Африка, сни

ПОДЕРВ’ЯНСЬКИЙ ФЕНОМЕН

Перший-ліпший режисер, який-небудь Клім Моісейович Кац або, припустимо, Гнат Пилипович Рак вам, звичайно, скаже, що п’єси треба не читати, а дивитися в театрі. Бо кожна п’єса — це нащадок ритуального дійства, тож лише у вилученому з буденного життя часо-просторовому континуумі відповідно декорованої сцени, на якій перед нашими очима розгортається злагоджена містерія з усіма її паузами, жестами, інтонаціями і спецефектами — одне слово, лише в театральному храмі, де запліднений режисерським задумом авторський текст нарешті розроджується довершеним акторським виконанням, п’єса набуває переконливого драматичного вигляду.

Но це, канєшно, повна хуйня. Потому шо був я как-то в театрі і, крім буфєта, нічого особо переконливого там не бачив. І це при том, шо автор — щас не вспомню фамілії — тої п’єси не виябувався, а просто писав у ремарках шо-то тіпа «входять Кент, Глостер та Едмунд». Але вони все одно якось так входили, шо я тут же захотів вийти. А тепер представте собі режисьора, який надумав би вдруг реалізувать от такі, к прімєру, ремарки: «чути розбещені крики морських птахів»; або: «посеред сцени стоїть кацапське крісло, позбавлене художнього смаку»; або: «забацане місце, куди рєдко ступа культура»; або: «діван в стилі рококо, в якому їбеться шашель»; або: «страшне провалля, над яким жахливо літають орли» і так далі. Короче, вот вам феноменальне качество номер один: п’єси єсть різні, але п’єси Леся Подерв’янського лучче іменно не дивитися, а читати — хотя би для того, шоби вполнє насладитися його непостановімими ремарками і прочими мальовничими опісаніями. З целью чого, собствєнно, й іздана ця книга.

З другой, однако, сторони, харашо би й подивитися. По крайній мєрє — кіно. Чи любите ви інтімно-релігіозні бойовики так, як люблю їх я? А єслі ще з елємєнтамі восточної філософії, непринуждьонної фантастікі і центральноукраїнського сільського антуражу? З еротічеськими вибриками всякої нечисті, но і з чисто дзенськими коанами вродє «куди діваються знищені смс-ки»? Тоді «Ваша Галя балувана» — то, шо вам нада. Не буду раскривать сєкрєтів, але намєкну: Галя — вона хоч і божественного проісхождєнія, но вєдь і Хуяма — не простий самурай. Одне плохо: шоб снять таке кіно, для начала індійський магараджа должен найти общий фінансовий язик з українською якудзою. А до тєх пор нам залишається воображати весь цей медитативний екшн, читая професійно розписаний до послідньої технічної деталі сценарій.

Йдемо далі. Перший-ліпший літературознавець, який-небудь Іван Опанасович Харченко або, припустимо, Гриць Якович Вареник вам, звичайно, скаже, що в історії культури споконвіку простежуються дві взаємозаперечні, але водночас і взаємопов’язані тенденції. З одного боку — тенденція до сакралізації предметів і явищ навколишнього світу, з якої виростає серйозна, офіційна культура з усіма її тотемами й табу, богами й жерцями, канонами, пантеонами й духовними орієнтирами. З іншого — тенденція до карнавалізації, стихійного висміювання і пародіювання всього серйозного, однозначного й застиглого в офіціозному мармурі. Тенденції ці хоч і ворогують між собою, але не здатні існувати ізольовано, а навпаки — поєднуються в межах цілісного культурного організму, як тілесний верх і тілесний низ. Творчість Подерв’янського, скаже вам перший-ліпший літературознавець, слід розглядати передусім у контексті низової, народно-сміхової культури і не шукати в ній проблем, притаманних, наприклад, академічній філософії.

Ну, це, возможно, й не аж така хуйня, як прєдидуща, але всьо равно. Потому шо був — щас не вспомню фамілії — один такий учоний. І от він дєйствітєльно обнаружив, шо существуют такі жанри, в которих на перший план виходе всяческє ексцентрічне повєдєніє, неумєстні діалоги, нарушеніє етікєта, в том числі рєчєвого. В смислі непристойної похабєні, которої у Подерв’янського — як у тій п’єсі масла. Но вєдь і серйозних академічних дискусій у нього тоже дохуя! Шоб не бить голословним. Каждий з нас, желая постічь природу краси, з дєтства зачитувався, ясне діло, ізбранними творами Платона. І виніс оттуда такий урок, шо «краса одного тіла і краса іншого — то ніби сестри рідні, і якщо прагнути до ідеї прекрасного, то безглуздо думати, що краса у всякому тілі не та сама». А шо на це шпрех Подерв’янський? «Ну от смотрітє, от ви говорітє, шо Валька некрасіва, а лєбєдь красівий? — Красівий. — А от давайте, шоб у вас була така шия, як у лєбєдя, отакі лапи красні і пір’я кругом, тоже красіво, а?.. Так і остальноє: лєбєдь красівий, як лєбєдь, а обізяна, как обізяна. Хулі не ясно?». І шо, Платоне Сократовичу, скуштували калокагатії? Так отож. І в цім полягає другий феноменальний момент: Подерв’янський так шутіт-шутіт, но і про фундаментальні вопроси битія не забуває, самостоятєльно пошукать які і предлагається читачам цієї книги.

І знову ж: перший-ліпший митець, який-небудь Омелян Косопизд або, припустимо, Альфред Залупенко вам, звичайно… А втім, шо воно, блядь, одне з другим може вам сказати? Знав я одного такого художніка в юності. Сєкрєт, утвєрждав він, успєха состоїт в том, шоб сумєть послати к хуям чим побільше народу. Тоїсть шоб обіжати людей наліво й направо, бо приятності забуваються, а обіди — нікада. Ну то в етом аспєкті Подерв’янський, само собою, настоящій сенсей. Боже мой, кого він тільки не обіжає: жидів, татар, масонів, негрів, біларусів, не згадуя вже про тьолок, бо тьолка в його п’єсах (кромє кіносценарної Галі і телесценарної Кривенької Качечки) — це як не алкоголічєская подорва, то егоїстична і дурна блядь, як не юродива старушка, то коняка з конкурірующего коллєктіва тощо. Та ладно би в п’єсах — він же й есе пише. Почитайте, шоб далеко не ходить, «Знамена самураев». Там же прямо написано, мовляв, «назначение девочек — это покорение самцов (блестки и побрякушки), с последующим деторождением и налаживанием комфортного быта. Сразу видно, что жизненные цели этих созданий абсолютно несовместимы. Ясно также, что для какого-то внятного развития истории кто-то из них должен доминировать, или же они должны каким-то образом друг с другом договориться. Если бы они сумели это сделать, история была бы совершенна, как Ветер, Лес, Пламя и Горы, — но она темна, глупа, бессмысленна и кровава».

Да, так шо в мірє Подерв’янського хуже тьолок — тільки кацапи. І шо характєрно: автор умудряється обіжати кацапів не лише в проізвєдєніях про кацапів, но даже і в таких ситуаціях, де, казалось би, Русью й не пахне. Як от у сповненій творчого состязанія з Гьоте п’єсі «Остановісь, мгновєньє, ти прєкрасно!», де ми з удовольствієм знаходимо таку характеристику: «Чорт, трансцендентна сила у вигляді рогатого упиздня в ватніку». Феноменальна ж особєнность — щітайте, вже третя — заключається в тім, що Подерв’янський нас усіх, із тьолок начіная і принцом датським заканчівая, їбе, а ми крєпчаєм і нічуть не обіжаємся. За ісключєнієм хіба що кацапів, але якраз їхні оскорбльонні чувства нам глибоко до сраки.

Як йому це вдається? Є у мене певний здогад із галузі психології совкових (і ще гірших за них постсовкових) жлобів, але не буду його вам нав’язувати. Книжку маєте — думайте самі. Зауважу, втім, на прощання: двох і більше таких феноменів, як Подерв’янський, нашій досі страшно закомплексованій культурі було б забагато. Проте бодай один у ній мусить бути. І він, хвала Аполлону з Діонісом, є.

Олександр Бойченко