Академія Аматерасу

Вступ Незадовго до…

Я думаю, краще пропустити опис співбесіди, заяв і біганини, якою я займалась останні тижні. Адже ні гори паперів, ні суворі, почасти ексцентричні панове в приймальній комісії нікому не цікаві. Маю певність: зацікавити зможе директорка, тож про неї я неодмінно розповім згодом.

Адже сьогодні чудовий день, явно не створений для довгих історій. І до всього — я поспішаю.

Червоне око світлофора дивиться з німим докором, але найближче авто ще так далеко!.. За мить я зрозумію, що це хибна думка. Та лише за мить… Зараз же весь світ перетворюється на скрегіт гальм.

Якби в мене була ще секунда в запасі, я б спробувала відсахнутися. Точно. Неодмінно. Але заціпеніння відбирає дрібки часу. Тож замість рухатися — стою, скам’яніла перед очима смерті, а в голові вибухають самі лиш уривки думок, мовби ще пручаються. Я до мурашок по шкірі відчуваю й усвідомлюю все: удар, падіння, закладені вуха. Смерть пахне паленим листям, яке куриться вздовж дороги.

А день справді мав стати чудовим. Мій перший і — тепер уже — останній день в Академії Аматерасу.

…Десь далеко в цю самісіньку мить крихітне горнятко з ранковою кавою вислизнуло з рук директорки, описало півколо в повітрі, заляпало червоний шовк її улюбленої сукні й розбилося на друзки після немилосердної зустрічі з підлогою.

— Та щоб тебе Стовпи забрали… — пошепки вилаялась Аматерасу, котра помилково вирішила, що бите горня — її найбільша біда на цей день.

Адже вона не знала, що за хвилину-дві до неї зазирне перший заступник Одін і повідомить про загибель Рендалл Савітрі.