Академія Аматерасу

Розділ 1 Поганий ранок Закса Нортона

Пора цвітіння, що вже закінчувалась, приносила звичні проблеми: пелюстки, зірвані вітром, жваво залітали до рота, вперто заліплювали окуляри та непомітно застрягали у волоссі.

Хлопець зменшив швидкість, відпустив кермо велосипеда і простягнув руку, щоб зітнути кілька гілок, вкритих біло-рожевими квітками. Йому страх як кортіло привезти сьогодні подарунок для Нікти.

І він, певна річ, не очікував, що ранковий перехожий вилетить з-за повороту, ризикуючи вгарататись об переднє колесо. Хлопець ледве встиг схопитися за кермо та різко вивернув його праворуч. Проте не втримав рівноваги й упав просто в запилюжену купу опалого цвіту, яка миттю здійнялася вгору, обсипаючи з ніг до чорнявої голови.

— Дивитися треба, куди летиш! — гаркнув він, незграбно вибираючись із-під велосипеда. Щоки вже заливали плями рум’янцю, нагадуючи, що й сам мав би за дорогою дивитися, а не квіти дерти.

Скельця окулярів зблиснули серед пелюсток, і хлопець сягнув по них. Коли тонка чорна оправа повернулася на кінчик носа, світ втратив розмитість і виявилося, що винуватець аварії — незнайома дівчина. Побачивши, що все на позір гаразд, вона пробурмотіла невиразні вибачення. І — чкурнула геть.

— Чудово! А мені від цього типу полегшає? — крикнув хлопець навздогін, гамуючи в собі роздратування.

На його обурену думку, вранішня вар’ятка мала б поцікавитися його станом, перш ніж зникати в невідомому напрямку. Хоч він і тішився власній неуразливості, але випадкова зустрічна про неї точно не знала. Він оглянув велосипед, оцінюючи пошкодження. Провів вказівним пальцем по подряпаній рамі. Пофарбований у синє метал неохоче скрипнув, зайнявся слабким світінням і знову повернувся до початкового стану.

Рендалл Савітрі — вона ж «вранішня вар’ятка» і просто Рен — поспішала до Академії, подумки проклинаючи свій будильник, який з усіх можливих днів вирішив не задзвонити саме сьогодні вранці. У її перший навчальний понеділок. До всього — ледь не зіткнутися з велосипедом! Внутрішній голос уже відчитував її за це, нагадуючи, якою іронією долі було б пропустити початок навчання через аварію. Вдруге.

Погано знайомі вулиці плуталися перед очима, а серце гупало й підстрибувало вгору-вниз, як жертва шаленого атракціону. Дівчина відкинула назад розтріпане волосся й уповільнила ходу лише тоді, коли попереду, в кінці квітучої алеї, з’явилася висока брама Академії. Вона здіймалася поміж деревами нагромадженням кованих візерунків і непрохано нагадувала вхід щонайменше в інший світ.

Перед брамою новоспечена студентка видихнула з полегшенням і вперлася руками в коліна, щоб перевести дух. А тоді облизала губи та проказала повільно й чітко, як наказувала директорка ще на співбесіді:

— Рен-далл Са-віт-рі.

Брама блимнула каскадом червоних вогників, але не відчинилася. Натомість згори пролунав іронічний голос:

— Кхм, панянко, це ви хочете мені повідомити про своє непереборне бажання нажити проблем?

— Яких ще проблем? — Дівчина випросталась, спантеличено вишукуючи джерело голосу. — Я волію потрапити досередини.

— І відколи це вам можна досередини?

— З моменту вступу, ні?

— Браво! Перша правильна відповідь. Та на правах Брами мушу відмовити вам у цьому і раджу нині заганяти своє життя в прірву безвиході подалі звідси. Бо ви — повноправна студентка Академії Аматерасу.

— Отож-бо! Відчиняйте швидше. — Рен нетерпляче постукала у ворота, хоч і передчувала, що це ефекту не дасть.

Поміж кованими лозами за нею спостерігали фігурки химерних створінь із лукавими посмішками, проте голос не належав жодному з них.

— Панно, — скрушно повела далі Брама чи хтось, хто ховався за нею, — не вистачає вам дрібненької деталі, щоб увійти.

— Сподіваюся дізнатися про цю деталь, — процідила Рен, щиро сподіваючись також, що ніхто не помітить, як вона зранку веде розмови з кованою брамою.

— Ваша форма, — драматично відказав голос. — Наскільки я бачу, а бачу я незлецьки, вона цілковито відсутня.

— Мене не попереджали, що тут носять форму. Гаразд, винесіть мені догану абощо…

Дівчина зиркнула на годинник і зрозуміла, що шанси встигнути на першу лекцію неухильно зменшуються.

— Ні-ні-ні, це не в моїй владі. Та коли бажаєте доброї поради, то біжі-іть відсіль, бо в пані директорки нині такий настрій, що скисла слив’янка, — відказала Брама в унісон із блиманням червоних вогників і погасла.

— Пречудово… — Дівчина опустилася на бордюр і підперла голову руками. — Звідки, скажіть, я мала дізнатися про вашу форму? — пробурмотіла вона до усміхнених рогатих потвор, які ховалися в металевому листі.

— Статут Академії, стаття шоста, — повідомив виважений голос.

Рен підвела голову і помітила високу дівчину, яка минала її, навіть не зачепивши поглядом. Бездоганно випрасувана сіра спідниця, жакет, застібнутий на всі ґудзики, і бежева блузка — оце, мабуть, і є форма Академії. Студентка скидалася на першу відмінницю або ж горду красуню. Віяло від неї крижаною незворушністю — так, що здавалося: під довгими віями ховаються льодини замість очей.

Рен, певна річ, не читала статуту, про який нагадала незнайомка. Вона забула про нього, як і про більшість речей, які щось важили до аварії.

— А де ж мені?.. — Не встигла Рендалл закінчити запитання, як потенційна однокурсниця щось шепнула до Брами, простягла праву руку і… пройшла. Пірнула просто крізь зарості з металу, наче то ріденький живопліт!

Рен підхопилася вслід за нею, але ледь не врізалась у холодне залізо.

Тоді ж вона відчула на собі новий погляд. Такий, наче в спину тицяли голками. Озирнулася — палючі очі незнайомця та волосся кольору лісової пожежі створювали трохи хиже поєднання. Судячи з вигляду (світла сорочка, сірі штани й піджак, недбало закинутий на плече), то був ще один студент Академії.

— Ти що — геть очманіла? — заявив він.

Дівчина на таку заяву не одразу знайшла слова у відповідь. Студент продовжив:

— Ти що — не знаєш? Без форми до Академії не втрапити.

— Дякую. Вже дізналась — і без твого хамства, — холодно відказала Рен, бо, на її думку, кликати незнайомих людей «очманілими» інакше, ніж хамством, і не назвеш.

Мить — і хлопець уже насувався на неї.

— Новенька, так? Розпитай, що сталося з Сетом, перш ніж наступного разу вирішиш зі мною заговорити таким тоном.

Щось у хлопцевих очах змусило Рен притулитися спиною до Брами. Вона відчула, що з тріском провалює задум не нажити недоброзичливців в Академії з першого ж дня, хоч і не розуміла злості незнайомця ні на йоту.

Студент тим часом поклав праву долоню на металеве плетиво і процідив:

— Закс Нор-тон.

Брама загорілася червоними вогниками, й іронічний голос ожив:

— О, та це ж сам Нортон, гроза всіх носів! Що, й на мене нападеш? Та біда, вар’яте, у мене немає носа, щоб розкришити його! Жодного носа на всю-всеньку Браму.

Студент опустив голову й пошепки вилаявся. Уголос він заговорив стримано:

— Тиждень минає сьогодні по обіді. Дайте пройти.

— А теперка обід, Нортоне? Побійся богів, оце час летить!

Хлопець відійшов на кілька кроків і гаркнув до Брами:

— Директорко, мені треба на заняття! Сьогодні важливі практичні…

— Припніть язика! — Голос раптово обернувся жіночим і владним.

— Директорко Аматерасу, — процідив рудий. — Дозвольте мені повернутися до навчання. Я усвідомив свої помилки і смиренно прошу вибачення.

— Тоді помовчте, смиренний Нортоне. Часом це корисно… Савітрі, якщо вам потрібна форма, то ви б знали, де її замовити, якби не полінувалися прочитати статут перед першим навчальним днем, який і без того перенесли на шість місяців. Також я вас особисто попереджала про деталь, яку ви повинні носити завжди з моменту вступу. Забули?

— Вибачте, директорко Аматерасу, — пробурмотіла дівчина і швидко спробувала згадати, куди ж вона запхнула медову намистину на чорній стрічці, яку отримала після співбесіди. — Це не повториться.

— Ох, сподіваюся! Що ж до вас, Нортоне, я схвалюю таке прагнення до знань. Але оскільки вас відсторонили за жахливі комунікативні навички, то спершу потренуєте їх із новою студенткою. Отримаєте допуск тоді, коли Рендалл Савітрі пройде крізь Браму. Час пішов!

Червоні вогники згасли.

— У мене зараз лекція Тота, — визвірився Закс, поглядаючи на дорогий з вигляду годинник на зап’ясті. — А через тебе, чорт забирай, я її пропускаю…

— Взагалі-то, ти її пропускаєш через своє покарання, яке ще не закінчилося.

Обличчя Нортона поволі набуло відтінку його волосся.

— Я — додому! — Рен намагалася не дивитись у його бік. — Живу далеченько, тож поки дістануся туди та знайду кулон, лекції вже закінчаться.

Проте за кілька кроків Нортон наздогнав її й повідомив тоном, який не передбачав заперечень:

— Ми на таксі. На четвертій парі в мене практичне у заступника директорки, яке я не збираюсь пропускати через чиюсь діряву пам’ять.

— У мене грошей немає на ці витребеньки, — висунула Рен свій останній аргумент проти таксі.

— Ну а в мене немає часу. Ходімо вже!

— Чекай отут. — Рен прочинила двері своєї тісної квартири, сподіваючись, що новий знайомий не захоче зайти на чай.

Закс Нортон за всю дорогу не сказав ані слова, лише тупився в книжку. Зараз він зупинився на порозі та з підозрою розглядав пощерблені кахлі на стіні. Дверцята комода перекосилися, півтемрява погано маскувала потертий килим, на гачку біля дверей висіли кросівки.

— І куди ти запхала свій СВІТ? — поцікавився Закс сторожким тоном людини, яка ніколи не бачила найдешевших студентських квартир.

— Свій що? — крикнула Рен з кімнати, де саме зосереджено вивертала вміст шафи в пошуках крихітної намистини.

— Ти що — не лише статуту не відкривала, а й усю промову директорки на співбесіді прослухала? СВІТ — Середовище Втілення І Трансформації… Заради богів — знайшла?

За півхвилини Рен відчинила двері й переможно продемонструвала Заксові кулон:

— А знайшла!

Намистина блискотіла, хоча запилюжена чорна стрічка свідчила, що Рендалл Савітрі не надто піклувалася про долю свого СВІТу останні півроку.

— Тоді ходу. — Хлопець нетерпляче постукував кісточками пальців по брунатній оббивці дверей. — Директорка мала б тебе просто відправити додому сьогодні. Але ні, їй, як завжди, забаглося втілити спонтанну вигадку.

— А що, маєш паскудні стосунки з нею?

Хлопець смикнув плечима замість відповіді. За всю дорогу назад він не зронив ані слова. Мабуть, книга видалася шалено цікавою.

Після того як Брама пропустила їх без в’їдливих коментарів, а надміру дратівливий студент покинув Рендалл просто посеред подвір’я Академії, вона відчула неймовірне полегшення.

Дівчина роззирнулася. На землі лежала тінь головного корпусу, який скидався на творіння схибленого архітектора без натяку на єдиний художній задум. Перед входом блискотів фонтан, оточений півколом лавок. Обабіч пірнали в зарості широкі алеї. І, як на зло, жодних дощок оголошень.

— Вибач. — Рен зупинила студентку, котра здалася їй найприємнішою. — Чи не підкажеш, де зараз лекція в першокурсників?

Дівчина — зовсім підліток з вигляду — відказала геть не приязно:

— Тут немає першокурсників.

— А куди ж мені тоді? — Рен остаточно розгубилась.

Студентка вже розвернулася на низьких підборах і покрокувала далі, але за кілька секунд обернулась, аби запитати:

— Ти новенька? Зовсім новенька?

— Так. Сьогодні перший день… Мене звуть Рендалл Савітрі!

— Не варто представлятися. Я не запам’ятаю — вас тут забагато. — Дівчина неуважно погладила своє волосся, зв’язане у два хвостики, які вибивалися з-під відрослого каре. — Хочеш, то йди зі мною. Посидиш на занятті, а опісля знайдеш директорку і розпитаєш про розклад.

— Дякую. Я вже думала, що мені ніхто не допоможе.

— Тобі ніхто й не допоможе, — осміхнулася студентка. — Я Нікта Ромі. Ходімо, пара вже почалась, а на заміні зануда Нут — вона ненавидить спізнення!

На навчальну аудиторію приміщення, куди вони прийшли, скидалося найменше. То була півкругла кімната з високою стелею та вікнами в два людські зрости, без парт і стільців, зате з купою прозорих сфер, яка здіймалася в центрі й дивом не розвалювалася.

— Яка пара взагалі? — пошепки спитала дівчина в Нікти.

— Вирощування мрій. Практичне.

Супутниця діловито протиснулася вперед через юрбу студентів, здобрюючи свій рух бурмотінням «та дайте пройти!».

Рен вирішила робити все те, що й міднокоса Ромі, та ловила на собі здивовані погляди. Без форми Академії злитися з гуртом не вдавалося.

Нікта з безпосереднім виглядом підійшла до сфер, узяла навмання одну з них і, мимохідь уклонившись викладачці, повернулася до однокурсників. Та щойно Рен теж вийшла вперед, як сувора на позір професорка торкнулась указкою її плеча й заплющила очі, наче силкувалася пригадати щось.

— Студенти! — щойно указка здійнялася вгору, запала тиша. — Це ваша нова однокурсниця, Рендалл Савітрі. Сьогодні вона нарешті розпочне навчання.

Рен не знала, чи варто їй щось казати, тому лише окинула поглядом юрбу і непомильно запримітила невисокого хлопця в прямокутних окулярах, ранкового велосипедиста. Студент, очевидно, теж пригадав зіткнення, бо його обличчя скривила презирлива міна і він зашепотів щось до хлопців поруч.

— Зіґфріде, прошу зберігати тишу! — гримнула викладачка. — Савітрі, а чого ви стовбичите? Можете йти.

— Гей, Савітрі… — Хлопець, названий Зіґфрідом, щось прошипів їй услід, але дівчина не розчула. Та, правду кажучи, їй не дуже й хотілося.

Натомість Рен озирнулася на професорку Нут, подумки порівнюючи її з директоркою, володаркою такого ж смоляного, тільки значно довшого волосся та владного голосу.

— Пані Лакшмі не зможе провести заняття, проте практичне все одно відбудеться. — Викладачка постукала указкою по сферах, і вони відгукнулися дзенькотом. — Прошу всіх, хто досі гаяв час, узяти обладнання і вкласти в нього одну просту мрію. Наголошую спеціально для Ромі: одну, а не безліч! Після цього обміняйтесь обладнанням із партнером. Мрія повинна бути здійсненною, Нортоне. — Дівчина помітила віддалік ще одного нового знайомця. — Завдання — побудувати схему і показати мені. Запитання?

Студенти мовчали. Рен зраділа: вона зналася на роботі з мріями ще з часів коледжу. Адже їй доведеться наздоганяти з усіх предметів…

— Отже, згрупуйтесь по двоє. — Професорка взяла зі столу список. — Діке — Зіґфрід, Тесс — Ашторет, Ньєрд — Персей, Савітрі — Нортон, Ромі…

— Пані професорко! Який сенс ставити мене в пару з новенькою? Вона ж уперше.

— Вона прийшла на практичне, інше мене не цікавить. Маєте що заперечити, Нортоне?

Крижаний тон викладачки вмить змусив хлопця притлумити всі претензії. Він неохоче підійшов до Рен і простягнув руку:

— Вашу мрію, Савітрі.

— Прошу. — Дівчина простягнула «обладнання». — Вашу, Нортоне?

— Це якесь знущання, що мені вдруге за день трапилася ти, — буркнув він і тицьнув сферу в руки Рен.

— Знаєш, із таким ставленням тобі не вдасться виконати завдання. Я на цьому трохи знаюся.

— Не треба тільки мене повчати. Тут задосить охочих на це.

Рендалл відвернулась і відійшла до вікна. Знала добре: перш ніж братися за чужі мрії, потрібно налаштуватися на добрий лад, а в рудого студента була на диво неприємна аура. А от його сфера повнилася теплим світлом. Дівчина заплющила очі і, перш ніж вибудовувати схему, спробувала зазирнути всередину й торкнутися того, що ховалося в душі Закса Нортона.

Там, у глибині, яскріло щось невловне. Сенс вислизав, як самотній листок у вихорі. Перед внутрішнім зором Рен пролітали пишні зали й озивалися лункі кроки. Дзвеніли танець і розсипи іскор у волоссі. Руде волосся — Заксове? Ні, значно довше. І сміх, що луною сипався попід арками. І слова, яких дівчина не могла розчути, але розуміла, що вони важливі. То не була проста мрія про високу оцінку, ні. У полоні тонкого скла причаїлося заповітне бажання…

— Савітрі! — Голос професорки Нут вирвав з коловороту чужих емоцій. — Савітрі, негайно поверніть сферу Нортонові.

— Чому? — Дівчина інстинктивно притиснула її до грудей. Непоясненне бажання зайнятися цією мрією пускало міцне коріння в думках.

— Давайте, давайте… Нортоне, я, здається, попереджала вас особисто, що мрія повинна бути простою. І здійсненною — від слова «здійснитись».

— О, Савітрі мене сама запевняла, що вона знається на таких завданнях, — хмикнув хлопець, і Рен примітила, що в його очах набагато більше багрянцю, ніж карого.

— Нортоне, якщо ви вважаєте, що в такий спосіб дуже дотепно познущалися з новенької, то попрошу вас покинути моє заняття.

— Не просіть, — осміхнувся Закс і миттю рвонув геть із аудиторії.

Ніхто не надав цьому значення: студенти зосередилися на своїх завданнях, і лише декотрі зацікавлено зиркнули в бік виходу. Тож, мабуть, вогняний однокурсник нерідко так поводився — вирішила подумки Рен.

— Ідіть уже, обговоріть із директоркою ваш розклад, — наказала викладачка.

Сфера Нортона досі пульсувала закличним світлом. Дівчина закусила губу. Вдома вона могла б зайнятися цією мрією, зростити її — повільно та виважено. Вдома вона була однією з кращих. Тож і зараз руки самі тяглися до важкого завдання, але не суперечити ж викладачці.

— Я хочу скласти практичне, — мовила дівчина. — Я чудово знаюся на роботі мрієростів.

На підтвердження своїх слів Рен відгорнула волосся та продемонструвала те, чим пишалася, — довгасту сережку в лівому вусі. Темний футляр для крейди подарували їй до випуску — як відзнаку. Лаковане чорне дерево, схоплене двома рядами срібних гілок, завжди було з Рен. Хоча використовувати крейду, заховану всередині, не випадало ще жодного разу — вона чекала найскладніших завдань. Викликів — таких, як мрія Закса Нортона.

Професорка Нут не звернула на сережку уваги. Вона роззирнулась аудиторією і покликала для Рен нового напарника. Ним виявився невисокий хлопець із червоною пов’язкою на голові, з-під якої виривалося пишне, пещене волосся. Викличний погляд одразу ж згасив вітальну усмішку, яка була готова з’явитися на вустах Рендалл.

Студент без зайвих питань обмінявся з нею сферами. Дівчина занурилася в читання — цього разу мрія не здавалася чимось неймовірно далеким чи хвилюючим. Хлопець лише хотів високий бал із практичного. Подумки вибудовуючи вузли підтримки, яких і знадобилося небагато, Рен раділа — напарник працював акуратно, вміло та сам наближався до здійснення бажання.

За кілька хвилин професорка Нут зауважила, що в юнака (звали його Веретрагною) вдалася чудова схема, тож він цілком заслуговує на найвищий бал.

— А що у вас, Савітрі? — Викладачка повернулася до дівчини й примружила темно-сині очі.

— Щось не так? — насторожилася Рендалл. Внутрішній голос підказував, що вона припустилася помилки, але якої? — Я повністю виростила мрію. Вибачте, трохи захопилася, поки будувала схему… — краєм ока дівчина помітила, що й сусідні дуети позирають у їхній бік.

Професорка Нут поморщилася, наче погано розчула.

— Ви зробили що?

Розділ 2 Всесвітній потоп вирішує всі проблеми

— Вітаю, ви нас усіх здивували! — повідомила директорка після довгих перемовин із колегами.

Останню годину Рен провела в кабінеті Аматерасу, вслухаючись у розмову тієї з професоркою Нут і грізним на вигляд сивим викладачем. Виявилося, що того звати Одіном і він не абихто, а перший заступник очільниці.

Зі слів викладачів випливало, що Савітрі зробила щось геть незвичайне, а також що ця Савітрі — це не та Савітрі. Бо тій Савітрі сили мрієрости не приписували. Хто така «та Савітрі», Рендалл не уявляла.

Поки точилася суперечка, вона розглядала прилади на полицях. Один із них нагадував автомат, який за дріб’язок із кишень видає круглі цукерки. Тільки замість цукерок усередині ховалися медові намистини з яскравим полиском — зовсім як її кулон. Дівчина не могла їх роздивитися зі свого місця в м’якому кріслі. Та вставати й підходити ближче, поки про неї говорять сама директорка і двоє викладачів, здавалося нечемним. Хоча ті й не звертали на Рен жодної уваги.

— …Але якщо вона не та Савітрі, — стишила голос професорка Нут, — то маємо ще одну кандидатку.

— Так, на жаль, — погодилася директорка. — Це обговоримо згодом. Наразі треба призначити їй координатора.

— Інакше вона ж тут помре. — Нут поправила масивні окуляри. Вони, як і її обтяте над плечима волосся, відсвічували синявою.

Рен втиснулась у спинку крісла. Помирати їй, певна річ, не хотілося. Не після аварії, яка вже відібрала ледь не всі спогади та півроку життя.

Заступник захрускотів пальцями.

— Знадобиться сильна противага. Та й захист не зашкодить, поки вона така слабка, як…

— Як і всі новенькі, — хутко перебила Аматерасу. Здається, вона єдина пригадувала, що Рендалл їх слухає. — То кого порадите? Може, Енліля? Він останнім часом має знудьгований вигляд на індивідуальних.

— Я категорично проти того, щоб навантажувати його турботою про нових студентів, — заперечив Одін. — Претендент на Тріаду повинен зосередитися на завданнях вищого рівня.

— Може, Дін? — запропонувала Нут. — Вона товариська і доволі сильна, проте не настільки, щоб опинитися поруч із Енлілем та Агні.

— Фрігг Дін зайнята. А ще — я б не радив нікого скидати з рахунків, поки ми не зняли бодай стихійного ліміту.

— А чому б не Нортона? Він, звичайно, не дарунок Колеса Долі, зате і спуску їй не даватиме.

Зачувши ім’я рудого студента, Рен прислухалась уважніше.

— А це ідея, варта спроби. Вони сьогодні вже мали спільне завдання від мене і навіть не повбивали одне одного, — погодилася директорка, постукуючи кісточками пальців об край столу, і вигукнула: — Нортоне-е!

За мить щось зашипіло, наче в поламаному телефоні.

— Пані директорко? — Голос Закса, навіть викривлений шипінням, важко було не впізнати.

— Від сьогодні будете координатором Савітрі. Допоможете їй звикнути та заодно розвинете свої навички спілкування без гаратання людей головами об столи.

— Вибачте, не буду, — відповів хлопець із підкресленою ввічливістю. — Мені вистачає роботи після вимушених пропусків. Дякую за розуміння.

Аматерасу безмовно закотила очі, тоді шепнула щось — і зв’язок перервався. Внутрішній голос підказував Рен, що її щойно врятували від страшної рудої проблеми на всю голову.

— А в його сестри були виняткові показники — любо пригадати, — зітхнула професорка Нут так, наче мала напоготові дані про успішність студентів за багато років. — Зірка Академії, Ґайя Нортон…

— Краще б до нас прийшла сестра нинішньої Зірки, Агні.

— Колеги, спокійно, — озвався Одін. — Оберімо безвідмовний варіант — пропоную призначити Діке.

— Отже, проблему вирішено, — Аматерасу обірвала зв’язок із Діке, яка погодилася негайно, і задоволено всміхнулась, поправляючи довгі рукави сукні, вимережані золотавими нитками. — Савітрі, координаторка допоможе в усіх питаннях. Розклад у вашій правій кишені, він оновлюватиметься щотижня або в разі термінових змін. Картка для стипендії — у лівій. Нараховуватиметься щомісяця, з першого по третє число. Сума залежатиме від ваших успіхів чи невдач.

Золота пластинка, яку дівчина дістала з кишені, зблиснула символом Академії.

— До якого банку мені звертатися? — сторопіла Рен, коли не знайшла на картці жодного слова про це. — Ну, в разі чого.

— Вам не доведеться звертатися до банку. Проблем не виникатиме — трохи неймовірностей про людське око ми можемо собі дозволити. Але вашу стипендію фінансує цілком сущий і вельми успішний бізнес. Тож не переймайтеся щодо цього. А тепер — уперед, на практику!

Щойно опинившись за дверима, дівчина сягнула рукою по розклад: складений удвоє шматок паперу справді знайшовся в правій кишені. На ньому каліграфічним почерком хтось уже вписав предмети, імена викладачів та час проведення занять. Рен зрозуміла, що бракує номерів аудиторій. Тож вона вирушила вперед навмання, сподіваючись спитати про свою практику в першого стрічного студента. Тільки б не Нортона.

Незнайомі коридори здавалися старовинним лабіринтом, і, навіть не знаючи кількості студентів, дівчина була певна, що більшість аудиторій не використовують за призначенням. Замки на декотрих дверях красномовно свідчили про влучність її здогаду.

— І де ж у нас ця практика… — Рендалл уважно роздивлялась вимережані тонкою різьбою двері, вирішуючи, чи вже проходила повз них. На біду, жодного студента досі не трапилося, мовби всі вони справно оминали кабінет директорки десятою дорогою.

— Потрібна допомога?

Рен одразу ж упізнала власницю цього тихого, холодного голосу. Висока й від того ще більш худа з вигляду дівчина, фігуру котрої закутувало таке довге й пряме волосся, що Рен не знала — захоплюватися ним чи співчувати студентці, котра, певне, мусить прокидатися на годину раніше від інших, щоб розчесати всю цю красу.

— Саме шукаю, куди йти на практику. У мене…

— Я знаю, що в тебе, — перебила студентка. — Я твоя координаторка. Зви мене Діке.

— А я Рендалл Савітрі. Можна просто Рен, — усміхнулася дівчина. — Обіцяю не завдавати проблем, сподіваюсь, що ми потоваришуємо і…

— Припини.

Рен замовкла, силкуючись зрозуміти, що вже не так. Та вродливе обличчя Діке не видавало емоцій, бо скидалося на непроникну маску, де на білому тлі художник промалював стібки брів, вузькі очі й ледь помітні вуста. Вона вся мовби складалася з виточених ліній. Лише комірець блузки оторочувала грайлива хвиля мережива.

— Емоційна, завчена, ввічлива фраза, — відповіла координаторка. — У спілкуванні зі мною забудь про ці дурниці.

— Хм… — тільки й пробурмотіла Рен і обачно вирішила змінити тему: — У тебе в розкладі теж мало занять?

— Зараз — щонайбільше три на день, якщо ти визначаєш це як «мало».

— Чудово ж! У моєму коледжі було зазвичай чотири-п’ять — і щодня. Та, мабуть, тут потужна самопідготовка?

На губах Діке майнуло щось віддалено схоже на усмішку.

— Скажімо так: можеш придбати собі окрему подушку, щоб ночувати в бібліотеці.

— А як ваші ставляться до вирощування мрій? — спитала Рен, пригадуючи здивування, яке вона викликала на практичному.

— Це рідкісне вміння, якого не опанувати без тривалої практики і специфічного складу думок, — наче цитуючи рядок із підручника, відповіла координаторка. — Наш курс іще не брався за повноцінне вирощування — тільки за вивчення елементів схем.

— А я закінчила коледж мрієростів удома, — не без гордості зізналася Рен і тут же відчула тупий укол усередині. — Це завжди потрібна професія… — вона затнулася, бо здалося, мовби ці слова промовляє хтось інший.

— Діке, зайдіть до мене негайно, — голос директорки зненацька пролунав просто в них над головами.

— Що сталося? — стрепенулася та. — Я супроводжую підопічну.

— Кассіопея. Вона пішла.

— Деталі згодом, — Діке повернулася до Рен. — Третій поворот ліворуч, і сходами у внутрішній двір. Дійдеш самостійно.

Внутрішній двір виявився невеликим, а може, він таким видавався через натовп студентів. Величні стіни довкола нависали кам’яними балконами й захищали від спеки.

— Чому завжди так довго… — невдоволений голос Закса Нортона пролунав поруч: Рен знайшла поглядом його вогняні, розкошлані вітром патли.

— Тому що! — професорка Нут раптово виринула з-поміж студентів. — Вам, Нортоне, краще не висловлювати надмірних претензій, поки не належите до викладацького складу чи, не приведіть Стовпи милостиві, не обіймаєте посади директора Академії, — з цими словами викладачка попрямувала до підвищення в центрі двору.

Рен хмикнула, вдоволена тим, що рудого студента присадили. Хлопець зауважив це і раптом опинився так близько, що вона помітила кілька блідих веснянок на тонкому носі.

Закс нічого не сказав. Здоровий глузд підказував Рен, що він, цей рудий нахаба, анічогісінько їй не зробить, та щось несвідоме волало: треба тікати, тікати й не озиратися. Мовби крізь червонясті очі Нортона прозирав хтось інший — хтось, із ким їй не хотілося б зустрітися нізащо в світі.

Дівчина відвела погляд. Рятунок прийшов зненацька.

— Агов, Закі! — чорнявий студент протиснувся через натовп і енергійно смикнув Нортона за плече. — Може, перестанеш уже піклуватися про те, щоб тебе всі ненавиділи, і натомість допоможеш мені зібрати СВІТи? — він підморгнув Рен і впевнено турнув Закса вбік. — О боги, нарешті в нас новенька! — студент, позбувшись рудої загрози, глипнув на дівчину з інтересом.

Вона відповіла усмішкою, бо то був перший з тутешніх мешканців, який скидався на товариську особу. Темне волосся хвилями обрамляло смагляве лице, під широкими бровами яскріли зелені очі. Хлопець відгорнув за вухо кілька пасом, мовби знав, що вони привернули увагу Рен, і нахилився до неї близько-близько:

— Дозволите мені забрати ваш СВІТ, чарівна панно?

— Навіщо? — Рен довірливо глянула на раптового рятівника.

— Такі-бо правила на практичних… — прошепотів він і простягнув руку. — Опісля ви непомильно впізнаєте його серед інших.

Дівчина слухняно зняла з шиї кулон із медовою намистиною і віддала його однокурсникові.

— Вельми вдячний, — той підморгнув їй. — Побачимося!

Він попрямував до інших студентів, збираючи їхні СВІТи. Рен простежила за чорнявцем: тепла аура оточувала його і розливалася на всі боки, наче промені гарячого літнього сонця.

— Студенти, розпочинаємо! — Голос професорки Нут потонув у хвилі шуму.

Погляд Рен затуманився. Коли ж туман зник, попереду простягався незнайомий проспект, оточений обабіч скляними хмарочосами.

— Нагадай, чому ми повинні це робити? — Відчуваючи ниття в спині, дівчина відірвала погляд від асфальту й озирнулась на групи студентів довкола. Усі були всерйоз заглиблені в підмітання вулиці.

— Бо це практичне на концентрацію, — незворушно відказала Діке, котра повернулася якраз на середині пари.

— Як на мене, то це примусова праця, — зітхнула Рендалл, проте далі сумлінно водила віником.

Діке стрельнула докірливим поглядом у її бік.

— Не все, що тобі незрозуміле, — неправильне. В Академії краще звикнути до несподіванок. Як і в житті загалом.

— О, повір, несподіванки мене ніколи не оминають, — хмикнула Рен, адже після аварії провалля в пам’яті все ще траплялися, хоч вона щосили намагалася не звертати на них уваги.

Краєм ока дівчина шукала серед студентів нового знайомця, котрий збирав СВІТи перед практичним. Але хлопець із сонячною аурою наче крізь землю провалився.

— Діке, а ти не знаєш…

— Слухай, Савітрі, практичне на концентрацію зветься так не задля галочки. Тож, якщо ти не сама заткнешся, тебе заткне мій віник! — перервав їх в’їдливий шепіт Зіґфріда.

Діке зиркнула на хлопця так, мовби хотіла вморозити його в асфальт.

— Вона щойно приєдналася до нас. Угамуйся.

Хлопця це не переконало. Він примружив темні очі й прошепотів:

— Нові студенти приходять, такі розгублені та депресивні, блукають у пошуках шляху назад, а потім що?.. Для неї ж краще, якщо одразу відчує прекрасну атмосферу цього місця, щоб потім не розкисати.

— І ти взяв на себе обов’язок знайомити її з нашою атмосферою? Чи у тебе знову проблеми, які намагаєшся приховати дитинними спалахами агресії? Не бреши мені.

Рен тільки хотіла втрутитися, бо Зіґфрід і Діке говорили так, мовби її поруч нема, проте за спиною студента виросла ще одна тінь.

— Зіґфріде, ти здіймаєш галас. Стули, будь ласка, пельку й не змушуй мене дивитись у твій бік до завершення практичного, — прошелестів химерний юнак.

Очі його блискотіли сріблом — або ж то був дивний ефект від скелець окулярів. Проте разом із білою шкірою та ясно-блакитним волоссям очі такої барви творили гармонію. Брову хлопця розтинало сріблисте кільце сережки. Рен зачудовано провела студента поглядом — його важко було загубити в натовпі ще й через височенний зріст.

— Звичайно, на Діке він не волає, — пирхнув Зіґфрід, але повернувся до роботи.

— А хто це, головний на курсі? — спитала Рен.

«Це Ніколас!» — усередині її голови озвався тонкий голос.

— Зви його Ньєрдом, — байдужно відказала координаторка, котра з моменту появи довготелесого студента прискіпливо вивчала носки своїх туфель.

«Ніколас! — голос, повний дзвоників, наполягав на своєму. — Мій брат!»

«А ти ще хто?» — подумки спитала Рен, звикла до звертань внутрішнього голосу рівно настільки, аби не вважати нового гостя своєї голови чимось незвичайним.

«Ого! То ти чуєш мене! — передзвін аж захлинався радістю. — Дозволь як слід відрекомендуватися: Брюнгільда Ньєрд, перша імені цього!»

«Брюн, згинь! — голос Діке різонув, заглушуючи незнайомку. — А ти, Савітрі, повертайся до роботи».

Рен хотіла спитати хоч щось про цю чудасію, та погляд Діке вмить обернувся кригою. Голос на ймення Брюн розтанув і більше не озивався.

— Шляхи вирішення проблеми? Нові ідеї? Я розумію, що ви щойно з практичного, але вмикаймо мізки, панове! — професор на ім’я Тот бадьоро крокував поміж рядами парт, посмикуючи пальцями, наче диригент невидимого оркестру. — Невже ніхто не знає, як розв’язати цю просту, геть невибагливупроблему?

— Вона не така вже й проста, — буркнув студент із другого ряду. — Вирішувати конфлікти безкровно…

— Ось! В яблучко! — професор поправив окуляри і плеснув у долоні. — Ключове поняття «безкровно». Танцюймо від нього… Продовжить Нортон!

— Е-е-е… — Закс клацав пальцями, наче прагнув піймати думку, яка вислизала.

— Я думаю, варто спричинити трохи проблем. Стихійні лиха на обох конфліктних територіях, — Діке відкинула волосся за спину і швидко вийшла до дошки, де висіла мапа. — Отже, стихійні лиха… Вони послаблять обидві держави, особливо отут, — дівчина вказала на одну точку, — і отут, де кордон доходить до моря. Так у наших об’єктів не буде ресурсів для продовження конфлікту, допоки на першому місці стоятиме ліквідація наслідків.

— Ви жорстока, Діке! — професор заусміхався. — Жорстока, але й мислите масштабно. Але — ми не уникнемо жертв! Ще варіант?

— Пане професоре, допоки населення не постраждає від військових дій, первинні умови вашого завдання дотримані.

— Гаразд-гаразд, відповідь зараховую. Можете сідати. Ще ідеї?

— Всесвітній потоп, — мляво кинула дівчина з останньої парти, яка накручувала короткі чорні кучері на палець і всім своїм виглядом виражала суцільну нудьгу. — Проблеми зникнуть одним помахом, як і їхні джерела.

Студенти захихотіли, на обличчі викладача застиг страдницький вираз.

— О, Медеє, ви ріжете мене без ритуального ножа! Хто ж так легковажить із потопами? Де ваше вроджене прагнення до миру й добробуту?

— Пане Тоте, — чорнявка посміхнулася, — ми обоє чудово знаємо, що вроджене прагнення в мене виключно до кривавих убивств.

— А це вже, — викладач поправив окуляри й уважно поглянув на Медею, — суто ваше рішення, панно Надаль. Ще ідеї?

— Треба зіграти на релігійній свідомості жителів потужнішої держави! — Нікта підстрибнула з місця. — Скажімо, з’ява великої богині, яка застерігає від війни, — і перемир’я в нас у кишені!

— Цікавий підхід, Ромі. Проте це примітивно. Загалом, панове, розробляємо ідеї до наступного заняття і штудіюємо історії цивілізацій, які вам радила моя колега пані Нут. Усім спасибі, всі вільні!

— Примітивно? — прошепотіла Нікта до Рен, котра сиділа поруч. — Та скільки разів цей метод використовували! І успішно!

Вона рвучко застібнула шкіряний рюкзак і першою вийшла з аудиторії.

— Савітрі, підійдіть, будьте такі ласкаві! — викладач поманив Рен пальцем.

Його темні очі ховались за скельцями окулярів і усміхалися по-змовницьки. Синій костюм, оторочений геометричною вишивкою, був трохи незвичним, проте личив викладачеві, як і довге волосся, зв’язане у хвіст. Учора Рен здивував би такий образ, та після важкої пекторалі на грудях Нут вона вирішила, що викладачі цілком мають право перев’язувати коси срібними шнурами з півмісяцями на китичках.

— Тож як вам перша лекція СС? — спитав Тот із зачаєною надією в голосі.

— СС? — перепитала Рен, силкуючись згадати, що це означає.

— Складні ситуації! — поспіхом пояснив викладач. — Заступник директора вирішив, що така назва звучить не досить науково, тож її скоротили до абревіатури.

— О, це вражає! — Дівчина постаралась компенсувати захопленням те, що забула назву курсу.

— Пречудово! — Професора, здавалось, задовольнила така відповідь. Він погладив підборіддя, обрамлене короткою клиновидною борідкою, і додав: — Але я геть не бачив вас, Савітрі!

— Я була присутня всю лекцію.

— А ваші ідеї? Відповіді? Де вони?

— Я сьогодні вперше й зовсім не підготувалась. Але це напрочуд цікаво: уявляти, що від нас щось залежить у глобальному масштабі.

Тот вказав на кулон з медовою намистиною:

— Від вас уже залежить цей СВІТ, Савітрі. І багато більше. Тож не дозволяйте нікому знецінювати це. Віра у власні сили — запорука яскравого життя, для котрого тутешні студенті народжені. До речі, а що ви очікували вивчати у нас?

— Щось пов’язане з соціальними роботами: допомагати людям і все таке. І творчий саморозвиток зацікавив. Я чула, що це основні напрями в Академії… — Раптовий пробіл у пам’яті змусив Рен замислитися над власними словами, але дівчина нізащо не зізналася б викладачеві, що не пригадує своїх справжніх планів і очікувань.

— Допомагати людям та докладати зусиль до саморозвитку — це гарні бажання, — на обличчі Тота розпливалася врочиста усмішка. — Знайте, Академія Аматерасу — місце, куди ніхто не потрапляє випадково. Навіть якщо вам часом і здаватиметься, що це помилка… У житті повно таких моментів, тож не впадайте у відчай, — професор стишив голос. — Бо наш заклад має воістину неповторне призначення, яке я маю честь вам відкрити. Це — академія богів.

Розділ 3 Діоніс вистрибує у вікно

«Дорогий щоденнику, тепер я студентка Академії Аматерасу (як відомо загалу) або ж (як відомо небагатьом) навчального закладу для богів. Так. Тут повно так званихбогів. Декотрі з них божественно вродливі, інші — божественно чваньковиті. Більшість поєднує в собі те і друге. Кажуть, це вроджене. Щонайменше двоє студентів до мене вже неприхильні. Єдиний хлопець, який не скидається на пафосного виродка (примітка: спитати в Діке, як його звуть), не траплявся на очі вже два дні. Список рекомендованої літератури зростає з кожною парою, а ще в мене немає жодної можливості вшитися — звідси не відраховують, тож я влипла».

Рендалл закрила щоденник і заховала його в рюкзак. Вона звикла нотувати події останнього півріччя — плекала надію, що ці замітки колись стануть у пригоді. Проте зараз відчуття, що хтось нависає за спиною, не давало зосередитися.

Дівчина закинула голову, та побачила лише розписану стелю.

«Привіт…» — несміливо задзвенів голос, який минулого разу назвався Брюнгільдою Ньєрд.

Рен зітхнула. Розмовляти з примарою напередодні суворо заборонила Діке, утім Брюн, вочевидь, не зважала на такі дурниці, як заборони.

«Твоя аура депресивна, приречена та геть розгублена! Що сталося?»

«Вдячна за інформацію, — пробурмотіла Рен подумки, розчепірюючи пальці, щоб охопити масштаб проблеми. — Це все просто велика, вселенська помилка. Коли я вступала до Академії… — Пробіл не давав зазирнути в це «коли», тому дівчина безсило видихнула: — Ну, мене ніхто не попереджав. Робота з мріями — це одне, але боги? Звучить, мов недоладний розіграш. Або ж я досі в лікарні та бачу сни, з яких ніколи не вирвуся».

«Не думаю, що ти сниш, — поважно заявила примара. — Хоча, правду кажучи, в моєму стані важко бути в чомусь твердо переконаною. Але щоби потрапити до Академії, треба мати дещо в глибинах своєї душі. У тебе це є — я бачу у відсвіті твоїх прегарних корицевих оченят, Рендалл. А в цих стінах немає випадкових гостей. Повіриш?»

«Брюн, знаєш, важко вірити безтілесному голосові. Та й узагалі, з тобою забороняють спілкуватися», — відверто відказала Рен, подратована своїм незнанням.

«О, але я не безтілесний голос!» — ображено заявив безтілесний голос.

Повітря зненацька сколихнулося, як водна гладінь. Пил, що втрапив у сонячне проміння, зайнявся. Рен замружилась, а коли розплющила очі, на неї вже позирала дівчина, яку наче вирізали незримі ножиці просто з повітря. Її ноги не торкалися підлоги, форма Академії нагадувала розмиту акварель, але очі кольору срібла, які Рен уже достеменно бачила раніше, зиркали впевнено й палюче.

— Колись я теж навчалася тут, — повідомила Брюн, суплячи тонкі брови, і її голос уперше зазвучав наживо, а не в голові Рен. — А давніше була істинним воїном, та втратила свій пояс і перстень, тож…

Прохолодний порив вітру обірвав фразу примари на півслові — і вона здиміла. А голос Аматерасу повідомив, що Рендалл Савітрі мусить негайно завітати до її кабінету.

— Я рада, що ви вже дізналися про істинне призначення моєї Академії, — схвально кивнула директорка. — Форма вам личить, Савітрі. Я не помилилася.

«Наче ви приймаєте нових студентів з огляду на те, чи личитиме їм форма», — похмуро подумала дівчина, переборюючи відчуття, що сила в погляді Аматерасу зараз шпурне її через усю кімнату та пришпилить до стіни.

— Не думаю, що з мрієрости може вийти будь-яка богиня, — прошепотіла вона, не певна того, чи взагалі з когось, окрім справжньої богині, може вийти будь-яка богиня. Не певна, що взагалі причетна до цього поняття, хоча студенти й викладачі довкола такі спокійні, мовби все так і має бути.

— Вас затвердила комісія на чолі зі мною, — директорка постукала нігтем по течці з надписом «Особова справа Р. Савітрі (?)». — Тому припиніть шукати підступи Всесвіту та Колеса Долі, бо ще накличете її візит, а це останнє, що нам тут потрібно. Докладіть достатньо зусиль до навчання, і все у вас, Савітрі, складеться якнайкраще. Повірте, у мене в таких питаннях кількасотлітній досвід.

— А як щодо Брюн Ньєрд? Для неї теж усе склалося якнайкраще?

— Мене дивує, як вам вдається перейматися найменш значущими питаннями, — Аматерасу знову вигнула губи. Було щось у цій посмішці таке… Рен вирішила, що ненавидить її всією душею.

— Гаразд. Тоді перейдемо до значущих питань. — Вона посовалася на стільці й озвучила свій найбільший страх: — Кажуть, що Академію не можна покинути.

— Так, з огляду на безпеку, ви з нами надовго. Якщо спробуєте повернутися додому, то божественні сили, закорінені у вашій душі, далі зростатимуть, виходитимуть з-під контролю і зводитимуть вас із розуму. Голоси прийдуть і витіснятимуть думки, що їх ви вважали своїми. Спалахи сил сліпитимуть вас, спопеляючи всіх довкола. А коли ви опинитеся на руїнах свого життя, то більше не захочете його. І — результат завжди однаковий.

Називати результат потреби не було. Рен здавалося, що директорка смакує моторошну розповідь, яку виголошує явно не вперше.

— До того ж після вступу до Академії ви зникли зі свого попереднього життя, — вела далі Аматерасу. — Іншими словами, вам немає куди повертатися. Ще іншими словами: ні родичі, ані друзі ніколи про вас не згадають.

Рен опанувало відчуття нескінченного падіння, і вона вхопилася за бильця крісла, аби відчути бодай щось реальне тут.

— Ви зараз, певна річ, вважаєте, що ми безмірно жорстокі. Але насправді молоді боги рідко ладнають зі своїм оточенням. Їхні сили, навіть не пробуджені, відштовхують простих людей.

— Я нікого не відштовхувала, — відповіла Рен, хапаючись за уривчасті спогади про навчання в коледжі, про друзів із розмитими обличчями, про відзнаку, котра тут нічого не значила і лише відтягувала мочку вуха вагою схованої всередині крейди.

— Тоді ваш дар гарно прихований. Або ви геній дипломатії.

— Хай заборонено покидати це місце — я можу покінчити з собою, щоб не грати у ваші ігри, — Рендалл схопилася за останню ниточку, хоч якою дикою та видавалася.

Довгі дві секунди Аматерасу дивилась на неї без усмішки.

— Ні, Савітрі, ви не геній дипломатії. І ви не покінчите з собою. Та годі сентиментів, перейдемо до справ, — директорка дістала з синьої теки папірець і подала його Рен. — Це список вашої групи. Прошу ознайомитися та ознайомити з ним інших. Діке, Ромі, Зіґфрід, Нортон, Діоніс, Ньєрд… Ніколас Ньєрд, не Брюн. Він буде вашим керівником.

— Зіґфрід і Нортон? — Рен, котра повільно осмислювала руйнацію свого життя, зрозуміла, що може стати ще гірше: директорка вирішила долучити її до групи з цими двома. — А можна мені…

— Ні, не можна. Савітрі, звикайте до нового статусу й поводьтеся відповідно. Що з вами буде, якщо так болісно реагуватимете на кожну дрібницю?

— Я теж хочу дізнатися, що зі мною буде. Це взагалі… Пані директорко, цього просто не могло статися. Зі мною такого статися не могло.

— Вважаєте себе особливою?

— Таж ні! Навпаки: я звичайна. У мене немає цих божественних амбіцій. Я лише вмію вирощувати мрії.

— Прекрасно. Вирощуйте.

— Але всі ці… всі ці боги ваші — вони інакші. Неадекватні. Вони втілення неприязні, пихи, злості! — Рен розуміла, що перебільшує, та Аматерасу однаково дивилася на неї з півусміхом.

— Рада, що ви змогли так глибоко проаналізувати всіх студентів за такий короткий час. Утім, це правда. Вони неприязні. Вони гнівливі або чваньковиті. Самовпевнені, самозанурені, ексцентричні. Вони — не люди, Савітрі, й не будуть ними ніколи. Бо душі древніх, котрі оживають у їхніх людських ще тілах, завжди будуть тривожити, виривати зі спокою та звичності. Бо вони — правителі та богорівні, які глибоко всередині завжди матимуть ту іскру, котра впевнює їх у власній вищості. І з цим нічого не вдіяти… А тепер годі базікати. Поступово ви отримаєте всю необхідну інформацію. Тільки, заради богів, не кидайтесь у прірву з головою: ми в Академії дбаємо про ваше психічне здоров’я не менше, ніж про фізичне. Ви мене гарно почули?

Рен прикусила язика, щоб не повідомити директорці, що та нічого не знає про психічне здоров’я, і попленталася до виходу.

— Пані Аматерасу, — озвалася вона на порозі, — може, я загинула в тій аварії і просто сню десь між життям і засвітом?

— А ви хотіли б загинути?.. Заради першої Тріади, Савітрі, не уподібнюйтеся до тих вступників, які нестерпно драматизують усе не до кінця їм зрозуміле. Смерть значно менш драматична. Як і життя, врешті-решт.

Рен так і не дочекалася точної відповіді. Вона заховала список одногрупників поміж конспектів та рвонула додому, не зважаючи на розклад лекцій та іронічні зауваги від Брами. Крихітна, обшарпана квартира здавалася куди привабливішою за стіни Академії.

Вона невпинно смикала свої спогади, старалася віднайти, винести на поверхню ту мить, коли щось (хтось?) змусило поїхати з рідного міста та вступити сюди. Не зникала думка, що все це — засвіття, тойбіччя, посмертні марення, котрі обсіли її, адже те, що відбувається тут, не може, жодним чином не може відбуватися.

Але воно — все — вперто продовжувалось і невпинно відбувалося.

Тож Рендалл провела кілька днів, закутавшись в апатію та смугасте покривало. Сповзала з ліжка лише по чай чи канапки. Ридала, втирала соплі, тупилася в стелю і стримувала порив вибігти на вулицю, схопити першого ж перехожого та розповісти, що тут під боком натовп древніх божеств. Але навряд чи боги не подбали про свою таємність. Он навіть спромоглися зробити кредитки вигаданого банку, які працювали — Рен перевірила! — і не викликали ні в кого подиву. Вона намагалася знайти якусь інформацію про свій коледж — і не знайшла. Спробувала обдивитися всі свої речі в пошуках дитячих фото, старих прикрас, конспектів, телефонів — будь-чого, що привело б її до початку. Не знайшла.

«Я не знаю, хто моя сім’я. Не знаю нікого», — мовила вона подумки, приміряючи на себе вагу цих слів.

Внутрішній голос наполегливо переконував, що все буде добре, проте дівчина не могла з ним погодитись отак завиграшки. Та вона достеменно пригадала, як опритомніла після аварії й дізналася, що ніхто не з’явився до лікарні як її родич. Друзі з коледжу розбіглися хто куди. Лікування оплачував фонд Академії. Не скидалося, що хтось десь переймався долею Рендалл Савітрі — і за нинішніх обставин це було на краще.

Рен у глибині душі вже усвідомлювала, що їй доведеться почати все заново, бо хай там скільки підозр щодо власної загибелі тепер метушилося в думках — однаково вранці хотілося снідати, як і всім живим. Тож коли вона врешті переборола жалість до себе, то вирішила не повертатися до цієї теми до певного часу.

Натомість вона повернулася до Академії.

— У групі — ми з тобою? — Нікта Ромі недовірливо подивилася на Рен. — Ти нічого не наплутала? Я повинна бути разом із кимось відповідного рівня.

— Це рішення директорки.

— Далеко не найкраще з її рішень.

— А які проблеми з моїм рівнем? — спитала Рен, обпалена зверхністю Нікти.

— Ох, дивися: бали за деякі практичні виводять із результатів усіх членів групи. А від цього залежить, коли знімуть ліміти…

— Але що не так з моїм рівнем? — перепитала Рен, котрій глибоко байдужі були всі ті практичні та невідомі ліміти, бо її досі тіпало від згадок про розмову з директоркою, яка ґрунтовно винесла їй мізки. — Чому це я не можу бути з тобою?

Міднокоса студентка зіслизнула з підвіконня, пригладила волосся й озирнулася на Рен.

— Ну бо я — Нікта, — ім’я клацнуло на її губах, мовби хтось натиснув на перемикач.

І тут — час застиг. Тіні повиповзали з кутків. Стеля здригнулася й задвигтіла.

Погляд, повний насмішки, наказував тікати. Тікати, бо темрява, темрява — вона прокинеться, темрява заковтне без сліду, темрява наниже тебе, дівчинко, на голки й розіпне в тиші, з котрої жодна стежка не виведе, жодна пісня, жодна ниточка Намиста…

Рен здригнулася від самого погляду на іронічну руду дівчину, що зараз стояла на лінії світла, але світло її мовби не торкалося. Тільки очі горіли золотим полиском, що яснішав проти сонця.

— Ще питатимеш, чому ми не можемо бути одногрупницями? — губи Нікти досі вигинались, але двигтіння вляглося. Вона повела далі: — Слухай, а Зіґ хоч із нами? Чи як іще Аматерасу вирішила мене добити?

— Зіґфрід у списку є, — стрепенулася Рен. — Ще Діке, Нортон, Діоніс… А хто такий цей Діоніс?

— Ловелас, якого світ не знав. А ще пияк, гультіпака, нероба та ледача задниця! — напрочуд задоволено повідомила Нікта. — Якщо побачиш його одного разу, то нізащо не забудеш. Успіхів у пошуках, я на Одіна.

— То який у нього вигляд, у того Діоніса? — вигукнула Рен навздогін, проте Нікта її не розчула чи не вирішила за потрібне дати підказку.

«Пошуки Нортона чи Зіґфріда — що гірше?» — подумала дівчина. Від проблеми вибору її врятувала з’ява екзотичної чуприни Ніка Ньєрда. Рен, аби не волати, замахала руками в надії, що хлопець із висоти своїх двох метрів помітить її, проте той неквапом ішов кудись, і сріблисті очі не торкались ані грішної землі, ані простих обивателів. Коли дівчина наздогнала його і повідомила про нововведення директорки, хлопець лиш поправив окуляри-половинки й прошелестів, що візьме це до уваги.

Зіґфрід, дізнавшись новину, мав не менш здивований вигляд, аніж Нікта, і повідомив, що не збирається рятувати Рендалл Савітрі від проблем.

— Я й не проситиму, — запевнила дівчина. — Скажи краще, де знайти Нортона.

— Одразу видно, що ти новенька, якщо не знаєш, де він зависає у вільний час, — примирливо відповів студент. — У бібліотеці, Савітрі, у бібліотеці.

— От немає такого в правилах! — голос по той бік бібліотечних дверей, безумовно, належав Заксові Нортону. Настільки безумовно, що Рен навіть не хотіла туди заходити. Але вона розуміла, що життя в Академії ніколи не стане бодай стерпним, якщо вона сахатиметься від підліткової агресії одного рудого нахаби.

— Нортоне, припиніть. Не хочете переглядати своє замовлення в читальному залі — геть від матеріалів, які у нас в одному екземплярі. Заради богів, чому Енлілеві ніколи не сверблять руки виносити щось із фондів? — нарікала бібліотекарка. Коли Рен зазирнула досередини, вона саме рішуче згрібала зі столу стос брошур та потертих фоліантів і бурмотіла: — Не можу дочекатися, коли ви закінчите Академію.

— Не дочекаєтеся, — Закс похмуро глипнув на книги, а тоді помітив Рен і звернувся до неї майже ввічливо: — Що, Савітрі?

— Список групи, — вона тицьнула хлопцеві під носа папірець із іменами. — Я ще шукаю Діоніса. Підкажеш мені, де його знайти, а я запишу на свій абонемент половину твоїх книг. Я ж можу це зробити, пані?

— Тільки до завтра, — відказала бібліотекарка. — Унікальні видання, розумієте. Ми не виписуємо їх із читального залу в такій кількості, яка, на богів першої Тріади, потрібна Нортонові!

— Дякую, — Рен приязно всміхнулася.

— У Всесвіті щось зламалось, якщо існує дівчина, яка не знає Амона Діоніса бодай з вигляду, — зауважив Нортон, коли за кілька хвилин, щасливий і навантажений двома пакунками книг, вийшов із дверей бібліотеки разом із Рен. — Він десь із мене зростом, з отакими завихреними патлами, — хлопець покрутив пальцем біля скроні, тож жест вийшов доволі двозначним. — Закладаюсь: Амон зараз прогулює лекцію з історії, бо завжди на ній засинає, а Нут це бісить.

Рен усвідомила: вона так захопилася пошуками, що теж прогулює лекцію. Тож Діоніс швидко вислизнув із її першочергових турбот, і дівчина чкурнула на пошуки потрібної аудиторії.

Коли випало наступне вікно, дівчина постановила собі таки знайти нового одногрупника попри те, що той, судячи з усього, невидимий і невловимий, як Брюн.

— Егей, новенька! Сюди! — знайомий голос покликав Рен, коли вона роздивлялася внутрішній двір через прочинене вікно в обрамленні кам’яних плетив.

Студент, якого дівчина мимоволі виглядала серед інших, визирав з-за ніг оголеної статуї в ніші неподалік.

— Привіт! — наблизилася Рендалл.

У ніші ховалося вікно із затишним широким підвіконням, яке бездоганно пасувало для пообідніх посиденьок із книгою.

— Отак уже набагато краще, — студент примружився. — З нашої минулої зустрічі я все питав себе: а якою могла б бути твоя щира усмішка? І ось нарешті маю бажану відповідь. Ти чарівна, новенька.

Рен була певна, що з вуст будь-кого іншого ці слова прозвучали б награно, проте було щось в аурі цього студента, що запевняло: він так справді думає. Юнак неприховано роздивлявся її, тож і вона дозволила собі ковзнути поглядом по кучерях, котрі, попри смолисту барву, подекуди зблискували світлими кінчиками — мовби сонячні промені лягли на його волосся й вирішили там залишитися.

— Послухай, а ти не знаєш раптом, де знайти Амона Діоніса? — спитала Рен, подумки плекаючи надію, що новий знайомець погодиться ще й погуляти з нею нескінченними коридорами Академії в пошуках таємничого студента.

— Залежить, для чого він тобі знадобився, — темно-зелені очі примружилися.

— Маю передати, що ми тепер в одній групі. А наразі я лише дізналася, що він ловелас і нероба, який спить на лекціях. А це не дуже допомагає в пошуках.

— Справді? Це ж хто так вважає? Добра дівчинка Нікс?

Хоч він і вгадав, Рен вирішила промовчати. Студент хмикнув.

— То це я той ловелас, нероба і сплюх, Амон Діоніс. Приємно познайомитись. Одразу ж порада на майбутнє: не слухай усього, що говорить Нікта Ромі. Вона мене страх як любить, але боїться в цьому зізнатися навіть собі.

Рендалл машинально відрекомендувалась і зрозуміла, що втрапила у вкрай неприємну ситуацію — ще й із єдиним студентом, який поставився до неї приязно. Проте усмішка в зелених очах свідчила, що той не образився.

— Спробую зробити життя нашої групи веселим. А тепер, люба Рендалл, мені час летіти на заняття, — чорні кучері хитнулися, хлопець переліз через підвіконня. І — вистрибнув у вікно.

Рен усе ще плуталася в коридорах Академії, проте була цілковито певна, що вони зараз на третьому поверсі.

Вона вхопилася за підвіконня і перехилилася вперед, з переляком і певністю, що люди не стрибають з вікон. Люди — не стрибають.

Та чорнявець, наче нічого не трапилося, балансував трохи нижче — на кам’яному балкончику в обрамленні струнких колон.

— Що, знову цей прикол, розрахований на новеньких? — кинув хтось позаду.

— Закі, не руйнуй атмосфери! — Амон залився сміхом, поки мурашки витанцьовували по спині Рен.

Закс Нортон підійшов до вікна і шпурнув Діонісові книгу в зеленій палітурці.

— Випросив-таки! Ти ставиш!

Чорнявець граційно ухилився від, здавалося б, неминучого удару в плече, схопив фоліант лівою рукою та обурився:

— Якщо ти зіштовхнеш мене вниз томом «Історикових переказів про Стовпів», то хто виставлятиме?

— Слушно! Тоді наступного разу — плата наперед! Бо не треба було з бібліотекаркою гризтися, — Закс закинув голову і розсміявся.

Рен краєм ока стежила за рудим студентом. Примітила, що під лівим оком у нього тонка смужка шраму. А очі — з незвично червонястими райдужками — почервонілі від потрісканих капілярів: схоже, Нортон не одну ніч скнів над книгами.

Тим часом Амон помахав їм рукою та пірнув усередину.

— Це було… неочікувано, — Рен нарешті вгамувала мурашок.

— Спокійно, Савітрі, — новоспечений одногрупник сховав руки в кишені. — Діоніс любить справляти враження і знає, як це робити. А якщо він здуру переламає собі всі кістки, то їх рано чи пізно зцілять у нашому госпіталі.

Діке сприйняла новину стримано, як і Ньєрд. Лише розповіла, що постійних груп ще не формували, бо за ті півроку, які пропустила Рен, усі зосереджувалися на осмисленні свого нового становища та відході від минулого життя. Та на запитання про її власне минуле життя координаторка повідомила, що це дуже й дуже неґречно — питати таке в стінах Академії. Тож Рен залишилося послухати її й вирушити на першу практику до Діти.

— Дорогенькі, увага! — продзвеніла професорка Діта і схилила голову, оточену сонячним ореолом, у бік лісу, а тоді витримала значущу паузу, щоб усі встигли оцінити зелене плетиво гілок, яке виникло тут уранці не без її участі.

Рен уклала з собою мовчазну угоду сприймати такі речі як належне, бо що з того засвіття візьмеш? Внутрішній голос, щоправда, дошкульно допитував, чим же цей світ менш сущий, але дівчина ігнорувала його.

— Завдання просте: зайти в ліс і вийти з нього. Стежку ви оберете самі, — губи Діти блиснули усмішкою. — Усе зрозуміло і просто, так, любчики?

На останній фразі Амон пирхнув. Діта нахмурила світлі брови і знайшла хлопця поглядом:

— Ви, Діонісе, горе моє любе, можете навіть не починати — у вас недопуск!

— За що-о? — сторопів той.

— За прекрасні очі. А також за останні сім прогулів. Щодо інших: не смійте застосовувати унікальні навички — я дізнаюся. Енлілю, Агні, це зокрема до вас! Врешті, нічого особливого я не підготувала.

— Брехня, — шепнула Діке на вухо Рен. — Передай Ромі.

— Ромі, вони…

— Чула-чула! От же ж, ніколи не може відверто сказати, що на нас чекають ріки крові та переламані кінцівки!

— Думаєш, попереду щось таке?

— Ага. Надто багато нещодавніх практик були мирними й нудними.

«Краще б вони такими і залишались…» — подумала Рен.

Ліс мав світлий і привітний вигляд. Точніше, повинен був би мати: дівчина бачила, як сонце падає на землю, прорізаючись між листям, як соковита зелень шелестить від полудневого вітру, як гілки дерев переплітаються вгорі… Проте пригнічення розливалося всередині. Можливо, через те, що стежка спускалася до яру, а може, так впливала самотність. У повітрі висіла задуха, така важка, що ще трохи — й можна буде її відгортати руками.

Опинившись на дні яру, Рен вирішила, що колись його прорізала річка. Звичайно, цього лісу насправді не було. Проте ґрунт на дні віддавав вільготою, а подекуди навіть прозирали замулені калюжі. Стежка вела в болото.

Чвалати по коліна в багнюці не хотілося. Тому дівчина схопилася за найміцнішу на вигляд гілку розлогого куща і почала підійматися крутим схилом. Та тільки-но ступила на суху землю, усе довкола здригнулось. Земля втекла з-під ніг, мовби хтось згріб її в кулак і зім’яв, як недолугу декорацію. За мить Рен віднайшла себе внизу, в болоті, й зрозуміла, що зійти зі стежки, наміченої викладачкою, не вийде.

Вона втерла очі й поволі потюпала вперед.

За кілька хвилин і натяку на стежку не лишилося. Тонка пелена туману заструменіла від землі, і здавалось, що навіть туман цей утруднює кроки. Після тривалого блукання слизька хляпанина під ногами вже квацяла в черевиках. Чорні скелети всохлих дерев непомітно прийшли на зміну бурхливій зелені.

— Що, вже здаєшся?

О диво — людський голос! Дівчина блискавично озирнулася в надії віднайти компанію в цій неприємній пригоді.

— Нортоне, там і стій!

Рен кинулася до рудого студента й пообіцяла собі пропускати повз вуха його знущальні коментарі, аби тільки вибратися. Проте фігура хлопця здригнулася, похитала головою й безмовно розчинилася в тумані.

— Савітрі, може, залишишся назавжди тут і позбавиш нас від майбутніх проблем?

До туманного образу Зіґфріда дівчина вже не поспішала — він зник сам, залившись невеселим сміхом.

— Ми ніяк не можемо опинитися в одній групі! — ілюзорна Ромі стрибала над сухими гілками й корінням, об яке Рен обдерла ноги.

Болото глибшало, сутінки заливали все чорнильними плямами.

— Чарівна новенька, як же ти мене розчарувала… — в очах Діоніса чаївся осуд, а не усмішка.

Рен відчайдушно захотіла рвонути з місця, але не змогла навіть підняти ногу. Щось тримало її. Щось чіпке і слизьке. Буре багно під ногами забулькотіло.

«Там нічого немає! Ти пройдеш і переможеш!» — наполягав внутрішній голос.

— Там лише страхи твої, слабкодуха дівчинко, — зітхнув туманний Діоніс. — Страхи з тобою повсякчас, від них нема втечі.

Болото булькнуло, наче на підтвердження його слів.

— Здаюся, — шепнула Рен, розглядаючи подряпані долоні. Ніг вона вже не відчувала. У голові паморочилося від задухи. — Здаюся, пані Діто, — повторила вона, бо перед початком практичного викладачка запевнила, що почує, коли хтось забажає припинити. А вона хотіла цього понад усе, мовби слова туманних одногрупників вимели рештки сил.

І справді — тієї ж миті свіжий вітер врізався в стіну туману. П’янкий запах, у якому тремтіли троянди, півонії та морська сіль, заполонив усе довкола. І тут Рен побачила те, чого найбільше боялася: ніякого болота й близько немає. Залита сонцем стежка вела вперед, петляючи в траві. Зненацька захотілося опуститися на землю і нікуди більше не йти, але поява викладачки внесла корективи в ці розпачливі ідеї.

Зблизька Діта засліплювала. Її шкіра й волосся світились, а очі… Слово «блакитні» просто не могло вмістити їхню барву. Та й слово «викладачка» не надто їй личило. Проте ця бездоганна краса навіювала Рен не захоплення, а переляк, мовби одного погляду вистачало, аби засліпнути навіки.

Повітря довкола професорки двигтіло. Обличчя Діти заливало невдоволення — безумовно, найпрекрасніше невдоволення у світі. Вона підпливла до Рен.

— Отож? — Її погляд наганяв більше страху, ніж манівці в лісі. — Перефразую запитання: самі підете далі чи вивести вас, любонько?

— Я з вами. — Рендалл миттєво зважила всі «за» і «проти» й зрозуміла, що з неї досить цієї практики.

— Звичайно ж! — Діта граційно сплеснула в долоні, і перед нею розгорнулася сріблиста стежка, достоту шовк, напнутий на вітрі. — Ходімо.

Рен дивилась лише під ноги і за всю дорогу не відривала погляду від срібного шляху. Професорка теж зберігала мовчанку, проте наприкінці озвалася:

— Дорогенька, пані директорка вважає, що у вас є сила. Унікальна і велика, звичайно ж. Невідомо яка, звичайно ж. Але я вважаю, що навіть боги помиляються. Сьогодні ви продемонстрували найгірший результат серед усіх, Савітрі. У вас немає жодної сили, тож не вибудовуйте собі ілюзій і знайте своє місце. Так буде краще.

Рен вирішила, що найкращий вибір — промовчати. Нульові бали не видавались їй нічим трагічним.

— Вона сказала, що в мене немає жодної сили, — розповіла дівчина Нікті та Діке наступного ранку, коли сіла поруч із ними на лекції Нут. — Наскільки це погано за тутешніми уявленнями?

— Це значить, що Діта вважає тебе гарненькою! — тихо захихотіла Ромі. — Вона не терпить гарненьких. Я чула, що саме тому в нашої Зірки Агні немає жодних занять у професорки.

— Або в тебе справді немає особливих умінь, — резонно додала Діке. — Але ж ти й так не мрієш про вступ до Тріади.

— Скажу більше: я поняття не маю, що таке Тріада.

— Трійця найпафосніших божків, куди обирають за особливі заслуги чи вміння, — пирхнула Нікта. — Індивідуальна навчальна програма, де право задирати носа до стелі й зайві вимахони йдуть у наборі зі званням «кандидата». І типу згодом вони будуть якось близько від оцього світу, і типу це на все позитивно впливатиме… Але наразі їх тільки двоє: вочевидь, в Ама особливі критерії відбору, якщо вона не вподобала більше нікого…

За кілька днів (не без допомоги координаторки) Рен почала більш-менш орієнтуватись у розташуванні аудиторій і хитрих сплетіннях коридорів. Нортон не особливо з’являвся на очі: він бовванів самотньою тінню в бібліотеці, забарикадувавшись з усіх боків книгами. До здивування Рен, Закс виявився одним з найстаранніших студентів, попри свій надміру вогняний характер. Амон Діоніс же при зустрічах завжди всміхався так, що дівчина була ладна віддати половину своєї потенційної сили за ці миті тепла.

Божественний університет у сплетіннях засвіття виявився більш-менш стерпним, — вирішила Рендалл після перших тижнів навчання, страждання, нічних ридань, нульових балів з несподіваних предметів і осмислення свого становища. Та й майбутні боги врешті почали показувати інші риси, окрім вогнезаймистих.

Довгими вечорами у своїй квартирі Рен роздивлялася зірки, пекла сирники з родзинками і часом била чашки. Останнє, як повідомила їй Нікта тоном експерта, не дивина — так вихід знаходила химерна сила, яка жила в кожному з них.

Медова намистина, яка звисала з чорної стрічки, повсякчас нагадувала про слова директорки: колись кожна така зірка дасть народження новому світові. Одному зі світів, які мають скластись у новий візерунок зруйнованого Намиста. Від подальших розпитувань Аматерасу відмахнулася, мотивуючи це тим, що Рен ще надто людина, щоб заглиблюватись у деталі. Рен цілком подобалося бути «надто людиною», проте мерехтливий СВІТ на шиї вже здавався її невід’ємною частиною.

Здавалося, нове життя з усією його химерністю починає торувати собі таке-сяке русло. Аж до моменту, коли посеред чергової лекції Одіна, поки викладач кляв недолугість Бальдра незрозумілими дев’ятьма світами, Зіґфрід рушив до дверей. Ніхто не звернув на це уваги, як і на його блідість. А на півдорозі хлопець знепритомнів і не повернувся до тями.

Розділ 4 Лікувальні методи Нікти Ромі

Лекція Одіна закінчилася тієї ж миті, як Зіґфрідове тіло торкнулося підлоги. За кілька хвилин непритомний студент уже лежав на скрипучому госпітальному ліжку, важко сапав та здригався, мовби з кожним вдихом у легені потрапляли скалки скла.

— Ось вам іще один, — похмуро видушила Медея, від якої на лекціях зазвичай долинали в’їдливі та іронічні зауваги.

Очевидно, всі знали, що відбувається. Всі, крім Рендалл.

Щойно Зіґфріда забрали до госпіталю, як студенти валом рвонули туди ж. Вони зібрались у просторій палаті і жадібно спостерігали, як заклопотана Аматерасу чаклує над смертельно блідим хлопцем на смертельно білій постелі. Відненавна Рен нудило від холодних лікарняних кольорів, але вона не могла відвести погляд.

Шепотілися, що директорка прибігла — директорка! прибігла! — до госпіталю чи не швидше, ніж туди принесли непритомного студента. Зараз довгі й тонкі пальці Аматерасу блукали тілом хворого, мовби намацували невидимі ланцюги та замки, які треба розбити. Здавалося, директорка нікого не помічає довкруж — тільки незримого, неназваного ворога.

Зіґфрід раптом застогнав і скорчився. Його тіло сіпнулося, задрижало, а тоді почало повільно, конвульсивно відриватись від лікарняного простирадла, мовби той неназваний ворог тягнув його за собою вгору.

— Оце вже ні… — прошепотіла Аматерасу і клацнула пальцями. — Нікуди ти не щезнеш! Ти — воїн, і місце твоє — тут!

Тієї ж миті тіло Зіґфріда вдарилось об ліжко, наче його притиснули зверху. Воно дрижало й сіпалося, аж доки Аматерасу не схилилася над студентом сама, мовби хотіла втиснути його в матрац невидимим пресом. Проте минуло кілька секунд — і її пальці провалилися крізь цей прес.

Хтось поруч із Рен зойкнув. Дівчині кортіло зрозуміти, що коїться, але студенти зберігали могильну тишу, а з кам’яного виразу обличчя директорки скидалося, що нічого хорошого.

Хвиля енергії зашипіла в повітрі й відкинула Аматерасу від Зіґфрідового ложа — вона впала на крісло. Бездоганно укладені коси розметалися по плечах, посипалися золоті шпильки, з-під довгих нігтів порснула кров, так недоречно подібна барвою до її сукні. Рен мимоволі подумала, що тому Аматерасу й носить багрянець — бо він наче кров, бо в її житті, мабуть, багато крові.

Директорка зі стогоном підвела голову і зиркнула на студентів.

— Ану геть звідси! Це кінець, коли хто ще не помітив…

— Аякже! — озвався дівочий голос, повний роздратування. — Аякже!

Нікта Ромі розштовхала ліктями юрбу і вибилася вперед.

— Ну ти й нарвався, одоробло банькате! — вона в два кроки опинилася біля ліжка, над котрим тремтіло в конвульсіях Зіґфрідове тіло.

Нова хвиля енергії прошурхотіла поряд, але Нікта навіть не звернула на неї уваги. Тим часом штори зірвалися з карниза, скляні банки забряжчали на полицях і паркет захрускотів, вкриваючись тріщинами.

— Лицар! Воїн! — випалила студентка. — Та бовдур ти, а не лицар, Зіґу!

Під тихий стогін хворого Нікта підняла стиснуту в кулак руку і з усієї сили вгаратала його попід ребра.

— Телепень, якого жодна Тріада не бачила!

Ляпас по лицю.

— Виродок останній із кандидатів!

Ще один ляпас.

— Брехло Стовпам на сміх!..

— Ти ж його вб’єш! — кинув хтось із поміркованих студентів.

— Та байдуже! — знавісніла Нікта. — Якщо він тільки посміє піти, то хай краще здохне від моїх кулаків тут і негайно!

Директорка на диво спокійно спостерігала, як Ромі лупцює і так ледь живого з вигляду хлопця. Вона зручніше вмостилася в кріслі і похитувала ногою, а кров сочилася з-під її нігтів і капотіла на чисту підлогу.

— Ти обдурив мене! А мене, пане лицарю, не обдурює ніхто! — засапано видихнула дівчина й раптом схлипнула, але не дала жодній сльозі впасти, лише прошепотіла щось. Рен розчула слово «угода».

Зіґфрідове тіло здригнулося, його шарпнуло вбік. Хлопець ударився спиною об стіну, навздогін йому полетів чорний черевичок.

— Ні, я сказала!

Дівчина босоніж застрибнула на ліжко і вхопила Зіґфріда так міцно, що Рен не сумнівалася ні миті: немає сили, співмірної з її бажанням порятувати друга. Немає сили, котра змусить Ромі розімкнути тонкі руки. Бо те, що ховалося на споді, під клацанням імені «Нікта», не знало заперечень.

Невидимі ланцюги зі скреготом розірвалися — хлопець загримів просто на підлогу, а з ним і міднокоса дівчина. У тиші, яка запала по тому, вчувалося лише поскрипування крісла Аматерасу.

— Він переборов межовий стан? — за кілька тривожних секунд почулося зі студентського натовпу, що вже перегородив коридор біля палати.

Зіґфрід нерухомо лежав на потрісканому й закривавленому паркеті, серед битих пляшечок із ліками, які дивом не поранили нікого. Він більше не хрипів і не здригався, хоча страшна блідість не відступила. Утім, щось інше, незриме й важке, вивітрилося з палати, позбавляючи всіх від заціпеніння та остраху. На підвіконні стелилося сонце. Нікта усміхалася переможно, її очі блискотіли.

— Розходьтеся, розходьтеся, — кивнула Аматерасу і схилилася над непритомним студентом. — Критична загроза позаду. Завдяки Ромі. А ви всі що тут забули? Годі зривати навчальний процес! Бальдре, Тессе, покладіть хворого на сусіднє ліжко, і щоб я тут нікого більше не бачила.

Директорка стріпнула кров з пальців, наче щойно прокинулась від довгого сну, і почала підбирати смоляні пасма та заколювати їх довгими золотавими шпильками.

Рен вислизнула в коридор однією з останніх: хотіла зачекати Нікту й розпитати про все. Проте міднокоса студентка вмостилася на краю Зіґфрідового ліжка і, схоже, не планувала нікуди йти.

Тож Рен вирішила шукати відповіді деінде й позадкувала від дверей палати.

— Дивися, куди ноги несуть! — різкий покрик обірвав її думки.

— Нортоне, тебе мені й треба, — зраділа дівчина, хоч ледь не врізалася в рудого студента, який володів умінням вискакувати з-за поворотів на високій швидкості. — Поясни мені дещо, будь ласка.

— Маєш координаторку, в неї й питай. Я поспішаю. — Хлопця перспектива поспілкуватися не зацікавила.

— Не хвилюйся, і в неї запитаю. Але ти, певна річ, знаєш усе краще. — Вона усміхнулася в надії, що крапля лестощів щодо знань чванька Нортона спрацює, і зиркнула в його очі. — Що сталось із Зіґфрідом?

Закс примружився.

— Савітрі, є речі, в котрі краще не влазити. Ти — мрієроста, так? То роби свою справу й не вишукуй проблем.

Рен зціпила зуби, смакуючи думку про те, що одного дня таки зарядить Заксові ляпаса за його поведінку. Утім, той день був ще неблизько, бо направду дівчині не доводилося нікому давати ляпасів і вона підсвідомо боялася, що в потрібну мить схибить або ж Закс перехопить її руку і… і зробить щось.

— А хочеш я візьму на вирощування твою мрію? — запропонувала Рен, озвучивши недавню ідею. — Оту нездійсненну. Я ж направду мрієроста. Як на те пішло — найкраща з випускників свого коледжу.

Одну довгу мить їй здавалося, що ця спонтанна пропозиція — правильна. Що вона знайшла ключ, відповідь, шлях до порозуміння з одногрупником. Його очі дивилися на неї зі здивуванням і, здається, несміливим інтересом.

— Чому людина, у якої є хоч трохи здорового глузду, хотіла б узятися за щось безнадійне?

— Бо я люблю виклики. Коли вперше взяла до рук твою мрію, відчула, мовби вона — для мене. Тобто — випробування для мене. Рубіж, який я маю перетнути, щоб піднятися ще на сходинку вище.

Закс криво усміхнувся:

— Амбіції — у Савітрі? Що день, то цікавіше!.. Але та мрія — це моя особиста справа. Насмішка з тебе у твій перший день в Академії. Вона дійсно нездійсненна. Забудь і не думай про неможливе.

— А чого варте наше життя, коли не прагнути здійснити щось неможливе? Бодай одного разу перетнути межу і…

— І померти від виснаження?

Хлопець збирався додати ще щось, та до них підійшов Амон і лунко ляснув Закса по спині, але тут-таки відсмикнув руку.

— Боги, Закі, припиняй струмом шпурлятися!

— Я не шпурляюся струмом, — ощетинився рудий студент і нервово тріпнув пальцями, між яких — Рен могла заприсягтися — пробігли іскорки.

— Сонце моє, Рендалл, — Амон уже перемкнув увагу на неї, — я примчав, щойно дізнався, що сталося з нашим горопашним одногрупником. Чи правда, що його врятувала Нікс?

— Амоне, я остання особа, в якої варто розпитувати про те, що сталося. Утім, так, директорка сказала, що його рятунок — цілковито заслуга Нікти.

Амон заусміхався і рвучко наблизився до дверей палати, але коли вже заніс руку, щоб постукати, то завмер. Рен устигла помітити, що радість кудись звіялася з красивого Діонісового лиця, а його погляд, що впирався у важкі двері, повнився хвилюванням.

— А врешті, — хлопець різко повернувся до них із Заксом, — усім нам не завадить відпочинок. Хто зі мною подрімати на лекції Нут?

— Йогопокликали, — повідомила Діке. — А він вирішив відгукнутись іпіти. Та все обійшлося, тож годі тобі про це думати.

— Я б воліла отримати детальніше пояснення, — зауважила Рен.

Минуло два дні після того, як Зіґфрід опинився в лікарні. Проте ніхто й словом не прохопився про той випадок — мовби на всіх інших наслали забуття чи наказали мовчати під страхом покари. Лише Нікта Ромі відпросилася з лекцій і весь час проводила в госпіталі. Її друг досі не опритомнів.

— У нас не заведено про це говорити, — стиха відказала Діке. — Та якщо тобі аж так кортить дізнатися, то в нашого одногрупника — синдром зникнення. А пані директорка буде дуже невдоволена, що я відкрила це тобі.

— Пані директорка воліє, щоб я сама здогадалася?

— Ні. Вона воліє, щоб ти була в безпеці, — Діке, як завжди, різко урвала розповідь і опустила погляд у книгу, що лежала в неї на колінах, недвозначно натякаючи, що розмову закінчено.

Попри потребу й собі днювати і ночувати над підручниками в намаганнях наздогнати однокурсників, Рен не могла збутися хвилювання, яке точило зсередини. Щось відбувалося тут, щось недобре з цими «майбутніми богами», як називали їх професори. І затята мовчанка, що оточувала дівчину та нашорошувалася звідусіль на її запитання, тільки переконувала Рен у власній правоті. Щось недобре обіймало їх незримими путами, наявність котрих за обопільною згодою замовчували і викладачі, і студенти. Та чи довго це триватиме?..

— Сюди, ми вже близько! — Діоніс звернув у вузький непримітний коридор, захаращений поламаними партами.

Це був уже п’ятий чи шостий поворот — Рен збилася з ліку, але одногрупник простував упевнено. Він погодився порадити затишне й достатньо віддалене місце, де дівчина могла б наодинці практикуватися з усіма вміннями мрієростів. Тож зараз вони вдвох петляли коридорами головного корпусу, віддаляючись від студентського шуму вглиб закинутого крила.

Після наступного повороту і рипучих сходів донизу хлопець зупинився навпроти темних дверей і прочинив їх, жестом запрошуючи Рен увійти.

Усередині панувала темрява. Утім, щойно Амон клацнув пальцями, в його долоні зайнялася пломінка намистинка, схожа на крихітне сонце. Промені вмить залили аудиторію — і Рен ахнула. Світло в руках хлопця відбилося від сотень, а то й тисяч скляних сфер, нагромаджених одна на одну.

— Тут зберігають мрії з практичних, поняття не маю навіщо, — усміхнувся Амон. — І, люба Рендалл, мрієроста має оцінити це широке поле для експериментів, правда ж?

Дівчина безмовно кивнула.

Хлопець приглушив світло в долоні, наблизився до парт під стіною та сперся на одну з них, поки Рен роззиралася довкола. У півтемряві вона примітила вікна, наглухо запнуті важкими шторами.

— Не раджу їх відчиняти, — Амон прослідкував за її поглядом. — Здійметься страшна пилюка — тут не прибирали бозна-скільки часу. Та й хтось іззовні може помітити.

— А сюди що — не можна заходити? — запідозрила Рен, хоч замка на дверях не було.

— Можна, звісно. В Академії можна майже все, ти скоро в цьому впевнишся, — осміхнувся хлопець. — Але я б волів тримати хороше місце в секреті. Часом навідуюся сюди і геть не хотів би застати когось іще — наприклад, Ромі в обіймах Зіґфріда. Що ж до тебе, люба Рендалл, то я лише втішуся такій компанії. Адже ця аудиторія та її наповнення для тебе куди корисніші, ніж для мого усамітнення. Тільки не здійснюй мрій бездумно.

— Я не робитиму цього — адже не можна гратися з чужими бажаннями. Мені достатньо вибудовувати схеми й розраховувати витрати енергії. А про це місце я нікому не розповім, — урочисто прошепотіла Рен, сповнена втіхи від того, що в неї та Амона Діоніса тепер є спільна таємниця. Вона примостилася на парту біля одногрупника і, заколисана мерехтінням намистини світла, що перекочувалася між його пальцями, зважилася на питання, яке з непояснимих причин вважали непристойним у стінах Академії: — А яким було твоє життя до того, як ти потрапив сюди?

Хлопець завмер і відповів не одразу. Рен краєм ока роздивлялася його профіль, який у півтемряві здавався скульптурою, гордою і досконалою, як і ті численні божества давнини, які чаїлися по коридорах Академії, у тінях ніш і верхів’ях колон.

— Щоб відповісти на це запитання, а радше — щоб наші взаємини були й надалі такими довірчими й безжурними… — Хлопець пригладив волосся і спитав так, мовби йшлося про життя і смерть: — Люба Рендалл, я конче мушу знати: чи любиш ти вино?

Шлях назад із таємної аудиторії здався коротшим принаймні вдвічі.

— То поміркуй над моєю пропозицією! — кинув на прощання Амон і, наспівуючи впівголоса незнайому мелодію, пішов на наступну лекцію.

Пропозиція зводилася до того, щоби влаштувати вечірку, а певніше — свято вина, бо Амонові з незбагненних причин слово «вечірка» видавалося недостатньо слушним. Він розповів, що часом збирав усіх охочих гуртом і приносив особливе частування.

Перспектива гулянки звучала привабливо, ще й в устах Амона, який мав ледь не магічну силу переконувати будь-кого у будь-чому. Тому Рен охоче погодилася — лише опісля, коли Зіґфрід видужає.

— З ним же все буде гаразд? — поцікавилася дівчина, на що Амон променисто всміхнувся.

— Неодмінно! Адже Зіґом опікується Нікс. Скажу тобі відверто: ніколи не варто йти супроти Нікс — навіть у бажанні померти.

Щойно власник найтеплішої усмішки в Академії покинув Рен на самоті, в її думки ввірвався дзвінкий стривожений голос Брюн Ньєрд, котра допитувала, а що це трапилось із Зіґфрідом. Дівчина здригнулася з несподіванки: примара не озивалася до неї вже кілька тижнів.

«Скидається на те, що він ледь не вмер від невідомої болячки, але тепер кажуть, що все буде гаразд», — подумки відповіла Рен.

«О боги першої Тріади! Те, що йому тут не місце, жодним чином не стосується смерті… Та я завжди, завжди знала, що ця Ромі його доведе!» — скрипуча злість пробилась у завше ніжному голосі Брюн.

«Нікта — його рятівниця. Але, як на мене, тут коїться щось зле, а всі поводяться так, мовби їм байдуже».

«Бо їм таки байдуже, Рендалл Савітрі, їм всуціль усе одно. Потойбічного холоду, коли ти ще не помітила, їх навчають тут невпинно: кожен буде сам-один, кожен приречений на одиноку стежину в правічній пітьмі, кожен зміниться і стане тим, кого не здатен уявити. Хто зірветься за грань і впаде — яке кому діло? Вони сміятимуться в твої прекрасні очі, коли ти падатимеш. А коли не сміятимуться, то, певне, лише ті, в кого залишилося більше людського. Та й це людське покине їх, одного за одним, одного за одним…» — голос Брюн здригнувся, мовби вона сама — та, хто впав за грань.

У голові Рен вирувало безліч запитань, і вона спромоглася на те, що турбувало її найбільше:

«Скажи: чому з тобою забороняють спілкуватися?»

«Ти чуєш тремтіння? — відказала примара. — Чуєш, як мої слова пробираються під шкіру, торкаються твого страху і виносять його на поверхню?.. Можеш не відповідати, я знаю, що це так. Коли заговориш зі мною, то можеш зламатися, Рендалл. Я силкувалася говорити із Зіґфрідом, він від мене відмахувався і не бажав чути, що йому тут не місце, та бачиш — щось із цих слів проросло. Бо і він, і ти — чутливі, прекрасні душі. Здатні слухати і чути — тож я заговорюю до вас… А вони, всі вони — кажуть, що я погана, Рендалл. Що я вчинила жахливу, незворотну річ…»

«І це правда?» — Рен не вірилося, що примарне дитя на ім’я Брюн здатне на по-справжньому поганий вчинок.

«Не можу відповісти тобі з певністю, бо те, що для когось жахлива й незворотна річ, для іншого — єдиний правильний крок, єдиний рятунок і вихід… Утім, коли уникати мене наказує директорка, то так має бути», — у голосі Брюн продзвеніло розчарування.

«Мені здається, в стінах Академії надто багато «так має бути» і надто мало пояснень», — зауважила Рен, безміру втомлена від таємниць, котрі визирали на неї з кожного закутка цими днями.

«Не тільки в Академії — всюди! Нас оточує безліч рамок, вплетених у жорстке «так має бути», примирливе «так заведено» чи обурене «що інші подумають». Рамки ці стримують, але ніхто не хоче першим порвати ланцюги. Бо з перших завше сміються. Бо те, що нас стримує, водночас і береже від небезпеки по той бік. Бо хто зна, що там?..»

Щось тонке й гірке напнулося в голосі Брюн, стоншуючи його до павутинки, котра от-от — і лусне, і зірветься за вітром, аби зникнути навік. Це щось запевнило Рен у правильності її рішення, і вона усміхнулася.

«Я не люблю рамок. Тож чи можна мені як виняток спілкуватися з тобою?»

«О боги! Певна річ! Я буду шалено рада. Насправді мені так самотньо, бо ж усі старанно дотримуються настанови директорки й уникають мене».

«Я не знаю, що ти вчинила. Та думаю, що сприймати людину треба такою, якою вона є зараз. Зараз ти добра до мене, тож я не бачу причин, щоб нам не спілкуватись».

«То правда. Але й минуле, й майбутнє формують людину. Наприклад, якщо знаєш, що скоро помреш, то будеш поводитися інакше, ніж коли в тебе попереду ще багато часу», — продзвеніла Брюн.

«Я б старалася поводитись як завжди, щоб нікого не налякати. А ще повільно обривала б усі зв’язки, щоб не завдати гострого болю…»

На мить Рен прошила думка, що це ж саме те, що зробили в Академії: стерли її — і тепер ніхто, дотичний до минулої Рендалл Савітрі, не відчує болю втрати. Жорстокі божества, вони чинили так само, як учинила б і вона сама, якби опинилася на порозі засвіття без шансу на повернення. Це відкриття застало Рен зненацька, проте втрутилася Брюн:

«Це метод сміливих і самотніх! Я б, певно, не змогла покинути тих, хто мені любий… Тож коли ми вже добрі подруги, то я можу попрохати тебе про поміч? Зроби, будь ласка, так, щоб Зіґфрід нарешті помер. Але щоб насправжки. Бо мені, бач, не вдалося».

Розділ 5 Заступниця голови клубу опівнічників

На першу свою ночівлю в Академії Рен зважилася після довгого й виснажливого дня, зворохоблена заявою Брюн, хвилюванням про Зіґфріда і новими завданнями Одіна. Вона так захопилася роботою з мріями в «таємній» аудиторії, вікна якої завжди зачинені, що й не примітила, як зовсім посутеніло. Згадавши про ранні лекції завтра, Рен зважила, що дістатися додому й відпочити все одно не встигне. Тож краще вже прийти на заняття в зім’ятій формі й віджартовуватися, що провела гарну ніч, якщо хтось спитає. Серед старих парт знайшлося велике м’яке крісло, Рен накрила його своїм кардиганом і саме влаштувалася зручніше, коли з коридору долинули голоси.

— А згодом він пішов до Одіна перескладати всі ті завали і після цього почав поводитися дуже дивно…

Двері розчинилися навстіж — Рен не встигла навіть відсахнутися в тінь штор, тому так і завмерла в м’якому кріслі. Наступної миті на порозі з’явилося півтора десятка студентів, більшість із яких дівчина бачила вперше. Як і вони її — так Рен вирішила через їхні здивовані обличчя. Наперед вийшов високий русявий хлопець.

— Ти хто така? — процідив він.

— Рендалл Савітрі, коли це чимось допоможе.

— Вона з групи Ньєрда! — докинув студент, із котрим дівчина працювала в парі на першому своєму практичному.

— Отже, Савітрі з групи Ньєрда. Я слабко вірю, що ти випадково опинилася тут опівночі, — хлопець говорив повільно й неспокійно, наче боявся зронити зайве слово.

— І взагалі, зараз ще не північ. І так, я тут не випадково, — Рен вказала в бік скляних сфер. — Я мрієроста і практикуюся. Діоніс дозволив приходити й робити, що заманеться.

Останній аргумент одразу ж розвіяв напругу.

— Діоніс — тобто Амон Діоніс?

— А тут хіба є інші?

— Та ні. Тоді все гаразд… Народ, заходьте, сідайте! — Хлопець, який очевидно був за старшого, махнув студентам, і вони гамірливою компанією позаймали вільні стільці й парти.

Рен примітила ще кількох знайомих. Останньою досередини зайшла Медея.

— Не думаю, що розумно продовжувати знайомство, Тессе, — видихнула чорнявка, спираючись на плече голови.

— У неї дозвіл Діоніса, — відказав Тесс. — Мабуть, він хоче, щоб оця приєдналася до нас.

— Будь-хто може сказати, що має дозвіл Діоніса. — Пухкі, густо нафарбовані губи стиснулися.

— Вони ж в одній групі.

— Не забувай, що там же Діке та Ньєрд, директорські пси.

— Послухайте-но! — втрутилася Рен. — Я не прагну ані заважати вам, ані тим більше дізнаватись, які таємні справи тут плануються. Влаштує, якщо я просто піду?

Тесс і Медея обоє подивилися на неї з підозрою, котра видалася Рен кумедною: ну що можуть аж такого робити тут півтора десятка студентів, щоб остерігатися її одної?

— Давай, щезни, — врешті мовила чорнявка.

— Це мені вирішувати, пані заступнице, — втрутився Тесс, проте Медея наблизилася до Рен на відстань, на котрій яскраво зазвучали теплі, пряні парфуми.

— Послухай мене, Савітрі: ще раз опинишся тут невчасно — я підвішу тебе за патли на люстрі просто в кабінеті Аматерасу. Хай знає, як підсилати до нас когось.

— Медеє, припини, — зашипів Тесс і схопив дівчину за руку, силоміць тягнучи її до себе.

Рен підхопила з крісла кардиган, підійшла під мовчазними поглядами до дверей і лише на порозі озирнулася на чорнявку.

— Шановна заступнице, можеш не сипати погрозами — я в одній групі з Нортоном, тож у мене виробився імунітет до зверхнього словесного потопу. Заспокойтеся — я йду.

Рендалл розвернулася, переступила поріг і гучно хряснула дверима. Потай вона собою пишалася, адже зазвичай ніяковіла і геть не вміла давати словесну відсіч. Тепер залишилося навчитися так само парирувати й випади самого Закса Нортона, з котрим їй доведеться проводити значно більше часу, ніж із заступницею голови клубу оцих опівнічників.

По той бік дверей Медея терла руку: від Тессових пальців залишився чіткий почервонілий слід на її зап’ясті.

— Ти мені ледь кістку не зламав! — прошипіла вона, явно перебільшуючи шкоду.

— Бо поводишся, мовби зовсім здуріла, — відказав Тесс. — Я ту Савітрі пригадав: вона кілька тижнів як приєдналася до нас. Справжня мрієроста, не збрехала.

— Велика радість, тішуся, як золотому рунові! — хмикнула Медея. — А я справжня, могутня чаклунка. І хоч би як це допомагало, от хоч би як!.. Гаразд, починаймо збори!

— Ця студентка, — озвався один зі студентів, який до того мовчки вивчав якісь папери. — Дарма ви на неї так накинулися: Савітрі є в новому списку.

8059 рік 7 кроку Колеса Долі

— Я видряпаю твої лицемірні очі, якщо ще раз подивишся не в той бік, — голос дівчини тремтів від люті.

— Спробуй, — спокійно кивнула її суперниця, відсторонюючи руку, яка вчепилася в плече. — Та зараз угамуйся, дівчинко: сукню мені порвеш.

— Ти не так давно вступила до Академії і не розумієш…

— Ти прийшла пізніше за мене.

— Але я розумію! — дівчину тіпало. — Це моє місце — спитай Іштар, спитай будь-кого! Слова записані, Аматерасу. Слова не змінити. І вони мають силу.

Очі Ама звузилися.

— Мені немає діла до Слів. Чи це було. Чи це буде. Чи мало би бути. Ти робиш це не задля Слів, Герес. А тому, що любиш його, — вона зронила це так легко, ніби знала про свою перемогу задовго до того, як усе стало ясним та прозорим, ніби січневий ранок.

Дівчина, названа Герес, процідила:

— Замовкни.

— Ти. Любиш. Його.

— Закрий рота, Ама! Якщо хтось почує…

— То плітки розійдуться, як кола по воді від одненького камінця. Але ти таки любиш його: потай, а палко. І ось найбільша різниця між нами: ти боїшся сказати це вголос, а я ні. Я, дівчинко, нічого й нікого не боюся.

Не чекаючи відповіді, Аматерасу розвернулась і пішла. Вона подумки перебирала список справ, умить забувши про Герес та її одержимість Зевсом. Врешті, попереду здіймалися неохопні списки книг на лекції Крона і Вішну, а вже ж і час починати підготовку до щорічного Свята Сонця.

— Мабуть, варто обговорити деталі, якщо ми працюватимемо в парі, — зауважила Рен, тамуючи позіхання: після зустрічі з Медеєю та гуртом її поплічників ніч видалася майже безсонною.

Нортон відірвався від краю парти з таким виразом обличчя, наче його примушували вручну тягати мішки з вугіллям. Попри це в очах Рен він завше видавався енергійним, мовби складався з гострих розчерків: шрам під оком, тонка лінія носа, різкі ключиці, розпатлане волосся, браслет із чорних намистинок, який обвиває ліве зап’ястя. Закс нахилив голову і скоса подивився на дівчину. У його лівому вусі сяйнув золотий серпик сережки.

— Знаєш, Савітрі, за яким принципом на такі практичні розподіляють студентів?

Рен заперечно похитала головою. Хлопець посміхнувся поблажливо.

— Авжеж, ти досі нічого не знаєш… Так ось, Діта просто обирає несумісних. Людей, які псують одне одному нерви, щойно опиняються поруч. Пані професорка комунікації безпідставно впевнена, що заняття, на якому ми просто поспілкуємося, допоможе підтримувати кращу атмосферу між студентами. Бо, на біду, всі молоді божества часто мають проблеми з порозумінням, а це псує таємничі плани дирекції.

— То що ти пропонуєш?

— Пропоную тихо посидіти до кінця заняття. Ти не дратуєш мене, я не чіпаю тебе, всі щасливі. Перед Дітою підтвердимо, що все пройшло чудово.

Внутрішній голос заперечував, бо ж справді хотілося б поспілкуватись із Заксом Нортоном, але голова машинально схилилася в кивку.

— Чудово! — Хлопець повернувся до парти і розтягнувся на ній у повен зріст. Зросту в ньому, на око дівчини, було якраз досить, щоб позирати на всіх зверху, як одногрупник і полюбляв робити.

Думки Рен були досі зайняті нічним зіткненням із Медеєю та її компанією. Усередині подзвонювала і тривога за Брюн: примара попрохала Рен убити Зіґфріда. Хоч та відмовилася навіть слухати такі дурниці, Брюн, здавалося, не зрозуміла, чому її бажання погане. Чи й справді по той бік життя і смерті всі сенси втрачали сенс?..

Від нудьги — вони мусили провести з Нортоном усеньку пару наодинці — дівчина ще пройшлася вздовж рядів, позазирала під парти, а тоді розляглась поруч із Заксом, відчуваючи, як неприємно впиваються під лопатку гвинтики на стільниці.

Тут же Рен уперше примітила, що на стелі аудиторії танцюють люди. Напівстерті, місцями надщерблені, проте достеменно люди. Мальоване сонце розливало сотні променів, які від часу втратили золотий блиск і здавались темно-пісочними.

— Що то на стелі? — спитала дівчина, сподіваючись, що Закс теж утомився від тиші.

Сусідня парта заскрипіла.

— Фреска. Танець, — коротко відповів хлопець, а тоді зітхнув. — Я думаю, що це Свято Сонця — судячи з кількості його зображень у підручниках.

— Ніколи не чула про це свято, — тихо зауважила Рен, повертаючись на бік.

— Звичайно, не чула. Закладаюся, ти не постаралась навіть розгорнути підручник з історії Академії, — хмикнув хлопець, проте продовжив оповідь, бо втратити нагоду похизуватися своїми знаннями він не міг: — Це Свято бурхливо відзначали в Академії аж до Кривавого Випуску. Про нього ти хоча б знаєш?

— О, певна річ, — без докорів совісті збрехала дівчина.

— Як аналог Свята Сонця згодом впровадили Бал Трьох Гостей. Кажуть, дійство яскраве. Ми його застанемо цьогоріч. Така історія.

— Дякую за пояснення. Я ж була вирішила, що ти завжди такий невдоволений, як у мій перший день тут.

Закс хмикнув.

— Я напередодні мав серйозні проблеми з Одіном. Було зовсім не до того, щоби бавитися з новенькою.

— Коли це позаду, то… друзі? — Рен сіла на парті, щоб церемонно простягнути руку хлопцеві.

Він, проте, дивився на неї зовсім без радості від пропозиції перенести стосунки на новий рівень.

— Без образ, Савітрі. Якщо в тебе є мета, не можна розпорошуватись на людей довкола. — Тон, яким він виголосив це, не здавався ні роздратованим, ані злим — і від цього Рен посмутнішала.

— А що коли довкола — дорогі тобі люди?

Одногрупник підняв руку, розглядаючи свій чорний браслет.

— Для них можна і навіть треба зробити виняток. Тому в мене нема і не буде дорогих людей в Академії. — Закс зістрибнув з парти на підлогу. — Добре, побалакали та й годі!

Звичний Нортон уже повернувся, але наразі Рен вистачало й цього. Потім — казала вона собі — Закс неодмінно відкриє їй більше. А тоді вона сплете все це в міцний клубок, щоб достукатися до нього, і зможе виростити оту нездійсненну мрію. Та він і оком не встигне змигнути!

Лист, який прийшов наступного дня, викликав підозру. На конверті не було марки й адреси, а знайшовся він поміж сторінок конспекту з Одіна, необачно залишеного на парті в аудиторії на всю обідню перерву. «Для Рендалл Савітрі. Не показуй нікому», — повідомляв зворот конверта. Слово «нікому» відправник двічі підкреслив.

Заінтригована посланням, Рен поспіхом вийшла з аудиторії на наступній перерві та вирішила навідатися до закинутого крила. Звернувши в першу-ліпшу підсобку, дівчина вмостилася на край розхитаного столу, розірвала конверт і дістала папірець.

«Рендалл Савітрі! — дзебенів гострий дрібний почерк. — Ми пишемо з однією метою — захистити тебе. Академія не така безпечна, як переконують викладачі. Ти сама бачила це. Синдром зникнення — він тебе теж хвилює?»

Дівчина здригнулася. Спершу мовчанка звідусіль — і тут зненацька їй вкладають у руки нитку просто до таємничої Зіґфрідової хвороби?

«Ми пишемо не всім — на те є причина. Причина, яку дбайливо приховують від загалу. Якщо хочеш дізнатись її та знайти інші відповіді, приходь за тиждень опівночі до кабінету навпроти вази. Інші не повинні про це дізнатися. Вони — не такі, як ми».

Ні підпису, ні імені. «Може, хтось насміхається?» — Рен мимоволі подумала на Закса. Але той навряд чи вчинив би щось таке. Адже він не має часу розпорошуватися.

— Нікс, послухай: а ти часом не знаєш, за що Закса відсторонили від занять? Отоді, якраз перед моїм вступом, — ніби поміж іншим поцікавилася Рен, гортаючи з міднокосою одногрупницею посібники з історії.

Їй хотілося більше дізнатися про Нортона, якщо вона вже надилася до його нездійсненної мрії. Та й момент випав — вони зачаїлись у найглухішому кутку читального залу і вдавали, що вчаться, хоча насправді більше базікали.

— Невже цю історію досі обговорюють? — щиро здивувалася Ромі.

Після кількох днів у лікарні під її очима залягли темні тіні, але в усьому іншому одногрупниця залишалася тією ж енергійною та іронічною Ніктою. Вона згорнула підручник і усміхнулася:

— Нортон просто розквасив Сетові Морту носа. На парі Одіна. Знаєш же, який то любитель дисципліни… То ось, Одін вийшов, а хлопці затіяли суперечку. Сет волав, що не вірить у всю цю катавасію і нас повбивають, як і попередників, а Нортон сидів одразу за ним. І тут він підхопився — знаєш, як відпущена пружина. Нависає над Сетом і страшним голосом каже: «Повтори». Я б у такий момент спробувала злитися кольором із партою і вдавати, що мене не існує. А Сет, він завжди трохи того був, — Нікта покрутила пальцем біля скроні. — Бовкнув щось — чи то про попередню Зірку, чи що. Не встиг договорити, як Закс його хап за потилицю і — щосили! — лицем об парту хрясь!.. А далі вже ріки крові, Сет в істериці — істерики, правду кажучи, було більше, ніж крові. Заходить Одін: Морт корчиться, Закс у стіну тупиться. Отак його відсторонили від занять на тиждень. Професор загалом казав, що маніяків у своєму класі наступні сто років терпіти не буде і скине його в Йотунгейм. Ніхто не петрає, що і де той Йотунгейм, але коли Одін обіцяє туди скинути — то капець. Але Нортон дуже вибачався. Уявляєш, щоб Нортон — вибачався?..

Рен замислено поклала голову на руки. Цей випадок здавався їй неправильним, попри Заксів вогняний характер. Навіть у вогняного характеру є межа, котра явно ближча до адекватності.

— Нікс, а ти не знала нікого з попереднього випуску? Скажімо, оту Зірку? — думка виникла раптово і вимагала негайного підтвердження.

Проте студентка заперечно похитала головою:

— Ні. Я з дитинства жила в пансіоні, який належить Академії. Я ж із дому втекла. Малою ще.

— Хотіла б я побачити малу Нікту.

— Ти нічого не втратила. Я була така ж неповторна, як і зараз. До речі, там же зустріла й Зіґа, у пансіоні. Клянуся, ледь не сплутала його з дівчиськом! Уяви собі: величезні зелені очі, шовковисте волосся — принцеса та й годі! Та я завжди знала, що Зіґ стане справжнім лицарем…

Обличчя Нікти посмутнішало — після повернення з госпіталю вона все не могла стерти з лиця задуму. Ось і зараз сиділа на підвіконні проти сонця, занурена у свої спогади. Спостерігаючи за нею, Рен подумала, що хто-хто, а Ромі неодмінно витягне друга не лише з госпіталю, а і з того світу. І в цьому було щось страх яке шалене та романтичне.

440 рік 8 кроку Колеса Долі

— Гей, ти!

Хлопець неохоче відірвався від книги й підвів голову. Перед ним стовбичила худорлява міднокоса дівчинка, підстрижена, мов малий шибеник. Очі її горіли азартом, а руки вже тяглись до його комірця, наче прагнули присвоїти дорогий трофей.

— Ти-ти-ти! — Незнайомка розсміялась і ствердно кивнула: — Ти! Будеш! Моїм лицарем!

Хлопець звів брови і похитав головою:

— Я не можу бути нічиїм лицарем: навіть не втримаю в руках меча.

— То це ж лише зараз!

— Ще в мене мало сил, — він потупився. — Так кажуть.

— Хто каже? — Дівчинка склала руки за спиною і зацікавлено нахилилась уперед.

— Викладачі… і директорка… і навіть ця огидна адміністраторка.

— Не страшно! То станеш моїм лицарем? У мене ще ніколи не було лицаря! — Здавалося, дівчисько ні краплі не переймалось діагнозом, який ставили йому інші.

— Думаєш, у мене вийде? — Усередині зворухнулася надія.

— Звісно! Тим паче, ти мені сподобався! Одразу сподобався! Отож будемо знайомитись. Я Нікта. Нікта Ромі. Клич просто Ніктою. Або Нікс. Тільки не Нікою. Я втекла з дому і буду дуже могутньою богинею, якій підкоряється первинна сила. Та тільки вночі. А ти?

— Зіґфрід, лицар-драконоборець.

— Надто довге ім’я. Будеш Зіґом. Або Фрідом. Як краще?

— Зіґфрід, — з натиском повторив той.

— Вирішено — Зіґ! О, і можна я тебе обстрижу? — Нікта смикнула хлопця за волосся, зв’язане у хвіст на потилиці. — Мені здається, що тобі буде ку-уди краще без оцього!

— Як хочеш, — погодився хлопець. — Але тоді ти відростиш коси. Мені здається, що тобі буде ку-уди краще з ними.

— Домовились. Я можу навіть заплітати хвостик замість тебе. Або два. Тільки подаруй мені красиві зав’язки. І подаруй мені все. А я подарую все тобі. Згода? Згода!

Розділ 6 Глибоке занурення

— У мене є завдання для тебе. Просте завдання, друзяко: простеж за мрієростою, яка з’явилась у ваших стінах.

— Все ти знаєш.

— Поки у твоїх руках є хоч дрібка моєї сили, я можу зрідка вловлювати щось. Так ось, про справи…

— У цьому є потреба, у тій мрієрості? Я б не хотів гаяти час.

— Дрібниця, звісно, але сильні їхнього штибу з’являються справді рідко, хоч вас усіх і намагаються навчити цього.

— То й що?

— Якщо ця виявиться сильною, то може вплинути на умови нашої домовленості. Оціни її вміння, а потім даси мені знати. Не поспішай. І, заради богів, не дай мрієрості померти передчасно. Це геть не в наших інтересах. А тепер вибачай, та навіть кількасекундна розмова, здається, може з мене душу випити.

Завдяки книгам з історії Рен навіть не помітила, як промайнуло ще кілька днів. Зіґфрід досі не опритомнів — у коридорах крадькома шепотілися, що це вже поганий знак. Нікта дратувалась від найменшої дрібниці.

— Аматерасу геть ошизіла! — заявила вона одного ранку. — Днями, бачте, перше групове практичне, а Зіґ досі не при тямі. «Або ви ставите його на ноги, або шукаєте нового одногрупника!» — дівчина спробувала скопіювати голос директорки. — Ще й викликає мене в госпіталь. Я вас прошу, — вона вхопила Рен та Діке за руки, — підійдіть туди, бо Ама мене заживо зжере!

…Коли дівчата дісталися до госпіталю, у палаті Зіґфріда напруження вже дзижчало в повітрі. Директорка і Нікта стояли одна навпроти одної і палко сперечалися.

— Ромі, якщо нічого не зміниться, то ваш друг знову перетне критичну межу. Удруге ніхто не повертався. Деякі битви неможливо виграти.

— Ви мені сказали поставити його на ноги. То я відірву власні і пришию йому, але він у мене ходитиме. І говоритиме. І повернеться. Мойри б його взяли, Зіґфрід! — Нікта втерла очі і ляснула долонею по ліжку, де одногрупник лежав, занурений у свій нескінченний сон. — Я вас утретє прошу: дайте мені дозвіл.

Директорка вагалася, та Нікта проймала її поглядом, який підтверджував: вона ладна просити необхідний дозвіл і вчетверте, і вп’яте, і нескінченну кількість разів. Тож Аматерасу зітхнула, а тоді махнула рукою:

— Гаразд. Під вашу відповідальність, Ромі. Якщо нічого не вдасться, то мене більше не обходить це питання. Зіґфрід здався, а я не маю змоги силоміць тримати тут тих, хто не бажає, — погляд Аматерасу ковзнув повз Рен та Діке, але директорка нічого їм не сказала і швидко вийшла з палати, озвучивши системою сповіщення прохання до групи Ньєрда: зібратися в госпіталі.

За кілька хвилин туди зазирнув Амон.

— Про що розмова? Нікс, кохана, ти кликала?

— Так! Маю дозвіл на проникнення, — вдоволено заявила та. — Чекаємо всіх і починаємо. Зіґфрідові знову погіршало — відкладати нікуди.

— Загубишся, — похитала головою Діке. — Шукати невідомо що в підсвідомості хворого — ризикований варіант.

— Не більш ризикований, ніж чекати.

— Як голова групи, я не можу дозволити, щоб хто-небудь постраждав, — втрутився Ньєрд, який непомітно зайшов усередину вслід за Амоном.

— Ти в мене не віриш? — Нікта підступила впритул до Ніка.

— Ромі, заради Стовпів, до чого тут віра? — замість Ньєрда відповів Закс, який увійшов останнім. — Зіґ не піддослідний. Безпечний час проникнення обмежений, а ми не знаємо, що шукати. Треба обдумати це.

— Поки ви будете думати… — Нікта визвірилася на Закса, але не закінчила фрази.

Рен тим часом пошепки спитала в Діке, що таке взагалі те «проникнення», яке всі жваво обговорювали. Вона чула про нього мимобіжно — під час лекцій Діти, коли професорка-красуня манірно розповідала, що всі члени новостворених груп набувають незримого зв’язку одне з одним, тому ніхто нічого у складі їхніх маленьких команд не змінюватиме — без особливих на те причин. Ще вона згадувала, що проникнення матиме найбільші шанси на успіх, якщо до нього долучаться учасники групи.

— Це складна операція. — Координаторка повільно опустилась на стілець біля ліжка хворого і поклала руку на його чоло. — Щось спровокувало цей стан. Хвороба зазвичай проростає довго й повільно, але для межового стану часом вистачає однієї фрази-каталізатора. Образа або приниження — в усіх свої слабкі точки. Щоби врятувати Зіґфріда, Нікта хоче відірвати свою душу від тіла й вирушити в глибини його власної. Ми практикували проникнення раніше, проте трапився трагічний випадок, тож останнім часом їх не було у програмі, й ти не мала нагоди спробувати.

— І це не так страшно, як звучить, — утрутилася Ромі. — Я мушу вирізати момент-збудник із його спогадів і трохи вплинути на загальний стан.

— Проникнення виконують неодмінно групою, між якою розподілені обов’язки, — додала Діке. — Якщо потрапити в біду там, усередині, то можна отримати фізичні ушкодження вже тут, у реальності. Наші тіла залишаться тут, знерухомлені й застиглі в часі, міцно пов’язані з душами. Тож ми маємо твердо знати, що шукати.

— Але ми не знаємо, — відрізав Закс.

— Ну власне… Не знаю, чи розумію все сповна, та в мене є ідея, — просвітліла Рен, привертаючи водночас усі погляди. — Кілька разів мені випадало спілкуватися з примарою, яка живе тут. Зветься Брюн. Вона… я не певна, як довго це тривало, та вона твердила, що говорила із Зіґфрідом. Переконувала, що йому не місце тут. І вона… хотіла його смерті. Це допоможе?

— Діке, знайди нам час, — кивнув Ньєрд.

Координаторка дістала з кишені крихітні срібні ножиці і… і відрізала пасмо волосся, яке чорною змійкою впало їй до ніг.

— Унікальна навичка, — шепнула Нікта до Рен, на лиці котрої явно читалося спантеличення. — Вона зараз нам визначить, коли це сталося. Тільки якщо це правда.

Мить у тиші — і Діке справді назвала дату і час, коли, на її думку, пролунали фатальні для Зіґфріда слова.

— Такий варіант мені подобається, — озвався Закс. — Спробуємо?

Ньєрд безмовно кивнув і прошепотів щось іще, проте його заглушив переможний скрик Нікти.

— Захист залиште на мене, — Амон наче тільки й чекав цього моменту. — Я завжди буду твоїм Щитом, Нікс.

— Джерело я, але постарайтеся обійтися без пошкоджень, — Діке діловито закасала рукави блузки і зиркнула на Ньєрда. — Голово, станете на позицію Розуму і будете скеровувати нас?

— Звичайно, — хитнулася блакитна чуприна.

— Нортоне, — Нікта перевела погляд на Закса. — Ти чудовий в атаці. Але сьогодні Мечем буду я. Бо це Зіґ.

— Тільки сьогодні. — Хлопець клацнув пальцями. — Тоді залиште на мене Дух, настрій саме бойовий. А що робити з новенькою? Серце нам, звичайно, знадобиться, та я б її не брав…

— Я буду. Буду цим Серцем, — утрутилася Рен, не бажаючи залишатися осторонь у важливий момент. — Скажіть, що робити.

— Нортоне, немає часу шукати Нефтіду чи інших універсалів, у них практика далеко звідси, — відказала Діке. — Стан Зіґфріда критичний. Савітрі ж бездоганно підходить для ролі Серця. Рендалл, — координаторка повернулася до неї й незмигно подивилася, мовби шукала на лиці дівчини підтвердження, а чи справді та бездоганно підходить. — Послухай, для проникнення в чужу душу потрібна команда. Проте команда ця — химерне сплетіння. Серце має стати містком, балансом, який триматиме всіх поруч на емоційному рівні. Тож думай про щось спокійне та не нервуйся. Зможеш?

Рен зітнулася поглядами з украй спохмурнілим Заксом. О, цей, певна річ, не вірив, що вона зможе. «Вони не люди — і ніколи ними не будуть», — відлунювали в голові слова директорки. І справді — вони завиграшки говорили про якесь відривання душ, поривалися в найбільшу небезпеку і очікували від неї того самого, позираючи палючими очима, підбадьорюючи яскравими усмішками. На довгу мить Рен забаглося простягти руку та опинитися по той бік, на рівні з ними, шаленими студентами шаленої Академії, в якій вона все ще чулася чужинкою.

— Я готова, — кивнула дівчина, не зводячи з рудого одногрупника очей, і незчулася, як звідусіль наповзла темрява.

Світ репнув на шматки. Пітьма зусібіч помалу почала закручуватись у сплетіння смарагдових і фіолетових смуг, які гіпнотичною спіраллю тікали в невідомість, без початку, без кінця.

Перше, що Рен відчула, коли віднайшла себе в цій пітьмі, — шалений біль. Голову просто-таки розпирало від нестримного напливу думок і емоцій. Вона пригадала настанову Діке. Та сказати було значно легше, ніж зробити.

За мить усе те, що було «Рендалл Савітрі», розвіялося без сліду, розчинилося довкруж. Страх загубитись у плетиві двоколірного світу нівелювався поряд із чиїмось жалем. Сповивало тепло. Вгризалася самотність, обдавав холод, спалювала невисловлена пристрасть.

Усе те, що було «Рендалл Савітрі», силкувалося помислити про квітень, про каву з яблучними пляцками, про вечори зі спогляданням зірок… Проте в її спокій вривалося неозоре квіткове поле, від запахів котрого забивало дух. Угору тяглися похмурі стіни з дорогими шпалерами. Двигтіли срібні ножиці, коливалися терези. Хтось кричав «Ґайє!» Хтось простягав руки до сонця. Хтось здирав із пальців кригу, але вона лише наповзала вище і вище, вище і вище…

Дівчина з волоссям кольору неба стояла посеред поля і підставляла вітрові лице.

Дівчина з волоссям кольору міді знімала блузку через голову, вперше оголюючись.

Усе те, що було Рендалл Савітрі, конвульсивно здригнулося.

— Сконцентруйся на одній думці! — порожнеча озвалася голосом Закса Нортона.

Десь далеко прошелестів Ньєрд:

— Серце все-таки нестабільне… Обережніше.

«Ти знаєш, як перемогти!» — підбадьорливо мовив внутрішній голос.

«Я знаю, як перемогти», — погодилося все те, що було Рендалл Савітрі, і провалилось у вихор чужих спогадів, болів, радощів та сокровенних мрій…

— Знайшла-а! — за якийсь час сміх Нікти вибухнув і гротескно розрісся в страхітливий звук. Він відбивався від невидимих стін і гучнішав, гучнішав, аж доки заполонив собою все, зминаючи пітьму, як рука зминає в пориві роздратування аркуш.

Пролунав хрускіт. Щось ховалося за пітьмою. Щось було там — і воно наближалось, змішуючи кольори в одну першу, певну темність.

Хто-небудь.

Будь ласка…

«Недарма кажуть, що чужа душа — пітьма…» — вирішила темрява, котра тепер містила в собі щось від Рендалл Савітрі, щось від невідомої Ґайї та щось від дівчини з волоссям кольору неба, котра віддалік скидалася на Брюн.

Щось наближалось — і стирало межу між Рендалл Савітрі, і Ґайєю, і Брюн, і невисловленою пристрастю, і зачаєним жалем, і шпичаками криги.

Хто-небудь.

Будь ласка…

— Дякую, Заксе! — десь далеко сміялася Нікта, мовби жодна темрява її не могла торкнутися. — Дякую, Амоне! Дякую, Рен, ти трима…

Щось наближалося, зминаючи те, що було РендаллҐайяБрюнбільпристрастьхолод.

Хто-небудь.

Будь ласка.

Щось дотяглося й заговорило.

«Хто ти, Рендалл Савітрі?»

Прийди по мене.

Знайди мене.

Назви мене.

— Оце так дебют. Аматерасу нам би не пробачила, якби ми вгробили Серце.

— Ама мені особисто сказала, що вмиває руки, бо їй байдуже до Зіґа.

— Головне, що з ним усе гаразд. А Савітрі виборсається.

— Виборсається, певна річ. Та якби не Нортон, вона б…

— А хто ж очікував, що тиха, спокійна Савітрі така сприйнятлива до чужих емоцій?

— Бо-оги, яка ж вона бліда й виморена! Так і хочеться погладити це прекрасне волосся і закутати її…

— Діонісе, руки геть від моєї підопічної. Це посягання на особистий простір, поки вона сама не може заперечити.

— Ану не волайте! Розбудите ж…

— Уже розбудили… — прохрипіла Рен.

Вона повільно підняла повіки, які здавались надто важкими, і озирнулася. Біла лікарняна стеля. Амон купається в сліпучому ореолі світла, сидячи проти вікна. Ньєрд і Діке застигли біля її ліжка. Нікта на стільці поруч зосереджено протирає Зіґфрідові окуляри…

Рен забило подих, коли погляд знайшов донедавна непритомного одногрупника. Той сидів на сусідньому ліжку і перев’язував на шиї СВІТ.

— О, Савітрі! — Чи не вперше його голос прозвучав без насмішки. — З поверненням.

Когось іще бракувало…

— Діке, директорка вимагає вас із Ньєрдом. І зі звітом, — Закс влетів до палати. Його погляд ковзнув повз Рен. — О, ти вже ожила. Давно час. Відлежуєшся, ніби в нас позапланові вихідні.

Дівчина хотіла огризнутись, але помітила, що долоні рудого студента забинтовані. Тож вона натомість спитала, в яку це халепу Нортон устиг втрапити, поки вона приходила до тями.

— Та він просто кинувся витягати Серце, яке взяло й вимкнулося, — безтурботно пояснила Нікта. — Сам-один рвонув. От і попікся трохи. Ну, до кінця світу загоїться, — хмикнула дівчина.

Амон дозволив собі багатозначне «о-хо-хо».

— Поки ви тут хіхікалки давите, нагадаю, що загроза була серйозною, — гиркнув Закс. — Якби ніхто її не витягнув, то мали б уже по Савітрі.

— То це ти не дав мені… розчинитися там? — Рен уривчасто пригадувала подробиці занурення і була цьому рада. — Хоча ж міг постраждати і… і постраждав, — вона опустила погляд на бинти на хлопцевих руках.

— Що за здивування? — в голосі Закса майнула чи не образа. — За кого ти мене маєш, коли думаєш, що стоятиму збоку та дивитимуся, як ти гробиш себе? — Мить — і гнівна аура вже заполонила всю палату.

— Закі, гей-гей, збав оберти, тут усі на твоєму боці, — примирливо кинув Амон.

Одногрупник пробубнів щось роздратоване, закотив очі до стелі, проте вгамувався. Рен же перевела погляд на Зіґфріда: той широко всміхався, спостерігаючи за іншими, — і це здавалося найпевнішим свідченням його одужання.

Рен довелося провести ніч після проникнення в лікарні — разом із Зіґфрідом. Тож вона скористалася нагодою, щоб розпитати про таємничу хворобу.

— Якщо це станеться ще з кимось, то я хочу допомогти. А допомогти без знань…

Одногрупник зміряв її поблажливим поглядом, але все ж відповів:

— Знання можуть зіграти проти тебе, Савітрі. Воно сильнішає, варто лише заговорити. Ніхто не допоможе — тут є тільки ти і… і голоси, — Зіґфрід постукав себе вказівним пальцем по чолу. — Найкраще, що я можу порадити, — не слухай голосів. Тільки-но вони з’являться, проганяй їх. Ніколи не відповідай на питання. Ніколи не сумнівайся. Ти тут — бо сама прийшла сюди, все інше не має значення. Затямила? Я ось не міг стриматися, став дратівливим і розхитаним, геть забув про свої цілі. І шкодую про це.

— А що там, на іншому боці? — спитала Рен пошепки, користаючи з моменту довірчого спілкування. — Звідки знати, що цей шлях правильний, а не той, куди тебе кликали голоси?

— Заради Тріади, кумедна дівчино, де ти понабиралась оцього? Немає правильного шляху. Є лише один — той, яким ти йдеш уперед. Усі так звані інші шляхи — це вигадка. Певна річ, можна багато собі понавигадувати, уявляючи, до яких вершин привів би «інший шлях». Що ж до мене, то я тут — бо тут Нікта Ромі. А я люблю її понад життя, — Зіґфрід усміхнувся.

Дівчина відвела погляд, знічена його раптовим зізнанням. Ці слова, такі прості й відверті, вмить запевнили Рен: синдром зникнення більше не торкнеться Зіґфріда. Було щось у його темних очах — міцніше від криці.

Нікта

— Народжена в пітьмі, я повернусь в пітьму…

Слова перекочувалися на язику, мов маленька медова намистинка. Нікта покосилась у старе поплямоване дзеркало і дозволила собі позбутися захисту: золотий блиск лінз тут же залила чорна мла.

— Нікого не покличу, нічого не візьму… — наспівала дівчина до свого віддзеркалення, спостерігаючи, як разом із чорною млою на шкіру наповзає сірий наліт, а мідний вогонь волосся топиться в сивій хвилі.

Коротка пісня обірвалась на високій ноті — знову сяйнуло золото. Чарівні лінзи, подаровані Аматерасу, були дуже помічними, проте Нікта любила часом позбуватися їх і нагадувати собі правду. Поки ніхто не бачив цього.

Та нетерплячі кроки вже наближалися коридором.

Дівчина підстрибнула до дверей, якраз коли в порожню аудиторію влетів розпашілий Зіґфрід. Нікта з приємністю відзначила подумки, що, попри блідість, його обличчя вже позбулося синців, а очі не горіли гарячкою.

— Нікc, вибач, що припізнився: директорка викликала — ледве вшився. — Хлопець перевів подих і клацнув пальцями, замикаючи двері, аби ніхто не потурбував їх.

— Спізнення — дурниця. Але й змусив ти мене похвилюватися… — насупилась дівчина. — Як до цього дійшло? Мовби й не думав, що міг зникнути. Насправді, Зіґу! А клятва, наскільки я пригадую, досі в силі…

— Знаю! — перебив її хлопець, відгортаючи мідні пасма з обличчя Нікти. — Знаю, але… Я згубив точку опори. Осоромив своє ім’я.

— Мені байдуже до імен. Сам знаєш. Що ж до точки опори, то відповідь тобі відома. Відповідь перед тобою, — вона зазирнула хлопцеві в очі з усією твердістю, яку могла вкласти у свій погляд. Аби він занурився углиб, оминаючи золото її захисту, полиск кіс, підліткову худорлявість — усю ту умисне загострену та яскраву Нікту Ромі, якою вона була так довго, що встигла навіть полюбити це.

Замість відповіді Зіґфрід торкнувся губами спершу мочки її вуха, далі ковзнув униз по шиї. Обережно і безмовно, наче вслухався в щось далеке і ледь чутне. Нікта завела голову назад, припрошуючи продовжувати, й тужливо проспівала:

— Народжена в пітьмі, я повернусь в пітьму…

Зіґфрід застиг. Його подих лоскотав шию.

— Нікто Ромі, припини це негайно. Сама ж мені щойно про клятву нагадувала.

— Але вони близько, — Ніктині губи вигнула посмішка, пальці занурилися в чорне волосся, що завжди дивувало її своєю м’якістю. — Я чую їх. Клото відмотує, Лахесіс відміряє, Атропос відтинає. Вони приходять до кожного випуску і прийдуть до нас. І отоді…

Зіґфрід не дав їй продовжити, закривши губи поцілунком.

— Нетерплячий юначе! — напівжартома вихопилось у дівчини. — Хочеш сказати, що ти вже зовсім видужав?

Хлопець відсторонився, зняв окуляри в тонкій металевій оправі, акуратно склав їх і опустив на парту поруч. Нікта осміхнулася: окуляри були умовним знаком, який не потребував слів. Тож вона й собі швидко розпустила волосся, зв’язане у два хвостики, і взялася розщіпати ґудзики на бежевій блузці.

— Давай я, — Зіґфрід підступив ближче і смикнув спершу чорну стрічку. Медова намистина глухо стукнулась об парту.

Нікта простежила за її падінням, гамуючи в собі тупий удар тривоги. Але то була лише мить, далі: Зіґ — пальці — холодне лаковане дерево під спиною. Місця для слів не залишилося: у цій лихоманці дотиків Нікта зрозуміла, як насправді сильно за ним скучила, як глибоко переживала весь цей час. Тому тепер впивалася в худорляву спину короткими нігтями.

«Я хочу залишити тобі подряпини, моя невразливосте. Зоставити сліди, що я була тут», — шепотіла Нікта подумки, бо не хотіла порушувати цю бездоганну мить словами. Вона здригнулася: надто чітко бачила пітьму позаду і попереду на своєму шляху й умить пошкодувала, що не може, ніяк не може залишитися тут назавжди.

— Нікс? — Зіґфрід зіперся на руки. — Нікс, чого ти плачеш?

— Хіба ж це плач? — усміхнулася дівчина і занурила обидві руки в Зіґфрідове волосся. — То на чому ми спинилися, лицарю?

Рен, попри випадок із проникненням, не забула про лист від невідомого відправника, який велемовно обіцяв їй відповіді. Тож коли тиждень минув, вона звірилася з інформацією в листі, залишилась у бібліотеці аж до ночі, а опісля вирушила до аудиторії біля вази.

Вазою студенти називали величезну скульптуру, вкриту історичними замальовками. Більшість сюжетів розповідала про свята чи сутички, мовби нічим іншим у давні дні й не займалися. Схематичні постаті ставали дедалі реалістичнішими. В одному місці незнайомий чоловік дивився на Рен двома вогниками червоних каменів замість очей. Далі, здається, він же стояв спиною до всіх, розкинувши руки. Ще далі вазу розтинала тріщина, схожа на блискавку, і була відколота частина зображення, тож Рен так і не дізналася, чим закінчилась історія.

А тоді її покликали.

Рен побачила перед собою знайому вже компанію на чолі з Тессом і Медеєю. Звичайно, час та місце зустрічі нагадали їй про цей клуб за невідомими інтересами, але дівчина надто добре пригадувала попередню зустріч, щоб повірити, що вони отак знічев’я стануть до неї прихильними та забажають відкривати таємниці.

— А ось і наша новенька! — кинув Тесс.

— Несподівана, — додала Медея. Сьогодні вона куталася в коротке пальто з пишним коміром. Різка складка на переніссі «прикрашала» повновиде лице підозрою, втім, Рен була не в гуморі з’ясовувати будь-чий настрій.

— Синдром зникнення! — вона дістала з кишені лист-запрошення і помахала ним у повітрі. — Що це?

— Ходімо, поспілкуємося, — Тесс роззирнувся і першим пірнув сходами вниз, до аудиторії, заповненої чужими нездійсненими мріями.

Рен спустилася з усіма. Щойно вони розташувалися в просторій аудиторії, вона повторила питання.

— Ми ще не зрозуміли, що таке цей синдром, — роздратовано смикнула плечима Медея. — Але маємо дещо корисне.

Тесс розгорнув перед Рен течку з одним лише аркушем усередині. «Кандидати на зникнення» — прочитала вона про себе.

— Ми знайшли його в кабінеті Аматерасу, — похапцем пояснила Медея. — Якщо бути точними, то знаходили вже кілька разів — оновлений. Розширений.

— Як ви взагалі до її кабінету потрапили? — недовірливо спитала Рен.

— Моя особлива сила прислужилася, — недбало відказала Медея. — Тобі ж відомо вже, що кожен другий тут володіє унікальною навичкою?

— Більш-менш… І що цей список дає? — Рен хотіла почути це, хоча відповідь уже крутилась у неї в голові.

— Ми знаємо, хто повинен померти, — похмуро повідомив Тесс. — Хто серед нас повинен померти.

Інші студенти неуважно слухали розмову — перемовлялися, гортали книги. Ні краплі не схожі на тих, кого підстерігає смертельна загроза.

— Ми теж не хотіли вірити спершу. Адже сама вже чула це: ти прийшов сюди, ти маєш бути тут. Дурниці, якими вони затуманюють наші голови. Але ті, хто був у найпершому списку, Савітрі, — кількох із них справді вже нема.

— Та вони просто позбуваються нас, — Медея рішуче тріпнула короткими кучерями. — Аматерасу, Одін і вся їхня зграя. Обирають найслабших і знищують.

— Навіщо? — Рен гарячково пробігала очима перелік імен, які подекуди доповнювалися прізвищами, але не скрізь — чи не половина студентів зрікалася минулого і послуговувалася лише іменем.

— Савітрі, ти ж не сліпа! Тут усе тріщить по швах. Помітила вже, скільки закинутих та завжди порожніх аудиторій? Щоразу, коли приходить Вихор, директорка ледь переживає його. Академія просто не може витримати всіх. Наші сили — могутні чи найдрібніші — сукупно зливаються в таку незбориму суміш, що ми мовби сидимо на бочці з порохом. Викладачі знають про це і мусять давати раду. Хай і своїми, жорстокими методами.

— Нас же зарахували, — Рен щоразу хапалася за цю думку, коли її сповивали сумніви.

Проте чорні літери розбігались перед очима, і дівчина безпомильно вихопила зі списку своє ім’я.

— Аякже, нас зарахували. Ми є у Словах, — поблажливо погодилася Медея. — Дай здогадаюся: ти достеменно нічого не знаєш про Слова?

Рендалл заперечно похитала головою:

— Мені доводиться наздоганяти всі предмети, тож часу на пошуки інформації про це місце немає, а координаторка не вельми бажає щось відкривати.

— Ох, ну звичайно, вона ж на побігеньках в Аматерасу, координаторка твоя! Загалом Слова — це святиня тутешня. Це мовби звід історій про всіх богів. Їх зберігають у таємниці, аби ми були в рівних умовах та не пишалися минулим. Отже, вся вступна кампанія — лише прикриття, — швидко пояснила Медея. — Нас прийняли, бо ми є у Словах, але потім викладачі потрохи виділяють слабших студентів і… Пам’ятаєш, що сталося з Зіґфрідом? Отаке чекає на всіх нас.

— Аматерасу намагалась його врятувати, — зауважила Рен.

— Ну і? Врятувала? Ні, кинула його напризволяще. Якби не Ромі, то Зіґ уже давно б пішов. Коли це сталося вперше, Аматерасу оголосила, що інформація про «хворобу» шкідлива для студентів, тож потрібно просто змиритися з таким станом речей, — чорнявка закотила очі. — Уявляєш? Але ми не змогли змиритися, Савітрі. Ми, власне… плануємо втекти звідси, — Медея облизала губи.

— Директорка переконувала мене, що втеча загрожує божевіллям, — заперечила Рен, подумки запитуючи себе, а чому вона так залюбки повірила в цю історію Аматерасу.

— Ти багато чого не знаєш про Академію та про плани директорки, люба Рендалл.

Дівчина озирнулася, бо ж почути цей голос — тут і зараз — очікувала найменше. Проте позаду справді стояв Амон Діоніс. Він прихилився до одвірка і сяяв найтеплішою у світі усмішкою.

Після зустрічі «зникальників» Рен не була певна, що хоче бачити свою координаторку. Медея переконувала, що Діке все добре відомо і вона просто грає роль помічниці новенької, доки ту теж не спіткає «синдром зникнення». А ще там був Амон. Він, щоправда, зазирнув лише на хвилинку: розпитав у Медеї про плановану втечу та пригостився печивом, якого напекла чорнявка і яке виявилося смачнющим.

Сон геть не йшов, тож Рен прониділа до ранку в одній з аудиторій, де знайшлися які-не-які м’які крісла. Щойно сіре світло вкрадливо заповзло із вікна, дівчина вирішила, що час обдумати все на свіжому повітрі. Вона обігнула головний корпус і вийшла до невеликого подвір’я, оточеного сіро-білими гуртожитками.

Не встигла Рен дістатися до білих лавок, які так і вабили до себе, як із дверей гуртожитку виринула тінь. За інших обставин дівчина проігнорувала б ще одну безсонну душу, ось тільки душа ця виявилася її координаторкою. Діке рішучими кроками перетнула подвір’я і, не помітивши Рен, яка вже сховалася за стіною живоплоту, вгніздилася на лавку та розгорнула книгу.

Рен не хотіла підслуховувати, проте Діке швидко-швидко читала вголос, мовби повторювала молитву.

— …потенційно найсильніший. Доброзичливий, поміркований, надійний в організаційних питаннях, уникає компаній. Товаришує лише з Адіті Агні. Медея Надаль. Короткі чорні кучері, іноді носить золотий обідок на чолі. Товаришує з Тессом, Дітріхом, Астарте й Ашторет. Характер неврівноважений, любить погрози. Можливо, вивчає чорну магію і застосовує тіньові сили — непідтверджена інформація. Кандидатка на зникнення…

Рівний і тихий голос Діке лився, як повновода ріка. Без заминок, без пауз. Вона справді знала про групу ризику.

— …Савітрі. — Рен почула своє ж ім’я і прислухалася. — Темно-каштанове волосся, неохайне, очі темні теж, примітна річ — у правому вусі довгаста сережка — відзнака мрієростів. Нова студентка, котра пропустила початок навчання через аварію. Успіхи лише у вирощуванні мрій, яке вивчала раніше. Спокійна, допитлива, часом уперта. Кандидатка на зникнення. Сет Морт. Примітна річ — волосся із сивими пасмами…

— Діке, твій голос, — прошепотіла Рен, стрімко наближаючись до координаторки. — Як ти так навчилась?

— Так — це як? — Та озирнулася на неї і якщо й здивувалася, то не видала цього.

— «Кандидатка на зникнення». Ти кажеш це без жодних емоцій. Мовби «небо синє» або «вчора був дощ».

— Бо це факт. Кандидат, колір неба і дощ — це все факти.

— Дощ і зникнення людини?

— Савітрі… — глибоко зітхнула координаторка, мовби щойно пригадала, як її звуть. — Що ти робиш тут так рано?

— А ти?

— Читаю свої особисті записи у вільний час.

— Звучить як досьє на тутешніх студентів. Своєрідне це захоплення — вивчати їх у час, коли всі воліють спати, — роздратування заполонило Рен, котру й без того дивувала відстороненість Діке. — Якого біса ти знаєш про зникальників, а я — ні?

— Бо це не те, що треба знати всім, — координаторці завжди вдавалося говорити тоном, який обтинав усі заперечення при корені.

— Тож мені не треба знати, що я можу померти від незрозумілого «синдрому»?

— Саме так. Ти мене спершу діймала допитами, чи не померла в тій аварії, а тепер визнала себе живою і вже боїшся смерті?

— Я просто хочу… додому.

— Шляху туди немає, — відкарбувала Діке. — Цей світ — інший. Відділений від твого рідного прірвою, якої не здолати. А тепер залиш мене саму. Маю важливу роботу.

— Так-так. Звичайно. Як скажете, координаторко, — Рен притисла долоні до розпашілих щік, щоб увібрати холод власних пальців і згасити внутрішній вогонь.

Вона відступила назад — крок, другий, третій… А тоді рвонула геть із такою швидкістю, що скоро серце застукотіло в горлі. Внутрішній голос бубонів щось заспокійливе, проте дослухатися до його порад хотілося в останню чергу. Адже Діке знала все, знала — і мовчала. Холодно позирала з висоти свого гордого зросту, запевняла, що на всі відповіді — свій час, а потай, отже, була в курсі, що нема для Рендалл Савітрі тут ніякого часу. І відповідей нема. Тільки шлях до загибелі.

— Я з вами, — шепнула Рен до Медеї, коли зустріла її того ж дня.

Зникальниця вдоволено всміхнулася. Вона хоч і викликала острах, зате не ховалася за маскою байдужості. Та й Амон мав тікати зі зникальниками. А поруч із Амоном куди легше вірилося в хороше. Його імені дівчина не пригадувала в списку кандидатів, але що ж — вона чудово розуміла бажання вшитися звідси. І нарешті усвідомила, чому її одногрупників так дивувало, що з ними Рендалл Савітрі. Адже ніхто більше — ні нахабний Закс, ні холодні Діке та Ньєрд, ні іронічна Нікта — не належали до когорти приречених.

Розділ 7 Тікай і не озирайся

Під час наступної зустрічі зникальників Медея частувала всіх цукерками власного приготування. Смакуючи темним шоколадом з медовою начинкою, Рен намагалася дізнатися більше деталей майбутньої авантюри. Авантюра ставала щодень привабливішою в її очах. Адже викладачі жодних поблажок до нової студентки не виявляли, а Діта й Одін ще й повсякчас шпикали Рен за слабкість і провали, мовби вважали: що більше принизиш студента, то краще він проявить себе наступного разу.

— Є лазівка, — пояснила Медея, — яку ми зможемо відкрити, щоб назавжди вирватися з цих стін.

— Тоді чому ж ви досі тут? — Питання напрошувалося саме собою.

Рен здалося, що Тесс напружився, але його подруга говорила м’яко й спокійно, як і до того:

— Нам хотілося зібрати якомога більше людей. Дочекатися всіх зникальників із цього випуску, щоб кожен мав змогу приєднатися. До всього, ще є умова, щоб відкрити ту лазівку. Якщо учасників більше, то все стане простішим… Ще цукерочку?

— Мені, мені! — Коротко стрижена білявка потягнулась по шоколад.

— Ну й мені тоді, — Рен узяла з коробки круглу цукерку й одразу ж відчула її п’янкий аромат.

— Отже, умова… — почала Медея вкрадливим тоном.

За хвилину Рен зрозуміла, що єдиний варіант — це негайно встати і вийти. Умова для втечі їй геть не сподобалась. Але всі інші зникальники, які уважно прислухалися до слів очільниці, не здавались ні здивованими, ні наляканими, хоч хтось один з-поміж них не зможе скористатися лазівкою. Вони спокійно та весело перешіптувались, наче зграйка підлітків в очікуванні шкільної поїздки. Рен незчулася, як у неї в руці опинилася ще одна цукерка Медеї. Вона задумано надкусила шоколад і підперла голову руками, вслухаючись у розмови довкола.

А може, все не настільки погано. Ніхто не висловлював протесту. Медея так щиро розповідала про все, так упевнено. Шкода тільки, що Амон сьогодні не прийшов. Ох, Амоне… Шоколад танув у роті, залишаючи по собі гіркуватий присмак. Рен устигла пофантазувати про те, як смакував би Діонісів поцілунок, проте її розбирала млість. Ще й перед внутрішнім зором, як на зло, вимальовувалися не смарагдові очі одногрупника, а чіпкий погляд рубінових камінців, якими позирав на світ довговолосий чоловік із вази в коридорі.

Ранок Брюнгільди Ньєрд почався, як звично, з подорожі до кабінету директорки. У порожніх коридорах, які від ранкового світла здавались дуже холодними, була своя чарівність: ні шелесту сторінок, ні тупотіння кроків, ні дзвону слів. У цей час Брюн пронизливо відчувала, що десь народжується новий день і повільно та обережно в повній, лункій тиші просочується крізь шибки всередину. Він залягає сонячними плямами на мозаїчній підлозі і кам’яних плитах, вимальовує тіні на статуях, зблискує на мідних ручках дверей і лаковому покритті паркетів. Іноді вона вірила, що кожен новий день приноситьнові кольори, змиваючи світанкові мжичку та сірість. Але насправді кольори просто спали, заколисані в нічній темряві…

Ще здалеку Брюн почула розмову — чи радше суперечку. Пані Аматерасу та її перший заступник Одін чогось не поділили. Брюн знала, що незворушна зовні директорка насправді вельми запальна, тож її ранкові суперечки з Одіном ні краплі не дивували втаємничених. Поки дівчина наблизилась — а рухатись треба було дуже обережно через захисні щити — двері кабінету вже відчинилися.

— …Передусім нам знадобиться наш дорогий стихійник! — заявила Аматерасу й бадьоро підштовхнула вдвічі вищого заступника до виходу.

Зі збудженого вигляду директорки не скидалося, що суперечка негативно вплинула на будь-чий настрій. Ця Аматерасу нагадувала Брюн Ама-мі з розповідей Інанни — першу студентку-жінку, яку прийняли в Академію ще в часи, коли її головою був Крон Осс. Хранителька Намиста нечасто щось розповідала, але коли вже починала, то її історії здавались просто неймовірними. Хоча б та оповідь, що ось ця сувора директорка колись завиграшки стрибала з вікон посеред занять, аби зустрітись із сердечним другом!.. Брюн нечутно захихотіла і підпливла ближче.

— Я зв’яжусь із Торареєм, — промовив Одін, розтираючи золотий перстень на вказівному пальці.

— Чудово! Передай, що нам бракувало його, тож ми вже укріплюємо стіни в тренувальному корпусі.

— А ми укріплюємо?

— Довіряю це вам, пане заступнику, — Аматерасу підстрибом підбігла до вікна й визирнула надвір. — Я-акий розкішний день сьогодні! Саме для того, щоб почати укріплювати стіни!

Брюн втішилася своїй невидимості й попливла далі, адже в ранковій Академії було ще багато цікавих місць, а в Інанни — багато цікавих історій.

Наступною зустрічною виявилася Медея. Брюн безшумно перехилилася через плече студентки, щоб зазирнути в книгу, котру та зосереджено читала, обгризаючи ніготь на вказівному пальці.

Прочитане Брюн геть не сподобалося. Тож вона заповзялася відшукати того, хто вислухає її, зрозуміє та зможе вчасно зробити щось. Така людина була лише одна. «Поспи ще трохи…» — попрохала Брюн своє божевілля і легким вітром здійнялася на пошуки Нікти Ромі.

— Докладайте зусиль — це важка праця, а не розвага! — громовий голос професора Одіна пролунав просто за спиною, і Рен постаралася втягти голову в плечі.

Перед нею обертався донедавна незнайомий пристрій, який віддалено нагадував глобус. От тільки на місці планетарної кулі пульсував гарячий згусток енергії, який зовсім не хотів тримати форму. А мусив. Від слів викладача згусток, здавалось, теж перелякався, тому що стиснувся в маленьку желейну кульку і неспокійно сіпався в центрі, не торкаючись мережаних металевим плетивом кріплень.

— Савітрі, — Рен відчула неприємний холод усередині. — Що це ви тут робите?

— Намагаюся надати форми.

— Ви намагаєтесь, — глибокодумно повторив Одін, мовби слово «намагаюся» нецензурне. — Тоді чому я не бачу жодного результату?

— Я ще не зовсім освоїлась.

— Отже, ви прочитали уважно всі теоретичні аспекти, завчили напам’ять п’ятнадцятий розділ підручника і досі не можете освоїтись?

Рен опустила голову ще нижче. Желейна кулька впала на стіл з кумедним квацянням.

— …А також ви практикувалися вдома, консультувались зі своїм координатором і пройшли перші чотири теми, які всі вже вивчили. Але через якісь невідомі причини ви все ще не освоїлися.

— Ні.

— Прошу? — перепитав Одін підкреслено ввічливим тоном.

— Ні, я не прочитала всього. І не вивчила. І не практикувалась. Я хворіла.

Дівчина була певна, що викладач знав про випадок із Зіґфрідом і про його порятунок, який завершився для неї лікарняним ліжком.

— Я скажу, в чому ваша проблема, Савітрі. Ви не «ще не освоїлись», ви просто не готові. Не доклали жодних зусиль і не готувались до практичного, прикриваючись участю в дрібному інциденті з вашим одногрупником, — ввічливий тон обернувся кригою. — Ще раз з’явитесь із таким рівнем підготовки на моєму занятті — і більше на нього не потрапите. Ви вільні, Савітрі.

Тільки й чекаючи цих слів, Рен повільно підвелась і вийшла з аудиторії, стримуючи себе, щоб не побігти. Руки тремтіли, клубок у горлі душив. Дівчина краєм ока зиркнула в бік зосереджених Зіґфріда та Закса. Сфера першого теж неслухняно пульсувала, а чорне волосся хлопця прилипло до змокрілого чола. Заксова ж практична робота здавалася майже ідеальною, і він сам випромінював звичне самовдоволення.

«Нічого, цей сором триватиме ще недовго…» — повторила Рен подумки. Втечу зникальників призначили на сьогоднішню ніч, тож, природно, до жодної пари дівчина вже не готувалася.

Як на зло, сьогодні Нікті просто-таки горіло прочитати щось на Тота. Зробити це вона хотіла саме в компанії Рен — міднокоса одногрупниця страх як ненавиділа залишатися на самоті.

— Зіґ рвонув додому відсипатися! — поскаржилась вона. — Наче не відіспався в госпіталі!

— А мені так уже треба бути тут? — кисло поцікавилася Рен, шукаючи причину піти. Зазвичай із цим проблем не виникало, проте сьогодні вона була вся напружена й відчувала, що варто заговорити — і її тривога та брехня озвуться надто явно.

— Так, Рендалл, та-ак! Та тобі варто ночувати в бібліотеці, щоб виправити ситуацію з низькими балами, — кивнула Ромі впевнено, й Рен пошкодувала, що запитала: прямолінійність одногрупниці била просто в ціль.

Через те що їм дедалі частіше ставили аналогічні оцінки або виводили середнє з результатів групи, усі хоч-не-хоч почали значно активніше цікавитися навчальними справами одне одного.

На щастя, Ніктиного запалу вистачило лише на годину. Але якраз коли дівчина збиралася йти, сам Закс Його Допитлива Величність Нортон вирішив дізнатись, як у них справи.

«Якого біса в нього саме сьогодні напад товариського настрою?» — ледь не застогнала Рен.

Одногрупниця успішно втекла, а хлопець сів у крісло, яке відрізало шлях до виходу, та занурився в читання «Теорії навігації між об’єктами Намиста». На богів ця навігація йому здалась, якщо Намисто зруйноване, — дівчина не мала ні зеленого поняття.

Нитки — або ж зв’язки між усіма світами — знищили кілька століть тому під час так званого Кривавого Випуску. Рен не знала деталей цієї трагедії, проте вона вже вивчила, що саме через руйнацію Намиста жодне божество за межами Академії не могло покинути свого світу. І навіть страшенно могутні викладачі не могли вибратися зі свого вимушеного дому. Подейкували, що Нитки, котрі об’єднували Намисто, мають відновлюватися по з’яві нових світів. Проте наразі жодного достовірного факту відновлення не зафіксували. Коли Рен починала багато про це думати, в неї неодмінно боліла голова.

Після виконання нескінченних тестів з історії вона почала зиркати на годинник. Час до зустрічі ще був, але дівчина хотіла позбутися компанії раніше.

Тут, на її превеликий подив, Закс стрельнув очима поверх книги й заявив:

— Можна подумати, я тебе відпущу з тими зникальниками.

Від здивування дівчина кілька секунд не могла нічого сказати і тільки зиркала в нахабні червонясті очі.

— У мене багато інформації, і, заради порога Тартару, не намагайся зараз зробити з мене дурня, — безтурботно повідомив Нортон і заклав руки за голову.

І тут Рен спаленіла. Він, нахаба цей, надто сумлінний та вмілий, не мав втручатися в її план. Не мав знати про те, що вона прагне кинути все і втекти звідси. Він не мав викрити її справжню, відверту слабкість. Тільки не він.

Дівчина, обпалена соромом, різко згорнула книгу з тестами і пірнула під стіл, а вибравшись із іншого боку, дременула до дверей.

— Якщо ти така вперта, тоді я просто піду слідом, — Закс наздогнав її в коридорі.

— Не втручайся, будь ласка. Я обіцяла не розповідати нікому.

— А я сам здогадався, — хлопець ішов поруч із нею — спершу повз аудиторії, тоді сходами донизу і напівтемним коридором, який освітлювали подекуди сфери з енергією, почеплені на стінах.

— Це що — Діоніс розповів? — вирішила Рен.

— А він теж дахом поїхав? — здивування в голосі Закса не скидалося на вдаване.

Сходи вели донизу, у ще глибшу темряву. Енергетичні сфери на стінах стали з’являтись рідше.

Дівчина не могла зрозуміти, чого їй хочеться більше: щоб раптовий супутник покинув її тут чи щоб він ішов далі. Проте Закс Нортон не залишив їй вибору: його швидкі кроки шарпалися по кам’яній долівці зовсім поруч, і збавляти темп він, схоже, не збирався.

— Чому ти впевнена, що це взагалі можливо? — порушив тишу хлопець. — Втеча…

— Я ні в чому не впевнена. Крім того, що мені тут не місце. Жити хочеться, а не зникати. О, а ще виявилося, що я не з цього світу.

— Я теж не з цього світу — то й що? Тут узагалі немає нікого з цього світу. Це нормально.

— І ти не боїшся померти?

— А хто сказав, що зникнути — це померти?

— Маєш контраргументи?

— Ні, просто думки.

Рен намагалася роздивитись у темряві кінець коридору. Розмова з Нортоном позбавляла її душевної рівноваги. Як і завжди, в принципі.

— І взагалі, ти наче божилася виростити мою мрію. Забула вже? Чи мрієрости здаються, щойно побачать перепону? Розчаровуєш, Савітрі.

Згадка про нездійснену мрію вколола її гордість, але Рен заглушила це відчуття.

— Як тебе послухати, то я взагалі суцільне розчарування, хирлячка і горе ходяче.

— Так. Але це ще не причина виздихувати, — хмикнув Закс.

— Сьогодні загине тільки хтось один, — огризнулася дівчина і тут же пошкодувала про сказане, бо хлопець шарпнув її за плече.

— Ти розумієш, що тільки-но сказала?

— Вона все чудово розуміє, — глухий голос позаду виринув з темряви разом із тінню власника. Рука Закса ковзнула по плечу Рен — та за мить одногрупник важко повалився їй до ніг.

— Привіт, Савітрі! — З темряви випливла Медея, кутаючись в улюблене пальто.

Тінь, яка оглушила Закса, виявилась Тессом.

— Мабуть, Діоніс нас здав, — шепнув голова зникальників. — Падло дводушне.

У вузькому коридорі, який перегороджували двоє студентів, не залишалося шляхів до відступу. Дівчина змусила себе вгамувати нерви і хотіла була присісти біля Закса, щоб упевнитися, що він не поранився, проте рука Медеї лягла на її плече.

— Ми просто захищаємо нашу таємницю, Савітрі. Його не має тут бути. Не хвилюйся, це лише непритомність.

Рен хотіла заперечити, вирватись, але м’який голос Медеї сповивав її, як саван, сковував рухи, паралізував думки. Так, це ж лише непритомність. Це лише нахаба Закс Нортон. Ну хто він їй? Ніхто.

— Ходімо, Рендалл, — двоє студентів підштовхнули її вперед, і вона підкорилася, відчуваючи, як м’яка тиша влягається там, де перед тим вирували схвильовані думки.

Попереду коридор різко розширювався і виводив у велику круглу залу. Попри розміри зали, стеля нависала занадто низько, навіюючи відчуття постійного тиску. Усередині вже чекали знайомі і незнайомі Рен студенти-зникальники й перешіптувалися: хто збуджено, а хто насторожено.

— Панове, сьогодні ми нарешті повернемось до нормального життя! — замість привітання гукнула Медея, і всі погляди звернулися до неї.

«Я втечу звідси. Я ніколи не зникну. Житиму спокійно, щасливо і довго», — Рен спробувала ці слова на смак, але вони вже не мали попередньої магії.

Переступивши поріг, вона відчула, що весь запал кудись зникає. Туман у голові почав вивітрюватись, і натомість тепер там кружляла одна думка: «Боги, що за дурню тут затіяли?» Амона серед студентів не було. Десь позаду в коридорі — непритомний Закс Нортон. Боги, та вони напали на Нортона. Може, він узагалі лежить там і кров’ю спливає. А вона, Рендалл трясця Савітрі, завиграшки підкорилася й пішла сюди. Мовби…

«Мовби тобі це навіяли», — відповів внутрішній голос.

Медея тим часом вийшла до центру зали, де здіймалося підвищення, і дістала з кишені пальта книгу.

— Тут є все! — гучно заявила вона. — Кожен крок, який відкриє шлях. Жодної брехні більше, жодних правил цього проклятого місця. Адже кожен із нас вартий життя, хай що б вони казали. А зараз ми оберемо жертву, яка допоможе…

— Не допоможе! — різкий вигук від входу примусив усіх відірвати погляди від Медеї.

Рен могла і не повертаючись сказати, кому належить голос.

— О боги-боги, сміх та й годі! Ніщо вам не допоможе, недоумки! — зі звичною насмішкою прохрипів Закс Нортон.

Він спирався рукою на стіну. Чоло заливала кров, до лиця прилипло руде волосся. Та попри це вигляд у хлопця був неймовірно вдоволений.

— Не втручайся, Нортоне! — голос Медеї враз втратив солодкі ноти. — Це не твоя справа.

— Моя, моя, — примирливо заперечив хлопець і кивнув у бік Рен. — По-перше, онде моя одногрупниця. По-друге, у тебе в руках моя книга. Давай її сюди й припиняй цю комедію. Вже. — Тінь усмішки сповзла із Заксового лиця.

— Заспокойся, Нортоне, — дівчина недбало помахала в повітрі тонким зшитком паперу. — Савітрі сама здатна вирішити, що їй робити. А стосовно книги, то візьмеш собі в бібліотеці інший примірник.

Закс обперся на стіну, склав руки на грудях і напрочуд серйозним тоном почав пояснювати, мовби мав весь час у світі:

— Ця книга існує в єдиному примірнику — це рукопис, якщо ти ще не помітила, Надаль. І це я приніс її до Академії. У книзі написано про те, як можна відкрити перехід в інший світ. Необхідно дотримуватися деяких правил і принести жертву. Якою мав стати один з вас — я розумію весь задум. Правильно?

— Саме так, — кивнула Медея. — Якщо думаєш, що відкриєш комусь істину, то знай, що всі прийшли сюди з власної волі.

— Щиро сумніваюся, — хмикнув Закс. — Але річ навіть не в цьому. Навіть якщо ви вб’єте когось — вашу жертву… До речі, вже придумали, як це зробити? Задушите чи встромите ніж у серце? В когось є досвід у вбивствах, покидьки? Ви взагалі усвідомлюєте, що таке перервати чиєсь життя? Чи стараєтеся про це не думати, сподіваючись, що жереб випаде на когось іншого? І зробить це теж хтось інший?

— Заткнися, Нортоне, — прогуркотіла Медея і спустилася з підвищення.

— Ні. Бо всі потенційні вбивці мають знати: ви не ступите ні кроку за межі Академії. Вам не втекти. Є умова, яку автор не вписав у книгу, бо не думав, що вона потрапить не в ті руки. Автор, бачте, розумом не вельми відзначався… Скористатись переходом можуть лише боги. Не студенти. Не кандидати в Тріаду. А ті, хто склав випускні іспити та осягнув свою силу повністю. Не ви, йолопи.

Шепіт студентів довкола розгорявся.

— Ти блефуєш, — тихо, впевнено відповіла Медея. — Навіть коли книга твоя, Нортоне, ти міг вигадати це, аби лише… аби посміятися з нас! Але тобі не зрозуміти того, що відчуває зникальник! Ти — один із найсильніших студентів!

— Гей, послухайте краще себе! — Закс проігнорував слова Медеї та шум юрби і прикипів поглядом до Рен. — Мене пограбували, потім розбили голову, а тепер збираються вбити когось із тут присутніх, щоб припуститися ще однієї помилки. Вдумайтеся в ці слова. Вдумайтеся, що ви плануєте зробити. І розходьтеся, заради Стовпів, спати, бо гірше буде… Медеє, мою річ, — Закс простягнув руку. — Давай. Сюди.

Зникальниця, що повільно рухалася через залу, раптово пожбурила відкриту книгу просто в обличчя Закса. Мить — і дівчина опинилася за спиною Рен. Холодна сталь впилася в шкіру, теплий струмочок збіг униз по шиї.

Рен, мов заворожена, опустила погляд, щоб побачити, як на синій блузці розквітають плями крові. Її крові.

— Медеє! — втрутився Тесс. — Ми так не домовлялись!

— Нам потрібна жертва, любий, потрібна… Хтось хоче замінити її?

Ніхто не озивався.

— Тобі ж відомо: це нічого не дасть, — повільно відповів Закс. — Переходу не буде. Ти помреш, Медеє. Не зникнеш. Ти просто помреш. І згубиш усіх.

— Я не вірю тобі! — прошипіла чорнявка. Її смоляні очі звузились. — Ти брешеш. Усі мені брешуть. Одна лише вчителька знає правду. Лише вона турбується про мене.

— Я кажу правду. Ти це знаєш.

— Геть звідси. Бо я її вб’ю. Уб’ю твою безцінну одногрупницю.

— На богів, Надаль. Мене цим не залякати.

— Медеє, спокійно! — гаркнув Тесс.

— Не наближайся! Я спокійна! — Медея втиснула лезо в шию Рен сильніше. — Ти брешеш, — цвиркнула вона до Закса. — Я житиму щасливо! Усі ми житимемо!

— З чужою кров’ю на руках? — у голосі хлопця двигтів убивчий спокій. — Це те, що тобі радить твоя безцінна вчителька?

— А знаєш, як я люблю кров?.. Головне втекти. Я зроблю це. Я вже вбивала раніше, Нортоне. Я вбила власних дітей.

— То була не ти. Минула — але не нинішня. У тебе, трясця, навіть немає дітей!.. Медеє, опусти ножа. Ти не повинна повторювати цей шлях.

— Повинна! — вискнула вона, і Рен відчула, як лезо тремтить — здригається рука, що його тримає. — Повинна!

— Божечки, повинна чи ні — то неоднозначне питання, але ти, дівонько, однаково не зможеш утекти! — озвався дзвінкий голос.

— Хто тут? — ошаліло озирнулася Медея, не випускаючи кинджала з рук.

Тінь, обрамлена хвилями блакитних кіс, проявилася прямісінько навпроти чорнявки і сяйнула найбезтурботнішою усмішкою, яка ніяк не личила до ситуації та рівня напруги. Утім, помітивши Брюн, заціпеніли, здавалось, усі — Рен не могла поворухнутися, та відчувала це в тиші, що запала довкола.

— Я — примара, з якою вам страх як суворо заборонили спілкуватися.

— Що тобі потрібно? — прошипіла Медея, але навіть якщо її й шокувала прилюдна з’ява Брюнгільди, то це жодним чином не вплинуло на лезо біля горла Рен.

— Допомогти. Бо я була як ти: навчалася тут колись і прочитала книгу. Іншу книгу, але там теж ішлося про втечу. Знаєш, мене тоді дуже сильно поранили. Прямісінько в серце. Тож я повірила, що втеча стане рятунком… — Дівчинка замовкла, мовби збиралась із силами. — Одного разу в госпіталі Академії лежала та, яка завинила. Руйнівниця моєї мрії. Я була певна, що вона помре. Я жадала цього. І тоді подумала — чому б не допомогти? Чому б не зробити її жертвою? Для втечі.

Рен забула про теплу цівку на власній шиї. Вона вже не раз думала про історію Брюн, але й помислити не могла, що в минулому ця дзвінкоголоса дівчинка хотіла когось насправді позбавити життя.

— Отож я вирішила, що позбудуся винуватиці моїх бід. Але коли зважилася на це… — Примара заплющила очі, наче не хотіла бачити того, що відкривали їй власні спогади. — Моє тіло згоріло, моя душа була пошматована, а всі, хто дізнає´ться про мій гріх, як-от ви зараз, ніколи більше не можуть мене ні чути, ні бачити. Я проклята.

— Ти брешеш, — процідила Медея. — Брешеш, як і всі тут.

Брюн сумно осміхнулася.

— Дійсно, живі завжди брешуть. А я — лишень божевільна тінь. Усі мої причини вводити в оману загинули того ж дня, що і справжня я…

— Хто була та дівчина? — шепнула Рен. — Та, якій ти хотіла помститися.

Примара не встигла відповісти. Умить усе застигло — чи то Рен здалося, що все застигло, і вона не могла навіть вдихнути, хоч скільки силкувалася. Впала темрява — густа, непроглядна, моторошна, особливо посеред цієї підвальної зали, де ні вікна, ні виходу до світла. Вона клекотіла гнівом, обіцянкою помсти, обіцянкою затягти й не повернути, ніколи-ніколи, нізащо-нізащо. У темряві було щось.

Шурхіт майнув повз вухо Рен.

Удар — і темрява зникла, і світ зірвався з місця.

Пальці Медеї зіслизнули, ніж вирвався з них і задзвенів по кам’яній підлозі. Закс зірвався вперед, ногою відкинув зброю під стіну і відштовхнув Медею від Рен. Чорнявка повалилася на одне коліно. Вона притискала руку до чола. На підлогу капотіла кров. Ноги Рен дрижали. Плечі Рен дрижали. Від падіння врятували Заксові руки, що схопили за плечі. Червоні очі горіли, як два маяки. Одногрупник струсонув Рен і гиркнув щось, аби привести її до тями.

З коридору вийшла Нікта Ромі. Вона стискала темряву в лівій долоні, душачи її чи вбираючи в себе. У правій долоні дівчина стискала камінь. Другий — чи радше перший — лежав біля ніг Рен. Та помітила на ньому багряну пляму і врешті зв’язала все докупи: Медею з розбитим чолом, камінь — шурхіт — удар — і темряву.

— Тією дівчиною була я, — гукнула Нікта. — Мене хотіла вбити Брюнгільда Ньєрд. Але їй не вдалось. І так, Брюн, дякую, що затримала їх!

— З превеликою радістю! Тепер же мушу покинути вас… — Тінь зробила реверанс у повітрі й розвіялася, залишаючи по собі передзвін, у якому Рен вчулися слова прощання.

Над своєю заступницею вже нависав Тесс. Він шарпнув її за плече, насилу підводячи на ноги. Медея не пручалася. Студенти розгублено збилися в гурт і зиркали на Нікту, мов на породження Тартару. Закс відпустив Рен — вона тут же осіла на підлогу і намацала похололими пальцями поріз на шиї. Тонкий і пекучий, він більше не кривавив.

— Усе, я вичерпав свій ліміт пригод на сьогодні, — простогнав хлопець, прикладаючи пальці до розбитого чола.

Та пригоди не хотіли відступати, бо тієї ж миті підвищення посеред зали зайнялося темно-червоним полум’ям, з язиків якого поволі виступила постать.

Постать належала високому чоловікові. Коротке волосся наїжачилося на його голові й помітно диміло. Потерта обтисла футболка не приховувала могутньої статури. З-за плечей новоприбулого визирав пощерблений ефес меча і всуціль вкритий візерунками молот. Перш ніж його погляд натрапив на заціпенілих студентів, чоловік важко зістрибнув з підвищення — запилюжені черевики гахнули об кам’яну підлогу, мовби могли завиграшки проламати її.

— Що ви всі робите тут — ще й у таку годину? — Чоловік мигцем провів рукою по обличчю. Зникли дим у волоссі, пилюка з черевиків, зброя за спиною, а заразом і помітна щетина.

— Ти хто ще такий? — прошипіла Медея.

— Ого! — кошлаті брови шугнули вгору. — Та Ама набрала для цього курсу винятково хамовитих невігласів!.. Що тут, заради маківки Олімпу, відбувається? Даю вам три секунди, щоб пояснити ситуацію.

— Нічого особливого, — недбало кинула Нікта. — Одна неврівноважена особа вирішила відкрити перехід в інші світи та зарізати іншу неврівноважену особу. Але все вирішилося.

— Ініціатор хто?

— Осьо, — Нікта кивнула в бік Медеї.

— Ага. Дякую, — чоловік, за мить опинившись поруч із чорнявкою, торкнувся пальцем її чола. Дівчина впала прямісінько на його руки, не мовивши ні слова.

— Що ти робиш? — злякано гаркнув Тесс.

— Що ВИ робите! — незнайомець блиснув грізним поглядом, тоді підхопив Медею, ніби та важила не більше ніж пір’їнка, і перекинув через плече. А тоді повернувся до студентів. — Я ваш бог. Ваше нещастя. І ваш новий викладач. Тому вимагаю звертання на «ви». А тепер чешіть звідси. Швидко. З усіма причетними до цієї метушні поговоримо завтра.

Чоловік швидко перетнув залу і як був — з Медеєю на плечі — пірнув у темряву коридору.

— Що це, заради Тріади, було? — пробубніла Нікта.

За мить виявилось, що новий викладач має чудовий слух, бо з коридору долинув його крик:

— Торарей! Віднині це називати виключно пан доцент Торарей!

Розділ 8 Ризиковані кроки

Аматерасу, попри прогнози Закса, ні на кого смертельно не розізлилася наступного ранку.

— Ти абсолютно безвідповідальна! — заявила натомість Діке.

— А що я мала думати, коли ніхто нічого не пояснював? — спробувала виправдатись Рен, хоча подробиці вчорашньої ночі стояли перед очима надто яскраво.

«Як я могла взагалі на це підписатись?» — Думки вкотре закипали, але зустріч із директоркою — а вона особисто говорила з кожним героєм-зникальником — розставила все на місця.

— Любите шоколад? — саркастично спитала Аматерасу і, не чекаючи відповіді, продовжила: — Згідно з нашими записами, Медея не мала виняткових сил божества, зате в неї були видатні чаклунські вміння. Вітаю, вас зачарували, Савітрі. Вас і всіх інших. Усіх, хто ревно плекав свої слабкості.

— І яке моє покарання? — зітхнула дівчина. — Уже ширяться чутки, що Медею на місяць відсторонили.

— Усе правильно. Вашій однокурсниці час прийти до тями й осмислити свої плани на майбутнє. У рамках правил Академії. Бо я б не хотіла вживати до неї суворих заходів. А ви, наскільки бачу, не потребуєте канікул, Савітрі.

Ні слова про покарання. Не вірячи раптовому щастю, дівчина посміливішала й спитала:

— Зникальники показували мені список потенційних жертв того синдрому. Які шанси, що я… що хтось із них зникне?

— Найвищі — і водночас мізерні, — Аматерасу втомлено зітхнула і зовсім неофіційно присіла на край столу. — Усе просто, Савітрі. Що більше ви про це думаєте, то більше втрачаєте зв’язок із реальністю. Треба просто зростити в собі впевненість. Те, що кожен з вас прийшов сюди, — це вияв неймовірно сильного бажання. Не треба нехтувати цим. Заради безпеки Академії ми не розкриваємо природи синдрому зникнення. Але, мабуть, час переглянути це правило й оголосити повний список кандидатів. Щоб не з’явилися ще такі розумники, як Медея Надаль.

— Вона казала про якісь Слова, — згадала Рен. — Що вступити насправді можна, лише якщо ти є в них. І що потім слабких студентів відсіюють.

— Нахабна брехня, — хмикнула директорка. — Слова існують — вони справді потрібні. Це записи. Історії минулого. Практика показує, що студент неодмінно пов’язаний зі Словами про себе. А для нас, викладачів, це можливість дізнатись, які боги зростають в Академії і як їхній візит пережити. Уже явно не для того, щоб когось кудись відсіювати!

— А ці Слова можна почитати? — Рен загорілась раптовим бажанням дізнатись їхній зміст, особливо в частині, де йшлося про таку собі Савітрі.

— Ні. Вам нема потреби їх знати. Колись, ще в часи мого навчання, практикували доступ студентів до Слів, і це не призвело ні до чого хорошого.

— Тому ви вирішили стати директоркою і змінити це місце? — спитала Рен, проте хвилина відвертості вже добігала кінця, тож Аматерасу зиркнула в її бік зі звичним холодом.

— Я не обирала цього, Савітрі, — в мене не залишилося вибору… А тепер, заради богів, ідіть. Надалі приділяйте навчанню таку саму увагу, як стороннім речам. Недарма ж я відправила вас у таку сильну групу.

— Тебе відчитали? Теж відправлять геть, як Медею? Чи митимеш підлогу в підвалі, доки посивієш? — Нікта дуже своєрідно тішилася, коли Рен вийшла з кабінету директорки.

— Ні, тільки порекомендували старанніше вчитися.

— Для тебе це найгірше покарання. — Іронічна усмішка Закса Нортона сьогодні сяяла яскравіше, ніж зазвичай, мовби говорила: «Ти мені до гробової дошки тепер винна!»

— І не кажи, — Рен глипнула на Закса, на його забинтоване чоло і вирішила не сперечатися.

Якби не він та Нікта, то її б тут уже не було.

— Аматерасу на вас чекає, — повідомила Рен.

Одногрупники перезирнулися й підійшли до темно-брунатних дверей кабінету. Дівчина присіла на підвіконня навпроти і вирішила зачекати. Вона достеменно знала, що мусить спитати в Нікти щось про обставини загибелі Брюн Ньєрд. Та що більше Рен про це думала, то важче було пригадати, а що ж її так зацікавило. А за кілька хвилин очікування ім’я Брюн вивітрилося з думок і спогадів. І — як примара й попереджала — не залишилося нічого.

8060 рік 7 кроку Колеса Долі

Коридор здавлював могильною темрявою, і ця ж темрява була в очах суперниці.

— Слова мовлять, що поруч із ним має бути велика богиня! — процідила Герес, знаючи, що ніхто не може сперечатись зі Словами. Бо вони істинні.

— Ось ти сама це й сказала! — осміхнулась чорнявка.

— Тобі просто пощастило: прийшла сюди перша і змогла справити враження.

— Слухай, Герес… — Усмішка розчинилася в темряві. — Він любить мене не тому, що я прийшла перша, друга чи остання.

— Тоді я позбудуся тебе, — глухо відповіла Герес і провела рукою по волоссю. — Я теж велика богиня, врешті-решт.

— Он як. — Аматерасу неуважно поправила шпильку з рожевими перлами. Його дарунок. Вона навмисне привертала увагу Герес до його дарунків, знаючи, що це ранить її. — Коли ти так любиш Слова, то звернімося до них. Ти, без сумніву, велика богиня. Радій. Але й не забувай, що я — верховна. Найсильніша. Та, що осяює небо. Що, спробуєш позбутися?..

Герес не відповіла, хоча сотні проклять так і норовили зірватися з її язика. Аматерасу навмисне повільно пішла геть, така врочиста й погордлива, мовби справді закликала всадити кинджал у її відкриту спину, що біліла в низькому вирізі сукні. Та Герес, попри всю свою ненависть, знала, що не зробить цього.

— Ти бажаєш перемогти її? — У темряві зайнялися два бурштинові вогники.

Дівчина здригнулася: незнайомка виступила з тіні, мовби була її частиною. На тлі сіруватої потемки шкіри яскріли лише темні губи й очі.

— Можеш не відповідати прямо. Та я знаю, що нам по дорозі, — вела далі незнайомка. — Я маю ті ж цілі, що й ти. Давай-но знайомитись, велика богине Геро.

— Нині моє ім’я Герес Деа Юн, — відказала дівчина, яка хоч і знала про Геру — своє правтілення, та воліла носити нове ім’я.

— Ну й гаразд. А я Геката.

Безсумнівний переможець конкурсу «найпривабливіша усмішка року» сидів на лавці у дворі. На його обличчі лежала незвична тінь замислення і ще тінь кленових листочків.

— Привіт. — Рен підійшла до хлопця. — І чому ж це тебе не було вчора? — Вона присіла на лавку і вимогливо подивилась на одногрупника, певна того, що він не міг не знати про нічну історію — вся Академія від ранку повнилася розмовами про втечу зникальників.

Амон потупився.

— Помираю від сорому, люба Рендалл. Мені ж, бачиш, ніхто не повідомив про вчорашній «захід», як і про смертельну умову. Мені б у житті не спало таке на думку! Я розумів, що Медея не зовсім доброзичлива, але щоб вона вичворила щось таке… Вибач. Вибач мені. Я б нізащо не привів тебе до зникальників, якби знав, куди це сягне.

— То це ти мене привів? — Щось усередині боляче вкололо.

— Присягаюся, я не знав, що й ти в списках. Та мені здавалося, що ви зі зникальниками порозумієтеся, тому я й нарадив тобі ту аудиторію, де вони влаштовують збори.

— Вважаєш, що мені не місце тут?

— Лиш сліпець не помітив би, що ти страждаєш тут. Що тобі важко, тоскно і… не можу я зносити чужого горя, Рендалл, сонце. Я й сам мав на меті втечу. — Хлопець глибоко вдихнув, роззираючись.

Трійко дівчат віддалік помітили його й захихотіли. Чорнявець привітно помахав їм рукою, але його обличчя залишалося похнюпленим.

— Амоне, але ж тобі немає потреби тікати. — Рен твердо пам’ятала, що Діонісового імені в чималому списку зникальників не було.

Одногрупник відкинувся на спинку лавки і простягнув обидві руки вгору, до сірого, захмареного неба.

— Як же тут бракує сонця… — прошепотів він, мовби сам до себе, і додав: — Не люблю я довго сидіти на одному місці, а з Академії, як виявилось, доволі важко дістатися кудись. У мене ж є на думці низка важливих справ. Звірюся: я мушу знайти свого друга. Він зараз вельми далеко, а я очікую новин. Та тут — руки мої зв’язані.

— Ти хоча б не в групі ризику зникальників, — зауважила Рен, і собі розглядаючи зловісні дощові хмари.

— А може, я в іншій групі ризику… — Амон провів рукою по волоссю, а тоді зірвався з лавки. — А все ж годі смутку! Сьогодні чудовий сонячний день, і ми всі живі!

Хлопець підморгнув Рен, тоді клацнув пальцями, і, наче за його наказом, крізь хмари пробилось кілька слабких промінців. Амон задер голову й отак завмер, мовби силкувався ввібрати в себе це скупе світло похмурої днини. Дівчина раптом подумала, що нічого насправді не знає про Амона Діоніса. А він, певна річ, не міг складатися з самих лише приязних усмішок, нестримної енергії та любові до всіх довкруж. Хоч на те й скидалося.

— Не знаю я про твої групи ризику, та якщо потребуватимеш допомоги — звертайся. Я не найсильніша з-поміж наших одногрупників, але урочисто обіцяю, що простягну руку в біді, — мовила вона.

— Я вже казав, що ти мені дуже подобаєшся? — незмигно відказав хлопець.

— Ти мені теж. Дуже, — щиро відповіла Рен і зі здивуванням зрозуміла, що Діонісові слова не будять у ній очікуваного вихору емоцій.

— Я б хотіла віддячити одній людині, — обережно мовила Рен, накручуючи на палець пасмо.

Вона розкошувала ранковим сонцем на лавці перед головним корпусом і заодно звіряла домашні завдання з версією Діке — у тієї помилок було менше.

Координаторка відкинула волосся за спину, але воно знову ковзнуло з її плеча.

— Кому віддячити? — неуважно спитала та, намагаючись закріпити неслухняні коси шпильками.

— Нортонові, — ім’я одногрупника Рен вимовила так тихо, що сама ледь розчула його.

Їй не хотілося, щоб Діке подумала щось не те. Саме ім’я це — Закс Нортон — віднедавна почало застрягати в горлі, й Рен здавалося: щоразу, як вона промовляє його вголос, щось звучить не так чи надто довга пауза підкреслює те, чого там нема. Нема і бути не може.

На щастя, з подякою Нікті Ромі все вирішилося швидко: та зажадала величезний десерт і десять горнят какао в улюбленій кав’ярні. Але Нортон — той був важким випадком…

Діке покинула війну зі шпильками і дозволила волоссю струменіти так, як йому завгодно.

— Савітрі, можеш не прислухатися до моєї думки, як ти загалом завжди й робиш, але Нортонові нічого від тебе не потрібно.

— Хай так. Та я б воліла виростити для нього мрію. Хоч дрібну.

Рен, певна річ, не забувала і про ту заповітну і нездійсненну, та поки Закс не довірив їй цю роботу, треба довести свою спроможність допомогти.

Діке похитала головою, і смоляні пасма вислизнули з-за її вух та грайливо сяйнули фіолетовим полиском.

— Чому ти не пострижешся, якщо довге волосся тобі так допікає? — Рен примітила роздратування координаторки. — Воно просто неймовірне, але ти весь ранок із ним мучишся.

Діке граційно підвелася з лавки, але її голос скрижанів.

— Савітрі, думаєш, що моє волосся чи подяка Нортонові — то справді те, чим ти мала б зараз перейматися?..

Дівчина закотила очі, поки координаторка цього не бачила, але вирішила її не діймати розпитуваннями до завершення занять.

— Не втямлю, як директорка хоче, щоб я наздогнала всіх вас, — після пар, сидячи в бібліотеці, Рен укотре відчула, що пропущені півроку ще вилазять їй боком.

— Може, вона й не хоче, — з незворушним виразом відказала координаторка. — У директорки бувають геть неочікувані й, між нами кажучи, легковажні рішення. Та якщо вже так важко втягнутись у групові проникнення, то потренуйся в парі з кимось…

— Я й не думала про проникнення, — здивувалася Рен. — Але мені просто здається, що Нут не знає, що з нами робити, тому навантажує всіма цими нескінченними датами.

— Прості дуетні завдання є в підручниках, ми всі з них починали, — Діке, мовби не дочула, вказала тонким пальцем на гору книг, за якими віддалік яскріло Заксове волосся.

— Він одразу ж відшиє мене, — хмикнула дівчина, розуміючи, куди координаторка хилить.

— Це лише приклад, — стенула плечима Діке. — Поміж іншим, під час проникнення можна, якщо вельми постаратися, отримати доступ до глибинних думок чи мрій. Та справді, Нортон нізащо не погодиться витрачати свій час — мені теж важко з ним домовитись. Утім, одного разу він висловив бажання допомогти із завданням, бо воно вимагало найвищого рівня вмінь. Ну а я не забула наголосити на цьому. Як і на тому, що не певна, чи він упорається.

Діке замовкла й занурилася в підручник, покинувши Рен наодинці з її сумнівами щодо того, чи варто взагалі сіпатися. Проте підказка була надто промовиста й очевидна. Тож дівчина зважилась і підійшла до Заксового столу. Він ритмічно вистукував фалангами пальців незнайому мелодію, наспівував її собі під носа і, на щастя, не здавався зараз надто зануреним у читання. Гарний знак.

— Привіт, Нортоне.

Мовчання у відповідь.

— Послухай, маю до тебе важливу справу. За півгодини підійди до входу в закинуте крило.

— Он як… — довгі пальці перестали стукотіти, натомість пірнули в стос паперів поряд.

— Я чекатиму на тебе. Тож справді приходь.

Рен уважно подивилася на руду маківку й поспішила до виходу, поки Закс не вирішив потішити її розширеною версією відмови. Утім, не минуло й хвилини, як дівчині вкрай захотілося, щоб він таки не прийшов, бо те, що вона планувала зробити, могло цілковито зруйнувати хиткий спокій, який застиг між нею і Нортоном після випадку зі зникальниками.

— Я чекав на тебе понад п’ять хвилин! — оголосив одногрупник, зістрибнув з підвіконня і подивився на Рен, задерши підборіддя. — Ну? Важлива справа?

— Передусім я хочу тобі подякувати. Той випадок із проникненням, а потім наша втеча…

— Савітрі. Серйозно. Забудь уже, — перебив Закс і втомлено видихнув. — Я не хочу про це говорити.

— Чому? — здивувалася Рен. — Чого ти так остерігаєшся?

— Остерігаюся? — хлопець пирхнув. — Ти певна, що це саме так зветься?

— Саме так, — відповіла дівчина, хоча й не планувала цього озвучувати. — Ти так енергійно відмахуєшся від подяки чи найменшого прояву доброзичливості, мовби боїшся, що хто-будь до тебе приязно поставиться.

— Смілива заява, Савітрі, — Закс угамував сміх. — Але якщо вже ти така дбайлива, то скажи: чого б це мені поводитися так, як ти вважаєш за потрібне? Чому взагалі право голосу мають лише ті, хто на позір добрі та усміхнені до всіх? А коли я не вмію вдавати приязнь — то що? — Заксові очі блиснули. — Коротше: до справи. Бо час тікає.

— Гаразд, — випалила Рен. — Допоможи мені з проникненнями. Щоб на практиці не виникало проблем.

— Звернися до Ромі. Вона найчастіше бувала Духом, а Зіґ — Серцем. Він завжди добре виконував цю роль, це тільки нещодавні приколи вибили його з колії. А я простий Меч, груба сила атаки.

— Нікта й порадила мені тебе. Як найкращого, — збрехала Рен і поспіхом додала: — Та й усі кажуть, що ти бездоганно знаєш теорію і з практикою ніколи не підводив. А мені — з мізерними навичками — потрібно, щоб поруч був той, хто зможе пояснити все та підстрахувати в разі чого. Звичайно, я сподіваюся, що все мине вдало, проте сам розумієш: проникнення — то завжди непевність і несподіванки.

— Слова дилетантки. Якщо ти всерйоз хочеш досягти чогось, то забудь слово «непевність».

— Я щиро постараюся.

— Гаразд, тоді можна спробувати, — милосердні ноти пробились у Заксовому тоні, й Рен потупилася, щоб він не побачив її стримуваної усмішки: надто вже вдоволеним стало обличчя одногрупника після того, як вона назвала його «найкращим».

— То з чого почнемо? — натхненно спитала Рен.

— З пошуку порожньої аудиторії, де нас ніхто не потривожить… Що ще тобі критично треба наздоганяти? — поцікавився Закс із погано прихованим інтересом.

— На Одіна — геть усе, бо я в цьому світотворенні взагалі не петраю. Нут, бо історії просто надто багато. А ще ж Тот і його нескінченні проблеми вигаданих світів! Я певна лише щодо занять Лакшмі, але справу мрієростів мені не ставлять у розклад майже ніколи, мовляв — це я вже й так засвоїла…

— Якщо днями пробігатимеш у бібліотеці, я пораджу кілька посібників, — тон Нортона виказував, як насправді тому подобається щось пояснювати. — Щоб ти знала, Одін любить валити списками літератури, з яких дійсно корисні три-чотири джерела, а інші — точно те саме, тільки з нагромадженням наукових термінів. А Тот геть не ладнає з теорією, і доводиться все самотужки шукати. Щастя, що ти ще Керна не бачила…

Одногрупник говорив і говорив, аура довкола нього повнилася невидимими для ока іскрами, але Рен відчувала їх. Їх — і вдоволення від відкриття дня: очі Закса Нортона здатні усміхатися не лише з нищівною іронією.

За словами Закса, в проникненні не було нічого страшного чи важкого. На біду, поняття «страшне» чи «важке» в його розумінні і в розумінні Рен значно різнилися.

— Дуальне проникнення майже не використовують, — повчальним тоном пояснив хлопець, закасуючи рукави сорочки. — Самостійно вельми важко внести зміни у свідомість іншої людини — не варто й намагатися. Однак це добре тренування. Якщо хочеш осягнути роль Серця, то мусиш зосередитися на контролі емоцій. Моїх і власних. Готова?

Дівчина кивнула й замружила очі, коли кімната вислизнула з її поля зору, поступаючись темряві. Чорноту де-не-де проривали червоні спалахи, мовби далека гроза тремтіла на обрії.

Рен обхопила себе руками, пригадуючи, як минулого разу вона розтеклась у цій пітьмі й ледь не загубилась. Емоції зашкалювали. Вони озивалися фізичними відчуттями, виплітаючи довкола холод і тепло, поколювання в пальцях і біль у сонячному сплетінні. Накотилося запаморочення, але голос Закса повернув до тями:

— Ану тримайся!

Вона спробувала видивитися щось у темряві, в образах, які ковзали повз і не давали шансу зачепитись за певну думку.

— І де хоч найменший контроль?

— Я стараюсь.

Дівчина зціпила зуби, але запаморочення не минало. Спробувала подумати про щось спокійне — про водне плесо, про небо над полем, про ритмічне стукотіння дощу об шибку.

Круговерть емоцій ледь угамувалась, і Рен, яка вперто нагадувала собі, що вона — Рендалл Савітрі, цілісна та справжня, пірнула вперед, де темрява відкривала студений, не прихований нічим Заксів страх.

Страх ховав під собою образ — чи то спогад. Спершу Рен вихопила поглядом золотаве волосся, сліпуче й жаске, тоді такі самі очі, залиті розпаленим світлом. Очі, в які не можна зазирати.

«Я знаю, що ти шукаєш», — гуготіло всередині, гуготіло довкола, гуготіло, здавлюючи і розпластуючи, прибиваючи до землі й розкришуючи на уламки.

Зблиснуло.

Обличчя хлопця, обрамлене сліпучим сяйвом.

Зблиснуло.

Обличчя могутнього чоловіка, помережане візерунком зморшок.

Те саме обличчя.

«Я дам тобі все і заберу все», — гуготіння сильнішало.

Зблиснуло.

Чорні намистини посипалися додолу.

Різкий ривок вихопив Рен із потоку видив. Дівчина на мить заплющила очі й отямилася вже в аудиторії. Зрозуміла, що розпласталася на підлозі. Очі пекло, мовби вона намагалася дивитися на сонце. Руки досі тремтіли від страху, а зверху нависало роздратоване обличчя Закса.

— Підйом.

Вона повільно підвелася.

— Твоє завдання було яке? — Сталлю в голосі Нортона можна було когось зарізати. — Контролювати емоції. Зберігати спокій. Чи я обрав для тебе надто складне завдання?

— Не так легко зберігати спокій усередині.

— Звичайно. Ти ж, очевидно, була зайнята чимось іншим. Чим? — хлопець стишив голос і підійшов впритул. — Що тобі треба від мене, Савітрі?

Дівчина підвела погляд на Закса, бо відчувала: щойно зиркне вбік, то видасть себе.

— Я захопилася. Забажала пірнути глибше.

— І що ж, пірнула? Побачила щось цікаве й пізнавальне?

Закс нахилився до неї надто близько, заступаючи єдине вікно. Рен щойно примітила, як у кімнаті потемніло — десь далеко заблискотіли перші стібки грози.

— Так, — вона задерла голову вгору й усміхнулася. — Так, Нортоне. Я побачила там страх.

Мить, дві, три — він дивився на неї незмигно. А тоді відступив.

— Гаразд, Рендалл Савітрі. Гаразд. — Закс осміхнувся й захрускотів фалангами пальців. — Пропоную продовжувати. Важлива умова: поки твої успіхи не будуть на достатньому рівні з моєї точки зору, ти звідси не вийдеш.

— Добре, — закинула голову Рен, згрібаючи докупи залишки своєї сміливості.

Проте шукати Заксові мрії того вечора вона більше не ризикнула.

Розділ 9 Смак полум’я і практика переломів

— О-хо-хо. — Уранці Нікта усміхалася, як на свято. — Здається, я вчора бачила щось непересічне!

— Що? — Рен неуважно пригладила волосся. Її думки були зайняті запам’ятовуванням дат, конвенцій і договорів, які так чи інакше стосувались Академії, а також моря богів, малих і великих, та інших сторін, про які вона ще надто мало знала.

— Савітрі та Нортона разом! І вони йшли — здогадайся куди? — до закинутого крила! Закинуте крило — це знак, аякже.

— Угу, все так і було. Закс допомагав мені розібратися з проникненнями. Щоб я не підводила групу.

— То що — він тобі зовсім-зовсім не подобається? — не здавалася Нікта, котра, вочевидь, мала тверді асоціації із закинутим крилом — і явно не навчальні.

— Ти наче казала, що я маю зосередитись на своїх балах.

— Зовсім-зовсім?..

— Ну, він наче непогана людина. Краща, ніж прагне здаватись. І я б хотіла виростити його мрію.

— Ох-х, Рендалл, я ж не про це… Скажи свою першу думку! Першу і негайну! Тільки вона відкриває те, чого ти насправді хочеш!

— Гаразд. — Вогонь кинувся до щік Рен, але голос залишався напрочуд бадьорим. — Подобається. — Зачувши це, Нікта не стримала радісного вигуку. — Поза тим, Нортон нахабний, самовпевнений і такий…

— Симпатичний? — хитро блиснула очима одногрупниця.

— Такий чванько! Ні, він, звичайно, має цілковите право пишатися успіхами в навчанні, та це ще не причина дивитися на всіх зверхньо, — обурилася Рен, котру обпекло власне зізнання. — До того ж, я б не сказала, що він симпатичний. — Дівчина напрочуд ясно уявила Заксове обличчя, скривлену посмішку, яскраве волосся на тлі блідої шкіри, неоковирну гостроту в його рисах, рухах, словах. — Хоча зап’ястя в нього гарні, — вона пригадала разок чорних намистин довкола делікатної, достоту жіночої кисті, та довгі пальці, що завжди привертали її погляд.

— У кого це зап’ястя гарні? — голос Закса прозвучав так знущально, що Рен довгу секунду думала, що він — чому з усіх-усіх саме він? — почув її.

Проте Нортон випередив їх і діловито спитав:

— Ідете на Тота чи далі будете Амонові кісточки на зап’ястях перемивати?

— Ану щезни, — суворо відказала Нікта. — Бо зараз твої переламаю.

Закс хмикнув і рвонув уперед звичними розмашистими кроками, які не давали нікому шансу його наздогнати. Рен замислилася, а чи всіх рудих студентів Академії об’єднує надміру вогняний норов.

— Задовбали вже, — буркнула Нікта, яка вмить розгубила настрій дражнитися. — І чого це всі довкола так люблять того Діоніса? Та ще й вважають, що він мусить усім подобатися!

— Про мене, він наймиліший хлопець тут, — відповіла Рен. — Високий, зеленоокий і до всього — завжди привітний. Не те що декотрі.

— Ще скажи, що в нього красиві зап’ястя, — простогнала Нікта.

— Не звертала уваги, — здвигнула плечима Рен і швидко перевела розмову на навчання.

На третій годині підготовки Рен спробувала зануритись у читання з тим самим ентузіазмом, що й Нікта, проте часу було замало, а текстів — забагато. Суворий Одін навчав їх керувати примарними енергіями, які — казали — сповнюють усе довкола; але при тому він ще й роз’яснював, яким було Намисто, яким воно стане, коли зростуться Нитки, і чому Тріади такі важливі, і ще безліч речей, які для Рен звучали як великий розіграш чи божевільна фантазія. На біду, вміння жартувати чи прикрашати дійсність за Одіном не помітив ще ніхто.

— Боги Олімпу, ти що — ночувати зібралася на цьому параграфі? — невдоволений голос Закса змусив відволіктися. — Народ, я вам нову порцію приніс! — Одногрупник поклав на стіл ще кілька книжок і примостився на вільний стілець. — Оце завчи, як своє ім’я. Усе інше можеш пропустити. — Він тицьнув пальцем у книжку Рен і обвів вказівним пальцем кілька абзаців. — Дійдеш до наступної теми — покличеш…

Що далі, то частіше вони збиралися після занять у бібліотеці. Щоправда, Діке і Ньєрд нерідко уникали групових зборів, а Діоніс узагалі заявив, що в нього алергія на бібліотечний пил. Зате він, здається, заповзявся познайомитися з Рен краще, тож часто запрошував її прогулятися, поки в них обох були вікна між парами. Та довго сидіти вдвох на лавочках перед корпусами не вдавалося — інші студенти неодмінно приєднувались, і гурти виростали довкола, мовби Амон — то сонце, яке несе в собі нестримну привабу для всіх і кожного. Тож не дивно, що невдовзі після випадку зі зникальниками всі заговорили про Свято вина, яке одногрупник обіцяв організувати ще з нагоди Зіґфрідового одужання.

Новина про майбутню подію поширювалася, мов пошесть, хоча Рен не помітила жодної афіші чи оголошення. Тільки уривки фраз, тільки хихотіння та шепіт на парах. Щось наближалося — цього разу щось чудове.

Нікта і Діке — незворушна Діке! — в один голос твердили, що немає кращого рятунку від проблем, ніж Діонісове вино. Студенти приписували йому ледь не чудодійні властивості. Зіґфрід стверджував, що значно покращив успішність після минулого такого свята. Бальдр переконував, що на місці пролитого ним вина за ніч виросла лоза, вкрита стиглими гронами. Близнючки Астарте й Ашторет застерігали, що коли Амона розгнівати, то він підмішає щось у напій і в нещасної жертви виростуть роги. У кращому разі. Що станеться в гіршому, дівчата не зізнавалися. Хоча сам факт, що Амона можна розгнівати, викликав у Рен певні сумніви.

Отож святкового вечора дівчина, заінтригована до нестями, була серед тих, хто залишився в Академії на ніч. Аудиторія, де зазвичай проводив свої лекції професор Одін, повнилася збудженими студентами, а також м’якими стільцями й низькими столиками, які дуже вчасно знайшлися в закинутому крилі, де, здавалося, було геть усе. Аматерасу лише на мить зазирнула в супроводі незнайомої студентки — повідомити, що вранці тут має панувати бездоганна чистота. Рен здивувалася, примітивши, що супутниця директорки боса. Нікта пояснила, що студентка, яка надає перевагу товариству Аматерасу, — то так звана Зірка, найкраща студентка на ім’я Адіті Агні. Утім, поки Амон зачаровано обмацував поглядом виразну фігуру найкращої, Нікта також повідомила, що Зірка ця — геть причмелена.

Коли директорка й Адіті пішли, хлопець вибрався на стіл і закликав до тиші.

— Якщо Одін дізнається, що наш любий одногрупник гоцав на його столі, то перетворить його на міжпланетний пил, — шепнула Нікта, розглядаючи чорнявця з мстивим вдоволенням на обличчі.

— У мене є для вас презент, — широко всміхнувся той, не підозрюючи про фантазії Нікти Ромі, та дістав з-під столу велику одутлу пляшку з темного скла. — Вино від Діоніса!

Ні етикетки, ні інших розпізнавальних знаків Рен не помітила. Горловину лише обвивали дві низки скляних лоз, з яких звисали мерехтливі грона.

Варто було хлопцеві клацнути пальцями, як лози плавно розійшлись у боки, наче живі, а корок вистрибнув із пляшки та влучив у лоба одному зі студентів, який сидів надто близько до Одінового столу.

Миттєво густий терпкий аромат заповнив аудиторію.

— Ця штука з місця, де Діоніс жив раніше, — пошепки пояснила Нікта.

— Готуйте ваші келихи та вуста до неземної насолоди!

Тон, яким Амон мовив ці слова, змусив Рен мимоволі затримати погляд на хлопцевих губах. Він саме припав до пляшки і з насолодою замружив очі.

— Побійся Стовпів, Діонісе, хто ж у товаристві отак дудлить із горла? Може, тут і є охочі на непрямий поцілунок із тобою, але я — пас! — ліниво кинув Закс, і студенти розсміялися.

— Нортон часом таки буває кумедним, — прошепотіла незнайома студентка, яка примостилася ліворуч від Рен. Краєм ока Рен помітила, як сколихнулося коротке мідне волосся.

— Це важко помітити, поки він постійно засідає в бібліотеці чи сперечається з викладачами, — відповіла її супутниця, Баст, перебираючи місяцеподібні намистини на своїх браслетах.

На колінах Баст згорнулося чорне кошеня — одне з тих, які всюди переслідували мініатюрну чорнявку і неодноразово спричиняли Одінові прокляття про Йотунгейм, коли пробиралися на лекції разом зі своєю «покровителькою» та починали муркотіти під час професорових пояснень.

— Дівчатонька, а ви ж із ним гарно знайомі? — Бірюзові очі повернулися до Нікти й Рен. — Який він?

— А тобі нащо? — Ромі посміхнулася, передчуваючи забаву.

— Можливо, захочу його собі. Тож побудьте щирими подружками й розкажіть мені, чи воно того варте. — Мідне волосся сколихнулося знову, коли студентка схилила голову набік, зиркаючи на Закса.

Рен не сподобались ані цей погляд, ані слова студентки. Мовби та вірила, що має право сама-одна вирішити — і справді отримати Нортона. Рен неодноразово чула й читала в підручниках про вплив божественних душ на свої втілення, про безмірну погорду, бажання керувати іншими та почуття власної вищості, що проривались у поведінці декотрих студентів. І, попри це знання, хотілося відказати щось різке й гостре.

Та Нікта випередила.

— Називати мене щирою подружкою, Нефтідо, ризиковано. Хоч і не більш ризиковано, ніж дивитись у бік Нортона. Та якщо вагаєшся, чи воно того варте, то певна річ, що ні. Коли варте — не вагаються.

— Дякую за пораду. — Вуста Нефтіди торкнула усмішка, але бірюзові очі похолоднішали, наче їх затягло кригою, і студентка відвернулася до Баст, яка бавилась із кошеням, тицяючи йому під носа свій сріблистий браслет.

Амон тим часом зістрибнув зі столу і став розливати вино в численні келихи, кухлі, горнятка і склянки. Темне й густе, воно неквапом лилося з вузького горла, а від самого тільки аромату можна було сп’яніти ще до першого ковтка.

— Амоне, ти нам потрібен тут і негайно! — Нікта заклично помахала другові.

— Мої любі, я сьогодні виключно Діоніс, — хлопець наповнив їхні келихи й принагідно цмокнув Нікту в щоку, спричинивши шквал спротиву.

— Обережно, не пролий вино, любове моя. Бо пошкодуєш про це, як і про деякі інші рішення, — підморгнув хлопець, рухаючись до Нефтіди та Баст.

— А що означає — «виключно Діоніс»? — поцікавилась Рен, розглядаючи темне вино, яке переливалося в келиху. Які це рішення і чому Амон зве Нікту своєю любов’ю, вона вирішила не запитувати, оскільки й сама чула від нього переважно «люба Рендалл» чи «сонце моє».

— А Стовпи його знають! — смикнула плечима дівчинка і підняла свій келих. — Ну, за нас!

Рен зробила ковточок. Тієї ж миті всередині розлилося тепло, кольори пояскравішали, а на язику затанцювали вогонь і щось солодкаво-корицеве, як рулети до зимових свят. З наступним ковтком ожив довкола запах трави й квітів перед коледжем, порожніх вранішніх коридорів і першого снігу. Третій ковток приніс відчуття шорсткого пледа на плечах. Наступний ковток переніс її в саме серце великого вогнища, яке зовсім не обпікало, хоча дівчина достеменно чула, як тріскають у ньому тонкі гілки.

З вогню її вихопила рука Нікти. Дівчинка широко всміхалась і, мабуть, щойно здійснила таку ж неймовірну подорож.

— О боги, яке неповторне вино! — видихнула Рен, відчуваючи й на своєму обличчі блукання усмішки.

— Ага, воно майже таке ж круте, як какао на шоколаді з полуничними зефірками й карамеллю. То що ти бачила? — золотаві очі зазирнули в її обличчя.

— Багато всього. Спогади з коледжу і… і багато полум’я. А ти?

— О, це було наче світло, світло, світло, в якому зовсім нема темряви. І як сік яблук. І як Зіґфрід. Загалом щось неймовірно прекрасне, — Нікта обхопила Рен обома руками і стиснула в обіймах. — О-ось таке прекрасне! Ще?

Тож вони підійшли до Діоніса. І він радо наповнив їхні келихи. І дивні сни-видіння-мрії знову ввірвались у свідомість, примушуючи забути про час. А Діоніс усміхався широко й радісно, і здавалось, що тонкий вінець із виноградного листя та важких грон пригинає його кучері, мов знак давньої коронації чи символ іще давнішого бога, який сидить на краю прірви, сміється, зачерпує життя прозорим кришталевим келихом і п’є його до дна, мружачи смарагдові очі від задоволення, і темне вино стікає з його вуст, і в цілому світі зовсім-зовсім немає смутку…

Коли видіння розвіялися, Рен озирнулася — студенти в аудиторії зараз здавались найщасливішими людьми у світі.

— Він нечасто таке влаштовує, — розповіла Нікта, коли теж опритомніла.

— Чому ж тоді Діке не прийшла?

— А чого ти в мене питаєш? Мабуть, вона не прихильниця розваг чи випивки. Твоя оця координаторка взагалі занадто правильна, як на мій смак… О, диви, зате Нортон приваландався власною персоною!

— Підйом, Савітрі, — Закс смикнув Рен за рукав. — У Діоніса та компанії ще великі плани на сьогоднішню ніч. А в нас із тобою завтра перша пара у Нут.

— І не посперечаєшся, — Нікта з жалем поглянула на порожній келих, тоді піднесла його вгору і зиркнула через скло на Амона, який радо заливав про щось одній із близнючок — Астарте чи Ашторет. — Мойри з ним, я теж піду спати, — заявила вона. — Тим більше, Рендалл сьогодні окуповує мій диван, тож я певною мірою за неї відповідаю. За те, щоб вона дісталася до правильного ліжка, — дівчинка схопилася з крісла і хитро зиркнула на Закса — втім, той не помітив її жарту.

Тієї ночі Рен наснився нескінченний — аж до обрію — виноградник. Потім вона сиділа в незнайомій кав’ярні та сперечалась із Заксом, а тоді почалася гроза — бухкання грому долинало крізь прочинені вікна. І щойно спалах блискавки прошив небо, Нортон зник, а чорні намистини з його браслета розсипалися по підлозі. А далі криваво-червоне сонце, величезне, на півнеба, розкололося навпіл, і з нього потекла чорна, густа й в’язка, як Діонісове вино, кров.

Минали тижні, а повернення доцента Торарея, яке остаточно зруйнувало план утечі зникальників, не вплинуло на життя Академії. Лише професорка Діта, яку неодноразово бачили в товаристві нового викладача, перебувала в напрочуд гарному гуморі і навіть не зривалася, як звично, на слабких студентах; але ніхто не був певен, із чим її раптова доброта пов’язана.

Незадовго по тому Рен помітила у своєму розкладі лекцію під промовистою назвою «Любов врятує світ». Дівчина запідозрила, що це ще одне заняття Діти, яка, за непідтвердженими чутками, могла виявитися покровителькою романтики. Проте навпроти назви предмета висвітилось незнайоме ім’я: «Проф. Д. Керн». І примітка збоку: «Продовження курсу».

Скидалось на те, що лекція Керна призначена чи не всім студентам, бо в аудиторії ніде було яблуку впасти. Усі позирали в бік дверей з невисловленою напругою, тож до початку заняття Рен уже запевнила себе, що новий викладач бозна-який сатрап.

Нарешті двері рипнули.

— О боги, він дійсно повернувся! — простогнав хтось із задніх рядів, коли в аудиторію неквапом зайшов новий викладач.

Високий, сухорлявий чоловік пошкандибав до кафедри, припадаючи на ліву ногу, тоді скорботно склав руки на грудях і зиркнув на студентів.

— Панове! Я шалено за вами скучив і радий бачити кілька нових о-облич! — Рен здалось, що сірі очі зупинились саме на ній. — Хто не знає: звуся професор Діан Керн, і мені щиро байдуже, як ви будете до мене звертатися. Головне — не сплутайте з Діаною, ми навіть не родичі! О-отож сьо-огодні ми поговоримо… — він підняв обидві руки і стріпнув пальцями, — …про любов!

Більшість присутніх в аудиторії застогнала.

Викладач же непомильно пробіг поглядом по рядах і кивнув до Рен.

— Ви, новенька! Хо-одіть-но сюди!

Студенти дивились на професора з напругою та підозрою, ніби чекали від нього нападу. Переборюючи острах, яким вона заразилась від інших, Рен спустилася до кафедри. Зблизька здалося, що варто Кернові торкнутись когось своїми вузлуватими пальцями — і той негайно вкриється інеєм.

Професор наказав Рен простягти руку.

— Завдання про-осте: робота в парах, — безтурботно вів далі він. — Один ламає руку іншому. По черзі, звичайно. Спосіб на вибір. Я тимчасово послаблю ліміт ваших сил — тільки в межах аудиторії. Не бійтеся, новенькі! Після успіху чи невдачі я вас усіх поверну в звичний стан. Усе, що відбувається тут, тут і залишається. Це — не насправді. Ясно?

Рен завмерла з простягнутою вперед рукою та думала, з якої саме миті їй усе причулося. Студенти похмуро мовчали.

— Тепер — го-оловне, — вів далі викладач. — Завдання: полюбити вашого партнера. Жодного негативу, налаштуйтеся на хороше ставлення і світлі почуття. Аура вас викаже. О так, Савітрі, Бальдре та всі, хто в мене вперше, вам невелика фора, — Рен із надією подивилась на викладача. — Пальці! — він стулив і розтулив її долоню. — Одного-двох досить. Зіґфріде, ви з вашою невразливістю псуєте мені всю картину, але можете бути вільним чи спостерігати — на ваш розсуд. Розподіл на сьогодні такий: Енліль — Діке, Ромі — Агні…

Студенти заворушились і стали розбрідатися аудиторією по двоє. Рен прослухала свого напарника, бо її тіпало. Проте вогняні патли Закса неухильно наблизились, і хлопець бовкнув знудьговано:

— І знову ми разом. Готова до нових яскравих вражень?

— Та ясно, що ні, — дівчина розуміла, що тікати нікуди, але їй хотілося відтягти неприємний момент якомога далі. — Можна спершу подивитись на інших?

— Сподіваюсь, тобі не стане зле.

— Я теж на це сподіваюсь, — Рен перевела погляд на найближчу пару — Діке з незнайомим довготелесим студентом стояли зовсім поруч і без тіні страху дивились одне на одного.

— Я перша? — з придихом спитала координаторка. Хлопець кивнув.

Безкровні губи заворушились, чорне волосся розвіялось, і — її напарник здригнувся. Він не зронив ані слова. Тільки беззвучно схилився, притискаючи руку до себе. Русяве волосся впало йому на лице, але аура, сповита спокоєм, не змінилася.

— Чудово, зараховано! — Професор Діан негайно опинився поруч та огорнув руку студента бинтами, які висотувалися поміж його пальців. За кілька секунд бинти розтанули, а студент видихнув з полегшенням.

— Енлілю, ви далеко підете!

Хлопець відповів щось із лагідною усмішкою. Його чоло лискотіло від поту.

— Тепер готова? — нетерпляче озвався Закс.

Рен провела напарника Діке поглядом: сподівалася, що його погідне та відкрите обличчя після такої муки надихне її пережити завдання нового викладача. Та хоч якими красивими здавалися ясно-блакитні очі, перспектива перелому кісток не відступала.

Дівчина простягла руку і щосили намагалася не думати про те, що зараз буде. Спробувала витворити в уяві тепло, щоб спрямувати на Закса, коли гострі скалки пронижуть долоню. Але вона не знала, як діткнутися до нього цим вимареним теплом.

Спалах перед очима дав знати, що свою частину завдання Нортон виконав блискуче. Заболіло скажено, і здавалося, що вуха заклало ватою, та через кілька секунд — дві? двадцять? — цей спалах розчинився під покровом невагомих бинтів.

— Ви здійснили непогану спробу як на перший раз! — повідомив викладач. — Але тут були суцільний страх і розгубленість замість позитивних емоцій. Продовжуйте!

Закс простягнув руку і видушив із себе:

— Швидше, будь ласка.

Рен завмерла. Простягнута рука, стиснута в кулак, нагадувала чомусь стрілу на тятиві. І тут дівчина зрозуміла: вона без питань згодна ще раз витерпіти перелом, тільки б не завдавати шкоди напарникові. Хай навіть Діан і твердить, що це не насправді.

— Ну? — Тінь майнула в червонястих очах.

А йому, Заксові Самовпевненій Величності Нортонові, теж страшно — вирішила Рен. Йому теж не хочеться цього болю і не хочеться тягти. Дівчина глибоко вдихнула та перевела погляд на сині жилки на руці хлопця. Скрик, який пролунав в іншому кінці аудиторії, не дав їй зосередитись. Боковий зір вихопив бризки крові.

— Сете! — гаркнув професор. — Ще один відкритий перелом, і я засумніваюсь у вашій психічній готовності до моїх занять!

— Рендалл Савітрі, будь така ласкава, трясця, зроби це, — вимогливий голос Закса повернув дівчину до реальності.

Секунду ще вона сподівалася, що жодна сила їй не скориться. Проте варто було зосередитися на думці про перелом у тій одній точці, яку вона обрала, як легкий вітерець пробіг між нею і Заксом, пролунав хруст — і хлопець здушено захрипів, а тоді сперся здоровою рукою об парту позаду. Він зціпив зуби й не відривав очей від підлоги. Рен негайно гукнула професора Діана, та той був зайнятий із постраждалим, котрого поранив Сет. Лише по хвилині Заксового напруженого мовчання викладач швидко підбіг до них і провів закривавленими пальцями по руці студента. Білясті бинти виткались — і за кілька секунд напружений вираз зник із хлопцевого обличчя.

— Краще, Нортоне. Набагато краще. Мене завжди тішило ваше вміння терпіти біль, а от емоції — не дуже. Але зараз — краще, розраховуйте на хороший бал… Ви вільні. Савітрі, ви теж!

Дівчина на ватяних ногах вийшла з аудиторії, де знову лунав стогін, і сповзла по стіні. Їй шалено хотілося забути останні кілька хвилин і втекти додому. Зазирнути дорогою в крамницю з шоколадом, пороздивлятися перехожих, зануритися в натовп. Нагадати собі, що там, за стінами Академії, тече звичайне життя, яке не вимагає від тебе нічого і дозволяє просто бути. Адже і в тому, щоби просто бути, є своя неймовірна магія. Навіть коли нема неймовірних амбіцій, намистини зі СВІТом і занять з ламання чужих кісток.

— Тільки не кажи, що боїшся крові… — Закс, який щойно зачинив за собою двері, помітив розгубленість Рен і присів поруч.

— Ні. Знаєш, я думаю, що це неправильно, — пробурмотіла дівчина, туплячись в одну точку на стіні. — Завдавати болю з наміром — що це за навчання? Нащо мені така сила? Та я б радше двічі витримала сама, ніж оце.

— Знаю, — раптом погодився Закс. — Я чув, що Керн раніше викладав зцілення, адже то його профіль. Проте потім захопився якоюсь філософією про «полюби ближнього свого», і все це переросло в новий предмет, через який ми всі страждаємо. А щодо нашого завдання, то я помітив, що тобі теж не в кайф. Аура в тебе промовиста — це навіть допомогло.

— Яким, заради богів, чином?

— Раніше, до твого приходу, на парах Керна партнери завжди завдавали болю зі спокоєм усередині, з твердим усвідомленням, що так треба. Адже вони — майбутні боги, бла-бла-бла. А я не міг це терпіти. Оцю бездумну покору такій… Стовпи б його забрали! Цей Діан несповна розуму! — Закс гнівно втягнув носом повітря й посміхнувся. — А сьогодні вперше… У тебе була така аура, ніби тобі теж боляче. Ніби ти вважаєш, що це — занадто. Неправильно. Тупо.

— Приблизно так я і вважаю, — погодилася Рен, знайшла Заксову щойно зламану руку та легенько стиснула його пальці. Він відповів на потиск.

Розділ 10 Ловець блискавок

— Друзяко, то як успіхи з нашою мрієростою?

— Ніяк. Вона, про мене, таки бездарна. Суцільне розчарування.

— А про мене, то рано робити висновки. Продовжуй спостерігати.

— Послухай, воно тобі треба? Мене задовбало гаяти час.

— Так. І забуваєш найважливіше: увесь твій час — у моїх руках.

— Не бачу сенсу ускладнювати все якимись мрієростами. У нас є угода — цього тобі не досить?

— Ні.

— А коли я відмовлюся?

— Не варто перевіряти.

— Ідемо на природу! — випалила Нікта Ромі з ентузіазмом, якого вистачило б на трьох, щойно зачула про нову вигадку професорки Діти, яка повсякчас змушувала їх спілкуватися між собою на практичних, бо то вкрай важливо для вселенської гармонії. Або ж викладачка-красуня хотіла компенсувати студентам моральні травми після занять у Діана Керна.

— Я пас. Бібліотека.

— Ми й так там майже оселилися, Нортоне! Не враховується! — вигукнула Нікта і з надією на підтримку зиркнула на Зіґфріда й Рен.

— Згоден, — Зіґ поправив окуляри і кивнув за вікно. — Сонячна погода не сприяє навчальному процесу в цих затхлих стінах.

— Отож-бо, пікнік!

— А можна запросити людей і з інших груп? — поцікавився Амон.

— Ні, Діонісе, — повідомив глава групи. — Цього разу виключно внутрішньогрупова інтеграція. Так вимагає професорка Діта.

— Ох, Амон переживає, що йому не буде з ким інтегруватися.

Хлопець уважно подивився на міднокосу студентку, а тоді раптово обійняв її за плечі і змовницьки шепнув:

— О, Нікс, якщо тобі захочеться різноманіття, то знай, що я завжди радий інтегруватись у твоє коло спілкування…

— Діонісе, — Зіґфрід зосереджено протер скельця окулярів. — Руки геть, або ж я викличу тебе на дуель. І вб’ю.

— Ти не зробиш цього зі своїм давнім другом!

Зіґфрід підняв одну руку і видихнув:

— Ґрамр.

Повітря над його головою завирувало, обсипаючи іскрами.

— Припиніть, — втрутилася Діке. — Діонісе, можеш вирішувати свої особисті проблеми згодом. Зіґфріде, жодної холодної зброї в бібліотеці. Ньєрд — голова групи, останнє слово за ним.

Нік тихо кашлянув:

— Дякую, Діке. Хто за похід на природу?

Рен, Зіґфрід і Нікта підняли руки, остання — обидві. Після секундного вагання до них приєднався й Амон.

— Залишилось обрати час і…

— І випивку!

— …і повідомити професорку Діту.

— Давай так, — Амон поклав руку на Ньєрдове плече, — на тобі — Діта, на мені — випивка. І всі будуть задоволені!

Групове заняття — або ж пікнік — ішло гарно до моменту, як зайшлося про сіль: Нікта повставала проти того, щоб солити овочі.

Рен нипала в пошуках вільних тарілок, але в них уже очікували на свій час канапки з сирами, щойно зняті з вогню сосиски зі спеціями, помідори, присипані зеленню, чорний хліб з родзинками та горіхами, гірка сухариків у приправах, тонкі хлібці, оливки, салат від Діке, який, за її словами, містив шість соусів, і липке підтале морозиво, яке кольоровою калюжею розповзалося по тарілці, але ніхто не поспішав його їсти, доки Амон, якого саме відправили в найближчу крамницю, не принесе серветок.

— Ні, вільних тарілок нема, — оголосила Нікта. — Давай покладемо сіль окремо, і хто захоче, зможе всипати її собі сам.

— А от і ні! — Над дівчатами зависла тінь, що за мить обернулась Амоном — із пивом в обох руках, кишенях і навіть за поясом. Рен вважала вміння розчинятися в будь-якій тіні й мандрувати на незнаному споді світу дуже корисним, бо так швидше долати великі відстані. На жаль, то була суто Діонісова, єдина у своєму роді навичка. Зараз хлопець мав засапаний та розпашілий вигляд, але й це додавало його обличчю принадності.

— Це нераціонально! — випалив чорнявець, опускаючись на траву. — Фу-ух… Ото набігався! Ну, кохана Нікс, чому я повинен виконувати додаткову дію?

— Бо прагнеш додаткового компонента! — Нікта присіла навпочіпки біля Амона, наче збиралася вирішити всесвітньо важливе питання або ж їй просто хотілося задерикувато з ним сперечатися. Рен ставила на друге.

— Не згоден! — Хлопець поставив пиво на землю і видобув з внутрішньої кишені три пакети серветок.

— Слу-ухай… — очі Ромі загрозливо звузились, проте вона не договорила, бо пакет з овочами раптом здійнявся в повітря і поплив геть, а за ним — і пакетик солі.

Зіґфрід єдиний з-поміж них володів умінням переміщувати предмети, та й то лише дрібні, тож це була його рук справа. Закс, який сидів поруч на гілці дерева, спостерігав та усміхався аж до моменту, коли золотоока дівчинка поцілила йому в чоло куснем помідора. Рен підозрювала, що та цілила в Зіґфріда, але він устиг не тільки піймати пакет з овочами, але й ухилитися від її атаки з раптовою зграбністю.

Закс мовчки зістрибнув з дерева.

— Битва пітьми і полум’я! — загорлав Амон. — Рятуйтеся хто може!

Внутрішній голос підказував Рен, що, очевидно, молоді боги в дитинстві не набавились, тож відчайдушно відриваються тепер. На щастя, з-за дерев вийшли Діке з Ньєрдом. Вони ходили по дрова для вогнища. Судячи з того, скільки часу це потребувало, найближчі придатні дрова знайшлися десь у паралельному світі.

Закс саме знавісніло стирав помідорну кров з лиця. Нікта застигла з оберемком шкурок від бананів, Амон узявся підкидати у вогонь дрібні галузки, вдаючи цілковиту непричетність.

— Ви дуже вчасно. Ще можете врятувати їжу, бо ці всі, здається, намірилися використати її як бойові припаси, — зізнався Зіґфрід, який обіймав тарілку з бутербродами з таким виглядом, наче був готовий віддати за неї життя.

— Завдання Діти — вивчення чогось нового про одногрупників, а не масовий психоз, — оголосив Ньєрд, ігноруючи повідомлення про продуктове свавілля. — Тому посідайте всі і, заради дев’яти світів, не соромте своїх імен.

— Про Діонісові смаки ми вже дізналися, то можна побавитися в питання-відповіді, — запропонувала Нікта і потяглася по оливки.

— Я пас, я сплю, — Закс спритно вибрався назад на дерево і влаштувався на нижній гілці.

Ньєрд присів біля вогню і вкинув туди кілька гілок.

— Хто почне?

— Чому б не я! — Амон потер підборіддя і повернувся до Зіґфріда, який приземлився поруч. — От завжди було цікаво: скільки тобі років?

— Двадцять три, — Зіґ відкусив канапку з безпосереднім виглядом і переможно подивився на сусіда, на голову вищого. — І два місяці.

Нікта захихотіла, наче щось кумедне спало їй на думку. Діоніс здавався збитим з пантелику.

— Ама казала, що в Академію найчастіше приходять, коли лишень перейдуть межу підлітковості. Ось під двадцятку, як я.

— Ми з Нікс тут із дитинства.

— Та щоб мені човен Ра втопився! То ти найстарший у нашій тусі?

— Я тут найстарший, — пошепки втрутився Ньєрд, але Амона цікавив лише Зіґфрід.

— І не почуваєш, що між вами з Нікс — нездоланна прірва її юності?

— Амоне, ти б не ставив цього питання, якби знав, скільки мені.

Усі запитально подивилися на Нікту, проте вона лише широко всміхнулась і не відповіла, а натомість повернулася до Рен:

— Що ти відчуваєш, коли вирощуєш чужу мрію?

У голові тієї майнуло безліч відповідей: від гордості й вдоволення до замилування. Але жодна з них не містила й дрібки цього відчуття, коли складаються елементи схеми, і твій внутрішній вогонь, і глибинні бажання когось іншого…

— Перемогу, — мовила Рен після коротких роздумів. — Коли все вдається, я відчуваю перемогу.

Нікта нічого не відказала. Рендалл не заготувала питання, тож повернулася до глави й запримітила, що його окуляри зсунуті на кінчик носа.

— Ньєрде, а ти справді погано бачиш?

— Підловила, — він зняв тонку оправу, яка приховувала срібний погляд. — Чесно кажучи, не люблю прямого зорового контакту, та й мій колір очей багатьох дивує, — він обернувся до сусідки: — Діке, а тобі подобаються хлопці в окулярах?

— Це питання потребує більшої конкретики й вимагає оперування категоріями, в яких я не компетентна… — прошелестіла Діке, старанно уникаючи Нікового погляду. — Послухай, Нортоне, що тобі до смаку, окрім навчання?

— Ще більше навчання! — кинув хлопець і додав: — Ну і ще танці. Там, звідки я родом… Загалом, моя сімейка мала слабкість до пафосних прийомів. Танці були єдиним методом утекти від розмов про політику і нескінченні потоки бабла.

— Ого, то ти багатенький спадкоємець, чи що? — недовірливо спитала Нікта.

— Уже ні, — Закс клацнув пальцями. — Діонісе, поясни, будь ласка, що пов’язує тебе зі зникальниками? Вони мали необережність згадати твоє ім’я тієї ночі.

— Закі, це питання трохи випадає із загального контексту. Краще спитай, де купити таку ж шикарну сорочку, як у мене.

— Не тікай од відповіді. Інакше я використаю цю шикарну сорочку, щоб тебе повісити на оцій гілляці, — Закс поплескав рукою по дереву.

— Ось тобі й маєш: ще нічого не пили, а вже погрози, скандали та розслідування!.. Тоді мушу визнати: я, як і всі, просто підпав під чари Медеїних очей. І заклятих цукерок. Сором згадати.

— А ти згадай. Бо мені з біса цікаво, звідки в Медеї моя книга.

— А які теорії?

— Одна з них сидить переді мною і чеше не червоніючи.

— Не погрожуй мені, Нортоне. Я тут ні до чого, — Амонова аура й не сколихнулася проти Закової злості, проте Діоніс швидко закликав завершити з цим завданням.

— У всіх свої таємниці, — багатозначно мовила Діке, і Рен замислилася, скільки разів вона вловила брехню в їхній розмові — адже вміння відділяти її від правди було унікальною навичкою координаторки.

— Але ж це не заважає нам триматись разом, — Зіґфрід присів біля вогнища і взявся його роздмухувати. — Принаймні поки що.

— Та облиш те вугілля! — втрутилася Нікта. — Зараз усе одно злива бахне!..

Рен підняла голову і щойно помітила, що довкола потемніло — чорні, сливові, сиво-сизі хмари стрімко наповзали на небо, майже торкаючись верхівок дерев. Куди й поділося сонце та погідне тепло.

— Пропоную тікати, — Нікта підняла долоню та піймала краплину. — Хоча-а… вже пізно.

Наче за наказом свавільного бога, хмари розірвались, і бурхлива злива ринула на їхні голови, на верхівки дерев та на гарячу чорну землю, гасячи іскри вогнища.

Діке та Ньєрд по-господарськи кинулися збирати харчі. Нікта досліджувала свою сумку на наявність дощовика. Рен же прикипіла поглядом до різнобарвного неба. Вода била по обличчю й затікала за комір. Небо зайняло вже все довкола, спустившись на землю вогким туманом. І все тут, на землі, здавалось тільки недолугими картонними декораціями-витинанками.

Хмари розітнув спалах. Від нього розбіглось урізнобіч тонке коріння.

«Блискавка схожа на Дерево Життя…» — подумала Рен і здивувалась, що така явна і проста думка раніше її не навідувала. Розгалуження срібних гілок по небу напрочуд скидалося на схему вирощування мрій.

— Нічого не забуваймо і тікаймо звідси! — Діке силкувалася скрутити промокле волосся у вузол і водночас скеровувала, показуючи, де починається непримітна лісова стежка, якою вони прийшли сюди.

— Не мерзни, люба! — Амон опустив свій піджак на плечі Рен, і вона з вдячністю закуталась у сіру тканину, хоч та й слабко зігрівала.

Через стіну води роздивитися щось стало складніше. Вони квацяли по болоту, і здавалося, що дорога назад забирає вдвічі більше часу. Рятівні дерева маячили вже зовсім поряд, коли неприємне відчуття змусило Рендалл спинитися. Попереду височіла фігура Ньєрда, до спини котрого прилипла промокла сорочка. Поруч із хлопцем поспіхом ішла Діке — довгі чорні змії, на які перетворилось її волосся, обліпили худорляву постать.

— Ох, ну звідки стільки болота? — голосно обурювалася Нікта. Її та Зіґфріда ловив боковий зір.

Амон же виявився найспритнішим — він уже махав під покровом лісу. Певно, крізь тіні пробігся. Неприємне відчуття, отже, стосувалось єдиного відсутнього. Рен озирнулася на покинуту галявину, де самотньо бовваніло дерево, на якому до того дрімав Закс. Руді патли досі виднілись поміж гілок. Нік щось гукнув, але його голос розчинявся в шумі дощу.

За мить сліпуче світло залило все — і розбилось об землю. Мовби хтось увімкнув небесні прожектори на повну потужність, а тоді розтрощив їх одним ударом.

— За-а…

«Зак».

Оглушливий удар грому — хтось у височині достеменно ламав хребет світу — заклав вуха, стер голос.

Страх втиснув тіло в землю.

Сон, навіяний чарівним вином, ожив перед очима: тоді, уві сні, він безслідно зник, коли вдарила блискавка.

Болото набилося в ніс. Долоню роздерла гостра каменюка. Руки тремтіли, наче їх сіпав за ниточки невидимий лялькар. У голові стукотіла паніка.

Чиїсь руки — Амонові — підхопили й поставили на ноги. Обличчя Діке сполотніло ще більше, ніж завжди, а Нікта затулила рот руками. «Озирнись!» — наказав внутрішній голос. Тож дівчина озирнулася. Палає дерево. Почорнілі гілки пнуться вгору, ніби руки в благанні. Тріщина розтинає стовбур, ховаючи в собі розпечену лаву.

— Де Зак? — Рен не чула себе й шукала відповідь поглядом.

Ньєрд побіг до дерева, яке, мов свічка, заливало вогнем сірість довкола. Рен незмигно спостерігала за керівником. Дивно, але холод зливи враз відступив. Із розідраної після падіння долоні сочилася кров і крапала в чорну землю. А болю не було — лише гул у голові та глухота.

За хвилину Ньєрд повернувся ні з чим.

— Мож… втекти? — Дівчина знову розрізняла звуки, які тепер здавались гучнішими за грім.

— …інший бік! — із запалом стверджувала Нікта.

Внутрішній голос усотував паніку Рен і натомість запевняв, що хто-хто, а Нортон не постраждає. Що таких нахаб, як він, ніщо не бере. Таким і Тартар за Едем, і блискавка не страшна…

А сон оживав і оживав у думках, і Рен була вже пошкодувала, що пила те Діонісове вино, яке обдарувало її новим, химерним страхом. Страхом, який супроводжувало настирне гупання чорних намистин, що тоді — у сні — зірвалися з браслета й покотились по землі, позначаючи зникнення — ні, не смерть навіть. Але зникнення і стрибок у невідомість.

Закс з’явився зі стіни води й туману, мов примара. Першою його помітила Нікта — власне, вона й заверещала про примару.

— Ромі, заткнись, і так у вухах дзвенить! — гиркнув хлопець, і після цього всі визнали, що то справді Нортон.

Час рушив з місця. Барабанний перестук крапель і холод знову накотилися на Рен. Її полегшене зітхання підкріпили радісним криком Нікта й Амон, які кинулись обіймати одне одного. Винуватець загального хвилювання швидко наблизився до гурту — дівчина щойно помітила подерту сорочку та опіки, які червоними смугами тяглися вгору по руках хлопця, немов чудернацький малюнок.

— Ми вже думали про твій похорон, — Зіґфрід зачудовано окинув поглядом одногрупника.

— Маєш кепський вигляд, — Амон поплескав того по плечу, але Закс скривився і нахилився вперед, наче прагнув уникнути дотику.

— Що сталося? — Ньєрд спостерігав насторожено, наче ще очікував на появу примари.

— Не встиг за вами. А тоді — от як відчув, що зараз щось буде — пощастило сховатися. Там, трохи далі за деревом, є рів, — Закс невизначено махнув рукою. — Отам… Але мене добряче оглушило, та ще й кілька палаючих гілок невдало приземлилися, — він продемонстрував опіки й подерті рукави. — Ходімо вже?

— Згодна! У мене вода в балетках квацяє! — Нікта, задоволена розповіддю, поклала руки на плечі Зіґфріда і рвучко розвернула його в напрямку лісової стежки.

За ними прилаштувався Амон. Ньєрд усе ще спостерігав за Заксом, поки Діке не смикнула його за рукав. Вона зіпнулася навшпиньки і шепнула щось на вухо голові групи.

— І чого ти вирячився на мене, як на Стовпа? — Закс теж помітив уважний погляд.

— Нортоне, годі вбачати ворогів усюди, — прошелестіла Діке.

— У мене є одне питання, — озвався Ньєрд.

— Я слухаю. — Нортонові пальці пірнули вниз і вчепилися в браслет на зап’ясті, який дивом пережив його пригоди.

— Чи відомі тобі твої Слова?

— А чи відомо Ніколасові Ньєрду, що такі запитання неґречно ставити студентові Академії?

Рен, котра ніколи до того не бачила главу явно злим, укололася об його погляд цієї миті. Проте Закс важко зітхнув і пробурмотів:

— Ні. Якщо так кортить знати, то я ще не бачив ані рядка Слів, з яких дізнався б про себе.

Напруга негайно відступила. Ньєрд мовчки кивнув і разом із Діке зашурхотів уперед по стежці — туди, де попереду заливалися сміхом Нікта із Зіґом та Амоном.

— Ходімо вже, — Закс легенько підштовхнув Рен у спину. — Сподіваюся, хоч ти не маєш на думці випитувати в мене таємні зізнання.

Його дотик озвався уколом струму.

— Я не відпущу, — вперто прошипіла Рен.

— Савітрі, не корч із себе героїню!

— Люба, відпусти негайно!

Голоси одногрупників злилися в гомінкий потік, а перед очима все розпливалося крізь призму непроханих сліз. Попри заняття в Діана Керна, Рен потерпала від болю не менше, ніж раніше.

Дівчина міцніше вчепилась у слизьку ручку валізи. Запевняла себе, що не має права здатися. Якщо пощастить — то це закінчиться дуже скоро. Хай везіння ніколи й не сприяло їй. За винятком хіба що того дня, коли автомобіль мав позбавити життя. Лікарі одноголосно визнавали, що це диво не обійшлось без божественного втручання. Рен віднедавна думала так само.

Сьогоднішнє практичне, як і нещодавній пікнік, теж починалось успішно: візит у вимір, витворений Дітою, біганина древнім замком у пошуках валізи (тут Нікта обурювалася, що це не автентично, бо мала б бути скриня). Коли вони знайшли свою валізу, то навіть випереджали інші групи. І саме дорогою назад везіння попрощалось із ними з лунким «брязь!»

Підвісний міст до замку скрипнув і розірвався за якусь мить до того, як Рен — остання з усіх — устигла ступити на тверду землю. Ньєрд, який біг якраз перед нею, послизнувся і випустив валізу. Ніка піймали дві пари рук. А Рен піймала чорну ручку. І разом з валізою шугонула вниз.

Дівчина знала, що її врятують. Знала, що нема справжньої небезпеки в тому, щоби падати з мостів у тренувальних вимірах, бо в цієї прірви немає дна; але однаково інстинкт виживання наказав схопитися за сталевий трос, що раніше був одним із поручнів. Тож вона проїхалася ще трохи вниз, здираючи шкіру на долоні, і повисла на тросі. Той обкрутився довкола її зап’ястя і сповзав разом зі шкірою. Другою рукою дівчина судомно стискала ручку валізи, наче квиток у краще життя.

Вона була б рада вже і впасти вниз, проте зап’ястя, схоплене тросом, не давало змоги виборсатися.

Рен заплющила очі. «Не відпущу», — повторювала за внутрішнім голосом.

Одногрупники кинулися на допомогу. Спершу Закс поривався спуститися по залишках мосту. Проте тільки-но він сильніше смикнув один із тросів, той небезпечно заскрипів, а з місця його кріплення до скелі посипалося каміння.

— Він тебе не витримає, — хитнув головою Зіґфрід.

— То перемісти її сюди.

— І Рен, і валіза — надто габаритні для застосування моєї навички… наразі.

— По скелі теж не спуститися, вона надто крута, — Амон уважно роздивився спуск і розвів руками.

— Витягати назад цей трос ризиковано, — тихо додала Діке.

— Так, Рендалл без руки залишиться. Професор Керн із цим дасть раду, але краще не варто, — погодився Ньєрд. — Якщо Савітрі випустить валізу, то їй буде легше провисіти там решту часу.

— То змусь її позбутися тієї цеглини, — буркнув Закс і схилився над прірвою. — Агов, Савітрі, та годі вже! Ти себе що — Зіркою уявила?

— Гірше! — Рен задерла голову й усміхнулася. Їй здалося, що навіть СВІТ на шиї поважчав. — Я, Нортоне, уявила, що переможу!

Нарешті золотаве світло блимнуло й усе довкола поглинув вир сіро-білих барв.

— Увага, любчики, час вичерпано! — дзвінкий голос професорки Діти ще на мить затримав свідомість Рен, перш ніж та пурхнула геть.

Недоладні фігури в білому ходили колами. Вони спліталися руками і, мабуть, танцювали. А може, бились. У когось був спис, у когось — меч, а в когось — долоні, повні блискавок, посірілих від часу. Довкола розпускались невідомі квіти і сходило золоте сонце. Люди танцювали. Боги танцювали. Зірки танцювали.

Рен кліпнула кілька разів, і чарівне видиво перетворилося на пошарпану фреску на стелі. Стеля здавалася незнайомою, хоча, певна річ, то була все ще Академія.

— Доброго ранку? — хрипким спросоння голосом спитала вона, сподіваючись, що хтось тут є.

І хтось був.

— Тс-с… тихо-тихенько, — професор Керн поклав кістляву руку на чоло Рен. — Нарешті ви по-овернулися до нас, жертво недосконалих практичних Афродіти.

Дівчина спробувала підвестися, спираючись на лікті, але обидві руки прострелило болем, і вона впала назад на м’який диван, який пахнув м’ятою.

— Перевчилися, — замислено похитав головою викладач і додав: — Руки не навантажувати два-три дні. Мазь під бинтами скоро висохне. Завтра зайти й замінити. З само-ого ранку. І жодних проблем не буде.

Рен чемно кивнула. Ниття розповзалося вгору до плечей, але вона визнала його цілком стерпним.

— А чому я тут? — спитала вона у викладача, оглядаючи його кабінет, всуціль вкритий гіпнотичними шпалерами зелених барв, як соковита галявина. Усі стіни рясніли пучками трав, і Рен могла заприсягнутися, що десь поряд жебонить джерело.

— Бо я головний лікар в Академії, — пояснив професор Діан. — А це мій кабінет. Зветься Лусмаг. І якщо вам кортить дізнатися про будь-яку з трьохсот шістдесяти п’яти цілющих трав, то ви можете зазирати до мене у вільний від навчання час.

Зараз погляд викладача не здавався ні гострим, ні холодним, як під час занять.

— Ваші одногрупники чекають, — він вказав рукою на вихід.

Зелені двері повністю зливалися зі стінами. Рен рвучко підвелась, але в очах тут же потемніло. Запах ліків заповз у ніздрі.

Поки веселкові кола зникали з-перед очей, дівчина почула скрип дверей і рипіння паркету.

Нікта врізалася в неї та обхопила обома руками:

— О, іменем Хаосу, ти крута! Але я такого знущання не підтримую.

— Так, треба було викинути ту кляту валізу! — із запалом сказав Амон. — Ніхто б тебе не звинувачував.

— Як руки? — шепнула Діке, поки Ньєрд перемовлявся про щось із викладачем.

Рен щойно кинула погляд на перебинтовані долоні й зап’ястя. Приплив вдячності до професора Керна накотився, а за ним — хвиля сорому, адже вона навіть не подякувала йому.

— Усе гаразд, — кивнула дівчина до одногрупників. — Скоро мине. А як Діта?

— Ми програли за часом, — повідомив Ньєрд. — Але через цей інцидент у всіх середній бал. Діта визнала, що погано підготувала тренувальний майданчик, а це вже неабищо. Та надалі не ризикуй таким чином. Забороняю тобі як голова групи.

— Але я готова ризикувати. До того ж, якби бігла швидше, то встигла б…

— Або ні, — буркнув Закс.

— Не слухай ти його! — вклинилась Нікта. — Він просто найбільше панікував!

— Ромі, язик не відсохне?..

— Я не буду тягнути вас униз, — Рен рішуче перебила їхню суперечку. — Навіть якщо це нелегко. Вистачає вже провалів із проникненнями та моєї неймовірної дурості зі зникальниками. Думаю, що жоден із вас не випустив би ту валізу.

— Я б випустила! — заявила Нікта. — Я б її просто не втримала.

— Мова не про те. Я не хочу назавжди залишитися новою студенткою, яка потребує допомоги.

Дівчина ніяково всміхнулась. Закс розсміявся.

— О боги Першої Тріади, Савітрі, то значить, ти підготуєшся до наступного Одіна самотужки?

— Припини стібатися з хворої, Нортоне! — Рен за інерцією стиснула кулаки, але голки болю примусили її швидко розслабити пальці, поки ніхто цього не помітив.

Розділ 11 Той, хто записує історію

Ранок не вдався: автобус утік з-під носа, руки після випадку з валізою досі нили, а ручка сумки обірвалася. «Дуже вчасно!» — Рендалл докірливо подивилася на сумку, але та нічого не відповіла. І добре. Дівчина не була впевнена, що зможе вберегти свої мізки від божевілля, якщо ще й сумки почнуть розмовляти.

Нефтіду Рен помітила біля входу в головний корпус, і це не додало ранкові позитиву. Узагалі, сама по собі ця студентка не будила в ній інтересу — лише її аура стійко асоціювалася з холодом потойбіччя. Але зараз Нефтіда щось радісно щебетала до Закса, і він не менш захоплено підтримував розмову. А це ж Закс Я Завжди Зайнятий Нортон!

Рен прошмигнула повз них, та швидко збавила оберти: заходити до Одіна після початку пари дівчина не ризикнула. Перший заступник мав алергію на спізнення, тож вона просто чекала закінчення заняття в коридорі й думала про вічне.

— Чого киснемо з самого ранку? — голос Зіґфріда прозвучав просто над вухом.

— І тобі доброго, — озирнулась Рен, дивуючись, як одногрупник зміг так нечутно наблизитись. — Прогулюєш Одіна? Де Нікта?

— Ошивається десь із Фрігг, яка мала виставити їй какао за допомогу на практичному Лакшмі. А в мене немає нині Одіна — зате дві індивідуалки з Керном. Думаю, чи не вийде йому зцілити одну мою біду… А де ти це роздовбала? — Зіґфрід помітив розірваний ремінь сумки.

— День суцільних перемог, — скривилася Рен.

— Давай, зараз полагоджу, — хлопець по-господарськи підкотив рукави сорочки, тоді припасував розірвані шматки один до одного, провів вказівним пальцем по місці розриву, яке спалахнуло зеленкуватим полум’ям, і повідомив, що справу зроблено.

Дівчина недовірливо кліпнула й поторсала ремінь: як новенький!

— Ого.

Зіґ заклав руки за голову й усміхнувся.

— А ти думала!

— Я вважала, ти тільки дрібнички совати можеш… А в мене так вийде? — поцікавилась Рен, думаючи, скільки всього корисного вийшло б зробити. Особливо щодо розбитих тарілок.

— Власне, це теж моя унікальна навичка, — Зіґфрід усміхнувся ще ширше. — Це і фізична невразливість. Такі приколи не в усіх є. Але коли знімуть наступний ліміт, тоді проявиться багато цікавого. Мабуть.

— Фізична невразливість звучить дуже корисно, — зауважила Рен. — А не знаєш раптом, яка сила в Закса? Може, щось пов’язане зі струмом? — у думках зринув випадок на пікніку.

— Я не чув, щоб у нього були особливі вміння. Але Нортон знає все, що можна вивчити.

— Отож його вміння — безлімітна місткість мізків!

— Ага, а в Амона тоді — безлімітна привабливість в очах осіб протилежної статі!

— А Ньєрд?

— О, у Ньєрда, безперечно, безлімітний пофігізм, — засміявся хлопець і підвівся з лавки. — Гаразд, відчалюватиму на Керна!

— Дякую! Щасти.

Приємне відчуття, що життя кращає, виникло, щойно дівчина закинула сумку на плече. Але заразом підкралася тривожна думка: щось повинне статися на противагу гарному моментові. Та Рен вирішила, що вигадувати проблеми в Академії немає сенсу. Бо ж сьогодні ти думаєш, що вже готовий до кінця світу, а завтра тобі ламають руки в ім’я любові, і ти розумієш, що нічого не розумієш…

Рен відсиділа одну-єдину лекцію з історії, а потім вирішила влаштувати собі вихідний від бібліотеки і рушила прямісінько додому в передчутті вечора з чаєм, печивом і спогляданням зоряного неба. Та одразу за Брамою, яка зробила їй комплімент щодо сяйва в очах, дівчина наткнулася на Діоніса.

— Чарівна Рендалл, дозвольте поцікавитися, чи ви сьогодні вільні? — Амон був у своєму репертуарі і, здається, в пречудовому настрої.

— А у вас є якісь цікаві пропозиції?

— Є одна. Поговорити в затишнішому місці. Наприклад, за чашечкою кави з апельсиновою цедрою. Я пригощаю.

— Бачиш, усе просто. Ти лише повториш історію — та й по всьому… — оксамитовий голос Амона і його темно-зелені очі створювали таку магічну атмосферу, що Рен одразу ж хотілося погодитись на будь-яку авантюру. Та вона усвідомлювала, що саме цього від неї одногрупник і хоче, тому спробувала абстрагуватися від його напрочуд магнетичного впливу, затишку кав’ярні та аромату кави з цедрою, якою чорнявець поспішив пригостити.

Дівчина відкинулася на спинку м’якого крісла і прокрутила в голові їхню розмову. Послуга, про яку попросив Амон, здивувала, що й казати. Проте друг запевняв, що жодної небезпеки нема. І все ж… «Ти просто повинна прикинутися Медеєю!» Рен пирхнула. Прикинутися Медеєю і піти з Амоном на «ділову зустріч» — оце й усе. Хлопець переконував, що його «партнер» має передати дещо дуже важливе, але натомість мріє побалакати з Медеєю про спробу зникальників утекти. Та покликати справжню Надаль, котра звіялася бозна-куди, поки мала вільний місяць, Амон, природно, не міг. І перенести зустріч не мав змоги.

— Я згодна, — врешті видихнула Рен, переборовши сумнів.

Бо їй украй хотілося зменшити кількість несказаного між нею і цим завжди усміхненим студентом. А ось і шанс!

Перевтілення в Медею потребувало мізер часу: виявилося, в Амона хороші знайомі всюди. Спершу він зазирнув до крихітного магазину одягу й підібрав для Рен плащ, оторочений чорним хутром. Вершина несмаку, зате схожа на те пальто, яке часто носила Медея. Потім «любоньки» (так їх звав хлопець) із салону краси закрутили волосся дівчини у дрібні кучері, попередньо пофарбувавши його в чорне. Любоньки запевнили, що темна барва зійде після миття. Незвичні кучері лізли в очі, лоскотали шию і зачіпались за сережку з крейдою.

Діоніс заспокійливо пояснив, що його «партнер» зроду не бачив Медеї та має лише туманне уявлення про її зовнішність.

Коли вони дісталися до місця зустрічі — непримітного бару в підвалі старого дому, — надворі вже сутеніло. Заклад такого штибу аж ніяк не скидався на місце, де зустрічаються «ділові партнери», та Рен вирішила, що пізно відступати.

У залі було порожньо, лише кілька відвідувачів цокалися біля барної стійки. Низька стеля нависала перехрестями дерев’яних балок, круглі світильники сіяли мляве світло, тому кожен столик нагадував окремий острівець у морі півтемряви. У глибині здіймалася стіна з порожніх пляшок, за котрою ховався самотиною невеличкий столик. Над ним схилилася фігура незнайомця.

— А ось і ми! — повідомив Амон, щойно вони з Рен-Медеєю наблизились.

Незнайомець різко підхопився з крісла, відкинув капюшон і привітав їх широкою усмішкою.

— Діонісе, прокляття пелехате, скільки літ, скільки зим!

Чоловік виявився високим і плечистим. Він належав до того щасливого типу людей, вік яких важко визначити на око, хоч і розумієш, що вони вже не молоді. Проте ентузіазм, яким горіли темні очі, натякав на те, що новий знайомець не знає втоми від життя. Він недбало кинув плащ на спинку крісла, палко обійняв Амона, а тоді повернувся до Рен.

— То ось яка ти, бунтівна колхідська царівно! А я — просто мандрівник. Та якщо передаси привіт Гекаті, буду вельми вдячний!

Чоловік струсонув руку дівчини і широким жестом запросив до столу. Сам він за мить підірвався, наче сів на гарячу сковорідку, і полетів до барної стійки, ледь не перевернувши на ходу кілька стільців.

— Хто це, на богів, такий? — дівчина спостерігала, як чоловік весело щось розповідав гуртові з випивкою і гучно реготав, поплескуючи по вичовганій сотнями рук стільниці.

— Він зветься Істориком, — нервово відказав хлопець. — Хтось на кшталт колекціонера історій.

Чоловік уже наближався до них із трьома загрозливо великими кухлями пінистого пива, яке ризикувало пролитися від його швидкої ходи.

— То що, почнемо? — сказав він, щойно приземлився.

— Почнемо… — Рендалл глибоко вдихнула і спробувала оживити в голові події тієї ночі, коли Медея ледь не зарізала її задля втечі з Академії.

На час розповіді Історик зовсім притих. Він не торкався свого напою і невідривно слідкував за Рен, усміхаючись самими очима. Але розповідь добігла кінця, а з нею — й Історикова мовчанка.

Чоловік одразу ж оживився і повернувся до Амона:

— Не будемо гаяти часу! Твою частину виконано сповна, Діонісе. Моя черга.

Він клацнув пальцями й дістав з кишені жилетки невеликий чорний пакет. І простягнув його хлопцеві.

Амон з інтересом позирнув на згорток, а тоді обережно взяв його до рук — наче щось дуже небезпечне і дороге водночас. А що так воно і є, Рен ні миті не сумнівалась.

— Я думав, воно буде автентичнішим, — зауважив хлопець.

— Та пощо тобі це? Важелезні амфори й ковані скрині геть непрактичні. А потрібен ефект, а не гарна обгортка.

— Так, безперечно, — Амон сховав згорток у кишеню свого піджака і помітно розслабився. — Як мені змусити його спрацювати?

— Ось тут заковика… Якщо вірити довгостроковому прогнозу, то ти отримаєш прокляття Колеса Долі після наступного ліміту. Воно й допоможе активувати мій дарунок. Неприємний шлях, але тільки в найвищих є сили, еквівалентні тим, що ти шукаєш.

— Ризиковано… Та нічого не вдієш, ставки зроблено. Ще одне прокляття мені нічим не завадить.

— Атож. Якщо твій задум вдасться, то розкажеш мені захопливу історію! — підбадьорливо всміхнувся Історик, і Рен зненацька вирішила, що йому багато-багато років.

— То коли? — спитав чоловік про щось, відоме лише Діонісові.

— Після третього ліміту, не раніше.

— Гаразд. Нехай тобі пощастить. Дотепер же щастило… А вам дякую за чудову та правдиву історію, принцесо Савітрі! — життєлюбна усмішка залила обличчя нового знайомого.

Амонове лице застигло.

— То… то ти помітив?

— Хвилині на третій, — зізнався Історик і гучно зареготав. — Діонісе, я ж тебе як облупленого знаю! Але Рендалл розповіла щирісіньку правду, тож усе гаразд… — він повернувся до Рен і стишеним голосом додав: — От що я, принцесо, пораджу: якщо збудешся Діоніса, то позбавиш вашу Академію низки неймовірних проблем. У нього є потенціал — особливий потенціал — руйнувати спокій навколо себе!

— У нас усіх є такий потенціал, — відповіла дівчина. — Інакше ми б не потрапили до Академії.

Вона невідривно дивилася в очі навпроти — в осердя інтересу, який не здавався їй більше ані теплим, ані доброзичливим. Що стоїть за обличчям чоловіка, який напівжартома радить позбутись Амона?..

— Прошу вибачення, якщо здався вам різким, — чемно відказав співрозмовник. — Я уважно записуватиму вашу історію, принцесо.

У тиші, яку порушував лише дзенькіт кухлів, він накинув плащ, закрив обличчя каптуром і швидко розчинився в сутінках.

— Не хочеш нічого мені розповісти? — Рен повернулась до Амона.

— Хочу, — кивнув хлопець і вдихнув так глибоко, наче збирався зізнатись у страшних гріхах.

Він дивився на Рен із тим самим відчаєм, який вона бачила вже одного разу — після невдалої втечі зникальників. Однак тепер Амон пересилив внутрішню темряву, подався вперед і — рвучко, міцно-міцно, як обіймають, хапаючись за останній рятунок, тонку ниточку над прірвою, обхопив Рен обома руками. І видихнув:

— Дякую тобі.

Розповісти щось про свої таємничі справи хлопець пообіцяв завтра ж. Та наступного дня він не з’явився на заняттях. А що Амон не жив у гуртожитку, то Рен і не знала, куди він міг завіятися.

Минуло ще кілька днів, і директорка оголосила важливий збір.

Переповнений внутрішній двір Академії шалено нагадував Рен про її першу практику. Щоправда, тепер вона почувалася в цьому натовпі куди звичніше. Краєм ока дівчина помітила Медею, яка вже повернулась і зараз шепотіла щось на вухо Тессові. Біля них зібралось кілька зникальників — не схоже, що після злощасної ночі Медея втратила свій вплив на потенційних жертв синдрому. Рен невесело замислилася, що тепер доведеться знову вчитися з особою, котра ледь не перерізала їй горло. Вона заправила за вуха незвично темне волосся — фарба після перевтілення в Медею ще остаточно не вимилась — і прислухалась до слів директорки.

— Маємо для вас кілька новин! — повідомила Аматерасу.

Обіруч від неї стояли і викладачі, серед яких дівчина помітила широку усмішку доцента Торарея — його радісне збудження переконувало, що принаймні одна новина має стосуватися нового викладача.

— Передусім дозвольте вас привітати: всі живі, переважно здорові і часом відповідально ставляться до навчання. Тож ми дійшли висновку, що ви готові продовжувати, — Аматерасу зробила значущу паузу. — Рівно за два тижні ми знімемо наступний ліміт.

Цього разу голос директорки потонув у збудженому шумі. Студенти раділи, перешіптувались або стурбовано роззирались, та байдужих облич не лишилось. Рен уже знала, що ліміти в Академії обмежували божественні сили, щоб усі тутешні мешканці могли потрохи освоюватись і до пори уникати небезпек, які ховались у глибинах їхніх душ.

— Зі зняттям ліміту вводиться заборона на проникнення, оскільки вони надто небезпечні в сукупності з напливом нових сил… А тепер дозвольте представити: ваш новий викладач — пан доцент Торарей, — Аматерасу жестом показала в бік уже знайомого Рен чоловіка, який із захватом позирав на студентський натовп.

— Я викладатиму стихії. Дочекатися не можу початку наших занять! — заявив новий викладач і твердо пообіцяв: — Ви в мене бідні будете. Всі.

— Дякую, йдемо далі, — буденно кивнула директорка. — З нагоди того, що ви дожили до зняття ліміту, а викладачі зібрались у повному складі і ми відновили бальну залу, починаємо підготовку до свята.

Цього разу заклик до тиші не зміг здолати студентських овацій.

— Бал — це ж той самий бал? — захоплено спитала Рен у Нікти.

Дівчинка, яка завжди була першою (після Амона), коли йшлося про розваги, цього разу не зраділа.

— Ага. Це той самий бал, — у її голосі не чулося захвату. Як, утім, і в голосі директорки.

— Отже, ми побачимо легендарне свято та найяскравішу традицію Академії, — усміхнулася Рен і помітила блідість одногрупниці. — Ти недобре почуваєшся?

— Та ні, пречудово, — Нікта замислено роздивлялася щось удалині. — Бал Трьох Гостей… Знаєш, чому його так називають?

— Мабуть, тоді хтось приходить у гості, і він…

— Не він. Вони, — шепнула Нікта так, мовби добре знала майбутніх візитерів. — Їх завжди троє.

Після урочистого оголошення Нікта одразу ж зазирнула до директорки, тож Рен знудьговано гуляла коридором, чекаючи на неї, щоб разом вирушити в бібліотеку. Коли двері нарешті відчинились, дівчина встигла ненароком почути шматок розмови:

— …не посміють. Правила на нашому боці. Прецедентів не було, — швидко і впевнено говорила Аматерасу.

— Добре. Зі свого боку обіцяю бездоганну стриманість. Хорошого дня.

Міднокоса Ромі вистрибом вибігла з кабінету.

— Сталося щось хороше? — поцікавилась Рен.

— Не сталося нічого поганого — цього вже досить! — енергійно заявила Нікта. Її очі золотіли особливо яскраво, наче вона щойно їх підсвітила. — Уперед! Вчитися!

Проте сказати «вчитися» було легше, ніж серйозно засісти за книжки.

— Дощ добряче відволікає, — Рен перегорнула сторінку підручника з історії Академії і глянула у вікно. Краплі стукотіли гучно й безперестанно.

Нікта відгукнулася невиразним бурмотінням з-під шарфа. Зіґфрід виявився багатослівнішим:

— Слухай, Савітрі, а може, ти помрієш про те, щоб зараз вийшло сонце, і здійсниш це?

— Ти так знущаєшся чи дійсно не запам’ятав базових правил? — хмикнула Рен. — У мене не вийде. Мрієростам заборонено вирощувати власні бажання. Та й зміна погоди вимагає шалених ресурсів.

Зіґфрід криво посміхнувся.

— Але ти освоювала це в коледжі. Я так розумію, що не один рік. То скажи мені: для чого шліфувати вміння, яке нічим не може прислужитися тобі — лише іншим?

— Саме для цього. Воно може прислужитися іншим. А ще — це дуже особливе відчуття.

— То чому власні мрії — не можна? — Нікта визирнула з-за підручника. — Це ж так зручно! Просвіти нас, о найкраща випускнице коледжу мрієростів! Бо Лакшмі з її постійними хворобами навряд чи колись навчить нас хоч чогось.

— Той, хто вирощує власні мрії, загине від них чи щось таке. А ще є віддача за перевищення своїх повноважень і порушення природного перебігу подій… Це занотовано ще в найдавніших правилах мрієростів.

— Обожнюю ці старовинні штуки: там як не смерть, то все буде дуже зле, — Нікта постукала вказівним пальцем по обкладинці книги зі срібним тисненням. — Ось тут написано про сотні домовленостей між богами, вищими силами, людьми, студентами, Стовпами, Мойрами… і жодна з них не витримала перевірки часом. Ну майже.

— А ті, які витримали, зберігають нам життя, — кинув Зіґфрід.

— Я найкраще запам’ятала те, що колись Академія не приймала жінок, бо вважалося, бачте, що вони не можуть стати повноцінними божествами, — Нікта закотила очі. — Так і уявляю ці самовдоволені пики…

— Як завжди, розважаєтесь? Я вас із сусіднього відділу чую! — Закс підійшов до гурту і ковзнув поглядом по закритих книгах. — Ромі, то коли був підписаний договір між Академією і Стовпами про нейтралітет?

— Ммм… на Свято Сонця!

— Певна річ. Але Свято Сонця відбувалося щороку до Кривавого Випуску. Сідай, нуль балів. Савітрі, які умови цього договору?

— Академія і Стовпи зберігають нейтралітет і…

Вона намагалась позволікати та згадати, хто ті Стовпи взагалі такі, коли Зіґфрід вирішив допомогти:

— Основна умова: невтручання у справи одне одного без вагомих причин. Вагомі причини: виникнення небезпечної ситуації, яка може вплинути на сукупний стан світів.

— От клас! — обурилася Нікта. — Чому ж тоді ці панове поборники справедливості не покарали Мойр, коли ті розрізали Нитки і вплинули на сукупний бла-бла-бла? Це дурниці! Всі ці їхні домовленості… Мойрам байдуже, адже вони живуть за межею всіх світів, то їм що Нитки, що нема Ниток — знай снують своє плетиво, і все!

Ромі махнула рукою й завовтузилася з шарфом. На мить запала мовчанка. Рендалл пригадала, що вона читала про Кривавий Випуск. Про те, як Мойри, одні з вищих хранителів гармонії, завітали як почесні гості та знищили зв’язки між світами, бо вбачали якусь загрозу в майбутньому.

— Хіба вони не повинні лише слідкувати за нитками доль? — спитала Рен, пригадуючи вичитане в підручниках.

— Так і є, — буркнула Нікта. — Ті довбні байдужі до всього, крім свого ткацтва. Але бачиш, коли в тому чорному і білому, яке вони бачать, вклинюється бодай найменша зміна — то це все. Мойри не здатні йти на компроміси. Не здатні приймати щось нове.

— Чому ж тоді їх так шанують?

— Ну бо якось уже складається так, що важко не шанувати тих, у кого в руках нитки долі, — хмикнула міднокоса студентка. — А ще — ділити все на чорне і біле подобається багатьом. Бо це просто.

— Троє завжди тягнуться до Ниток. Троє завжди прагнутимуть нищити їх, бо це в їхній природі, як бажання вогняних богів запалювати, а хаотичних — сіяти руйнацію, — озвався Закс, мовби чужими словами, і провів руками по волоссю. — Отож договір зі Стовпами уклали на Свято Сонця 478 року 5 кроку Колеса Долі — усі запам’ятали?..

— Ти згадував, що любиш танцювати, — Рен постаралась надати своєму голосові байдужого звучання, але це погано вдалося.

Вона дочекалась, доки Нікта і Зіґфрід підуть, щоб ніхто не став свідком її ймовірного гучного провалу. Бо не розуміла, як це працює. Як одного дня ниточка порозуміння із Заксом Нортоном гріє теплом, а іншого дня — зникає без сліду.

— Ну люблю, — хлопець навіть не відірвав погляду від книжки.

Здається, сьогодні день, коли ниточки не існує.

«Ти переможеш!» — грізно проспівав внутрішній голос.

— Можеш мене повчити перед балом?

— Я тобі дав чудову добірку статей на Одіна.

— Я не про Одіна. Я про танці.

Погляд спідлоба.

— Ні.

— Чому? — вимогливо спитала дівчина, відчуваючи, як щоки й вуха зсередини заливає пекуче тепло.

— Справді треба пояснювати? — Закс відклав книгу і подивився на Рен. — Останнього разу, коли я пожертвував своїми планами і намагався чогось тебе навчити, ти у віддяку спробувала залізти в мої спогади.

— Я не хотіла! — обурилась дівчина.

Це була частково брехня — вона прагнула дістатись до Заксових мрій, хоча нічого не вийшло. Але обурення вийшло правдоподібним. Одногрупник хмикнув.

— Кажи що хочеш. Та й ноги мені ще потрібні.

— Якщо хочеш, я можу вчитися босоніж. Навіть якщо наступлю, ти не вельми постраждаєш, — сказала Рен, щоб підтвердити серйозність своїх намірів. — І агов, Нортоне, я не важка!

— Справді? Ти легша за Нікту? — Закс зиркнув на неї спідлоба. — Я берусь навчати тільки тих, хто легший за Нікту. У мене вельми чутливі пальці на ногах. Особливо мізинці.

Рен відчула, як червоніє проти волі. Та він, цей рудий нахаба, просто знущається з неї. І робить це без посмішки навіть — із якимось похмурим задоволенням, відверто, аби принизити — бо якого біса, очевидно ж, що вона не може бути легкою, очевидно ж, що крихітна і підлітково-худа Нікта не до зрівняння з нею! І хто взагалі говорить про вагу дівчини, коли та просить показати їй кілька танців?..

— Ну й одоробло ти, Нортоне, — видихнула Рен із полегшенням, що врешті усвідомила це так ясно.

— А ти хіба не знала? — посміхнувся він, і на цьому розмову було завершено, ниточку — обітнуто, а настрій — зіпсовано.

Закупи до балу розвіяли смутний настрій Рен після сварки із Заксом. Придбана сукня відрізнялася від того, що дівчина уявляла собі раніше, проте підсвідомо їй і хотілося відрізнятися від себе минулої. Однаково вона не могла дізнатися, що вподобала б колишня Рендалл Савітрі — та, яка жила до аварії.

Наступного дня Амон без вагань погодився допомогти з танцями і — на відміну від декого — не зробив їй жодного критичного зауваження, хоча дівчина не раз наступала йому на ноги.

— Люба Рендалл, у нас попереду — довгий шлях, настільки довгий, важкий та захопливий, що це просто грішно — перейматися тим, що ти відтопчеш носаки мого взуття, — пояснив він зі звичною теплою усмішкою. — До того ж у тебе чудово виходить!

Рен іще намагалася розпитатись у хлопця про обіцяну історію, проте Амон запевнив, що обіцяна історія нікуди не втече, а в нього завал. Після третього питання, яке залишилося без відповіді, дівчина вирішила, що боги з ним — не хоче Діоніс відкривати їй своїх таємничих справ, то й нехай.

Часом її ще шпикала злість від згадки про останню розмову із Заксом: нахаба! А вона ще так поривалася виростити його мрію… Звичайно, в глибині душі Рен чудово розуміла, що ця мрія мала стати містком між нею і вогняним одногрупником — і вона хотіла вибудувати той місток уже так довго, що й забула, що його слід вести з обох боків. Інакше ризикуєш дійти до середини й усвідомити, що висиш над прірвою — сам-один, а на іншому боці ніхто не потребує ні твоєї жертви, ні твого вогню.

У ніч напередодні балу ніяк не вдавалося заснути — то забивало подих, то подушка починала здаватися кам’яною, то світло фар запізнілого авто заливало кімнату. А потім сон таки прийшов, та з ним прийшли і жахіття. Спершу свідомість кинула на незнайомі вулиці, засипані снігом, порожні й сірі. Рен бігла. Дихання зривалося, морозне повітря проколювало легені, але нікого не було. Що найгірше, вона так і не могла пригадати, куди так ошаліло летить, і тієї миті щиро ненавиділа свою понівечену пам’ять.

Коли сон ривком переніс Рен в Академію, вона видихнула з полегшенням. Принаймні коридори були знайомі. Здалеку долинули голоси — дівчина кинулась до них. Трохи прочинивши двері в аудиторію, краєм ока помітила там Нікту й Зіґфріда. Одногрупниця ридала.

— Я не хочу назад, — шепотіла вона, захлинаючись. Тонкі пальці спускалися по спині хлопця, наче шукали точку опори. На білій шкірі Зіґфріда, поміж лопаток, чітко проступала пляма у формі липового листка, підсвічена зсередини. Мить — і з плями потекла кров. Мить — і кров уже облизувала ступні Рен. Мить — і піднялася до пояса. Мить — і…

Рендалл двічі кліпнула. Над нею нависала рідна стеля, розграфлена світанковими променями. Дівчина пролежала ще кілька хвилин у тиші, прислухаючись до звуку свого серця, яке стукотіло так, мовби справді щойно подолало забіг зимовим містом.

Тоді змусила себе зірватися з ліжка — сни розвіялися, щойно холодна підлога обпекла ступні. Рен метнулася до шафи. На плічках чекала свого зоряного часу сукня: чорний ліф з округлим вирізом, довгі обтислі рукави — жодного декору. На противагу, пишна молочна спідниця розтікалась у всі боки: коротша спереду, вона спускалась довгим шлейфом аж до п’ят. Поверх неї біліло тонке мереживо, достоту туман.

Вечір обіцяв дива та магію. Поганий сон забувся швидко.

Розділ 12 Коли падає ніч

— Можеш заховати до себе мої зав’язки? — Нікта простягла Рен гумки з двома золотими намистинами. — У мене нема кишень — не думають творці сукенок про практичний бік, аж ніяк!

— Навіщо ти їх із собою брала?

— Це мовби мій талісман. Перший дарунок Зіґфріда, ось.

— Богиня, у якої є талісман… — Рен сховала визначні зав’язки в сумочку. — Забрати не забудь!

Та Нікта вже її не слухала — вона перестрибнула поріг і крутнулася на одній нозі, розкинувши руки.

— О боги-боги-божечки, ми таки маємо бальну залу!

Залу в головному корпусі втиснули із застосуванням воістину незбагненних сил, тож тепер височенна стеля, помережана сплетіннями арок, справляла враження. Колони піднімались ледь не до самого неба, аж доки розчинялись у світлі. Сфери енергії зграями пурхали в повітрі, ніби кулясті пташенята, спускались гірляндами по колонах, висіли гронами на підставках для світильників. Підлогу встеляли мозаїки, а на стінах красувалися фрески й розписи. Віддалік, у протилежному кінці зали, примостили підвищення, де, як вирішила Рен, сидітимуть шановні гості і, мабуть, викладачі. Директорка Аматерасу в багряній із золотом сукні та з двома десятками шпильок у волоссі поки що чекала наодинці, позираючи на вхід. Навіть із відстані Рен помітила, що лице директорки далеке від радісного.

— Просимо досередини! — Бальдр жестом запросив Рен, Нікту та Діке заходити. Хлопець зустрічав усіх гостей разом з тендітною білявкою. Рен пригадала, що ту звали Нанною.

Діке схилила голову у вітанні. Нікта нагадувань не потребувала: вона видивилася когось і рвонула вперед, покинувши одногрупниць.

Довкруж зали, попід стінами, тягнулися столи із солодощами, фруктами й напоями, які тонули в морі квітів, котрі розквітали просто на скатертинах, — достеменно Дітина ідея. Хоч музика вже лилась у повітрі, танцювати ніхто не поспішав, очікуючи на офіційний початок вечора. Студенти, незвично перевтілені до сьогоднішньої ночі, спілкувалися, гуляючи між колонами.

— Я покину тебе. Маємо обговорити питання щодо групових занять, — Діке провела поглядом довготелесу постать Ньєрда і впевнено попрямувала до нього.

— О, звичайно, — пробурмотіла Рен навздогін, хоча насправді їй не хотілося лишатись на самоті — в такі миті здавалося, що кожен твій крок чи погляд на очах в усіх, кожен рух стає недоладним і хтось за спиною вже сміється.

Дівчина притулилася в затінку біля колони, на якій величні боги змагалися зі страхітливими почварами, і окинула залу поглядом. Неподалік майнули чорні кучері Амона — хлопець зацікавлено досліджував столик із винами й перемовлявся з Баст. Діке шепотіла щось на вухо Нікові — він кивав на всі її слова. Постать координаторки обіймали темні шовки, які на диво гармоніювали з синім костюмом Ньєрда, мовби вони разом обирали собі святкову одіж. А може, так і було.

Нікта віддалік щебетала з гуртом дівчат, з яких Рен упізнала лише Фрігг Дін. Міднокоса одногрупниця про щось заливалась, а осяйні сфери кружляли довкола, ніби причаровані її сміхом.

Та раптом музика стихла.

— Студенти! — голос Аматерасу пролунав від підвищення. — У вашому житті було і буде ще багато свят. Ви гідно здолали частину шляху. Цей шлях важкий і сповнений небезпек. Але саме тому потрібно святкувати. Радіти за себе та за інших. Ніколи не опускати рук. Адже ви боги Академії. Пам’ятайте це щохвилини, в найглибшій пітьмі та на роздоріжжях, пам’ятайте про свій внутрішній вогонь, навіть коли світ довкола хоче його згасити. І ви переможете… — директорка глибоко вдихнула, наче збиралась із силами, і повела далі: — Тепер же привітаймо наших почесних гостей та послів миру — Мойр, великих Хранительок гармонії, Володарок Доль, Трьох Гостей — Лахесіс, Атропос та Клото!

Після слів Аматерасу всі покинули свої справи та наблизились до входу, формуючи живий коридор. Зацікавлені обличчя виглядали появу таємничих гостей. Рендалл хотіла і собі протиснутися вперед, але Нікта, яка швидко виринула з юрби, смикнула її за руку і майже силоміць потягла за собою.

— Нікс?

— Цить! — шикнула дівчинка. — Тобі нема чого там стовбичити.

Діке підпливла до них саме вчасно — арка на вході затремтіла, розмиваючи контури кам’яної кладки.

— Перехід… — видихнула Нікта, все ще стискаючи руку Рен.

— Вони ж не можуть відкрити тут перехід.

Попри сумнівні успіхи на заняттях з історії Академії, Рендалл завчила, що доки знищені зв’язки між світами не відновляться, жодні ходи не зможуть їх з’єднати. І все ж височенна арка дрібно тремтіла, а за нею замість коридору виднілось сіро-сизе марево, схоже на туман, який от-от збирався закипіти.

— Вони можуть, — Діке зацікавлено спостерігала за метаморфозами порталу.

— Вони єдині можуть, бо живуть за межами того всесвіття, що його об’єднували Нитки, — додала Нікта напружено. — Але тільки в день свята. Бо ця мандрівка відбирає чимало сил. А дами вони тендітні.

— Усе гаразд, Нікс? — Рендалл спробувала вивільнити зап’ястя, але тонкі пальці стискали його мертвою хваткою.

— Більш-менш, — кивнула дівчинка, невідривно стежачи за входом.

Сон увірвався в думки Рен напрочуд яскравим видивом, і вона враз пригадала ту аудиторію, і пляму на Зіґфрідовій спині, і ридання Нікти, і кров, яка…

— Дивіться, — Діке примружила очі.

Сиза стіна завирувала, і з неї випливли три фігури. Туман спадав із них, наче саван, оголюючи білосніжні плащі, густо помережані вишивкою. Фігури рухались так синхронно, що Рен була вирішила, ніби в неї троїться в очах. Не скидаючи капюшонів, вони повільно рушили через залу, і кожного, хто стояв перед очима гостей, пронизували колючі погляди, заховані в пітьмі каптурів, і кожен відчував на собі крижані руки смерті, незворотної та близької, що навіть душі гордих богів заходилися трепетом від цього примарного доторку.

Мойри пропливли повз Діке, Рен і Нікту, не черкнувши їх поглядами, бо дівчата стояли позаду.

Пальці Нікти врешті розтиснулися, та її серце стукотіло так дико, наче піймана в сильце пташка.

Поки гості йшли через залу, на всіх упало заціпеніння. Але щойно Мойри наблизились до помосту викладачів та обмінялись церемонними вітаннями з Аматерасу, півсон розвіявся. Студентський натовп зашелестів розмовами, розгорілося світло, музика погучнішала, туман розтанув, і арка дверей знов обернулася каменем.

Після моторошних гостей до зали ввійшли викладачі: спершу — Одін та Лакшмі, за ними — Тот і Нут. Пропливла Діта під руку з Торареєм — професорка витримала достатню паузу, щоб усі встигли помилуватися її кораловою сукнею. Тоді зазирнув Діан Керн, який помітно шкутильгав і роззирався з розгубленістю, явно не звичний до таких свят. Дівчину, яка супроводжувала професора, Рен жодного разу не бачила в Академії. На шиї незнайомки СВІТу не було, отож — не студентка. Закривала урочисту процесію пара найкращих — Адіті Агні та Енліль.

Кожен крок Адіті здавався граційним, мовби вона вже йде в танець. Чорняве волосся, схоплене на потилиці вигадливими вузлами, спадало до пояса. З плеча спускалася шаль. На зап’ястях поблискували браслети, на вухах — найвигадливіші сережки. Яскраво-червона сукня, вкрита золотим шиттям, навіювала асоціації з одіжжю Аматерасу — кілька студентів за спиною Рен шепотілися, що Зірка відкрито мітить на місце керівництва.

Зірка, яка цілковито затьмарила свого супутника, променисто всміхнулася до викладачів і пірнула поміж студентів. На свято вона теж прийшла босоніж.

— І куди це ми задивились? — Нікта з жартівливою підозрою смикнула за рукав.

— Нікуди, — Рен відірвалася від споглядання ніг Адіті.

— О, звісно! Чарівні Енлілеві очі!.. А де Закса носить, до речі? — Нікта звелася навшпиньки, виглядаючи одногрупника в юрбі, проте Діке виявилася швидшою:

— Отам, — вона вказала рукою праворуч, — з Діонісом балакає.

Рендалл без особливих старань помітила вогненно-руде волосся Нортона. Хоча вона звела їхнє спілкування до мінімуму, тепер серце по-зрадницьки пропустило удар, а внутрішній голос не міг не оцінити, як Заксові личить чорний фрак. І срібляста жилетка. І акуратно — наскільки це можливо — зв’язане у хвіст волосся…

«Як твої репетиції, Савітрі? Амон казав, що ви наполегливо готувалися до сьогоднішнього вечора», — Нортонів голос у голові пролунав тихо. Дівчина звела брови: не очікувала, що шляхи для обміну думками відкриють сьогодні. Проте, вочевидь, надто багато різномастих сил влились у створення бальної зали, а де спліталося багато сил — там і неймовірні речі вдавалися завиграшки.

«З чого б це тебе цікавило, Нортоне?»

«Зараз побачиш».

Музика погучнішала, й на середину зали випливли перші пари. Закс щось сказав Амонові і цілеспрямовано рушив до дівчат.

— Щасти! — Нікта легенько поплескала Рен по плечу, непомильно визначивши, хто опиниться в полі уваги одногрупника.

— І не сутулься… — шепнула Діке.

Рен собі вирішила, що коли почує бодай один знущальний коментар від Закса, то заліпить йому ляпаса, і на цьому все. Та коли хлопець наблизився, на його обличчі світилася лише стримана усмішка. Він повільно вклонився, не зводячи погляду з Рен, і, випроставшись, спитав:

— Рендалл, чи подаруєш мені честь першим пересвідчитись у твоїх танцювальних успіхах?

Вона кивнула і впевнено взяла його простягнуту руку, мимоволі тішачись тим, що Закс Нортон уперше назвав її на ім’я.

Крок-крок-поворот.

— Цікаво, чи ми так танцюватимемо і на випускному балу… — Рен спробувала почати розмову, бо мовчанка в танці видавалась їй неприродною.

— Ні, — Заксова усмішка променилася теплом. — На випускному ми нап’ємось Амонового вина так, щоб нічого не пам’ятати, а після того переспимо на письмовому столі Одіна.

— Як варіант.

— Ти згодна? — права брова хлопця сіпнулась угору.

— О так, звичайно.

— Ловлю на слові.

— Ти огидний.

— Що огидного в тому, щоб…

Але договорити Закс не встиг, бо Рен закрила йому рот долонею, намагаючись усе ще дотримуватись ритму.

— Отже… — Він легким рухом прибрав її долоню так, наче цього вимагав танець, крутнув дівчину попід рукою й продовжив: — Ти волієш чути: «Ох, Рендалл, яка ти сьогодні чарівна! Ти підкорила моє серце!» — та інші штучки в стилі Амонових залицянь? — Хлопець кивнув у бік чорнявця, який стояв віддалік і досі розмовляв із Баст.

Судячи з жестикуляції Діоніса та хихотіння дівчини, Закс приблизно вгадав, що саме той говорить.

— Та ж ні, — Рен провела поглядом Діке і Ньєрда, які пропливали повз та дивились одне на одного з підкресленою байдужістю, проте їхні рухи творили бездоганну гармонію. Дівчина зітхнула і продовжила: — Я б воліла, щоб ти часом говорив, що в тебе на душі.

— Справді? — голос Закса стишився і втратив знущальні нотки. — Для чого ж? Волієш побачити мене під новим кутом зору?

Хлопець зробив м’який поворот, і Рен зловила себе на думці, що вона геть не замислюється над тим, як із ним танцювати.

Вона виклично подивилася в червонуваті очі.

— Бо ти подобаєшся мені, Заку. А я подобаюся тобі.

Закс спинився першим — Рен перестала чути музику, перестала вловлювати будь-що. Він дивився на неї і не говорив нічого. А тоді раптом повернувся до танцю, так різко, як і припинив ці виважені кроки.

— То на чому ми закінчили? — шепнула дівчина, очікуючи бодай якоїсь відповіді.

— На столі Одіна.

— О боги, Заксе…

— Я ще не бог, але ти мені лестиш… Гарно говориш, Савітрі. Але навіть якщо уявити, що я справді вподобав тебе, а ти справді змогла роздивитися в мені щось цікаве, то це однаково нічого не дасть. Нашими життями розпоряджаються сили, куди більші за те, з чим ми можемо сперечатись. Аматерасу горить відновити Нитки — і вона нічим не погребує для цього. І вона, і її соратники, розкидані по інших світах. От і все.

Мелодія розтанула останніми нотами, Закс уклонився й відступив назад.

Нова мелодія залунала тихо-тихо, а постать Закса віддалялася. Ось він уклонився Нефтіді. Ось її мідне волосся хитнулося від кивка згоди. Звичного уколу ревнощів не було.

Руку Рен м’яко підхопив Амон. Він граційно обійняв її за талію та усміхнувся.

— Рендалл, люба, потанцюємо?

Вона спромоглася на усмішку у відповідь і ступила крок уперед.

Мелодії змінювалися мелодіями, танці — промовами викладачів. Врешті Рен і не помітила, як стрілка годинника перевалила за північ. Її ноги перебували в блаженному стані між «ще один танець!» і «більше ні кроку!», зачіска розтріпалася, незважаючи на шпильки, але таємнича настоянка, якою пригостив Амон поміж танцями, змусила забувати про такі дрібниці.

— Нікс! — Рен з ентузіазмом помахала одногрупниці.

Та помітила і зграбно прослизнула між парами, обминула стіл з напоями і вмостилась у крісло поруч.

— І як, і як? Вечір вдався?

— О-о-о… так! — Рендалл зашарілась, почуваючись цілковито щасливою.

— Ось і молодець! О боги, я да-авно так не пила! Ще трохи, і Зіґфрідові доведеться тягти мене до себе додому на плечах. Як у кіно. Але це так романтично!.. Лиш у кіно. Насправжки не так — особливо коли ти замкнений у тілі підлітка й тобі потрібно нести на плечах п’янісіньку дівчину. Мабуть, краще, аби мене відніс Амон. У нього ніби міцні руки, — Нікта смикнула Рен за зап’ястя і шепнула їй у самісіньке вухо: — У вас же нічого з Амоном?

— Нічого, — машинально відповіла Рендалл.

— От і добре, — продовжила дівчина радісно. — У мене з ним теж нічого. Правду кажучи, він мене навіть дратує. Але Стовпи б його забрали, як можна мати такі непристойно прекрасні зелені очі?.. Іноді я навіть думаю… Ох, ні, не слухай мене!

Нікта замовкла і сховала обличчя в долонях на кілька секунд, а коли знову подивилась на Рен, то була вже цілком спокійною.

— Вибач. Я сьогодні багато нервувала. Але тепер усе добре. І дякую тобі, Рен.

— О боги, за що?

— Я тебе доволі довго зневажала за розгубленість і слабкість, та насправді я нічим не краща. Мені ще сто років учитися, перш ніж зможу робити кроки сама. Тому подай мені руку. Ні, справді, я не жартую. Навіть найсильнішим часом потрібно, щоб чиясь рука висмикнула їх з темряви. Чуєш?

Рен промовчала. Тим часом Аматерасу запросила до слова гостей.

— Студенти! — одна з послів підвелась і чіпким поглядом врізалась у присутніх. Мойра зняла капюшон — і по плащу розсипалось білосніжне волосся. Обличчя скидалося на застиглу маску, вкриту товстим шаром гриму. Гострі риси й безбарвні очі додавали суворості. — Академія — це чудове місце, де — ми віримо — народиться майбутнє всіх світів. Проте наше завдання — стежити за тим, щоб її розвиток відбувався так, як потрібно…

— Потрібно кому? — бовкнув хтось із захмелілих студентів.

— Рівновазі. Раніше рівновагу вже порушували, і це ні до чого хорошого не призвело…

Рен помітила, що обличчя Аматерасу викривила незрозуміла гримаса.

— Сьогодні ми хочемо принести урочисту клятву — не руйнувати того, що вже збудовано, та підтримувати починання директорки. Але для цього потрібно захистити вас від небезпеки, яка причаїлася всередині Академії…

Ніктині очі бігали залою, наче шукали когось.

— Для створення світів потрібна гармонія. У Хаосі нема гармонії, — тим часом промовила одна з послів. — Коли Хаос оживає десь, то завихрює все навколо себе і руйнує це. Так було завжди.

Усі Три Гості раптом опинилися в центрі зали, хоча Рен не помітила жодного руху. Їхні білі плащі розвівалися, оголюючи кістляві руки, переплетені павутиною. Вони скидались на уламки старовинних статуй, які чомусь припасували до живого тіла. Директорка схопилась і переметнулася через стіл — тільки білі ноги майнули під подолом сукенки. Одін кинувся їй навперейми. Діта вчепилась у плече Торарея, мовби хотіла втримати бодай його на місці. Студенти метнулися до стін — усі воліли опинитися якомога далі від гостей, чия аура задзвеніла загрозою.

Мойри заговорили разом, і їхні голоси злилися в глибокий гуркіт, який гучнішав і гучнішав, заглушуючи все:

— Породження Хаосу, тобі не місце тут. Визнай це і повертайся в первородну темряву. Ми звертаємося до тебе, Нікто!

Розділ 13 Нікта Ромі

— Заперечую. Нікта Ромі — повноправна студентка Академії! — відрізала Аматерасу. Вона швидко спустилася до центру зали.

У золотавому світлі Мойри нагадували сіро-білі тіні. Директорка — гаряче полум’я. Одін не відступав від Аматерасу ні на крок, наче готувався щомиті кинутися на її захист.

Рен не могла зрозуміти, чому Три Гості, які щойно говорили про співпрацю та підтримку, звинувачували Нікту — їхню Нікту!

— Ви знаєте: вона не зможе створити новий світ по цей бік, — мовила одна з Мойр. — Для чого вам богиня, яка не долучиться до Намиста?

— Ми приймаємо всі божественні душі, які прийшли в ці стіни, — парирувала Аматерасу. — Обговорімо деталі перебування в нас студентки Ромі, але зробімо це не на святі!

Рен озирнулася, та Нікти вже не було поруч.

— Хаос знищить усе, чого ви досягли.

Аматерасу задерла голову, і шпильки в чорному волоссі запаленіли, утворюючи над головою директорки німб.

— Нікта Ромі не давала волі темряві і не порушувала рівноваги жодного разу. Наголошую: це не тема для обговорення на урочистому прийомі. Попрошу вас…

— Не забувайте свого місця, директорко! — Мойри здійнялися навпроти Аматерасу сіро-білою стіною.

Торарей зірвався на ноги, і його плечі напружились від ваги зброї, що матеріалізувалася за спиною: меч і молот, перехрещені руків’ями.

— Не смій! — гаркнула на доцента директорка.

Викладач — його очі горіли незгірше від світильників — неохоче опустився на місце. Меч та молот розчинилися, ніби їх і не було.

— Я тут! — вигукнула Нікта Ромі.

Вона стояла, розкинувши руки, у центрі зали.

Студенти насторожено шепотілися. Мойри позирали на дівчинку, яка самотньо стояла на мозаїчній підлозі, наче й самі не вірили, що назвали породженням Хаосу цю підлітку із мідним волоссям.

Нарешті одна з Мойр простягнула кістляву руку до Нікти.

— Ти повинна піти, вічна ноче. Тобі не місце на стороні світла — знаєш це незгірше від нас. Якщо залишишся, то сила в тобі зрітиме й розростатиметься. А коли вона заповнить усе, ти ризикуєш власноруч ухопити вихор світів і зруйнувати їх, перетворити на первородний Хаос, із якого все витекло. Ти не здатна залишатися тут. Ти не здатна залишатися ніде.

— Вибачте, але час це припиняти, — Аматерасу блискавично опинилася поруч із Ніктою і заступила її. — Ніхто нікуди не йде. Шановні гості, пропоную продовжити розмову в моєму кабінеті.

— Ми не можемо погодитися на це.

— Тоді ми примусимо вас це зробити, — глибокий голос Адіті Агні прорізав невиразний шум студентського шепоту. — Ви не маєте права втручатись у внутрішні справи Академії. Усі душі тут під захистом.

Зірка неквапом вийшла в центр і стала праворуч від Аматерасу.

«Лахесіс відмотує, Атропос відміряє, Клото відрізає…» — слова, прочитані в якомусь підручнику, задзвеніли у свідомості Рен, навіюючи острах перед трьома постатями у вишитих плащах.

— Нема потреби нагадувати. Ми знаємо правила, бо ж укладали їх разом із вашими попередниками, — прошелестіли Мойри. — У нашій владі дати вам настанову, у вашій — прийняти її чи ні. Ми не перерізатимемо ниток життя — ви самі зробите це. Інакше Академія не витримає — ніхто не витримає натиску первородної темряви.

З цими словами трійця послів чинно рушила до виходу, де вже вирував сизий портал. Мертва тиша супроводжувала їхні кроки. Остання з Мойр озирнулася:

— Знайте — ще до світанку Нікта Ромі помре. Ви самі вб’єте її. Або… або, директорко Аматерасу, від Академії не залишиться нічого, крім кривавого попелища. Знову.

На кінчиках її пальців майнули срібні голки — і зникли. Мойра, напнувши каптура, розчинилась у сизому тумані слідом за двома іншими.

Гості пішли.

Коли розтанув портал, Нікта все ще стояла в центрі зали, поруч із Адіті та Аматерасу. Ті говорили до неї, дівчинка відповідала. Рен не чула нічого, переборюючи відчуття крижаного холоду, яке підступило до неї, і тонка сукня не рятувала.

— Студенти! — гримнула директорка. — Зберігайте спокій і…

Аматерасу перебив надривний скрик.

Нікта непомильно зрозуміла, хто кричить: Зіґфрід скорчився на мозаїчній підлозі. Його пальці конвульсивно шарпали плити, а з грудей випиналася довжелезна срібна голка-лезо. Та сама, що блискотіла в руках Мойри.

Нікта вже впала біля Зіґа й похапцем шукала, чим йому зарадити. Але тут друга голка видерлася з його грудей нижче за першу.

Дівчинка простягла руку і тут же відсахнулася: третя голка виступила назовні, прошиваючи Зіґфрідові груди, його чорний піджак і Ніктину долоню.

— Вони не могли… — видихнула Адіті, яка теж схилилася над хлопцем. — О боги, це порушення всіх…

Нікта прохрипіла щось нечутне. У всій залі блимнуло світло.

Рен не встигла ступити й двох кроків уперед, коли її змело хвилею незримої сили та притисло до підлоги. Світло блимнуло вдруге. Грона сфер затріщали, сяйво з них витекло назовні, задзебеніло вниз, мов плавлений віск, даючи повні права темряві, яка випивала це світло без останку, ненаситно поглинаючи кожну іскру та зблиск. З оглушливим хрускотом шибки та вітражі розлетілися на уламки під невловним наступом. Довкола розгорялися тільки вогники СВІТів.

Рен змогла підвести голову, щоб побачити, що в центрі зали тепер стояла лише Нікта Ромі. Принаймні раніше то була Нікта Ромі — тепер аура істоти змінилася, й істота змінилася, і боги знають, чи залишилася в ній хоч дрібка від тієї маски, котру вона носила раніше. Довкола неї срібне світіння кволо прорізало темряву.

Шкіру Нікти заливала сірість, чорні очі без білків не виражали анічого, з мідного волосся вітер вимив увесь блиск, і тепер воно срібними хвилями здіймалось над головою істоти, тіло котрої було людським, та ніщо людське в аурі не озивалось.

Вона, ця нова істота, посміхнулась і хитнула пальцем. Тут же найближча до неї колона, яка зображувала ідилічну легенду, затріщала і шматками посипалася донизу. А тоді нова хвиля шпурнула Рен до стіни.

Пробудження видалося болісним. Вуха позакладало. Очі відшукали стелю: надламані арки стирчали, ніби старовинні кістки. Рен мимохіть подумала, що будівля головного корпусу — це насправді скелет чудовиська, і їй стало моторошно. Проте справжній страх прийшов, коли дівчина роззирнулась. Уламки даху валялись на підлозі, втім замість зоряного неба, яке мало б прозирати через величезну діру вгорі, досередини зазирала лише темрява.

Погляд вишукував крихітну постать, та Нікти ніде не було. Натомість серед уламків лежали студенти: хто непритомний, хто поранений… Інші просто отупіло роззирались і, здавалось, не могли зрозуміти, що відбувається і чим вони на таке заслужили. Краєм ока Рен помітила Діке, яка зосереджено віддирала поділ сукні: той застряг, притиснутий скульптурою грізного птаха. На око, з координаторкою було все гаразд, проте її обличчя втратило незворушність. На вилицях виступили червоні плями. Утім, щойно Нік підійшов до неї й зашепотів щось швидко-швидко, Діке негайно опанувала себе і лише стримано кивала на його слова.

— Ромі збожеволіла! — білявий хлопець в істериці схопився за голову і з криком побіг до виходу з бальної зали, проте перечепився через уламок балки і впав, здійнявши хмару пилу.

Нанна підхопила істеричні нотки білявця, проте Бальдр, котрий підійшов до неї, зажебонів щось заспокійливе.

— Куди зникла Нікта? — Рен смикнула за рукав найближчого студента, але він тремтів, мов у гарячці, й дивився поперед себе. Лише з третьої спроби дівчині вдалося його розворушити.

Здавалося, божевілля опановує всіх довкола — і найслабших, і найстійкіших. Умить самовпевнені молоді боги здалися перед хвилею, яка наповзала від темної, неосяжної сили.

— Ромі ледь не повбивала всіх, — пробурмотів хлопець. — Звідки в неї така могутність?

— Люди-и, навіть пані директорка не змогла зупинити її! — озвалася Баст, котра дмухала на поранену руку. — Це погано закінчиться, я вам кажу.

— Боги, богині, посоромтеся поводитись так, наче ніколи не стикалися з небезпекою! — втрутився професор Тот, який, попри перехняблені окуляри, видавався найспокійнішим з-поміж них усіх. — Групи, де є неушкоджені Мечі, збирайтеся біля мене, знадобиться допомога. Тим часом легко поранені допоможуть евакуювати важко поранених до госпіталю.

— А директорка, що каже робити директорка? — спитала Нанна.

— Вона щонайшвидше повернеться до нас.

Рен відшукала поглядом яскраво-червону пляму — Аматерасу лежала віддалік, просто на мозаїчній підлозі. Довкола неї кружляла Діта, діловито торкаючись незримих точок, від яких розбігалися золотаві сфери захисту. Директорка не розплющувала очей. Рен наблизилася — вона розуміла, що це не найкращий час для розпитувань, але відповідь, якої вона потребувала, мала прозвучати тепер.

Аматерасу, наче відчуваючи це, спроквола підняла повіки і жестом попросила дівчину підійти.

— Мойри не мали права робити цього… — тонкі пальці стиснули долоню. — Не мали права перерізати нитку Зіґфріда. Троє відтинають лише те, що добігло кінця. Це помилка… Знайди її, Савітрі. Ти зможеш. Знайди мрію Ромі… та її душу. Скажи їй це.

Директорка здригнулася всім тілом і замовкла. Діта наказала Рен відійти.

Щойно та зробила крок назад від захисних покровів викладачки, як усередині оселилася паніка, котру достеменно навіювали ззовні. Підсвідомий страх темряви, який живе в глибині кожної душі, виборсався на поверхню.

Сила Нікти вдарила новим імпульсом. Рен повалилася на підлогу.

Коли темрява перед очима розсіялася, паніка не відступала. Нова й незнайома істота в тілі Нікти Ромі сиділа на обламаній арці під рештками зруйнованого куполу, погойдуючись і обпалюючи чорними очима зал унизу. На губах істоти танцювала свавільна посмішка.

Рен силкувалася зрозуміти, що хотіла від неї Аматерасу. Чим зараз, на богів, допоможе мрія — супроти цієї істоти, подих пітьми довкруж якої лякає куди більше, ніж усі Три Гості разом узяті?..

— Тримайся поруч! — гаряча й закривавлена рука Амона смикнула її плече. — Ми спробуємо пірнути у свідомість Нікти.

— Це божевілля. Проникнення й без того небезпечні, а коли вона в такому стані…

— Саме так. Це божевілля, — осміхнувся Амон, незмигно позираючи на тонку фігуру вгорі. — Треба врятувати її будь-що.

З того, як змінювались емоції на обличчі одногрупника, Рен зрозуміла, що він перемовляється з іншими подумки, але сама почувалася надто розгубленою, щоби приєднатися до гурту.

Проникати всередину чужої душі можна було з дозволу її власника або якщо він непритомний. Проте Нікта зараз не підпадала під жодне з цих визначень. Коли щось піде не так усередині, кожен з них постраждає. Якщо…

— Усі групи, готові до атаки, концентруйте силу, передавайте Мечам — і вперед! — голос Одіна прорізав шум.

— Боги Академії! Триматися! — вигукував неподалік професор Тот.

Черговий спалах енергії відштовхнув Рен назад. Амонова рука не дала впасти. Дівчина наступила на мереживний шлейф, і він розірвався, як рисовий папір. Невидима хвиля лезом продзвеніла з кутка зали аж до купола і майнула повз Нікту, небезпечно трощачи все за її спиною.

Істота в тілі Ромі підняла руку — тиск довкруж прибивав до землі. «Це і є Хаос?» — подумала Рен, силкуючись відірвати неслухняне тепер тіло від холодного каменю. Краєм ока вона бачила: інші не в кращій ситуації. Коли тиск зникав, то наповзали хвилі паніки — і доводилося зціплювати зуби та впевнювати себе, що це не так, що це навіяне, що це можна пересилити…

Коли Нікта знову ворухнула рукою, над її долонею зайнялася чорна куля, котра втратила форму і розтеклась уздовж зап’ястя істоти ламаною лінією. Лінія перетворилася на карколомний візерунок та розрослась в обидва боки. Прожилки перепліталися, ніби гілки химерного дерева, доки в руках істоти не опинилася чорна коса.

Наступну хвилю атаки істота розсікла одним помахом зброї. Другий помах розрізав повітря зі зловісним дзвоном, а за мить підлогою пролягла тріщина, наче слід драконового кігтя. Хвиля майнула — і всі, хто встиг звестися на ноги, попадали долі, мов шахові фігури, зметені з дошки.

— Ви спробуєте дістатися до неї, ми всі стримуємо, — професор Тот поклав руки на плечі Амонові та Рен.

Діке, Закс і Ньєрд наблизилися до них.

— Пане професоре, у нас бракує людей! Без Зіґфріда…

— Візьміть універсала! Нефтідо! — озирнувся Тот. — Заради глибин Аменті, ходіть сюди!

Нікта тим часом знищувала статуї в іншому кінці зали. Змах коси — порив вітру — і невидимий кіготь дракона розтинав мармурові тіла. З-за руїн вибіг розпатланий хлопець, притискаючи до грудей закривавлену руку, і кинувся до найближчої колони.

— Бідна маленька людинка… яка забажала стати богом…. — проспівала Нікта і клацнула пальцями.

Шматок купола відламався й розбився об плити на підлозі, ховаючи заразом мармурові уламки колони і пораненого студента.

— Це ж не Нікта, ні… — здригнулась Рен, бо внутрішній голос твердив, що Нікта таки.

— Універсалка тут! — дівчина з бездонними бірюзовими очима виринула з тіней попід стіною.

По лезу Ніктиної коси скотилась чорна хвиля і, прорізавши задимлене повітря, врізалась у підлогу. На всі боки сипонули уламки.

Серед студентів виділялась червона пляма — спочатку Рен подумала, що Аматерасу полегшало, але потім помітила золотий спис, босі ноги і зрозуміла, що то Адіті. Зірка Академії рідко показувала свою зброю, та одного разу було достатньо, щоб запам’ятати її.

Погляд майбутньої богині був гострим, як і кінець її списа. І тут Рен зрозуміла. «Ви самі вб’єте її» — сказали Мойри. Бо були певні, що в Академії не зможуть приборкати цю колосальну силу. Тож між життями всіх студентів і життям однієї дівчини виберуть усіх. І Зірка залюбки виконає цей присуд.

— Не збирайтеся великими гуртами! — крикнув Одін. Від його рук розходилося світло, яке накривало студентів.

Куди зникли інші викладачі — Торарей, Нут, Діан та безіменна дівчина, що його супроводжувала, — цього Рен не знала, та була певна, що кожен по-своєму докладається до того, щоб усе тут не розвалилося на друзки.

— Вона з нами бавиться, — похитала головою Адіті й палко зашепотіла до Одіна: — Зніміть хоч один ліміт! Я зможу! Я здолаю її…

Заступник директорки похитав головою заперечно.

— Ви не знаєте, що таке вічна ніч, Агні. І зараз не час на ризиковані експерименти…

— Починаємо, — Рен уловила шепіт Закса, і тієї ж миті відчуття падіння та смоляна темрява заковтнули її.

Хвилі страху накочувались одна за одною. Коліна підгинались і тремтіли. Рен спершу здалося, що вона оглухла, — настільки непроникною була темрява. Усе зовсім… геть не так, як на тренуваннях чи навіть під час занурення у свідомість Зіґфріда. Жодних барв, жодних звуків. Жодного просвіту.

Ось це і ховалося всередині Нікти. Що, коли вона долала та здушувала цю жаску пітьму щодня й щохвилини, аби усміхатися до них?..

Крізь темряву пробігла тріщина, і перед очима Рен з’явилися зала в руїнах та Адіті з золотим списом. В інший момент її зграбна фігура та войовничий блиск темних очей викликали б захоплення. Але зараз Зірка Академії легко відштовхнулась від землі, метнулася вгору й упевнено цілила списом у Нікту.

Проте та завиграшки відхилилась, і золочене лезо пройшло повз.

— Ще одна дурепа, — похитала головою істота в тілі Нікти і змахнула косою.

Адіті зігнулась навпіл. Її шпурнуло назад. Але замість оглушливого удару, котрий для більшості людей закінчився б переламаними кістками, Адіті ухилилася від зіткнення зі стіною.

— Згори від сонця! — шепнула Зірка, котра спалахнула за спиною істоти, й, ні миті не вагаючись, простромила її списом.

Чорна кров закапотіла вниз. Проте Нікта тільки розсміялася, мов рани фізичної оболонки їй нічим не загрожували.

— Вічна ніч існувала задовго до сонця!.. — проспівала вона.

Видиво зникло.

Рен зрозуміла, що в них немає шансів проти цієї вічної ночі. Ні в Зірки, ні в об’єднаних сил студентів. Навіть в Аматерасу, мабуть, немає, коли вона лежить на підлозі і ледь дихає, наче руйнація Академії руйнує її власну душу.

У свідомості все відлунювали слова директорки про те, що Мойри не мали права розтинати нитку життя. Адже давні закони повинні тримати їх у рамках. І директорка твердила, що Зіґфрід виживе, — та хай що б із ним зробили Три Гості, цього виявилося досить, аби вивільнити найтемнішу частину Ніктиної душі.

Яку треба спинити.

Рен згадала про аудиторію, вщент заповнену скляними сферами. І якщо мрія Нікти там… справжня мрія справжньої Нікти… Якщо найсильніший порив її душі зможе вивести до світла…

— Я мушу піти! — крикнула Рен у глуху пустоту.

Ні звуку у відповідь. Ніхто не міг почути її тут — ні одногрупники, ні тим паче Нікта.

— Я знаю, що треба зробити! Аматерасу наказала мені.

Дівчина зціпила зуби і подумки порахувала до десяти. Тиша. Але кожна мить зволікання — це чиєсь життя на волосинці, це спалах списа Адіті та все глибше занурення, з котрого Нікті доведеться повертатися.

Вона не знала, як покидати проникнення самотужки, тож просто почала щосили вириватися — шкіру мовби обдирали живцем. Рен міцно заплющила очі, як робила щоразу у страшних снах, і опинилася знову в поруйнованій бальній залі, просто в серці свого жахіття.

Кинулася до виходу. За спиною золотий спис Адіті і чорна коса Нікти вгризались одне в одного. Від ударних хвиль дівчина двічі падала на коліна. Але обдерті ноги були наразі найменшою проблемою.

Коридори плуталися, туфель Рен позбулася дорогою, правильний шлях вислизав у темряві, та врешті вона непомильно відчула горіння мрій, які завжди приводили в таємну аудиторію.

Розділ 14 Мертві і живі

Закс

Стиснути кулаки, ввігнати нігті в шкіру і відчути біль. Простий спосіб прийти до тями, коли втрачаєш лік часу.

Це проникнення не схоже на жодне інше. Зв’язок, який ледь тримається. Темрява, яка притягує, мовби сильний магніт. Треба було більше читати про Хаос.

Пітьма дратує, як і зриви зв’язку. Але найгірше — чорт, як — скажіть мені хтось — як шукати тут Ромі?

— За-акі!

Це Амон. Єдиний, кого я зараз хоч трохи вловлюю.

— Ньєрд каже, що вперед!..

Вперед то вперед. Розумові видніше. Хоча взагалі я певен, що в цій проклятій темряві йому теж нічого не видно.

За відсутності орієнтації в просторі рухатися важче, ніж здається, але залишмо роздуми керівним ланкам… Без зв’язку погано. Але той факт, що з нами досі все гаразд, означає, що принаймні ніхто не знепритомнів.

Вперед.

Темрява стискає, як сталеві троси. Як ніби вони проростають ізсередини, вириваються назовні поміж ребрами та обплутують.

— Коли ми повернемось, Ромі, то багато про що поговоримо.

Я намагаюсь говорити вголос. Ще сподіваюся, що вона мене почує. Що вона десь тут, у цьому Хаосі. Чи вона і є цей Хаос?

У всіх свої таємниці. Але про таке треба попереджати, Ромі, май совість. Ох, зажди, коли виберемось…

— Люди!

Раптово гучний і чіткий голос Рен.

— Мені лячно!

Ха, а наче мені ні.

— Ще трохи! — відгукується Амон.

— Тримайся, Серце! — повну нісенітницю кричу і я в порожнечу та вир за спиною.

Десь там воно, Серце, тримається.

— Вибачте! Я не можу…

— Савітрі! — цього разу я не намагаюсь придушувати роздратування в голосі, щоб до неї дійшла критичність ситуації.

— Я мушу вийти. Мушу вирватися звідси.

— Рендалл, припини! — я не чую голосів інших, але вірю, що вона послухає мене. Адже сьогодні вона сказала, що…

Щось різко рветься всередині — саме між сталевими дротами і ребрами. Перед очима все заливається червоним. Вона вийшла. Ні, ви погляньте — вона справді вийшла. Але ми ще всередині. Без Серця.

Хвиля вивільнених емоцій — наших і Ніктиних — збиває з ніг, і відсутність контролю над ними одразу стає відчутною.

Приїхали.

«Приїхали, друзяко» — так би ти сказав, правда ж?

Якого біса вона вийшла? Щоб ми всі померли тут? Ні. Вона не могла.

Десь поруч волає Амон.

Вона не хотіла відпускати ту валізу. Вона не хотіла ламати кістки на парах Керна. Рен не могла втекти. Рен — ні…

Емоції Ромі падають надривним криком. І я, здається, зараз оглухну від того, як щось у цій пітьмі волає Зіґфрідове ім’я. Нова хвиля накриває з головою. Червона пелена перед очима стає чорною. А тоді до рук повертається чутливість. Холодний і твердий камінь. Біль у долонях. Шалене запаморочення. Чиїсь голоси. Багато голосів. Подув вітру.

Ми вийшли. Ми виборсалися з того проникнення.

— Нортоне, боги, що сталося? — голос професора Тота схвильований, і, мабуть, небезпідставно.

Намацуючи підлогу та долаючи запаморочення, я стараюсь підвестися на ноги. Роззираюся в пошуках проклятої Савітрі. Та не бачу нічого.

— Пане професоре, чому все чорне?

Відповіді немає. Натомість хтось — Тот? — торсає мене за плече, біль тут же розбігається струмом по тілу.

— Здається, його осліпило… — стурбований, стишений голос.

Ні. Ви не жартуйте так. Чорт. Не зараз!

— Сядьте, Нортоне, — руки на плечах, наказовий тон. Одін.

Раптовий вибух — поруч. Професор — я майже певен, що то він — відштовхує мене назад — не вдається зберегти рівновагу, тож я безпорадно падаю на спину. Під шкіру входить щось гостре. Тепла кров хлюпає із загрозливою швидкістю, і от у ній уже всі пальці, а вона й далі хляскотить. Або це моя бурхлива уява.

Приїхали.

Спокійно. Це всього лиш моя кров. Кров тече, та я живий. Тот зараз допоможе. Спершу повернути б зір. Але поки що треба зробити щось із Ніктою. Думай, голово. Думай. Думай. Доки Адіті не проламала череп нашій хаотичній панні. Або навпаки.

Думай, Заксе Максиміліане Ардене. Ґайя не чекатиме вічність.

Рен похапцем перебирала десятки скляних куль, намагаючись відчути ауру подруги. «Я знайду тебе, я поверну тебе…» — вона розуміла, що це завдання з галузі неймовірного. Але де, як не в Академії богів, вірити у неймовірне?

З кожною секундою Рендалл усе впевненіше повторювала настанову директорки. Зіґфрід мав вижити. Якщо, звичайно, в його долі нема запису про смерть на балу від сріблистих голок. Та у це дівчина не вірила.

Вона пригадувала ті миті, коли гарно бачила мрії Нікти — і образ Зіґфріда в них. Адже одногрупниця, на відміну від потайного Закса, ніколи не приховувала своїх бажань і радо розповідала про них. Тож Рен знала ауру її мрій як ніхто інший. Але сфер було багато, а часу мало.

На щастя, не минуло й кількох хвилин, як одна з них обпекла, мов виплавлена з розпеченого металу.

— Нікта… — видихнула Рен, притискаючи сферу до себе.

Дівчина швидко зняла довгу сережку з лівого вуха і клацнула замком. На долоню випав брусок крейди для складних випадків. Рендалл розмашисто накреслила на підлозі символ Дерева Життя — давно забуте тремтіння пробігло по кінчиках пальців — і помістила кулю на найвищу гілку, оточуючи її рядом вузлів підтримки. Тоді занурила нігті в глибокий поріз на долоні — звідти скрапнула кров, забризкуючи схему. Кров була завжди найкращим підсиленням, найкращим зв’язком, який об’єднував усе разом.

«А зараз, Савітрі, ти виявиш усі свої навички мрієрости, бо Закс Нортон не визнає провалу», — вона усміхнулась до себе, намагаючись налаштуватись на позитивний лад. СВІТ на шиї тихо подзвонював, ніби всередині нього раптово з’явилася найменша у світі музична скринька.

Рен заплющила очі й уявила Нікту, щасливу й усміхнену, з грайливими іскрами в очах. Вималювала подумки рисочки знайомого обличчя. Відчула, як тепло переповнює її зсередини, і поклала руки обабіч розпеченої сфери. «Я бачу тебе, Нікто…» — вона занурилась у мрію, тремтячи від емоцій, які почали вихлюпуватися так стрімко і так гучно, ніби чужа душа кричала, розриваючись від болю.

Мрія ця вилася, невпорядкована, заплутана і наповнена міріадами вузликів, які переплітались у повному мороці довкола знайомих фігур. Дівчина з осяйними очима заплутувалась у нитках, які її зв’язували, але намагалась дотягтися до іншої постаті, рідної й близької. І це вдавалось. Щоразу вдавалось. Бо їх пов’язувала обіцянка, а обіцянки — це вам не жарти. І було там багато-багато сонячного сяйва, яке розтікалося й струменіло до іншої постаті — її Рен не могла б сплутати ні з ким, ніколи. І тільки аура любові соталася з повітря.

— Подивися сюди… Тут уся ти, Нікс. Справжня.

Рен стиснула руками сферу, і в Дерево Життя почало переливатися золоте світло. На його тлі кров здавалась чорною.

— Подивись сюди! — заволала Рен, не відчуваючи, як обпікає скляна куля.

«Зіґ мертвий…» — долетіло кволе і далеке.

О боги. О бо-оги, вона почула!

— Зіґ живий! Мойри не мають права вбивати його! Згадай це!

«Зіґ покинув мене…»

— Він завжди з тобою! Він… — спогад зісподу вислизнув і заяскрів просто перед очима. — Він — невразливий, Нікс! Він не піддатний жодній фізичній атаці! Це його унікальна навичка!

«Я — породження Хаосу!»

— Ти найяскравіша іскра в цьому світі! — скло під пальцями тріснуло і впилося в шкіру.

Та болю не було.

Рен здалося, що час зупинився — у світлі іскор і скла, яке розсипалось довкола, у світінні на кам’яній підлозі. Зникли вітер і шум, і пекучі порізи, і всі слова цього світу.

— Нікто, чуєш мене? Ти повертайся. Зіґфрід живий, і Мойри не вбили його. Це ілюзія. Це обман. Я знаю. Аматерасу знає. Він тебе любить. Я тебе люблю. Усі тебе люблять. Ти будеш жити і будеш щасливою, навіть коли всередині тебе найтемніша темрява. Повертайся, Нікс.

Відповіді не було, і Рен не знала, добре це чи погано. Вона опустила погляд і наткнулась на власні руки, побиті, закривавлені та пошматовані уламками скла. Запаморочення та рятівна темрява прийшли до неї одночасно.

Стеля лікарні, здавалось, не зміниться навіть після кінця світу. Рендалл повільно розплющила очі, щоб пересвідчитись, що це біле світіння — не інший світ, а лише стеля, і вельми втішилась із цього відкриття.

— О, ви нарешті прокинулися.

Голос директорки. Бал. Мойри…

— Де Нікта? — Рен напружилась, і кожен м’яз відповів болем.

— Головне — спокій, — Аматерасу поклала руки їй на плечі. — Ромі тут, в іншій палаті. З метою безпеки я вирішила ізолювати її, доки це не минеться. Їй вдалося пригасити Хаос, але це погано вплинуло на стан фізичного тіла. Вона зараз бореться за життя, і краще вам цього не бачити.

— Вона переможе. Вона вже перемогла. Пані директорко, ви ж не відрахуєте Нікту після цього?

— Ні. Хоча певна, що буде багато охочих прогнати Ромі з Академії. Вона інша.

— Породження Хаосу? — прошепотіла Рендалл, розуміючи, що хай чиїм би породженням Нікта була, це не змінить для неї нічого.

— Є різні боги. Ромі — богиня темряви й ночі. Але вона прийшла сюди. Тож я не бачила жодних причин зачиняти перед нею двері.

— То була не Нікта, — твердо відповіла дівчина. — Вона не могла б так вчинити. Істота, яка вирвалася назовні…

— Савітрі, — поблажливо всміхнулась директор. — Звикайте до того, що у богів, як і в людей, не одна сторона. Вона зірвалася.

— Але Нікта — і когось убити…

— Могла. Але не вбила. Дякуйте викладачам, які витратили всі сили, щоб вас порятувати й захистити.

— А чому тоді вони не змогли її зупинити? Викладачі ж… всесильні і все таке.

— Ви мали б уже знати: викладачі тратять майже всі свої сили на те, щоб підтримувати рівновагу у світі, де розташована Академія. На те, щоб приховувати її. Щоб стримувати ваші дари. Щоб лікувати ваші рани. Щоб робити можливим неможливе й гарно приховувати це від простих людей довкола. Ми віддаємо вам, студентам, усе. А за таких умов важко залишатися всесильними.

— Ясно, — кивнула дівчина. — Тож ми перемогли. Але що тепер вчинять Мойри?

— Нічого. У їхніх словах було зерно правди: якщо первісна ніч вивільниться, вона завиграшки втопить нас у Хаосі. Нас — і все… все суще. Але є те, чого Мойри не здатні роздивитися: Нікта Ромі могутня. Могутніша за ніч усередині себе. Що ж до Трьох Гостей, вони навідують кожен випуск лише раз. Мойри мають своєрідний погляд на все, тож поки ніщо не загрожує їхньому спокоєві, воліють не втручатися. Але один раз — один-єдиний раз — я мушу впускати їх сюди. Бо така домовленість. Бо попри все — вони стежать за гармонією і дають нам часом корисні настанови. Бо якщо домовленість порушити, Савітрі, ті, хто до нас прийде натомість, будуть гіршими співрозмовниками, — вуста Аматерасу смикнулися.

Рен знову кивнула і нетерпляче поставила питання, яке мучило її найбільше:

— А як мої одногрупники?

— Вони живі. Професор Керн працює над тим, щоб усі одужали. І над вами він теж добряче попрацював, будьте вдячні… Але тепер перейдемо до неприємного. Рендалл Савітрі, від сьогодні вас відраховано з групи Ніколаса Ньєрда. Це — одностайне рішення її притомних членів.