Аеропорт

23:00–01:30 (Центральний часовий пояс)

1

Як і завжди на початку польоту, старша стюардеса Ґвен Мейген відчувала полегшення, коли передні двері до салону з грюкотом зачинялися, а за кілька секунд літак уже починав рухатися.

Авіалайнер у терміналі був ніби безпомічний родич, залежний від забаганок та допомоги сім’ї. Таке життя позбавлене свободи. Його ідентичність розмита; його сковували лінії постачання; незнайомці, які ніколи не приєднаються до його повітряної команди, заходили й виходили.

Проте коли двері зачинялися й літак готувався до зльоту, він знову ставав окремим об’єктом. Члени екіпажу найгостріше відчували цю зміну; вони поверталися до знайомого, ізольованого середовища, де могли працювати вправно й незалежно, як їх і навчали. Ніхто їм не перешкоджав; ніщо не плуталося під ногами, окрім речей, до яких вони звикли та з якими почувалися зручно. Їхні прилади й обладнання були найкращими; ресурси та обмеження описані й давно відомі. Повернулася впевненість у собі. Дух повітряного товариства — невловний, проте справжній для будь-якої людини, що розділяла його, — знову їх переповнював.

Навіть пасажири — звісно, найчутливіші — вловлювали психічне перетворення і, щойно опинялися в повітрі, відчутніше усвідомлювали зміну. На високих ешелонах, коли дивишся вниз, турботи щоденного життя здаються не такими важливими. Деякі, з більш аналітичним складом розуму, вбачали у новій перспективі сховок від земної дріб’язковості.

Ґвен Мейген, зайнята передзльотними ритуалами, не мала часу на такий аналіз. Поки чотири з п’яти стюардес займалися адміністративно-господарськими обов’язками, Ґвен через систему гучного зв’язку вітала пасажирів на борту. М’яким англійським акцентом вона зробила все, що могла, з нудотним, нещирим абзацом зі свого посібника стюардеси, який, як вимагала компанія, потрібно було зачитувати на кожному рейсі.

«Від імені командира Демереста і нашого екіпажу… ми щиро сподіваємося, що для вас політ буде приємним та принесе тільки гарні емоції… скоро ми із задоволенням вас обслужимо… Якщо є щось, що ми можемо зробити, аби ви більше насолодилися польотом…»

Ґвен іноді було цікаво, коли авіакомпанії усвідомлять, що більшість пасажирів вважають такі оголошення на початку та в кінці кожного польоту занудним нав’язуванням.

Суттєвішими були оголошення про аварійні виходи, кисневі маски та вимушені посадки на воду. Ці речі вона оголосила швидко, поки інші двоє стюардес показували все необхідне.

Вони ще рулили, коли Ґвен помітила, що сьогодні це робиться повільніше, ніж зазвичай, тож їм знадобилося більше часу, щоб дістатися до злітно-посадкової смуги. Без сумніву, все через трафік та бурю. Вона коли-не-коли чула, як вітер зовні ляскає снігом по вікнах та фюзеляжі.

Потрібно було зробити ще одне оголошення — яке льотні екіпажі любили найменше. Його вимагали перед зльотами в аеропорту Лінкольна, у Нью-Йорку, Бостоні, Клівленді, Сан-Франциско та інших аеропортах, поблизу яких розташовувалися житлові райони.

«Невдовзі після зльоту ви помітите значне зниження шуму двигуна у зв’язку зі зменшенням потужності. Це цілком нормально і робиться з поваги до тих, хто живе поблизу аеропорту та прямо за курсом польоту».

Останнє речення було брехнею. Зменшення потужності — це не нормально, і цього ніхто не хотів робити. Насправді ж це була поступка — а деякі стверджували, що просто громадський жест, — яка спричиняла ризик для літака та людських життів. Пілоти відчайдушно боролися проти обмежень задля зменшення рівня шуму. Багато з них, ризикуючи кар’єрами, відмовлялися їх дотримуватися.

Ґвен чула, як Вернон Демерест у особистій розмові пародіював це оголошення, яке вона щойно зробила… «Леді та джентльмени, у найважливіший момент зльоту, коли нам потрібна найбільша потужність, а також коли у нас сотня інших справ у кабіні екіпажу, ми серйозно так збавимо газ, а тоді зробимо крутий поворот із набором висоти при високій злітній вазі та мінімальній швидкості. Це надзвичайно дурний маневр, за який пілота-студента вигнали б із льотної школи. Проте ми робимо це за розпорядженням наших роботодавців у авіакомпанії та Федеральному управлінні цивільної авіації, бо кілька людей там, унизу, які звели свої будинки через багато років після того, як почав працювати аеропорт, наполягають, що ми повинні летіти над ними навшпиньки. Їм наплювати на авіаційну безпеку або на те, що ми ризикуємо як вашими, так і своїми життями. Тож тримайтеся міцніше, народ! Нехай щастить нам усім, і, будь ласка, починайте молитися».

Ґвен усміхнулася, пригадуючи це. Було так багато рис, які вона цінувала у Верноні. Він був енергійний та жвавий; мав сильні почуття; коли щось його цікавило, активно залучався до справи. Навіть його недоліки — різкий тон, зарозумілість — були чоловічими й цікавими. Він також міг бути і ніжним — і бував, коли вони кохалися. З усіх чоловіків, яких вона знала, не було жодного, чию б дитину вона носила охочіше, ніж дитину Вернона Демереста. Ця думка таїла солодку гіркоту.

Вставивши мікрофон на його місце в передньому салоні, вона помітила, що швидкість руління літака знизилася; вони, мабуть, наблизилися до точки старту. Це були останні кілька хвилин, які в неї залишилися — на наступні кілька годин, — коли вона матиме час на особисті роздуми. Після зльоту не буде часу ні на що, окрім роботи. Ґвен керувала чотирма стюардесами, а також мала свої обов’язки в салоні першого класу. На багатьох міжнародних рейсах обслуговуванням салону керували стюарди, але «Транс Америка» заохочувала старших працівниць, як-от Ґвен, брати керівництво на себе, якщо ті були на таке здатні.

Тоді літак зупинився. З вікна Ґвен бачила вогні борту попереду, а також кількох у черзі позаду нього. Той, що попереду, звертав на злітно-посадкову смугу; Рейс Два буде наступним. Ґвен опустила відкидне сидіння та пристебнулася в ньому. Інші дівчата також розсілися.

Вона знову замислилася: та ж гірко-солодка думка, і її все не покидало те ж питання. Її та Вернонова дитина — аборт чи ні?.. Так чи ні? Бути чи не бути?.. Вони вже опинилися на злітно-посадковій смузі… Аборт чи не аборт?.. Гул двигуна посилився. Вони вже виходили на пробіг, не марнували часу; за кілька секунд, не більше, вони вже будуть у повітрі… Так чи ні? Дозволити жити чи приректи на смерть? Як хтось може робити вибір між любов’ю й реальністю, совістю та здоровим глуздом?

Як виявилося, Ґвен не потрібно було повідомляти пасажирів про зниження потужності.

У кабіні екіпажу, вирулюючи, командир Гарріс грубим голосом заговорив до Демереста:

— Я планую сьогодні знехтувати правила зниження шуму.

Вернон Демерест, який щойно переписав затвердження маршруту, яке отримав радіозв’язком, — це зазвичай виконував відсутній сьогодні другий пілот, — кивнув.

— Ясне діло, бляха-муха! Я б також це зробив.

Більшість пілотів так би все й облишили, але Демерест, зі властивою йому педантичністю, підсунув до себе бортовий журнал та зробив запис у колонці «Примітки»: «ПЗШ не дотримано. Причина: погода, безпека».

Пізніше можуть виникнути проблеми через цей запис у журналі, але такими проблемами Демерест насолоджувався та охоче зіткнеться з цією.

Лампи освітлення кабіни екіпажу пригасли. Перевірка перед зльотом закінчилася.

Їм пощастило із тимчасовим затишшям у трафіку; це дозволило досягнути точки старту на початку злітно-посадкової смуги два-п’ять швидко і без довгої затримки на землі. Для решти бортів позаду, проте, затримка знову починала зростати. За Рейсом Два «Транс Америки» вишикувалася черга літаків, що чекали зльоту, а ще процесія інших вирулювала перед терміналом. Диспетчер руління сипав швидким потоком інструкцій літакам «Юнайтед Ейр Лайнз», «Істерн», «Американ», «Ейр Франс», «Флаїнґ Тайґер», «Люфтганза», «Брейніфф», «Континентал», «Лейк Сентрал», «Дельта», «ТВЕ», «Озарк», «Ейр Канада», «Аліталія» та «Пен Ем», а їхні місця призначення були наче географічний покажчик.

Додаткові запаси пального Рейсу Два, які був замовив Енсон Гарріс, щоб дозволити собі додатковий час перебування на землі, зрештою виявилися непотрібними. Та навіть із серйозною масою пального вони все одно були в межах безпечного зльоту, як щойно підрахував бортінженер Джордан, знову розклавши перед собою графіки, як він ще не раз зробить сьогодні й завтра, до закінчення польоту.

І Демерест, і Гарріс зараз перемкнули свої рації на частоту стартового диспетчерського пункту.

На злітно-посадковій смузі два-п’ять, просто перед літаком «Транс Америки», «ВіСі-10» компанії «БОЕК» дістав дозвіл на зліт. Він подався вперед, спочатку незграбно й повільно, але потім прискорився. Кольори компанії на фюзеляжі — синій, білий та золотий — мигцем засвітилися під світлом вогнів іншого літака, а тоді зникли у вихорі густого снігу та чорному струмені реактивного двигуна.

Одразу після цього голос диспетчера управління вильотами проголосив:

— «Транс-Америка-Два», заруліть на ЗПС два-п’ять та залишайтеся на місці; борт на посадці на смузі один-сім-лівій.

Смуга один-сім-ліва ділила смугу два-п’ять навпіл. Коли використовували обидві смуги разом, існувала небезпека, але диспетчери вже давно стали експертами у створенні проміжків між літаками — які сідали та злітали — так, щоб не марнувати час та щоб обидва літаки не досягали перетину смуг одночасно. Пілоти, які знали незручну правду про ризик зіткнення, почувши по радіозв’язку, що задіяні обидві смуги, беззастережно слухалися наказів диспетчерів.

Енсон Гарріс швидко та вміло вивів Рейс Два на смугу два-п’ять.

Визирнувши у вікно, крізь шквали снігу Демерест бачив вогні літака, який саме збирався приземлитися на смугу один-сім. Він натиснув на кнопку мікрофона.

— Я «Транс-Америка-Два», вас зрозумів. На виконавчому старті, очікую. Бачу борт на посадці.

Ще до того, як літак перетнув їхню смугу, повернувся голос диспетчера:

— «Транс-Америка-Два», зліт дозволяю. Вперед, мужик, давай!

Останніх слів не було в жодному посібнику з правил та фразеології радіообміну, але для диспетчера та пілотів вони мали однакове значення: Забирайся звідти зараз же! Після цього борту одразу сідає наступний. Обриси вогнів нового літака — зловісно близько до льотного поля — наближалися до смуги один-сім.

Енсон Гарріс не зволікав. Витягнутими пальцями він посунув чотири головні важелі керування двигунами вперед до упору. Тоді наказав:

— Підрівняйте важелі керування, — і продовжив злегка натискати на ножні гальма, щоб двигуни набрали обертів, поки Демерест установлював однаковий ступінь стиснення всіх чотирьох двигунів. Звук двигунів переріс з рівного виття до громового реву. Тоді Гарріс відпустив гальма, і Н-731-ТА кинувся вперед злітно-посадковою смугою.

Вернон Демерест повідомив вежі:

— «Транс-Америка-Два» на розбігу, — а тоді штурвальною колонкою переніс тиск уперед, поки Гарріс керував переднім колесом лівою рукою, а права повернулася до важелів керування двигунами.

Швидкість зростала. Демерест озвався:

— Вісімдесят вузлів[180].

Гарріс кивнув, відпустив керування переднім колесом і взявся за штурвальну колонку… Вогні злітно-посадкової смуги миготіли у вихорах снігу. Досягаючи піку, потужність великого реактивного літака наростала… На швидкості сто тридцять два вузли[181], як і було обчислено заздалегідь, Демерест повідомив про «рубіж» — щоб Гарріс знав, що вони досягли «швидкості прийняття рішень», на якій зліт ще можна було зупинити. Якщо перетнути «рубіж», зліт повинен продовжуватись. Тепер вони вже рухалися на швидкості, що вища за «рубіжну»… Продовжуючи прискорення, вони промчали повз перетин злітно-посадкових смуг і краєм ока помітили праворуч спалах посадкових вогнів літака, що наближався; за лічені секунди цей борт перетне злітну смугу там, де щойно проїхав Рейс Два. Ще один ризик — вміло прорахований — спрацював; тільки песимісти вірили, що одного дня все може провалитися… Коли швидкість сягла ста п’ятдесяти чотирьох вузлів[182], Гарріс почав відрив, тягнучи колонку штурвала на себе. Носове колесо покинуло поверхню смуги; вони були в положенні відриву, готові покинути земну поверхню. За мить, поки швидкість продовжувала рости, вони опинилися в повітрі.

Гарріс тихо промовив:

— Прибрати шасі.

Демерест потягнувся й підняв важіль на центральній панелі керування. Звук прибирання шасі відлунював у літаку, а тоді припинився з глухим стукотом, коли зачинилися стулки ніші для шасі.

Вони злітали швидко — подолали чотириста футів[183]. За мить їх проковтнуть ніч та хмари.

— Закрилки в положення двадцять.

Продовжуючи виконувати обов’язки другого пілота, Демерест слухняно посунув перемикач закрилків на головному пульті управління з тридцяти градусів до двадцяти. З’явилося коротке відчуття, ніби літак тоне, коли закрилки — для додаткового набирання висоти під час зльоту — частково перемістилися вгору.

— Прибрати закрилки.

Тепер закрилки були цілком прибрані.

Демерест для майбутнього звіту зазначив, що жодної миті під час зльоту не міг звинуватити Гарріса в якихось помилках, навіть найдрібніших. Так він і передбачав. Незважаючи на попередні уколи, Вернон Демерест усвідомлював, що Гарріс — командир вищого класу, настільки строгий у роботі — і до себе, і до інших, — як і сам Демерест. Саме тому наперед знав, що сьогоднішній політ до Рима буде для нього легкою прогулянкою.

Промайнуло всього кілька секунд, відколи вони відірвалися від землі; круто набираючи висоту, пролетіли над кінцем злітно-посадкової смуги, вогні якої вже ледве виднілися крізь хмари снігу. Енсон Гарріс перестав визирати з кабіни та летів лише за приладами.

Бортінженер Сай Джордан потягнувся вперед зі свого місця, щоби поправити важелі керування, вирівняти потужність усіх чотирьох двигунів.

У хмарах був значний бафтинг[184]; на початку їхньої подорожі пасажирів позаду добряче хитало. Демерест клацнув вимикачем лампи з оголошенням «Не курити»; лампа «Застебніть ремені безпеки» горітиме далі, поки Рейс Два не вийде на стабільнішу висоту. Пізніше Гарріс або Демерест зроблять оголошення для пасажирів, але поки що ні. Наразі важливішим був політ. Демерест доповів диспетчерському пункту управління вильотами:

— Крен на лівий борт, курс один-вісім-нуль; залишаємо висоту п’ятнадцять тисяч футів[185].

Він помітив, як Енсон Гарріс усміхнувся після слів «крен на лівий борт» замість «повертаю ліворуч». Перша фраза була правильною, але неофіційною. То була одна з Демерестових фразочок; багато пілотів-ветеранів мали такі — своєрідне дрібне повстання проти правил канцеляритів авіадиспетчерської служби, яких тепер мусили дотримуватися всі працівники авіації. Диспетчери на землі швидко вчилися розпізнавати окремих пілотів за такою особистою лексикою.

За мить Рейс Два дістав по радіозв’язку дозвіл піднятися до двадцяти п’яти тисяч футів[186]. Демерест підтвердив, поки Енсон Гарріс піднімав літак вище. Нагорі, через кілька хвилин, вони опиняться у чистому спокійному повітрі, далеко внизу будуть грозові хмари, а зверху, в полі зору, зірки.

Фразу «крен на лівий борт» справді зауважили на землі — Кіт Бейкерсфелд.

Кіт повернувся до радіолокаційного спостереження більше години тому, після того як покинув роздягальню диспетчерів, де пригадував минуле й запевняв себе щодо намірів на сьогодні. Відтоді Кітова рука кілька разів інстинктивно тяглася до кишені, щоби перевірити ключ таємно орендованої кімнати в «О’Гейґан Інн». Решту часу він був зосереджений на індикаторі радіолокатора перед очима. Зараз Кіт опрацьовував борти, що прибували зі сходу, досі інтенсивний обсяг повітряного руху вимагав концентрації.

Він не працював напряму з Рейсом Два; проте інший диспетчер сидів всього за кілька футів, і протягом недовгої перерви між своїми передачами Кіт почув фразу «крен на лівий борт» та впізнав її, вкупі з голосом свого шваґра. До тієї миті Кіт і гадки не мав, що Вернон Демерест сьогодні летітиме, та він і не мав би знати. Кіт з Верноном майже ніколи не бачилися. Як і Мел, Кіт ніколи не мав близьких взаємин зі шваґром, хоча між ними не було жодних розбіжностей, що псували стосунки Демереста з Мелом.

Невдовзі після вильоту Рейсу Два Вейн Тевіс, старший диспетчер, понісся на своєму роликовому кріслі до Кіта.

— Відпочинь, старий, — протягнув Тевіс гугнявою техаською вимовою. — Я тебе підміню. Заскочив твій старший брат.

Від’єднавши навушники й обернувшись, Кіт розгледів силует Мела позаду серед тіней. Він пригадав, як раніше сподівався, що Мел сьогодні сюди не прийде; тоді Кіт гадав, що їхню зустріч він може просто емоційно не витримати. Тепер відчув, що тішиться появою Мела. Вони завжди були хорошими друзями та братами, тож буде правильно своєрідно попрощатися, хоча Мел про це не знатиме — принаймні доки завтра не отримає звістку.

— Привіт, — сказав Мел. — Я тут проходив неподалік. Як справи?

Кіт знизав плечима.

— Та так, нормально.

— Кави? — Дорогою Мел прихопив дві кави в одному з кафе аеропорту. Він дістав її з паперового пакета; подав один стаканець Кітові, а другий взяв собі.

— Спасибі. — Кіт був вдячний за каву та нагоду перепочити. Тепер, коли він відірвався від індикатора радіолокатора, хоча й ненадовго, то усвідомив, що психічне напруження знову почало наростати протягом останньої години. Він помітив, ніби спостерігаючи за кимсь іншим, що його рука з кавою тремтить.

Мел обвів поглядом метушливий диспетчерський зал. Він остерігався дивитися прямо на Кіта, чий вигляд — схудле, напружене обличчя з глибокими западинами під очима — шокував його. Вигляд Кіта змарнів протягом останніх кількох місяців; сьогодні, спало на думку Мелові, брат має гірший вигляд, ніж будь-коли раніше.

Досі з думкою про Кіта, він кивнув на тьму-тьмущу радіолокаційного обладнання.

— Цікаво, що би на це все сказав наш старий.

«Старий» — це був їхній батько, Воллі (Небесний Шаленець) Бейкерсфелд, авіатор «старого гарту», льотчик вищого пілотажу, пілот літака-розпилювача, нічний поштар та стрибун з парашутом — останнім він займався, коли з грошима було зовсім скрутно. Небесний Шаленець був сучасником Ліндберга[187], близьким другом Орвіла Райта і літав до самої смерті, що спіткала його під час фільмування каскадерського епізоду в Голлівуді — аварії літака, яка мала бути зімітованою, проте виявилася справжньою. Це сталося, коли Мел з Кітом були ще підлітками, але Небесний Шаленець встиг прищепити обом хлопцям «авіаційний» стиль, що й зберігся в їхньому дорослому житті. У випадку Кіта, іноді думав Мел, батько зробив синові ведмежу послугу.

Кіт похитав головою, не відповідаючи на запитання Мела, що не мало значення, оскільки запитання було цілком риторичним, Мел просто зволікав, загадуючись, як краще підійти до того, що його найбільше бентежило. Він вирішив зробити це прямо.

Не підвищуючи голосу, Мел запитав:

— Кіте, з тобою щось негаразд; ти маєш жахливий вигляд. Я це знаю, ти сам це знаєш; то навіщо прикидатися? Якщо дозволиш, я б хотів тобі допомогти. Ми можемо поговорити, в чому ж причина. Ми завжди були чесними один з одним.

— Так, — підтвердив Кіт, — завжди були. — Він сьорбнув кави, не перетинаючись поглядом з Мелом.

Згадка про батька, хоча й випадкова, дивно зачепила Кіта. Він добре пам’ятав Небесного Шаленця; годувальник з нього був не надто добрий — сім’ї Бейкерсфелдів вічно бракувало грошей, — але з дітьми він поводився добродушно, особливо коли розмова стосувалася польотів, а обидва хлопці зазвичай тільки про це й хотіли слухати. Проте, зрештою, роль батька в житті Кіта відігравав не Небесний Шаленець, а Мел; Мел Бейкерсфелд, який завжди вирізнявся здоровим глуздом та розважливістю, яких бракувало їхньому батькові. Саме Мел завжди наглядав за Кітом, хоча й ніколи цим не нахвалювався та не захищав його надміру, чим грішать деякі старші брати, позбавляючи молодших гідності. Уже тоді Мел умів робити для людей так, що вони почувалися приємно.

Мел усім ділився з Кітом, був серйозним та уважним, навіть у незначних речах. Таким він залишався й досі. Те, що він зараз приніс каву, — чудове тому підтвердження, подумав Кіт, а тоді осікся: не розводь сантименти через стаканець кави просто тому, що це остання зустріч. Цього разу самотність Кіта, його страждання й почуття провини були поза можливостями Мела. Навіть Мел не зміг би повернути життя маленькій Велері Редферн та її батькам.

Мел кивнув, і вони пішли коридором біля диспетчерського залу.

— Слухай, старий, — сказав Мел. — Тобі потрібна перерва, щоб відпочити від цього всього — і то довга; можливо, навіть не просто перерва. Можливо, тобі варто все це покинути назавжди.

Кіт уперше всміхнувся.

— Ти наслухався Наталі.

— Наталі схильна говорити багато розумних речей.

Попри інші проблеми Кіта, розмірковував Мел, з Наталі йому неабияк пощастило. Думка про неї нагадала Мелові власну дружину, Сінді, яка, ймовірно, зараз на шляху до аеропорту. Порівнювати власний шлюб з чиїмсь, не на користь першого — це по-зрадницьки, думав Мел; але часом важко стриматись. Йому було цікаво, чи Кіт справді знає, як йому — принаймні у цій важливій сфері життя — поталанило.

— Є ще дещо, — сказав Мел. — Раніше я про це не згадував, але, мабуть, зараз саме час. Я не думаю, що ти хоч раз розповідав мені всю історію про Лізбурґ — той день, коли сталася катастрофа. Можливо, ти взагалі нікому не розповідав, бо я читав усі свідчення. Є ще щось, чого ти не говорив?

Кіт завагався всього на якусь мить.

— Так.

— Я так і думав, що то не все. — Мел обережно добирав слова; він відчував, те, що між ними зараз відбувається, може виявитися неймовірно важливим. — Та я ще подумав, якщо б ти хотів, аби я знав, то розповів би мені; а якщо — ні, то… виходить, це не моя справа. Проте інколи, якщо ти за когось турбуєшся — якщо це, наприклад, твій брат — то мусиш зробити цю справу своєю, хоче та людина, щоб ти втручався, чи ні. Тож зараз я роблю цю справу і своєю також. — Він м’яко додав: — Чуєш мене?

— Так, — відповів Кіт, — чую. — Він замислився: звісно, міг би припинити цю розмову; можливо, йому варто зупинити її просто зараз, негайно — позаяк вона не має сенсу, — вибачитися й повернутися до індикатора радіолокатора. Мел би припустив, що вони продовжать пізніше, не знаючи, що для них двох не буде ніякого «пізніше».

— Того дня в Лізбурґу… — наполіг Мел. — Те, що ти не розповів, стосується того, як ти зараз почуваєшся, яким ти зараз є. Правда?

Кіт похитав головою.

— Облиш це, Меле. Будь ласка!

— Тоді я маю рацію. Таки є якийсь зв’язок, чи не так? Навіщо заперечувати очевидне?

Кіт кивнув.

— Так.

— Ти мені не розповіси? Ти мусиш з кимсь поділитися; рано чи пізно доведеться. — Голос Мела благав, змушував його. — Ти не можеш так жити, поки воно — що б там не було — отак вічно сидить у тобі. Кому, якщо не мені? Я зрозумію.

Ти не можеш так жити… Кому, якщо не мені?

Кітові здавалося, що голос брата доноситься до нього з далечини, крізь тунель, кінець якого десь далеко-далеко. Та і його постать віддалена. На тому кінці тунелю також були всі інші люди — Наталі, Браян, Тео, Перрі Янт, Кітові друзі, — з якими він відтоді втратив зв’язок. Тепер з них усіх тільки Мел простягнув руку, намагаючись прокласти міст через прірву між ними… але тунель надто довгий, а їхня відокремленість — після всього часу, що Кіт залишався на самоті, — надто значна.

Та все одно…

Ніби чужим голосом Кіт запитав:

— Ти хочеш, щоб я розповів тобі тут? Зараз?

Мел підігнав його:

— Чом би й ні?

Чом би й ні, справді? Щось ворушилося всередині Кіта; бажання скинути тягар, хоча зрештою це нічого не змінить… Чи змінить? Хіба не в цьому суть сповіді; катарсис; вигнання гріха через визнання та каяття? Різниця, звісно, в тому, що сповідання дарує прощення і спокуту, а для Кіта не буде ніякої спокути — ніколи. Принаймні… він сам так вважав. Тепер замислився, що ж скаже Мел.

Десь усередині Кітового мозку замкнені двері прочинилися на якийсь дюйм.

— Думаю, немає причин, — повільно промовив він, — не розповідати тобі. Це не забере багато часу.

Мел мовчав. Інстинкт підказував йому: якщо промовити неправильні слова, вони вб’ють Кітів настрій, обірвуть довіру, яка тільки-но між ними з’явилася, якої Мел так довго і тривожно чекав. Він поміркував: якщо зрештою дізнається, що мордує Кіта, вони разом можуть вступити в боротьбу з цим. Судячи з того, який у його брата сьогодні вигляд, чим швидше це станеться, тим краще.

— Ти прочитав свідчення, — почав Кіт. Голос звучав безбарвно. — Щойно сам сказав. Знаєш більшу частину того, що сталося того дня.

Мел кивнув.

— Але дечого ти чи будь-хто інший, крім мене, не знаєш; ця інформація не випливла під час розслідування, і я знову й знову про це думаю… — Кіт завагався; здавалося, він не може продовжити.

— Заради Бога! Заради себе самого, заради Наталі, заради мене — говори!

Тепер уже Кіт кивнув:

— Я розповім.

Він почав описувати ранок того дня в Лізбурґу півтора року тому; повітряну обстановку, коли він пішов до вбиральні; старшого диспетчера Перрі Янта; диспетчера-стажиста, якого залишили самого. За мить, подумав Кіт, він визнає, як гаявся, як підвів усіх через байдужість та недбалість; як повернувся до роботи надто пізно; як катастрофа, трагедія загибелі сім’ї Редфернів була суто його рук справою і як провина впала на інших. Тепер, коли він нарешті робив те, чого так довго жадав, сам того не відаючи, то відчував блаженне полегшення. Слова, наче давно загачена течія, почали виливатися назовні.

Мел слухав.

Раптом відчинилися двері далі по коридору. Почувся голос керівника польотів:

— Містере Бейкерсфелд!

Керівник польотів рушив у їхній бік; його кроки відлунювали коридором.

— Лейтенант Ордвей уже довго намагається з вами зв’язатися, містере Бейкерсфелд; а ще Пульт контролю снігоборотьби. Вони всі чекають вашого дзвінка. — Він кивнув. — Привіт, Кіте!

Мелові хотілося гукнути, щоб усі замовкли, щоб дали час, попросити побути на самоті з Кітом ще якихось кілька хвилин. Але він знав, що це неможливо. Як тільки зазвучав голос керівника польотів, Кіт замовк на півслові, ніби хтось перемкнув його вимикач.

Кіт зрештою не дійшов до опису власної провини Мелові. Коли він автоматично відповів на привітання від керівника польотів, то замислився: навіщо він взагалі це почав? На що сподівався? Нічого це не дасть, ніколи він не забуде. Жодна сповідь — перед будь-ким — не звільнить його пам’яті. На мить він помилково повівся на слабке мерехтіння надії, навіть, можливо, відстрочки. Та воно виявилося ілюзорним. Можливо, то на краще, що його перервали саме в ту мить.

Кіт знов усвідомив, що мантія самотності, наче груба невидима завіса, огорнула його. За завісою він залишався на самоті зі своїми думками, а в тих думках ховалася особиста кімната тортур, куди ніхто не міг пробратися, навіть брат.

З тієї кімнати тортур… де він чекав, завжди чекав… був один-єдиний вихід. Такий вихід він уже обрав та збирається ним скористатися.

— Думаю, їм потрібна твоя допомога всередині, Кіте, — сказав керівник польотів. То був найм’якіший докір. Кіт сьогодні вже мав одну перерву; ще одна неминуче навантажувала інших. Це було своєрідне нагадування для Мела, можливо, ненавмисне, що як генеральний директор аеропорту він тут влади не має.

Кіт щось пробурмотів та відчужено кивнув. Відчуваючи власну безпорадність, Мел бачив, як брат повертається до диспетчерського залу. Він почув достатньо, аби розуміти, що йому вкрай необхідно почути решту. Загадувався, коли це буде можливо та за яких умов. Кілька хвилин тому він пробився крізь Кітову стіну мовчання, крізь його потайливість. Чи можливо це повторити? Мел був у відчаї, він сумнівався.

Звісно, сьогодні він уже не завоює довіри Кіта.

— Вибачте, містере Бейкерсфелд. — Ніби запізніло вгадавши думки Мела, керівник польотів розвів руками. — Намагаюся робити як краще для всіх. Це не завжди легко.

— Я знаю. — Мел уже хотів зітхнути, але опанував себе. Коли щось таке трапляється, можна тільки сподіватися, що випаде ще одна така нагода; а тим часом потрібно робити те, що мусиш.

— Повтори, будь ласка, — сказав Мел, — хто хотів зі мною зв’язатися?

Керівник польотів нагадав.

Замість того, щоб телефонувати на ПКС, Мел спустився на поверх диспетчерської вежі нижче та увійшов до їхньої кімнати. Денні Ферроу досі керував командним пультом прибирання снігу.

Були питання щодо пріоритету очищення місць стоянки літаків різних авіакомпаній, які Мел вирішив, а тоді перевірив ситуацію із заблокованою смугою три-нуль. Нічого не змінилося, тільки Джо Патроні вже на льотному полі й узяв на себе відповідальність за звільнення «Боїнга-707» «Аерео-Мехікан», що застряг та повністю паралізував рух на цій злітно-посадковій смузі. Кілька хвилин тому Патроні повідомив радіозв’язком, що збирається ще раз спробувати вивільнити літак протягом години. Знаючи репутацію Патроні як людини, яка бездоганно вміє розв’язувати проблеми, Мел вирішив, що немає сенсу просити детальнішого звіту.

За пультом снігоборотьби Мел пригадав, що мусить зателефонувати лейтенанту Ордвею. Припускаючи, що лейтенант досі в терміналі, Мел попросив, щоб того викликали через систему гучного зв’язку, і за кілька секунд Ордвей з’явився на лінії. Мел очікував, що дзвінок стосуватиметься делегації мешканців Медоувуда, які приїхали виступити проти шуму. Але він помилився.

— Медоувудці починають заходити, але поки не спричинили жодної проблеми та не просили тебе викликати, — сказав Нед Ордвей, коли Мел порушив це питання. — Дам тобі знати, коли питатимуть.

А телефонує він, продовжив поліцейський, через жінку, яку підібрав один з його підлеглих. Вона плакала та, очевидно, безцільно блукала терміналом.

— Ми не змогли з неї нічого до пуття витягнути, але вона нічого незаконного не робила, тож я вирішив не відправляти її до відділку. Вона й без того здалася пригніченою.

— То що ти зробив?

Ордвей винувато сказав:

— У нас тут сьогодні небагато тихих місцин, тож я відправив її до твоєї приймальні. Подумав, що дам тобі знати, якщо ти повернешся та не зрозумієш, у чому справа.

— Нічого, все нормально. Вона сама?

— З нею був один з моїх хлопців, хоча він, можливо, вже пішов. Але вона мирна; я впевнений. Ми ще до неї зайдемо, скоро.

— Повернуся до кабінету за кілька хвилин, — сказав Мел. — Подивлюся, чи зможу чимсь зарадити. — Йому стало цікаво, чи пощастить більше в розмові з невідомою жінкою, ніж з Кітом; сумнівався, що все буде гірше. Думка про Кіта, який, здається, наближається до переломної точки, досі глибоко тривожила Мела.

Він запізніло запитав:

— А ти дізнався, як ту жінку звати?

— Так, тільки це. Іспанське таке ім’я. Хвилинку; я десь собі записав.

Пауза, а тоді лейтенант Ордвей озвався знову:

— Прізвище Ґерреро. Місіс Інез Ґерреро.

Таня Лівінґстон недовірливо запитала:

— Тобто місіс Квонсет на борту Рейсу Два?

— Боюся, що так, місіс Лівінґстон. Там була маленька бабуся, саме така, як ви її описали. — Агент відправлення, який керував посадкою на «Золоту каравелу», перебував у кабінеті керівника ТУО разом з Танею та молодим Пітером Коуклі, який досі не міг отямитися від того, що його обдурила місіс Ада Квонсет, яка була під його відповідальністю.

Агент відправлення прибув до кабінету кілька хвилин тому, після телефонного попередження від Коуклі всім виходам на посадку стосовно невловної місіс Квонсет.

— Мені й на думку не спало, що щось може піти не так, — сказав агент. — Ми й інших відвідувачів на борт пускали сьогодні; вони повернулися. — Обороняючись, він додав: — І між іншим, я сьогодні цілий вечір перевантажений. Нам бракує людей, а коли ви відійшли, я працював за двох. Самі знаєте.

— Так, — відповіла Таня, — знаю. — Вона не мала жодного наміру перекладати на когось провину. Якщо хтось і був винен у тому, що трапилось, то лише Таня.

— Це сталося одразу після того, як ви пішли, місіс Лівінґстон. Літня жіночка сказала щось про свого сина, здається, що він забув гаманець. Навіть показала мені його. Сказала, що там усередині гроші, тому я й не схотів його відносити.

— Вона це вже прорахувала. Це одна з її постійних вигадок.

— Я не знав, тому й пустив її на борт. Відтоді й аж поки не отримав дзвінок кілька хвилин тому, я й не замислювався над цим.

— Вона тебе обдурила, — озвався Пітер Коуклі. Скоса глянув на Таню. — Як і мене.

Агент відправлення похитав головою.

— Якби мені не довелося в це вірити, я б не повірив, навіть зараз. Але вона на борту, що маємо, те маємо. — Він розповів про невідповідність між кількістю квитків та пасажирів у туристичному класі, а після рішення супервайзера наземного обслуговування відправити літак, щоб не спричиняти додаткової затримки.

Таня швидко промовила:

— Я так розумію, Рейс Два, очевидно, вже злетів.

— Так, злетів. Я перевірив дорогою сюди. Та навіть якщо й ні, сумніваюся, що вони б погодилися рулити назад до виходу, особливо сьогодні.

— Ні, вони не повернулися б. — Таня знала, що так само немає ні найменшого шансу на те, що «Золота каравела» змінить курс та повернеться на посадку тільки через Аду Квонсет. Час та ціна висадки однієї безбілетниці сягне не однієї сотні доларів — набагато більше, ніж якщо просто доправити місіс Квонсет до Рима, а потім забрати назад.

— У них буде дозаправлення? — Інколи, наскільки Таня знала, рейси до Європи робили непередбачені зупинки для заправлення в Монреалі або на Ньюфаундленді. Якщо так, то вони матимуть можливість зняти місіс Квонсет з борту, позбавити її насолоди подорожі до Італії.

— Я питав службу перевезень, — відповів агент. — За планом польоту, вони летять прямо. Без проміжних посадок.

Таня вигукнула:

— Та шляк би трафив ту баберу!

Отже, Ада Квонсет насолодиться подорожжю до Італії й назад і, можливо, переночує, а ще отримає їжу — все за рахунок авіакомпанії. Таня з люттю думала: вона недооцінила небажання старої повертатися на Західне узбережжя, а ще помилилася, коли припустила, ніби місіс Квонсет цікавить подорож тільки до Нью-Йорка.

Всього п’ятнадцять хвилин тому вона подумала, що змагання, яке розгортається між нею та Адою Квонсет, — мозковий поєдинок. Якщо так, то, без сумніву, маленька старушенція з Сан-Дієґо перемогла.

З нехарактерною жорстокістю Таня бажала, щоб авіакомпанія зробила виняток і подала в суд на місіс Квонсет. Але вона знала, що це неможливо.

Молодий Пітер Коуклі почав щось говорити.

Таня гаркнула:

— Ой, та замовкни!

Керівник транспортного управління округу повернувся у свій кабінет через кілька хвилин після того, як Коуклі з агентом відправлення пішли. Керівник ТУО, Берт Везербі — працелюбний, наполегливий член керівництва, якому вже було під п’ятдесят і який подолав важкий шлях, почавши в ролі вантажника на пероні. Зазвичай уважний та з почуттям гумору, сьогодні він був змучений та дратівливий внаслідок трьох днів безперервної напруги. Чоловік знервовано слухав звіт Тані, де вона брала головну відповідальність на себе та лише побіжно згадала Пітера Коуклі.

Провівши долонею по де-не-де сивому, рідкому волоссі, Берт Везербі зауважив:

— Інколи перевіряю, чи в мене там хоч щось залишилося. Саме через отакі речі воно випадає. — Він трохи поміркував, тоді проскрипів: — Ти сама дров наламала, тепер із цим розберися. Поговори з виробничо-диспетчерською службою; попроси зв’язатися з командиром Рейсу Два радіозв’язком компанії та поясни ситуацію. Не знаю, що він зробить. Особисто я б викинув ту стару відьму з висоти тридцять тисяч футів, але це вже нехай сам вирішує. До речі, хто там командир?

— Демерест.

Керівник ТУО простогнав.

— Просто чудово. Він, мабуть, подумає, що це жарт через промах керівництва. Зрештою скажи йому, нехай стару затримають на борту після посадки і не дозволяють виходити без супроводу. Якщо італійські органи захочуть замкнути її, тим краще. Тоді передай сигнал керівникові нашого представництва в Римі. Коли стара прибуде, няньчитися доведеться йому, і сподіваюся, що в нього компетентніші люди на посадах, ніж у мене.

— Так, сер, — сказала Таня.

Вона почала переповідати керівникові ТУО інші справи стосовно Рейсу Два — про підозрілого чоловіка з дипломатом, якого під час посадки помітив митний інспектор Стендіш. Не встигла вона закінчити, як Берт Везербі її перебив.

— Забудь! Що ті митники від нас хочуть — аби ми замість них працювали? Якщо це не справа компанії, плювати я хотів, що той мужик везе. Якщо митниця хоче дізнатися, що в тому дипломаті, нехай зв’яжуться з італійськими митниками, щоб вони перевірили, а не ми. Я що, геть з глузду з’їхав, аби взятися допитувати і, можливо, образити цим сумлінного пасажира, який платить за квиток, та пхатися в його справи, які нас зовсім не стосуються?

Таня вагалася. Щось у тому чоловікові з дипломатом — хоча вона його й не бачила насправді — непокоїло її. Вона чула про випадки, коли… Звісно, це абсурд…

— Я просто думала… Можливо, він везе не контрабанду.

Керівник ТУО гаркнув:

— Я сказав: забудь про це.

Таня пішла. Опинившись знову за своїм робочим столом, вона взялася писати повідомлення стосовно Ади Квонсет командирові Демересту на Рейс Два.

2

У таксі дорогою до аеропорту з міста Сінді Бейкерсфелд відкинулася на задньому сидінні й заплющила очі. Вона не сприймала, та й не переймалася ні тим, що надворі досі сніжить, ні тим, як повільно повзе таксі в щільному транспортному русі. Вона не поспішала. Хвиля фізичного задоволення й насолоди (яке там правильне слово — ейфорія? — згадувала Сінді) охопила її цілком.

Причиною був Дерек Іден.

Дерек Іден, який відвідав коктейльну вечірку Фонду допомоги дітям Арчидони (Сінді досі не знала, якої саме Арчидони); який приніс потрійний бурбон (вона його не допила), а тоді зробив непристойну пропозицію без будь-якого натяку на оригінальність. Дерек Іден, до сьогодні ледь відомий репортер «Сан Таймз» з другорядними статтями; Дерек Іден, розпусне обличчя, легковажні манери та невиразний невипрасуваний одяг; Дерек Іден зі своїм пошарпаним та всередині й зовні брудним «шевроле»; Дерек Іден, який запопав Сінді, коли вона була готова на все, коли вона потребувала чоловіка, будь-якого чоловіка, й не сподівалася на щось особливе; Дерек Іден, який виявився найкращим та найцікавішим коханцем, якого вона будь-коли зустрічала.

Ніколи, ще ніколи раніше Сінді не відчувала нічого подібного. О Господи, подумала вона, якщо існує у світі чуттєва, фізична досконалість, то вона пережила її сьогодні. Мало того, тепер, коли вона познайомилася ближче з Дереком Іденом… любим Дереком… вона хотіла його знову — і частіше. На щастя, він, без сумніву, відчував те ж саме.

Їдучи отак на задньому сидінні таксі, вона подумки пережила події останніх двох годин.

Вони їхали у тому жахливому старому «шевроле» з «Лейк Мічиґан Інн» до маленького готелю біля «Мерчандайз Март»[188]. Швейцар прийняв машину з презирством — Дерек Іден цього, здається, не помітив, — а всередині, у вестибюлі, на них чекав нічний адміністратор. Сінді зробила висновок, що один з телефонних дзвінків, про які раніше говорив її супутник, стосувався цього готелю. Не було потреби проходити реєстрацію, нічний адміністратор провів їх просто до кімнати на одинадцятому поверсі. Залишивши їм ключ та коротко побажавши на добраніч, він пішов.

Кімната була така собі; старомодна, простакувата, зі слідами від сигарет на меблях, але чиста. Посередині стояло двоспальне ліжко. Біля ліжка, на столі — невідкоркована пляшка скотчу, якісь закуски та лід. На таці з алкоголем лежала картка зі словами: «З найкращими побажаннями від адміністратора»; Дерек Іден роздивився її, а потім запхав до кишені.

Коли Сінді поцікавилася, що це означає, Дерек пояснив: «Інколи готелі роблять ласку працівникам преси. Ми нічого не обіцяємо в таких ситуаціях; газета на таке не піде. Але іноді репортер чи помічник редактора може додати назву готелю в статтю, якщо це вигідно; або навпаки, якщо стаття про щось погане — смерть, наприклад; готелі цього не люблять, — ми можемо її пропустити. Як я й кажу, жодних обіцянок. Робиш, що можеш».

Вони випили, побалакали, тоді випили ще, і вже тоді він почав цілувати її. Потім Сінді відчула ніжність його рук, якими він гладив її волосся досить довго спочатку й так, що вона відчувала це всім тілом; тоді ті ж руки почали блукати її шкірою, повільно, о, як же повільно… і саме в ту мить Сінді почала усвідомлювати, що це може виявитися чимсь особливим.

Поки Дерек роздягав її з демонстративною майстерністю, якої йому бракувало раніше, то прошепотів: «Не квап нас, Сінді, ми нікуди не поспішаємо». Але невдовзі, коли вони вже були в ліжку, неймовірно теплому, як Дерек Іден і обіцяв у машині, вона захотіла квапитися і скрикувала: «Так, так!.. Так, будь ласка. Я не можу чекати!» Але він м’яко наполіг: «Ні, можеш. Ти мусиш». І Сінді підкорялася йому, цілковито, з приємністю віддаючись під його контроль, поки він її водив, ніби дитину, за руку вздовж краю прірви, а тоді назад, на крок-другий, коли вони спинялися з відчуттям, ніби витали у повітрі; а тоді знову, і назад, і знову, ще раз і ще, у блаженстві, яке ледь можливо було витерпіти; і зрештою, коли вже ніхто з них не міг чекати довше, настав спільний апогей, ніби небесний гімн з тисячею солодких симфоній; і якби Сінді могла обрати собі мить, коли померти, позаяк більше ніколи в її житті не буде бодай на йоту схожої миті, вона б обрала цю.

Пізніше Сінді вирішила, що одна з рис Дерека Ідена, які їй подобаються, це повна відсутність фальшу. Через десять хвилин після їхньої миті блаженства, коли до Сінді вже поверталася здатність нормально дихати, а серцебиття вирівнювалося, Дерек Іден підвівся на ліктях та прикурив їм по сигареті.

«Ми були чудові, Сінді. — Він усміхнувся. — Я б не проти зіграти матч-відповідь, і то далеко не один». Тоді Сінді усвідомила, що таким чином він визнавав дві речі: те, що вони тільки-но пережили, було суто фізичною, плотською пригодою й не варто загадувати, що за цим щось приховується; але разом вони досягли тієї рідкісної нірвани, цілковитої сексуальної сумісності. Тепер у них був, за потреби, особистий фізичний рай, який потрібно плекати та щораз більше досліджувати.

Такий варіант цілком влаштовував Сінді.

Вона сумнівалася, що у них з Дереком Іденом багато спільного поза межами спальні, та й він достоту не приз, який варто виставляти напоказ у світських колах. Навіть не замислюючись над цим, Сінді знала, що вона більше втратить, ніж одержить, від того, що її бачитимуть на людях у компанії Дерека. Крім того, він уже дав зрозуміти: його шлюб тримається міцно, хоча Сінді здогадувалася, що вдома він достатньо сексу не отримує, і співчувала, оскільки сама перебувала в такій ситуації.

Так, Дерека Ідена варто цінувати — але не прив’язуватися до нього емоційно. І вона цінуватиме його. Сінді вирішила нічого не вимагати, та водночас не робити цей секс надто частою практикою. Однієї зустрічі на кшталт сьогоднішньої вистачатиме Сінді надовго, її можна буде пережити ще раз просто подумки. Пограйся у важкодоступну, казала вона собі; дивися, щоб Дерек Іден хотів тебе не менше, ніж ти хочеш його. Тоді все це може тривати роками.

Те, що Сінді відкрила для себе Дерека також, дивним чином дало свободу, якої вона раніше не мала.

Тепер, коли на окремій полиці у неї лежав хороший секс, вона могла глянути на вибір між Мелом та Лайонелом об’єктивніше.

Шлюб з Мелом уже певним чином добіг кінця. Вони стали чужими, як у психологічному, так і в сексуальному плані; найменші розбіжності в поглядах призводять до палких сварок. Усе, про що останнім часом думав Мел, це його довбаний аеропорт. Здавалося, що кожного дня Мел та Сінді відходять усе далі одне від одного.

Лайонел, який задовольняв її у всіх аспектах, окрім ліжка, хотів, щоб Сінді розлучилася, а тоді вийшла за нього.

Мел з огидою дивився на соціальні амбіції Сінді. Він не тільки не робив нічого, щоб їм посприяти; навпаки, більше перешкоджав. Лайонел, з іншого боку, мав чільне місце у світському товаристві Іллінойсу й не бачив нічого дивного у цілях Сінді та міг допомогти в їхньому досягненні.

Дотепер вибір Сінді ускладнювала пам’ять про п’ятнадцять років у шлюбі з Мелом та як їм було добре разом, і духовно, й фізично. Вона ще мала кволе сподівання, що минуле — включно із задоволенням від сексу — може якось ожити. Визнавала, втім, що це оманлива надія.

Лайонел у ролі сексуального партнера не може дати майже нічого. Так само — принаймні для Сінді зараз — як і Мел.

Але якщо викинути секс — а це стало можливим завдяки жеребцю в таємній конюшні, Дереку Ідену, — то Лайонел у змаганні з Мелом виривається далеко вперед.

Сидячи в таксі, Сінді розплющила очі й замислилася.

Вона не прийматиме жодних рішень, доки не поговорить з Мелом. Сінді все одно не любила сама робити вибір та завжди відкладала це на потім, аж поки часу не залишалося зовсім. Також було кілька інших невизначених речей: діти, спогади про роки життя з Мелом, які не були аж геть поганими; а якщо ти колись справді кохала людину, неможливо про це зовсім забути. Але Сінді була рада, що зрештою вирішила приїхати сюди сьогодні.

Вперше, відколи вона покинула місто, Сінді нахилилася вперед, визираючи в темряву, щоби подивитися, чи зможе визначити, де вони зараз. Не змогла. Крізь затуманені вікна вона бачила сніг та багато інших автомобілів, які повільно рухалися. Припустила, що вони десь на Кеннеді Експресвей, але нічого певнішого.

Вона бачила, як погляд водія таксі обмацує її через дзеркальце заднього огляду. Не мала жодного уявлення, що за чоловік цей водій; не звернула уваги, коли сідала в таксі ще біля готелю, який вони з Дереком покинули окремо, оскільки вирішили, що краще одразу поводитися обачно. Зрештою сьогодні всі обличчя й тіла навколо злилися в єдине обличчя і тіло Дерека Ідена.

— Отам уже Портґейдж-парк, мадам, — озвався водій. — Ми вже під’їжджаємо до аеропорту.

— Дякую.

— Туда купа машин їдуть разом з нами. Певно, в тих людей в аеропорту уйма проблем через бурю, ну й так далі.

І кому не плювати, подумала Сінді. Чи всі тільки те й роблять, що думають або говорять про той мерзенний аеропорт? Але змовчала.

Біля входу до головного терміналу Сінді заплатила за таксі та поспішила всередину, щоб уникнути мокрого снігу, який пролітав під навісами й кружляв уздовж тротуарів. Вона проштовхувалася крізь натовп у головному залі, обходячи чималу групу людей, які, здавалося, прийшли на якусь демонстрацію, бо кілька учасників допомагали скласти портативну систему гучного зв’язку. Темношкірий лейтенант поліції, якого Сінді кілька разів бачила з Мелом, говорив з двома-трьома чоловіками з групи, які, ймовірно, були лідерами. Поліцейський енергійно хитав головою. Без особливої цікавості — в цьому місці її по-справжньому нічого не цікавило — Сінді пішла далі, подавшись до кабінетів керівництва на антресольному поверсі.

Світло горіло в усіх кабінетах, хоча в більшості було порожньо та не звучало скрекотання друкарських машинок чи гулу розмов, як під час роботи вдень. Принаймні деяким людям вистачило розуму піти на ніч додому.

Єдиною людиною в полі зору була неохайно вбрана жінка середнього віку в приймальні Мелового кабінету. Вона сиділа на невеликому дивані, байдуже втупившись в одну точку, й не звернула жодної уваги на Сінді. Червоні очі жінки свідчили, що вона недавно плакала. Судячи з вогкого одягу та взуття, вона побувала надворі під снігом.

Сінді кинула побіжний погляд на жінку перед тим, як увійти до Мелового кабінету. Всередині було порожньо. Вона вмостилася на кріслі й стала чекати. За кілька секунд заплющила очі та відновила в пам’яті приємні згадки про Дерека Ідена.

Мел увірвався всередину — накульгуючи сильніше, ніж зазвичай, як Сінді помітила, — приблизно через десять хвилин.

— Ой! — Він зі здивуванням побачив Сінді та повернувся назад, щоб зачинити двері. — Я був упевнений, що ти не приїдеш.

— Гадаю, ти б цього дуже хотів.

Мел похитав головою.

— Не думаю, що це щось дасть — принаймні не те, що ти, мабуть, собі надумала. — Він дивився на дружину, ніби оцінюючи її, загадуючись, чому ж насправді вона сьогодні сюди пробилася. Він уже давно знав, що мотиви у Сінді були заплутані й часто відрізнялися від тих, якими здавалися на перший погляд. Мусив визнати, що сьогодні вона мала бездоганний вигляд; приємно розкішна та ніби сяяла. На жаль, особисто його ця розкіш уже не вражала.

— А ти скажи мені, — сказала Сінді, — що це я надумала.

Він знизав плечима.

— Я думав, що ти хочеш посваритися. Здається, нам сварок і вдома вистачає, навіщо ще й тут влаштовувати.

— Можливо, нам доведеться дещо влаштувати тут; беручи до уваги те, що тебе все одно вдома майже не буває.

— Я бував би вдома, якби там була приємна атмосфера. — Сінді усвідомила, що вони говорили всього якихось кілька секунд, а вже почали шпигати одне одного. Здавалося, що останнім часом вони вже не можуть вести розмову без цього.

Так само вона не могла стриматися від відповіді:

— Та невже! Зазвичай у тебе для цього інша причина. Завжди говориш, як неймовірно важливо для тебе сидіти тут в аеропорту — якщо треба, то й по двадцять чотири години на добу. Так багато важливих подій — принаймні за твоїми словами — завжди відбувається.

Мел відрізав:

— Сьогодні так.

— Але не в інші дні?

— Якщо ти запитуєш, чи залишався я тут, щоб не їхати додому, то відповідь «так».

— Це принаймні ти вперше говориш про це чесно.

— Та навіть коли я приходжу додому, ти вічно тягнеш мене на якусь пиндючну подію, як-от сьогодні.

Його дружина злісно кинула:

— То ти навіть не збирався сьогодні приїжджати!

— Ні, збирався. Я тобі казав. Але…

— Але! — Сінді відчувала, як короткий ґніт її терплячості догорає. — Але сподівався, щось станеться і не дозволить тобі приїхати, як завжди. Щоб ти міг ухилитися та мати алібі; аби переконувати себе, якщо мене переконати не можеш, бо я думаю, що ти брехло і лицемір.

— Заспокойся, Сінді.

— Ні, я не заспокоюся!

Вони люто блимали одне на одного.

Що з ними сталося, подумав Мел, що вони докотилися до такого? Лаються, як невиховані діти; вдаються до такої ницості; обмінюються злісними насмішками; і він, до речі, не кращий за Сінді. Коли вони сварилися, відбувалося щось, що їх обох принижувало. Він загадувався, чи так трапляється у всіх людей, коли проблеми поглинають пару, яка довго живе разом. Усе через те, що вони знають та можуть болісно натискати на слабкості одне одного. Він якось чув, що шлюб на межі розпаду показує найгірший бік обох партнерів. У їхньому випадку це було чистою правдою.

Він спробував говорити розважливіше.

— Я себе не вважаю брехлом чи лицеміром. Але ти, мабуть, маєш рацію, я сподіваюся, що мене щось відверне від твоїх світських прийомів, бо знаєш, як я це ненавиджу. Я просто не думав так про це. — Коли Сінді не сказала нічого, він продовжив: — Хочеш — вір, а хочеш — ні, але я справді збирався приїхати сьогодні до тебе — принаймні я так думаю. Можливо, насправді не збирався, як ти й сказала; не знаю. Але що я знаю напевне, то це те, що не я влаштував цю бурю, й відколи вона почалася, трапилося багато всього — цього разу насправді, — через що я мусив тут затриматися. — Він кивнув у бік приймальні. — Наприклад, жінка, яка там сидить. Я сказав лейтенанту Ордвею, що поговорю з нею. У неї, здається, проблеми.

— У дружини твоєї проблеми, — сказала Сінді. — Жінка там може почекати.

Він кивнув.

— Гаразд.

— Нам це вже остогидло, — сказала Сінді. — Як тобі, так і мені. Правда ж?

Він не поспішав пояснювати, не хотів говорити необачно, та усвідомлював, що, коли вже прозвучали такі слова, дарма уникати правди.

— Так, — зрештою відповів він. — Боюся, що так.

Сінді одразу ж випалила:

— Якби ж ти змінився! Ти б мене зрозумів. Завжди все було так, як ти хочеш чи не хочеш. Якби ж ти хоч раз зробив так, як хочу я…

— Ходити шість вечорів на тиждень з чорним метеликом, а на сьомий — з білим?

— Так, а що в цьому такого? — Сінді дивилася на нього виклично, владно. Мелові вона завжди подобалася в такому сміливому настрої, навіть коли ця сміливість націлювалася на нього. І зараз…

— Думаю, я можу сказати те саме, — відповів він. — Щодо змін і такого іншого. Проблема в тому, що люди не змінюються — не змінюється їхня сутність; вони тільки пристосовуються. Саме в цьому — у пристосуванні двох людей одне до одного — полягає ідея шлюбу.

— Пристосування не повинне бути однобічним.

— У нас так не було, — заперечив Мел, — що б ти там собі не думала. Я намагався пристосуватися; думаю, ти також. Не знаю, хто з нас більше постарався; очевидно, я думаю, що я, а ти — що ти. Головне те, що хоч ми й витратили багато часу на те, щоб усе спрацювало, вийшло все не так.

Сінді повільно мовила:

— Гадаю, ти маєш рацію. Принаймні в останньому. Я думала так само. — Вона замовкла, тоді додала: — Гадаю, я хочу розлучитися.

— Краще будь упевненою. Це дуже важливо. — Навіть зараз, думав Мел, Сінді ухиляється від рішення, чекає, що він допоможе їй у цьому. Якби тема їхньої розмови була не така серйозна, він би усміхнувся.

— Я впевнена, — промовила Сінді. Вона повторила ці слова вже рішучіше: — Так, я впевнена.

Мел тихо сказав:

— Думаю, це правильне рішення для нас обох.

На якусь мить Сінді завагалася:

— Ти також упевнений?

— Так, — відповів він. — Я упевнений.

Відсутність розбіжностей, швидкість зміни, здавалося, стурбували Сінді. Вона запитала:

— То ми прийняли рішення?

— Так.

Вони не зводили очей одне з одного, але гніву не було.

— Ой, бляха! — Мел поворухнувся, ніби збирався зробити крок вперед. — Вибач, Сінді.

— І ти мене вибач. — Вона не зрушила з місця. Її голос прозвучав твердіше: — Але це найрозумніше, що ми можемо зробити, правда?

Мел кивнув.

— Так. Думаю, так.

Усе скінчилося. Обоє це знали. Залишилося тільки обговорити деталі.

Сінді вже будувала плани.

— Роберта з Ліббі, звісно ж, житимуть зі мною, хоча ти завжди матимеш можливість з ними бачитися. Я не робитиму з цього проблеми.

— Я й не боявся за це.

Так, подумав Мел, логічно, що дівчата залишаться з матір’ю. Він сумуватиме за ними обома, особливо за Ліббі. Жодні зустрічі, якими б частими вони не були, не зможуть замінити щоденного життя в одному будинку. Він пригадував сьогоднішні телефонні розмови з молодшою дочкою; що там Ліббі хотіла під час першої? Карту лютого. Що ж, тепер він мав свою; там виникли деякі неочікувані обхідні маршрути.

— І мені знадобиться адвокат, — сказала Сінді. — Дам тобі знати, коли знайду.

Мел кивнув, загадуючись, чи кожен шлюб добігає кінця отак сухо, як тільки обидві сторони приймають рішення розлучитися. Він припустив, що так вирішують справи цивілізовані люди. У будь-якому разі, Сінді, здавалося, швидко заспокоїлася. Сидячи у кріслі, яке вона перед тим зайняла, Сінді роздивлялася своє обличчя в люстерко пудрениці, підправляючи макіяж. Складалося навіть враження, що думками вона десь далеко; в кутиках рота з’явився натяк на усмішку. В таких ситуаціях, думав Мел, жінки мали б бути емоційнішими, ніж чоловіки, але Сінді не виказувала жодних емоцій, хоча сам він мало не плакав.

Мел почув звуки — голоси та рухи людей — у приймальні. Хтось постукав у двері. Мел гукнув:

— Заходьте.

То був лейтенант Ордвей. Він увійшов та зачинив за собою двері. Коли побачив Сінді, то сказав:

— Ой, перепрошую, місіс Бейкерсфелд.

Сінді глянула на нього, тоді відвела погляд, не кажучи ні слова. Ордвей, відчуваючи напружену атмосферу, стояв і вагався.

— Я, мабуть, піду.

Мел запитав:

— У чому справа, Неде?

— Та все через ту демонстрацію проти шуму; ті медоувудці. Їх уже кілька сотень у головному залі, але під’їздять ще і ще. Всі хочуть з тобою побачитися, але я вмовив їх відправити делегацію, як ти й пропонував. Вони вибрали пів десятка людей, а ще є три газетні репортери; я сказав, що репортери також можуть прийти. — Поліцейський кивнув на приймальню. — Вони чекають там.

Мел знав, що доведеться вийти зустрітися з делегацією. Менш за все йому зараз хотілося з кимсь говорити.

— Сінді, — попросив він, — це не забере багато часу. Ти почекаєш? — Коли вона не відповіла, він додав: — Будь ласка!

Сінді й далі не звертала уваги на них обох.

— Слухайте, — сказав Ордвей, — якщо зараз не найкращий час, я скажу тим людям, щоби прийшли іншого разу.

Мел похитав головою. Він уже взяв на себе зобов’язання; сам запропонував такий варіант.

— Краще приведи їх. — Коли поліцейський відвернувся, Мел додав: — Ой, я ж іще з тією жінкою не поговорив… Забув, як там її.

— Ґерреро, — сказав Ордвей. — Та ти й не мусиш. Коли я заходив, вона, здається, збиралася йти.

За кілька секунд пів десятка людей з Медоувуда — четверо чоловіків та двоє жінок — почали заходити до кабінету. За ними увійшла трійця з преси. Один репортер був із «Триб’юн» — жвавий парубок на прізвище Томлінсон, який зазвичай писав про справи аеропорту та авіації загального призначення у своїй газеті; Мел добре його знав та поважав за точність та чесність. Статті Томлінсона також час від часу з’являлися в загальнонаціональних журналах. Двох інших Мел знав менше — молодого чоловіка з «Сан Таймз» і старшу жінку з місцевого тижневика.

Через відчинені двері Мел бачив лейтенанта Ордвея, що говорив із жінкою, місіс Ґерреро, яка стояла й застібала пальто.

Сінді залишилася на місці.

— Доброго вечора. — Мел представився, тоді вказав на дивани і крісла. — Будь ласка, сідайте.

— Добре, — сказав один з чоловіків у делегації. Він був гарно і дорого одягнений, з бездоганно вичесаним, посмугованим сивиною волоссям, та здавався лідером групи. — Але скажу вам так: ми тут не чайок попивати прийшли. Маємо кілька прямих, різких питань для обговорення й очікуємо на чіткі відповіді, а не переливання з пустого в порожнє.

— Я постараюся. Ви назветеся?

— Мене звуть Елліот Фрімантл. Я адвокат. Представляю інтереси цих людей, а також всіх інших, унизу.

— Гаразд, містере Фрімантл, — сказав Мел. — Можемо починати?

Двері досі стояли прочинені. Жінка, як помітив Мел, уже зникла. Тепер увійшов Нед Ордвей і зачинив двері.

3

Рейс Два компанії «Транс Америка Ейрлайнз» двадцять хвилин тому покинув аеропорт Лінкольна і стабільно набирав висоту; це триватиме ще одинадцять хвилин, поки він не досягне тридцяти трьох тисяч футів[189] біля Детройта. Літак уже летів за своєю повітряною лінією на ортодромічному[190] курсі до Рима. Протягом останніх кількох хвилин він летів плавно, грозові хмари й турбулентність залишилися далеко внизу. Місяць у три чверті висів попереду над ним, наче кривобокий ліхтар; зірки навколо світили різко та ясно.

В кабіні екіпажу все набувало свого звичного трибу. Командир Гарріс оголосив про хід польоту пасажирам через систему гучного зв’язку. Троє пілотів займалися плановими справами для довгого перельоту.

Під столиком бортінженера, позаду командирів Гарріса й Демереста, прозвучав гучний дзвінок. У ту ж мить на радіопанелі перед важелями керування двигунами загорілася бурштинова лампочка. Дзвінок і лампочка показували радіовиклик у системі вибіркового виклику, через яку з більшістю авіалайнерів можна було зв’язатися окремо, ніби приватним телефоном. Кожен літак «Транс Америки» та інших великих авіакомпаній мав свій окремий код виклику, який передавався та отримувався автоматично. Сигнали, які спрацьовували для Н-731-ТА, не бачитиме й не чутиме жоден інший літак.

Енсон Гарріс перемкнувся з частоти центру керування повітряним рухом на маршруті й підтвердив:

— Я «Транс-Америка-Два».

— Рейс Два, я диспетчер «Транс Америки», Клівленд. Маю повідомлення для командира від керівника ТУО, Лінкольн. Повідомте, коли зачитати.

Гарріс помітив, що Вернон Демерест уже також змінив радіочастоти. Тепер Демерест підсунув до себе блокнот і кивнув.

Гарріс сказав:

— Клівленд, ми готові. На прийомі.

Прозвучало повідомлення, яке перед тим написала Таня Лівінґстон, стосовно безбілетниці на Рейсі Два, місіс Ади Квонсет. Поки його зачитували, включно з описом маленької старушенції з Сан-Дієґо, обоє командирів заусміхалися. Повідомлення закінчилося проханням підтвердити, чи місіс Квонсет на борту.

— Ми перевіримо й підтвердимо, — повідомив Гарріс. Коли передача закінчилася, він перемкнувся назад на частоту центру керування повітряним рухом.

Вернон Демерест і бортінженер Джордан, який почув повідомлення з гучномовця над головою біля його сидіння, заливалися сміхом.

Бортінженер озвався:

— Я в це не вірю!

— А я вірю, — прогиготів Демерест. — Стільки тупаків на землі, а якась трухлява стара качка їх усіх обдурила! — Він натиснув на кнопку виклику телефона передньої кухні-буфету. — Привіт! — гукнув він, коли одна зі стюардес підняла слухавку. — Скажи Ґвен, що вона потрібна в нашому кабінеті.

Він ніяк не міг стримати сміху, коли відчинилися двері кабіни. Ввійшла Ґвен Мейген.

Демерест зачитав їй повідомлення системи вибіркового виклику з описом місіс Квонсет.

— Бачила її?

Ґвен похитала головою.

— Я ще взагалі не була в туристичному класі.

— Зайди та глянь, чи бабуся там, — сказав їй Демерест. — Її, мабуть, легко помітити.

— Якщо є, то що мені робити?

— Нічого. Просто повернешся та доповіси нам.

Ґвен не було всього кілька хвилин. Коли повернулася, то сміялася з усіма.

Демерест обернувся у своєму кріслі.

— Вона там?

Ґвен кивнула:

— Так, на місці чотирнадцять Б. Достоту така, як вказано у повідомленні, тільки ще ефектніша.

Бортінженер запитав:

— Дуже стара?

— Років сімдесят п’ять, як мінімум; мабуть, близько вісімдесяти. Та й на вигляд вона як героїня Дікенса.

Через плече озвався Енсон Гарріс:

— Радше «Миш’яку і старого мережива»[191].

— Вона справді безбілетниця, командире?

Гарріс знизав плечима.

— Так повідомили з землі. Думаю, саме тому були проблеми з вашим підрахунком пасажирів.

— Ми можемо це легко перевірити, — зголосилася Ґвен. — Я просто знову пройду до туристичного класу та попрошу її показати корінець квитка.

— Ні, — сказав Вернон Демерест. — Зробимо не так.

Інші, наскільки це було можливо у темній кабіні екіпажу, зацікавлено глянули на нього. За якусь секунду Гарріс знову повернув погляд на льотні прилади; штурман Джордан повернувся до паливних графіків.

— Секунду, — сказав Демерест Ґвен. Поки вона чекала, він повідомив контрольну точку по радіозв’язку компанії.

— Нам сказали тільки перевірити, чи бабуся на борту, — мовив Демерест, коли закінчив звіт. — Так, вона тут; це все, що я скажу виробничо-диспетчерській службі. Думаю, компанія когось повідомила, щоби бабусю чекали в Римі; ми нічого не вдіємо, навіть якби захотіли. Але якщо та стара дівка дісталася аж сюди, а ми назад не повернемо, навіщо псувати їй наступні вісім годин? Тому краще не чіпати її. Можливо, перед посадкою в Римі дамо знати, що її розкрили; тоді це не стане великим шоком. Та наразі нехай просто насолоджується польотом. Дай бабусі вечерю, і хай спокійно подивиться собі кіно.

— Знаєш, — сказала Ґвен, яка уважно роздивлялася його. — Часом ти мені дуже подобаєшся.

Коли Ґвен покинула кабіну екіпажу, Демерест — досі хихочучи — змінив радіоканали та сам відповів диспетчерові в Клівленді.

Енсон Гарріс, який уже встиг запалити люльку, відвернувся від налаштування автопілота й сухо запитав:

— Не знав, що ти такий захисник літніх жінок. — Він наголосив на слові «літніх».

Демерест вишкірився.

— Я більше люблю молодих.

— Це я також чув.

Через повідомлення про безбілетницю та власну відповідь Демерест був у дуже доброму гуморі. Розслабленіший, ніж перед тим, він додав:

— Можливості міняються. Скоро нам з тобою доведеться миритися з не такими вже й молодими.

— Я вже змирився. — Гарріс випустив дим. — І давно.

Один з навушників у обох пілотів був підсунутий догори. Вони могли нормально спілкуватися та водночас чути радіосигнали. Рівень шуму в кабіні — стійкий, але не непереборний, — дозволяв їм певну приватність.

— Ти завжди грав тільки на одному стадіоні, правда? — запитав Демерест. — З дружиною, маю на увазі. Жодних забав; під час «лежанок» ти читаєш книжки, наскільки я бачив.

Тепер уже Гарріс вишкірився:

— Інколи ходжу в кіно.

— Маєш на це особливі причини?

— Моя дружина була стюардесою — на «ДіСі-4»; так ми й познайомилися. Вона знала все зсередини: безладний секс, вагітності, аборти й таке інше. Пізніше стала керівницею, і їй довелося мати з усім цим справу на роботі. А втім, коли ми одружилися, я пообіцяв їй, ну те саме… Й ніколи цієї обіцянки не порушував.

— Думаю, в тому дуже допомогли ваші діти.

— Можливо.

Гарріс трішки підрегулював автопілот. Поки вони говорили, обоє пілотів (давалися взнаки звичка і досвід) водили очима по освітлених блоках приладів перед собою, включно з приладами з боків та згори. Показники одразу засвідчать, що в літаку якась несправність. Усе було гаразд.

Демерест запитав:

— Скільки у вас дітей? Шестеро?

— Семеро. — Гарріс усміхнувся. — Чотирьох ми планували, а трьох — ні. Але якось впоралися.

— Щодо тих, яких ви не планували, — ніколи не думали якось це вирішити? До того, як вони народилися.

Гарріс кинув різкий погляд убік.

— Аборт?

Вернон Демерест поставив це запитання, піддавшись імпульсу. Тепер замислився: навіщо? Очевидно, дві попередні розмови з Ґвен загалом пустили хід його думок у бік дітей. Та це було для нього нехарактерно, так ретельно обдумувати щось, що по суті просте й очевидне — як аборт для Ґвен. Так само йому було цікаво, як відреагує Гарріс.

— Так, — сказав Демерест. — Я це мав на увазі.

Енсон Гарріс відповів коротко:

— Моя відповідь — ні. — Тоді додав уже не дуже різко: — Так склалося, що у мене на цю тему міцна позиція.

— Через релігію?

Гарріс заперечно похитав головою.

— Я агностик.

— То що ж за позиція?

— Справді хочеш почути?

— Ніч довга, — сказав Демерест. — Чом би й ні?

По радіозв’язку вони чули розмову між центром керування повітряним рухом та якимсь рейсом «ТВЕ», що прямував до Парижа й злетів невдовзі після Рейсу Два «Транс Америки». Літак «ТВЕ» перебував за десять миль[192] позаду і на кілька тисяч футів нижче. Поки піднімався Рейс Два, те ж повторював літак «ТВЕ».

Найобережніші пілоти, через те що слухали передачі інших літаків, зберігали в голові часткову картину повітряного руху неподалік. Що Демерест, що Гарріс додали цю останню деталь до інших, які вже встигли відзначити. Коли обмін повідомленнями між небом та землею закінчився, Демерест попросив Гарріса:

— Розкажи.

Гарріс перевірив курс та висоту, тоді почав знову набивати люльку.

— Я багато вивчав історію. Зацікавився ще у коледжі, та й вона супроводжувала мене все життя. Можливо, ти теж так робив.

— Ні, — сказав Демерест. — Вчив саме стільки, скільки вимагали.

— Ну, якщо пройти від початку до кінця — історію тобто, — виділяється одна річ. Кожен наступний крок прогресу людство робить з однієї простої причини: підвищення статусу особистості. Щоразу цивілізація переходить в еру, яка дещо краща, дещо просвітленіша, ніж попередня, а все тому, що люди більше дбають про ближніх та поважають їх як особистостей. Коли вони не дбали одне про одного, то людство ступало назад. Навіть коротка світова історія — якщо прочитати — доведе, що це правда.

— Повірю тобі на слово.

— Ти не мусиш. Є багато прикладів. Ми скасували рабство, бо стали поважати людське життя. З тієї ж причини ми перестали вішати дітей, і приблизно в той же час винайшли Габеас Корпус[193], а тепер постановили справедливість для всіх[194] чи принаймні щось найбільш на неї схоже. Зовсім нещодавно більшість мислячих людей почали виступати проти смертної кари, не стільки через тих, кого мали б таким чином покарати, а через те, який вплив позбавлення життя — життя будь-якої людини — має на суспільство, на всіх нас.

Гарріс замовк. Витягнувшись уперед із запобіжними ременями, він визирнув з тьмяно освітленої кабіни екіпажу в ніч, що їх огортала. В яскравому світлі місяця він бачив вихор похмурих хмар унизу. Беручи до уваги прогноз про те, що хмари їх супроводжуватимуть аж до середньоатлантичних штатів, сьогодні світло з землі не проблискуватиме. За кілька тисяч футів угорі промайнули та зникли вогні іншого літака, що летів у протилежний бік.

Зі свого місця позаду обох пілотів бортінженер Сай Джордан потягнувся вперед, поправив положення важелів керування двигунами, щоби компенсувати зростання висоти Рейсу Два. Демерест почекав, поки Джордан закінчить, тоді заперечив Енсонові Гаррісу:

— Смертна кара — це зовсім інша справа, у порівнянні з абортом.

— Не зовсім, — відповів Гарріс. — Якщо замислитися. Це все крутиться навколо поваги до окремого людського життя; того, яким шляхом іде цивілізація. Дивно, що одні й ті ж люди борються проти смертної кари, а тоді за легалізацію абортів. Вони не бачать цю аномалію, коли ціна людського життя, з одного боку, зростає, а з іншого — падає.

Демерест пригадав, що був сказав Ґвен цього вечора. Тепер він повторив ці слова.

— Ненароджена дитина не має життя — окремого життя. Це зародок; не особа.

— Я тебе дещо запитаю, — сказав Гарріс. — Ти колись бачив таку дитину? Дитину після аборту тобто.

— Ні.

— Я бачив одного разу. Показав один знайомий лікар. Вона була в скляній банці, у формальдегіді; друг тримав її в буфеті. Не знаю, де він це дістав, але розповів мені, що якби вона вижила — якби не було аборту, — то це була б нормальна дитина, хлопчик. То був зародок, нехай, як ти й сказав, от тільки це вже людина. Усе було на місці; ідеально сформоване; гарне обличчя, долоні, ступні, пальці на ногах, навіть маленький пеніс. Знаєш, що я відчув, коли це побачив? Мені стало соромно; я задумався, де ж я був; де ж були всі інші благопристойні, розумні люди, коли цю дитину, яка не могла сама себе захистити, вбивали? Бо саме так і сталося; хоча в більшості випадків ми боїмося вживати це слово.

— Бляха! Я не кажу, що дитину треба витягувати так пізно.

— Знаєш що? — сказав Гарріс. — Через вісім тижнів після зачаття у зародка є все, що й у цілком доношеної дитини. У три місяці зародок має вигляд дитини. То де ж ти поставиш межу?

Демерест буркнув:

— Тобі варто було стати адвокатом, а не пілотом. — Він знову зловив себе на думці, на якому ж місяці Ґвен, а тоді поміркував: якщо вони зачали дитину в Сан-Франциско, як вона його запевнила, то, мабуть, на восьмому-дев’ятому тижні. Таким чином, якщо припустити, що Гарріс говорить правду, зараз дитина вже цілком сформувалася.

Настав час для ще одного звіту для ЦКПР на маршруті. Вернон Демерест відзвітував. Вони перебували на висоті тридцяти двох тисяч футів[195], майже на піку свого підйому, а за кілька секунд перетнуть канадський кордон та опиняться над півднем Онтаріо. Детройт і Віндзор, міста-близнюки, що стоять обабіч кордону, зазвичай сяяли яскравою плямою та виднілися за багато миль. Сьогодні навколо панувала тільки темрява, закутані в пітьму міста ховалися десь під правим бортом. Демерест пригадав, що аеропорт Детройт Метрополітен закрився незадовго перед їхнім зльотом. Обидва міста наразі приймали основний удар бурі, що рухалася на схід.

Демерест знав, що позаду, в пасажирських салонах, Ґвен Мейген разом з іншими стюардесами розносить другу порцію напоїв, а в першому класі — гарячі закуски на дорогій порцеляні «Розенталь»[196].

— Я тебе попереджав, що у мене міцна позиція, — озвався Енсон Гарріс. — Не потрібно релігії, щоб вірити в людську мораль.

Демерест пробурчав:

— Або мати навіжені ідеї. Все одно люди, які однієї думки з тобою, на програшному боці. Зараз існує тенденція до спрощення процедури аборту; а зрештою, можливо, її повної відкритості та легалізації.

— Якщо так станеться, — сказав Гарріс, — ми зробимо ще один крок назад, до печей Освенциму.

— Херня! — Демерест відвів погляд від бортового журналу, куди записував їхню позицію, про яку щойно повідомив ЦКПР. Роздратування, яке він рідко приховував, починало проступати. — Є купа хороших аргументів на захист спрощення процедури абортів — небажані діти, які народжуватимуться у злиднях та ніколи не матимуть можливостей; або особливі випадки — зґвалтування, інцест, питання здоров’я матері.

— Завжди є особливі випадки. Це ніби говорити «гаразд, ми тільки трішки дозволимо вбивство, якщо ви надасте якийсь переконливий аргумент». — Гарріс заперечно похитав головою. — І ти кажеш про небажаних дітей. Що ж, цього можна не допускати з допомогою контрацепції. Сьогодні всі мають таку можливість, є варіанти для людей будь-яких статків. Але якщо ми десь у цьому партачимо і починає рости нове людське життя, це нова людина, ми не маємо морального права прирікати її на смерть. Щодо того, в яких умовах ми народжуємося, то цим ризикуємо всі, не відаючи; та коли вже нам дарують життя, яким би хорошим чи поганим воно не було, мусимо зберегти його, і небагато людей, як би зле все не складалося, відмовилися б від нього. Відповідь бідності — це не вбивати ненароджених дітей, а вдосконалювати суспільство.

Гарріс хвильку помислив, а тоді продовжив:

— Що стосується економіки, то економічні аргументи є на все. Саме механізми економіки вбивають розумово відсталих людей і даунів після народження; практикують евтаназію для невиліковно хворих; позбуваються старих та непридатних людей, як у Африці, де їх залишають у джунглях на поталу гієнам. Але ми так не робимо, бо цінуємо людське життя й гідність. Я тільки хочу сказати, Верноне, що, якщо ми збираємося йти шляхом прогресу, нам варто цінувати їх дещо більше.

Стрілки висотомірів — по одному перед кожним пілотом — торкнулися позначки тридцяти трьох тисяч футів. Вони досягли відповідної висоти. Енсон Гарріс скерував літак у горизонтальний політ, поки бортінженер Джордан знову потягнувся вперед, щоби поправити важелі керування двигунами.

Демерест похмуро сказав Гаррісу:

— Проблема в тому, що тобі павутина забила мізки. — Він розумів, що сам почав цю розмову; а тепер з гнівом усвідомлював, що не варто було. Щоб закрити тему, він потягнувся до кнопки виклику стюардес. — Принесіть нам поїсти, доки пасажири першого класу всього не зжерли.

Гарріс кивнув.

— Хороша ідея.

За хвилину-другу, у відповідь на це телефонне замовлення, Ґвен Мейген принесла три тарілки запашних закусок і каву. У «Транс Америці», як і в більшості авіакомпаній, командирів обслуговували найшвидше.

— Дякую, Ґвен, — сказав Вернон Демерест; тоді, коли вона схилилася, щоби подати їжу Енсонові Гаррісу, його очі підтвердили те, що Демерест уже знав. Талія Ґвен була осина, поки жодних ознак; їх і не мало бути, що б не діялося всередині.

До дідька того Гарріса і його бабські аргументи! Звісно ж, Ґвен зробить аборт — як тільки вони повернуться.

За якихось шістдесят футів позаду кабіни екіпажу, в туристичному класі, місіс Ада Квонсет вела жваву розмову з пасажиром середнього віку праворуч, який виявився люб’язним гобоїстом з Чиказького симфонічного оркестру.

— Як чудово бути музикантом, це ж така творча робота. Мій чоловік-небіжчик любив класичну музику. Він і сам трохи грав на скрипці, хоча, звісно ж, не професійно.

Місіс Квонсет трохи розігрілася від сухого хересу, за який заплатив її новоспечений друг-гобоїст, і він щойно поцікавився, чи не хоче вона ще. Місіс Квонсет розпливлася в усмішці:

— Що ж, це неймовірно люб’язно з вашого боку, і, мабуть, мені не варто, та я погоджуся.

Пасажир ліворуч — чоловік з дрібними вусиками та худою шиєю — був менш говірким; та й взагалі, між іншим, викликав тільки розчарування. Місіс Квонсет кілька разів намагалася зав’язати розмову, на що діставала різкі, майже нечутні однослівні відповіді, а чоловік собі сидів, не демонструючи жодних емоцій та стискаючи дипломат на колінах.

У якусь мить, коли вони всі замовили випити, місіс Квонсет загадалася, чи пасажир ліворуч розслабиться. Але ж ні. Він узяв скотч у стюардеси, заплатив купою дріб’язку, яку перед тим перерахував, а тоді залигнув майже весь напій одним ковтком. Херес майже одразу розігрів місіс Квонсет, тож вона подумала: бідний чоловік, у нього, певно, якісь проблеми, не варто його турбувати.

Вона, проте, помітила, що цей чоловік з худою шиєю несподівано стрепенувся, коли командир, невдовзі після зльоту, повідомив їхні швидкість, курс, час польоту та всі інші речі, до яких місіс Квонсет рідко дослухалася. Чоловік ліворуч набазграв щось на задньому боці папки, а потім витягнув одну з карт «Як визначити своє місцезнаходження в польоті», які роздавала авіакомпанія, та розгорнув її на своєму дипломаті. Він досі вивчав карту й зазначав щось олівцем, поперемінно поглядаючи на годинник. Місіс Квонсет це здавалося дещо дурнуватою та дитячою затією, враховуючи те, що в передній частині літака є штурман, який відповідає за те, де й коли має перебувати літак.

Тоді місіс Квонсет повернула свою увагу на гобоїста, який пояснював, як нещодавно, коли сидів як слухач під час виконання однієї з симфоній Брукнера[197], він усвідомив, що в одну мить його секція оркестру виконує «пам-тіді-пам-пам», а віолончелі звучать «па-діддлі-па-да». Він проспівав обидва уривки, аби пояснити, що має на увазі.

— Та ну вас! Дивовижно цікаво; я про таке й не думала, — вигукнула місіс Квонсет. — Мій чоловік-небіжчик із задоволенням з вами би познайомився, хоча ви, звісно, набагато молодший.

Вона вже добряче хильнула другої порції хересу та цілком тішилася тим, як усе йде. Місіс Квонсет подумала: вибрала такий гарний рейс; такий чудовий літак і екіпаж, ввічливі та послужливі стюардеси, чарівні пасажири, окрім чоловіка ліворуч, на якого насправді можна не звертати уваги. Скоро роздадуть вечерю, а пізніше, як вона довідалася, покажуть фільм з Майклом Кейном[198], одним з її улюблених акторів. Чого ще можна бажати?

Місіс Квонсет помилилася, коли подумала, що спереду в кабіні екіпажу є штурман. Його не було. «Транс Америка», як і більшість великих авіакомпаній, більше не брали на борт штурманів, навіть на міжнародні рейси, через розмаїття радіо- та радіолокаційних систем, якими оснащені сучасні реактивні літаки. Пілоти з допомогою постійного нагляду ЦКПР на маршруті не потребували якоїсь навігації.

Втім, якби на борту Рейсу Два, як у колишні часи, був штурман, його нанесена на карту позиція літака була б напрочуд схожою на ту, яку обчислив Д. О. Ґерреро. За його підрахунками — вони неподалік від Детройта; обчислення були непомильними.

Це він знав напевно, бо командир перед тим оголосив пасажирам, що їхній подальший маршрут пролягатиме над Монреалем, Фредеріктоном, провінція Нью-Брансвік, Кейп-Реєм, а згодом над Сент-Джонсом, провінція Ньюфаундленд. Командир навіть допоміг тим, що додав шляхову та повітряну швидкість літака, від чого подальші обчислення Ґерреро стали точнішими.

Східне узбережжя Ньюфаундленду, як порахував Ґерреро, вони минуть через дві з половиною години. Проте перед тим командир, скоріш за все, ще раз повідомить про їхню позицію, тож у разі чого розрахунки можна буде виправити. Після того, як раніше й планувалося, Ґерреро почекає якусь годину, аби впевнитися, що літак перебуває над Атлантичним океаном, а потім уже потягне за нитку в дипломаті, від якої й вибухне динаміт усередині. В цю мить від очікування його пальці напружено стиснули дипломат.

Тепер, коли кульмінація була так близько, він хотів, щоби все сталося якнайшвидше. Подумав, що зрештою, можливо, не чекатиме цілу годину. Як тільки вони пролетять над Ньюфаундлендом, час уже не важитиме.

Склянка віскі його заспокоїла. Хоча напруження майже зникло, як тільки Ґерреро зійшов на борт; воно знову почало наростати невдовзі після зльоту, особливо коли та карга збоку почала лізти до нього з розмовами. Д. О. Ґерреро не потребував розмов ні тепер, ні потім; та й, між іншим, взагалі ніякого спілкування з будь-ким у цьому житті. Усе, чого йому хотілося, це сидіти та мріяти — про триста тисяч доларів, суму, якої він ще ніколи не тримав у руках, і ці гроші надійдуть Інез та двом їхнім дітям за лічені дні.

Зараз не завадило б іще одне віскі, але в Ґерреро не залишилося грошей, щоб розплатитися. Після несподівано дорогого страхування в нього ледве назбиралося дріб’язку на одну склянку; тому доведеться обійтися без цього.

Як і перед тим, він заплющив очі. Цього разу думав про те, як відреагують Інез та діти, коли почують про гроші. Вони, мабуть, будуть схвильовані, коли дізнаються, що з ним сталося, хоча й не знатимуть всієї правди — що він жертвує собою, віддає життя за них. Та, можливо, вони трішки здогадаються. Якщо так, то Ґерреро сподівався, що вони будуть вдячні, хоча й не певен цього, з досвіду знаючи, що люди можуть бути несподівано впертими, коли справа стосується чогось, що роблять заради їхнього ж добра.

Дивно ось що: постійно думаючи про Інез та дітей, він не міг уявити собі їхні обличчя. Здавалося, ніби він думає про людей, яких ледве знає.

Ґерреро пішов на компроміс, уявивши собі знаки долара, за якими йшли трійки й безкінечні нулі. За якийсь час він, мабуть, трохи задрімав, бо коли розплющив очі та швидко глипнув на годинник, то побачив, що минуло двадцять хвилин, стюардеса схилилася над ним з проходу. Стюардеса — приваблива брюнетка, що говорила з англійським акцентом, — запитала:

— Ви готові вечеряти, сер? Якщо так, дозвольте взяти ваш дипломат.

4

Ледь не з першої миті їхньої зустрічі Мел Бейкерсфелд відчув інстинктивну неприязнь до цього адвоката, Елліота Фрімантла, який очолював делегацію мешканців Медоувуда. Тепер, через десять хвилин після того, як делегація заповнила Мелів кабінет, неприязнь переросла у відверту ворожість.

Здавалося, ніби адвокат навмисне поводиться якомога капосніше. Ще до початку обговорення прозвучали гидкі репліки Фрімантла про те, що він прийшов не «вкотре переливати з пустого в порожнє», які Мел м’яко парирував, хоча вони й обурили його. Відтоді на будь-яке заперечення Мел діставав таку ж кількість грубощів та скептицизму. Інстинкти підказували, що Фрімантл навмисно під’юджує його, сподіваючись, що Мел вийде з себе та скаже щось непомірковане й це запише преса. Якщо в цьому полягала стратегія адвоката, Мел не мав наміру йому сприяти. Зціпивши зуби, він і далі поводився помірковано й ввічливо.

Фрімантл виступав проти того, що він назвав «бездушною байдужістю керівництва аеропорту до здоров’я та добробуту моїх клієнтів, сімей приємних мешканців Медоувуда».

Мел спокійно відповів, що ні аеропорт, ні авіакомпанії, які користаються його послугами, не поводяться бездушно чи байдуже.

— Навпаки, ми визнаємо, що існує реальна проблема з шумом, і робимо все можливе, щоб її вирішити.

— Тоді ваше «все можливе» — це якась жалюгідна, слабка спроба, сер. І що ж такого ви зробили? — заявив адвокат Фрімантл. — Як я зі своїми клієнтами бачу — і чую, — ви тільки даєте порожні обіцянки, які ані шеляга не варті. Це ж очевидно, що тут усім просто наплювати, — і тому ми хочемо перейти до правового вирішення проблеми.

Таке звинувачення не відповідає дійсності, заперечив Мел. Є запланована програма уникнення зльотів зі смуги два-п’ять — яка націлена просто на Медоувуд, — та застосування іншої смуги. Отож два-п’ять здебільшого використовують для посадок, які не спричиняють надмірного шуму для медоувудців, хоча це й тягне за собою зниження коефіцієнта продуктивності для аеропорту. На додачу до цього пілоти всіх авіакомпаній змушені підкорятися правилам зниження шуму після кожного зльоту в напрямку Медоувуда на будь-якій злітно-посадковій смузі, включно з тим, що їм доводиться повертати убік від містечка одразу після зльоту. Авіадиспетчерська служба підтримує всі ці починання.

Мел додав:

— Ви мусите зрозуміти, містере Фрімантл, що це ні в якому разі не перша зустріч, яку ми проводимо з місцевими мешканцями. Ми не раз обговорювали ці спільні проблеми.

Елліот Фрімантл кинув:

— Можливо, минулі рази розмови були недостатньо прямі.

— Так це чи ні, а ви, здається, зараз сторицею їх компенсуєте.

— Ми маємо намір багато чого компенсувати — змарнований час, втрачені зусилля та невиконані обіцянки, і останнє не стосується моїх клієнтів.

Мел вирішив не відповідати. Від цієї тиради не виграє жодна сторона — це тільки, можливо, додасть трохи відомості Елліотові Фрімантлу. Мел побачив, як гарячково бігають олівці репортерів; цей адвокат достоту розумів одне — преса потребує жвавого матеріалу.

Мел вирішив, що йому варто скоротити цю зустріч якомога пристойнішим способом. Він гостро відчував присутність Сінді, яка досі сиділа на місці, відколи ввійшла делегація, хоча зараз, здається, знудилася, що було для неї цілком характерно, коли справа стосувалася аеропорту. Цього разу, проте, Мел поділяв її думку. Враховуючи серйозність питання, яке вони обговорювали перед тим, уся ця справа з Медоувудом здавалася йому зовсім небажаним втручанням.

А ще Мела не полишала думка про Кіта. Він загадувався, як там справи у його брата в авіадиспетчерській службі. Чи варто йому було наполягти, щоб Кіт сьогодні відпросився з роботи і вони би продовжили розмову, яка — доки керівник польотів її не перервав — здається, хоч кудись почала вести. Навіть зараз, мабуть, було ще не зовсім пізно… Але ж є ще Сінді, яка точно має право займати місце вище за Кіта; а ще цей уїдливий адвокат, Фрімантл, який не вгаває…

— Якщо ж ви самі пригадали так звані правила зниження шуму, — саркастично вступив Елліот Фрімантл, — чи не були б ви такі ласкаві відповісти, що ж із ними трапилося сьогодні?

Мел зітхнув.

— У нас триденна буря. — Він скинув оком на інших членів делегації. — Впевнений, ви самі це усвідомлюєте. Вона створює надзвичайні ситуації. — Він пояснив їм про заблоковану смугу три-нуль, тимчасову потребу злітати на смузі два-п’ять, що неминуче впливає на Медоувуд.

— Це все дуже добре, — сказав один із чоловіків. То був лисуватий медоувудець із важкою щелепою, якого Мел уже бачив на одній з інших зустрічей, що стосувалися шуму аеропорту. — Про бурю ми знаємо, містере Бейкерсфелд. Але коли живеш унизу і знаєш, чому літаки гуркотять над головою, легше від того не стає, буря там чи ні. До речі, мене звуть Флойд Занетта. Я був головою зібрання…

Елліот Фрімантл м’яко його перебив:

— Якщо дозволите, є ще одне питання, перед тим як ми продовжимо. — Очевидно, адвокат не мав навіть найменшого наміру передавати контроль у руки делегації. Він звернувся до Мела, скосивши погляд на пресу: — Не тільки й не стільки шум уражає домівки й вуха медоувудців, хоча й це саме собою негативне явище — зруйновані нерви, підірване здоров’я, діти без сну. Але є ж іще фізичне вторгнення…

Цього разу перебив Мел:

— Ви справді вважаєте, що замість того, що відбувається зараз, аеропорт повинен закритися?

— Я не просто пропоную вам такий варіант; ми можемо вас до цього змусити. Секунду тому я говорив про фізичне вторгнення. Саме це я й збираюся доводити в суді від імені моїх клієнтів. І ми виграємо!

Інші члени делегації, включно з Флойдом Занеттою, схвально закивали.

Даючи генеральному директорові час, щоб осягнути останню репліку, Елліот Фрімантл уважно міркував. Він припускав, що зайшов досить далеко. Розчаровувало, звісно, що генеральний директор аеропорту не знавіснів, хоча Фрімантл обережно підбурював його до цього. Таку тактику він уже застосовував не раз, часто вона давала свої плоди і була успішною, оскільки люди, які шаленіли з гніву, завжди гіршими здавалися у повідомленнях преси, а саме цим Фрімантл найбільше й переймався. Проте Бейкерсфелд, як його не дратуй, надто розумний, щоб купуватися на таку хитрість. Що ж, пусте, подумав Елліот Фрімантл: все одно план працює успішно. Він також бачив, як репортери ретельно записують його слова — слова, які (якщо викинути презирливий і хуліганський тон) матимуть гарний вигляд на папері; навіть краще, здавалося йому, ніж попередня промова під час зібрання в Медоувуді.

Звісно, Фрімантл усвідомлював, що все це дійство — тільки вправляння в семантиці. З цього нічого не вийде. Навіть якщо директора Бейкерсфелда переконати у їхній правоті — що дуже малоймовірно, — він або зовсім нічого, або мало що вдіє. Аеропорт — це факт, з яким варто змиритися, і ніщо не змінить його розташування та функціонування. Ні, сенс сьогоднішньої акції полягав у тому, щоби привернути увагу суспільства, але здебільшого (з точки зору адвоката Фрімантла) потрібно переконати громаду Медоувуда в тому, що вони мають вірного борця, щоб ті бланки договорів (а також чеки) продовжували рікою текти в кабінети Фрімантла і Сая.

Шкода, подумав Фрімантл, що решта медоувудців унизу не чують, як він тут Бейкерсфелдові — від їхнього імені — дає перцю. Але вони прочитають про це у завтрашніх газетах; також Елліот Фрімантл зовсім не був переконаний у тому, що ця зустріч — останній пункт у порядку денному медоувудців в аеропорту. Він уже пообіцяв телевізійникам, які чекають унизу, бо їх не пропустили сюди з обладнанням, офіційну заяву, коли все закінчиться. Він сподівався, що зараз — оскільки сам так запропонував — телекамери вже розставили в головному залі терміналу, й хоча той темношкірий лейтенант поліції заборонив проведення будь-яких демонстрацій, Фрімантл гадав, що телезйомка, якщо її грамотно організувати, може перелитися в ту ж демонстрацію.

Твердження Елліота Фрімантла, яке прозвучало мить тому, стосувалося правових дій — дій, які, як він запевнив мешканців Медоувуда цього вечора, будуть його основною діяльністю від їхнього імені. «Моя справа — закон, — сказав він їм. — Закон, і більш нічого». Це, звісно, була неправда; але зрештою свою позицію Елліот Фрімантл міняв настільки часто, наскільки того вимагали практичні міркування.

— Якщо ви хочете довести справу до суду, — зазначив Мел Бейкерсфелд, — то маєте на це повне право. Втім, дозвольте нагадати, що суди підтримують право аеропортів на діяльність, незважаючи на громади по сусідству, оскільки це зручно та необхідно суспільству.

Брови Фрімантла скочили догори.

— А я не знав, що ви також юрист.

— Я не юрист. І також впевнений, що ви це помітили.

— Ну, на мить я вже почав сумніватися. — Елліот Фрімантл самовдоволено посміхнувся. — Бо юрист тут — я, як бачите; і маю певний досвід у таких справах. Мало того, запевняю вас, існують правові прецеденти на користь позиції моїх клієнтів. — Як і під час зібрання перед тим, він проторохкотів список позовів, які справляли враження на слухачів: «США проти Косбі», «Ґріґґс проти округу Еллеґені», «Торнберґ проти аеропорту Портленда», «Мартін проти аеропорту Сієтла».

Мела це вразило, хоч він і не подав знаку. Він був знайомий з цими справами. Також знав і про інші, в яких ухвалили протилежні рішення і про які Елліот Фрімантл або не знав, або навмисне про них не згадував. Мел підозрював, що справа в іншому, але встрявати у правову дискусію не хотів. Місце для неї, якщо вона колись відбудеться, — це суд.

Проте Мел не бачив причини, чому цей адвокат — який йому тепер подобався ще менше — може отак собі у всьому гнути свою лінію. Звертаючись до делегації, Мел пояснив, чому не хоче обговорювати правові проблеми, і додав:

— Оскільки ми всі тут, я б хотів сказати вам кілька слів на тему аеропортів та шуму загалом.

Сінді, як він помітив, уже позіхала. Фрімантл одразу ж відповів:

— Сумніваюся, що це необхідно. Наступним нашим кроком у цій справі…

— Так! — Уперше Мел відкинув м’якість та натиснув щосили. — То виходить, що після того, як я уважно вислухав вас, ви зі своєю групою не готові зробити такої ж люб’язності для мене?

Один з делегатів, Занетта, який уже перед тим говорив, скинув оком на інших.

— Я думаю, нам варто…

Мел різко урвав його:

— Нехай містер Фрімантл відповість.

— Будь ласка, не варто, — улесливо всміхнувся адвокат, — ні на кого підвищувати голос чи говорити неввічливо.

— У такому разі, чому ж ви так робите від моменту, як сюди прийшли?

— Я не розумію, про що…

— А я — розумію.

— Нервуєте, містере Бейкерсфелд?

— Ні. — Мел усміхнувся. — Шкода вас розчаровувати, але ні. — Він знав, що дістав перевагу, коли підловив адвоката зненацька. Тоді продовжив: — Ви вже багато всього наговорили, містере Фрімантл, і зовсім небагато ввічливого. Та є кілька пунктів, які я б також хотів, щоб увійшли до протоколу. А ще впевнений, що преса буде зацікавлена в позиції обох сторін, якщо більше нікого це не хвилює.

— Та ні, ми зацікавлені, навіть дуже. Просто ми вже вдосталь наслухалися ваших невиразних відмовок. — Як завжди, Елліот Фрімантл швидко відновив свою позицію. Та мусив визнати, що його заколисала м’яка натура Мела Бейкерсфелда і різка контратака запопала його зненацька. Фрімантл усвідомив, що генеральний директор аеропорту кмітливіший, ніж він очікував.

— Я нічого не говорив про відмовки, — зауважив Мел. — Я запропонував вислухати загальний огляд ситуації з шумом в аеропорту.

Фрімантл стенув плечима. Йому зовсім не хотілося, щоб з’явився новий підхід до проблеми, який може виявитися цікавим для преси та відверне увагу від Фрімантла. Наразі, проте, він не знав, що тут можна вдіяти.

— Леді та джентльмени, — почав Мел, — коли ви сьогодні прийшли сюди, спочатку прозвучало щось про прямі, різкі питання з обох боків. Містер Фрімантл уже мав на це час; тепер я говоритиму так само відверто.

Мел відчув, що домігся цілковитої уваги обох жінок та чотирьох чоловіків з делегації; зацікавилася також і преса. Навіть Сінді приховано спостерігала за ним. Він продовжив говорити рівним голосом:

— Як ви знаєте або мали б знати, існують заходи, яких ми вжили в Міжнародному аеропорту Лінкольна, щоби зменшити шум для тих, хто живе неподалік. Деякі з цих заходів уже згадувалися в цій розмові, але є й інші, наприклад для випробувань двигунів ми використовуємо віддалені ділянки аеропорту, та й то лише у визначений час.

Елліот Фрімантл, що вже засовався на місці, вклинився:

— Але ви вже визнали, що ці так звані системи не працюють.

Мел відрубав:

— Я нічого подібного не визнавав. У більшості випадків вони працюють — як працюватиме будь-який компроміс. Я визнав, що сьогодні вони не працюють через виняткові умови, і, чесно кажучи, на місці пілотів, які злітають у таку погоду, мені б теж не хотілося знижувати потужність одразу після зльоту та робити поворот із набиранням висоти. Скажу вам більше: такі умови неодмінно виникатимуть час від часу.

— Вже аж надто часто!

— Ні, сер! І будь ласка, дайте мені договорити. — Не зупиняючись, Мел продовжив: — Ось вам факти: аеропорти — і наш, і будь-які інші — роблять усе можливе задля зниження рівня шуму. Це вам може не сподобатися, і не всі у галузі це визнають, але правда ось у чому: вже ніхто, власне, нічого нового не вигадає. Неможливо просто взяти громадище вагою триста тисяч фунтів та навшпиньки кудись його перемістити. Тож коли ви заводите літак до себе — чи відправляєте геть, — це неодмінно добряче трусоне кількома людьми неподалік. — З’явилася кілька мимовільних усмішок, хоча Елліот Фрімантл і далі дивився на Мела вовком. Мел додав: — І якщо нам потрібні аеропорти — а вони нам, очевидно, потрібні, — хтось десь повинен або миритися з шумом, або переїхати.

Цього разу Мел глянув, як репортери ледь встигають за ним записувати.

— Так, — продовжив він, — виробники літаків працюють над пристроями зниження шуму, але — знову ж таки, буду з вами чесний — небагато людей в авіаційній промисловості сприймають їх серйозно, до їхніх розробок не докладають настільки значних зусиль, як, наприклад, до розробок нових літаків. Вони, у кращому разі, лише трохи пом’якшать ефект. Якщо не вірите мені, дозвольте нагадати, що хоча вантажівками люди користуються набагато довше, ніж літаками, досі ніхто не вигадав ефективного глушника для вантажівки.

Також варто розуміти, що, поки вигадають, як заглушити один тип реактивного двигуна — якщо вигадають, — в експлуатацію ввійдуть нові, потужніші, які навіть з глушниками працюватимуть гучніше, ніж той перший. Як я й сказав, — додав Мел, — я з вами цілком щирий.

Жінка із делегації похмуро пробурмотіла:

— Ну звісно.

— І тут ми підходимо, — сказав Мел, — до питання майбутнього. Скоро з’являться нові види літаків — ще одна серія реактивних літаків, після «Боїнгів-747», включно з такими махинами, як «Локгід-500»[199], який скоро ввійде в експлуатацію; а тоді, невдовзі, надзвукові транспортники — «Конкорд» та інші. «Локгід-500» та інші з цієї серії літатимуть із дозвуковою швидкістю — тобто працюватимуть на швидкості нижчій, ніж швидкість звуку, і даватимуть нам приблизно такий же шум, тільки сильніший. Надзвукові також матимуть надзвичайно шумні двигуни, а ще ж буде звуковий удар, коли вони долатимуть звуковий бар’єр, а це більша проблема, ніж будь-який інший шум, який нас до того непокоїв.

Ви, можливо, чули або читали — як і я — оптимістичні повідомлення про те, що звуковий удар відбуватиметься високо, далеко від міст і аеропортів і що його вплив на землі буде незначним. Не вірте в це! У нас проблеми, у всіх нас — людей у своїх домівках, як ви; тих, хто керує аеропортами, як я; у авіакомпаній, котрі муситимуть вкладати якийсь мільярд доларів у обладнання, яке доведеться або використовувати постійно, або банкрутувати. Повірте мені, скоро настане час, коли ми з приємністю згадуватимемо часи такого шуму, про який зараз говоримо.

— То що ви хочете сказати моїм клієнтам? — саркастично поцікавився Елліот Фрімантл. — Піти й зараз же зарезервувати собі місце в клініці для божевільних, не чекати, поки ви зі своїми махинами самі їх туди заведете?

— Ні, — твердо відказав Мел, — я не це маю на увазі. Я просто говорю щиро — як ви мене й попросили, — у мене немає простих відповідей; і я не даватиму вам жодних обіцянок, яких аеропорт не зможе виконати. Скажу також, що, на мою думку, шум аеропорту стане сильнішим, а не спаде. Проте я б хотів усім тут нагадати, що ця проблема не нова. Вона існувала ще відколи почали ходити поїзди і відколи вантажівки, автобуси й легкові автомобілі до них приєдналися; така ж проблема була, коли швидкісні автостради будували через житлові райони; і коли з’явилися та почали розбудовуватися аеропорти. Усі ці речі спрямовані на благо суспільства — або ми в це віримо, — але також створюють шум і, незважаючи на всі зусилля, продовжують це робити. Річ ось у чому: вантажівки, поїзди, автостради, літаки та все інше вже існує. Вони частина нашого життя, і поки ми не збираємося змінювати нашого способу життя, шум — це те, до чого нам доведеться призвичаюватися.

— Іншими словами, мої клієнти повинні облишити будь-які надії на спокій, безтурботний сон, приватний простір та тишу до кінця свого земного існування?

— Ні, — сказав Мел. — Я думаю, все одно їм доведеться переїхати. Це, звісно, не офіційна заява, та я певен, що врешті-решт цей та інші аеропорти будуть змушені за мільярди доларів викупити житлові райони навколо. Значна частина цих ділянок може перетворитися на промислові зони, де шум не матиме значення. І, звісно, буде прийнятна компенсація для тих, хто живе там та буде змушений виїхати.

Елліот Фрімантл підвівся та дав знак, щоб решта делегації вчинила так само.

— Останнє зауваження, — повідомив він Мела, — це єдина розумна річ, яку я почув за весь вечір. Однак виплата компенсацій може початися швидше, ніж ви думаєте, і може також виявитися щедрішою. — Фрімантл коротко кивнув. — Ми ще з вами зв’яжемося. Побачимося в суді.

Він вийшов, інші пішли за ним.

Через двері до приймальні Мел почув, як одна з двох делегаток вигукнула:

— Ви були неймовірні, містере Фрімантл. Я всім так перекажу.

— Дякую вам. Дуже-дуже дя… — Голоси стихли. Мел підійшов до дверей, щоби зачинити їх.

— Вибач за це, — сказав він Сінді. Тепер, коли вони знову залишилися вдвох, він не був упевнений, що ще вони можуть сказати одне одному та чи взагалі є про що говорити.

Сінді відповіла крижаним голосом:

— Само собою зрозуміло. Тобі варто було одружитися з аеропортом.

Стоячи у дверях, Мел помітив, що один з репортерів повернувся до приймальні. То був Томлінсон із «Триб’юн».

— Містере Бейкерсфелд, можна з вами переговорити?

Мел змучено запитав:

— У чому справа?

— Мені здалося, що вам не надто сподобався містер Фрімантл.

— Це для цитати?

— Ні, сер.

— Тоді вам правильно здалося.

— Думаю, вам буде цікаво, — сказав репортер. — Ось один із бланків договору про надання адвокатських послуг, які Елліот Фрімантл роздав сьогодні під час громадського зібрання медоувудців.

Поки Мел читав бланк, він запитав:

— Де ви це дістали?

Репортер пояснив.

— Скільки людей було на тій зустрічі?

— Я порахував. Близько шестисот.

— І скільки підписали такі бланки?

— Тут я не можу бути певним, містере Бейкерсфелд. Думаю, десь сто п’ятдесят осіб одразу підписали та подали. Але були й інші, які сказали, що відправлять заповнені бланки поштою.

Мел похмуро міркував: тепер він міг зрозуміти театральність Елліота Фрімантла; а також чому та кого адвокат намагався вразити.

— Думаю, ви підраховуєте те, що я вже зробив, — сказав репортер Томлінсон.

Мел кивнув.

— Виходить нічогенька така сума.

— Звісно. Я б і сам не відмовився шматочок урвати.

— Можливо, ми обоє не тією справою займаємося. Ви писатимете також і про це зібрання у Медоувуді?

— Так.

— І що, ніхто там не зазначив, що загальний гонорар адвоката становитиме, як мінімум, п’ятнадцять тисяч доларів?

Томлінсон похитав головою.

— Там ніхто або не подумав про це, або їм просто було начхати. Крім того, Фрімантл має певну харизму; він їх просто гіпнотизує, як ви, мабуть, помітили. Заворожив, як той Біллі Ґрем[200].

Мел подав друкований бланк договору.

— Ви напишете про це у статті?

— Напишу, але не здивуюся, якщо у відділі новин це зарубають. Вони завжди дуже обережні з професійними правовими речами. Крім того, якщо подумати, в цьому немає нічого поганого.

— Ні, — сказав Мел, — це може бути неетично, і, думаю, що спілці адвокатів це б не сподобалося. Але це не незаконно. Медоувудцям потрібно було, звісно, зібратись і найняти адвоката як групі. Але якщо ті люди такі легковірні та хочуть збагачувати адвокатів, гадаю, то їхні справи.

Томлінсон вишкірився.

— Я можу щось із цього процитувати?

— Ви щойно сказали мені, що газета це не надрукує. Крім того, наша розмова не для запису. Пам’ятаєте?

— Гаразд.

Якби це чимсь допомогло, подумав Мел, він би голосно пообурювався та ризикнув тим, щоб його, можливо, процитували. Але він знав, що це нічого не дасть. Також знав, що по всій країні адвокати, які нав’язують свої послуги постраждалим від нещасних випадків, як Елліот Фрімантл, масово підписують договори з групами людей, а тоді тероризують аеропорти, авіакомпанії та — у деяких випадках — пілотів.

Мел не був проти такого тероризування; на це та на звернення до суду є право у всіх. Просто дуже часто домовласників збивали з пантелику, відвертали увагу марними надіями та повідомляли про приголомшливі, але однобічно дібрані правові прецеденти, як це зробив сьогодні Елліот Фрімантл. Затим лився цілий потік судових позовів — які забирали і час, і гроші, — більшість з яких одразу приречені на провал і в яких зиск мають тільки адвокати.

Якби ж Мел знав раніше те, що йому тільки-но переповів Томлінсон. У такому разі він би передав свої зауваження делегації, щоби попередити їх про Елліота Фрімантла та про те, у що встряють мешканці Медоувуда. Тепер уже пізно.

— Містере Бейкерсфелд, — сказав репортер «Триб’юн», — є ще кілька запитань, які я хотів би вам поставити — щодо аеропорту загалом. Якщо у вас є кілька вільних хвилин…

— З радістю відповім вам, але не сьогодні. — Мел здійняв руки, демонструючи власну безпорадність. — А зараз мені треба вирішити з п’ятнадцять справ водночас.

Репортер кивнув.

— Розумію. Але все ж таки я ще тут трохи побуду. Відчуваю, що Фрімантл з компанією щось готують унизу. Тож якщо буде можливість пізніше…

— Зроблю все можливе, — сказав Мел, хоча не мав жодного наміру сьогодні викроювати на це час. Він поважав бажання Томлінсона копнути глибше під поверхню історії, над якою він працює; зрештою Мел уже надивився достатньо делегацій та репортерів, як для одного вечора.

Та що б там не «готували внизу» Фрімантл та громада Медоувуда, Мел вирішив, що облишить всі хвилювання з цього приводу на лейтенанта Ордвея та його поліцейських.

5

Репортер «Триб’юн» пішов, Мел зачинив двері кабінету, обернувся й побачив, що Сінді вже стоїть та натягує рукавички. Вона уїдливо промовила:

— П’ятнадцять справ, так ти сказав? Не знаю, які решта чотирнадцять, та впевнена, що вони стоять вище за мене.

— Це просто мовний зворот, — заперечив Мел, — і ти сама це чудово розумієш. Я вже сказав, що мені шкода. Не знав, що так станеться — принаймні не все одразу.

— Але ти ж це любиш, правда? Усе це. Більше, ніж мене, дім, дітей, достойне соціальне життя.

— Ох! — відказав Мел. — Я все чекав, коли ти до цього дійдеш. — Він зупинився. — Бляха! Чому ми знову сваримося? Ми ж усе вирішили, хіба ні? Немає потреби більше гризтися.

— Ні, — відказала Сінді. Вона раптово пом’якшала: — Думаю, ні.

Настала непевна тиша. Мел перший порушив її:

— Слухай, розлучення — це досить серйозна річ для нас обох; а ще ж Роберта з Ліббі. Якщо маєш сумніви…

— Ми хіба це вже не пройшли?

— Так; але якщо хочеш, я готовий проговорити це ще хоч п’ятдесят разів.

— Не хочу. — Сінді рішуче похитала головою. — Не маю жодних сумнівів. Як і ти, погляньмо правді у вічі. Чи не так?

— Так, — сказав Мел. — Боюся, що так.

Сінді хотіла щось сказати, але спинилася. Вона збиралася розповісти Мелові про Лайонела Уркгарта, але вирішила, що не варто. У Мела буде вдосталь часу, щоб дізнатися самому, пізніше.

А стосовно Дерека Ідена, про якого Сінді думала більшість часу, поки делегація з Медоувуда перебувала в кабінеті, то вона не мала наміру розкривати його існування ні Мелові, ні Лайонелу.

Пролунав легкий, але впевнений стук у двері.

— Та заради Бога! — буркнула Сінді. — Тут є право на хоч якусь приватність?

Мел роздратовано гукнув:

— Хто там?

Двері відчинилися.

— Тільки я, — сказала Таня Лівінґстон. — Меле, потрібна твоя порада… — Коли вона побачила Сінді, то різко замовкла. — Перепрошую. Я думала, ти тут сам.

— Скоро залишиться, — сказала Сінді. — З хвилини на хвилину.

— Будь ласка, не варто! — Таня розчервонілася. — Я зайду пізніше, місіс Бейкерсфелд. Не знала, що вас потурбую.

Сінді не зводила погляду з Тані, яка досі була в уніформі «Транс Америки».

— Мабуть, ви саме вчасно нас потурбували, — сказала Сінді. — Зрештою минуло цілих три хвилини, відколи пішли попередні люди, а це довше, ніж нам узагалі випадає побути разом. — Вона обернулася до Мела. — Чи не так?

Він похитав головою, залишивши запитання без відповіді.

— Між іншим, — Сінді знову обернулася до Тані, — мені дещо цікаво. Звідки ви знаєте, хто я?

Таня миттєво втратила звичну впевненість. Намагаючись повернутися до норми, вона слабко усміхнулася.

— Думаю, я вгадала.

Сінді підняла брови.

— А я теж маю вгадувати, чи як? — Вона глянула на Мела.

— Ні, — сказав він і познайомив їх.

Він бачив, як Сінді оцінює Таню Лівінґстон. Аніскілечки не сумнівався, що його дружина вже сама сформувала певні висновки стосовно Тані; Мел давно знав, що інстинкти Сінді в питаннях стосунків чоловіків та жінок моторошно точні. Крім того, він був упевнений, що те, як представив Таню, чимсь його виказало. Чоловіки та дружини надто добре знають нюанси мовлення одне одного та відчувають такі речі. Він би навіть не здивувався, якби Сінді здогадалася про його рандеву з Танею, яке має відбутися сьогодні пізніше, хоча, ймовірно, подумав він, то вже відверта гра уяви.

Та, що б там Сінді не знала чи вгадувала, Мел припускав, що це вже не має значення. Врешті-решт це вона попросила про розлучення, то чому має ставити якісь вимоги щодо інших людей в його житті, яку б велику чи малу роль Таня в ньому не відігравала, в чому він сам не був певен до кінця. Але тоді Мел нагадав собі, що це логічно. Жінки — включно з Сінді та, можливо, й Танею — рідко керуються логікою.

Остання думка виявилася правильною.

— Як це мило, — вдавано солодким голосом сказала Сінді, — що до тебе заходять не тільки нудні делегації зі своїми проблемами. — Вона свердлила поглядом Таню. — Ви сказали, що маєте якусь проблему?

Таня також не зводила погляду із Сінді.

— Я сказала, що мені потрібна порада.

— Ой, справді! І яка ж це порада? Професійна, особиста?.. Чи ви, можливо, забули?

— Сінді, — різко озвався Мел, — цього досить! Не варто…

— Не варто що? І чому це досить? — Дружина глузувала з нього; Мелові здавалося, що вона дістає від цієї розмови якесь бісівське задоволення. — Ти ж завжди кажеш, що я недостатньо цікавлюся твоїми проблемами, хіба не так? А зараз я просто горю, так хочу дізнатися, що ж за проблеми у твоєї подруги… за умови, що взагалі є якась там проблема.

Таня твердо промовила:

— Це стосовно Рейсу Два. — Тоді додала: — Це рейс «Транс Америки» до Рима, місіс Бейкерсфелд. Він вилетів пів години тому.

Мел запитав:

— І що з Рейсом Два?

— Чесно кажучи, — завагалася Таня, — я не зовсім упевнена.

— Вперед, розповідайте, — сказала Сінді. — Придумайте щось.

Мел гаркнув:

— Та замовкни! — Він звернувся до Тані: — То в чому справа?

Таня перевела погляд на Сінді, а тоді розповіла йому про свою розмову з митним інспектором Стендішем. Вона описала чоловіка з підозрілим дипломатом, якого Стендіш запідозрив у контрабанді.

— Він на борту Рейсу Два?

— Так.

— Ну, навіть якщо той чоловік справді щось везе, — зазначив Мел, — то до Італії. Американських митників це не обходить. Вони кажуть, що інші країни мають самі за цим наглядати.

— Знаю. Те саме сказав і наш керівник ТУО. — Таня переповіла розмову з керівником транспортного управління округу, включно з твердим наказом: «Забудь про це!»

Мел видавався здивованим.

— Тоді я не розумію, чому…

— Я ж кажу, я невпевнена, і, можливо, це все дурниці. Але я все думала над тим і почала перевіряти.

— Перевіряти що?

Вони обоє забули про Сінді.

— Інспектор Стендіш, — почала Таня, — сказав мені, що той чоловік — з дипломатом — був мало не останній, хто потрапив на борт. Мабуть, що так, бо я сама перед тим стояла на виході та проґавила одну стару жінку… — Вона спинилася. — Коротше кажучи, кілька хвилин тому я зв’язалася з агентом відправлення Рейсу Два і ми разом пройшлися по пасажирській відомості та квитках. Він не пам’ятав чоловіка з дипломатом, але ми звузили пошук до п’яти імен.

— І?..

— Просто інстинктивно я подзвонила на наші стійки реєстрації, запитати, чи запам’ятали когось із тих п’яти людей. На стійках в аеропорту нічого. Але в місті один з працівників справді згадав того чоловіка — з дипломатом. Тож я знаю його ім’я; опис збігається… за всіма ознаками.

— Я все одно не розумію, що тут такого. Він же мусив десь зареєструватися. Ну і зареєструвався в місті.

— Але той агент запам’ятав його тому, — сказала Таня, — що він не мав при собі жодного багажу, окрім того маленького дипломата. І ще агент сказав, що той чоловік мав дуже знервований вигляд.

— Багато людей нервуються… — Мел несподівано затнувся. Він спохмурнів. — Без багажу! На рейс до Рима!

— Саме так. Окрім тієї валізки, яку він ніс і яку помітив інспектор Стендіш. Працівник у місті сказав, що то був дипломат.

— Але ж ніхто не відправляється в таку подорож без багажу. Це нелогічно.

— Так я й подумала. — Таня знову завагалася. — Нелогічно, хіба…

— Хіба що?

— Хіба що ти знаєш, що твій рейс ніколи не дістанеться місця призначення. Якщо ти це знаєш, тобі не потрібен багаж.

— Таню, — м’яко промовив Мел, — що ти маєш на увазі?

Вона відповіла неохоче:

— Я не знаю, тому й прийшла до тебе. Коли я про це думаю, здається, ніби то якась театральна дурниця, але…

— Кажи.

— Ну, якщо припустити, що чоловік, про якого ми говоримо, не перевозить контрабанди; принаймні так, як ми собі уявили. Якщо припустити, що він не мав багажу, був нервовий, тримав той дипломат так, що аж помітив інспектор Стендіш, тому що… якщо припустити, що в нього там не контрабанда якась… а бомба.

Їхні очі невідривно дивилися одне на одного. Мел усе обмірковував, оцінював можливості. Йому також думка, яку щойно висловила Таня, здалася дурнуватою і далекою від реальності. Однак… у минулому час від часу таке траплялося. Питання полягало ось у чому: як дізнатися, чи це справді один із таких випадків? Чим більше він обдумував це, тим більше розумів, що ситуація з чоловіком та дипломатом так легко може виявитися цілком безневинною; найімовірніше, так і є. І якщо це підтвердиться після метушні, той, хто все це почав, просто пошиється в дурні. Нормальною реакцією було б не влаштовувати ніякої катавасії; проте, коли справа стосується безпеки літака і пасажирів усередині, хіба має значення пошиття в дурні? Очевидно, що ні. З іншого боку, мусить бути серйозніша причина для рішучих дій, які потягне за собою загроза бомби на борту, ніж якась імовірність вкупі з інтуїцією. Чи є, замислився Мел, якийсь реальний спосіб знайти міцніший натяк чи підтвердження?

Наразі йому нічого не спадало на думку.

Але дещо він перевірити може. Це малоймовірно, але потрібно зробити тільки один телефонний дзвінок. Він гадав, що зустріч з Верноном Демерестом, яка нагадала про їхню суперечку перед комісією з питань аеропорту, наштовхнула його на це.

Вдруге за сьогодні Мел звірився зі своїм кишеньковим екстреним списком телефонних номерів. Тоді, користаючись внутрішнім телефоном аеропорту в себе на столі, набрав касу продажу страхування в головному залі. Клеркиню, що відповіла, Мел добре знав як їхню давню працівницю.

— Мардж, — сказав він, після того як назвався, — ви сьогодні багато виписали полісів на Рейс Два «Транс Америки»?

— Трішки більше, ніж зазвичай, містере Бейкерсфелд. Але то у нас з усіма рейсами; в таку погоду завжди так. На Рейс Два в нас близько десятка, і, наскільки я знаю, Банні — дівчина, що сидить біля мене, — також кілька виписала.

— Я б хотів, — сказав їй Мел, — щоб ти прочитала мені всі імена та страхові суми. — Коли він відчув, що дівчина вагається, то додав: — Якщо доведеться, я зателефоную твоєму місцевому керівникові та дістану дозвіл. Сама знаєш, що він мені не відмовить, але я хочу, щоб ти мені на слово повірила, це серйозно. Якщо ми зробимо по-моєму, це збереже час.

— Гаразд, містере Бейкерсфелд; якщо ви так кажете. Але мені знадобиться кілька хвилин, щоб зібрати поліси.

— Я почекаю.

Мел почув, як слухавку відклали, дівчина вибачилася перед кимсь на страховій касі за те, що перериває роботу. Зашурхотіли папери, тоді голос іншої дівчини поцікавився: «Щось не так?»

Прикривши мікрофон слухавки долонею, Мел запитав у Тані:

— Як його звуть — чоловіка з дипломатом?

Вона переглянула список.

— Ґерреро або, можливо, Берреро; маємо два варіанти написання. — Вона побачила, як округлилися Мелові очі. — Ініціали — Д. О.

Мел досі рукою прикривав слухавку. Він зосередився. Жінка, яку привели в кабінет пів години тому, мала прізвище Ґерреро; він згадав, що це йому говорив лейтенант Ордвей. Поліція знайшла її, коли та блукала по терміналу. За словами Неда Ордвея, жінка була засмучена і плакала; поліція не могла нічого до пуття з неї витягнути. Мел сам хотів з нею поговорити, але не встиг. Він бачив, як вона збиралася виходити з приймальні, коли ввійшла делегація з Медоувуда. Звісно, можливо, немає ніякого зв’язку…

По телефону Мел досі чув голоси в страховій касі на тлі шуму від головного залу терміналу.

— Таню, — тихо мовив він, — близько двадцяти хвилин тому в приймальні у мене була жінка — середнього віку, неохайно вдягнута; промокла і брудна. Думаю, вона пішла, коли з’явилися інші люди, але, можливо, вона ще в аеропорту. Якщо вона десь тут, приведи її. В будь-якому разі, якщо знайдеш, не дай їй втекти. — Таня здивувалася. Він додав: — Її звуть місіс Ґерреро.

Коли Таня покинула кабінет, клеркиня з каси страхування з’явилася на лінії.

— Маю вже всі поліси, містере Бейкерсфелд. Я зачитаю імена, ви готові?

— Так, Мардж. Уперед.

Мел слухав уважно. Коли прозвучало прізвище ближче до кінця списку, він раптово напружився. Вперше його голос зазвучав стривожено:

— Оцей поліс. Це ти виписала його?

— Ні, то один з клієнтів Банні. Я дам їй телефон.

Мел послухав ту дівчину й поставив два-три запитання. Розмова була коротка. Він обірвав зв’язок та кинувся набирати інший номер, коли повернулася Таня.

Хоча її очі ставили запитання, які він наразі ігнорував, Таня повідомила одразу ж:

— На антресольному поверсі нікого. Там унизу досі мільйони людей, але неможливо когось розпізнати. Оголосити гучним зв’язком?

— Можемо спробувати, але я на це особливих надій не покладаю. — З того, що він почув, подумав Мел, з тією жінкою, Ґерреро, нелегко було налаштувати контакт, тож малоймовірно, що оголошення системою гучного зв’язку чимсь допоможе. До того ж вона, можливо, вже покинула аеропорт та їде до міста. Він докоряв собі за те, що не спробував поговорити з нею раніше, як і планував, але тоді були інші справи; делегація з Медоувуда; тривога за Кіта — Мел згадав, що роздумував над тим, щоб повернутися до диспетчерської вежі… ну, це тепер почекає… а ще ж Сінді. І тільки зараз він зауважив, що вона вже пішла. Йому стало незручно.

Він потягнувся до мікрофона гучного зв’язку на столі та підсунув його до Тані.

Озвалася відповідь з номера, який він перед тим набрав, — відділку поліції аеропорту. Мел твердо заговорив:

— Мені потрібен лейтенант Ордвей. Він ще в терміналі?

— Так, сер. — Черговий знав голос Мела.

— Знайдіть його якнайшвидше; я побуду на лінії. До речі, як звали жінку на прізвище Ґерреро, яку ваші люди сьогодні підібрали? Здається, я пам’ятаю, але хочу впевнитися.

— Хвилинку, сер. Я гляну. — За мить він відповів: — Інез; Інез Ґерреро. Ми вже викликали лейтенанта біпером.

Мел знав, що лейтенант Ордвей, як і багато інших людей в аеропорту, користується кишеньковим радіоприймачем, який подає сигнал «біп», коли його викликають через щось термінове. Десь у цю мить Ордвей, без сумніву, поспішає до телефону. Мел коротко пояснив Тані, що робити, тоді увімкнув мікрофон системи гучного зв’язку, який заглушив усі інші в терміналі. Через відчинені двері до приймальні та на поверх він почув, як раптово посеред речення припинилося оголошення про відправлення літака «Американ Ейрлайнз». Тільки двічі за вісім років перебування Мела на посаді генерального директора аеропорту використовували цей мікрофон та перемикач. Першого разу — який залишив глибокий відбиток у пам’яті Мела — довелося оголосити про смерть президента Кеннеді; вдруге, через рік, коли загублена дитина, плачучи, заблукала просто до Мелового кабінету. Зазвичай із загубленими дітьми працювали по-іншому, але того разу Мел сам скористався мікрофоном, щоби відшукати ошалілих батьків.

Тепер він кивнув, щоб Таня почала оголошувати, не забуваючи, що він не зовсім упевнений, для чого їм потрібна ця жінка, Інез Ґерреро, та чи взагалі щось точно не так. Але інстинкт підказував йому: щось не так; сталося щось серйозне або скоро станеться; а коли перед тобою така загадка, найрозумніше та найтерміновіше, що варто зробити, це зібрати всі можливі зачіпки, сподіваючись, що якось, з допомогою інших людей, їх можна буде зібрати докупи, аби все зрозуміти.

— Увага! — заговорила Таня чистим, невимушеним голосом, який тепер чули в кожному закутку терміналу. — Місіс Інез Ґерреро або Берреро, просимо негайно підійти до кабінету генерального директора аеропорту на адміністративному поверсі будівлі головного терміналу. Можете попросити будь-кого з представників авіакомпаній чи працівників аеропорту, щоб вас провели. Повторюю…

Клацнув телефон у Мела в руці. На лінії з’явився лейтенант Ордвей.

— Нам потрібна та жінка, — сказав йому Мел. — Та, що була тут, Ґерреро. Ми оголошуємо…

— Я знаю, — сказав Ордвей. — Чую.

— Нам вона потрібна негайно; поясню пізніше. А зараз повір мені на слово…

— Гаразд. Коли ти її востаннє бачив?

— У приймальні, коли вона була з тобою.

— Гаразд. Ще щось?

— Тільки те, що це може бути дуже важливо. Я пропоную тобі залишити все, залучи всіх своїх людей. І знайдеш ти її чи ні, піднімайся сюди якнайшвидше.

— Добре. — Знову клацнуло, коли Ордвей поклав слухавку.

Таня вже закінчила оголошення; вона натиснула на кнопку та вимкнула мікрофон. Ззовні Мел почув початок нового оголошення: «Увага, містере Лестер Мейнверинґ. Містере Мейнверинґ та всі члени його групи, негайно підійдіть до головного входу до терміналу».

«Лестер Мейнверинґ» — це кодове слово аеропорту, яке означає «поліцейський». Зазвичай таке оголошення означало, що найближчий поліцейський на посту мусить підійти до зазначеного місця. «Всі члени його групи» означало всіх поліцейських терміналу. У більшості аеропортів були схожі системи оповіщення поліції таким чином, щоби про це не знала громадськість.

Ордвей часу не гаяв. Без сумніву, він коротко викладе своїм працівникам ситуацію щодо Інез Ґерреро, коли вони підійдуть до головного входу.

— Подзвони своєму керівникові ТУО, — наказав Мел Тані. — Нехай прийде сюди якнайшвидше, бо це дуже важливо. — Почасти для самого себе він додав: — Почнемо з того, що зберемо тут усіх.

Таня зателефонувала, тоді мовила:

— Він уже йде. — В голосі вчувалося нервування. Мел підійшов до дверей кабінету й зачинив їх.

— Ти так і не сказав мені, що там дізнався, — поцікавилася Таня.

Мел обережно добирав слова:

— Цей чоловік, Ґерреро, без багажу окрім маленького дипломата, який, як ти вважаєш, може мати бомбу на борту Рейсу Два, перед самим зльотом купив страхування на триста тисяч доларів. Інез Ґерреро вказано бенефіціаркою. Він заплатив за це, здається, дрібними купюрами.

— О Господи! — Таня зблідла. Вона прошепотіла: — О Господи… ні!

6

Іноді, як-от сьогодні, Джо Патроні дякував долі, що працює у сфері технічного обслуговування авіації, а не продажів.

Це спало йому на думку, коли він дивився на клопітку роботу працівників, що підкопували землю навколо реактивного літака «Аерео-Мехікан», який і досі блокував злітно-посадкову смугу три-нуль.

Як здавалося Патроні, сили продажу авіакомпаній — до цієї категорії він зараховував усіх працівників управління та начальство — складаються з надувних гумових людей, які потурають одне одному, наче примхливі діти. З іншого боку, Патроні був певен, що працівники інженерних відділів та техобслуговування поводяться як дорослі люди. Працівники техобслуговування (Джо схилявся до цієї думки), навіть найняті різними авіакомпаніями, працювали злагоджено і гармонійно, ділилися інформацією, досвідом та навіть секретами задля загального успіху.

Як Джо Патроні іноді втаємничував своїх друзів, прикладом такого неофіційного обміну є об’єднання інформації, що надходить від працівників техобслуговування, на конференціях окремих авіакомпаній.

Працедавці Патроні, як і більшість регулярних авіакомпаній, проводили щоденні телефонні конференції — або «інструктажі», — під час яких усі регіональні штаби, бази та віддалені станції об’єднувалися через континентальну закриту мережу. Під керівництвом віцепрезидента головного управління, по суті, інструктажі являли собою критику та обмін інформацією щодо того, як авіакомпанія працювала протягом останньої доби. Старші працівники по всій системі компанії говорили вільно та щиро. Служба перевезень та відділ продажу мали свої щоденні інструктажі; так само, як і технічне обслуговування, — останнє, на думку Патроні, найважливіше.

Під час нарад техобслуговування, в яких Патроні брав участь п’ять разів на тиждень, різні інстанції звітували одна за одною. Там, де протягом дня — з механічних причин — виникали затримки в обслуговуванні, відповідальні люди мусили подати всю необхідну інформацію з цього приводу. Ніхто не вигадував відмовок. Як говорив Патроні: «Якщо натупили, то так і кажіть». Про випадки відмови обладнання, навіть незначні, повідомляли, щоб зібрати інформацію та запобігти повторенню. Під час обговорення наступного понеділка Патроні повідомить про сьогоднішній випадок з «Боїнгом-707» «Аерео-Мехікан» та свій успіх або провал, залежно від того, як усе обернеться. Ці денні дискусії велися чітко й конкретно, здебільшого тому, що працівники техобслуговування — стріляні горобці, які знають, що не можуть дурити одне одного.

Після кожної офіційної конференції — і зазвичай без відома старшого керівництва — починалася неофіційна. Патроні та інші обмінювалися телефонними дзвінками з друзяками зі служб техобслуговування конкурентних авіакомпаній. Вони порівнювали нотатки денних конференцій одне одного, надаючи будь-яку інформацію, яка могла б виявитися вартою уваги. Відомості рідко приховувалися.

У нагальніших справах — особливо коли це впливало на безпеку — між авіакомпаніями йшла така ж поголоска, але без добової затримки. Якщо, наприклад, у «Дельти» в літаку «ДіСі-9» під час польоту відмовить лопатка ротора, служби техобслуговування «Істерн», «ТВЕ», «Континентал» та інших, які використовують «ДіСі-9», отримають повідомлення про це за лічені години; ця інформація може допомогти запобігти подібним поломкам в інших літаках. Пізніше підуть фотографії розібраного двигуна й технічний звіт. За бажанням начальники бригад і механіки з інших авіакомпаній можуть розширити свої знання, завітавши на швидкий огляд несправних деталей чи будь-яких поломок двигуна.

Ті, хто, як і Патроні, працювали в середовищі «я — тобі, ти — мені», полюбляли зазначати, що, коли відділи продажу та керівництво конкурентних авіакомпаній мали можливість консультуватися, їхні люди рідко відвідували штаби одне одного, а зустрічалися на нейтральній території. Працівники ж техобслуговування, навпаки, відвідували будівлі компаній-суперників з упевненістю в круговій поруці. Коли одна служба техобслуговування потрапляла в біду, інші допомагали, наскільки могли.

Цей другий вид роботи Джо Патроні побачив сьогодні.

За півтори години, відколи почалася робота над останньою спробою вивести літак, що застряг, зі смуги три-нуль, особовий склад помічників Патроні збільшився майже вдвічі. Він почався з першої невеликої бригади працівників «Аерео-Мехікан» та кількох його людей з «ТВЕ». Тепер разом з ними невтомно працювали наземні бригади компаній «Брейніфф», «Пен Ем», «Американ» та «Істерн».

Коли прибули різномасті помічники на транспорті різних авіакомпаній, стало очевидно, що новини про проблему Патроні швидко поширилися сарафанним радіо аеропорту, і, не очікуючи запрошення, інші служби техобслуговування відправили підмогу. Від цього Джо Патроні переповнювало приємне відчуття вдячності.

Незважаючи на додаткову допомогу, обчислення Патроні щодо години роботи вже давно були перевищені. Риття двох ровів перед головною опорою шасі літака йшло рівномірно — хоча й повільно, через те, що всі, хто працював, мусили час від часу ховатися в укриття, щоб зігрітись. Яким-не-яким укриттям і пунктом обігріву слугували два автобуси бригади. Коли чоловіки заходили всередину, то плескали долонями та пощипували шкіру обличчя, закоцюблого від пронизливого вітру, який досі шугав на льотному полі. Автобуси та інші транспортні засоби, включно з вантажівками, снігоприбиральною технікою, паливозаправником, різними службовими машинами та гуркітливим генератором на колесах, — на більшості з яких миготіли проблискові маячки — досі тіснилися на руліжній доріжці неподалік. Усе місце дії потопало у світлі прожекторів, що створювало білу оазу сяйва, яке відбивалося на снігу, посеред темряви навколо.

Два рови, кожен по шість футів[201] завширшки, тепер простяглися вперед від головних коліс до твердішої землі, куди, як сподівався Патроні, літак удасться вивести з допомогою його ж двигунів. На дні ровів під снігом зібралося болото, яке з самого початку поглинуло колеса літака, що на мить збився з курсу. Болото вже змішалося з шугою, але ставало не таким в’язким на підйомі ровів. Третій рів, мілкіший та вужчий, ніж інші два, викопали, щоби був шлях для переднього колеса. Як тільки літак досягне твердої землі, то покине злітно-посадкову смугу три-нуль, над якою простяглося одне з його крил. Його також відносно легко можна буде вивести на тверду поверхню руліжної доріжки поруч.

Тепер, коли підготовка вже майже закінчилася, успіх подальших дій залежатиме від пілотів літака, які досі чекали в кабіні екіпажу «Боїнга-707», високо над поточною діяльністю. Їм доведеться вирішити, яку потужність можна використати, аби безпечно просунути літак уперед, щоб він не клюнув носом.

Більшість часу, відколи він прибув, Джо Патроні розмахував лопатою разом з усіма. Бездіяльність він переносив важко. Також інколи з радістю користався можливістю підтримати себе у формі; навіть зараз, більш ніж через двадцять років, відколи покинув аматорський боксерський ринг, фізично Патроні почувався краще, ніж більшість молодших за нього чоловіків. Працівникам наземних бригад авіакомпаній подобалося бачити, як зухвалий, присадкуватий Патроні працює пліч-о-пліч з ними. Він керував роботою та настановляв: «Рухайся, синку, бо вийде так, що ми могилу копаємо, а ти тут — труп…», «Хлопці, ви так до того автобуса спішите, що я вже думаю, певно, там десь якась баба є…», «Якщо ти ще так поспираєшся на ту лопату, Джеку, то замерзнеш намертво, як Лотова жінка…», «Мужики, нам треба вивести літак звідси, поки він з експлуатації не вийшов…»

Поки що Джо Патроні не говорив з командиром та другим пілотом, а залишив це завдання на начальника бригади «Аерео-Мехікан» Інґрема, який відповідав за ситуацію до приїзду Патроні. Інґрем передав повідомлення на бортовий переговорний пристрій, розповів пілотам, що зараз відбувається.

Тепер, випрямивши спину та вручивши лопату Інґрему, начальник служби технічного обслуговування мовив:

— Ще п’ять хвилин — і готово. Коли закінчите, відведіть людей та машини. — Він вказав на обліплений снігом літак. — Як вилізе з того болота, то вискочить, ніби корок з пляшки шампанського.

Змерзлий та виснажений Інґрем щільніше закутався в парку й кивнув.

— Поки ви закінчуватимете, — сказав Патроні, — я трохи потринджу з нашими літунами.

Старомодний авіаційний трап, який прикотили з терміналу кілька годин тому, щоб вивести пасажирів, досі стояв на місці біля носа літака. Джо Патроні піднявся вкритими глибоким снігом сходинками трапа та ввійшов у передній пасажирський салон. Він рушив до кабіни екіпажу — з полегшенням прикурюючи незмінну сигару. На противагу холоду та шквалам снігу надворі, в кабіні пілотів було затишно і тихо. З радіоприймача долинала м’яка музика комерційної радіостанції. Коли Патроні ввійшов, другий пілот «Аерео-Мехікан», у сорочці з довгим рукавом, клацнув перемикачем і музика припинилася.

— Та не зважай. — Кремезний начальник служби техобслуговування обтрусився, ніби бультер’єр, сніг так і посипався з його одягу. — Нема нічого поганого в тому, щоб трохи розслабитися. Зрештою, ми й не очікували, що ви спуститеся й візьметесь за лопати.

У кабіні екіпажу були тільки другий пілот і командир. Патроні згадав, що бортінженер разом зі стюардесами та пасажирами пішов до терміналу.

Командир, міцно збитий смаглявий чоловік, схожий на Ентоні Квінна[202], обернувся у своєму лівому сидінні. Він холодно відповів:

— У нас є своя робота. У вас — своя. — Його англійська була бездоганна.

— Правильно, — підтвердив Патроні. — От тільки нашу роботу псують, і її стає ще більше. Через інших людей.

— Якщо ви говорите про те, що тут сталося, — сказав командир, — Madre de Dios![203] Ви ж не думаєте, ніби то я навмисно загнав літак у болото.

— Ні, не думаю. — Патроні викинув скалічену від жування сигару, запхав до рота ще одну та прикурив. — Але наразі він тут, і я хочу бути певним, що ми його витягнемо — зараз, коли спробуємо ще раз. Якщо ні, літак загрузне ще глибше; як і всі ми, включно з вами. — Він кивнув на сидіння командира. — Дозволите мені сісти отам і вивезти його?

Командир почервонів. Небагато людей у будь-якій авіакомпанії дозволяли собі так невимушено розмовляти з командирами.

— Ні, дякую, — крижаним голосом відповів він. Він міг би сказати ще щось прикріше, але наразі страждав від вкрай ніякової ситуації, через те, в яку скруту загнав себе сам. Завтра у Мехіко, підозрював він, доведеться пережити невеселу, нервову розмову зі старшим пілотом авіакомпанії. Всередині він лютував: Jesucristo y por la amor de Dios![204]

— Там купа напівзамерзлих хлопців, які добряче замахалися, — наполіг Патроні. — Зараз виїхати буде важко. Я вже робив таке раніше. Можливо, вам варто довірити це мені ще раз.

Командир «Аерео-Мехікан» закопилив носа.

— Я знаю, хто ви, містере Патроні, і мені сказали, що ви, скоріш за все, вивезете нас з грязюки, коли іншим це не вдалося. І я не сумніваюся, що ви маєте право рулити літаками. Але нагадаю вам, що нас тут двоє людей, які мають право літати. За це нам і платять. Саме тому ми зостанемось на своїх місцях.

— Як хочете. — Джо Патроні стенув плечима, тоді махнув сигарою в бік центрального пульта керування. — Єдина річ, коли я скажу, увімкніть ті важелі керування двигунами на повну. І коли я кажу «на повну», то маю на увазі на повну, не дрейфте.

Коли він покинув кабіну екіпажу, то проігнорував люті погляди обох пілотів.

Надворі закінчили копати; деякі чоловіки знову грілися в бригадних автобусах. Весь транспорт — окрім генератора на колесах, який потрібен був для запуску двигунів — відвели від літака на певну відстань.

Джо Патроні зачинив дверцята переднього салону за собою і спустився вниз трапом. Начальник бригади, який ще щільніше закутався в парку, повідомив:

— Усе готово.

Згадавши, що його сигара досі горить, Патроні попахкав нею кілька разів, а тоді кинув у сніг, де вона згасла. Він показав на беззвучні реактивні двигуни.

— Добре, тоді запускайте всі чотири.

Кілька чоловіків повернулися з автобуса бригади. Четвірка приклалася плечима до трапа біля літака і виштовхала його геть. Двоє інших відповіли на крик начальника бригади, який підхопив вітер:

— Запускайте двигуни!

Один з іншої пари чоловіків став перед літаком біля генератора. На голові у нього був шоломофон, під’єднаний до фюзеляжу. Другий, з регулювальним жезлом, відійшов до місця, де б його бачили пілоти нагорі.

Джо Патроні, який позичив собі захисний шолом, підійшов до працівника з шоломофоном. Решта чоловіків уже вибиралися з теплого укриття автобусів, аби подивитися, що ж буде далі.

У кабіні екіпажу пілоти закінчили перевірку перед стартом.

Унизу, на землі, працівник із шоломофоном почав ритуал запуску реактивних двигунів.

— Даю дозвіл на запуск.

Пауза. Голос командира:

— Готові до запуску двигунів і подачі повітря для запуску.

З вентилятора генератора пішов потік повітря під тиском прямо у повітряний турбостартер двигуна номер три. Лопаті компресора повернулися, закрутилися швидше, застогнали. На швидкості п’ятнадцять відсотків другий пілот подав авіаційний керосин. Коли пальне загорілося, виверглася хмара диму й двигун запрацював з глибоким гортанним ревом.

— Даю дозвіл на запуск четвертого.

Четвертий двигун запрацював, як і перший. Генератори на обох двигунах заряджалися.

Голос командира:

— Перемикаємося на генератори. Відімкніть джерело енергії внизу.

Зверху над генератором повідпадали електричні кабелі, які з’єднували його з двигунами.

— Відімкнули. Даю дозвіл на запуск другого.

Запрацював другий двигун. Уже три двигуни. Ревіння огортало все навколо. Позаду розлітався сніг.

Двигун номер два запрацював і стабілізувався.

— Відімкніть пристрій повітряного запуску.

— Відімкнули.

Пуповина шланга вентилятора спустилася вниз. Начальник бригади відкотив генератор геть.

Прожектори перед літаком відвели вбік.

Патроні обмінявся шоломами з працівником, що стояв біля переду фюзеляжу. Начальник служби технічного обслуговування тепер сам одягнув шоломофон та міг спілкуватися з пілотами.

— Це Патроні. Як будете готові, викочуйте його.

Перед носом літака працівник з регулювальними жезлами підняв їх догори, готовий провести літак, коли той виїде з ровів, еліптичним шляхом, який також узгодили з Патроні. Чоловік приготувався бігти, якщо «Боїнг» вийде з болота швидше, ніж очікується.

Патроні присів якомога ближче до переднього колеса. Якщо літак рушить швидко, він також може травмуватися. Він тримав руку біля електричного з’єднувача бортового переговорного пристрою, готовий від’єднатися.

Уважно спостерігав за головною опорою шасі, чекав початку руху вперед.

Голос командира:

— Збільшую оберти двигуна.

Реактивні двигуни запрацювали швидше. Серед схожого на безперервний грім гуркоту літак здригнувся, земля під ним задвигтіла. Але колеса не рухалися.

Патроні склав долоні навколо мікрофона переговорного пристрою.

— Більшу потужність! Важелі на повну!

Шум двигунів погучнішав, але не надто. Колеса відчутно піднялися, але все одно не рухалися вперед.

— Бляха-муха! Та до кінця, кажу!

Кілька секунд швидкість обертів двигунів не мінялася, а тоді різко спала. Голос командира протріскотів у переговорному пристрої; звучали нотки сарказму:

— Патроні, por favor[205], якщо я посуну важелі керування вперед, цей літак стане на ніс. Замість цілого «Боїнга» в болоті ми отримаємо просто розбитий «Боїнг».

Начальник служби техобслуговування розглядав колеса шасі, які тепер осіли, а також землю навколо.

— Він вийде, кажу тобі! Просто не треба бути боягузом і дати повну потужність.

— Диви, який сміливець знайшовся! — гаркнув командир. — Я вимикаю двигуни.

Патроні загорлав у переговорний пристрій:

— Не вимикай, хай вхолосту працюють! Я зараз піднімуся! — Вибираючись з-під носа літака, він квапливо показав, щоби трап знову повернули на місце. І щойно його приставили, всі чотири двигуни затихли й заглухли.

Коли він дістався кабіни екіпажу, обоє пілотів відстібали свої ремені безпеки.

Патроні звинувачувально кинув:

— Ти здрейфив!

Реакція командира була на диво спокійна:

— Es posible[206]. Мабуть, це єдина розумна річ, яку я зробив за сьогодні. — Для проформи поцікавився: — Ваша служба техобслуговування прийме цей літак?

— Добре. — Патроні кивнув. — Ми беремо його.

Другий пілот глянув на годинник та вніс запис до бортового журналу.

— Коли звільните його, як уже там придумаєте, — заявив командир «Аерео-Мехікан», — не сумнівайтеся, що наша компанія зв’яжеться з вашою. А поки що buenas noches[207].

Коли пілоти пішли, тісно застебнувши важкі пальта під саму шию, Джо Патроні швидко побіжно перевірив прилади та положення важелів керування двигунами. За якусь хвилину він вийшов за пілотами вниз трапом.

Начальник бригади «Аерео-Мехікан», Інґрем, чекав унизу. Він кивнув у напрямку пілотів, які вже поспішали до одного з автобусів.

— Вони так само й зі мною зробили: не дали повної потужності. — Тоді похмуро показав на головну опору шасі. — Тому він так і заглибився минулого разу; тепер ще глибше.

Цього Джо Патроні й боявся.

Поки Інґрем тримав електричний ліхтар, він пригнувся під фюзеляжем, щоби перевірити колеса шасі; вони знову стояли в болоті та шузі, майже на фут[208] глибше, ніж до того. Патроні взяв ліхтар та посвітив ним під крилами; всі чотири гондоли двигунів нависали небезпечно низько над землею.

— Тепер нам хіба сам Господь Бог з неба рятівний гак скине, — сказав Інґрем.

Начальник служби техобслуговування обдумав ситуацію, тоді похитав головою.

— Маємо ще один шанс. Прокопаємо ще трохи глибше, підведемо рови до коліс, тоді знову запустимо двигуни. Тільки цього разу поведу я.

Вітер зі снігом продовжували завивати навколо.

Здригаючись від холоду, Інґрем із сумнівом визнав:

— Думаю, ви тут майстер. Та краще ви, ніж я.

Джо Патроні вишкірився.

— Як не вирву його звідси, то, може, хоч розірву на шматки.

Інґрем подався до автобуса, що залишився, аби покликати чоловіків; інший автобус повіз пілотів «Аерео-Мехікан» до терміналу.

Патроні підрахував; попереду ще година роботи до того, як вони зможуть знову спробувати зрушити літак. Тому злітно-посадкова смуга три-нуль не діятиме ще як мінімум стільки ж.

Він підійшов до пікапа, оснащеного рацією, щоб доповісти про це авіадиспетчерській службі.

7

Теорії про те, що перевантажений, виснажений розум може вмикати запобіжний клапан і переходити в режим пасивного напівусвідомлення, Інез Ґерреро не знала. Незважаючи на це, в її випадку ця теорія підтверджувалася. Наразі вона була ходячим прикладом психологічно пораненої людини.

Події сьогоднішнього вечора, що вплинути на її внутрішній світ, вкупі з підсиленням стресу та втомою від багатотижневої роботи, завдали останнього нищівного удару. Це змусило розум — як перевантажену схему — відімкнутися. Такий стан був тимчасовий, не постійний, та поки він її охопив, Інез Ґерреро забула, де вона перебуває і чому.

Той неприємний, грубий водій таксі, який привіз її до аеропорту, не допоміг. Коли вони домовлялися в місті, то він погодився на сім доларів за поїздку. Виходячи з авто, Інез подала десятидоларову купюру — по суті, останні гроші, які мала, — й стала очікувати решти. Пробурмотівши, що решти немає, але він дістане, таксист поїхав. Інез чекала його десять нестерпних хвилин, поглядаючи на годинник терміналу, час на якому наближався до 23:00 — часу відльоту Рейсу Два, — поки до неї не дійшло, що той чоловік не повернеться. Вона не звернула уваги ні на номер автомобіля, ні на прізвище таксиста — на що водій і сподівався. Та навіть якби й звернула, Інез Ґерреро була не з тих, хто скаржиться вищим органам; це водій також нутром відчув.

Незважаючи на спершу повільну поїздку з центру, вона могла дістатися Рейсу Два до відльоту — завадило тільки те, що вона витратила час на очікування решти, яка й не мала з’явитися. Хай там що, Інез дісталася виходу на посадку саме вчасно, щоби побачити, як літак вирулює геть.

Навіть тоді, щоб дізнатися, чи її чоловік, Д. О., справді на борту, Інез ще вистачило розуму на те, аби скористатися хитрістю, яку їй по телефону порадила та дівчина з техпідтримки, міс Янґ. Працівник в уніформі саме покидав вихід номер сорок сім, де проводилася посадка на Рейс Два. Інез звернулася до нього.

Як і радила міс Янґ, Інез не ставила запитань, а одразу заявила:

— Мій чоловік на тому рейсі, який щойно відлетів. — Вона пояснила, що не встигла побачитися з чоловіком, але хотіла б перевірити, чи він справді безпечно піднявся на борт. Інез розгорнула жовтий договір відстрочення платежу, який знайшла вдома посеред сорочок Д. О., та показала його працівникові «Транс Америки». Він ледь глянув на нього, тоді пробігся очима по паперах, які стискав у руках.

На мить-другу Інез сподівалася, що помилилася, що Д. О. нікуди не летить; сама гадка про те, що він подався до Рима, здавалася фантастикою. А тоді працівник сказав, так, на борту Рейсу Два є Д. О. Ґерреро, і йому, працівникові, шкода, що місіс Ґерреро не встигла побачитися з чоловіком, але сьогодні все сплуталося через бурю, і тепер, якщо вона не проти, він…

Саме тоді, коли працівник пішов, Інез усвідомила, що, попри тисняву навколо в терміналі, вона раптом стала зовсім самотня, і почала плакати.

Сльози спочатку лилися повільно; а тоді, коли Інез згадала все, що пішло не так, вона аж почала здригатися від ридань. Вона плакала через минуле і теперішнє; через дім, який втратила; через дітей, яких більше не може мати біля себе; через Д. О., який, хоча й не став хорошим чоловіком і не міг підтримати сім’ю, але принаймні був близьким, а зараз покинув її. Вона плакала за тією, якою була та якою стала; за те, що не має грошей, їй нікуди піти, окрім як до огидних, переповнених тарганами кімнат у місті, звідки її виженуть завтра, бо в неї нічого не залишилося — після поїздки на таксі та шахрайства водія — з мізерної суми, якою вона збиралася задобрити домовласника… Інез навіть не була певна, що має достатньо грошей, аби повернутися додому. Вона плакала, бо взуття досі натирало ноги, бо одяг був неохайний і вогкий; через втому і те, що застудилася і гарячка не спадала. Вона плакала і за себе, і за всіх інших людей, які втратили надію.

Саме тоді, щоб уникнути поглядів пасажирів, Інез почала безцільно блукати терміналом, не перестаючи плакати. Приблизно в той же час захисні механізми розуму перейняли контроль та викликали захисне заціпеніння, щоб її туга тривала, але причини на якийсь час милосердно змазалися.

Невдовзі після цього один з поліцейських аеропорту знайшов її та з чуйністю, не завжди властивою поліції, відвів до найвіддаленішого можливого кутка, поки телефонував своїм керівникам, щоб запитати, що робити; склалося так, що лейтенант Ордвей був неподалік, тож він і розв’язав цю справу самостійно. Саме він вирішив, що Інез Ґерреро, хоча вона й у пригніченому стані, ніякої шкоди не завдасть, та наказав провести її в кабінет генерального директора аеропорту — єдиного тихого та не такого страхітливого, як відділок поліції, місця з тих, що спали на думку Недові Ордвею.

Інез покірно пішла до ліфта, а потім антресольним поверхом, ледве усвідомлюючи, що її взагалі кудись ведуть, та не звертаючи на це зовсім ніякої уваги; а потім тихо сіла в крісло, на яке їй вказали, й тіло, якщо не розум, вдячно відгукнулося на відпочинок. Вона усвідомлювала, що навколо туди-сюди ходять люди, а деякі й говорять, але не зосереджувалася ні на їхньому вигляді, ні на тому, що вони говорять, бо це вимагало значних зусиль.

Проте за якийсь час стійкість — іншими словами, сила людського духу, яку мають усі, якими б обтяженими чи покірними не були, — повернула Інез до усвідомлення, хоча й неясного, що вона мусить рухатися, бо життя пішло далі, не стоїть на місці та ніколи не стоятиме, скільки б катастроф не траплялося та яким би безрадісним чи порожнім воно не здавалося.

Тож Інез Ґерреро підвелася, досі не впевнена, де вона перебуває чи як сюди потрапила, і приготувалася йти.

Саме тоді делегація Медоувуда, в супроводі лейтенанта Ордвея, ввійшла до приймальні кабінету Мела Бейкерсфелда, де сиділа Інез. Делегація подалася до іншої кімнати, тоді Нед Ордвей повернувся, щоби поговорити з Інез Ґерреро, і Мел помітив їх удвох разом, усього на мить, поки не зачинилися двері.

Інез крізь міазми непевності все ж таки усвідомлювала присутність дебелого темношкірого поліцейського, якого вона, здається, вже бачила раніше, нещодавно, і тоді він був добрим, як і зараз, проводив її, ставив тихі непрямі запитання і, здається, зрозумів, хоч вона ні слова не сказала, що Інез мусить повернутися до міста, проте не впевнена, чи має достатньо грошей. Вона почала бабратися в сумці, з наміром перевірити, що там ще є, але поліцейський зупинив її. Тоді, стоячи спиною до тієї іншої кімнати, запхав їй у долоню три однодоларові купюри та вийшов з нею, вказуючи на місце, де, за його словами, Інез зможе сісти на автобус, і додав, що суми, яку він їй дав, вистачить на проїзд і ще трохи залишиться, якщо у неї є якісь справи у місті.

Тоді поліцейський повернувся туди, звідки й прийшов, а Інез зробила, як їй сказали, спустилася сходами, а біля великих дверей, крізь які вона мала вийти до автобуса, побачила дещо знайоме — кіоск із хот-догами; і в ту ж мить усвідомила, яка вона, до всього іншого, голодна і спрагла. Інез подлубалася у себе в сумочці, знайшла тридцять п’ять центів та купила собі хот-дог, каву в паперовому стакані, і якимсь чином вигляд цих дуже звичних речей підбадьорив її. Неподалік від кіоску побачила вільне місце і зручно всілася в кутку. Інез не знала, як давно, але зараз, коли кава та хот-дог уже закінчилися, свідомість, яка перед тим почала повертатися, знову відступила, даючи їй змогу забутися. Натовп навколо, шум та оголошення системи гучного зв’язку чомусь розслабляли її. Двічі Інез здалося, ніби з гучномовців звучить її ім’я, але вона знала, що то все уява і не може бути насправді, бо ніхто б її не викликав, та ніхто й не знав, що вона тут.

Інез похмуро збагнула, що скоро доведеться йти далі, й знала, що сьогодні це потребуватиме особливих зусиль. Але якийсь час, подумала Інез, вона просто сидітиме тут тихенько і нікуди не рухатиметься.

8

За єдиним винятком, ті, кого викликали до кабінету генерального директора на антресольному поверсі, прибули швидко. У дзвінках — декому телефонував Мел Бейкерсфелд, іншим — Таня Лівінґстон — наголошували на тому, що це терміново і варто облишити все, що вони роблять.

Керівник ТУО «Транс Америки» — шеф Тані, Берт Везербі, — прибув перший.

Лейтенант Ордвей, який відправив своїх поліцейських шукати Інез Ґерреро, хоча й до кінця не розуміючи навіщо, прийшов невдовзі після нього. Наразі Ордвей покинув численну групу мешканців Медоувуда, які досі юрмилися у головному залі, слухаючи, як адвокат Фрімантл роз’яснює їхні аргументи перед телекамерами.

Як тільки керівник ТУО Везербі ввійшов у кабінет Мела через двері приймальні, то з порога квапливо поцікавився:

— Меле, що це все означає?

— Ми не впевнені, Берте, і поки що не маємо особливо з чим працювати, але є ймовірність, що на борту Рейсу Два є бомба.

Везербі уважно глянув на Таню, але не гаяв часу на запитання, чому вона тут. Він знову повернув погляд на Мела.

— Кажи, що знаєш.

Звертаючись разом до керівника ТУО та Неда Ордвея, Мел підсумував, що наразі відомо або можна припустити: слова митного інспектора Стендіша, якого занепокоїв пасажир, який так стискав дипломат, що Стендішеві — досвідченому спостерігачеві — здалося це підозрілим; встановлення Танею особи чоловіка, Д. О. Ґерреро, або, можливо, Берреро; одкровення працівника у місті про те, що Ґерреро зареєструвався без жодного багажу, окрім маленького дипломата, який уже згадали; те, що Ґерреро купив у аеропорту авіастрахування на суму триста тисяч доларів і що йому на це ледве вистачило грошей, тож здавалося, ніби він відправлявся в подорож за п’ять тисяч миль не тільки без змінного одягу, але й без грошей; і нарешті — можливо, випадково, а можливо, й ні — місіс Інез Ґерреро, єдина бенефіціарка, вказана у страховому полісі її чоловіка, яка блукала терміналом сама не своя.

Поки Мел говорив, до кабінету ввійшов митний інспектор, Гаррі Стендіш, досі в уніформі, а за ним — Банні Воробйофф. Банні йшла непевною ходою, запитально роззираючись навколо на незнайомих людей та оточення. Коли вона осягнула суть того, що Мел говорив, то зблідла і здавалася наляканою.

Не прийшов тільки агент відправлення, який відповідав за посадку на виході номер сорок сім, коли Рейс Два відлетів. Керівник персоналу, з яким Таня поговорила кілька хвилин тому, повідомив, що зміна цього агента закінчилася і він, найімовірніше, поїхав додому. Таня наказала залишити повідомлення, щоб агент зв’язався телефоном, як тільки прибуде. Вона сумнівалася, що щось дасть повернути його сьогодні назад до аеропорту; як мінімум, вона вже знала, що агент не пам’ятає, як Ґерреро сходив на борт. Але хтось інший може захотіти розпитати його по телефону.

— Я скликав сюди поки що всіх причетних, — повідомив Мел керівника ТУО, — на випадок, якщо у вас чи ще у когось будуть запитання. Перш за все ми мусимо вирішити — і це значною мірою твоє рішення, — чи достатньо у нас інформації, щоби повідомляти командира Рейсу Два. — Мелові знову згадалося те, що він тимчасово витіснив з голови: що командир літака — його шваґер, Вернон Демерест. Пізніше, розумів Мел, йому, ймовірно, доведеться переосмислити певні можливі наслідки. Але не зараз.

— Я думаю над цим. — Берт Везербі був похмурим; він обернувся до Тані. — Що б ми не вирішили, я хочу, щоб цим зайнялася служба перевезень. Дізнайся, чи Ройс Кеттерінґ досі на базі. Якщо так, то швидко приведи його сюди. — Командир Кеттерінґ був старшим пілотом «Транс Америки» в аеропорту Лінкольна; саме він сьогодні виконував випробний політ літака Н-731-ТА, перед тим як Рейс Два, «Золота Каравела», відлетів до Рима.

— Так, сер, — сказала Таня.

Поки вона говорила по телефону, задзвонив інший апарат. Мел підняв слухавку.

То був керівник польотів.

— Маю звіт, який тобі був потрібен, стосовно Другого «Транс Америки». — Один з дзвінків кілька хвилин тому Мел зробив до авіадиспетчерської служби, просячи інформації щодо часу зльоту та перебігу польоту.

— Кажи.

— Зліт відбувся о 23:13 за місцевим часом.

Очі Мела повернулися до годинника на стіні. Зараз майже десять по півночі; літак перебуває в повітрі майже годину.

Керівник польотів продовжив:

— Чиказький центр передав радіолокаційне керування рейсом на Клівлендський о 27-й хвилині по півночі за стандартним східним часом[209], Клівленд передав рейс на Торонто о 01:03; тобто сім хвилин тому. Наразі центр у Торонто повідомляє, що літак біля містечка Лондон, штат Онтаріо. Маю ще інформацію — висоту, швидкість, звісно, — якщо тобі потрібно.

— Наразі досить, — відповів Мел. — Дякую.

— Ще одне, містере Бейкерсфелд.

Керівник польотів підсумував останнє повідомлення Джо Патроні щодо злітно-посадкової смуги три-нуль: вона буде непридатна для роботи ще як мінімум годину.

Мел слухав нетерпляче; інші питання здавалися набагато важливішими.

Поклавши слухавку, Мел повторив інформацію щодо місцезнаходження Рейсу Два керівникові ТУО.

Таня закінчила розмову по іншому телефону. Вона повідомила:

— Служба перевезень знайшла командира Кеттерінґа. Він уже йде.

— Та жінка, дружина пасажира… — сказав керівник ТУО. — Як її звуть?

Нед Ордвей відповів:

— Інез Ґерреро.

— Де вона?

— Ми не знаємо. — Поліцейський пояснив, що його люди прочісують аеропорт, хоча жінка, можливо, вже пішла. Він додав, що міський штаб поліції повідомили, і всі автобуси з аеропорту до міста перевіряють після прибуття.

— Коли вона була тут, — пояснив Мел, — ми й гадки не мали…

Керівник ТУО пробуркотів:

— Ми всі були зайняті. — Він глянув на Таню, тоді на митного інспектора Стендіша, який поки не зронив ні слова. Таня знала, що керівник ТУО з жалем пригадує свої ж слова: «Забудь про це!»

Тоді він повідомив їй:

— Нам доведеться щось сказати командирові літака. Він має право знати стільки ж, скільки й ми, хоча у нас наразі лише здогадки.

Таня запитала:

— Варто подати йому опис зовнішності Ґерреро? Командир Демерест, можливо, захоче розпізнати його непомітно для самого Ґерреро.

— Якщо так, — зазначив Мел, — то ми допоможемо. Є люди, які бачили того чоловіка.

— Добре, — підтвердив керівник ТУО, — ми над цим попрацюємо. Таню, ти тим часом зв’яжися з нашим диспетчером. Скажи, що за кілька хвилин йому надійде важливе повідомлення і щоби під’єднав систему вибіркового виклику до Рейсу Два. Хочу, щоб це зберігалося в таємниці, а не щоб чули всі охочі. Принаймні наразі.

Таня знову взялася за телефон.

Мел звернувся до Банні:

— Ви міс Воробйофф?

Коли дівчина нервово кивнула, інші повернули погляди на неї. Очі чоловіків автоматично опустилися до повних грудей Банні; керівник ТУО ледь не свиснув, але передумав.

Мел сказав:

— Ви знаєте, про якого чоловіка ми говоримо?

— Я… Я не впевнена.

— Чоловік на ім’я Д. О. Ґерреро. Ви продали йому сьогодні страховий поліс, так?

Банні знову кивнула.

— Так.

— Коли ви виписували поліс, то добре його роздивилися?

Вона похитала головою.

— Не зовсім. — Голос звучав низько. Дівчина облизала губи.

Мел аж здивувався.

— Я думав, по телефону…

— Там було багато інших людей, — обороняючись, сказала Банні.

— Але ви мені сказали, що запам’ятали його.

— То був хтось інший.

— І ви не пригадуєте чоловіка з прізвищем Ґерреро?

— Ні.

Мел здавався зовсім спантеличеним.

— Дозвольте мені, містере Бейкерсфелд. — Нед Ордвей зробив крок уперед; наблизився обличчям до дівчини. — Боїшся встрягати в це, правда? — У різкому, поліцейському голосі Ордвея не залишилося й сліду від м’якого тону, яким він сьогодні розмовляв з Інез Ґерреро. Банні відхилилася, але не відповіла. Ордвей не відступався: — Правда? Відповідай.

— Я не знаю.

— Ще й як знаєш! Боїшся комусь допомагати, бо страшно від того, що може статися з тобою. Знаю таких, як ти. — Ордвей презирливо виплюнув останні слова. То був жорсткий, твердий бік характеру лейтенанта, який Мел раніше ніколи не бачив. — А тепер послухай мене дуже уважно, маленька. Якщо боїшся проблем, то знай, що саме зараз ти собі їх і наживаєш. Єдиний варіант для тебе уникнути проблем — якщо пощастить, — це відповідати на запитання. І відповідати швидко! У нас немає часу.

Банні тремтіла. Вона боялася поліцейських допитів ще з часів похмурої школи Східної Європи. Такий умовний рефлекс так до кінця й не щез із її свідомості. Ордвей розпізнав ці знаки.

— Міс Воробйофф, — сказав Мел. — На борту літака, про який ми говоримо, майже двісті людей. Вони можуть перебувати у значній небезпеці. Тому запитаю вас ще раз: ви добре роздивилися цього чоловіка, Ґерреро?

Банні повільно кивнула.

— Так.

— Будь ласка, опишіть його.

Вона описала, спочатку затинаючись, потім більш упевнено. Поки інші слухали, вималювався певний портрет Ґерреро: кволий і кощавий; бліде, жовтувате обличчя з випнутою щелепою; довга сухорлява шия; тонкі губи; дрібні вусики; руки, що постійно тремтять, з неспокійними пальцями. Коли дійшло до справи, Банні Воробйофф виявилася вмілою спостерігачкою.

Керівник ТУО, який тепер сидів за Меловим столом, записував її слова, вносячи їх до повідомлення для Рейсу Два, яке саме готував.

Коли Банні дійшла до того, що у Д. О. Ґерреро майже не було грошей — ні американських, ні італійських; нервової напруженості чоловіка, як він незграбно відшукував десятий одноцентовик; радості, з якою він намацав п’ятидоларову купюру у внутрішній кишені, керівник ТУО підняв голову, а в погляді його читалася суміш огиди та жаху.

— Господи! І ти все одно виписала поліс. Ви що там, подуріли?

— Я думала… — почала Банні.

— Ти думала! Але нічого не зробила, так?

Пополотнівши, Банні Воробйофф похитала головою. Мел нагадав керівникові ТУО:

— Берте, ми марнуємо час.

— Та знаю я, знаю! І все одно… — Керівник ТУО стиснув олівець у руці. Тоді пробурмотів: — Тут справа не в ній чи в людях, які взяли її на роботу. Це все ми — авіакомпанії; ми також винні. Погоджуємося з пілотами в питанні авіастрахування, але не маємо сміливості це визнати. Вони роблять за нас брудну роботу…

Мел різко звернувся до митного інспектора Стендіша:

— Гаррі, ти можеш щось додати до опису Ґерреро?

— Ні, — відповів Стендіш. — Я не був так близько біля нього, як ця молода леді, та й вона бачила те, чого не бачив я. Лише помітив, як він тримає свій дипломат, що ви й без того знаєте, і скажу так: якщо те, що ви думаєте, справді всередині, то не можна, аби хтось у нього його вихоплював.

— І що ти пропонуєш?

Митник похитав головою.

— Я не експерт, нічого сказати не можу; думаю, треба відібрати його якимсь обманом. Але якщо всередині бомба, вона автономна, тобто десь там є детонатор, і, найімовірніше, цей детонатор у межах його досяжності. Зараз дипломат у нього в руках. Якщо хтось спробує його відібрати, чоловік усвідомить, що його розкрили, що йому нічого втрачати. — Стендіш похмуро додав: — Палець на кнопці може дуже засвербіти.

— Звісно, — сказав Мел, — ми досі достоту не знаємо, чи чоловік не просто якийсь дивак, а в тому дипломаті в нього піжама.

— Якщо хочете знати мою думку, — продовжив митний інспектор, — я так не думаю. Хоча хотілося б, позаяк у мене в тому літаку племінниця.

Стендіш невесело загадувався: якщо щось піде не так, як, заради всього святого, він повідомить цю новину своїй сестрі у Денвері? Пригадав, як востаннє бачив Джуді: ту милу дівчину, яка гралася з дитиною з сусіднього сидіння. Вона тоді поцілувала його. До побачення, дядьку Гаррі. Тепер він відчайдушно міркував, що варто було діяти впевненіше, відповідальніше у ситуації з тим чоловіком з дипломатом.

Що ж, подумав Стендіш, хоча може бути й запізно, принаймні зараз він діятиме чітко.

— Я б іще дещо хотів додати. — Інші повернули на нього погляди. — Мушу сказати вам це, бо ми не можемо гаяти час на скромність. Я добре оцінюю людей, здебільшого з першого погляду, і зазвичай відрізняю поганих. Це тільки інстинкт, не запитуйте, як він працює, бо я не можу пояснити, тільки те, що у нашій роботі дехто таким стає. Я сьогодні помітив того чоловіка і сказав, що він «підозрілий»; використав те слово, бо думав про контрабанду, бо так навчений. Тепер, маючи всю цю інформацію — хоч якою незначною вона б не була, — я використаю вагоміше слово. Цей Ґерреро — небезпечний. — Стендіш кинув погляд на керівника ТУО «Транс Америки». — Містере Везербі — передайте це слово, «небезпечний», своїм людям у повітрі.

— Я так і планую, інспекторе. — Керівник ТУО відірвав погляд від аркуша. Більшу частину того, що говорив Стендіш, він уже вніс до послання Рейсові Два.

Таня, яка досі висіла на телефоні, розмовляла з нью-йоркським диспетчером «Транс Америки» міжстанційною лінією.

— Так, це буде довге повідомлення. Під’єднайте когось, щоб записали, будь ласка.

У двері кабінету хтось голосно постукав, і з приймальні ввійшов високий чоловік з порубцьованим обличчям та гострими блакитними очима. На руці в нього звисало важке пальто, а одягнений він був у синій саржевий костюм, схожий на уніформу, хоч нею він і не був. Новоприбулий кивнув Мелові, та не встиг і слова сказати, як втрутився керівник ТУО:

— Ройсе, дякую, що прийшов швидко. У нас, здається, одна проблема. — Він простягнув блокнот, у якому писав.

Командир Кеттерінґ, старший пілот бази «Транс Америки», уважно прочитав чорнове повідомлення, і єдиною його реакцію були дещо стиснуті губи, поки очі рухалися вниз сторінкою. Як і багато інших, включно з керівником ТУО, незвично, що старший пілот у такий час залишався в аеропорту. Але вимоги, які ставила триденна буря, а також необхідність приймати часті термінові рішення тримали його тут.

Задзвонив другий телефон, розриваючи тимчасову тишу. Відповів Мел, тоді подав слухавку Недові Ордвею.

Командир Кеттерінґ закінчив читати. Керівник ТУО запитав:

— Погоджуєшся, що це варто надіслати? Нас тут чекає диспетчерський зв’язок з контактом через систему вибіркового виклику.

Кеттерінґ кивнув.

— Так, але, думаю, потрібно ще додати: «Пропонуємо повернення або проміжну посадку на розсуд командира», і нехай диспетчер дасть їм останній прогноз погоди.

— Звісно.

Керівник ТУО дописав ті слова, тоді передав блокнот Тані. Вона почала диктувати повідомлення.

Командир Кеттерінґ обвів поглядом інших людей у кімнаті.

— Це все, що нам відомо?

— Так, — відказав Мел. — Наразі це все.

— Скоро ми, можливо, знатимемо більше, — мовив лейтенант Ордвей. Він повернувся від телефону. — Щойно знайшли дружину Ґерреро.

Повідомлення від керівника ТУО аеропорту Лінкольна адресувалося КОМАДИРОВІ РЕЙСУ ДВА «ТРАНС АМЕРИКИ» і починалося так:

Як і передбачив керівник ТУО, минуло кілька хвилин, поки через радіостанцію компанії налаштували зв’язок із Рейсом Два. З часу попереднього повідомлення системою вибіркового виклику, яке стосувалося безбілетниці, місіс Ади Квонсет, літак вийшов із зони диспетчерського зв’язку «Транс Америки» Клівленда до зони Нью-Йорка. Тепер повідомлення компанії потрібно було передавати нью-йоркському диспетчерові, щоб звідти ретранслювати на рейс.

Повідомлення, яке диктувала Таня, набирала клеркиня у Нью-Йорку. Поруч з клеркинею диспетчер «Транс Америки» читав перші кілька рядків, тоді тягнувся до прямого телефону з оператором «АРИНКу»[210] — приватної системи комунікацій, яку кооперативно обслуговували всі великі авіакомпанії. Оператор «АРИНКу» — в іншому місці у Нью-Йорку — встановлював другий контакт з виробничо-диспетчерською службою «Транс Америки», тоді на клавіатурі радіопередавача вводив код з чотирьох букв, спеціально призначений для літака Н-731-ТА. Знову, наче телефонний дзвінок єдиному номерові на спільній телефонній лінії, сигнальне сповіщення отримають тільки на борту Рейсу Два.

За кілька секунд голос командира Вернона Демереста, який відповідав високо над Онтаріо в Канаді, зазвучав у Нью-Йорку.

— Я «Транс-Америка-Два», відповідаю на вибірковий виклик.

— «Транс-Америка-Два», я виробничо-диспетчерська служба Нью-Йорка. Маємо важливе повідомлення. Зголосіться, коли будете готові прийняти.

Коротка пауза, тоді знову Демерест.

— Добре, Нью-Йорк. На прийомі.

— «Командирові Рейсу Два, — почав диспетчер. — Непідтверджена ймовірність…»

Інез так і сиділа собі тихо поблизу кіоску з їжею, коли відчула, як хтось трусонув її плече.

— Інез Ґерреро! Ви місіс Ґерреро?

Вона підвела голову. Минуло кілька секунд, поки Інез зібралася з неясними та розпливчастими думками, поки зрозуміла, що то говорить поліцейський, який зараз височів поруч.

Він знову трусонув її та повторив запитання.

Інез спромоглася кивнути. Вона усвідомила, що то інший поліцейський, не той, з яким вона говорила раніше. Цей був білий, і далеко не такий приємний та не з таким м’яким голосом, як той перший.

— Ходімо, леді! — Поліцейський боляче вхопив її за плече, змушуючи встати. — Ви мене чуєте? Пішли! Там нагорі всіх через вас підняли на ноги, і ми вже всі закутки перерили, доки вас шукали.

Через десять хвилин у Меловому кабінеті Інез опинилася в центрі уваги. Вона сіла в крісло посередині кімнати, до якого її підвели. Перед нею сидів лейтенант Ордвей. Поліцейський, який привів Інез сюди, кудись зник.

Усі інші — Мел, Таня, митний інспектор Стендіш, Банні Воробйофф, керівник ТУО «Транс Америки» Везербі та старший пілот, командир Кеттерінґ — сиділи колом. Усі залишились на прохання Мела.

— Місіс Ґерреро, — почав Нед Ордвей. — Чому ваш чоловік полетів до Рима?

Інез у розпачі глянула на нього і не відповіла. Голос поліцейського порізкішав, хоча й не зовсім позбувся ноток доброти:

— Місіс Ґерреро, будь ласка, послухайте мене уважно. Є кілька важливих запитань, які я мушу поставити. Вони стосуються вашого чоловіка, і мені потрібна ваша допомога. Ви мене розумієте?

— Я… Я не впевнена.

— Ви не маєте бути впевнена, чому я ставлю ці запитання. На це знайдеться час пізніше. Я тільки прошу вас допомогти мені відповідями. Допоможете? Будь ласка.

Тут нетерпляче втрутився керівник ТУО.

— Лейтенанте, у нас не ціла ніч у запасі. Літак віддаляється від нас зі швидкістю шістсот миль на годину. Якщо інших варіантів нема, треба говорити жорстко.

— Це моя справа, містере Везербі, — відрубав Ордвей. — Якщо всі почнемо кричати, то часу піде багато, а пуття не буде.

Керівник ТУО не змінив нетерплячого виразу обличчя, але замовк.

— Інез… — продовжив Ордвей. — Нічого, якщо я називатиму вас Інез?

Вона кивнула.

— Інез, ви дасте мені відповіді на запитання?

— Так… якщо зможу.

— Чому ваш чоловік полетів до Рима?

Її голос звучав напружено, ледь гучніше за шепіт.

— Не знаю.

— У вас є там друзі; можливо, родичі?

— Ні… Є його двоюрідний брат у Мілані, але ми з ним ніколи не бачилися.

— Ваш чоловік листується з цим братом?

— Ні.

— Можливо, вам спадає на думку якась причина, чому вашому чоловікові отак раптом захотілося полетіти побачитися з цим братом?

— Немає причини.

Таня вставила репліку:

— У будь-якому разі, лейтенанте, якщо хтось би й збирався до Мілана, то не скористався б нашим рейсом до Рима. Можна полетіти «Аліталією», це швидше й дешевше — і в них сьогодні також є рейс.

Ордвей кивнув.

— Тоді ми, мабуть, виключимо варіант з братом. — Він запитав Інез: — У вашого чоловіка є якісь справи в Італії?

Вона похитала головою.

— А чим займається ваш чоловік?

— Він… він був… підрядником.

— Яким підрядником?

Повільно, але відчутно розум Інез прояснювався.

— Він будував різне, будинки, займався розробкою.

— Ви сказали «був». Чому зараз він уже не підрядник?

— Справи… пішли погано.

— Маєте на увазі фінансові?

— Так, але… чому ви запитуєте?

— Будь ласка, Інез, повірте мені, — сказав Ордвей, — я маю на це поважні причини. Це стосується безпеки вашого чоловіка та інших людей. Повірите мені на слово?

Вона підвела голову. Їхні погляди зустрілися.

— Гаразд.

— Зараз у вашого чоловіка фінансові проблеми?

Вона вагалася якусь мить.

— Так.

— Серйозні?

Інез повільно кивнула.

— У нього взагалі немає грошей? У боргах?

Знову шепіт:

— Так.

— То де він взяв гроші на квиток до Рима?

— Думаю… — Інез почала щось розповідати про свій перстень, який Д. О. заклав, а тоді пригадала договір відстрочення платежу з «Транс Америка Ейрлайнз». Вона витягла зіжмаканий жовтий аркуш із сумочки та подала Ордвею, який побіжно його переглянув. Керівник ТУО також роздивився договір.

— Він виписаний на прізвище «Берреро», — сказав Везербі. — Хоча підпис може бути будь-який.

Таня зауважила:

— Прізвище Берреро було в нас спочатку в пасажирській відомості.

Нед Ордвей похитав головою.

— Це зараз неважливо, але це давній трюк, якщо в когось нікудишня оцінка кредитоспроможності. Пишуть неправильні букви, щоби погана оцінка не з’являлася в запиті — принаймні з’являлася не одразу. Пізніше, коли помилку знаходять, у ній звинувачують людину, яка заповнювала бланк.

Ордвей знову рішуче обернувся до Інез. У руці він тримав жовтий аркуш паперу.

— Чому ви на це погодилися, коли знали, що чоловік вас обманює?

Вона заперечила:

— Я не знала.

— То як цей аркуш опинився у вас?

Затинаючись, вона оповіла, як знайшла його сьогодні ввечері та приїхала в аеропорт, сподіваючись перехопити чоловіка до відльоту.

— То до сьогодні ви й гадки не мали, що він збирається зробити?

— Ні, сер.

— Зовсім-зовсім?

Інез похитала головою.

— А зараз вам спадає на думку якась причина, чому він міг полетіти?

Вона здавалася збентеженою.

— Ні.

— Ваш чоловік іноді чинить нерозважливі речі?

Інез вагалася.

— Ну, — не вгавав Ордвей, — то як?

— Іноді, останнім часом…

— Він діяв нерозважливо?

Шепіт.

— Так.

— Бував жорстоким?

Інез неохоче кивнула.

— Ваш чоловік сьогодні при собі мав валізку, — тихо промовив Ордвей. — Невеликий дипломат, і, здавалося, він дуже хвилювався за його вміст. Ви не знаєте, що могло бути всередині?

— Ні, сер.

— Інез, ви сказали, що ваш чоловік працював підрядником — будівельним підрядником. У своїй роботі він коли-небудь користався вибуховими речовинами? — Запитання прозвучало настільки недбало, що слухачі навіть не звернули особливої уваги на те, про що ж ідеться. Але коли до них дійшла суть, у кімнаті запанувала несподівано напружена атмосфера.

— А, так, — відповіла Інез. — Часто.

Ордвей витримав помітну паузу, перед тим як продовжити:

— То ваш чоловік багато знає про вибухівку?

— Думаю, так. Він завжди любив це діло. Але… — Вона раптом затнулась.

— Але що, Інез?..

У мовленні Інез Ґерреро зненацька проступила знервованість, якої раніше не було.

— Але… він поводиться з нею дуже обережно. — Вона обвела очима кімнату. — Будь ласка… що це все означає?

Ордвей м’яко сказав:

— Ви ж здогадуєтеся, Інез, чи не так?

Коли вона не відповіла, лейтенант майже байдужим тоном запитав:

— Де ви живете?

Вона продиктувала адресу квартири у Саут Сайді, й Ордвей записав її.

— Там сьогодні був ваш чоловік; сьогодні ввечері, раніше?

Уже зовсім налякана Інез кивнула.

Ордвей повернувся до Тані. Не підвищуючи голосу, він попросив:

— Зв’яжися зі штабом поліції в місті; оцей відділок. — Він нашкрябав номер у блокноті. — Попроси побути на лінії.

Таня швидко підійшла до Мелового столу.

Ордвей запитав Інез:

— Ваш чоловік тримав якісь вибухові матеріали у квартирі? — Коли вона завагалася, поліцейський обдав її несподіваною різкістю: — Ви дотепер говорили правду; зараз мені не брешіть! Мав?

— Так.

— Які речовини?

— Трохи динаміту… і капсулі… Вони залишилися.

— З його роботи підрядником?

— Так.

— Він колись про них говорив? Пояснював, навіщо їх тримає?

Інез похитала головою.

— Тільки, що… якщо знати, як з ними поводитися… то вони безпечні.

— Де він тримав вибухівку?

— Просто в шухляді.

— У якій шухляді?

— У спальні. — Вираз несподіваного шоку проступив на обличчі Інез Ґерреро. Ордвей це помітив.

— Ви тільки-но щось згадали! Що саме?

— Нічого! — Паніка проступала в її очах та голосі.

— Ні, згадали! — Нед Ордвей розлючено нахилився вперед до Інез. Удруге за сьогодні в цій кімнаті він не демонстрував ані краплі доброти; тільки грубу, жорстку лють поліцейського, який потребував відповідей і який їх дістає. Він вигукнув: — І не думайте ухилятися чи брехати! Це не спрацює. Кажіть, що ви згадали. — Інез скиглила. — Припиніть це! Кажіть, що знаєте!

— Сьогодні… Я про це не думала раніше… ті речі…

— Динаміт і капсулі?

— Так.

— Ви марнуєте наш час! Ну, що з ними?

Інез проскиглила:

— Вони зникли!

Таня тихо сказала:

— Я зв’язалася, лейтенанте. Вони чекають.

Ніхто не зронив ні слова.

Ордвей кивнув, не відриваючи погляду від Інез.

— Чи ви знали, що сьогодні, перед тим як рейс вашого чоловіка злетів, він застрахувався на серйозну — навіть дуже серйозну суму, і вказав вас бенефіціаркою?

— Ні, сер. Клянуся, я нічого не знаю…

— Я вам вірю, — сказав Ордвей. Він замовк, роздумуючи, а коли знову заговорив, його голос грубо скрипів: — Інез Ґерреро, послухайте мене уважно. Ми вважаємо, що ваш чоловік взяв ту вибухівку, про яку ви розповіли, сьогодні з собою. Ми думаємо, він проніс її на літак до Рима, і, оскільки немає інших пояснень таких дій, він збирається знищити літак, убивши себе та всіх людей на борту. А тепер у мене ще одне запитання, і перед тим, як дасте відповідь, добре подумайте, не забувайте про всіх тих людей — невинних дорослих та дітей, — які зараз також на борту літака. Інез, ви знаєте свого чоловіка; знаєте його краще, ніж будь-хто з живих людей. Чи здатний він… заради грошей від страхування; заради вас… здатний він на те, що я тільки-но описав?

Сльози текли по обличчі Інез Ґерреро. Вона була близька до нервового зриву, але повільно кивнула.

— Так. — Голос здавлювало горло. — Думаю, здатний.

Нед Ордвей обернувся.

Він узяв телефонну слухавку в Тані та почав говорити швидким низьким голосом. Давав інформацію, перемежовуючи її кількома проханнями.

Одного разу він спинився й знову звернувся до Інез Ґерреро:

— Вашу квартиру обшукають, і, якщо треба, ми дістанемо ордер. Але буде простіше, якщо ви просто дасте згоду. Погоджуєтесь?

Жінка отупіло кивнула.

— Добре, — заговорив Ордвей у слухавку, — вона погоджується. — За якусь хвилину він закінчив розмову.

Ордвей звернувся до керівника ТУО та Мела:

— Ми зберемо докази у квартирі, якщо будуть. Окрім цього, наразі ми нічого вдіяти не можемо.

Керівник ТУО похмуро сказав:

— Та ми тут ніхто нічого вдіяти не можемо, хіба молитися. — Зі стривоженим посірілим обличчям він почав записувати нове повідомлення для Рейсу Два.

9

Їжу, що її просив командир Вернон Демерест, уже подали пілотам Рейсу Два. Апетитний асортимент на таці, яку принесла одна зі стюардес із кухні-буфету першого класу, швидко зникав. Відкусивши шматок тарталетки з лобстером і грибами, приправленої пармезаном, Демерест вдячно простогнав.

Як і зазвичай, стюардеси проводили кампанію відгодовування худорлявого молодого бортінженера, Сая Джордана. Вони йому нишком підсунули кілька додаткових закусок на окремій тарілці позаду двох командирів, і тепер, поки Джордан порався над кранами кільцювання паливних баків, його щоки ледь не лускались від курячої печінки в беконі.

Невдовзі всім трьом пілотам, які по черзі відпочивали у тьмяно освітленій кабіні екіпажу, принесуть однакову чудову основну страву та десерт, який авіакомпанія подаватиме пасажирам першого класу. Єдине, що пасажирам перепаде, а екіпажу — ні, це столове вино і шампанське.

«Транс Америка», як і більшість авіакомпаній, важко працювала над забезпеченням першокласної їжі в польоті. Дехто стверджував, що авіакомпанії — навіть міжнародні — мають перейматися лише перевезенням, знизити обслуговування під час польоту до рівня місцевих та позбутися зайвої розкоші, включно з їжею якості вищої, ніж простий запакований сухий пайок. Інші, проте, вважали, що надто велика частка сучасної галузі перевезень залишилася на рівні сухого пайка, і вітали домішку стилю й елегантності, якого надавала хороша їжа на борту. Авіакомпанії отримували дуже мало скарг стосовно харчового обслуговування. Більшість пасажирів — туристичного та першого класів — схвалювали їжу, сприймали її як свого роду розвагу та залюбки смакували.

Вернон Демерест, язиком вишукуючи останні соковиті шматочки лобстера, думав так само. У ту ж мить у кабіні екіпажу голосно задзвеніла система вибіркового виклику й загорівся сигнальний вогник радіопанелі.

Енсон Гарріс здійняв брови. Один дзвінок системи вибіркового виклику був справою незвичною; два протягом менш ніж години — чимсь винятковим.

— Дали б нам номер, якого немає в списках, — сказав позаду Сай Джордан.

Демерест потягнувся до радіоперемикачів.

— Я прийму.

Після взаємного розпізнавання між Рейсом Два та виробничо-диспетчерською службою у Нью-Йорку Вернон Демерест взявся записувати повідомлення в блокнот під ковпаком світла. Повідомлення надходило від керівника ТУО в аеропорту Лінкольна і починалося так: НЕПІДТВЕРДЖЕНА ЙМОВІРНІСТЬ… Чим далі звучало повідомлення, тим більше напружувалися риси обличчя Демереста у світлі. У кінці він коротко підтвердив почуте та без жодних коментарів закінчив передачу.

Демерест подав блокнот Енсонові Гаррісу, який прочитав написане, схиливши його до світла поруч. Гарріс м’яко свиснув. Тоді передав блокнот через плече Саєві Джордану.

Повідомлення системи вибіркового виклику закінчувалося словами: ПОВЕРНЕННЯ АБО ПРОМІЖНУ ПОСАДКУ НА РОЗСУД КОМАНДИРА.

Обоє пілотів знали, що потрібно вирішити питання командування. Хоча Енсон Гарріс сьогодні летів у ролі командира, а Демерест — другого пілота, Вернон Демерест — як командир-інспектор — мав вищу владу, якщо бажав нею скористатися.

Але у відповідь на запитальний погляд Гарріса, Демерест грубо відповів:

— Ти в лівому кріслі. Чого чекаєш?

Гарріс роздумував тільки якусь мить, а тоді оголосив:

— Ми повернемо назад, але зробимо широкий повільний розворот; так пасажири не помітять. Тоді скажемо Ґвен Мейген визначити місцезнаходження того типа, через якого там шарварок, бо жоден з нас, звісно, не може вийти в салон, бо ми його наполохаємо. — Він знизав плечима. — Після цього, думаю, розберемося по ситуації.

— Гаразд, — погодився Демерест. — Ти нас розвертай; я беру на себе салон. — Він натиснув на кнопку виклику стюардеси, скориставшись кодом трьох дзвінків, щоб викликати Ґвен.

На радіочастоті, якою він користався перед тим, Енсон Гарріс зв’язався з центром керування повітряним рухом. Він лаконічно оголосив:

— Я «Транс-Америка-Два». У нас, здається, проблема. Прошу дозволу повернутися до Лінкольна, а також радіолокаційне наведення з нашої теперішньої позиції до Лінкольна.

Швидкі роздуми Гарріса вже виключили приземлення в іншому аеропорту. Оттава, Торонто і Детройт, як їх повідомили під час інструктажу, закрилися для повітряного руху через бурю. Крім того, щоби впоратися з чоловіком в салоні — причиною проблем, екіпажеві Рейсу Два знадобиться час. Повернення до аеропорту Лінкольна дасть цей час.

Він не сумнівався, що Демерест думає так само.

З Торонтського центру керування повітряним рухом, що лежав більш ніж за шість миль[211] унизу, озвався голос диспетчера.

— «Транс-Америка-Два», вас зрозумів. — Коротка пауза, тоді: — Дозволяю розворот ліворуч, курс два-сім-нуль. Очікуйте на зміну висоти.

— Вас зрозумів, Торонто. Починаємо розворот. Будемо робити широкий та поступовий.

— «Транс-Америка-Два». Схвалюю широкий розворот.

Переговори вони вели спокійно, як і зазвичай. І в повітрі, й на землі всі усвідомлювали: найбільшу вигоду дає спокій, а найменшу — драма та хвилювання. За характером прохання Рейсу Два наземний диспетчер одразу ж усвідомив, що виникла — реальна чи потенційна — надзвичайна ситуація. Реактивні літаки під час польоту на крейсерській висоті отак просто не змінюють курсу на зворотний без серйозної причини. Але диспетчер також знав, що командир, як тільки виникне небезпечна ситуація, сам офіційно оголосить надзвичайний стан та повідомить про його причину. А до того диспетчер не марнуватиме зайвими запитаннями час екіпажу — які, без сумніву, зайняті власною нагальною проблемою.

Втім, яка б допомога не була потрібна від центру керування повітряним рухом, її нададуть без проблем та якомога швидше.

Навіть зараз на землі вже крутилися процедурні коліщатка. У Торонтському центрі керування повітряним рухом, розташованому в привабливій сучасній будівлі за якихось чотирнадцять миль[212] за межами міста, диспетчер, котрий отримував передачу Рейсу Два, покликав старшого. Старший диспетчер працював з іншими секторами, розчищав шлях перед Рейсом Два, а також ешелони просто під ним — останнє було запобіжним заходом. Клівлендський центр, який перед тим передав радіолокаційне керування рейсом центру в Торонто, а зараз збирався знову його взяти, також був у стані готовності. Чиказький центр, який перехопить рейс у Клівленда, вже повідомляли.

У кабіну екіпажу Рейсу Два надійшло нове повідомлення від ЦКПР.

— Починайте зниження на ешелон польоту два-вісім-нуль. Повідомте про покидання ешелону польоту три-три-нуль.

Енсон Гарріс підтвердив.

— «Торонто-центр», я «Транс-Америка-Два». Починаємо зниження.

За наказом Гарріса бортінженер Джордан радіозв’язком компанії доповідав виробничо-диспетчерській службі «Транс Америки» про рішення повернутися.

Відчинилися двері до переднього салону. Ввійшла Ґвен Мейген.

— Слухайте, — почала вона, — якщо хочете ще гарячих закусок, то вибачте, але я не можу. Можливо, ви не помітили, але в нас тут трохи пасажирів на борту.

— Питання непокори я вирішу пізніше, — сказав Демерест. — Наразі, — він зімітував англійський акцент Ґвен, — у нас тут виникла певна проблема.

На позір у кабіні екіпажу мало що змінилося, відколи кілька хвилин тому надійшло повідомлення від керівника ТУО в Лінкольні. Насправді, однак, розслаблений настрій, який панував тут раніше, щез. Незважаючи на вдаваний спокій, екіпаж з трьох чоловіків діяв цілком професійно та чітко, їхній розум сягав піку гостроти, і кожен відчував зміну поведінки двох інших. Саме на досягнення таких моментів відповідально та швидко були спрямовані роки тренування й досвіду на довгому шляху до командирства в авіакомпанії. Сам політ — керування літаком — це нескладне досягнення; пілотам комерційної авіації платили високі зарплати за їхні запаси винахідливості, льотну майстерність та загалом авіаційну мудрість. Демерест, Гарріс та — меншою мірою — Сай Джордан зараз використовували ці запаси. Ситуація на борту Рейсу Два наразі не критична; якщо пощастить, то вона такою і не стане. Але якщо вона сягне кризового рівня, психологічно екіпаж був до цього готовий.

— Потрібно, щоб ти визначила місцезнаходження одного пасажира, — сказав Демерест Ґвен. — Він не повинен знати, що ти його шукаєш. Ось опис. Краще прочитай усе. — Він подав їй блокнот з повідомленням від системи вибіркового виклику. Ґвен підійшла ближче, піднісши його до ковпака світла біля Демереста.

Оскільки літак трішки кренило, Ґвен рукою торкнулася плеча Вернона Демереста. Він відчув її близькість та знайомий запах парфуму. Боковим зором бачив її профіль у напівтемряві. Вираз обличчя, поки Ґвен читала, був серйозний, але не наляканий; це нагадало, що йому так подобалося в ній цього вечора — сила, яка жодним чином не применшувала жіночності. За кілька швидких, скороминущих секунд він пригадав, що Ґвен двічі за сьогодні говорила, що кохає його. Тоді замислився: чи сам він колись когось кохав по-справжньому? Коли тримаєш себе в шорах, то не можеш бути цілком упевненим. Та в цю мить інстинкт підказував йому, що почуття до Ґвен — це найближче до кохання з того, що він будь-коли відчував.

Ґвен перечитувала повідомлення, цього разу повільніше.

На мить він відчув гарячу лють на цю нову обставину, яка перенесла їхні плани — його та Ґвен — щодо Неаполя. А тоді осікся. Зараз час для чистого професіоналізму. Крім того, теперішня ситуація, можливо, означатиме незначну затримку, всього на добу після повернення до Лінкольна; та зрештою літак полетить знову. Йому не спадало на думку, що загрози бомби може не вдатися позбутись швидко чи що з цією проблемою не вдасться покінчити так легко, як з більшістю інших. Біля Демереста Енсон Гарріс досі виконував м’який розворот, тільки злегка накреняючи літак. То був ідеальний розворот, точно виконаний, як підтверджував покажчик повороту і ковзання — дідусь авіаційних льотних приладів, який досі використовували в сучасних реактивних літаках, як і в «Духу Сент-Луїса» Ліндберга[213] та повітряних суднах до нього. Стрілка була схилена, а кулька чітко по центру. Але тільки компас і гіроскоп зраджували протяжність розвороту — вони свідчили, що Рейс Два відхиляється від курсу на сто вісімдесят градусів. Гарріс заявив, що пасажири не помітять зміни курсу, і він мав рацію — хіба що хтось, хто визирає з вікна салону, знається на розташуванні зірок і місяця відносно західних та східних курсів. Ця людина помітила б зміну, але на такий ризик можна піти; на щастя, землю закривали щільні хмари, тож ніхто не зможе помітити міста. Тепер Гарріс також починав скидати висоту, ніс літака дещо знижувався, поки важелі керування двигунами були відтягнуті назад зовсім трішки, так, щоб гул двигунів майже зовсім не відрізнявся від звичайного під час польоту. Гарріс зосередився, керуючи з точністю підручника, ігноруючи Ґвен і Демереста.

Ґвен повернула блокнот.

— Мені потрібно, — сказав Демерест, — щоб ти пішла назад і знайшла цього чоловіка. Глянь, чи видно поблизу ту валізку і чи є можливість її відібрати. Сама розумієш, жоден з нас не може туди піти — принаймні поки що, — бо ми його злякаємо.

— Так, — відказала Ґвен. — Я розумію. Але й мені не треба йти.

— Чому?

Вона тихо промовила:

— Я вже знаю, де він сидить. Місце номер чотирнадцять А.

Вернон Демерест кинув на неї уважний погляд.

— Я можу не казати тобі, наскільки це важливо. Якщо маєш якісь сумніви, то повернися і перевір ще раз.

— Жодних сумнівів.

Десь пів години тому, пояснила Ґвен, після подачі вечері у першому класі, вона пішла до задньої частини, в туристичний клас, щоби підсобити там. Один з пасажирів — у кріслі біля вікна, в лівому ряду — задрімав. Коли Ґвен до нього звернулася, той миттєво прокинувся. Він дбайливо тримав невеликий дипломат на колінах, і Ґвен запропонувала взяти його або щоби чоловік його відставив, поки вечерятиме. Пасажир відмовився. Він продовжував тримати дипломат на місці, й вона помітила, що він стискає його так, ніби там щось важливе. Пізніше, замість того щоби скористатися відкидним столиком на спинці сидіння попереду, він поклав вечерю на дипломат, який так і лежав на колінах. Звикла до дивацтв пасажирів Ґвен швидко забула про цю подію, хоча чоловіка запам’ятала добре. Опис у повідомленні збігався.

— Я також запам’ятала його тому, що він сидить просто поруч із бабусею-безбілетницею.

— У кріслі біля вікна, так?

— Так.

— Так важче буде дотягнутися і вихопити. — Демерест пригадав частину повідомлення від керівника ТУО: ЯКЩО ПРИПУЩЕННЯ ПРАВИЛЬНЕ, СКОРІШ ЗА ВСЕ ДЕТОНАТОР ВИБУХІВКИ ПЕРЕБУВАТИМЕ ПОЗА ДИПЛОМАТОМ, У ПРЯМІЙ ДОСЯЖНОСТІ. ОТОЖ БУДЬТЕ МАКСИМАЛЬНО ОБЕРЕЖНІ У СПРОБІ ВІДІБРАТИ ДИПЛОМАТ СИЛОЮ. Він подумав, що Ґвен також згадує це попередження.

Вперше за весь час відчуття не страху, проте сумніву вторглося у його роздуми. Страх може ще з’явитися, але не зараз. Чи є можливість, що загроза бомби може виявитися більше, ніж просто загрозою? Вернон Демерест думав та говорив про такі ситуації досить часто, та все одно не міг направду повірити, що це може відбуватися з ним.

Енсон Гарріс поступово виходив з розвороту, так само м’яко, як і починав його. Тепер літак повністю розвернувся.

Знову залунав дзвінок системи вибіркового виклику. Демерест подав жест Саєві Джордану, який перемкнув радіоприймач і відповів, а тоді почав записувати повідомлення.

Енсон Гарріс знову говорив з Торонтським центром керування повітряним рухом.

— Я от думаю, — сказав Вернон Демерест Ґвен, — чи є можливість вивести тих двох людей біля Ґерреро з їхніх місць. Так він залишиться сам, біля двох порожніх сидінь. Тоді хтось із нас міг би підкрастися ззаду, схилитися і вихопити.

— Він щось запідозрить, — рішуче заперечила Ґвен. — Я впевнена в цьому. Він зараз дуже знервований. Як тільки ми відведемо кудись цих людей, яку би причину не вигадали, він відчує, що щось не так, спостерігатиме й чекатиме.

Бортінженер передав повідомлення системи вибіркового виклику, яке перед тим записав. Воно було від керівника ТУО Лінкольна. Піднісши його до світла, Ґвен з Демерестом разом прочитали.

— Подобаються оті останні слова, — сказав Сай Джордан. — Дуже миле побажання для нас.

Демерест грубо відрізав:

— Заткнися!

На кілька секунд — окрім звичних звуків кабіни екіпажу — запанувала тиша.

— Якби ж був якийсь інший спосіб, — повільно промовив Демерест, — хитрістю змусити відпустити дипломат. Нам знадобляться лічені секунди, щоби схопити його та забрати подалі… якщо діятимемо швидко, двох секунд вистачить.

Ґвен зазначила:

— Він не відклав його, навіть коли…

— Та знаю я! Знаю. Просто думаю, все. — Він замовк. — Так, ще раз. Між Ґерреро і проходом — двоє людей. Один з них…

— Один з них — чоловік; у нього сидіння біля проходу. Посередині та бабуся, місіс Квонсет. Тоді Ґерреро.

— Отже, бабця біля Ґерреро; просто біля дипломата.

— Так, але що це дає? Навіть якби ми їй це якось повідомили, вона ж не зможе…

Демерест різко перебив:

— Ти ще нічого їй не казала, так? Вона не в курсі, що ми про неї знаємо?

— Ні. Ти ж казав не говорити.

— Просто хотів пересвідчитися.

Вони знову затихли. Вернон Демерест зосередився, думав, зважував можливості. Нарешті обережно сказав:

— Я дещо придумав. Може не спрацювати, але наразі це найкраще з усього, що у нас є. А тепер слухай уважно, я чітко поясню, що ти маєш робити.

У туристичному класі Рейсу Два більшість пасажирів уже закінчили вечеряти, і стюардеси жваво відносили таці. Сьогодні обслуговування з їжею йшло швидше, ніж зазвичай. Однією з причин було те, що через затримку зльоту деякі пасажири встигли поїсти в терміналі й тепер, через годинне запізнення, вони або відмовлялися від вечері, або ледь її куштували.

Біля тримісного ряду, де місіс Ада Квонсет досі балакала зі своїм новим другом, гобоїстом, одна зі стюардес туристичного класу — елегантна молода білявка — запитала:

— Ви вже закінчили вечеряти?

— Так, я закінчив, міс, — сказав гобоїст.

Місіс Квонсет тепло усміхнулася.

— Дякую, золотко; можете забрати мою тацю. Було дуже смачно. — Похмурий чоловік ліворуч від місіс Квонсет подав свою тацю, не промовивши ні слова.

Тільки тоді маленька старушенція з Сан-Дієґо помітила, що у проході стоїть ще одна стюардеса.

Її місіс Квонсет уже кілька разів перед тим помічала, і та, здається, була старшою над іншими дівчатами. Густе чорне волосся, обличчя з високими вилицями та глибокі темні очі, які наразі зосередилися прямо та холодно на Аді Квонсет.

— Перепрошую, мадам. Можна глянути на ваш квиток?

— Мій квиток? Звісно ж, можна. — Місіс Квонсет розіграла здивування, хоча одразу ж здогадалася, що лежить за цим проханням. Очевидно, її становище безбілетниці або запідозрили, або розкусили. Та вона так просто не здасться, й навіть зараз її розум продовжував працювати. Питання полягає в тому, скільки ця дівчина знає?

Місіс Квонсет відкрила сумочку та вдала, що риється в паперах.

— Я знаю, що він у мене десь є, любонько. Десь тут мусить бути. — Вона підвела голову з невинним виразом обличчя. — Мусить бути, якщо чоловік на виході на посадку не забрав його в мене. Можливо, він взяв, а я й не помітила.

— Ні, — сказала Ґвен Мейген, — він би цього не зробив. Якби то був квиток у обидва боки, у вас залишився б зворотний польотний купон. А якщо квиток у один бік, ви б досі мали корінець квитка і квиткову папку.

— Що ж, це, далебі, якась дивна ситуація… — Місіс Квонсет і далі порпалася у себе в сумочці.

Ґвен холодно поцікавилась:

— Можна мені глянути? — Від самого початку їхньої розмови вона не показала ні краплі своєї звичної дружелюбності. Тоді додала: — Якщо у вас у сумочці є квиток, я знайду. Якщо нема, це збереже час нам обом.

— Звісно ж, ні, — грубо заперечила місіс Квонсет. Тоді м’якше: — Я розумію, що ви не бажаєте мені шкоди, любонько, але в мене тут особисті документи. А ви, як англійка, мали б поважати приватність. Ви ж справді з Англії, правда?

— Звідки я, вас не стосується. Наразі ми говоримо про ваш квиток. Якщо, звісно, він у вас є. — Голос Ґвен, гучніший, ніж зазвичай, почули кілька пасажирів навколо та повернули голови.

— Ой, та є у мене квиток. Питання тільки, де він. — Місіс Квонсет приємно всміхнулася. — А щодо вашого англійського походження, то я це зауважила ще від першого разу, як ви заговорили. Так багато англійців — як ви, моя дорогенька, — від них наша мова звучить пречудово. Шкода, що небагато нас, американців, можуть робити так само. Мій чоловік-небіжчик говорив…

— Не має значення, що він говорив. Як там стосовно квитка?

Ґвен було важко поводитися так грубо й неприязно, як оце зараз. У звичайній ситуації вона б рішуче обійшлася з цією літньою жінкою, та все одно зберегла б дружелюбність та приязнь. Але перед тим, як вона покинула кабіну екіпажу, Вернон детально її проінструктував.

Місіс Квонсет здавалася дещо шокованою.

— Я з вами поводжуся терпляче, молода леді. Але як тільки знайду свій квиток, я точно знайду кілька слів стосовно вашої поведінки…

— Справді, місіс Квонсет? — Ґвен помітила, як літня жінка здригнулася, коли почула власне прізвище, і вперше за позірною офіційністю проскочила слабкість. Ґвен наполягала: — Ви ж справді Ада Квонсет, чи не так?

Старенька витерла губи мереживною хустинкою, а тоді зітхнула.

— Якщо ви знаєте, хто я, немає сенсу заперечувати, правда?

— Ні, бо ми все про вас знаємо. У вас нічогенький «службовий список», місіс Квонсет.

Тепер прислухалися і спостерігали вже більше пасажирів; один-двоє навіть підвелися зі своїх місць та підійшли ближче. Їхні обличчя виражали співчуття до старушенції та осуд Ґвен. Чоловік у сидінні біля проходу, який балакав із місіс Квонсет, коли підійшла Ґвен, ніяково засовався.

— Якщо це якесь непорозуміння, я можу допомогти…

— Жодних непорозумінь, — сказала Ґвен. — Ви подорожуєте з цією леді?

— Ні.

— Тоді вам нема чого хвилюватися, сер.

Досі Ґвен не дозволяла собі дивитися прямо на чоловіка з прізвищем Ґерреро, що сидів далі, біля вікна. Так само, як і він не дивився на неї, хоча з того, як він схилив голову, вона бачила, що Ґерреро уважно слухає все, про що тут говорять. Також непомітно вона побачила, що він і далі стискає невеликий дипломат у себе на колінах. Від думки, що може бути всередині, вона відчула раптовий крижаний страх. Ґвен відчула, що тремтить від передчуття, що станеться щось жахливе. Їй хотілося бігти, повернутися до кабіни екіпажу й сказати Вернонові, аби сам з цим розібрався. Та вона цього не зробила, і мить слабкості минула.

— Я сказала, що ми все про вас знаємо, і це правда, — запевнила Ґвен місіс Квонсет. — Вас уже сьогодні ловили за те, що ви без квитка полетіли одним з наших рейсів з Лос-Анджелеса. Вас взяли під варту, але ви спромоглися вислизнути. А тоді брехнею дісталися на борт цього рейсу.

Стара весело сказала:

— Якщо ви так багато знаєте або думаєте, що знаєте, то самі розумієте, що немає сенсу сперечатися. — Що ж, вирішила вона, тепер не варто хвилюватися. Зрештою вона очікувала, що її спіймають; принаймні це сталося після того, як їй вдалася ця пригода і подали смачну вечерю. Крім того, яка різниця? Як визнала рудоволоса жінка там, в аеропорту Лінкольна, авіакомпанії ніколи не судяться з безбілетницями.

Її, проте, цікавило, що ж буде далі.

— Ми повернемося назад?

— Ви не настільки важлива. Коли ми приземлимося в Італії, вас передадуть до рук тамтешніх органів. — Вернон Демерест попередив Ґвен, щоб вона підтримувала думку, ніби Рейс Два продовжує летіти до Рима, і не зізнавалася, що вони вже розвернулися і летять назад. Він також переконав її: вона мусить поводитися різко з бабусею, а це Ґвен не надто подобалося. Та це необхідно, аби справити враження на пасажира Ґерреро, що й підведе до наступного кроку плану Демереста.

Хоча Ґерреро цього й не знав — і якщо все піде добре, то й не дізнається, поки це вже не матиме сенсу, — цей спектакль розігрувався тільки для нього.

— Ви підете зі мною, — сказала Ґвен місіс Квонсет. — Командир дістав сигнал щодо вас і мусить відзвітувати. Перед тим він хоче з вами побачитися. — Вона запитала чоловіка у кріслі біля проходу: — Можете пропустити цю жінку, будь ласка?

Вперше за весь час старушенція здалася стривоженою.

— Командир хоче зі мною побачитися?

— Так, і він не любить, коли його змушують чекати.

Вагаючись, місіс Квонсет розстебнула ремінь безпеки. Коли гобоїст невесело посунувся, щоб її випустити, вона непевно вийшла в прохід. Взявши її за руку, Ґвен підштовхнула жінку вперед, відчуваючи ворожі погляди навколо — спрямовані на неї, — поки вони йшли до кабіни.

Ґвен опиралася імпульсу обернутися, пересвідчитись, чи той чоловік з дипломатом дивиться також.

— Я командир Демерест, — сказав Вернон Демерест. — Будь ласка, заходьте — настільки вперед, наскільки можете. Ґвен, зачини двері, побачимо, чи ми всі тут втиснемося. — Він усміхнувся до місіс Квонсет. — Боюся, що кабіни екіпажу не передбачені для комфортного прийому гостей.

Старенька із Сан-Дієґо придивилася до нього. Після яскравого світла пасажирського салону, звідки вона тільки-но вийшла, її очі ще не встигли призвичаїтися до напівтемряви кабіни. Усе, що вона могла розгледіти, це тьмяні постаті людей, які сиділи в оточенні десятків яскравих червонуватих циферблатів. Та вона, без сумніву, почула приязнь у голосі. Його настрій і тон цілком відрізнялися від того, до чого вона себе приготувала.

Сай Джордан підняв бильце порожнього крісла позаду Енсона Гарріса. Ґвен — м’яко, на противагу своїй поведінці кілька хвилин тому, — провела жіночку до сидіння.

Надворі досі не було ніякої турбулентності, тож рухалися вони легко. Хоча вони й знижувалися, та все одно перебували далеко над бурею, й, незважаючи на швидкість літака, більше п’яти сотень миль на годину[214], рухався він легко, наче у спокійному, непотривоженому морі.

— Місіс Квонсет, — сказав Вернон Демерест, — те, що тільки-но сталося там, за дверима, все забудьте. Вас сюди не тому привели. — Він запитав Ґвен: — Достатньо різка з нею була?

— Боюся, що так.

— Міс Мейген так поводилася за моїм наказом. Я сказав їй діяти саме так. Ми знали, що певна особа все це бачитиме та слухатиме. Хотіли, щоб усе було натурально, щоб мати правдоподібну причину привести вас сюди.

Велика тьмяна постать, яка говорила з сидіння праворуч, дедалі чіткіше вимальовувалася перед Адою Квонсет. Судячи з того, наскільки їй було видно його обличчя, він здається добрим чоловіком, подумала вона. Наразі, звісно, вона взагалі не розуміла, про що він говорить. Стара роззирнулася навколо. Усе це дуже цікаво. Місіс Квонсет ще ніколи раніше не бувала в кабіні екіпажу. Вона виявилася набагато переповненішою та тіснішою, ніж очікувалося. Тут також було тепло, і троє чоловіків, яких вона вже нормально бачила, були одягнені в сорочки. Це ще одна історія, яку вона розповість своїй доньці в Нью-Йорку — якщо взагалі туди потрапить.

— Бабусю, — заговорив чоловік, який перед тим назвався командиром, — вас легко налякати? — Запитання здалося дивним, і вона замислилася перед тим, як відповідати.

— Нелегко, думаю. Інколи я нервуюся, хоча не так сильно, як раніше. Коли старієш, то залишається не так багато речей, яких можна боятися.

Очі командира невідступно й уважно стежили за її обличчям.

— Я вирішив дещо вам розповісти, а тоді попросити про допомогу. У нас не так багато часу, тому я говоритиму швидко. Думаю, ви помітили чоловіка, що сидів біля вас у салоні, — з боку вікна.

— Худий такий, з дрібними вусами?

— Так, — відказала Ґвен. — Це він.

Місіс Квонсет кивнула.

— Дивний якийсь. Ні з ким не розмовляє і з рук не випускає свій маленький дипломат. Думаю, він чимсь стривожений.

— Ми тут також стривожені, — тихо сказав Вернон Демерест. — Маємо підстави вважати, що у дипломаті в нього бомба. Хочемо її в нього відібрати. Саме тому мені й потрібна ваша допомога.

Ада Квонсет з подивом подумала, що тут, серед цих пілотів, так несподівано тихо. У тиші, яка запала після сказаних слів, вона почула повідомлення з гучномовця над головою неподалік від себе.

— «Транс-Америка-Два», я «Торонто-центр». Ви перебуваєте за п’ятнадцять миль[215] на схід від радіомаяка в Кляйнбурґу. Повідомте ваш ешелон польоту та наміри.

Чоловік у іншому кріслі спереду, ліворуч, обличчя якого вона поки не бачила, відповів:

— «Торонто-центр», я «Транс-Америка-Два». Покидаємо ешелон польоту два-дев’ять-нуль. Прошу продовження повільного зниження, поки не повідомимо. Жодних змін у намірах повернутися для посадки в Лінкольні.

— Вас зрозумів, «Транс-Америка». Розчищаємо трафік перед вами. Можете продовжувати повільне зниження.

Третій чоловік, за невеличким столиком праворуч від неї, який розглядав ще більше циферблатів, схилився до того, який щойно говорив.

— Я розраховую на годину сімнадцять хвилин. Це якщо брати прогнозовані вітри, але якщо фронт рухається швидше, ніж ми очікуємо, може бути й менше.

— Ми справді повертаємося, так? — Місіс Квонсет було важко приховати захват у голосі.

Демерест кивнув.

— Але крім нас це знаєте тільки ви. Поки що мусите тримати це в таємниці, а найважливіше те, що Ґерреро — чоловік з дипломатом — не повинен про це дізнатися.

Ада Квонсет схвильовано подумала: це справді з нею відбувається? Усе настільки захопливо, наче передача по телевізору. Це, мабуть, і справді трохи лякає, але вона вирішила надто над цим не замислюватися.

Найважливіше те, що вона тут, частина цього плану, дружньо бесідує з командиром, який ділиться таємницями, і що ж її донька скаже на це?

— То як, ви нам допоможете?

— Ой, та звісно. Я так думаю, ви хочете, щоб я глянула, чи можу відібрати той дипломат…

— Ні! — Вернон Демерест ще більше обернувся, спершись на спинку крісла, щоби підкреслити свої слова. Він суворо сказав: — Вам потрібно тільки торкнутися дипломата руками чи навіть просто тримати їх поблизу, не більше.

— Як скажете, — покірно підтвердила місіс Квонсет. — Не більше.

— Саме це я й маю на увазі. І запам’ятайте, важливо, щоб Ґерреро і не здогадувався, що ми знаємо про дипломат чи його вміст. Отже, як я вже розповів міс Мейген кілька хвилин тому, зараз я чітко поясню вам, що робити, коли повернетеся до салону. Будь ласка, слухайте мене уважно.

Коли він закінчив, маленька старушенція із Сан-Дієґо дозволила собі невеличку коротку усмішку.

— Ой, так; так, думаю, я впораюсь.

Місіс Квонсет вже підводилася з сидіння, поки Ґвен збиралася відчинити для них двері кабіни екіпажу, коли Демерест мовив:

— Той рейс із Лос-Анджелеса, на який ви дісталися без квитка, — нам сказали, ви хотіли у Нью-Йорк. Навіщо?

Вона розповіла йому, як інколи почувається самотньою на Західному узбережжі та хоче відвідати свою заміжню доньку на сході.

— Бабусю, — сказав Вернон Демерест, — якщо ми все це зробимо, то я особисто гарантую, що у вас не тільки не виникне жодних проблем, але й те, що ця авіакомпанія дасть вам квиток до Нью-Йорка й назад першим класом.

Місіс Квонсет була така вражена, що ледь не розплакалася.

— Ой, дякую вам! Дякую! — Вперше вона не знала, що сказати. Який видатний чоловік, подумала вона; такий добрий, милий чоловік!

Її щирі емоції, коли вона збиралася вийти з кабіни екіпажу, допомогли місіс Квонсет під час проходу через салон першого класу, а потім і в салоні туристичного класу. Поки Ґвен Мейген міцно стискала її плече і підштовхувала вперед, літня жінка витирала очі своєю мереживною хустинкою, демонструючи сльозливу, правдоподібну акторську гру сильного розпачу. Вона нагадала собі, майже радісно, незважаючи на сльози, що це вже її друга роль за сьогодні. Першого разу, коли вона прикидалася хворою, то грала в терміналі для молодого агента з обслуговування пасажирів, Пітера Коуклі. Тоді вона зіграла переконливо, то чому б це не спрацювало вдруге?

Гра була настільки щира, що один з пасажирів навіть різко запитав Ґвен:

— Міс, що б вона там не зробила, ви мусите поводитися так жорстоко?

Ґвен відповіла жорстко, усвідомлюючи, що її вже може почути Ґерреро:

— Сер, будь ласка, не втручайтеся.

Коли вони пройшли до туристичного класу, Ґвен затягнула зсувну завісу у дверному проході, який відділяв два пасажирські салони. Це було частиною Вернонового плану. Озирнувшись на шлях, яким вони пройшли, в передній бік літака, Ґвен побачила, що двері кабіни екіпажу трохи прочинені. Вона знала, що за ними стоїть Вернон, він спостерігає і чекає. Як тільки завіса між першим та туристичним класом затягнулася, Вернон пішов за ними та став позаду, спостерігаючи через щілину, яку Ґвен заздалегідь залишила. Тоді, коли настане відповідна мить, він розчахне завісу та рвучко кинеться вперед.

Від думки про те, що станеться протягом наступних кількох хвилин — яким би не був результат, — Ґвен вдруге охопив той крижаний страх, якесь погане передчуття. Вона знову його поборола. Нагадавши собі про відповідальність перед екіпажем та іншими пасажирами — які не відали про спектакль, що перед ними розігрували, — вона провела місіс Квонсет решту шляху до її сидіння.

Пасажир Ґерреро кинув швидкий погляд на них, а тоді відвернувся. Ґвен бачила, що невеликий дипломат так і лежить у нього на колінах і він стискає його в руках. Чоловік у кріслі біля проходу, сусід місіс Квонсет — гобоїст, — підвівся, коли вони підійшли. Зі співчутливим виразом обличчя він відійшов, щоби пропустити стареньку. Ґвен ненав’язливо стала перед ним, заблокувавши шлях до сидіння. Місце біля проходу залишатиметься вільним, поки Ґвен не зійде зі шляху. Очі Ґвен помітили короткий рух через щілину, яку вона залишила у дверному проході. Вернон Демерест стояв на позиції та очікував.

— Будь ласка! — Стоячи в проході, місіс Квонсет благально, заливаючись сльозами, повернулася до Ґвен. — Молю вас — попросіть командира передумати. Я не хочу потрапити до рук італійської поліції…

Ґвен грубо відповіла:

— Треба було раніше про це думати. Крім того, я не можу вказувати командирові, що робити.

— Але ви ж можете його попросити! Він вас вислухає.

Д. О. Ґерреро повернув голову, роздивився, що відбувається, а тоді знову відвернувся.

Ґвен вхопила бабусю за руку.

— Я кажу вам — сядьте на місце!

Голос Ади Квонсет обернувся голосінням.

— Я тільки прошу, щоб мене забрали назад. Здайте мене десь у нашій країні, а не на чужині!

Позаду Ґвен запротестував гобоїст:

— Міс, ви що, не бачите, як ця леді засмучена?

Ґвен гаркнула у відповідь:

— Будь ласка, не втручайтеся. Ця жінка тут взагалі жодних прав не має. Вона безбілетниця.

Гобоїст обурено заперечив:

— Мені однаково, хто вона. Вона все одно літня жінка.

Незважаючи на нього, Ґвен штовхнула місіс Квонсет, і та втратила рівновагу.

— Ви мене чуєте?! Сядьте і заспокойтеся.

Ада Квонсет упала на своє сидіння. Вона закричала:

— Ви мене вдарили! Вдарили мене!

Кілька людей підвелися на ноги від обурення.

Д. О. Ґерреро продовжував дивитися прямо перед собою. Його руки, як Ґвен бачила, не відривалися від дипломата.

Місіс Квонсет знову заридала.

Ґвен холодно промовила:

— Ви — істеричка. — Зумисно, з огидою до того, що їй доводиться робити, вона нахилилася над кріслами та заліпила місіс Квонсет ляпаса по обличчі. Ляпас дзвінко відлунив у салоні. Пасажири охнули. Двоє інших стюардес не повірили власним очам. Гобоїст вхопив Ґвен за руку; та швидко випручалась.

Те, що сталося потім, відбулося настільки швидко, що навіть ті, хто стояли найближче, не були певні стосовно послідовності подій.

Місіс Квонсет, у своєму сидінні, обернулася ліворуч, до Д. О. Ґерреро. Вона почала благати його:

— Сер, прошу, допоможіть мені! Допоможіть!

З кам’яним обличчям він її ігнорував.

Очевидно, сповнена розпачу й страху, вона потягнулася до нього, істерично обвивши руками його шию.

— Будь ласка, прошу вас!

Ґерреро викручувався, намагаючись звільнитися від жінки. Йому це не вдавалося. Натомість Ада Квонсет обхопила його шию руками ще міцніше.

— Ой, допоможіть же мені!

Почервонілий Д. О. Ґерреро, що ледь не задихався, підвів обидві руки, щоб вирватися з її обіймів. Піднявши руки, ніби в молитві, Ада Квонсет послабила хватку і натомість стиснула його зап’ястки.

В ту ж мить Ґвен Мейген нахилилася вперед до сидіння. Вона потягнулася і єдиним рвучким рухом — майже без поспіху — міцно стиснула дипломат і забрала його з колін Ґерреро. За мить дипломат покинув власника та опинився у проході. Ґвен з Адою Квонсет слугували міцним бар’єром між ним та Ґерреро.

Завіса у дверному проході між першим та туристичним класом рвучко відхилилася. Високий та ставний Вернон Демерест побіг уперед.

З полегшенням на обличчі, він простягнув руки, щоб забрати дипломат.

— Гарна робота, Ґвен. Давай сюди.

За звичної удачі цей інцидент — окрім подальшої розбірки з Ґерреро — закінчився б тут і зараз. Те, що сталося інакше, лежить цілком на відповідальності Маркуса Ретбоуна.

Ретбоун до тієї миті був невідомим, не взятим до уваги пасажиром, який займав місце чотирнадцять Д через прохід. Хоча інші нічого про нього не знали, то був зарозумілий, пихатий чоловік, який завжди думав тільки про себе.

У невеликому містечку в Айові, де він жив, Ретбоун працював дрібним торговцем, якого сусіди знали за прізвиськом «критикан». Що би інші люди в його громаді не робили чи не пропонували, Маркус Ретбоун усе заперечував. Про його заперечення, що серйозні, що не дуже, складали легенди. Вони стосувалися вибору книжок до місцевої бібліотеки, плану щодо громадської системи антен, браку дисципліни у його сина у школі та кольору фарби для однієї муніципальної будівлі. Незадовго до того, як відправитися в цю подорож, він зарубав пропозицію про правила розміщення реклами, яка би прикрасила головну вулицю його міста. Незважаючи на звичне «критиканство», сам Ретбоун ніколи не пропонував жодної конструктивної ідеї.

Ще однією специфічною рисою його характеру було те, що Маркус Ретбоун зневажав жінок, включно зі своєю дружиною. Жодне з його заперечень ніколи не грало їм на руку. Відповідно, знущання з місіс Квонсет секунду тому було йому до одного місця, але те, що Ґвен Мейген вихопила дипломат Д. О. Ґерреро, — змінило ситуацію.

Для Маркуса Ретбоуна це була ситуація, в якій людина в уніформі — жінка ще й до того ж! — зазіхає на права простого мандрівника, як і він сам.

Ретбоун обурено підвівся з крісла, вклинюючись між Ґвен та Верноном Демерестом.

У ту ж мить Д. О. Ґерреро, який розпашів та щось нерозбірливо белькотів, вирвався зі свого крісла та хватки Ади Квонсет. Коли він досяг проходу, Маркус Ретбоун відібрав дипломат у Ґвен та — ввічливо вклонившись — передав його Ґерреро. Ніби дика тварина, в очах якої горіло божевілля, чоловік вихопив його.

Вернон Демерест стрибнув уперед, але було запізно. Він спробував дотягнутися до Ґерреро, але вузький прохід і люди, що стояли та перешкоджали цьому, — Ґвен, Ретбоун, гобоїст — не дали цього зробити. Д. О. Ґерреро ухилився від інших і побіг до задньої частини літака. Інші пасажири спиналися на ноги зі своїх місць.

Демерест відчайдушно гукнув:

— Зупиніть його! У нього бомба!

Від цих слів люди почали кричати та покидати свої крісла, через що прохід заблокувався ще більше. Тільки Ґвен Мейген, яка видиралася, штовхалася, видряпувалася геть, спромоглася залишитися близько до Ґерреро.

У кінці салону — досі як тварина, але цього разу загнана в кут — Ґерреро обернувся.

На відстані, яка залишалася між ним та хвостом літака, були три туалети; лампочки показували, що дві кабінки вільні, одна — зайнята. Стоячи спиною до туалетів, Ґерреро витягнув дипломат перед собою, однією рукою тримаючись за ручку, а другою — за петлю, яка тепер виднілася з-під неї. Здавленим голосом, чимсь між шепотом та гаркотом, він попередив:

— Залишайтеся на своїх місцях! Не підходьте!

Понад іншими знову закричав Вернон Демерест:

— Ґерреро, послухай мене! Чуєш? Послухай!

Знову запанувала тиша, в якій ніхто не рухався, а єдиним звуком був рівний фоновий гул реактивних двигунів літака. Ґерреро кліпнув, не зводячи очей з інших, погляд підозріливо бігав туди-сюди.

— Ми знаємо, хто ти, — гукнув Демерест, — і знаємо про твої наміри. Знаємо про страхування і бомбу, і на землі про це також знають, а це означає, що твоє страхування нічого не варте. Ти розумієш? Твій поліс недійсний, скасований, нікудишній. Якщо підірвеш ту бомбу, то вб’єш себе просто так. Ніхто — принаймні з твоєї сім’ї — нічого з цього не отримає. Крім того, твоя сім’я тільки втратить, бо їх звинувачуватимуть і переслідуватимуть. Послухай мене! Подумай.

Закричала якась жінка. Ґерреро все одно вагався.

Вернон Демерест знову заговорив:

— Ґерреро, дозволь цим людям сісти. Тоді, якщо хочеш, ми поговоримо. Можеш поставити мені будь-які запитання. Обіцяю, поки не будеш готовий, ніхто до тебе не наблизиться. — Демерест вважав: якщо увагу Ґерреро відвертати досить довго, прохід може розчиститись. Після цього Демерест спробує переконати Ґерреро віддати дипломат. Якщо той відмовить, зоставався шанс на те, що Демерест стрибне вперед, навалиться на нього та вирве дипломат до того, як чоловік скористається детонатором. Це буде неймовірний ризик, але кращих варіантів не залишалося.

Люди знервовано опускалися на свої сидіння.

— Тепер, Ґерреро, коли я сказав тобі, що ми знаємо; тепер, коли ти знаєш, що якщо продовжиш, то добра з того не буде, прошу, віддай мені той дипломат. — Демерест намагався говорити розважливим тоном, відчуваючи, що в цій ситуації важливо не мовчати. — Якщо зробиш, як я кажу, даю тобі слово честі, ніхто в цьому літаку тебе не торкнеться й пальцем.

В очах Д. О. Ґерреро відбивався страх. Він облизав тонкі губи. Ґвен Мейген стояла до нього найближче.

Демерест тихо промовив:

— Спокійно, Ґвен. Спробуй сісти. — Якщо доведеться стрибати, він хотів, щоб ніхто йому не перешкоджав.

Позаду Ґерреро відчинилися двері зайнятого туалету. Звідти вийшов схожий на сову молодий чоловік в окулярах з товстими лінзами. Зупинився, короткозоро роздивляючись навколо. Він, очевидно, не чув нічого з того, що відбувалося.

Якийсь пасажир закричав:

— Хапай мужика з дипломатом! У нього бомба!

Після першого клацання дверей туалету Ґерреро напівобернувся. Тоді кинувся, відштовхнувши чоловіка в окулярах убік, та заскочив до кабінки, яка щойно звільнилася.

Ґвен потягнулася за ним. Вернон Демерест, який був за кілька ярдів, люто пробивався по досі переповненому проході.

Двері туалету зачинялися, коли Ґвен до них дотягнулась. Вона запхала всередину ступню і хотіла відштовхнути їх назад. Нога завадила дверям зачинитися, але ті ніяк не піддавалися. В розпачі, з болем, який пронизував ногу, вона відчувала тиск ваги Ґерреро з другого боку.

В голові Д. О. Ґерреро останні кілька хвилин промайнули, наче безладна розпливчаста пляма. Він до кінця не міг зрозуміти всього, що трапилося, а також зовсім не чув, що говорить йому Демерест. Але він осягнув одну річ. Ґерреро усвідомив, що, як і багато його інших великих задумів, цей також провалився. Десь — як завжди, за що б Ґерреро не брався — він напартачив. Усе його життя — провал. З гіркотою він подумав, що смерть також буде провалом.

Спиною він уперся у внутрішній бік дверей туалету. Відчував тиск і знав, що в будь-яку мить тиск посилиться так, що він більше не зможе тримати двері. Він відчайдушно обмацував дипломат, шукаючи нитку під ручкою, яка висмикне квадратний шматок пластику, від чого спрацює перемикач із прищіпки та здетонує динаміт всередині. Навіть коли він відшукав нитку та потягнув, то задумався, чи бомба також не виявиться провалом.

В останню частку секунди життя й свідомості Д. О. Ґерреро зрозумів, що не виявилася.

10

Вибух на борту Рейсу Два «Транс Америки», «Золотої каравели», був миттєвий, монструозний та грандіозний. У закритому просторі літака він трусонув гуркотом сотні громів, стіною вогню та ударом ніби від здоровенного ковальського молота.

Д. О. Ґерреро помер одразу ж, його тіло, що опинилося в центрі вибуху, розірвало на шматки. В одну мить він ще існував; наступної від нього залишилося тільки кілька дрібних кривавих кавалків.

Вибух прорвав фюзеляж літака.

Ґвен Мейген, яка перебувала до вибуху найближче після Ґерреро, відчула його удар в обличчя та груди.

В мить, коли заряд динаміту розірвав обшивку літака, салон розгерметизувався. З ревом та ураганною силою повітря всередині літака — в якому досі зберігався нормальний тиск — пронеслося прорваним фюзеляжем, щоб розсіятися в близькому до вакууму середовищі. Крізь пасажирський салон до задньої частини понеслася темна хмара, яка всмоктувала все на своєму шляху. З нею, ніби сміття у вихорі, полетіли всі незакріплені предмети, і легкі, й важкі: папір, таці з їжею, пляшки з водою, кавники, ручна поклажа, одяг, речі пасажирів — усе це закрутилося кабіною, наче їх засмоктував гігантський порохотяг. Відірвалися фіранки. Внутрішні двері — кабіни екіпажу, камери зберігання й туалетів — вирвало з завіс і потягнуло разом з усім іншим до задньої частини літака.

Ударило кількох пасажирів. Інші, не пристебнуті до своїх сидінь, вчепилися за будь-яку можливу опору, поки вітер та сила всмоктування невблаганно тягнули їх назад.

По всьому салону над кожним сидінням розкрилися аварійні пристрої. Жовті кисневі маски посипалися вниз, кожна маска була прикріплена короткою гумовою трубкою до центральної системи постачання кисню.

Несподівано всмоктування припинилося. Всередині літак наповнювала імла та лютий, пронизливий холод. Шум від двигунів та вітру заглушував усе навколо.

Вернон Демерест, який досі перебував у проході туристичного салону, де зміг утриматися, інстинктивно вхопившись за спинку сидіння, проревів:

— Вдихайте кисень! — І собі вихопив одну маску.

Завдяки знанням та навчанню Демерест усвідомив те, чого інші не могли: повітря всередині салону зараз стало таким же розрідженим, як і зовні, й було непридатним для життя. Для всіх залишалося тільки п’ятнадцять секунд повної свідомості, якщо не скористатися киснем з аварійної системи літака.

Навіть через п’ять секунд без кисню свідомість дещо ослабне.

Ще через п’ять стан ейфорії змусить думати, що киснем узагалі не треба перейматися. Людей охопить несвідомий, безтурботний стан.

Ті, хто розуміли небезпеку розгерметизації, давно нагадували авіакомпаніям проводити передпольотні інструктажі щодо кисневого обладнання чіткіше, ніж зараз. Вважалося, що пасажирам потрібно говорити таке: «В ту ж мить, коли киснева маска з’являється перед вами, хапайте її, притисніть до обличчя, а будь-які запитання ставте пізніше. Якщо справді станеться розгерметизація, вам не можна гаяти ні секунди. Якщо це сигнал хибної тривоги, ви зможете зняти маску пізніше; водночас вона не завдасть вам жодної шкоди».

Пілотам, які проводять перевірки розгерметизації, простим прикладом демонстрували вплив браку кисню на високих ешелонах. Вони сиділи в барокамері, з кисневою маскою, а їм говорили поставити на папері свої підписи, і на середині завдання маски забирали. Підписи ставали закарлючками. До того, як пілоти непритомніли, маски повертали назад.

Пілоти не могли повірити в те, що бачили перед собою на папері.

Проте керівництво авіакомпаній, боячись, що надто точні поради щодо кисню можуть спричинити паніку серед пасажирів, наполягали на використанні тільки безневинних польотних повідомлень. Усміхнені стюардеси, які були або знуджені, або радісні, звичним ділом показували обладнання, поки невидимий голос — що поспішав закінчити повідомлення до зльоту — безглуздо повторював фрази на кшталт: «За малоймовірних обставин…» та «Урядові постанови вимагають, щоб ми поінформували вас». Жодного разу не згадувалося про невідкладність, з якою необхідно користатися цим приладдям.

Внаслідок цього пасажири так само байдуже почали ставитися до аварійних пристроїв подачі кисню, як і авіакомпанії та їхні працівники здавалися зацікавленими в цьому питанні. Гнізда масок над головою та монотонні, завжди однакові наочні демонстрації були (на думку пасажирів) чимсь, що собі вигадали кілька одержимих постановами державних службовців. (Нудьга!) Очевидно, що все це було здебільшого фарсом, на якому наполягали ті ж люди, які збирають податки на прибуток та забороняють рахунки підзвітних сум. Ну то якого дідька!

Час від часу на регулярних рейсах пристрої з кисневими масками розкривалися випадково, й ті випадали перед пасажирами. Коли таке траплялося, більшість з цікавістю розглядали маски, але навіть не пробували їх одягнути. Саме така реакція — хоча небезпека й була реальна — і виникла на борту Рейсу Два.

Вернон Демерест побачив цю реакцію і в мить несподіваного гніву згадав, як сам та інші пілоти критикували «пом’якшені» оголошення щодо кисневих масок. Та зараз не було часу ні вигукувати друге попередження, ні навіть думати про Ґвен, яка або загинула, або помирала всього за кілька футів.

Мала значення єдина річ: якимсь чином дістатися назад до кабіни екіпажу та допомогти врятувати літак, якщо це можливо.

Глибоко вдихаючи кисень, він розпланував свої рухи вперед салоном літака.

Над кожною секцією сидінь у туристичному салоні випало чотири кисневі маски — по одній для кожної людини в кріслі, а також запасна для людини, яка може стояти в проході. Саме одну із запасних масок Демерест вхопив і зараз через неї дихав.

Але щоби дістатися кабіни екіпажу йому доведеться залишити цю маску та скористатися однією з переносних, яка дозволить вільно піти далі.

Він знав, що два переносні балони з киснем розміщені далі в салоні, на верхній полиці біля перегородки салону першого класу. Якщо йому вдасться дістатися до тих балонів, будь-якого з них вистачить на відстань, що залишиться від перегородки до кабіни екіпажу.

Демерест подався вперед до перегородки, дорогою по черзі користаючись запасними кисневими масками, що звисали зі стелі. За кілька секцій з сидіннями попереду він бачив, що всі чотири маски забрали пасажири; три зайняли люди на місцях, включно з однією дівчиною-підлітком; четверту маску дівчина тримала над обличчям немовляти, яке лежало поруч, на колінах у мами. Дівчина, здавалося, взяла відповідальність на себе та показувала іншим, що робити. Демерест обернувся в інший бік салону, побачив, що звисає ще одна маска і, глибоко вдихнувши кисню, відпустив ту, яку тримав зараз, та потягнувся по запасну. Йому це вдалося, і він знову глибоко вдихнув. Попереду залишалося більше половини салону туристичного класу.

Він ступив ще один крок, а тоді відчув, як літак різко накренився праворуч і почав круто пікірувати вниз.

Демерест вхопився за першу-ліпшу опору. Він знав, що наразі нічим допомогти не зможе. Що буде далі, цілком залежить від двох речей: шкоди, якої вибух завдав літакові, та вправності Енсона Гарріса за органами керування польотом, це все.

У кабіні екіпажу події останніх кількох секунд відбулися ще несподіваніше, ніж у салоні позаду. Після того як пішли Ґвен Мейген та місіс Квонсет, а за ними і Вернон Демерест, двоє членів екіпажу, що залишилися, — Енсон Гарріс та бортінженер Сай Джордан — не мали гадки, що відбувається в пасажирському салоні, доки вибух динаміту не струсонув літак, затим сталася миттєва вибухова розгерметизація.

Як і пасажирські відсіки, кабіну екіпажу наповнила густа темна хмара пилу, яку майже негайно витягнуло звідти, як тільки двері кабіни видерло з завіс та відкинуло. Усе, що було в кабіні екіпажу та погано трималося, віднесло геть сповненим уламків вихором.

Під столиком бортінженера почав періодично волати попереджувальний гудок. Над обома передніми сидіннями спалахнули яскраві жовті лампочки. І гудок, і лампочки слугували сигналами небезпечно низького тиску.

Тонка імла — смертельно холодна — заповнила кабіну замість хмари пилу. Енсон Гарріс відчув, як боляче стиснуло його барабанні перетинки.

Та ще до того він миттєво відреагував — внаслідок багатьох років навчання і досвіду.

На довгому важкому шляху до командирського звання в авіакомпанії пілоти проводили важкі години у класних кімнатах та авіатренажерах, де вивчали та практикували повітряні ситуації, як етичні, так і надзвичайні. Мета цих завдань — прищепити швидкі, правильні реакції у всіх випадках.

Авіатренажери були на важливих повітряних базах, їх мали всі великі авіакомпанії з регулярними рейсами.

Зовні авіатренажер скидався на ніс літака з відрізаною рештою фюзеляжу; всередині було все, що мала звичайна кабіна екіпажу.

Як тільки пілоти опинялися всередині авіатренажера, їх там зачиняли на години, імітуючи точні умови магістральних польотів. Ефект, який спричиняли замкнені двері, був моторошний; відповідні рухи та шуми створювали фізичне відчуття перебування в повітрі. Всі інші умови можна було порівняти з реальними. Екран за ілюмінатором переднього огляду міг показувати зображення аеропортів та злітно-посадкових доріжок, збільшувати їх чи віддаляти, симулюючи зліт чи посадку. Єдина різниця між кабіною екіпажу авіатренажера та справжньою полягала в тому, що авіатренажер не відривався від землі.

Пілоти в авіатренажері тримали зв’язок із найближчим диспетчерським залом, як би це було у повітрі. В залі досвідчені оператори дублювали процедури авіадиспетчерської служби та інші польотні умови. Оператори також могли без попередження пропонувати пілотам несприятливі ситуації. До таких належали відмови кількох двигунів, пожежі, важкі погодні умови, проблеми з електрикою чи пальним, вибухова розгерметизація, неполадка в приладах та інші неприємності. Можна було відтворити навіть аварію; інколи авіатренажери використовували навпаки, аби дізнатися, що її спричинило.

Час від часу оператор міг давати кілька надзвичайних ситуацій на раз, і пілоти пізніше виходили з авіатренажера змучені та зовсім упрілі. Більшість пілотів могли впоратися з такими тестами; ті одиниці, кому це не вдавалося, отримували запис у своїх характеристиках, потім їх перевіряли ще раз і надалі за ними уважно спостерігали. Сеанси в авіатренажері відбувалися по кілька разів на рік, на кожному етапі кар’єри пілота, аж до пенсії.

Результат був таким: коли виникала реальна надзвичайна ситуація, пілоти авіакомпанії достоту знали, що робити, й так і чинили, без промахів та марнування цінного часу. Це був один з багатьох чинників, який робив перельоти регулярними авіакомпаніями одним із найбезпечніших засобів подорожування в історії людства. Це також спонукало Енсона Гарріса до миттєвих дій, спрямувало до порятунку Рейсу Два.

Під час тренування на вибухову розгерметизацію діяло основне правило: насамперед екіпаж турбується за себе. Вернон Демерест дотримався цього правила; як і Енсон Гарріс та Сай Джордан.

Їм доступ до кисню потрібен негайно — навіть швидше, ніж пасажирам. Після забезпечення повної мозкової діяльності можна було приймати рішення.

Позаду сидіння кожного пілота звисала аварійна киснева маска — схожа на маску кетчера[216] у бейсболі. Як він уже практикував не раз, Гарріс зірвав навушники та потягнувся через плече по маску. У ній було вмонтовано мікрофон. Тепер, коли Гарріс зняв навушники, щоб чути, він перемкнув селектор, вмикаючи гучномовці зверху.

Позаду нього Сай Джордан такими ж рвучкими рухами зробив те саме.

Іншим рефлекторним порухом Енсон Гарріс подбав про пасажирів. Кисневі системи салону спрацьовували автоматично у випадку падіння тиску; але як запобіжний захід — якщо вони не спрацюють — над головами пілотів був ручний перемикач. Він забезпечував відповідне викидання пасажирських масок та відправляв по них кисень. Гарріс клацнув перемикачем.

Він опустив руку на важелі керування двигунами, відтягуючи всі чотири назад. Літак сповільнився.

Його потрібно було сповільнити ще більше.

Ліворуч від важелів була ручка аеродинамічного гальма. Гарріс потягнув її повністю на себе. Вздовж верхньої поверхні обох крил піднялися спойлери, які спричинили опір та призвели до подальшого гальмування.

Сай Джордан вимкнув аварійний сигнал.

Наразі всі процедури пройшли на автоматі. Тепер настав час приймати рішення.

Необхідно було знайти для літака безпечніший ешелон унизу. З теперішньої висоти двадцяти восьми тисяч футів він повинен опуститися на приблизно три з половиною милі[217], де повітря щільніше, щоби пасажири та екіпаж могли дихати і вижити без додаткового кисню.

Рішення, яке Гарріс мусив прийняти, — опускатися повільно чи у швидкісному пікіруванні?

До останніх року-двох для пілотів у випадку вибухової розгерметизації існувала єдина інструкція: пікіруйте негайно. Проте, на жаль, це призвело до як мінімум одного інциденту, коли літак розпався на шматки, хоча повільніший спуск міг би його врятувати. Тепер пілотів попереджали: Спочатку перевірте пошкодження конструкції. Якщо пошкодження серйозні, пікірування може їх погіршити, тому опускайтеся повільно.

Але така стратегія також таїла небезпеку. Для Енсона Гарріса вона одразу стала очевидною.

Рейс Два, без сумніву, зазнав певних ушкоджень. Несподівана розгерметизація це доводила, а ще вибух, який стався щойно перед нею — хоча навіть менше хвилини тому, — міг уже завдати значних збитків. В інших умовах Гарріс відправив би Сая Джордана до задньої частини літака, щоби перевірити серйозність пошкоджень, але оскільки Демереста не було, Джордан мусить залишитись.

Та якими б серйозними пошкодження конструкції не були, існував інший чинник, можливо, більш переконливий. Температура навколо літака була мінус п’ятдесят градусів за Цельсієм. Судячи з холоду, що мало не паралізував, температура всередині, мабуть, також сягнула такої позначки. В такому сильному холоді жодна людина без захисного одягу не протягне більше кількох хвилин.

То в чому менший ризик — чи замерзнути, чи наважитись і спуститися швидко?

Приймаючи рішення, правильність чи неправильність якого можна буде довести тільки пізніше, Гарріс крикнув у переговорний пристрій Саєві Джордану:

— Попередь авіадиспетчерську службу! Ми пікіруємо!

В ту ж мить Гарріс різко накренив літак праворуч та випустив шасі. Крен перед пікіруванням матиме два результати: непристебнуті пасажири та стюардеси або ті, хто стоять, втримаються на місці завдяки відцентровій силі; пряме піке кинуло б їх до стелі. Поворот також відводив Рейс Два від авіатраси, якою вони користувалися, і — з надією — від іншого трафіку.

Випуск шасі ще більше знизить поступальну швидкість та зробить піке крутішим.

У гучномовці над головою Гарріс чув, як Сай Джордан передає сигнал лиха.

— Сигнал лиха, сигнал лиха. Я «Транс-Америка-Два». Вибухова розгерметизація. Ми пікіруємо, пікіруємо.

Гарріс штовхнув штурвальну колонку вперед. Через плече він гукнув:

— Проси десять!

Сай Джордан додав:

— Прошу дозволити висоту десять тисяч футів[218].

Енсон Гарріс перемкнув радіолокаційний ретранслятор на сімдесят сім — сигнал SOS. Тепер на всіх екранах стеження на землі буде видно «подвійне цвітіння» позначки Рейсу Два, який підтверджуватиме і сигнал лиха, і їхнє розпізнавання.

Вони швидко опускалися, висотомір розкручувався, ніби годинник зі скаженою ходовою пружиною… Минули двадцять шість тисяч футів… двадцять чотири… двадцять три… Варіометр показав зниження вісім тисяч футів на хвилину… Торонтський центр керування повітряним рухом озвався в гучномовці:

— Усі ешелони під вами — вільні. Повідомте про свої наміри, коли будете готові. На зв’язку… — Гарріс вийшов з повороту, тепер опускався прямовисно…

Про холод часу думати не було; якщо вони опустяться досить низько та досить швидко, то можуть вижити — якщо літак триматиметься купи… Гарріс уже бачив проблему з кермом напрямку та рулями висоти; кермо рухалося туго; тример стабілізатора не реагував… Двадцять одна тисяча футів… двадцять… дев’ятнадцять… З того, як поводилися прилади, вибух пошкодив хвіст літака; наскільки серйозно, вони ще побачать, коли Гарріс спробує вийти з піке за хвилину чи менше. Це буде найважчий момент. Якщо якась важлива деталь не витримає, вони продовжать стрімко падати… Гарріс би не відмовився від якоїсь допомоги праворуч, але було вже надто пізно, щоб Сай Джордан пересів на сусіднє сидіння. Крім того, бортінженер був потрібен на своєму місці — він закривав повітрозабирачі, збираючи все тепло, яке в них було, перевіряв паливну систему на поломки чи сигнали про пожежу… Вісімнадцять тисяч футів… сімнадцять… Коли вони досягнуть позначки чотирнадцять тисяч футів, Гарріс вирішив, що потрібно почати виходити з піке, щоби вирівняти положення літака на десяти… Проминули п’ятнадцять тисяч… чотирнадцять… Початок виходу зараз!

Органи керування працювали туго, але реагували… Гарріс сильно потягнув на себе штурвальну колонку. Піке вирівнювалося, поверхні керування трималися, літак виходив з піке… Дванадцять тисяч футів; ще повільніший спуск… одинадцять тисяч… десять з половиною, десять!

Вони вирівнялися! Поки що все трималося купи. На цій висоті повітря було придатне для дихання та підтримки життя, додатковий кисень не потрібен. На покажчику температури повітря за бортом — мінус п’ять градусів Цельсія, на п’ять градусів менше температури замерзання; все одно холодно, але це не той смертельний мороз верхніх висот.

Від початку до кінця піке забрало дві з половиною хвилини. Гучномовці зверху ожили.

— «Транс-Америка-Два», я «Торонто-центр». Яка у вас ситуація?

Сай Джордан підтвердив. Втрутився Енсон Гарріс:

— Вирівнялися на десяти тисячах, повертаємося на курс два-сім-нуль. У нас деформація конструкції через вибух, ступінь невідомий. Просимо надати інформацію про погоду та злітно-посадкові смуги — Торонто, Детройт Метрополітен та Лінкольн. — У голові Гарріса миттєво постала картина достатньо великих аеропортів, які могли би прийняти «Боїнг-707», з усіма спеціальними вимогами стосовно посадки, що їм знадобляться.

Вернон Демерест проліз крізь місце, де колись були двері кабіни екіпажу, та інші уламки в салоні. Поспішаючи, він прослизнув на своє сидіння праворуч.

— Ми за тобою сумували, — сказав Гарріс.

— Усе під контролем?

Гарріс кивнув.

— Якщо хвіст не відпаде, нам пощастило. — Він повідомив про ускладнення руху керма та тримера стабілізатора. — Хтось там петарду підірвав?

— Щось таке. Здоровенна, бляха, діра залишилась. Я не мав часу оцінити.

Невимушеність обох чоловіків була хіба поверховою. Гарріс продовжував стабілізовувати літак, шукаючи рівної висоти та курсу. Він розважливо промовив:

— То був хороший план, Верноне. Він міг спрацювати.

— Міг, та не спрацював. — Демерест повернувся до бортінженера. — Піди до туристичного салону. Перевір пошкодження, повідом переговорним пристроєм. Тоді допоможи, чим зможеш, людям. Нам треба знати, чи багато поранених та наскільки серйозно. — Вперше він дозволив собі страдницьку думку. — І дізнайся, як там Ґвен.

Повідомлення з аеропортів, про які був просив Енсон Гарріс, прийшли з центру в Торонто: аеропорт в Торонто досі закритий; усі смуги під глибоким снігом та заметами. Детройт Метрополітен — усі смуги закриті для регулярних рейсів, але снігоочисники звільнять смугу три-ліву, якщо це необхідно для аварійного підходу та посадки; на смузі п’ять-шість дюймів снігу, під ним лід. Видимість у Детройті шість сотень футів[219], дрібний сніг. Аеропорт Лінкольна — всі злітно-посадкові смуги очищені та готові до експлуатації; смуга три-нуль тимчасово закрита через перешкоду. Видимість у Лінкольні одна миля; північно-західний вітер, тридцять вузлів, з поривами.

Енсон Гарріс звернувся до Демереста:

— Я не збираюся зливати пальне.

Демерест, розуміючи хід думок Гарріса, ствердно кивнув. Якщо їм вдасться втримати літак під контролем, будь-яка посадка буде важкою і вимагатиме майстерності, через значну масу пального, якої в інших умовах вистачило б до Рима. Проте в теперішній ситуації злив непотрібного пального може таїти ще більшу небезпеку. Вибух та пошкодження задньої частини, ймовірно, запустили короткі електричні замикання чи тертя металу, які й зараз могли давати іскри. Якщо злити пальне під час польоту, єдина іскра може обернути літак на жертовне вогнище. Обоє командирів усвідомлювали: краще уникнути ризику загорання та прийняти труднощі з посадкою.

Та разом з тим таке рішення означало, що посадку в Детройті — найближчому великому аеропорту — можна виконати тільки у відчайдушній ситуації. Через значну масу літак приземлятиметься швидко, що вимагатиме кожного доступного фута злітно-посадкової смуги та майстерного гальмування. Злітно-посадкова смуга три-нуль — найдовша у Детройт Метрополітені, яка їм знадобиться, — мала лід під снігом, а це найгірша можлива комбінація в їхніх умовах.

Де б Рейс Два не приземлявся, існував один непередбачуваний чинник — обмеженість у керуванні через проблеми з кермом та тримером стабілізатора, про які вони вже знали, хоча не були певні щодо масштабів.

Для посадки аеропорт Лінкольна пропонував найкращі шанси безпеки. Та Лінкольн був як мінімум за годину польоту від них. Їхня теперішня швидкість — двісті п’ятдесят вузлів[220] — була набагато нижча, ніж та, з якою вони рухалися на вищих ешелонах, і Енсон Гарріс не прискорював літак, сподіваючись уникнути більших пошкоджень. На жаль, це створювало певні труднощі. На такому низькому ешелоні, десяти тисячах футів, вони зазнавали добрячого бафтингу й турбулентності через бурю, яка їх огорнула, хоча раніше була далеко внизу.

Питання полягало ось у чому: чи зможуть вони залишатися в повітрі ще годину?

Незважаючи на все, що сталося, минуло всього п’ять хвилин з моменту вибуху та вибухової розгерметизації.

Центр керування повітряним рухом знову запитав:

— «Транс-Америка-Два», повідомте про свої наміри.

Вернон Демерест відповів, попросивши прямий курс до Детройта, поки вони не перевірять обсяг пошкоджень. Про наміри щодо посадки в Детройтському Метрополітені чи деінде вони повідомлять протягом наступних кількох хвилин.

— Вас зрозумів, «Транс-Америка-Два». Детройт повідомив, що вони забирають снігоприбиральну техніку із ЗПС три-лівої. Доки не буде іншої інформації, вони приготуються до аварійної посадки.

Теленькнув дзвінок внутрішнього переговорного пристрою, і Демерест відповів. То із задньої частини літака дзвонив Сай Джордан, який мусив кричати, щоб його почули крізь рев вітру.

— Командире, тут здоровенна діра, десь шість футів[221] завширшки, за задніми дверима. Решта навколо кухні та туалетів у руїнах. Але, наскільки я бачу, все тримається. Силовий привід керма відірвало нафіг, але із тросами керування начебто все нормально.

— А як там поверхні керування? Щось бачиш?

— Здається, обшивка випнулася в бік стабілізатора, тому він несправний. Крім того, зовні я бачу тільки кілька дірок та серйозні вм’ятини, думаю, то від уламків, які сюди винесло. Але нічого не звисає — принаймні я нічого не бачу. Більша частина вибухової хвилі, я б сказав, пішла в бік.

Саме цього Д. О. Ґерреро не передбачав. Він усе напартачив та прорахувався з самого початку. Він зіпсував і вибух.

Найбільша помилка полягала в тому, що він не розумів: будь-який вибух розлетиться навсібіч та значно розсіється, як тільки корпус герметизованого літака дістане пробоїну. Ще одна помилка — він не усвідомив, наскільки міцними будували зараз літаки. В пасажирському авіалайнері конструкція та механічна система дублювали одна одну, щоб у разі якоїсь поломки чи пошкодження вони не руйнувалися цілком. Літак можливо було підірвати, але тільки якщо бомба здетонує — заплановано чи випадково — у якомусь вразливому місці. Ґерреро такого у планах не мав.

Демерест запитав Сая Джордана:

— Годину протримаємося в повітрі?

— Я думаю, літак витримає. Не впевнений щодо пасажирів.

— Скільки поранених?

— Поки сказати не можу. Спочатку перевірив пошкодження конструкції, як ви й сказали. Але тут усе не дуже добре.

Демерест наказав:

— Будь там скільки потрібно. Допомагай, чим можеш. — Він вагався, боячись відповіді на наступне запитання, але зважився: — Ти бачив Ґвен? — Він досі не знав, чи не засмоктало Ґвен одразу ж після вибуху. В минулому таке вже траплялося з іншими, включно зі стюардесами, які перебували неподалік від вибухової розгерметизації без якогось захисту. Та навіть якщо цього й не сталося, Ґвен усе одно була найближче до місця вибуху.

Сай Джордан відповів:

— Ґвен тут, але, думаю, в неї все досить погано. У нас десь троє лікарів, і вони працюють з нею та іншими. Я повідомлю, як тільки зможу.

Вернон Демерест відклав слухавку переговорного пристрою. Незважаючи на останнє запитання та відповідь, він і далі не дозволяв собі особистих думок чи емоцій; для цього настане час пізніше. Професійні рішення, безпека літака та його екіпажу стояли на першому місці. Він переповів Енсонові Гаррісу суть повідомлення бортінженера.

Гарріс міркував, зважуючи всі чинники. Вернон Демерест досі нічим не показував, що перебирає на себе повне командування, й, очевидно, до сих пір схвалював рішення Гарріса, інакше він би вже про це сказав. Тепер, здавалося, Демерест залишав рішення про те, де сідати, також на Гарріса.

Командир Демерест — навіть у найгострішій кризовій ситуації — поводився саме так, як і повинен був командир-інспектор.

— Спробуємо дістатися Лінкольна, — сказав Гарріс. Безпека літака важила понад усе; якими б поганими умови не були в пасажирському салоні, їм варто сподіватися, що більшість людей зможе протриматися.

Демерест ствердно кивнув та почав повідомляти центр у Торонто про їхнє рішення; за кілька хвилин їх візьме на себе Клівлендський центр. Демерест попросив Детройт Метрополітен залишатися на зв’язку, на випадок, якщо вони раптом змінять плани, хоча це й малоймовірно. Аеропорт Лінкольна повідомлять про те, що Рейсові Два знадобиться аварійна посадка з прямої.

— Вас зрозумів, «Транс Америка-Два». Детройт та Лінкольн повідомили. — За цим пішла зміна курсу. Вони наближалися до західного берега озера Гурон, поблизу кордону між США та Канадою.

Обоє пілотів знали, що на землі Рейс Два зараз у центрі уваги. Диспетчери та керівники стикових центрів керування повітряним рухом напружено працюватимуть, щоби скоординовано відвести весь повітряний рух зі шляху літака, попередити сектори про їхнє наближення та розчистити авіатраси. Будь-яке прохання з їхнього боку буде першим за пріоритетністю.

Коли вони перетнули кордон, Торонтський центр дав знак закінчення передачі та додав у останньому повідомленні:

— Гарної ночі та хай вам щастить.

За якусь мить на їхній виклик відповів Клівлендський ЦКПР.

Озирнувшись назад, до пасажирського салону через пролом, де раніше були двері кабіни екіпажу, Демерест побачив рухливі постаті — хоча й нечітко, бо одразу ж після того, як двері вилетіли, Сай Джордан пригасив світло в салоні першого класу, щоб уникнути відблиску в кабіні екіпажу. Здавалося, ніби пасажирів підганяли вперед, а це могло означати, що хтось позаду взяв на себе командування — скоріш за все, Сай Джордан, який з хвилини на хвилину мусив доповісти про стан справ. Холод дошкуляв і далі, навіть у кабіні екіпажу; а там, позаду, було, мабуть, ще гірше. Знову, крізь страждання, Демерест подумав про Ґвен, а тоді безжально очистив розум, зосередившись на тому, що потрібно зробити далі.

Хоча від моменту прийняття рішення ризикнути ще однією годиною в повітрі минуло всього кілька хвилин, уже зараз настав час планувати їхній підхід та посадку в аеропорту Лінкольна. Поки Гарріс продовжував керувати, Вернон Демерест витягнув схеми заходження на посадку та злітно-посадкових смуг і розклав їх собі на колінах.

Аеропорт Лінкольна слугував місцем базування для обох пілотів, й вони знали аеропорт — як і його ЗПС та повітряний простір навколо — як свої п’ять пальців. Безпека та навчання, проте, вимагали, щоб цю пам’ять постійно доповнювали та перевіряли.

Схеми доводили те, що обоє вже знали.

Для високошвидкісної посадки з важкою вагою, яку їм і доведеться провести, потрібна найдовша можлива смуга. Через сумнівне кермо керування напрямку смуга також повинна бути якомога ширшою. Вона також має бути напрямлена проти вітру, який — як заявляв прогноз із Лінкольна — був північно-західний та сягав тридцяти вузлів[222], з поривами. Злітно-посадкова смуга три-нуль відповідала всім вимогам.

— Нам потрібна три-нуль, — сказав Демерест.

Гарріс відзначив:

— В останньому повідомленні говорилося про тимчасове закриття через перешкоду.

— Я чув, — рикнув Демерест. — Та срана смуга стоїть заблокована вже кілька годин, а все через якийсь мексиканський літак. — Він склав схему заходження на посадку та прикріпив її до своєї штурвальної колонки, а тоді грізно вигукнув: — Перешкода, твою наліво! Дамо їм п’ятдесят хвилин, щоб вирвати його звідти.

Коли Демерест натиснув на кнопку мікрофона, щоби повідомити центр керування повітряним рухом, бортінженер Сай Джордан — блідий та тремтячий — повернувся в кабіну екіпажу.

11

Адвокат Фрімантл, який перебував у головному терміналі аеропорту Лінкольна, був зовсім збитий з пантелику.

Найдивніше те, подумав він, що поки ніхто з керівництва не виступив проти великої, неймовірно галасливої демонстрації мешканців Медоувуда, які наразі окупували значну частину центрального залу.

Раніше цього вечора, коли Елліот Фрімантл попросив темношкірого лейтенанта поліції дозволу провести публічне протестне зібрання, то дістав чітку відмову. Але зараз вони всі тут, навколо натовп роззяв — і жодного поліцейського!

Фріматл знову замислився: це все якось не в’яжеться.

Однак те, що відбувалося, мало одне неймовірно просте пояснення.

Після розмови з генеральним директором аеропорту Бейкерсфелдом делегація на чолі з Елліотом Фрімантлом повернулася з антресольного поверху керівництва до головного залу. Там телевізійні групи, з якими Фрімантл балакав дорогою, вже розставили все своє обладнання.

Мешканці Медоувуда, що залишилися — як мінімум пів тисячі людей, а доходило ще більше, — зібралися навколо місця діяльності телебачення.

Один з телевізійників звернувся до нього:

— Ми готові, як тільки скажете, містере Фрімантл.

Там були представники двох телестанцій, обидві планували окремі інтерв’ю, щоби пустити в ефір завтра. Зі звичною проникливістю Фрімантл уже поцікавився, для якої програми призначається запис, щоб він міг поводитися відповідно. Перше інтерв’ю, дізнався він, вийде у прайм-тайм, у популярній програмі, де люблять суперечливі теми, жвавість та навіть шокову терапію. Він був готовий забезпечити всі три пункти.

Інтерв’юер з телебачення, молодий чоловік із зачіскою Рональда Рейгана, запитав:

— Містере Фрімантл, чому ви зараз тут?

— Бо цей аеропорт — кубло крадіїв.

— Якось поясните свої слова?

— Звісно. Домовласники громади Медоувуда страждають від постійних крадіжок. У них крадуть спокій, право на особистий простір, відпочинок після важкої роботи і сон. У них крадуть задоволення у вільний час; крадуть психічне та фізичне здоров’я, а також здоров’я та добробут їхніх дітей. Усього цього — основних прав, вказаних у нашій Конституції, — їх безсоромно позбавляє, без будь-якої компенсації чи визнання власних діянь, керівництво аеропорту Лінкольна.

Інтерв’юер розплився в посмішці, демонструючи два ряди бездоганних зубів.

— Ви ніби до війни готуєтеся, містере адвокат.

— Усе тому, що мої клієнти в цілком войовничому настрої.

— Цей настрій спричинений якимись сьогоднішніми подіями?

— Так, сер. Ми побачили, що до проблем моїх клієнтів керівництво аеропорту ставиться вкрай байдуже.

— І що ж ви плануєте?

— Ми підемо до суду — найвищої інстанції, якщо доведеться. Тепер ми вимагатимемо закриття конкретних злітно-посадкових смуг чи навіть цілого аеропорту в нічний час. У Європі, де люди цивілізованіші в таких питаннях, Паризький аеропорт, наприклад, має комендантську годину. Якщо не досягнемо успіху в цьому, то вимагатимемо пристойної компенсації за жорстоке ставлення до потерпілих домовласників.

— Я так думаю, що все це дійство, яким ви зараз займаєтеся, означає, що вам потрібна підтримка громадськості.

— Так, сер.

— А ви як вважаєте, громадськість вас справді підтримає?

— Якщо ні, то я запрошую їх провести добу в Медоувуді — звісно, якщо їхні барабанні перетинки та психіка витримають.

— Містере адвокате, але ж аеропорти мають офіційні програми зниження шуму.

— Це все обман, сер! Шахрайство! Відверта брехня! Генеральний директор цього аеропорту сьогодні визнав переді мною, що навіть такого дріб’язку, як «так званих заходів зниження шуму» не дотримуються.

Ну й так далі.

Після цього Елліот Фрімантл задумався, чи варто йому було уточнити слова щодо процедур зниження шуму — як це зробив Бейкерсфелд, — посилаючись на виняткові погодні умови, сьогоднішню бурю. І хоча воно й було напівправдою, те, як він це передав, звучало сильніше, й Фрімантл сумнівався, що ці слова хтось візьме під сумнів. Хай там як, він непогано показав себе — в другому інтерв’ю також, як і в першому. Крім того, під час зйомки камера кілька разів вихопила уважні, емоційні обличчя мешканців Медоувуда. Елліот Фрімантл сподівався, що коли вони завтра побачать себе на екранах телевізорів, то згадають, хто відповідальний за всю ту увагу, прикуту до них.

Кількість медоувудців, які пішли за ним до аеропорту — так, наче він став для них особистим Гамельнським щуроловом[223], — вразила Фрімантла. Число людей на зібранні в залі недільної школи в Медоувуді заледве сягало шести сотень. Беручи до уваги, яка зараз ніч і те, що вже пізно, він тоді подумав, що було б непогано, якби принаймні половина тих людей подалася ще до аеропорту; але прибула не просто половина; деякі, здається, зателефонували друзям та сусідам, і ті приєдналися. Його навіть просили дати ще копій друкованих бланків, де Фрімантл був указаний як юрист-консультант, якими він із радістю поділився. Нові підрахунки в голові переконали його, що сума у двадцять п’ять тисяч доларів — гонорар від медоувудців — мабуть, зросте.

Після телеінтерв’ю репортер «Триб’юн» Томлінсон — який щось занотовував під час зйомок — поцікавився:

— Що ж далі, містере Фрімантл? Плануєте влаштувати тут якусь демонстрацію?

Фрімантл похитав головою.

— На жаль, керівництво аеропорту не вірить у свободу слова, нам заборонили елементарне право на публічне зібрання. Проте, — він вказав на натовп медоувудців, — я все одно планую виступити перед цими леді та джентльменами.

— Хіба це не те ж саме, що й публічне зібрання?

— Аж ніяк.

Усе одно, переконував себе Елліот Фрімантл, різниця буде невелика, особливо враховуючи те, що він рішуче налаштований обернути те, що відбуватиметься далі, на публічну демонстрацію, якщо вдасться. Він планував почати агресивною промовою, яку поліція аеропорту, з відчуттям обов’язку, накаже припинити. Фрімантл не мав наміру опиратися чи бути затриманим. Якщо поліція його просто зупинить — якщо це вдасться, враховуючи його ораторські здібності, — Фрімантл стане мучеником Медоувуда, а крім того, мимохіть, джерелом ще однієї соковитої історії для завтрашніх газет. (Ранкові газети, уявляв він, уже надрукували перші повідомлення про нього й Медоувуд; редактори денних випусків будуть вдячні за нові заголовки.)

Ще важливіше те, що домовласники Медоувуда ще більше переконаються в тому, що найняли сильного юриста і лідера, котрий відпрацьовує свою платню — перші платежі якої, як сподівався адвокат Фрімантл, почнуть надходити вже післязавтра.

— Ми всі готові, — повідомив Флойд Занетта, голова попередньої зустрічі в Медоувуді.

Поки Фрімантл балакав з журналістом «Триб’юн», кілька медоувудців поспіхом зібрали переносну систему гучного зв’язку, яку принесли з актового залу недільної школи. Один з них тепер подав Фрімантлові мікрофон. Той заговорив у нього, звертаючись до натовпу:

— Друзі мої, ми сьогодні прийшли сюди у вмотивованому настрої та з конструктивними думками. Ми намагалися передати цей настрій та думки керівництву аеропорту, вважали, що в нас реальна і термінова проблема, яку варто ретельно обдумати. Від вашого імені я спробував — з логічними та міцними доводами — ознайомити з цією проблемою інших. Сподівався, що принесу вам принаймні хоч якусь обіцянку, що все буде легше; хоча б якесь співчуття та розуміння. З сумом повідомляю, що нічого подібного наша делегація не дістала. Натомість нас обдарували тільки ворожістю, жорстоким ставленням і холодним, цинічним запевненням, що в майбутньому шум аеропорту над головами та навколо ваших будинків стане ще гіршим.

Почувся лютий вигук. Фрімантл підняв руку.

— Запитайте інших, які були зі мною. Вони вам усе розкажуть. — Він вказав на передні ряди натовпу. — Хіба цей генеральний директор аеропорту не повідомив нас, що стане ще гірше? — Спочатку трішки неохоче, тоді впевненіше, люди, які були в делегації, почали кивати.

Майстерно спотворивши щиру чесність, яку Мел Бейкерсфелд продемонстрував делегації, Елліот Фрімантл продовжив:

— Я бачу інших, окрім моїх друзів та клієнтів з Медоувуда, людей, які зупинилися, зацікавлені, що ж відбувається. Ми вітаємо їхню цікавість. Дозвольте вас поінформувати… — Він продовжив промову зі звичним пристрасним тоном.

Натовп, який і до того був великий, тепер постійно зростав. Мандрівникам, що прямували до виходів на посадку, було важко пройти крізь тисняву. Оголошення про рейси потонули у хвилі шуму. Деякі з медоувудців підняли нашвидкуруч накарлякані написи, які повідомляли: АВІАКОМПАНІЇ ЧИ ЛЮДИ — ЩО ВАЖЛИВІШЕ?.. ЗАБОРОНІТЬ ЛІТАКИ НАД МЕДОУВУДОМ!.. ГЕТЬ ГУРКІТ ЗГОРИ… МЕДОУВУД ТАКОЖ ПЛАТИТЬ ПОДАТКИ… ІМПІЧМЕНТ ЛІНКОЛЬНУ!

Щоразу, як Фрімантл замовкав, крики та загальний гамір зростали. Сивий чоловік у вітрівці загорлав:

— Зробимо так, щоб сам аеропорт сповна наситився шумом. — Натовп схвально заревів на ці слова.

Без жодних проблем «доповідь» Елліота Фрімантла вже переросла у повноцінну демонстрацію. В будь-який момент, очікував він, може втрутитися поліція.

Тільки адвокат Фрімантл не знав, що, поки відбувалася телезйомка і збиралися мешканці Медоувуда, керівництво аеропорту почало перейматися долею Рейсу Два «Транс Америки». Невдовзі після цього кожен поліцейський терміналу зосередився на пошуках Інез Ґерреро, й тому ніхто не звертав уваги на людей з Медоувуда.

Навіть після того, як Інез знайшли, лейтенант поліції Ордвей був зайнятий терміновим зібранням у кабінеті Мела Бейкерсфелда.

Внаслідок цього, коли минуло ще п’ятнадцять хвилин, Елліот Фрімантл сам почав хвилюватися. Якою б масовою не була демонстрація, якщо її офіційно не припинять, вона не матиме значення. Де, заради Бога святого, подумав він, поліція аеропорту і чому вони не виконують своєї роботи?

Саме тоді лейтенант Нед Ордвей з Мелом Бейкерсфелдом спустилися з антресольного поверху.

Кілька хвилин тому зустріч у кабінеті Мела закінчилася. Після допиту Інез Ґерреро та передачі другого повідомлення-попередження на борт Рейсу Два не було більше сенсу затримувати всіх разом. Стривожена Таня Лівінґстон, керівник ТУО та старший пілот «Транс Америки» повернулися до офісів авіакомпанії в терміналі, щоб очікувати якихось новин уже там. Інші — окрім Інез Ґерреро, яку затримали для допиту поліцейськими детективами з міста, — повернулися до своїх справ. Таня пообіцяла повідомляти митного інспектора Стендіша, який місця собі не знаходив через племінницю на борту Рейсу Два, якщо з’являться хоч якісь новини.

Мел, не впевнений стосовно того, де він і як проведе цю ніч, покинув кабінет разом з Недом Ордвеєм.

Ордвей помітив медоувудську демонстрацію першим та забачив Елліота Фрімантла.

— Той довбаний адвокат! Я ж сказав йому, щоб не було тут жодних демонстрацій. — Він поспішив до натовпу в залі. — Зараз швидко з цим покінчу.

Мел, що стояв поруч, попередив його:

— Він, можливо, розраховує, що ти вчиниш саме так — аби самому вийти героєм.

Поки вони підходили ближче й Ордвей розштовхував людей, щоби протиснутися крізь натовп, Елліот Фрімантл проголосив:

— Незважаючи на запевнення від керівництва аеропорту, які ми почули цього вечора, щільний повітряний рух — як завжди оглушливий та громовий — продовжується. Навіть зараз…

— Забудьте, — різко втрутився Нед Ордвей. — Я вже вас попередив, щоб у терміналі не було жодних демонстрацій.

— Але, лейтенанте, запевняю вас, це зовсім не демонстрація. — Фрімантл не відпускав мікрофон, щоб його слова всі чітко чули. — Я тільки пообіцяв телевізійне інтерв’ю після зустрічі з керівництвом аеропорту — мушу сказати, дуже невтішної зустрічі, — а тепер повідомляю про її результати цим людям…

— Повідомляйте собі десь у іншому місці! — Ордвей розвернувся, став обличчям до людей поблизу. — А тепер розходимося!

Юрбою прокотилося розлючене бурмотіння та ворожі погляди. Коли поліцейський повернувся знову до Елліота Фрімантла, заляскали спалахи камер фотографів. Прожектори телевізійників, які перед тим вимкнули, знову загорілися, коли телекамери повернулися на двох чоловіків. Нарешті, подумав Елліот Фрімантл, все відбудеться саме так, як він цього хоче.

Збоку від натовпу Мел Бейкерсфелд розмовляв з одним із телевізійників і Томлінсоном із «Триб’юн». Репортер звірявся зі своїми нотатками й зачитував якийсь уривок. Мелове обличчя хмурніло.

— Лейтенанте, — сказав Елліот Фрімантл Недові Ордвею, — я глибоко поважаю вас та вашу уніформу. Так само я хотів би зазначити, що ми вже провели сьогодні зустріч в одному місці — в Медоувуді, — але через шум з цього аеропорту ми не могли почути одне одного.

Ордвей відгаркнув йому у відповідь:

— У нас тут не дебати, містере Фрімантл. Якщо не будете робити так, як я кажу, доведеться вас заарештувати. Наказую вам вивести свою групу звідси.

Хтось із натовпу вигукнув:

— А якщо ми не підемо?

Інший голос підтримав:

— Стоїмо тут! Усіх не заарештують.

— Ні! — Елліот Фрімантл самовдоволено підняв руку. — Будь ласка, послухайте мене! Не має бути ані заворушень, ані непослуху. Мої друзі та клієнти, цей поліцейський наказав нам припинити свою діяльність і піти. Ми виконаємо цей наказ. Можемо вважати це серйозним обмеженням свободи слова… — у відповідь пролунали підбадьорливі та незадоволені вигуки, — але ніхто не зможе сказати, ніби ми хоч у якусь мить не поважали закон. — Уже твердіше він додав: — Я продовжу свою розмову з пресою на вулиці.

— Хвилиночку! — Голос Мела Бейкерсфелда різко пролунав над головами інших. Він проштовхнувся уперед. — Фрімантле, мені цікаво, що це ви зібралися розповісти пресі. Ще більше спотворених фактів? Ще одну порцію викривлених судових рішень, щоби ввести в оману людей, які на цьому не розуміються? Чи просту, давню добру фабрикацію, якою ви так вправно маніпулюєте?

Мел говорив голосно, щоб усі навколо чули. У натовпі почувся гул. Люди, які перед тим уже збиралися йти, зупинилися.

Елліот Фрімантл відреагував ніби на автоматі.

— Це підступна, наклепницька заява! — У наступну ж мить, відчувши небезпеку, він знизав плечима. — А врешті я втримаюся від коментарів.

— Чому ж? Якщо я справді зводжу наклепи, то ви мусите знати, як з цим впоратися. — Мел не зводив очей з адвоката. — Чи ви, можливо, боїтеся, що це виявиться правдою?

— Я нічого не боюся, містере Бейкерсфелд. Річ у тому, що цей поліцейський нам сказав, що все, вечірка закінчилася. А тепер, якщо дозволите…

— Я сказав, що це для вас вона закінчилася, — зауважив Нед Ордвей. — Містера Бейкерсфелда це не стосується. Він тут начальник. — Ордвей став ближче до Мела; разом вони перекрили адвокатові шлях.

— Якби ви були справжнім поліцейським, — заперечив Фрімантл, — то ставилися б до нас обох однаково.

Мел несподівано промовив:

— Думаю, він має рацію. — Ордвей з цікавістю глянув на нього. — Тобі варто ставитися до нас однаково. Й замість того, щоби припинити цю акцію, думаю, тобі варто дозволити мені скористатися такою ж нагодою, щоб я звернувся до цих людей, як це тільки-но зробив містер Фрімантл. Звісно, якщо хочеш бути справжнім поліцейським.

— Думаю, хочу. — Кремезний темношкірий лейтенант поліції, що височів над двома чоловіками, розплився в усмішці. — Я починаю розуміти твою позицію — як і позицію містера Фрімантла.

Мел спокійно спостерігав за Елліотом Фрімантлом.

— Бачите, він передумав. Отже, оскільки ми всі вже тут зібралися, можемо дещо прояснити. — Він простягнув руку. — Дайте мені той мікрофон.

Гнів, який охоплював Мела хвилину-дві тому, зараз був не настільки помітний. Коли репортер «Триб’юн» перед тим зі своїх нотаток зачитав Мелові суть слів, з якими Елліот Фрімантл виступив у інтерв’ю для телебачення, Мел гаряче на це відреагував. І Томлінсон, і телепродюсер попросили Мела прокоментувати сказане. Він запевнив, що так і зробить.

— О, ні! — Фрімантл рішуче похитав головою. Небезпека, яку він зачув кількома секундами раніше, раптом стала реальною та чітко окресленою. Одного разу сьогодні він уже недооцінив цього Бейкерсфелда і не мав наміру повторювати цю помилку. Сам Фрімантл зараз повністю контролював присутніх тут мешканців Медоувуда; для досягнення його мети було важливо, щоби все так і залишилося. Зараз він тільки хотів, аби всі швидко розійшлися.

Він гордовито проголосив:

— Уже було сказано й так забагато. — Ігноруючи Мела, він передав мікрофон одному з медоувудців та кивнув на устаткування для гучного зв’язку: — Розберіть усе це, і ми поїхали.

— Я візьму. — Нед Ордвей простягнув руку і перехопив мікрофон. — І нічого поки що не чіпайте. — Він кивнув кільком іншим поліцейським, які з’явилися по краях натовпу. Вони протиснулися всередину. Поки Фрімантл міг тільки безпорадно спостерігати, Ордвей передав мікрофон Мелові.

— Дякую.

Мел повернувся обличчям до натовпу медоувудців — багато хто дивився на нього вороже — та інших людей, які, проходячи терміналом, зупинилися, щоби послухати. Хоча було вже двадцять хвилин після півночі, ніч суботи, щільний рух всередині головного залу і не збирався зменшуватися. Через велику кількість скасованих рейсів, ускладнення в роботі аеропорту, скоріш за все, триватимуть до самого ранку та переллються в підвищену активність на вихідних, аж поки графік не повернеться до норми. Якщо однією з цілей медоувудців було створити неприємності, подумав Мел, то цього вони досягли. Додаткова тисяча чи десь так людей окупували вільний простір у залі, через що пасажири, які прибували й відлітали, мусили пробивати собі шлях, ніби приплив, що наштовхується на піщаний нанос. Очевидно, що таку ситуацію потрібно припинити протягом наступних кількох хвилин.

— Я багато не говоритиму, — сказав Мел у мікрофон, пояснивши при цьому, хто він та що він. — Сьогодні ввечері я зустрівся з делегацією, яка представляла ваші інтереси. Пояснив деякі проблеми аеропорту; а також сказав, що ми розуміємо вас та співчуваємо вам. Я очікував, що мої слова передадуть якщо не зі стовідсотковою точністю, то хоча б узагальнено. Натомість я дізнаюся, що ту розмову подали в хибному світлі й що вас обманули.

Елліот Фрімантл ревнув зі злості:

— Це брехня! — Його обличчя розчервонілося. Вперше за сьогодні бездоганно вкладене волосся зіпсувало форму.

Лейтенант Ордвей міцно схопив адвоката за руку.

— Тихіше! Ви свою нагоду мали.

Перед Мелом до мікрофона, який він тримав у руці, приєднався мікрофон телевізійників. Їхні прожектори продовжували світити, поки він говорив.

— Містер Фрімантл звинувачує мене в брехні. Він сьогодні за словом до кишені не лізе. — Мел звірився з нотатками в руці. — Я так бачу, що серед цих слів є «крадіжка», «байдуже», що я поставився до вашої делегації «жорстоко та вороже»; і більше того, що заходи зниження шуму, яких ми стараємося дотримуватись, це «обман, шахрайство та відверта брехня». Що ж, подивимося, що ви думаєте про те, хто ж тут бреше — чи спотворює факти, — а хто ні.

Раніше він уже помилився, подумав Мел, коли говорив із невеликою делегацією, а не з усією групою. Тоді він мав на меті досягти розуміння та водночас уникнути балагану в терміналі. Йому не вдалося досягти ні того, ні того.

Та зараз він націлювався принаймні на розуміння.

— Дозвольте змалювати вам політику аеропорту стосовно зниження шуму.

Вдруге за сьогодні Мел описав робочі обмеження для пілотів та їхніх роботодавців, авіакомпаній. Він додав:

— Ці обмеження застосовують у звичний час. Але у складних погодних умовах, як сьогоднішня буря, пілоти враховують знесення, і безпека літака стоїть на першому місці.

Стосовно злітно-посадкових смуг:

— Де це можливо, ми уникаємо зльоту над Медоувудом зі смуги два-п’ять. — Проте, пояснив він, час від часу виникає потреба скористатися саме нею, коли смуга три-нуль не діє, як сьогодні. — Ми робимо для вас усе можливе, — наполягав Мел, — і ми не байдужі, як тут було сказано. Але ми займаємося комерційною діяльністю як аеропорт і не можемо уникати основних обов’язків та не зважати на авіаційну безпеку.

Ворожість його аудиторії ще було видно, але також з’явилася і зацікавленість.

Елліот Фрімантл — що люто блимав очима на Мела й аж димів зі злості — також помітив цю цікавість.

— З того, що я почув, — сказав Мел, — містер Фрімантл вирішив не передавати деякої інформації, яку я надав вашій делегації загалом щодо шуму аеропорту. Я говорив, — він знову глянув у нотатки, — не з «безжальним цинізмом», як було сказано, а з повною щирістю. Цією щирістю я поділюся зараз і з вами.

Тоді, як і перед тим, Мел визнав, що вже мало що можна придумати у сфері зниження шуму; люди спохмурніли, коли він описав, що варто очікувати ще більшого гуркоту, коли в експлуатацію ввійдуть нові повітряні судна. Але він відчув, що йому вдячні за об’єктивну чесність. Окрім кількох спорадичних ремарок, ніхто не перебивав, його слова чулися понад загальним шумом у терміналі.

— Є ще два моменти, про які я не згадав перед вашою делегацією, але тепер саме це і зроблю. — Голос Мела пожорсткішав: — Сумніваюся, що вам це сподобається.

По-перше, повідомив він, справа стосується громади Медоувуда.

— Дванадцять років тому вашої громади не існувало. Там був просто шмат пустої землі — дешевої, аж поки розбудова аеропорту неподалік не підняла ціни до небес. У цьому розумінні ваш Медоувуд схожий на тисячі інших громад, які, наче гриби після дощу, повиростали навколо аеропортів по всьому світу.

Якась жінка гукнула:

— Коли ми приїхали, щоб тут жити, то й не знали про реактивний шум.

— Зате ми знали! — Мел пальцем указав на ту жінку. — Керівництво аеропорту знало, що скоро почнуть діяти реактивні літаки, і знало, яким буде рівень шуму, і ми попереджали людей та місцеву територіальну комісію, і їх просили ще у незліченних таких медоувудах не зводити будинки. Мене тоді ще не було в цьому аеропорту, але в архівах ми маємо записи та фотографії. Аеропорт розставляв знаки там, де зараз Медоувуд: ЛІТАКИ ЗЛІТАТИМУТЬ І ЗАХОДИТИМУТЬ НА ПОСАДКУ НАД ЦІЄЮ ЗЕМЛЕЮ. Інші аеропорти робили так само. І всюди, де з’являлися такі знаки, забудовники й торговці їх зносили. Тоді вони продали землю та будинки людям, як ви, і ні словом не обмовилися про шум і плани розширення аеропорту — про які вони, звісно ж, знали, — і зрештою продавці нерухомості нас усіх перехитрили.

Цього разу ніхто не заперечував, з натовпу на нього дивилися уважні обличчя, і Мел збагнув, що своїми словами поцілив у яблучко. Він відчув чистий жаль. Перед ним стояли не вороги, яких йому хотілося перемогти. Це були люди з реальною та нагальною проблемою; сусіди, яким він хотів допомогти. Мел краєм ока побачив презирливий вираз обличчя Елліота Фрімантла.

— Бейкерсфелде, я так бачу, ви думаєте, що це дуже мудро. — Адвокат відвернувся й почав кричати над головами людей, не маючи можливості говорити гучніше. — Не вірте йому! Він вас задобрює! Якщо залишитеся зі мною, ми візьмемося за цих людей в аеропорту, і візьмемося добряче.

— Якщо раптом хтось не почув, — заговорив Мел у мікрофон, — то це містер Фрімантл радив вам триматися з ним. Щодо цього я теж маю кілька слів.

Він звернувся до натовпу, що вже уважно його слухав:

— Багатьом людям — таким, як ви — створили неприємності, коли продали землю чи будинки на територіях, які не варто було забудовувати взагалі чи забудовувати лише для промислових потреб, де шум аеропорту не значитиме нічого. Ви не зовсім програли, бо ще маєте свою землю й домівки; але високі шанси, що їхня ціна знизилася.

Якийсь чоловік похмуро буркнув:

— Та звісно, бляха-муха!

— А зараз планується інша схема, щоб ви попрощалися зі своїми грішми. Адвокати по всій Америці квапляться до спальних районів біля аеропортів, бо «тамка в тому шумі — золото».

Адвокат Фрімантл, з розчервонілим та перекошеним обличчям, верескнув:

— Ще одне слово — і я на тебе в суд подам!

— За що? — відказав Мел. — Чи ви вже здогадалися, про що я говоритиму далі? — Що ж, подумав він, можливо, Фрімантл пізніше й подасть позов за наклеп, хоча Мел у цьому сумнівався. У будь-якому разі, він відчув, як його колишня зухвалість — рішення говорити прямо та не думати про наслідки — взяла керівництво на себе. Це відчуття протягом останніх одного-двох років він переживав рідко.

— Мешканців громад, з якими я спілкувався, — заявив Мел, — запевняють, ніби аеропорт можна засудити — і виграти справу. Домовласникам біля аеропортів обіцяють, що на кожному кінці злітно-посадкової смуги стоїть по горщику із золотом. Що ж, я не кажу, що аеропорт засудити не можна, і не кажу, ніби немає хороших розважливих адвокатів, які зайняті в судових процесах проти аеропортів. Я тільки попереджаю, що є багато людей і іншого штибу.

Та сама жінка, що перед тим вигукувала, запитала — цього разу м’якше:

— Як же нам відрізнити одних від інших?

— Без якоїсь програми зробити це важко; іншими словами, складно, якщо ви не знаєте хоча б трішки законодавство, яке стосується аеропортів. Якщо так, то вас можуть затуркати однобічним списком правових прецедентів. — Мел завагався всього на мить, а тоді додав: — Сьогодні я почув, як згадували кілька конкретних рішень суду. Якщо бажаєте, я розповім про інший бік.

Чоловік спереду сказав:

— Ну, ми послухаємо вашу версію, містере.

Кілька людей з цікавістю дивилися на Елліота Фрімантла. Мел вагався, усвідомлюючи, що це вже триває трохи довше, ніж він хотів. Припускав, проте, що кілька зайвих хвилин не зашкодять.

Скраю натовпу він помітив Таню Лівінґстон.

— Судові справи, про які ви та я почули, про які так жваво розводився містер Фрімантл, — сказав Мел, — уже давно відомі людям, які керують аеропортами. Першою, здається, була «США проти Косбі».

Рішення в цій конкретній справі — одному зі стовпів презентації адвоката Фрімантла перед мешканцями Медоувуда — винесли вже більше двадцяти років тому, пояснив Мел.

— Вона стосувалася власника курячої ферми та військових літаків, які постійно літали над його будинком на висоті всього шістдесяти семи футів[224] — набагато нижче, ніж будь-який літак над Медоувудом. Кури були налякані; деякі загинули.

Після років судового процесу справа дійшла до Верховного суду США. Мел зазначив:

— Загальні збитки, за якими винесли рішення, склали менше чотирьохсот доларів — вартість мертвих курей.

Він додав:

— Не знайшов той фермер ніякого горщика із золотом, і ви також — у цьому правовому прецеденті — не знайдете.

Мел бачив, як обличчя Елліота Фрімантла поперемінно то буряковіє, то блідне від люті. Нед Ордвей знову тримав його за руку.

— Є одна судова справа, — відзначив Мел, — яку містер Фрімантл вирішив не згадувати. Вона досить важлива — також включає рішення Верховного суду — і добре відома. На жаль для містера Фрімантла, вона грає не на користь його аргументів, а заперечує їх.

Справа, пояснив він, має назву «Баттен проти Баттена», в ній 1963 року Верховний суд постановив, що тільки «фізичне вторгнення» тягне за собою відповідальність. Самого шуму недостатньо.

Мел продовжив:

— Ще одна постанова в такому ж питанні це «Лома Портал Сівік Клаб проти Американ Ейрлайнз» — рішення 1964 року Каліфорнійського верховного суду. — У ній, повідомив він, суд постановив, що власники територій не мають права обмежувати польоти літаків над будинками біля аеропорту. Зацікавленість громадськості у продовженні повітряних подорожей, постановив суд Каліфорнії, стоїть на першому та найважливішому місці…

Мел рішуче цитував судові справи, не звіряючись із жодними нотатками. Очевидно, що його аудиторія була вражена. Тоді він усміхнувся.

— Правові прецеденти — вони як статистика. Якщо ними маніпулювати, можна довести будь-що. — Він додав: — Ви не мусите вірити мені на слово. Але самі перевірте. Усе є у вільному доступі.

Якась жінка біля Елліота Фрімантла буркнула до нього:

— Ви нам цього не казали.

Частина ворожості, яка перед тим була спрямована на Мела, тепер перенеслася на адвоката.

Фрімантл стенув плечима. Зрештою, вирішив він, є ще більше ста шістдесяти підписаних бланків про надання адвокатських послуг, які він обачно заховав у застебнутому портфелі в багажнику автомобіля. Нічого зі щойно сказаного не зможе змінити цю ситуацію.

Через мить він уже не був такий у цьому впевнений.

Кілька людей почали розпитувати Мела Бейкерсфелда про бланки юридичних договорів, які вони підписали сьогодні ввечері. У голосах вчувалися сумніви. Очевидно, що Мелова манера і зміст його слів справили неабияке враження. Натовп розділився на невеликі групи, більшість з яких гаряче про щось дискутували.

— Мене тут запитали про деякі угоди, — сказав Мел. Інші голоси в натовпі затихли, коли він додав: — Думаю, ви знаєте, що я маю на увазі. Я бачив одну копію.

Елліот Фрімантл вибився вперед.

— То й що! Ви не юрист; з цим ми вже розібралися. Тому ви й не маєте ніякої влади над договорами. — Цього разу Фрімантл стояв досить близько до мікрофона, щоб його слова почули інші.

Мел відрубав:

— Та я живу серед угод! Кожен орендар у цьому аеропорту — від найбільшої авіакомпанії до власника кіоску з пігулками проти головного болю — працює в межах договору, який я затверджую та який обговорює мій персонал.

Він обернувся знову до натовпу.

— Містер Фрімантл правильно зазначає, що я не юрист; тож я дам вам пораду як підприємець. У певних умовах угоди, які ви сьогодні підписали, мають позовну силу. Угода — це угода. Вас могли б притягнути до суду за борги; гроші могли б забрати. Але, на мою думку, якщо ви негайно подасте відповідну заяву, нічого з цього вам не загрожує. По-перше, тому, що ви не отримали ніякої послуги; ніякої допомоги вам не надали. По-друге, усіх вас тоді доведеться судити окремо. — Мел усміхнувся: — Це само собою було б дуже серйозною справою. І ще одне… — Він глянув прямо на Елліота Фрімантла. — Я не вірю, що хоч якийсь суд схвально подивиться на загальний гонорар п’ятнадцять тисяч доларів у нашому регіоні за юридичні послуги, які в ліпшому разі можна було б назвати досить туманними.

Чоловік, що говорив раніше, запитав:

— То що нам робити?

— Якщо ви справді передумали, пропоную сьогодні-завтра написати листа, адресованого містерові Фрімантлу. Зазначте, що більше не бажаєте правового представництва, про яке була домовленість, та поясніть причину. Збережіть собі одну копію. Знову ж таки, на мою думку, — це останнє, що ви від нього почуєте.

Мел говорив грубіше, ніж збирався спочатку, а ще йому здавалося, що він учинив аж занадто зухвало, коли зайшов так далеко. Якщо Елліот Фрімантл захоче, він може й далі створювати проблеми. У питанні, в якому аеропорт — і, відповідно, Мел — був активно зацікавлений, Мел став між клієнтами й адвокатом, викликаючи сумнів у чесності останнього. Судячи з ненависті в очах адвоката, він з радістю завдасть Мелові стільки шкоди, скільки зможе. Проте інстинкт підказував Мелові, що останнє, чого Фрімантлові хочеться, це ретельне публічне вивчення його методів вербування клієнтів та робочих звичок. Суддя першої інстанції, який звертає увагу на правову етику, може ставити незручні запитання; а потім так само може робити та спілка юристів, яка охороняє стандарти професії адвоката. Чим більше Мел над цим задумувався, тим менше хвилювався.

Хоча він цього й не знав, Елліот Фрімантл дійшов такого ж висновку.

Ким би Фрімантл не був, він залишався прагматиком. Він уже давно вирішив, що в житті бувають маневри, в яких ти виграєш, а бувають і такі, де програєш. Інколи поразка ставала несподіваною та нелогічною. Випадок, гримаса долі, вовча яма могли перетворити успіх, якого ти міг уже торкнутися пальцями, на принизливий програш. На щастя, для таких людей, як Фрімантл, інколи ставалося протилежне.

Директор аеропорту, Бейкерсфелд, виявився такою вовчою ямою — з якою йому не вдалося впоратись, — якої варто було уникнути. Навіть після їхнього першого зіткнення, яке, як зараз усвідомлював Елліот Фрімантл, мало б стати для нього попередженням, він продовжив недооцінювати опонента, залишившись в аеропорту, замість того щоби піти звідси й рухатися далі. Ще одне Фрімантл втямив надто пізно, що Бейкерсфелд, хоч і проникливий чоловік, але водночас гравець. Тільки гравець ризикнув би так, як це хвилину тому зробив Бейкерсфелд. І тільки Елліот Фрімантл — у цю мить — знав, що Бейкерсфелд переміг. Фрімантл знав, що Асоціація адвокатів може потрактувати його діяльність цієї ночі не зовсім коректною. Мало того — він уже якось був зіткнувся зі слідчою комісією спілки й не мав наміру повторювати цього досвіду.

Бейкерсфелд має рацію, подумав Елліот Фрімантл. Ніхто не намагатиметься через суди збирати борги, заручившись підписаними бланками про надання адвокатських послуг. Надто високі ризики, а вигода — непевна.

Зовсім він, звісно, не здасться. Завтра, вирішив Фрімантл, він напише листа всім мешканцям Медоувуда, які підписали бланки; там він докладе всіх зусиль, аби переконати їх, що він мусить залишитися для них у ролі юридичного консультанта за зазначену плату. Він, проте, сумнівався, що хтось відповість. Підозра, яку Бейкерсфелд успішно інфікував — а шляк би його трафив! — була надто значною. Може й залишитися трохи крихт з кількох людей, які захочуть продовжити, а потім доведеться вирішити, чи вони того варті. Але перспектива великого куша зникла.

Щось інше, проте, скоро ще підвернеться, припускав він. Завжди так було.

Нед Ордвей з кількома поліцейськими розводив натовп; відновлювався нормальний рух у залі. Портативну систему гучного зв’язку розбирали.

Мел Бейкерсфелд помітив, що Таня, яку він зауважив ще десь одну-другу мить тому, наближається до нього.

Якась жінка — мешканка Медоувуда, яку Мел уже помічав кілька разів перед тим — стала навпроти нього. У неї було мужнє, розумне обличчя та каштанове волосся до плечей.

— Містере Бейкерсфелд, — тихо сказала жінка. — Ми багато обговорили і тепер розуміємо деякі питання трохи краще, ніж перед тим. Та я досі не почула нічого, що можу сказати своїм дітям, коли ті плачуть і запитують, чому шум не припиняється, щоб вони поспали.

Мел скрушно похитав головою. У кількох словах ця жінка описала даремність усього, що сьогодні відбулося. Він знав, що не має для неї відповіді. Сумнівався — поки аеропорти і житлові будинки перебуватимуть поблизу один одного, — чи колись така відповідь з’явиться.

Мел ще роздумував, що сказати, коли Таня подала йому складений аркуш паперу.

Розгорнувши його, він побачив повідомлення, яке, видно, набирали дуже швидко:

12

У кривавому хаосі, на який обернулася задня частина туристичного салону Рейсу Два, Мілтон Компаньйо, лікар загальної практики, докладав усіх можливих та неможливих професійних зусиль, щоби врятувати життя Ґвен Мейген. Він не був упевнений, що йому це вдасться. Коли вибухнула бомба, Ґвен — яка стояла просто біля Ґерреро — перебувала найближче до епіцентру вибуху.

В інших умовах вона б загинула одразу, як і сам Д. О. Ґерреро. Дві речі — наразі — врятували її.

Між Ґвен та вибухом було тіло Ґерреро й двері туалету. Ні те, ні те не слугувало ефективним щитом, але разом їх було достатньо, щоб затримати первинну силу вибуху на частку секунди.

В цю коротку мить тріснула обшивка літака й стався другий вибух — вибухова розгерметизація.

Перший вибух відкинув Ґвен назад, серйозно поранив, що призвело до кровотечі, але його сила тоді перетворилася на протилежну — спрямований назовні вир повітря крізь діру у фюзеляжі в задній частині літака. Сталося приблизно так, ніби зустрілися два торнадо. За мить розгерметизація перемогла, виносячи перший вибух геть у темну ніч високого ешелону.

Незважаючи на потужність вибуху, поранення були не масові.

Ґвен Мейген, яку травмувало найдужче, непритомна лежала у проході. Біля неї совуватого виду молодий чоловік, який перед тим вийшов з туалету, налякавши Ґерреро, хоч і був поранений, але й далі стояв не втрачаючи свідомості. Пів десятка пасажирів неподалік зазнали порізів та забоїв через осколки та фрагменти бомби. Інших ударило, оглушило чи поранило предметами, які снарядами пронеслися до задньої частини літака через вибухову розгерметизацію, але ті травми були не надто серйозні.

Спочатку, після розгерметизації, всіх, хто сиділи непристебнуті на сидіннях, почало засмоктувати до зяючої діри в задній частині літака. Щодо цієї загрози, то тут Ґвен також була в найбільшій небезпеці. Але вона впала так, що рукою — інстинктивно чи випадково — вчепилася за сидіння. Через це її не потягнуло, а тіло заблокувало інших.

Після первинного ривка повітря всмоктування послабилося.

Тепер найбільшу безпосередню небезпеку для всіх — і поранених, і цілих — становила нестача кисню.

Хоча кисневі маски одразу ж випали зі своїх гнізд, лише жменька пасажирів без вагань взялися за них та наділи.

Поки не стало надто пізно, зреагувало ще кілька людей. Навчені стюардеси, хто де, вхопилися за маски й показали іншим, щоб робили так само. Троє лікарів, які подорожували зі своїми дружинами на несезонні канікули, усвідомили, що важливо діяти швидко, самі наділи маски та поквапом роздавали інструкції людям навколо. Джуді, та сама тямуща вісімнадцятирічна небога митного інспектора Стендіша, прикрила маскою личко малюка в кріслі поруч, а також власне. Тоді одразу показала, щоб маскою скористалися батьки дитини й інші люди через прохід. Місіс Квонсет, бабуся-безбілетниця, яка багато разів бачила інструкції стосовно кисневої безпеки під час своїх незаконних польотів, чітко знала, що робити. Вона взяла собі одну маску, а іншу подала своєму другові, гобоїсту, якого потягнула на сидіння поруч. Місіс Квонсет не мала гадки, виживе вона чи загине, й раптом усвідомила, що не надто цим і переймається; і хай там як, вона мала намір спостерігати за всім аж до останньої миті.

Хтось притиснув маску до обличчя молодому чоловікові біля Ґвен, який був поранений. Хоча той ледве стояв на ногах та майже не усвідомлював, що відбувається, він зміг втримати її біля рота.

Хай там як, заледве половина пасажирів мали доступ до кисню, коли збігло п’ятнадцять секунд — вирішальний час. На той момент ті, хто киснем не дихали, почали провалюватися у сонливий ступор; ще через п’ятнадцять секунд більшість знепритомніла.

Ґвен Мейген не дістала ні кисню, ні негайної допомоги. Несвідомий стан, спричинений травмами, поглибився.

І саме тоді в кабіні екіпажу Енсон Гарріс, взявши на себе ризик ушкоджень конструкції та, ймовірно, повного руйнування літака, вирішив швидко пікірувати, чим урятував Ґвен та всіх інших від удушення.

Пікірування почалося на висоті двадцять вісім тисяч футів; закінчилося через дві з половиною хвилини на десяти тисячах футів.

Мозок людини може вижити без кисню три-чотири хвилини, не зазнавши при цьому якоїсь значної шкоди.

За першу половину пікірування — протягом хвилини з чвертю, до дев’ятнадцяти тисяч футів — повітря увесь час було розріджене, недостатнє для підтримки життя. Нижче цієї відмітки з’явився підвищений рівень кисню.

На дванадцяти тисячах футів стало можливим нормальне дихання. На десяти — за деякий час, але цього було достатньо — свідомість повернулася до всіх на борту Рейсу Два, хто її втратив, окрім Ґвен. Багато не усвідомлювали, що взагалі були непритомними.

Поступово, коли перший шок відступив, пасажири й решта стюардес змогли осягнути, що ж трапилося. Стюардеса, що була друга за старшинством після Ґвен — нахабна білявка з Оук Лон, штат Іллінойс, — поспішила до поранених пасажирів позаду. Хоча її обличчя й зблідло, вона квапливо гукнула:

— Тут є лікар?

— Так, міс. — Мілтон Компаньйо вже підвівся зі свого сидіння, не чекаючи, що його покличуть. Невисокий чоловік з гострими рисами, який нетерпляче рухався, з бруклінським акцентом, поспішно оглянув усе навколо, усвідомлюючи, що вже наближається колючий мороз, а вітер з шумом проноситься крізь зяючу діру у фюзеляжі. Там, де раніше були туалети і задня кухня-буфет, все перетворилося на хаос обпаленого та закривавленого дерева й металу. Задня частина фюзеляжу внутрішньої частини хвоста була розкрита, кабелі керування та вузли конструкції вивалилися назовні.

Лікар заговорив голосніше, щоб його чули серед шуму вітру та двигунів, який звучав постійно та заглушував усе, оскільки салон більше не був герметичним.

— Раджу перевести якомога більше людей до передньої частини. Не дайте їм замерзнути, наскільки це можливо. Нам знадобляться ковдри для поранених.

Стюардеса із сумнівом промовила:

— Я постараюся якісь знайти. — Багато ковдр, які зберігалися на полицях зверху, винесло геть, разом із додатковим одягом пасажирів та іншими предметами, у вихорі розгерметизації.

Двоє інших медиків з товариства лікаря Компаньйо приєдналися до нього. Один сказав іншій стюардесі:

— Принесіть нам усе спорядження невідкладної допомоги, яке маєте. — Компаньйо — який вже вкляк над Ґвен — був єдиний з трійці, хто мав медичну сумку.

Носити сумку із засобами невідкладної допомоги було однією з особливих рис Мілтона Компаньйо. Так само, як і взяти на себе зараз керівництво, хоча — як лікар загальної практики — він стояв за професійним рангом нижче від двох інших медиків, що спеціалізувалися на хворобах внутрішніх органів.

Мілтон Компаньйо ніколи не забував про свої службові обов’язки. Тридцять п’ять років тому, молодим чоловіком, який уже встиг вибитися вгору з нетрів Нью-Йорка, він почав бізнес у Маленькій Італії в Чикаґо, біля Мілуокі та Ґранд Авеню. Відтоді — як розповідала його дружина, зазвичай з покірністю — він не займався медициною тільки тоді, коли спав. Лікар Компаньйо любив, коли його потребували. Поводився так, ніби професія — це приз, який він виграв і якщо не захищати, то його відберуть. Ніколи не відмовляв у зустрічі з пацієнтом у будь-яку годину доби, завжди погоджувався зайти до хворого, коли викликали. Ніколи не проїздив повз місце аварії, як робили багато його медичних побратимів, боячись позовів щодо лікарської недбалості; завжди зупинявся, виходив з машини та робив, що міг. Він сумлінно продовжував учитися. Та чим більше лікар Компаньйо працював, тим більше він, здавалося, розцвітав. Складалося враження, ніби кожен день він проводить, плануючи залікувати всі світові недуги протягом свого життя, якого не так багато залишалося.

Під час поїздки до Рима — яку він відкладав роками — він хотів відвідати місця народження його батьків. Зі своєю дружиною Мілтон Компаньйо збирався пробути там місяць, а оскільки роки вже не ті, то погодився, що там вони тільки відпочиватимуть. Водночас він передбачав, що десь на півдорозі чи, можливо, в Італії (і немає значення, що за тамтешніми законами у нього може не бути на таке дозволу) він знадобиться. Якщо так, він був готовий. Це й не здивувало його, що він знадобився зараз.

Спочатку він підійшов до Ґвен, яка, вочевидь, мала найсерйозніші поранення. Колегам через плече сказав:

— Займіться іншими.

У вузькому проході лікар перевернув Ґвен і нахилився, щоби перевірити, чи та дихає. Жінка дихала, але слабко й неглибоко. Він погукав стюардесу, з якою перед тим розмовляв:

— Мені потрібен кисень. — Поки дівчина несла переносний балон і маску, Компаньйо перевірив рот Ґвен, чи немає в неї пошкоджень дихальних шляхів; у роті була кров та кілька вибитих зубів, які він витяг; він упевнився, що кровотеча не заважає диханню. Сказав стюардесі: — Тримайте маску в неї над ротом. — Засичав кисень. За хвилину-другу якась частка барви повернулася до обличчя Ґвен, яке до того зберігало зловісний білий колір.

Тим часом він узявся зупиняти кров, яка активно розтікалася по обличчі та грудях. Спритними рухами лікар Компаньйо скористався хірургічним затискачем, щоб затиснути лицеву артерію — найуразливіше місце зовнішнього крововиливу, — та всюди накладав тугі пов’язки. Він уже помітив імовірний перелом ключиці та лівої руки, потім знадобиться накласти шину. З жалем побачив дещо схоже на осколки від вибуху в лівому оці пацієнтки; стосовно правого він не був упевнений.

Бортінженер Джордан, який обережно обійшов лікаря Компаньйо, взявся керувати роботою решти стюардес та рухом пасажирів уперед по салону літака. Якомога більшу кількість пасажирів туристичного класу переводили до першого, деякі втискалися по двоє в кріслі, інших направляли до невеликої напівкруглої кімнати проведення вільного часу в першому класі, де були доступні запасні місця. Одяг, що залишився, розподілили між людьми, які потребували його найбільше, не звертаючи уваги на власність. Як завжди в таких ситуаціях, люди демонстрували готовність допомагати одне одному, альтруїзм та навіть проблиски гумору.

Інші двоє лікарів перев’язували пасажирів, які порізалися, але серйозних ран не було. Молодий чоловік в окулярах, який стояв позаду Ґвен у мить вибуху, мав глибоку рану на одній руці, але її можна буде зашити й вона загоїться. Інші невеликі порізи вкривали його обличчя та плечі. Наразі йому перев’язали ушкоджену руку, а ще вкололи морфію, крім того, що намагалися влаштувати чоловіка якомога зручніше та тепліше.

І увага медиків, і рух пасажирів були ускладнені серйозним бафтингом, якого літак на теперішній низькій висоті зазнавав від бурі. Давалася взнаки турбулентність, перемежована різким тангажем чи боковими рухами. Кілька пасажирів на додачу до інших злигоднів почали потерпати від повітряної хвороби.

Після другого звіту для кабіни екіпажу Сай Джордан повернувся до Компаньйо.

— Лікарю, командир Демерест попросив передати вам, що вдячний за все, що ви та ваші колеги тут робите. Коли зможете викроїти хвилинку, він хотів би, щоб ви зайшли до кабіни екіпажу та пояснили, що передати по радіозв’язку стосовно поранених.

— Потримайте цю пов’язку, — наказав Мілтон Кампаньйо. — Добре натисніть, отут. А тепер допоможіть мені з шиною. Візьмемо одну з тих шкіряних обкладинок журналу, знизу рушник. Знайдіть найбільшу обкладинку, яку зможете, журнал не витягуйте. — За мить: — Я прийду, як тільки зможу. Скажіть вашому командирові, що йому потрібно якнайшвидше звернутися до пасажирів. Люди відходять від шоку. Їх треба заспокоїти.

— Так, сер. — Сай Джордан опустив погляд на Ґвен, яка досі не прийшла до тями, і на його зазвичай скорботному запалому обличчі проступила тривога. — У неї є шанси, лікарю?

— Шанси є, синку, хоча не скажу, що найкращі. Багато залежить від її сил.

— Я завжди думав, що їх у неї достобіса.

— Гарна дівчина, правда? — По її спотвореному, закривавленому обличчі та скуйовдженому брудному волоссі про це було важко судити.

— Дуже.

Компаньйо промовчав. Хай там що, ця дівчина вже не буде такою вродливою, надія лише на пластичну хірургію.

— Я передам командирові ваше повідомлення, сер. — Зблідлий дещо більше, ніж перед тим, Сай Джордан подався вперед, до кабіни екіпажу.

За якусь мить голос Вернона Демереста спокійно прозвучав через систему гучного зв’язку в салоні літака:

— Леді та джентльмени, говорить командир Демерест… — Щоби перекричати гул вітру та двигунів, Сай Джордан увімкнув звук на повну гучність. Кожне слово дзвінко звучало в салоні.

— Як ви знаєте, у нас трапилася проблема — серйозна проблема. Я не намагатимуся її применшувати. Також не жартуватиму, бо тут, у кабіні екіпажу, нам нічого з цього смішним не здається, і, гадаю, що ви дотримуєтеся тієї ж думки. Ми пережили подію, якої на своєму досвіді не мав ще жоден член нашого екіпажу і, сподіваюся, більше не матиме. Але ми таки пережили її. Тепер літак у нас під контролем, ми розвернулися і збираємося сісти в аеропорту Лінкольна приблизно за сорок п’ять хвилин.

У двох пасажирських салонах, де впереміш розмістилися пасажири першого й туристичного класів, припинилися будь-які рухи та розмови. Очі інстинктивно вп’ялися в гучномовці зверху, оскільки ніхто не хотів пропустити ні слова.

— Звісно, ви знаєте, що літак пошкоджено. Але також буде не зайвим сказати, що шкода могла бути набагато гіршою.

В кабіні екіпажу, з мікрофоном в руці, Вернон Демерест замислився, наскільки точним — та чесним — мусить бути у своїх словах. Під час регулярних польотів він завжди намагався робити повідомлення для пасажирів якомога стислішими. Він несхвально ставився до «довгогральних командирів», які обстрілювали свою аудиторію добірними коментарями від початку й до кінця польоту. Відчув, проте, що цього разу мусить сказати більше і що пасажири заслуговують на те, аби знати реальні факти.

— Я від вас не приховуватиму, — знову заговорив Демерест, — що попереду ще кілька проблем. Посадка буде важкою, і ми досі не впевнені, як пошкодження, яких зазнав літак, вплинуть на неї. Кажу це вам, бо одразу ж після цього повідомлення наша команда почне давати інструкції, як сидіти та триматися перед самою посадкою. Також вам розкажуть, як вийти з літака якомога скоріше одразу ж після посадки. Якщо так станеться, будь ласка, дійте спокійно, але швидко, і дотримуйтеся наказів від будь-кого з членів команди. Запевняю, на землі роблять все необхідне, щоб нам допомогти.

Згадавши їхню потребу в смузі три-нуль, Демерест сподівався, що це правда. Він також вирішив, що немає сенсу заглиблюватися в деталі перебоїв у роботі стабілізатора; більшість пасажирів усе одно цього не зрозуміють. Трішки делікатнішим голосом він додав:

— Вам у будь-якому разі пощастило сьогодні, оскільки замість одного досвідченого командира в кабіні екіпажу їх двоє — я та командир Гарріс. Ми — парочка старих пеліканів, маємо в запасі більше років польотів, ніж нам інколи хотілося б думати, — от лише зараз весь цей досвід у поєднанні виявився збіса корисним. Ми допомагатимемо один одному, разом з бортінженером Джорданом, що якийсь час проводитиме з вами. Будь ласка, допоможіть і ви нам. Якщо згодні, обіцяю, ми виберемося з цієї халепи разом — цілі та неушкоджені.

Демерест відклав мікрофон.

Не відводячи очей від льотних приладів, Енсон Гарріс зазначив:

— То було досить непогано. Тобі б у політику податися.

Демерест з прикрістю промовив:

— Ніхто за мене не проголосує. Здебільшого люди не полюбляють прямих слів та правди. — Він з гіркотою пригадував засідання комісії з питань аеропорту в Лінкольні, де закликав до скорочення продажу страхування в аеропорту. Відверта промова там обернулася катастрофою. Він зацікавився, як члени комісії, включно з його гладеньким, манірним шваґром, почуватимуться після того, як дізнаються про купівлю страхування Д. О. Ґерреро та його маніакальні наміри знищити Рейс Два. Мабуть, подумав Демерест, вони будуть самовдоволеними до неможливості, тільки замість того, щоб говорити Цього ніколи не станеться, варнякатимуть Те, що трапилося, — це виняток із правил; вважатимемо, що такого більше не буде. Отож, якщо Рейс Два безпечно приземлиться; що би там сказали чи не сказали, він, безсумнівно, влаштує ще один великий скандал з приводу продажу страхування в аеропорту. Різниця от у чому: цього разу його послухають більше людей. Сьогоднішня близька до катастрофи ситуація, чим би вона не обернулася, безперечно приверне багато уваги з боку преси; він скористається цим на повну. Відверто говоритиме з репортерами про авіастрахування, про членів комісії з ради питань аеропорту Лінкольна і не скупитиметься на слівце про свого дорогенького шваґра, Мела Бейкерсфелда. Агенти зв’язку з громадськістю «Транс Америки» аж зі шкури пнутимуться, щоб відмежувати його від цього «в інтересах політики компанії». Та хай спробують!

Радіо затріскотіло, ожило:

— «Транс-Америка-Два», я «Клівленд-центр». Лінкольн повідомляє, що ЗПС три-нуль досі тимчасово не діє. Вони намагаються відвести перешкоду до вашого прильоту. Якщо це не вдасться, посадять вас на ЗПС два-п’ять.

Гарріс спохмурнів, коли Демерест підтвердив. Смуга два-п’ять була на дві тисячі футів коротша, а також вужча, й наразі на ній панував сильний бічний вітер. Якщо доведеться скористатися нею, це підсилить небезпеки, з якими вони уже зіткнулися.

Вираз обличчя Демереста чітко відповідав його реакції на повідомлення.

Буря не вщухала, і літак досі здригався. Більшу частину польоту Гарріс намагався втримувати літак рівно.

Демерест обернувся до бортінженера:

— Сай, повернися знову до пасажирів. Перевір, щоб дівчата розказали все про посадку і щоб усі все зрозуміли. Тоді вибери кількох людей, на твій погляд найнадійніших. Впевнися, що вони знають, де аварійні виходи та як ними користуватись. Якщо перед нами несподівано закінчиться смуга, а так неодмінно станеться, коли доведеться сідати на два-п’ять, усе може швидко розвалитися. Якщо дійде до цього, ми всі постараємося пройти туди і допомогти, але нам може просто не вистачити часу.

— Так, сер. — Джордан знову підвівся з крісла бортінженера. Демерест, досі стривожений новинами про Ґвен, волів би піти сам, але наразі ні він, ні Гарріс не могли покинути кабіну екіпажу.

Як тільки Сай Джордан пішов, зазирнув лікар Компаньйо. Тепер заходити в кабіну екіпажу стало легше, оскільки Джордан відсунув розтрощені вхідні двері вбік.

Мілтон Компаньйо коротко представився Вернонові Демересту.

— Командире, можу прозвітувати щодо травм, як ви мене й просили.

— Ми вам дуже вдячні, лікарю. Якби вас там не було…

Компаньйо тільки відмахнувся.

— Відкладемо це на потім. — Він розгорнув шкіряний записник, де тонкою золотою ручкою була закладена сторінка. Це було дуже схоже на нього: він уже вніс усі імена, поранення та передбачуване лікування. — Ваша стюардеса, міс Мейген, дістала дуже серйозні травми. У неї численні порізи обличчя і грудей, а також небезпечна кровотеча. Відкритий перелом лівої руки та, звісно, шок. Також, будь ласка, повідомте людей, які займаються організацією на землі, що нам негайно знадобиться хірург-офтальмолог.

Вернон Демерест, який зблід більше, ніж зазвичай, уже приготувався переписати інформацію, надану лікарем, на планшетку бортового журналу. А тоді, від несподіваного шоку, спинився.

— Хірург-офтальмолог! Ви про… її очі?

— Боюся, що так, — похмуро сказав Мілтон Компаньйо. Він виправився: — Як мінімум, у ліве око потрапили осколки чи то дерева, чи то металу, точно сказати не можу. Знадобиться спеціаліст, щоби перевірити, чи не ушкоджена сітківка. Праве око, наскільки я зміг побачити, ціле.

— О Господи! — Відчуваючи, що йому фізично зле, Демерест притиснув долоню до обличчя.

Лікар Компаньйо похитав головою.

— Поки ще рано робити якісь висновки. Сучасна офтальмологічна хірургія здатна на неймовірні дива. Важливий тільки час.

— Ми передамо все, що ви нам сказали, радіозв’язком компанії, — запевнив його Енсон Гарріс. — Вони матимуть час, щоби підготуватися.

— Тоді я, мабуть, розповім далі.

Механічно Демерест переписав решту слів лікаря. У порівнянні з пораненнями Ґвен, інші пасажири ще легко відбулися.

— Я краще повернуся, — сказав Мілтон Компаньйо. — Подивлюся, чи нічого не змінилося.

Демерест різко прохрипів:

— Зачекайте.

Компаньйо спинився, зацікавлено звівши брови.

— Ґвен… тобто, міс Мейген… — Голос Демереста звучав здавлено і неприродно, навіть для нього самого. — Вона була… вона… вагітна. Це щось міняє?

Він побачив, як на нього скоса кинув здивований погляд Енсон Гарріс.

Лікар відповів, додавши трішки оборонного тону:

— Я цього не знав. Вагітність, мабуть, ще рання.

— Так. — Демерест уникав погляду того чоловіка. — Рання. — Хвилину тому він вирішив не ставити цього запитання. А тоді подумав, що мусить знати.

Мілтон Компаньйо замислився.

— Це не матиме впливу на її ймовірне одужання, звісно. Стосовно дитини, то мати не мала доступу до кисню недостатньо довго, щоб це їй зашкодило… як і всім. У неї нема черевних травм. — Він спинився, тоді поквапом продовжив: — Тому впливу не повинно бути. Якщо міс Мейген виживе — а з негайною лікарською допомогою її шанси на це відносно високі, — дитина народиться без проблем.

Демерест кивнув, не промовивши ні слова. Мілтон Компаньйо, секунду повагавшись, пішов.

На якусь мить між командирами запанувала тиша. Енсон Гарріс прорвав її:

— Верноне, я б хотів трохи відпочити перед посадкою. Покеруєш?

Демерест кивнув, автоматично переводячи долоні та стопи на прилади. Він був вдячний, що Гарріс не почав ставити запитань та ніяк не коментував ситуацію з Ґвен. Що б він там собі не думав та не загадувався, але мав достатньо ввічливості, аби тримати це при собі.

Гарріс потягнувся до планшетки, де була вказана інформація, надана Компаньйо.

— Я це відправлю. — Він перемкнув радіоприймачі, щоби зв’язатися з виробничо-диспетчерською службою «Транс Америки».

Для Вернона Демереста процес польоту слугував фізичним полегшенням після шоку та емоцій від того, що він тільки-но почув. Можливо, Гарріс також про це подумав, можливо — ні. Безсумнівно, що людині, яка керуватиме посадкою, варто приберегти енергію.

Стосовно посадки, то якою б небезпечною вона не була, Енсон Гарріс, очевидно, припускав, що зможе її провести. Демерест — беручи до уваги майстерність, яку Гарріс сьогодні показав, — не бачив причин, чому б мало статися інакше. Гарріс закінчив радіообмін, тоді опустив спинку крісла назад, даючи відпочинок тілу.

Вернон Демерест біля нього намагався цілком зосередитися на польоті. Та марно. Для досвідченого та вправного пілота повна концентрація під час горизонтального польоту — навіть у складних умовах, як зараз, — не була ні чимсь звичним, ні чимсь необхідним. Хоча він намагався їх прогнати чи відкласти, думки про Ґвен не покидали його.

Ґвен… чиї шанси вижити були «відносно високі», сьогодні така сонячна, гарна, сповнена оптимізму, тепер уже не потрапить до Неаполя так, як вони планували… Ґвен, яка годину чи дві тому сказала йому чистим, солодким англійським голосом: Так склалося, що я кохаю тебе… Ґвен, яку він кохав у відповідь, незважаючи на свою натуру, та й чому не змиритися з цим?..

Зі скорботою та муками він уявив її — поранену, непритомну та з його дитиною, дитиною, якої, він наполягав, треба позбутися, наче небажаного сміття… Вона відповіла із запалом: Я все чекала, коли ти нарешті до цього дійдеш… Пізніше стривожилася. Це подарунок… щось гарне і дивовижне. А тоді раптом, у такій ситуації, як у нас, тобі доводиться прийняти факт, що все потрібно завершити, викинути те, що тобі дали.

Але все-таки після його переконань вона здалася. Ну, думаю, що зрештою я вчиню розсудливо. Зроблю аборт.

Тепер аборту не буде. У лікарнях, до яких потрапить Ґвен, цього не дозволять, тільки у разі, якщо вибір стоятиме між життям матері та ненародженої дитини. Зі слів лікаря Компаньйо, такий варіант здається малоймовірним; а потім уже буде надто пізно.

Тому, якщо Ґвен одужає, — дитина народиться. Вернон Демерест не був певен, що він від цього відчуває — чи то полегшення, чи то жаль.

Він, проте, згадав ще дещо, що говорила Ґвен. Різниця між тобою і мною в тому, що ти вже маєш дитину… що б не сталося, завжди є хтось, десь, якась людина, копія тебе.

Вона говорила про дитину, якої він ніколи не знав, навіть імені; дівчинка, народжена у невизначеності Триетапної програми вагітності «Транс Америки», яка зникла з поля зору одразу ж і назавжди. Сьогодні, під допитом, Демерест визнав, що інколи думає про неї. Він тільки не визнав, що думає і згадує частіше, ніж йому того хотілося б.

Його невідомій дочці було одинадцять років; Демерест знав, коли у неї день народження, хоча намагався забути про це, але завжди згадував, щороку бажаючи одного й того ж: щоб він міг зробити хоч щось — щось простеньке, надіслати листівку абощо… Припускав, що все тому, що вони з Сарою ніколи не мали дітей (хоча обоє хотіли), з якими можна було б відсвяткувати день народження… Також він інколи ставив запитання, на які знав, що ніколи не буде відповідей: Де його донька? Яка вона? Чи щаслива? Інколи він спостерігав за дітьми на вулицях; якщо вік підходив, то замислювався, чи є хоч найменша ймовірність… а тоді картав себе за дурість. Час від часу його не покидала думка, що до його доньки можуть погано ставитися, чи що їй потрібна допомога, а він не знає, яка і як її надати… Від цього інстинктивного нагадування руки Вернона Демереста міцніше стиснули штурвальну колонку.

Демерест уперше усвідомив: він не зможе пережити такої невизначеності ще раз. Його природа вимагала чіткості. Він міг та збирався зважитися на аборт, бо це вирішальне, остаточне рішення; і навіть те, що перед тим сказав Енсон Гарріс, не змінило його думки. Так, він, можливо, сумніватиметься чи навіть журитиметься опісля. Але так він знатиме.

Радіогучномовець над головою несподівано урвав його думки:

— «Транс-Америка-Два», я «Клівленд-центр». Ліворуч курс два-нуль-п’ять. За готовністю починайте зниження до шести тисяч. Повідомте, коли покинете десять.

Рука Демереста потягнула всі чотири важелі керування двигунами, щоби почати скидати висоту. Він перемкнув індикатор траєкторії польоту, почав поворот.

— Я «Транс-Америка-Два», повертаю на курс два-нуль-п’ять, — повідомив Енсон Гарріс Клівленд. — Покидаємо десять тисяч.

Зі зниженням посилився бафтинг, але з кожною хвилиною вони ставали щораз ближче до пункту призначення та надії на порятунок. Вони також наближалися до крайньої точки авіатраси, в будь-яку мить Клівленд передасть радіолокаційне керування центру в Чикаґо. Після цього буде ще пів години польоту перед зоною заходження на посадку аеропорту Лінкольна.

Гарріс тихо промовив:

— Верноне, думаю, ти знаєш, як мені шкода Ґвен. — Він завагався. — Що б там між вами не було — це не моя справа, але що я міг би зробити як друг…

— Нічого, — сказав Демерест. Він не мав наміру скидати тягар перед Енсоном Гаррісом, компетентним пілотом, який все одно, в очах Демереста, поводиться як стара баба.

Демерест тепер шкодував, що кілька хвилин тому стільки розкрив, але тоді емоції взяли гору — що траплялося рідко. Тепер він сердито насупився, ніби щитом закривши особисті почуття.

— Перетинаємо вісім тисяч футів, — сказав Енсон Гарріс центрові керування повітряним рухом.

Демерест продовжував рівно спускати літак по курсу. Погляд обводив льотні прилади з постійною послідовністю.

Він пригадав дещо про дитину — свою дитину, — яка народилася одинадцять років тому. За чотири тижні до народження він сперечався сам із собою, чи варто зізнаватися у зраді перед Сарою, запропонувати, щоб вони вдочерили цю дитину. Зрештою йому не вистачило сміливості. Він боявся шоку, з яким могла відреагувати його дружина; боявся, що Сара ніколи не прийме цю дитину, чия присутність постійно викликатиме відчуття ганьби.

А після цього, коли вже було надто пізно, він усвідомив, що вчинив із Сарою нечесно. Звісно, вона була б шокована та ображена, так само як буде шокованою й ображеною зараз, якщо дізнається про Ґвен. Але потім, за якийсь час, вміння Сари знаходити сили й розв’язувати проблеми візьме гору. Незважаючи на весь Сарин спокій і те, що Демерест вважав твердолобістю, попри її буржуазну міщанську діяльність — керлінг-клуб та аматорський розпис олійними фарбами, — у його дружині крилося міцне ядро розуму. Він припускав, що це єдина причина, чому вони досі одружені; чому навіть зараз він не може подумати про розлучення.

Сара щось придумала б. Вона б змусила його якийсь час покорчитись і постраждати, можливо, навіть довго. Але вона би погодилася на вдочеріння, і від цього дитина зовсім не страждала б. Сара би про це подбала; саме така вона людина. Він подумав: якби ж…

Демерест вголос сказав:

— Життя повне різних сраних «якби ж».

Він перейшов у горизонтальний політ на висоті шести тисяч футів, натискаючи на важелі керування двигунами, щоби підтримувати швидкість. Двигун завив на вищих тонах.

Гарріс займався зміною радіочастот і — тепер, коли вони перетнули точку передачі радіолокаційного керування повітряним судном, — звітував перед Чиказьким центром. Він запитав:

— Ти щось сказав?

Демерест похитав головою.

Турбулентність шторму гіршою не могла бути, літак досі кидало врізнобіч.

— «Транс-Америка-Два», маємо ваш радіолокаційний контакт, — проскреготів новий голос із Чиказького центру.

Гарріс продовжив займатися комунікаціями.

Вернон Демерест міркував: що стосується Ґвен, він може прийняти рішення просто зараз.

Гаразд, вирішив він; він знайде в собі сили витримати Сарині сльози, осуд і, можливо, її гнів, але розповість про Ґвен.

Він визнає відповідальність за її вагітність.

Як наслідок, істерика вдома може стати кількаденною, а відголоски ще лунатимуть тижнями чи навіть місяцями, протягом яких він дуже страждатиме. Але коли найгірше закінчиться, вони якось з цим упораються. Дивно — і Демерест припускав, що це показує його впевненість у Сарі, — він навіть не сумнівався, що впораються.

Він не мав гадки, що вони зроблять, і значною мірою все залежатиме від Ґвен. Незважаючи на те, що лікар тільки-но сказав про серйозність її травм, Демерест був упевнений, що вона виживе. Ґвен — хоробра та смілива; навіть непритомна вона боротиметься, щоб вижити, і зрештою до яких ушкоджень це не призвело б, вона до всього призвичаїться. Вона також матиме власні плани на дитину. Може не віддати її отак просто чи не віддати взагалі. Ґвен не з тих, ким можна попихати чи вказувати, що робити. Вона думає за себе.

У результаті може статися так, що у нього на руках опиняться двоє жінок — а ще дитина — замість однієї. От із цим доведеться попрацювати!

Звідси постане таке питання: як далеко Сара зайде?

Господи! Ну й бардак.

Але тепер, коли він сам прийняв перше рішення, то все більше впевнювався, що це може привести до чогось хорошого. Демерест похмуро міркував: йому все це збіса багато коштуватиме — і нервів, і готівки, та нехай.

Висотомір показував, що вони тримаються на висоті шести тисяч футів.

Буде ще дитина, звісно. Він уже починав обдумувати це по-новому, зовсім по-іншому. Звісно, він не опускатиметься вже до зовсім телячих сантиментів, з якими деякі люди — Енсон Гарріс, наприклад, — ставляться до дітей; але це буде зрештою його дитина. Це точно буде новий досвід.

Що там Ґвен сказала в машині сьогодні дорогою до аеропорту?.. Маленький Вернон Демерест всередині мене. Якщо у нас буде хлопчик, назвемо його Вернон Демерест-молодший, як це роблять американці.

Можливо, то не така вже й погана ідея. Він хихотнув.

Гарріс кинув погляд убік.

— З чого смієшся?

Демерест вибухнув:

— Я не сміюся! Якого дідька я би сміявся? У нас що, багато причин для сміху?

Гарріс знизав плечима:

— Мені здалося, що я почув сміх.

— Це ти вже вдруге чуєш щось таке, чого насправді нема. Після цієї перевірки раджу сходити до лора.

— Не варто поводитися так гидотно.

— Та ти що? Серйозно? — Демерест із люті насторожився. — Може, саме в такій ситуації хтось і повинен поводитися гидотно.

— Якщо так, — сказав Гарріс, — то ніхто інший так не підходить на цю роль, як ти.

— Тоді, якщо ти закінчив зі своїми тупорилими запитаннями, може, знову візьмешся за керування, а я поговорю з тими тупаками на землі.

Енсон Гарріс подався кріслом уперед.

— Якщо хочеш, будь ласка. — Він кивнув. — Тримаю.

Віддавши керування, Демерест потягнувся по мікрофон.

Він відчував себе краще, сильнішим, через рішення, яке вже прийняв. Тепер він може вирішувати більш нагальні проблеми. Демерест жорстко проскрипів зубами.

— «Чикаґо-центр», я командир Демерест «Транс-Америки-Два». Ви там ще слухаєте чи вже напилися снодійного й пішли дрихнути?

— Я «Чикаґо-центр», командире. Ми слухаємо, й ніхто тут не дрихне. — У голосі диспетчера вчувався докір; Демерест це проігнорував.

— То якого милого сидите, як істукани? Цей літак має серйозні проблеми. Нам потрібна допомога.

— Чекайте, будь ласка. — Пауза, тоді новий голос: — Це старший диспетчер Чиказького центру. Командире, «Транс-Америка-Два», я чув ваше останнє повідомлення. Будь ласка, зрозумійте, що ми робимо все можливе. До того, як ви потрапили в наш район, для вас тут десяток людей працював, розчищаючи повітряний рух. Вони цим досі займаються. Ми надаємо вам пріоритет, чисту радіочастоту і прямий маршрут до Лінкольна.

Демерест гаркнув:

— Цього недостатньо. — Він помовчав, утримуючи кнопку мікрофона, тоді продовжив: — Старший диспетчере Чикаґо, слухай мене уважно. Прямий маршрут до Лінкольна і виїденого яйця не вартий, якщо він закінчується ЗПС два-п’ять чи будь-якою іншою, окрім три-нуль. І не кажи мені, що три-нуль не працює; я вже це чув і знаю чому. А тепер запиши ось таке і подбай, щоби в Лінкольні це також зрозуміли: літак сильно навантажений; ми приземлятимемося дуже швидко. Крім того, у нас пошкодження конструкції, включно з непридатним стабілізатором тримера та сумнівним кермом напрямку. Якщо ви нас направите на два-п’ять, то матимете розбитий літак і загиблих людей ще до закінчення наступної години. Тому зв’яжіться з Лінкольном, містере, та підкрутіть гайки. Скажіть їм, що мені плювати, як вони це зроблять — можуть хоч підірвати те, що там блокує ЗПС три-нуль, якщо доведеться, — але нам потрібна та смуга. Ви мене зрозуміли?

— Так, «Транс-Америка-Два», зрозуміли вас чудово. — Голос старшого диспетчера звучав спокійно, але на тон приязніше, ніж перед тим. — Ваше повідомлення вже передають до Лінкольна.

— Гаразд. — Демерест знову натиснув кнопку передавача. — Маю ще одне повідомлення. Це для Мела Бейкерсфелда, генерального директора в Лінкольні. Передайте йому попереднє повідомлення, а тоді додайте це — особисто від його шваґра: «Ти сам винен у цій ситуації, мудак, бо не послухав мене щодо авіастрахування в аеропорту. І тому в боргу переді мною та всіма іншими на борту цього рейсу, мусиш відірвати свою пінгвінячу сраку та розчистити нам ту смугу».

Цього разу в голосі старшого диспетчера вчувався сумнів.

— «Транс-Америка-Два», ми почули ваше повідомлення. Командире, ви впевнені, що хочете використати саме ці слова?

— «Чикаґо-центр», — кинув у відповідь Демерест, — так, я збіса, бляха, впевнений, що це саме ті слова! Наказую вам відправити те повідомлення — швидко, голосно й чітко.

13

На радіочастоті диспетчерського пункту руління Мел Бейкерсфелд у своїй машині слухав, як збирають та розташовують транспорт аеропорту, призначений для надзвичайних ситуацій.

— «Місто-двадцять-п’ять», я «Лінкольн-руління».

Число двадцять п’ять слугувало позивним керівника служби протипожежного забезпечення аеропорту.

— Я «Місто-двадцять-п’ять» у дорозі. Слухаємо вас.

— Така інформація. Передбачається надзвичайна ситуація другої категорії орієнтовно через тридцять п’ять хвилин. Зазначений рейс аварійний і приземлятиметься на ЗПС три-нуль, якщо та буде відкрита. Якщо закрита, використає ЗПС два-п’ять.

Де могли, диспетчери аеропорту уникали називати через радіозв’язок авіакомпанію, якої стосується будь-який нещасний випадок, реальний чи потенційний. Для прикриття використовували фразу «зазначений рейс». Авіакомпанії були дуже делікатні в таких справах, вважаючи, що чим менше разів їхня назва випливатиме в такому контексті, тим краще.

Утім, Мел був певен: те, що сьогодні сталося, приверне значну увагу громадськості, скоріш за все, і світової.

— «Лінкольн-руління», я «Місто-двадцять-п’ять». Чи пілот просить піну на ЗПС?

— Без піни. Повторюю, без піни.

Відсутність потреби в піні означала, що в літака справне шасі й він не потребує посадки на фюзеляж.

Весь аварійний транспорт, наскільки Мел знав — пожежні машини, машини порятунку та «швидкої допомоги», — поїде слідом за керівником служби протипожежного забезпечення, який мав окремий радіоканал, щоб комунікувати з ними особисто. Коли оголошували надзвичайну ситуацію, ніхто не зволікав. Усі дотримувалися принципу: краще бути готовими раніше, ніж пізніше. Рятувальні бригади зараз почнуть займати позицію між двома смугами, готові перейти до будь-якої з них за необхідності. Процедура не передбачала жодної імпровізації. Кожен рух у таких ситуаціях було детально прописано в генеральному плані на випадок надзвичайних ситуацій в аеропорту.

Коли в радіообміні запала пауза, Мел натиснув на кнопку свого мікрофона.

— «Лінкольн-руління», я «Машина-один».

— «Машина-один», продовжуйте.

— Джо Патроні з літаком, що застряг на ЗПС три-нуль, уже проінформували стосовно нової надзвичайної ситуації?

— Підтверджую. Ми підтримуємо радіозв’язок.

— Що Патроні каже, як просувається робота?

— Планує вивести літак-перешкоду протягом двадцяти хвилин.

— Він упевнений?

— Ні.

Мел Бейкерсфелд трохи зачекав, тоді заговорив знову. Він перетинав льотне поле вже вдруге за сьогоднішній вечір, однією рукою стискав кермо, другу тримав на мікрофоні — їхав настільки швидко, наскільки міг насмілитися у постійних шквалах снігу та обмеженій видимості. Навколо миготіли руліжні вогні та вогні злітно-посадкових смуг, які показували напрямок у темряві. Біля нього на передньому сидінні вмостилися Таня Лівінґстон та репортер «Триб’юн» Томлінсон.

Кілька хвилин тому, коли Таня передала Мелові записку про вибух на борту Рейсу Два та спробу літака досягнути аеропорту Лінкольна, Мел одразу ж вирвався з натовпу медоувудців. Разом з Танею вони подалися до ліфта, який опустив їх у підземний гараж двома поверхами нижче, де стояла Мелова службова машина. Тепер місце Мела — на смузі три-нуль, якщо потрібно, він візьме керівництво на себе. Плечем пробиваючись крізь натовп у головному залі, він помітив репортера «Триб’юн» і коротко сказав: «Пішли за мною». Був винен перед Томлінсоном за наводку про Елліота Фрімантла — і щодо бланків договорів, і брехливих заяв адвоката пізніше, які Мелові вдалося відкинути. Коли Томлінсон завагався, Мел гаркнув: «Немає часу. Але я вам даю можливість, про яку ви пошкодуєте, якщо не скористаєтеся». Без будь-яких подальших запитань Томлінсон одразу ж рушив за ним.

Тепер, коли вони їхали, Мел, де міг, прискорювався перед бортом, що рулив, а Таня переказувала новини стосовно Рейсу Два.

— Так, ще раз, — сказав Томлінсон. — Є тільки одна смуга, яка достатньо довга та розташована у правильному напрямку?

Мел похмуро відказав:

— Так, тільки одна. Хоча мало би бути дві. — Він з гіркотою пригадував пропозиції, які робив три роки поспіль, побудувати додаткову смугу паралельно смузі три-нуль. Аеропорт потребував її. Обсяг трафіку та безпека літаків вимагали здійснення Мелової пропозиції, особливо враховуючи те, що побудова ЗПС забирала два роки. Але інші впливи виявилися сильнішими. Гроші не знайшли, нову смугу не побудували. Та й навіть саме будівництво — незважаючи на постійні прохання Мела — ще не затвердили.

У багатьох проєктах Мел міг переконати комісію з питань аеропорту у своїй правоті. У випадку пропозиції щодо нової смуги він обробляв членів окремо та дістав обіцянки про підтримку, але пізніше вони обернулися на ніщо. Теоретично члени комісії були незалежні від політичного тиску; фактично ж вони завдячували своїми посадами мерові й самі брали активну участь у політичному житті. Якщо на мера тиснули з тим, щоб затримати випуск облігацій аеропорту через нові проєкти зі схожим фінансуванням, які мають більше шансів привернути голоси, тиск все одно просочувався. У випадку пропозиції щодо нової смуги, він не просто просочувався, а робив це успішно тричі. Раніше сьогодні Мел уже пригадував з іронією, що побудову триярусного громадського паркінгу для аеропорту — менш необхідну, але більш видиму справу — не затримали.

Коротко, прямими словами, які він дотепер притримував для особистих розмов, Мел описав ситуацію, включно з її політичними обертонами.

— Я б хотів використати всі ці слова як вашу цитату. — Голос Томлінсона ледве стримував захоплення репортера, який знає, що у нього в руках сенсація. — Можна?

Коли історія вийде друком, то накличе на Мела вагон проблем, і він це розумів; уже міг уявити собі обурені дзвінки з міської ради в понеділок зранку. Але хтось мусить це сказати. Громадськість повинна знати, наскільки ситуація серйозна.

— Без питань, — сказав Мел. — Здається, я в настрої, щоб мене цитували.

— Я так і подумав. — Репортер з цікавістю позирав на Мела. — Сподіваюся, вас це не образить, але ви сьогодні були в чудовій формі. І зараз, і з тим адвокатом та людьми з Медоувуда. Як у давні добрі часи. Вже давно не чув, щоб ви так говорили.

Мел не відривав погляду від руліжної доріжки попереду, очікував, щоби пропустити «ДіСі-8» компанії «Істерн», який саме повертав ліворуч. Але він міркував, чи й справді його поведінка за останні рік-два, відсутність колишнього запалу, була така очевидна, що й інші також помітили.

Біля нього, досить недалеко, щоб Мел усвідомлював її близькість і тепло, Таня м’яко промовила:

— Ми увесь час говоримо… про злітно-посадкові смуги, громадськість, Медоувуд, купу інших речей… А я от думаю про тих людей на борту Рейсу Два. Цікаво, як вони почуваються? Чи бояться?

— Та, звісно ж, бояться, — сказав Мел. — Якщо ще всі клепки не розгубили та розуміють, що взагалі діється. Я б також боявся.

Він пригадав власний страх, коли застряг у літаку ВМС, який тонув, тоді, давно. Ніби від цієї згадки, він відчув, як хвиля болю затопила травмоване місце на стопі. У всій тій веремії, що заповнила останню годину, він призвичаївся його ігнорувати, але, як завжди, з утомою та перенапруженням, біль усе одно повертався. Мел міцно стиснув губи та сподівався, що скоро судома ослабне або й зовсім мине.

Він чекав чергового проміжку в наземному радіообміні.

Коли такий виник, Мел натиснув на кнопку мікрофона.

— «Лінкольн-руління», я «Машина-один». Ви маєте звіт, наскільки критично зазначений рейс потребує саме ЗПС три-нуль?

— «Машина-один», наскільки ми розуміємо, дуже критично. Це ви, містере Бейкерсфелд?

— Так, це я.

— Чекайте, сер. Нам надходить нова інформація.

Кермуючи до смуги три-нуль, Мел очікував. Те, що прозвучить далі, визначить, чи доведеться дотримуватися радикального плану дій, який він обмірковує.

— «Машина-один», я «Лінкольн-руління». Щойно отримали наступне повідомлення через Чиказький центр із зазначеного рейсу. Початок повідомлення: «Прямий маршрут до Лінкольна не підходить, якщо він закінчується ЗПС два-п’ять. Літак сильно навантажений, приземлятиметься дуже швидко…»

Трійця в машині напружено слухала повідомлення Вернона Демереста. На словах: «Якщо ви нас направите на два-п’ять, то матимете розбитий літак і загиблих ще до закінчення наступної години» — Мел почув, як Таня різко вхопила повітря, відчув, як вона здригнулася поруч.

Він уже збирався підтвердити, коли диспетчер руління повідомив знову:

— «Машина-один»… містере Бейкерсфелд, є ще додаткове повідомлення до попереднього, особисто для вас від вашого шваґра. Ви маєте доступ до телефону?

— Ні, — відказав Мел. — Зачитайте зараз, будь ласка.

— «Машина-один»… — Він відчув, що диспетчер вагається. — Там дуже особисті слова.

Диспетчер усвідомлював — як і Мел — що це слухатимуть багато вух по всьому аеропорту.

— Воно стосується ситуації?

— Так.

— Тоді зачитуйте.

— Так, сер. Початок повідомлення: «Ти сам винен у цій проблемі, мудак, бо не слухав мене щодо авіастрахування в аеропорту…»

Рот Мела стиснувся в тонку лінію, але він вислухав усе до кінця, а тоді ухильно підтвердив:

— Вас зрозумів, кінець зв’язку. — Він був певен, що Вернон насолоджувався, надсилаючи те повідомлення, наскільки взагалі чимсь можна було насолоджуватися на борту Рейсу Два, і буде ще більш задоволений, коли дізнається, як саме те повідомлення дісталося свого адресата.

Та додаткове повідомлення було зайвим. Мел уже прийняв рішення, взявши до уваги попереднє.

Зараз його машина мчала смугою три-нуль. Коло прожекторів і транспорту, які оточували нерухомий «Боїнг-707» «Аерео-Мехікан», вже з’являлося на видноті. Мел схвально відзначив, що смугу лише трішки вкривав сніг. Незважаючи на заблоковану частину, решту поверхні від снігу очистили.

Він перемкнув радіоприймач на частоту техобслуговування аеропорту.

— Пульт снігоборотьби, я «Машина-один»…

— Я Пульт снігоборотьби. — Голос Денні Ферроу звучав змучено, що й не дивно. — Кажіть.

— Денні, — сказав Мел, — розбий Батарею Конґа. Відправ снігоочисники «Ошкош» та важкі ґрейдери до смуги три-нуль. Нехай їдуть туди, де застряг літак, і очікують подальших інструкцій. Відправ їх зараз, тоді мені віддзвониш.

— Вас зрозумів, буде виконано. — Денні, здавалося, хотів ще щось запитати, але потім, очевидно, передумав. За мить, на тій же частоті, пасажири автомобіля почули, як він дає вказівки лідерові колони.

Репортер «Триб’юн» нахилився вперед перед Танею.

— Я тут ще складаю все докупи, — сказав Томлінсон. — Ота частина про авіастрахування… Ваш шваґер — велике цабе в Міжнародній асоціації пілотів, правда?

— Так. — Мел зупинив автомобіль на злітно-посадковій смузі, за кілька футів від кола прожекторів довкруж великого непорушного літака. Він бачив, що там кипить робота; під фюзеляжем літака та з обох боків чоловіки гарячково копали траншеї. Присадкувата постать Джо Патроні, який керував діяльністю, виднілася здалеку. За мить Мел до нього приєднається, після зворотного радіоповідомлення від Денні Ферроу з Пульта снігоборотьби.

Репортер вдумливо мовив:

— Здається, я чув щось раніше. Чи то не ваш шваґер влаштував цілу бучу з приводу заборони продажу страхування тут — як того хоче МАП, — а ви йому відмовили?

— Я йому не відмовляв. Це була комісія з питань аеропорту, хоча я з нею погодився.

— Даруйте за незручне запитання, але ви не передумали після сьогоднішніх подій?

Таня запротестувала:

— Зараз геть не час для…

— Я відповім, — сказав Мел. — Не передумав, принаймні поки що. Але думаю над цим.

Мел міркував: для зміни позиції стосовно авіастрахування — якщо така настане — зараз був не час, на підйомі емоцій та одразу після трагедії. От через день-другий на сьогоднішні події можна буде глянути з іншої перспективи. Приймати рішення особисто Мелові — стосовно того, закликати комісію з питань аеропорту переглянути свою політику чи ні, — варто тоді. Тим часом ніхто не заперечував, що ця ситуація додала сили аргументам Вернона Демереста та Міжнародної асоціації пілотів.

Можливо, припускав Мел, удасться знайти компроміс. Один речник МАП якось довірився йому, що пілоти й не очікують, що кампанію проти авіастрахування в аеропортах можна виграти: ні повністю, ні швидко; успіх забере роки та «ним доведеться насолоджуватися, як болонською ковбасою — по шматочку на раз».

Одним зі шматочків у аеропорту Лінкольна може бути заборона використання автоматів авіастрахування, як це вже зробили в деяких аеропортах. Один штат — Колорадо — заборонив такі автомати законодавчим актом. Інші штати, наскільки Мел знав, теж розглядають подібну пропозицію законодавчо, хоча наразі ніщо не може зупинити аеропорти від того, щоб діяти, як їм заманеться.

Саме система автоматів продажу страхування подобалася Мелові найменше, хоча величезний страховий поліс Д. О. Ґерреро дістався останньому не через неї. Отже, якщо каси продажу залишаться — ще на кілька років, доки цілком не сформується громадська думка, — доведеться запровадити ще якісь запобіжні засоби.

Хоча Мел визначив для себе, що не прийматиме твердого рішення, бо помітив напрямок своїх думок.

Радіоприймач, досі налаштований на частоту служби техобслуговування аеропорту, тріщав від обміну між транспортом. Тоді оголосив:

— «Машина-один», я Пульт снігоборотьби.

Мел відповів:

— Кажи, Денні.

— Чотири снігоочисники і три ґрейдери разом з лідером колони вже в дорозі до смуги три-нуль, як ти й наказував. Які розпорядження?

Мел обережно добирав слова, усвідомлюючи, що десь там у електронному лабіринті під диспетчерською вежею їх записують на плівку. Пізніше йому, можливо, доведеться їх обґрунтовувати. Він також хотів зробити все можливе, щоб уникнути непорозумінь.

— Пульт снігоборотьби, я «Машина-один». Нехай усі снігоочисники та ґрейдери під керівництвом лідера колони стануть біля борту «Аерео-Мехікан», який блокує смугу три-нуль. Машини не повинні, повторюю, не повинні перепиняти шлях літакові, який за кілька хвилин спробують витягнути з допомогою його власних двигунів. Але якщо ця спроба буде невдалою, снігоочисники та ґрейдери дістануть наказ зсунути борт убік та розчистити смугу. Це потрібно буде зробити за будь-яку ціну та максимально швидко. Смуга три-нуль мусить бути відкрита для використання приблизно через тридцять хвилин, і на той час борт-перешкода та весь транспорт повинен покинути смугу. Я координуватиму дії з авіадиспетчерською службою, щоб вирішити, в який момент віддати наказ, якщо це знадобиться. Підтвердьте, як прийняли, чи ці інструкції зрозумілі?

Репортер Томлінс м’яко присвиснув. Таня повернулася до Мела, розглядаючи його обличчя.

В радіоприймачі запала кількасекундна тиша, а тоді зазвучав голос Денні Ферроу:

— Я начебто зрозумів. Але краще уточню. — Він повторив суть повідомлення, і Мел уявив, що Денні знову стікає потом, як уже було сьогодні раніше.

— Підтверджую, — сказав Мел. — Але найголовніше те, що я віддаватиму наказ; більше ніхто; якщо доведеться таки відправити ті снігоочисники і ґрейдери.

— Це зрозуміло, — передав Денні. — Краще ви, ніж я. Меле, думаю, ви розумієте, що наша техніка зробить з тим «Боїнгом».

— Вона його посуне, — скупо сказав Мел. — Наразі це важливо. — Мел знав, що у служби техобслуговування аеропорту є й інше моторизоване обладнання, здатне до роботи такої ж грубої сили; але скористатися одиницями Батареї Конґа, які вже на смугах, буде певніше та швидше. Він закінчив зв’язок та відклав мікрофон.

Томлінсон озвався з недовірою:

— Посуне його! Літак за шість мільйонів боком посунуть снігоочисники! Господи, та ви ж його на шматки розірвете! А потім власники і страховики зроблять те саме з вами.

— Я не здивуюся, — сказав Мел. — Звісно, багато залежить від того, під яким кутом на це дивитися. Якби власники і страховики були на рейсі, який уже підлітає, вони б плакали від щастя.

— Ну, — поступився репортер, — мушу визнати, деякі рішення вимагають неабиякої сміливості.

Долоня Тані потягнулася вниз і віднайшла Мелову. Вона м’яко сказала схвильованим голосом:

— Я підтримую те, що ти зараз робиш. Що б там не сталося потім, це я запам’ятаю.

Снігоочисники та ґрейдери, які Мел викликав, уже з’являлися на видноті, вони швидко рухалися смугою.

— Цього може й не статися. — Мел стиснув долоню Тані перед тим, як відпустити, тоді відчинив дверцята машини. — Маємо двадцять хвилин, сподіваюсь, що цього вистачить.

Коли Мел Бейкерсфелд підійшов до нього, Джо Патроні притупував ногами, щоб зігрітися, втім, марно, незважаючи на утеплені черевики й важку парку, в яку був одягнений начальник служби техобслуговування «ТВЕ». Не беручи до уваги короткий час, який Патроні провів у кабіні екіпажу літака, коли командир і другий пілот «Аерео-Мехікан» пішли, він постійно перебував у сніговій бурі, ще з часу прибуття на місце дії, тобто більше трьох годин тому. Він змерз та був фізично виснажений від сьогоднішніх подій, його неспроможність зсунути з місця літак, незважаючи на вже дві спроби, спричинилася до того, що Патроні був готовий вибухнути за першої ж нагоди.

Це майже сталося, як тільки він почув про Мелові наміри.

Якби він балакав з кимсь іншим, Джо Патроні вже б розбушувався та почав тираду. Але оскільки Мел був близьким другом, Патроні відвів неприкурену сигару, яку був жував, і з невірою втупився в Мела.

— Посунути цілком справний літак снігоочисниками! У тебе там геть клепки закінчилися?

— Ні, — сказав Мел. — У мене смуги закінчилися.

Мел відчув відчай від думки, що ніхто з керівництва, окрім нього, здається, не розуміє, наскільки нагально потрібно очистити смугу три-нуль, за будь-яку ціну. Очевидно, якби він кинувся виконувати свій план одразу ж, потім його майже ніхто не підтримав би. З іншого боку, Мел не мав жодних сумнівів, що завтра з’явиться купа людей, готових помахати кулаками після бою, — включно з представниками «Аерео-Мехікан», — які запевнятимуть, що він міг вчинити так чи так або що Рейс Два зрештою мусив сісти на смугу два-п’ять. Очевидно, що його рішення не повинне бути одноосібним. Це не міняло переконання Мела, що його все одно варто прийняти.

Побачивши громаду снігоочисників та ґрейдерів, які вже розташувалися лінією на злітно-посадковій смузі праворуч від них, Патроні й зовсім упустив сигару. Коли витягнув ще одну, то буркнув:

— Я тебе врятую від твого ж божевілля. Забери ці «Дінкі Тойз»[225] з-перед моїх очей та геть від цього літака. За п’ятнадцять хвилин, а може, й менше, я тобі його виведу.

Мел закричав, щоб його було чутно серед вітру та гуркоту двигунів навколо.

— Джо, одразу внесімо ясність. Коли з вежі мені скажуть, що в нас немає часу, все; розмов більше не буде. Стоїть питання людських життів на тому рейсі. Якщо у вас будуть заведені мотори, ви їх заглушите. В ту ж мить уся техніка і люди мусять негайно покинути смугу. Наперед переконайся, що всі твої люди це розуміють. Очисники рушать за моїм наказом. І тоді вже часу не гаятимуть.

Патроні похмуро кивнув. Попри його сплеск гніву, подумав Мел, звична зухвала самовпевненість начальника служби техобслуговування, здається, вляглася.

Мел повернувся до свого авто. Таня з репортером, закутані у свої пальта, спостерігали, як копають навколо літака. Тоді залізли разом з ним до машини, вдячні за тепло всередині.

Мел знову зв’язався з диспетчером руління, цього разу попросив керівника польотів. Після невеликої паузи в повітрі прозвучав голос керівника.

Кількома словами Мел пояснив свій намір. Що йому було зараз потрібно від авіадиспетчерської служби, це розрахувати, скільки він може очікувати перед тим, як наказати снігоочисникам і ґрейдерам рушати. Як тільки це станеться, то за кілька хвилин борт-перешкоду заберуть зі смуги.

— З того, що ми маємо зараз, — сказав керівник польотів, — зазначений рейс прибуде швидше, ніж ми очікували. Чиказький центр збирається передати радіолокаційне керування нашому пунктові підходу через дванадцять хвилин. Після цього ми обслуговуватимемо рейс ще вісім-десять хвилин перед посадкою, яка відбудеться щонайпізніше о 01:28.

Мел глянув на годинник під тьмяним світлом панелі приладів. Він показував 1:01.

— Вибір, якою смугою скористатися, — заговорив керівник польотів, — потрібно буде зробити не пізніше, ніж за п’ять хвилин до посадки. Після цього ми не зможемо змінити курсу.

Отже, це означало, підрахував Мел, що його остаточне рішення потрібно буде прийняти протягом наступних сімнадцяти хвилин, можливо, й менше, залежно від часу передачі радіолокаційного керування літака Чиказьким центром диспетчерському пунктові підходу Лінкольна. Залишалося навіть менше часу, ніж він сказав Джо Патроні.

Мел помітив, що й сам починає пітніти.

Чи варто йому знову попередити Патроні, сказати, що часу вже менше? Мел вирішив, що не варто. Начальник служби техобслуговування вже керував дійством настільки швидко, наскільки міг. Нічого не дасть, якщо виснажити його ще більше.

— «Лінкольн-руління», я «Машина-один», — озвався Мел. — Надавайте мені найновішу інформацію стосовно статусу рейсу на підході. Можемо тримати цю частоту чистою?

— Підтверджую, — сказав керівник польотів. — Ми вже перевели звичний трафік на іншу частоту. Триматимемо вас у курсі справи.

Мел підтвердив і закінчив зв’язок. Таня запитала біля нього:

— І що тепер?

— Будемо чекати. — Мел знову глянув на годинник.

Минула хвилина. Дві.

Вони бачили, як працюють чоловіки, продовжують відчайдушно копати біля передньої частини і з обох боків літака. Блимнувши фарами, прибула ще одна вантажівка; чоловіки вискочили з кузова й поспішили до інших. Присадкувата постать Джо Патроні постійно рухалася, роздавала інструкції та підбадьорювала робітників.

Снігоочисники та ґрейдери досі стояли, вишикувані в лінію, чекали. Певною мірою, подумав Мел, наче стерв’ятники.

Репортер Томлінсон урвав тишу всередині автомобіля.

— Я тут подумав… Коли був малим, а це не так давно, тут повсюди були поля. Влітку паслися корови, росла кукурудза, ячмінь. А поряд трав’яне льотне поле; невелике; ніхто й не думав, що воно так розростеться. Коли хтось подорожував повітрям, то користався аеропортом у місті.

— Це авіація, — сказала Таня. Вона відчула короткочасне полегшення від того, що може думати й говорити про ще щось, окрім того, на що вони очікують. Тоді продовжила: — Хтось мені сказав, що робота в авіації змушує думати, ніби живеш довше, бо все змінюється так часто і швидко.

Томлінсон заперечив:

— Не все так швидко. Що стосується аеропортів, то зміни недостатньо швидкі. Містере Бейкерсфелд, через три-чотири роки може настати суцільний хаос.

— Хаос — це завжди поняття відносне, — сказав Мел; його розум був досі зосереджений на дійстві, яке він спостерігав крізь вітрове скло автомобіля. — У дуже багатьох аспектах ми навчилися з ним жити.

— Ви зараз не ухиляєтеся від запитання?

— Так, — здався він. — Гадаю, що так.

Воно й не дивно, подумав Мел. Його набагато менше наразі цікавила філософія авіації, у порівнянні з нагальністю того, що відбувалося надворі. Але він відчув, що Таня потребує, аби напруга трохи спала, хоча б ілюзорно; те, як він усвідомлював її почуття, було часткою тієї емпатії, яку вони, здається, щораз більше поділяли. Він нагадав собі також, що вони очікують рейсу «Транс Америки», і ще під питанням: приземлиться він безпечно чи ні? Таня була частиною «Транс Америки», допомагала з посадкою пасажирів на цей рейс. Насправді з них трьох вона найбільш безпосередньо була з ним пов’язана.

Із зусиллям він зосередився на тому, що перед тим сказав Томлінсон.

— Завжди так було, — оголосив Мел, — що в авіації прогрес у повітрі йшов попереду прогресу на землі. Ми інколи думаємо, що наздоженемо; в середині 1960-х це майже вдалося; але здебільшого це неможливо. Найкраще, що ми можемо зробити, здається, це принаймні не надто відставати.

Репортер не вгавав:

— То що нам варто робити з аеропортами? Що ми можемо?

— Можемо мислити вільніше, з більшою уявою, як мінімум. Потрібно позбутися залізничного мислення.

— Ви думаєте, ми досі його не позбулися?

Мел кивнув.

— На жаль, у дуже багатьох сферах. Наші перші аеропорти були імітаціями залізничних вокзалів, бо дизайнери мусили покладатися на якийсь досвід, і єдине, що в них було, — це досвід побудови залізниць. Після цього звичка залишилася. Саме тому ми зараз маємо так багато «лінійних» аеропортів, де термінали розтягнені довгим рядом і пасажири мусять проходити цілі милі.

Томлінсон запитав:

— Хіба ця ситуація не змінюється?

— Повільно і дуже мало де. — Як завжди, незважаючи на напруженість моменту, Мел уже втягувався до своєї теми. — Кілька аеропортів зараз будують колом — як пончики; де паркінг всередині, замість того щоби бути розташованим десь далеко; так, щоб люди ходили якнайменше; з допоміжними засобами, як-от швидкісні горизонтальні ліфти; так, щоб літаки стояли якнайближче до пасажирів, замість навпаки. Це означає, що до аеропортів починають ставитися як до чогось особливого й визначного; а також як до цілісних одиниць, а не сукупності окремих компонентів. До творчих ідей, навіть химерних, починають дослухатися. У Лос-Анджелесі пропонують побудувати великий аеродром у відкритому морі; у Чикаґо — створений людськими руками аеропорт-острів на озері Мічиґан; і ніхто з цього не глузує. «Американ Ейрлайнз» планують будівництво гігантського гідравлічного ліфта, щоб складати літаки стосами один на одного, завантажувати й розвантажувати. Але такі зміни повільні, вони не координовані; ми будуємо аеропорти, ніби шиємо прості клаптикові ковдри. Ніби абоненти телефонної мережі розробляли та робили телефони окремо самі для себе, а тоді підключали їх до єдиної світової системи.

Радіоприймач різко перервав Мелові слова:

— «Машина-один» та «Місто-двадцять-п’ять», я «Лінкольн-руління». Чиказький центр тільки-но повідомив, що передасть радіолокаційне керування зазначеного рейсу диспетчерському пунктові підходу Лінкольна о 01:17.

Годинник Мела показував 1:06. Повідомлення означало, що Рейс Два летить на хвилину швидше, ніж керівник польотів передбачав раніше. На хвилину менше часу для Джо Патроні; всього одинадцять хвилин, доки Мел буде змушений прийняти рішення.

— «Машина-один», чи щось змінилося зі статусом ЗПС три-нуль?

— Ні, жодних змін.

Мел замислився: чи не розраховує він усе надто прискіпливо? Його вже охопила спокуса наказати снігоочисникам та ґрейдерам рушити, але тоді він осікся. Відповідальність — це вулиця з двостороннім рухом, особливо коли йдеться про майже повне знищення літака вартістю шість мільйонів доларів. Залишалася ймовірність, що Джо Патроні пощастить, хоча з кожною секундою ця ймовірність зменшувалась. Перед непорушним «Боїнгом-707», наскільки Мелові було видно, деякі прожектори й техніку вже відводили. Але двигуни літака ще не запускали.

— Ті творчі люди, — поцікавився Томлінсон, — ті, про яких ви говорили. Хто вони?

Сильно не замислюючись, Мел озвався:

— Важко скласти один список.

Він спостерігав за тим, що відбувається. Решту транспорту й обладнання перед «Боїнгом-707» «Аерео-Мехікан» тепер відводили геть, і присадкуватий, вкритий снігом Джо Патроні піднімався трапом, що стояв біля носової частини літака. Нагорі Патроні спинився, обернувся та щось комусь показав; він, здавалося, щось гукав людям унизу. Тоді Патроні відчинив передні двері фюзеляжу й увійшов усередину; майже одразу після цього інша, дрібніша фігура піднялася трапом і пішла за ним. Двері літака захряснулись. Люди внизу покотили трап геть.

Репортер у машині запитав знову:

— Містере Бейкерсфелд, а ви могли б назвати тих кількох людей — найбільш творчих у питаннях аеропортів та майбутнього?

— Так, — сказала Таня, — а й справді!

Мел подумав: це ніби грати в кімнаті в шашки, поки весь будинок горить. Гаразд, вирішив він; якщо Таня хоче, він зіграє.

— Кілька імен спадає на думку, — сказав Мел. — Фокс із Лос-Анджелеса; Джозеф Фостер з Г’юстона, він зараз працює в Асоціації повітряного транспорту Америки. Алан Бойд в уряді; ще Томас Салліван, експерт у Портовому управлінні Нью-Йорка. В авіакомпаніях: Гелебі з «Пен Ем»; Герб Ґодфрі з «Юнайтед». У Канаді — Джон К. Перкін. У Європі — П’єр Кот з «Ейр Франс»; Граф Кастель — у Німеччині. Є й інші.

— Включно з Мелом Бейкерсфелдом, — втрутилася Таня. — Його не забули?

Томлінсон, який схилився над блокнотом, буркнув:

— Я вже вніс його до списку. Це ж безумовно.

Мел усміхнувся. Та чи справді, подумав він, це так безумовно? Колись, зовсім недавно, таке твердження було б правдивим; але він знав, що вже давно зник з очей на національній сцені. Коли так стається, коли ти перестаєш варитися у цьому казанку, то про тебе швидко забувають; а згодом, навіть якщо хочеться, можеш так ніколи й не повернутися. Не те щоб робота, якою він займається в аеропорту Лінкольна, менш важлива чи він робить її не дуже добре; у ролі генерального директора Мел знав, що виконує свої обов’язки, як завжди, добре, а може, й краще. Але значний внесок, який він колись, здавалося, зробить, уже зник з горизонту. Він усвідомив, що це вже вдруге за сьогодні його відвідала та сама думка. Це мало значення? Чи йому не однаково? Він вирішив: «Ні, не однаково!»

— Гляньте! — вигукнула Таня. — Вони запускають двигуни.

Репортер підвів голову; Мел відчув, як загострюються відчуття.

За третім двигуном «Боїнга-707» «Аерео-Мехікан» виникла хмарка біло-сірого диму. Він швидко погустішав, тоді понісся геть, коли двигун запустився і стабілізувався. Від реактивного струменя сніг почав завихрюватися.

Друга хмарка диму з’явилася позаду четвертого двигуна, за мить її віднесло геть, сніг полетів слідом.

— «Машина-один» та «Місто-двадцять-п’ять», я «Лінкольн-руління». — Голос із радіоприймача всередині машини озвався так несподівано, що Мел відчув, як Таня перелякано підскочила поруч нього. — Чиказький центр повідомляє оновлений час передачі радіолокаційного керування зазначеного рейсу — 01:16… через сім хвилин.

Рейс Два, усвідомлював Мел, усе одно підходить швидше, ніж очікувалося. Це означало, що вони втратили ще одну хвилину.

Мел знову підніс годинник до панелі.

На м’якій землі на протилежному боці злітно-посадкової смуги, навпроти їхнього авто, Патроні запустив другий двигун. За ним перший. Мел тихо мовив:

— Вони ще можуть встигнути. — Тоді пригадав, що всі двигуни вже сьогодні запускали двічі й обидві спроби видерти літак з пастки закінчилися нічим.

Перед непорушним «Боїнгом-707» самотня фігура з яскравими регулювальними жезлами пробігла вперед, де її було б видно з кабіни екіпажу літака. Чоловік тримав їх над головою, показуючи: «все чисто». Мел чув і відчував гул двигунів, але знав, що вони увімкнені ще не на повну потужність.

Залишилося шість хвилин. Чому Патроні ще не дав двигунам повний газ?

Таня напружено сказала:

— Здається, я не витримаю цього чекання.

Репортер засовався на сидінні.

— Я аж упрів.

Джо Патроні дав повний газ! Нарешті! Мел чув і відчував гучніший, всеохопний гуркіт двигунів. За непорушним літаком «Аерео-Мехікан» величезні шквали снігу відносило в темряву за межі вогнів злітно-посадкової смуги.

— «Машина-один», — гостро вимагав радіоприймач, — я «Лінкольн-руління». Чи є якісь зміни щодо стану ЗПС три-нуль?

У Патроні, звірився з годинником Мел, залишилося три хвилини.

— Літак досі не звільнили. — Таня уважно вдивлялася крізь вітрове скло автомобіля. — Вони запустили всі двигуни, але він не рухається.

Він, проте, щосили тягнеться вперед; Мел бачив це навіть через завірюху. Але Таня мала рацію. Літак не рухався.

Снігоочисники та важкі ґрейдери під’їхали ближче один до одного, яскраво виблискуючи маячками.

— Чекайте! — заговорив у радіо Мел. — Чекайте! Не відправляйте той рейс на ЗПС два-п’ять. Так чи інакше, зміна стану ЗПС три-нуль настане з хвилини на хвилину.

Він перемкнув радіоприймач у машині на частоту Пульта снігоборотьби, готовий запустити снігоочисники.

14

Зазвичай після півночі напруга в авіадиспетчерській службі дещо послаблювалася. Але не сьогодні. Через бурю авіакомпанії в аеропорту Лінкольна продовжували підтримувати диспетчерський зв’язок і приймати рейси, які вже запізнювалися на години. І їхнє запізнення спричинялося до загального перевантаження злітно-посадкових та руліжних доріжок.

Більшість членів ранньої восьмигодинної зміни в авіадиспетчерській службі вже закінчили свою роботу опівночі та змучено подалися додому. Їхні місця зайняли новоприбулі на зміну. Кілька диспетчерів у зв’язку з нестачею персоналу та хворобами інших залишилися на подовжену зміну, яка закінчиться о другій ночі. До таких належали керівник польотів, старший диспетчер Вейн Тевіс і Кіт Бейкерсфелд.

Після емоційної розмови з братом, яка закінчилася несподівано та невдало півтори години тому, Кіт намагався розслабитися, з головою занурившись у роботу, зосередившись на індикаторі радіолокатора перед собою. Якщо йому вдасться підтримувати цю зосередженість, думав він, то решта часу, який йому взагалі доведеться чимсь заповнити, — мине швидко. Кіт продовжив обслуговувати прибуття зі східного напрямку, працюючи в парі з молодим асистентом, який опрацьовував саму передачу радіолокаційного керування рейсів та сидів ліворуч. Вейн Тевіс досі здійснював керівництво, катаючись у своєму роликовому кріслі по диспетчерському залі, відштовхуючись техаськими черевиками, хоча й не так енергійно, оскільки зміна самого Тевіса наближалася до кінця.

Певною мірою Кітові допомогла його зосередженість; хоча водночас дивним чином сталося й навпаки. Здавалося, ніби його розум розколовся на два рівні, як квартира-дуплекс, і він перебував одразу на двох. На одному рівні він керував трафіком прибуття зі сходу — наразі без проблем. На другому його думки були особисті та сповнені самоаналізу. Такий стан довго не триватиме, але, можливо, думав Кіт, його розум став наче лампочка, яка от-от перегорить, тому в останні хвилини світить найяскравіше.

Особистий бік його думок зараз був холоднокровний і спокійніший, ніж раніше; можливо, та розмова з Мелом спричинилася до цього, якщо не щось інше. Усе здавалося зрозумілим та визначеним. Кітова чергова зміна закінчиться; він покине це місце; невдовзі після цього будь-яке очікування та муки завершаться. Він був упевнений, що його власне життя та життя інших уже відірвані одне від одного; він більше не належав Наталі, чи Мелу, чи Браяну, чи Тео… як і вони йому. Він належав уже мертвим — сім’ї Редфернів, які разом загинули в аварії «Біч Бонанзи»; маленькій Велері… її сім’ї. Саме так! Чому він раніше не думав про це так; не усвідомлював, що його власна смерть стане сплатою боргу перед Редфернами? І далі з тією ж холоднокровністю Кіт замислився, чи він, бува, не збожеволів; кажуть, що такими і є люди, які обирають самогубство, але в будь-якому разі це не має значення. Його вибір стояв між стражданнями та умиротворенням; і ще до світанку умиротворення до нього прийде. Знову, як це час від часу відбувалося протягом останніх кількох годин, його рука потяглася до кишені, пальці торкнулися ключа від кімнати номер 224 в готелі «О’Гейґан Інн».

Водночас на іншому рівні, зі слідами колишньої вправності, він порався над східним напрямком прибуття.

Усвідомлення кризової ситуації з Рейсом Два «Транс Америки» дійшло до Кіта поступово.

Авіадиспетчерська служба Лінкольна отримала повідомлення про те, що Рейс Два має намір повернутися — майже годину тому, за лічені секунди після того, як командир Енсон Гарріс повідомив про своє рішення. Слова дійшли телефоном «гарячої лінії» просто від старшого диспетчера Чиказького центру до керівника польотів, після схожого сповіщення центрів у Клівленді й Торонто. Спочатку в Лінкольні роботи було небагато; лише поставили до відома керівництво аеропорту щодо вимог рейсу стосовно смуги три-нуль.

Пізніше, коли Чиказький центр перебрав у Клівленда радіолокаційне керування Рейсу Два, почалася конкретніша підготовка.

Вейна Тевіса, старшого диспетчера, попередив керівник польотів, який особисто прийшов до диспетчерської кімнати, щоби повідомити Тевіса стосовно ситуації з Рейсом Два, його очікуваного часу прибуття, а також сумнівів з приводу того, яку смугу — два-п’ять чи три-нуль — потрібно буде використати для посадки.

Тим часом диспетчерський пункт руління сповіщав аварійні служби аеропорту, щоб ті підготувалися й чекали, а невдовзі після цього, щоб вивозили свій транспорт на льотне поле. Диспетчер руління говорив по радіотелефону з Джо Патроні, щоби перевірити, чи Патроні знає про нагальну потребу в смузі три-нуль. Він знав.

Тоді було налаштовано контакт на резервній радіочастоті між авіадиспетчерською службою та кабіною екіпажу літака «Аерео-Мехікан», який блокував смугу. Така організація роботи була спрямована на те, щоб підтримувати миттєву двосторонню комунікацію, якщо доведеться, коли Патроні сидітиме за органами керування літаком.

У диспетчерській, коли Вейн Тевіс почув новини від керівника польотами, першою його реакцією був погляд на Кіта. Якщо чергування не змінити, то саме Кіт прийме радіолокаційне керування Рейсом Два від Чиказького центру та моніторитиме приліт.

Тевіс тихо запитав керівника польотів:

— Нам відпустити Кіта? Посадити на його місце когось іншого?

Літній чоловік завагався. Він пригадав сьогоднішню аварійну ситуацію, яка стосувалася «КейСі-135» Повітряних сил. Тоді він усунув Кіта з чергування, заручившись якоюсь відмовкою, а тоді ще міркував, чи не надто був поспішив. Коли чоловік перебуває між упевненістю в собі та її втратою, дуже легко опустити шальки терезів на неправильний рівень, навіть не маючи нічого лихого на думці. Керівника польотів також сповнювало незручне почуття, що він грубо втрутився у приватний простір між Кітом та Мелом Бейкерсфелдами, коли вони перед тим говорили в коридорі. Він міг не чіпати їх ще кілька хвилин, але не зробив цього.

Керівник польотів і сам утомився, не тільки через сьогоднішню виснажливу зміну, але й від інших, які їй передували. Він пригадав, як читав недавно, що нові системи повітряного руху, які готували на середину 1970-х років, наполовину зменшать робочі навантаження на диспетчерів, таким чином знижуючи рівень професійної втоми та нервових зривів. Керівник польотів продовжував ставитися до цього скептично. Він сумнівався, чи в авіадиспетчерській службі тиск бодай трохи спаде; якщо він зменшиться в одному аспекті, думав він, то зросте в іншому. Він співчував таким людям, як Кіт — досі виснажений, блідий, напружений, — які виявилися жертвами системи.

Продовжуючи говорити на півтону нижче, Вейн Тевіс повторив:

— То знімати його зі зміни чи ні?

Керівник польотів похитав головою. Низьким голосом він відповів:

— Не будемо поспішати. Залиш Кіта, але не відходь від нього.

Саме тоді Кіт, який помітив, як ті двоє схилили голови, запідозрив, що наближається щось серйозне. Він зрештою був стріляним горобцем у цій справі й знав сигнали, які повідомляли про наближення біди.

Інстинкт також підказував йому, що розмова керівників почасти стосується його. Міг зрозуміти чому. Він не мав сумніву, що його відпустять зі зміни через кілька хвилин або переведуть на інше, не таке важливе робоче місце перед індикатором. Він усвідомив, що йому байдуже.

Стало несподіванкою, коли Тевіс — нічого не змінюючи — почав попереджати всіх чергових диспетчерів про очікуване прибуття «Транс-Америки-Два», літака в аварійній ситуації, та його пріоритетне обслуговування.

Диспетчерський пункт вильоту попередили: надавати всім літакам, що відправлятимуться, маршрут якомога далі від очікуваного маршруту прильоту згаданого рейсу.

Кітові Тевіс докладно пояснив проблему зі злітно-посадковими смугами — непевність щодо того, яку доведеться використати, а також необхідність відкладати рішення аж до останньої можливої миті.

— Підготуй собі якийсь власний план, пацан, — проінструктував його Тевіс з носовим тягучим техаським акцентом. — І після передачі керування дотримуйся його. Про решту ми подбаємо.

Кіт одразу ж схвально кивнув, знервований не більше, ніж був до того. Він автоматично почав розраховувати схему польоту, якою скористається. Такі плани завжди розроблялися в голові. Ніколи не було часу, щоби втілити їх на папері; крім того, зазвичай виникала потреба імпровізувати.

Як тільки він матиме радіолокаційне керування рейсом від Чиказького центру, Кіт намислив, що відправить його до смуги три-нуль, але з достатнім знесенням, щоби повернути літак ліворуч — хоча й без різких поворотів на низькому ешелоні, — якщо в останню мить їх змусять використати смугу два-п’ять.

Він підрахував: обслуговуватиме підхід літака протягом приблизно десяти хвилин. Тевіс уже повідомив, що до останніх п’яти вони, мабуть, не знатимуть точно, яку смугу їм нададуть. Звісно, при такому цейтноті у диспетчерському залі мусять попріти не менше, ніж у повітрі. Але це завдання можна розв’язати — зараз же. Кіт знову обдумав запланований маршрут польоту і компасні курси.

На той момент вежею почали циркулювати конкретніші повідомлення, неофіційні. Диспетчери передавали інформацію одне одному, наскільки це дозволяли проміжки в роботі… Стався вибух. Літак повзе сюди з пошкодженнями конструкції та пораненими… Керування під сумнівом. Пілотам потрібна найдовша смуга — яка ще не факт, що буде доступна… Повторили попередження Демереста: …два-п’ять, то матимете розбитий літак і загиблих… Командир відправив брутальне повідомлення директорові аеропорту. Директор зараз на смузі три-нуль, намагається її звільнити… Час швидко спливає.

Навіть диспетчерів, для яких стрес був настільки ж звичний, як і повітряний рух, опанувало нервове збудження.

Асистент Кіта, який сидів поруч, передав новини, які одержав уривками. Поки він говорив, Кітові хвилювання й усвідомлення масштабів проблеми тільки зростали. Він не хотів цього, взагалі нічого! Він не хотів та не міг нічого нікому довести; він нічого не поверне назад, навіть якщо правильно розбереться з ситуацією. А якщо ні, якщо помилиться, то відправить повний літак людей на смерть, як він уже це зробив.

На другому боці диспетчерської Вейн Тевіс відповідав на телефонний дзвінок керівника польотів. Кілька хвилин тому керівник піднявся на поверх вище, до кабіни диспетчерської вежі, щоб залишатися біля диспетчера руління.

Повісивши слухавку, Тевіс покотився кріслом до Кіта.

— Старий щойно повідомив останні новини з центру. «Транс-Америка-Два» — три хвилини до передачі керування.

Старший диспетчер під’їхав до диспетчерів вильоту, аби перевірити, чи спрямовують вони інші маршрути подалі від Рейсу Два. Чоловік ліворуч від Кіта повідомив, що на льотному полі досі відчайдушно намагаються зсунути літак, який блокує смугу три-нуль. Запустили двигуни, але літак не рухається. Кітів брат (сказав асистент) узяв керівництво на себе, і якщо літак не виїде сам, то він збирається розтрощити його на шматки й вивезти геть зі смуги. Але всі запитували: чи є на це час?

Якщо Мел так думає, міркував Кіт, — значить, скоріш за все, є. Мел порався з труднощами, вмів вирішувати проблеми; завжди так було. Кіт не міг вирішувати нічого — принаймні не завжди, і ніколи так добре, як Мел. У цьому й полягала різниця між ними.

Минуло майже дві хвилини.

Асистент біля Кіта тихо мовив:

— Вони з’явилися на індикаторі. — На краю радіолокаційного індикатора Кіт побачив подвійну «квітку» аварійного сигналу радара — без сумніву, це «Транс-Америка-Два».

Кітові хотілося втекти! Він не зможе! Хтось інший мусить взяти це на себе; та навіть сам Вейн Тевіс. Ще є час.

Кіт відвернувся від індикатора, очима шукаючи Тевіса. Старший диспетчер сидів біля диспетчерського пункту вильоту, спиною до Кіта.

Кіт розкрив рот, щоби покликати його. З жахом відчув, що з губ не зірвалося ні слова. Він спробував знову… те саме.

Кіт усвідомив: це наче в тому сні, в тому жахітті; голос підводить його… Але це не сон; це реальність! Так?.. Він ще намагався щось промовити, коли паніка стиснула його міцними лещатами.

На панелі над індикатором миготлива біла лампочка повідомляла про дзвінок з Чиказького центру. Помічник підняв слухавку телефона прямої лінії та сказав:

— Говоріть, Центр. — Він покрутив селектор, вмикаючи гучномовець зверху, щоб Кіт також міг чути.

— Лінкольн, «Транс-Америка-Два» за тридцять миль[226] на південний схід від аеропорту. Курс два-п’ять-нуль.

— Вас зрозумів, центр. Радіолокаційний контакт встановлено. Перемкніть їх на нашу частоту. — Асистент відклав слухавку.

Центр, наскільки вони знали, зараз накаже рейсові змінити радіочастоту та, можливо, побажає удачі. Так зазвичай траплялося, коли літак був у біді; це здавалося найменшим, що можна зробити з безпечного комфортного місця на землі. У цій ізольованій, затишній, теплій кімнаті з непримітними звуками було важко прийняти, що десь там надворі, високо в нічному темному небі, під ударами вітру та бурі, сумніваючись у своєму виживанні, скалічений авіалайнер пробивається додому.

Ожила радіочастота прибуття східного напрямку. Грубий голос, без сумніву Вернона Демереста; Кіт не думав про це до цієї миті.

— «Лінкольн-підхід», я «Транс-Америка-Два», підтримую висоту шість тисяч футів, курс два-п’ять-нуль.

Асистент очікував. Зараз Кіт мусив підтвердити зв’язок, узяти на себе радіолокаційне керування. Але він хотів утекти! Вейн Тевіс досі не розвернувся! Кіт не озивався.

— «Лінкольн-підхід», — знову прошипів голос із «Транс-Америки-Два», — де ви, бляха, поділися?

Де ви, бляха…

Чому Тевіс не обернеться?

Кіта раптом переповнила лють. До дідька Тевіса! До дідька авіадиспетчерську службу! До дідька його мертвого батька, Небесного Шаленця, котрий привів своїх синів до покликання, якого Кітові з самого початку не хотілося! До дідька Мела з його бісовою компетентністю. До дідька вас усіх і зразу! До дідька все!..

Асистент з цікавістю дивився на Кіта. Будь-якої миті «Транс-Америка-Два» озветься знову.

Кіт знав, що він у пастці. Загадуючись, чи спрацює голос, він натиснув на кнопку мікрофона.

— «Транс-Америка-Два», — сказав Кіт, — я «Лінкольн-підхід». Вибачте за затримку. Ми досі сподіваємося на смугу три-нуль; знатимемо точно протягом трьох-п’яти хвилин.

Гаркітливе підтвердження:

— Вас зрозумів, «Лінкольн». Тримайте нас у курсі справи.

Кіт уже зосереджувався; та частина мозку, що відповідала за світ поза аеродромом, вимкнулась. Він забув про Тевіса, батька, Мела, себе. Все інше вийшло за рамки, окрім проблеми з Рейсом Два.

Він озвався чітко і неголосно:

— «Транс-Америка-Два», зараз ви за двадцять п’ять миль на схід від дальнього маркерного радіомаяка. Починайте зниження на свій розсуд. Починайте правий поворот, курс два-шість-нуль…

На поверх вище, в оточеній склом кабіні вежі, диспетчер руління повідомив Мела Бейкерсфелда, що відбулася передача радіолокаційного керування від Чиказького центру.

Мел відповів:

— Снігоочисники та ґрейдери дістали наказ рушити і зсунути літак «Аерео-Мехікан» зі смуги. Накажіть Патроні негайно вимкнути всі двигуни. Скажіть йому — якщо може, нехай забирається звідти й сам; якщо ні, то хай тримається міцно. Очікуйте повідомлення, коли смуга буде чиста.

На іншій частоті керівник польотів уже повідомляв Джо Патроні.

15

Ще до того, як це сталося, Джо Патроні знав, що в нього збігає час.

Він спеціально не запускав двигуни «Боїнга» «Аерео-Мехікан» до останнього моменту, маючи на меті, щоб робота внизу, розчистка під літаком та навколо, тривала якомога довше. Коли усвідомив, що вже не можна зволікати, Патроні востаннє усе перевірив. Те, що він побачив, викликало серйозні побоювання.

Шасі досі не було очищене від землі, болота й снігу настільки, наскільки б мало бути. Так само рови, що здіймалися вгору від теперішнього рівня головних коліс до твердої поверхні руліжної доріжки поруч, були не настільки широкими та глибокими, як йому хотілося. Ще якихось п’ятнадцять хвилин — і все було б готово.

Патроні знав, що не має стільки часу.

Він неохоче піднявся трапом, щоб з другої спроби зрушити з місця літак, і тепер він сам сидітиме за органами керування.

Він гукнув Інґрему, начальнику бригади «Аерео-Мехікан»:

— Виганяй усіх геть! Ми починаємо.

З-під літака почали вибиратися постаті.

Снігопад не припинявся, хоча зараз був м’якший, ніж протягом останніх кількох годин.

Джо Патроні знову гукнув з трапа:

— Мені потрібен хтось у кабіні екіпажу, але щоб не перевантажував літак. Дайте якогось худорлявого хлопця, який знає, що треба робити в кабіні.

Він зайшов у передні двері літака.

Зсередини крізь вікна кабіни екіпажу Патроні бачив службове авто Мела Бейкерсфелда, в темряві світло відбивалося від його яскраво-жовтої барви. Машина стояла припаркована на руліжній доріжці, зліва. А біля неї шеренга снігоочисників та ґрейдерів — нагадування, якщо йому було таке потрібне, що залишилося всього кілька хвилин.

Начальник служби техобслуговування відреагував з шоком та недовірою, коли Мел оголосив, що планує виштовхати літак «Аерео-Мехікан» геть зі смуги три-нуль силою, якщо доведеться. Така реакція була природна, але не через байдужість до людей на борту Рейсу Два «Транс Америки». Джо Патроні жив з думками про авіаційну безпеку, яка була об’єктом його щоденної роботи. Сама ідея перетворення справного літака на купу брухту чи чогось подібного була для нього чимсь немислимим. В очах Патроні літак — будь-який літак — являв собою відданість, вміння, інженерні знання, години роботи й іноді любов. Майже будь-який інший варіант був кращий, ніж його свідоме знищення. Майже будь-який.

Патроні збирався врятувати літак, якщо вдасться.

Позаду нього відчинилися двері фюзеляжу й одразу ж з грюкотом зачинилися.

Молодий механік, невеликий та сухорлявий, увійшов до кабіни екіпажу, обтрушуючи на ходу сніг. Джо Патроні вже встиг скинути парку й саме пристібався на лівому сидінні.

— Як тебе звуть, синку?

— Роллінґ, сер.

Патроні гигикнув.

— Чудове прізвище, враховуючи те, що ми намагаємося зробити з цим літаком. Можливо, це знак[227].

Коли механік скинув свою парку та прослизнув на праве сидіння, Патроні зиркнув у вікно за лівим плечем. Надворі від літака геть відкочували трап.

Задзвенів бортовий переговорний пристрій, і Патроні підняв слухавку. Начальник бригади, Інґрем, телефонував знизу.

— Готові починати за вашою вказівкою.

Джо Патронні роззирнувся.

— Готовий, синку?

Механік кивнув.

— Перемикач стартера номер три — наземний запуск.

Механік клацнув перемикачем; Патроні наказав через переговорний пристрій:

— Подавайте повітря для запуску!

З генератора внизу засвистіло повітря під тиском. Начальник служби техобслуговування перевів важіль запуску в положення режиму холостого ходу; молодий механік, перевіряючи прилади, повідомив:

— Номер три працює. — Звук мотора переріс у рівномірний рев.

Плавно, по черзі запрацювали двигуни номер чотири, два та один.

Голос Інґрема в переговорному пристрої ледве чувся через вітер та стогін двигуна.

— Генератор забрали. Все інше внизу також.

— Гаразд, — гукнув у відповідь Патроні. — Відключай телефон та забирайся звідти нафіг сам. — Він сказав своєму компаньйону в кабіні: — Сідай зручненько, синку, і тримайся.

Начальник служби техобслуговування переніс з одного кутика рота до другого сигару, яку він, всупереч правилам, прикурив кілька хвилин тому, тож зараз вона безжурно звисала. Тоді, розчепіривши пухкенькі пальці, він посунув усі чотири головні важелі керування двигунами вперед.

На середньому рівні потужності шум усіх чотирьох двигунів зріс.

Перед літаком вони бачили наземного працівника з піднятими світловими регулювальними жезлами. Патроні вишкірився.

— Якщо літак вискочить, будемо сподіватися, той мужик швидко бігає.

Усі гальма були відімкнуті, закрилки дещо опущені, щоб літак не підняло. Механік потягнув на себе і тримав штурвальну колонку. Патроні поперемінно натискав на педалі керма напрямку, сподіваючись, що боковий тиск допоможе літакові просунутися вперед.

Зиркнувши ліворуч, він побачив, що машина Мела Бейкерсфелда досі на позиції. За попередніми підрахунками, Джо Патроні знав, що залишилися лічені хвилини — а може, навіть менше однієї.

Тепер потужність була на три чверті. З високого шуму двигунів він відчував, що ця потужність більша, ніж давав командир «Аерео-Мехікан» під час попередньої спроби вибратися. Вібрації самі говорили чому. Зазвичай у таких умовах літакові нічого не перешкоджало, він швидко нісся вперед злітно-посадковою смугою. Оскільки зараз усе було не так, борт шалено трусило, кожна частина його поверхні тягнулася вперед, опираючись ефекту якоря, яким слугували колеса внизу. Нахил літака до того, щоб стати на ніс, важко було з чимсь сплутати. Механік невпевнено роззирнувся.

Патроні побачив цей погляд і буркнув:

— Краще б він вилізав уже, інакше зроблять з нього дохлого лебедя.

Але літак не рухався. Впертий, яким він себе показував уже кілька годин та під час двох попередніх спроб, літак залишався на місці.

З надією видерти колеса з пастки, Патроні стишив потужність двигунів, а тоді одразу ж підвищив її.

Літак все одно не рухався.

Сигара Джо Патроні, вогка від попереднього прожовування, згасла. З огидою він викинув її геть і потягнувся за ще однією. В нагрудній кишені було порожньо; та сигара була остання.

Він лайнувся, повернув праву долоню до важелів керування. Посунувши їх ще далі, гаркнув:

— Вилазь! Вилазь, сучий ти сину!

— Містере Патроні! — попередив механік. — Він не витримає більше.

Несподівано заговорили гучномовці радіоприймача над головою. Голос керівника польотів:

— Джо Патроні на борту «Аерео-Мехікан». Я «Лінкольн-руління». Маємо повідомлення від містера Бейкерсфелда. «Часу більше немає. Глуши всі двигуни. Повторюю: глуши всі двигуни».

Визирнувши у вікно, Патроні побачив, що снігоочисники та ґрейдери вже рухаються. Він знав, що вони не підберуться близько, доки не заглухнуть двигуни літака. Але він згадав Мелове попередження. Коли з вежі мені скажуть, що в нас немає часу, все; розмов більше не буде.

Він замислився: А хто ж розмовляє?

Знову радіоприймач, терміново:

— Джо Патроні, як чуєте? Підтвердьте.

— Містере Патроні! — вигукнув механік. — Ви це чуєте? Мусимо глушити!

Патроні вигукнув у відповідь:

— Та щось ніхріна не чую, синку! Здається, надто все шумить!

Як знає кожен загартований працівник техобслуговування, завжди часу є на хвилину більше, ніж розбиті панікою типи з продажу в адміністрації кажуть.

Проте йому кров з носа була потрібна сигара. Несподівано Джо Патроні пригадав — кілька годин тому Мел Бейкерсфелд заклався з ним на коробку сигар, що він не зможе звільнити цей літак сьогодні.

Він крикнув на всю кабіну:

— Я в цьому також зацікавлений. Ну, все: пан або пропав. — Єдиним швидким рухом він штовхнув важелі керування двигунами вперед до межі.

Гуркіт та вібрації й перед тим здавалися значними; тепер вони зросли до просто немислимого рівня. Літак трясло так, ніби він зараз розлетиться на шматки. Джо Патроні знову щосили втиснув педалі керма.

По всій кабіні загорілися попереджувальні вогні двигуна. Потім механік описував це «наче пінбольний автомат у Вегасі».

Затим з тривогою в голосі він гукнув:

— Температура вихідного газу сімсот!

Гучномовці радіоприймача не припиняли видавати накази, включно з тими, що Патроні варто самому забратися з кабіни. Він припустив, що, мабуть, доведеться. Рука напружилася, щоби потягнути за важелі керування.

Несподівано літак посунув уперед. Спочатку він рухався повільно. Але вже за якісь миті вони помчали до руліжної доріжки з шаленою швидкістю. Механік прокричав якесь попередження. Патроні смикнув назад усі чотири важелі керування та скомандував:

— Прибрати закрилки! — Коли вони глянули вниз та перед собою, в обох чоловіків склалося враження, ніби там розбігаються розмиті фігурки.

За п’ятдесят футів від руліжної доріжки вони продовжували рухатися дуже швидко. Якщо його зараз не повернути, літак перетне тверду поверхню й закотиться у снігові замети з іншого боку. Відчувши, що шини торкнулися покриття смуги, Патроні сильно натиснув на ліве гальмо та посунув важелі керування двома правими двигунами. Гальма та двигуни зреагували, і літак різко повернув ліворуч під кутом дев’яносто градусів. На половині повороту він знову потягнув за два важелі та натиснув на всі гальма разом. «Боїнг-707» «Аерео-Мехікан» ще трохи прокотився вперед, тоді сповільнився і став.

Джо Патроні вишкірився. Вони зупинилися саме по центру руліжної доріжки, паралельній смузі три-нуль.

Сама смуга, за двісті футів від них, більше не була заблокована.

В автомобілі Мела Бейкерсфелда, на смузі, Таня закричала:

— Він зробив це! Йому вдалося!

Біля неї Мел вже повідомляв Пульт снігоборотьби, наказував відвести снігоочисники та ґрейдери.

Кілька секунд тому Мел з люттю зв’язувався з вежею, втретє вимагаючи, щоби Патроні негайно заглушив двигуни. Мела запевняли, що його повідомлення передають, але Патроні їх ігнорує. Сліди Мелового гніву ще залишилися; навіть зараз він міг завдати Патроні серйозних проблем за відмову підкорятися чи принаймні підтвердити прийом наказу керівництва аеропорту в питанні невідкладності та безпеки. Але Мел знав, що не робитиме цього. Патроні вийшов сухим з води, і ніхто при своєму глузді не заперечуватиме такого успіху. А ще Мел знав, що після сьогоднішньої ночі до легенди Патроні додасться ще одна історія.

Снігоочисники та ґрейдери вже рухалися.

Мел перемкнув радіоприймач назад на частоту вежі.

— «Лінкольн-руління», я «Машина-один». Борт-перешкоду відвели зі смуги три-нуль. Транспорт також. Я перевірю її на наявність уламків.

Мел посвітив фарами автомобіля на поверхню смуги. Таня і репортер Томлінсон визирнули разом з ним. Інколи інциденти на кшталт сьогоднішнього призводили до того, що робочі бригади покидали інструменти чи щось інше, а це становило небезпеку для зльоту чи посадки літака. Світло не показувало нічого незвичайного на сніговій поверхні.

Останні снігоочисники вже повертали на найближчому перетині. Мел натиснув на газ і поїхав за ними. Вся трійця в машині була емоційно виснажена від напруги останніх кількох хвилин, але вони усвідомлювали, що більша причина для напруження ще попереду.

Коли вони повернули ліворуч позаду снігоочисників, Мел повідомив:

— Смуга три-нуль чиста і відкрита.

16

Рейс Два «Транс Америки», «Золота каравела», був за десять миль[228], у хмарах на висоті п’ятнадцяти сотень футів[229].

Енсон Гарріс, після ще одного короткого перепочинку, продовжив керування польотом.

Диспетчер підходу аеропорту Лінкольна — з голосом віддалено знайомим Вернонові Демересту, хоча він над цим особливо не замислювався, — довів їх до цього місця низкою маршрутів, м’яко повертаючи літак, поки вони знижувалися.

Обоє пілотів усвідомлювали, що їх вправно позиціонували, щоб останнє рішення стосовно однієї з двох можливих смуг можна було би прийняти без серйозних маневрів. Але рішення доведеться прийняти з секунди на секунду.

Напруження серед пілотів зростало з кожною миттю.

Кілька хвилин тому бортінженер Сай Джордан повернувся до кабіни екіпажу, за наказом Демереста, щоби підготувати підрахунки повної посадкової ваги, беручи до уваги пальне, яке вони використали, і те, яке залишилося. Тепер, зробивши все необхідне на позиції бортінженера, Джордан повернувся до місця розташування для аварійної посадки у передньому пасажирському салоні.

Енсон Гарріс за допомогою Демереста вже пройшовся по процедурах аварійного балансування, готуючись до посадки з несправним стабілізатором.

Коли вони закінчили, Мілтон Компаньйо ненадовго з’явився позаду.

— Думаю, ви б хотіли знати — ваша стюардеса, міс Мейген, тримається добре. Якщо нам вдасться доставити її до лікарні швидко, я цілком упевнений, що все буде гаразд.

Демерест, якому стало несподівано важко приховати емоції, вирішив промовчати. Тоді Енсон Гарріс напівобернувся та мовив:

— Дякую вам, лікарю. Ще кілька хвилин до посадки.

В обох пасажирських салонах усіх запобіжних заходів, яких можна було вжити, уже вжили. Поранених, за винятком Ґвен Мейген, пристебнули до сидінь. Двоє лікарів розташувались по обидва боки від Ґвен, готові притримувати її під час посадки. Іншим пасажирам показали, як триматися під час винятково складного приземлення з невідомими наслідками.

Бабуся-безбілетниця, місіс Квонсет, спочатку трішки налякана, міцно стискала долоню свого друга-гобоїста. Втома також заполоняла її через виснаження від цього вщерть наповненого подіями дня.

Кілька хвилин тому вона піднеслася душею через невелике повідомлення від командира Демереста, яке їй передала одна зі стюардес. Командир дякував їй, сказала та, за допомогу; оскільки місіс Квонсет дотрималася своїх умов угоди, після посадки командир Демерест дотримається своїх та організує їй політ до Нью-Йорка. Як приємно з боку цього золотого чоловіка, подумала Ада Квонсет, що він запам’ятав, коли в нього стільки всього в голові зараз!.. Але тепер вона замислилася: чи буде для кого взагалі організовувати подорож?

Джуді, небога митного інспектора Стендіша, знову тримала на руках дитину, чиї батьки сиділи біля неї. Тоді вона передала дитину назад матері. Маля — найменш з усіх на літаку зацікавлене в тому, що діється, — спало.

У кабіні екіпажу, на сидінні праворуч, Вернон Демерест порівнював інформацію щодо ваги, яку подав йому бортінженер, з показниками співвідношення ваги та повітряної швидкості на приладовій панелі. Він коротко оголосив:

— Швидкість підходу 150 вузлів[230].

Це швидкість, з якою вони муситимуть пролетіти над краєм льотного поля, беручи до уваги вагу та несправний стабілізатор.

Гарріс кивнув. З похмурим виразом на обличчі він потягнувся, щоби встановити індикатор на своєму покажчику повітряної швидкості. Демерест зробив те саме.

Навіть на найдовшій ЗПС їхня посадка буде ризикованою.

Така швидкість — понад 170 миль на годину — достобіса висока для посадки. Обидва пілоти знали, що це означатиме неабиякий довгий пробіг після контакту з землею, з повільним скиданням швидкості, через їхню значну вагу. Таким чином та вага викликала подвійну відповідальність. Однак підходити на швидкості хоч трохи нижчій, ніж Демерест щойно розрахував, буде самогубством; літак завалиться і впаде на землю, вийшовши з-під контролю.

Демерест потягнувся до свого радіомікрофона.

До того, як він встиг передати повідомлення, голос Кіта Бейкерсфелда оголосив:

— «Транс-Америка-Два», вправо курс два-вісім-п’ять. Злітно-посадкова смуга три-нуль відкрита.

— Господи Ісусе! — сказав Демерест. — Саме вчасно!

Він натиснув на кнопку мікрофона та підтвердив.

Разом обоє пілотів провели контрольний перелік перевірок перед посадкою.

Літаком пронісся стукіт, коли опустилося шасі.

— Я підходитиму низько, — сказав Гарріс, — тому землі торкнемося рано. Нам знадобиться кожен дюйм, який у них там є.

Демерест буркнув на знак згоди. Він вдивлявся вперед, намагаючись прозирнути через хмари й темряву, щоб вихопити зором вогні аеропорту, які от-от мали б з’явитися. Його думки, незважаючи на зовнішній спокій, були зосереджені на пошкодженнях літака. Вони досі точно не знали, наскільки все серйозно чи як усе може погіршитися під час жорсткого підльоту. Була та дідьча здоровенна діра; буде складна швидка посадка… Господи! Усе хвостове оперення літака може відірватися… Якщо так станеться, подумав Демерест, на швидкості сто п’ятдесят вузлів… Той сучий син, який підірвав бомбу! Шкода, що він помер. Демерест був би не проти зараз взяти його у свої руки, особисто видерти з нього те смердюче життя…

Біля нього Енсон Гарріс, діючи за системою посадки за приладами, підняв швидкість зниження з семисот до восьмисот футів на хвилину[231].

Демерестові відчайдушно хотілося зараз керувати посадкою самому. З будь-яким іншим командиром, окрім Гарріса, — з молодшим чи не таким досвідченим командиром — Демерест би перебрав командування цілком на себе. Але хай там як, він не бачив жодного недоліку в роботі напарника… Сподівався, що посадка також пройде без помилок… Думки знову полинули до пасажирської кабіни. Ґвен, ми майже на місці! Тримайся міцно! Його впевненість стосовно їхньої дитини, що він разом з Ґвен і Сарою щось придумають, була сильна, як ніколи.

Голос Кіта Бейкерсфелда повідомив з радіоприймача:

— «Транс-Америка-Два», ваш маршрут і зниження мають добрий вигляд. На смузі слабкий середній сніг. Вітер північно-західний, тридцять вузлів. Ви номер один на посадку.

За кілька секунд вони виринули з хмар і побачили просто перед собою вогні злітно-посадкової смуги.

— «Лінкольн-підхід», — заговорив Демерест, — бачимо смугу.

— Вас зрозумів, «Транс-Америка-Два». — Полегшення в голосі диспетчера було важко з чимсь сплутати. — Авіадиспетчерська служба дає дозвіл на посадку; прослуховуйте їхню частоту, коли будете готові. Хай щастить, кінець зв’язку.

Вернон Демерест двічі клацнув кнопкою мікрофона — стенографічний сигнал серед льотчиків, що означав «дякую».

Енсон Гарріс жваво наказав:

— Увімкнути посадкові вогні. Закрилки п’ятдесят.

Демерест підкорився.

Вони опускалися швидко.

Гарріс попередив:

— Мені може знадобитися допомога з кермом.

— Добре. — Демерест опустив ноги на педалі керма. Коли швидкість спаде, кермо — у зв’язку зі зламаними механізмами підсилення — працюватиме туго, як управління автомобілем з несправним підсилювачем, тільки набагато важче. Після посадки обом пілотам, можливо, доведеться докладати всіх сил разом, щоби підтримувати поздовжню керованість.

Вони пролетіли над краєм льотного поля, вогні смуги витягнулися попереду, наче разки перлин. По обидва боки височіли кучугури снігу; за ними — темрява. Гарріс підлетів настільки низько, наскільки міг насмілитися; наближення землі демонструвало, з якою надзвичайною швидкістю вони рухаються. Для обох пілотів та миля й три чверті злітно-посадкової смуги перед очима ще ніколи не здавалися настільки короткими.

Гарріс вирівняв судно перед посадкою та потягнув на себе всі чотири важелі керування двигунами. Реактивний гул ослаб; його змінив настирливий пронизливий вітер. Коли вони перетнули край злітно-посадкової смуги, Вернон Демерест побачив розмиті обриси групи аварійного транспорту, який, як він знав, слідуватиме за ними смугою. Він подумав: Він нам збіса згодиться! Тримайся, Ґвен!

Вони ще летіли в повітрі, швидкість відносно знизилася.

Тоді літак торкнувся землі. Різко. Вони все одно неслися вперед на високій швидкості.

Гарріс різко підняв інтерцептори й шарпнув угору важіль механізму реверса тяги. З ревом реактивні двигуни почали створювати зворотну тягу, їхня потужність — яка почала діяти як гальма — тепер діяла у зворотному напрямку від руху літака.

Вони минули три чверті смуги й уповільнювалися, але цього ще недостатньо.

Гарріс гукнув:

— Кермо праворуч!

Літак заносило ліворуч. Демересту та Гаррісу, які тиснули разом, вдалося втриматися на правильному напрямку. Але передня межа смуги — з горами снігу та порожньою темрявою за нею — наближалася швидко.

Енсон Гарріс щосили тиснув на ножні гальма. Метал скреготів, гума вищала. Темрява все одно наближалася. Вони сповільнювалися… поступово… ще повільніше…

Рейс Два зупинив рух за три фути від кінця смуги.

17

На годиннику в диспетчерському залі Кіт Бейкерсфелд бачив, що до кінця його зміни залишилося пів години. Йому було наплювати.

Він відсунув крісло від панелі керування радіолокатора, від’єднав свої навушники й підвівся. Роззирнувся навколо, знаючи, що це вже востаннє.

— Гей! — озвався Вейн Тевіс. — Що таке?

— Ось, — сказав йому Кіт. — Візьми. Знадобиться комусь іншому. — Він втулив навушники Тевісу й вийшов.

Кіт знав, що це варто було зробити багато років тому.

Він відчув дивне запаморочення, майже полегшення. У коридорі замислився чому.

Не тому, що він скерував Рейс Два; щодо цього він не мав ілюзій. Кіт відпрацював грамотно, але будь-хто інший на чергуванні міг зробити це так само чи навіть краще. Також — знав він наперед — ніщо сьогодні ні стерло, ні зрівноважило того, що відбулося раніше.

Не мало значення також те, що він переборов психічний блок, який виник десять хвилин тому. Тоді Кітові було байдуже; він просто хотів утекти. Жодна подія з тих, що сталися відтоді, не змінила його думок.

Можливо, подумав Кіт, його очистив той раптовий гнів кілька хвилин тому, те визнання, якого він не дозволяв собі навіть подумки, наскільки він ненавидить авіацію і завжди ненавидів. Тепер, запізнившись на п’ятнадцять років, він думав про те, що варто було визнати це давним-давно.

Кіт увійшов до роздягальні диспетчерів, кімнати з дерев’яними лавками та захаращеною дошкою оголошень. Він відчинив свою шафку і накинув верхній одяг. На полицях шафки було кілька особистих речей; він не звернув на них уваги. Усе, що йому потрібно було, це кольорова фотографія Наталі; Кіт обережно зняв її зі внутрішньої поверхні металевих дверцят… Наталі в бікіні; сміється; її зухвале хитреньке обличчя з веснянками; волосся розвіває вітер… Коли Кіт глянув на неї, йому захотілося плакати. За фотографією була записка, яку він беріг:

Кіт сховав у кишеню і фото, й записку. Хтось інший прибере решту речей. Він не хотів, аби ще щось нагадувало йому про це місце — ніколи.

Він спинився.

Став, як укопаний, усвідомлюючи, що, навіть не наміряючись, прийняв нове рішення. Кіт не був певний стосовно того, що воно в собі несло, чи як він дивитиметься на це завтра, навіть чи зможе жити з цим далі. Якщо він не зможе з цим жити, ще є «клаузула можливої відмови»; вихід — у флаконі пігулок з аптеки, що лежав у кишені.

І сьогодні він не збирається йти до «О’Гейґан Інн». Він поїде додому.

Але Кіт знав одне: якщо є в нього якесь майбутнє, з нього потрібно зовсім усунути авіацію. Як казали інші, ті, хто покинув авіадиспетчерську службу до нього, це виявляється найважчим завданням.

І навіть якщо це перебороти — змирися з цим, сказав собі Кіт, — будуть часи, коли він згадуватиме минуле. Згадуватиме аеропорт Лінкольна; Лізбурґ; те, що сталося в цих місцях. Від чого б ти не втікав, якщо маєш цілісний розум, від пам’яті не втечеш. Пам’ять про сім’ю Редфернів, які загинули… про маленьку Валері Редферн… ніколи його не покине.

Однак пам’ять може адаптуватися — правда ж? — до часу, до умов, до реальності життя тут і зараз. Редферни загинули. У Біблії сказано: Зостав мертвим ховати мерців своїх[232]. Що сталося, те сталося.

Кіт задумався, чи… відтепер і надалі… чи зможе він згадувати Редфернів з сумом, але робити все можливе, щоб живі — Наталі, його власні діти — стояли на першому місці.

Кіт не був упевнений, чи це спрацює. Не був упевнений, чи вистачить йому моральних чи фізичних сил. Минуло вже багато часу, відколи він узагалі був у чомусь впевнений. Але Кіт міг спробувати.

Він спустився ліфтом вежі.

Надворі, дорогою до паркінгу ФУЦА, Кіт зупинився. З несподіваним імпульсом, знаючи, що потім може про це пошкодувати, він витягнув флакон з пігулками з кишені й висипав його вміст на сніг.

18

Зі своєї машини, яку він припаркував на руліжній доріжці неподалік, після того, як покинув смугу три-нуль, Мел Бейкерсфелд бачив, що пілоти Рейсу Два «Транс Америки» не зволікали з рулінням до терміналу. Вогні літака, який тепер був на середині льотного поля, досі виднілися й показували швидкий рух. Зі свого радіоприймача, налаштованого на частоту диспетчерського пункту руління, Мел чув, що інші рейси затримують на перетинах руліжних доріжок та злітно-посадкових смуг, щоби пропустити пошкоджений авіалайнер. Поранені досі перебували на борту. Рейсові Два дали інструкції направлятися просто до виходу номер сорок сім, де медична допомога, машини «швидкої» та персонал компанії вже чекали.

Мел спостерігав, як вогні літака дрібніють та зливаються з галактикою вогнів терміналу попереду.

Аварійний транспорт аеропорту, який зрештою не знадобився, роз’їжджався з території злітно-посадкової смуги.

Таня разом з репортером «Триб’юн» Томлінсоном поспішила до терміналу. Вони поїхали з Джо Патроні, який передав «Боїнг» «Аерео-Мехікан», щоби хтось інший відвів його до ангарів. Таня хотіла бути на виході номер сорок сім перед висадкою пасажирів з Рейсу Два. Вона, скоріш за все, знадобиться.

Перед тим, як піти, вона тихо запитала Мела:

— Ти ще збираєшся додому?

— Якщо ще не надто пізно, — сказав він, — хотілося б.

Він дивився, як Таня відкидає пасмо рудого волосся з обличчя. Вона глянула на нього прямим поглядом ясних очей і всміхнулася.

— Ще не пізно.

Вони домовилися зустрітися на головному вході до терміналу через сорок п’ять хвилин.

Томлінсон мав на меті взяти інтерв’ю у Джо Патроні, а потім і в екіпажу Рейсу Два «Транс Америки». Екіпаж — і Патроні, без сумніву, — стали героями за якісь години. Драматична історія поневірянь рейсу та його порятунку, підозрював Мел, затьмарить його власні заяви на більш приземлену тему проблем та вад аеропорту.

Хоча, можливо, не зовсім. Томлінсон, з яким Мел поділився думками, був уважним розумним репортером, який міг пов’язати сьогоднішню драму з настільки ж серйозним далекосяжним поглядом.

«Боїнг-707» «Аерео-Мехікан», наскільки Мел бачив, уже відводили геть. Літак здавався неушкодженим, але його, без сумніву, спершу помиють та ретельно перевірять перед тим, як він продовжить свій перерваний політ до Акапулько.

Вервиця службового транспорту, яка залишалася біля літака під час його випробувань болотом, тягнулася позаду.

У Мела не було особливих причин, щоб і самому не поїхати. Так він і зробить — за якусь мить; але вдруге за сьогодні він відчув ту самотність льотного поля, його близькість до певної частини авіації, стимул до роздумів.

Саме тут, кілька годин тому, пригадав Мел, у нього з’явилося передчуття, що події рухаються до катастрофічного кінця. Що ж, певною мірою так і трапилося. Катастрофа сталася, хоча завдяки фортуні вона не закінчилася трагедією, а відповідальність — чи її відсутність — не впала безпосередньо на об’єкти аеропорту.

Але до катастрофи міг бути залучений аеропорт; і аеропорт міг своєю чергою призвести до повного краху — через невідповідності, які Мел передбачив та старався, хоча й намарно, виправити.

Бо аеропорт Лінкольна був застарілий.

Мел це знав, незважаючи на хороше керівництво та блискуче скло і хром; попри щільний повітряний рух, рекордні обсяги пасажирів, ніаґару авіавантажів, очікуване зростання у всіх сферах та хвалькувату назву «Авіаційне перехрестя світу».

Аеропорт був застарілий, тому що — як складалося так часто за короткі шість десятків років сучасної історії авіації — повітряний прогрес затьмарив усі передбачення. Вкотре пророкування експертів виявилися хибними, а нереальні думки фантазерів — навпаки.

Так було і тут, і всюди.

По всій країні, по всьому світу одна й та сама історія. Багато говорилося про зростання авіації, її потреби, наближення вдосконалень у повітрі, які принесуть найдешевший в історії людства спосіб пересування для людей та речей, можливості, які це давало народам світу, краще пізнати одне одного, в мирі, й торгувати вільніше. Хоча на землі — порівняно з розміром проблем — зроблено було мало.

Що ж, один голос нічого не змінить, але кожен голос, який говорить зі знанням та переконанням, ставав у пригоді. За минулі кілька годин до Мела дійшло — він не був певен чому та як, — що він збирається продовжити виступати, як робив це сьогодні, як не робив уже давно перед тим.

Завтра — чи радше сьогодні вдень — він почне, зібравши на ранок понеділка позачергове спеціальне засідання комісії з питань аеропорту. Коли комісія зустрінеться, він закличе до негайного зобов’язання побудувати нову ЗПС, паралельну смузі три-нуль.

Сьогоднішній досвід посилив, як ніщо інше, аргументи за підвищення пропускної здатності ЗПС, про яке Мел говорив уже давним-давно. Але цього разу він був рішуче налаштований боротися до кінця — прямими різкими словами, попередженнями про катастрофу, якщо безпека громадян спиратиметься тільки на пустопорожні обіцянки, а життєво необхідні робочі потреби будуть проігноровані чи відкладені в довгу шухляду. Він проконтролює те, щоби преса та громадська думка стояли на його боці — щоби був тиск, який політики з міста зрозуміють.

Після нових злітно-посадкових смуг потрібно буде підтримувати нові проєкти, про які зараз тільки говориться та на які сподіваються; серед них — цілком новий термінал та комплекс смуг; більш творчий підхід до організації наземного потоку людей і вантажів; менші супутні поля для повітряних суден з вертикальним та коротким зльотом, які скоро ввійдуть в експлуатацію.

Аеропорт Лінкольна або ввійшов у реактивну еру, або ні; якщо так, то він мусить розвиватися відповідно до вимог сучасності.

Річ була не в тому, подумав Мел, що аеропорти нібито є якимсь привілеєм чи міською розкішшю. Майже всі вони самодостатні, давали прибуток та велику кількість робочих місць.

Не всі битви у прогресі між небом та землею закінчаться перемогою; так було завжди. Але деякі були під силу, і дещо зі сказаного та зробленого тут — через Мелову позицію в керівництві аеропорту — може перейти на національну, навіть міжнародну арену.

Якщо так, тим краще! Один англійський поет, Джон Донн, пригадав Мел, якось написав: Немає людини, що була б як острів, сама по собі; кожна людина — грудка землі, часточка суходолу[233]. Аеропорт — це також не острів; ті, хто називають себе «Міжнародним», повинні мислити таким чином, щоб виправдовувати своє ім’я. Можливо, працюючи з іншими, Мел міг би показати, як це зробити.

Люди, які довго не чули про Мела Бейкерсфелда, швидко дізнаються, що він ще в сідлі.

Наполеглива робота, поновлення його попередніх галузевих інтересів, може допомогти з особистими проблемами, якщо мозок постійно буде чимсь зайнятий. Мел принаймні на це сподівався. Ця думка стала несподіваним нагадуванням, що зовсім скоро — можливо, завтра — йому доведеться зателефонувати Сінді й домовитися, коли і як він забере свій одяг та особисті речі.

Це буде невеселий процес, який, він сподівався, дівчатам, Роберті та Ліббі, бачити не доведеться. Спочатку, подумав Мел, він переїде в готель, доки не з’явиться час організувати собі окреме житло.

Але більше, ніж будь-коли, він знав, що його із Сінді рішення розлучитися було неуникне. Обоє це усвідомлювали; сьогодні вони тільки наважилися зрештою відсунути фасад, за яким більше нічого не залишилося. Ні їм, ні їхнім дітям зволікання більше нічого не дасть.

Та все одно, ще знадобиться час, аби призвичаїтися.

А Таня? Мел не був певний, що в них є спільне майбутнє. Він думав, що все це може вилитись у щось хороше, але час для зобов’язань — якщо такі будуть — ще не настав. Він тільки знав, що сьогодні, до закінчення цього довгого й складного робочого дня, йому відчайдушно потрібне товариство; і з усіх його друзів Таня має найбільше підхожих для цього рис.

До чого ще може дійти між ним і Танею, покаже час.

Мел завів автомобіль та рушив до дороги, що оточувала аеропорт по периметру та вела до терміналу. Злітно-посадкова смуга три-нуль тягнулася праворуч, вздовж його шляху.

Тепер, коли вона почала функціонувати, нею почали користуватися інші літаки, підрулюючи рівномірним потоком, незважаючи на запізнення. Повз пронісся й приземлився «Конвейр-880» компанії «ТВЕ». Позаду нього, за пів милі, виднілися посадкові вогні іншого борту, що наближався. За другим летів і третій.

Сам факт, що Мел бачив третє скупчення вогнів, дав йому зрозуміти, що нижня межа хмар піднялася. Він несподівано помітив, що сніг припинився; у кількох місцях на півдні виднілися клаптики чистого неба. З полегшенням Мел усвідомив: буря також пішла своїм шляхом.