Африка, сни

Гамлєт, або Феномен датського кацапізму

Гамлєт, датський кацап.

Маргаріта, мати Гамлєта.

Привид, страшне чудо, старанно прикрите замизганим в багнюку і сукровицю простирадлом.

Клавдій, хтивий дядько принца.

Зігмунд Фрейд, відомий психіатр.

Берег моря. Чути розбещені крики морських птахів, ревіння моржа і інші звуки, іздаваємиє різною морською сволотою. Входить Гамлєт, одягнутий в зручну приємну толстовку і такі ж самі парусинові штани. Гамлєт красиво підперезаний вузеньким шкіряним пояском. Він босий, барадатий і пацаватий. В руках у нього дебелий дрючок.

Гамлєт:

Як остопиздило купатися мені!

Чи, може, іскупатися? Купатись

Чи не купатись? Блядські ці питання

Заябують. Чи, може, не вагаясь,

Спустити враз штани та батерфляєм

Хуярити, аж поки за буями

В очах не потемніє? Ну, а згодом,

Про наслідки можливі не подумать

Один лиш тільки раз — і вже крадеться

Піздєц з своєю усмішкою хижой,

Прастуда, гємарой, чіряк на сраці,

Запльована підлога, лікарі,

Від шприця гєматома і могила!

На ній брудна Афєлія вонюча

Та купка маргаріток, а під нею

Лежить той фраєр, що любив купатись.

Такіє варіанти їбав я в рот і в носа!

Гамлєт харка у море і його дрючком пиздячить. Входить Клавдій, хтивий дядько принца.

Клавдій (грайливо):

Мон шер Гамлєт! Ходім у кабінет,

Канхвету дам тобі я посмоктати.

Канхвета очень класна, «Тузік» вкусний.

Клавдій гидотно плямка, ізображая вкусний, ніхуйовий «Тузік». У ту же мить із моря вилазить привид у брудному простирадлі.

Привид:

Не вірь, мій сину, цьому підарасу!

Канхвету ту тобі він в жопу встромить.

Клавдій:

А-а-а! (Тікає.)

Привид:

От бач, злякався, йобаний сцикун!

Він обісцяв мене на полюванні,

Коли я міцно спав. Підступною рукою

Він в вухо спрямував брудного хуя,

І скосопиздила моє прекрасне тіло

Смертельная гангрєна. Помсти хочу!

Побачить цю падлюку на параші

За грою в «півника» з неголеним убивцей,

Або в канторі сраним інженером,

Або у юрті раком на підлозі,

Татари щоб його їбали в сраку!..

Гамлєт:

Не можна мстить! Повинні ми любити

Всіх підарасів, злодіїв, убивць,

Бо кожен з них нарід, всі богоносці.

Привид (іронічно):

То, може, ти і м’яса не їси?

Гамлєт:

Ні, не їсу я м’яса принципово.

Я тіки випить іноді люблю,

Бо ми — народ широкий і гостинний,

І випити ми можем дохуя.

Намного більше інших інородців,

Жидів та басурман.

Привид:

Хуйова мода!

Пробзділось щось у Датському князівстві.

Коли я був царем, їбав я в жопу

Всіх богоносців вкупі з Львом Толстим

(Ну це, канєшно, в смислі переносном),

Бо підарасів з дєтства не любивши,

Їх посилав на «хімію» їбошить

На благо Батьківщини. О, часи!

О, Данія нещасная!

Гамлєт:

Ви, батьку,

Там привидом вже зовсім заїбались,

Щось пиздите таке, шо не просцяти

За цілий тиждень, — я вже Вам сказав,

Шо мститися не можна, бо всі люди —

Це браття на землі, окрім жидів,

Татар, масонів, негрів, біларусів,

Которих я ненавиджу. В цілому ж,

Я гуманіст — не то шо Ви, папаша!

Вам тіки би горілки засадить

Та мамку бідну на печі їбати,

Аж дим із хати йде. А потім чаю

Посьорбати і кидати сокиру

В паралізовану бабуню, унітаза

Хуярить чобітьми… І также много

Другой хуйні за Вами замічав я.

Навіщо ж Вам було родного брата,

Слабкішого за Вас своїм здоров’ям,

Примушувать лизати Вам мінєта?

От він і їбанувся, бідолашний.

І це не дивно! Мати моя бідна

Ненавиділа вас, як я жидів.

Мене ж, синка харошого, любила

І часто пестила, а я із нею грався

У «курочку та півника»… Ви, батьку,

Пиздуйте в ваше море, та хутчіше,

Бо я дрючком переїбу їбальник,

Ще й дядька позову, і ми з ним разом

Таких піздюлєй Вам понакладаєм,

Шо Данія здригнеться!..

Привид:

Сучий сину,

Хуйовий нєдоносок — так на батька,

Таку хуйню казать? Чом не втопив я

Тебе у малахв’ї, як ти родився?

Чом не засунув в жопу головою

Й не задушив? О, курв’яча сімейка!

Зажди ж у мене!

Привид топиться у морі.

Гамлєт:

Папаша блядський, в доску заїбали!

Піти би випити у барі шампаньйоли,

Бо в сурлі мов коти понасцикали,

І несвідомо хочеться лизати

Шершавим язиком гарячі зуби.

Гамлєт уходить. Моржі ревуть, птахи кричать. Море шумить.

На сцені стоїть рояль «Стенвей», на ньому лежать шпроти. Посеред сцени стоїть кацапське крісло, позбавлене художнього смаку. Над всім цим герб висить національний, на гербі зображено ведмедя. В одній руці в ведмедя молоток, а в другій — балалайка. Це символізує працелюбність і незакомплексованість тварюки. На кріслі сидить Маргаріта, мати Гамлєта, і вишиває комірець косоворотки. Вона наспівує «Комаріки».

Непомітно, м’якою ходою підараса, входить Клавдій, хтивий дядько принца.

Клавдій:

Сьогодні я гуляв на датськом взморьє

З твоїм синком красівим. Я канхвету

Харошу, очень вкусну йому давав.

Но он не взяв, мудило.

Маргаріта:

Какой чудак, їй-богу!

Клавдій(сам до себе):

Я виїбу його.

(До Маргаріти)

Канхвета «Тузік» очень нєхуйова.

Маргаріта(лагідно):

Бешкетнику!..

Клавдій:

Чим бздить у кабінєті,

Неначе хтось насрав нечистоплотно?

Відкрийте хвортку, хами, шоб пробзділось!

Підскочивши, два хама в косоворотках, в чоботях швиденько відкривають хвіртку. У неї в ту ж мить влітає привид.

Привид:

Ага, падлюки! Всім скидать штани

І стати раком, щас піздєц вам буде,

Слівайте воду, йобані масони,

Чи як вас там?

Клавдій, Маргаріта і хами злякано виконують накази привида, який дико регоче і літає по кабінєту.

Клавдій:

Мій Привиде, ніякої хуйні

Не робим ми — ко всєм жидомасонам

Іспитиваєм злобу і ненависть,

І каждий день національні гімни

На балалайці хором ісполняєм.

Бояться нас жиди та басурмани,

Прєстіж крєпчаєт, мощно возрастаєт

День ото дня процент жиров у маслі.

Довольні хами, ситі в них їбала.

Гараздо мєньше стало підарасів.

Їбошать всі вони, як папа Карло,

На «хімії» в Черкасах, лізбіянки

Усі на Соловках…

Входить Гамлєт. Він у сраку п’яний. В одній руці у нього дрючок, в другій — шампанське.

Привид:

Дивись, мій сину, це — жидомасони,

Ти запиздяч дрючком їх по печінці,

Потом мінє доложиш. Шо не ясно?

Гамлєт:

Папаша, все буде в лучшем відє, не хвилюйтесь!

Гамлєт пиздить усіх дрючком. Пиздячить герба з ведмедем, потім заливає шампанське в рояль і шпроти запускає туди ж. І по роялю пиздить дрючком. Рояль гуде.

Привид:

Мій сину, то рояль, а не жиди,

Його не нада пиздить, за валюту

Його я купував…

Гамлєт:

Їбав я всі роялі,

Всю валюту і всіх жидів!..

Гамлєт пиздить привида дрючком. Привид пада. На полу лежать трупи, попизджені Гамлєтом. В роялі тихо плавають шпроти.

Входить Зігмунд Фрейд. Його окуляри таємниче блищать у темряві.

Гамлєт (потихеньку починає тверезитись):

Ітогі падвєдьом: упиздив тата,

І мамку запиздячив з рідним дядьком.

Попиздив мєбєль ценную, герба

Національного хуйнув,

Усюди смерть, розруха…

Не буду більше пити я!.. Хоч правда,

Яка розумная цьому альтернатіва?

Ех, блядська Данія!

Піздєц всім сподіванням!..

Гамлєт рве на собі толстовку. Тихо грає музика, приємний голос співа «Яблучко». Зігмунд Фрейд підходить до Гамлєта, коле його шприцем у сраку і уводить до божевільного дому. На сцені з’являються семеро матросів в жахливих чорних бушлатах. Пісня «Яблучко» переможно шириться. Під веселі звуки «Яблучка» матроси мовчки страшно відбивають чєчьотку.

ЗАВІСА.

Казка про рєпку, або Хулі не ясно?

Свирид Опанасович, дєдка.

Химка, бабка.

Валька, онука.

Джек, песик.

Мурзік, котик.

Вєра і Надєжда, мишки.

Соломон Самсонович і Африкан Свиридович, дослідники калу.

Хата Свирида Опанасовича — забацане місце, куди рєдко ступа культура. З вікна, затягнутого бичачим пузирем, можна побачити грязюку, дощ, бурю, а також мороз. Інколи, в ритмічному оскаженінні, з диким завиванням і карканням, мимо вікна проносяться зграї ворон, драконів, крилатих клопів і летючих пацюків. В ці хвилини в хаті темніє. Посеред хати сидить Свирид Опанасович у валянках і шапці-ушанці, за спиною у нього ружжо, біля руки лежить гостро наточена сокира, так, що дотягнуться до неї зовсім не важко. Вінчає обстановочку опудало крокодила, яке гойдається під стелею. На крокодилі де-не-де приклеєні ярлики готелів і закордонних спиртних напоїв. Свирид Опанасович видовбує з кишені коробочку калу, нюхає її, чха і кладе в кишеню назад. Входять мокрі і брудні дослідники калу Соломон Самсонович і Африкан Свиридович, вдягнуті у все резинове. В руках у них прибори, якими міряють кал. У Соломона Самсоновича під пахвою невеличкий забитий дракон, він швиряє його на стола, як магазінну курку.

Соломон Самсонович(до діда): Скажи бабі, шоб борщ зварила. Часником заправить та сметаною, галушками — то, шо нада!

Свирид Опанасович з огидою бере дракона за обляпані кров’ю зелені крильця.

Свирид Опанасович: Блядь! Колись я іще пацаном був, то їх зимою в нас не було. Оце, як тіки осінь, вони своїх дітей ото позганяють на леваду і вчать літати, а потім посідають, падли, і тіки м’ясом ремигають, ну чисто корови. А через пару тижнів всі в Африку полетять. І так красіво летять, блядь, строєм, аж земля трясеться. Коли їх главний серне, то і остальні тоже. Бува, цілі села гімном засиплять. Порядок тада у них був!..

Соломон Самсонович: А щас?

Свирид Опанасович: Щас ні. Щас ні в них, ні в нас, кругом порядка нема.

Африкан Свиридович: А щас чого не улітають, діду?

Свирид Опанасович: Хуй його зна. Колись порядок був, нахуй, не те, шо січас!

Входить Валька, онука Свирида Опанасовича, це здоровенна обізяна, вдягнута у просте, охайне платтячко.

Валька: Шо ви пиздите, діду? Раньше, раньше… Шо за ностальгія, чого вам щас не хвата, тюрми?

Свирид Опанасович: Мовчи, обізяна йобана, шо ти понімаєш?

Африкан Свиридович(мрійливо лапа дракона): Вони таки щас сильно поменшали. Я помню, ще коли малий був, то були такі, як бугаї, а щас такі, як курчата. І шо воно далі буде?

Соломон Самсонович: А хулі тут непонятного? Обичний мутагенез. Дракони меншають до таких розмірів, шоб прогодувати свої сім’ї.

Африкан Свиридович: Зате пацюки стали, як самольоти, а клопи, як сичі.

Соломон Самсонович: Шо ви хочете, Африкан Свиридович? Це жизнь, а жизнь, як в пєснє пойотся, «нє кончається».

Свирид Опанасович(ні до кого не звертаючись): Жизнь хуйовая!..

З сіней чути шкрябання і завивання Джека.

Соломон Самсонович: І потом, Африкан Свиридович, подивіться на Дарвіна…

Свирид Опанасович: Ти б на себе подивився, весь в гамні!..

Соломон Самсонович: А ви не пиздіть зря, Свирид Опанасович, вас пока не спитали. Так от, взглянітє ширє: спочатку у нас все мале, ну там раковини, спірохєти разні. Вобщем, шо я вам розказую, та поїбєнь, шо з моря вилізла. Так?

Африкан Свиридович: Так.

Свирид Опанасович: Так.

Говорячи це, Свирид Опанасович професійно відчикрижує дракону голову і заходиться його обдирать. З сіней знову чути істеричне скавучання Джека і дряпання його пазурів.

Соломон Самсонович: Потом знов все велике: динозаври, бронтозаври, всякі там пиздозаври. Так?

Африкан Свиридович: Так.

Свирид Опанасович: Так.

З цими словами Свирид Опанасович кида драконові тельбухи і голову Джеку, який з гавканням вривається до хати. Джек представляє собою здоровенного упиздня у піджаку, штанях, чоботах, але з собачою головою. Давлячись м’ясом, Джек страшно гарчить.

Соломон Самсонович: Потім знов все мале, опять поразводилось всяке падло — миші, комарі, клопи, пігмеї, блядь, всякі карлікі!

Африкан Свиридович: А слони?

Соломон Самсонович: Які слони? Ви їх коли-небудь бачили? Ви ще бронтозаврів би згадали! Хуйня це все! Басні дідуся Панаса, не було ні­яких слонів…

Свирид Опанасович(продовжує пиздить дракона на катлєти): Інтєрєсно у вас получаєтся: слонів не було, а дідусь Панас, значить, був?

Соломон Самсонович: І дідуся Панаса тоже не було, нюхайте свій кал, діду, і не отвлікайтесь. Патом знов всьо большоє: дракони, як бугаї, бугаї, як я не знаю шо…

Свирид Опанасович(тупо): Як слони.

Свирид Опанасович роздмухує вогонь і ставить казан із драконом у піч.

Африкан Свиридович(в’їдливо): Але ж клопи малі, мандавошки іщьо меньші, я вже не кажу про пацюків, самі обичні пацюки. Мій тато, як був малий, з ними грався. А щас піди, пограйся, кожен пацюк, як Б-52! Дракони аж всцикаються…

Соломон Самсонович: Кстаті, яка в них середня швидкість?

Африкан Свиридович: Хуй його зна, знаю тіки, шо як летить, не видно. А дракони катостро­фічно поменшали, так шо тут і Дарвін ваш не просцить собі хуя, не те шо ми з вами.

Соломон Самсонович: А хулі ми, рядові аспіранти, наше діло — кал.

Африкан Свиридович: Ну, нє скажитє, Соломон Самсонович, наша праця прекрасна, і она нужна людям.

Соломон Самсонович(з тонкою іронією): Осо­бєнно таким, як Валька. Це ж ваш інститут її розробляв?

Африкан Свиридович: Інтєрєсно, шо ви імєєтє против Вальки? Нормальна внучка нормального дєдушкі.

Соломон Самсонович: При чьом здєсь дєдушка? Ви лучше спитайте, хто її мама? Признайтєсь, мама була ваша — лабораторна?

Валька(гордо): Мама була дика.

Африкан Свиридович(запопадливо регоче): От бачите, а ви іще обіжаєтє, самі ви лабораторний! Я за Вальчиною мамой добряче погасав по джунглях, а она, в свою чергу, мене харашо покусала. Сама запальна, кров гаряча. Азія!

Соломон Самсонович: Ну, харашо, ну з Валькой ясно. От ви, практік, розкажіть, а якщо обізяною буде мужчіна, а женщіна буде обична, шо тагда?

Африкан Свиридович: Всьо буде навпаки, плод буде схож на людину, але з інтєлєктом обізяни. Пєрвий закон Менделя, але це тупіковий хід, у нас навіть завалили дісєртацію одного мудака.

Соломон Самсонович: Ну навіщо так жорстоко? Були б гарні обізянки.

Африкан Свиридович: Їх нема чого прикрашать, вони і так гарні. Подивіться на Вальку, бачте, які в неї зуби, а у вас?

Соломон Самсонович: Хулі зуби, зуби вставить можна, але я їбати б її не став, хіба шо п’яний…

Валька(ображено): А я тобі, дураку, і трєзвому б не дала! Ходить цілий день весь в гамні і шо-то вообража. Йобарь найшовся!

Свирид Опанасович: Валька, не пизди, коли старші балакають!

Валька: А чого вони обзиваються?

Африкан Свиридович: От ви напрасно питаєтєсь, Соломон Самсонович, найті у Вальці якусь естетику, отталківаясь от антропоморфності.

Соломон Самсонович: Ви говорітє понятнєй, Африкан Свиридович.

Африкан Свиридович: Ну от смотрітє, от ви говорітє, шо Валька некрасіва, а лєбєдь красівий?

Соломон Самсонович: Красівий.

Африкан Свиридович: А от давайте, шоб у вас була така шия, як у лєбєдя, отакі лапи красні і пір’я кругом, тоже красіво, а? Шо мовчите, скуштували хуя? Так і остальноє: лєбєдь красівий, як лєбєдь, а обізяна, как обізяна. Хулі не ясно?

Соломон Самсонович: А ніхуя!.. Ну просто ін­стітут красоти!

Валька(пиздить Джека, який з гарчанням доїда голову дракона): Ану, діду, скажіть йому, шоб Мурзіку лишив. Мурзік, киць-киць-киць!..

Голос Мурзіка з сіней: Я січас…

Входить Мурзік, здоровенний сибірський котяра з шерстю, вусами і всім, чим положено. Від звичайного кота Мурзік відрізняється тіки розмірами, саблезубістю і гарним баритоном. Обидва дослідника при виді Мурзіка машинально встають, як це роблять не маючі гідності подчиньонні при виді начальника.

Мурзік(лагідно, але дещо зверхньо): Сідітє, сідітє, я етого не люблю. В чьом дєло, Валєнтіна?

Валька(просто показує на пол, де валяються кишки і гарчить Джек): Їж, Мурзік!

Мурзік з виразом огиди дивиться на брудну підлогу і на хижого Джека, який гарчить і вишкиря зуби із-під стола, і з усією силою пиздить його ногою. Переляканий Джек, повизгуючи, виліта з хати, а Мурзік з виглядом гідності сіда за стіл.

Соломон Самсонович(запопадливо вийма з кишені красіву коробочку із калом, оздоблену па­лєхською розписсю, і протягує Мурзіку): Понюхайте, це імпортний, ви такого не нюхали.

Мурзік: Сам нюхай!

Входить Химка. Це звичайна вередлива стара баба. Попоравшись у печі, вона дістає звідти казан смачного борщу. Товариство сіда обідать.

Соломон Самсонович(пошепки, з набитим ротом, до Африкана Свиридовича): А Мурзіка тоже ваш інстітут розробляв?

Африкан Свиридович: Ні, це природа. Такого Мурзіка — хуй розробиш. Все, шо ми щас можем, це такі, як Джек або Валька.

Соломон Самсонович: Да! Мурзік — це Європа!

Африкан Свиридович: Ха! Японія!

Мурзік(почувши про Японію, елегантно витира з вусів драконовий жир): Можете там не шепотіть, я улавлюваю ультразвуки, бачу в цілковитій темряві, читаю мислі на відстані, стрибаю вверх на 20 метрів, а в довжину — на 50, можу перегризти любе залізо і поцарапати любу каменюку. За один раз можу виїбати двадцять киць, не при Вальці будь сказано. Ще продовжувать?

Африкан Свиридович: Ех, нам би так!

Мурзік: Вам так не буде.

З цими словами Мурзік хлібом лізе в тарілку і елегантно підчищає ним недоїдки, потім з’їда хліб і знову витира вуса від жиру.

Соломон Самсонович: А скажітє, Мурзік…

Мурзік: Васильович.

Соломон Самсонович: Мурзік Васильович, і не надоїло вам буть отаким суперменом?

Африкан Свиридович(поправля): Суперкотом.

Мурзік(дуже спокійно): Ви хотіли пошуткувать, але у вас не вийшло. Ні, не надоїло. Я теж, шановний, міг би запитать — чи не надоїло вам цілий день борсатись в чужому калі, але, як бачте, я цього не роблю.

Африкан Свиридович: Така вже в нас робота. І потім кал — це цікаво.

Мурзік: Звичайно. Кожному своє.

Соломон Самсонович: Розумієте, Мурзік Васильович, кал — дуже цікава штука. Ви помітили, шо людина, коли посре, завжди оглядається, шоб побачити, скіки вона насрала і якої якості кал. Їй цікаво, а цікавість — це шлях в майбутнє.

Мурзік: Навіщо вам шлях у те, чого у вас нема?

Африкан Свиридович: Ну, не кажіть. У людства зоряне майбутнє, а без кала далеко не полетиш. Вся наша діяльність — це боротьба з забобонами, ця смілива патріотична цікавість — це подвиг!

Мурзік: Тоді чому всі ваші інстітути не спроможні розробить такого хлопця, як я? Чому у вас виходять одні уроди?

Соломон Самсонович: Цікаве питання. Будемо полемізувати. (Ухитряється робить два діла: по­лемізувати і маленькою паличкою зчищать з резі­нового камбінєзона гавно, а паличку витирать об лаву, на якій сидить Африкан Свиридович). Розу­мієте, Мурзік Васильович, людина завжди цікавилася трьома речами. По-перше — своїм калом, по-друге — питками та казнями, і уродами. Дайте їй все це, і вона буде відчувать, шо живе не напрасно. Ми — вчені, питки та казні — то не наше діло, але кал, але уроди… Давно про­йшли, шановні, ті часи, коли цар Петро імпортував уродів за шалену валюту. Тепер маємо своїх — і розробляєм все нові і нові моделі. По-перше, ми тепер незалежні від Заходу — і економія, а ви лізете тут з своєю красотою, ви нікому не потрібні. Перш за все тому, шо не цікаві, у вас нема аномалій, ви просто нудна тварина, у якої все на місці! Той, хто вас робив, — не вчений!

Збуджено жестікуліруя палочкой з калом, Соломон Самсонович задіває крокодила з імпортними наклєйками, який тихо висів над головами в товариства. Зі страшним грюкотом крокодил пада прямо на голову Мурзіку, який з диким нявчанням злякано стриба прямо в бичачий пузир, яким затягнуте убоге вікно. Мурзік, заплутавшись у пузирі, вивалюється в страшну непривітну природу, з якої інколи продовжує доноситись його несамовите нявчання. Крокодил залишається лежати на столі, їбало в крокодила під час удара розкрилося, як кришка в чамайдана. Возбуждьонний Соломон Самсонович кида палочку з гавном крокодилу в гризло і захлопує його кошмарну щелепу.

Соломон Самсонович: Ну, як я йому врізав, цьому хвастунові?

Африкан Свиридович: Та не кажи, ці коти вже заїбали, я їх усіх віддав би на мило!

Баба Химка: Він, клятий, мишей зовсім не чіпа, каже, шо з мишами треба поводитись так, як хочеш, шоб миші поводились з тобою…

Соломон Самсонович: Ти диви, Толстого читав!

Свирид Опанасович: Топити треба.

Голос з сіней: Не треба.

Входять мишки — Вєра і Надєжда. При першому ж погляді на них становиться ясно, чому Мурзік увльокся Толстим. Це здоровенні тварюки із частоколом зубів і великими крилами за плечима. Вєра і Надєжда дуже нагадують страшних птєродактилів тріасового періода і ведуть себе соотвєтствєнно.

Вєра: Не треба того ублюдка топить, як трохи підросте та зажиріє, ми з Надєю його з’їмо.

Надєжда: Блядь, сука буду!

Надєжда вийма з-за вуха бичок і розкурює його. Обидві бляді сидять, розкарячившись, поклавши голі хвости на стола, чухають собі пизди, матюкаються і плюють на підлогу.

Африкан Свиридович(сам до себе): Ой-ой-ой! Які падорви пратівні! Ой, як страшно! Ну, я, пожалуй, пайду…

Вєра: Сідєть була команда, блядь!

Африкан Свиридович(сам до себе): Ай! Як страшно! Ви нє пєрєживайтє, я уйду по-англійські…

І з цими словами Африкан Свиридович хоче лізти в вікно. Він так бздить Вєри і Надєжди, шо, очевидно, хуйово сообража.

Соломон Самсонович: Африкан Свиридович, нє тєряйтє чєловєчєское ліцо. Хуй їм в рот, тим блядям, лізьте в двері!

Вся ця героїчна тірада пропада даром.

Африкан Свиридович, преодолівши бар’єр підвіконня, зника в дикій природі.

Надєжда: Ну кому це чмо нада? Шо він про себе вообража? Я сьодні так наїлася, шо дивиться на нього не можу!

Валька: Тато завжди такий, так сидять, пиздять собі, як нормальні, а потім раптом як почнуть кричати та боятися. А чого боятися? Чи бзди, чи не бзди, однаково здохнем…

Вєра: Може, в його совість не чиста?..

Валька: Ну, про совість нічого не скажу, бо не бачила.

Соломон Самсонович: Щас врем’я таке дурне, у всіх нєрви, всі лікуються, якіхось прізраків та фантомів бачать, а я от скіки живу — жодного не бачив. А ви, діду?

Свирид Опанасович: Один раз, як малий був і на леваді кози пас, то з лісу виїзжають четверо, всі на конях, худі і голі. Всі з косами, а в одного ще вєси магазинні. Мабуть, шо по сіно поїхали, тіки от віси нахуя?

Валька: А сіно взвєшивать.

Соломон Самсонович: Та! Та хіба це фантоми, то хуйня, а не фантоми. Якісь казли з дурдому втекли, або ви, діду, десь чарку йобнули чи укололись харашо…

Свирид Опанасович: Тада цим не увлєкалісь, тада порядок був!..

Свирид Опанасович встає і затика сокиру за пояс. Тепер стає видно, шо ззаду у Свирида Опанасовича стирчить здоровенний рудий хвіст, як у сеттера.

Свирид Опанасович(до Химки): Ходімо, стара.

Соломон Самсонович: Куда ви, діду?

Свирид Опанасович: Рєпку треба витягнуть, здорова, клята, виросла, як клуня!

Валька: Треба Джека й Мурзіка позвати…

Валька тіка з хати. Мишкі — Вєра і Надєжда, баба Химка і Свирид Опанасович ідуть за нею. Соломон Самсонович один лишається в хаті. Він дістає з крокодила обісрану паличку і продовжує чистить з себе гівно під удалі звуки старовинної пісні «Дубінушка», ісполнєнієм якої обично супроводжуються фізичні зусилля любителів колективного катарсису.

ЗАВІСА.

П’ять хвилин на роздуми

На сцені середньовічна ратуша, зроблена в стилі сталінського бароко. На ратуші великий годинник із знаками Зодіаку та різною іншою хуйньою. Посередині годинника стирчать гарні скульптури робітника і колгоспниці. В руках у робітника — молоток, в руках у колгоспниці — серп.

Стрілки на годиннику показують без п’яти дванадцять. Перед ратушею великий майдан, на майдані натовп. Натовп терпляче слухає набридливе тікання годинника, уважно спостерігаючи красіві золоті стрілки, зроблені в виді гарних пшеничних колосків.

Повільно спливає одна, друга, третя, четверта хвилина. Коли, нарешті, стрілки з колосками наближаються до цифри дванадцять, натовп іздає страшне статеве мичання, і, одночасно з тим, красивий золотий робітник на годиннику з усією силою пиздить молотком по пиці гарну золоту колгоспницю, яка, в свою чергу, пиздить робітника серпом по яйцях.

Роздається голосний дзвін. Статеве мичання натовпу переходить у страшне ревіння. І саме в цю мить дверцята на годиннику відчиняються, і з них виходить Сталін.

Він позолочений і пофарбований. В одній руці у нього трубка, в другій — знак Зодіаку. Зі рта Сталіна іде дим. За Сталіним виходять Малєнков, Каганович, Ворошилов, Будьонний, Хрущьов, Берія і інші — всього дванадцять штук. Всі вони, за винятком Хрущьова, тримають в руках знаки Зодіаку. У Хрущьова в руці — здоровенна кукурудза. Під звуки приємної часової музики вони пропливають з одного віконця в друге. Годинник б’є дванадцять разів. З останнім ударом дверцята на годиннику страшно захлопуються і натовп пада на коліна. Серед мертвої тиші чути приємний кацапський голос:

«Масковскоє врємя — двєнадцать часов».

ЗАВІСА.

Дохуя масла

На сцені стоїть гидко разкрашений кіоск з продавцем внутрі, біля кіоска стоїть купка мудил і жде трамвая. Раптом прибігає захеканий мудило і врізується головою в кіоск.

Мудило в цигейковій шапці: Што такоє? Што, спокойно ходіть нє можетє?

Захеканий мудило(лежачі долі): Там дохуя масла!

Всі мудила: Де?

Захеканий мудило: Там! (Помирає.)

Вбігає другий мудило, він кулею прошиває стоячих мудил і зникає.

Мудило в картузі(шуткує): Скорость охуєва­юща!

Мудила, які стоять поруч, тупо сміються.

Мудило в блєстящєму пальті(впевнено і різко): Там масла дохуя!

Мудило в блєстящєму пальті зникає в напрямі, в якому, на його думку, знаходиться дохуя масла.

Мудило в спортивних штанцях з авоською: Люда, шо ми стоїмо? Щас, знаєш, скіки долбойобів набіжить?

Мудило в спортивних штанцях і Люда зникають.

Вбігає зразу п’ять здоровенних мудил, вони несуть мішки, повні масла, а в зубах у кожного стирчить по цілій пачці. Мудила насилу совають язиками, силячись його прожувать, при цьому вони противно плямкають.

Один з мудил: Ето кайф, марожено!

Всі остовпіло дивляться їм вслід і стоять, мов хворі стовбняком.

Мудило в цигейковій шапці(раптово скаженіє): За мной!

Натовп, спотикаючись, несеться за ним, чути страшенне ревіння, переходяще в жіночий зойк. Продавець висовується з кіоска до половини і з заздрістю дивиться їм вслід. З того боку, де знаходиться масло, йдуть молодцеваті мудила. У них масні їбальники, в руках вони тримають носилки. На носилках лежить дохуя масла. Зверху, прямо на маслі, лежить іще один мудило, він блює маслом вниз.

Продавець: Шо з нім такоє?

Мудило: І з тобою, дєд, таке буде, єслі дохуя масла з’їси.

З того боку, з якого прийшли мудила, чути дике ревіння і зойки, де по де мимо кіоска швидко проносяться все нові і нові орди любителів масла. Входять мудило в спортивних штанцях і Люда, вони повзуть раком, згинаючись під маслом. В очах у них щастя.

Мудило в спортивних штанцях: А я тєбє говоріл, што когда-нібудь етот дєнь настанєт, ето будєт, а ти нє вєріла!

Люда: Якщо б знать, можно було б на тачці под’єхать. Я їбала його так тащіть!

Входять три мудила, вони несуть мудила в блєстящєму пальті, вмурованого в масло.

Мудило в блєстящєму пальті: Я всіх вас їбав, падонкі, сємєро на одного, фашисти прокляті!

Мудила посміхаються.

Один з мудил: Будєш піздєть, ми тєбє і голову в масло засунєм.

Продавець: Хлопці, шо ви з ним здєлаєтє?

Мудила(регочуть): Кастріруєм нахуй.

З іншого боку до кіоску риссю надбігає агресивна старушка.

Агресивна старушка(до старого): Шо сідіш, старий поц?

Продавець кидає на старушку іспуганий погляд. Старушка убігає, погрожуючи старому кулаком. Згинаючись під маслом, проходить підрозділ виховательок дитячого садка. За ними з куском масла в зубах повзе мудило в цигейковій шапці. Одна нога в нього безпорадно волочиться по асфальту.

Мудило в цигейковій шапці: Дівчата, задеріть спідниці, масла дам. (Регоче).

Одна з виховательок мєтко жбурля чималий шматок масла йому в голову. Мудило в цигейковій шапці іспускає здавлений зойк і здихає. Входить дебела жінка з вусами, бородавками і куснем масла під пахвою.

Жінка до продавця: Арон, збирайся додому, сьогодні я тобі на вечерю гарненько засмажу шматочок масла. (Помічає труп мудила, який перший приніс звістку про масло.) Арон, хто це?

Арон: Він помер. Дай йому трохи масла, він його любив.

Опасиста жінка відрізає шматок масла і кладе в зуби мертвому мудилу. Арон виходить з кіоска і зав’язує двері на дріт, ніг у Арона немає. Замість ніг у нього маленький возик і два утюжки. Підходить трамвай. Він абсолютно пустий і блакитний. Арон і дебела жінка неквапливо прямують на зупинку. Крім них, в трамвай ніхто не сідає. Сідаючи в двері, дебела жінка бере Арона під пахву і разом з Ароном і маслом сідає в трамвай. Трамвай, подзенькуючи, повільно суне в блакитну далечінь під натхненні звуки полонеза Огінського і здавлені крики любителів масла.

ЗАВІСА.

Піздєц

Магарич, митець.

Омелян Косопизд, митець.

Харитон Уйобищенко, митець.

Назар Сівуха, митець.

Альфред Залупенко, митець.

Люда, вагонна провідниця, котру всі вищезгадані митці їбуть іноді по черзі, а іноді так.

Гаврюша Обізянов, інженер.

Степан Срака, главний інженер.

Шльома Гомєльський, науковець.

Роже Гароді, французький буржуазний націоналіст.

Пророк Самуїл, старий жид.

На сцені стоїть товарний вагон. На дверях вагона крейдяний напис «Е = mc2», трохи вище написано «Ніщо нікуди не зникає і нізвідкіля не береться». Підпис: «Ломоносов». Ще нижче написана непристойна похабєнь. Двері старанно закриті і прикручені дротом, із-за дверей чути приглушені голоси.

Перший голос: І от, уявіть собі, ця людина уходить, і ви залишаєтесь з нею удвох, а у вас в руках немає нічого, крім старого дерев’яного корита.

Другий голос: З цього місця, будь ласка, з подробицями, Альфред Юхимович.

Перший голос: Перш за все, ви сците в корито.

Третій голос: Воно ж диряве, Альфред Юхи­мович.

Четвертий голос: Замовч, не пизди, слухай, що розумна людина каже.

Голос Альфреда Юхимовича: Повторюю ще один раз для тугодумів, ви сците в корито, шановний, а потім ставите її туди обома ногами.

Другий голос(хрипко): Шо, одєтую?

Голос Альфреда Юхимовича: Звичайно, ні, пан Сівуха, голісіньку.

Третій голос: Тю, навіщо таку хуйню робить, підійшов ззаду та засунув.

Четвертий голос: Ти, Косопизд репаний, замість багато пиздіть, учився б у старших людей.

Третій голос: Та я їбу.

Голос Альфреда Юхимовича: Спєціально пояснюю для дєтєй пріроди: моча актівізіруєт ерогенні зони у женщіни на п’ятах.

Голос Косопизда: Тю, яка іще зона, блядь, коли она і так мені кажну ніч сниться.

Четвертий голос: Та не пизди, дай послухать.

Голос Альфреда Юхимовича: Тантра, нахуй.

Голос Назара Сівухи: Я вас прошу, нє отвлє­кайтєсь, шановний Альфред Юхимович.

Голос Альфреда Юхимовича: Я акцентірую ваше вніманіє, господа. Женщіна при цьому приходить в состояніє статевого збудження.

Голос Назара Сівухи: Як ви сказали, Альфред Юхимович? Повторіть.

Альфред Юхимович: Статевого збудження, пизда очката! І саме в цю мить, господа, ви вказів­ним і безим’яним пальцями намацуєте у неї подколєнну ямку і починаєте її лизати, весь час піднімаючись язиком все вище, вище і вище.

П’ятий голос: І так до самої сраки. Га-га-га-га!

В вагоні роздається тваринний регіт.

Голос Альфреда Юхимовича: Саме в цю хвилину, любі друзі, до вас приходить довгожданна ерекція.

Голос Назара Сівухи: А якщо не приходить, Альфред Юхимович, тоді що робить?

Голос Омеляна Косопизда: Тада нада воду злівать.

Входить Люда, одягнута вагонною провідницею. В руках у неї підніс із їжею. Вона разкручує дріт на дверях, водночас відчиняє їх і зникає в темній пащі товарного вагону.

Голос Омеляна Косопизда: Скіки тєбя ждать можна, курва?

Голос Харитона Уйобищенка: Знов макарони, блядь?

Голос Альфреда Юхимовича: А бацили шо, нема?

Голос Назара Сівухи: Та не чавкай ти, чучундра йобана.

Голос Магарича(чавкання).

Деякий час з вагона долинає тіки чавкання, стукіт алюмінієвих ложок та репліка Омеляна Косопизда: «Давай кампот, нахуй». Трохи згодом ми чуємо хтивий голосок Назара Сівухи: «Люда, ти готовая?», якесь таємниче шарудіння. За декілька хвилин Люда виходить з товарного вагону, держачи акуратно складену стопку із алюмінієвих полумисків. Вона поправляє зачіску, надіває формєнний берет і закручує двері на дріт. З товарного вагону чути, як хтось сито ригнув і веселий регіт. З усього видно, що його мешканцям живеться гарно і весело. Входять Гаврюша Обізянов і Степан Срака, поглиблені в свої інженерні факти і розрахунки. Вони зайобані і закомплексовані.

Гаврюша Обізянов: По нашим данним, якщо будівництво не наїбнеться зараз, воно обов’язково наєбньотся в наступному кварталі.

Степан Срака(налякано): Шо тада буде, Гаврюша?

Гаврюша Обізянов(спльовує): Тюрма, нахуй.

Голос Альфреда Юхимовича: Так от, друзі мої, єслі с женщіной правільно обращаться, она становітся вже не женщіной, а сімфонієй етого, как єго?

Голос Магарича: Брамса.

Голос Альфреда Юхимовича: В пизду того Брамса! Ото пизданув, як в лужу пьорднув.

З вагону знов чути, як хтось сито ригнув. За цим голос Омеляна Косопизда: «Макарони, блядь».

Степан Срака(пошепки): О де кайф ловлять!

Гаврюша Обізянов(до Люди): Хто там у тебе?

Люда: Митці.

Гаврюша Обізянов: Які митці?

Люда: Разні. Один з бородою, один бритий, ще два з вусами, один очкарік — пацан єщьо.

Степан Срака: Й що вони роблять?

Люда: Макарони їдять. У суботу і неділю замість кампота — кохве, горілка — по святам.

Гаврюша Обізянов: А бацила?

Люда: Бацилу раніш давали, щас ні.

Степан Срака(рішуче): Все одно, заїбісь жизнь. (До Люди). Відкривай, блядь.

Люда: А може, не треба? Вони битись будуть.

Степан Срака: Та, один хуй, раз живьом. Ех, жизнь хуйовая!

Степан Срака і Гаврюша Обізянов штурмом беруть вагон, але негайно отримують пизди і відкочуються назад.

Степан Срака: Пустіть, друзі, ми більше не будемо.

Голос Магарича: Тобі, я бачу, мало пизди получить, ти ще й хочеш, щоб тебе і в сраку виїбли. Закрий двері, бздить.

Степан Срака: Їбіть куди хочете, хлопці, тіки пустіть. Парашу буду виносить, бля буду.

Голос Харитона Уйобищенка: А шо, можна пустить, хлопці, оно інженери, як цуценята, скавучать, та так весело робиться. А набридне, то придушим та й викинем к хуям.

Альфред Залупенко: Правильно, хлопці, нехай лізуть.

Омелян Косопизд: Чєловєк чєловєку друг, товаріщ і брат.

Гаврюша Обізянов і Степан Срака залазять до товарного вагону і зникають в пітьмі. Люда знов закриває двері на дріт.

Голос Магарича: А ти, курва, якщо кого-небудь впустиш, я тобі гланди через сраку вирву.

Люда уходить, подзенькуючи пустим посудом.

Голос Альфреда Юхимовича: На чьом ми зупинились, господа?

Назар Сівуха: На сімфоніі Брамса.

Альфред Юхимович: В пизду того Брамса. Ви, пане Сівуха, краще слухайте уважно і занотовуйте до цитатника, бо ви ніхуя єщьо жизні не знаєте. От вчора, після вечері, вам звонила якась лярва, мол, так і так, кидай все, приїзжай їбати. Так що ви зробили? Ви ж затрусилися, мов скажений, і давай у двері гупати, шо мало окулярів не побили. Так добре, шо у мене шпріц всєгда наготовє. От ви, Косопизде, от шо б ви зробили на місці пана Сівухи?

Голос Косопизда: Та я б її вбив.

Альфред Юхимович: Чули, пане Сівуха? Шо не ясно?

Степан Срака(запопадливо): А шо у вас в ампулі для шпріца, Альфред Юхимович?

Альфред Юхимович: Чом не сказать? Скажу. В одній ампулі — сємєнна витяжка бобра, в другій — всячєскіє імунодєпрєсанти.

Степан Срака(у захваті): Які люди, Гаврюша, які люди! А ми цілу жизнь їбемось, як кроти, як та мушка, літаєм.

До вагону кілька хвилин тому підійшов Шльома Гомєльський, науковець, і з цікавістю прислухається до бесіди, яка плавно тече в своєму звичайному руслі.

Альфред Юхимович: Або ви візьміть таку штуку, як танці. Щас кожен мудак сам по собі танцює, руками і ногами махає, вспотіє весь, а в нагоро­ду хіба шо запалення легенів схопить. Між тим, чоловічий піт — то ценна сировина. Тож замість руками махать візьми платок, та зажми його під пахвою і так танцюй, щоб добре потом просяк.

Голос Магарича: Гі! Ото не хуйово!

Альфред Юхимович: Як харашо просякне, то зараз їм тьолці мармизу витри і щітай, дєло в шляпі.

Голос Косопизда: Тю, а ця хуйня навіщо?

Альфред Юхимович: Вона раз нюхне — і їй піздєц — від ерогенних зон носа імпульс іде до статевого центру збудження, тільки й роботи, що до кущів дотягти.

По очкастому і веснянкуватому обличчі Шльоми Гомєльського, який припав вухом до вагону, обільно текуть сльози і слюні.

Шльома Гомєльський(крізь сльози щастя): Хлопці, пустіть…

Голос Альфреда: Іди в лабораторію, жидок, тут своїх дохуя.

Шльома Гомєльський(вражений такою принциповістю): Звідки ви знаєте, дядя?

Альфред Юхимович: Я знаю, бо я жизнь прожив. Пиздуй, тобі кандидатську їбошить нада.

Шльома(схліпує): Їбав я ту кандидатську.

Альфред Юхимович: Ти шо, не хочеш 150 карбованців получать? Ні, ви бачите таке? Совсєм абарзєл пацан!

Шльома плаче, його ридання гнітюче діють на сидячих в вагоні, вони зловісно мовчать.

Омелян Косопизд(жорстоко): Нічого, нехай поплаче, потім піде собі обрізаніє зробить, мацою зажере і буде банкувать.

Альфред Юхимович: А шо, може, візьмем жидка?

Харитон Уйобищенко: Та якщо не буде багато пиздіть, то нехай лізе. Мені шо?

Косопизд: Пайка зменшиться.

Назар Сівуха: Жиди такі хитросракі, заждіть, вони не тіки шо макарони, вони й сайри дістануть.

Альфред Юхимович: Сайра хай вас не їбе, пан Сівуха, вам її все одно не їсти. (До Шльоми). Давай, жидок, розкручуй дрота і хуярь сюди, ми тобі посвященіє в митці зробимо.

Шльома відкручує дрота і залазить до вагона, де його відразу ж починають пиздити любителі цієї справи Магарич, Омелян Косопизд і Харитон Уйобищенко.

Гаврюша Обізянов: Нада двері якось закрутить, це ж не богадєльня, шо вони все лізуть і лізуть.

Альфред Юхимович: Нехай Люда обід принесе та закрутить.

Входить Роже Гароді, французький буржуазний націоналіст. Він у шикарному фланелевому костюмі з гарним капелюхом на голові.

Роже Гароді(стука по вагону): Вилазь, хлопці! Свобода прийшла!

У вагоні мовчать.

Роже Гароді: Харош хнюпитись, хлопці, на волі харашо — пташки, жито, квіточки, дівчата, шо хочеш, те й малюй, всіх, куди хочеш, туди і посилай.

Степан Срака(пошепки): Явна провокація, хлоп­ці. Ми виліземо, а він хвись, і сам залізе, та й буде макарони один за всіх наябувать.

Альфред Юхимович(до Роже Гароді): А бацилу даватимуть?

Роже Гароді: Ні, бацила тільки в бога і в начальства.

Магарич: Ну, то йди к хуям звідси.

Омелян Косопизд: Нас агітірувать, нахуй! Ми самі кого хочеш загітіруєм.

З вагона вилітає каменюка і збиває з Роже Гароді капелюх. Роже Гароді полохливо тікає. Входить якийсь дідуган з довгими пейсами, одягнутий в лапсердак. Поверх лапсердака у дідугана яскрава кацавейка залізничних робітників. В руках у дідугана кувалда і лом.

Голос Магарича: Діду, закрутіть дрота нахуй, бо сквозить дуже.

Дід мовчки закручує вагона на дріт і починає кувалдою методично вибивать утюги, завдяки котрим вагон стоїть на місці.

Голос Харитона Уйобищенка: Дєдушка пацаватий, і ото єму нада отак їбошить!

Магарич: Амбальний дідусь, мабуть, і хуй ще стоїть. Стоїть хуй, діду?

Дід(продовжує роботу): Стоїть, стоїть, синку. Дай боже, щоб і у тебе так стояв.

Омелян Косопизд: Ото, ніхуя сєбє, дєдушка бар­зєєт. А як звать тебе?

Дід(продовжує роботу): Як звать? А Самуїлом.

Харитон Уйобищенко: Тоже жид, значить. Жидів розвелось, я їбу.

Самуїл(продовжує роботу, холодно): Да, багато жидів.

Омелян Косопизд: У нас тут тоже єсть.

Назар Сівуха: Ги! Самуїл! Може, ти пророк Самуїл?

Самуїл(просто): Да, я пророк Самуїл.

Альфред Юхимович: Ото, нехуйово. Ну прореки, шо з нами буде?

Пророк Самуїл: А шо буде? Нічого не буде, піздєц буде.

З цими словами Самуїл вибиває останній утюг, вагон зривається з місця і швидко зникає з очей. Входить Люда, в руках у неї полумиски з макаронами і кампотом.

Люда(завмирає на місці): А де ж вагон, де хлоп­ці?

Пророк Самуїл: Гдє-гдє — в піздє. Смотрєть нада.

У цю ж мить з того боку, куди їхав вагон, роздається страшний вибух. Люда роняє полумиски.

Пророк Самуїл: Какая ви нєрвная, я їбу!

ЗАВІСА.

Свобода

На абсолютно темній сцені посередині стирчать двері, убого підсвічені рампою. В жахливій пітьмі, як вогники надії, блищать дві цигарки. Чути якесь гупання, стогін заліза та приглушені матюки, ніби п’яні вантажники намагаються дати раду важкому роялю.

З того боку, де блищать цигарки, чути приємний чоловічий голос.

Приємний голос: Тємніци, нахуй, рухнуть, і свобода нас встрєтіт радостно у входа…

Роздається звук, ніби ногою дуже сильно впиздили по дверях. Двері падають, і вся сцена заливається життєрадісним сонячним світлом, так що стає видно рояль, стоячий на краю прірви, і двух мудил, палящих цигарки. Повагавшись хвильку, рояль рішуче хуярить униз, слідом за дверима. Десь знизу чути його здивований металевий зойк.

Другий мудило: Хто сказав «мяу», блядь?

ЗАВІСА.

Тріасовий період

Боря і Жора, хтиві павіани.

Ріта і Чіта, цнотливі шимпанзе.

Ганна Петрівна, мати Ріти і Чіти.

Гаврило, орангутанг-збоченець.

Кирило, динозавр, хворий на сухоти.

Микола Петрович, саблезубий ягуляр.

Гриша, птєродактіль.

Дія відбувається в тріасовий період у світі тварин. Декорації на сцені зображують собою тріасовий період. По сцені лазять дінозаври, літають птєродактілі і всяка інша сволота. Входять Ріта і Чіта, дві цнотливі шимпанзе.

Чіта: А мінє він понравився — хоть і не воєнний, а всьо равно, інтєрєсний мужчіна.

Ріта: Я єму говорю: «Скажитє, как ви думаєтє, слово «хуйня» мужского рода чи женского?», — так он аж покраснєл. Хароший мужчіна, скромний.

Входять Боря і Жора, хтиві павіани.

Боря: Глянь, Жора, які пацанкі.

Жора: Одразу видно, шо целочки.

Боря: Це шимпанзи, я їх знаю. В мене була одна, коли я на Карпатах був, так она у мєня…

Жора: Я знаю, Боря. Представь собі, шо я от етого нє балдєю.

Боря: Дівчата, ану, катай сюда, дядя фокус покаже!

Ріта і Чіта підбігають ближче.

Чіта: А ви умєєтє?

Жора(становиться раком): Нєт нічого прощє: ейн, цвей, дрей!

На слові «дрей» прилітає птєродактіль Гриша, хапа хтивого павіана Жору за бордову сраку і зникає в невідомому напрямку.

Боря(філософські): Жора хотів вам показати фокус, який називається «сєвєрноє сіяніє».

Ріта і Чіта: Як інтєрєсно! Чєм ето достігається?

Боря: Сракою.

Дійсно, срака Борі схожа на вищезгадане природне явище без всяких фокусів. Входить Ганна Петрівна, мати Ріти і Чіти.

Ганна Петрівна: Дівчата, ану, бистро додому! Всьо гніздо ватою попаскудили!

Боря: Мамаша, то, шо ви прийшли, — ето прє­красно! Ми з вами сєйчас задєлаєм шведський секс.

Ганна Петрівна: Ооо-о, Швеція!

Ганна Петрівна зводить очі догори і падає, знепритомнівши. Павіан Боря хтиво кричить. Входить Гаврило, орангутанг-збоченець.

Гаврило: Кого я віжу, Борєчка, дарагой! Какімі судьбамі? Падайді сюда, я тєбя пацелую.

Гаврило лізе до Борі, прицмокуючи слюнявими губами.

Боря: Дорогой, я от етого совєршенно нє балдєю, мені це огидно.

Гаврило(слюняво): Напрасна, Борєчка, на природу б поїхали з тобою, шашличок би зажарілі, музика, шампусік… І хуночок з собой би взялі в багажнік, я б їм всі волосікі пообривав…

Входить Кирило, динозавр, хворий на сухоти.

Кирило(сам до себе): Помирать скоро буду, вже сил моїх нєту.

Орангутанг Гаврило(до Кирила): Каво віжу, дарагой, іді сюда, я тєбя пацелую в твой длінний хвост!

Орангутанг Гаврило зі спритністю, не сумісною з його млявими повадками збоченця, заскакує верхи на Кирила і робить похабні тєлодвіженія.

Кирило: Заїбали прокляті врачі. Сил моїх нєту ето тєрпєть. А в больницю всьо равно не лягу.

Кирило помічає Гаврила у себе на хвості, ковтає його і голосно чавкає.

Кирило(до Борі): А ти хто? Може, ти тоже доктор? Тада скажи їм, шо пусть оні всі у мене отсосуть, чим я в їхню больницю лягу.

Боря(злякано): Уже сосу, дядя, сєйчас всьо задєлаєм в лучшем відє, как ви хатітє!

Кирило: Падонок, тєбє учіться нада, а ти чим займаєшся?

Боря(кричить в статевому жаху): Дядечка, не їжте, я вам сєвєрноє сіяніє покажу!

Боря стає раком і робить спроби показать динозавру «сєвєрноє сіяніє», але Кирило ковтає його, а заразом і Ганну Петрівну з Рітою і Чітою.

Входить Микола Петрович, саблезубий ягуляр.

Микола Петрович: Я тобі, Кирило, давно уже казав, шоб ти не харкав в общєствєнному мєстє, а складував акуратно, в платочєк чи в бумажечку, а то я, кажется, мєри прийму.

Кирило(з іронією): Шо, может, в суд на мєня подаш?

Микола Петрович: Суд не суд, а хуйово будєт, Кирило не-знаю-як-по-отчєству…

Кирило: Моісейович.

Микола Петрович: Кирило Моісейович, я в останній раз попереджую.

Микола Петрович, спритно граючись м’язами і іклами, риссю біжить в хащі тріасового періоду.

Кирило Моісейович(іронічно): Спортсмєн! Широкі плечі, узкій лоб — тьху, долбойоб.

Кирило Моісейович уходить. З доісторичних джунглів чути його сухотний кашель. Деякий час нікого немає, якщо не враховувати, що по сцені весь час повзають здоровенні змії. Раптом прилітає птєродактіль Гриша з хтивим павіаном Жорою в дзьобі і кидає його згори вниз.

Гриша: Пішов на хуй.

Гриша грізно клацає дзьобом і улітає. Жора зі стуком падає на підлогу.

Жора: Какая сволочь, шо я єму здєлал, за шо он мєня так одпиздив?

Жора плаче. Завіса опускається, із-за завіси чути Жорин плач.

Бур’ян

Харитон, долбойоб.

Калістрат, вєнєріческій нєдоносок.

Мирон, упіздєнь.

Матвій, підарас.

Семен, уйобок.

Руслан, людина-читанка.

Дзвін, дзвін.

Осіннє узлісся, над яким літають ворони.

Дзвін: Бам-м-м-мммм!

Входить Матвій.

Матвій(задоволено): Оце так йобнуло.

Входить Семен.

Семен(сам до себе): Скоро цього лісу не буде. Порубаємо з хлопцями к йобаній матері, бля буду!

Матвій(сам до себе): Трохи зачекаю. Може, ще йобне.

Дзвін: Бам-м-м-ммммм!

Входить Калістрат.

Калістрат(сам до себе): Йобані підараси, при­йшли і стоять. А читати, мабуть, і не вміють.

Дзвін: Бамм-м-м-мммм!

Матвій(задоволено): Знову йобнуло.

Калістрат: А нумо, хлопці, хто читати вміє?

Дзвін: Бам-м-м-мммм!

А трохи згодом: Тра-та-та-та! (З лісу чути автоматну чергу.)

Входить Харитон з автоматом.

Харитон: Зараз всіх повбиваю, нахуй!

Калістрат: А ти хто?

Харитон: Харитон я, нахуй.

Калістрат: А я — Калістрат.

Харитон: Не їбе, шо ти Калістрат.

Харитон строчить з автомата у Калістрата. Калістрат падає.

Дзвін: Бам-м-м-мммм!

Матвій: А хто чув, як зараз йобнуло?

Харитон: Йобнуло, не йобнуло — заїбав!

Харитон строчить в ліс з автомата.

Семен: Я пішов ліс рубати. Хлопці, хто зі мною?

Ніхто не звертає на Семена уваги.

Калістрат(лежачи долі): Як мамка заміж виходила, батько казав: «Як син буде, то Калістратом назви».

Харитон: Кого це їбе?

Харитон строчить в небо з автомата.

Дзвін: Бам-м-м-мммм!

Входить Мирон.

Мирон: Сюда Руслан іде. Зараз всі пизди гарячої скуштуєте.

Входить Руслан. Це здоровенна книга з ногами і руками. Він іде, швидко перегортаючи сторінки і читаючи сам себе. Руслан все ближче і ближче підходить.

Руслан: Шо позбиралися? Пизди захтіли?

Всі стоять мовчки і винувато дивляться вниз.

Руслан: Йобані шакали! Читати хто вміє?

Всі стоять мовчки і винувато дивляться вниз.

Харитон: Калістрат уміє. Умієш, Калістрат?

Калістрат мовчить.

Матвій: Він напиздів.

Руслан: У колону по два — шикуйсь! Праве плече вперед, кроком руш!

Всі, в тому числі і Калістрат, слухняно виконують накази Руслана.

Руслан: Рота, запєвай!

Всі запєвають. І пісня у них виходить така:

Ой, помню, помню я той час,

Ти плакала за мною

І на прощання раз у раз

Махала хустиною…

Загін під проводом Руслана іде до лісу і зникає в ньому. З лісу чути автоматну стрілянину.

Дзвін: Бам-м-м-ммммм!

З лісу виходить Руслан з автоматом.

Руслан: Оце так йобнуло…

ЗАВІСА.

Кам’яний долбойоб

Дон Жуан, долбойоб звичайний.

Кам’яний Долбойоб, долбойоб гранітний.

Донна Ганна, клімактерична сука.

Донна Ельвіра, стара німфоманка.

Зганарель, шофер Дона Жуана.

Сторож трупарні.

Труп, що ожив і Чорт, казкові мудила.

На сцені немає абсолютно нічого. Раптом приїжджає на машині Дон Жуан. Дон Жуан гарно вбраний в стрій чорношличного гайдамаки — на ньому нова прекрасна свитка, жупан і шапка з барана. З Дона Жуана звисають різні предмети, в числі яких шабля, люлька, маузер і бінокль.

Зганарель: Куди тепер їхати, пане отаман?

Дон Жуан: До батька в ставку. (Спльовує у вікно машини.) Сплюндрували неньку, нахуй!

Машина, керована Зганарелем, зникає.

Трупарня. Біля трупарні на ослоні сидить сторож і спить. На цинкових столах лежать трупи. Раптом один труп повільно встає. Він потворний, синій і роздутий. Голова трупа схожа на голову Собаки Баскєрвілєй.

Труп(кричить до трупів): Лежите, суки?! Ану, падйом, йобане стерво!

Ніхто не встає. Всі лежать смирно, тому шо мертві.

Труп(розмишляє): Їбав я тут лежати. Труп зроблен для щастя, як птиця для польота.

Труп по-спортивному біжить з трупарні. Його ніхто не затримує, бо сторож, який спить біля дверей, теж мертвий.

Апартаменти Кам’яного Долбойоба, шо представляють собою кацапські тєрєма. Кам’яний Долбойоб п’є чай з самовару з Донною Ганною і Донною Ельвірою. Всі вищезгадані персонажі вбрані в русопєтські костюми.

Кам’яний Долбойоб(з московським акцентом): Что, бляді, нос-та павєсілі? Масква слєзам нє вєріт!

Бляді сумно мовчать. Вони задавлені російським домостроєм.

Кам’яний Долбойоб: Малчітє, курви, в рот вам дишло? Ех, скука-та!

Кам’яний Долбойоб чуха кам’яну потилицю об стінку. Чути звуки машини, яка приїхала.

Кам’яний Долбойоб: Чєрті ково-та прінєслі… Анютка, зашила кєрєнкі-та?

Донна Ганна(запопадливо): Зашила, сударік.

Входять Дон Жуан і Зганарель, розмахуючи шаблюками.

Дон Жуан: Йобані кацапи неньку сплюндрували! Всіх порубаю! Ану, виходь по одному!

Кам’яний Долбойоб і бляді, заклавши руки за голову, злякано стовбичать під стіною. Тим часом Зганарель шаблюкою поре подушки. З подушок сипляться кєрєнкі.

Дон Жуан: У-у, гадюка! Насосався крові україн­ської!

Дон Жуан пиздить шаблюкою Кам’яного Долбойоба по голові. Шаблюка ламається, але Долбойоб падає.

Дон Жуан(кидає уламки шаблюки і витирає руки об шаровари): Радійте, бляді, воля прийшла! Зганарель, одведи до курінного, скажи хлопцям, отаман їбаться розрішив.

Донна Ганна і Донна Ельвіра: Урра-ааа!

Зганарель з блядями виходить.

Дон Жуан(хрумтить кацапською баранкою): Ду­ми мої, думи мої, лихо мені з вами…

Трупарня. Біля трупарні сидить мертвий сторож і спить. В трупарню похапцем вбігає труп. Очі трупа блищать, як в Собаки Баскєрвілєй, в них світиться жадоба життя.

Труп(сам до себе): От набігався, от наїбався! Комусь розказать — не повірять! Якби були б крила, отак взяв би — і полетів!

Труп сидить на цинковому столі у позі Наташі Ростової, охопивши руками гострі коліна.

Труп: Соня, Соня, як можна спати в таку ніч!

Раптом двері в трупарню відчиняються і випльовують Кам’яного Долбойоба, який падає на запльовану підлогу, як дохлий пацюк. На мить в дверях з’являється рогатий силует Чорта з автоматом на шиї.

Кам’яний Долбойоб(до Чорта): І куда ета я папал?

Чорт: Молчі, прідурок! Вологодскій конвой шутіть нє любіт!

Чорт зачиняє двері. Кам’яний Долбойоб і труп якийсь час сидять мовчки.

Кам’яний Долбойоб: Ви в Масквє бивалі?

Труп: Я тебе раз переїбу — і вся Масква! Пойняв?

Кам’яний Долбойоб: Яснєнька… Чайку б сєчас…

Тихо грає ніжна музика. Труп і Долбойоб сидять на цинкових столах, охопивши коліна, і мріють. За дверима хропить мертвий сторож. Велика зелена муха, яка потай залетіла в трупарню, нудиться життям і противно дзвижчить. Під звуки мухи завіса повільно опускається.

ЗАВІСА.

Йоко і самураї

Бабайота, самурай.

Йоко, жінка Бабайоти.

Сімамура, самурай-найманий вбивця.

Ісідзукурі, безпринципний самурай.

П’ять самураїв, друзі Сімамури, самураї-покидьки.

Перший, другий і третій самураї, самураї-ґвалтівники.

Сікура, японське дерево, що весь час цвіте.

В хащах японського очерету чвалає самурай Сімамура. Гострі червоні оченята на його потворному обличчі раз у раз зиркають у різні боки, один довжелезний меч чіпляється за очерет, другим Сімамура прорубає собі шлях. Поступово кремезна самурайська постать зникає, залишаючи за собою слід в очереті, як буває, коли по лісу гуляє дикий кабан.

Японський пагорб, на якому цвіте сікура. Біля неї стовбичить, приклавши руку до чола, самурай Ісідзукурі. Він напружено дивиться в очерет. Очерет зловісно шелестить.

Очеретяні хащі. Ними чвалає Сімамура. На його звіряче обличчя сідають комарі і з насолодою п’ють самурайську кров.

Пагорб, на якому цвіте сікура і стовбичить Ісідзукурі. Ісідзукурі напружено дивиться в очерет. Раптом з боку, протилежного тому, в який дивиться Ісідзукурі, з’являється Сімамура. Сімамура підходить до Ісідзукурі ззаду і голосно кричить.

Сімамура: Ти приніс гроші?!

Ісідзукурі спочатку лякається і хапається за меча, а згодом впізнає Сімамуру.

Ісідзукурі: Ось тримай.

Сімамура: Мало.

Ісідзукурі: Більше не дам.

Сімамура: Ти гімно, а не самурай. На, ось тобі!

Сімамура витягає меча і кидається на Ісідзукурі. Тривала бійка, під час якої Сімамурі вдалося заширяти мечем в живіт Ісідзукурі. Ісідзукурі падає, з сікури на нього меланхолійно осипаються квіточки.

Ісідзукурі: Добий мене, шоб не було конфузу.

Сімамура: Яке твоє останнє бажання?

Ісідзукурі: Вбий Бабайоту, я ж заплатив тобі за це.

Сімамура рішуче ширяє мечем в Ісідзукурі і витирає об його хакама закривавлене лезо.

Сімамура: Це називається «заплатив»! Чотири рьо і дванадцять бу.

На екрані з’являються титри. З титрів капає кров:

ЙОКО І САМУРАЇ

Обійстя Бабайоти з сікурою і дачним столом у садку. Бабайота сидить за столом і п’є чай з самовара.

Бабайота: Йоко!

Входить Йоко.

Бабайота: Принеси чобіт!

Йоко приносить чобіт і ним роздмухує самовара. Під час цієї процедури Бабайота щипає Йоко за сраку. Та верещить і цнотливо червоніє. В цю сімейну ідилію раптово вривається Сімамура з п’ятьма мудилами. Побачивши неоковирних самураїв, Йоко нервово скрикує. Самураї ближче підходять.

Бабайота: Чого тобі треба?

Сімамура: Нічого. Я хотів подивиться на твою чайну церемонію.

Бабайота(скромно): Яка там в сраку церемонія.

Йоко дико скрикує вдруге і тікає.

Сімамура: Чого це вона?

Бабайота: Мабуть, посцять захтіла. Сідайте, хлопці, чаю поп’ємо.

Самураї сідають і починають сьорбати чай. Тривала мовчанка, під час якої чути лише сьорбання самураїв.

Сімамура: А знаєш, ми прийшли тебе вбити.

Бабайота: Зачекаймо, хлопці, лишень чаю до­п’єм. Лімончіку, лімончіку собі кладіть.

Самураї п’ють, зловісно перезираючись між собою. Бабайота перший допив, стаканом жбурнув по столу, а чоботом пожбурив в Сімамуру. Потім дико зойкнув і підскочив у повітря. Всі кидаються на нього, але він спритно рубає і пиздить всіх. Обійстя Бабайоти вкривається закривавленими трупами у красивих позах, так шо лишається тільки один Сімамура. Бабайота женеться за ним, але Сімамура залазить на сікуру. Бабайота лізе за ним і припизджує мечем. Сімамура падає, з сікури на нього меланхолійно осипаються квіточки.

Бабайота: Хто тобі заплатив?

Сімамура(хрипить): Ісідзукурі.

Бабайота: В Ісідзукурі ніколи не було грошей. Значить, хтось дав їх йому. Хто?

Сімамура: Я не знаю. Ісідзукурі мертвий.

Бабайота: Ти теж будеш мертвий.

Бабайота зарізує Сімамуру, потім залазить йому до кишені і дістає гроші.

Бабайота: Чотири рьо і дванадцять бу.

На долоні Бабайоти легенько підскакують гроші.

Бабайота: Йоко!

Входить заплакана Йоко з лопатою в руках.

Бабайота. Покинь лопату, візьми гроші і катай купи півлітра саке.

Йоко іде, Бабайота дивиться їй навздогін.

Бабайота(роздумливо): Якесь падло хоче моєї смерті.

Мимо ніг Бабайоти пробігає кицька. Бабайота ловить її і підкидає в повітря. Кицька з диким нявчанням падає на землю на всі чотири лапи. Бабайота розлючено пиздить її ногою і, вилаявшись, йде до хати. За його спиною, там, де була кицька, стоїть потворний привид і страшно посміхається. Бабайота обертається — там, де був привид, сидить кицька і зализує собі сраку. З сікури на неї меланхолійно осипаються квіточки.

Річка з вже знайомим нам очеретом. Йоко пере заляпані кров’ю самурайське кімоно і хакама. Раптом з очерету вилазить перший самурай.

Перший самурай: А шо робиш, Йоко?

Йоко: Та перу.

З очерету вилазить другий самурай. Він хтиво облизується і підтягає штани.

Другий самурай: А я сру.

З очерету вилазить третій самурай.

Третій самурай: Шо ви на неї дивитесь, хлопці? Ану, лишень зґвалтуємо! Швиденько, з того боку заходь, Ямамото, так, тепер за сраку хапай!

Йоко приймає бойову стійку, потім, високо вистрибнувши в повітря, з криком: «Хоп-па!» плигає на спину Ямамото і відриває йому вуха. Ямамото кричить і падає в воду, а Йоко знову приймає бойову стійку. Самураї стоять, пройняті жахом, причому з одного падають штани. Йоко страшно регоче і робить руками жахливі паси. Вона наближається до самураїв, неприємно прицмокуючи. З останнім кроком вона пронизливо верещить, вискакує в повітря, чорною кішкою плигає на першого самурая і пазурами рве йому груди. Другий самурай несамовито кричить і тікає в очерет.

Обійстя Бабайоти. Бабайота сидить в садку за столом і п’є саке. Вбігає другий самурай без штанів.

Другий самурай: Бабайото, твоя Йоко — відьма!

Бабайота: Ти чого без хакама?

Другий самурай: Кажу, шо твоя Йоко — відьма!

Бабайота(гупає кулаком по столу): Йоко!

Входить Йоко.

Бабайота: Йоко, ти відьма?

Йоко(дуже спокійно): Боже, який ти ідіот.

Бабайота повертається до другого самурая.

Бабайота: Тобі дать штани?

Німа сцена. Самураї стоять мовчки. З сікури на них меланхолійно осипаються квіточки.

ЗАВІСА.

Восточна мозаїка

Хотабич, джин.

Зульфія, блядь.

Аладін, фрайєр.

Шаміль, національний герой.

Насрєддін, легковажний мудак.

Сіндбад, авантюрист.

Мао Цзе Дун, Сонце Востока.

Шехєрєзада, Звізда Востока.

Чмо йобане, йобане чмо.

Рак і папуга, тварюки.

Аксакали, шакали, ішакі, басмачі, улєми і мударріси.

На сцені пусто, темно і сумно. Поволі починає світати. З-за обрію потихеньку вилазе лагідне обличчя і м’яка приємна фігура Мао Цзе Дуна. Він у воєнному френчі і кепці, навкруги його яскраве сяйво. Мао Цзе Дун зручно сидить на гойдалці, посміхається і повільно лізе догори. Сцена поступово освітлюється Мао Цзе Дуном так, що стає видно Восток, з його мінарєтами, мєчєтями і сінагогами. Посередині Востока лежить пляшка. Вона легенько підскакує.

Голос з пляшки: Буздідь мене, бозолочу, бля буду!

Мимо пляшки спокійно проїжджає аксакал на ішаку. Назустріч йому, теж на ішаку, їде другий аксакал.

Перший аксакал(знімає папаху): Салям алєйкум!

Другий аксакал(знімає папаху): Ваалєйкум ассалям!

Перший аксакал(дістає з рота макуху і дає другому аксакалу): Рахат лукум яхши!

Другий аксакал(запхавши макуху в рота, з насолодаю хита головою в різні боки): Вай-вай-вай-вай!

Обидва аксакали гризуть макуху.

Голос з пляшки(дуже нервовий): Ну одкрийте нахуй, всіх озолочу, бля буду!

Аксакали: Шайтан, шайтан!

Тікають.

На сцені знову тихо. Мао Цзе Дун повільно пересувається по небу все вище і вище, заливаючи Восток своїм сяйвом.

Голос з пляшки(дуже спокійно): Підараси.

Входять Аладін і Зульфія.

Аладін: Зульфія! Я тобі халву купив! На!

Аладін дає халву Зульфії.

Голос з пляшки(знов дуже нервовий): Кажу, бля, пустіть, бля, а вони халву, бля!

Зульфія(жере халву): Халва яхши!

Аладін: Зульфія, у мене план: щас ходім на базар, а потом в гарєм, звізда моїх очей!

Зульфія(холодно): Менш пизди!

Зульфія і Аладін уходять, Мао Цзе Дун сяє нагорі.

Голос з пляшки(дратівливо): «Звізда моїх очей!» Йобане село!

Входить Шаміль. На ньому косо сидить посипаний пєрхоттю піджак вєтєрана, на голові папаха, на ногах калоші, в руках у його пересувний точильний станок.

Шаміль становиться посеред Востоку і починає точить ножа. Він точить і наспівує.

Шаміль: На горі Шаміль стоїть, а-а-а-а!

Ножі і шашки точи-и-ить!

А внизу народ стоїть, а-а-а-а!

На Шаміля — какой маладє-єц!

Входить Сіндбад в костюмі пірата з шаблюкою, пістолєм і костильом. На плечі у його сидить папуга, око його перев’язане чорною ганчіркою.

Сіндбад: Салям алєйкум, сто чортів жабі в цицьку!

Шаміль(продовжує точить і наспівувать): Ваалєйкум ассалям!

Сіндбад: Наточи шашку, сто гарпунів киту в сраку!

Шаміль: Аллах наточє!

Сіндбад: Сто таньга, трясця твоїй матері в паранджу!

Шаміль: Гаразд.

Сіндбад(закурює): Гашиш яхши!

Шаміль точить шашку Сіндбада і наспівує.

Шаміль: Шаміль барана зарізав,

Наварив він супу-у-у.

А як став розливать,

Обварив залупу-у-у…

Голос з пляшки(ввічливий і дещо обережний): Хлопці, агов! Чули, що я кажу? Пустіть, а я тоді шось зроблю.

Сіндбад: Сто п’яних кашалотів в твою підараса мать! На!

Сіндбад пиздить ногою по пляшці, так, що та улітає за обрій. Мао Цзе Дун, що завис у найвищій своїй фазі, починає потихеньку сповзати вниз. На його обличчі з’являється вираз незадоволення.

Входить Хотабич. Він по-восточному прикладає руки до лоба і живота.

Хотабич: Салям алєйкум!

Шаміль і Сіндбад: Ваалєйкум ассалям!

Хотабич(до Сіндбада): А шо це на тобі сидить, о смарагд моєї душі?

Сіндбад: Попугай Шайтан, сто центнерів най­кращої халви тобі в сурло!

Хотабич: Вай-вай-вай! (цмокає язиком, потім смикає себе за бороду).

На плечі у Сіндбада замість попугая з’являється величезний рак.

Рак: Здоров, Сіндбад, сто чортів твоєму батькові!

Сіндбад падає. Шаміль і Хотабич стоять мовчки.

Хотабич до Шаміля(показує на папаху Шаміля): А шо це в тебе на голові, о найприємніший із приємних!

Шаміль, не відповідаючи, мовчки збирає свої манатки і забирається геть.

Хотабич(задоволено, сам до себе): Так-так-так-так!

Входить Насрєддін. Він на ішаку, як завжди шуткуючи, задом наперед. Насрєддін робить на ішаку почесне коло навкруги Хотабича, потім злазить з ішака і по-восточному кланяється.

Насрєддін(шуткує): Здоровеньки були!

Хотабич: Ваалєйкум ассалям!

Насрєддін показує Хотабичу пляшку, яку закинув Сіндбад.

Насрєддін: Ось бачиш?

Хотабич(суворо): Де взяв?

Насрєддін: З неба впала. Я рака стояв, намаз робив, раптом — тиць!

Насрєддін з цікавістю трясе пляшку.

Насрєддін: Ач яка! Шось калатається… Щас відкрию.

Хотабич(ще суворіше): Покинь, мудак!

Насрєддін(скручує дулю): А ось бачиш!

Хотабич(сумно): Бачу.

Хотабич крутить пальцем біля чалми, там, де знаходиться скроня, і уходить. Насрєддін нечистим чорним нігтем відкорковує пляшку. Роздається страшний грім і блискавка. Спостерігаючи всі ці катаклізми, обличчя Мао Цзе Дуна кривиться в огиді. В той же час з пляшки разом з димом і всім, чим положено, вилазе велике і страшне Йобане Чмо, вдягнуте в мундір червоноармійця.

Йобане Чмо(кричить дурним голосом): ШО ЦЕ ВСЕ ТАКЄ?!

Насрєддін(перелякано): Це все? Восток, о ніжна роза моїх найсолодших сновидінь!..

Йобане Чмо(кричить): ВОСТОК?! ГА?! А Я — ЙОБАНЕ ЧМО!

Йобане Чмо пиздить Восток. Зляканий Насрєддін залазе під ішака і з жахом дивиться на розруху, яка панує навкруги. Зловісні крики, які періодично іспускає Йобане Чмо, чередуються у нього з приступами дикого реготу. Поступово крики і регіт згасають, залишаючи по собі багнюку і руїни. Мао Цзе Дун повільно заходить за обрій. На губах у нього сумна саркастична посмішка. У передвечірньому присмерку з того боку, де сходив Мао Цзе Дун, починає жевріти — то сходить Шехєрєзада, Звізда Востока. Вона сидить на чорних качєлях і світиться зоряним сяйвом. Насрєддін вилазе з-під ішака і у розпачі розставляє руки.

Насрєддін(плачучи, до Шехєрєзади): Шо ж це робиться?!

Тиша. Шехєрєзада мовчить.

ЗАВІСА.

Сказ

Сидір Платонович, начальник ЖЕКа.

Зінаїда Раїсівна, полюбовниця Сидора Платоновича.

Божевільне Залізо, тоже начальник ЖЕКа.

Мічурін, Макаренко, портрети гуманістів.

Заплямовані сходи ведуть до дверей, оббитих противним рижим дєрматіном. Входить Сидір Платонович. В руках у нього бумажна трубка, молоток і цвяхи. Сидір Платонович прибива до дверей бумажну трубку у розгорнутому вигляді. Це плакат. На ньому зображений великий палець людини, з якого тече кров. На крові написано слово: «СКАЗ». Навколо пальця страшні зображення скаженого кота, скаженого собаки, скаженого єнота і скаженої барсучихи. Зверху плаката напис: «Бережіться сказу». Сидір Платонович заходить до кабінєту і зачиняє за собою двері, оббиті противним рижим дєрматіном. Починає грати страшна музика.

Приймальня Сидіра Платоновича. На стінках, один навпроти одного, висять портрети Макаренка і Мічуріна. Під портретами шкіряний діван, на дівані лежить гола Зінаїда Раїсівна. Вона куре «Пел-Мел» і трусить попіл на брудну підлогу. Входить Сидір Платонович.

Сидір Платонович: Поїбав не пробігав?

Зинаїда Раїсівна: Ти шо, сказився?

Сидір Платонович: Р-ррр-гав!

Зінаїда Раїсівна: Каравул…

В зв’язку з тим, шо кімната порожня, можна подумати, шо Зінаїда Раїсівна сподівається на допомогу Макаренка і Мічуріна, але вони не втручаються і спокійно висять на стіні.

Сидір Платонович: Вони тобі не допоможуть.

Сидір Платонович хвацько відкида задніми ногами бруд в різні боки і страшно гарчить. Зінаїда Раїсівна у розпачі біга по кабінєту, хапаючись руками за різні непотрібні речі.

Сидір Платонович(гарчить): Я давно про це мічтав, як мені щас харашо!

Сидір Платонович куса Зінаїду Раїсівну за сраку і повисає на ній. Зінаїда Раїсівна з криком вибігає з кабінєту, несучи на сраці Сидіра Платоновича. Саме в ту мить, коли вони безвозвратно щезають в жерновах життя, портрети Макаренка і Мічуріна падають на підлогу з страшним стуком. Оббиті рижим дєрмантіном двері відчиняються, і в кімнату входить Божевільне Залізо. Воно іржаве, погнуте і небезпечне. З усіх боків у нього стирчить різна залізна поїбєнь. В руці у Божевільного Заліза портфель, на голові — ондатрова шапка. Спираючись на вищезгадане, можна припустити, що Божевільне Залізо — начальник. Залізна істота сідає за стола і мрійливо оглядає кабінєт.

Божевільне Залізо: Тє-е-екс.

Портрет Мічуріна: Шо «тє-екс», шо «тє-екс»? Я всю жизнь работав! Я хотів зробити так, щоб всі люди були щасливі, а воно прийшло і сидить, начальство із себе корчить. Ти, чмо іржаве, шо ти зробило?

Портрет Макарєнка: А я, а я? Я хотів, шоб діти робили полєзні фотоапарати. І нахуя я так старався?

Божевільне Залізо: Ідіть на хуй. Будете пиздіти — щас всіх покусаю.

Портрети злякано мовчать.

Божевільне Залізо(Мічуріну): А тебе вопщє нада повісити. Нашо ти заставляв їбаться різні овочі? А хочеться їм, чи ні — це тебе не їбе. А де ж любов?

Макаренко: Яка любов, яка любов?!

Божевільне Залізо: А ти тоже мовчи, полковник сраний, давно пора тебе розвінчать.

Макаренко(у розпачі): Любов, розвінчать! Шо робиться у цьому світі, шо робиться — хто мені скаже?..

Мічурін: Куда нісьошся ти, Русь, — дай отвєт!

Макаренко: Нє дайот отвєта.

Божевільне Залізо: Дураки, не впадайте в істє­ріку. От я дивлюсь на вас — інтєлігєнти, ви всігда так. Мало вас стріляли, блядь.

Макаренко: Хто інтєлігєнт? Я інтєлігєнт? Він (показує на Мічуріна) інтєлігєнт?

Божевільне Залізо: Уже і пожартувать ніззя.

Мічурін: Цинізм. Кругом цинізм.

На столі, за яким сидить Божевільне Залізо, дзвонить телефон. Божевільне Залізо бере слухавку.

Божевільне Залізо: Слухаю. Да, товариш Сталін. Єсть. Буде сдєлано, товариш Сталін. (До портретів). Ну ось бачите — а ви зразу в паніку. Работать нада.

Божевільне Залізо виймає з портфеля важливі папери, надягає нарукавники і поринає у суспільнонародноважливу працю.

Божевільне Залізо: Коли партія сказала — надо, комсомол ответіл — єсть! І даже спать не хочеться!

Макарєнко: Бєссоніца, Гомер, тугіє паруса. Я спи­сок кораблів прочьол до сєрєдіни…

ЗАВІСА.

День колгоспника

Юхим Гаврилович, мужик.

Уляна Мусіївна, дружина Юхима Гавриловича.

Маргарита Сидірівна, теща Юхима Гавриловича.

Хлопчик Назар, син Юхима Гавриловича, хлопчик шкільного віку.

Аеліта, радіола.

На сцені — сімейна кровать з тумбочкою, в кроваті лежить Юхим Гаврилович. Над кроваттю висить календар. На календарі радісний малюнок, зроблений червоною фарбою, на малюнку напис: «День колгоспника». Поруч з кроваттю розташована радіола «Аеліта». Входить дружина Юхима Гавриловича, Уляна Мусіївна.

Уляна Мусіївна(включа Аеліту): Ану, падйом!

Аеліта(пиздить дуже голосно): Дорогі колгоспники! А тепер послухайте пісню Матусовського на слова Пляцковського!

Юхим Гаврилович(хрипить сонним голосом): Жиди! (Виключа Аеліту.)

Уляна Мусіївна: Зараз вставай та катай по баклажани! (Включа Аеліту.)

Аеліта(кричить дурним голосом): Я люблю тєбя, жизнь, і хочу, шоби луччє ти стала!

Входить усміхнена Маргарита Сидірівна, теща Юхима Гавриловича.

Маргарита Сидірівна: Уявляєте собі, вчора на базарі машина наїхала на кавуни і всіх їх подавила.

Юхим Гаврилович(з цікавістю): Когось вбило?

Маргарита Сидірівна: Мужчину задавило. Вже пожилой був.

Уляна Мусіївна: Юхим, катай по баклажани, кому кажу, ікру нема з чого робити!

Аеліта(кричить): В жизні многа забот, а затєм тішина на рассвєтє!

Юхим Гаврилович: Чого це воно з утра розпизділось? (Виключа Аеліту.)

Входить хлопчик Назар, син Юхима Гавриловича.

Хлопчик Назар(дзвінким дитячим голосом): Сьогодні День колгоспника, тату!

Юхим Гаврилович: Ну, той що? А яке мені діло до колгоспників?

Юхим Гаврилович поступово заводиться. Він лежить на кроваті і пальцями дере з ковра шерсть.

Юхим Гаврилович: Може, ви всі тут колгоспники? Може, вона колгоспниця?! (Показує на Уляну Мусіївну.) Чи, може, вона колгоспниця?! (Показує на Маргариту Сидірівну). Чи, може, я колгоспник?! Га?!

Очі Юхима Гавриловича наливаються кров’ю. Уляна Мусіївна, Маргарита Сидірівна і хлопчик Назар — мовчать, пройняті жахом.

Юхим Гаврилович(реве жахливим голосом): Кого я запитую?!

Хлопчик Назар(починає ревіти): Тату, не бий!

Юхим Гаврилович(скаженіє): Я тобі покажу колгоспників!

Юхим Гаврилович рвучко стрибає з кроваті, виймає з синіх штанів ремінь з чайкою на пряжці і пиздить ним Назара. Назар кричить.

Юхим Гаврилович(пиздить Назара): Так хто колгоспник? Я колгоспник? Оце тобі колгоспник! Оце тобі, шоб знав, який у тебе тато колгоспник! (До Уляни Мусіївни та Маргарити Сидірівни.) Ні, ви бачили такого, я — колгоспник!

Маргарита Сидірівна: Але ж…

Юхим Гаврилович: Мовчать!

Назар(плаче): Тату, я більше не буду…

Юхим Гаврилович: Катай за уроки, будеш день, ніч, місяць будеш сидіти, поки не вивчиш! Шо задано?

Назар(плаче): Географія.

Юхим Гаврилович: Я перевірю. Якщо не будеш знать, шо таке географія (показує ремінь) — чим пахне?

Назар плаче.

Юхим Гаврилович(задоволено): Не плач. Пиздуй за уроки.

Назар уходе.

Юхим Гаврилович: Хм. Як це вам подобається? Колгоспник!

Аеліта(кричить): Я люблю тєбя, жизнь, і надє­юсь, што ето взаімно!

ЗАВІСА.

Павлік морозов. ^{(Нова редакція)}

Павлiк Морозов, піонер, атлетичний юнак, нордична краса i гiтлерюгендiвська зачiска; одягнут просто i зi смаком: в бiлу сорочку i короткi шкiрянi штанцi; з рiзних бокiв Павлiк Морозов перетягнутий мiлiтарними шкiряними ремiнцями.

Савва Морозов, батько Павлiка Морозова, скупий i хтивий куркуль.

Щукiн, друг Савви, такий же мудак, як i вiн.

Пєлагєя Нилiвна, жiнка Савви Морозова, мати Павлiка Морозова; гарна, ще не стара жiнка, схожа на мать Батькiвщину з вiдомого плакату.

Павєл Власов, побочний син Пєлагєї Нилiвни, здоровенний, схожий на Кiнг-Конга мужик, сильний i неймовiрно тупий.

Генерал Власов, полюбовник Пєлагєї Нилiвни, батько Павла Власова, фашистський перевертень i таємний агент Канарiса.

Канарiс, шеф абверу Третього Рейху, в трагедiї не з’являється.

Фiлiн, здоровенна i жирна сова, виконує обов’язки агента генерала Власова.

Учитель атеїзму, плюгавий мужчина в бухгалтерських нарукавниках.

Альонушка i Іванушка, фольклорнi потвори, iснуючi в нашiй пiдсвiдомостi.

Зєвс, божествєнний вождь i вчитель, в трагедiї не з’являється.

Сфiнкс, кровожерна, пiдступна i хтива мiфологiчна потвора з пазурами, крилами, цицьками i пиздою.

Микола Островський, слiпий пророк храма Аполлона.

Сука i Блядь, кровожернi химери помсти, богiнi гiвна, мух i менструацiї, так званi Еpiнії.

Клiмакс, вiсник богiв, насилаємий на Суку i Блядь.

Танатос, демон смерті.

А також: пiонери, куркулi, фашисти, блядi, примари, чорти, дракони, горгони i медузи.

Дiя вiдбувається в глухiй сибiрськiй тайзi пiд час Другої свiтової вiйни.

Входить Танатос.

Танатос:

Скінчились дні весняних сподівань,

Відгомоніла колективізація весела,

І Мамлакат вже не цілує в губи

Вождя народів диких: “Йди, збирай,

Мала узбецька дівчинка бавовну,

Бо пороху і дінаміту, а не поцілунків потребує

Країна наша, вже війна жорстока стукає у двері”.

Так сказав вусатий імператор, і з огидой витер

Дитячу слину з вусів божественних.

Бо на одну шосту частину суходолу

Напав зненацька Гітлер біснуватий.

Уже Гудеріан і Кляйст пихатий

Завершили оточення, їх танки

З’єднались біля Лохвиці, в полон

Здаються армії, і зрада

Отруйним скорпіоном повзає в тилу,

В тайзі, в Сибіру...

Підступне павутиння тут плете

Розпусний генерал, плейбой і зрадник.

Коханку має він – то жінка заміжня,

Що має двох синів: обох Павлами звати.

Тут бачу я кохання, ненависть і зраду,

Гнів богів, стихійні катаклізми,

Врешті – смерть героїв,

Що вчинками противними струсили небеса.

Їх поведе в Аід

Танатос, невблаганний демон смерті,

Себто, я...

Тож я наказую усім сидіти тихо,

Стільцями не рипіти,

І відключить пересувні переговорні пристрої...

Трагедію покажем зараз вам!

Величний хвойний лiс з мхами, лiанами, ялинами i кедрами. Де-по-де до них самiтньо тулиться берiзка. Чути пiонерський горн. Через чащобу продирається пiонерський загiн. Сховавшись за сосною, на загiн зловiсно угукає здоровенний Фiлiн.

Піонери(співають):

Много звьозд на нєбє свєтіт,

А одна – хрусталіна!

Много думок на прімєтє

У родного Сталіна!

Нам би Сталіна увідєть,

Нам би с нім пагаваріть,

Розсказать би, как в калхозє

Стало вєсєло нам жить!

Учитель атеїзму:

Смєлєй, таваріщі, звізда плєнітельного щастя

Нам освєщаєт правільні путі.

Дойдьом до свєтлой цєлі ми,

І тьма рассєется над сопкамі,

І утро пофарбує красним цвєтом

Зубчаті стєни нєжного Крємля!

По той стєнє крємльовской, нєжной

Походжає Сталін благодатний

І палить люльку. З неї вилітає

Ароматний дим, летить через Урал,

Через тайгу, до нас, в Сибір просторную,

(До піонерів)

Понюхайте, понюхайте!

Фiлін:

Угу-угу-угу!

Павлiк Морозов (пiдходить до Учителя атеїзму, який веде загiн):

Я знаю, це фашист угука на соснi.

Склада вiн карти наших болотiв,

Щоб переслати їх Гудерiану.

Філін:

Угу-угу-угу!

Учитель атеїзму:

От падло,

Шкода, маузер свiй дома я забув!

Філін (iронiчно):

Угу…

Павлiк Морозов:

Узнать вiн хоче тайни пiонерськi,

А потiм побiжить i закладе

Гудерiану всi секрети нашi.

Учитель атеїзму:

Ти перебiльшуєш, Павлуша, як завжди.

Скорiш за все, ексгiбiцiонiст забрався на сосну.

Дiвчаток недозрiлих наших хоче вiн

Злякать з сосни зненацька видом хуя.

Чого робити там фашисту, не пойму я?

Філін:

Угу.

Павлiк Морозов:

Це знають ще у яслах малi дiти,

Що лучше перебдiть, нiж недобдiти.

Катаймо на сосну, стягнем його за яйця

І спитаєм документа. А як не покаже,

То почнемо пиздить. Ото натiшимся!

Я пиздити люблю – людей, також жiнок,

Курей, свиней, собак. Особєнно

Я кошенят люблю топити. Як приємно!

Сидиш собi спокiйно на вiдрi i палиш люльку,

А воно, маленьке i дурне, все тичеться у сраку.

Так хорошо, що пiсню заспiваєш, а потім

Їх лопатою порубиш на шматочки

Та й викинеш к хуям.

Нєт, всьо-такі природу я люблю,

І Родiну, бєрьозку i рябiну,

Люблю я куст ракiти над рєкой…

Філін (з дерева):

Край родной, навєк любімий,

Гдє найдьошь єщьо такой?..

Учитель атеїзму:

От бачиш – нашi там. А ти - кругом шпiони!

Ето снайпєр, молодой боєц.

Павлік Морозов (бере в руку здоровенну ломаку):

А як шпiон – тада йому пiздєц.

Павлiк кида снаряд Фiлiну в голову, Фiлiн пада з страшним стуком, як мiшок з гамном.

Павлік Морозов (бере Фiлiна за ноги, передразнює Учитєля атеїзму):

Снайпєр! Молодой боєц! А как же,

Прямо ворошиловський стрiлок!

Павлік з розмаху пиздить важким Філіном об берізку, якій зовсім недавно признавався в любві. Берізка ламається.

Учитель атеїзму (до дiтей):

Дєті, сєйчас ми всє хором плюнєм

На цього Фiлiна: раз-два-трі!..

Дiти хором плюють, i сразу ж запєвають вєсьолу пiсню про кузнєчiка. Обряд очищєнія на цьому заканчівається, i загiн, ламаючи на своєму путі дерева, суне в тайгу, залишаючи за собою дохлого Фiлiна, поламану берiзку, бички, кансєрвнi банки i гандони. М’якою тигристою ходою входить Генерал Власов. На ньому красивi синi галiфе, шашка i папаха.

Генерал Власов (помiча Фiлiна):

От, блядь, таки, мудак, нарвавсь!

І знов я без связного залишився.

А йобаний Канарiс, мудозвон,

Пиздить в своїй їбучiй шифрограмi,

Що Фiлiну залiзного хреста присвоїв фюрер.

Мабуть, вже посмєртно…

(Власов пiднiма Фiлiна за ноги.)

Ну шо, падлюка, ще нє охладєл?

Філін(вiдкрива одне око):

Канарiс нє пiздєл?

Генерал Власов:

Шоб ти сказивсь, ушастий долбойоб!

Так налякав, що я ледь не усрався

В свої красивi новi галiфе,

І нову вєщь красiву чуть не спортів.

Докладивай мерщiй!

Філін:

Я узнав маршрути

Тих наглих пацанiв в коротких штанях,

Що об берiзку пиздили мене.

Вони iдуть на дальнiї болота,

В яких усяка водиться гидота.

Учитель атеїзму їх веде,

Щоб довести, що все це прєдрассудкі,

Що чорт – це видумки, вампiри - п’янi шутки,

А прівідєнія – безстиднi простітутки,

Якi за рубь залізуть в склєп сiмєйний.

Їм поїбать, що там жмури лежать -

Безнравствєннi падорви!

Генерал Власов:

Ну-ну, вже розпиздівсь, пташиний гуманiст,

Жан-Жак Руссо. А сам передавив

І виїбав усе, що в лiсi менш за тебе!

Диви, яка пустиня навкруги:

Нi зайчика, нi мишки, нi бiлочки!

Філін:

Зато гадюки єсть i кровожерна рись.

Жить стало лучше, стало вєсєлєє,

Тепер жить стало просто заїбiсь!

Генерал Власов:

Ходiм, ушаста блядь, за цими мудаками!

Вони шукають те, чого нема,

Щоб довести, що його не iснує.

Так часто мiстики, доведені до краю

Шуканням чорта, думають, що раз його нема,

То нема i бога.

А пiсля цього сруть у алтарi

І дароносицю. Аж тут приходить чорт

У синiх галiфе. І саме час задуматись,

Що раз вiн появивсь, то й бог десь рядом ходить…

Люди, люди, цi дурнi казли!..

Як остопиздили менi мiстичнi блядi,

Обвiшанi восточною хуйнею,

Що перед тим, як взяти хуя в рота

Повинна привести себе у резонанс

З ефiром свiтовим. Кiстлявi атеїстки,

Що лекцiї читають кугутам про Марс

І iншу поїбєнь, а кугути

Їбуть їх довгими сумними вечорами

Десь пiд коморою. А та тiки сопить,

А крикнути стiсняється, падлюка,

Бо з города приїхала, в костюмi,

І дулю накрутила в головi.

Совсєм не кайф їбать таку колоду

Безчуствєнну! Та i клiкуши тоже хороши –

Стоять на цвинтарi, простягши загрiбайла,

А як не даш їм грошей, то січас обматюкають

І плюнуть на пальто, шо i хiмчистка

Потiм не почистить! Куди не кину оком стомленим –

Кругом хуйня. Заябують мене питання сучi:

Шо луччє – бездуховнiсть, розпатлана самиця злоїбуча,

Що верхи на скаженiм бугаї

Шаленим чвалом мчить в пампасах предранкових

У нiкуда? Або духовнiсть смирна, шо перстами,

Покрученими від поліартрiту, показує нам, де дорога к храму?

В храмi тiм залiзо ржаве лежить у рiзних позах

І гнила картопля…

О, блядський смисл життя, якщо ти єсть!..

Філін:

Ти тоже розпиздівся на весь лiс,

Начальник. Ну просто романтiзмом повiяло

І Байроном набзділо трохи…

Що ж ти не пiшов в поети,

А подавсь в шпiони?

Генерал Власов:

Справа в тому, шо поети

Разлiчними стiхами нам об’ясняли світ,

Но основна задача в том i состоіт,

Щоб світ сєй пєрєдєлалі шпiони!..

Голос з лiсу:

Ау! Ау!

Генерал Власов:

То Пєлагєя. Вона у лiс по ягоди пiшла.

Втiкла iз дома, шоб синок не пиздив.

Вiн їх обох пиздячить – маму й тата.

Хiба це жизнь? Щодень приходить п’яний,

І батька з матiр’ю халявами по пицi виховує…

Філін:

Та отруїти нада!

Генерал Власов:

Ха,

Його труїли ми неоднократно.

Та вся отрута в його органiзмi

В мить перетворюється на шмурдяк молдавський.

Гiвно, яке вiн їсть, у ту же мить

Утворюється бiлоснiжним салом.

Входить Пєлагєя Нилiвна, мать з великої букви – ум, чєсть i совiсть нашої епохи, з слiдами билой краси на лiцє i тєлє.

Пєлагєя Нилівна:

На цій галявині тайожній заповідній

Здається, не змінилося нічого

За двадцять років. Так же буйно квітне

Химерний кущ, який прикрасив ти

Моєю сукнєю дівочою... Тоді

Були маневри – танки, самоходки

Несамовито продиралися скрізь гілля пиржача,

Воняло дізєлями, паленой рєзіной і тройним одєколоном,

Армійські пахощі домішувались до тайожних квітів,

Цим коктейлем ми дихали

В перерві між коханням, і тепло

Концентрувалося у мене в животі,

Отут – такий маленький апельсин червоний,

Щоб потім перелитися в тебе,

В тебе, коханий...

Генерал Власов:

Ще вчора, на нараді у фюрера,

Перед інструктажем німецьким педантичним,

Я, замість того, щоб зубрить координати,

Всі ці ідіотські цифри, паролі,

Я думав лиш про тебе...

І з виглядом розумним головою

Хитав я, нахилившись над картою,

Яку підсовував мені Гудеріан,

Аж раптом Гєрінг, падло,

Зненацька наступив мені на ногу...

І ще фон Браухіч сказав, що він мудак, -

Заволав я: “Фердамте шайзе!”,

Так, що навіть фюрер здригнувся,

А потім подивився недоброзичливо,

Отак, як на кота, що спиздив сало...

Весь цей час здавалося мені,

Що не сказав тобі я головного,

Іще не вичерпані наші почуття...

І потім,

Вже перед виброскою

Я під гул моторів фокке-вульф-сто дев’яносто

Все міркував над цим...

Пєлагєя Нилівна:

Іди до мене,

Дивись, мої труси іще висять,

А сукні вже давно не видно – мабуть,

Її упер отой ведмідь паскудний,

Що задавив секретаря райкома позаторік....

Він був такий плюгавий,

Що волохатий людожер погидував обідать,

Утерся лапою і тяжко позіхнув,

А потім зник в кущах малини дикой,

Поніс в тайгу свої звірячі тайни...

Генерал Власов:

Тобі шкода його?

Пєлагєя Нилівна:

Кого, ведмедя?

Генерал Власов:

Ні, секретаря того плюгавого.

Пєлагєя Нилівна:

Ти ревнуєш?

Генерал Власов:

Я хочу розібратись.

І ти мені розкажеш. Все і зараз.

Пєлагєя Нилівна:

Ти мене кохаєш.

Генерал Власов:

Кажи, навіщо твоя дівоча сукня

Ведмедю знадобилась?

Пєлагєя Нилівна:

Ну, може він відніс її дружині?

Генерал Власов:

Ведмедиці? Але ж у вас

Не співпадають розміри.

Пєлагєя Нилівна:

Ну, я не знаю...

Генерал Власов:

Можу підказати.

Давно знайомі ви...

(Пєлагєя щасливо регоче).

У своїй берлозі він холодними зимовими ночами

Ту сукню нюхав. Пестив він її

Своїми лапами... Він дрочив на неї!

Пєлагєя щасливо регоче. Генерал Власов дає їй ляпаса.

Генерал Власов:

Ти шльондра!

Пєлагєя Нилівна:

Як солодко мені! Ще вдар, коханий!..

Коли твій полк перевели у Забайкалля,

Писала я туди, а потім – Халхін-Гол,

КВЖД, Хакасія і Польща...Ти не відповідав,

Тебе шукала я, твій запах переслідував мене

Вночі і вдень. Я якось заблукала –

Була весна, в тайзі буяли квіти,

Я бігла навмання, і пахощі знайомі

Вели мене туди, де ви колись

Зливали відпрацьовану солярку.

Я вийшла на галявину – ведмідь

Качався у баюрі солідолу.

Смердів він карасіном і мастилом.

Побачивши мене, він посміхнувся

І загарчав так приязно, що раптом

У ньому я побачила тебе.

Смердів він так, як ти тієї ночі!

Ну, вдар мене, ще вдар мене, коханий!

Та дівка, що танкіста покохала,

Не буде більш кохати нікого!

Генерал Власов: (тупо):

Ведмідь – танкіст.

Пєлагєя Нилівна (ридаючи, до генерала):

Мiй любчику, яка хуйова жизнь!

Хотiлося б, усе в пизду пославши,

Вдвох милуватися у банi на полицi,

І вiничком любовно пиздитись, і сьорбати чайок.

А замiсть цього у тєбя развєдка, Фiлiн,

Пiздобол Канарiс, а у мене –

Мiй чоловiк, алкаш i бабнiк,

І два сини, епiчєскіх гєроя,

Бодай би їх побили метастази!

Філін:

Я знаю, храм стоїть серед болота,

А в храмi – домовина на цепу.

Про це не знає жодная сволота,

Шо в домовинi тiй слiпий пророк живе.

Зовуть його Микола. За життя

Хуйнi вiн рiзної навигрiбав довкола

Так дохуя, шо свiтлий Аполлон,

Якому поїбать обично на страждання

Припездяного нашого народу,

Раптово зглянувся і швидко ослiпив

Миколу стрiлами, шоб той не бачив

Бiльш пiздоватiзму, і не страждав

Бєзсмислєнно, як ми усi страждаєм.

Ходiм до нього, вiн навчить нас волi Аполлона

І скаже, як нам жити,

Бо нема нiякого терпiння.

Так дальше жить нiззя! Скрiзь долбойоби!

Навiщо, мамо мудрая сова, мене ти народила!..

(Фiлiн б’ється головою об сосну, сосна ламається.)

Генерал Власов:

Ну-ну, meine lieben совушка, не плач,

Прийде Гудерiан, i з ним дядько Канарiс,

Мiшок смачних засмажених мишей

Вони тобi подарять.

Чути страшне рипіння дерев. На галявину, ламаючи дерева, виходить Павєл Власов - здоровенний, схожий на Кiнг-Конга мужик з сокирою на поясi. Павєл Власов пиздить себе обома руками в груди, якi iздають звуки, нiби в зонi пиздять по рельсу. Всi ховаються.

Павєл Власов (страшно ричить):

Мать! Мать! Мать!

Генерал Власов:

Ну, бля, пiздєц!..

Пєлагєя Нилівна:

Тихiше, помовчіть! Бо як побачить,

То з’їсть усiх, а Фiлiном закусить.

Генерал Власов(з гордiстю):

А всьо-такі синок на мене схож.

Його би в ПТУ чи в iнститута...

А так – немає смисла нiкакого,

Шо вiн пиздячить лiс i розриває

Навпiл шатунiв, i греблi рве.

Дiяльнiсть пиздувата!

Філін (здогадався):

Ха! Вiн – лишняя людина!

Павєл Власов меланхолiйно лама об колiно вiковiчнi сосни. Раптово помiчає нашу компанiю i iздає страшне кiнг-конгiвське гарчання. Наляканi радіхони разом з жирною совою безпорадно бiгають у монстра мiж нiг, i вiд жаху страшно кричать. Причому пiдступний Власов-батько, вiдступаючи, заманює синка до оркестрової ями. Зi звуком скинутого з дзвiницi дзвона Павєл Власов валиться в яму на фаготи i контрабаси.

Входить Танатос.

Танатос:

В той час, коли народ піднявся на війну,

У глибині сибірських нетрів непролазних

Пустують куркулі. Бешкетникам багатим

Насрати на страждання простих людей.

Недобитки ці безвідповідальні

Ведуть свої дурні розмови,

Обклалися з усіх боків блядями

І портвейном, один із них на Захід

Оглядається з надією, а другий –

В темні лабіринти слов’янської душі

Залізти хоче.

Звуть їх Щукін і Морозов Савва –

Батько Павла, нашого героя...

Гидке болото з отруйними випарами i сюрреалiстичними мiражами. В центрi болота стоїть вдало вкомпонований в пейзаж храм Аполлона. Храм представляє собою древнєгречеський дорiчеський ордер з капiтелями, пропiлєями i всіею положеною поїбен’ю, тiки зроблений, на вiдмiну вiд грецького, з дерева – росiйським способом «в лапу». Знизу храм Аполлона опирається на двi гидкi, жовтi i бруднi курячi лапи. На краю болота в позi «Мисливцiв на привалi» художника Пєрова сидять два розпиздяї: Савва Морозов i його друг Щукін. Обидва тримають в правiй руцi гранчаки з портвейном, а в лiвiй – блядєй.

Савва Морозов(показує гранчаком портвейну на гидке болото):

Дивись, ну гдє єщо така краса?

То Русь могучая, всього в ній дохуя –

Лiсов, полєй i рєк, болот, пустинь i тундри,

А также i тайги в ній сильно дохуя!..

І всюди Руссю пахнєт! Чєловєк

Здєсь вольно нюхаєт той запах до опиздініння...

Щукін(саркастично):

І шо? Нанюхався,

А потiм сам насре, шоб iншi нюхали? І шо характєрно –

Нiколи сам не убере гавно,

А так лежать полишить.

Нєобразованний, нєграмотний мужик!

Нєт, всьо-такі нам до Європи

Срать і срать єщьо.

Савва Морозов:

А нравствєнне начало?

Мужик, хоча й дурний, але святий.

Його їбуть, а вiн внiманiя на те не обраща,

І хоч полєзного не робить нiхуя,

Но i не злобиться. І любить все кругом:

Растєнiя, звiрят i пташенят, також

Дiтей, людей, дiвчаток, молодиць

І бога.

Щукін:

Бога не чiпай.

Сидиш собi в болотi iз блядями

Та ящиком портвейну, кiряєш, як мудак,

І лупиш комарiв на товстiй пицi.

Не можна говорити про бога

В такому положенії!

Та, крiм того, навiщо богу здався ти -

Неграмотний казьол, що тiки вмiє,

Що кiрять та жiнку пиздити?

Якби отут січас з’явився бог

Чи, може, якийсь святий, шо б ти сказав йому?

Нiчого б ти не видумав, окрiм:

«Сiдай, давай кiрнем». Мудило ти!

Савва Морозов (повчально):

Якби з’явивсь щас свiтлий Аполлон,

То не прийшлося б нам пиздiть багато.

Вiн піздюлєй би нам понакидав фiгурних,

Портвейна вiн розбив би, а блядєй

Повикидав в болото, i правильно б зробив.

О, як би я

Хотiв пiти на прощу у гидке болото,

Де бовванiє храм святий серед лiлей та жаб!

Покаявся б i гiрко заридав би,

Бо наробив у жизнi багато

Хуйнi я всякої.

Щукін.

Ха! Чого ж не йдеш?

Савва Морозов:

Боюся.

Там випь страшна регоче по ночах,

І сом живе, що давить бугаї,

А люди так ковта. Альонушка

Сидить на камнi там,

Уся зелена, пазурi в кровi,

А посмiшка, як в Бєрiї. Когось чека, блядюга,

І дивиться у воду, мов дурна.

Їбав я там ходити!

Щукін:

Якщо вiриш,

То тiки побажай, i храм прийде

І стане на левадi.

Не треба буде лiзти у болото

І бздiти, мов шпiон в тилу врага.

Давай гукнем його, ви, блядi, теж гукайте!

Всi хором:

Еге-ге-гей! Ізбушка пацавата,

Катай сюда i з нами третєй будь,

Бо ми у двох, а блядi в счьот не йдуть!

Обидва розпиздяї разом з блядями бiгають i кричать, утворюючи на краю болота базар. Раптом храм Аполлона з жахливим рипiнням робить поворота, i на жовтих курячих ногах пиздує прямо на п’яних шакалiв. Обидва вiд жаху падають мармизами в болотнi нєзабудки. Храм отряхує з нiг болотне гiвно, водорослi i жаби.

Храм:

Ви звали – я прийшов.

Щукін:

Пi...пi...пiздєц!

Дверi храма з грюкотом падають в болотне гiвно, у проломi дверей видно, як всерединi на ланцюгах агресивно гойдається кришталева домовина. Амплiтуда гойдання возроста, ланцюги лопаються, i гроб невидимою силою випльовується з храма на леваду. Кришталева кришка вiдлiтає на хуй, iз зручної приємної домовини пiднiмається Микола Островський, слiпий прорiцатєль храма Аполлона, вдягнутий в шинель, iз залисинами на лобi i гранчаком у руцi, i з маузером i шашкою на поясi.

Микола Островський:

Ви звали – я прийшов! Налийте, пiдараси,

Бо щас пiздюлєй вам понакладу!

Шо лежите, як вшивиє матраси?

Савва Морозов:

А! То ти iз домовини?

Навiщо ж там тобi пiстоль i шашка,

Та ще й стакан, гранений, як алмаз?

І лаєшся до того, як скажений,

На всякого, що вiн є пiдарас.

Ти сам такий! Що бiльма залупаєш?

Недаром, мабуть, повилазило тобi.

Пиздять, що ти пророк, – пророчествуй, шо знаєш,

Або уйобуй! Шось одне iз двух.

Таких гандонiв часто бачив я,

Що всiм пиздять: я – гуру, я – учитєль,

Несiть менi усi по три рубля

І мудростi я дам вам дохуя.

А сам читать умiє по складам

І голосно пердить в кампаньї дам.

Не бажаючи далi слухать цей поток пiдсвiдомостi, Микола Островський смачно пиздить Савву маузером по мармизi, той пада.

Микола Островський(до Щукіна):

Ти тоже попиздiти хочеш?

Щукін:

Нє, я нє.

Роздратований Микола хряпає маузером i Щукiна тоже. Попиздженi Щукiн i Морозов лазять рака, потроху критикуя пророка. Пророк Микола миттю хуяре гранчак портвейну, руба закуску, мимоходом запиздячує шашкою блядь, потiм скида чоботи i портянки, i з насолодою виколупує бруд промiж пальцiв. Друга блядь з жаху сховалася в домовину i неприємно там усцялась. З домовини рiденькими струмочками тече рудувата сеча.

Савва Морозов (з докором, до Щукiна):

От бач, до чого привело шукання правди!

Якого хуя ти його позвав?

Той жлоб у домовинi – не пророк.

Не бачив я пророкiв у шинелях та з маузерами.

То фурiя якась, то вурдалак!

Пиздiли мирно ми про нашу жизнь

Хуйовую, я нюхав тьоплий воздух,

Вiдчувая, неначе смачним салом повiяло…

Подумав я, шо смалять кабана,

А навкруги сидять друззя, красивi,

Утончьоннi, з веселими блядями,

І нiздрi жадiбно розширились у мене,

І почало менi здаватись, шо січас

Пойму я жизнь, її закони сложнi i красивi,

Її гармонiю...

Микола Островський:

Замовч і не пизди!

Якi закони там, де блядi хтивi,

Скупi, невихованi, що при видi грошей

Напустять на персидський килим слину,

Нахабно сцуть пророку в домовину?

Чому я, молодий, розумний, гарний,

Замiсть того, шоб їздить у круїзи,

Дивлюсь на їхнi блядськiє капрiзи

І слухаю, як ви, засранцi потнi

Отут патякаєте? Знаю вашi мислi

Хуйовi – про аршин, яким не можна мiряти Росiю,

Бо ним ви хуя мiряли у банi,

І тепер вiн правильную цифру не покаже,

А потiм плакати, як крокодил пiдступний,

Шо в нас нарiд дурний i п’є багато,

Шо правди нiхуя нема нiде,

А згодом йобнути горiлки лiтрiв зо два,

Блювать самозакохано i пиздити сiм’ю:

Жiнок, дiтей, тварин, ламати фiкус –

Растєніє корисне, бити посуд…

О, злi єхiдни, знаю мислi вашi!..

Пророчеств мудрих ви вiд мене ждете?

Так я вам дам моїх пiздюлєй страшних,

Нiякая Кассандра вас по яйцях

Ногой не впизде влучно так, як я!

З цими словами пророк Микола пиздить обох славянських гуманiстiв. Несподiваний крик зупиняє його невдячну працю. На тлi лiсу з трубою i барабаном з’являється пiонерський загiн з Павліком Морозовим та Учителем атеїзму на чолi.

Павлiк Морозов (до дiтей):

Стояти всім, їбати вашу мать!

Учитель атеїзму (до дiтей):

Дивiться, дiти, на болото гидке.

Церковники задурюють нарiд

І кажуть, шо живуть русалки там,

Чорти i всякi iншi блядi мокрi.

Я запевняю вас – нема там нiхуя.

Ми тракторами тут пiсок навозим,

Акацiю посадим, обєлiска вколупаєм в баговиння.

На ньому ми напишем, що в майбутнiм

Тут буде пам’ятник стояти комунiстам

Порубаним.

(показує на храм Аполлона)

А ця iзбушка скромна –

Капiталiстiв це трактир развратний.

Сюди, подалi вiд бiди народной

Блядєй водили куркулi i графи.

Тепер в нiй буде школа для сирiт,

Дiтей i всячєскіх дебiлiв.

Микола Островський:

Чим так пиздiти на весь лiс розумно,

Ти б краще подивився в болото уважнiше.

Справдi, порада досить слушна. З болотного баговиння вилазить Альонушка, саме така, як її описував Савва Морозов. Її посмiшка дозволяє бачити у неї чималенькi iкла. Без зайвої тяганини вона хапає Учителя атеїзму, i, перекусивши йому артерiю, з задоволеним реготом тягне жертву в очерет. Кривавий фонтанчик ще деякий час фонтанiрує з болота, звiдти ж чути смачнi звуки розгризаємих кiсток.

Микола Островський:

Хто ще пиздiти буде? Запитую.

Пиздiти бiльш нiхто не хоче. Павлік Морозов геройськи волохатить собi чуба.

Павлік Морозов:

Вiн ворог був, менi його не шкода.

Вiн нас наябував, казав – нема чортiв.

Туди йому й дорога, пiдарасу.

Савва Морозов (до Щукiна):

Це мiй синок, епiческій герой,

Вiн рятувати нас прийшов сюда,

Своїх штурмовикiв привiв загони.

Спортивнi хлопцi, тi, шо знають джіу-джітсу

Прийоми смертоноснi, кирпичину

Усякий з них мармизою лама.

Микола Островський:

Учив я трохи вас, старих шакалiв

Як Родiну любити, та, мабуть,

Перестарався трохи. Вiдтепер

Ви знати будете, як храма викликати на леваду,

Плювати в дароносицю, пости

Не соблюдать бездумно.

Ідiть, гандони, й бiльше не грiшить,

Скажiть спасiбо Альонушцi, що вже наїлась трохи.

І цю блядюгу з гроба приберiть,

Вона кришталь гiрський менi зiпсує

Своєй мочею хворою. Вiд неї

На домовинi в стилi рококо

Пiдуть такi паскуднi жовтi плями,

А домовину чисту я люблю.

Павлік Морозов:

То ти пророк святий?

Микола Островський:

Так, я – пророк, пєдант-акуратiст,

Молюся богу я i пизджу фарiсєїв.

Павлік Морозов:

Але ж його нема. Так в школi я учив,

Що все зробив не бог, а обiзяна.

Микола Островський:

Сказала це тобi та срака п’яна,

Шо їсть її Альонушка тепер.

Павлік Морозов(кричить до пiонерiв):

Хлопцi! Наябували нас, бог є!

Всi падають на колiна i пиздять мармизами болотнi незабудки. Савва Морозов i Щукiн запопадливо пиздять сильнiше за всiх. Засцяна блядь вилазить з кришталевої домовини i з цiкавiстю спостерігає величне видовище масового покаяння.

Микола Островський:

Покайтесь, браття, i не робiть хуйнi,

Не бздiть нiкого, за нами Аполлон!

Якщо хтось скаже вам, що вiн мудак,

Що хтива обiзяна сидить на променистiй колiсницi

І чуха сраку арфою спiвця,

Ви зараз же такому мавпофiлу ногою

Бийте в яйця. У цей спосiб загiтував багато неофiтiв.

Сказати вам по правдi, не люблю я

Тих блядських теревенiв, бо не вiрю

У силу слова я, а вiрю

У силу пiздюлєй.

З цими словами пророк пиздить неофiтiв ногою по зубах i по печiнцi.

Павлік Морозов:

Учителю, ми за тобой пiдемо,

Не будем пиздити всiх тих, кого ранiше

ми пиздили, а тiки тих,

Кого ти скажеш.

Микола Островський:

Ідiть по свiту, дiти Аполлона,

І агiтуйте бидло безпринципне

Фiгурними пiздюлями. Не бiйтесь,

Коли, священной люттю надiхненнi,

Ви зробите калiкою когось.

Вас будуть тiки бiльше поважати,

Пiдносити дари i пригощати

Портвєйном ароматним. Ви об стiну

Побийте тi пляшки, дари до хати

Господаря знесiть, а потiм сiрниками

Ви пiдпалiть його обiйстя. Їх сусіди

Тодi полюблять вас і скажуть: «Це святi!

Ідiть сюда, ми чуда хочемо». Халяви

Чобiт своїх вiд бруду обтрусiть

І йдiть до них вечеряти.

Павлік Морозов:

А чудо?

Микола Островський:

Чудо в тому полягає,

Що пиздити не будете ви їх.

Савва Морозов:

О, мудрий наш пророк! Старцям потворним

Дозволь пiти в свої дома убогi,

Щоб ми могли молитись Аполлону,

Альонушцi, зеленим бiсам, вiдьмам.

А сiрники тримати на полицi

Ми будемо, чекаючи святих,

Нехай прийдуть i спалять к єбєням

Майно улюблене, а нам, старцям нужденним,

Повибивають зуби, нам же краще.

Бо легше тим прийти до Аполлона,

В кого нема зубiв, вiдбитi нирки,

Замiсть очей стирчать кривавi дiрки,

І рiдка волосня нагадує про жизнь

Розпусную з блядями i гiмназiстками!

Павлік Морозов:

Все, батьку, напиздiли ви. Вам треба

Скорiш до дому бiгти, бо в лабази

Ви мрiєте залiзти. У пилюцi,

В танцюючому свiтлi каганця,

Ви з головою зануритесь у грошi

І, як свиня, в них будете качатись,

І криками дурними кажанiв

Лякать пiд стрiхою. Я помiчав за вами

Уже давно цю пиздувату жаднiсть.

Невидимий, за вами я ходив

З лiхтариком в кишенi

Моїх штанiв широких. Я сокиру

З собой носив, щоб нею запиздячить

Пацюкiв, що по коморах нишпорять. Як раптом

Спинились ви, i вогник освiтив

Потворну вашу пику, хижi зуби

І слину, що котилася iз рота

На землю вогку. Я вас упiзнав,

І так менi зробилися противнi

Інстинкти вашi дикi, що ледь-ледь

Сокиру стримав я. Загавкав тут собака,

Раптово перший пiвень прокричав.

Ви матюкнулись лайкою брудною

І дверi зачинили, мабуть, мамку

Пiшли їбать безчувствєнно. Грошима

Ви шарудiли, бавилися хуєм

Через кишеню. Схаменiться, батьку,

Вiддайте грошi капоснi на храма!

Павлiк Морозов величним жестом показує на пацавату ізбушку на курячих ніжках.

Савва Морозов:

Ага, гандони, грошей захотiлось?!

Гамна вам на лопатi, жебракам!

Вiн робить руками всiм зрозумiлого жеста.

Микола Островський:

Я сумно дивлюся на наше поколiння

Жлобiв невихованих. Грошi їм дорожчі

За храм святий. Мамонi, а не богу

Возносять цi хуї свої молитви!

Ви тихо задушiть його, як цуцика.

Хто хоче це зробити,

Хай вийде на три кроки уперед.

Всi пiонери на чолi з Павлiком, не вагаючись нi хвилькi, роблять вперед три кроки iз криком: «Можна я?»

Микола Островський:

Павлуша старшенький, то йому й душити,

Бо жизнь свою потрiбно так прожити,

Щоб соромно не було за роки,

Що прожив ти їх так, як пiдарас паскудний.

Кiнчай скорiш спєктакль цей вельми нудний.

Павлуша з насолодою душить батька його ж бородою. Він пхає її Савві в рота і закручує вузлом. Піонери під час акції б’ють в барабани.

Савва Морозов:

Русь, куда нєсьошся ти?!

Зробивши справу, Павлiк пiдходить до пророка Миколи i робить пiонерський салют. Два пiонери пов’язують пророку пiонерський галстук.

Микола Островський:

Пiонери! Душити жадних пiдарасiв

Будьте готовi!

Пiонери:

Завжди готовi!

З лiсу з’являється Пєлагєя Нилiвна з генералом Власовим i Фiлiном. Всi падають на колiна, побачивши храм.

Філін:

Це храм святий, вiн вийшов iз болота!

До нас, мерзенних, вiн прийшов, як совість

Приходить уночi до уркагана.

І той прокинеться, заплаче i об стiну

Ударить головою, штукатурку

Обiб’є лобом, долбойоб смердючий.

Не буде бiльше пиздити бабусь

Сокирою, ширятись ефєдрiном

І ґвалтувати в зонi пєтухiв,

А пiде в монастир i стане дiток

Учити Слову божому. Я теж

Покину їсти гризунiв i пташок,

Хуйове це шпигунство я полишу,

Воздєлувати буду вiнограднiк

У потi своєй совиной морди,

І жить не по брехнi, як вчитель бородатий

Учив нас, юних i прищавих нiгiлiстiв.

Генерал Власов:

Meine lieben совушка, переворот вiдбувся

В моїй душi! З тобою разом будем,

Як двi свинi, гребтись на полi. Гроші

Ми роздаватимем бабусям i калiкам,

Нехай вони поїдуть в Монте-Карло

І грають там в рулєтку, нам не шкода!

З дітсадочка вiзьмем сирiт, і заберем котiв

Із iнститута научного, де з них здирають шкiру

І роблять зомбi аспiранти п’янi…

Генерал Власов, як і Філін, пада на коліна.

Пєлагєя Нилівна:

А я куда?

Генерал Власов:

Блядєй з собою ми не беремо.

Нема чого тобi робити з козаками

І в грiх вводити нас. Іди в сiм’ю,

І бiльше не грiши з воєнними! Молись,

І чоловiку смирно догоджай,

Із бороди йому вичiсуй мандавошки,

Терпи його тортури п’янi, ноги

Йому цiлуй, шоб вiн тебе простив.

З тобою тiльки можем ми дебілів

Робити, ти стара для цих розваг…

Іди з очей, розпусна Мєссаліно!

Пєлагєя Нилівна:

Шпигун нiмецький, шоб сказився ти!

Канарiс щас тобi не допоможе,

Вiн в свiтлiм кабiнетi у гєстапо

Зажав у дверях яйця комунiстiв

І сьорбає какао, прислухаясь

Із насолодою до їхнiх завивань.

Тобi пiздєц! Гей, пiонери юнi,

Бiжiть сюда, я шпигуна спiймала!

Пєлагєя хапає Генерала Власова, Фiлiн обережненько ховається за сосною.

Філін:

Цих хлопцiв пацаватих знаю я,

Вони природи рiдної не люблять,

Нi фауни, нi флори, нi пташок,

А люблять тiльки пляшки i гандони,

А ще кансєрвнi банки і паскудні карти

З голими дівками – ті, що німі

У електричках продають.

Пiонери хапають генерала i пiдводять до Павлiка Морозова, який сидить на піонерському барабані в позі Бонапарта.

Павлік Морозов:

Ну шо, спiймався? То кажи тепер,

Хто вербував тебе, де штаб, ключi вiд шифру,

Явки, ставки i вся твоя шпигунська поїбєнь?

Генерал Власов:

Простiть мене, дiтдомiвськi сирiтки,

Коти бездомнi, менi вибачайте!

Я грiшно жив, їбався я з жiнками

Утричi старшими за мене, із совою

Я жирною дружив, плодив дебiлiв

Таких страшних, що навіть в Голлiвудi

У фiльмах жахiв таких нема. Я не скажу нiчого

Тобi, байстрюк поганий! Хай живе

Манштейн, Гудерiан i рiдний Гiтлєр,

Фашистська батькiвщина хай цвiте!

Генерал Власов мужньо харкає Павлiку в пику.

Павлік Морозов:

Утопіть фашистського фанатiка в болотi.

Пiонери прив’язують генералу Власову на шию кирпичину, як Герасим до Муму, i топлять у болотi. Альонушка вилазить з очерету i з цiкавiстю дивиться на видовище, її очi горять червоним вогнем.

Пєлагєя Нилівна:

Що ж ти зробив, проклятий уркагане?

Якого хуя ти в болотi гидкiм

Втопив красівого, усатого мужчіну?!

Павлік Морозов:

Мамаша, помовчiть,

І вас втоплю, як будете пиздiть.

Микола Островський:

Сiмейка блядська, заїбали в пень!

Оцю хуйню повинен день у день

Я слухати. Я б краще пєтухом

Ламбаду танцював би на парашi!

Пророк розлючено плює. Погляд його випадково пада на хижу Альонушку, яка хтиво клацає іклами i пускає слину з рота.

Микола Островський:

А ти шо робиш тут, змiя їбуча?

Ти, мабуть думаєш, шо тут кiна знiмають

Рекламного про пасту для зубiв?

Роздратований Микола жбурля каменюку в Альонушку, яка з хижим гарчанням лiзе назад в очерет. При цьому вона робить еротичнi знаки Павлiку Морозову i принадно вихиляється тiлом. Павлiк без зайвої рефлексiї бiжить за зеленою бляддю в болото. Пєлагєя Нилiвна розставляє руки, як в картинi Маковського «Не пущу».

Пєлагєя Нилівна:

Не лiзь, синок, вона тобi не пара,

Вiд неї ти пiдхопиш враз сiфона!

Павлiк роздратовано пиздить Пєлагєю Нилiвну по мармизi. Пєлагєя пада довго i велично, як це i личить епiчнiй героїнi.

Пєлагєя Нилівна:

Убив!

Хор пiонерiв:

Убив! Убив!

Микола Островський:

Пiздєц!..

Сiнхронно з його пророчими словами болото охоплюється жахливим мороком з громом, блискавкою, смерчем i всiм, чим положено в такому випадку. По небу в цей час вихором проносяться медузи, горгони, чорти, дракони i просто якiсь лярви. Натовп збивається в купку, як безпорадне стадо, з жахом спостерiгаючи катаклiзми. Тiльки Пророк лишається незворушним. Спокiйно лягає вiн в прекрасну кришталеву домовину, яка вiдразу ж починає свiтитися синiм вогнем, i невидимою силою влiтає назад у храм. Дверi храма з грюкотом зачиняються, з жахливим рипiнням ритуальна споруда робить поворота i на жовтих курячих ногах пиздує в болото, розбризкуючи грязюку. За ним, як щури за Гамєльнським щуроловом, мовчки йдуть загiпнотизованi Щукiн, Альонушка i пiонери. На сценi лишається тiльки Павлiк, який стоїть в античнiй позi над тiлом матерi, i Фiлiн, який сховався за сосною i вiд жаху тихенько пiдвива.

Танатос:

Смертельний вихор рокових подій!

Заведено годинниковий механізм, і коліщатка

Розплати час рахують невблаганно.

На землю я послав в камандіровку двох Еріній:

Богині помсти, ревнощів і крові

Маскуються туристками, так ліпше

Їм буде втертися до смертних у довіру.

Зовуть їх Блядь і Сука. Я не раджу

Чесним платникам податків

Зустріти їх...

На галявинi, серед величного сибiрського лiсу бiля туристичної палаткии сидять Сука i Блядь, богинi помсти, гiвна, мух i менструацiї, так званi Ерiнiї, вбранi туристками 60-х рокiв. На обох неоковивнi спортивнi штанi кольору шкiльних чорнил, потворнi туристичнi черевики i амебної форми рюкзаки. Довершують гардероб гидотнi чорнi крильця, якими цi бридкi створiння час вiд часу вимахують. Обидвi богинi - це здоровеннi масластi невизначеного вiку агресивнi чуви. Одна з Ерiнiй слухає по портативному приймачу романтичнi пiснi про геологiв, друга колупається в зубах виделкою.

Сука:

Хотiла б я пацанчикiв красiвих

Зустрiти в цiм їбучiм турпоходi,

Бо замiсть них тут тiльки блядськi рисi,

Ведмедi, змiї, сови беспокойнi

Вночi кричать, неначе їх гвалтують…

Філін(з дерева):

Угу-угу-угу!

Блядь:

Нема січас пацанчикiв хароших,

А тi, шо єсть, не їздять в турпоходи,

А як поїдуть здуру на турбазу,

То не вилазять, падли, з ресторану,

Аж поки грошi не попропивають.

В той час, коли нещаснi молодицi,

Якi купили льготниє путьовки,

Щоб поїбатись трохи у походi

Спортивному, лiкуються вiд нервiв

І Клiмаксу вонючою водою,

Регочуть iстерично, скавучать,

Як цуценята, темними холодними ночами

Пiд ковдрою казенною, самотнi,

В убогих номерах на десять койок,

Де радiо пиздить вночi i вдень,

Бо хтось зламав його i виключить нiззя,

Де блядь командіровочна вночi

Приходить i сiдає в умивальник

У сраку п’яна, i тепер до ранку

Ви слухаєте, як вона iкає,

Де об’явлєніє висить в фойє засранiм:

«Товаріщи! Не кидайте в вiкно рєзінові іздєлія,

Бо гуси їх їдять i ними давляться»!

Філін:

Угу-угу-угу!

Блядь:

Смiється з нас цей йобаний хижак.

Кида в Філіна палку. З дерева чути крик.

Сука:

А може, там пацанчикі сидять,

Студенти-першокурсники красівi?

Вони iз нами шуткувати хочуть,

А ти ломакою упиздила по ним.

Голос з неба:

От, курви, я вам зараз дам студентiв!..

На галявину на величних чорних крилах планiрує Клiмакс, вiсник богiв, щось середнє мiж бетменом, Медузою Горгоною i дельтапланом. Сказати, що вiн страшний – це не сказать нiчого. Коли вiн говорить, у нього з рота виривається вогонь. Вiн весь обмотан змiями. Обидвi блядi, побачивши Клiмакса, з жахом падають долiлиць i навкарачках повзуть в кущi.

Сука(з жахом):

Клiмакс! Це Клiмакс!!!

Клiмакс:

Так, не фраєр я, а Клiмакс змїєносний!

Отож тремтiть, паскуднi нiмфоманки,

Що замiсть того, щоб глядiть онукiв,

Виябуєтесь перед пацанами

З профтєхучіліща і переймаєте у них

Їх сленг дєбiльний, і пхаєте свої квадратнi сраки

В лосiни молодьожнi! Вам студентiв

Захотiлось? Ось вам студенти!

Клiмакс бере в кожну руку по товстій змії, і зміями пиздить нещасних профур, якi вiд жаху виють i лазять рака. З високої сосни долинає вже знайоме нам «угу».

Клiмакс (катує блядєй):

Оце вам за лосiни синтетичнi,

Оце за першокурсникiв, а це -

Вже за геологiв, гiтару, тайгу

І прочу поїбєнь!..

Кожен пункт обвинувачень Клiмакса супроводжується ляпасом важкою змією.

Клімакс:

Оце за тi похабнi вашi пiснi,

Що ви їх виєте ночами,

Сичiв лякаючи! Оце за блядськi вiршi,

Де про любов написано, що їх

Ви пiд подушками тримаєте, насправдi ж

Вам хочеться, шоб п’яна шоферня,

Яка й не знає толком, як читати,

Їбала вас в брудному гаражi!

Сука i Блядь:

О Клiмаксе, нехай же цеглепад

Впаде на нас, мерзенних! Хай гімно

Затопить нашу хату аж по крокви,

І iз труби полiзе замiсть диму!

Нехай нам повилазе, шоб нiколи

Ми хуя не побачили в життi,

Якщо ми будем лiзти к пацанам,

До ранку з ними лузгати насiння

І реготать придурошно, вдавати,

Шо нiби-то лоскотки боїмось!

Не будем бiльше ми!

Клімакс:

Ну, не клянись, то грiх.

Клiмакс сiда на пенька, дiстає «Бiломор», закурює - так що стає схожий на справедливого начальника дитячої колонiї. Вiн пригощає цигарками блядюг, як це звичайно роблять на допитах кмiтливi менти. Раптово гостро примружившись, як це вiртуозно робив Бєрiя, щоб приголомшити ворога, питає.

Клімакс:

Ви Зєвса знаєте?

Сука i Блядь (з жахом):

Ми знаємо...

Клімакс:

Вiн щойно наказав

Пошматувати вас обоїх на катлєти,

Якщо ви вже сьогоднi не засмажите Павла Морозова,

І не подасте йому о сьомiй на вечерю.

Вiн сказав, що любить,

Шоб шкiру не знiмали,

А перед тим, як подавать на стiл,

Побризгали б на неї трохи коньяком,

А з рота шоб стирчала цибулина,

Та тiки свiжа, а не тогорiчна.

Гадьониш цей вже заїбав богiв!

Вiн запиздячив всю свою сiм’ю,

Тепер вiн може на Олiмп полiзти

У свiтлії палати до богiв,

Шоб звiдти їх на землю постягать,

А потiм сам на крiсло Зєвса сяде,

І буде видавать укази. Цього ми

Не можемо терпiти.

Пiдроздiл блядський,

Щас шикуйсь, кругом,

Впєрьод за ордєнами! Сука старша,

Шо не ясно?

Сука i Блядь по-воєнному виконують накази.

Сука:

Докладує старший сержант Сука. Дiвєрсiонна група в складi старшого сєржанта Суки i єфрейтора Блядi в наряд заступила!

Клімакс:

Праве плєчо впєрьод! Бiгом!

Обидвi профури вихором зникають в тайзi. Клiмакс з цигаркою в роті, з вогнем і димом стартує вертикально вверх, як це робить на Байконурі ракєта.

Входить Танатос.

Танатос:

Іще не всіх герой поубивав.

Тайгою стелеться зігзагом слід кривавий,

За ним ідуть вовки і росомахи.

Куди ведуть ці рокові стежки?

І скільки подвигів звершити доведеться

До тої миті, як верховний вождь і вчитель наш небесний,

(Якого всі народи називають

По-різному, але для якого

Це значення не має),

Раптово скаже: “Досить!” –

Дізнаємось ми зараз...

У володіння Сфінкса

Потрапив наш герой...

Павлік Морозов мандрує тайгою, несучи на плечах мішок з мертвою Матір’ю. Мандруючи так, він зненацька влазить в лігво Сфінкса, який годує здоровенними цицьками маленьких сфінксенят.

Сфiнкс:

Ага, людиною воняє смачно як!

К обiду ти менi з’явився вчасно,

Давно пацанчiками я не ласувала…

І як менi ти не вiдповiси

На три мої загадки хитрожопi,

То з’їм тебе негайно.

Павлік Морозов:

Не бздю нiкого я!

Давай загадки, сука iз цицьками.

Розгадував я й не такi кросворди,

Складали їх євреї хитромудрi,

Хотiли наїбать – не получилось,

Із ними не рiвнятися тобi,

Потворо ти дрiмуча!

Сфінкс:

Так слухай. Що це таке:

Не буряк, не морковка,

А червона головка?

Павлік Морозов(ні хвильки не вагаючись):

Пiонерка в червонiй хустинцi.

Шо, з’їла, сука?

Сфінкс:

Хвалитись постривай. Скажи, що це таке:

Лiтає і смертю засiває?

Павлік Морозов:

Фашистський лiтак.

Сфінкс:

І тут вгадав, паскуда. Слухай же останню.

Що це таке: орел лiтає, народ визволяє?

Павлік Морозов:

Радянський лiтак.

Сфінкс:

І тут вгадав. Іди своїм шляхом.

Розумний ти, а я їм тiльки дурнiв.

Павлік Морозов:

Нi, постривай, бо зараз моя черга

Загадувать. І як ти щас менi

Не зможеш вiдповiсти, то тебе

З гамном змiшаю я

Разом з твоїми цуценятами.

Що це таке, вiдповiдай негайно:

Сичав, сичав, та й замовк,

Вигляда з нори, як вовк?

Сфінкс:

То, може, це скажена барсучиха?

Павлік Морозов:

Тупа пизда, це Гєббєльс!

Павлік з страшною силою епічного героя пиздить Сфінкса мішком з мертвою Матір’ю. Сфінкс пада мертвий. Павлік з насолодою душить маленьких сфінксенят, які жалібно скавучать. На нього, ніким не помічені, позирають Сука і Блядь. Обличчя у них розмальовані грязюкою, як це роблять на бойовому завданні американські рейнджери в джунглях Індокитаю.

Блядь:

Який вiн гарний, Сука!

Сука:

Ах, я не можу на нього дивиться,

Бо я усцюсь в труси!..

Павлік в цей час здирає з Сфінкса шкуру і надягає на себе, як Геракл. Потворна шкура щільно облягає його могутню постать, так шо сфінксові цицьки гойдаються на плечах, як здоровенні еполєти.

Павлік Морозов (до Ерiнiй):

Не треба там ховатися, дiвчата,

Все бачу я. Ви краще йдiть сюда.

Скажiть менi, чи любите ви сєкс?

Блядь (виступає впєрьод):

Канєчно.

Сука (пошепки):

Ти, Блядь дурна, забула ти про Зєвса,

Вiн на катлєти порубає нас!

Блядь:

Я Пушкiна читала на турбазi.

Там сказано, шо краще менше жити, но їбатись,

Нiж жити дохуя таким життям убогим,

Як ми живем з тобою, подружка сизокрилая моя!

Яка в нас жизнь? Щодень приходить Клiмакс

І пиздить кобрами отруйними по попереку хворому.

Казав крилатий гад,

Шоб ми про пацанiв не смiли й думать.

Та я їбала жизнь таку, подружка!

У дико лiгво це я раком щас полiзу

І хай весь свiт накриється пиздою,

Бєзсмєртниє боги, Олiмп i Океан,

І небо все нехай к хуям розпроїбеться

Разом з амбалом тим, що його пiдпира!!!

Блядь, хтиво вихиляючись сракою, залазить до Сфінксо­вого лігва. За нею лізе Павлік Морозов, чіпляючись сфінксовими цицьками за вхід.

Сука:

Оце подружка втнула! Так мені

Січас зробилося завiдно…

Колись i я дiвчатком молоденьким

Курила план, ширялася потроху,

А потiм, сидячи на теплих трубах

У подворотнi ззадi гастронома

Я цiлувалася з хiпками і спiвала про Мішел…

К хуям вiйну! Робiть любов, дебiли!

Сука лiзе у вонюче лiгво, з якого негайно долинають твариннi звуки, чавкання, рипiння i таке iнше. Через галявину сумно мандрує храм Аполлона на курячих ногах, очевидно, у пошуках iстини. За ним iдуть загіпнотизованi пiонери, Щукiн i Альонушка. Альонушка веде за собою на мотузку свого брата Іванушку. Іванушка – бiленький, з маленькими рiжками, ратицями i хвостиком. Альонушка i Іванушка з цiкавiстю прислухаються до тваринних звукiв, а потiм, не вагаючись, залазять всередину. Судячи з задоволеного мекання, їх зустрiчають гостинно. Храм Аполлона сумно зникає в тайзi разом з учнями. Фiлiн, який весь цей час вiв з дерева свої шпигунськi спостереження, м’яко планiрує на галявину.

Філін:

Мовчать боги. Принишкли океани.

Везувiї таять в собi свiй попiл,

Камiння i вогонь священний… Храми

Стоять, зарослi будяком i хмизом.

У хмизi тiм скульптури охуєнних розмiрiв

Лежать розкиданi,

І дивляться незрячими очима

В безодню неба…

Замовкло все, чекаючи коней

Із вершниками, з косами й вісами.

Та щось не йдуть, проклятi.

Або б уже сказали, що не прийдуть,

Або скажiть, коли, бо вже нема

Нiякого терпiння їх чекати!

Так дальше жить нiззя, скрiзь долбойоби!

Навiщо, мамо мудрая сова,

Мене ти народила?!

Фiлiн за своїм звичаєм хоче битися головою об сосну. Раптом несамовите рипiння дерев i нелюдське гарчання вривається на iдилiчну галявину. З’являється Павєл Власов в усiй своїй красi. Вiн одразу ж помiчає блядство у своїх володiннях i слоноподiбними ногами розчавлює бридке лiгво Сфiнкса. Блядi з пострахом розбiгаються.

Фiлiн (радiсно кричить):

Ага, ага, прийшли!

(І лобом колотиться в сосни, утворюючи лiсоповал).

Павлiк Морозов смiливо вилазить з-пiд вонючої груди кизякiв, скєлєтiв i сухого бадилля, з яких було побудовано цю звiрячу барлогу.

Павлік Морозов:

Якого хуя ти, амбал невмитий,

Прийшов сюда мiшать моїм заняттям?

Тепер своїм улюбленим прийомом

Зроблю з тебе навiки iмпотента!

Павлiк пиздить Павла Власова ногою по яйцях. Роздається звук, ніби вдарили в дзвона.

Павлік Морозов:

Шо, не подобається?

Павєл Власов:

Нi.

З цими словами він пиздить Павліка по голові. Звук, абсолютно ідентичний першому, результатів ніяких.

Павлік Морозов:

Тодi знайомся iз моїм мiшком смертельним,

Із Матiр’ю могутньою моєю.

Я її вбив, вона ж тебе уб’є!

Павлiк пиздить мiшком Павла Власова, який страшно кричить: «Мать! Мать!», хапа ротом повiтря i пада на Павлiка Морозова з страшним стуком. Очевидно, при падiннi вiн припиздив Павлушу своїм здоровенним кiнг-конгiвським тiлом. Павлуша не ворушиться, його кишки смачно бризнули на мармизи блядєй, якi спостерігають величне видовище, тремтячи вiд жаху. Маленьке козенятко Іванушка залазить на трупи титанiв i жалiбно мекає. Тiки Фiлiн продовжує iстерично битися лобом в стовбури на своїй лісосєці.

Філін (істерично повторюючи):

Прийшли, прийшли! Та тiльки конi де?!

Де конi, блядь, де конi?!

В жахливiй тишi страшно падають вiковiчнi дерева.

ЗАВІСА.

Остановісь, мгновєньє, ти прєкрасно!

Іван Опанасович Харченко, літературознавець.

Гриць Якович Вареник, тоже літературознавець.

Чорт, трансцендентна сила у вигляді рогатого упиздня у ватніку, ватних штанах і кірзових чоботях. Безсмєртєн.

Хуна, особа жіночої статі.

Сало, їжа Івана Опанасовича і Гриця Яковича, заповнює простір між шкірою та м’ясом свині, на ви­гляд біла, на смак жирна речовина.

Портвейн, напій, котрий Іван Опанасович і Гриць Якович п’ють вранці, вдень, ввечері, а також вночі.

Кімната в общазі, в котрій живуть аспіранти: Іван Опанасович, Гриць Якович і сало. В кімнаті дві кроваті, тумбочка і стіл. За столом сидить Іван Опанасович і їсть сало. На кроваті лежить Гриць Якович Вареник в стані алкогольного токсікозу, загорнутий з головою в ковдру.

Іван Опанасович: Шось випить хочеться, блядь, де ж взять гроші? (До Гриця.) В тебе гроші є?

Гриць: Єсть.

Іван Опанасович: Дай мені три карбованці, я тобі завтра утром віддам.

Гриць мовчить.

Іван Опанасович: Чо мовчиш? Гроші є?

Гриць: Єсть.

Іван Опанасович: Дай мені три карбованці, завтра утром віддам.

Гриць мовчить.

Іван Опанасович: Чо мовчиш? Гроші є?

Гриць: Єсть.

Іван Опанасович: Дай мені три карбованці, завтра утром віддам. Чо мовчиш?

Гриць: Та жалко...

Деякий час обидва мовчать.

Іван Опанасович: Блядь, придумав! Щас гумореску напиздячу.

Іван Опанасович кладе сало, сідає до машинки і пиздить її по клавішам.

Іван Опанасович: Такий гумор щас пиздану, шо вони всі повсцикаються. (До Гриця Яковича) Ти «Перець» читав?

Гриць Якович: Ні.

Іван Опанасович: Очєнь даже напрасно, там такі хохми єсть, всцятися можна! Там і мойо тоже єсть...

Продовжує пиздить по клавішам, потім видира бумагу і комкає її.

Ну його к хуям, краще я оповідання про колгосп напишу, блядь, в «Молоду гвардію». (До Гриця) Ти читав «Молоду гвардію»?

Гриць Якович: Ні.

Іван Опанасович: Напрасно, там тоже харошиє хохми єсть...

Іван Опанасович пиздячить по клавішам.

Гриць Якович: Я сьогодні з Хуною условився, щас прийті должна...

Іван Опанасович продовжує пиздити машинку по клавішам, потім імпульсивно видира бумагу і зникає в сортирі. Входить Хуна.

Хуна: Я нє опаздала?

З сортиру чути огидливе пердіння.

Хуна(робить вигляд, ніби нічого не почула): Ви тут сідітє, а на дворє такая погода стоіт!..

З сортиру чути огидливе пердіння.

Хуна(робить вигляд, ніби не чує): Я прямо нє знаю, что ета вєсна со мной дєлает!..

Хуна і Гриць Якович співають.

Хуна:

Гриць Якович:

Обидва хором:

Хуна:

Гриць Якович:

Обидва хором:

З сортиру чути шарудіння. Трохи згодом з’являється Іван Опанасович, застьобуючи штани. Він розпарений і страшний.

Хуна: Ізвінітє, можна і мнє?

Іван Опанасович: Хі! Мєрсі...

Хуна спокусливо посміхається і зникає в сортирі. Іван Опанасович у роздумі чуха собі живіт.

Іван Опанасович: Я в армії так наїбався, Гриша, їбать мої віники!..

З сортиру чути страшний крик, Хуна з перекошеним ротом вибігає з сортиру, збиває з ніг Чорта, який щойно зайшов у двері, і вихром зникає в нетрях общєжитія

Іван Опанасович: Блядь, шо вона злякалась? Гімна не бачила?

Чорт загляда до сортиру, мрійливо крутить хвостом і клаца язиком.

Чорт: Ну ти і среш, Ваня...

Іван Опанасович: А хулі тут такого? Ну, посрав...

Чорт: Ну, розказуй, як живеш, як жінка?..

Іван Опанасович: Та пішла вона на хуй!

Чорт(співчутливо): Шо такоє, Ваня?

Іван Опанасович: Та вже місяць менструації не було, мабуть, забєрємєніла...

Чорт: Так радуваться ж нада, Ваня!

Іван Опанасович: А хулі радуваться? Я її три года їбав, як врага народа, і вона не бєрємєніла. Я не люблю ото на простиню спускати, чи на живіт...

Чорт: Шо такоє, Ваня?

Іван Опанасович: В неї матка не держить, забєрємєніла, сука, коли я сам в Києві, а вона в Лохвиці.

Обидва мовчать.

Чорт у роздумі крутить хвостом.

Іван Опанасович: Та я не за то, мені інтєрєсно, хто її виїбав, вона ж тричі за мене ширша, ще й окуляри носить. Інтєлєгєнтка, блядь. В Лохвицях – заврайоно.

Зловісна мовчанка.

Чорт(спокусливо): На блядки підем сьогодні?

Іван Опанасович. Та шо я, пацан? Я в армії так наїбався, шо противно згадувать. Я, вобще, ото їбаться не понімаю. Ну шо тут такого? Штрикаєш, штрикаєш, а спроси – нахуя? Я б краще вина б ото випив...

Чорт(ніскіки не здивувавшись): Давай стакани!

Чорт виймає з ватніка кілька пляшок портвейна. Гриць Якович, який до того лежав смирно, як небіжчик, починає нервово перекидатися на простирадлі, бо гадає, шо про нього забули. Чорт розливає, Іван Опанасович ріже сало.

Гриць Якович(нервово): Мінє сюда дайтє!

Іван Опанасович дає Грицю стакан, він п’є його, лежачи під ковдрою. Руки його при цьому трусяться.

Чорт: А шо ж ти, Ваню, далі робитимеш?

Іван Опанасович: А шо? Щас дісєртацію напиздячу і в Броварах дом куплю за 20 тисяч. Я ото квартіри ті блядські не понімаю, ну шо тут такого? Ото меблю купують, позвуть у гості і сидять, і цілий день пиздять. А жінка пизду собі чуха...

Гриць Якович: А шо ж робить?

Іван Опанасович: Я люблю, шоб у мене хазяйство було: кабан та то, та сьо. Вона, курва, звикла там у районо пиздіть, а кабана годувать нада!

Чорт(продовжує спокушать): Вань, а може, ну його к хуям ту дісєртацію! Давай к блядям поїдемо на діскатєку, шас хароші бляді там єсть. Я хату сняв на Борщаговці, можна хоч тиждень не вилазити.

Іван Опанасович: Хе, то не можна! Начальник буде пиздіть.

Чорт: А ми йому скла товченого насипемо у бутерброди. У нього жінка ревнива, то подумають на неї.

Іван Опанасович: Ха, та воно можна, але ж у цих блядєй, я думаю, і тріпєр є...

Чорт: Ну то давай підемо, Ваня; в кафе «Ластів­ка», приїбемося до армян і пизди дамо!

Іван Опанасович: Та воно можна, але ж там міліція, я думаю...

Чорт: А ми і міліції пизди дамо, а потім похуярим у «Дубки» і все там нахуй рознесем!

Іван Опанасович: Е, «Дубки», то далеко йти нада!..

Чорт: А ми на таксі...

Іван Опанасович: Ні, то дурне діло! Я краще сала поїм...

Іван Опанасович жере сало і запиває портвейном.

Чорт(з слізьми в голосі): Ваня, ти хоч плану покури!.. (З надією лізе до кишені.) Ось тут у мене є гарний, диви, як пахне, а-а-а!.. (Сатана з насолодою нюха план і крутить хвостом.) Давай накуримося і підем хуйню якусь зробим!

Іван Опанасович: Та їбав я його курить, від нього хуй не стоїть!..

Чорт(плаче): А навіщо тобі, шоб стояв?!

Іван Опанасович: Хм, як це навіщо? Заїбав...

Гриць Якович: Блядь, де ж та Хуна поділась? Казала вчора, шо буде зі мною жить, а сама втекла...

Іван Опанасович: Та біс їх зрозуміє, тих хун, он краще – вино стоїть, пий...

Всі випивають.

Чорт: Ваня, а може, вона щас прийде, та ми Швецію зробимо?

Іван Опанасович: Яку це Швецію?

Чорт(спокусливо): Ну, це коли один вафлями годує, а другий в сраку їбе. Інтєрєсно!

Іван Опанасович: А ти шо робить будеш?

Чорт: А я так, подивлюсь...

Іван Опанасович: Нє, не можна. Вона комусь розкаже, нам тоді всім піздєц. Скажуть: «Іван Опанасович Харченко замість дісєртацію про Шевченка писать, зробив в общєжитії гнєздо разврата».

Чорт: Не скаже. Ми її вафлями нагодуємо, а потім голову відріжем і закинем до студентів. То всі подумають, шо то негри...

Іван Опанасович: Я на тих негрів дивитися не можу – чорні, а наглі! Їде в автобусі і читає якусь книжку не по-нашому, хуй просциш, тіки оченятами зир-зир. А тьолок вони наших їбуть, ті дури пащеки пораззявляють і їдуть з ними в Африку чи якусь Гвіану йобану. А негру шо, поїбав, надоїло, потім із’їв, і всі діла. Вони своїх так не люблять їсти, як наших. Наша баба потіє меньше...

Гриць Якович: Все одно, пизда ставридою бздить.

Всі троє замисленно мовчать, переварюючи інформацію Гриця Яковича.

Чорт: Ваня, а пам’ятаєш, коли ти старий був, як ти в мене просився, молодість хотів, аж душу заклав...

Іван Опанасович: Не помню.

Чорт: А казав: «Чортику, любий, зроби молодшим, дай трохи грошей, та кабанчика, та то, та сьо, я тобі вік служить буду і всіх, геть чисто, позакладаю». А сам – слина тече з рота, зубів нема, та у вухах вати півкіла стирчить.

Іван Опанасович: Ніхуя такого не помню, не було цієї хуйні.

Чорт: Ну як же, Ваня, не було, када імєнно, шо було! Казав, я як молодий буду, то не буду більше всякої хуйні робить, у поліцаї вступати, сало їсти, і таке інше, а буду ізучать «Трі стадії духа», шоб потом кричать: «Остановісь, мгновєньє, ти прє­красно!» Не ти, скажеш, а? Хто казав: «Буду Ніцше читати, а потім прєвозмогать в собі поца, і їбати по ночах дику вовчицю, і в Гонконзі дурний план курити». Шо, не ти? А хто казав: «Покину це село хуйове, а буду ананаси і бургунд­ське пиздячить із манєкєнщицями в Парижі, і через їх пойму марність зусиль». Шо, не ти?

Іван Опанасович: Шоб ти з’їв, та й не пиздів!

Гриць Якович(шуткує): Я тарілку супу, а ти кінську залупу. Га-га-га! (регоче).

Чорт: І я тоже дурень. Сижу тут з вами, пиздюками, сало їм... (Чорт наливає шмурдяку, відрізає сало. Передразнює когось.) Остановісь, мгновєньє, ти прєкрасно! (Потім випиває шмурдяк, закусює салом і кривиться.)

Гриць Якович(співчутливо пиздить чорта по спині): Шо, не пошло?

Чорт: Да пішов ти нахуй, «не пашло»... Муму йобане!..

Гриць Якович(шуткує): А я і так на йому сиджу, тіки ноги звисають. Га-га-га-га!

Чорт(розлючено плює на підлогу): Тіки і навчився, шо ото срати, як бегемот, он навіть хуни тікають!..

Іван Опанасович: Я їм не винуватий, шо вони дурні.

Чорт: Ну а якщо всі повтікають?

Іван Опанасович: Хай тікають, вони мені не нужні.

Чорт: Ну і сиди тут з своїм салом, кабан йобаний!

Іван Опанасович: От ти в нас дуже інтє­лє­гєнтний, шо не слово, то матюки.

Чорт іде до дверей. Раптом двері відчиняються і в них входить Хуна.

Хуна: Ви тут сідітє, а на дворє такая пагода стоіт! Я от нарошно вийшла, трохи погуляла... Так што ета вєсна со мною дєлаєт! А ви чого тут сідітє?

Гриць Якович(шуткує): Тебе чекаєм, Швецію робить.

Хуна: А шо ето такоє?

Починає тихо грати «АББА». Всі, в тому числі і Чорт, мовчать.

Хуна(наївно): Нєт, ну чєстно, рєбята?

Іван Опанасович(спльовує): Це коли один вафлями годує, а другий в сраку їбе. Інтєрєсно! На, от сало, їж...

Хуна, Гриць Якович, Іван Опанасович жеруть сало. Чорт заглядає в сортир, спускає воду і зникає. Спущене гамно, веселі звуки «АББИ» і чавкання трьох створінь зливаються в єдину симхвонію.

ЗАВІСА.

Утопія

Микола Гнатович, сільський утопіст.

Цицькін, сільський детектив.

Кіндрат Омелянович, сільський вчитель.

Підарас Вєня, сільський недоумок.

На сцені невеличкий будинок. Зліва на будиночку напис: «Карасін». Справа напис: «Магазін». Біля магазіну лежить недбайливо покинутий у пилюку лісапет. В невеличкому проміжутку між написами «Карасін» і «Магазін» сидить Микола Гнатович, утопіст, і пале «Сєвєр». Входить Кіндрат Омелянович, сільський вчитель.

Кіндрат Омелянович: Ви знаєте, Микола Гнатович, американський авіаносець взірвався. Много по­гіб­ло, но говорять, тіки боцман вспєл зоскочить, но пальці на ногах всі геть чисто поодривало.

Микола Гнатович: У них развєдка дуже харошо работаєт. Когда у нас хто ідьот срать, то оні уже знають.

Кіндрат Омелянович хмикає.

Микола Гнатович: Хи! А як ви думали?

Обоє замислено мовчать. Причому Микола Гнатович пальцем видовбува з вуха чималий шмат сірки і з цікавістю на нього дивиться. Входить Цицькін, сільський детектив.

Під час розмови Миколи Гнатовича і Кіндрата Омеляновича він з насолодою сцяв в холодку і все чув.

Цицькін(застьобує штани): Та развєдка щас до пизди, шоб ви знали. Щас хто пєрвий нажмьот кнопку, той і буде кашу наябувать.

Микола Гнатович: Колись ніяких кнопок не було, а люди були здорові і жили сто двадцять літ.

Цицькін(застьобує штани, цінічно спльовує): Ви утопіст, діду. Хи, от вчора Онищенко спіймав в кущах тьолку: їблась, сука. Так ми її пиздим, а вона каже: «Хлопчики, катаймо в кущі, я там труси покинула».

Микола Гнатович: Раніш люди ніколи не вмивалися, а їли сало, а захоче – помідора, чи диню, та так зірве, навіть і не миє, і от такі у всіх пики були...

Кіндрат Омелянович тяжко зітха.

Цицькін(застьобує штани): Хуйня, діду. Зараз Б-52 пустять, і до пизди те здоров’я.

Микола Гнатович: Колись ніяких Б-52 не було, а Миронів Грицько випивав піввідра самогону, а потім пиздив бугая кулаками.

Кіндрат Омелянович: А що потім було?

Микола Гнатович: Шо було, шо було? Пиздець бугаю! Шо було...

Цицькін(застьобує штани): Я їбу!..

Микола Гнатович(заводиться): А Василь, Йосипа шуряк, п’ятдесят разів бабу їбав! Один раз десять штук так задєлав – вони показилися всі! А їв тіки сало і картоплю...

Цицькін(застьобує штани, сам до себе): Я б тій тьолці теж засунув, щоб не мудохатись...

Микола Гнатович(кричить): З отакенними пиками – сто п’ятдесят років жили!!!

Мимо проїжджає на лісапеті підарас Вєня, сільський недоумок. Вєня виябується: сидить на багажніку, а пєдалі крутить руками.

Цицькін(кричить до Вєні): Вєня! Катай сюда! Подрочиш – дам десять копійок.

Вєня: Не наїбеш?

Цицькін: Хот! Мені нема чого робить, всяких підарасів наябувать!..

Кіндрат Омелянович: Наябувать – непедагогічно. Макаренко казав: «Якщо не можеш, то так і скажи, а не наябуй».

Підарас Вєня дрочить. Всі дивляться з виразом страшенної нудьги, без особливої цікавості.

Підарас Вєня(до Цицькіна): Давай гроші!

Цицькін: Залупу тобі, а не гроші. На!

Цицькін дає підарасу Вєні лузгана. Підарас Вєня плаче.

Микола Гнатович(мрійливо): От у Панаса Іванового залупа була, як макогон, їй-бо, не брешу! Вчетверо більша, ніж у Вєні. Як, бувало, дістане, то ми всі сміємося, а він нам: «Чо смійотєсь, дураки?»

Цицькін(спльовує): Та не було такого. Казки це дідуся Панаса!

Підарас Вєня: Казали десять копійок дасте, а не дали... (Плаче.)

Кіндрат Омелянович: Макаренко казав: «Ніколи не треба просити. Просьба зайобує людську гідність. Якщо хочеш щось мати, то терпи. Може, дадуть, а не дадуть, так і не треба».

Микола Гнатович: Це не дідуся Панаса казки. А в старину люди так жили. Омелько Пилипів на хуй діжу вішав і повну тістом набивав. А пика в нього отакенна була, їй-бо, не брешу! А Грицько встромляв в сраку дишло і біг з ним три кілометри. А дядько Мирон вже старий був, а за один раз відривав у корови вим’я...

Старий белькоче все тихіше і тихіше. Світло на сцені поступово згасає. Написи «Карасін» і «Магазін» поступово згасають. Не видно нічого, крім трьох цигаркових світлячків.

ЗАВІСА.

Хвороба Івасика

Івасик, хлопчик.

Лікар, мужчина.

Сибірська Язва, бацила.

Гангрєна, бацила.

Ганарєя, бацила.

Випадєніє Матки, бацила.

Смєрть, скєлєт.

Печера з сталактитами. В ній сидять Сибірська Язва і Гангрєна – і грають в карти. Вони неохайні і неприємні. Гангрєна синя, Сибірська Язва – в тупих сибірських валянках.

Язва: Що у нас козир?

Гангрєна: Жир.

Язва: Шостака!

Гангрєна б’є.

Язва: Сімака!

Гангрєна б’є.

Язва: Вісьмака!

Гангрєна б’є.

Входить Ганарєя. На ній одягнуто брючного костюма, взагалі, вона така ж неприємна, як Язва і Гангрєна.

Ганарєя: Дівчата, там карасін привезли.

Язва: Га?

Ганарєя: В сраці нога.

Входить Випадєніє Матки – воно таке, як і інші, тікі між ногами у нього волочиться мішок.

Гангрєна: А хто це к нам лізе?

Ганарєя(шуткує): Та то якесь Випадіння.

Випадєніє(ображається): Ти б на себе подивилася б – стара блядь, брючного костюма на­діла. Тьху! (Плює.)

Ганарєя: Га-га-га-га! Ой, не можу, дівчата, та то ж модно.

Вітальня. З портьєрою, тумбочкою і фікусом. Над діваном – портрет Гіппократа. На дівані сидять Івасик і Лікар.

Лікар: Івасик, скажи: «А-а-а...»

Івасик: А-а-а...

Лікар(у захваті): Ми ковалі нашого щастя, Івасику.

Івасик: Бе-е-е... (Пускає слину.)

Лікар хвацько підхоплює слину.

Лікар: А ти, Іване, молодець, знаєш, що лікарі збирають слину на аналізи. Хе! (Хвастливо.) Я вже чемойдан слини назбирав. (Ховає слину.)

Івасик: У-у-у...

Лікар(у захваті): Івасику, настане день, і всі хвороби буде знищено!

Івасик: Му-у-у...

Лікар: Гарний хлопчик. Зараз лікар випише рецепти, і будем ням-ням димедрольчик. Хочеш ням-ням димедрольчик?

Івасик: Хр-р-р... (Харчить, випускає слину.)

У двері гупають.

Лікар: Хто там? Сюди не можна. Іде операція.

Голос з-за дверей: Не пизди!

У двері гупають.

Лікар(нервово клаца зубами): Гей-гей, стороннім хід заборонено!

Голос з-за дверей: Відчиняй, падло! Двері висадим!

Лікар: Ворог не пройде!

Ставе біля дверей тумбочку.

Івасик: Бе-е-е...

Розганяється і б’є в тумбочку головою. Двері ламаються, в квартиру з криками вриваються бацили. Вони хапають Лікаря і Івасика.

Лікар(кричить): Не чіпайте інтєлігєнта!

Івасик(кричить): Му-у-у...

Гангрєна(кричить): В мішок їх! (Показує на мішок у Випадєнія Матки.)

Ганарєя, Язва відбирають мішок у Випадєнія Матки, яке страшно кричить.

Випадєніє Матки: А-а-а...

Івасика і Лікаря садять в мішок. Гангрєна закручує його, інші бацили пиздять квартиру: фікус, тумбочку, здирають портьєру – і вихорєм зникають в проломі дверей, несучи в мішку Лікаря та Івасика.

Входить Смєрть.

Смєрть(дивиться на Гіппократа): На!

Смєрть показує Гіппократу всім зрозумілого жеста.

ЗАВІСА.

Данко

Данко.

Натовп.

Ліс. Входить натовп. Натовп дико і страшно реве. Де-по-де можна іноді почути обривки розлючених фраз типу: «Хлопці, харош ноги бить. Начальство очки гребе, а ми пизди лопатою вигрібаємо!» та таке інше.

Входить Данко і стріля з пістолєта в повітря.

Данко: Мовчать!

Всі мовчать так, шо стає ніяково.

Данко: Не розмишлять! Чмо японське... Іттіть!

Голоси: Та куди ж іттіть?

Данко: Іттіть, контра! Хто не хоче – уб’ю, нахуй!

Данко вириває з грудей серце, яке світиться карасіновим світом, і вимахує ним, як ліхтарем.

Голос з натовпу: Ніхуя собі!

Данко(кричить): Ура! Вперед, чмо японське!

Всі біжать за Данком в напрямі, протилежному тому, куди йшли.

Болото. Входить натовп з Данком.

Данко: Іттіть!

Голос з натовпу: Ги, та вже, мабуть, прийшли!

Данко: Контра! От не пиздіть, а іттіть!

Голос з натовпу: Я їбав таку жізнь!..

Данко: Шо поставали, пизда ваша мати?!

Запопадливий голос з натовпу: Данко, серце згасає!..

Справді, серце в руці у Данко починає гаснути. Данко кидає його з розмаху об кочку і затоптує ногами. Потім вириває у себе печінку. Печінка відразу ж починає горіти синім вогнем.

Данко(несамовито реве): Іттіть!

Данко і натовп зникають у напрямі, протилежному тому, куди йшли.

Пустиня. Входить натовп з Данком.

Данко (шуткує): Ге-ге! Ніхуйова пагодка!..

Натовп мовчить.

Данко: Що мовчите, га? Де Ізергіль, стара блядь?

Голос з натовпу: Вчора здохла.

Данко(невпевнено): Іттіть.

Голос з натовпу: А не пішов би ти сам нахуй?!

Запопадливий голос з натовпу: Данко, печінка згасає!..

Данко кида об підлогу смердючу, згорівшу печінку.

Запопадливий голос: Данко, нирки рви, вони горітимуть!..

Данко вирива нирки. Вони горять, але не так яскраво, як хотілося б. Тоді Данко і їх кида об пісок.

Данко: Що, падлюки, тепер довольні?

Натовп мовчить.

Данко: Тепер вам всім піздєц!

Помирає.

Голос з натовпу: Ніхуя не піздєц, ми тут з пустині сад зробимо!

Голоси: А вірно, хлопці, а діло каже!

Голоси: Ура! Вперед, чмо японське!

Всі: Ура!!!

Натовп зникає в напрямку, протилежному тому, куди йшов.

ЗАВІСА.

Васіліса Єгоровна і мужичкі

Васіліса Єгоровна, красіва і горда сука, мічта всіх мужичків.

Адам Жоржевич, до біса гарний мужичок.

Валєр’ян Валєр’яновіч, плюгавий мужичок.

Валєрій Валєр’євіч, сільний і умний мужичок.

Умберто Васільєвіч, цинічний мужичок.

Бруно Адольфович, бєлокура бєстія.

Спальня Васіліси Єгоровни, заманчиве місце, куда мєчтаєт попасть кожний мужичок. В спальні зайобана Васіліса Єгоровна лежить ліцом вниз, крєпко охватів подушку сильними руками. Біля дзеркала стоїть напівголий Адам Жоржевич, до біса гарний мужичок, і корчить у дзеркало противні грімаси.

Адам Жоржевич(сам до себе): Ето піздєц, яка у мєня харя!.. (До Васіліси Єгоровни.) Ти, курва, куда кєпку мою поклала?

Васіліса Єгоровна нє іздайот ні звука.

Адам Жоржевич(самовпевнено): Я ету курву так задєлав, шо она уже говоріть нє может! (З любов’ю поглажує себе по пухлому тілу обома руками.) Тєло, блядь, я їбу, кожа, як у бога! (До Васіліси Єгоровни.) Вася, ти ж мєня знаєш, я ж так, шучу, шучу, пока добрий, но потом і хуйню могу сдєлать. Я етого нє люблю...

Васіліса Єгоровна: Та відчепись, проклятий! Ні дньом, ні ноч’ю покоя нєт...

Адам Жоржевич(знаходить кєпку на тумбочці і надіває на голову, мрійливо, сам до себе): От я часто думаю, нєкоториє тьолкі в компанії расказивают друг другу разноє там хуйо-майо, посмотрітє – какая я умная. Я етого нє люблю!..

Адам Жоржевич надвигає кєпку на лоба, гарно піднімає брови і заходиться видавлювать прища на носі. А видавивши, зсовує брови, примружує оченята і корчить у дзеркало огидні грімаси.

Адам Жоржевич(солодко бормочить під ніс): Мен, піздєц усьому!

Входить Валєр’ян Валєр’яновіч, плюгавий мужичок. Він мовчки знімає кєпку, під якою виявляється лисина. З першого погляду лисини не видно, бо хитрий Валєр’ян Валєр’яновіч зачесав її зправа наліво так, шоб проділ знаходився у нього над правим вухом.

Адам Жоржевич: Хи! Ти такий хуйовий зробився, Валєр’ян! Что у тєбя, жизнь хуйовая такая, чи у тєбя кожа на головє сухая? Я тєбя нє пойму!..

Валєр’ян Валєр’яновіч(червоніє): У мєня волос ломкій.

Адам Жоржевич: А хуй в тебе, случайно, нє ломкій? Га-га-га-га! (Регоче). Ну, нє обіжайся...

Адам Жоржевич скручує пальці лівої руки в відє бубліка, а пальцями правої ляскає по цьому бубліку, сопровождає ці похабні жести прицмокуванням язика і підмігуванням в бік Васіліси Єгоровни. Валєр’ян Валєр’яновіч сидить ніяково, йорзаючи на стулі і червоніє. Адам Жоржевич показує Валєр’яну Валєр’яновічу три пальця, випучує очі і вип’ячує губи. Валєр’ян Валєр’яновіч с уважєнієм дивиться на Адама Жоржевича і кача головою. Видно, що він заздрить красивому і сильному мужичку Адаму Жоржевичу.

Валєр’ян Валєр’яновіч: Ти кожний дєнь брєєшся, Адам Жоржевич, чи чєрєз дєнь?

Адам Жоржевич: Та я їбав бриться, я і так сєбя хаваю от і до. Я ото бриться западло щитаю!..

Валєр’ян Валєр’яновіч: А я раньше кажний дєнь брився – жена заставляла.

Входить Бруно Адольфович, бєлокура бєстія.

Бруно Адольфович: Под’йом, бляді, доктор при­йшов!

І з цими словами Бруно Адольфович видьоргіваєт з-під Валєр’яна табурєтку, так шо той гепається сракою на підлогу.

Бруно Адольфович(до Адама Жоржевича): А ти шо, красавєц йобаний, сідіш? Їблом торгуєш... Рупь єсть?

Адам Жоржевич: Єсть.

Бруно Адольфович: Бистро пиздуй в магазін, або подожди – я з тобою.

Бруно Адольфович зникає, як вихор, увлєкаючи за собою безвольного Адама Жоржевича. Валєр’ян Валєр’яновіч сидить на полу. Деякий час він мається, питаясь побороть своє чувство. Це видно із того, як він соває руками по брудному полу.

Валєр’ян Валєр’яновіч(до Васіліси Єгоровни): Васіліса Єгоровна, давай поговорім.

Васіліса Єгоровна продовжує отдихати ліцом уніз.

Васіліса Єгоровна(томно): І об чьом же у нас будєт разговор, Валєр’ян Валєр’яновіч?

Валєр’ян Валєр’яновіч(червоніє): Ну, как ето об чьом, Васіліса Єгоровна? Разні єсть інтєрєсні для нас обоїх вєщі...

Васіліса Єгоровна: Мнє оні уже давно нє інтє­рєсні, еті вєщі!..

Валер’ян Валєр’яновіч(червоніє, но робить хорошу міну при поганій грі): Ето што, надо понімать, як визов?

Васіліса Єгоровна: А понімай, як хочеш, лисий гандон! То, шо я тада по п’яному дєлу зробила – била ошибка.

Валєр’ян Валєр’яновіч сидить долі, слухає ці неприємні для себе вєщі і шарить руками по брудному полу. Входить Умберто Васільєвіч, цинічний мужичок. На голові у Умберто Васільєвіча купа брудного волосся. Одягнут він неакуратно, с претензієй на хамство.

Умберто Васільєвіч: Шо ти там іщеш, Валєр’ян Валєр’яновіч? Может, гайка от болта куда закатілась?

Валєр’ян Валєр’яновіч: Та нє, це я так, хтів посмотрєть, чи скабку на цьом полу можна за­гнать, чи нє?

Умберто Васільєвіч кида бистрий і хтивий погляд на койку з Васілісою Єгоровной, пальцями лівой руки робить бублік, а пальцями правої – ляскає по бубліку, при цьому він підмигує до Валєр’яна Валєр’яновіча. Валєр’ян Валєр’яновіч червоніє і розводить руками. Умберто Васільєвіч регоче.

Валєр’ян Валєр’яновіч: Я тільки хотєл спросіть, Умберто Васільєвіч, ти мнє нє даш оту кнігу почитать, гдє про разні астрали напісано, або давай обміняємося – ти мінє про астрали, а я тєбє «Потєряний край» і «Зов мічти». Хароші книги, інтєрєсні!

Умберто Васільєвіч: А ти хуй в бєлкі відєл?

Входять Бруно Адольфович і Адам Жоржевич з пляшками противного вина.

Бруно Адольфович: Ану, тихо, блядь!

З цими словами Бруно Адольфович лунко виніма корок з пляшки і миттю розлива вино в стакани. Все, що робить Бруно Адольфович, це явна дємонстрація його нахабства. Навіть циніку Умберто Васільєвічу це ясно. Всі випивають. Причом Адам Жоржевич здвига брови і дивиться на себе у дзеркало.

Умберто Васільєвіч: Адам Жоржевич, ти протри оченята, там у тєбя гной скопився.

Адам Жоржевич протира оченята. В той же самий час Умберто Васільєвіч скручує дулю і тикає її Адаму Жоржевичу під ніс, всі регочуть.

Умберто Васільєвіч: Ну шо, як відімость?

Бруно Адольфович: Та то найобки єщьо, хуйня! От я читав кнігу, «Дєтство Гєббєльса» називається, от заїбісь кніга! Ну, от оні как-то с Кальтенбрунером нашлі бомбу і от – пацани – нє іспугалісь, подложилі учітєльніце в кабінєт. Учі­тєльніца заходіт і говоріт: «Дєті, ауфвідерзейн». Гєббєльс нє іспугался, як хуйньот бомбой, так учітєльніцу увєзлі доктора і обнаружилі у нєйо нєнормальное сокращєніє влагаліща. Це «пизда» по-німецькі. От нєйо муж потом ушол...

Валєр’ян Валєр’яновіч: От мєня тоже жена ушла.

Умберто Васільєвіч: Ну всьо ж нєпонятно, почє­му Гєбєльс нє взорвался?

Бруно Адольфович: Бомба була незаряжена, а то б, конєчно, взорвался.

Валєр’ян Валєр’яновіч: Адам Жоржевич, а тєбє когда-нібудь жена ізмєняла?

Адам Жоржевич: Ха! Інтєрєсно! С кєм же ето она могла б мнє ізмєніть? Я такой мен, шо ето піздєц! Мнє даже ізмєніть нєвозможно. Я совєршенно за ето спокоєн. Всє будут з рогами, а я – нєт. Она мєня хаваєт от і до. Єй даже нє­інтєрєсно з другімі. Єслі б она мнє ізмєніла, я даже б кайфував...

Бруно Адольфович(раптово): Тьолок надо пиздить. (Пиздить кулаком по столу так, що підскакують стакани.) Но сначала зав’язать в мішок, мішок завєсіть на балку, а пиздить надо ломом.

Валєр’ян Валєр’яновіч: А тєбє, Бруно Адольфович, жена ізмєняла?

Бруно Адольфович(скручує в руці кусок бринзи): Всі тьолки – суки і прастітутки.

Адам Жоржевич: От я часто думаю, єсть тьолкі багатиє, а єсть бєдниє, і тоже їбаться хотят. Я етого нє люблю. Я так щітаю: хочєш їбаться – повєді в ресторан, накормі, повєзі в таксі, от тада і їбайся. А бідні тьолкі – ето хуйня. Я етого нє люблю!..

Валєр’ян Валєр’яновіч: А тєбє, Умберто Ва­сільєвіч, жена ізмєняла?

Умберто Васільєвіч: Та мінє ето до пизди. Она думаєт, шо ето міня очєнь волнуєт. Но ето ошибка, оно міня нє їбьот ні грама!

Валєр’ян Валєр’яновіч: А от моя жена вродє і хуйовая, а я от нєйо торчу, як пацан!..

Адам Жоржевич: А мої предки були дворянє, а бабина тьотка була якась фрейліна. В нєйо даже своя пєчать була...

Умберто Васільєвіч: А мого дєда дядя їбав твою тьотку в сраку на столі для спірітіческого сеанса...

Входить Валєрій Валєр’євіч, сильний і умний мужичок. Он відіт таку картину: на койці лежить Васіліса Єгоровна, за столом сидять всі уже знайомі нам мужички і п’ють противне вино. На полу лежать потоптані шматки бринзи.

Умберто Васільєвіч: Шо, Валєрій Валєр’євіч, рупь єсть?

Валєрій Валєр’євіч: Конєчно, єсть.

Валєрій Валєр’євіч пальцами лівої руки робить бублік і щьолкає по цьому бубліку пальцями правої. Обличчя його при етом подьоргівається в огидних грімасах, іскажая наше пєрвоє пріятноє от нєго впєчатлєніє. Бруно Адольфович, которий оживілся при мислі, шо у Валєрія Валєр’євіча єсть рубь, голосно кричить.

Бруно Адольфович: Ану, цить! Всі виймай гроші і клади сюди!

Всі, крім Адама Жоржевича, який стоїть в своїй звичайній позиції перед дзеркалом і корчить рожі, кидають гроші перед Бруно Адольфовичем.

Бруно Адольфович: Адам Жоржевич, ти скіки кидаєш?

Адам Жоржевич(не повертаясь, пихато): Три палочкі.

Адам Жоржевич робить паузу і повертається перед дзеркалом в профіль, дико скосивши очі, як скажений кінь.

Адам Жоржевич: А профіль, ето вообще, піздєц усьому!..

ЗАВІСА.

Множення в умі, або Плинність часу

Арнольд, людина-крокодил.

Феофан, людина-сітка.

Борис, людина-пташеня.

Сабур, людина-скамійка.

Кербабай, людина-двері.

Максуд, людина-крейда.

Пліт. На ньому знаходяться всі вищезгадані дегенерати. Мимо них проплива середньоросійський пейзаж так, що здається, ніби пліт пливе. На плоту встановлено іржавого залізного листа з крейдяним написом: «25,4 x 16,4», біля листа стоїть Максуд і множить.

Арнольд(повзе на животі вздовж плота): Води кругом, твою мать у кишки!

Борис(сидить навкарачках і помахує коротенькими ручками, широко роззявляючи рота): Поналивало, мабуть.

Феофан(стрибає по плоту неприємними стрибками): Поналивало, поналивало, салабон!

Сабур(стоячи раком): Може, десь труби прорвало?

Феофан: А тебе хто пита? Раз переїбу, й харош.

Максуд множить. Сабур ніяково мовчить.

Феофан: Шо мовчиш? Шо не ясно? Зараз, бачу, Кербабая відчинено!

Сабур швидко відчиняє Кербабая, який скрипить, і знову становиться раком. Максуд витира те, що помножив.

Арнольд(сіда на Сабура): І нахуя отой мудак множить? (Показує на Максуда.)

Феофан(сіда на Сабура): Щоб було дохуя.

Борис(противним пісклявим голосом): Мамка кудись залетіла під три чорти, а я тут сижу і їсти хочу.

Арнольд(Феофану): Накрий його, щоб не пиздів.

Феофан накрива Бориса своїм тілом. Деякий час тихо, тіки Максуд страшно стучить крейдою по залізу.

Арнольд(Сабуру): Закрий Кербабая, дме!

Арнольд важко плюхається з Сабура і повзе вздовж плота. Сабур зачиняє Кербабая, який знову скрипить. Максуд множить. Весь цей час Феофан стоїть раком, накриваючи Бориса.

Феофан: І довго мені отак стоять?

Кербабай рипить. Максуд стучить крейдою по залізу.

Арнольд: Вже весь пліт обповз, твою мать у кишки!

Борис(з-під Феофана): Я манав оце повзання! Я їсти хочу!

Арнольд: Ти диви, його накрили, а він пиздить!

Сабур: Ач, який! Їсти хоче! А ми не хочемо?

Феофан: Салага хуєв! Зараз, бачу, Кербабая від­чинено!

Сабур відчиня Кербабая і знову становиться раком. Кербабай рипить. Максуд витира те, що помножив, здирає ржаву дошку і пиздить її ногами. Всі з пострахом дивляться на Максуда. Максуд викида дошку у воду, де вона тоне. Зачиняє Кербабая, садиться на Сабура і витирає піт.

Максуд: Піздєц.

Всі з пострахом дивляться на Максуда. Пліт пливе.

ЗАВІСА.

Герой нашого часу

Савка, герой нашого часу.

Ахванасій, учень Савки.

Митродора Пилипівна, вже пожила, але гарна курва.

Анжела, Жанна і Вєроніка, блядовиті дівчата.

Соломон, молодий і наглий жид.

Великий стіл. На столі стоять миски з бацилою. За столом сидять Савка і Ахванасій і наябують бацилу.

Савка(з набитим ротом до Ахванасія): Я сьогодні Анжелу виїбу, бля буду. Ти в це діло не мішайся. Бо я тобі залупу відріжу і натягну на їбальника, бля буду, пойняв?

Ахванасій: Пойняв.

Савка: Курва буду.

Савка гидко спльовує шматком бацили на підлогу.

Савка(до Ахванасія): Підбери, синок хуїв.

Ахванасій похапцем підбира з пола неапетитні шматки бацили.

Савка: Їж, шакал йобаний.

Ахванасій похапцем з’їда бацилу.

Савка: Кому спасіба нада сказать?

Ахванасій(з набитим ротом): Дяді Савці.

Савка: Вчити вас, синків, треба. Ніхуя ще служби не пойняли.

Савка витира масні губи піджаком і любовно ляскає Ахва­насія по маленькому лобі так, що той гепається на запльовану Савкою підлогу.

Савка(задоволено): Шо не ясно, йоб твою в Дарданели мать?

Ахванасій мовчить, низько опустивши маленького лоба, і раз по раз любовно зиркає на Савку манюніми оченятами.

Савка: Шо стоїш, як Ісусик? Бабу їбав?

Ахванасій: Ги-и-и...

Савка: А хочеш їбатися?

Ахванасій: Ги-и-и...

Савка: Ги-ги, йобаний череп.

Квартира Соломона з великими бра, консолями, камінами і канделябрами. В квартирі – Анжела, Жанна і Вєроніка. Вони бавляться різними цацками, що їх так багато в квартирі у Соломона. Входить Соломон, зі смаком одягнутий в домашнього фартушка.

Соломон: Дівчата, хто буде чай пить, а хто кохве?

Анжела: Я кохве буду.

Жанна і Вєроніка: Ми теж кохве будемо.

Входить Митродора Пилипівна, вже пожила, але гарна курва.

Митродора Пилипівна: Я щас була на діспуті «Шо такоє щастя». Нічого, культурно побазарілі, правда, лєктор був якійсь припєздяний.

Анжела: Я так думаю, што щастя каждий по-своєму понімаєт. От у меня бил одін пацанчік, ми с нім встречалісь, так он мнє всьо врем’я свой характер показував...

Раптом відчиняються двері, і в кімнату ввалюються Савка і Ахванасій. Вони в розхристаних тулупах, сопуть і дико зиркають по сторонах налитими кров’ю оченятами.

Митродора Пилипівна(сама до себе): Гарний пацанчік, їбать мене в дишло!

Савка(грізно): Анжела, тєбє двє мінути на розмишлєніє. Наябуй кохве і пиздуй за мной.

Ахванасій(дивиться на Савку ніжним поглядом): Ги-и-и...

Анжела: Ти посмотрі, какой он бистрий!

Савка: Харош піздєть.

Соломон: А хто ви такой? Прішлі, матюкаєтесь тут. Што такоє?

Савка: Та йоб твою мать, жидок! Я тебе раз перєїбу – у тєбя залупа одвалицця.

Ахванасій: Савка, впиздь його, шоб не базарив.

Савка пиздить Соломона. Соломон відразу ж пада.

Митродора Пилипівна(сама до себе): От ето удар!

Савка: Шо, нравиться? На!

Савка пиздить Митродору Пилипівну. Митродора Пилипівна падає, як мішок з гамном.

Ахванасій: Так їх, дядя Савка.

Савка(агресивно харчить): Щас в ігру поіграєм. Цель ігри – вийти живим із боя. Всім стать к стєнє.

Ахванасій: Га-га-га (регоче).

Вєроніка: Савка, не пиздь, я нє винєсу.

Савка: Винєсєш.

Савка пиздить Анжелу, Вєроніку і Жанну. В результаті на полу лежать п’ять тіл без ознак життя.

Савка(чуха потилицю): Піздєц, нахуй.

Ахванасій: А тепер що робить будемо?

Савка(шуткує): А будемо хуєм груші збивать.

Ахванасій: От погуляли ми сьогодні! Особен­но я ржав, коли ви тьолок пиздили. Ото піздєц!

Савка(мєтко подитожує): В етой жізні так, Хваня, хто сільнєє, тот і прав.

Ахванасій: Ги-и-и...

ЗАВІСА.

Савка, герой нашого часу.

Ахванасій, учень Савки.

Горгона Пилипівна, сестра впиздженої Савкою Митродори Пилипівни.

Хабібулін, кунак Савки.

Єгорка Іванцов, геолог і дурний кацап.

Васіліса Єгоровна, женщіна мужской мєчти.

Страшне провалля, над яким жахливо літають орли. Над самим краєм провалля стоять Савка і Ахванасій і плюють униз.

Савка(плює униз): Пригай, нахуй!

Ахванасій(плює униз): Ну його в пизду, блядь!

Савка(показує на орла): Дивись, блядь нахуй.

Савка бере каменюку і мєтко швиря в орла. Підбитий орьол камнєм падає вниз.

Ахванасій: Савка, а шо ти кинув?

Савка: Гранату.

Обидва регочуть. Деякий час Савка і Ахванасій з цікавістю дивляться вниз.

Савка(плює униз): Піздєц, нахуй.

Ахванасій(плює униз): Мєткость рук, блядь, і нікакого мошенства.

Аул. Біля аулу сидить Хабібулін і пале люльку, набиту кізяком. Входять Савка і Ахванасій. В руках у Ахванасія забитий орьол.

Ахванасій(до Хабібуліна): Стоїмо, бля, а він летить, бля, так Савка як запиздячить, бля. Кажу: «Піздец, нахуй», – а Савка: «Ніхуя со­бі», – та палкою як переїбе, каже: «Чмо йобане». Знаєш Савку? А я забрав, оце борщ зваримо. Ніхуйово пагулялі.

Савка(плює): Нє дєлай волни, Хваня.

Хабібулін(осматрює забитого орла): По-вашему, ето сич називається?

Ахванасій: Шо за сич, блядь, ніхуя не просцу.

Савка(внєзапно): Чурка йобаний, блядь, чє­рез мінуту віжу борщ на столє, кругом всьо блєстіт-свєркаєт! Шо не ясно, бля?

Хабібулін бистро зникає, несучи з собою орла.

Ахванасій: Йобані чурки заїбали, нахуй.

Ахванасій підбира люльку, набиту кізяком, покинуту Хабібуліним, і пале її. Мимо проходить Горгона Пилипівна, сестра забитої Савкою Митродори Пилипівни, вдягнута туристкою.

Ахванасій: Диви, Савка, мамка нехуйова.

Савка: Я таких мамок, Хваня, тоннами на хую вєртєл.

Ахванасій: Було б время, можна було б зайня­тися. Неохота тока мудохатися.

Горгона Пилипівна: Рєбята, ви нє студєнти, случайно?

Савка(спльовує): Ми доктори, нахуй.

Горгона Пилипівна: Зачєм же ви так грубо? Я к вам по-харошему. Вот у меня сєстра в горо­дє, она тоже студєнткой била, так, знаєте, інтє­рєсно – новая жизнь. А у молодьожі сєйчас вообщє тяга к знаніям. Я б, кажется, всьо б отда­ла, чтоб знов ето всьо пєрєжіть – такой ето кайф. Так, что лі, по-вашему, називаются еті ощу­щєнія? Ви нє смотрітє, што я старая, я ваші еті молодьожниє слова знаю, сама такая була. І випить могу, і поговоріть, і поспоріть. Ну от, скажітє – хто ваш любімий поет? У мєня такоє мнєніє, єслі чєловєк нє любіт поезію, он сам сєбя обкрадиваєт, мне жалко такого чєловєка! Ілі, когда я віжу, молодой, культурний чєловєк бьйот кота, ето ж он сам сєбя обкрадиваєт, ето ж он нє кота бьйот, а сєбя! А ви говорітє! Для мєня, єслі чєловєк нє любіт пріроду, нє любіт животних, нє знаєт поезію родного края, он для мєня нє существуєт!

Під час балачок Горгони Пилипівни Савка і Ахванасій сидять мовчки, дегенеративно відкривши роти, як то роблять хворі на аденоїди, і мовчать.

Горгона Пилипівна: От я смотрю на вас: молодиє, здоровиє, умниє, всьо у вас єсть, – і завідую вам по-харошему. Всьо у вас впєрєді!

Ахванасій: Заїбала нас тут, шось пиздить, а шо – хуй просциш.

Савка: Переїби, шоб не пизділа.

Ахванасій пиздить Горгону Пилипівну. Горгона Пилипівна падає довго і важко, як мішок з гавном. Входить Хабібулін з відром, у відрі кипить борщ, зварений з орла.

Хабібулін: Ми з неї тоже будєм борщ варить, чи, може, так зажарім, нахуй, да і з’єдім?

Савка: Чурка хуєв! Скіки тєбя учіть можна, блядь! А шо, борщ залупою їсти будем?

Хабібулін похапцем кидається за ложкою. Тим часом Ахванасій витаскує з борща противну орлячу голову і висмоктує в неї мозги.

Ахванасій: Ти, Савка, попробуй! В голові фосфору дохуя, волоси випадать перестануть.

В горах. Єгорка Іванцов, геолог і дурний кацап, і Васіліса Єгоровна, женщіна мужской мєчти, рвуть траву і собірают камні.

Єгорка Іванцов(наморщивши лоба): Врємя собірать камні і врємя іх разбрасивать, как ви счітаєтє, Васіліса Єгоровна?

Васіліса Єгоровна: Об чом ви щас думаєтє, Єгорка?

Єгорка: Єслі чєстно, то я думаю о вас, Васіліса Єгоровна.

Васіліса Єгоровна: Вот как! Ето уже становітся інтєрєсно. І что же ви обо мнє думаєтє?

Говорячи всю ету мульку, Васіліса Єгоровна прінімаєт очароватєльную позу, стріля глазами в різні боки і поправля на головє волоси красівими жестами рук.

Єгорка Іванцов: Я думаю, что такая женщіна, как ви, должна украшать жизнь мужчіни, Васіліса Єгоровна. Можно я вас поцелую?

Васіліса Єгоровна: А вот етого как раз і ніззя.

Єгорка Іванцов: Как же так, почєму ніззя?

Васіліса Єгоровна: А так, ніззя і всьо.

Васіліса Єгоровна показує Єгоркє Іванцову кончік язика, от чєго дєлается єщьо прєкраснєй. Саме в цю мить з’являється Савка зі своїми учнями – Ахванасієм і Хабібуліним. В руках у Савки камінь, який він тупо підбрасує в руці. У Ахванасія в руках кусок іржавого дрота, який він, сам не знаючи для чого, підібрав з підлоги. У Хабібуліна в руках забитий ховрашок, котрого він несе за задні ноги.

Ахванасій(показує на Єгорку і Васілісу): Диви, Савка.

Хабібулін: Синка раз запиздячить, і піздєц йому буде.

Єгорка Іванцов(побачивши Савку з компанієй): Товаріщі, сюда ніззя, тут гадюк много, укусят!

Ахванасій: Пригай вніз, синок хуєв, пока я разрєшаю!

Єгорка Іванцов(виймає геологічєскій молоток): Тока попробуйте подойті, уркагани, всєх повбиваю!

Під час цеї гнєвної речі Хабібулін кида в Єгорку ховрашком і влучає йому в їбальніка. Єгорка падає і плачучи повзе з гори вниз. Васіліса Єгоровна, яка безперечно вважає, шо щас її нємєдлєнно будуть їбати, гнєвно свєрка глазами і робить хорошу міну при поганій ігрі.

Васіліса Єгоровна: Тока попробуйтє подойті, подонкі, я брошусь вніз!.

В словах Васіліси Єгоровни бринить надія на те, шо, может, всьо обойдьотся тіхо-мірно і їй не прийдьотся цього робить.

Савка: Пригай, нахуй!

Ахванасій(запопадливо): Так шо, Савка, може їбати і нє будем, мєнє шо-то нє хочєтся...

Хабібулін(запопадливо): Нахуй она нам така здалась. Правда, дядя Савка?

Васіліса Єгоровна: Хлопчики, та ви шо?

Савка: Пригай, нахуй!

Васіліса Єгоровна: А, может, давайтє поговорім, рєбята. Ви ізвінітє, я сначала, було, подумала, шо ви жлоби, так вийшло случайно. Ви мнє даже понравілісь, я даже подумала, какіє інтєрєсниє пацанчікі в горах гуляют...

Васіліса Єгоровна починає роздягатись, стоячи на краю обрива. При цьому вона прєлєстно висовує кончік язика.

Савка: Ця хуйня тобі нє допоможе. Хлопці, будєм грать в ігру «Артілєрія бьйот по своїм».

Савка і хлопці набирають повні жмені каменюк. Васіліса Єгоровна, стоячи на краю обрива, іздає пронзітєльний крик і взмиває в вись. Деякий час вона кружляє в повітрі, потім безвозвратно ісчєзаєт в разрєжонних пространствах горного повітря. Савка, Ахванасій і Хабібулін стоять мовчки, над ними літають орли. Хабібулін і Ахванасій чухають потилиці.

Ахванасій: Заїбали, курви, чи женщіни, чи, може, якісь кури, хуй просциш...

ЗАВІСА.

Пацавата історія

Гриша Нєпєйвода, карлік з театрального коллєктіва «Орфєй і Еврідіка».

Вася і Пєтя Твєрдохлєбови, ліліпути з коллєктіва «Орфєй і Еврідіка».

Гнат Пилипович Рак, іграющій режисьор і іспол­нітєль ролі Орфєя.

Лариса Сидорівна Сало, ісполнітєльніца ролі Еврі­дікі.

Коля і Поля, ідіоти-дауни.

Люба Неїжмасло, женщіна-коняка з конкурірующего коллєктіва «Арієль».

Льова Ковбаса і Стьопа Хулімулін, горбуни з коллєктіва «Арієль».

Клім Моісєйович Кац, головний режисьор народного театра імені турецького комуніста Залупа Хуйбердиєва.

Уляна Юхимовна Світисонечко, юродива старушка.

Кабінет Кліма Моісєйовича Каца. В кабінеті сидить Клім Моісєйович, зайнятий у справах. Входить Гнат Пилипович Рак, Гриша Нєпєйвода та ідіот Коля.

Гнат Пилипович Рак:

Дозвольте к Вам, Клім Моісєйович поважний,

Звернутися у справах очєнь важних.

Входить Льова Ковбаса, Стьопа Хулімулін і Поля.

Льова Ковбаса:

Клім Моісєйович, послушайте міня,

Ви підарасів етіх бойтесь, как огня!

Гриша Нєпєйвода:

Я в страшном гнєвє, помолчі, мудак,

Когда говоріт Гнат Пилипович Рак!

Стьопа Хулімулін:

Моя твою возьмьот за голу сраку

І харашо отпіздіт, як собаку.

Клім Моісєйович Кац (велично):

Ідітє нахуй всє, покіньтє кабінєт!

Всє дєлают одін шаг впєрьод.

Всі (хором):

Нєт!

Під час суперечки ідіоти-дауни Коля і Поля мовчки дивляться один на одного і сопуть. Видно, що вони подобаються один одному. Входять Вася і Пєтя Твєрдохлєбови, ліліпути з коллєктіва «Орфєй і Еврідіка».

Вася Твєрдохлєбов (до Гриши Нєпєйводи):

Лариса Сидорівна Сало

Сьогодні под трамвай попала,

І он їй іспортіл всьо їбало.

Гриша Нєпєйвода:

Она жива?

Пєтя Твєрдохлєбов:

Жива, конєшно,

Но надо что-то дєлать спєшно,

Єйо нам нєкєм замєніть.

Клім Моісєйович Кац:

Сказав я, нахуй всі ідіть!

Входять Лариса Сидорівна Сало і Люба Неїжмасло. Обидві страшні.

Люба Нєїжмасло:

Смотрітє, от хуйова баба,

І відно, шо на пєрєд слаба.

Лариса Сидорівна Сало:

Молчі, ти, тарапашня сука,

Для мєня відєть тєбя – мука.

Гнат Пилипович Рак:

Ви, курви, обє замолчіть!

Клім Моісєйович Кац:

Кажу я, нахуй всі ідіть!

Гнат Пилипович Рак:

Клім Моісєйович прекрасний,

Ви нє волнуйтєся напрасно.

Ми всьо устроім вєрі гут.

На Любу зрітєлі ідут,

Однак для ролі Еврідіки

У нєйо від нємного дікій,

К тому ж вульгарний лєксікон,

Проісхождєньє видаст он!

Я прєдлагаю їхню Полю

Всєрьйоз попробовать на ролю,

І тєм убіть двох зайців вмить.

А коллєктіви заміріть.

Німа сцена.

Клім Моісєйович Кац:

Товариш Рак, ви шо, мудак?

Гнат Пилипович Рак:

Іначє нам ніззя нікак.

Ми Полю паранджою вкроєм.

Тєм самим нєдостаткі скроєм,

А сцену, де вона в могилі,

Ми сдєлаєм, как будто в милі.

Потом она садітся в гроб...

Клім Моісєйович Кац:

Ваш план уже мнє остойоб.

Гнат Пилипович Рак(нєвозмутімо пояснює):

Ми образ видєляєм главний,

Характєр героїні славний.

По-мойму, будєт заїбісь!

Клім Моісєйович Кац:

Ви в страшні дєбрі забралісь.

А вийдєт с етого хуйня.

Орфєй в нас хто?

Гнат Пилипович Рак:

Канєчно, я.

Клім Моісєйович Кац:

Ну ладно, щас в пизду ідіть.

Глядіть, мєня не підведіть,

Бо нам усім тогда піздєц.

Всі(хором):

Клім Моісєйович, какой Ви молодєц!

Генеральна репетиція спєктакля «Орфєй і Еврідіка». Сцена зображує собою пекло. Кругом стоять казани, в яких булькотить смола. На сцені Гнат Пилипович Рак в костюмі Орфєя, Гриша Нєпєйвода в костюмі Князя тьми і світа чортів, в яких можна впізнати наших старих знайомих Васю і Пєтю Твєрдохлєбових, Льову Ковбасу і Стьопу Хулімуліна. Вони тримають в руках списи і тризуби, як то і положено чортам. В залі сидить Клім Моісєйович Кац з колокольчиком.

Гнат Пилипович Рак(в ролі Орфєя до Гриші):

К тєбє прийшов я нє таясь,

Тьми вогкой пацаватий Князь.

Гриша Нєпєйвода:

Как же посмєл ти, підарас,

Покой нарушить мой сєйчас?

Клім Моісєйович Кац звонить в колокольчик: «Дінь-дінь-дінь».

Клім Моісєйович Кац:

Мнє кажеться, что ету фразу

Проізносіть нє надо сразу.

А, єслі можно, мєдлєннєй...

Гнат Пилипович Рак:

Клім Моісєйовіч, Вам віднєй.

(До чортів) Ей ви, хуї, давайте гроб!

Льова Ковбаса:

Ти нє командуй, долбойоб!

Коля, Вася і Петя вкатують на сцену гроб. В ньому лежить Поля в паранджі. За гробом мовчазно йдуть Лариса Сидорі­вна Сало і Люба Неїжмасло, одягнуті страхопудалами.

Гнат Пилипович Рак:

О, це она, моя прекрасна!

Уви, я странствував напрасно,

Уже єйо нє ожівіть...

Починає грати на арфі. Гриша Нєпєйвода робить руками паси, щоб Поля встала.

Клім Моісєйович Кац:

Поля, вставай!

Лариса Сидорівна Сало:

Токо блядь

Так заставляє сєбя ждать!

Поля лежить. Люба Неїжмасло пиздить Полю дрючком. Поля вивалюється з гроба і падає на підлогу з сильним стуком, вже нежива. У цю ж мить Коля закалує Любу Неїжмасло списом. Гнат Пилипович Рак грає на арфі все голосніше.

Клім Моісєйович Кац:

Хуйню негайно прєкратіть!

З цими словами Клім Моісєйович кида у Колю колокольчик і влучає йому просто в лоба. Коля і колокольчик падають, причому колокольчик звенить, а Коля ні, бо мертвий. Гнат Пилипович Рак хуярить на арфі Andante, але ніхто на сцені не встає, як того потребує п’єса про Орфєя. Замість цього на сцені з’являється Уляна Юхимовна Світисонечко, юродива старушка. В руках у неї противотанкова граната.

Уляна Юхимовна Світисонечко:

Ложись на пол, піздоболи!

Всі кидаються на пол, причому поспєшно, кинута Гнатом Пилиповичем Раком арфа іздає протівний звук.

Уляна Юхимовна Світисонечко:

Ви мене іжвінітє жа хуйову дікцію,

У мєня кольцо в жубах.

Дійсно, Уляна Юхимовна не бреше, в зубах у неї кольцо від противотанкової гранати.

Клім Моісєйович Кац:

Нє вєрю! Нє вєрю!

Уляна Юхимовна, яка все чула, починає страшно реготати. Під регіт Уляни Юхимовни завіса поступово закривається. За завісою чути страшний вибух. Світло гасне. У темряві і тиші чути жахливий стук телетайпа.

Голос діктора:

Останнім часом діяльність терористів знов активізувалась. Сьогодні невідомими особами була закинута бомба в театр імені Залупа Хуй­бердиєва під час постановки опєрєти «Орфєй і Еврідіка». Деякі обозрєватєлі думають, шо вибух – дєло рук мафії, но от чєго на самом дєлє проізошла ця пацавата історія, ніхто об’ясніть не може.

ЗАВІСА.

Кацапи

Владімір, кацап.

Алєксандр, кацап.

Надєжда, кацапка.

Ємєльян, кацап.

Валєнтін, малолєтній кацап, син Надєжди.

Гриша, борець.

Миша, боксьор.

Толя, синок Опанаса.

Опанас, спрацьований уркаган.

Голос із моря, який належить купающємуся вє­тєрану.

Веранда з самоваром і віноградом біля самого синього моря. На морі штиль. На веранді сидять кацапи і грають у карти.

Алєксандр(до Надєжди): Владімір-то твой, в ігрє нє бєльмєса нє пєтріт.

Владімір: Нарвался на туза моєво, а тєпєрь вот і злішся. Злішся вєдь?

Ємєльян: Что у нас тєпєрь – двє послєдніх?

Надєжда: Ти что, друг сітний, с луни, что ль, свалілся, щас дєвочєк-то нє бєрьом.

Алєксандр: Владімір, ти что, підарас, с чєрви захода-то нєт. Нєт, ну ви посмотрітє, єму об’ясняєш, а он сідіт, как нєрускій, єблом торгуєт.

Надєжда: Валєнтін, японскій бог, почєму у кота яйца-то открутіл? Твой кот, что лі?

Валєнтін(хітро): Мамочка, я одін разочєк-то дьорнул.

Надєжда: Ти гляді у мєня, Валєнтін!

Алєксандр: Надєжда, да ну єго к монахам, ми что – іграєм ілі нєт?

Владімір: Нічєво, пацаньонок-то боєвой рас­тьот. Скажи дядє: «Вот вирасту, дядя Алєксандр, і тєбє яйца-то одкручу, чтоб ви блядовалі помєньше».

Валєнтін: Вот вирасту, дядя Алєксандр, і ваші яйца-то одкручу, чтоб ви блядовалі помєньше.

Всі кацапи регочуть. На морі потихеньку здіймаються хвильки і приємно хлюпають у берег.

Общій вагон забацаного поїзда. На лавках сидять Гриша, Миша, Толя і Опанас. Вони дивляться у вікно, чистять рибину, п’ють чай з алюмінієвого подстаканніка і взагалі розважаються, як положено у поїзді.

Толя(дивлячись у вікно): Папа, оно дивись – самосвал.

Опанас(гладить синка по голові): От якби ти, синок, щас на дорогу вибіжав, де той самосвал, так би усі кишкі у тєбя б і шваркнулі.

Толя: Папа, оно диви, гори. Папа, а там наші билі?

Опанас(гладить Толю по голові): Билі, синок, ані кругом билі.

Толя: Папа, а оні там стоялі насмєрть?

Опанас(пиздить Толю по голові): Замовч, не пизди, вже заїбав батька в доску!

Миша: Воно – дитина, нє понімає, шо папі тяжело.

Гриша: Ви здалеку їдете?

Опанас: З тюрми.

Миша(дістає вино): Батя, будеш пить?

Опанас: Та блядська печінка, ну, наливай.

Толя: Папа, і мінє дай.

Опанас: На, тіки сцять не проси.

Всі випивають.

Опанас: У морі викупаюсь, нахуй, і його от скупаю (показує на Толю), йому врачі сказалі, шоб у морі купався.

Толя: Папа, а шо луччє: пулємьот чи танк?

Миша: Танк луччє. По пулємьоту раз пиздане – і піздарікі.

З цими словами Миша наливає вино Опанасу, Гриші, Толі і собі.

Толя: Папа, я, як виросту, вивчусь на ахвіцера чи на командіра. А шо луччє: ахвіцер чи командір?

Гриша: Та одін хуй.

Опанас: Вафльониш ти єщьо на ахвіцера учіться.

Миша: Скажи, Толя: «Заїбав ти мєня, папа, своімі ахвіцерами». Скажи: «Я на морє їду купаться». Хочєш купаться?

Толя: Я стрілять хочу.

Веранда з самоваром і кацапами. На морі приємно штормить. Владімір бере в руку чималу каменюку.

Владімір: Надєжда, посмотрі, как я щас ка­мєнь-то брошу.

Надєжда: Ну, што ти, как пацан, сєбя нє ува­жаєш. Вєдь старий-то поц уже!

Владімір: Вот давай поспорім, раді смєха-то. Трі раза подскочіт!

Владімір кида каменюку в море, яка відразу ж тоне.

Надєжда: Ну што? Абасрался, підарас! Што, нє стидно?

Ємєльян: Владімір, камєнь-то плоскій надо брать. Посмотрі, как у мєня раз пять подскочіт.

Надєжда: Как пацани, єй-богу! Люді-то кругом смотрят, мудозвони стариє!

Владімір: Молчі, курва, а то і тєбя бросім в морє, нахуй!

Іспугана Надєжда молчіт. Владімір і Ємєльян кідають камні. Алєксандр, завідуя ім, знаходе огромну каменюку і, вимахуючи нею, біжить униз.

Алєксандр: Пока ви тут мудохалісь, я вот што нашол.

Алєксандр показує Владіміру і Ємєльяну скользку, протівну каменюку і швиряє її в море.

Голос з моря: От я, блядь, щас якомусь підарасу кину!

З моря вилазе вєтєран війни в плавках і з колодками на волохатих грудях. Одна нога в нього на 10 сантиметрів коротша за іншу.

Вєтєран(до Алєксандра): Я, блядь, пиздану одін раз, так мєня люба больніца возьмьот, а тєбя нєт!

Валєнтін(до Алєксандра): Дядя Алєксандр, вам что, дядя-калєка яйца открутіт, чтоб ви блядовалі помєньше?

Тривожна мовчанка. Шторм на морі сильнішає.

Общій вагон забацаного поїзда. За столом сидять п’яні Гриша, Миша, Опанас, Толя і ведуть свєтскую бєсєду.

Миша(до Гриші): Сижу я в барі в Прібалтікє, кругом старінні стулья. Так заїбісь здєлано. Заходить мудак і каже мінє: «Ето мєсто мойо, может, ви пєрєсядєтє?» А я говорю: «Ніхуя собі! Ти шо, абарзєл, пацан? Может, ти сам пєрєся­дєш? Я їбу такі варіанти».

Гриша: Я тєбя за то уважаю, Миша, шо ти рісковий парєнь.

Миша: В них, в Прібалтікє, блядь, на уліцах всьо не по-нашему напісано. А спросі шо-небудь, так он сначала так посмотріт, а потом по-своєму шось тири-пири. По-нашому ніхуя не понімає. А тьолкі хуйовиє в них. Так (показує рукой біля голови) єщьо нічєво, а остальноє – хуйовоє.

Гриша: І шо, і кругом не по-нашему написано?

Миша: Та йоб твою мать, нахуя мне піздєть!

Опанас(до Толі): Сина, оно подивись – морє…

Толя(без ентузіазма дивиться на море): Папа, а морє – оно большоє, так шо другого бєрєга нє відно?

Опанас: У бінокль відно.

Толя: А єслі бінокль зламався, тогда відно?

Опанас: Та заїбав – відно, шо ж тада увідіш?

Толя: Папа, а на том бєрєгу наші?

Опанас(зловісно): Там кацапи.

Всі зловісно мовчать. Поїзд зупиняється, чути крики «Приїхали!» і погрозливий гуркіт моря.

Веранда з самоваром. На морі здіймається шторм. Кацапи сидять на веранді.

Алєксандр: Пагодка-то, а, Надєжда? Хозяїн собаку-то нє вигоніт.

Надєжда: Єслі б знала, что ти такой долбо­йоб, я б с Трофімом лучше б на Сєлігєр с’єзділа, чєм с тобой тут Муму за уши тащіть.

Алєксандр: Ти мєня, Надєжда, нє злі. Я тєбє за Трофіма матку вивєрну наізнанку!

Входять Опанас, Толя, Миша і Гриша.

Миша: О, диви, кацапи!..

Гриша(з московськім акцентом): Как пагодка в Масквє?

Владімір: Я что-то юмор-то нє понял...

Опанас: Хуйня якась! Кацапи всєгда такі понятливі, а нє понімают.

Опанас(грізно підходить до Владіміра): Знімай штани, їбать буду!

Ємєльян: Пазвольтє, ви ж нє у сєбя дома!

Миша пиздить Ємєльяна. Миша, Гриша, Опанас і Толя пиздять кацапів. Кацапи кричать дурними голосами.

Надєжда: Жлоби проклятиє, я вас нєнавіжу! Я б вас всєх растрєляла!

Опанас(пиздить Надєжду): Мовчи, курва, када мужчіни разгаварівают!

Зойки стихають, на морі гуде шалений шторм, кругом лежать побиті тіла кацапів.

Толя: Папа, кажись, піздєц.

Опанас(пиздить його): Скіки тєбя учіть можна, блядь, шоб ти не матюкався? Батько для тєбя шо, мєсто пустоє?!

Раптом роздається жахливе сичання. Це кацапський самовар – він закипів. Він сичить, сичить, перекриваючи шторм, і грізно підскакує на місці. Всі з острахом дивляться на самовар.

Під звуки самовара завіса повільно закривається.

Мєсто встрєчі ізмєніть ніззя, блядь!

Нєзнайка, супермен-вікінг.

Гурвінек, антісєміт.

Карандаш, художнік-кічмен.

Самодєлкін, матрос торговельного флота.

Пєтрушка, мовчазний карлік в кепці.

Буратіно, просто поц.

Мальвіна, дєвушка з голубою волоснею.

Сінєглазка, алкоголічєская подорва.

Красна Шапочка, красіва, лінива, егоїстична і дур­на блядь.

Артемон, чорний собака.

Мнацаканов, привид у телевізорі.

Дія відбувається в майстерні Карандаша. В майстерні розвішані розкошні вироби хазяїна, в числі яких: пофарбовані гіпсові голови піратів, попільниця в вигляді смерті і голі дівчата в рамі рококо. Біля вікна сидить Пєтрушка, мовчазний карлік у кепці, і фарбує яєчко. На полу хропуть п’яні, брудні і голі Самодєлкін в рваному тєльніку і Карандаш. На них верхи спить пудель Артемон.

За столом сидять два дебіла, Буратіно і Гурвінек, п’ють і пиздять. З ванни долинають звуки води і веселий регіт Красної Шапочки.

Буратіно(страшним, хрипким голосом): І от, блядь, він смотріт, шо та хуйня летить. Кругом неї фари, лампи там всякі, і сама червоняста лампа мигає. А летить вона йому на город. От воно стало біля клуні і мигає. Той мудак пиздує туда. Жінка кричить. Він тіки так: «Спакойно, стара блядь!» А з цієї хуйні так рука його – раз! А іді сюда! Запхало, замело і кудись поле­тіли до хріна на роги.

Гурвінек: Оце все?

Буратіно: Нє, вони політали туда-сюда, ну там всьо такоє. Прилетіли і викинули його к хуям. І чувак той після цього все нахуй забув. Його питають: «Як тебе звуть?» А він: «Бе-е-е». Йому показують жінку, а він: «Бе-е-е».

Гурвінек: Та то всьо хуйня.

Буратіно: Та яка хуйня, блядь, в книзі написано!

Гурвінек: У мене кум – він в Ісайках директор бані, так його небіж приходить додому, а жінки нема. Він до сусідки – сусідки нема. Він сховався за піч, думав, як прийде – налякає. Коли та блядь приходить, скидає одежу, волоси так розпускає, якоюсь хуйньою намазалась, і раз – у трубу. Кумів небіж тоже, все поскидав і давай мазаться. Намазався і тоже у трубу. Прилітає на якусь гору, ну там, де ото вони гуляють. Стоїть отаке крісло, на ньому сидить їхній цар, всьо таке. А та блядь каже: «А ти шо тут робиш? Ану, пиздуй отсюда». Дає йому полі­но, чуєш, каже: «Це твій кінь, і давай пиздуй, шоб тебе не виділи. Тільки не пизди нікому, бо помреш». Він прилетів і зразу ж куму напиздів, а той – мені.

Буратіно: І шо, помер?

Гурвінек: Тут же! Як ховали, то весь синій в гробу лежав...

У двері гупають.

Буратіно(до Пєтрушки): Ти, педрило, ану катай, відкрий.

Пєтрушка мовчки кида яйця і пиздує до дверей.

Гурвінек(роздивляється Пєтрушкіну працю): Блядь, якогось жида нарисував!

Входить Мальвіна, потряхуючи голубою волоснею.

Буратіно: О! А шо, Мальвіна, даси поїбаться?

Мальвіна(ображається): Блядь! Шо ето зна­чіт? Шо, у тєбя жени для етого нєт?

Буратіно: Ну яка жена, ну скажи, ну при чому здєсь жена?

Мальвіна: Якщо хочте, хлопчики, тіки в рот. Ето пожалуйста, ето можно. А поїбаться? Дома їбайтєсь.

Гурвінек: У! Жадна сука…

Гурвінек і Буратіно киряють. З ванни доноситься щасливий і дурний регіт Червоної Шапочки та звуки води.

Гурвінек(неприємно отригуючись): Я одну тьолку кадата знал, така красіва тьолка. Ну, в неї, понімаєш, тіки тєло красівоє, більше ніхуя нема, мозгі совсєм отсутствуют. Вона встрічалась з парнєм, такий хароший парніша! Он мєчтал, шо він колись піде в армію, а вона буде його ждать. І от приходять вони в бєсєдку, а вона йому і каже: «А тепер їби мєня». А він їй: «Как ето?» А она говоріт йому: «От січас я тобі покажу, как ето». І нє он її, а вона його сама ви­їбла! Ну, значіт, він їй целку зламав, і йому понравілось. А вона лежить і каже: «А тепер пішов нахуй». А він каже: «Как ето?» От жалко па­цана...

Буратіно: Разні случаї єсть. Мєня тоже одна тьолка любила. Бувало, я прийду, сяду, а лягати зразу не можу, шоб не наблювать. Отак і сиджу всьо время. А она, сука, подойдьот сзаду, рукі на плечі положит і гладіт, і гладіт. А я їй: «Шо ти, стерво, мене гладіш? Шо я тобі — кіт?» І по їбальніку її зразу, на! (вздихає) Любіла мєня!..

Мальвіна: От нє люблю, када мужики таке пиздять. І та любіла, і та хуєла. Та подивіться на себе, кому ви нужні?

Входить Нєзнайка, бєлокурий супермен-вікінг, адєтий в кожаноє пальто, надіте на кожаний піджак. На руках у Нєзнайки золоті гайки. З усіх карманів стирчать пачки грошей.

Мальвіна(сама до себе): Ето піздєц!

Слідом за Нєзнайкою іде Сінєглазка. Під очима у неї бланжі. Сама вона п’яна, розкована, смердюча і нікому не нужна, крім Нєзнайки.

Сінєглазка: Здраствуйтє, рєбята! Я вам поїбаться прінєсла...

Нєзнайка(з прибалтійським акцентом): Послушай, Сінєглазка, я тєбя прашу!..

Сінєглазка: От’єбісь! Надоєл, дурак. Рєбята...

Нєзнайка(растєряно): Сінєглазочка, что я такого сказал?

Мальвіна(до Нєзнайки): Простітє, у вас такой пріятний акцент. Ви нє нємєц, случайно?

Нєзнайка: Нєт. Я с Прібалтікі.

Мальвіна: Ах, как інтєрєсно! Скажітє мінє свойо імя.

Нєзнайка: Нєзнаускас. Простіте мєня, я січас. (До Сінєглазки). Сінєглазочка, можна тєбя на мінутку? Пройдьом до уборной і назад.

Сінєглазка і Нєзнайка йдуть в просторную уборную, звідки в самом скором врємєні доносяться протівні женські п’яні матюки і звуки ляпасів.

Мальвіна: Боже мой, я етого нє винєсу… Какой мен, какой мужчіна!

Буратіно: Мальвіна, вони в сральню пішли, а ми давай в ванну пойдьом.

Гурвінек: Та куда ж ви пойдьотє? Там Красна Шапочка іщьо з утра сідіт.

Мальвіна: Отстаньтє от мєня, кобєлі про­тівні, я етого нє винєсу. Боже мой!

Мальвіна починає ридати. З уборної чути крики Сінєглазки.

Сінєглазка: Я їбала твої бабки, я їбала твою машину! Жлоб! Казьол!

Чути знову ляпаси і опять ридання. Женській плач звучить в унісон красіво і мощно. Його звуки будять Самодєлкіна – матроса торговельного флоту, і Карандаша – художника-кічмена.

Самодєлкін(скида з себе Артемона): Ха-га! Дєвушкі ридають, матроси сміються! (До Карандаша.) Антоніо, пад’йом! Ілі в тєбя собаку кінуть?

Карандаш: Не трогай, вона заразна. І вобще, якого хуя? Мнє завтра на базар. Шо за бляді? Шо за розклади? Я Буратінові сказав, шоб помив посуду, блядь, де чистота, де ікєбана? Щас всі у мене пойдуть нахуй!..

Самодєлкін: Ха-га! Ніхуя нє знаєтє про матросів, салабони! (Дико реве.) «...Напрасно старушка ждьот сина домой...» Антоніо, вставай, блядь, бо щас собаку кину в їбальнік!

Карандаш: Шо за Антоніо? Мєня Карандаш звуть!

Самодєлкін: Ну, щітай, шо ти довиябувався!..

Самодєлкін швиря собаку Артемона в рило Карандашу. Артемон і Карандаш верещать. Саме в цю мить з уборної приходить Нєзнайка. Він тихо плаче. Він сидить, охопивши голову двома руками, і плечі його трясуться. При цьому весьолість Самодєлкіна сягає ще вище.

Самодєлкін(дико реве): «...Єй скажуть, она заридає...»

Самодєлкін реве і танцює чєчьотку. З уборної раком вилазе відпизджена Сінєглазка.

Сінєглазка(стоячи раком): «...А волни бєгут от вінта за кормой...»

Карандаш: А зараз всі нахуй пойдуть.

Гурвінек: Дайте мені жида, дружбани! Дайте жида – от моя просьба!

Сінєглазка стоїть раком на півдорозі між уборкою і общою залою, вона блює і співає. З ванни чути веселі звуки, іздаваємиє Червоною Шапочкою. Хлопці гуляють. Не беруть участі в веселощах тіки плачущий Нєзнайка, Мальвіна і Пєтрушка, мовчазний карлік у кєпці. Мальвіна підходить до ридаючого Нєзнайки, і кладе йому руки на плечі, і пестить його.

Мальвіна: Давайтє уйдьом отсюда, я вас прошу! Уйдьом і будєм счастліви.

Нєзнайка, кайфуючи, шо його пожаліли, з усією силою б’є головою в стіну і ридає ще голосніше.

Мальвіна: Ну, ну, нє нада… Она вас нє стоіт. Нє нада, хароший мой! (Ігріво) А то, єслі ви нє пєрєстанєтє, то я тоже заплачу. Вєдь ви нє хотітє етого!

Відповіддю їй служать удари голови об стінку.

Сінєглазка(ікаючи): Вже всю штукатурку оббив, підарас...

Карандаш: Буратіно, я сказав - піди, ото, шо Сінєглазка наблювала, підмети, підбери штукатурку, це твої друззя, я їбу! Вобще, шо такоє?!

Самодєлкін: Не волнуйся, Сільвіо. Зроби краще з мене пірата.

Гурвінек(зніма зі стіни гіпсового пірата): Жид? Шо мовчиш?

Хрясь! Пірат-жид падає на підлогу, де розбивається. Карандаш стовпіє.

Гурвінек(до Карандаша): Шо, жалко жида? Може, ти тоже жид?

Карандаш(злякавшись): Нє, я украінєц.

Самодєлкін(танцює чєчьотку): Ги! Такий, як я китаєць...

Входить Красна Шапочка, одягнута в красну рєзінову шапочку і більше ні в шо. Вона красива, мокра і лінива.

Красна Шапочка: Я так устала, тут такой шум! Буратіно, дружочєк, я хочу посмотрєть тєлє­візор...

Буратіно кидається угождать красавіце.

Мальвіна(сама до себе): Курва! Вона устала! Целий дєнь в ваннє сідєть! Она устала, а я нє устала? Сука голая!..

Красна Шапочка: Я нє голая, а обнажонная.

Буратіно включа тєлєвізор. В тєлєвізорє Мнацаканов.

Мнацаканов: А щас прєдлагаю вам відєосюжет із Каліфорнії. Два пасажирських експреса столкнулісь мєжду собой. По прєдварітєльному подсчьоту чісло жертв прєвишаєт...

Раптово Мнацаканов помічає обнажонну Красну Шапочку, давиться і починає ікати.

Гурвінек(увєрєнно): Жид! Шо смотріш?

Мнацаканов: Я, собствєнно...

Красна Шапочка починає соблазнітєльно чухать собі живіт і хіхікає.

Сінєглазка(ігріво до Мнацаканова): Мужчіна, скоко вам лєт?

Нєзнайка(істєрічно): Я больше нє могу так жить, кругом якась хуйня, скрізь підараси! Мнє нічєво нє надо! Пальто? В пизду!.. (Скида шкіряне пальто.) Піджак? Нахуй піджак! (Скида піджак.) Бєріть, мєнє нє нада! (Дивиться на ноги.) Кальо­са? Нахуй. Бєріть, все бєріть! Їжте!

Нєзнайка зніма ботінки і починає знімать з рук гайки. Гайки не дуже знімаються з його пухлих пальців.

Нєзнайка: Гайки ці йобані, блядь, не знімаються!..

Плачущий Нєзнайка зав’язує з гайками, зато йому вдається знять часи «Ролєкс» і запиздячить ними в Сінєглазку. Потім Нєзнайка знімає штани і швиря їх в Мнацаканова. Нєзнайка стоїть в обтягующих білих трусах, з льогким жовтим німбом біля хуя, і страшно кричить.

Нєзнайка: Всьо! Всьо!

Нєзнайка вийма з піджака і штанів пачки грошей і починає швиряти в друзів. Одну пачку він швиря просто в обличчя Мнацаканову. Мнацаканов іздає невловимий рух і з клацанням зубів хижо ловить пачку в зуби. Очі Мнацаканова страшно блищать, з рота і носа виривається хиже гарчання.

Гурвінек: Ти диви, от жидяра! Ану віддай!

Мальвіна(злякано): Він щас нас усіх поїсть!

Баби злякано верещать і лізуть під стіл. Стоїть страшенний крик. Гурвінек підбира з полу красівий, важкий шуз Нєзнайки і пиздить ним у тєлєвізор. Роздається страшний вибух. Чорний дим повзе з розйобаної вєщі на дівчат і хлопців. Всі кричать. Собака Артемон виє. Спокійний тільки Гурвінек: він витира руки об штани і налива собі портвейн.

Гурвінек: У! Жидовська морда!

Всі сміються. Починає грати красіва таката. Самодєлкін б’є під неї чєчьотку. Буратіно гладить Мальвіну, Мальвіна гладить Нєзнайку, Нєзнайка однією рукою гладить Сінєглазку, а другою помагає їй блювать. Сінєглазка блює. Карандаш малює. Красна Шапочка чуха собі пизду. Пєтрушка знаходить під столом яєчко, яке чудом не розбилось, і заходиться його розрисовувать.

Буратіно(тупо): Ну, так шо? Завтра гуляєм?

Гурвінек: А как же! Мєсто встрєчі ізмєніть ніззя, блядь!

ЗАВІСА.

Цікаві досліди

Мирон Опанасович, вчитель.

Зоя Жорівна, вчителька.

Гриша, піонер.

Миша, піонер.

Вася, піонер.

Стася, піонерка.

Носенко, тоже піонер, другорічник.

Шкільна лабораторія. Посередині стирчить пластмасовий скелет, обабіч його глобус і тваринний куточок. В тваринному куточку бавляться: жаби, їжачок, білочка, котик та кролиха. Кролиха велика, товста і вагітна. Над тваринним куточком висить макєт роздавленої жаби. Вінчає обстановочку портрет Дарвіна. Дарвін на портреті показує руками на брудну обізяну. З рота у Дарвіна вилазе напис: «Бога – нема».

Входить вчитель Мирон Опанасович і вчителька Зоя Жорівна.

Зоя Жорівна: Мирон Опанасович, шо в нас по плану?

Мирон Опанасович: Чергове заняття по ви­вченню життя жаби у світі атеїстичного сприйняття дійсності. Кінцева мета – на прикладі жаби довести учнів до переконання, що Бога нема.

Зоя Жорівна: Одна думка, що Бог є – це вже хуйня, Мирон Опанасович.

Мирон Опанасович: Звичайно, хуйня, Зоя Жорівна, ще й яка хуйня – це ідеалістичний онанізм.

Обоє замислено мовчать, мабуть, думають про Бога і про те, що його нема. Лунає дзвоник. В лабораторії з’являються піонери. Починається урок.

Зоя Жорівна: Учні! Тема наших занять сьогодні – жаба. Хто з вас знає про жабу?

Мертва тиша, під час якої піонер Вася лапа за сраку піонерку Стасю.

Зоя Жорівна(сатаніючи): Піонер Гриша! До дошки!

Мирон Опанасович: Спокійніше, Зоя Жорівна, спокійніше…

Піонер Гриша(бадьоро): Жаба живе в саду. Живиться продуктами народного господарства. Тому жаба – шкідник, її треба знищувать. Наш народ вже давно оголосив війну жабі.

Зоя Жорівна: Проведи дослід.

Піонер Гриша(дістає жабу з тваринного куточка): З першого погляду жаба схожа на самольота. У неї єсть фюзєляж і шассі. Шассі у жаби розрізняють: переднє (відриває і показує) і заднє (відриває і показує). В сраці у жаби є соп­ло, в котре дослідники встромляють соломину.

Зоя Жорівна: Досить, Гриша. Сідай, п’ять. Миша, продовжуй.

Миша(бадьоро): Соломину, яка зветься катетером.

Миша встромляє катетер, надуває жабу і пиздить її об стіл. Потім підбира з підлоги те, що від жаби залишилось.

Миша: В результаті нервового струсу ми бачимо у жаби розлад нервової системи, що привело тварюку до клінічної смерті, ознаками якої служить відсутність потіння дзеркальця.

Миша приклада дзеркальце до жаби – воно не потіє.

Зоя Жорівна: Сідай, п’ять. Починаемо ви­вчення нового матеріалу. Будь ласка, Мирон Опа­насович.

Мирон Опанасович(дістає з тваринного куточку їжачка): Діти, хто це?

Піонер Миша: Це їжачок.

Мирон Опанасович: Вірно. Зоя Жорівна, нумо мені скальпеля! (Заширює скальпелем в їжачка, ріже його і розповідає.) Їжачок, діти, це ворог народного господарства. Живиться він народними відходами, тому всередині дуже брудний. (Показує те, що винув з їжачка.) Один їжачок за одну ніч з’їдає стільки народного добра, скіки важить сам. Тому їжачків треба знищувать. І тут нам у пригоді стає наша славна авіація. Один самольот за один день знищує стіки їжачків, скіки важить сам. Носенко, скіки їжачків буде знищено за рік?

Другорічник Носенко(бадьоро): Триста шіст­десят п’ять самольотів з їжачками, Мирон Опанасович.

Мирон Опанасович: Знов двійка, Носенко. Хто ж знищує самольоти? Це ж наша гордість. Продовжуйте, Зоя Жорівна.

Зоя Жорівна(дістає з тваринного куточку білочку): Діти, перед вами білочка – ворог лісів. (Вона підключає білочку до штепселя і продовжує розповідати.) Нервове посмикування білочки – це живе свідоцтво міці нашого електрич­но­го струму, а також розплата за загублену білочкою тайгу.

Зоя Жорівна відключа білочку і кидає у вікно її обсмалені рештки.

Зоя Жорівна: Що там ще у нас, Мирон Опанасович?

Мирон Опанасович: Кролиха!

Лунає дзвоник.

Зоя Жорівна: От шкода, знов часу не вистачило! Зробимо висновки, діти. Бога нема, а є природа. Природу треба міняти і знищувать все, що в ній не потрібно. А ти, Носенко, дай щоденник, щоб завтра твій батько був у школі.

ЗАВІСА.

Жан Маре та його друзі

Жан Маре, улюбленець глядача.

Віолєтта і Травіатта, бляді, котрих їбе Жан Маре.

Фантомас, друг Жана Маре.

Кардинал, ворог Жана Маре.

Рошфор, друг Кардинала.

Йобана Обізяна і Їбічєска Сила, потойбічні сили зла.

На сцені нічого немає, крім темного фону, на якому намальовані могили і хрести. На сцену входить Жан Маре, вправно помахуючи підараскою. Назустріч йому, теж помахуючи підараскою, простує Фантомас.

Жан Маре(до Фантомаса): Де Кардинал?

Фантомас: В жопі!

Жопа. В ній сидить Кардинал. Входить Рошфор.

Рошфор: Кардинал, ми захопили двох блядєй!

Кардинал: Чиї вони?

Рошфор: Кажуть, нічиї.

Кардинал: Пиздять. Допитати!

Катівня з необхідними інструментами. В ній Віолєтта, Травіатта і Рошфор.

Рошфор(катує блядєй): Чиї ви?

Бляді(харкають Рошфору в морду): А нічиї!

Рошфор(витирається): Пиздите!

Рошфор продовжує катувать блядєй. Він пиздить їх великим дрючком, також б’є ногою по зубах і по печінці. Тим часом в загратоване вікно залазять Жан Маре і Фантомас, в зубах у них підараски. Жан Маре ламає грати, обидва з криками вламуються в катівню і підарасками пиздять Рошфора. Рошфор тікає.

Віолєтта і Травіатта(хором): Ми нічого не сказали!

Жан Маре: А чого в очі не дивитесь, суки?!

Жан Маре пиздить блядєй, Фантомас йому помага. Світло на сцені поступово згасає, але і в темряві можна розібрати, що десь когось пиздять.

Жан Маре і Фантомас сидять в барі і п’ють коктейля.

Жан Маре(зухвало): Мені Віолєтта часи подарила, нахуй. П’ятсот карбованців стоять. Диви!

Жан Маре(дістає часи і пиздить ними об стіну): Бачиш? А їм – ніхуя!

Фантомас: Це ненаші. Мені Травіатта теж галстук подарила. Шоб не пиздив.

Обидва регочуть.

На сцені чорний фон з могилами і хрестами.Входить Кардинал.

Кардинал: От, блядь, всі мої плани накрились пиздою!

Кардинал рве на собі волосини. Раптом могили відкриваються, з них вилазять Їбічєска Сила і Йобана Обізяна. Обидві страшні.

Їбічєска Сила і Йобана Обізяна: Ага, попалась, стара пизда!

Кардинал: Дівчата, не чіпайте стару людину!

Кардинал тікає, але Йобана Обізяна кидає йому навздогін камінюку і влучає Кардиналу в спину. Кардинал падає, як жаба. Входять Жан Маре і Фантомас з блядями. Йобана Обізяна і Їбічєска Сила шикуються в шеренгу.

Їбічєска Сила(командує): Рівняйсь! Струнко!

Жан Маре, приклавши підараску до чола, пиздує стройовим шагом. Йобана Обізяна, приклавши лапу до дегенеративного лоба, докладає.

Йобана Обізяна: Товариш начальник! Підрозділ в складі старшого сержанта Йобаної Обізяни і єфрейтора Їбічєской Сили застрелили якусь стару пизду!

Фантомас(впізнає): Та то ж Кардинал!

Жан Маре роняє стару підараску, яка падає на підлогу з сильним стуком. Всі стоять, витріщивши їбальники, і мовчать.

ЗАВІСА.

Іржик

Іржик, партізан.

Смєтанка, бойова подруга Іржика.

Кралєчка, друг Іржика, тоже партізан.

Німці.

В горах. Іржик занімає бойову позицію у кулемета, сракою догори. На ньому верхи сидить Смєтанка і бавиться.

Смєтанка: Іржик, оно диви – німці!

Іржик: Де? Тра-та-та-та-та! (строчить з кулемета).

Смєтанка: Га-га-га-га-га! (регоче).

Іржик(сам до себе): Знов наїбала, сука.

Входить Кралєчка.

Кралєчка: Іржик, диви – там німці!

Іржик: Де? Тра-та-та-та-та! (строчить з кулемета).

Смєтанка: Га-га-га-га-га! От так наїбав!

З’являються німці.

ЗАВІСА.

Хуйня

Хворі.

Дзвін.

Хлопчик.

Голоси за вікном.

Дія відбувається в лікарні. Кругом стоять койки, пофарбовані в сірий колір. На всіх койках лежать замотані хворі без всяких ознак статі – так шо видно тільки їх маленькі і злі оченята. Коли хтось із них говорить, у нього з рота йде пар, тільки по цій прикметі можна розібрати, кому з них належить чергова репліка. Над головами у замотаних пацієнтів висить здоровенний дзвін. Біля дзвону стоїть маленький хлопчик. Він з натугою розкачує важкого язика, причому оченята замотаних пацієнтів уважно слідкують за ним праворуч і ліворуч.

Дзвін: Бам-м-м!

Голоси за вікном: Кар-кар-кар…

Перший хворий: Шо там такоє? Пасха?

Другий хворий: То Кузьму Опанасовича виносять.

Дзвін: Бам-м-м!

Голоси за вікном: Кар-кар-кар…

ЗАВІСА.

Діана

Жора, невизначеного віку мужик, схожий на чорта, якого виперли з пекла за профнепридатність.

Василь Гнатович, вождь палати хворих, статечний мужик, схожий на Сталіна епохи підписання Ялтинської угоди.

Сірьожа, середнього віку мужик, хитрий і наївний, як вовк у казці.

Валєрік, молодий мужик, хворий на голову.

Енгельс Гасанович, ліцо кавказьськой національності.

Діна, юна, спокуслива і спортивна медсестра з довгими ногами, спортивними плечима і античною шиєю.

Санітари.

Дія відбувається в лікарні.

Палата відділення щелепнолицевої хірургії по вулиці Зоологічній. В палаті на кроватях лежать Василь Гнатович, Жора, Сірьожа, Валєрік і Енгельс Гасанович з забинтованими в різних місцях і синіми, як баклажан, їбальниками. Найбільша кількість бинтів пішла на Валєріка. Він має на голові пишну прикрасу, розмірами і вагою схожу на чалму турецького султана. Над кроваттю Валєріка висить картина «Охотнікі на прівалє» художника Пєрова. Хворі лежать смирно, як дрова, що чекають на холодну зиму, але це оманлива смирність. В їхніх червоних оченятах світиться бойове завзяття і жадоба життя.

За вікном палати розташований зоопарк, з якого інколи долинають тваринні звуки його волохатих мешканців, так шо якщо заплющити очі, можна уявити себе в Африці.

Голос тигра за вікном: Унгх, унгх, аоунгх!

Жора: Десять часов, блядь! Можна і на годинник не дивиться!

Голос тигра: Аум!!!

Сірьожа: Ти бач, проснувся, проклятий, і гризти хоче...

Голоси вовків: Ауууу!.. (А потім знову тигра.) Аум!

Валєрік при останніх словах тигра б’є головою в стіну.

Сірьожа: Я колись у школі працював, учителем труда. Така робота, шо нема шо спиздить. Так харашо, шо у мене жінка бєрємєнна була. Вона мєл гризла. То я їй мішками таскав. Главноє, шо інтересно, вона той цвітний не дуже любила гризти, а в основном отой, квадратний.

Голос тигра: Аум...

Василь Гнатович: Ач як розпиздівся!

Жора: Він жерти хоче.

Василь Гнатович: А ми випить хочємо. Жора, харош лежать, як стерво, катай лишень за двері, подивись, чи та пизда сігодня діжурить. (До Сірьожи) А ти шо лежиш, як Ісусик? Бистро вставай і ріж ковбасу!

Сірьожа і Жора з насолодою виконують накази вождя, який дістає з матрацу пляшку з мутною рідиною і розливає в гранчаки, з яких перед тим позабирав зубні щітки. Валєрік за звичаєм б’є головою в стіну.

Василь Гнатович: Валєрік, тихіше, картина на голову упаде.

Валєрік: Діана, Діана!

Валєрік розкачується на кроваті, притримуючи обома руками чалму і час від часу пиздить головою в стіну.

Жора: Совсєм поїхав пацан.

Сірьожа: Чого це він?

Василь Гнатович: То він, мабуть, за англійську царівну переживає, шо її машина задавила. (До Енгельса Гасановича) Гасанович, вставай, ще наспишся!

З цими словами Василь Гнатович здирає з Гасановича аеродромну кепку, яку той натяг на обличчя, щоб відокремитись від християнського світу.

Енгельс Гасанович(злякано): Шито, апят?

Василь Гнатович: Оп’ять, оп’ять, Гасанович. Ми з тобою тут старші і должни молодьожи подавать прімєр. (З цими словами Василь Гнатович виймає з гранчака Гасановича зубні щітки і наливає туди самогонки.)

Василь Гнатович(ефектно простягає гранчак і виголошує тост): Мир землі, здоров’я в хаті й гарна дівка на кроваті!

Голос тигра: Аум!

Валєрік б’ється головою в стіну. Всі випивають.

Василь Гнатович: Валєріку більше не наливати!

Енгельс Гасанович: Хароший малшик, маладой! Тинь хочешь? Тинь силаткий, викусний. Кушай! (Енгельс Гасанович дістає з-під кроваті диню і показує Валєріку.)

Валєрік: Діана! Діана!

Енгельс Гасанович: Зачем тебе етот дєвушка, гилупий?

Василь Гнатович: Щас всі випиваєм по другій і расказуєм охотнічі і риболовні історії!

Сірьожа(запопадливо): Правильно, Василь Гнатович, а то вопще бардак в расположенії...

По команді вождя компанія випиває.

Василь Гнатович: От ти і починай, шоб багато не пиздів. Гасанович на очереді.

Сірьожа: Ну, слухайте. Гасанович, не совайте там рукою під одіялом, а то не слишно буде. Значить, прийшов кум на ставок, сів у ризову лодку, закинув собі мастирку на ліща, сидить. А в його собака був такий, з довгими вухами, волохатий...

Жора: Ето спанієль!

Сірьожа: Ну, цей спанієль, значить, поліз у воду купаться, поплив за лодкою. Кум, значить, сидить, ліща ловить однією рукою, а другою одганя того спанієля, шоб не мішав. Коли тільки – раз! Спанієль почав кричати. Кум дивиться – тоне, блядь! Кум його за вуха, давай тягти – хуя тобі, не витягне, отакенна щука вчепилась! Кум за вуха собаку витяг і ото вмєстє з щукою кидає в лодку. Ну ніг, канєшно, в собаки вже немає, а щука погризла ризову лодку, воздух вийшов, і кум чуть не потонув. А щука пішла собі... Десь кілограмів триста...

Жора: Ховайте стакани! Діна йде!

Входить Діна, освітлюючи своєю красою убоге приміщення.

Валєрік: Діана! Діана!

Діна: Хлопчики, Валєріку не наливайте, йому сьогодні на ампутацію. І приберіть закуску, професор буде на обході.

Василь Гнатович: А ми і йому наллєм!

Діна, спокусливо посміхаючись, розчиняється в повітрі.

Сірьожа: От інтєрєсно, шо йому будуть ампутіровать? Може, вуха?

Валєрік: Діана!

Енгельс Гасанович: Ти шито переживаєш, гилупий! Етот дєвушка всє – животниє.

Василь Гнатович: Гасанович, давай, твоя черга.

Енгельс Гасанович: У нас бань єсть. Називаєтся «Фантазія». Етот бань «Фантазія» малшик работает, Мухтарчик, жопф, как куруш, силадкий, викусний. Я пирихожу, говорю банщик, гидє етот малшик? Он говорит, малшик занят, єсть девушк. Я говорю, зачем минє етот животноє? Я хочу малшик...

Василь Гнатовнч: Ти, Гасанович, получаєш штрафне очко. Ето історія не риболовна і не охотніча.

Енгельс Гасанович: Какой охотничий-махотничий, етот історія пиро животних...

Василь Гнатович: Гасановичу не наливать, Жора, давай.

Всі, крім Валєріка і ображеного Енгельса Гасановича, випивають.

Жора: У мене друг Микола. Він прапором служить у спецназі. Їде машиною по Африці. Коли – р-рраз! Отакенна анаконда в кустах лежить! Метрів сто п’ятдесят! Біла, блядь! Микола виходить з машини, бере монтіровку і її по жопі – хуяк! Змотав, поклав в багажнік – і в штаб полка. То потом по ту анаконду приїхали учьониє її ізучать, чого вона побіліла. То казали, шо вона виповзла з пещери. А в тій пещері дуже енергія кльова. Там навіть хрест стоїть, і якщо людина хворіє, то її на три дні на тому хресті розпинають...

Сірьожа: А якщо срати захоче?

Жора: Ну, як це срати? Якщо в бога не віре, то і не вилікується!

Сірьожа: Та нє! Людина – це ж жива істота. Вона пісять хоче!

Голос тигра: Аум!

Жора: От кому єсть шо про охоту розказать!

Сірьожа(запопадливо): Тепер хай Василь Гнатович розкаже. Він, мабуть, таке знає, шо і тигру нєхуй дєлать!

Василь Гнатович витримує акторську паузу і починає розповідь страшним хрипким голосом, зловісно рухаючи вусами в різні боки.

Василь Гнатович: Дев’ять душ дітей пропало в ставку. Потом ще двоє. Стали люди радитись. Наварили каші. П’ять казанів! І всю кашу вивернули в ставок! Він іззів...

Всі хором: Хто?!

Василь Гнатович(страшним голосом): Сом! Йому всередині розпуклося, і він вивернувся!

Всі хором: І шо?

Василь Гнатович: Дві пари волів впрягли, відвезли на кладовище і там поховали!

Жора: Ніхуя собі!

Валєрік: Діана!

Входять санітари під керуванням Діни. Вони грузять Валєріка на лікарняну каталку і увозять в операційну.

Сірьожа(до санітарів): А шо ви йому відрізати будете?

Санітар(шуткує): А голову відріжем нахуй.

Василь Гнатович: Ти, Сірьожа, довиябуєшся, шо вони і тобі шось відріжуть.

Сірьожа: Та вже нема чого відрізать, Василь Гнатович. Жора, у тебе дротинки немає, шоб голову почухати? Так свербить, проклята, під гіпсом, а палець не дістає.

Жора: Тобі милом треба було перед тим голову вимить...

Сірьожа: Та! Те мило до пизди. От я вам розкажу про мило. У мене дід був. Він корови пас. Коли це іде большаком і бачить, в канаві вовк лежить. Здоровенний такий волчара, лежить і спить! Дід підійшов і батогом як переїбе! Вовк підскочив вверх метрів на двадцять, ні, на двадцять п’ять! І всього діда обісрав. Дід приходе додому, взяв мило, і давай митися. Ну він був одєт в труси і майку, це літом було, значить, миється, миється, ніхуя не получається, бздить і всьо. Жінка прийшла і вигнала його з хати. Так у нього вся жизнь перевернулась у хуйову сторону. І на роботу не міг устроїться, бо від нього бзділо, і жінка пішла, і в армію не взяли. А він хотів буть воєнним, а не вийшло через вовка. То коли вмер, поховали разом з вовком. Я до баби в село приїхав з жінкою, хотів на могилу сходити, а баба каже: «Ви, діточки, до того вовка не ходіть, бо бздить досі». Ото тобі й мило!

Енгельс Гасанович: Самий обідний, чито когда я етот дєвушка, етот животноє воспользовался, банщик пириходит і говорит: «Малшик освободился». А я ситарий человек…

Василь Гнатович: Всім налить, Гасанович штрафну пропускає. Жорі приготуватися.

Тигр: Аум!

Жора: У мене оцей друг Микола, шо оце прапором в спєцназі служить. Ну, їде він машиною по Африці. Коли бачить, отакенний орьол сидить біля дороги і спить. Метра три завбільшки. Ну, Микола вилазить з машини, бере мон­ті­ровку і його по жопі – хуяк! Так орьол взлетів, взяв камінь і як хуйне в прапора! Він в падєнії через себе очередь з акаеса як дасть! Попав раз десять! Но орьол все одно улетів.

Василь Гнатович: Ці тварюки взагалі дуже живучі і злі. У мене в хазяйстві кроль був. Здоровий, кілограм на п’ятдесят, а злий, як собака. Він собі в дитинстві дротом око виколов, то ми його Кутузовим прозвали. Бувало, хтось іде до хати, то він зараз до штанів і порве! То я його на ланцюг посадив, бо у двір було ніяк зайти. Ну, правда, він не гавкав, брехать не буду, але гарчав добряче.

Сірьожа: А чим ви його годували, Василь Гнатович?

Василь Гнатович: А він у мене все їв. Гарбузи йому порубаю – їсть, картоплі – відро міг втоптати. Но найбільше м’ясо любив. Ми як кабана заколемо, то я йому відразу свіжини покладу, то він сидить такий довольний, вухами соває, морда вся в крові! Тільки мене одного признавав! Я і на охоту з ним ходив. Так ті зайці, лисиці для нього було так, тьху! Він вовка доганяв льогко!

Жора: А зараз де він?

Василь Гнатович: Помер наш Кутузов. Вже років три. Сусіди отруїли, шо він їхніх курей погриз.

Енгельс Гасанович: У меня адін асьол бил, жопф как персік...

Жора: Енгельс Гасанович, мовчіть раді бога з вашою порнографією, якщо випить хочете, бо Василь Гнатович не наллє!

Василь Гнатович(милостиво): Ну, Жора, налий Гасановичу, хай він хоч засне, бо інакше вночі тигр спати не дасть!

Тигр: Аум!

Вовки: Ауууу! (А потім знову тигр) Аум!

Компанія випиває, закусюючи ковбасою і динею Енгельса Гасановича. Входять санітари з прооперованим Валєріком на каталці. Валєрік спить під дією наркоза, на голові замість чалми турецького султана – легенька пов’язка. Один з санітарів тримає відпиляні від Валєріка добрячі оленячі роги.

Сірьожа: Це його?

Санітар: А чиї ж? Півчаса пиляли. Хай як випишеться — над кроваттю приб’є. На всю жизнь пам’ять буде. (Санітар кладе роги на тумбочку.)

Валєрік(марить): Діана!

Жора: Переживає пацан!

Санітар: Всьо, хлопці, кінчайте базар, всім отбой. (Санітар тушить світло і зачиняє за собою двері.)

Місяць, який заглядає в палату, обливає своїм срібним сяйвом хворих, схожих у своїх бінтах та халатах на клан бедуїнів в пустелі. Тихо, наче з повітря, з’являється Діна. Вона в короткій, вище колін туніці, так шо нам видно її божественні коліна. В руці у неї лук, за спиною сагайдак зі стрілами. У ніг Діни маленька і струнка лань, їхні тіла світяться зсередини місячним сяйвом. Діна підходить до Валєріка, цілує його в нещасний лоб і разом з ланню випливає в вікно під шалений акомпанемент вовків, тигрів, гієн і всіх інших істот, котрим не спиться вночі.

Валєрік(маніакально бурмоче уві сні): Діана!

Енгельс Гасанович: Гилупий, какой ти гилупий, малшик!

Голос тигра: Аум!

ЗАВІСА.

Йоги

Піонер Серьожа, йог.

Василь Петрович, йог.

Боріс Глєбович, друг Василя Петровича, йог.

Лазарь Германович, кандидат в йоги.

Зульфія, хатня робітниця.

Карпо Герасимович, гамасєк.

Дія відбувається в квартирі Василя Петровича.

Кімната Василя Петровича, зроблена з мореного дуба. В ній красиво розташовані гарнітури з червоного дерева. Посередині стирчить рояль «Беккер». На ньому лежать ананаси. Василь Петрович і Боріс Глєбович стоять посеред кімнати на голові. Трохи далі, на гарному арабському пуфіку в позі «лотос» сидить піонер Серьожа і ковтає бінта. Всі вони без штанів. Тривала тиша, під час якої чути ковтки піонера Серьожи.

Василь Петрович(стоячи на голові, до Серьожи): Скільки?

Серьожа: Півтора метри.

Василь Петрович: Ще двадцять сантиметрів проковтни, Серьожа, і на сьогодні досить.

Боріс Глєбович(стоячи на голові): Василь Петрович, де ананаси брав?

Василь Петрович(стоячи на голові): Де брав, там нема.

Серьожа: Я вже проковтнув, Василь Петрович, шо тепер робить?

Василь Петрович: Тепер сиди.

Серьожа сидить, Василь Петрович і Боріс Глєбович стоять на голові.

Боріс Глєбович: У мене вже в голові свербить.

Двері відчиняються і входить Лазарь Германович.

Лазарь Германович(стукає по відчинених дверях): Тук-тук-тук, можна до вас?

Василь Петрович: А, Лазарь Германович. Заходь, не соромся.

Лазарь Германович: Мені казали, що у вас тут, як у Африці. Йоги, ананаси, таке інше.

Нервово регоче і потирає руки.

Василь Петрович(прицмокує язиком): Уци-ци-ци, а шо ще буде, Лазарь Германович! Он лишень знімайте штани і ідіть до Серьожи, він Вам покаже.

Лазарь Германович слухняно виконує накази Василя Петровича.

Серьожа(із бінтом у роті): Перш за все, шановний, станьте рака, йога любить прану.

Боріс Глєбович і Василь Петрович(регочуть, стоячи на головах): Авжеж, авжеж…

Входить Зульфія з мітлою і в паранджі і заходиться прибирати кімнату. Вона чимсь незадоволена.

Зульфія: Знов ця хурда-мурда.

Боріс Глєбович(до Василя Петровича, пошепки): Василь Петрович, ану лишень давай з Зульфії паранджу здеремо.

Василь Петрович(зухвало): Нехай носить. Азія!

Обидва регочуть. Весь цей час Лазарь Германович марно намагається стати рака.

Василь Петрович: Харош, Лазарь Германович, прана вся через жопу вилізе.

Боріс Глєбович: Га-га-га-га (регоче).

Серьожа: Василь Петрович, Боріс Глєбович, покажіть йому, бо я вже не в змозі, я ж іще хлопчик.

Боріс Глєбович, Василь Петрович, піонер Серьожа стають рака, вишикувавшись у шеренгу, сраками до дверей.

Василь Петрович(до Зульфії): Зульфія, ти теж ставай.

Зульфія кида мітлу і теж стає рака. Всі стоять мовчки. Тіки Боріс Глєбович регоче.

Василь Петрович: Мовчи. Хай прана іде.

Всі стоять раком. Двері відчиняються і входить Карпо Герасимович, гамасєк. Він бачить на полу жопи, а на роялі ананаси.

Карпо Герасимович: Ха. Оце й тобі і на!

Карпо Герасимович бере ананас і починає його їсти. Потім спльовує шкарлупки і знімає штани.

Лазарь Германович(боягузливо): Ха, а чули, а десь щось грюкнуло.

Василь Петрович: То, мабуть, прана прийшла.

ЗАВІСА.

Нірвана, або Альзо шпрех заратустра

Сюрреалістичні нутрощі котєльної, в якій, однак, затишно приваблюють погляд хазяйські полиці з консервами, соліннями, маринадами, крупами, милом, макаронами та іншими необхідними при фінансовій кризі і громадянській війні речами. У кутку таємниче виблискує імпортна (і, вочевидь, поцуплена) сантехніка з нєржавєйки, схожа на лицарський обладунок. В центрі, біля манометрів і кранів невідомого призначення, розташований убогий стіл з кришкою з блакитної пластмаси і дістрофічними залізними ніжками. Далі за столом – подерті двері, на яких де-по-де нашкрябані сакральні заклинання і містичні побажання, здебільше непристойного характера, а також назви футбольних команд, рок-груп і інші невідомі слова іншомовного походження. Краще за все нам видно слово «Nirvana», яке по діагоналі перетинає двері, літерою «а» упираючись в коротке, але сильне, як постріл, слово «Fuck». За столом сидять: хазяїн котєльної Вєніамін, якого друзі лагідно звуть Вєніком, і його друзі Шурон, Йонатан, Вареник і Туз, – і апетитно киряють самогонку, в той час, коли в темному кутку приємної форми пикатий телевізор «Sony» показує смішне і водночас з тим трагічне кіно. Це не Кустуріца і не Грінуей. Це засідання Верховної Ради.

Депутат(у телевізорі): Поки ми з вами отут теревеним, пенсіонери не получають пенсію, солдати патрони, газовики газ, нафтовики нафту, а в Дніпрі перевелась риба, а в коморах миші, бо нема що гризти, так шо без Росії нам, товариші і панове, повний гаплик, шо не ясно?

Зал засідань погрозливо гуде.

Вєнік: Ну, оце я, хлопці, прихожу в котєльну, як всігда, дістаю півлітра, закуску, помидорчики, сало, я люблю, шоб у мене все по-людськи було, ви ж знаєте, у мене тут ядєрку можна пересидіть, наливаю собі стаканюру, і шось, знаєте, мені мішає, ну погано та й годі. Я туда-сюда, ну наче хтось тут є, і за спиною дивиться. Я тікі так різко повертаюсь всією рамою назад – йомайо, не повірите! Отака жаба сидить і на мене дивиться. Главноє, шо інтє­рєсно, як вона туда попала? Двері ж зачинені. Хлопці, я сразу пойняв – це шось не те... А потім мене як вдарило! Це Свєтка! Я її так взяв на лопату і думав у піч кинути, а потім думаю: «Ні-і!» Йонатан, ну сам подумай, нашо воно мені? Так двері відчинив і у двір кинув на хрін. Так Свєтку на слідуючий день паралізу­вало!..

Вареник при цих словах боягузливо хреститься.

Йонатан: Цариця небесна, спасі і сохрані!

Шурон: Ми якось ідемо з Бліном, коли оце біля гастроному, шо оце на углу... Ну, оце там, де Героїв космоса і Героїв труда... Взяли портвейну, ідем собі. Блін каже: «Дивись назад, тіки потихеньку...» Я дивлюсь – отакенний кіт чорний за нами іде! Ми, значить, по Ворошилова і на Зою Космодем’янську. Він за нами. Ми у двір, звідти бульваром і через Котовського на Пав­ліка...

Вареник: Якого Павліка?..

Шурон: Морозова! Іде, падлюка! Я так біля стіни стою, аж спина мокра стала, а Блін і каже: «Шурон, спакойно! Це він не по тебе, це він по мене прийшов». Так стоїмо, а він тоже стоїть і на нас дивиться, а чорний, як ніч, страшний! А здоровий, як Вєніків собака! Коли це Шаленчиха іде і сразу до мене: «Шурон, а який же ти зробився здоровий та красівий!» Ну-ну, думаю, ще тільки цього мені не хватало! Так дулю скрутив і в кармані держу, думаю, давай, базікай!..

Йонатан: А дулю нашо?

Вєнік: А ти шо, не знаєш? Вона ж робить! Вже двох чоловіків поховала, а зараз третього шукає! Ти думаєш, вона просто так біля цвинтаря живе? Я тобі так, Йонатан, скажу. Просто так нічого не буває.

Вареник: Точно. Мені Туз книгу читав. Називається «Бхагаватгіта». Там тоже так напи­сано...

Йонатан: Шо Гіта, шо Зіта – всі тьолки прасті­тутки.

Депутат(у телевізорі): А половина депутатів, шо сидять в сесійному залі, прийшли сюди з тюрми, а ще по другій половині тюрма плаче...

У двері з написом «Nirvana» гупають.

Йонатан(злякано): Хто там?

Зловісна тиша, чути тільки, як вільно і плавно тече самогонка по широкій горлянці Вєніка.

Вареник: А шо там у тебе таке?

Вєнік(тихо, зловісним голосом): Того ніхто не знає. Ключа загубили. Одні кажуть, шо там гестапо було, а старий Кіндрат, ну шо ото від самогонки помер, казав, шо тіатр...

Туз: Це отой, що медекспертиза написала: «Тєло прожгло діван»?

Вєнік(хрипко): Той самий.

Йонатан: Та... Шо тіатр, шо гестапо – один хуй.

Шурон: А ти шо, в тіатрі був?

Йонатан: Ми з Людкою осінню в Київ їздили, нашого собаку в’язати. То Людка приїбалась: «Пайдьом в тіатр» да «Пайдьом в тіатр». То пішли...

Шурон: І шо?

Йонатан: Та нема на шо дивитись! Одні підараси...

Вєнік: Та, Йонатан, не пизди!

Йонатан: Шо я, підарасів не знаю? Одні підараси, і ще прийомчики один одному показують, оті, як їх, джіу-джітсу! А шо воно там робиться – хуй просциш... Я думав, там хоч актриси такі степенні будуть – нема жодної! Самі тільки підараси. Ну, я бачу таке діло, то ломанувся в бухвет, і там всю другу серію просидів. А Людці сподобалось...

Депутат(у телевізорі): Нам раньше всі всігда завідували, а тепер вони з нас хотять зробити хуторян...

Вєнік: І ото, буває, вночі гупають, а потім наче собака скавчить...

Туз: То, мабуть, гестапівська вівчарка.

Вєнік: Я тут одного стрів з такою. Стою я в галантіреї і дивлюсь собі зубні щітки, – шо раньше стоїли руб двадцять три, а тепер руб тридцять сім копійок, – коли оце заходе в отдєл з собакою і каже: «Покажитє мінє єтот відєо­магнітофон». То я йому і кажу: «Откуда ти такой смєлий?» А він каже: «З Ракітного». Я один раз махнув ниткою, то він одлетів на шість метрів двадцять п’ять сантімєтрів. А він каже до собаки: «Джек, фас!» То я йому кажу: «Давай сюда твого собаку! Я його порву!»

Йонатан: Мені раз Шаленчиха казала...

Вєнік: Я тобі, Йонатан, так скажу, тільки потім не кажи, шо я не казав...

Йонатан: Ну, шо?

Вєнік: В Шаленчихи мандавошки.

Вареник: Вона вопщє дурна. Я їй кажу: «Хо­дім разом на базар носки продавать. І тобі, і мені вигодно. Приходим, розкладаєм товар, а вона: «Ігор, я хочу піва». Думаю, нехай. Купив їй пляшку. Вона випила: «Ігор, я хочу водкі». Я їй кажу: «Шаленчиха, мені так не вигодно», – а вона: «Какой ти скучний!» Це я скучний! А вона, блядь, весела!

У двері з написом «Nirvana» гупають.

Вєнік(з п’яним роздратуванням): Ну чого б оце я гупав? (Роздратовано пиздить ногою в двері.)

Йонатан: Це як у Ніцше написано. Коли ти дивишся в безодню, безодня дивиться на тебе.

Туз: А ти шо, читав?

Йонатан: Мене Людка заставляла. Вона стєнку купила і почала туди книжки складати, шо на макулатуру обміняла. Голсуорсі, блядь – про тих, про серів і серух. Так шо вона, сука, зробила: каже, шо поки всього Голсуорсі не прочитаю, вона мені давати не буде. Ну я того Голсуорсі хуйнув про серів, вона мені Ніцше. Я їй кажу: «Люда, ми так не договарювались!»

Вєнік: Я тобі так скажу, Йонатан, ті стєнкі, книги – то дурне діло. Всякій ремонт надо починати з сантєхніки.

Туз: Ти тоже, Вєнік, розпиздівся, наче самий умний. Ти краще скажи, де ти дівся, коли нас з Бліном ракітнянські пиздили?

Вєнік: Хлопці, понімаєте, тоді так срати захотілося, прямо біда. Ну, їй-бо, не брешу! Не вірите? Я можу гавно показать!

Хлопці з насолодою тягнуть самогонку, переварюючи цю інформацію. І саме в цю мить входить Шаленчиха. Це здорова і гарна молодиця, її вульгарне і неохайне вбрання пасує їй краще, ніж вишукані італійські шмотки українським поп-зіркам. З двох висказаних вище припущень: а) Шаленчиха «робить»; б) у Шаленчихи мандавошки, – ми схиляємося в бік останнього. В руці у Шаленчихи клітчата торба мандрівних «човників», під пахвою – гламурний журнал.

Шаленчиха: Привіт, компана! Я вам почитати принесла!

Йонатан: А ти вмієш?

Шаленчиха(сідає і без зайвої церемонії наливає собі гранчака): Ти перед Людкой виябуйся, Йонатан. (Шаленчиха миттєво заливає гранчак в горлянку і смачно хрумкає огірком.) От дивіться, шо тут написано. (Розкриває журнал «Парад» і читає вголос.) «Я, конєчно, нєкотороє врє­мя очєнь плотно тусовала. Но єслі хто думає, шо бить супєрлєді лєгко, то ето ашибка».

Вєнік: Но і трудного тоже нема ніхуя.

Шаленчиха: Це тобі, Вєнік, всьо лігко в жизні дається. А в жінок жізнь трудная. Осьо, дивись! (читає) «Кстаті, благодаря опщєнію з тусовкой я розширіла круг своїх інтєрєсов, а ето ізбавіло міня от снобізма в манєрє одіваться. Хотя порой, когда я надіваю Дону Каран, мінє кажется, что міня ето взросліт».

Йонатан: А тебе зато, Шаленчиха, всьо молодіт, яку б хуйню ти не наділа.

У двері з написом «Nirvana» гупають, за дверима чути скавучання собаки.

Депутат(у телевізорі): Росія і Біларусь – це наші брати, а брати повинні жити разом, в одній хаті, бо як сказав поет: «В одній хаті – одна правда, і сила, і воля».

Гупання, скавучання і депутатська промова зливаються в єдину какафонію.

Вєнік: Живу, як в дурдомі. Вчора жаба, сьогодні – ці привиди гестапівські!

Вареник: А зуби тобі хто вибив?

Вєнік: Зуби – то хуйня. Я того казла знайшов. Вечором прихожу, так легенько двері відчиняю носаком. В хаті його радіхони сидять. Я зразу сокиру в стіл: «Ось-ось-о тобі!» Питаю: «Де ваш казьол?»

Шурон: А вони?

Вєнік: Та нічого. Я взяв діньгами.

Гупання в двері і скавучання собаки стали вже звичними. До цього додається ще новий звук. Це звук ключа, яким безпорадно совають у замку.

Вареник(злякано): Блядь, це німці! Пацани, точно!

Шурон(до Йонатана): Йонатан, а шо там у Ніцше про таке написано?

Йонатан: У Ніцше написано: «Не бздо в каністру!»

Вєнік підбира з підлоги важку і гарну деталь сантехніки, зроблену з нєржавєйки, і становиться в античній позі біля дверей. Хлопці озброюються арматурою. Шаленчиха без всяких зусиль дістає з клітчатої торби важкі тіски. Гупання, скавучання, приглушені матюки.

Шурон: Шаленчиха, а шо ти тіски з собою носиш? Шо ти в них зажимаєш?

Шаленчиха: Те, про шо ти подумав. Твої яйця!

Під напором потойбічних сил двері з «Nirvanою» відчиняються. До котєльної входять істоти, котрі зникли за цими дверима хтозна-коли. Це Буратіно, Пьєро, Мальвіна, батько Карло, Дуремар, Карабас Барабас і пудель Артемон. Всі вони мають дорослий (якщо не сказати старий) вигляд. Буратіно має алкоголічеські набряки під очима, червоний ніс з синіми жилками і невиразного кольору очі. В танцюючих руках він несе здоровенний золотий ключик. Пьєро схожий на Вертинського після повернення з еміграції. Мальвіна – це типова нетвереза вокзальна повія пенсійного віку. У Карабаса Барабаса сива, як в Діда Мороза, борода волочиться по брудній підлозі. Батька Карла везе на інвалідному возику Дуремар, єдиний з усієї компанії, хто зовсім не змінився. Замикає процесію облізлий і сивий пудель Артемон.

Maльвіна(ігриво задирає спідницю, під якою виявляються неапетитні чулки та рєзінки): Ну что, рєб’ята, займьомся аріфмєтікою?

Йонатан: Йдьош до женщіни – возьми пльотку!

Карабас-Барабас(тупо): Пльотку в семь хвостов... Пльотку в семь хвостов...

Депутат(в телевізорі): Ніч іскриться і вспихуєт, як большой фонтан. І душа моя – іскрящійся фонтан...

ЗАВІСА.

Король Літр

Король Літр, хтивий, безпринципний і божевільний алкоголік.

Корделія, улюблена донька Короля, хвороблива квітка з червоними очима і скаженою пиздою.

Рейгана і Гонерілья, неулюблені доньки Короля, брудні та закомплексовані лізбіянки.

Едгар, цинічний гвалтівник собак та кіз, згодом статечна людина, член суспільства, депутат палати лордів.

Едмунд, життєрадісний споживач екскрементів, санітар лісу і друг природи, згодом статечна людина, член суспільства, професор Кємбріджського універсітєту.

Кєнт, хуліганствующій підліток.

Мєнт, лягавий падло.

Йорік, потворний нєдоносок, начітавшийся Заратустри. На початку п’єси – блазень, згодом – статечна людина, вождь англійського народу.

Привид, опудало в білім простирадлі, під пахвою несе кнігу «Тімур і його команда».

Дія відбувається в Англії в епоху похмурого середньовіччя.

Сцена зображує собою пляж, забруднений пляшками, гандонами і собачим гівном. Посередині всього цього хазяйства сидить Король Літр. Його вигляд неважко уявити, спираючись на все вищезгадане. У ніг Короля – мішок з пляшками. Він по черзі дістає їх звідти і саморобною дротинкою спритно витягує з пляшок корки, вдавлені туди волохатими пальцями не маючих штопору волоцюг.

Король Літр:

Ітак, замовкли струни сладкозвучні,

З пизди стирчать всі грифи балалайок,

А в жопі жевріють жоржини та жар-птиці…

Я роздав на хуй все. Все, шо роками пиздив

І пер, згинаючись, до себе у комору,

А потім, запираючись в сортирі,

І там, згасаючи від смутку та зневіри,

Я нігтєм вицарапував на стінці скажені цифри…

Рахував і плакав, пердів беззахисно,

В тупім оскаженінні зубами скреготав,

І лютий сморід, цей дух гівна на вільних білих крилах

Вповзав мені у серце, як гадюка,

І люто в душу срав…

Людськая заздрість та посмішки, та плітки за спиною,

Шо хуя вже не тільки, шо встромить,

А й навіть винуть стало неможливо.

Бо я, статечний дід і патріарх,

Засновник роду, міста і країни –

Герой національний! Як відомо,

Герої не їбуться і не сруть!

Не кажучи про те вже, шо ніхто з них

В дитинстві не дрочив, о, як мені

Це все настоїбенило, піздєц!

Їбав я всі ці гімни і кантати,

Всю малахв’ю бенкетів і прийомів,

Коли замість того, щоб когось вжарить

Повинен довго й нудно ти пиздіти

І слухати пиздьож такий же самий.

Я все роздав: всім жебракам, ханигам,

Всім підарасам, йобнутим шакалам:

Нехай вони внесуть корисний внесок

В суспільне будівництво, хай їбошать,

А я це все їбу!

З цими словами Король Літр голосно пердить. Входить Корделія – хвороблива квітка зі скаженою пиздою.

Король Літр:

Як ти живеш, моя вонюча квітка?

Корделія:

Дивись, татуню, я знайшла гандона.

Він зовсім цілий, зроблений в Ганконзі.

З його сріблястих пелюстків, як перли

Стікають сльози росяні яскраві…

Літр:

Не перли то, то малахв’я вонюча!

Це концентрація тих виблядків поганих,

Шо повзають, як блядські мандавошки

По аглицькій землі!

Корделія:

Татуню, милий! Якій же ж ти розумний та приємний!

Їбись конем всі хахалі противні!

Ці коні з яйцями, ці хижі до мінєту губаті кажани!

Коли я з вами, тоді про них я зовсім забуваю…

Король Літр (хтиво пестить її):

Я теж, дочурка, більше полюбляю

Тебе їбать, ніж тих блядєй заразних, –

Твоїх сестер, немолодих і глупих,

До того ж і негарних лізбіянок!

Входять Рейгана і Гонерілья, брудні та закомплексовані лізбіянки.

Гонерілья:

І шо він в ній найшов? Я в сто раз лучша!

Король Літр:

Тебе зачав я в пьяному угарі:

Кричав кажан і бився вітер в стелю,

Матуся плакала і реготав пугач.

Тож не пизди!

Рейгана:

Ну, а мене?

Літр:

Тебе так само:

На стайні раком серед кіньських храпів.

Копита страшно били по підлозі,

І комашня летіла на вогонь,

І сумно-сумно каркала ворона…

Корделія:

Ну, а мене?

Літр:

Еге-е!.. Тебе зачав я разом із товаришем,

Його я драв пізніше.

О, молодість! О, юність парубоцька!

Сідайте же скоріш, мої дівчата,

І поможіть мені відкоркувати пляшки!

Бо завтра на світанку я повинен

Зайняти чергу в пункті стеклотари.

Інакше, замість каші гарбузовой

Сосати хуй ми будемо напевно!

Король Літр і доньки сідають на покинуті на пляжу ліжаки та енергійно сортирують склотару. На них з усіх боків повзе англійський туман-смог.

Кулуари англійського парламенту.

Входить Едгар, цинічний гвалтівник собак та кіз, а нині – член палати лордів.

Едгар:

У вухах ще звенить від ахінєї,

Яку я майже три години слухав.

Як на базарі сери розпизділись!

Сер Арчібальд поцупив за чуприну мілорда Річарда,

А потім захуярив каламарем по пиці.

Сер Норфольк відпиздив сера Джона.

Ця хуйня зоветься демократієй,

Віднині ми разом всі вирішуєм питання,

Бо старий поц, скажений Літр, п’яниця,

Надумав замінити діктатуру на демократію.

А сам полишив владу

І роздав все майно ханигам різним.

Їх серами зробивши, тягар тяжкий

З своїх плечей на їхні положив.

Тепер сидить він в подраних кальсонах,

Збира пляшки порожні і гандони,

Киря шмурдяк, денатурат вонючій,

І все, шо десь ворушиться – їбе.

Колись і я так жив: їбав бездумно

Я кіз і ховрахів, і, розважаясь,

Блядям у сраки йоршика встромляв.

Я просто неба жив, як соловейко,

І політуру пив, і самогон,

Тепер возвисився, – вчорашні уркагани,

Ханиги, волоцюги, підараси

Сидять в палаті серів і балдєють:

Свобода, блядь, свобода, блядь, свобода!

Входить Едмунд, життєрадісний пожирач екскрементів, а нині – професор Кємбріджського універсітєту.

Едгар:

Здоров, співець народної освіти!

Які діла на ниві благородной?

Едмунд:

На ниві, вдобреній добрячим екскрементом,

Проізрастає квіточка блакитна –

Улюблена забавка гомосєків.

І скотоложество застєнчіво цвіте.

Едгар:

Цікаво знать прийоми ізощрьонні,

Які іспользує студєнство прогресивне,

Шоб возродіть статеве кватроченто?

Едмунд:

Цікаві опити проводять студіози:

Їбуть кнура, як ворога народу,

У сраку цілим факультетом філософським.

Ще Гєгєль нам казав, шо дух ширяє

В златих чєртогах мудрості безсмертной.

Тим часом, верткий хуй в свинячій сраці

Ширя своєй вонючою дорогой.

І, хто зна, чий же шлях веде до правди?

Едгар (побожно):

Великий Сак’я Муні благородний,

Гігант камінний, долбойобовидний,

Про дао слово нам спиздів священне.

Я пам’ятаю вчителя-китайця,

Старого імпотента, він коана

Нам загадав: Де правда? – запитав він.

І пиздив учнів дрином по залупам,

Шоб думали хутчіше, реготався

І слиною харкався, як скажений.

Тоді один із нас сказав: «В народі!»

Учитель наказав йому лягати,

І широко відкрити пащу.

Потім, ставши в позу ритуальну,

Просто в рота сенсей посцяв янтарною мочею.

Священні бризги капнули на струни рудого сямісена.

(Ми робили із шкір котів ті блядські контрабаси,

А струни – з їхніх тельбухів).

Учитель удруге грізно нас запитує…

«У серці!» – хтось здуру пизданув. Тоді хутчіше,

Ніж кролик вздрочить, наш дідусь сивенький

Прийомами кунхву виймає серце в поца із грудей,

І, показавши, шо правди там немає,

Засміявся щасливим сміхом доброї дитини

І пожбурив у форточку добичу.

Едмунд:

А шо таке кунхву?

Едгар:

Борьба садистів.

Тож втретє наш учитель викликає:

— Де правда, йобані кретини, імбецили,

Олігофрени і мікроцефали,

Їбать у жопу вас каленим хуєм!

Тут наче шось мене вперед штовхнуло:

У жопі! – заволав я відчайдушно.

Дивлюсь – дідусь всміхнувся лагідненько:

Не можете, шакали, без підказки!

Не згледівся, як дідуганів фалос

Вже танцював мазурку старовинну

В моєму анусі…

Едмунд:

Коли це сталось?

Едгар:

Був я в китайському полоні. Альбіон туманний

Колись з Китаєм воював завзято.

В полоні опинившись, став я дзена штудіювать старанно:

Сак’я Муні! Мудило скам’яніле, поможи нам

Дать ладу Англії, туманній батьківщіні!

Обидва суспільних діячі побожно складають руки. В цю ж мить з диким реготом і виттям на сцену вбігає Йорік. Він зовсім голий. Його потворна постать відбиває страшну тінь на стелю. В одній руці у Йоріка «Заратустра», другою рукою Йорік дрочить. Всім страшно.

Пункт прийому склотари. Біля пункту стоять ханиги з кошиками і пиздять. Входить Король Літр і Кєнт, згинаючись під мішками з тарою.

Літр:

Спасібо, любий Кєнте, друже добрий!

Не надірвав ти часом собі пупа?

Кєнт:

Нє. Дякую, припєздяний дідуню.

Все харашо.

Літр:

Дивись, мій сину любий:

Сто алкоголіків стоять єдиним фронтом!

В очах – звитяжні кольори червоні

Блищать, як блискавиці, руки сині

Танцюють, як китайські баядери

У бардаках Шанхая!

Кєнт:

Люди славні. Багато ветеранів сивочубих.

І їх падруг, кремезних і негордих.

Вони, слухняно, з дотепом кмітливим

В момент ісполнять всі бажання ваші.

Літр:

А! Хай в пизду ідуть! Ще не хватало

Мені лічить під старість мандавошки!

У мене доньки є для тих ексцесів.

Ще – старий цап, товариш бородатий.

Ми разом з ним гуляєм по алєям французьких парків,

Дивимся на місяць, співаємо пісень,

І соловейка ми слухаєм, аж потім їбемось.

На майдан зверху плавними кругами планірує Привид. В руках у Привида авоська з пляшками з-під німецького червоного, під пахвою – книга «Тімур і його команда». Одяг на ньому – традиційний одяг привида: біле простирадло в крові.

Привид (зловісно регоче):

Ха-ха-ха-ха! Невдовзі та година,

Коли нарід тупим сосновим колом

Їбать вас буде в жопи буржуазні!

Кєнт (по-юнацькому, захоплено і дещо наївно):

Оце і є свобода довгожданна?

Припиздєна богиня мармурова,

З відбитими руками, безголова крилата блядь,

Летюча гордість наша?!

Літр:

Ні, юний друже, то звичайне падло,

Яке наділо грязне простирадло.

На йому целку хтось їбав, а може –

Зарізали когось, а потім – дельтаплана

Із його змайстрував народний вмілець.

Привид (продовжує кружлять над майданом):

Тремтіть, падлюкі, від пророчєств страшних!

Вам всім піздєц! Хоч їжте ананаси,

Хоч рябчіків хуярьте!

Привид прицільно кида зверху пляшками по ханигам, пиздить їх книгою «Тімур і його команда» по голові. Всі тремтять. Входить Йорік з пляшками і «Заратустрою» під пахвою. Він підступно преться без черги.

Йорік:

Пустіть! Я контужен на хуй! Я воював!

Пока ти, сука, в тилу баб портів, я в танкє горєл!

Я – льотчік!

Привид:

Піздєц! Ха-ха-ха-ха! Фойєр! Фойєр!

Привид веде зверху прицільне бомбометання, причому він страшно завиває – так, шо стає схожий на німецькій самольот Юнкерс.

Йорік:

Ага-а!.. Люфтваффе, блядь?!

Йорік швиря пляшкою в Привида і підбиває його. Підбитий Привид загоряється і, залишаючи за собою чорний дим, пада на землю, де вибухає. Залякані ханиги падають на землю, подзенькуючи пляшками. Йорік один залишається стояти. Обличчя у його геройськи вимазане сажею, руки міцно тримають «Заратустру» і авоську з пляшками. Над місцем побоїща шириться переможне «Ура!» Йоріка хапають і підкидають вгору. В наступившому апофеозі Йоріка несуть на руках, як лідєра і національного героя. Сидячи на плечах у вдячного народа, він переможно дрочить. Звучать фанфари, гімни і кантати. Йоріка уносять, так шо на сцені лишаються тіки Кєнт, Літр і потоптана склотара.

Літр(сумно):

Усі перевороти, юний друже,

Одне начало мають і кінець:

Спочатку розбивається склотара,

А потім підкрадається пиздець...

Тронний зал. Посередині стирчить трон, схожий на київський торт. На стінах висять портрети суспільних діячів, в тому числі: Мєндєлєєва, Ламаносова, Мічуріна, Суворова і Макаренка. Два сери роблять у тронному залі влажну уборку: один підмітає, другий бризга із пляшечки, шоб не було пилюкі.

Перший сер:

Ви чули новину, мілорд?

Другий:

Аякже! Сьогодні – коронація!

Нетлінну божественну фуражку

Святого завойовника Вільгєльма

Натягнуть на поважного урода,

Шо врятував британськє можновладдя.

Чути фанфари. Входять сери. За ними верхи на мєнті в’їзжає Йорік. На ньому красівий білий кітєль, сині галіфе і хромові чоботи. Вони по-дємбєльські спущені вниз гармошкою. На галіфе розстібнута ширінка, шоб зручно було дрочити. Йорік спритно плигає прямо з мента на пухкі тронні подушки.

Йорік:

Нє віжу на галавє фуражку!

Шо не ясно, блядь?!

Сери(хором):

Уже несем, несем!

Святися, царю, твойо чєло лілєйноє!

Ми зараз помажемо тебе денатуратом на царство!

Сери мажуть денатуратом Йоріка і возлагають на його фуражку Вільгєльма-завойовника. Звучить англійській гімн, всі стають по стійці «Смирно».

Йорік:

Хе! Сери йобані! Болтаються в строю,

Як клізми в жопі, служби

Ще ніхуя не пойняли, нема

Ніякого порядка в блядських інтелєктуалів!

Їм тільки би пиздіти та читати,

Та жерти вустриці, собак та кіз їбати,

Дивитися на місяць очманіло, сидіти в дзені,

Віршики писати, про те, як плохо жить

І як колись він виїбав когось, а зараз плаче,

Усе завішано портретами мудил!

(тика пальцем в портрети)

Це шо за підараси, вас питаю?!

Едмунд:

Мілорд! Це гуманісти.

Йорік:

Всіх – к хуям! Повісити оту картину гарну,

Де гуманісти втрьох сидять на конях,

Красиві й сильні лорди бородаті,

І пильно стежать за пархатими жидами!

(пиздить портрети шваброю, котру взяв у лорда-прибиральника)

Отак по наглим пикам треба пиздить!

Це суче сім’я Альбіон туманний

Ганьбою вкрило аж по самі яйця!

(помічає портрєт Короля Літра)

А це шо за гандон?!

Перший сер:

То – Літр Четвертий,

Шо заснував парламент двопалатний,

Дав конституцію англійському народу

І на спір виїбав скаженого собаку,

Такого страшного, шо люті каскадери,

На нього дивлячись, наклали повні штані!

Обичай національний наш англійській,

Шоб на парі хуйню робити всяку

Він повернув собі на користь мудро

І виїграв таким чином королевство об’єднане британське!

Йорік:

Я віднині наказую декретом справедливим:

Заборонити все статеве блядство!

Всім козойобам, підарасам, лізбіянкам,

А также фєтішістам й нєкрофілам,

І з ними – всім, хто любить блядувати,

Засунуть в жопу лома з нєржавєйкі!

Цей мій декрет – краєугольна цегла

Політики унутрішній. Дрочити

Три рази на день – долг патріотичний

Перед вітчизною всіх чесних громадян!

Цнотливо мастурбацієй займаясь,

Почистимо ми наш народ їбучий

Від скверни блядства смрадного! Ура!

Всі сери кричать «Ура!» і сінхронно, по-воєнному, дрочать. В наступившему апофеозі масової мастурбації чути самотнії звуки баяна. До тронного залу входять Літр і Кєнт з мішками, пляшками шмурдяку і баяном. Кєнт сумно грає «Падмасковниє вєчєра».

Літр:

Іграй, мій Кєнте, ці мотиви предків!

Шо у борні з суворою природой

Викраювали час для ораторій,

І плакали в своїх вонючих норах

Від естетичного екстаза.

Дінозаври, жорстокі павіани, крокодили,

Послухавши ті лагідні балади,

Робилися, як ніжні гімназістки.

І замість м’яса – білі хризантеми,

Жували, обливаючись сльозами…

Йорік:

Чого ти ходиш тут, розпусний старець,

І заважаєш нам робить свящєннодєйство?!

Дрочи! Інакше ми з тебе здеремо

Твою мохнату шкіру зашкарублу,

І будемо вмакати м’ясом свіжим в вапно безжалісне!

Літр:

Колись, у сраку я п’яний,

Я виїбав стару дебільну хуну,

Мандрівницю безумну. Я сіфона

Від неї підхопив і лікувався

У Баден-Бадені на водах мінєральних.

Її синка віддав в дебільну школу

К дєгєнєратам на харчі казенні

І в циркове училище по блату

Пристроїв, шоб на блазня він учився.

І той потворний мій сперматозоїд,

Розрісшийся в горбатого урода,

Зробив-таки кар’єру нєхуйову!

Діти-діти! Ці квіти лісові благоуханні,

Шо щастя нам дають, я їх їбати

Завжди любив! Бо приносити радість

В цій формі безкорисній –

Це крєдо моє творчє.

Любий сину! Іди сюда, урод талановитий!

Я темпераментно їбати тебе буду,

Шоб ріс ти здоровенький і неглупий!

Літр біжить до Йоріка з явним наміром його виїбати. Наляканий Йорік кида в Літра тронними подушками. Цю веселу буфонаду обриває грізний окрік Гонерільї, шо щойно прийшла разом з сестрами.

Гонерілья:

От бач, як розважається, проклятий!

А ми чекати маємо на кашу,

Голубки три голодні сизокрилі!

Ти, йобнутий папаша! Скіки ждати

Тебе ми будем, поки ти склопосуд здавати будеш?

Літр:

Любі мої дітки! Ви почекайте трохи, поки брата

Я вашого їбати буду сумно,

Пригадуючи юність романтичну!

(Говорячи се, Літр здирає з Йоріка галіфє)

Йорік (несамовито верещить):

Рятуйте, сери добрі! Підараса

Із мене хоче Літр зробить їбучий!

Мєнт набрасується на Літра ззаду і прийомом самбо закручує йому руку за спиною. Заарештованого у такий спосіб Літра осмілілі сери пиздять шваброю.

Йорік:

Ага-а! Спіймався, хтивий павіане!

Ми кару лютую придумаєм тобі

За всі твої паскудства!

Блядовитих дівчат твоїх розріжем на шматочки

І будем годувать, – шоб ти сказився, –

Тебе частинами їх курв’ячого тіла!

Гонерілья (налякано):

Нема нічого спільного між нами.

Я бачу в перший раз цього маньяка.

Рейгана:

Я теж його не знаю, мій королю!

Але Корделія частенько з ним їблася!

Корделія:

Їблася, так і шо? Їбеться гніда,

Їбеться вош, і бабка Степаніда!

Я помилялася в світогляді своєму.

На мене вплинула розпуста буржуазна.

Але тепер, осяяная сяйвом ідейного прозріння,

Я дрочити сумлінно буду Англії на користь.

Я на пизду краплину валєр’янкі кокетливо наллю,

А потім кицю пущу лизать полєзноє лєкарство.

Рейгана і Гонерілья:

І ми! І ми!

Йорік:

Хвала жіноцтву!

Всі сери кричать «Ура!», радіють і на радощах плачуть. Ніким не помічений до тронного залу тихо крадеться Привид. Книгу «Тімур і його команда» він держить в зубах, а руками тягне за роги старого вонючого цапа. Він нишком підкрадається до Літра і з усією силою пиздить його книгою «Тімур і його команда» по голові. Від несподіваного удару всі охуєвають.

Привид:

Ха-ха-ха-ха! Гадали, шо я мертвий,

Трясу мудями в пеклі потойбічнім!?

А ви – горілочку п’єте і баклажаном солодким снідаєте.

Дурні пацаваті! Я вічно буду жить,

Бо не буває таке, шоб Привида хто-небудь запиздячив!

Це вам усім піздєц настане скоро!

Ха-ха-ха-ха! Ги-ги! Ням-ням-ням-ням!

Я цапа вашого пиздячив по дорозі,

Я мордував і в ніс його, і в рота!

Тортури охуєннії придумав для вас я,

А на йому тренувавсь!

Цю неприємну похвальбу раптово нарушає цап. Дико мекнувши, він пиздить Привида рогами в сраку. Привид пада мертвий.

Літр:

Оце герой, товариш бородатий!

Я пропоную його на посаду мілорда-канцлєра!

Йорік:

Замовкни, пиздоболе, це – провокація!

Твій цап – шпигун німецький!

Він показав дорогу супостату до штабу нашого.

Йому й тобі – піздєц!

Корделія:

Я пропоную в гандона їх засунуть, мій королю!

У мене є гандон із Сінгапура,

Чи, може, із Ганконга, еластичний!

У нього і бугай залізти зможе.

Ми зверху їх зав’яжемо, а самі –

Дивитись будем на тортури страшні

Через резину світлу і прозору!

Корделія вийма з пазухи гандон і надуває його до потворних розмірів. Починає тихо грать баян. Під звуки баяна Літра з цапом зав’язують в гандон. Деякий час гандон сам плигає по сцені і мекає, потім застигає на місці. Тихо звучить мєлодія «Падмасковниє вєчєра».

Йорік:

Накрилася пиздою та епоха,

Шо взад тягнула нас.

Рейгана:

Я присягаюся віддать життя своє на користь людству!

Я буду грамоті учить, а не паскудству!

Гонерілья:

Я в авіацію піду. І буду пиздить

На дельтаплані бистрому шпіонів!

Входять два жлоби. Вони несуть картину «Три богатиря». Картина страшна і велика, нести її жлобам важко. Несподівано картина виривається у них із рук і, як хвиля цунамі, припизжує усіх.

Голос Привида:

Піздєц, ха-ха-ха-ха!

Прожектор висвітлює те місце, звідки лунає голос Привида. Це – трон. На ньому сидить Привид в рубашці кольору хакі і фуражці Вільгєльма-завойовника. В одній руці у нього «Тімур і його команда», в другій – «Заратустра». У ніг Привида агонізірує гандон з Літром і цапом. По боках трону стоять два жлоби, шо принесли картину. Привид істерично регоче і кидає в глядачів тронними подушками. Під його веселий регіт завіса повільно закривається.

ЗАВІСА.