години перед прибуттям до аеропорту Лінкольна в нього перегрівся один двигун. З міркувань безпеки командир наказав його заглушити. Ніхто з пасажирів літака не знав, що вони летять на трьох двигунах, замість чотирьох; за потреби літак міг продовжувати рух і на одному. Він навіть не запізнився.

Однак службу техобслуговування «Транс Америки» сповістили по радіозв’язку компанії. Тому бригада механіків уже чекала на землі, і як тільки пасажири й вантаж покинули борт, літак завели в ангар. Навіть під час руху до ангара спеціалісти з діагностики шукали проблему літака, яку вони швидко визначили. Пневмопровід — трубка з іржостійкої сталі, що огинала двигун, — тріснув і зламався в польоті. Двигун негайно зняли і встановили новий. Це відносно просто. Складнішим було те, що протягом кількох хвилин перед тим, як перегрітий двигун вимкнули, дуже гаряче повітря, мабуть, проникло в гондолу двигуна. Це тепло, ймовірно, могло пошкодити сто вісім пар дротів електрообладнання літака.

Ретельний огляд дротів показав, що хоча деякі й нагрілися, очевидно, що жоден не постраждав. Якби щось подібне сталося з автомобілем, автобусом або вантажівкою, транспортний засіб без зволікань би відправили далі на службу. Але авіакомпанії так не ризикували. Було прийнято рішення про те, що всі сто вісім пар дротів потрібно замінити.

Таке завдання вимагало неабияких умінь, а також було ретельною та повільною роботою, оскільки тільки двоє людей одночасно могли працювати в обмеженому просторі гондоли двигуна. Мало того, кожну пару дротів потрібно було ідентифікувати, а тоді старанно приєднати до циліндричних штепселів. Невпинну цілодобову роботу розпланували, бригади електромеханіків змінювали одна одну.

Уся це коштуватиме «Транс Америці Ейрлайнз» не одну тисячу доларів, а також втрату доходу, поки здоровенне повітряне судно без роботи стояло на землі. Але такі витрати приймалися без питань, позаяк усі авіакомпанії гналися за високими стандартами безпеки.

«Боїнг-707» H-731-TA, який мав би полетіти на Західне узбережжя й повернутися перед рейсом до Рима, зняли з експлуатації. Служба перевезень провела нараду та поспішно перетасувала розклад так, щоб заповнити прогалину. Пересадковий рейс скасували, і кілька десятків пасажирів переправили на конкурентні авіакомпанії. Запасного літака не було. Коли питання стосувалося багатомільйонних реактивних літаків, авіакомпанії не тримали запасок.

Служба перевезень, однак, квапила службу технічного обслуговування, щоб «Боїнг-707» був готовий для Рейсу Два до Рима, до якого за розкладом залишалося тридцять шість годин. Віцепрезидент служби перевезень у Нью-Йорку особисто зателефонував начальникові служби базового технічного обслуговування «Транс Америки», який йому повідомив: «Якщо ми зможемо приготувати його для вас, то так ми і зробимо». Найкращий начальник бригади, механіки й електрики були готові до роботи, усі усвідомлювали, наскільки важливо закінчити усе вчасно. Другу бригаду, яка замінить першу на ніч, саме збирали. Обом бригадам доведеться попрацювати понаднормово, доки роботи не буде виконано.

Всупереч загальноприйнятій думці, авіамеханіки проявляли справжній інтерес до вильоту літаків, які вони обслуговували. Після важкої роботи або поспіху, як у цьому випадку, вони стежили за конкретним літаком, щоб побачити, чи не схибили вони десь. Їх тішило, коли літак працював без проблем, як зазвичай і траплялося. Через кілька місяців вони могли сказати один одному, побачивши літак на руліжній доріжці: «О, це ж той старий 842-й. Пам’ятаєш, тоді… які у нас з ним були проблеми. Думаю, ми його вилікували».

Півтора дня напружена робота в літаку, якою б повільною вона не була, відбувалася настільки швидко, наскільки було можливо.

Зрештою за три години до часу відправлення Рейсу Два останні дроти з сотні з чимось пар перепід’єднали. Знадобилася ще година на те, щоб замінити капоти двигуна й запустити його на землі. Тоді, перед тим як літак брали на експлуатацію, вимагалося провести перевірку герметичності. На той момент настирні дзвінки зі Служби перевезень вимагали відповіді на запитання: буде готовий H-731-TA до Рейсу Два чи ні? Якщо ні, то чи не могла б, заради Господа Бога, служба техобслуговування так і сказати, щоб відділ продажу повідомили про можливу тривалу затримку, а пасажирів попередили до того, як вони покинуть свої домівки.

Схрестивши пальці та постукавши по дереву, начальник служби техобслуговування відповів: «Якщо не виникне ускладнень під час перевірки на герметичність, літак буде готовий вчасно».

Так і було — але потрібно ще трішки часу. Старший пілот «Транс Америки» на базі, який перебував тут тільки для таких завдань, виконав пробний політ, рвучко вириваючись вгору крізь бурю, до чистіших висот. Повернувшись, він повідомив: «Хлопці, ви, мабуть, не повірите, але місяць ще й досі там», а тоді запевнив, що H-731-TA цілком придатний для польотів. Старші пілоти любили такі завдання; вони допомагали набрати необхідні льотні години і разом з тим не вимагали далеко відриватися від робочих столів.

Коли старший пілот приземлився, залишалося так мало часу, що він вирулив літак просто до виходу номер сорок сім з терміналу, де на Рейс Два, «Золоту Каравелу», мали заходити пасажири.

Отже, техобслуговування успішно впоралось із завданням — як часто це траплялося — і ніде не схалтурило.

Як тільки літак опинився біля виходу, групки працівників заметушилися всередині та навколо нього, наче заклопотані ельфи.

Їжа була важливим складником того, що мало потрапити на борт. За сімдесят п’ять хвилин до часу відбуття служба контролю відправлень викликала льотну кухню постачальника продуктів та замовила їжу на рейс, згідно з кількістю очікуваних пасажирів. Сьогодні в салоні першого класу тільки два вільні місця; економклас буде заповнений на три чверті. Перший клас, як і зазвичай, матиме шість запасних порцій; в економкласі порцій буде стільки ж, скільки й пасажирів. Отже, пасажири першого класу могли мати другу вечерю, якщо попросять; у пасажирів економкласу такої можливості не було.

Незважаючи на точний підрахунок, пасажири, що з’являться в останню мить, завжди отримають їжу. Запасні порції — включно з кошерними — стояли в шафках біля виходу на посадку. Якщо несподіваний пасажир потрапить на борт, коли двері вже зачиняться, його тацю з їжею передадуть одразу за ним. Запаси алкоголю, що вимагали підписаного стюардесою чека, також потрапили на борт. Алкоголь був безкоштовний для пасажирів першого класу; пасажири туристичного класу платили по долару за напій (або еквівалентну суму в іноземній валюті), якщо не скористалися внутрішньою інформацією, а саме: стюардесам давали дуже мало грошей на решту або й не давали взагалі, і коли вони не могли віддати пасажирові решту, то інструкції веліли видавати напій безкоштовно. Деякі постійні мандрівники роками пили безкоштовно в туристичному класі тільки тому, що пропонували п’ятдесяти або двадцятидоларові купюри та наполягали на тому, що дрібніших не мають.

Одночасно з тим, як на борт підвозили їжу й випивку, працівники перевіряли та за потреби поповнювали інші господарські запаси: близько сотні різних речей, починаючи від дитячих підгузків, ковдр, подушок, гігієнічних пакетів та однієї Біблії «Ґідеона»[151] й закінчуючи такими аксесуарами, як «Таця для роздачі напоїв, 8 отворів, к-сть — 5». Усе це було одноразовим. Після польоту авіакомпанії ніколи не проводили інвентаризації. Все, чого не вистачало, без зайвих питань замінювали, і саме тому пасажирів, які виходили з літака й виносили з собою якусь випивку, дуже рідко зупиняли.

Господарські запаси також включали журнали й газети. Зазвичай газети можна почитати на рейсах — за одним винятком. Продовольчий склад «Транс Америки» мав одну інструкцію: якщо перша шпальта газети містить статтю про авіакатастрофу, ця газета на борт не потрапляє, її просто викидають. Більшість авіакомпаній дотримувалися такого ж правила.

Сьогодні на Рейсі Два газет було вдосталь. Головною новиною була погода — наслідки триденної бурі на Середньому Заході.

На борт Рейсу Два почав прибувати багаж, а пасажири вже проходили реєстрацію. Валіза кожного потрапляла у приміщення глибоко під виходом на посадку; вантажники називали його «лев’ячою ямою». Таку назву воно дістало через те (як потай говорили вантажники після кількох чарок), що тільки сміливий або наївний дозволив би валізі, за вміст якої він переживає, туди потрапити. Деякі валізи — як заявили б засмучені власники — потрапляли до «лев’ячої ями», й після цього їх більше ніхто не бачив.

У «ямі» черговий оператор спостерігав, як прибуває кожна валіза. Згідно з биркою місця призначення, він перемикав важіль на панелі, за мить автоматична рука витягувалася, хапала валізу і вкладала її поряд з іншими, що призначалися для одного рейсу. Звідси й надалі бригада з кількох чоловіків передавала всі валізи на відповідні літаки.

Це була бездоганна система — коли вона працювала. На жаль, частенько бувало навпаки.

Обслуговування багажу — як у приватних розмовах визнавали авіакомпанії — було найменш ефективною частиною авіаподорожей. У час, коли людська винахідливість дозволяла відправити капсулу розміром з будинок у відкритий космос, валіза пасажира будь-якої авіакомпанії фактично могла не прибути безпечно до Пайн Блаффа, штат Арканзас, або Міннеаполіса-Сент-Пола, або не в один час із самим пасажиром. Приголомшлива кількість багажу авіакомпаній — як мінімум, одна валіза з сотні — відправлялася в неправильному напрямку, затримувалася або й зовсім губилась. Керівництво скорботно вказувало на багато ймовірностей людської похибки, що існують в обслуговуванні багажу. Експерти з продуктивності періодично перевіряли багажні системи авіакомпаній, і їх періодично вдосконалювали. Однак досі ніхто не придумав безпомилкової системи чи бодай на дещицю близьку до безпомилкової. В результаті всі авіакомпанії набирали персонал у всіх великих терміналах, що мав би шукати загублений багаж. Такі працівники майже ніколи не байдикували.

Досвідчений, обачний мандрівник робив усе можливе, щоби бирки, які працівники аеропорту або вантажники чіпляли на його валізу під час реєстрації, вказували на точне місце призначення. Часто бувало навпаки. Несподівано часто неправильні бирки поспішно клеїли, а згодом їх доводилося заміняти, коли дізнавалися про помилку. Навіть тоді, коли валізи зникали з очей, було відчуття, ніби береш участь у лотереї, і в ту мить мандрівник міг лише молитися, щоб десь колись він знову побачив свій багаж.

Сьогодні в аеропорту Лінкольна — хоча про це ще ніхто не знав — багаж для Рейсу Два вже був неповним. Дві валізи, які мусили відправитися до Рима, наразі завантажували на борт рейсу до Мілуокі.

Авіавантаж зараз стабільним потоком відправлявся на Рейс Два. Як і пошта. Сьогодні було дев’ять тисяч фунтів[152] пошти в кольорових нейлонових мішках, деякі призначені для італійських міст — Мілана, Палермо, Пізи, Неаполя, Рима, а також Ватикану; інші ж для подальшої передачі до віддалених місць, назви яких ніби зійшли зі сторінок Марко Поло… Занзібар, Хартум, Мумбасса, Єрусалим, Афіни, Родос, Колката…

Важчий, ніж зазвичай, поштовий вантаж був винагородою для «Транс Америки». Рейс «Брітіш Оверсіз Ейрвейз Корпорейшн»[153], який за розкладом мав відправитися трохи раніше від Рейсу Два «Транс Америки», оголосив про тригодинну затримку. Супервайзер поштового відділу наземного обслуговування, який постійно перевіряв розклади й затримки, терміново наказав перенести пошту з авіалайнера «БОЕК» до «Транс Америки». Британська авіакомпанія від цього не тішилась, оскільки перевезення пошти давало високі прибутки і суперництво за ведення справ з поштовим відділом було запеклим. Усі авіакомпанії мали представників у своїй уніформі в поштових відділах, робота яких полягала в тому, щоб наглядати за потоком пошти й гарантувати, щоб їхня авіакомпанія мала свою «чесну частку» — або й більше — у вихідному обсязі. Керівники поштових відділів інколи мали фаворитів серед працівників авіакомпаній і наглядали за тим, щоб їм велося добре. Та у випадках затримки літака про дружбу забували. У такі моменти діяло непохитне правило: пошта мусить іти найшвидшим маршрутом.

Усередині терміналу, на нижчих поверхах та за кілька сотень футів від «Боїнга-707», який зараз обслуговував Рейс Два, розміщувався Диспетчерський центр «Транс Америки» аеропорту Лінкольна. Центр являв собою галасливе, переповнене приміщення з веремією людей, столів, телефонів, телетайпів, телеавтографів, приватних телевізійних ліній та інформаційних дощок. Його працівники були відповідальні за контроль підготовки Рейсу Два та всіх інших рейсів «Транс Америки». У таких ситуаціях, як сьогодні, коли розклади оберталися суцільним хаосом через бурю, атмосфера тут ставала диявольською, а місце дії нагадувало старий газетний відділ міських новин, як його зображав Голлівуд.

У кутку Диспетчерського центру стояв Пульт контролю навантаження — невидимий для очей під морем паперів стіл, — за яким сидів бородатий чоловік зі складним для вимови прізвищем, Фред Фірмфут. У вільний час Фірмфут займався аматорським абстрактним живописом; нещодавно йому сподобалося бризкати фарбою на полотно, а потім їздити по ньому дитячим триколісним велосипедом. Казали, що на вихідні він бавиться з ЛСД, а також страждає через поганий запах тіла. Останнє постійно дратувало його колег у Диспетчерському центрі — де сьогодні було гаряче й задушливо, попри холодну, жахливу погоду зовні, — і вже не раз Фредові Фірмфуту казали, щоб він частіше приймав ванну.

Проте, як би парадоксально не було, Фірмфут мав гострий математичний розум, а його начальство в унісон присягалося, що колись він був одним із кращих фахівців у цій справі. Наразі він керував навантаженням Рейсу Два.

«Літак, — Фред Фірмфут час від часу пояснював своїм вкрай задовбаним друзям, — це як пташка, як гойдалка, мужик. Якщо не помогти, той літак то туда гойднеться, то туда гойднеться, або всьо нараз; але я, пацан, о, нє, я такого не дозволю».

Хитрість була у правильному розподіленні ваги в літаку, щоб його осьова точка і центр балансування були у заздалегідь визначених місцях; відповідно, літак буде відцентрований та стійко триматиметься в повітрі. Робота Фреда Фірмфута полягала в тому, щоб вирахувати, скільки вантажу й куди потрібно скласти на борту Рейсу Два (та інших рейсів). Жоден мішок із поштою, жодна окрема одиниця багажу нікуди не потрапляла в літак без його згоди. В той же час він так само серйозно переймався тим, щоби втиснути туди якомога більше.

— З Іллінойса до Рима, мужик — жваво оголосив Фред, — довжелезна така макаронина. Нам за це не мармулядою заплатять.

Він працював зі схемами, відомостями, таблицями, арифмометром, останніми повідомленнями, ручною рацією, трьома телефонами — та важкозрозумілим інстинктом.

Супервайзер наземного обслуговування щойно попросив по рації дозволу завантажити ще триста фунтів[154] пошти в передній відсік.

— Пойняв-прийняв, — підтвердив Фред Фірмфут.

Він шурхотів паперами, перевіряючи пасажирські відомості, списки в яких зросли за останні дві години. Авіакомпанії передбачали стандартну вагу пасажирів — сто сімдесят фунтів узимку, на десять фунтів[155] менше влітку. Стандартні дані завжди спрацьовували, за одним винятком: коли летіла якась спортивна команда. Кремезні футболісти посилали всі розрахунки під три чорти, і тоді диспетчери навантаження додавали свої власні, які варіювалися залежно від того, наскільки добре вони знали конкретну команду. Бейсболісти та хокеїсти проблем не становили; вони були не такі масивні, тож потрапляли під стандартні виміри. Сьогодні відомість показувала, що на борту Рейсу Два будуть тільки середньостатистичні пасажири.

— Хай іде пошта, пацан, — відповів Фред Фірмфут у ручну рацію, — але ту труну відсунь у задній відсік; по квитанції з вагою видно, що там ще той жирдос. А ще є запакований генератор з Вестінґгауза. Його посередині; решту вантажу можна навколо розкласти, має поміститися.

Фірмфутові тільки-но додало проблем те, що прибув наказ від екіпажу Рейсу Два, щоб до звичних резервів пального, призначених для руління та пробігу по землі, додали ще дві тисячі фунтів[156]. На полі сьогодні всі літаки потерпали через тривалі затримки, поки їхні двигуни працювали в очікуванні зльоту. Реактивний двигун, що працював на землі, глитав пальне, наче спраглий слон, а командири Демерест із Гаррісом не хотіли витрачати цінні галони, які їм можуть знадобитися дорогою до Рима. Заразом Фред Фірмфут мусив вирахувати, що все те додаткове пальне, яке закачували в крилові баки H-731-TA, може не згоріти до зльоту; відповідно, якась його частина може додатися до загальної злітної ваги. Питання полягало в тому — скільки?

З міркувань безпеки були певні обмеження для загальної маси перед зльотом, проте перед будь-яким маршрутним рейсом стояло завдання взяти максимально можливу кількість вантажу, щоби принести якомога більший дохід. Брудні нігті Фреда Фірмфута танцювали над арифмометром, виконуючи поспішні обчислення. Він обміркував результат, погладжуючи бороду, а запах його тіла був відразливіший, ніж зазвичай.

Рішення щодо додаткового пального було одним з багатьох, які командир Вернон Демерест встиг прийняти за останні пів години. Чи радше він давав командиру Енсонові Гаррісу приймати ці рішення, а тоді — як командир-інспектор, на якому лежить уся відповідальність, — сам їх схвалював. Вернон Демерест насолоджувався своєю пасивною роллю на сьогодні — коли хтось інший робив більшу частину роботи, а проте він не втрачав своєї владної позиції. Демерест поки не скасував жодного рішення Енсона Гарріса, що було не дивно, позаяк досвід та вислуга останнього були майже нарівні з Демерестовими.

Гарріс був похмурий та роздратований, коли вони вдруге побачилися сьогодні в кімнаті для екіпажу, в ангарі «Транс Америки». Демерест весело зауважив, що Енсон таки одягнув статутну сорочку, хоча та була йому замала, тож час від часу Гаррісова долоня тягнулася вгору, щоби попустити комірець. Командирові Гаррісу вдалося помінятися сорочками з одним послужливим другим пілотом, який потім охоче поділився цією історією зі своїм командиром.

Та за кілька хвилин Гарріс розслабився. Як професіонал аж до кущистих, сивих брів, він усвідомлював, що жоден льотний екіпаж не може ефективно працювати, якщо в кабіні панує ворожнеча.

У кімнаті для екіпажу обоє командирів перевірили свої поштові скриньки, де, як завжди, була купа кореспонденції — здебільшого бюлетені компанії, які потрібно було прочитати перед сьогоднішнім рейсом. Решту нагадувань — від старшого пілота, медичного відділу, дослідного відділу, кабінету картографа та всіх інших — вони заберуть додому і потім переглянуть.

Доки Енсон додавав певні поправки в інструкції з льотної експлуатації — які Демерест уже обіцяв перевірити, — Вернон Демерест вивчав дошку з розкладом для екіпажу.

Розклад складали щомісяця. Там були вказані дати, коли всі командири, другі пілоти та бортінженери летять та якими маршрутами. Була схожа дошка і для стюардес у їхній кімнаті для екіпажу далі по коридору.

Кожен пілот щомісяця просив для себе маршрут, яким хотів би летіти, і найстарші діставали право вибирати першими. Демерест завжди діставав те, про що просив, як і Ґвен Мейген, чий авторитет серед стюардес був аналогічно високим. Саме ця система дозволяла пілотам та стюардесам організовувати спільні плани на «лежанки», як заздалегідь і зробили Демерест із Ґвен на сьогодні.

Енсон Гарріс закінчив вносити поспішні поправки до інструкцій з льотної експлуатації.

Вернон Демерест вишкірився.

— Думаю, з твоїми інструкціями все гаразд, Енсоне. Я передумав; я їх не перевірятиму.

Командир Енсон ніяк на це не зреагував, тільки трохи стиснув губи.

Третій пілот літака, молодик на ім’я Сай Джордан, щойно приєднався до них. Джордан був бортінженером, а також кваліфікованим пілотом. Худий та кощавий, із запалими щоками та скорботним обличчям, він завжди мав такий вигляд, ніби давно не їв. Стюардеси підкидали йому більші порції їжі, але, здавалося, це ситуації не змінювало.

Другому пілотові, який зазвичай літав як заступник командира поруч із Демерестом, сьогодні наказали зостатися вдома, хоча, згідно з його угодою зі профспілкою, він отримає повну зарплату за рейс в обидва боки. За відсутності другого пілота Демерест виконуватиме частину його обов’язків, а рештою займеться Джордан. Енсон Гарріс візьме на себе більшу частину польоту.

— Гаразд, — звернувся Демерест до них обох, — поїхали.

Автобус для екіпажу, весь укритий снігом, із запітнілими вікнами, очікував їх біля дверей ангара. П’ять стюардес Рейсу Два вже сиділи в автобусі й озвалися хором «Доброго вечора, командире… доброго вечора, командире», коли Демерест із Гаррісом зайшли в салон, а за ними Джордан. Пілотів супроводив порив вітру та снігу. Водій автобуса квапливо зачинив двері.

— Привіт, дівчата! — Вернон Демерест весело помахав усім та підморгнув Ґвен.

Енсон Гарріс, більш офіційним тоном, додав:

— Доброго вечора.

Вітер шмагав по автобусу, поки водій обережно пробирався очищеною зовнішньою межею аеродрому, обабіч якої височіли снігові наноси. Аеропортом вже пройшлася чутка про сьогоднішню ситуацію з фургоном із їжею «Юнайтед Ейр Лайнз», тому всі водії діяли максимально обачно. Коли автобус екіпажу почав наближатися до своєї мети, яскраві вогні терміналу слугували маяком у темряві. Оддалік, на льотному полі, літаки здіймалися в повітря та сідали стабільним потоком.

Автобус зупинився, екіпаж вийшов, кинувшись до найближчих дверей, щоб заховатися від холоднечі. Зараз вони перебували у крилі «Транс Америки» в терміналі, на нижньому поверсі. Виходи на посадку для пасажирів — включно з виходом сорок сім, де саме готували Рейс Два, — були поверхом вище.

Стюардеси відійшли, щоб закінчити свою передпольотну підготовку, а троє пілотів попрямували до офісу міжнародної виробничо-диспетчерської служби «Транс Америки».

Диспетчер, як завжди, підготував папку з детальною інформацією, яка знадобиться льотному екіпажу. Він розклав матеріали на стійці, а троє пілотів уважно вчитувались. За стійкою пів десятка клерків збирали інформацію з усього світу, що стосувалася авіатрас, умов у аеропортах та погоди, яка сьогодні знадобиться іншим міжнародним рейсам «Транс Америки». Подібна кімната виробничо-диспетчерської служби для внутрішніх рейсів розміщувалася далі по коридору.

Саме тоді Енсон Гарріс постукав мундштуком своєї люльки по попередньому звіті щодо навантаження й попросив додаткові дві тисячі фунтів пального для руління. Він кинув погляд на бортінженера, Джордана, який перевіряв графіки споживання пального, а тоді на Демереста. Обоє згідливо закивали, а диспетчери виписали замовлення, яке пізніше передадуть в управління заправленням на місці стоянки. До четвірки приєднався синоптик компанії. То був блідий молодик, який в окулярах без оправи був схожий на вченого; дивлячись на нього, можна було подумати, ніби він сам дуже рідко цікавився погодою надворі.

Демерест спитав:

— Що там сьогодні комп’ютери кажуть, Джоне? Сподіваюся, щось веселіше, ніж тут.

Усе частіше прогнози погоди та плани польотів авіакомпаній готували комп’ютери. «Транс Америка» та інші компанії досі з особистих міркувань тримали людей, які підтримували зв’язок між комп’ютерами й льотними екіпажами, але передбачалося, що люди-синоптики скоро зникнуть.

Синоптик похитав головою та простягнув кілька погодних графіків.

— Боюся, що нічого хорошого, доки не опинитеся над середньоатлантичними штатами[157]. У нас тут скоро розпогодиться, але оскільки ви летите на схід, то доженете те, що нас уже покинуло. Буря простерлася звідси аж до Ньюфаундленду і далі. — Він узяв олівець та показав довгий шлях широкої лінії бурі. — До того ж на вашому шляху аеропорти Детройта і Торонто, які вже закрилися.

Диспетчер переглянув аркуш телетайпа, який один з клерків передав йому. Він втрутився:

— І ще Оттава; у них така сама ситуація.

— Далі, за середньоатлантичними, — продовжив синоптик, — усе наче нормально. Є кілька розкиданих зон збурення в Південній Європі, але, як бачите, на ваших висотах вони вас не потурбують. Над Римом чисто і сонячно, і ця погода триватиме ще кілька днів.

Командир Демерест схилився над мапою Південної Європи.

— А як там у Неаполі?

Синоптик здивувався.

— Але ж ви туди не…

— Не летимо, так, але мені цікаво.

— Така ж зона високого тиску, як і над Римом. Погода буде гарна.

Демерест вишкірився.

Молодий синоптик озвучив цілу доповідь стосовно температур, зон високого й низького тиску, вітрів у верхніх шарах атмосфери. На частину польоту, що буде над Канадою, він порадив дещо північніший курс, ніж зазвичай, щоб уникнути сильних зустрічних вітрів, на які можна натрапити південніше. Пілоти уважно слухали. Чи то комп’ютер, чи людські розрахунки, вибір найкращих висот та маршрутів скидався на шахову гру, де інтелект міг брати гору над природою. Всі пілоти зналися на таких справах; як і синоптики компанії, що більше призвичаїлися до окремих потреб компанії, ніж їхні колеги в Національному погодному бюро.

— Як тільки вам дозволятиме рівень пального, — говорив синоптик «Транс Америки», — я б радив висоту тридцять три тисячі футів[158].

Бортінженер перевірив свої графіки; до того, як H-731-TA зможе піднятися так високо, їм доведеться спалити певну частину важкого пального.

За кілька секунд бортінженер доповів:

— Зможемо піднятися на тридцяти три тисячі десь над Детройтом.

Енсон Гарріс кивнув. Його золота кулькова ручка ширяла над папером, доки він заповнював польотний план, який за кілька хвилин потрібно буде узгодити з авіадиспетчерською службою. А вже служба скаже, чи доступні вказані висоти, і якщо ні, то запропонує інші. Вернон Демерест, який зазвичай сам готував польотний план, пробіг очима папір, коли командир Гарріс закінчив, та підписав його.

Усі приготування для Рейсу Два, здавалося, йшли своїм плином. Незважаючи на бурю, скидалося на те, що «Золота Каравела», гордість «Транс Америки», вилетить вчасно.

Ґвен Мейген зустріла трьох пілотів, коли ті ступили на борт літака. Вона запитала:

— Ви вже чули?

Енсон Гарріс спробував уточнити:

— Чули що?..

— Нас затримують на годину. Щойно передали агенту відправлення.

— Зараза! — вилаявся Вернон Демерест. — От зараза!

— Мабуть, — продовжила Ґвен, — багато пасажирів затрималися — думаю, через сніг. Деякі телефонували, тож служба контролю відправлень вирішила дати ще трохи часу.

Енсон Гарріс запитав:

— Посадку на борт теж затримують?

— Так, командире. Рейсу ще не оголосили. І не оголошуватимуть, як мінімум, пів години.

Гарріс знизав плечима.

— Ну, що ж, можемо відпочити. — Він подався до кабіни екіпажу.

Ґвен зголосилася:

— Можу вам усім принести кави, якщо хочете.

— Я вип’ю кави в терміналі, — відказав Вернон Демерест. Він кивнув Ґвен. — Складеш мені компанію?

Вона завагалася.

— Ну, я можу.

— Йди, — сказав Гарріс. — Хай хтось із дівчат приготує мені каву, та й часу в нас вагон.

За хвилину-другу Ґвен уже рухалася за Верноном Демерестом, намагаючись встигати своїми цокітливими каблуками за його широкими кроками. Вони прямували до залу головного терміналу.

Демерест думав: годинна затримка, це не так уже й погано. До цього моменту, з усіма невідкладними справами, що стосувалися Рейсу Два, він зовсім відкинув усі думки, що стосувалися вагітності Ґвен. Та за кавою з сигаретою буде можливість продовжити розмову, яку вони почали раніше. Можливо, тепер тема, якої він раніше не торкався, — аборт — може сама виплисти.

8

Д. О. Ґерреро нервово прикурив ще одну сигарету недопалком попередньої. Попри зусилля, яких він докладав, щоб контролювати рухи своїх рук, вони помітно тремтіли. Чоловік був збуджений, напружений, стривожений. Як і раніше, коли збирав докупи свою бомбу, Ґерреро відчував струмки поту, що стікали його обличчям та під сорочкою.

Причиною такої тривоги був час — час, що залишився до відправлення Рейсу Два. Він безжально збігав, наче пісок у пісковому годиннику; і вже багато, надто багато піску просипалося вниз.

Ґерреро сидів у автобусі, що їхав до аеропорту. Пів години тому автобус виїхав на магістраль Кеннеді Експресвей, звідки зазвичай подорож до аеропорту Лінкольна була швидкою й забирала якихось п’ятнадцять хвилин. Але руху на швидкісній автомагістралі, як і повсюди у штаті, перешкоджала буря, яка створила затор. Іноді автомобілі не рухалися взагалі, іноді смикалися вперед дюйм за дюймом.

Перед тим як близько десяти пасажирів виїхало з міста — всі збиралися на Рейс Два, — їх повідомили про те, що рейс затримається на годину. Та все одно, враховуючи швидкість просування, здавалося, може знадобитися ще дві, а то й три години, щоб дістатися аеропорту.

Інші пасажири автобуса також хвилювалися.

Як і Д. О. Ґерреро, вони пройшли реєстрацію в терміналі «Транс Америки», що в центрі міста, на «Петлі». Тоді в них було вдосталь часу, але тепер, враховуючи затримку, що все зростала, вони почали загадуватися, скільки Рейс Два готовий на них чекати.

Водій автобуса теж не підбадьорював. Коли його запитали, він відповів, що зазвичай, коли автобус із терміналу в центрі запізнюється, рейс затримують до його прибуття. Та коли умови дуже кепські, як-от сьогодні, авіакомпанія може припустити, що автобус затримається ще на кілька годин — а таке теж могло трапитися — і що рейс потрібно відправляти. Також водій зауважив, мовляв, оскільки пасажирів у автобусі небагато, скидається на те, що більшість пасажирів Рейсу Два вже в терміналі. Так часто буває на міжнародних рейсах, пояснив він; родичі хочуть провести пасажирів, тож привозять їх в аеропорт власними машинами.

Дискусія тривала, але кволий та зсутулений Д. О. Ґерреро сидів на своєму сидінні й не втручався. Інші пасажири здебільшого виявилися туристами, окрім однієї балакучої родини італійців — чоловіка з дружиною та кількох дітей, — які жваво джерґотіли своєю мовою.

— На вашому місці, народ, я б не хвилювався, — оголосив водій автобуса кілька хвилин тому. — Рух попереду, здається, трохи розсмоктується. Ми ще можемо встигнути.

Але дотепер швидкість автобуса не підвищилася.

Д. О. Ґерреро сидів на одному з пари місць у третьому ряду за водієм. Найважливішу річ — дипломат — він обережно тримав на колінах. Нахилився вперед, як до того робив уже кілька разів, намагаючись вдивитися в темряву за автобусом; усе, що він бачив крізь подвійну арку, яку створили великі, ляскотливі очисники вітрового скла, — це безкінечну вервечку червоних вогнів, що зникала в густому снігопаді. Незважаючи на пітливість, його бліді тонкі губи залишалися сухими; він їх облизав.

Для Ґерреро «просто встигнути» вчасно приїхати до аеропорту на Рейс Два було замало. Потрібні були ще додаткові десять-п’ятнадцять хвилин, як мінімум, щоби купити авіастрахування. Він лаяв себе за те, що не відправився до аеропорту раніше та не купив необхідне страхування заздалегідь, поки був час. У його первинному плані пункт про те, щоб купити його в останній момент, таким чином знижуючи ймовірність розпитувань, здавався дуже хорошою ідеєю. Ґерреро тільки не передбачив, якою виявиться ніч — хоча мусив це передбачити, беручи до уваги пору року. Це була така знайома ситуація — недогляд якогось важливого, нестійкого чинника, — яка переслідувала Д. О. Ґерреро в його підприємницькій діяльності й раз по раз зводила грандіозні плани нанівець. Проблема полягала в тому, що кожен раз, коли він розробляв план, то переконував себе в тому, що все відбудеться саме так, як він і сподівається; відповідно, він не враховував різних непередбачуваних факторів. Мало того, з гіркотою подумав Ґерреро, здавалося, він так і ніколи й не взяв нічого з минулого досвіду.

Ґерреро припускав, що коли дістанеться аеропорту — якщо Рейс Два ще не вилетів, — то зможе підійти до стійки «Транс Америки» та зголоситися, що він уже тут. Тоді наполягатиме на тому, щоб йому дозволили купити авіастрахування перед зльотом літака. Але це все призведе до однієї ситуації, якої він відчайдушно намагався уникнути: доведеться привернути до себе увагу, ще більше, ніж він уже встиг це зробити, — і через найдурнішу помилку, якої він міг припуститися.

Ґерреро не взяв з собою ніякого багажу, окрім маленького тонкого дипломата, де лежала вибухівка.

На стійці реєстрації касир запитав: «Це ваш багаж, сер?» Він вказав на велику купу валіз, які належали чоловіку, що стояв у черзі позаду.

— Ні. — Д. О. Ґерреро завагався, тоді підняв маленький дипломат. — У мене… емм… тільки оце…

Брови касира стрибнули вгору.

— Жодного багажу на рейс до Рима, сер? Порожняком летите. — Він кивнув на дипломат. — Це не зареєструєте?

— Ні, дякую. — Все, чого Д. О. Ґерреро хотів у ту мить, — це взяти свій квиток, забратися подалі від стійки та зайняти непримітне місце в автобусі до аеропорту. Але касир вдруге зацікавлено глянув на нього, і Ґерреро знав, що його запам’ятали. Він поставив на собі клеймо в пам’яті касира — і все через те, що забув прихопити якусь валізу. Звісно, він не зробив цього інстинктивно. Д. О. Ґерреро знав — на відміну від інших, — що Рейс Два ніколи не долетить до місця призначення; відповідно багаж не знадобиться. Та йому варто було мати багаж, заради прикриття. Тепер, під час розслідування, яке, безперечно, відбудеться після втрати літака, те, що один із пасажирів — сам Ґерреро — вийшов на борт без багажу, запам’ятають та коментуватимуть. Це тільки посилить інші підозри стосовно Д. О. Ґерреро, які на той час, можливо, матимуть слідчі.

Та якщо не буде уламків, нагадав він собі, що вони доведуть?

Нічого! Людям, які видають авіастрахування, все одно доведеться заплатити.

Цей автобус хоч колись доїде до аеропорту?

Діти сім’ї італійців галасували й бігали туди-сюди проходом автобуса. Кількома рядами позаду мати досі щось ґелґотіла своєму чоловікові італійською; вона тримала на руках дитину, яка бадьоро плакала. Ні чоловік, ні жінка начебто й не помічали плачу.

Нерви Ґерреро напнулися, як тятива, він ледь стримувався. Хотілося вхопити ту дитину й задушити її; гаркнути на інших: «Заткніться! Заткніться!»

Вони що, не передчувають?.. Ті ідіоти не можуть зрозуміти, що зараз немає часу на дурне триндіння?.. Немає часу, коли все майбутнє Ґерреро — як мінімум, майбутнє його сім’ї… успіх плану, над яким він так старанно працював… — все, все залежить від того, чи дістанеться він до аеропорту та матиме достатньо часу в запасі.

Одна дитина, що бігала, — хлопчик років п’яти-шести, з привабливим, розумним обличчям — спіткнулася в проході та впала на бік у порожнє сидіння біля Д. О. Ґерреро. Намагаючись зберегти рівновагу, хлопчик потягнувся рукою і штовхнув дипломат з колін Ґерреро. Той зсунувся вбік, і Ґерреро перехопив його. Зміг зупинити падіння, тоді обернувся до дитини, обличчя спотворив злий вищир, рука знялася для удару.

Лупаючи очима, хлопчик не міг відвести погляду. Він м’яко промовив:

— Scusi[159].

Зусиллям Ґерреро вдалося відновити контроль над ситуацією. Інші в автобусі могли все побачити. Якщо поводитися необачно, то можна знову привернути до себе увагу. Намагаючись відшукати в закапелках розуму кілька слів, яких він навчився в італійця, який колись працював у нього над одним з будівельних проєктів, він неоковирно промовив:

— É troppo rumorosa[160].

Дитина серйозно кивнула.

— Si[161]. — Хлопчик залишився стояти на місці.

— Гаразд, — промовив Ґерреро. — Це все. Забирайся! Se ne vada![162]

— Si, — повторив хлопчик.

Він не зводив свого колючого погляду, і на мить Ґерреро згадав, що ця дитина, як і інші, буде на борту Рейсу Два. Зрештою немає сенсу розводити сантименти; вже ніщо не в змозі змінити його наміри. Крім того, коли це станеться, коли він смикне за нитку в дипломаті й літак розірве на шматки, все закінчиться швидко, і ніхто — а особливо діти — навіть не встигне нічого усвідомити.

Хлопчик відвернувся й пішов назад до своєї мами.

Нарешті! Автобус рушив швидше… він уже прискорювався! Попереду, крізь лобове скло, Д. О. Ґерреро бачив, що транспортний рух порідшав. Вони можуть… просто можуть… прибути до аеропорту саме заздалегідь, так що він матиме час купити авіастрахування і не потрібно буде привертати до себе уваги. Та доведеться поспішити. Ґерреро сподівався, що до каси продажу страхування черга буде не дуже довга.

Він помітив, що діти з сім’ї італійців повернулися на свої місця, та привітав себе з тим, що хвилину тому йому вдалося стриматись і не привернути нічиєї уваги. Якби вдарив дитину — а цього мало не сталося, — люди влаштували б метушню. Принаймні цього вдалося уникнути. Все одно шкода, що його помітили під час реєстрації, хоча, якщо задуматися, він припускав, що це не завдало якоїсь непоправної шкоди.

Чи завдало?

Ця думка його мучила.

А якщо касир, котрий зацікавився відсутністю багажу, знову згадав цей інцидент, після того як автобус поїхав? Ґерреро знав, що здавався знервованим у ту мить. А раптом касир також це помітив і щось запідозрив? Він би поговорив з кимось іншим, можливо, своїм керівником, який уже, мабуть, зателефонував у аеропорт. Навіть у цей момент хтось — поліція? — міг чекати прибуття автобуса, щоб допитати Д. О. Ґерреро; щоб відкрити його єдиний, невеликий дипломат з убивчим доказом усередині. Вперше за весь час Ґерреро загадався, що буде, якщо його спіймають. Це означатиме арешт, ув’язнення. Тоді поміркував: він не дасть цьому статися… якщо до нього причепляться, якщо викриття здаватиметься неминучим… він смикне за петельку нитки на дипломаті та підірве себе разом з усіма людьми поблизу. Ґерреро поворухнув долонею. Під ручкою дипломата намацав петлю та стиснув її. Це заспокоювало… Тепер якийсь час він постарається думати про щось інше.

Йому було цікаво, чи знайшла вже Інез його записку.

Вона знайшла.

Змучена Інез Ґерреро ввійшла в жалюгідну квартиру на 51-й вулиці, скинула туфлі, які натерли ноги, пальто й хустину, що промокли від талого снігу. Вона змерзла, тіло охоплювала нестерпна втома. Сьогодні в ресторані, де вона працювала офіціанткою, роботи було більше, ніж зазвичай, клієнти мерзенніші, а чайові менші. Крім того, вона ще не до кінця звикла до цієї роботи, яка вимагала багато сил.

Два роки тому, коли Ґерреро жили у пристойних умовах у гарному будинку на околиці, Інез, яка хоча й ніколи не вирізнялася особливою красою, мала приємну зовнішність добре доглянутої жінки. Відтоді руйнівна дія часу та умови швидко відбилась на її обличчі, тож, якщо вона раніше здавалася молодшою, тепер усе було навпаки. Сьогодні, якби Інез була у своєму будинку, то знайшла б розраду в гарячій ванні, яка завжди заспокоювала її у важкі моменти — яких було вдосталь протягом подружнього життя. Хоча щось на кшталт ванної, яку ділили між трьома квартирами, розміщувалось у кімнатці далі по коридору, але там не було опалення, гуляв протяг, стара фарба злущувалася зі стін, а газовому бойлеру доводилося згодовувати четвертаки. Сама думка про це добила її. Інез вирішила, що трішки посидить в обшарпаній вітальні, а тоді ляже в ліжко. Вона не мала зеленого поняття, де зараз її чоловік. Минув якийсь час, доки вона помітила записку на столі у вітальні.

Кілька речей дивували Інез, коли справа стосувалася її чоловіка; він завжди був непередбачуваним, а останнім часом ще й нерозважливим. Хороші новини точно будуть несподіванкою, та вона ніяк не могла повірити в те, що такі взагалі можуть бути. Інез уже встигла побачити, як багато амбіційних планів її чоловіка хитаються і валяться, тож у ймовірність успіху ще одного повірити було важко.

Але перша частина цидулки збила її з пантелику. Куди це Д. О. зібрався на «кілька днів»? Така ж інтрига: чим він зібрався за це платити? Позавчора ввечері подружжя Ґерреро зібрало залишки грошей. Загалом набралося двадцять два долари й кілька центів.

Окрім грошей у них була єдина річ, варта чогось, яку можна було закласти; вона належала Інез — перстень її матері, й поки що жінка опиралася думці про те, щоб із ним розлучатися. Можливо, скоро доведеться скоритися.

З двадцяти двох з чимсь доларів Інез взяла чотирнадцять, щоб купити їжі та внести символічну плату за оренду. Вона бачила, яким відчаєм темніло обличчя Ґерреро, коли він клав до кишені решту вісім доларів та дріб’язок.

Інез вирішила облишити роздуми й лягти спати, як і планувала. Вона була надто виснажена навіть для того, щоби перейматися тим, як справи у їхніх дітей, хоча не мала ніякої звістки від своєї сестри у Клівленді — в якої вони жили зараз — уже більше тижня. Інез вимкнула світло у вітальні й пішла до тісної, убогої спальні.

Вона ледве знайшла свою нічну сорочку. Частину вмісту розхитаного комода з одягом, здавалося, попересували. Зрештою жінка відшукала нічнушку в шухляді з сорочками Д. О.; то були останні його сорочки, тож, куди б він не подався, змінного одягу він не прихопив. Краєм ока Інез побачила під однією із сорочок складений вдвоє аркуш жовтого паперу. Вона витягла його й розгорнула.

Жовтий аркуш був бланком, який заповнили на друкарській машинці, а Інез тримала в руках копію. Коли вона побачила, що це, то сіла на ліжко, не вірячи своїм очам. Аби бути певною, що вона все правильно зрозуміла, Інез двічі перечитала зміст бланка.

То був договір відстрочення платежу між «Транс Америка Ейрлайнз» та Д. О. «Берреро» — прізвище, як вона помітила, було з помилкою. Договір засвідчував, що «Берреро» отримав квиток туди і назад на рейс до Рима економкласом; що він вніс перший платіж — сорок сім доларів, і цим зобов’язується сплатити залишок, чотириста двадцять сім доларів, а також відсотки, регулярними внесками протягом двадцяти чотирьох місяців.

Якийсь абсурд.

Інез отупіло витріщалася на жовтий бланк. Запитання в її свідомості наздоганяли одне одне.

Навіщо взагалі Д. О. знадобився авіаквиток? І якщо знадобився, то чому до Рима? А гроші? Він не міг сплачувати ті внески, тож принаймні ця частина була логічною. Д. О. Ґерреро мав багато інших боргових зобов’язань, які він не міг виконати; борги його ніколи не турбували так, як Інез. Але, окрім боргу, звідки з’явилися ті сорок сім доларів першого внеску? Бланк підтверджував чек; гроші справді були виплачені. Але ж два дні тому Д. О. оголосив, що не має грошей більше, ніж вони зібрали, і що б він не робив з Інез, але ніколи не брехав їй.

Але ж з’явилися звідкись ті сорок сім доларів. Звідки?

Вона раптом згадала про перстень; золотий, з одним діамантом у платиновій оправі. Інез завжди носила його, але тиждень-два тому в неї розпухли руки, тож вона зняла й залишила його в невеличкій коробочці в одній з шухляд у спальні. Вона вдруге за цей вечір обшукала шухляди. Коробочка була на місці — порожня. Очевидно, щоб роздобути сорок сім доларів, Д. О. заклав перстень.

Її першою реакцією був жаль. Для Інез той перстень щось та й значив; то була остання слабка ланка, яка зв’язувала її з минулим, її розкиданою сім’єю, померлою матір’ю, пам’ять про яку вона глибоко шанувала. Говорячи прозаїчніше: перстень, хоч і не мав якоїсь виняткової цінності, але був останньою надією. Поки він тут лежав, жила й думка про те, що, як би погано все не було, перстень дасть їй протриматися ще якийсь час. Тепер він зник, а разом з ним — і та маленька розрада.

Але знаття про те, звідки з’явилися гроші на перший внесок на авіаквиток, не давало відповіді на інше запитання — чому? Чому йому знадобилося кудись летіти? Чому саме в Рим?

Досі сидячи на ліжку, Інез взялася обережно все обдумувати. Наразі вона забула про свою втому.

Інез не була якоюсь фантастично розумною жінкою. Якби була, то, мабуть, не терпіла б шлюбу з Д. О. Ґерреро майже двадцять років; і навіть зараз, якби мала трішки більше звивин у голові, то обіймала б якусь серйознішу посаду, ніж офіціантки в кав’ярні на мізерну зарплату. Але час від часу, з допомогою повільних, уважних міркувань, підсилених інстинктами, Інез могла дійти правильних висновків. Особливо тоді, коли справа стосувалася її чоловіка.

Тепер інстинкт, а не мислення, попереджав її, що Д. О. Ґерреро потрапив у біду — серйознішу, ніж будь-які з тих, з якими вони стикалися раніше. Її переконали в цьому дві речі: його нещодавня нерозважливість та відстань мандрівки, яку він намірявся подолати; в теперішніх умовах сім’ї Ґерреро тільки якась надзвичайно важлива, відчайдушна справа могла вимагати поїздки до Рима. Інез пішла у вітальню й повернулася із запискою, яку ще раз перечитала. За роки їхнього шлюбу було багато записок; Інез відчувала, що ця означає не зовсім те, що в ній сказано.

Більше її міркування ні до чого не приводили. Та вона відчувала, все більше переконувалася в тому, що просто мусить, конче мусить щось робити.

Інез і на думку не спало махнути на все рукою; покинути Д. О., щоб сам розбирався з наслідками якоїсь нової дурості, яку він, можливо, затіяв. По суті, вона була простачкою з нехитрою натурою. Вісімнадцять років тому вона прийняла Д. О. Ґерреро «в щасті та горі». Спільне життя, яке здебільшого виявилося «горем», ніяк, на думку Інез, не міняло її відповідальності в ролі дружини.

Вона міркувала обачно й розважливо. Передусім потрібно дізнатися, чи Д. О. вже полетів; якщо ні, то, можливо, ще є час його зупинити. Інез уявлення не мала, скільки Д. О. має часу в запасі або скільки годин тому він написав цидулку. Вона знову роздивилася жовтий бланк про подальшу сплату; там ніде не було вказано ні дати, ні часу відправлення, хоча вона могла зателефонувати до авіакомпанії — «Транс Америки». Інез чимдуж кинулася одягатися в те, що всього кілька хвилин тому знімала.

Ноги в черевиках знову озвалися болем, а пальто досі залишалося вологим та незручним, коли вона збігала вузькими сходами з квартири на вулицю. У злиденному коридорі сніг проникав крізь низ вхідних дверей. Інез побачила, що надворі сніг іще глибший, ніж коли вона прийшла. Холодний суворий вітер накинувся, як тільки вона покинула укриття будинку, хльоскаючи снігом їй в обличчя.

У квартирі Ґерреро не було телефону, й хоча Інез могла подзвонити з телефону-автомата в закусочній на нижньому поверсі, вона намагалась уникнути зустрічі з її власником, який, за сумісництвом, був і домовласником. Чоловік погрожував виселити їх уже завтра, якщо Ґерреро не виплатять повністю всі борги за оренду. Інез також навмисне не хотіла думати сьогодні про те, що і цю справу — якщо Д. О. не повернеться завтра до ранку — їй доведеться залагоджувати самотужки.

Аптека-магазин[163] з телефоном-автоматом стояла за півтора кварталу звідси. Пробираючись через глибокий сніг на тротуарі, Інез подалася туди.

Годинник показував за чверть десяту.

Телефоном у магазині користалися двоє дівчат-підлітків, й Інез довелося зачекати майже десять хвилин, доки вони покладуть слухавку. Затим, коли вона набрала номер «Транс Америки», запис автовідповідача повідомив їй, що всі лінії відділу бронювання зайняті, тож чи не може вона, будь ласка, почекати. Інез чекала, доки запис не повторився кілька разів, а тоді моторний жіночий голос оголосив, що це міс Янґ і чим вона може допомогти.

— Будь ласка, — сказала Інез, — я хочу запитати щодо рейсу до Рима.

Ніби за натиском кнопки, міс Янґ відповіла, що «Транс Америка» має прямі рейси з аеропорту Лінкольна до Рима щовівторка та щоп’ятниці; є також щоденні рейси з посадкою в Нью-Йорку, і чи хоче клієнтка забронювати квиток зараз?

— Ні, — відказала Інез. — Я не лечу. Це стосовно мого чоловіка. Ви сказали, що є рейс по п’ятницях… тобто… сьогодні?

— Так, мадам, наш Рейс Два, «Золота Каравела». Він вилітає о десятій вечора за місцевим часом, але сьогодні його на годину затримали, у зв’язку з погодними умовами.

Інез глянула на годинник в аптеці. Зараз було вже п’ять хвилин по десятій.

Вона швидко заговорила:

— Тобто цей літак ще не полетів?

— Ні, мадам, поки що ні.

— Будь ласка… — Як це часто траплялося, Інез відчула, що їй бракує слів. — Будь ласка, для мене дуже важливо дізнатися, чи мій чоловік на тому літаку. Його звуть Д. О. Ґерреро, і…

— Вибачте, але ми не маємо права поширювати таку інформацію. — Міс Янґ була ввічливою, але непохитною.

— Думаю, ви мене не розумієте, міс. Я питаю про свого чоловіка. Я його дружина.

— Я вас розумію, місіс Ґерреро, і мені шкода; але це правило компанії.

Міс Янґ, як і решта її колег, була добре намуштрована стосовно цього правила і розуміла його причини. Багато бізнесменів брали з собою секретарок або коханок у авіаподорожі, в документах зазначали їх у ролі дружин, щоби скористатися знижками за сімейним тарифом. У минулому кілька підозріливих, справжніх дружин перевіряли це і спричиняли проблеми для клієнтів авіакомпаній — своїх чоловіків. Пізніше саме чоловіки гірко скаржилися на порушення конфіденційності, отож авіакомпанії зараз дотримувалися політики приховування імен пасажирів.

Інез почала:

— Чи є хоч якийсь спосіб…

— Насправді немає.

— Ой Боженьку!

— Чи правильно я розумію, — поцікавилася міс Янґ, — що ваш чоловік, можливо, летить Рейсом Два, але ви не впевнені?

— Так, правильно.

— Тоді єдине, що ви можете зробити, місіс Ґерреро, це приїхати в аеропорт. На рейс ще, напевно, не почали садити пасажирів; тож, якщо ваш чоловік там, ви з ним побачитеся. Та навіть якщо посадка вже почалася, вам допоможуть на виході. Але мусите поквапитися.

— Добре, — відповіла Інез. — Це, напевно, єдине, що мені залишається, тому краще спробувати. — Вона не уявляла собі, як дістанеться аеропорту — що за двадцять миль звідси — менш ніж за годину, в таку бурю.

— Хвилиночку. — Було чути, що міс Янґ вагається, її голос став людянішим, ніби якась частина страждань Інез пройшла через телефонну лінію. — Мені насправді не можна такого робити, місіс Ґерреро, але дам вам невеличку пораду.

— Будь ласка.

— В аеропорту, коли підійдете до виходу на посадку, не кажіть, що думаєте, ніби ваш чоловік на борту. Скажіть, що знаєте, він на борту, і хочете з ним поговорити. Якщо його нема, вам скажуть. А якщо є, то так більша ймовірність, що агент відправлення скаже те, що вас цікавить.

— Дякую вам, — сказала Інез. — Дуже-дуже дякую.

— Немає за що, мадам. — Міс Янґ знову повернулася до свого машинного голосу. — На добраніч та дякуємо, що зателефонували в «Транс Америку».

Вішаючи слухавку, Інез пригадала дещо, чого не помітила, коли заходила досередини. Зовні стояло припарковане таксі; тепер вона побачила й водія. У жовтій кепці з козирком він стояв біля автомата з газованкою в аптеці та розмовляв з якимсь чоловіком.

Таксі обійдеться дорого, та якщо вона хоче дістатися аеропорту до 23:00, це, мабуть, був єдиний спосіб.

Інез пройшла повз автомат і торкнулася руки водія.

— Перепрошую.

Таксист обернувся.

— Та, шо ви хочете? — В нього було неприємне, обвисле обличчя, вкрите незугарною щетиною.

— Мені цікаво, скільки коштуватиме таксі до аеропорту.

Водій роздивився її своїми вузькими хитрими очицями.

— Звідси, може, дев’ять, а може, й десять доларів за лічильником.

Інез відвернулася. Це було задорого — більше, ніж половина від тієї мізерної суми, що в неї залишилася; а вона навіть не певна, що Д. О. на тому рейсі.

— Гей, чуєте! Пождіть! — Таксист перехилив колу, яку було пив, та поквапом рушив до Інез. Він наздогнав її біля дверей. — Скільки маєте?

— Справа не в тому. — Інез похитала головою. — Це просто… більше, ніж я можу собі дозволити.

Таксист пирхнув:

— Ото ви, люди, думаєте, що можете таково собі за горішки їздити, певно, нє? То ж є куда перти.

— Так, я знаю.

— А вам нашо туда взагалі? Чого бусом не поїдете?

— Це важливо; я маю там бути… мушу там бути… до одинадцятої.

— Добре, — сказав водій таксі, — най буде. Візьму з вас сім, та й по всьому.

— Ну… — Інез все одно вагалася. Сім доларів було найбільше, що вона збиралася запропонувати домовласнику завтра, намагаючись хоч трохи задобрити його в питанні заборгованості за оренду. Зарплати з кав’ярні не буде аж до кінця наступного тижня.

Таксист нетерпляче озвався:

— То найліпше, шо ви нині в мене вторгуєте. Їдем чи нє?

— Так, — відповіла Інез. — Так, їдемо.

— Ну то поїхали.

Поки Інез сама залізала до машини, водій із самовдоволеною посмішкою взявся віничком збивати сніг з лобового та бокових стекол. Коли Інез підійшла до нього в аптеці, зміну він уже закінчив і, оскільки жив біля аеропорту, збирався податися додому. А тепер мав пасажирку. Також він збрехав, що за лічильником вартість проїзду до аеропорту становитиме дев’ять-десять доларів; насправді вона мала би бути менше семи. Але брехня допомогла укласти угоду, яку пасажирка вважає вигідною, тож тепер він зможе їхати з піднятим прапорцем[164] і залишити сім доларів собі. Їзда без лічильника була заборонена, але жоден лягавий, подумав водій, не помітить його в таку гидотну нічку.

Тому, самовтішно прикинув таксист, одним рухом йому вдалося обдурити й ту дурну стару каргу-пасажирку, і того сучого сина — свого працедавця.

Коли вони рушили, Інез нервово перепитала:

— Ви впевнені, що доїдете туди до одинадцятої?

Водій відгаркнув їй через плече:

— Я ж вам так сказав чи нє, так шо не мішайте мені їхати.

Та все одно, визнав він перед самим собою, немає певності в тому, що так і буде. Дороги вкривав сніг, машини ледве їхали. Вони можуть встигнути, але ледь-ледь.

Через тридцять п’ять хвилин таксі, в якому сиділа Інез, повільно повзло занесеною снігом, досі забитою магістраллю Кеннеді Експресвей. Напружено сидячи на задньому сидінні, не в змозі заспокоїти тремтіння рук, Інез загадувалася, скільки ще протриває їхня поїздка.

Саме в цей момент аеропортовий автобус, наповнений пасажирами Рейсу Два, заїхав у вхід до місця зльоту на пероні аеропорту Лінкольна. Автобус, вибравшись із повільного транспортного руху в місті, швидко подолав відстань; зараз годинник над терміналом показував за чверть одинадцяту.

Коли автобус зупинився, Д. О. Ґерреро вийшов перший.

9

— Прихопіть ще ту портативну систему гучного зв’язку, — скомандував Елліот Фрімантл. — Вона нам може згодитися.

У залі недільної школи Першої баптистської церкви Медоувуда народ аж кипів від захоплення, яке вміло породив адвокат Фрімантл. Зібрання прагнуло перенестися до Міжнародного аеропорту Лінкольна.

— От тільки не треба стогнати, що запізно чи ви не хочете йти, — попередив Елліот Фрімантл свою аудиторію з шестисот людей кілька хвилин тому.

Він упевнено стояв перед ними, як завжди, бездоганний у своєму елегантному костюмі кольору блакитної ялини та блискучих туфлях зі шкіри алігатора; жодна волосинка стильної зачіски не стирчала, і він випромінював упевненість. Люди тепер запалилися його ентузіазмом, і чим жорсткіше він говорив, тим, здавалося, більше їм подобався.

Він продовжив:

— І не будемо придумувати тупих відмазок, щоб не йти. Я не хочу ні слова чути про няньок, тещ і свах, яких доведеться залишити самих, або рагу, що кипить на плиті, бо мені на це абсолютно начхати; і цієї позиції — наразі — мусите дотримуватись і ви. Якщо ваше авто застрягло в снігу, облиште його і поїдьте з кимсь. Справа от у чому: сьогодні я їду в аеропорт від вашого імені, щоб вони побачили, який я нестерпний. — Він на мить затнувся, поки ще один літак прогримів над головою. — Бо, Господи, хтось давно вже мусить це зробити.

Остання репліка викликала оплески та сміх.

— Мені потрібна ваша підтримка, тому хочу, щоб ви були на місці зі мною — всі, без винятку. Отож ставлю вам пряме, чітке запитання: ви йдете?

Зал відповів ревом:

— Так! — Люди звелися на ноги, зааплодували.

— Добре, — сказав Фрімантл, і зал затих. — Перед тим, як їхати, прояснімо кілька речей.

Він зазначив, що вже був сказав їм, що судовий процес мусить бути базою будь-яких дій на шляху до звільнення громади Медоувуда від несамовитого гуркоту аеропорту. Такий судовий процес, однак, не може бути з тих, про які ніхто не знає або які відбуваються в якійсь глухій, безлюдній залі суду. Натомість його потрібно проводити в самому центрі уваги громадськості та її прихильності.

— Як нам здобути цю увагу й прихильність? — Адвокат Фрімантл замовк, а тоді відповів на власне запитання: — Цього ми досягнемо, якщо повідомимо про свою точку зору так, що вона стане цікавою для новин. Таким і тільки таким чином ті ЗМІ, що привертають увагу, — преса, радіо й телебачення — будуть самі зацікавлені у висвітленні нашої позиції так, як ми цього бажаємо. Преса — це наші добрі друзі, — наголосив він. — Але ми не просимо їх поділяти нашу точку зору, а тільки неупереджено повідомити про неї, що — судячи з мого досвіду — вони завжди й роблять. Та нашим друзям-репортерам стане в пригоді, якщо ця новина викличе помітний ефект; таким чином вийде непогана історія.

Троє репортерів за столиком преси вишкірилися, коли Фрімантл додав:

— Побачимо, яку виставу нам вдасться сьогодні для них розіграти.

Поки Елліот Фрімантл говорив, він також встигав проникливо спостерігати за рухом бланків з договорами, за якими його наймали як адвоката та які вже розійшлися по залу. Багато бланків — як мінімум сотню, за його підрахунками — вже підписали й передали далі. Він спостерігав за тим, як з’являються кулькові ручки, як чоловіки з дружинами схиляються над документами і разом їх підписують, зобов’язуючись до сплати. Адвокат Фрімантл тішився: сотня підписаних договорів — це десять тисяч доларів. Непоганий гонорар за — поки що — роботу на один вечір, а загальний гонорар зрештою становитиме набагато більшу суму.

Поки бланки гуляли залом, він вирішив, що ще кілька хвилин говоритиме.

Якщо хтось має запитання, що саме сьогодні відбуватиметься в аеропорту, то він попередив своїх слухачів, щоб залишили це на нього. Він сподівався, що станеться зіткнення з керівництвом аеропорту; в будь-якому разі, збирався провести таку демонстрацію — в терміналі аеропорту, — яку люди запам’ятають.

— Усе, що я у вас прошу, це залишатися разом і подавати голоси тільки тоді, коли я вам скажу.

Він підкреслено попередив, що там не має бути заворушень. Ніхто не має права завтра сказати, що делегація Медоувуда, яка виступила проти шуму, порушила закон.

— Звісно, — красномовно усміхнувся Фрімантл, — ми можемо стати на заваді та спричинити якісь незручності; наскільки я розумію, в аеропорту сьогодні дуже напружена ситуація. Що ж, ми тут нічим не зарадимо.

Знову пролунав сміх. Він відчув, що люди вже готові йти.

Ще один літак прогуркотів над головою, тож він почекав, доки рев не затихне.

— Чудово! Тоді поїхали! — Адвокат Фрімантл підніс руку, наче Мойсей реактивної доби, та з помилкою процитував: — Та я лиш слова не порушу, не спать, галасувати мушу[165].

Сміх знову обернувся оплесками, люди почали рухатися до виходу.

Тоді він і помітив портативну систему гучного зв’язку, яку позичили в Першої баптистської церкви Медоувуда, та наказав, щоб її взяли з собою. Флойд Занетта, голова зібрання, майже зовсім непомітний, відколи Елліот Фрімантл затьмарив увагу до нього собою, — поспішив виконати вимогу.

Сам Фрімантл у цей час запихав підписані бланки з договорами у свій портфель. Швидкий підрахунок показав те, що він раніше недооцінив, — там було більше ста шістдесяти форм, або більше шістнадцяти тисяч доларів гонорару. На додачу до всього, багато людей, що підійшли до нього, аби потиснути руку за останні кілька хвилин, запевнили, що відправлять свої договори разом з чеками зранку. Адвокат Фрімантл аж світився.

Він не мав чіткого плану того, що робитиме в аеропорту, як і перед прибуттям сюди не мав виразного уявлення, як вести цю зустріч. Елліот Фрімантл був не у захваті від чітких ідей. Він більше полюбляв імпровізувати, зіштовхувати ситуацію з мертвої точки, а тоді рухати нею туди чи сюди, для своєї вигоди. Його розкуті методи сьогодні вже спрацювали; він не бачив причини сумніватися в тому, що таке може повторитися.

Найважливішим було продовжити переконувати домовласників Медоувуда, що у них динамічний лідер, який зрештою здобуде результат. Мало того, вони мусять залишатися переконаними в цьому, поки чотири періодичні внески, яких вимагає договір, не будуть виплачені. А вже як Елліот Фрімантл отримає свої гроші, їхня думка важитиме менше.

Тож він мусив робити все так, розмірковував Фрімантл, щоб ситуація була жвавою протягом десяти-одинадцяти місяців — і це йому вдасться. Він дасть цим людям стільки динаміки, скільки треба. Потрібно буде проводити більше зустрічей та демонстрацій, як-от сьогодні, для новин. Судові розгляди надто часто в новини не потрапляють. Попри те, що Фрімантл говорив кілька хвилин тому, що судовий розгляд — це база, будь-яке засідання суду, скоріш за все, буде нудним та неприбутковим. Звісно, він зробить усе можливе, щоби влаштувати спектакль, хоча досить багато суддів розважливо сприймали тактику привернення уваги адвоката Фрімантла і суворо її перепиняли.

Та насправді проблем не буде, якщо він пам’ятатиме (а в таких справах він завжди пам’ятав), що найважливіший чинник — це забезпечення добробуту самого Елліота Фрімантла.

Він побачив, що один з репортерів, Томлінсон із «Триб’юн»[166], говорить по телефону-автомату неподалік від залу; ще один його колега стояв поруч. Непогано! Це означає, що відділи міських новин вже попередили і вони висвітлюватимуть усе, що відбуватиметься в аеропорту. Окрім того, якщо попередні домовленості Фрімантла спрацюють, будуть і репортажі на телебаченні.

Натовп рідшав. Час іти!

10

Біля залитого світлом головного входу аеропорту згас проблисковий маячок автомобіля патрульної поліції штату. Авто, яке супроводило Джо Патроні з місця, де перевернулася вантажівка з причепом, сповільнило рух, а поліцейський за кермом під’їхав до тротуару й помахав начальникові служби техобслуговування «ТВЕ», що їхав позаду. Патроні натиснув на газ. Коли його «б’юїк Вайлдкет» проїхав повз, Патроні привітно помахав своєю сигарою та двічі просигналив.

Хоча останню частину подорожі Джо Патроні подолав досить швидко, загалом відстань з дому до аеропорту — яку він зазвичай проїздив за сорок хвилин — забрала більше трьох годин. Тепер він сподівався, що зможе надолужити частину згаяного часу.

Пробираючись через сніг слизькою дорогою, він швидко перетнув потік автомобільного руху, що тягнувся до терміналу, та проїхав на бічну дорогу, яка вела до ангарів. Біля знака «Служба технічного обслуговування „ТВЕ“» він різко повернув «б’юїком» праворуч. Далі, за кілька сотень футів, бовванів високий та масивний ангар техобслуговування авіакомпанії. Головні ворота були відчинені; він проїхав просто через них.

Усередині ангара очікував оснащений радіоприймачем пікап з водієм; він мав би забрати Патроні на льотне поле — до літака «Аерео-Мехікан», який застряг та досі блокував смугу три-нуль. Вийшовши з машини, начальник служби техобслуговування зупинився лише для того, щоби знову прикурити сигару — ігноруючи правило «не курити», — а тоді забрався своїм присадкуватим тілом у кабіну пікапа.

Він скомандував водієві:

— Добре, малий, ноги в руки і поїхали.

Автомобіль рушив уперед, дорогою Патроні надійшов диспетчерський дозвіл з вежі. Як тільки вони виїхали з освітленої зони ангарів, водій тримався якомога ближче до вогнів руліжної доріжки, які в густому білястому мороку слугували єдиним орієнтиром до місця, де починалась і закінчувалась бетонована поверхня. Дотримуючись інструкцій з вежі, вони ненадовго затрималися біля однієї злітно-посадкової смуги, доки «ДіСі-9» «Дельта Ейр Лайнз» приземлився посеред бурхливого снігу та покотив далі, під гуркіт зворотної реактивної тяги.

Диспетчер руління дав дозвіл перетнути смугу, а тоді додав:

— Це Джо Патроні?

— Ага.

Настала пауза, поки диспетчер порався з іншим трафіком, а тоді:

— Патроні, я «Лінкольн-руління». Маємо повідомлення з кабінету директора аеропорту. Як чуєте?

— Я Патроні. На прийомі.

— Початок повідомлення: Джо, закладаюся з тобою на коробку сигар проти пари квитків на футбол, що ти не витягнеш той літак зі смуги три-нуль сьогодні, і я б хотів, щоб ти переміг. Підпис, Мел Бейкерсфелд. Кінець повідомлення.

Джо Патроні реготнув і натис на кнопку передачі.

— «Лінкольн-руління», я Патроні. Скажи, що ми домовились.

Відставивши мікрофон радіоприймача, він поквапив водія пікапа:

— Рухайся, малий. Тепер я маю стимул.

На заблокованому перетині злітно-посадкової смуги три-нуль начальник бригади техобслуговування Інґрем — з яким Мел Бейкерсфелд мав нагоду поспілкуватися раніше — підійшов до пікапа, коли той зупинився. Начальник досі стояв, закутавшись у парку, прикриваючи обличчя, наскільки це було можливо, від пекучого вітру зі снігом.

Джо Патроні відкусив кінчик свіжої сигари, хоча цього разу не прикурив її, та вийшов з кабіни. Дорогою з ангара він перевзувся з калош у важкі, утеплені черевики; хоча ті й були високими, та все одно потопали в глибокому снігу.

Патроні сам закутався в парку й кивнув Інґрему. Чоловіки були не дуже знайомі.

— Добре, — сказав Патроні; довелося кричати, щоб його почули крізь завивання вітру. — Викладай, що там за гівно у вас трапилось.

Поки Інґрем доповідав про ситуацію, крила та фюзеляж непорушного «Боїнга-707» маячіли над ними обома, наче альбатрос-примара. Під черевом великого літака досі ритмічно блимало червоне аварійне світло, а тлум вантажівок та службових автомобілів, включно з автобусом бригади й гучним генератором на колесах, так і стояв на руліжній доріжці обіч літака.

Начальник бригади техобслуговування «Аерео-Мехікан» підсумував усе, що вони досі встигли зробити: виведення пасажирів та першу невдалу спробу зрушити літак, користаючись його ж двигунами. Пізніше він поінформував Джо Патроні, що з літака вивантажили все, що могли: пошту, багаж, а також більшу частину пального, яке відкачали в цистерни. Після того була друга спроба вивільнити літак, знову ж таки на власних реактивних двигунах, яка також не увінчалася успіхом.

Покусуючи сигару, замість того щоб курити її, — одна з рідкісних поступок Патроні перед протипожежними заходами, оскільки запах авіаційного керосину чувся досить сильно, — начальник служби техобслуговування «ТВЕ» підійшов ближче до літака. Інґрем рушив слідом, і до них приєдналося кілька людей з наземної бригади, які щойно вийшли з автобуса. Поки Патроні ознайомлювався з місцем, один з робітників увімкнув переносні прожектори, які півколом розташували перед носом літака. Світло показало, що головну опору шасі частково не видно, оскільки вона сховалася під покривом з чорної грязюки під снігом. Літак застряг у місці, яке зазвичай вкривав сніг, за кілька ярдів від смуги три-нуль, біля руліжної доріжки, що її перетинала, — доріжки, яку пілот «Аерео-Мехікан» не помітив у темряві та вихорах снігопаду. Це була звичайна невдача, розумів Патроні, що в тій точці земля, мабуть, була настільки заболочена, що навіть триденний снігопад з морозом не змусив її затверднути. В результаті дві спроби видерти літак його ж двигунами загнали його ще глибше. Тепер гондоли чотирьох реактивних двигунів під крилами нависали над землею надто низько.

Незважаючи на сніг, який вихором крутився навколо нього, наче в епізоді з «На південь зі Скоттом»[167], Патроні розмірковував, перебираючи всі варіанти.

Хай там як, залишався вартий уваги шанс на те, щоб витягти літак, скориставшись потужністю його ж двигунів. Це був найшвидший можливий спосіб. Якщо він не спрацює, доведеться застосувати величезні нейлонові мішки — всього одинадцять, — які розкладуть під крилами та фюзеляжем, а потім надують пневматичними насосами. Коли мішки будуть на місці, працівники надпотужними домкратами піднімуть колеса літака, а під ними покладуть щось тверде. Але цей процес буде довгим, важким та виснажливим. Джо Патроні сподівався, що цього вдасться уникнути.

Він оголосив:

— Мусимо глибоко та широко прокопати перед шасі. Потрібні два рови шість футів[168] завширшки. Починаючи від коліс, ми спочатку вирівняємо ті рови, а потім зробимо плавний підйом. — Він махнув Інґрему. — Копати доведеться багацько.

Бригадир кивнув:

— Ага.

— Коли з цим закінчимо, то запустимо всі чотири двигуни на всю потужність. — Патроні вказав на тихий, недвижний літак. — Він має рушити вперед. Коли поїде та підніметься з ровів, повернемо його отак. — Гупаючи важкими черевиками, які він взув у пікапі, Патроні накреслив еліптичний шлях на снігу між м’якою землею та бетонованою поверхнею руліжної доріжки. — Ще одне — треба покласти великі дерев’яні балки, якомога більше, перед колесами. У вас вони взагалі є?

— Є кілька, — сказав Інґрем. — На одній вантажівці.

— Витягуйте їх, а водія відправте по аеропорту, хай назбирає ще, скільки зможе. Спитайте у всіх авіакомпаній і служби техобслуговування аеропорту.

Член наземної бригади, що стояв найближче до Патроні та Інґрема, гукнув товаришів, які вже почали вибиратися з автобуса. Двоє відкотили вкритий снігом водонепроникний брезент, який лежав на машині з інструментами й лопатами. Лопати передавали з рук в руки рухливі силуети, що стояли за півколом яскравого світла. Шквали снігу інколи не дозволяли чоловікам навіть бачити один одного. Їм уже свербіло взятися за виконання наказів.

Авіаційний трап, що вів до дверей носової кабіни «Боїнга», досі стояв на місці. Патроні показав на нього:

— Льотчики ще на борту?

Інґрем буркнув.

— На борту. Той сраний командир з другим пілотом.

Патроні різко глянув на нього.

— Створювали якісь проблеми?

— Тут питання не в тому, що вони робили, — похмуро мовив Інґрем, — а в тому, що робити відмовилися. Коли я сюди прибув, то хотів, щоб дали повну потужність, як ви й сказали. Якби вони так зробили від початку, думаю, літак би виліз; та вони засцяли, тому ми й загрузли ще глибше. Той командир уже сьогодні сильно напартачив, і сам це знає. Тепер до смерті боїться поставити літак на ніс.

Джо Патроні вишкірився.

— На його місці я б почувався так само. — Він уже геть погриз свою сигару; викинув її на сніг та потягнувся до кишені парки за ще однією. — З командиром я пізніше побалакаю. Телефон внутрішнього зв’язку підключили?

— Ага.

— Тоді подзвони в кабіну екіпажу. Скажи, що ми вже працюємо і що я скоро до них піднімуся.

— Добре. — Підійшовши ближче до літака, Інґрем гукнув до працівників наземної бригади, що стояли разом. — Нумо, хлопці, починаємо копати!

Джо Патроні й собі взявся за лопату, і за кілька хвилин бригада почала розкидати болото, землю та сніг.

Після того, як він скористався телефоном, щоб зв’язатися з пілотами в кабіні екіпажу нагорі, Інґрем — заручившись допомогою одного з механіків — почав пробиратися через замерзле болото, щоб холодними закоцюблими руками покласти перші балки перед колесами літака.

Час від часу на льотному полі крізь шквали снігу та зі зміною видимості можна було побачити зльоти та приземлення літаків, а високий рев реактивних двигунів розносило вітром у вуха чоловіків, що працювали. Проте біля смуги три-нуль усе було тихо та спокійно.

Джо Патроні порахував: мине ще близько години, поки бригада закінчить копати, і можна буде запустити двигуни «Боїнга-707» та спробувати вирулити великий авіалайнер з трясовини. Тим часом чоловіків, які зараз викопували два рови, що вже набирали форми, доведеться відпустити на перерву, щоб ті зігрілися в автобусі бригади, який досі стояв на руліжній доріжці. Зараз була десята тридцять. Якщо пощастить, подумав він, зможе опинитися вдома в ліжку — з Марі — незабаром після півночі.

Щоб наблизити таку перспективу, а також щоб зігрітися, Патроні ще наполегливіше взявся копати.

11

У «Кав’ярні небесного командира» Вернон Демерест замовив чай для Ґвен та чорну каву для себе. Кава зазвичай допомагала йому бути бадьорим; він ще, мабуть, перехилить з десяток чашок дорогою до Рима. Хоча командир Гарріс візьме на себе більшу частину сьогоднішнього польоту Рейсу Два, Демерест не мав наміру розслаблятися розумово. Він рідко розслаблявся у повітрі. Усвідомлював, як і більшість пілотів-ветеранів, що авіатори, які помирають від старості у себе в ліжках, — це ті, хто протягом своєї кар’єри були готові миттєво реагувати на неочікувані події.

— Ми обоє на диво тихо сидимо, — сказала Ґвен м’яким «англійським голосом». — І словом не перекинулися, відколи зайшли в термінал.

Минуло всього кілька хвилин відтоді, як вони покинули зал відправлення, після оголошення затримки на годину. Їм вдалося захопити місце в задній частині кав’ярні, і зараз Ґвен дивилася в люстерко пудрениці, принагідно пригладжуючи волосся, щоб воно розкішно спадало з-під елегантної шапочки стюардеси «Транс Америки». Погляд її темних, виразних очей ненадовго перекинувся на обличчя Вернона Демереста.

— Я не говорив, — сказав Демерест, — тому що думав; оце й усе.

Ґвен прицмокнула губами без помади — авіакомпанії мали суворі приписи, що забороняли стюардесам наносити макіяж у громадських місцях. Зрештою Ґвен використовувала його дуже мало; її шкіра була наче кров з молоком, відтінку, з яким так багато англійок начебто народжувались.

— Про що думав? Про травматичний досвід — звістку про те, що ми станемо батьками? — Ґвен пустотливо всміхнулася, а тоді продекламувала: — Командир Вернон Волдо Демерест та міс Ґвендолін Елайн Мейген оголошують про те, що очікують появи своєї першої дитини… кого?.. Ми ще не знаємо, правда? Не знатимемо ще місяців сім. Що ж, чекати не так уже й довго.

Демерест мовчав, поки перед ними ставили каву і чай, а тоді запротестував:

— Господи, Ґвен, будьмо серйознішими в цьому питанні.

— А для чого? Особливо, якщо я несерйозна. Зрештою, якщо хтось і має непокоїтися, то це я.

Він збирався знову заперечити, коли Ґвен під столом узяла його за руку. Її вираз обличчя змінився на прихильний.

— Вибач. Думаю, новина й справді стала шоком — для нас обох.

Саме такого вступу Демерест і очікував. Він обережно промовив:

— Вона не має шокувати. Мало того, ми можемо не бути батьками, якщо захочемо.

— Ну, — сухо заговорила Ґвен, — я все чекала, коли ти нарешті до цього дійдеш. — Вона заклацнула пудреницю та відклала її. — Ти майже почав у машині, правда? А тоді передумав.

— Що передумав?

— Ой, та ну тебе, Верноне! Навіщо прикидатися? Ми обоє чудово знаємо, до чого ти ведеш. Ти хочеш, щоб я зробила аборт. Думав над цим одразу після того, як я сказала тобі про вагітність. Хіба не так?

Демерест неохоче кивнув:

— Так. — Прямолінійність Ґвен його досі бентежила.

— У чому справа? Думав, я ніколи раніше не чула про аборти?

Демерест озирнувся через плече, щоби перевірити, чи ніхто не чує їхньої розмови, але гамір кав’ярні, загальний гул заглушали все.

— Я не був певен, як ти зреагуєш.

— Я й сама не певна. — Настала черга Ґвен говорити серйозно. Вона розглядала свої долоні, довгі тонкі пальці, які він так любив та які вона склала перед собою. — Я думала над цим. І досі не знаю.

Демерест збадьорився. Принаймні не було грюкання дверима або чіткої відмови.

Він намагався говорити голосом розуму.

— Насправді це єдина розважлива річ, яку ми можемо зробити. Певною мірою неприємно думати про це, але воно принаймні закінчиться швидко, а якщо все робиться правильно, професійно, то ніякої загрози не буде і можна не боятися ускладнень.

— Я знаю, — сказала Ґвен. — Це все так жахливо просто. Ось у тебе воно є, а ось уже нема. — Вона кинула на нього прямий погляд. — Правильно?

— Правильно.

Демерест сьорбнув кави. Можливо, все мине легше, ніж він собі гадав.

— Верноне, — м’яко мовила Ґвен, — ти не замислювався над тим, що те, що всередині мене, — це людська істота, що вона жива, що це особистість — навіть зараз? Ми покохалися. Це ми, ти і я; це частинка нас обох. — Погляд Ґвен, ще більш стривожений, ніж до того, бігав його обличчям у пошуках якоїсь реакції.

Демерест різко, зумисне грубо відповів:

— Це неправда. Зародок на такій стадії — це не людина; це поки що не особа. Він може стати нею пізніше, але не зараз. Він не живе, не дихає, не відчуває. Аборт — а особливо у такий ранній період — це не те саме, що вбивство людини.

Реакція Ґвен була такою ж запальною, як і перед тим, у машині, дорогою до аеропорту.

— Хочеш сказати, що з часом це може стати не такою вже й гарною справою? Якщо ми почекаємо, а тоді зробимо аборт, то це буде не настільки етично, коли дитина вже ідеально сформується, з пальчиками на руках і ногах, і всім іншим. Убити її потім — це трішки гірше, ніж зараз. Так ти вважаєш, Верноне?

Демерест похитав головою.

— Я такого не говорив.

— Але ти це мав на увазі.

— Якщо так, то я не хотів. У будь-якому разі, ти зараз перекручуєш мої слова.

Ґвен зітхнула.

— Я поводжуся як жінка.

— І ніхто не має на це більше прав, ніж ти. — Він усміхнувся; очі обмацували її обличчя. Думка про Неаполь, з Ґвен… на відстані кількох годин… досі збуджувала його.

— Я справді кохаю тебе, Верноне. Справді.

Демерест знову взяв її за руку під столом.

— Знаю. Тому це й складно для нас обох.

— Справа в тому, — повільно мовила Ґвен, ніби озвучуючи думки вголос, — що я ніколи раніше не вагітніла, а до такого моменту жінка завжди загадується, чи їй це вдасться. Коли дізнаєшся, як я тепер, що відповідь — так, то певним чином це подарунок, відчуття… відоме тільки жінці… що це щось гарне і дивовижне. А тоді раптом, у такій ситуації, як у нас, тобі доводиться прийняти факт, що все потрібно завершити, викинути те, що тобі дали. — Її очі наповнилися слізьми. — Ти мене розумієш, Верноне? Розумієш по-справжньому?

Він ніжно відповів:

— Так, думаю, що так.

— Різниця між тобою і мною в тому, що ти вже маєш дитину.

Він похитав головою.

— У мене немає дітей. Ми з Сарою…

— Не в шлюбі. Але ж була дитина; ти сам мені розповів. Маленька дівчинка, та, що потрапила в Триетапну програму вагітності. — Тінь усмішки збігла обличчям Ґвен. — Яку вдочерили. І тепер, що б не сталося, завжди є хтось, десь, якась людина, копія тебе.

Він мовчав.

Ґвен запитала:

— Ти коли-небудь думаєш про неї? Ніколи не замислюєшся, де вона, яка вона?

Брехати не було сенсу.

— Так, — відповів він. — Іноді.

— Дізнатися ніяк не можна?

Демерест похитав головою. Одного разу він поцікавився на цю тему, але йому відповіли, що коли всиновлення остаточно затверджують, то всі документи знищують. Не було жодного способу дізнатися — взагалі.

Ґвен відпила чаю. Понад краєм горнятка вона роздивлялася переповнену кав’ярню. Він відчув, що до неї повернувся спокій; сліди сліз зникли.

Усміхнувшись, вона промовила:

— Ой, любий, скільки ж я тобі клопотів завдаю.

Демерест відповів, і говорив це цілком щиро:

— Мають значення не мої клопоти. А те, що краще для тебе.

— Ну, думаю, що зрештою я вчиню розсудливо. Зроблю аборт. Мені спочатку все це потрібно обдумати, проговорити.

— Коли будеш готова, я допоможу. Та нам не можна втрачати багато часу.

— Думаю, ти маєш рацію.

— Послухай, Ґвен, ця справа багато часу не забере, — запевнив він її, — і обіцяю, що це буде цілком безпечна медична процедура. — Він повів їй про Швецію, що сам сплатить всі клінічні витрати, що авіакомпанія допоможе доставити її туди.

Ґвен відповіла:

— Я все вирішу, ще до того, як ми повернемося з поїздки.

Демерест узяв чеки, і вони підвелися, щоб покинути кав’ярню. Наближався час, коли Ґвен має привітати пасажирів на борту Рейсу Два.

Коли вони вийшли з кав’ярні, вона озвалася:

— Думаю, мені досить пощастило, що ти такий, яким є. Деякі чоловіки б утекли та покинули мене.

— Я не покину.

Та він покине її; зараз був упевнений в цьому. Коли закінчиться Неаполь і аборт, Демерест покінчить із Ґвен, розірве їхній роман — настільки тактовно, наскільки зможе, але все одно цілком та остаточно. Це буде не надто складно. Можуть бути один чи два незручних моменти, коли Ґвен дізнається про його наміри, та вона не з тих, хто влаштовуватиме скандал; це вона вже показала. Як би ситуація не склалася, він може з нею розібратися, для нього це буде не перший такий досвід. Вернон Демерест уже раніше успішно виплутувався з амурних справ.

Насправді цього разу дещо відрізнялося. Ніхто раніше не мав такого сильного впливу на нього, як Ґвен. Жодна інша жінка не збуджувала його так. З жодною — принаймні з тих, кого він пам’ятав, — йому не було настільки приємно проводити час, просто бути поряд. Розходитися для нього буде нелегко, і він знав, що матиме спокусу опісля передумати.

Та він цього не зробить. Поки що, як тільки Вернон Демерест вирішував діяти згідно з певним планом, то дотримувався його до кінця. Самодисципліна стала його другою натурою.

Крім того, здоровий глузд підказував: якщо не розійтися з Ґвен найближчим часом, може настати момент, коли він не зможе — заручившись тією ж самодисципліною чи без неї — взагалі не зможе змусити себе порвати з нею. Якщо так станеться, то це потягне за собою потребу постійності і, разом з нею, певне катастрофічне зрушення — шлюбне, фінансове, емоційне, — якого він рішуче збирався уникнути. Десять чи п’ятнадцять років тому — можливо; зараз — ні.

Він торкнувся руки Ґвен.

— Іди вперед. Я за хвилинку наздожену.

Попереду, коли натовп у центральному залі трохи порідів, він помітив Мела Бейкерсфелда. Вернон Демерест не мав нічого проти того, щоб його бачили разом з Ґвен; хоча сенсу рекламувати їхні стосунки перед родиною не було.

Його шваґер, як помітив Демерест, серйозно розмовляв з лейтенантом Недом Ордвеєм, умілим темношкірим добряком, який керує лінійним відділком поліції аеропорту. Можливо, Мел надто зайнятий, щоби помітити чоловіка своєї сестри, на що абсолютно не зважав Демерест, який не мав жодного бажання бачитись, але водночас не мав наміру уникати зіткнення. Ґвен щезла в натовпі; останнім, що він побачив, були гарні, затягнуті в нейлон ноги і такі ж привабливі та пропорційні щиколотки. O Sole Mio… поквапся!

Зараза! Мел Бейкерсфелд його помітив.

— Я шукав тебе, — сказав лейтенант Ордвей Мелові кілька хвилин тому. — Тільки-но почув, що в нас будуть гості — кілька сотень.

Сьогодні керівник поліції аеропорту був в уніформі; високий, імпозантний чолов’яга, що на вигляд був наче африканський вождь, хоча, як на такого кремезного чоловіка, голос його вирізнявся несподіваною м’якістю.

— У нас і без того гості. — Мел обвів поглядом переповнений, метушливий зал. Він ішов до свого кабінету на адміністративному антресольному поверсі. — Не сотні — тисячі.

— Я не про пасажирів, — сказав Ордвей. — Ті, про кого я говорю, можуть створити нам більше проблем.

Він розповів Мелові про масовий мітинг мешканців Медоувуда, що виступають проти шуму; наразі зібрання у закритій залі завершилось і більшість його учасників вже їхали в аеропорт. Лейтенант Ордвей дізнався про зустріч та її передбачуване продовження від телевізійної знімальної групи, яка попросила дозволу розставити камери у приміщенні аеропорту.

Після розмови з телевізійниками Ордвей зателефонував другові в офіс «Триб’юн», який зачитав йому основну суть газетного повідомлення, яке репортер, що був відвідав зібрання, щойно передав по телефону.

— Гадство! — буркнув Мел. — Ото знали, яку саме ніч вибрати! Так, ніби у нас своїх проблем бракує.

— Думаю, в тому й річ; так на них звернуть більше уваги. Та я гадав, що тебе краще попередити, бо вони, мабуть, захочуть з тобою побачитися, а також з кимсь із ФУЦА.

Мел гірко промовив:

— ФУЦА ховає голову в пісок, як тільки чують щось таке. І не вилазять, доки не почують, що все чисто.

— А ти? — Поліцейський вишкірився. — Вже почав копати тунель для втечі?

— Ні. Скажеш їм, що я готовий зустрітися з делегацією з пів десятка людей, хоча сьогодні це тільки марнування часу. Я нічого не вдію.

— Ти розумієш, — сказав Ордвей, — якщо вони не влаштовуватимуть безладу або не шкодитимуть майна, з точки зору закону, я нічого не можу зробити, щоб решта не зайшли всередину.

— Так, розумію, та я не говоритиму з цілим натовпом, проте не шукаймо собі проблем. Навіть якщо з їхнього боку й буде агресія, головне, щоб ми самі таким не займалися, хіба в крайньому разі. Пам’ятай, що буде преса, а я не хочу створювати якихось мучеників.

— Я вже попередив своїх людей. Вони обійдуться жартами та утримаються від джіу-джитсу.

— Чудово!

Мел був упевнений у Неді Ордвеї. Діяльність поліції в аеропорту Лінкольна забезпечував самостійний відділок міської поліції, а лейтенант Ордвей представляв найкращий тип кадрового поліцейського. Він уже рік керував групою поліцейських аеропорту, і, скоріш за все, незабаром він матиме важливіше призначення в місті. Мелові його бракуватиме.

— Як справи з усім іншим, якщо не брати до уваги Медоувуд? — поцікавився Мел. Він знав, що загін Ордвея, в якому приблизно сотня поліцейських, як і більшість людей в аеропорту, працюють понаднормово, відколи почалася буря.

— Загалом спокійно. Більше, ніж зазвичай, п’яних та кілька бійок. Але це норма, зважаючи на ті затримки польотів та черги в барах.

Мел вишкірився.

— Не гони на бари. Аеропорт має відсоток з кожної склянки, а нам потрібні доходи.

— Як і авіакомпаніям, напевно. Принаймні судячи з пасажирів, яких вони намагаються витверезити, щоб запхнути на борт. У мене, як завжди, претензії щодо цього.

— Кава?

— Еге ж. Щойно п’яний, як чіп, пасажир з’являється перед стійками реєстрації авіакомпанії, хтось із відділу з обслуговування пасажирів дістає завдання напоїти його кавою. Авіакомпанії досі не зрозуміли, що, як тільки кава опиняється в його череві, все, що ти отримуєш, це бадьорого п’яндигу. Саме тоді вони й телефонують нам.

— Ви знаєте, як з тим упоратися.

Люди Ордвея, наскільки Мелові відомо, були фахівцями, коли справа стосувалася п’яниць в аеропорту, яких рідко в чомусь звинувачували, хіба що ті ставали надто буйними. Здебільшого то були комівояжери та бізнесмени з інших міст, часто виснажені після важкого, сповненого конкуренції тижня, яким кілька чарок дорогою додому добряче давали в голову. Якщо льотний екіпаж не пускав їх на борт — а командири, за якими було останнє слово в таких питаннях, зазвичай були невблаганні щодо цього, — п’яниць проводжали в камеру попереднього ув’язнення й залишали там протверезіти. Пізніше їм дозволяли піти — майже кожен з них був зніченим.

— О, є ще одна річ, — сказав керівник поліції. — На паркінгу, здається, у нас є кілька покинутих машин. У таку погоду важко бути впевненим, але ми перевіримо, як тільки зможемо.

Мел скривився. Покинуті на паркінгах машини були чумою аеропортів усіх великих міст. Коли старий драндулет ставав ні до чого не придатним, виявлялося, що позбутися його — несподівано важке завдання. Продавці брухту та вживаних машин уже переповнили свої смітники і більше не потребували автомобілів — хіба що власники самі платили. Тож власник міг заплатити за утилізацію, за зберігання або знайти місце й покинути автомобіль так, щоб його не відстежили. Аеропорти мимоволі ставали такими собі звалищами.

Старі машини привозили на паркінги аеропортів, а затим тихо знімали номерні знаки й інше. Серійний номер двигуна, звісно, зняти було неможливо, але час та клопоти, пов’язані з його відстежуванням, не були того варті. Простіше для аеропорту було зробити те, чого не хотів колишній власник, — заплатити, щоб машину забрали на утилізацію, і то чимскоріш, оскільки вона заважала отримувати дохід з місця на паркінгу. Останнім часом в аеропорту Лінкольна місячний рахунок за утилізацію старих автомобілів став досить значним.

Крізь товкотнечу в залі Мел помітив Вернона Демереста.

— Крім того, — добродушно повів далі Ордвей, — ми в хорошій формі для зустрічі з гостями з Медоувуда. Дам тобі знати, коли вони прийдуть. — Приязно кивнувши, поліцейський пішов далі.

Вернон Демерест — в уніформі «Транс Америки», з упевненою, як завжди, поставою — прямував у бік Мела. Бейкерсфелд відчув хвилю роздратування, згадуючи критичний звіт Комітету авіакомпаній з питань снігоборотьби, про який він уже чув, але ще не бачив.

Демерест наче й не збирався зупинятися, доки Мел не озвався:

— Доброго вечора, Верноне.

— Здоров. — Тон був байдужий.

— Чув, що ти тепер начальник з очистки снігу.

— Не конче бути начальником, — відрізав Вернон Демерест, — щоб розуміти, де роботу виконують абияк.

Мел насилу продовжив говорити стримано.

— Ти хоч уявляєш собі, скільки там снігу?

— Мабуть, краще, ніж ти. Частина моєї роботи — вивчення метеорологічних зведень.

— Тоді ти мав би знати, що у нас в аеропорту за останню добу випало десять дюймів снігу; не кажучи вже про те, якою ситуація була перед тим.

Демерест стенув плечима.

— То прибери його.

— Цим ми і займаємося.

— Дохера ефективно.

— Максимальний задокументований снігопад тут за всю історію, — наполіг Мел, — дванадцять дюймів у цей же період. То була повінь, і все закрили. Цього разу ми наблизилися до цих показників, але не закрилися. Ми боремося, щоб далі працювати, і нам це вдається. Немає жодного іншого аеропорту, який би впорався краще за наш у таку бурю. Снігоприбиральна техніка задіяна цілодобово.

— Можливо, вам просто бракує тої техніки.

— Заради Бога, Верноне! Ні в кого немає достатньо техніки для бурі, яка триває вже три останні дні. Всім би вона знадобилася, але ніхто не купує снігоприбиральну техніку для випадкових критичних ситуацій — якщо хоч трохи тямить в економіці. Техніку купують для сприятливих умов, а в разі надзвичайної ситуації користаються всім, що мають, розподіляючи її заради найбільшої переваги. Саме цим і займаються мої люди, й роблять це збіса непогано!

— Добре, — сказав Демерест, — ти маєш свою думку, я — свою. Мені ж здається, що ти працюєш некомпетентно. Так я й написав у своєму звіті.

— Я думав, то був звіт комітету. Чи ти розштовхав інших, щоб самому вдарити?

— Як працює комітет, то вже наша справа. Має значення тільки звіт. Завтра отримаєш копію.

— Дуже дякую. — Його шваґер, як помітив Мел, навіть не заперечував, що звіт він склав особисто. Мел не вгавав: — Що б ти там не написав, це нічого не змінить, та, якщо це тебе задовольнить, він матиме свій негативний вплив. Завтра мені доведеться витрачати час на те, щоби пояснити, наскільки ти безграмотний у певних сферах.

Мел говорив гаряче, не намагаючись приховати свого гніву, і вперше Демерест вишкірився.

— В печінки тобі заліз трохи, ге? Що ж, шкодую за негатив і за твій втрачений час. Згадаю про це завтра, коли грітимусь на італійському сонечку. — Із самовдоволеною посмішкою він рушив геть.

Не здолав Демерест і кількох ярдів, як вираз обличчя змінився на сердитий.

Причиною незадоволення командира Демереста була каса продажу страхування в головному вестибюлі — яка сьогодні, вочевидь, шпарко заробляла гроші. Це нагадувало Демересту, що перемога над Мелом Бейкерсфелдом то ніщо, слабенький укол. Через тиждень критичний звіт Комітету з питань снігоборотьби забудуть, але страхова каса залишиться на місці. Тож по-справжньому перемагав його слизький, манірний шваґер, який вщент розбив аргументи Демереста перед комісією з питань аеропорту й виставив його придурком.

За страховими касами двоє молодих дівчат — одна, та сама білявка з великими грудьми — швидко виписували поліси для заявників, поки ще пів десятка людей стояли в черзі. Більшість із них тримали в руках готівку — обіцяючи ще більше швидкого прибутку для страхових компаній, гірко відзначив Демерест, — і він не сумнівався, що до автоматів продажу страхування, розкиданих по терміналу, черги стоять не менші.

Він замислився, чи хтось із його потенційних пасажирів Рейсу Два стоїть у черзі. Спокушала думка про те, щоб поцікавитись і, якщо такі знайдуться, навернути на іншу думку; проте він вирішив, що не варто. Вернон Демерест уже якось намагався закликати людей біля страхової каси не купувати авіастрахування аеропорту і пояснювати їм чому; а це потягнуло за собою скарги та різку догану від керівництва «Транс Америки». Хоча авіакомпаніям не подобався продаж страхування в аеропорту, як і екіпажам літаків, на перших здійснювався різноманітний тиск, що змушував їх займати нейтральну позицію. По-перше, керівництво аеропортів стверджувало, що вони потребують доходів з діяльності страхових компаній; якщо не буде грошей з цього джерела, зазначали вони, можливо, авіакомпаніям доведеться компенсувати втрати вищими зборами на посадку. По-друге, авіакомпанії не хотіли ображати пасажирів, які можуть обуритися, якщо їм не дадуть змоги купувати страховку, як вони звикли. Тому пілотам довелося взяти ініціативу на себе — вкупі з критикою.

Роздумуючи про це, командир Демерест спинився на кілька секунд, спостерігаючи за активністю страхової каси. Він щойно побачив, як до черги приєднався новенький — знервований чоловік — кволий та згорблений, з дрібними коротенькими вусиками. Чоловік тримав у руці невеликий дипломат і, здавалося, непокоївся через час; постійно кидав погляд на годинник центрального вестибюля, звіряючи його зі своїм. Очевидно, він не тішився довжиною черги попереду.

Демерест з огидою подумав: у цього типа явно мало часу; йому варто забути про страхування та вийти на борт рейсу. Тоді Демерест нагадав собі: він мусить повернутися в кабіну екіпажу Рейсу Два. Швидко рушив до залу відправлення «Транс Америки»; з хвилини на хвилину пролунає перше запрошення на посадку. О! А ось і воно.

«Запрошуємо до виходу на посадку пасажирів Рейсу Два „Золотої Каравели“, авіакомпанії „Транс Америка Ейрлайнз“, що прямують до Рима…»

Командир Демерест простояв у терміналі довше, ніж збирався. Поки він рухався, гучне оголошення продовжувало звучати над гамором залів.

12

«…Рейсу Два „Золотої Каравели“, авіакомпанії „Транс Америка Ейрлайнз“, що прямують до Рима. До відома всіх пасажирів, у яких підтверджене бронювання…»

Оголошення про відправлення рейсу в аеропорту по-різному звучало для слухачів. Для когось то був рутинний виклик, що передував марудній, пов’язаній з роботою подорожі, яку — якби мали в цій ситуації вільний вибір — вони б ніколи не здійснили. Для інших оголошення було початком подорожі; для ще декого — наближенням кінця — прибуттям додому. Для деяких воно означало сум та розлуку; для інших, навпаки, перспективу об’єднання та радості. Деякі чули оголошення, які завжди стосувалися інших людей. Їхні друзі чи родичі подорожували, для них назви місць призначення були чимсь на кшталт меланхолійного мерехтіння далеких місцин, яких вони ніколи не побачать. Купка людей слухала оголошення з острахом; ще менше — з байдужістю. Оголошення було сигналом початку процесу відправлення. Літак був готовий; настав час посадки пасажирів, і запізнюватися не можна; дуже рідко авіалайнери чекали окремих людей. Зовсім скоро літак увійде в найбільш неприродну для людини стихію — небеса; і оскільки вона була неприродною, в цьому завжди була та завжди залишатиметься частинка пригоди й романтики.

Було щось романтичне в механіці оголошень про рейси. Воно народжувалося в пристрої, який багато в чому нагадував музичний автомат, однак замість монет його в дію запускали кнопки. Ці кнопки розміщені на консолі контролю польотної інформації — мініатюрній диспетчерській вежі (в кожної авіакомпанії був свій КПІ або його аналог) над залом відправлень. Клеркиня натискала на кнопки у відповідній послідовності; опісля всю роботу виконувала машина.

Майже всі оголошення про рейси — за винятком особливих ситуацій — були заздалегідь записані на касетні стрічки. Хоча для слухача кожне оголошення здавалося повним, це було не так, бо складалося воно з трьох окремих записів. Перший повідомляв про етап посадки, початок, продовження чи закінчення; другий називав рейс та авіакомпанію; у третьому записі були вказані номери виходу та залу. Позаяк три записи йшли один за одним без зупинок, вони звучали як єдине повідомлення.

Люди, яким не подобалася псевдолюдська автоматизація, інколи тішилися, коли пристрої озвучення оголошень про рейси ламалися. Час від часу в якійсь частині машинерії щось застрягало, і тоді пасажирів із пів десятка рейсів відправляло до одного виходу. Результат — катастрофа, в яку потрапляла тисяча або й більше збентежених, нетерплячих пасажирів, — був справжнім жахіттям для будь-якого працівника авіакомпанії.

Сьогодні, у випадку з Рейсом Два, пристрій спрацював.

«…пасажирів, у яких підтверджене бронювання. Посадка в літак буде здійснюватися через вихід номер сорок сім Синього залу „Д“».

Наразі тисячі людей у терміналі почули оголошення про Рейс Два. Деякі зі слухачів стурбувалися більше, ніж решта. Інші, ще не стривожені, долучаться до них ще до кінця ночі.

Понад сто п’ятдесят пасажирів Рейсу Два почули оголошення. Ті, хто зареєструвалися, але ще не дісталися виходу номер сорок сім, поквапилися до нього, кілька щойно прибулих ще струшували сніг з одягу.

Старша стюардеса Ґвен Мейген проводила попередню посадку кількох сімей з малими дітьми, коли оголошення луною відбилося від стін телетрапа. Вона скористалася внутрішнім телефоном кабіни екіпажу, щоби повідомити командира Енсона Гарріса, і приготувалася до напливу пасажирів протягом наступних кількох хвилин. Обійшовши пасажирів, командир Вернон Демерест пригнувся, зайшов на борт та поквапився вперед, зачиняючи за собою двері кабіни.

Енсон Гарріс, що працював разом із бортінженером Саєм Джорданом, уже почав передпольотну перевірку.

— Добре, — сказав Демерест. Він прослизнув на праве сидіння другого пілота і взяв планшет з відомістю технічного контролю.

Джордан повернувся на своє звичне місце позаду.

Мел Бейкерсфелд, який досі перебував у центральному залі, почув оголошення й згадав, що «Золота Каравела» — це рейс Вернона Демереста. Мел щиро пошкодував, що знову, коли випала нагода припинити або хоча б зменшити ворожість між ним та його шваґром, усе закінчилося провалом. Тепер їхні професійні стосунки стали — якщо це взагалі можливо — ще гіршими, ніж раніше. Мел застановився над тим, скільки в цьому його провини; частина точно, бо Вернон, здавалося, дуже вправно вмів знайти найгірше у Мелі, а сам Мел вважав, що більша частина відповідальності за їхню незлагоду лежить саме на плечах Вернона. Почасти проблема полягала в тому, що Вернон вважав себе особою вищого ґатунку й обурювався, коли інші з цим не погоджувалися. Дуже багато пілотів, з якими Мел знайомий, — особливо командирів — думали про себе так само.

Мел досі спалахував гнівом, коли згадував, як Вернон після засідання комісії з питань аеропорту запевняв, що люди на кшталт Мела — це ті, «які вічно сидять за своїми столами і мають мізків не більше, ніж у пінгвіна». Так, наче пілотувати літак, подумав Мел, це щось таке, бляха, екстранеймовірне, порівняно з іншими посадами!

Та все одно Мелові хотілося б сьогодні на кілька годин знову стати пілотом та полетіти — до чого саме готувався Вернон — рейсом до Рима. Він пригадав, як Вернон сказав, що завтра насолоджуватиметься італійським сонечком. Мелові наразі доведеться обійтися трішки, зовсім трішки гіршою ситуацією, працюючи з авіаційною логістикою на землі. Сьогодні грубі пута землі здавалися грубшими, ніж зазвичай.

Лейтенант поліції Нед Ордвей, який відійшов від Мела Бейкерсфелда кілька хвилин тому, почув оголошення про Рейс Два через відчинені двері невеликого відділу безпеки, що розміщувався неподалік головного залу. Ордвей сидів у відділі та слухав телефонний звіт чергового у відділку поліції аеропорту. Згідно з радіоповідомленням з патрульної машини, великий наплив приватних автомобілів, переповнених людьми, в’їжджав на паркінг, який насилу міг їх умістити. Опитування показало, що більша частина пасажирів — це члени громади Медоувуда — учасники демонстрації проти шуму, про яку лейтенант Ордвей уже чув. За наказами лейтенанта, сказав черговий, поліцейське підкріплення вже їде до терміналу.

За кілька сотень футів від лейтенанта Ордвея, в зоні очікування для пасажирів, старенька з Сан-Дієґо, місіс Ада Квонсет, припинила розмову з молодим Пітером Коуклі з «Транс Америки», оскільки обоє прислухалися до оголошення Рейсу Два. Вони сиділи разом на одній з чорних, оббитих шкірою лавок. Місіс Квонсет саме описувала чесноти свого чоловіка-небіжчика, послуговуючись такими ж словами, якими королева Вікторія, мабуть, говорила про принца Альберта.

— Така добра людина, такий розумний і красивий. Ми з ним зустрілися, коли він був уже старший, але я думаю, що в молодості він дуже нагадував вас.

Пітер Коуклі отупіло вишкірився, вже не вперше за останні півтори години. Відколи він покинув Таню Лівінґстон, діставши наказ залишатися поруч зі старенькою жіночкою-безбілетницею, доки не відлетить її зворотний рейс до Лос-Анджелеса, їхня розмова здебільшого складалася з монологу місіс Квонсет, в якому Пітера Коуклі часто і схвально порівнювали з померлим Гербертом Квонсетом. Від цієї теми Пітер уже остаточно втомився. Він не знав, що це і є частиною хитромудрого плану Ади Квонсет.

Коуклі нишком позіхав; то була не зовсім та робота, якої він очікував, коли став агентом з обслуговування пасажирів «Транс Америки». Він почувався повним дурнем від того, що мусить сидіти тут в уніформі та няньчити невинну балакучу стару даму, яка йому годиться в прабабусі. Сподівався, що скоро це завдання закінчиться. На лихо, рейс до Лос-Анджелеса місіс Квонсет, як і більшість інших сьогодні, затримувався через бурю; інакше ця стара пані вирушила б уже годину тому. Пітер молився Богові, щоб якомога швидше оголосили про рейс до Лос-Анджелеса. Тим часом оголошення про Рейс Два, що досі тривало, нарешті, хоч і ненадовго, спинилося.

Молодий Пітер Коуклі вже й забув про попередження Тані: «Пам’ятай… у неї море різних штучок».

— Та ви що! — промовила місіс Квонсет, коли оголошення закінчилося. — Рейс до Рима! Аеропорт — це таке цікаве місце, правда? Особливо для таких молодих, освічених людей, як оце ви. Є одне місце — Рим, — яке мій небіжчик-чоловік дуже хотів зі мною відвідати. — Вона сплеснула в долоні, між якими була затиснута тонка мереживна хустинка, й зітхнула. — Цього так і не сталося.

Поки Ада Квонсет говорила, її розум цокав, наче хороший швейцарський годинник. Насправді вона хотіла чкурнути геть від цієї дитини в дорослій уніформі. Хоча він відверто знуджувався, самої нудьги було недостатньо; він досі залишався поруч. Їй потрібно підлаштувати ситуацію так, щоб нудьга змінилася легковажністю. І це потрібно зробити якнайшвидше.

Місіс Квонсет не забула свою первинну мету — «зайцем» полетіти до Нью-Йорка. Вона уважно дослухалася до оголошень про рейси до Нью-Йорка; встигли прозвучати запрошення п’яти різних авіакомпаній, але час був непідходящий, не було надійної можливості непомітно вшитися від свого опікуна. Отже, вона не могла дізнатися, чи буде ще якийсь літак до Нью-Йорка, перед тим як рейс «Транс Америки» вирушить до Лос-Анджелеса — той рейс, на який вона мала б сісти, але не хотіла.

Будь-який інший варіант, роздумувала місіс Квонсет, був би кращим, ніж повернутися сьогодні назад до Лос-Анджелеса. Будь-який! Навіть… несподівана ідея спала їй на думку… навіть якщо зійти на борт рейсу до Рима.

Вона вагалася. А зрештою — чом би й ні? Багато з того, що місіс Квонсет сьогодні говорила про Герберта, було неправдою, але вони й справді якось роздивлялися листівки з Римом…

Якщо вона дістанеться аеропорту Рима, то принаймні там побуває; матиме що розповісти Бланш, коли нарешті прилетить до Нью-Йорка. Це буде так само приємно, як плюнути в око тій рудій сучці, агентці з обслуговування пасажирів… Та чи вдасться це? І який там номер виходу щойно оголосили? Хіба не… вихід номер сорок сім у Синьому залі «Д»? Так, вона була певна, що саме той.

Звісно, рейс може бути заповнений, місця для безбілетниці чи ще когось не залишиться, але завжди зостається ймовірність. До того ж вона припускала, що людям на рейсі до Італії потрібен паспорт; доведеться якось із цим розібратися. І навіть зараз, якби оголосили про рейс до Нью-Йорка…

Головне не просто сидіти тут, а робити щось.

Місіс Квонсет змахнула своїми хирлявими, зморщеними руками.

— Ой Боженьку! — гукнула вона. — Боженьку! — Пальці правої руки кинулися до високого коміра старомодної блузки. Вона торкнулася рота мереживною хустинкою та видала м’який, тихий стогін.

На обличчі молодого працівника проступила тривога.

— Що таке, місіс Квонсет? Що сталося?

Її очі заплющилися, тоді розплющились; вона кілька разів судомно хапнула повітря.

— Вибачте. Боюся, що мені зовсім зле.

Пітер Коуклі стурбовано запитав:

— Я можу якось допомогти? Викликати лікаря?

— Не хочу завдавати вам клопоту.

— Все гаразд?..

— Ні. — Місіс Квонсет кволо похитала головою. — Думаю, я просто сходжу до дамської кімнати. Гадаю, мені стане краще.

Молодий агент начебто засумнівався. Він не хотів, щоб ця стара діва вмерла в нього на руках, хоча скидалося на те, що вона вже й так однією ногою стоїть на тому світі. Ніяково перепитав:

— Ви впевнені?

— Так, цілком впевнена. — Місіс Квонсет вирішила, що не варто привертати уваги тут, у головній частині терміналу. Надто багато сторонніх свідків. — Будь ласка… допоможіть мені підвестися… дякую… а тепер можете подати мені руку… Здається, дамська кімната отам. — Дорогою вона раз у раз стогнала, і це викликало тривожні погляди Пітера Коуклі. Вона запевнила його: — У мене вже були такі напади. Впевнена, зараз мені покращає.

Біля дверей жіночого туалету місіс Квонсет відпустила руку молодого Пітера Коуклі.

— Ви дуже гарно поводитеся з літньою леді. Сьогодні так багато молодих людей… Ой Боженьку!.. — Вона контролювала себе: цього досить; будь обережною; не перегравай. — Почекаєте на мене тут? Нікуди не підете?

— Ой, та ні. Я зачекаю.

— Дякую. — Вона відчинила двері та зайшла всередину.

Там було двадцять-тридцять жінок; аеропорт сьогодні переповнений, подумала місіс Квонсет, включно з убиральнями. Тепер їй потрібна союзниця. Вона уважно роззирнулася навколо, поки не вибрала молоденьку жінку «секретарського» типу, в бежевому костюмі, яка, здавалося, нікуди не поспішала. Місіс Квонсет підійшла до неї.

— Перепрошую, я не зовсім добре себе почуваю. Чи не могли б ви мені допомогти? — Маленька старушенція із Сан-Дієґо змахнула руками, заплющила та розплющила очі, як вона вже робила перед Пітером Коуклі.

Незнайомка одразу ж стривожилася.

— Звісно ж, я допоможу. Мені вас відвести…

— Ні… будь ласка. — Місіс Квонсет сперлася на вмивальник, очевидно, щоб не впасти. — Мені тільки потрібно, щоб ви передали повідомлення. За дверима стоїть молодий чоловік в уніформі авіакомпанії «Транс Америка». Його звуть містер Коуклі. Будь ласка, скажіть йому… що так, зрештою, мені потрібен лікар.

— Я передам. З вами все буде гаразд, поки я не повернуся?

Місіс Квонсет кивнула.

— Так, дякую. Але ви поверніться… та скажіть мені.

— Звісно.

Менш ніж за хвилину молода жіночка повернулася.

— Він уже побіг по лікаря. Думаю, вам варто відпочити. Можливо, ми…

Місіс Квонсет перестала спиратися на вмивальник.

— Тобто він уже пішов?

— Так, одразу ж.

Тепер усе, що залишалося, подумала місіс Квонсет, це позбутися жінки. Вона знову заплющила та розплющила очі.

— Знаю, й без того забагато прошу… ви й так зі мною дуже добре повелися… але дочка чекає мене біля головного входу, біля «Юнайтед Ейр Лайнз».

— Хочете, щоб я привела її до вас? Сюди?

Місіс Квонсет провела мереживною хустинкою по губах.

— Буду неймовірно вдячна, хоча мені так незручно…

— Впевнена, що ви б так само вчинили для мене. Як мені впізнати вашу дочку?

— На ній довге рожево-лілове пальто та невеличкий білий капелюшок у жовті квіточки. Вона з собакою — французьким пуделем.

Жінка-«секретарка» усміхнулася.

— Це буде легко. Я ненадовго.

— Ви така добра людина.

Ада Квонсет почекала всього мить-другу, коли жінка пішла. Місіс Квонсет сподівалася, задля блага своєї тимчасової помічниці, що та недовго шукатиме уявну персону в ліловому пальті в компанії з уявним французьким пуделем.

Усміхнувшись сама до себе, маленька старушенція з Сан-Дієґо вийшла з убиральні та хутенько почимчикувала геть. Ніхто не звернув на неї уваги, коли вона вийшла та злилася з клекотливим натовпом терміналу.

Отже, подумала вона, в який же бік Синій зал «Д» та вихід номер сорок сім?

Для Тані Лівінґстон оголошення про Рейс Два було наче зміна табло на чотирьох поспіль бейсбольних матчах. Чотири рейси «Транс Америки» наразі були на різних етапах відправлення; в ролі агентки з обслуговування пасажирів Таня підтримувала зв’язок з ними всіма. Також вона щойно провела кілька неприємних хвилин з пасажиром, який прибув рейсом із Канзас-Сіті.

Агресивний, квапливий чоловік скаржився, що шкіряна валіза його дружини, яка з’явилася на «каруселі» прибуття, була розірвана збоку через недбале ставлення персоналу. Таня йому не вірила — розрив здавався давнім, — але, як завжди робила «Транс Америка» й усі інші авіакомпанії, запропонувала задовольнити вимогу на місці, готівкою. Складність полягала в тому, щоб домовитися про прийнятне відшкодування. Таня запропонувала тридцять п’ять доларів, суму, на її думку, вищу, ніж вартість валізи; пасажир вимагав сорок п’ять. Зрештою вони зійшлися на сорока доларах, хоча скаржник не знав, що агентка з обслуговування пасажирів може розпоряджатися шістдесятьма, щоб уникнути небажаного позову. Навіть підозрюючи обман, авіакомпанії вважали, що дешевше заплатити швидше, ніж починати тривалий конфлікт. Теоретично працівники мали б вносити записи про пошкоджені валізи ще під час реєстрації, але це ставалося рідко; в результаті, пасажири, які знали, що до чого, інколи таким чином отримували взамін нову валізу.

Хоча гроші ці були й не її, Тані завжди не подобалося розлучатися з ними, коли, на її думку, авіакомпанію дурили.

Тепер вона перемкнула увагу на те, щоб допомогти зібрати пасажирів, які запізнювалися на Рейс Два і щойно прибули до аеропорту. На щастя, автобус із реєстрації в місті приїхав кілька хвилин тому, і більшу частину його пасажирів уже вели в зал «Д» до виходу номер сорок сім. За хвилину-дві, вирішила Таня, якщо не буде проблем із посадкою припізнілих пасажирів, вона сама піде до виходу номер сорок сім.

Д. О. Ґерреро почув оголошення про Рейс Два, стоячи в черзі до страхової каси в центральному залі терміналу.

Саме Ґерреро, квапливого та знервованого, командир Вернон Демерест помітив там раніше, з невеликим дипломатом у руках, в якому лежала саморобна бомба.

Ґерреро з автобуса пішов просто до каси страхування, де зараз стояв п’ятим у черзі. Двоє людей у голові черги говорили з двома клеркинями, які працювали страх як повільно. Одна з них — білявка з великими грудьми та глибоким декольте — вела тривалу розмову з клієнткою, жінкою середнього віку. Клеркиня, вочевидь, радила жінці взяти більший поліс, ніж та просила; жінка не могла визначитися. Очевидно, поки Ґерреро дістанеться голови черги, мине, як мінімум, хвилин двадцять, але на той час Рейс Два уже, скоріш за все, відлетить. Але він мусив купити страховку; він мусив бути на борту.

Оголошення системи гучного зв’язку повідомило, що посадка на рейс проводиться на виході номер сорок сім. Ґерреро потрібно бути на виході негайно. Він відчув, що дрижить. Долоні прилипли до ручки дипломата. Знову глянув на годинник, уже вдвадцяте порівнюючи його з годинником терміналу. Минуло шість хвилин після оголошення Рейсу Два. Закінчення посадки… зачиняються двері літака… це може статися в будь-яку мить. Потрібно зробити хоч щось.

Д. О. Ґерреро грубо проштовхнувся до голови черги. Він уже давно не зважав на те, що його помітять або що він когось образить. Один чоловік запротестував:

— Агов, приятелю, ми тут теж чекаємо.

Ґерреро його проігнорував. Він звернувся до пишногрудої білявки:

— Будь ласка… вже оголосили мій рейс — до Рима. Мені потрібне страхування. Я не можу чекати.

Чоловік, що говорив перед тим, втрутився:

— То лети без. Наступного разу приїдеш сюди раніше.

Ґерреро мав спокусу відповісти: не буде наступного разу. Натомість знову звернувся до білявки:

— Будь ласка!

На його подив, вона тепло всміхнулася, хоча він очікував відмови.

— Ви сказали «Рим»?

— Так-так. Уже оголосили про рейс.

— Я знаю. — Вона знову всміхнулася. — Рейс Два «Транс Америки». Називається «Золота Каравела».

Незважаючи на знервованість, він зауважив сексуальний європейський акцент дівчини, мабуть, угорський. Д. О. Ґерреро спробував говорити спокійно:

— Саме так.

Дівчина, знову всміхаючись, звернулася до інших людей у черзі.

— У цього джентльмена справді дуже мало часу. Впевнена, ви не образитеся, якщо я допоможу йому.

Сьогодні стільки всього пішло шкереберть, що він не міг повірити в таку удачу. З черги донеслося якесь невиразне ремствування, але чоловік, який говорив перед тим, зараз мовчав. Дівчина витягла бланк заяви на страхування. Вона світилась усмішкою до жінки, з якою саме працювала.

— Зараз, хвилинку. — Тоді спрямувала усмішку на Д. О. Ґерреро.

Вперше він усвідомив, наскільки дієвою є ця усмішка і чому інші не протестують. Коли дівчина подивилася просто на нього, Ґерреро — якого рідко вражали жінки — відчув себе так, наче зараз розтане. А ще в неї були найбільші цицьки, які він будь-коли бачив.

— Мене звуть Банні[169], — промовила дівчина з європейським акцентом. — А вас? — Її кулькова ручка зависла над папером.

У ролі продавчині авіастрахування в аеропорту Банні Воробйофф мала неабиякий успіх.

Вона прибула до Сполучених Штатів не з Угорщини, як було подумав Д. О. Ґерреро, а з Ґлаухау, що на півдні Східної Німеччини, за Берлінською стіною.

Банні (яка тоді була Ґретхен Воробйофф, непоказна, плоскогруда донька дрібного чиновника-комуніста та комсомолка) подолала стіну вночі, разом з двома компаньйонами. Обох чоловіків помітили у світлі прожекторів та застрелили; їхні тіла провисіли добу на колючому дроті, щоб усі бачили. Банні уникнула прожекторів та пострілів малокаліберної зброї й вижила, а виживання, здавалося, було якістю, якою її обдарувала природа.

Пізніше, коли вона двадцятиоднорічною іммігранткою прибула до США, то прийняла американське вільне підприємництво та його принади із запалом неофітки. Вона важко працювала санітаркою в лікарні, де пройшла певне навчання, а вночі підробляла офіціанткою. В решту часу вона якось втиснула навчання на курсах англійської Берліца[170], а також сон — час від часу вона спала з інтернами з лікарні. Інтерни відплачували сексуальні послуги Ґретхен, знайомлячи її з ін’єкціями силікону в груди, які почалися випадково, але перетворилися на веселий груповий експеримент, де вони хотіли побачити, наскільки її перса можуть збільшитися. На щастя, ще до того, як вони стали просто гігантськими, Ґретхен скористалася ще однією новознайденою свободою та звільнилася з роботи в лікарні, щоб зайнятися тією, де платили більше. Десь на цьому шляху вона потрапила до Вашинґтона та обійшла Білий Дім, Капітолій і «Плейбой Клаб»[171]. Після останнього місця вона ще більше себе американізувала, взявши ім’я Банні.

Відтоді минуло півтора року, і Банні Воробйофф цілком пристосувалася до нового життя. Вона відвідувала школу танцю Артура Мюррея[172], «Блакитний Хрест»[173] та «Коламбія Рекорд Клаб»[174], мала рахунок у «Карсон Пірі Скотт»[175], передплачувала «Рідерз Дайджест»[176] і «ТіВі Ґайд»[177], вчасно купувала «Ворлд Бук Енциклопедії»[178], мала перуку та «фольксваґен», збирала купони на знижку й сиділа на пігулках.

Банні також любила різні конкурси, особливо ті, що давали надію на матеріальну винагороду. Відповідно, одна з причин, чому вона так обожнювала своє теперішнє місце роботи більше, ніж усі попередні, полягала в тому, що періодично керівництво її страхової компанії влаштовувало конкурси продажу серед персоналу, з певними товарами-призами. Один із таких конкурсів діяв зараз. Він закінчиться сьогодні.

Конкурс і був причиною, чому Банні так мило зреагувала, коли Д. О. Ґерреро оголосив, що летить до Рима. Наразі Банні потрібно було набрати ще сорок балів, щоб виграти бажаний приз у цьому конкурсі продажу — електричну зубну щітку. Сьогодні вона тимчасово втратила надію набрати свою суму балів до закінчення терміну, оскільки страхові поліси, які вона вже встигла продати, були переважно на внутрішні рейси; вони мали нижчі премії та давали менше конкурсних балів. Проте якщо продати максимальний поліс на міжнародний рейс, він дасть двадцять п’ять конкурсних балів, а решту набрати буде досить легко. А зараз йшлося хіба про те, який поліс хоче купити цей пасажир, що летить до Рима, і, якщо припустити, що не максимальний, чи зможе Банні Воробйофф продати йому більший?

Зазвичай їй це вдавалося. Банні вмикала свою найсексуальнішу усмішку, якою навчилася користуватись напрочуд вправно, нахилялася ближче до клієнта, щоб її пишний бюст його приголомшував, тоді оголошувала, яку вигоду можна дістати за невелику додаткову суму грошей. Переважно хитрість спрацьовувала, і саме через це Банні була такою успішною на своєму нинішньому місці.

Коли Д. О. Ґерреро по буквах продиктував своє прізвище, вона запитала:

— Який поліс ви б хотіли, сер?

Ґерреро ковтнув слину.

— Просто страхування життя — сімдесят п’ять тисяч доларів.

Тепер, коли він це промовив, у роті пересохло. Раптом злякався, що його слова насторожили всіх у черзі; їхні погляди свердлили його спину.

Тіло тремтіло; його точно помітять. Щоби приховати страх, він спробував закурити, але руки так тремтіли, що він ледве підніс сірник до кінчика сигарети. На щастя, дівчина, ручка якої нависла над графою «загальна сума», здавалося, нічого не зауважила.

Банні промовила:

— Це коштуватиме два долари п’ятдесят центів.

— Що?.. А, так. — Ґерреро спромігся прикурити сигарету, а тоді впустив сірник. Він поліз до кишені, щоб дістати ту невелику суму грошей, що в нього залишилась.

— Але це дуже маленький поліс. — Банні Воробйофф не поспішала вказувати загальну суму. Тепер вона нахилилася вперед, щоб груди були якомога ближче до клієнта. Вона бачила, з яким захопленням він на них дивиться; всі чоловіки так робили. Вона інколи відчувала, як деякі хочуть простягнути руку і торкнутися. Але не цей.

— Маленький? — Слова Ґерреро прозвучали ніяково, він затинався. — Я думав… то найбільший.

Навіть Банні помітила, як цей чоловік нервується. Думала, це, мабуть, тому, що йому скоро летіти. Вона зробила свою усмішку ще сліпучішою.

— Ой, ні, сер; ви можете купити поліс на триста тисяч доларів. Так робить більшість, а премія всього десять доларів. Направду, це ж невелика сума за такий захист, хіба ні? — Її усмішка не зменшувала своєї яскравості; відповідь клієнта вартувала майже двадцять конкурсних балів; від його рішення залежало, матиме Банні електричну зубну щітку чи ні.

— Ви сказали… десять доларів?

— Саме так — за триста тисяч.

Д. О. Ґерреро замислився: він не знав. Увесь час думав, що сімдесят п’ять тисяч доларів — це верхня межа для купленого в аеропорту страхування на міжнародні рейси. Побачив цю інформацію на одному з бланків заяви на отримання страхування, який він місяць чи два тому підібрав у іншому аеропорту. Тепер згадав — той попередній бланк був із торгового автомата. Йому на думку не спадало, що придбані в касах поліси можуть бути значно більшими.

Триста тисяч доларів!

— Так! — завзято промовив він. — Будь ласка… так.

Банні розпливлася в усмішці.

— Повна сума, містере Ґерреро?

Він уже збирався кивнути на знак згоди, коли зрозумів найвищу іронію. В нього, напевно, не було десяти доларів. Він сказав Банні:

— Міс… почекайте! — і почав перевіряти кишені, витягувати всі гроші, що мав.

Люди в черзі позаду втрачали терпець. Чоловік, який з самого початку чинив опір Ґерреро, заявив Банні:

— Ви сказали, що це займе всього хвилину!

Ґерреро знайшов чотири долари та сімдесят центів.

Дві ночі тому Д. О. Ґерреро разом з Інез зібрали всі гроші, що у них залишалися, і Д. О. взяв собі вісім доларів та дріб’язок. Після того, як він заклав перстень Інез та вніс початковий платіж за квиток «Транс Америки», зосталося кілька доларів; він не знав достоту скільки, але відтоді заплатив за їжу, проїзд на метро, автобус до аеропорту… Знав, що йому знадобляться два з половиною долари на страхування, тож обачно зберігав їх у окремій кишені.

Але крім цього він нічим не турбувався, бо знав, що, як тільки опиниться на борту Рейсу Два, гроші йому більше не знадобляться.

— Якщо у вас немає готівки, — заговорила Банні Воробйофф, — можете виписати мені чек.

— Я залишив чекову книжку вдома. — Це була брехня; в його кишені були чеки. Та якщо він випише чек, відповідної суми на рахунку не буде, а це анулює страхування.

Банні не вгавала:

— А якщо італійськими грошима, містере Ґерреро? Я можу взяти ліри та обміняти їх за відповідним курсом.

Він пробурмотів:

— У мене немає італійських грошей, — а тоді прокляв себе за те, що сказав це. В місті він зареєструвався без багажу на рейс до Рима. А тепер він, дурбецало, перед глядачами показав, що не має грошей: ні американських, ні італійських. Хто летітиме міжнародним рейсом без будь-яких речей та грошей, окрім людини, яка знає, що літак ніколи не дістанеться місця призначення?

Тоді Д. О. Ґерреро нагадав собі… окрім його власного розуму… ті два інциденти — в місті й тут — ніхто не зможе пов’язати. Їх ніхто не пов’яже аж до катастрофи, а потім це вже не матиме значення.

Він роздумував, як і перед тим, як тут викрутитися: важливою була не сила підозри. Ключовим чинником буде відсутність уламків, брак доказів. Дивно, але, незважаючи на останню свою помилку, він зрозумів, що набирається все більше впевненості.

Ґерреро додав кілька десяти- й одноцентовиків до купки дріб’язку на касі страхування. А тоді, неймовірним чином, у внутрішній кишені знайшов п’ятидоларову купюру.

Не приховуючи збудження, Ґерреро вигукнув:

— Ось! У мене є гроші. — Був навіть зайвий долар чи десь так серед того дріб’язку.

Але тепер навіть Банні Воробйофф узяв сумнів. Замість того, щоб виписати поліс на триста тисяч доларів, на які цей чоловік чекав, вона завагалась.

Поки клієнт обшукував кишені, дівчина спостерігала за його обличчям.

Це, звісно, дивно, що чоловік летить до іншої країни без грошей, але зрештою це його справа; на це могла бути купа причин. Та насправді Банні тривожили його очі; в них були іскри якогось божевільного відчаю. Банні могла це розпізнати, пригадуючи своє минуле. Моментами — хоча це, здавалося, було давним-давно — вона й сама була близька до крайньої межі.

Керівництво страхової компанії Банні мало інструкцію: якщо покупець авіастрахування здається неврівноваженим, дивним, збудженим або п’яним, про це необхідно повідомити авіакомпанію, якою він летить. Перед дівчиною стояло питання: чи в цьому випадку варто застосувати цей припис?

Вона не була певна.

Цю інструкцію компанії часто між собою обговорювали клеркині продажу авіастрахування. Деякі дівчата обурювалися або просто ігнорували її, стверджуючи, що їх найняли продавати страхування, а не працювати безкоштовними психологами без кваліфікації. Інші вказували, що безліч людей, які купують авіастрахування в аеропорту, просто нервуються; тож як хтось може, без попередньої спеціальної підготовки, вирішити, де закінчується нервування, а починається неврівноваженість? Сама Банні ніколи не повідомляла про неспокійних пасажирів, хоча знала дівчину, котра якось повідомила, а тим пасажиром виявився віцепрезидент якоїсь авіакомпанії, який хвилювався, бо його дружина народжувала дитину. Через це потім було чимало проблем.

Але Банні все одно вагалася. Вона приховувала це вагання, рахуючи на касі гроші чоловіка. Тепер вона загадувалася, чи Мардж, інша клеркиня, що працює поруч, помітила щось незвичне. Очевидно, ні. Мардж завзято виписувала поліси, заробляючи собі конкурсні бали.

Зрештою саме минуле Банні Воробйофф вирішило за неї. Її роки становлення… окупована Європа, Берлінська стіна, втеча… навчили її виживати та привчили до дечого іншого: приборкувати цікавість і не ставити зайвих питань. Питання часто вплутували тебе у щось, а такого втручання — у проблеми інших людей — варто уникати, коли в тебе купа своїх негараздів. Не ставлячи додаткових запитань та водночас вирішивши проблему електричної зубної щітки, Банні Воробйофф виписала поліс авіастрахування на триста тисяч доларів для Д. О. Ґерреро.

Ґерреро відправив поліс поштою своїй дружині дорогою до виходу номер сорок сім на Рейс Два.

13

Інспектор митної служби США Гаррі Стендіш не почув оголошення про відправлення Рейсу Два, але знав, що воно прозвучало. Оголошень про рейси не було чути в залі митного контролю, оскільки туди приходили тільки ті пасажири, що прибували з-за кордону, тож Стендіш діставав необхідну йому інформацію по телефону від «Транс Америки Ейрлайнз». Його поінформували, що Рейс Два почав посадку пасажирів на виході номер сорок сім та злетить за новим графіком о 23:00.

Стендіш стежив за часом та збирався через кілька хвилин підійти до виходу номер сорок сім, не через офіційні справи, а щоби попрощатися зі своєю племінницею Джуді — дочкою його сестри, — котра летіла на рік навчання до Європи. Стендіш пообіцяв сестрі, яка жила в Денвері, що він супроводить Джуді на літак. Цього вечора він уже встиг провести якийсь час у терміналі з племінницею — милою, врівноваженою вісімнадцятирічною дівчиною — і вже сказав, що ще заскочить, аби востаннє попрощатися перед зльотом. Заразом інспектор Стендіш намагався розібратися з однією виснажливою проблемою, яка ознаменовувала кінець цього надто тривожного дня.

— Мадам, — тихо звернувся він до чванливої худокостої жінки, кілька валіз якої лежали розкриті на столі митного огляду між нею та Стендішем, — ви точно впевнені, що більше нічого не хочете мені сказати?

Вона відгаркнулась:

— Я так розумію, ви твердите, ніби я брешу, хоча я вже розповіла вам усю правду. Їй-богу! Ви всі тут такі нав’язливі, такі підозріливі, що я інколи задумуюся, чи не в поліцейській державі ми живемо.

Гаррі Стендіш проігнорував другу репліку, оскільки митних службовців навчали ігнорувати обра́зи, які ті були змушені вислуховувати, та ввічливо відповів:

— Я нічого не стверджую, мадам. Тільки запитав, чи не бажаєте ви внести якісь поправки до ваших свідчень щодо цих речей — суконь, светрів та хутряної шуби.

Жінка, чий американський паспорт свідчив, що її звуть місіс Геррієт Дю Беррі Моссман, яка живе в Еванстоуні та щойно повернулася з місячної подорожі Англією, Францією та Данією, єхидно відповіла:

— Ні, не бажаю. Мало того, коли адвокат мого чоловіка почує про цей допит…

— Так, мадам, — промовив Гаррі Стендіш. — У такому випадку, чи не могли б ви підписати цей бланк. Якщо хочете, я вам поясню, що там.

Сукні, светри та шуба лежали на валізах. Ця шуба — з соболиного хутра — була на місіс Моссман, поки кілька хвилин тому інспектор Стендіш не прибув до кімнати особистого огляду номер одинадцять; він попросив зняти її, щоб мати змогу роздивитися уважніше. Стендіш прийшов сюди, оскільки невдовзі перед тим загорілася червона лампочка панелі на стіні біля центру великого залу митного контролю. Лампочки — по одній на кожну кімнату — показували, що митник, який там проводить огляд, має проблему та потребує допомоги керівника.

Тепер молодий митник, який до того мав справу з місіс Моссман, стояв збоку від інспектора Стендіша. Більшість пасажирів, які прибули на борту «ДіСі-8» компанії «Скандинавіан Ейрлайнз» із Копенгагена, вже встигли покинути зону митного контролю. Тільки ця гарно вбрана американка створювала проблему, наполегливо стверджуючи, що єдине, що вона купила в Європі, то якісь парфуми, біжутерію та взуття. Загальна оголошена цінність становила дев’яносто доларів — на десять менше, ніж їй дозволяло звільнення від мита. Молодий митник тому й був засумнівався.

— Чому це я мушу щось підписувати? — Місіс Геррієт Дю Беррі Моссман претензійно підняла голову.

Стендіш глипнув на годинник на стіні; за чверть одинадцята. Він ще має час покінчити з цим та дістатися Рейсу Два, поки той не полетів. Стендіш терпляче відповів:

— Щоб спростити собі життя, мадам. Ми тільки просимо вас письмово підтвердити те, що ви вже нам розповіли. Кажете, що сукні ви купили…

— Скільки разів мені ще повторювати? Я купила їх у Чикаґо та Нью-Йорку перед тим, як полетіла до Європи; те саме й зі светрами. Шуба — це подарунок, який купили у Сполучених Штатах. Мені подарували її пів року тому.

Ну чому, загадувався Гаррі Стендіш, люди це роблять? Він з упевненістю міг сказати, що всі свідчення, які він тільки-но почув, — чистісінька брехня.

По-перше, з усіх суконь — всього шість, хорошої якості — познімали бирки. Ніхто так не робить з наївності; жінки зазвичай величаються бирками якісного одягу. Мало того — якість суконь, безумовно, французька; як і модель шуби — хоча бирку «Сакс Фіфз Авеню»[179] хтось таки невміло пришив до підкладки. Люди на кшталт місіс Моссман не могли усвідомити, що досвідченому митникові не обов’язково бачити бирки, щоб знати, звідки взявся одяг. Крій, шов — навіть те, як пришита блискавка, — наче знайомий почерк, який легко відрізнити. Те ж стосувалося і трьох дорогих светрів. Бирок на них також не було, і походили вони безумовно з Шотландії, типового британського «брунатного» кольору, який у Сполучених Штатах не дістати. Коли магазини у США замовляли подібні светри, шотландські фабрики виготовляли їх набагато світлішими, оскільки такі краще розходяться в Північній Америці. Все це та багато іншого митники дізнавалися під час свого навчання.

Місіс Моссман запитала:

— І що буде, якщо я підпишу?

— Тоді зможете піти, мадам.

— І взяти речі з собою? Всі?

— Так.

— А якщо відмовлюся підписувати?

— Тоді ми будемо змушені затримати вас тут, поки продовжуватимемо розслідування.

Коротке вагання, а тоді:

— Чудово. Заповнюйте бланк; я підпишу.

— Ні, мадам; це ви його мусите заповнити. Отут, будь ласка, опишіть ці предмети одягу та вкажіть, де ви їх взяли. Зазначте, будь ласка, назву крамниць; а також від кого ви отримали в подарунок шубу…

Гаррі Стендіш поміркував: йому потрібно буде вийти за хвилину; вже за десять одинадцята. Він не хотів зв’язуватися з Рейсом Два, коли двері вже зачиняться. Та наразі його не полишала підозра…

Він почекав, поки місіс Моссман заповнила форму та підписала її.

Завтра слідчий працівник почне перевіряти свідчення, які щойно дала місіс Моссман. Сукні та светри вилучать та понесуть до крамниць, де, за її словами, їх і купили; хутряну шубу покажуть у «Сакс Фіфз Авеню», які, без сумніву, скажуть, що це не їхній товар… Місіс Моссман — хоч вона цього поки не знає — опинилася у великій халепі, яка передбачала серйозний митний збір, а також, майже безсумнівно, суворий штраф.

— Мадам, — сказав інспектор Стендіш, — ви більше нічого не хочете заявити?

Місіс Моссман обурено відрізала:

— Ні, не хочу!

— Впевнені? — Політикою митної служби було пропонувати мандрівникам якнайбільше можливостей дати добровільні свідчення. Люди не повинні потрапляти в пастку, якщо самі цього не хочуть.

Не принижуючись відповіддю, місіс Моссман зневажливо відвернулася.

— У такому випадку, мадам, — заговорив інспектор Стендіш, — чи не могли б ви відкрити свою сумочку?

Вперше за весь час на обличчі цієї гордовитої жінки проступила зрадлива непевність.

— Але ж сумочки ніколи не перевіряють. Я вже стільки разів проходила митницю…

— Зазвичай ні. Але ми маємо на це право.

На митниці дуже рідко просили дозволу оглянути вміст жіночих сумочок (як і кишені в чоловіків); сумочка вважалася особистою річчю. Але коли людина сама створювала проблеми, митники йшли на це.

Місіс Гаррієт Дю Беррі Моссман неохоче розстебнула сумочку.

Гаррі Стендіш роздивився губну помаду та золоту пудреницю. Коли помацав пудру всередині, то витяг перстень з діамантом та рубіном; він здмухнув пудру з персня. Також там був частково використаний тюбик лосьйону для рук. Розкрутивши його, Стендіш побачив, що низ хтось розкрив. Коли натиснув на тюбик біля верху, то відчув, що всередині є щось тверде. Він задумався, коли ж ці горе-контрабандисти придумають щось оригінальне. Такі старі штучки! Скільки вже разів він їх бачив.

Місіс Моссман помітно зблідла. Всю пиху ніби корова язиком злизала.

— Мадам, — сказав інспектор Стендіш, — я мушу ненадовго відійти, але ще повернуся. В будь-якому разі, це забере якийсь час. — Він наказав молодому митникові поруч: — Дуже уважно роздивися все інше. Перевір підкладки в сумочці та валізах, шви та складки всього одягу. Створи список. Ти знаєш, що робити.

Він уже виходив, коли місіс Моссман покликала його:

— Інспекторе!

Він зупинився.

— Так, мадам.

— Щодо шуби та суконь… мабуть, я таки помилилася… Я перехвилювалася. Я справді їх купила, і ще є кілька інших речей…

Стендіш похитав головою. Люди, здавалося, ніколи не усвідомлювали, що мусить бути якась крайня точка; якщо її перетнути, стає надто пізно для співпраці. Він побачив, що молодий митник знайшов ще щось.

— Будь ласка!.. Молю вас… мій чоловік… — Коли інспектор відвернувся, обличчя жінки було бліде та скривлене.

Гаррі Стендіш скористався коротким шляхом під громадською частиною терміналу, щоби дістатися залу «Д» та виходу номер сорок сім. Дорогою він розмірковував над дурістю місіс Геррієт Дю Беррі Моссман та багатьох людей, подібних до неї. Якби вона була чесною щодо шуби та суконь і одразу пред’явила їх, митний збір був би невисокий, особливо для такої очевидно заможної людини. Молодий митник, який хоча й помітив светри, скоріш за все, не переймався б ними; і точно ніхто б не перевіряв сумочку жінки. Працівники митниці знали, що чимало мандрівників займаються невеликою контрабандою, і здебільшого ставилися до цього терпимо. Також, якщо їх просили, вони допомагали людям складати до однієї купи речі, які оподатковуються високим митом, і давати на них дозвіл на безмитне ввезення, а мито збирати за іншими статтями, на які поширювалися нижчі тарифи.

Люди, яких затримували, платили істотно більше, а інколи й одержували судові позови, і майже завжди це були скнари, на кшталт місіс Моссман, які намагалися дістати все й одразу. Гаррі Стендіша сьогодні пригнічувала кількість подібних людей.

Він із полегшенням побачив, що двері виходу на Рейс Два «Транс Америки» ще не зачинили й кілька пасажирів ще проходять реєстрацію. Його уніформа митної служби США слугувала пропуском до будь-якого місця в аеропорту, тож зайнятий агент відправлення навіть не підвів очей, коли інспектор Стендіш пройшов повз. Цьому працівникові, як помітив Стендіш, допомагала рудоволоса жінка, агентка з обслуговування пасажирів, яку, як він знав, звуть місіс Лівінґстон.

Інспектор увійшов до телетрапа, що вів до туристичного відсіку; одна зі стюардес стояла біля задніх дверей. Він усміхнувся.

— Я тільки на хвилинку. Не летіть, поки я на борту.

Він знайшов свою племінницю Джуді в кріслі біля проходу. Вона забавляла дитя молодої пари, яка сиділа збоку від неї. Як і всі салони туристичного класу в літаках, цей уже здавався тісним та переповненим, оскільки сидіння були розташовані вкрай близько одне до одного. Сам інспектор Стендіш тричі літав літаком, завжди в туристичному класі, але щоразу його не покидало відчуття клаустрофобії. Сьогодні він не заздрив усім цим людям, у яких попереду ще монотонна десятигодинна подорож.

— Дядьку Гаррі! — гукнула Джуді. — Я думала, ви не встигнете. — Вона передала дитину матері.

— Я тільки прийшов побажати тобі щасливої дороги! — відповів він. — І хай у тебе буде хороший рік, а коли повертатимешся, не думай везти чогось незаконного.

Вона засміялася.

— Не буду. До побачення, дядьку Гаррі.

Племінниця підставила щоку, й Стендіш ніжно цмокнув її. Він пишався Джуді. Відчував, що вона не виросте такою, як та місіс Моссман.

Коли Стендіш виходив з літака, дорогою привітно кивнувши стюардесам, він на якусь мить спинився біля виходу на посадку, озираючись навколо. Останні моменти перед відправленням будь-якого рейсу, особливо до віддалених місць, завжди вражали його, як і багатьох людей. Оголошення про завершення посадки: «Закінчується посадка пасажирів на літак Рейсу Два „Золотої Каравели“, авіакомпанії „Транс Америка Ейрлайнз“», — саме звучало через систему гучного зв’язку.

Купка людей у черзі на посадку скоротилася до двох. Руда агентка з обслуговування пасажирів, місіс Лівінґстон, збирала свої документи, поки агент відправлення розбирався з передостаннім пасажиром — високим білявим чоловіком з непокритою головою та в пальті з верблюжої шерсті. Білявий чоловік уже покинув стіл агента і ввійшов у телетрап до туристичного класу. Місіс Лівінґстон також пішла, покинула вихід на посадку й рушила до головної зони терміналу. Роздивляючись навколо, інспектор Стендіш майже підсвідомо помітив, як хтось неподалік визирає у вікно біля виходу на посадку. Коли ця особа обернулася, він побачив стареньку жіночку; вона виявилася маленькою, стриманою та кволою. Одягнута здебільшого в чорне, у старомодному стилі, а в руці тримала чорну, розшиту бісером, сумочку. Вона мала такий вигляд, ніби їй був потрібен хтось, хто б потурбувався про неї, й Стендіш здивувався, що така стара людина може робити тут так пізно вночі й, очевидно, сама.

Із несподіваною моторністю старушенція підійшла до агента «Транс Америки», що обслуговував останніх пасажирів Рейсу Два. Стендіш почув частину, не всю розмову; слова старенької перебивав зовнішній шум, що долинав із двигунів літака, які тільки-но завели. «Перепрошую… мій син щойно піднявся… білявий, без капелюха, пальто з верблюжої шерсті… забув гаманець… усі гроші». Старушенція, помітив Стендіш, тримала в руках щось схоже на невелике чоловіче портмоне.

Агент відправлення роздратовано глянув на неї. Він був виснажений, як і всі працівники на виході під час останніх хвилин посадки. Агент виставив руку, щоби взяти гаманець, а тоді, змірявши бабусю поглядом, передумав та щось швидко промовив. Він вказав на вихід на посадку в туристичний клас, і Стендіш почув: «Запитайте в стюардеси». Стара всміхнулась, кивнула й пішла до телетрапа. За мить вона зникла з очей.

Ця ситуація, за якою спостерігав митний інспектор Стендіш, забрала зовсім мало часу — мабуть, менше хвилини. Тепер він побачив ще одного новоприбулого пасажира — сутулого, кощавого чоловіка, який поспішав залом «Д» до виходу номер сорок сім. У чоловіка було схудле обличчя та дрібні коротенькі вусики. В руці тримав невеликий дипломат.

Стендіш уже збирався відвернутися, але щось у цьому чоловікові привернуло його увагу. А конкретно те, як новоприбулий тримав той дипломат — під рукою, ніби захищав його. Гаррі Стендіш уже багато разів спостерігав за людьми, які так робили, коли проходили митницю. Це одразу свідчило про те, що людина хоче щось приховати. Якби цей чоловік прилетів з іншої країни, Стендіш би попросив його відкрити дипломат і перевірив би вміст. Але чоловік летів геть зі Сполучених Штатів.

Коротше кажучи, до цього Гаррі Стендіш ніякої причетності не мав.

Але щось… якийсь інстинкт, шосте чуття, розвинуте у працівників митниці, а ще особистий зв’язок, через Джуді, з Рейсом Два… щось змушувало інспектора спостерігати далі, не відриваючи очей від невеликого дипломата, який чоловік турботливо тримав у руках.

Відчуття впевненості, яке повернулося до Д. О. Ґерреро біля страхової каси, не покинуло його й досі. Коли він підійшов до виходу номер сорок сім, побачивши, що ще встигає на Рейс Два, то глибоко впевнився, що всі його злигодні закінчилися; відтепер, переконав він себе, все піде так, як він і передбачав. Ніби на підтвердження його віри, на виході жодних проблем не виникло. Як чоловік і планував з самого початку, там він привернув увагу з приводу незначної невідповідності між прізвищем «Берреро» у квитку та «Ґерреро» в паспорті. Ледве глянувши на паспорт, агент відправлення виправив квиток та список пасажирів, тоді вибачився: «Перепрошую, сер, іноді наші машини бронювання попередніх замовлень працюють з неточностями». Тепер, задоволено помітив Ґерреро, його ім’я записали правильно; пізніше, коли повідомлять про зникнення Рейсу Два, ні в кого не виникне сумнівів щодо його особи.

— Приємного вам польоту, сер. — Агент відправлення повернув йому квиток і вказав на телетрап до туристичного класу. Коли Д. О. Ґерреро зійшов на борт, досі обережно стискаючи дипломат, праві двигуни вже працювали.

Пронумероване місце — біля вікна, третє в ряду — призначили йому під час реєстрації в місті. Стюардеса провела його. Ще один пасажир, що вже сидів біля проходу, підвівся, коли Ґерреро протискався до свого місця. Центральне сидіння між ними було порожнє.

Д. О. Ґерреро обережно тримав дипломат на колінах, коли застібав ремені безпеки. Його місце було в середній частині туристичного класу, ліворуч. По всьому салону пасажири влаштовувалися, розкладаючи ручну поклажу та одяг; кілька людей блокували центральний прохід. Одна зі стюардес, яка безгучно ворушила губами та мала такий вигляд, наче єдине, чого вона зараз бажає, — це щоби всі завмерли, рахувала присутніх.

Уперше за весь час, відколи він покинув квартиру в Саут Сайді, Ґерреро, заспокоївшись, відкинувся назад у кріслі та заплющив очі. Руки, які вперше за вечір не тремтіли, твердо лежали на дипломаті. Не розплющуючи очей, Ґерреро стиснув пальцями ручку та віднайшов найважливішу деталь, петлю нитки. Дотик до неї заспокоював. Він вирішив, що саме так і сидітиме, коли (приблизно через чотири години) смикне за нитку, випускаючи електричний струм, який підпалить масивний заряд динаміту всередині дипломата. Коли настане та мить, замислився Ґерреро, скільки буде часу, аби усвідомити, що все спрацювало? Відповів сам собі: буде мить… одна скороминуща частка секунди… коли він із тріумфом насолодиться знаттям, що досягнув успіху. А тоді милосердне забуття…

Тепер, коли Ґерреро опинився на борту й був напоготові, йому хотілося, щоб літак уже злетів. Втім, коли він розплющив очі, та ж стюардеса досі рахувала.

У туристичному класі наразі було двоє стюардес. Маленька старушенція з Сан-Дієґо, місіс Ада Квонсет, спостерігала за ними обома, періодично визираючи у легенько прочинені двері туалету, де саме ховалася.

Місіс Квонсет знала про перевірку пасажирів на борту перед зльотом, яку одна зі стюардес саме проводила; їй також було відомо, що саме тепер усі, хто перебуває на борту незаконно, найближче до того, що їх розкриють. Але якщо людині без квитка вдавалося пережити цю перевірку, були великі шанси, що її (чи його) найближчим часом не викриють або й не викриють узагалі.

На щастя, пасажирів рахувала не та ж стюардеса, з якою місіс Квонсет зіткнулася, коли виходила на борт.

Місіс Квонсет пережила кілька тривожних моментів назовні, коли обережно спостерігала за рудою сучкою, агенткою з обслуговування пасажирів, яку вона з досадою побачила за роботою на виході номер сорок сім. На щастя, жінка пішла перед самим закінченням посадки на літак, а пройти через чоловіка-агента було легше легшого.

Після цього місіс Квонсет повторила свою історію з гаманцем черговій стюардесі біля входу до літака. Стюардеса, яка намагалася дати собі раду із запитаннями від кількох людей, що стовбичили біля входу, відмовилася взяти гаманець, коли дізналася, що там «всередині багато грошей», — а саме на таку реакцію місіс Квонсет і розраховувала. Також, як і очікувалося, вона сказала старенькій, що та може віднести гаманець своєму синові сама, якщо поквапиться.

Високий білявий чоловік, який, сам того не відаючи, був «сином» місіс Квонсет, сідав на місце спереду салону. Місіс Квонсет пішла в його бік, але недовго. Вона потай придивлялася, коли стюардеса біля входу відвернеться. Це сталося майже миттєво.

Місіс Квонсет не мала чіткого плану. Неподалік було сидіння, яке вона могла б зайняти; але кілька пасажирів несподівано одночасно відійшли і перед нею очистився шлях до одного з туалетів літака. За мить-другу, у трохи прочинені двері туалету, вона побачила, як перша стюардеса зникла з поля зору, але надійшла друга й почала перевірку кількості пасажирів, починаючи з передньої частини салону.

Коли друга стюардеса — яка й досі рахувала — дійшла до задньої частини літака, місіс Квонсет вийшла з туалету та швидко почимчикувала повз неї, пробурмотівши: «Перепрошую». Вона почула, як стюардеса роздратовано цокнула язиком. Місіс Квонсет відчула, що тепер її порахували з усіма, — але більше нічого.

За кілька рядів попереду, ліворуч, було незайняте місце між двома іншими. За свій досвід повітряних подорожей без квитків маленька старушенція з Сан-Дієґо навчилася знаходити такі місця, позаяк більшість пасажирів їх недолюблює; тому їх обирали в останню чергу, і, якщо літак був не заповнений, зазвичай такі сидіння залишалися порожніми.

Як тільки місіс Квонсет сіла, то опустила голову, намагаючись привертати якомога менше уваги. Вона не тішила себе ілюзією, ніби її ніхто не розкриє аж до кінця подорожі. У Римі будуть формальності з імміграційним та митним контролем, тож вона не зможе безперешкодно вийти з аеропорту, як звикла після незаконних польотів до Нью-Йорка; але, якщо пощастить, її чекає захоплива подорож до Італії, а також приємне повернення назад. Окрім того, під час польоту буде смачна їжа, фільм, а пізніше, ймовірно, приємна розмова з двома її сусідами.

Ада Квонсет зацікавилася, що ж то за сусіди. Вона вже помітила, що обоє чоловіки, але поки що не зважувалася дивитись на пасажира праворуч, оскільки це означало, що їй доведеться повернутися обличчям до проходу та обох стюардес, які зараз ходили туди-сюди, проводячи ще одну перевірку. Проте місіс Квонсет непомітно оцінила чоловіка ліворуч, що було простіше, оскільки той напівлежав у кріслі, заплющивши очі. То був кощавий, худий чоловік, як вона помітила, з жовтуватим обличчям та кістлявою шиєю, і здавалося, наче йому б не завадила щедра порція їжі. На обличчі — дрібні тоненькі вусики.

Місіс Квонсет побачила, що на колінах чоловік ліворуч тримає дипломат і, незважаючи на те, що очі в нього заплющені, стискає його міцно.

Стюардеси закінчили перевірку. Тепер із салону першого класу з’явилася третя стюардеса, і вони втрьох проводили поспішну нараду.

Чоловік ліворуч розплющив очі. Він продовжував міцно стискати дипломат. Маленька старушенція із Сан-Дієґо — за натурою вельми допитлива — зацікавилася, що ж усередині.

Повертаючись до залу митного контролю — цього разу через пасажирську зону терміналу, — інспектор Гаррі Стендіш досі думав про того чоловіка з дипломатом. Стендіш не міг підійти до нього із запитаннями; поза межами зони митного контролю її працівники не мали права допитувати нікого, окрім людей, які підозрюються в ухиленні від митної перевірки. Того чоловіка біля виходу на посадку, очевидно, неможливо було звинуватити в чомусь подібному.

Все, що Стендіш міг зробити, це, звісно, передати телеграфом опис зовнішності чоловіка італійській митній службі, з підозрою в контрабанді. Та Стендіш сумнівався, що вчинить так. Між службами митного контролю різних країн не було особливої співпраці, тільки напружене професійне суперництво. Навіть з канадською митницею, що була зовсім поруч, діяло те ж правило; іноді митну службу США попереджали про контрабандне перевезення діамантів у Канаду, але — у зв’язку з лінією поведінки, якої дотримувалася митниця, — канадське начальство ніхто не попереджав. Натомість американські працівники виявляли підозрюваних після прибуття до Канади й стежили за ними, а заарештовували тільки у разі, якщо ті перетинали кордон зі Сполученими Штатами. Аргумент США: країна, що перехоплює контрабанду, залишає все собі, а відділення митниці не бажають ділитися трофеями.

Ні, вирішив інспектор Стендіш, не буде ніякої телеграми до Італії. Проте він переповість «Транс Америці» свої сумніви та дозволить їм самим прийняти рішення.

Попереду він побачив місіс Лівінґстон, агентку з обслуговування пасажирів, яка перед тим стояла біля виходу на посадку Рейсу Два. Вона розмовляла з носієм та групою пасажирів. Гаррі Стендіш почекав, доки носій та пасажири відійдуть.

— Здоров, містере Стендіш, — привіталася Таня. — Сподіваюся, на митному контролі все спокійніше, ніж тут, у нас.

— Якби ж то, — відповів він, пригадуючи місіс Геррієт Дю Беррі Моссмен, яку, без сумніву, досі допитують у залі митного огляду.

Таня зачекала, поки Стендіш скаже ще щось, але він вагався. Інколи він застановлявся, чи не стає надміру підозріливим, чи не перебільшує гостроту своїх інстинктів. У більшості випадків, проте, вони відповідали дійсності.

— Я дивився, як відбувається посадка на Рейс Два, — почав Стендіш. — І мене там дещо занепокоїло. — Він описав кощавого, сутулого чоловіка та як той підозріло стискав свій дипломат.

— Думаєте, він везе контрабанду?

Інспектор Стендіш усміхнувся.

— Якби він прилітав до нас, то я б дізнався, замість того щоби просто піти. Я тільки хочу сказати вам, місіс Лівінґстон: той чоловік не хоче, аби хтось дізнався, що у нього в тому дипломаті.

Таня задумливо відповіла:

— Я не зовсім упевнена, чим можу допомогти. — Навіть якщо чоловік і перевозить контрабанду, вона не думала, що це справа авіакомпанії.

— Можливо, і не треба нічого робити. Але ваші люди співпрацюють з нами, тож я подумав, що краще поділюся інформацією.

— Дякую, містере Стендіш. Я передам нашому керівникові ТУО, а він, можливо, попередить командира літака.

Коли митний інспектор пішов, Таня підвела погляд на годинник у терміналі — за хвилину одинадцята. Подавшись до керівництва «Транс Америки» на антресольному поверсі, вона розмірковувала: вже надто пізно повертатися до виходу на посадку Рейсу Два; якщо він ще не покинув вихід, то це точно відбудеться через кілька секунд. Вона задумалася, чи керівник транспортного управління округу ще у себе в кабінеті. Якщо він вважатиме, що ця інформація важлива, то попередить командира Демереста по радіозв’язку, поки літак буде ще на землі, рулитиме. Таня поквапилася.

Керівника ТУО в кабінеті не було, проте там виявився Пітер Коуклі.

Таня гаркнула на нього:

— Ти що тут робиш?

Молодий працівник «Транс Америки», якого обдурила маленька старушенція з Сан-Дієґо, понуро описав, що трапилося.

Пітер Коуклі вже встиг дістати прочухана. Лікар, якого за сім миль пішки викликали до жіночої вбиральні, дуже чітко висловив свою лють. Молодий Коуклі очікував такої ж або й сильнішої реакції від місіс Лівінґстон. Вона його не розчарувала.

Таня вибухнула:

— Блін, блін, блін! — Вона не спинялася: — Я хіба не попереджала тебе, що в неї купа різних штучок?

— Так, попереджали, місіс Лівінґстон. Здається, я…

— Та яка вже різниця?! Сідай за телефон та дзвони на всі виходи на посадку. Попередь їх, щоби пильнували стареньку, невинну жінку в чорному — ти знаєш, як її описати. Вона збирається до Нью-Йорка, але може полетіти обхідним шляхом. Якщо хтось її помітить, нехай агент відправлення затримає та зателефонує сюди. Її не можна пускати на жоден рейс, що б вона не говорила. Поки ти цим займешся, я подзвоню іншим авіакомпаніям.

— Так, мем.

У кабінеті було кілька телефонів. Пітер Коуклі взявся за один, Таня — за інший.

Вона знала напам’ять внутрішні номери «ТВЕ», «Американ Юнайтед» та «Норзвесту»; ці авіакомпанії мали прямі рейси до Нью-Йорка. Говорячи спочатку зі своєю колегою з «ТВЕ», Дженні Генлайн, вона краєм вуха чула голос Пітера Коуклі: «Так, дуже стара… в чорному… коли побачите, то можете спочатку навіть не повірити…»

Інтелектуальна сутичка між нею та винахідливою, слизькою Адою Квонсет продовжилася, усвідомила Таня. Хто зрештою, задумалася вона, кого перехитрує?

На мить Таня зовсім забула про розмову з митним інспектором Стендішем та намір знайти керівника ТУО.

На борту Рейсу Два лютував Вернон Демерест:

— Якого дідька нас ще тримають?

Третій та четвертий двигуни на правому боці літака Н-731-ТА працювали. В літаку відчувався їхній пом’якшений, але виразний гул.

Через бортовий переговорний пристрій пілоти дістали від супервайзера наземного обслуговування дозвіл на запуск третього й четвертого двигунів, але досі чекали дозволу запустити перший і другий, які зазвичай не працювали, доки не замкнуть усі двері. Червона лампочка на панелі керування згасла хвилину-дві тому, показуючи, що задні двері фюзеляжу надійно зачинилися; одразу ж після цього задній телетрап відвели від борту літака. Але інша яскрава червона лампочка досі світилася, показуючи, що передні двері пасажирської кабіни не зачинені, а якщо глянути з вікон кабіни екіпажу назад, то можна було побачити, що передній телетрап досі на місці.

Обернувшись у правому кріслі, командир Демерест скомандував бортінженерові Саєві Джордану:

— Відчини двері.

Сай Джордан сидів позаду пілотів за складною панеллю приладів та органами керування двигуном. Тепер він трохи звівся, витягуючись довготелесим тілом, та відпустив двері кабіни екіпажу, які прочинилися назовні. У дверний проріз у передньому пасажирському салоні вони побачили приблизно пів десятка людей в уніформі «Транс Америки», серед яких була і Ґвен Мейген.

— Ґвен! — гукнув Демерест до неї. — Якого дідька робиться?

Ґвен була схвильованою.

— Кількість пасажирів у туристичному класі не збігається. Ми вже двічі перерахували; досі не можемо узгодити пасажирську відомість та квитки.

— А супервайзер наземного обслуговування там?

— Так, перевіряє наші перерахунки.

— Я хочу з ним поговорити.

У цей період польоту літака будь-якої авіакомпанії завжди існувала проблема влади. Номінально тепер усім мав би керувати командир, але він не міг ні запустити двигуни, ні вирулити без дозволу супервайзера наземного обслуговування. І в того, і в того була одна мета — відправити літак за графіком. Проте різниця в обов’язках інколи призводила до суперечок.

За мить супервайзер наземного обслуговування, в уніформі з однією срібною смугою, яка вказувала на його звання, прибув до кабіни екіпажу.

— Мужик, слухай, — почав Демерест, — знаю, в тебе проблеми, але і в нас також. Скільки нам тут ще сидіти?

— Я щойно наказав ще раз перевірити квитки, командире. У туристичному класі на одного пасажира більше, ніж повинно бути.

— Гаразд, — сказав Демерест. — А тепер я тобі дещо скажу. Щосекунди, поки ми тут стоїмо, горить пальне в третьому та четвертому двигуні, які ти сам дав дозвіл запустити… цінне пальне, яке нам знадобиться сьогодні у повітрі. Тож якщо літак не відправиться зараз, я все вимикаю і ми відправимо по службу заправки, щоб вони наповнили наші баки. І ще дещо тобі варто знати: з авіадиспетчерської служби тільки-но повідомили, що у них тимчасовий проміжок у трафіку. Якщо вирулимо просто зараз, то швидко злетимо; через десять хвилин все може змінитися. Тому вирішуй. Що робитимемо?

Розриваючись між подвійними обов’язками, супервайзер наземного обслуговування вагався. Він знав, що командир має рацію щодо пального; але якщо вимкнути двигуни зараз та попросити дозаправлення, це означатиме ще пів години дорогої затримки, а Рейс Два і без того вже на годину відійшов від графіка. З іншого боку, це важливий міжнародний рейс, на якому кількість квитків та пасажирів мусять збігатися. Якщо на борту справді незаконний пасажир, якщо його знайдуть і заберуть з борту, пізніше супервайзер наземного обслуговування зможе виправдати своє рішення затримати літак. Але якщо різниця в перерахунках виявиться канцелярською помилкою — що цілком можливо, — керівник ТУО його живцем засмажить.

Він прийняв очевидне рішення. Крикнувши з дверей кабіни екіпажу, він наказав:

— Скасуйте повторну перевірку. Рейс відправляється негайно.

Коли двері кабіни зачинилися, Енсон Гарріс заговорив у бортовий переговорний пристрій до працівника внизу, на землі:

— Прошу запуск другого.

— Запуск другого дозволяю.

Передні двері фюзеляжу надійно зачинилися; в кабіні екіпажу згасла червона лампочка.

Двигун номер два запрацював і стабілізувався.

— Прошу запуск першого.

— Запуск першого дозволяю.

Передній телетрап, наче відрізана пуповина, плавно потягнувся назад до терміналу.

Вернон Демерест рацією зв’язувався з диспетчерським пунктом руління, щоб дістати дозвіл.

Двигун номер один запрацював і стабілізувався. Командир Гарріс на лівому сидінні вперся ступнями в ножне гальмо педалі керма.

Рясний снігопад не припинявся.

— Рейс Два «Транс Америки», я «Лінкольн-руління». Даю дозвіл на руління…

Оберти двигуна прискорилися.

Демерест подумав: Рим… і Неаполь… Ми вже в дорозі!

Була 23:00 Центрального часового поясу.

В залі «Д», біжучи й спотикаючись, до виходу номер сорок сім дісталася одна особа.

Навіть якби вона мала можливість перевести дух, аби щось запитати, це було зайвим.

Посадкові телетрапи вже були закриті. Переносні знаки, що вказували на відправлення Рейсу Два, «Золотої каравели», відносили геть. Літак рухався.

У відчаї, не знаючи, що робити далі, Інез Ґерреро спостерігала, як даленіють вогні літака.