Академія Аматерасу

Розділ 1 На Краю Світу

8058 рік 7 кроку Колеса Долі

— Ми спізнимось, а опісля нас відрахують! Кажу тобі: відрахують! І уколошкають по тому. Не бачити мені більше моря й вільного неба!..

— Гермі, ліпше б ти біг так справно, як язиком ляпаєш!

— Той, хто придумав цю прокляту вежу, був рідкісною скотинякою! — відповів на бігу Гермі.

Він щосили намагався не відставати від друга, але той перелітав кам’яні східці з такою легкістю, наче наприкінці очікувала коштовна нагорода. Біла накидка танцювала на вітрі. Ясно-золоте волосся відблискувало проти сонця.

Він спинився на кілька прольотів вище і вимогливо озирнувся.

— Та лечу я… — Гермі важко сперся на поручень, і від побаченого внизу йому одразу ж запаморочилося в голові.

Кручені сходи спинались аж до верхівки проклятої вежі, як виноградна лоза, що обвила білосніжні стіни.

Хлопець зібрався з силами, відірвався від нагрітих на сонці поручнів і кинувся наздоганяти друга…

Нарешті сходи обірвались — і студенти вибігли на дах. Тут, оточений білими колонами, у невеликій заглибині ховався майданчик, посеред якого розсипались низькі півкруглі столики — єдина аудиторія просто неба, яку директор полюбляв. Або ж він полюбляв спостерігати, як засапані й ледь живі студенти висипались нагору за хвилину до початку лекції. Коли Гермі з другом перебралися через парапет, їхні однокурсники — зо два десятки юнаків — уже порозсідалися довкруж столів на вишитих подушках чи килимках і налаштувалися слухати викладача. Сонце нещадно палило, і від одного погляду на білі накидки різало в очах.

— І хто, забери вас первісний Хаос, спізнюється сьогодні? — викладач повернувся до новоприбулих. — Гермесе, що це таке?

— Пане директоре, заждіть! — його супутник виступив уперед. — Певен, що ви не відрахуєте найкращого студента, отож, коли маєте бажання покарати когось за спізнення, то хай це буду я! — Юнак розкинув руки в сторони, щасливо усміхаючись, наче очікував, що хтось кине в нього списом, а він з готовністю прийме цей удар.

— Ви двоє, на місце. Після лекції — негайно до мене, — повідомив директор.

Гермі потупився, розглядаючи свої пошарпані сандалії, які ледве трималися на худорлявих ногах. Подумав, що коли б на цих сандаліях були крильця, на лекцію він би не спізнився. Юнак поворушив пальцями ніг і поплентався за другом до вільного столика. Підлога сильно нагрілася, тож він докладав усіх зусиль, аби не розімліти та не задрімати.

…Не минуло й півгодини, як сусід почав позіхати, роззиратись і мрійливо проводжати поглядом птахів, які пролітали у височині. Поганий знак. За хвилину він потягнувся і мовив:

— Хоч убий, та я більше не можу дослухатися до Кронового бубоніння…

— Хоч тихо посидь, — простогнав Гермі, відчуваючи, як біда насувається.

Сусід штурхонув його ліктем і кивнув у бік сходів:

— То що, тікаймо звідси?

— Я тебе прошу: посидь і не дратуй його! Якщо Крон нас почує, то… — Гермі бігцем зиркнув на викладача і зіщулився. — Вітаю, вже почув.

Високий та огрядний директор повагом підійшов і кілька секунд мовчки дивився на обох юнаків. Здавалося, що його могутня постать затуляє половину неба.

— Панове, ви нині вже достатньо відзначилися. Бажаєте покинути лекцію сторч головою, аби не валандатися донизу сходами?

— Ні-ні, — із запалом заперечив Гермі.

— Я вам потрібен для майбутньої Тріади! — заявив його сусід вищим, ніж завжди, голосом. Бо він уже не був певен, що так аж дуже потрібен.

— Директоре Крон Оссе, вітаю! Вибачте, що так безцеремонно перериваю вашу лекцію! — рятівний голос пролунав від сходів.

Директор озирнувся на новоприбулого. Сусід Гермі тим часом спритно перестрибнув столик і завмер подалі від Крона. І собі теж зиркнув убік — цікаво, кому ж вистачило терпцю посеред лекції підніматися нагору?

На верхівці сходів стояв, привітно розкинувши руки, професор Вішну і сліпуче усміхався, хоч його чоло блискотіло від поту.

— Забудьте про церемонії, професоре! — Крон доброзичливо — наскільки він це вмів — усміхнувся у відповідь. — То маю на думці, що наша богиня вже тут?

— Богиня? — перепитав хтось зі студентів. — Тобто та дівка, яка спробує навчатися з нами?

— Цитьте! — обірвав Крон.

— Вона тут, — тихо й урочисто проказав Вішну і відступив убік, звільняючи шлях.

Гермес перевів погляд на друга й помітив, що в того відвисла щелепа. Бо ж на верхівку сходів гордо й граційно ступала… дівчина. Довгоочікувана, перша богиня, про яку тільки й мови було останні кілька тижнів — з того дня, як директор оголосив, що студентки-жінки нарешті з’являться в стінах Академії. Подейкували, що сам Крон Осс був категорично проти, але інші викладачі переконали його в доцільності таких змін. Тож наступну дівчину, котра прийшла до них, зарахували на навчання. Вона мала з дня на день відвідувати лекції нарівні з усіма, хоча всі сумнівалися, що їй це до снаги. Бо ж де таке бачено: щоб жінка — та нарівні з ними?

Що на верхівці сходів стояла саме нова студентка, сумнівів не виникало — пронизливі чорні очі, впевнена усмішка червоних губ, біла-біла шкіра — вона вся складалася з гострих ліній та контрастів. Студенти до того не знали, який вигляд мав би бути в першої богині, та тут же затямили, що ось саме такий. Вона здолала останні кілька сходинок і спинилася.

На відміну від хлопців у білому, тонка постать губилася в червоній сукні, з-під котрої визирали ніжки в сандаліях на високій платформі. Широкий пояс на талії не підкреслював фігури, та привертав увагу вишивками квітів і птахів. Волосся, закладене нагору, прикрашали червоні квіти.

— Отже, ваша нова одногрупниця… — професор Вішну подав руку гості, щоб допомогти їй спуститися до студентів. Проте дівчина, замість прийняти руку викладача, не змигнула оком і переметнулася через парапет.

Гермес не помітив, коли сусід його опинився по той бік аудиторії — мов блискавка. Ніжки богині, замість торкнутися долівки, майнули в повітрі. Юнак піймав дівчину на руки, а тоді обережно опустив.

Богиня — така маленька і тендітна проти студента — здивовано підняла смоляні брови.

— Що ви собі дозволяєте! — гримнув директор. — Що наша гостя подумає про вихованців Академії!

Вішну усміхався. Студенти спостерігали за кожним рухом богині.

— А я кажу, що вона зараз йому вріже… — шепнув Одін до Гермеса.

Гермі промовчав, бо судячи з Одінового виразу обличчя, той волів би, щоб новоприбула врізала і йому.

Дівчина, проте, лише вперла руки в коліна і вклонилася студентові, який піймав її. І представилась:

— Аматерасу но Мікамі. Якіі цікаві у васу методи вітаня.

Говорила вона з акцентом. Юнак, не зводячи погляду з обличчя нової студентки, нахилився і торкнувся губами її руки. Це був дивний рух, неправильний, незнайомий. Він передчував, що такий учинок не минеться, але не зміг себе спинити.

— А я Зевс, — юнак спробував усміхнутися.

— Я запам’ятаю, — стримано кивнула дівчина і повторила на свій манер: — Жі… Зіусу. Зеусу?

Професор Вішну підійшов до директора і зашепотів щось — завжди насуплене обличчя Крона стало ще серйознішим. Гермес замружився і подумки заглушив усі інші звуки, аби розчути викладачів. Дяка богам, унікальна навичка дарувала можливість збирати інформацію непомітно для інших.

— …Вона каже, що без нього ні кроку не ступить.

— Ступить, — відрізав Крон Осс, стежачи за тим, як нова студентка вмощувалася на колінах біля одного зі столиків.

— Пане директоре, він її брат.

— Годі, — голос Крона різонув так, що Гермес мимоволі затулив вуха руками. — Брат, не брат… Мені достатньо вже того, що в Академії буде жінка. Більше — жодних поступок. Цукійомі не пройде крізь Браму.

— Воля ваша, пане директоре, — професор Вішну низько вклонився. Його доброзичливе смагляве обличчя завжди було безтурботним, але зараз там майнула тінь сумнівів. Гермес підпер голову рукою. Він, хоч і не був викладачем, здогадувався, про що говорив директор. І це було зле, ой як зле.

— Хотів би сказати, що не хочу тебе бачити, але от іронія: я тепер не можу бачитинічого, — голос Закса Нортона скидався на скрип заіржавілого механізму.

Рендалл завмерла на порозі палати, заспокоюючи біль у всіх м’язах. Це було найперше місце, куди вона кинулася, щойно професор Діан дозволив їй уставати, і тіло не раділо від таких ривків. Та їй ніяк не сиділося на місці.

Подумати лишень: відрахували! Самі ж одногрупники! Дурниця несусвітня. Принаймні так дівчина думала, доки не зазирнула до Закса — окрім нього опритомніли ще Амон, Діке та Ньєрд.

Хлопець сидів на ліжку в зім’ятій помаранчевій футболці, його руки лежали зверху ковдри. Руде волосся випиналося з-під бинтів, які закривали лоб і очі.

— Ти сильно постраждав? — дівчина розуміла безглуздя цих слів після Закового «привітання», але не втрималася.

— Я не люблю повторювати, — тихо сказав він. — Не хочу. Тебе. Бачити. І чути теж, само собою.

— Якого біса, Нортоне? Скотися з Олімпу!

Рен здалось, що хтось невидимий штрикає її ножем і зараз палату заллють потоки крові. Але цього не відбулося, бо найстрашніші рани завжди залишаються насподі, незримі для всіх довкола, і лише найчутливіші здатні побачити: щось не так. Та Нортон, на біду, до найчутливіших не належав жодним чином. Він смикнув плечима.

— Ти кинула нас, Савітрі. А ми, знаєш, ледь не загинули. Тебе відраховано. Це спільне рішення.

Ще один надріз. Невидиме лезо вгризлось акурат у ланку, котра відповідає за дихання, і Рендалл здалося, що повітря перестало доходити до легень.

— Я пішла рятувати Нікту. Я силкувалася повідомити вас про це. І… мені вдалося! — тут її заполонила образа, бо подумки, весь цей час, Рен бачила задоволене обличчя Закса, бачила схвалення і, можливо, навіть захоплення, які вона отримає, щойно одногрупник дізнається, як вона витягла Нікту. Порятувала її тим шляхом, яким лиш вона одна могла скористатися. І — можливо — порятувала їх усіх тут від великої біди.

— Облиш мене, — видихнув Закс.

Ось тобі й подяка, і захоплення, Рендалл Савітрі. Уявне криваве місиво під білою лікарняною футболкою поступилося місцем глухій порожнечі.

— Ти майстерно раниш словами, Заку. Молодець. За це б теж отримав найвищий бал.

Схема була простою: відсидіти лекцію, потім никатися десь усю перерву.

— Я співчуваю, Савітрі, — зграбна фігура Медеї виросла побіля Рен, порушуючи її схему виживання. — Чула про вас.

Чаклунка присіла на край столу і недбало поклала ногу на ногу.

— Знаєш, не треба перейматися, справді. Усі іноді виявляють слабкість. У цьому немає нічого аж такого незвичного. Ще й для зникальниці.

— Звичайно, — кивнула Рен утомлено.

Їй геть не хотілось пояснювати Медеї, що сталося насправді в ніч балу. Тим більше, всі студенти якимось чином уже встигли дізнатися, що Савітрі покинула одногрупників у небезпечній ситуації і втекла. Нищівне відчуття підсилювали навіть не перешіптування за спиною, а те, що одногрупники досі в госпіталі, а Нікта Ромі, яка єдина могла б засвідчити її невинуватість… Навіть директорка не була певна, що тій вдасться виборсатися.

Заходити до інших і слухати обвинувачення Рен не хотілося — спершу хай видужає Нікта. Або ж Діке, поновивши сили, зможе визначити, чи Савітрі бреше. І вони всі побачать, яку дурню впороли.

Зникнення Медеї дівчина не помітила. Як і початку заняття. Здавалося, що світ довкола і її власний рухаються з різною швидкістю. «Ще день, і я прийду до тями», — вкотре повторила собі подумки, обіцяючи прийти до тями завтра. Та Нікта не прокидалася. Страшні сни не минали: кров підступала до горла і порскала з-під пальців. Мрієроста Савітрі забувала найпростіші деталі схеми і не могла, не встигала нічого вдіяти. Срібні голки виростали вже з її, а не із Зіґфрідових грудей.

Знову, як і на початку навчання, Рен затопила люта самотина, і незрима стіна між нею та іншими нагадувала: вони не люди. Вони переступили ніч балу й рушили далі, стріпнувши свої рани, як пил, або ж цілеспрямовано рухалися до цього. А їй хотілося опустити руки й завити.

— Так ти ще нещаснішою видаєшся, — зауважила студентка, яка наступного дня застала у вбиральні Рен спроби усміхатись до високого дзеркала.

Мідне волосся, коротко обтяте, і ясні-ясні очі. Нефтіда. Усюди ця чудова, сильна, універсальна Нефтіда. Гнів ударив зсередини.

— Ось іще твоєї думки мені бракувало, — огризнулася дівчина і поспішила піти геть, поки з вуст не зірвалося щось на кшталт «Я тебе ненавиджу».

«Боги, як я низько впала…» — подумала вона, долаючи втомливо довгий шлях від головного корпусу до Брами. Замружилась і проскочила через металеве плетиво, знайоме поколювання пробігло тілом. Тільки в парку біля Академії зникло відчуття, що в спину вчепився погляд невидимих очей.

…Директорка відмовилася втручатись у рішення групи, якщо тільки вони не загрожують нічиєму життю чи здоров’ю. Рен була більш ніж упевнена, що загрожують — її життю і здоров’ю. Аматерасу — ні.

— Бажаєте відпочити кілька днів? — спитала очільниця під час наступного візиту Рен, коли повідомила, що в групі її замінить універсалка Нефтіда. — Можу влаштувати вам офіційні канікули.

— Я ні разу не чула про канікули в Академії, — буркнула дівчина, подумки нашатковуючи Нефтіду на дрібній терці.

— Бо ви в житті не відкривали статуту. Отож?..

Дорога бігла вперед сірою стрічкою, крізь дощ і туман. Час від часу за вікнами пролітали містечка-незнайомці і, теж сірі, тонули в зелені лісів, надто схожі одне на одне. Рен було загалом байдуже, на що вони схожі, доки стіни Академії залишалисьпозаду. «Кілька днів, — сказала Аматерасу. — Для вас небезпечно довше залишатися на віддалі». Рен погодилася й на такий варіант: сумувати, споглядаючи дорогу, все ж краще, аніж вислуховуючи нові завдання від Одіна.

Отож за вікнами пролітали незнайомі пейзажі, а в голові Рен — депресивні думки. У нагрудній кишені лежав лист Аматерасу, який мав гарантувати дівчині теплий прийом у таємничому пансіоні Академії. Пансіон був у містечку під назвою Край Світу.

Світ довкола вже довгий час здавався Рен мильною булькою, котра ризикувала луснути. За Брамою Академії тягнувся парк, а за парком — бруковані вулиці, помережані скверами, крамниці, кав’ярні й паби, тими вулицями ходили люди — звичайні, сущі, смертні, справжні, благословенні в своєму незнанні того, що поряд із ними завихрюється наймогутніше місце сили з-поміж усіх.

Край Світу на око належав до місць людських, але його назва навіювала думки про Академію.

Порожній автобус загальмував біля високих кованих воріт, які підозріло скидалися на вхід до «любого» університету. Рен зістрибнула зі східців, поправила рюкзак на плечі і, не замислюючись, мовила своє ім’я, як і щоранку перед Брамою, — та нічого не відбулося. Як і першого дня в Академії. От якби, як і першого дня, зараз тут з’явилися Діке з Заксом!

Натомість щось натужно заскрипіло, і врешті металеве плетиво розійшлось урізнобіч, відкриваючи довгу, сліпуче-зелену алею, залиту сонцем. Світ по той бік воріт різко відрізнявся від туманної, сірої вулиці. Здавалось, що все — і чисте небо, і зелена трава, і квітники — надто яскраве.

— Ми на вас чекали! Проходьте, богине!

Справа до Рен підійшов чоловік в оливковому костюмі та попрохав її рюкзак. Ліворуч з’явилася мініатюрна дівчина в гірчичній сукні. Вона вклонилась, а тоді впевнено взяла Рен за руку і повела алеєю вперед. На її грудях красувався бейдж із написом «Адміністраторка». Нижче філігранні літери складались в ім’я — Галатея Восьма. Дівчина усміхалася широко, яскраво і фальшиво — як і личило на роботі. Очі Галатеї неспокійно бігали. Врешті адміністраторка сфокусувала погляд на вході.

— Що за несправність? Яку репутацію ви нам створюєте? Позвільняю усіх! — прошипіла адміністраторка і повернулась до чоловіка в оливковому. — Ви, перенесіть речі нашої шановної гості в номер. Ви, підготуйте обід. З гарно просмаженими млинцями, так, звичайно! — Вона хитнула вказівним пальцем, і ще кілька співробітників з поклоном чкурнули виконувати доручення.

— Як ви доїхали, шановна Рендалл Савітрі? — Галатея не стала чекати відповіді й защебетала далі: — Ось тут у нас купальні. Ох, ви, мабуть, погано спали! Але в нас забудете про всі проблеми й почуватиметеся справжньою богинею. Ой, перепрошую, ви і є справжньою богинею, так, звичайно!.. Ви, — нищівним тоном звернулась вона до пари покоївок, що проходили поруч. — Найкращу постільну білизну для богині Савітрі. І номер нам потрібен неодмінно з терасою до моря.

— Звідки тут море? — здивувалася Рен, мимоволі дозволяючи адміністраторці вести себе далі.

— Тут є все. Але прибережна зона з південного боку, а тут ми підтримуємо помірний клімат. Самі розумієте, гості різні, й побажання різні… Ви — оформте картку постійного клієнта для богині Савітрі. Ви ж станете нашою постійною гостею, люба? Неодмінно, так!.. Тут розарій, далі — ресторан… Ви, зарезервуйте для богині Савітрі столик на терасі на вечір. Не хвилюйтесь, люба, ваша сукня вже готова!

— Яка сукня? — дівчина зрозуміла, що цей словесний потік не закінчиться ніколи, якщо вона не обірве його. — Я просто хочу відпочити.

Вона випручала долоню з чіпких пальців Галатеї і спинилася.

— Я приїхала відпочивати. Прийти у свій номер. Впасти на ліжко і вмирати там стільки, скільки моїй душі забагнеться.

Рен уявила, як жалюгідно це звучить, проте на обличчі Галатеї досі палала енергійна усмішка.

— Ви зможете вмирати скільки завгодно. Але сукня готова — на вечір. Запам’ятайте, люба моя, дірки у вашій душі — річ минуща, а з’являтись у пристойному товаристві личить у всій красі. Ви ж єдина і неповторна богиня Савітрі, авжеж!

Коли Рен нарешті опинилась у своєму номері, їй уже геть не хотілося скніти під ковдрою. Піддавшисьраптовому пориву, вона обстригла волосся коротше, ніж будь-коли, — і замість розпатланих темних кіс, які багато років однаково спадали нижче плечей, попрохала собі акуратне каре. Залишила одне довге пасмо — аби схопити його Ніктиною зав’язкою і завжди мати щось на пам’ять про богиню ночі.

Номер надто скидався на сон: кругла кімната, умебльована кремовими кріслами й диванчиками, мовби плавала у світлі. Тонкі колони підпирали стелю. Занавіски приховували вихід на балкон — а внизу блискотіло море. Рен навшпиньках пробігла всю кімнату, сперлася руками на низькі поручні та перехилилась уперед.

Солонувато-свіже повітря вдарило в ніздрі. Хвилі м’яко накочувалися на берег унизу. Оранжево-фіалкові хмари стелились над обрієм, відблиски танцювали на воді.

Опісля Рен згадала про сукню — та вже висіла на дверцятах шафи. «Богиня Савітрі» акуратно зняла чохол і торкнулася тонкої тканини. Атлас нагадував воду, в яку можна зануритись і не виринути.

Це була дуже гарна сукня.

Коли Рен трохи розклалась і вдруге визирнула на балкон, на хвилях уже тремтіла срібна місячна доріжка, прокреслена в темряві, як дороговказ, що твердив: «Тільки вперед!»

Що попереду — вона не знала. Внутрішній голос нагадував: поки вона знічев’я споглядає мірний шепіт хвиль, Нікта Ромі бореться з собою за право не зникнути в темряві. Закс Нортон намагається повернути зір. Інші одногрупники також заліковують рани.

Та найважливіше — розуміла Рен — аби виборсалася Нікта. А прихильність одногрупників до неї — то вже порівняно дрібниця!

«Врешті, я богиня Савітрі», — нагадала собі дівчина, як весь день повторювала адміністраторка Галатея, і, кинувши останній погляд на темні хвилі, пішла по коробку з туфлями.

Столик у ресторані, вимережаний різьбленням, скидався на деталь з іграшкового сервізу. У повітрі ненав’язливо плинули ноти фортепіанних мелодій та квітковий аромат. Столиків довкола тулилося не менш як два десятки, проте всі — зайняті. Пані та панове в розкішних вечірніх туалетах піднімали келихи. Жодного знайомого обличчя.

На запитання Рен про те, хто всі ці люди, офіціантка усміхнулася:

— Ми приймаємо гостей не лише з Академії, а й звичайних людей. Дивовижа, як легко змусити їх сприймати всі неймовірності як належне! Але, звичайно, для богів у нас найкращі пропозиції та особливий сервіс. Якщо ви не хочете контактувати з людьми чи вони вас якимось чином дратують, тільки скажіть, і ми…

— Гей, дівчино, спокійно, — спинила її Рен. — Я наразі приблизно така ж людина, як і вони.

— О ні, ви безцінна богиня Академії! — заперечила офіціантка, тоді глибоко вклонилась і пішла геть.

— Привіт, чи могла б і я вмоститися тут? — прожебонів хтось поруч, щойно на столику Рен поставили останню з безлічі страв до вечері.

Дівчина позирнула на неочікувану сусідку — на вигляд та була молодшою за Нікту. Розкішні каштанові коси стікали до колін. Під пишними кучерями всміхалися очі — спокійні, геть дорослі.

— Я не проти товариства, — кивнула Рен.

Дівчина присіла в сусіднє крісло з гордістю королеви і взялася до вечері.

— Дозвольте представитися: звуть мене Деметрою дей Ерз, — усміхнулась та, акуратно відділяючи запечену рибу від гарніру. — Славетна богиня врожаїв і всілякої живності.

— Я тебе в Академії не бачила, — зауважила Рен.

— Звичайно. Я ще не дійшла до віку, аби ввійти крізь Браму.

— Але ти знаєш про богів.

— Певна річ. Я — оригіналка, — всміхнулась дівчинка, накладаючи собі салат із помідорами, оливками та синюватими сирами. — Ти хіба не читала про оригіналів?

— Це як універсали?

— Ні. Зовсім ні. Кепсько ж вас навчають! Оригіналами звуть тих, хто від народження знає чи здогадується про своє минуле. Схожі на мене переважно потрапляють до Академії ще дітьми. Живемо тут, доки сягнемо віку зарахування. На моїй пам’яті оригіналів була лише трійця: Нікта Ромі, Зіґфрід і Брюнгільда Ньєрд.

Брюнгільда!

Спалах зненацька розвіяв запону над пам’яттю Рен, і вона вчепилась у пласт недоступних раніше спогадів.

Брюн. Брюн Ньєрд — так її звали!

Як вона могла забути? Брюн — голос срібних дзвіночків, волосся, мов солодка вата. Брюн — маленька божевільна душа, примара Академії, дівчинка, яка бажала смерті Нікті та Зіґові. Сестра Ньєрда, яка намагалась її, Рендалл, врятувати від Медеї. І врятувала. І після того — все. Прірва.

А Брюн же попрощалась тоді — бо знала, чим це закінчиться для неї. Знала, що варто відкрити свою історію — і прокляття зітре її зі спогадів усіх інших та закриє шлях до них. І це дійсно сталося.

Рен глибоко вдихнула і вчепилася пальцями в стільницю, тамуючи спалахи спогадів, які ожили всі водночас. Вона вже знала, що зробить, щойно повернеться до Академії. Хай чого це коштуватиме. Хай якого ризику вимагатиме. Брюн чекала — зовсім сама. І мусив знайтися шлях звільнити її від цієї вимушеної мовчанки та самотини.

— А чому Нікта і Зіґфрід були у твоїй групі? Ви вже не разом? — голос Деметри вирвав із роздумів.

— Якщо коротко: всі впевнені, що я їх зрадила, — неохоче пояснила Рен, аби не заглиблюватися в подробиці.

— А ти не зраджувала?

— Ні. Та єдиний свідок, на якого я маю надію, зараз бореться з внутрішньою темрявою.

— Нікта? — поцікавилась дівчинка, тягнучись по скляну вазочку з десертом.

— Так. Тобі відомо і про те, що вона..?

— Породження первісного Хаосу, богиня ночі і найбільша прихильниця какао. Передай, будь ласка, оте варення, — дівчинка вказала на тарілку на іншому кінці столу. — Дякую. Якщо тобі цікаво, то Аматерасу пильно стежила за Ромі, поки та жила тут. Але в Нікс був винятковий самоконтроль, вона ніколи-ніколи не зривалась!.. А щодо твоїх одногрупників: якщо вони вважають, що ти зрадниця, то забудь про це і насолоджуйся життям.

— Сказати легше, ніж зробити.

— Але це єдиний хороший варіант, — хитнула головою Деметра із виглядом дуже досвідченої в цих справах особи. — Навіть після довгої зими приходить тепло, земля прокидається і дарує нам свої плоди. Навіть найстрашніші проблеми не зможуть знищити твою душу. Іноді просто треба глибоко вдихнути, стиснути кулаки і зачекати, доки сніг розтане та скресне крига. Оце й усе. Часом і мені бувало недобре, знаєш. Та я собі пригадувала: Деметра була чудовою. Тож і я буду чудовою. І ти теж. Ти… о боги, я ж не спитала імені!

— Рендалл Савітрі.

— Прегарно! Запевняю тебе: Рендалл Савітрі переможе всі проблеми і стане чудовою богинею.

Уже першого вечора Рен відчула, що вимушені канікули йдуть їй на користь. А через кілька днів вона почала замислюватися над тим, як залишитись тут на довше.

Всюдисуща адміністраторка Галатея дбала ледь не про весь вільний час гостей. «Не відмовляйте собі ні в чому, богине Савітрі!» — щебетала дівчина в гірчичній уніформі, оточена вишколеною оливковою прислугою. Скоро Рен зрозуміла, що адміністраторок тут щонайменше два десятки. Галатея Третя радісно пояснила, що так набагато легше підтримувати все в ідеальному стані. Галатеї визнавали лише ідеальний стан.

Останнього дня перед від’їздом дівчина пакувала речі, відмовившись від допомоги слуг. Коли всі вішалки опустіли й рюкзак лежав біля дверей, Рен притулилась до арки балкону та до болю в очах задивилась на море. Сліпучі полудневі промені висвітлювали воду. Сильний порив вітру кинув в обличчя дівчини мереживні занавіски — вона відсахнулась і ледь не перечепилася через поріг.

— Піймав! — тієї ж миті міцна рука лягла на талію Рен, і та відскочила як ошпарена, пригадуючи слова Галатей: у номер безборонно не міг потрапити ніхто, крім неї та персоналу.

— Тільки не волай! Усі свої, — новоприбулий випередив її перший порив закричати.

Хлопець відступив на крок, і Рен змогла гарно роздивитись його. Смаглява шкіра, пісочні кучері, стягнуті пов’язкою на голові, розсипи кілець-сережок у кожному вусі.

— І які це «всі свої»? — поцікавилась дівчина.

— Ну, це ж ти з Академії приїхала?

— Можливо.

Незнайомець пристрасно вдарив себе долонею в груди.

— Я Хамсін. Друг Діоніса.

— Чудово. А я Рендалл Савітрі. І що тут потрібно Хамсінові, другу Діоніса?

— Усього лише дві речі. Зиркнути на таку красуню і передати звістку.

Крик сирен прорізав повітря.

— Ось мовби чув, що не вийде все завиграшки! Ох уже цей пильний захист… — Незнайомець пригладив світлі кучері і роззирнувся, наче роздумував, куди сховатися.

— Боюся питати, як ти проник у мій номер, — хмикнула Рен.

— Я можу проникнути всюди, коли забажаю, — хлопець гордо всміхнувся і зняв із шиї кулон з різнобарвними пір’їнами. — Вітер я, вітер. Тримай, прекрасна Рендалл!

Кулон опустився в долоню дівчини.

— Вітер? — перепитала вона, розглядаючи прикрасу.

— Так. Це такий дух, який переміщує повітря, якщо тобі так зрозуміліше, — нетерпляче пояснив Хамсін. — Я зі світу Діоніса.

— Тоді як ти сюди потрапив? Нитки ж…

— О, вони мені не потрібні. У вітрів свої методи руху. Я ні до чого не прив’язаний, окрім законів власного світу. А оскільки я — не у своєму світі, то тепер Хамсін, друг Діоніса — всуціль вільне створіння!

— А ось і порушник! — Двері прочинились, і на порозі з’явилася Галатея Вісімнадцята в супроводі охоронців, та вони не могли ввійти, бо всіх здував шалений шквал, який явно перевищував можливості кондиціонера на стіні.

— Час звіятися відсіль! — Хамсін тим часом нахилився до Рен і шепнув: — Я не міг потрапити до Академії через захист Аматерасу. Тому щастя, що ти опинилася тут. Передай Діонісові: Колесо Долі починає свій рух. У нього є рік, не більше!

А тоді — Хамсін впився в губи дівчини палким поцілунком.

— Це аби ти не забула! — кинув він приголомшеній Рендалл і зник, наче… наче його вітром здуло. У повітрі ще хвилину тремтів теплий солодкавий аромат, а потім і він розтанув.

Поки охоронці металися кімнатою, щось підказувало Рен, що Хамсін, друг Діоніса, нікому більше не трапиться на очі.

Розділ 2 Дзеркало в серці Вихору

— Ти ж допоможеш мені, Амоне? — довірливо подивившись в очі чорнявому студентові, Рен пересіла з крісла на краєчок його ліжка.

Вона зазирнула до Діоніса наступного ж дня після приїзду, достеменно пригадуючи, що має передати йому Хамсінове послання. Але пообіцяла собі, що жодного послання Амон не отримає, доки не погодиться її виручити. Керн повідомив, що Діонісові час уже на заняття, та він воліє валятися в ліжку, симулянт такий.

— Я не маю на тебе образи, — повільно відказав той, розглядаючи свої руки. — Але командна робота — це командна.

— Я мала врятувати Нікту. Торкнутися її мрії. Ми б не могли досягти цього командною роботою. Сам знаєш.

— Але всі впевнені, що ти просто перелякалась і втекла. Це те, що ми почули від тебе самої… — хлопець витримав паузу, наче шукав правильних слів, щоб продовжити. — Отже, ми це почули. Від тебе, — повторив він і стрельнув очима в бік Рен. — Нікого не було в коридорі, коли ти заходила?

— Ні.

— Добре. У лікарні все ж непоганий захист від зайвих вух. Розумієш, то була дуже дивна ніч. Ми багато мізкували над тим, що сталось. Адже, знаєш, Закі — ходяча іскра, якій тільки дай шанс спалахнути. Та він розумний. А Діке і Ньєрд розважливі. Знай, що їх так просто не обдурити.

— На біса мені їх обдурювати?

— Про мене, тобі це справді не потрібно. Тоді питання в тому, кому це знадобилося.

— От ще би я це знала!.. — Рен зиркнула на годинник і підірвалась до дверей, щоб устигнути на лекцію.

— Ти гарно мене слухала? — перепитав Амон.

— Так-так.

— Ти гарно мене слухала?

— Ага-ага… — дівчина штовхнула двері, проте раптова думка змусила її завмерти на порозі. — Амоне. Я не казала того всього під час проникнення — а хто казав? — спитала вона пошепки, притуляючись чолом до одвірка.

— Це всім цікаво.

Рен спромоглася на усмішку. Здогади завирували всередині, витісняючи думки про наступну лекцію. Натомість ноги принесли до крихітної читальні на розі. Зазирнувши всередину, дівчина впевнилася, що там порожньо, і вмостилася при вікні, щоб розкласти всі свої шалені теорії. Здається, Амон дав їй підказку.

Вона вслухалась у гамір знадвору і не розчула, як щось клацнуло в замку.

Закс

Відчуття того, що ця комедія скоро завершиться — неповторне. Не настільки неповторне, як змога бачити знову, але все ж.

Діке, і Ньєрд, і Діоніс — усі погодилися. Підозрювана — лише одна. Тож треба дати їй те, чого вона хоче. Віру в успіх. Віру в те, що її магія задурманила нас. Віру в те, що Рен тепер сама беззахисна і — легша мішень. Гарно зроблено. Пазл склався.

Щойно Савітрі повернулася з мандрівки, заворушилась і вона…

Коридорів, які ведуть від читальні, два. Я з Діке. Праворуч Тесс.

Очі все ще печуть немилосердно, тому на місці панни незворушності — розмита пляма, яка нахиляється вперед і намагається відкинути волосся за спину.

— Це ж неодмінно спрацює? — питаю про всяк випадок, бо досі не знаю всіх правил, за якими працює сила Діке.

— Якщо я жертвую, то неодмінно. — У її руках срібляться ножиці.

Долаю чотири кроки до повороту і натикаюся на нашу головну підозрювану. Вона встигає повернутися до мене. Не роздивитися лиця, але певен, що на ньому здивування: не чекала, що ми застанемо її на місці злочину: руки по лікті обмащені кров’ю — або ж це фарба, та я ставлю на кров. Мабуть, вона готувалася до чергової химерної магії. Тут магією нікого не здивуєш.

Тесс, поки ми відвертаємо її увагу, вислизає з іншого коридору й хапає Медею, незважаючи на спротив. Діке нечутно з’являється за моєю спиною і обирає пасмо волосся на відтин.

Статура Тесса нам на користь — я не певен, що зміг би довго стримувати особу, що так дико пручається. Медея корчиться, стрибає, ходить по ногах, виривається щосили і проклинає свого близького начебто друга. Та даремно.

— Нещодавно з нашою групою стався неприємний інцидент, — зауважує Діке, тримаючи в одній руці ножиці, а в другій власне пасмо.

Чаклунка затихає, ніби голос хранительки правди лякає її.

— Під час проникнення Рендалл Савітрі покинула всіх, щоби врятувати Нікту Ромі. Це призвело до важких ушкоджень членів нашої групи. Проте в той самий час хтось вирішив переконати нас у тому, що вона налякалася і втекла, прирікаючи всіх.

Я не бачу, чи Діке посміхається, але чудово уявляю її холодну посмішку.

— Незначні спостереження допомогли встановити, що тут не обійшлося без втручання ззовні. Але втрутитися в чуже проникнення зміг би хтось лише з особливою силою, силою чародійного туману. Такою, як у тебе, Медеє Надаль. Тож на основі попередніх спостережень смію вважати, що тобі прагнулося посіяти розбрат між нами і Рендалл Савітрі, аби розділити нас. Залишилося дізнатися, для чого.

— Обійдімось без довгого вступу, — киваю я, бо що більше стараюся видивитися Медею, то важче мені сфокусувати погляд. А вона на диво довго мовчить. Наче чогось очікує.

Панна незворушність обтинає довге пасмо волосся, яке чорною стрічкою зміїться на підлогу, і питає:

— Медеє Надаль, чи це ти втрутилася в наше проникнення та зімітувала Рендалл Савітрі?

— Що за нісенітниця! Не можна втручатись — і все…

— Брехня.

Ось вона, ось. Богиня справедливого суду, яка безпомилково розділяє правду і брехню.

— Чи ти дієш за чиїмсь наказом?

— Я нічого забороненого не робила.

— Правда. Це не заборонено. Але повторюю питання: чи ти дієш за чиїмсь наказом?

Діке підходить майже впритул і тепер вивищується над Медеєю, наче безмовний монумент. Медея мовчить. Задуха, якої не було вранці, затоплює нас.

Одін розклав на столі досьє студентів і тицьнув пальцем у крайній стос:

— Група Фрігг Дін уже повертається до навчання в повному складі. У Веретрагни ще двоє важко поранених. А от що скажете стосовно Ніколаса Ньєрда? Що в них за переворот дев’яти світів?

— Можете зі мною не погоджуватись, як ви завше це й робите, та драконоборець Зіґфрід і монети ламаної не вартий, — хмикнула Діта. — На біду, в них ще й Савітрі. Вірніше, донедавна була.

— Облиште Савітрі, у мене на неї великі плани, — хитро всміхнулася Аматерасу. — А щодо Зіґфріда, то згадайте спершу власну молодість!

— Я тебе прошу, Ама. Моя молодість — невичерпна, — хмикнула Діта.

— Як і дурість, — шепнув Одін, але професорка-красуня не удостоїла його поглядом.

Двері кабінету розчинилися — Лакшмі ввірвалася дзеленчанням браслетів і пряними пахощами. Та на її лиці не було звичного спокою.

— Вихор, — прошепотіла вона, хапаючи ротом повітря. — Вихор іде — Інанна помітила. Захист десь втратив у силі, коли пропустив такенну оказію!

— Тоте, якого прокляття ти не перевірив прогнозів? — схопився на ноги Одін.

— Коли? — гострим, мов бритва, голосом відрізала Аматерасу.

— З хвилини на хвилину, — Лакшмі вчепилась у свою синю шаль.

— Ох, недарма від ранку така пекельна спека… — директорка звела вказівний палець угору, і з нього вирвалося біле світіння. — Захисти їх, — шепнула вона і впала просто на руки Одіна, котрий, забачивши найтоншу зміну, встиг метнутися через стіл якраз вчасно.

Очі Аматерасу закотились, оголюючи помережані червоним білки. Світло шугонуло крізь прочинене вікно і зникло в невідомому напрямку.

Закс

— Ти застосовувала тіньові сили?

Медея, здається, вирішила, що краще мовчати, або ж прагне потягти час до… до чого? Я не знаю цього. Хоча нас троє, а вона одна, щось дає їй спокій. І — забирає його в нас.

— Ти носиш у собі тіньові сили?

Діке ні на що не зважає. Діке монотонно ставить питання. Медея корчиться і мовчить, та щось усередині неї не може чинити спротиву хранительці справедливості.

— Це не з тіньового боку. Чари — мої. Кровні.

Тіньовий бік — ще одна тема-табу в Академії. Діке могла дізнатися щось від директорки на правах її незамінної помічниці. А от те, що ця тема знайома Медеї, наштовхує на роздуми.

— Правда, — підтверджує Діке і веде далі: — Навіщо ти шкодиш Рендалл?

— А хто сказав, що вона не шкодить?

— Навіщо ти шкодиш Рендалл Савітрі? Ще з моменту втечі зникальників.

Нерозбірливий скрик десь далеко.

— Вона несе біду.

— Навіщо ти шкодиш Рендалл Савітрі?

Медея заходиться реготом.

Хряскають шибки, і — темрява. А за нею — червоний туман. Це Вихор. Майже наосліп я впізнаю, що це Вихор, — за тим, як резонує все всередині. За тим, як задуха здушує легені. Плани різко змінюються.

— Діке! Тесс! — вирішую орієнтуватися за звуками, адже чорта з два тут щось побачиш навіть зі здоровими очима, коли біда тільки набирає розмаху.

Ніхто не озивається. Пляма ліхтаря поряд гасне.

Треба зібратися разом. Треба потрапити до госпіталю, щоб Ромі не була наодинці. Треба дістатися до Савітрі — якомога швидше. Стільки «треба» на такий короткий проміжок часу. Вихор вибиває в усіх землю з-під ніг.

З червоного туману випливають руки — такі ж червоні. Холодний липкий дотик до щоки змушує тіло ціпеніти.

— Проклинаю тебе. Вір мені. Забудь про неї.

— Вихор наближається! — зачувши це слово з уст студента, який пробігав під вікнами, Рен стривожилася.

Про Вихори вона читала раніше. Проте зараз у пам’яті зринали тільки шматки параграфів: про те, що Академія — нестійка через сукупність сил у ній, що все тут надто ефемерне і легко звіюється від найменшого дотику. Що Вихор позначає інший світ, який черкає Академію своєю присутністю, ніби проходить надто близько повз неї і спричиняє…

Змішання реальностей.

Ось що він спричиняє. Це Рен пригадала достеменно, і тут же холод сипонув по шкірі, попри задушливу атмосферу.

Далі — впала темрява, хоча знадвору був щойно сонячний день. У світильниках, котрі до того повнилися миготливою енергією, закипала густа смола і скрапувала на підлогу. За нею — з’явився туман. З-під дверей і з-під стелі.

Рен глибоко вдихнула і підійшла до вікна, щоб не дати туманові збити її з пантелику. Швидко пригадала все, про що розповідав професор Одін: коли приходить Вихор, тримайся поруч із іншими, не залишайся наодинці, бо тканина реальності може розірватись і забрати туди, де немає ні Академії, ні інших світів, ні часу з простором. І ніхто ще не повертався звідти.

Рен знайшла поглядом двері, майже повністю вкриті багряними пластами туману, зміряла поглядом відстань до них і швидко пірнула вперед: хай там як, а слід вибратися. Та щойно її пальці лягли на ручку і поторсали її, виявилося, що завжди відчинені двері читальні не піддаються цього разу. Дівчина поторсала їх сильніше — нічого.

Від туману запирало дух, тож вона відійшла назад до вікна, притулилася до шибки спиною і швидко оцінила висоту третього поверху: ні, для стрибка явно не підійде. Тож доведеться залишитися тут на весь час, поки вирує Вихор. Весь час, поки два світи стинаються зі стогоном на неясних їй рівнях. Весь час, поки найменша похибка може призвести до кінця.

Рен сіла на підлогу під вікном і схрестила ноги.

«Я — богиня Савітрі», — проказала вона подумки і заплющила очі, щоб не бачити, як туман простягається довкола. Для певності вперлася руками в підлогу і вколола палець об щось гостре: то виявилась маленька чорна сережка, нічого надзвичайного, адже в Академії проколювали вуха майже всі: і хлопці, й дівчата. Мода на це пішла здавна, коли СВІТи не чіпляли на шию, а оформляли у вигляді сережок, аби не загубити під час динамічних занять.

«Сприймай це як ще одне завдання. Ти переможеш», — сказав внутрішній голос. Рен стиснула сережку. Туман лизнув ноги.

— Де Рен? — спитала Нікта вимученим голосом, щойно її босі ступні торкнулися лікарняної підлоги. Світ перед очима кружляв і хитався. Густий малиновий туман застеляв геть усе, сповіщаючи про черговий Вихор.

Нікта стиснула та розтиснула кулаки, щоб переконатися — жива. Жива і досі в Академії. Отже, все добре. Хвилі Хаосу всередині бурхливо боролися з її свідомістю, але вона знала, що тепер втримається.

— Де Рен? — перепитала вже певніше, переборюючи тремтіння. Ні до чого їм бачити, чого їй вартує триматися на ногах.

— Її тут немає, — прошелестіла Діке.

— І чому ж? — Чорні очі Нікти на позір не виражали емоцій, проте в голосі напнулася злість. Золочений захист уже не приховував її справжнього погляду, та байдуже.

Зіґфрід тримав у руках сферу білого світла, яка розганяла туман, почергово вихоплюючи з малинової субстанції знайомі фігури. Він мовчав. Нікта подивилась на друга і зрозуміла, що той опритомнів хіба що трохи раніше за неї. Блідий як смерть.

— Так, чому її тут немає? — перепитав Амон, спантеличено оглядаючи друзів, які щойно ввійшли до палати. — Вихор же…

— Поки ти була у владі Хаосу, всі пробували спинити це, — прошипів Закс.

— Я не була у владі Хаосу, — заперечила Нікта. — Я і є Хаос. Отож?

— Ми вирішили, що це до снаги саме нам — зупинити тебе, але у вирішальний момент Рендалл Савітрі втекла.

— Припиняйте, людоньки, ми вже завершили прикидатися, хіба ні? — брови Амона поповзли вгору. — Що ви городите? І де Медея?

— Що ви вже учворили? — голос Нікти почав клекотіти від гніву.

— Відрахували її з групи, — закінчила Діке.

Ньєрд увійшов до палати, тримаючи білу кулю, достоту як у руках Зіґа.

— Усі тут? Я поки піймав Вогонь Аматерасу, то припізнився…

— Усі тут. От і повбиваю всіх одразу, — відкарбувала Нікта Ромі. — Спершу знайду Рен, а коли Вихор спаде — повбиваю.

— Люба, Рендалл підставили. Ми вирішили дізнатись, хто це зробив і чому, — спантеличено втрутився Амон. — Я не розумію, чому вони досі городять цю дурню. За нею стежила Медея, тож ми чекали, щоб упевнитися, шукали деяку інформацію про чаклунку та поновлювали сили. Ніколи й не думали, що…

— Ох-х, заткни пельку, «любий»! Не можна гаяти часу. І, Нортоне, зітри кров з пики.

— Медея! Медея а щоб їй Надаль! — Заксове лице видавалося таким спантеличеним, що іншого разу Нікта розреготалася б, але не тепер. — Коли впав Вихор, ми саме застали Медею на місці злочину і намагалися допитати її, а тоді…

Варто було їм стерти криваві дотики чаклунки, як туман розсіявся. Діке стурбовано перебирала пасма волосся.

— Це її магія. Вона скористалася раптовим приходом Вихору і встигла накласти зачарування. Така дрібка туману — а скільки проблем. І я не роздивилася її брехні…

— Це я вже помітила! — Нікта підійшла до дверей. — Де Рен?

— Медея закрила її в читальні, тій, що на третьому поверсі, — Закс першим рвонув через поріг.

— Вогонь візьми! — Ньєрд кинув йому навздогін білу кульку, світло якої розріджувало задушливий туман.

Нічна богиня спалахнула так, що туман розвіявся довкола неї, мовби злякався цього гніву, а тоді чкурнула за Нортоном.

Стіни Академії двигтіли. Туман витягував назовні первісні страхи.

Рен не розплющувала очей. Не ворушилася. Спершу вона чула щось — крики, лопотіння кроків. Та потім усе стихло, мовби туман заповз їй у вуха і став там запоною, котра відмежовувала од звуків світу.

Тож вона сиділа на холодній підлозі і твердила собі, що переможе. Твердила, що вона богиня Савітрі і її місце тут. Так довго, так ревно, що побачила в темряві щось інше. Люстро виросло перед нею.

«Дзеркало Ята, — проспівав хтось голосом Аматерасу, якби директорка була юною, дзвінкою дівчиною. — Зазирни — і вийди з темряви».

Та, що була Рендалл Савітрі, задивилась у велике, бездонне люстро і не впізнала свого лиця. Ні цих чорних кіс. Ні очей, глибоких, мов небо липня. Ні брунатної цятки на смаглявому чолі.

— Вітаю, принцесо Савітрі, — вимовила вона — та зворухнулися пишні, червонясті губи по той бік люстра.

Вона сиділа навпроти. Так само зі схрещеними ногами. Так само вдивлялася в неї з-під важких повік. Довкруж сотався паморочливий запах, важкий та водночас заспокійливий, як і погляд принцеси. Дотик тонкої тканини до плеча, передзвін сережок, лотос у грудях, котрий розквітає теплом. Це було найбільшим одкровенням, найбільшим щастям — бачити її, цей тугий закрут коси, золоті прикраси водограєм, найдрібніше шиття на покривалі, котре здіймається від вітру. Бачити спокій, котрий промовляє без слів: ти можеш, ти зможеш, ти була і ти будеш, будь ласка, ніколи-ніколи не забувай мене, не втрачай мене з поля зору. Я люблю тебе понад усе. Я вдячна тобі понад усе. Я така рада, що нарешті побачила тебе. Що ти знаєш дотик до мрії, що ти знаєш подих смерті. Що ти просиляєш нитку крізь моє серце, бо воно — твоє. Бо я — ти. І ти — я. І ми всі — нескінченна історія, ми всі — пісня на вітрі. Вона — прекрасна.

Рендалл підвела погляд на принцесу. Принцеса підвела погляд на Рендалл. Та все звіялося, коли щось затріщало в замку.

Відчинилися двері — у читальню ввалилися люди. Туман розступався і зараз висів у повітрі ледь помітною малиновою мжичкою.

Перш ніж Рен здолала заціпеніння, хапаючись за миті до того (там було щось, щось незмірно важливе!), повз Закса та Ньєрда протиснулася Нікта — лясь-лясь — пробігла по підлозі босоніж, геть як Адіті, й повисла в Рен на шиї.

— Я перемогла, — хрипкий шепіт торкнувся її вуха. — Побачила тебе — тоді, уночі, на балу. Я перемогла завдяки тобі, — чорні очі зиркнули на Рен з навісною усмішкою.

Усі інші зачаєно мовчали. Коридором шурхотіли швидкі кроки.

— Панове, що за скупчення? — суворий голос директорки вивів Рен із заціпеніння. Аматерасу, котра взялася мов нізвідки, неквапом окинула поглядом читальню, наче шукала щось, а тоді махнула рукою, і кульки світла розсипались по світильниках, заливаючи все теплими променями. — Я маю вважати, що це ви вже вирішили питання з вашою групою?

— Так. Просимо повернути до нас Рендалл Савітрі, — відповів Ньєрд. — Як і було домовлено.

— Чудово. Ньєрде, Діке, чекаю на ваш звіт сьогодні по обіді. А що сталось із замком? — директорка звернула увагу на оплавлену ручку.

— Це моя робота, — пробубнів Закс. — Ми не мали ключів, тож…

— Вогневик? Я й не сумнівалась, — Аматерасу, здавалося, тішило все почуте й побачене, поки Рен силкувалася зрозуміти, в яку картину воно складеться. — Отже, ви випадково звільнили стихійну силу. Непогано, Нортоне. Невже в Тріаду мітите?

— Ні, спасибі. Та ми дізналися, що трапилося в ніч балу, — відказав Закс. — Це справа рук Медеї. А сьогодні вона зачарувала нас із Діке, щоб змусити забути про Рендалл у розпал Вихору. Пані директорко, я не горю бажанням навчатися з особою, якій кортить усіх повбивати.

— Медея Надаль, — всміхнулася Аматерасу. — Знов у проблемах Савітрі замішана чаклунка. Я подумаю над вашими словами. Наразі — чекаю на звіт.

Рен здавалось, що серце калатає десь у вухах: вони тут. Справді. Вони вірять їй. І вірили увесь цей час.

— Що з твоїм волоссям? — недбало спитав Закс.

— Прагнення змін, — дівчина пригладила каре і смикнула тонкий хвіст на плечі, а тоді широко усміхнулася: — До речі, про зміни. Нортоне, не з’являйся мені на очі.

Розділ 3 Синьйорина Г. і чаклунка з горища

— То за що ти мене так ревно ненавидиш?

Медея сиділа навпроти така усміхнена, мовби і не вона оце двічі намірялася вбити Рен.

Діке й Закс розповіли директорці про своє імпровізоване розслідування — аж до моменту, як чаклунка, зачинивши Рен у читальні, закляла їх у надії, що, поки вируватиме Вихор, вони не згадають свого задуму й забудуть про зрадницю-Савітрі так легко, як про поганий сон. Дивно, але Медея більше не заперечувала своєї причетності.

— Я не маю ненависті до тебе, — усміхалася вона, мружачи темні очі.

— Спершу ти хотіла перерізати мені горлянку, потім втрутилась у проникнення, тепер ось зачарувала моїх одногрупників… Ти це робиш не з великої любові, погодься.

— Та ні, Савітрі, справді. Я не ненавиджу тебе, — Медеїн голос озвався втомою. — Ти мене не цікавиш навіть. Ти, дівчино, отримала надто багато всього — хороших друзів, могутніх друзів, — чого лише хранителька справедливості варта і богиня ночі! Вони дісталися тобі з примхи Аматерасу, хоч ваші сили неспівмірні.

— Коли язик свербить розповідати мені про мої проблеми, — холодно відказала Рен, — то ти обираєш помилковий шлях. Я набагато краще знаю свої слабини і набагато повніше відчуваю їх.

— Гаразд. Тоді я розповім про те, чого ти не знаєш. Ти станеш причиною такого горя і руйнації, що годі й уявити. Запам’ятай це гарно і замислюйся перед тим, як утнути наступну дурницю. Знай: коли не я, то хтось інший прийде знищити тебе, бо твоя смерть, Савітрі, може стати найбільшим благом для всіх.

— Так? І що ж я зроблю? — Рен зціпила зуби, пригадуючи, як Історик теж радив їй позбутись Амона.

— Якби я знала! — розвела руками чаклунка. — А якби й знала — не сказала б. Щоб тобі веселіше жилося.

— Я не повірю в цю нову вигадку.

— Мені й не треба твоєї довіри. Достатньо, щоб іноді вночі ти прокидалася від страшних снів із криком і бачила, як чужа кров стікає по твоїх руках.

Рен хотіла була огризнутися, та до кабінету повернулась Аматерасу, і одного погляду її вистачило, аби розмова припинилася.

— З огляду на виняткові обставини, ми ухвалили рішення, — повільно мовила директорка.

Медея дивилась на неї з викликом, наче була певна: жодне покарання їй не важитиме.

— Кожен з тих, хто прийшов сюди, володіє силою, — повела Аматерасу далі. — У когось вона могутня і очевидна, у когось — схована надійно. А в когось незалежно від умінь є незбориме бажання псувати життя іншим, і знаєте що, Надаль? Здається, третій варіант — саме ваш. Унікальна схильність до чаклунства, яку ви нам продемонстрували в намаганнях зашкодити Рендалл Савітрі. Тож до випуску — жодної магії. Я запечатаю вашу силу власноручно.

Аматерасу сплеснула в долоні двічі, і з кінчиків її пальців потекли на підлогу хвилі медової патоки. Вони швидко дісталися до Медеї й узялися обплутувати її ноги.

— Ні, стійте! — зверхня маска на обличчі дівчини розламалася. — Ви не можете! Та це взагалі порушення моїх прав!

— Статут Академії, стаття п’ята, пункт другий, — монотонно пробурмотіла професорка Нут, котра спостерігала збоку. — Якщо певні сили студента не дають йому повноцінно та правильно виконувати навчальні обов’язки або ж загрожують життю та здоров’ю інших студентів (у тому числі: сили з тіньової сторони реальності, сили, руйнівний рівень яких спричиняє дискомфорт під час навчання, унікальні божественні навички тощо), то вони можуть бути запечатані до завершення навчання за рішенням ради викладачів чи директорки одноосібно.

Пута з медової патоки вже сягнули Медеїних грудей.

— Мені потрібна магія. Я — це вона. Краще відберіть у мене руку чи ногу, але я не можу залишитися без магії!

— Запевняю, ви відчуєте відсутність руки чи ноги куди яскравіше, Надаль.

— Не робіть цього…

— Ви вже сказали все, — обірвала директорка. — Не хвилюйтеся, після випуску ці вміння до вас повернуться.

— Я не все розповіла, — палко схопилась Медея, задираючи підборіддя, поки по шиї снувала медова павутина. — Без своїх умінь я не зможу зв’язатися з нею.

— З ким це?

— З покровителькою. З богинею мого світу.

— Як її звуть, Надаль?

— Вона просить називати її синьйориною Г.

Медове плетиво, яке майже обплутало її, впало до ніг Медеї і розсипалось блискучими скабками. Аматерасу опинилася перед студенткою швидше, ніж остання скабка розбилася об паркет.

Очі директорки зайнялися збудженням, якого Рен не бачила ні разу до того..

— То ти можеш зв’язатися з нею? Відколи? Яким чином? Що це за немислима лазівка?

— Завжди могла, — стенула плечима чаклунка. — Та вона наказала вам не говорити про це. Ні вам, ні будь-кому іншому — а хто я така, аби піти проти її слова?

— Ох, звичайно! — Аматерасу театрально розкинула руки і розсміялася з дикою іскрою в голосі. — У цьому вся вона! Снувати щось поза спинами й нікому не розповідати… Усе аби нашкодити мені. Ти маєш хвилину, Надаль. Я хочу поговорити з Герес негайно. О боги першої Тріади, роки й роки чекання — і ось! Отак! Отепер!

Сміх Аматерасу лякав Рен, проте Медея простягнула руку.

— Мені потрібен ніж. Сильне чаклунство вимагає крові.

Директорка безоглядно подала чорнявці срібне лезо.

— Сподіваюсь, ти не забуваєш, що твоя магія на мене не вплине жодним чином.

Медея хмикнула на заувагу і провела лезом по долоні. Темні краплі крові закапотіли на підлогу, просто на візерунчастий килим. Чаклунка зашепотіла — нечутно для інших, замружилась і стояла отак у тиші, зі скривавленою долонею і ножем.

Нічого не трапилося.

— Я спробую ще раз, — озвалася вона за хвилину, коли Аматерасу поцікавилася, що не так.

Пересохлі губи Медеї ворушилися, шепіт ставав усе гучнішим і панічнішим, проте відповіді вона не отримувала.

— Я не розумію, — її брови вигнулись гнівно. — Так не мало бути. Пані директорко, Геката не могла мене зректися…

Вона розгублено задивилася вгору, наче намагалась подумки достукатися до покровительки.

Бліде обличчя Аматерасу — бездоганна маска — позбулось емоцій. Спалах інтересу розтанув, і проступила крига, ще міцніша, ніж до того, мовби підкріплена новим розчаруванням.

— Отже, Геката. Ти — учениця Гекати. Та вирішила обдурити мене і скористатися бажанням почути щось від Герес. Що ж, цим ви з наставницею мене не здивуєте.

— Пані директорко… — почала була Медея, але верховна богиня Академії тільки махнула рукою, і медова патока скувала студентку, мов напівпрозорий саркофаг.

Несказані слова так і застигли на Медеїних губах. Рен хотіла втрутитися, хотіла заперечити: адже директорка сама ошукалася, сама вирішила, що наставниця Медеї — невідома, але така бажана для неї Герес. Утім, внутрішній голос підказував, що Аматерасу зараз не послухає нікого, а якщо й послухає — то не почує.

За кілька секунд саркофаг розсипався голками. Чаклунка осіла на підлогу — проте до неї вже йшла Нут.

— Заберіть її в госпіталь, якщо є така потреба, — безбарвним голосом мовила Аматерасу, навіть не дивлячись у бік студентки.

Вона сіла за стіл і опустила голову на руки. Нут допомогла Медеї звестися на ноги і шарпнула її до дверей, а тоді озирнулася на Рен і кивком наказала їй ушиватися теж.

Коли та вже стояла у дверях, директорка підхопила двома пальцями одну зі своїх шпильок і розітнула гострим кінцем, схожим на лезо, власну долоню. Зацебеніла кров.

— Бачиш, тече, Зеусу. Бачиш, я ще жива, — пробурмотіла вона стиха.

І Рен врешті зрозуміла, чому директорка така байдужа до всього довкола — адже її погляд бачив щось далеке й незриме. В Аматерасу теж була нездійсненна мрія.

445 рік 8 кроку Колеса Долі

Дівчинка розтерла по щоках сльози і закуталася в пальто. Воно було надто велике, а густе хутро на комірі кололо шию, але водночас дарувало відчуття безпеки. Адже відчуття безпеки критично потрібне, коли тобі десять років і ти певна, що тебе ненавидять. Дівчинка була переконана: близнючки повідомили їй про це щойно перед початком свята.

Старе горище — таємний сховок — було сховком ще й для безлічі поламаних речей, поношеного одягу і всього того, що люди прагнуть відкласти якомога далі й забути.

«Ти теж житимеш на горищі! Ти така страшна й незугарна! Воно й не дивина: який іще може мати вигляд донька мерзоти!» — шпикали близнючки.

«Ненавиджу їх…» — дівчинка згадала знущальні посмішки зведених сестер. Хоча насправді горище було її улюбленим місцем у домі — вона воліла б тут жити й ніколи не спускатися до них униз. Почувалася неоковирною, геть зайвою в цьому вилощеному домі, де зараз блискотить бенкет і гості примружують очі, аби видивитися «скандальне дитя», як її зве часом жінка батечка, коли разом зі своїми подругами п’є чай з ромом. Коли подруги розходяться додому, зникаючи у своїх лискучих машинах, жінка батечка зве її «донькою мерзоти», вихлюпує чай і додає рому з льодом.

«Мені й тут добре…» — дівчинка окинула поглядом улюблене горище. В око впала книга, яка не здавалась аж надто запилюженою та старою, тож не вписувалась у загальну картину.

Дівчинка стала навшпиньки і зняла її з полиці. Ні назви, ні автора на обкладинці, натомість повіяло солодким ароматом, а на дотик книга була мов давно втрачена, та люба серцю річ. Словом, не хотілося випускати знахідку з рук.

Дівчинка розгорнула її на випадковій сторінці.

— Ось ми й зустрілися знову, люба моя… — тихий голос пролунав з-поміж сторінок. Він аж ніяк не нагадував мелодії, якими дзвеніли музичні листівки Карлотти й Каталіни. — Не лякайся…

Голос був знайомим і водночас чужим. Від його звуку хотілось плакати й сміятися.

— Що ти таке?

— Твоя давня подруга. Твоя найкраща подруга.

— У мене немає подруг. Карлотта й Каталіна тільки знущатися вміють, а з іншими дітьми нам заборонено спілкуватися. Бо ми «дорогі спадкоємчики»…

— Не хвилюйся, сонечко. Ти просто забула мене… А ці Карлотта й Каталіна — вони тебе ображають?

— Вони мене ненавидять, — дівчинка не хотіла зізнаватися, та слова полилися самі собою. — Усі тут мене ненавидять — крім батечка. Я страшна, нечупара і… і донька мерзоти. Батько мав забути нас по маминій смерті, але натомість він забрав мене сюди і визнав «дорогим спадкоємчиком». Тепер мама Карлотти й Каталіни каже, що я забираю те, що належить їм…

— Які погані люди! — щиро обурився голос. — Хочеш їм помститися?

— Я не можу.

— Ще й як можеш. Ти дуже багато всього зможеш, якщо слухатимешся мене. А я зроблю так, щоб тебе ніколи не ображали… Спершу — почни читати цю книгу.

— А про що вона?

— Про чари, моя люба. Про вміння змінити все, що ти захочеш.

— Чари існують тільки в дитячих історіях.

— Перевіримо?

— Згода! — Дівчинка з готовністю подивилася довкола, наче очікувала на появу казкового дракона чи принаймні зграйки фей.

— Тоді мені потрібно трішки твоєї крові.

— Навіщо?

— Бо таке головне правило чаклунства: всі проблеми в світі можна вирішити, а ті, які не можна, — вирішуються за допомогою крові.

— Зараз… — Дівчинка повагалась, але тоді обережно розсікла вказівний палець об уламок скла, що лежав на столі. Темно-червоні краплі виступили на шкірі. — І що тепер?

— А чого ти хочеш?

— Щоб усі ці багатії, які тільки і вміють, що хизуватися та називати мене скандальним дитям, дуже пошкодували, що завітали нині на бенкет. Щось таке можна? — ні миті не вагаючись, випалила мала, розглядаючи, як манливо зблискує кров.

— Можна.

Краплі зірвалися з пальця. Щойно вони вдарились об долівку, як знизу пролунав крик. Дівчинка кинулась до маленького круглого вікна, рвучко відчинила його, не випускаючи з рук книгу, і визирнула надвір. Густий дим клубочився з тераси, столики тонули в язиках вогню, а гості метушилися, мов мурахи, й тікали по безцінному газону тітки Анхели.

— Оце їх ушкварило! — захоплено прошепотіла мала до книжки, стріпуючи довгими чорними кучерями.

— Атож. Якщо ти гарно вивчишся, то зможеш утекти звідси, а потім… потім на тебе чекає блискуче майбутнє.

— Але чому ти допомагаєш мені?

— Я вже казала: ти моя найкраща подруга.

— А… а хто ти?

— Творець світу. Богиня. Проте, щоб уникнути плутанини, можеш називати мене синьйориною Г. Або мамою. Або вчителькою.

— Моя мама мертва. І знаєте, синьйорино Г., я слабко вірю, що потрібна богині за подругу.

— Що ж, я хочу, щоб у майбутньому ти зробила для мене дещо.

— А якщо я не погоджуся? — з підозрою спитала дівчинка.

— Не турбуйся про це. Тобі сподобається… А як тебе тут звуть, мила моя?

— Меді. Страшне ім’я.

— І справді. Та воно не справжнє, — голос переливався теплом. — Ти — Медея.

Дівчинка замружила очі від задоволення.

— Це набагато красивіше за Карлотта й Каталіна!

— Так. Ім’я, яке личить справжній, могутній і прекрасній царівні, яка живе в чарівному палаці поміж горами і чорними хвилями моря.

— Я буду царівною? — Медея затамувала подих.

— Ні, люба. Куди краще. Ти будеш богинею.

Коли раніше Рен замислювалася над визначеннями щастя, зараз вона бачила, наскільки воно просте: сидіти з Діке та Ніктою на лавці перед головним корпусом і розмовляти.

— Ми розраховували, що ти спершу кинешся до Амона і він тобі ненав’язливо натякне на наш задум, — пояснювала Діке і сіпала бровами. — Але натомість ти погризлася з Заксом, який старанно відігрував свою улюблену неприязнь..

— До Амона я кинулася згодом. Він свою частину виконав чудово — я одразу ж запідозрила, що за вашим рішенням мене позбутися ховається щось іще.

— Бажання побачити, куди ж дійде Медея, котра так хотіла позбавити тебе підтримки й товариства. Вона прискіпливо стежила за тобою. Ну а ми — за нею. Ми, власне, попросили Аматерасу відправити тебе звідси, щоб мати час видужати і підтвердити свої здогади.

— Дивуюся, що Аматерасу погодилася вписатись у вашу гру, — хмикнула Рен. — Вона могла б мені хоч натякнути.

— Директорка вважає тебе дуже цінною студенткою. До того ж: хочеш обдурити ворога — обдури спершу друга, — усміхнулася Діке. — А ми мусили перехитрити могутню чародійку, яка сама досконало вміє насилати оману.

Рен мимоволі пригадала Медеїні погрози про те, що її смерть стане для всіх благом, але про це воліла не згадувати, бо була майже певна: чаклунці просто хотілося допекти їй чимось.

— Усе обійшлося, — втрутилася Нікта. — Ти не маєш нічого нам пояснювати. А я маю… Послухаєте?

— Мене викликала директорка, — Діке підвелася з лавки і розправила спідницю — вона єдина носила уніформу на щодень, не зраджуючи їй ні з джинсами, з яких не вилазила Рен, ні з короткими сукенками, як Нікта. — Скажу наперед — я вірю кожному твоєму слову, Ромі. Можеш нічого мені не доводити.

— Гаразд. Рен?

— Дай сьорбнути свого какао — і я згодна на все, — усміхнулася дівчина, бо в кожному слові і порусі Нікти була тривога, хоч як та силкувалася здаватися безтурботною.

— Супер. Тоді скажу, що моя душа прокинулася дуже давно. Більшість часу вона дрихнула собі в темряві — і темрява довкола неї була незмінною. Це важко пояснити, але я розуміла, що можу там і залишитися. Тож вирішила втекти. Вірніше, народилася в одному зі світів. У маленькій сім’ї, їх звали Ромі, — кутики уст Нікти стрибнули вгору. — А потім кілька років минуло — і сила почала озиватися. Виявилося, що звичайні люди не можуть витримати вплив первісного Хаосу… Мені було дев’ять, коли спокій закінчився. Про той випадок написали всі газети: трагічна пожежа, загибель цілої родини. Я стояла на краю — не знаю, що сталося б далі, але — тоді і втрапила в Академію. Усі були в шоці, та директорка не прогнала мене. Ми уклали угоду: я пообіцяла їй ніколи не застосовувати сили Хаосу, а вона дала мені захист і золоті лінзи. І відправила до пансіону.

— Там і тоді було так багато надокучливих Галатей?

— Та-ак. Там ми із Зіґфрідом познайомились і уклали щось на кшталт договору. Наші душі пов’язані: він стримує мій Хаос, а я підживлюю його божественність… А далі ти знаєш, як воно було.

— Але Зіґ якось казав мені, що він невразливий. Хіба ти не знала про це?

— Знала. Та і в нього є слабка точка. І я була подумала, що Мойри цим скористались… І мені зірвало дах. Та тепер ми з Аматерасу вирішили, що нема сенсу приховувати цю силу. Я буду її використовувати та вчитимуся контролювати краще. Я ж богиня ночі й темряви, народжена з Хаосу, і все таке.

— Руда богиня ночі й темряви із хаотично розкиданими по носу веснянками, — розсміялась Рен.

— О, це миле дитяче тіло — тільки побічний ефект стримування сили, як і у Зіґфріда, — впевнено відповіла Нікта. — Насправді моє волосся не руде. Але має непоганий вигляд, як на носія руйнівної сили…

— Це добре, Нікс. Мати силу — це добре. У мене з цим проблеми.

— Та ну. Ти врятувала мене, між іншим.

— Ти сама себе врятувала. Мрієрости нічого не можуть без сильного бажання.

— Прояви богів дуже різні, дуже. Є явна яскрава сила, яка дає змогу творити дива і вимахуватися, як оце Агні. А є вміння, які ховаються глибоко і не придатні ні для чого, на перший погляд, але іноді саме вони здатні змінити все. Згадай хвалену Зірку. Вона сильна, вона дуже сильна, вона дико сильна. Богиня в усьому! Та тієї ночі Агні поривалася вбити мене. А ти — ти хотіла врятувати.

— Зірка, мабуть, просто практична. Тобто — ти могла прикатрупити всіх. Вона обрала шлях менших жертв, — Рен стало ніяково говорити це, але Нікта тільки усміхалася.

— Красно дякую! Ось про це я й кажу: всі боги різні. Ти досягла того, що їй навіть не спало на думку. Любов і світло багато варті — повір, мені з темного боку добре видно це.

— Не можу не погодитися! — смагляві руки Амона зненацька опустились на плечі дівчат і обдали теплом.

Нікта сіпнулась, уникаючи обіймів надміру палкого одногрупника, і обурилася:

— Годі підслуховувати, поганцю!

— Я підійшов на фразі про любов і не міг втратити момент. Знай: я люблю тебе, Нікто! І одного дня ти побачиш це за стіною моїх жартів.

— Яка радість, — пирхнула вона, хоча щоки ледь-ледь зарум’янились. — А тепер марш звідси, у нас приватна розмова! — Нікта насуплено провела хлопця поглядом і поскаржилася: — Я, звичайно, морально готуюся, щоб розповісти іншим свою історію, але… ох, це до дрижаків лячно!

— Не треба боятися, — хмикнула Рен. — Хаос — ну подумаєш, Хаос! Ми ж боги. У тому пансіоні мені це добре втовкмачили, Нікс. Зіґфрідові й так усе відомо. Амон тебе он любить, аж заливається. І спробуй уявити, щоб щось налякало Нортона. Пф-ф, ти явно переоцінюєш їхню вразливість!

— Тож я капець яка небезпечна, — завершуючи оповідь для одногрупників, Нікта сиділа на підвіконні, упівоберта до гурту, і цмулила улюблене какао через салатову трубочку. — І, можливо, колись уб’ю всіх вас. Якось так.

— То ти закінчила пафосну промову? — спитав Амон. — Бо я хочу піти ще щось замовити.

— Я з тобою, — підхопився Закс.

— Мені фруктовий салат, — тихо додала Діке.

— І ви не плануєте казати нічого на кшталт «Не наближайся до нас, породження Хаосу?»

— Ми мали для цього вже багато нагод, — зауважив Ньєрд. — Але я особисто вважаю, що недоцільно звинувачувати майбутнього бога в тому, який він бог. А тепер, породження Хаосу, передай оті сирки.

— Савітрі, а тобі? — кинув Нортон, та дівчина ніяк не зреагувала на це, бо заповзялась ігнорувати Закса якомога довше — надто вже неприємно було згадувати, як уперто він казав їй триматись осторонь. Хай і з певною метою, та Рен не сумнівалася — він міг би й подумати про її почуття в той момент. Міг би знайти інші слова.

Незадовго по тому, коли десерти й кава стали стрімко закінчуватися, невгамовний Амон запропонував відсвяткувати возз’єднання і видужання всіх — і напитись до стрибка в Лету. Діке замінила його визначення на «гарно розважитися», та загалом усі погодилися.

…Аби «гарно розважитися», Амон надвечір привів їх до невеликого клубу в підвалі старого будинку, зовнішній пафос якого зовсім не в’язався з гучною музикою, що лунала внизу.

— Обережно, фірмове розхлюпаєте! — Хлопець проніс крізь натовп дві таці з пивом, вітаючись на ходу з половиною відвідувачів клубу. Очевидно, він був тут частим гостем.

— За нас! — Гальби зіткнулися в повітрі з небезпечним дзвоном, пишна піна розхляпалась, а Ніктин келих не витримав натиску і гримнувся на стіл. На щастя, з другим заходом проблем не виникло. Як і з третім.

Власне, після третього Діке і Ньєрд подались на танцювальний майданчик з незвичним для обох ентузіазмом, хоча дівчина й попереджала завчасно, що мусить потрапити додому, як завше, до півночі. Закс підпер голову рукою, наче саме уявляв себе стомленим аристократом у дорогому ресторані, і почав вивчати винну карту, а Зіґфрід — Ніктине декольте. Амон же відкинувся на спинку диванчика і спостерігав за тим, як світло прожекторів бігає залом, вихоплюючи чужі обличчя, вигини тіл і стінки келихів.

— Чому сумуємо? — Рендалл присунулась до чорнявця і ткнула вказівним пальцем його плече.

— Ти не повіриш… — сяйнули очі з-під напівопущених повік. — Хочу потанцювати з тобою, але думаю, чи Закі розквасить мені носа, чи ні…

— Не повірю, — хитнула головою Рен, проте таки покосилась у бік Закса. Та де там! Нортон досі розглядав меню і навіть не зиркнув на них.

— І правильно, — Діоніс узяв Рендалл за руку і вивів до центру танцювального майданчика. — Чарівне місце ж! — вигукнув він, сліпуче усміхаючись, і поклав долоню дівчині на талію.

— Безперечно! — відповіла вона і подалася вперед.

Чорні кучері лоскотали шию, коли Рен поклала голову Амонові на плече. Краєм ока вона завважила погляди, що зверталися до чорнявця, який тримав її в обіймах. Та він на це не зважав.

— Не підкажеш, як це тобі вдається так притягувати всіх? — півжартома спитала Рен.

— Бо я — чудовий. І я це знаю. І навіть не приховую, — кинув Амон. — Взагалі-то, кожен може стати чудовим. Природні дані — плюс, але не вирішальний фактор… Знаєш, чого хочуть усі довкола?

— Ще один коктейль?

— Щастя! — Сонячна аура посильнішала. — Люди люблять тих, поруч із ким можуть почуватися радісними, задоволеними… любленими. Усі шукають уваги — а мені її не шкода. Усі прагнуть тепла — і ось я, Рендалл, і мої обійми відкриті.

— Хіба можна віддавати своє тепло всім? Хіба це буде щиро?..

— А чому б і ні? Ось визирни надвір — там сонце, яке обігріває не питаючи. Таке яскраве! І найгіршої миті, коли ти підведеш погляд угору, воно буде там. Щодня. Для тебе — і для кожного…

Щойно закінчився танець, вони пробралися крізь натовп і впали на віддалений диванчик. Амон закинув голову назад, тонучи в чорній оббивці. Смоляні кучері зіслизнули по плечах.

— Я люблю цей світ, Рендалл, — знічев’я мовив хлопець, — тож думаю, він платить мені тією ж монетою.

— Цілком непоганий варіант. Любити цей світ нелегко.

— Життя безцінне. Світ безцінний. Кожен-кожен. Ти почнеш відчувати це, щойно опинишся на краю.

— А ти — на краю? — спитала дівчина, відчуваючи, що за усмішкою Амона знову прозирає тінь.

— Ні. Просто хочу насититися життям, — хлопець подався вперед і вперся чолом у чоло Рен. — Послухай, богине моя, а давай зустрічатися?

— Це ж як? — усміхнулася дівчина, певна, що він жартує.

— Просто. Ти і я. Обожнюватиму тебе й носитиму на руках. Будемо жити разом, пити моє вино щовечора і переплітати пальці під партами… Якийсь час це буде дуже весело. Потім завжди стає сумно, але перш ніж це трапиться, ми встигнемо повеселитися.

— Думаю, не варто, Діонісе.

— Чому? — в голосі Амона розчарування не було, лише цікавість.

— Бо ти ж не любиш мене.

— Люблю.

— Я про іншу любов.

— Усі пишуть про неї, — Амон зітхнув і відсторонився трохи вбік. — Усі підносять її, але найліпше закохатися в близького друга. А та, інша любов, вона руйнує. Вона не така, як потрібно для людського щастя.

— А ми й не зовсім люди… уже, — перед очима Рен чітко постала картина, коли Аматерасу розітнула шпилькою свою руку.

— І то правда, — хлопець знову пожвавився. — Гаразд, коли ти не бажаєш розділити зі мною шлях палких коханців, то, може, хоча б розділиш шоколадку? Вона з горішками і гранатом: про мене, гранат — це смак розбитих надій.

— Не говори про розбиті надії, Діонісе, — усміхнулася Рен. — Бо ми з тобою — не на краю. А навіть коли виявиться, що так, то хто сказав, що це — незборимо?

— Ніхто. Ніхто такого не казав, — заусміхався Діоніс.

Розділ 4 У вогонь і у воду

— Стихія!

Торарей, який єдиний з викладачів гордо носив звання доцента, рвучко підняв руку, і її обвила смуга полум’я. За мить воно сипонуло іскрами та обернулося на водяний потік, що вився довкола його зап’ясть. Тоді вода бризнула в усі боки, але повернулася до викладача саваном із піску, котрий шурхотів, обвиваючи Торареєву постать. Пісок розвіяв потік вітру, який здмухнув заодно й половину конспектів зі столів. Проте ефекту було досягнуто: студенти невідривно слідкували за кожним доцентовим порухом.

— Бачу, це буде цікавіше, ніж історія… — збуджено шепнув Амон, прибираючи з обличчя кучері, сплутані вітром і щедро присипані піском.

— Отже, демонстрацію закінчено, — усміхнувся Торарей, коли закінчив струшувати піщинки з бордової майки. З-поміж усіх викладачів він статурою найбільш скидався на древню статую, та єдиний не одягав нічого химерного. — А тепер одразу до справ. Мене звуть — хто ще не знає цього якимось дивом — Торарей. Пан доцент Торарей. Я викладаю стихійні сили, і моя дисципліна стане причиною половини ваших синців, опіків, переломів та інших приємних дрібниць навчального процесу. І так, Діонісе, це буде зна-ачно цікавіше за історію… А тепер — обирайте! Обирайте щось одне — стихія стане вашим профілем надовго. Попереджаю одразу: братися за кілька напрямків не треба. Ви опануєте їх значно пізніше. Якщо доживете, — Торарей засміявся, але його ніхто не підтримав.

Здійнялося кілька рук.

— Так? — викладач кивнув до студентки на другій парті.

— Слухайте, ви все, звичайно, кльово показали, — озвалася Медея. — Та як, заради богів, ми маємо самі собі щось обрати?

Рен крадькома зиркнула в Медеїн бік. Після того як її чаклунські сили запечатала директорка, негласна очільниця зникальників постійно видавалася невдоволеною життям, тож нічого особливо не змінилося.

Торарей насупився.

— Надаль, це не те, що можна пояснити словами. Ви відчуєте, що це — ваше.

— Проведіть аналогію… будь ласка.

Викладач склав руки на грудях і замислено прихилився спиною до дошки, наче справді задумався над поясненням. Але тоді рвучко витягнув чи то з повітря, чи то з незримого чохла величезний меч. Темне лезо з дзвоном увіткнулося в першу парту.

Парта зі скрипом розділилась навпіл. Дві її задимлені половинки впали на підлогу.

Торарей же закинув меч назад, наче той важив не більше за виделку, і його зброя розчинилася в повітрі, щойно перелетіла через плече.

— Оце — я! — гаркнув доцент. — Вогонь. Бог війни, битви і крові — це одна половина. Другу покажу вам за нагоди, але краще просто неба. Коли станете повноправними богами, то матимете неймовірні сили, а поки зосередьтесь на одній і зможете триматися купи. Питання?

— Яка практична користь від цього? — озвався Персі. — Чи така вже вагома ця стихійна сила, коли, як ви самі сказали, ми матимемо в майбутньому щось неймовірне в своїх руках?

— А ще я сказав: якщо доживете, — посміхнувся Торарей. — Стихії — це зв’язок зі світом, ниточки, які допомагають вам зростися ще глибше зі своїми намистинами. І я б хотів, аби на цьому ми й закінчили, але отам, — він показав рукою вгору, — отам, за межами нашої затишної Академії, на вас чекають не лише світло і щастя. Коли Аматерасу вважатиме за потрібне, ми поговоримо детальніше. Поки що скажу так: що то за порядний бог, коли він не вміє шпурлятися блискавками?

— У нас ніхто не шпурляється блискавками, пане доценте, — гигикнула Медея.

— Ну ось! Страшенне недопрацювання з вашого боку, — Торарей обдав її яскравою усмішкою. — А тепер гайда, до роботи! Станьте в чотири колони. Беремо базову четвірку. Тут вогонь, земля по лівий бік, вода — біля вікна, повітря — біля дверей. Попереджаю: це не остаточне рішення, просто спроба, після якої — розподіл, але все одно обирайте з головою.

На подив Рен, Діке підвелась першою і попрямувала до вікна. Отже, вода.

— А ти куди хочеш? — спитала дівчина у Нікти.

— А мені не можна. Я ж Ха-аос. У певному сенсі моя сила несумісна зі стихійними. То хоч не матиму додаткових занять.

Рен озирнулася на інших: Нік височів над групою тих, хто хотів підкорити повітря, Закс, як і очікувалось, був серед перших — у вогняній колоні, Зіґфрід досі сумнівався, а Діоніс теж попрямував до вогню.

— Іди давай! — Нікта штурхнула Рен уперед, і та машинально попрямувала до Діке.

Але на півдорозі внутрішній голос примусив її спинитися. «Вітер. Мені потрібен вітер…» — прошелестіло у свідомості.

«Вітер — отже, повітря?»

«Крила».

З боку колони вогневиків щось вибухало і сипались іскри, сусіди Діке затоплювали підлогу. Рен же, хоч як старалась, не могла «піймати» вітер і була переконана, що збоку має дуже кумедний вигляд.

— Це доволі непогано, — Торарей заспокійливо поплескав її по спині. — Ви з кандидатів?

— Так.

Кандидатами в Академії називали лише у двох випадках: або ти Адіті чи Енліль, або зникальник. Рен була певна, що з найкращими її не сплутали.

— Добре, Савітрі, — відказав викладач, хоча дівчина розуміла, що аж ніяк це не добре.

Та не встигла вона заперечити, як повз шугонула половинка дверей.

Двері дивом не зачепили нікого і врізались у виставлену підошву Тессового черевика. Студент ледь відхилився, проте не втратив рівноваги і через секунду притиснув темне дерево до підлоги.

— І якого щастя воно тут літає?

— Перепрошую, — Ньєрд схилив голову і холодно окинув поглядом зірвану з петель дерев’яну конструкцію. — Не розрахував сили.

Торарей умить забув про Рен, заінтриговано подивився на Ніка і підійшов до нього:

— А ти хто будеш, «не-розрахував-сили»?

— Ньєрд.

— Не хочеш узятися за воду?

— Більше схиляюсь до повітря.

— Універсал?

— Ні.

— А дарма. На дуала потягнеш.

— Не знаю, не пробував.

— Як по Словах… — Торарей усміхнувся. — Я добре знаю тебе, друже. Я тобі допоможу. Завтра — індивідуалка першою парою. Попрацюємо над твоєю силою.

— Пане доценте, я не ходжу на перші пари. Можете спитати в директорки. Ми узгодили це з нею.

— Я не питаю, ходиш ти чи ні. Я сказав, що завтра вранці ми працюємо над твоєю силою.

— Я не можу.

Рен та інші студенти заінтриговано спостерігали за тим, як протестує Нік Ньєрд. Адже протестував він дуже рідко — власне, ніколи.

— То зможеш. Розмову завершено.

— Ніку, а чого ти так проти? — Рен зловила момент, коли Торарей пішов до вікна — колона Діке випадково спустила водоспад до першого поверху і почала затоплювати читальний зал.

Ньєрд приклав палець до вуст.

— З тієї ж причини, з якої не хочу бути дуалом: ліньки.

На біду, у нового викладача був надто хороший слух. Тож він вирішив, що Ньєрдові краще прийти на індивідуалку о шостій ранку.

Заняття зі стихіями закінчилося аж під вечір, бо Торарей не звертав уваги на номінальну тривалість лекцій чи скарги студентів. Виснажена Рен пленталась додому з єдиним бажанням — впасти на ліжко і пролежати там тиждень. Та біля Брами, недбало спершись плечима на кам’яну арку, стояв Зак Його Невдоволена Величність Нортон. Помітивши Рен, хлопець умисне повільно витяг руки з кишень і підійшов, шаркаючи ногами, ніби через силу.

— Можеш і далі страждати дурницями, якщо тобі це дає моральну компенсацію, — сказав одногрупник.

Брама блимнула й озвалася теж:

— А що, Нортоне, ти вже почав виплачувати компенсації? Може, й мені виплатиш за те, що вгаратав кулаком на тому тижні?

— Заткнися, бо розплавлю, — Заксова права рука зайнялася полум’ям.

Дівчина поправила СВІТ на шиї. Намистинка ледь жевріла і зігрівала кінчики пальців, якщо до неї торкнутись.

— Ти правий. Я отримую моральну компенсацію. Бачити, як сам Закс Нортон чимось переймається — це рідкісне задоволення!

— А я чимось переймаюсь? — пирхнув хлопець.

— А він здатен чимось перейматися? — зойкнула Брама.

— Саме так. Ти хвилюєшся через мене. Можеш починати сміятись і заперечувати.

Закс обмежився слабкою усмішкою.

— Я не сваритися прийшов, о гнівна Савітрі. Оскільки зняли ліміт, хочу дещо тобі показати. Бажано там, де в наш діалог не втручатиметься жодна металева конструкція…

Він ступив уперед і схопив Рен за руку. Бешкетні вогники майнули в червоних очах. Земля вислизнула з-під ніг, призахідне сонце обернулося розмитою плямою, і вітер захльоскав довкола, наче хотів зірвати голову.

Рен не встигла здивуватися, як підошви знову торкнулися землі. Дівчина роззирнулася — незнайома вулиця бігла в обидва боки, оточена невисокими будинками з червоними черепицевими дахами. Надворі вже впала темрява, вікна заливали все довкола помаранчевим і жовтим світлом, а неподалік, на схилі гори, розкинулось ціле місто. Незнайоме місто, увінчане замком у ліхтарних вогнях. У повітрі кружляли дрібні сніжинки.

— Ось такий наслідок того, що я позбувся одного ліміту, — Закс раптово опинився поруч. — Це моя унікальна навичка. Можу навідуватися в інші світи, Савітрі. Ненадовго — години дві-три: я вже експериментував. А ти щойно довела, що перемістити когось іще мені теж під силу.

Попри мороз надворі, Закс паленів гордістю — і Рен могла заприсягнутися, що довкола нього тануть сніжинки.

— То я щойно стала частиною твого експерименту? — спитала вона, старанно приховуючи захоплення, бо таку навичку не відмовився б мати кожен в Академії.

— Так, — губи хлопця вигнулися в іронічній посмішці. — Не турбуйся, так чи інак нас виштурхне назад, до Академії. А оскільки ти якийсь час не зможеш потрапити назад, ми нарешті зможемо спокійно поспілкуватися. Ходу!

Рен не вагалася: кількох секунд вистачило, щоб зрозуміти — її джинси і светр геть не підходять для того, щоб стовбичити на морозному повітрі. Дівчина зітхнула, обсмикнула рукави і попленталась за радісним Заксом.

Чай пахнув карамеллю, і жовтогаряча чашка обпікала руки. Незнайома, надто плаксива фортепіанна музика долинала з колонок, які причаїлись по кутках кав’ярні. Рен посовалась на стільці.

— Ти комусь розповідав про своє нове вміння?

— Ні. І в жодному разі не буду, — відказав Закс, вдивляючись углиб свого горнятка. — Ти теж не смій. Якщо Аматерасу дізнається, вона забажає використати це для своїх задумів. А у мене нема часу на це. Гаразд?

— Гаразд.

Дівчина втупилася в чашку. Карамельний смак чаю заспокоював. Хлопець досі мав радісний вигляд. І це піднесення передавалося Рен по невидимих ниточках, які наливали її щоки всіма барвами рум’янцю.

— То що ти хотів обговорити? — врешті спитала вона.

— Я подумав, що останнім часом ти мене дуже мало дратуєш. Це дивно… А якщо серйозно… — Закс нахилився вперед, ледь не перевернувши цукерничку. — Якщо серйозно, то мені осточортіла твоя поведінка, Савітрі. Годі мене уникати.

— Ти зробив мені боляче, — мовила вона пошепки, зазираючи в горнятко, наче там ховалися таємниці Всесвіту.

— Ти знаєш, чому я це робив.

— Так. Але, думаєш, від цього знання все негайно стане, як раніше? Крім знання, в людей є ще така річ, як почуття, Заку. А ти навіть перепросити не подумав. Чи хоч поговорити відверто після нашого всегрупового примирення.

— Що зроблено, те зроблено. Я ніколи не розумів прихильності до «поговорити». І це що — справді допомогло б тобі?

— Та ні. Ти ж бо й сам не знаєш, чого хочеш. То я набридаю й заважаю, то раптом турбує моя мовчанка. А із Нефтідою, бачиш, у тебе завжди є час поспілкуватися.

— Нефті-іда, — Закс відкинувся на спинку крісла і зчепив руки на потилиці. Бешкетний вираз повернувся на його обличчя. — Бачиш, Савітрі, вона — універсалка, яка володіє найбільшим спектром сил у нашій Академії. Вона мені допомагає. Не більше й не менше. І я з нею не сплю, якщо саме це тебе турбувало…

Рен похлинулася чаєм.

— Я цього не казала, Нортоне.

— Так, ти мені взагалі нічого не казала, бо переймалася моральною компенсацією. Тож мені довелося базувати свої висновки на темах наших попередніх розмов. Скажеш, коли захочеш продовжити. А наразі дякую, що допомогла провести сьогоднішній експеримент. Але тут надто солодкий чай. Тому наступного разу підемо в інше місце.

— А ти плануєш наступний раз? — брови Рен сіпнулись угору.

— Є одна справа, у якій допоможеш лише ти, Савітрі. Якщо припиниш мене ігнорувати.

— Гаразд. Годі. Більше не буду, — вона безсило опустила голову на складені руки й усміхнулась у відповідь. — Вважаймо, що я отримала свою моральну компенсацію…

Хлопець підпер голову рукою і спитав:

— То як у тебе з вітром?

— Умієш тицяти в мої болючі точки!.. Та ніяк наразі. Є корисні поради? Бо з Торареєвими методами викладання легше повіситися.

— Я з тобою у вогонь і воду, ти ж знаєш.

— Я не займатимусь водою і вогнем, ти ж знаєш.

— Це така крилата фраза.

— І що ж вона означає?

— Що ми з тобою маємо феноменальний потяг до чужих проблем, Савітрі.

Коли Рендалл наступного ранку розгорнула папірець зі списком занять, очі в неї ледь не полізли на лоба. Усі історії, рідкісне вирощування та подвійні практичні Керна і Торарея були на місці. На жаль, нікуди не зник Одін, групове практичне Діти вже маячило наприкінці тижня. А першою лекцією сьогодні значилось індивідуальне заняття в Аматерасу.

До сьогодні вона знала лише двох людей, які ходили на індивідуальні до директорки: Нікта й Адіті Агні. Перша вчилась керувати своїми хаотичними силами. Адіті ж ледь не всі вважали наступницею Аматерасу, тож вони точно мали про що поспілкуватися.

Чого від неї забажала очільниця, Рен боялась уявити.

Музика долинала саме від потрібного кабінету. Рендалл поправила кулон і рішуче попрямувала до дверей. Двері самі розчинилися, щойно вона наблизилась, і за ними постала найдивніша картина з тих, які Рен будь-коли бачила в кабінеті Аматерасу: там танцювала Адіті.

Руки, обвішані браслетами, злітали в повітря, наче переплітали там невидимі нитки, а босі ноги вправно відбивали ритм, ледь торкаючись підлоги. Здавалось, що музика сама підлаштовувалась під танець — то зривалася вгору, то завмирала, то плавно-плавно розгойдувалась у дрімотній тиші. Промені сонця навскіс перетинали кабінет, наче і їх Адіті перебирала пальцями. Очі її були заплющені, за спиною раз по раз злітали в повітря важкі коси.

— Завершуй! — голос Аматерасу розвіяв магію. Зірка зупинилась і церемонно вклонилася.

Тут Рен помітила і директорку у кріслі віддалік, і Нікту, яка читала щось, сидячи на підвіконні. Одногрупниця не виявляла ні найменшого інтересу до танцю.

— Результати цілком пристойні, — Аматерасу схвально кивнула, розглядаючи щось видиме тільки їй. — Ще трохи не стає гармонії між переходами — та це ви відпрацюєте з Одіном. А взагалі, мені ваш підхід сподобався. Доброго ранку, Савітрі!

— О, вітаю! — Адіті підійшла-підбігла до неї і зацікавлено окинула поглядом з ніг до голови.

— Ти гарно танцюєш, — пробурмотіла Рен, котра вперше опинилася лицем до лиця з найкращою студенткою.

— Дякую. Я лише переймаю в директорки вміння налаштовувати гармонію довкола нас, — розпашіла від танцю, Адіті здавалася ще красивішою. — Я — Адіті Агні. А тебе вже знаю. Ти врятувала Нікту Ромі!

— Я теж тебе знаю, — Рен не знайшла нічого кращого у відповідь. — Тобто — усі тебе знають. Ти ж Зірка.

— Агні, можете йти. На сьогодні досить, — перервала їхню розмову Аматерасу. — А тепер, Савітрі, ходіть сюди.

Рен наблизилася до директорки і замислилася, о котрій годині та зазвичай прокидається, що встигає зробити складну зачіску, завжди прикрашену морем шпильок.

— Ви, Савітрі, талановита мрієроста. Ніч балу довела нам це, — усміхнулася Аматерасу. — Довгої передмови не буде: хочу, щоб ви розвинули свої вміння. Це може неоціненно допомогти Академії.

— Я постійно працюю з мріями. Як ви помітили, у мене мало інших талантів, — Рен розвела руками, похапцем прикидаючи, чим же її вміння можуть придатися цьому місцю. Тим паче, серед викладачів є Лакшмі, яка викладає основи вирощування, хоча більшість пар вона пропускає, нарікаючи на своє слабке здоров’я.

— Професорка Лакшмі, як і всі ми, віддає багато сил на підтримку Академії, — відказала Аматерасу, вкотре впевнюючи Рен, що вона читає думки. — Ви, Савітрі, повинні натомість познайомитися з Хранителькою Намиста. Вивчити його будову. Глибше зрозуміти принцип зв’язків, дію Тріади, зрозуміти все, що стосується справи. До того ж Хранителька Інанна знає дуже багато про минуле Академії.

— І якщо я це все вивчу, то стану якимось чином сильнішою?

— Обізнанішою — це точно. Далі — побачимо.

— Гаразд. Але я візьмусь за все це, якщо… якщо ви звільните Брюн Ньєрд. Від прокляття.

Тонкі брови Аматерасу поповзли вгору, і Рен подумала, що директорка просто відправить її куди подалі найввічливішими словами для цього. Але та швидко опанувала себе.

— Брюн зникла після того, як допомогла врятувати мене, — швидко додала дівчина. — Вона пішла на це, хоча знала, що залишиться на самоті. Тож я хочу врятувати її.

— З інтересом на це подивлюся, — хмикнула Аматерасу.

— Ні. Це домовленість. Вам потрібні мої вміння, мені — ваші.

— Перш ніж ставити умови мені, Савітрі, ви б мали бодай поцікавитися, чи в мене є змога допомогти Брюн.

— Є.

Директорка демонстративно закотила очі.

— Прокляття, яке впало на неї, древнє і могутнє. Навіть я не знаю всього. Академію кілька разів знищували, Савітрі, і у вирі тих подій зникали цінні речі та знання про давнину.

— Це домовленість, — наполягала Рен. — Ви верховна богиня.

— А хто ти, Савітрі? — блимнули чорні очі, спиняючи час на кілька довгих митей.

— Перепрошую?

— Це стане домовленістю, коли Хранителька Намиста визнає вашу користь, — відрізала директорка. — Ви вільні. І ви, Ромі, теж.

— Не подобається мені ця раптова ідея Аматерасу, — шепнула Нікта, коли вони вийшли вдвох з кабінету директорки. — Дивися, аби вона не затягнула тебе в нову проблему.

— Будемо вірити, що Ама повірила у мій винятковий талант.

— Угу. По собі знаю, що винятковий талант — це небезпечна річ, — Нікта коротко розсміялась.

— А що за книгу ти там читала?

— Слова. Один із томів.

— Аматерасу дозволяє тобі читати Слова? Ті самі Слова? — оторопіла Рендалл.

— Угу, — безтурботно кивнула подруга, наче говорила геть не про ту таємничу інформацію про всіх-всіх студентів, яку від них так наполегливо приховували. — Я вишукую інформацію про споріднених зі мною богів зараз. Але не зиркай на мене так, я не розповім тобі нічого про Савітрі, навіть якщо натраплю на неї. Ама заборонила і присадила на мене маячка, який повідомить їй, якщо я бовкну зайве.

— Я й не думала про це. І що — читання якось допомагає опанувати твої сили?

— Бодай знаю, що я не одна така. Це дуже надихає. Тим паче, я в повній силі лише з настанням ночі, тож удень маю мало тренувань. А навіщо тобі здалася Брюн?

— Вона з тобою врятувала мене під час втечі зникальників. Хай там що відбувається в її душі, я певна, що якась частина Брюн не хоче нікому шкоди.

— А інша частина воліє, щоб я та Зіґ померли, — нагадала Нікта, явно не захоплена ідеєю звільнення примари.

— Знаю. Пробач, та я хочу побачити всю картину.

— Іноді ми можемо залишатись щасливими тільки тому, що не знаємо всієї картини, — подруга неуважно зиркнула за вікно і криво посміхнулась. — О, невтомний Амон заливає про щось Баст. До речі, знаєш, що вони належать до одного пантеону, зі Слів?

— Гей, ти ж щойно казала, що ніяких розповідей про таємниці інших!

— Мовчу-мовчу, — Нікта розвела руками. — Ну, це й не велика таємниця, по суті. Хоча я б ще хотіла побачити вираз обличчя Фрігг, якби вона дізналася, чиєю була дружиною!..

Рен уважно роздивилася скляну сферу — на вигляд та бездоганно підходила для експериментів, які дівчина мала на меті.

«Вчитися», — бубонів внутрішній голос після ранкової зустрічі з директоркою. Не тому, що наказала Аматерасу. Не тому, що вітер ніяк не підкоряється. Не тому, що Нефтіда щось там наговорила. А задля тонкої ниточки, яка змогла торкнутися серця Нікти Ромі тієї фатальної ночі.

Дівчина глибоко вдихнула і зняла помережану різьбою накривку. Мить — і порив вітру вирвався зсередини та вихопив тонке скло у неї з рук. Сфера з тріском розкололася — бризнули гострі уламки, а попід саму стелю виріс стовп піску.

Певна, що ніяка це не мрія, Рендалл спробувала обережно відступити. Але їй не вдалось ступити й трьох кроків, як пісок, мов зачарована змія, вигнувся і розлетівся вусібіч ланцюгами, що перегородили шлях.

Один ланцюг схопив Рен за ногу і смикнув так рвучко, що вона втратила рівновагу і впала, ударившись головою. Пошерхлий камінь обдер коліно. Із носа заюшила кров. Ланцюг стиснувся міцніше — не звільнитися. Рендалл спробувала дотягнутись до піщаного плетива, але воно лише прослизнуло крізь пальці. Інший ланцюг діткнувся її шиї.

Дихати стало над силу. Голова поважчала. Пісок був шорсткий, колючий і гарячий.

Дівчина спробувала заспокоїтись і вирішити, як спинити невідому напасть. Проте ні перше, ні друге не вдавалося. Почала хапати ротом повітря, та воно не доходило до легень. Очі запливли сльозами. Голова боліла від удару. Рен зашкребла пальцями по підлозі, здираючи шкіру до крові, але ні подуву, ні протягу — жодного шансу піймати вітер. Та і хтозна, чи вітер зможе розірвати піщаних змій. Думки обривалися в голові.

Якби хтось опинився поруч — та нікого не було. У далекій аудиторії закинутого крила — нікого. Зникальники навідувалися сюди рідко й лише вночі. Рен згребла краплі енергії й відчайдушно кинула їх у бік виходу. Важке темне дерево скрипнуло, і одна половина дверей ворухнулася.

Піщана змія обвилась довкола шиї ще раз, піднялась по щоці і посипалася їй у очі, ніс, рот, вуха. Дівчина подумала, що це безглузда, безглузда смерть. В очах пекло.

Лункі кроки вона розчула, мов крізь стіну. Але стіна раптом відступила — повітря зі свистом і болем ввійшло в легені. Гарячі кайдани відпустили. Не вірячи своєму щастю, Рен оглушливо закашлялась і протерла очі. Перед нею майнула висока тінь, голову котрої оточував ореол світіння.

Коли дівчина втерла сльози і підвела погляд, то зрозуміла, що світіння — то всього лиш пшеничні коси, котрі сяйнули проти світильників. Студент, який увірвався досередини, душив піщаних змій голими руками.

Ланцюги вигинались, і дівчині здалось, що вона бачить блиск луски, та очі її так нестерпно пекли, що вона не довіряла їм зараз. Сяйнули очі-намистини, і голова змії майнула в повітрі. Хлопець не послабив хватки, проте з несподіванки сахнувся назад. Його секундної розгубленості вистачило — по міцній руці збігли дві тоненькі смужки крові. Змія встигла вкусити.

А тоді піщана буря припинилась так швидко, як і почалася.

Хлопець, переборюючи незриму силу, підняв кулак вгору і просіяв між пальцями пригорщу піску. І обернувся — Рен лише тепер упізнала його.

Найкращий студент Академії, Енліль, позирав на неї стурбовано.

— Не експериментуй з тим, чого не можеш приборкати, — тихо, без тіні злості сказав він і розтріпав світле волосся, витрушуючи з нього пісок.

Стрижка його була чудернацькою: з одного боку поголена голова вкрилася вже ледь помітною щетиною, з іншого — світлі пасма розсипалися нижче вух. Між ними звисала довгаста сережка, котра нагадувала Рен її власну. Дівчина приклала руку до чола — на тильному боці долоні залишилися сліди крові.

— Це не мій експеримент. Воно з’явилося зі сфери.

Енлілеві брови нахмурились. Він зняв кардиган і обережно згорнув у нього кілька уламків скла.

— А ти хто? І що робила тут? — запитав хлопець, роздивляючись рештки сфери. Голос його, глибокий і спокійний, звучав так, що за інших обставин дівчина вирішила б, що він дуже приємний.

— Я тут практикуюсь іноді, — пояснила вона. — Я Рендалл Савітрі. Мрієроста. І — дякую, що врятував. Не знаю, що робила б без твоєї допомоги.

— Взагалі-то, це високорівневе закляття, хоча в ньому є щось дивне, — буденно відповів студент. — Для того, хто опановує стихії землі, воно не критично небезпечне. Але ти явно не з земних богів.

— О так, — зітхнула Рен і закашлялась від піску, який першів у горлі.

— Мене відправила сюди директорка, бо щойно отримала сповіщення від захисних щитів: мовби щось чуже… чужорідне для Академії опинилося саме тут. Спершу я подумав був, що це ти. Але тепер бачу, що то ця сфера, чи радше її вміст.

Згадуючи, як Енліль обійшовся зі зміями, Рен найменше хотілось, щоб найкращий студент вважав її чимось чужим.

— Гаразд. Ми з директоркою з цим розберемося. А поки — мене звуть Енлілем, і коли що, то звертайся за поміччю, Рендалл Савітрі, — додав хлопець, широко усміхнувся і простягнув їй руку, щоб допомогти підвестися.

Проте щойно дівчина схопилась за його долоню, як виснаження навалилося. Ноги не тримали. Горло шкрябало від піску, а на зап’ястях і литках проступили бордово-сині кровопідтьоки. Дрібне тремтіння від найменшої напруги м’язів примушувало почуватися геть безпорадною.

На довершення, здалеку коридором тупотіли ще чиїсь кроки. Щойно Рен подумала, що жодній людині не спаде на думку зазирнути саме в цю аудиторію без потреби, як у відчинених дверях застиг засапаний Амон. Він перевів погляд з уламків сфери на Енліля, миттєво оцінив ситуацію по-своєму і кинувся до студента.

— Що ти зробив із Рен? — прошипів чорнявець, хапаючи найкращого студента за комір сорочки, хоч той помітно вивищувався над ним.

То був перший раз, коли Рен побачила Амонів неприхований гнів. Енліль не зреагував нічим, окрім ніякової усмішки.

— Він урятував мене, — втрутилась Рен. — А ти що тут робиш?..

— Потім розповім, коли цей, — Діоніс кивнув у бік найкращого, — піде геть.

Кандидата в Тріаду, здавалося, зовсім не зачепили ці слова. Він спокійно відірвав від свого коміра й відсторонив Амонові руки, а блакитні очі подивилися на Рендалл.

— Тобі варто навідати пана Діана. Ти могла пошкодити щось і поки ще цього не відчути.

— Та й тобі теж потрібен лікар, — Рен вказала на криваві струмочки, які залишилися після укусу та вже підсохли.

Хлопець здивовано зиркнув на кров, наче не розумів, звідки вона взялася, стенув плечима і, востаннє позирнувши на Діоніса, щез у дверях.

Щойно його кроки розтанули в тиші, Амон рвучко повернув Рен до себе обличчям і видихнув:

— Розкажи мені все.

Дівчина почала розповідь — з тієї секунди, як узяла до рук сферу з мрією, яка виявилась не зовсім сферою з мрією, і до приходу одногрупника.

Його смагляве обличчя повнилося все більшою тривогою, і врешті він схопив дівчину за руки й тихо попросив:

— Не кажи. Нікому ні слова. Люба Рендалл, ця історія повинна залишитися в таємниці. А наразі — мушу наздогнати Енліля… Аби він не вибовкав зайвого перед Аматерасу.

— А як ти дізнався, що тут коїться? — спитала вона, та друг уже зірвався на ноги.

— Я відчув. Просто відчув. Давай згодом… — Амон кинув на неї мимобіжний погляд та кинувся в найближчу тінь.

Рен спробувала підвестись, тримаючись за одвірок. Ноги досі тремтіли. «Ось і познайомилася з найсильнішими…» — сказала вона собі, згадуючи ранковий танець Адіті й руки Енліля, які стискали піщаних змій. Найсильніші варті свого титулу. А Діоніс вартий добрячої прочуханки — бо він прийшов невипадково. Бо він щось знав.

Розділ 5 Діта змінює ім’я

— Ти себе чула, Савітрі? Думаєш, хтось іще здатен купитися на історії про невдале падіння?

Рен відвела погляд убік і пошкодувала, що не зметикувала сказати, ніби то наслідки заняття в Аматерасу. Яскраві синці з темно-фіолетовими краями вкривали її ноги, руки й шию. Довгі рукави блузки ще могли їх трохи приховати, але сліди на шиї красномовно свідчили, що з нею не все гаразд. Як Амон і просив, дівчина не розповіла про випадок зі сферою нікому, але Закс Його Уважна Величність Нортон наступного ж ранку перестрів її перед першою парою і з усією властивою йому тактовністю та ввічливістю поцікавився, якого біса Рендалл Ходяче Нещастя Савітрі вся побита.

Звичайно, у падіння він не повірив. Рен так-сяк запевнила його, що все гаразд, проклинаючи подумки Амона з його недомовками. Після короткої розмови внутрішній голос мав підозру, що Нортон трохи образився. Та Рен уже час було йти на заняття до таємничої Хранительки Намиста.

Стіна вражала з першого ж погляду. Витесана з темно-сірого каменю, вона здіймалася вгору, вище, ніж стіни в сусідніх аудиторіях, і закінчувалась під запилюженим скляним куполом. Дівчина знічев’я подумала, що за ним — незнайоме небо.

З того, іншого неба сочилися скупі сонячні промені, які освітлювали кулясті виїмки по всій висоті стіни, наче її колись атакували сотнями снарядів. Вусібіч пробігали тонкі жолобки, які об’єднували все в одне ціле, мовби велике намисто. Власне, без «мовби» — то й було Намисто. Принаймні те, що від нього залишилося.

— Чи ви шукаєте щось тут, богине? — тихий голос відірвав дівчину від розглядання стіни.

— Так. Мені потрібно зустріти Хранительку Намиста, Інанну, — Рендалл озирнулася.

Зал прикрашали вицвілі фрески. Раптово одна з фігур хитнулась і повільно вийшла вперед, мовби зійшла просто зі стіни. Але наступної миті Рен упізнала дівчину, яка супроводжувала професора Керна на балу.

Шкіра незнайомки барвою нагадувала старовинні пергаменти. Із бездоганної зачіски не вибивалося ні волосинки, мигдалевидні очі, повні безтурботного тепла, позирали на Рен, поки дівчина наближалася, — її рухи уповільнювала довга обтисла сукня, щедро прикрашена вишивкою.

— Інанна — це я, — представилася химерна панна, щойно підійшла до Рен на відстань, з якої та могла роздивитися себе в очах Хранительки. — А онде — Намисто, — кивнула вона в бік стіни з порожніми виїмками. — А там, — кивок у бік фресок, — історія Всесвіту. Особливо цікаві моменти… То що ж ти волієш вивчати? — вона провела рукою по нижньому ряду намистин, що лежали на її грудях.

Рен замислилася: жоден викладач іще не ставив їй такого питання, та й на викладачку, правду кажучи, дівчина скидалася мало.

— Директорка хоче, щоб я розвинула вміння мрієрости.

— А чи знаєш ти, що директорка була першою жінкою, якій дозволили навчатись в Академії?.. Раніше сталося багато всього. Щоб зрозуміти все, що відбувається тепер, тобі треба осягнути те, що відбувалося задовго до… Скажи, що потрібно для того, щоб виростити мрію? — Майстерність Інанни стрибати з теми на тему спантеличувала Рен дедалі більше.

— Позитивний настрій, бажання власне, бажання творця мрії, достатньо енергії… і правильна схема?

— Розумниця богиня Савітрі. Я повідаю тобі найбільшу мрію Ама-мі, якщо виявишся не лише розумною, але й сильною. Перевіримо?

— Як? — мурашки по спині.

— Ходи сюди, — Інанна жестом поманила Рен до себе і поклала руки їй на плечі.

Тієї ж миті світ зник з-перед очей, і дівчина відчула, як провалюється в піскову круговерть. Довкола шурхотіли уривки чужих спогадів, не пов’язані між собою, незнайомі люди, вогні і світла, безглузді колажі з чужої пам’яті накладались один на одного й утворювали складну картину.

Коли круговерть припинилась і зала зі стіною до небес повернулась, Інанна вже стояла віддалік і замислено розглядала Рендалл.

— То що ж? — поцікавилась дівчина першою.

— Чудова сила. Дивна сила. Цікава сила. Проте недостатня. Як і в милої Лакшмі. Безумовно, є куди рости. А яку стихію ти опановуєш?

— Повітря. Поки неуспішно.

— Успіх — непевне мірило. А чому б тобі не уявити, що ти вирощуєш мрію вітру? — запропонувала Інанна.

— Я спробую, — кивнула Рен. — То ви відкриєте мені мрію Аматерасу?

Від шансу отримати щось настільки цінне паморочилося в голові, та Хранителька Намиста похитала головою.

— Ні. Тобі не до снаги здійснити її — поки що. Мрії скалічили і вбили багатьох. Я не бажаю тобі такої долі. Але не кажи цього Ама-мі. Не можна зламати її зараз. Отож почнімо заняття. Савітрі, розкажіть мені все, що ви знаєте про структуру Намиста…

Коли того вимагав розклад, дівчина приходила до Інанни. Та щоразу розповідала щось інше.

Як твердила Хранителька, колись давно світотворення було лише однією з можливостей — і аж ніяк не для всіх, і аж ніяк не обов’язковою. Але після руйнації Намиста директорка зробила це неодмінною умовою для кожного, хто приходив до Академії, — бо тільки так вдасться відновити Нитки. Тільки коли нові світи і шляхи між ними зміцніють. А в ті давні часи боги Академії вважали змогу отримати СВІТ привілеєм, змагалися за це або ж опановували свої сили і поверталися в рідні місця. Або ж мандрували в неосяжному просторі, який відкривався їм. Або ж усіляко допомагали Академії — як її викладачі чи невпинні мандрівники, які відкривали нове й нове… Рен подумалося, що вона б теж не відмовилася мандрувати поміж сотнями світів, але це навіть звучало для неї неосяжно.

Коли дівчина допитувала, як їхні предмети — ті ж стихійні сили чи вміння вирішувати складні ситуації — насправді знадобляться в непевному майбутньому, Хранителька Намиста зазвичай усміхалася. Вона відповідала, що коли тутешні викладачі змінили статус студентів на викладацький, то й самі не очікували цього, не готувались і мали багато нагальніших речей до вирішення. Тож хай вона, Рендалл Савітрі, має до них трішки поблажливості: Ама-мі та її гурт, мовляв, навчають їх того, чого навчали і їх або чого так і не навчили: бути різними, бути іншими, бути собою… А ще Хранителька мимоволі прохопилася, що у світлі того, ким вони стануть — кимось незбагненним, геть інакшим, кимось неймовірним і тим, хто зовсім виходить за рамки сприйняття, — у світлі цього все, що вони роблять тут, стане важити куди менше.

— Але Академія та будні тут безміру важливі. Бо що ближчі та яскравіші стосунки будуть у вас із іншими студентами, то міцнішими стануть зв’язки Ниток, — повідомила Хранителька. — А ще — це найпевніше свідчення, що ви зможете рухатися вперед без бажання повбивати одне одного, яке часом нападає на кожного, навіть найсвітлішого з богів. Поза тим, не певна, що Аррі вам це відкривав, та загроз за межами цього місця більше, ніж можуть умістити сторінки підручників…

А одного разу Інанна видобула зі стосу книжок пошарпану фотографію. З неї дивились двоє: золотокоса дівчина з невинними очима і хлопець, чиє обличчя зберігало ще трохи підліткової наївності, проте тіло вже було міцним, як і зараз. То були Діта й Торарей.

— Ще одна цеглинка минулого, — сказала Інанна, розглядаючи фото. — Афродіта, друга імені цього богиня кохання і краси, та Торарей, перший імені цього, бог війни, крові й битви. Які вони щоразу різні, проте як міцно пов’язані!

— А чому професорка назвалася Дітою? — спитала Рен. — Усі кажуть, що імена мають силу.

Хранителька Намиста повільно кивнула.

— Іноді, щоб отримати силу, треба позбутися свого імені та всього, що за ним стоїть. У випадку любої Діти так і було.

8059 рік 7 кроку Колеса Долі

Значення Слів їй зовсім не сподобалось. Так, Слова казали, щота Афродітабула найкрасивішою, найвабливішою та найчарівнішою. Так, від одного погляду на неї можна було втратити розум, всі її бажання здійснювались, і вона розкошувала цією владою.

Але прочитавши свої Слова, Афродіта відчула лише порожнечу всередині. Вона, уроджена принцеса, завжди вважала себе єдиною і надзвичайною. А тут виявилося, що така вже була — сонцесяйна, неповторна і всемогутня. І перша.

— Полум’я Гефеста мені в ніздрю, може, ти просто забудеш про цю дурницю? — Аррі спробував незграбно її поцілувати, але дівчина випручалася, вкотре переконуючись, що довгі нігті — страшна сила.

Вона ображено підібрала зім’яту шаль і відійшла на безпечну відстань, щоби вчасно помітити наступний випад хлопця. Настрою на ніжність не було. Аррі його Слова зовсім не турбували. Ще б пак! Адже він рідкісний щасливець — душа, породжена злиттям двох могутніх. Громового і полум’яного, як те вогнище битви. До всього, один із них кохав першу Афродіту — всупереч тому, що її віддали за дружину іншому. Ох, Аррі…

Він підійшов на диво нечутно, поки вона втратила обережність, і обійняв зі спини.

— Гей, моя богиня досі переживає через те, що не перша носить це ім’я?

— Ім’я, — повторила Афродіта замислено. Усередині все стиснулось, а потім клацнуло. Раптова ідея спершу здалась надто нахабною, але врешті ніхто не казав, що це заборонено. — Адже ім’я — це тільки слово, так?

Аррі мугикнув щось їй у вухо.

— Діта, — шепнула дівчина. — Від сьогодні мене зватимуть лише так.

— Діта, — повторив Аррі. — Це незле. Коротко і ясно.

— Так, як ти любиш.

— Ага. Тобі полегшало?

— Звичайно! Тепер я здійснюватиму тільки те, чого хочу сама, а не Слова. Вони більше не матимуть наді мною влади.

— І чого ж вона хоче, ця твоя нова сторона?

— Тут нічого не змінилося, — Діта вловила натяк, посміхнулася і повернулася до Аррі.

Кілька днів по тому, як почалися заняття з Інанною, Рен, збираючи прання, вивернула кишені штанів і несподівано знайшла там кулон. Три пір’їни: пісочна, чорно-зелена і темно-бордова, з’єднані тонким металевим кільцем на шкіряній шворці.

Подарунок Хамсіна!

Хамсін, «друг Діоніса», який примудрився ввірватися до неї в останній день канікул. Хамсін, який просив передати Амонові кілька слів, про які дівчина успішно забула після круговерті подій з Вихором, Медеєю та освоєнням стихійних сил.

Рен не на жарт розгнівалася на себе, а внутрішній голос шпикав, що як вона так легко все забуває, коли їй ледь за двадцять, то що ж буде згодом? Тож дівчина сховала кулон до кишені і заповзялася за першої ж нагоди розповісти Амонові про Колесо Долі, яке починає рух — хай що б це значило!

Розділ 6 Хамсінове послання спричиняє фізичні ушкодження і поцілунки

— Ти хотіла зі мною зустрітися? — спитав Амон, цілуючи Рен у щоку. — Я приємно вражений і трохи заінтригований!

— Так, прогуляєшся зі мною до бібліотеки?

— Рендалл, сонце моє, я згоден на все, тільки не тягни мене туди знову!

— Ні, Амоне, сонце моє, бібліотека. Маю віддати кілька книг, узяти нові, а по тому тобі все розповім, — Рен рішуче потягнула його за руку в потрібному напрямку.

— Ти стаєш такою ж жорстокою й невблаганною, як Нікта Ромі, — півжартома похнюпився хлопець.

— Як Нікта Ромі? — здивувалася Рен. Зазвичай одногрупник називав її «Нікс» або ж «коханою» — і бозна-як, та Зіґфрід це стоїчно терпів.

— Вона — істинне породження пітьми! — вигукнув хлопець, перестрибуючи через дві сходинки одразу. — Я вважав, що в нас повне порозуміння, але варто було мені покликати її на какао, аби хоч яке різноманіття поміж цих днів навчання, як вона обізвала мене нехорошим. Дуже нехорошим. І не прийшла, певна річ. Я вражений у самісіньке серце, Рендалл.

— Амоне, ти чудово знаєш, що вона із Зіґфрідом. Не розумію, до чого ці ігри. Нудьгуєш, то міг би піти кудись із Баст чи Астарте. Баст, до слова, днями згадувала, що варто зазирнути в твої очі — і нема відступу.

— О, справді? Тоді варто покликати її на вечерю з моїм фірмовим винцем… До слова! — пожвавішав Амон. — Як там у вас із Закі?

Рен промовчала. Вона щосили намагалася не думати про це. Навантажені навчанням дні допомагали. Проте в інші світи Закс більше не кликав, а поза тим вони спілкувалися дуже мало.

Вона розчинила двері бібліотеки й одразу наткнулась поглядом на Нортона, який скнів разом із Нефтідою над розгорнутими книгами. Хлопцеве волосся відросло ще дужче і падало йому на лице, коли той схилявся над сторінками. Він неуважно закладав пасма за вуха — цей рух будив у Рен неймовірне замилування, яке вона щосили тамувала.

Тож дівчина рішуче попрямувала до стійки бібліотекарки, видобуваючи з сумки на ходу кілька книг про структуру Намиста, які нарадила Інанна, а вже за хвилину повернулася до одногрупника з твердим бажанням діткнутися правди в його вічних недомовках.

— Отже, хто такий Хамсін? — щойно Рен спитала це, як Амонове лице витяглося від здивування — на таке питання він явно не чекав.

— Хамсін… ти його бачила? Де? Коли? — смарагдові очі стежили за кожним її порухом, наче від цього залежала доля світу.

— Нещодавно. То хто він?

— Друг, — твердо відказав Амон.

— Правда. Він так і назвався: Хамсін, друг Діоніса. Хто це такий?

— Вітер. У моєму світі багато сил природи мають своєрідні втілення. Хамсін — один з них. Але, Рен: ми домовилися, що він передаватиме мені новини… важливі. Чому я дізнаюсь про це від тебе?

— Ми бачилися з твоїм вітром, коли я опинилася далеко від Академії. Він казав, що тут надто багато захисту, якого йому не здолати.

Амонові очі розширились, а тоді він з розмаху ляснув себе долонею по лобі і скривився.

— Ну звича-айно! А щоб мені човен Ра втопився! Який же я телепень! Отож весь цей час він не міг сказати нічого. Рен… — тепер обличчя Амона залила паніка, — що він тобі сказав?

— Я не вельми зрозуміла суть. Щось пафосне про долю. Колесо Долі… Сказав, що воно починає свій рух. Що в тебе є рік. Сподіваюся, це не пов’язане зі здоров’ям?

Рен чудово пригадувала обіцянку Діана Керна вилікувати будь-які людські болячки їхніх тіл, тож не дуже переймалася щодо цього. Ще «кроками Колеса Долі» називали історичні періоди, тому Рен не вбачала особливого сенсу в Хамсінових словах.

— Він так і сказав — Колесо Долі? Саме воно? — гарячково перепитав Амон, шарпаючи кучері. — Не Град Богів, не Гора Вічності?

— Так і сказав. Я б відрізнила Колесо Долі від Граду Богів, чи як там його.

Хлопець схопився за голову і зігнувся, наче зверху на нього впала кам’яна брила.

— Амоне? — Рен торкнулася другового плеча. І тут же відсмикнула руку — навіть крізь сорочку шкіра хлопця здавалась нестерпно гарячою.

— О Рендалл… о боги… — шепнув той, і раптом крізь його пальці, що мертвою хваткою вчепились у волосся, прорвався тонкий промінь і шугонув прямо в стіну.

Бібліотекарка скрикнула. Наступний промінь черкнув плече Рен — вона зашипіла від болю, який розкотився під шкірою й паралізував руку. А тоді — не минуло й двох секунд, як перед нею виросла до болю знайома спина і третій промінь зустрівся з відкритою долонею Закса, але не пройшов навиліт.

— А тепер ти таки догрався… — прошипів Нортон, здушуючи жаске світло у долоні — з-під його пальців сочився дим.

Він заніс ліву руку в повітря — зблиснуло — і від удару чогось незримого Амон повалився на підлогу. Довкруж уже палали стелажі з книжками, папір займався і хрускотів, дим курився під стелю. У світлі вогнів Заксові очі спалахнули, як два камені, і Рен, забувши про біль, заціпеніла від здогаду: вона бачила ось ці рубінові очі. І то був дуже важливий момент, який — на біду — не хотів до неї повертатися.

Рен навіть не замислювалася про те, куди йти з обсмаленою раною на плечі — ноги самі несли до Керна, у його затишний, прохолодний кабінет із химерними зеленими шпалерами. Голова гула, притлумлений біль від простого гамівного щита штрикав голками, а думки клубочилися, як отруйний туман.

Закс мовчки волік Амона, який ще не опритомнів. Чим одногрупник його оглушив, дівчина не знала. Нефтіда поривалась піти з ними, але Нортон у доволі гострій формі попросив її цього не робити.

— Що це було? — врешті спитала Рен, щоби порушити гнітючу мовчанку.

— Я думав, ти мені скажеш, — буркнув Закс.

Його сорочка обгоріла, правий рукав звисав чорним шматтям, руку перетинав синець, схожий на фіолетову стрілу, а з рани в долоні поволі стікала кров, але здавалось, що це останнє, що одногрупника турбує. Можливо, його блок проти болю діяв краще.

— Амон, мабуть, втратив контроль, — припустила дівчина, вирішивши, що говорити про Хамсіна і його повідомлення поки не варто. — Як навчання? — вона спробувала змінити тему, хай навіть це звучало недоречно.

— Добре. Багато.

Рен зітхнула. Коли після Вихору вона старалась ігнорувати Нортона, він, навпаки, якнайбільше їй набридав, навіть витягнув в інший світ. Тепер же видавався таким відстороненим, мов його підмінили. Знову.

— Знаєш, у мене відчуття, що одного дня ти — це ти, а іншого — хтось геть незнайомий мені, — шепнула вона, розглядаючи візерунки на кахлях, заплутані, як і її почуття.

— А якщо так і є? Раптом у мене роздвоєння особистості! — Закс хмикнув, і Амон на його плечі застогнав, повідомляючи про свій зв’язок з реальністю.

— Тоді в мене буде вдвічі більше проблем, аби порозумітися з одним Нортоном і з другим Нортоном.

— Щось ти зовсім неперебірлива. Тобі що — байдуже який, аби Нортон?

— Сухе червоне, — пробурмотів Амон, — і щонайбільше!

— О, цей уже готовий до продовження бенкету! Підйом! — Закс опустив одногрупника на підлогу і постукав у двері кабінету професора-лікаря.

Керн наказав заходити, щойно побачив їх, скривавлених і схвильованих. Його колючий погляд спершу пробіг по Діонісовому обличчю, та чорнявець не скидався на людину, якій потрібна невідкладна медична допомога. На відміну від Закса, чия широка усмішка ніяк не поєднувалася з кров’ю, що бадьоро капотіла з його правиці просто на зелений Кернів килим.

Наступного дня Амон розливався в подяці за повідомлення від Хамсіна, проте навідріз відмовлявся розповідати Рен, чому ж воно так шокувало його.

— Маю ж я знати, через що постраждала, — дівчина поклала руку на поранене плече, яке під блузкою вкривали чудодійні бинти професора-лікаря. Вони значно пришвидшували зцілення, але не робили його миттєвим. — А не розповіси, то викличу твого друга і сама випитаю.

— Не хочу руйнувати твій план, — посміхнувся Діоніс. — Та піймати вітра — завдання не з легких.

— Як для кого, — Рен смикнула шкіряну шворку на шиї і видобула з-під блузки кулон з пір’їнами. — Він подарував мені ось це. Тож можу викликати Хамсіна, коли забажаю!

— В Академії він не подіє, — зауважив Амон, розглядаючи кулон із захопленням. — Та й у цілому місті, мабуть, теж. Тут усюди сягає захист Аматерасу. До всього, це дуже цінна річ, Рендалл. Зв’язок, який сягає через кордони світів, — рідкість. Не варто витрачати його бездумно.

— Якщо воно рідкість, тоді для чого твій друг подарував це мені? Ми ж заледве хвилину поговорили.

— Не шукай логіки чи таємних причин у поведінці вітрів. Вони вітряні. Власне, живуть секундною емоцією. Мабуть, Хамсін вирішив, що ти приємна дівчина.

— Але, якби він жив лиш секундною емоцією, хіба кинувся б шукати тебе, ще й такими складними шляхами?

— Нас пов’язує дещо більше. Хамсін — мій друг. А друг — то велике поняття. У всіх світах. У всі часи.

— Я завжди думала, що ти ставиш на любов.

— Вважаю за краще не робити однозначних ставок — так завжди можна залишитись у виграші, — Амонові губи розтягнулись у сумну посмішку, проте він негайно стрепенувся й повів далі: — То про що це я… Бережи Хамсінів дарунок. Не буду нічого стверджувати чи пророчити, але він може колись врятувати тобі життя.

— Гаразд. Повірю бодай у це, Діонісе, — Рен сховала кулон назад під блузку і поплескала по ньому рукою, коли вогниста аура спалахнула зовсім поруч.

— А от і ви. Обоє одразу. Як вчасно, — Закс наздогнав їх у коридорі, схопив Амона за барки й припер до стіни. — Ану, Діонісе, розповідай. Що ти вичворив учора?

— Як завжди, з головою — у прірву, — чорнявець розсміявся, ігноруючи дим, що курився з-під Нортонових пальців. — Я вчора зірвався трохи. Не закипай так. Не бери з мене поганого прикладу.

— Ти в моїй стихійній групі. Я знаю, який вигляд має твій вогонь. То був не він.

— Заку, відпусти його, — втрутилася Рен, котрій вкрай не хотілося спостерігати, як одногрупники натовчуть одне одному пики, а все до того йшло.

— Він бреше, — видихнув Нортон. — І не дозволяє нікому допомогти.

— Із чим допомогти, Закі? — Амон здавався спокійним, поки руки друга судомно стискали його сорочку. Гірка посмішка кривила губи. — Із чим ти, Нортоне, мені допоможеш?.. Я вже сказав, — хвиля тепла роздмухала чорні кучері. — Усе під контролем. Іди і приклади свої турботи деінде.

— О боги, ви мов ошизіли обоє! — Рен підійшла до хлопців і одразу ж почулася в епіцентрі стихійного лиха через завихрення енергій. — Слухай, Нортоне, справді, облиш клятого Діоніса! Бракує, щоб ви тут одне одного повбивали.

— То ти тепер його захищаєш?

Дівчина стиснула кулаки.

— Припини. І ти теж, Амоне.

«У всіх свої таємниці», — шепотів внутрішній голос. Слова, котрі в Академії відмежовують те, чого хтось не хоче озвучувати. Невагома згадка про те, що кожен із них прийшов зі шлейфом іншого життя, іншого світу, незбагненних умінь та невідступної небезпеки за плечима.

Закс гнівно втягнув повітря, його ніздрі розширились, а тоді він демонстративно відпустив Амона, обтрусив руки, розвернувся на п’ятах і рвонув геть, мовби за ним насувався Вихор.

— Ти вгамувала самого Зака Нортона. Нечуваний талант! Це нове вміння після зняття ліміту?

— Ох, заткнися, Діонісе, — Рен аж тіпало. — Якого чорта я маю вигороджувати тебе, коли сама нічого не знаю, і через це Нортон буде знову злитися, і…

— Бо ти чудово розумієш, що коли Закі й пропалить комір моєї найдорожчої сорочки, то однаково це не дасть жодному з нас корисної інформації. До того ж, я дійсно можу зірватись і наддати йому у відповідь. А взагалі, чому б тобі не наздогнати його й не потеревенити нарешті?

— Та я тільки те й роблю, що з ним теревеню, — закотила очі Рен. — І знаєш, не думаю, що ти зробиш щось хороше для групи, коли будеш провокувати сутички.

— Перш за все, сутичку спровокував Закс твій любий Нортон. А друге, що я маю завважити: наша група — це прекрасне й затишне об’єднання. Та невже ти справді думаєш, що це все має бодай найменший сенс у тому коловороті, що чекає за стінами Академії?

— Я не знаю, що буде далі, Амоне. Не знаю, що у вас на думці, шановні та могутні кандидати на божественні пенати. Та для мене всі ви зараз важите чимало. Тому так. Моя відповідь: так, усе це має сенс.

— Савітрі, дай мені спокій, — голос Закса, як і очікувалося, лунав невдоволено.

— Є розмова, — беземоційно відказала Рен, певна того, що цю розмову треба розпочати і завершити, бо треба, бо все, бо годі.

— Коли незрозуміло з першого разу, пояснюю: я опановую вогонь, він погано впливає на мої емоції. Сама бачила. Не дратуй.

— То послухай мене.

— Що послухати? — у Заковому голосі брязнула щира образа. — Та я тебе вчора врятував від повної задниці, вибач на слові, а ти покриваєш цього Діоніса!

— Знаєш що, Заксе Нортоне? Ти мене теж дратуєш. Ні, та ти мене просто бісиш! Весь такий самовпевнений, а сам постійно тікаєш від відповідей і, трясця, тепер виправдовуєшся тим, що вогонь освоюєш. І наче не знаєш, що є інші шляхи вирішення конфліктів, аніж кидатися на одногрупника з кулаками.

Зак потер пальцем перенісся, наблизився і підняв праву долоню. Обпечена рана, яка зяяла в центрі, ще не затяглась і виглядала страшно.

— А ти нічого не знаєш про інстинкт самозбереження, — глухо відповів він. — Та мені не подобається ідея збутися голови через Діонісові таємниці й зриви. Поза тим, так, звичайно, всі мене дратують, і я дратую всіх. То чому ж ти тут, Савітрі? Хіба є сенс говорити щось такому поганцеві, як я?

— Ти чудово знаєш відповідь, — Рен зміряла Зака поглядом. — Я тут, бо ти прикидаєшся.

— А що, коли й так? — заява його геть не зворушила.

— А те, що годі вже.

— Я казав тобі не раз: нічого з цього не вийде.

— Перестань, будь ласкавий, фантазувати, вийде чи ні. Припини мені твердити про нашу приреченість та про вищі сили. Бо якщо ти, Заксе Нортоне, скажеш, що, відкинувши все це, не хочеш поцілувати мене просто негайно, то визнаю: ти ще гірший брехун, аніж Діоніс!

Запала кількасекундна тиша. Закс приклав руку до чола дівчини, наче намацував температуру. Тоді мигцем стиснув обидві її руки.

— Здається, ти хвора, Савітрі. Гарячка, тремтіння, спітнілі долоні — всі симптоми.

— У мене не спітнілі долоні.

Хлопець коротко розсміявся і торкнувся її пучок.

— То, думаєш, я просто зараз хочу поцілувати тебе?

Рен забило подих, проте вона сміливо зустрілася з поглядом червонястих очей і так само сміливо кивнула.

— Так, Заку. Ось саме зараз.

Розділ 7 Багато проклять

Стовпи б його забрали, Нортон!

Невиправний, неможливий Нортон!

Сто разів проклятий Нортон!

Тільки він — ті-ільки він — міг переконувати, що їхній поцілунок — це неправильна випадковість. Звісна річ.

Рен гнівалася й на себе, бо щоразу шукала поглядом його вогняне волосся, щоразу натикалась на червонясті очі, як на гострий частокіл, і все одно самовбивче почуття несло її до цього Нортона. І навіть коли сталося те, що сталося, він мусив зіпсувати все.

— Заради Стовпів, Нортоне, не поводься, як тринадцятирічний підліток, який уперше когось поцілував і думає, що світ зруйновано! — заявила вона, коли Закс раптом почав переконувати, що це вони даремно.

— По-перше, не вперше. По-друге, вісімнадцятирічний. А по-третє, я не вважаю, що світ зруйновано. Але краще цей епізод забути.

Було в цьому щось страшенно образливе: адже поцілунок видавався Рен тією тонкою межею, яку перетинають усі потенційні закохані, щоб отримати хоч якусь певність і відповідь. Проте лише клятий Закс вважав, що можна перетнути межу — і негайно спаскудити це. Образа затоплювала найдужче від того, що Рен була певна: ці відмовки — брехня. Тож вона перестала вірити в них остаточно.

— Руде, ще й дурне, — безапеляційно відповіла Нікта, щойно почула короткий опис ситуації на вранішній лекції Тота. — Не знаю, навіщо ти терпиш це.

— Ну а що б ти зробила на моєму місці? — Рен розляглась на парті, ховаючи обличчя між сторінок конспекту.

— Послала б його до Мойр на аудієнцію, от що!.. А, та боги з вами, треба ж і порадіти! Я вже думала, що швидше прийде випуск, ніж ви розворушитеся. Ходімо відзначимо це подвійною порцією какао?

Рен помітила, що професор Тот замовк, зацікавлено спостерігаючи за ними. Кілька студентів теж озирнулись. Дівчина запідозрила, що колір її щік стає подібним до сукенок Адіті.

— Боги, дотримуйтесь нашої теми заняття! — осміхнувся викладач. — А ви, Савітрі, як збудниця розмов довкола себе, мабуть, хочете вийти і вдихнути чудового свіжого повітря? — Пальці Тота вказали просто в напрямку дверей, і дівчина зрозуміла, що, попри доброзичливий тон викладача, краще робити те, що кажуть.

Вона опустила голову і прошмигнула між партами до виходу. Широкі коридори, прохолодні й порожні, ховали безліч затишних місць, тож Рен не переймалася тим, де провести час.

Проте варто їй було відійти від лекційної, як із-за повороту з’явилася знайома постать найкращого студента, і, попри здивування Рен, він привітався й поцікавився тим, чи не було якихось наслідків після випадку зі сферою та закляттям, схованим у ній. Дівчина повідомила, що її спіткали кілька яскраво-фіалкових синців, але поза тим нічого серйозного.

— І в мене обійшлося без проблем, — Енліль розвів руками. Здавалось, його розчарувала відсутність наслідків. — Так ось чому я цікавлюся цим, Рендалл Савітрі: твій одногрупник Діоніс викликає в мене певні підозри. Бачиш, він переконував, що та сфера — його невдалий експеримент, і божився, що це ніколи не повториться. Та що більше я міркую, то краще розумію: він ніяк не міг дати життя такому прокляттю.

— Не думаю, що я можу тут допомогти, — відказала Рен, відчуваючи незбориму втому від чужих таємниць.

— Я не шукаю допомоги. Можливо, Діоніс і вигадав частину історії, та якщо ніхто не постраждав, я радий.

— Я теж. Ти на заняття? — поцікавилася Рен, прикидаючи, чим може заповнити вільний час.

— Щойно з нього. Індивідуальні в Одіна. Смерть, — Енліль ніяково всміхнувся. — А зараз будемо прощатись, бо мені треба в інший корпус.

— Можу пройтись із тобою. Розповіси щось.

— Гаразд. А що тебе цікавить? Правду кажучи, я рідко розмовляю з іншими студентами.

— Чому? Ти ж такий знаний.

— От саме тому. Щойно чую щось на кшталт «О боги, це ж сам кандидат у Тріаду», то хочеться крізь землю провалитися.

— Це краще, ніж задирати носа.

— Кандидати лише на крок попереду. А талант — не моя заслуга чи провина. — Здавалось, Енліль справді не вбачав у своїх силах нічого особливого, й це пробудило в Рен справжню симпатію до нього. — Як і не провина кандидатів на зникнення, що вони тут у більшій небезпеці, — додав він і поспіхом виправився: — Але ти не зникнеш.

— З чого така певність?

— Якщо спробую це пояснити, ти сміятимешся.

— Якщо сміятимусь із кандидата в Тріаду, то ти мене вб’єш.

Обличчям Енліля ковзнуло спантеличення:

— Це ти так знущаєшся?

— Знайомі іноді знущаються одне з одного. Що ближчі, то більше знущаються. Це нормально, — заспокоїла його Рен. — Пояснюй давай.

— Гаразд. Із твоєю аурою щось не те, — на переніссі хлопця залягла напружена лінія. — Наче ти багатошарова. Наче є Рендалл Савітрі, яку я бачу, та водночас не можу сконцентруватися на ній. У тебе ніколи не було овальної родимки на чолі?

— Ні, — Рен мимоволі торкнулася пальцями лоба.

— А я бачу її. Чи то якась пляма… Вибач, це справді важко пояснити.

— Та пусте. Ось якби це роздвоєння додавало сил!.. Я ж не можу навіть піймати вітер.

— А чому саме вітер? — зацікавився Енліль.

— Так сказав внутрішній голос, — опустила голову дівчина.

Вона нікому не говорила про внутрішній голос до того, але якщо вже кандидат у Тріаду розповів їй про «роздвоєну» Савітрі, то чого би й ні.

— Цікава причина, — хлопець не здивувався. — А щось інше спробувала?

— Так. Усе. Жодного результату.

— Нам сюди, — Енліль звернув у вузький коридор-перехід без вікон. — А щодо стихій, раджу взагалі не ловити вітер. Забудь про вітер. Уяви собі порожнечу. Уяви, що ти там… — голос студента стишився. — Аж ось там виникає й повітря — воно заповнює все, заповнює тебе — сповна. Ти і повітря — ви одне ціле, ніхто не ловить і не переслідує нікого. Тож коли підіймаєш руку — повітря струменить по ній, ступаєш крок — і воно рухається за тобою. Направляєш його вперед — воно виростає стіною захисту. Можеш перетворити його на тонку нитку, гостру голку, непробивний щит чи стрімкий потік…

— Шкода, що Торарей не вміє отак пояснювати, — усміхнулась Рен. — Дякую, обов’язково спробую знову.

Хлопець раптом спинився у вузькому переході й озирнувся через плече.

— Та не спробуєш. Бо ти жалюгідна, — голос його розгубив тепло. — Просто нікчемна, Савітрі.

Коридор раптом почав стискати. Енлілева аура спалахнула, як папір у полум’ї. Рен, злякана цією раптовою зміною, інстинктивно відступила. Проте хлопець випередив її й перепинив шлях. Він стискав між пальцями довгі голки і широко посміхався, а його очі — ясно-блакитні до того — знебарвилися. Їх заповнив багряний відтінок, геть не схожий на вогонь, який палав в очах Закса Нортона. Цей колір скидався на розведену у воді кров.

— Енлілю, нам варто звідси піти, — ціпеніючи, прошепотіла Рен, не певна, що він чує її, не певна, що то він узагалі.

«А що ти знаєш про нього?» — спохопився внутрішній голос.

— Ні, ми звідси нікуди не підемо. І ми нікому не розкажемо про те, що живе у твоєму любому Енлілеві.

Хлопець нахилив голову набік, і, не встигла Рен ступити кроку, як упало заціпеніння і перша голка занурилася під її шкіру.

— Відпусти Енліля, — твердо сказала Рен. Принаймні їй здалося, що твердо, враховуючи струмочки крові, що стікали по шкірі.

— Та це ж я, я, Рендалл Савітрі! — Хлопець із багряними очима перекочував між пальцями довгу голку, вимащену її кров’ю.

Дівчина не могла зрозуміти чому, але він не був потворним і жахливим, ні — радше скидався на бога. На жорстокого і всесильного бога, яким стане одного дня.

Рен намагалась перебрати в голові кожну мить, яка передувала цим метаморфозам. Та заважали голки, якими виводили візерунки на її руках. Вона пробувала сіпатися й тікати, але заціпеніння перемагало. Енліль і разу не поранив насправді сильно — але від вигляду голки, яка впинається під шкіру, а тоді розриває її зсередини, розтинаючи дрібні судинки, Рен затоплювала млість. Це було значно, значно гірше, ніж те, що вони переживали на практичних у Діана Керна.

— Відпусти мене, — глухо мовила вона після відчайдушних спроб торкнутися хоча б дрібки своїх сил.

— Спершу відпусти Енліля, а тепер відпусти мене? Яка ти невизначена, Рендалл Савітрі! — розсміявся студент, закинувши голову. — Відпустити тебе? Добре подумала? Я ж відпущу й подамся шукати іншу жертву. А це ти вивільнила мене. Ти й відповідай за це.

— Я вивільнила? — ноги Рен підкосилися.

— Ти взяла до рук сферу. Ти випустила прокляття. Ти й згориш від…

Фраза урвалась, Енлілеві очі закотилися, він спробував обернутися, проте наступної миті повалився на підлогу.

Рен шморгнула носом, не в змозі ворухнутися. Її били дрижаки. Біль від порізів ожив з новою силою.

— Спокійно, Савітрі! — бадьорий голос вивів дівчину зі скрижаніння. — З ним усе гаразд.

То був голос Зірки.

Адіті Агні — боса і вся в червоному — підлетіла ближче і зиркнула на Рен та розпростертого на підлозі друга. На плечі Зірки лежав золотий спис. Волосся, зачесане назад, відкривало рясні прикраси.

— То що в нас тут? — Адіті клацнула пальцями, і спис розчинився в повітрі з металевим дзвоном.

— Важко пояснити, — Рен не відривала погляду від непритомного Енліля, бо найдужче остерігалася, що він зараз прийде до тями і…

«Це ж ти вивільнила мене».

— Так, звичайно, важко пояснити, чому аура мого напарника сочиться агресією і він погрожує тобі в порожньому коридорі. Але з вас двох лише ти здатна говорити зараз, — Адіті з силою схопила Рен за плече і змусила підняти руки. Вигляд крові і порізів Зірку не здивував. Вона здмухнула гривку з-перед очей — на чолі просто над переніссям виднілася темно-вишнева цятка. — Що ж, нічого страшного. Зазирнеш до Діана — за три хвилини зцілить. Тепер розповідай.

Темні очі Адіті прошивали наскрізь, наче то погляд самої Аматерасу. Але розповісти їй про Енліля означало викрити випадок зі сферою… і Амона.

— Я не розумію, що сталося, — Рен підозрювала, що її погляд і наполовину не такий упевнений, як у Зірки. — Краще питати у твого друга.

— Савітрі, заради Великих Стовпів Всесвіту, не намагайся мене надурити. Хочеш, щоб ще хтось постраждав? Я надаю перевагу раціональності рішень. Ти розповідаєш — і ми обидві готові до того, що буде далі. Ти не розповідаєш — і ми втрачаємо дорогоцінний час, який могли б витратити на допомогу тобі й Енлілеві.

Рен подумки зітхнула. Місяць тому вона не могла собі й уявити, що спілкуватиметься з Адіті Агні, — і ось уже намагається ввести її в оману. І через що? Через Амонові таємниці, щоб йому дійсно човен Ра втопився!

— Ну? — Зірка дивилась на неї з вимогою, вперши руки в боки.

— У нього щось вселилося. Спершу очі почервоніли. А далі він напав на мене.

— Коли це почалось?

— Та щойно. Ми йшли коридором і говорили про стихійні сили, а раптом він озирнувся — і був уже інший. І голки. У нього були голки, — дівчина підняла свої руки вгору, демонструючи порізані долоні.

— До Аматерасу. Негайно.

— Зажди, Агні! — перебив її хтось. Сколихнулися завихрені тіні, і з них виступив Амон, засапаний та наляканий.

— Ми йдемо до директорки, — відрізала Адіті, ні миті не подивована його вмінням блукати крізь тіні. — Енліль напав на Савітрі. Якщо ти вже тут, то допоможеш його нести.

…Що проблеми в них серйозні, Рен усвідомила, щойно вони опинилися в Аматерасу. Директорка була не просто розгніваною — здавалось, вона зараз когось уб’є.

— Пані… — тихо мовив Амон, але та підняла вказівний палець, закликаючи до тиші.

— Агні, повертайтеся на заняття. Вас тут не було, і нічого не було, затямили? Діонісе, примостіть Енліля на кушетці біля вікна і тільки спробуйте там щось пальцем ворухнути! Савітрі, спершу хочу вислухати вашу версію подій… Агні, ви мене погано почули?

Адіті зі здивуванням і підозрою дивилась на Аматерасу, наче не насмілювалася їй заперечити, але вкрай не хотіла виконувати наказ. Проте тут вона стрепенулась і похитала головою. Рен зазирнула у зблідле Енлілеве лице, поглянула на шокованого Амона і зрозуміла: переживання щодо Заксової поведінки та вчорашнього вечора так далеко, що вона й за бажання не може до них дотягнутися.

З Амоном Аматерасу розмовляла довше. Рен устигла піти до вбиральні, змочити серветки в холодній воді і ретельно постирати засохлу кров із рук та обличчя. Тонкі смужки подряпин почервоніли і свербіли трохи, але загалом були не надто страшними.

Коли одногрупник вийшов із кабінету, Аматерасу вельми експресивно попрохала Рен забрати Діоніса з-перед її очей і втішила інформацією про те, що Енліля нічого злого не спіткало, крім кількох синців від Адіті, яка має схильність применшувати свої сили на словах, але коли вже вгаратає, то й кандидатові до Тріади непереливки буде.

Амон вшився швидше, ніж Рен устигла повідомити, що він шалено, безповоротно вляпався і вона більше його не покриватиме. Та не було ні сил, ні бажання зараз переслідувати його з цією новиною: попереду майоріло заняття в Торарея, а до того згодилося б перев’язати руки, бо доцент-стихійник знижки не зробить, навіть якщо вона завітає до нього без рук…

— І р-раз! — Перш ніж Торареєві долоні зіткнулись у сплеску, Рен спробувала уявити порожнечу, заповнену повітрям, як радив Енліль, але звук усе зіпсував.

— Ви можете не ляскати в долоні? — попрохала вона.

— А ти можеш не ляскати язиком? — перекривив викладач.

Рен зціпила зуби і відступила на кілька кроків. В аудиторії нікого не було, тож можна втекти від Торарея хоч в інший куток зали — але це навряд допомогло б. Подумки дівчина вважала, що доцент-стихійник — жахливий викладач. Він завиграшки керував будь-якою силою, але повторити щось двічі або роз’яснити студентам — таке в його методи навчання не входило. І все ж вибирати не було з кого. Рендалл зітхнула і стиснула кулаки.

Порожнеча. Енліль говорив про порожнечу. Нічого немає, і ніщо не відволікає. Жодного Торарея, жодних правил і вимог.

— Савітрі, спиш? — голос викладача продирався через її спробу абстрагуватись і о-боги-як-сильно дратував.

— Я концентруюся, — процідила Рен.

Порожнеча. Повітря. Повітря. Невагоме й невидиме, яке просто заповнює. Мурашки на кінчиках пальців. Енліль.

«Ти жалюгідна, Савітрі!»

Червоні очі. Голки. Страх. Кров на пальцях.

Амонові втечі від відповіді. Закові втечі від відповіді.

— Савітрі, якщо ти думаєш, що можеш простояти так до кінця заняття, виправдовуючись тим, що…

— Та дайте ж мені хвилину!

Ш-шурх.

Холодний потік. Мурашки на кінчиках пальців. Дзвін шибки. Скляні голки падають. Скляні голки. Сотні їх. Кров на пальцях. Енлілеві червоні очі. Закові червоні очі. Рубінові камінці замість очей. Широка і вдоволена Торареєва усмішка.

— Отак, Савітрі! Молодчина! Знав же, що тобі треба трохи розворушитись і щось та вийде! Але — надалі не рекомендую на мене так волати, бо…

Дівчина дивилась на уламки скла. Жодної радості від того, що їй стало сил не лише зачерпнути вітер, а й розтрощити вікно. Вуха заклало. Перед очима все попливло. Голки. Сотні їх. Дедалі ближче.

Найкращий студент Академії примудрився зіпсувати настрій Рен із самого ранку. Він мовчки підійшов до неї перед першою лекцією і на очах десятків студентів уклонився ледь не в ноги. Тож статус Рендалл Савітрі за лічені секунди злетів до зірок і вище.

— Енлілю, припини, — шикнула Рен.

— Я мушу попросити тебе… — хлопець скривився, ковзнувши поглядом по порізах на її руках. — Я хочу, аби ти більше не наближалася до мене. У жодному разі.

— Слухай, ось що ти несеш? — процідила дівчина крізь зуби, вже уявляючи, що собі надумають студенти, які жваво спостерігали за їхнім діалогом.

— Просто припинимо будь-яке спілкування, — найкращого студента свідки, здавалося, не тривожили, або ж його навичок комунікації дійсно бракувало, щоб зрозуміти: це поганий час і місце для таких розмов. — Я не хочу наражати тебе на небезпеку.

«Наражати на небезпеку!» — обурився внутрішній голос. Спершу Зак, потім Амон, тепер ось ще оцей страждалець. Вони так осточортіли Рен зі своїми намаганнями, так би мовити, «не наражати її на небезпеку», що гнів умить затопив ізсередини. Дівчина обережно опустила рюкзак на підвіконня, а тоді різко розвернулась і дала ляпаса найкращому студентові Академії, щиро сподіваючись, що хоч це поверне його до тями.

— Ще раз! — вона насунулася на нього, байдуже, що Енліль вивищувався, як гора. — Ще раз почнеш так зі мною говорити — вб’ю!

Хлопець, здається, був ошелешений не менше, ніж студенти, які вперше бачила Рендалл Савітрі в такому стані, мовби в неї вселилися бунтівні духи Нікти Ромі й Медеї Надаль заразом.

— Я лише бажаю тобі спокою, — безпорадно лупав ясними очима кандидат у Тріаду.

— Та до одного місця спокій! Ми — в Академії проклятущих ошизілих богів! Забув? — Рен глибоко вдихнула і присилувала себе відповісти спокійно. — Ми знайдемо вирішення твоєї проблеми. Але не тут і не зараз. Затямив?

Енліль повільно кивнув.

— Чудово. А тепер — у мене лекція.

Дівчина задерла голову і пішла до аудиторії якнайдовшим шляхом, бо її бойовий запал вивітрився так само швидко, як і з’явився, тож тепер нагально хотілося перевести подих.

На біду, Закс Нортон швидко встиг дізнатися про найяскравішу подію ранку: Савітрі врізала кандидатові до Тріади на очах у половини студентів, поки ті чекали Діту. Тож він наздогнав Рен іще швидше, ніж вона дісталася на заняття, і у звичній манері встиг поцікавитися, що це таке її об’єднує з найкращим студентом, що іскри летять і ляпанці сиплються. Внутрішній голос радив прикрасити картину, проте Рен несила було вигадувати щось, і дивитися на Зака — несила теж.

— Енліль просто натрапив на мене не в той час і не в тому місці, — байдужно відповіла дівчина.

— Боюся уявити, скільки разів я натрапляв на тебе не в той час… — відказав хлопець. — Диво, як це я досі не отримав по пиці.

— А хочеш?

— А варто?

— Часом думаю, що так.

Рен старалася крокувати швидко, та він наздоганяв її і легко підтримував цей ритм ходи, ще й усміхався. Втім, їй не хотілось усмішок — хотілося, щоб Зак врешті зрозумів щось. Що не можна відштовхувати одного дня і кидатись зі своєю «турботою» наступного.

— Якщо тобі направду цікаво, то я просто втомилася терпіти знецінення зусібіч. І чужі таємниці. І всі оці намагання навішати на мене брехню, прикриваючи її історіями про захист…

— Знаєш, а люди часом роблять це з прихильності й турботи про тебе.

Рен сповільнила кроки, і тут Закова рука піймала її зап’ястя.

— Та пригальмуй ти… — він підійшов ближче. — Я дійсно хочу попросити в тебе вибачення — за те, що днями просив у тебе вибачення. Через ось це ось… — він нахилився і миттю діткнувся губами до її губ. — Адже ти права, Рендалл Савітрі. Я брехун і боягуз. Але спробую щось зробити з цим. Бо поруч із тобою мене не покидає відчуття, що я здатний перемогти.

— Що ж… — Рен, заскочена настільки зненацька, наскільки це взагалі можливо, не вірила, що все це відбувається, тому й слова порозбігалися хто куди.

Зак відступив на крок і тепер уважно слухав її та дивився незмигними червонястими очима, які поблискували під тінню непокірного волосся.

— Що ж, — повела далі дівчина, — тепер нам треба придумати, як виправдати своє спізнення до Діти.

— Ну, — на Закове обличчя повернулася звична іронічна усмішка, — якщо моя відповідь тебе задовольняє, то як виняток на наступну лекцію можемо й не піти.

Розділ 8 Коса на камінь

Діке

Вона знала: цей ранок — не гірший з-поміж інших. Заспала та й усе. Завдання Торарея забирали більше енергії, ніж вона розрахувала. Доведеться заново облаштувати розклад дня. Щоб не ставалося як нині, коли втома перемогла бездоганне планування хвилин, а будильник не зміг добудитися.

Спершу дівчина вирішила пожертвувати сніданком і першою лекцією, аби дочитати, проте в розкладі першим на сьогодні значилось ім’я Одіна. Пропускати Одіна — це дуже-дуже погана ідея. Тому Діке дочитувала, прасуючи блузку. Не можна виходити з кімнати в зім’ятій блузці. Усе, що може бути бездоганним, повинне бути бездоганним.

Щойно вона вирішила, що ранок врятовано, як у двері постукали.

— Хто там? — Діке перебирала в голові варіанти.

Вона достеменно перебуває в гуртожитку, у своїй кімнаті. Зазвичай ніхто не заходить вранці. І Ніколас Ньєрд нині зайнятий через Торареєві причіпки.

— Це я! — відповів за дверима мелодійний голос. — Можна?

Якщо сказати їй, що не можна… Якщо попросити її піти геть… Але то могла бути важлива новина. Хто ж вранці просто так приходить, без важливих новин?..

— Так, відчинено, — Діке напружилась і повернулася до дверей, аби не втратити ні миті на впізнання ранкової гості. Останнім часом їй ставало дедалі важче впізнавати їх усіх, але вона все ще сподівалася, що минеться.

Двері рипнули. Зайшла дівчина: висока, проте, на відміну від самої Діке, напрочуд фігуриста і м’яка. М’якість рис підкреслювало важке волосся, котре білими хвилями струменіло аж до пояса.

— Привіт!

Усмішка тепла й відкрита. Спідниця оторочена мереживом. Мило.

— Привіт… — Діке опустила погляд на конспекти в руках дівчини, шукаючи підказку.

— Що, як завжди, сонна вранці? — Говорить начебто доброзичливо. Зовні не схоже, що в неї погані наміри.

— Так, я ще не зовсім готова до занять. Чому ти прийшла?

Хто ти така? Хто ти така?

— Хотіла з тобою порадитись, а точніше — попросити про допомогу. — Погляд опускається. Вона щось приховує? Чи соромиться? — Я в Торарея взялась за повітряні стихії, але він наполегливо радить мені спробувати порозумітися з водними, от я й подумала… — Пауза. — Подумала, що ти могла б допомогти мені. У тебе хороші результати, і ми могли би вранці перед заняттями практикуватись.

— Ні. Я не можу вранці перед заняттями, — відповіла Діке, пригадуючи всіх, хто освоює зараз повітря: Савітрі, Бальдр…

— Тоді опісля — коли в тебе є час.

— Ні, я не можу. Взагалі не можу.

Діке відступила і ледь не врізалась у прасувальну дошку. Треба випровадити її звідси. Треба дочитати. І випрасувати блузку. Треба. Якомога швидше. Паніка судомила пальці.

— Діке, та ж я не кажу, що то має бути часто.

Непідробне розчарування. Чи підробне? Чого вона хоче? Які в них стосунки? Як із нею говорити? Чому це все втекло саме тепер?..

— Іди, будь ласка, — вона звела руку і показала в бік дверей. — Я повинна підготуватися до занять. Мені недобре.

— Може, тобі допомогти?

Ні, то справжня турбота. Справжній інтерес.

— Іди. Просто йди.

— Що ж, як забажаєш… Але коли що, ти звертайся.

Діке кивнула. Вона знала, що не звернеться. І дівчина знала. Але ці дурні норми ввічливості не покидали ні на мить.

Щойно двері за однокурсницею зачинилися, вона безсило опустилася на підлогу й відкрила записник. З наступної сторінки позирала дівчина з білим хвилястим волоссям.

«Фрігг Дін» — повідомляв підпис до фото. Діке пошепки вилаялася.

Ранкова кава мала стати гарантією того, що Рен не проспить подвійну лекцію Нут, присвячену повноваженням Великих Стовпів Всесвіту. Після вчорашньої ночі, щоправда, їй ні до чого були всі Вищі та Великі, бо очі злипалися на ходу. Рен мстиво сподівалася, що Зак теж припізниться на заняття, хоч він і жив у гуртожитку, тож мав фору з добиранням.

Вона вмостилася на другому поверсі, між колонами, які обрамлювали південну галерею, і роздивлялася хмарки, сьорбаючи каву та стараючись, до всього, осмислити Торареєву розповідь. Напередодні на індивідуальному занятті викладач-стихійник повідомив, що вона, вочевидь, самотужки блокує власні сили, наче дуже не хоче замиритися з їхнім існуванням. Та подумати про цей блок і методи його долання дівчині не вдалося, бо її відволікли.

— Ви ж Савітрі? Рендалл Савітрі, правда? — голос бринів благоговінням, з яким Рен стикалася напрочуд рідко.

— Так, це я, — дівчина відірвалася від споглядання хмар і зміряла поглядом незнайому студентку, котра, щойно на неї поглянули, вперлася руками в коліна і схилилася в поклоні.

— Дозвольте представитися: Бентен Акай мене звуть. Я лишень вступила, — церемонно видихнула дівчина, і Рен примітила, що гострі чорні очі нагадують Аматерасу. — Якщо дозволите, я б хотіла розпитати вас, — продовжила Бентен тихо, — про мрію Нікти Ромі.

— І що ж тебе цікавить? — здивувалася Рен, хоча їй, ніде правди діти, полестила увага нової студентки.

— Я б хотіла побачити вашу схему. Якщо можна. Або бодай дізнатися про її деталі.

— Креслити її зараз я не маю часу. А щодо деталей, то там були додаткові гілки підтримки, підсилений бар’єр, розгалуження коренів дерева в минуле, а ще невпинне жертвування своїх сил… — Рен розповідала й розповідала, усміхаючись і пригадуючи відчуття, які опанували її тієї ночі. — І шалена віра в Нікту Ромі, — додала вона наостанок.

— Боги, я так чітко все уявила! — випалила дівчина. — Я ж, шановна Савітрі, теж вирощую мрії. Тому ви мене й зацікавили. Цей випадок із донькою Хаосу — ви були надзвичайна! Все можливо, правда? Якщо захотіти, все можливо, правда ж?

— Ні, — заперечила Рен. — Не певна, як це було у твоєму світі. Але зрощення мрій, якого навчали мене, містить складні схеми й розрахунки, спирається на довге навчання та досвід, має закони, які не вдасться порушити.

— Я б хотіла рухатися далі — до більших мрій, до вселенських мрій, — чорні очі Бентен горіли щирим захватом. — Вирощування, якого навчали мене, шановна Савітрі, теж містить в основі розрахунки та схеми. А ще навчали нас, що є честь у жертві і є честь у тому, аби згоріти задля великої справи. Тож коли я прибула сюди та дізналася про ваш учинок, він надихнув мене безмірно!

— Честь, може, і є, — Рен ковзнула поглядом угору, де колони впирались у стелю, обрамлені кам’яним плетивом. — Але чи так багато мрій варті такої жертви?

Очі Бентен спалахнули праведним вогнем, проте тоді нова студентка спохопилася, що в неї починається лекція, тричі подякувала за відповідь і, вклонившись Рен, поспішила геть.

— На Торарея спізнюємось? — не минуло й кількох секунд, як Ніктина долоня лунко приземлилася нижче лопаток.

— А вже час? Я заговорилася з новою студенткою, — виправдалась Рен. — Бентен якась.

— Чудне ім’я. Ми з нею точно не зналися. Та й дивно це, щоб отак посеред навчання хтось приходив.

— Хіба? — брови Рен сіпнулись угору. — Я ж спізнилась — і нічого.

— Звичайно, але ти мала бути з нами з першого дня. Ви з Бальдром трохи спізнилися через приколи свого здоров’я, але номінально ж усі прийшли в той самий час — коли було оголошено «набір».

— Здається, ти маєш мене просвітити ще в одному питанні, — усміхнулась Рен, схопилася зі сходів і обтрусила штани. — Що це за «набір»?

— Метод Ама збирати нас докупи, — махнула рукою Нікта. — Раніше студенти прибували в різний час, і це було трохи важко, бо хтось уже знався зі стихіями, а хтось тільки-но прийшов і лупає баньками та розпускає соплі. Набір — це як… ох, це щось як імпульс. Він дає змогу знаходити душі богів у різних світах і притягувати їх сюди. Тому ця Бентен — раптово! Придивлюся я до неї.

Розмова плелася, й дівчата плелися, аж доки дісталися до тренувального корпусу. Занять тут ще не проводили. Куполоподібна будівля здіймалася неподалік головного корпусу, як фрагмент стародавнього храму без вікон, лише з високими арками на вході. Минаючи їх, Рен відчула, що корпус оточує незрима стіна. В’язкі щити загальмували її рух на мить.

Усередині ховалася півкругла зала, оточена колонами. У центрі підлогу розграфили золоченими візерунками, які замикалися в коло. Студентів набилося безліч.

— Отже, повторюю! — вигукнув Торарей. — Хто спробує хоч крок ступити всередину кола — проблеми ваші. Починаймо!

Усі за командою викладача розсипалися ближче до стін, відкриваючи золочену межу на підлозі. На крайці кола спинилися двоє кандидатів у Тріаду. Адіті в багряних шароварах і короткому топі, який відкривав щонайбільше її смаглявої шкіри, застигла без руху. У руці дівчина звично стискала золотий спис. Проти неї спиною до Рен стояв Енліль, аж ніяк не такий ефектний, як його напарниця. Проте аура з лишком заміняла будь-які прикраси. Хлопець нахилився вперед і повільно розвів руки — Рен помітила на його пальцях масивні персні, по одному чи й по два на кожному — такі, як розповідав Торарей, могли стати вмістилищем додаткової сили.

Енліль кивнув Адіті, й вони одночасно перетнули золоту межу.

— Побережи-ись! — голос Зірки розітнув простір услід за лезом її списа, і камінні плити в місці зіткнення з невідомим металом укрились змійками тріщин.

Енліль усміхнувся і шепнув щось, що розчула лише суперниця. Вона озирнулася, готуючи спис до нового удару, і з запалом видушила:

— Я ще й не починала!

Проте коли спис вирвався з руки Адіті, Енліля вже не було на місці — стіна піску посипалася водоспадом за спиною дівчини. Із сипучої стіни визирнув суперник, а тоді легко — на перший погляд — торкнувся плеча Зірки. Повітря задрижало від його поруху. Адіті шпурнуло через половину залу.

Вона приземлилась на одне коліно, поточилася так, що ледь не випала за межу кола, але зграбно відновила рівновагу і розмашисто стерла цівочку крові з лоба. Мить — Адіті вже була на ногах. Вона відштовхнулася від кам’яної долівки і стрибнула вгору. Зблиснуло золото.

Хрясь! Лезо списа врізалось у кам’яну перепону. Енліль крутнувся прямо з-під свого імпровізованого щита, який уже тріщав під натиском Зірки, і вдарив збоку — вихор зірвався з його пальців.

Адіті гиркнула, відкинула спис і голіруч накинулась на хлопця. На мить спантеличений її беззбройністю, Енліль втратив увагу — Зірка звалила його з ніг і затиснула обидві руки власними.

— Здавайся! — вигукнула вона.

— Я ще не програв. Те, що ти зверху зараз, нічого не означає!

— Про мене, це дещо й означає, але ж не при всіх… — пирхнула Нікта, і Рен залилася рум’янцем, згадуючи зовсім недоречні деталі, котрі жодним чином не стосувалися заняття.

Справді, зважаючи на статуру Енліля, ніхто не сумнівався, що він за секунду, щонайбільше за дві, скине Адіті, як пір’їнку. Але щойно хлопець справді різко сіпнувся, Зірка відвела назад одну руку і запалила в долоні полум’я — свою істинну стихію.

— Здаєшся? Інакше обсмалю і не змилуюся.

Проте вуаль піску сипонула в очі дівчини, і вона на мить втратила рівновагу. Цієї миті якраз вистачило, щоб Енліль виборсався, відскочив убік і виростив ланцюги, котрі, блискаючи сплавами металів, спадали прямо з його зап’ясть.

Адіті чхала і терла очі, проклинаючи суперника. Проте не встигла вона завершити останню лайливу фразу, як смаглява рука різко відірвалася від запилюжених очей, золоте лезо впало у відкриту долоню і закружляло з шаленою швидкістю — збоку здавалося, що посеред піщаної бурі, яка оточила Енліля, раз по раз спалахує сонце.

— Агов, кандидати, не розваліть мені тут усе! — спробував угамувати їх Торарей.

Піщана буря тут же припинилась. Енліль стояв на колінах перед Адіті, вона ж притискала лезо до його горла, а один із ланцюгів перетискав її руку, з якої сочилася кров.

Другий ланцюг шарпнув Зірку за ногу, вона втратила рівновагу і полетіла просто на підлогу. І впала б, якби Енліль її спритно не підхопив. Спис дзеленькнув об кам’яну долівку і розчинився в повітрі.

— Годі! Молодці обоє! — гукнув Торарей і почав торувати собі шлях на середину.

Дівчина вже підхопилась на ноги та обтріпувала багряний одяг. Її суперник підібрав ноги і мовчки спостерігав.

— Ти користуєшся підступними ходами! — докірливо сказала Адіті. — Пісок в очі! Подумати лишень!

— Ти теж обіцяла мене обсмалити, а я цього не можу, — відповів Енліль на диво серйозно. — Ми користуємося тим, що маємо. Бо в битві ворог не стане вибирати лише чесні й відкриті атаки, щоб тобі було легше.

— Чудово підмічено! — погодився Торарей і повернувся до студентів. — Отже, ви щойно стали свідками показової дуелі. Надалі перейдімо до випробувань ваших стихійних спроб. Тепер кожен матиме змогу показати себе і відточити нові вміння. Питання?

— А хто не хоче? — озвався Бальдр.

— Той після пари може підійти до мене, і я докладно поясню, чому це необхідно, — осміхнувся Торарей. — Щоправда, не гарантую цілісності ваших кінцівок, але ж після пар Діана Керна вас це вже не лякає, так?

Виростити мрію вітру. Так радила Інанна. Уявляти пустоту, яку заповнює повітря. Це пропонував Енліль. Перемогти блок. Наказав Торарей. Рен розуміла, що їй конче необхідно зробити хоч щось із цього, бо після показової дуелі вона усвідомила, як скоро доведеться продемонструвати свої успіхи перед усіма.

— Усе простіше, — поблажливо всміхнулась Нікта, вислухавши детально суть біди. — У тебе когнітивний дисонанс.

— Можна людською мовою? — покосилась на неї Рен.

— Це була цілком людська мова, — втрутився Зіґфрід і поплескав рукою по обкладинці книги. — Ми саме зачитувались психологічно-філософськими трактатами.

— Спробую пояснити для особливо невиспаних, — усмішка Нікти поширшала. — Отже, я думаю, що одна частина Рендалл Савітрі каже, що хоче нові сили, розвиватись і рухатись уперед. Інша — хоче сидіти спокійно, щоб її не зачіпали, боїться зникнути і взагалі досі вважає, що це все — кара на її голову.

— Це хіба не роздвоєнням особистості називається? — поцікавився Зіґфрід обережно.

— Ні. Роздвоєння особистості, любий, — це якби перша Рен окремо від другої Рен ходила на закупи. А загалом, усі ми іноді сумніваємось і все таке. Але доки ти не вирішиш внутрішніх питань, то гармонія зі світом тобі тільки снитиметься.

— Ну-ну, — заспокійливо всміхнувся Зіґ. — У мене теж проблеми зі стихіями виникали. Але Торарей дозволив експеримент. Покажу на практичних.

— Гаразд, — кивнула Рен і потягнулася за рюкзаком. — Мені час на перев’язку.

— У тебе все буде добре, — запевнила Нікта. — Ти ж у моїй групі. Я би будь-кого не допустила! — вона сонячно всміхнулась на прощання і зашепотіла щось на вухо Зіґфрідові, вмощуючись у нього на колінах.

8058 рік 7 кроку Колеса Долі

Камінь поцілив понад бровою. Розітнув шкіру майже красивою лінією.

— Повертайся туди, звідки прийшла! — кинули незнайомі ще студенти.

«Не встигла поставити блок. Сама винна».

Щастя, що тих двох вистачило лише на боягузливе шпурляння каміння.

«Таких буде багато. Не всі можуть розуміти і приймати нове».

Дівчина вивернула рукав сукні і впевненим рухом витерла поріз, тішачись, як це зручно: кров червона, й сукня червона.

— Мікамі, підійдіть-но сюди! — Владний голос директора і його завжди похмурий погляд навіювали бажання підняти захист, але не можна.

— Так, пане Крон Оссе. — Усмішка, легкий уклін ввічливості. Бездоганна студентка та й годі.

— Хотів поцікавитись, чи у вас усе добре. — Опасиста фігура викликала в Аматерасу іронічну посмішку, котру вона ховала в глибокому поклоні. Поклони люблять усі, іронічні посмішки — меншість. Здавалося, що своєю масивністю Крон Осс воліє справити враження.

— Усе чудово. Дякую за піклування, пане директоре.

— Вам подобається навчання? Ви встигаєте наздоганяти однокурсників?

Вона вже знала, до чого ці запитання, і загострила власні слова:

— Безумовно. Скоро я буду серед перших. Можете поцікавитись у пана Вішну моїми результатами.

— Поцікавлюся, будьте певні. Вас раптом не ображають тут?

А ось і воно.

— Ні, я цілком вдоволена.

— Мікамі, у вас рана на обличчі.

Отже, він бачив. Бачив і тих двох. Не подумав спинити їх.

— Одна з багатьох, — осміхнулася Аматерасу. — Я спокійно ставлюсь до ран. Удома мене вчили смиренно приймати виклики долі.

— А чи не отримували ви звісток від брата?

— Це допит, пане директоре? — Вона дозволила собі підвести погляд і зітнутися з туманними очима того, хто викликав у неї водночас презирство й острах. — Я оплакуватиму його передчасну і несправедливу загибель вічно. Але до чого ці питання?

Важкий-важкий погляд у відповідь.

— Мікамі, можете вважати мене консервативним, але я певен, що жінка-богиня — це нонсенс. Витримати навчання важко навіть для чоловіків, але жінка!.. На додачу, ви погано впливаєте на студентів. Наш найкращий, наш кандидат у Тріаду не бачить жодного підручника за складками ваших сукенок.

— Я можу ходити на заняття в чоловічому одязі, пане директоре. Та це менш естетично.

— Хіба це життя, якого ви хочете? — пробурмотів директор, і Аматерасу спалахнула: він-бо чудово знав, що іншого життя для неї однаково вже нема!

— Ви відрахуєте мене? — спитала знавісніло. — Зміните рішення? Я буду змушена піти, і впасти в божевілля, і загинути? Як мій брат?

Директор наче змалів, проте його голос звучав грізно, як і до того:

— Ні, це не лише моє рішення, тож і змінювати його самостійно я не буду. Але якщо ви сама захочете…

— Не захочу. Я бажаю отримати свою владу, — дівчина мимоволі провела рукою по розсіченій шкірі, відчуваючи поколювання під пальцями. — Станьте на мій бік, і побачите: я не слабша за вашого найкращого. Станьте на мій бік хоч раз, бо я звідси не піду, пане директоре. Я ще принесу вам славу.

— Припиніть, Мікамі.

— Я Аматерасу, я верховна богиня, яка…

— Ви — нахабна студентка! І поки ви тут студентка, а я директор, краще змініть свою манеру спілкування! — гаркнув Крон Осс, і натяг напруги між ними посильнішав.

Ніколи він не прислухається — Аматерасу знала. Ніколи. Ніколи. Знала це з першого ж дня, коли його важкий погляд досліджував її незвично яскраву одіж, гострі очі та фігуру, закутану в шари шовку. Ніколи він не згодиться на те, щоб визнати її рівною. Аматерасу зціпила зуби, стиснула кулаки і відповіла тихо-тихо:

— Тоді я стану директоркою тут.

— Що ви сказали? — сторопів Крон Осс.

— Я сказала, що стану вашою наступницею, першою директоркою Академії.

Мовчанка. Гнівно опущені брови. А тоді дивна, зневажлива посмішка.

— Ви ще вигадайте, що назвете це місце своїм іменем.

— Чудова ідея! Академія Аматерасу — звучно!

— Знаєте, Мікамі, якби на вашому місці був студент-чоловік, то після таких заяв я б говорив з ним по-іншому.

— Звичайно.

Аматерасу секунду чи дві здавалося, що він її вдарить. Отак просто — підійде і розіб’є їй голову своїм кулачищем. Проте їхню суперечку спинили.

— Перепрошую! Негайно скажіть, де я! — Такий зверхній дівочий голос ще треба було пошукати.

— Де ви? — Крон Осс озирнувся, і його ніздрі гнівно роздулися. — Ви в Академії богів, щоб Мойри вас забра..

Останній склад застряг у його горлі, щойно він побачив, хто питає.

Аматерасу довго по тому пам’ятала їхню першу зустріч. Висока незнайомка з плавленим золотом кіс, з очима, повними холоду. Здавалося, що повітря довкола неї сяяло, і це світіння розтікалось могутніми хвилями на всі боки.

Аматерасу заціпеніла в передчутті. Дівчина не могла потрапити в Академію просто так. Жодна дівчина не могла, якщо тільки вона не…

— Хто ви? — Кошлаті брови директора опустились так низько, наче він хотів прикрити ними очі від сліпучого сяйва.

Кутики виразних вуст незнайомки сіпнулися, ніби вона почула щось неймовірно образливе.

— Як можна цього не знати? Я — перша принцеса-спадкоємиця, Хранителька Третього Порогу, почесна жриця Сенетівін Заходу, Афродіта!

— Афродіта, — видихнула Ама.

— Так! Отож прошу негайно повідомити моє місце перебування!

— Афродіта… — Крон Осс потер лоба рукою, наче намагався щось згадати.

Аматерасу ступила вперед і вклонилась новоприбулій. Судячи з гордого тону її слів та кількості титулів, Афродіта була в себе вдома важливою персоною та звикла приймати почесті.

— Вітаю вас в Академії.

Замість відповіді — оцінний погляд згори донизу. Ама зітхнула. Вона вже звикла бути найнижчою серед хлопців тут, але й новоприбула височіла над нею, як мармуровий обеліск найтоншої роботи.

— Що таке Академія? — спитала та.

— Місце навчання майбутніх богів, — повільно мовила Аматерасу. Вона остерігалась, що Афродіта впаде в істерику або розплачеться.

Крон Осс досі замислено тер чоло.

Проте золотокоса красуня округлила очі й повільно перепитала:

— То тут навчаються боги… тобто — всесильні боги? Звідси прийшла до нас богиня Заходу Сенетівін?

— Я не певна щодо богині Сенетівін, — чесно зізналась Аматерасу, бо не пригадувала такої в Словах.

Проте незнайомка не надала цьому жодного значення. Вона глибоко вдихнула і сплеснула в долоні:

— Чудово! Я завжди знала, що я — неймовірна! То де мій палац?..

Розділ 9 Струни світу і прокляття Діонісів

— Мушу ж я хоч іноді запрошувати тебе на побачення! — повідомив Закс, коли вони з Рен опинилися в іншому світі з легкої подачі його нового вміння.

З хлопцевого виразу обличчя дівчина не бралася судити, чи тішить його прогулянка, але вона сподівалася, що так. Адже до останнього їй було важко повірити, що Закс таки ступив крок назустріч і погодився на те, що вона звала стосунками. На що точно він погодився, вони ще не уточнили. Проте наразі вистачало й цього.

Кав’ярня була немаленькою, проте затишною. У повітрі пахло топленим шоколадом. Тиха музика снувала незнайомі мелодії, і дівчина за барною стійкою підспівувала собі під носа. За вікном знову гуляла хурделиця — Рен замислилася, чому вже вдруге вони з відносного тепла потрапляють у серце зими.

— Тут легше говорити, ніж в Академії, — широко всміхнувся Зак.

І справді — коли перед ним не лежало два десятки підручників, він видавався набагато досяжнішим.

— І що ж такого ти не можеш сказати мені в Академії? — Рен розправила пальцями серветку, бо конче хотілося зайняти чимось руки.

— А те, що твій дорогий Амон щось затіяв, але я не можу зрозуміти що, а він не палиться. А ще дякую за компанію… справді. Я радий, що ми тут разом. — Зак почухав носа й відвернувся в пошуках меню. Вочевидь, подібні теми не належали до тих, де він міг повністю виявити своє красномовство.

— І я рада. — Дівчина погладила пальцями десертну ложечку і пробіглася ними по серветниці. — А щодо Амона, то я вже помітила це. Мені він обіцяв пояснення — незабаром.

— Чудово. Зриватись отак, як минулого разу, — не діло, — Закс подивився на свою долоню, де донедавна «красувалася» рана.

— Я думала, тебе не цікавить нічого, крім власної успішності, — жартома завважила Рен.

— Крім власної успішності — і цілості власної шкури. Амон небезпечно часто посягає на останнє, — Закс не відривався від меню, проте його обличчя спохмурніло.

За хвилину перед Рен приземлилося замовлення: божественний торт із шарами рожевого та білого суфле, зацукрованими вишнями й шоколадним мереживом зверху.

— А звідки ти знаєш усі ці місця? — Уява Рен малювала Зака, який бігає вихідними в пошуках найсмачніших десертів, коли іншим присягається, що стирчить у закритому відділі бібліотеки.

— Моя старша сестра обожнювала кав’ярні. Тож ми постійно туди навідувалися. Вдома. Хіба я міг втратити шанс спробувати каву в інших світах? — Закс на диво мило всміхнувся.

— Цікаво, чому кава є в усіх світах? — Дівчина замислено зазирнула на дно своєї чашки, де темні патьоки вималювали щось підозріло схоже на Амонові кучері.

— Не в усіх, — спокійно відповів хлопець і відкинувся на спинку крісла. — Уважніше читай підручники на Нут.

— Боги, Заку, давай хоч один вечір без підручників!

Вона ніяк не могла поєднати у своїй уяві цього хлопця і його маніакальну тягу до знань. Якщо раніше хтось би просто показав їй Закове фото — високого рудого хлопця з сережкою у вусі і вогнем в очах, — вона б негайно вирішила, що це перший шибайголова.

— Насправді я хотів ще дещо сказати, — голос хлопця посуворішав. — І хочу, щоб ти мене вислухала насправді гарно.

— Щось сталося?

— Поки ще ні. Та я мав розмову з директоркою. І, злишся ти чи ні, та дізнався про проблему з найкращим студентом. Про те, як ти отримала ті порізи й синці.

— Заку…

— Будь ласка. Тримайся від нього на відстані.

— Не можу. Він постраждав через мене.

Від попереднього щасливого виразу на обличчі Закса не залишилося й сліду.

— Рен, він — кандидат у Тріаду, найсильніший. Сам розбереться. А ти опиняєшся в небезпеці, яка вища за твої сили.

— Звідки таке рішення про мої сили, якщо на них досі стоїть блок? — Дівчина мимоволі відсторонилась і склала руки на грудях.

— Я просто хочу, щоб ти довіряла мені більше.

— А це тут до чого?

— Якщо ти довіряєш мені, тоді тримайся від нього подалі.

— Ти в курсі, що такі слова — маніпуляція?

Очі Закса стали схожі на крижану пустелю. Він відхилився назад і зчепив руки на потилиці, звівши погляд догори.

— Вибач, — пробурмотів за мить. — Я не хочу применшувати твоїх сил. Просто всі оці кандидати на великих богів, усі ці сплутані душі — вони часом не мають у собі нічого людського. Дивляться на всіх крізь призму своєї енергії — і не бачать, коли руйнують щось.

— Говориш так, мовби не належиш до них.

Закс клацнув пальцями, і свічка на їхньому столі згасла.

— Намагаюся ніколи не забувати, що я — людина. От і все. Ти мене почула щодо Енліля?

— Запевняю, на тлі інших він — суцільна доброта й розуміння. Але я спробую не шукати собі проблем.

— Ловлю на слові, — відповів хлопець.

— Тут краще зосередитись на основній лінії і, хм-м…

— …додати трохи стабілізації?

— Саме так, — Рен здивовано подивилась на Бентен, а тоді на свою схему. Новенька хоч і новенька, проте легко закінчує її неозвучені думки.

Дівчина спершу сумнівалась, чи варто погоджуватися на пропозицію нової студентки: Бентен Акай хотіла, щоб вони разом практикувались у вирощуванні. Проте врешті Рен привабила можливість побавитись простими мріями на тлі того, як вона й далі валила всі практичні Торарея. Тож уже вкотре вони з Бентен сиділи в затишній аудиторії закинутого крила й експериментували.

Бентен має талант — Рен помітила це з першого моменту, коли студентка бережно взяла в руки скляну сферу і піднесла її на рівень своїх примружених очей. На обличчі дівчини горіла повага до кожного найдрібнішого завдання, а її руки завжди дуже обережно й акуратно торкалися сфер, наче відчували їхню набагато більшу вагу в символічному світі, ніж у реальності. У рухах Бентен проступала спокійна церемонність, ніби кожен її крок — частина таємничого ритуалу. І вона не припиняла вклонятися за кожної нагоди, а також кивати на будь-яку фразу Рен.

— Слабка мрія, ледь жевріє. Може, власник про неї забув, — поморщилась дівчина, відкладаючи вбік одну зі сфер.

— Дивно, що вона досі жива. Коли власник втрачає інтерес чи забуває про мрію, вона тане доволі швидко, — Рен вистачило доторку, щоб прочитати її вміст: «Відшукати Ґайю» хотів хтось давно-давно. Так давно, що аура мрійника стерлась і не озивалася до неї. Ґайєю — дівчина пригадала це після секунди роздумів — звали попередню Зірку Академії, яка, за розповідями Інанни, була ще могутнішою від Адіті й при цьому порушувала чи не половину правил, сипала жартами і скидалася на особу, аж ніяк не здатну стати найкращою. Але взяла — і стала…

— Може, власник і не забув, може, він лише змушує себе забути… — Бентен провела пальцем по стінці сфери, наповненої туманним світінням. — Знаєте, шановна Савітрі, в моєму світі вміння торкатися чужих мрій вважалося прокляттям. А тут — його вивчають. Химерно так!

— А в моєму світі був коледж мрієростів. Але суворо забороняли впливати на фізичні об’єкти, і за кожним втручанням слідкували викладачі, — розповіла Рен, згадуючи список правил, який мусила завчити перед початком навчання — здавалося, в іншому житті.

— А втручання в час? — голос Бентен здригнувся. — Ви опановували його?

Рен хмикнула.

— Про таке там навіть не чули. Мрієрости в нас переважно працювали для підсилення та підтримки, аж ніяк не для особливо складних завдань чи великих змін.

— У нас геть не так — очі Бентен розширилися. — Я, бачте, жила при храмі богині. Не навчалася ніде, не бачила нічого, бо на мені лежало прокляття і тамтешні служителі забороняли мені покидати храмові стіни.

— Яке ще прокляття?

— Таж уміння мрієрости. Люди приходили в храм. Просили здоров’я для того, хто вмирав. Я могла дати його. А потім той, хто дивом вижив у хворобі, тонув у річці. Люди просили грошей на великий дім. Я могла дати їм це. А потім дім згоряв. Отак і з усім. Але люди однаково приходили, однаково просили чогось — кожен із них був певен, що зла доля не спіткає його, кожен вірив у свою винятковість.

— Віддача, — похмуро сказала Рен. — У нас це називали віддачею. Коли виростити мрію, яка впливає на щось суттєве, а від самого власника жодної допомоги або вона дуже слабка, то порушується природний хід подій — і тоді падає віддача. Тому стільки заборон існує. Та це не прокляття, Бентен, ніяк. Чому ж ти не відмовилася від такої роботи?

— Я не мала куди йти. Проклятим нема життя. До всього, в мене була іще одна сила. Сила дарувати везіння — але чомусь люди недооцінюють значення везіння і бажають натомість отримати щось чітке, явне, точне… Тож до моєї істинної могуті зверталися дуже рідко.

— Гаразд. Обирай мрію, — обірвала її Рендалл. — Часу не так багато — в мене скоро лекція Тота. І коли я на неї знову припізнюся, жодне везіння не врятує.

— Може, спробуймо знайти цю невідому Ґайю? — запропонувала дівчина, зважуючи в руці сферу із забутою мрією.

— Не варто. Ґайя вже покинула Академію, тож ми даремно витратимо сили. Доки Нитки не відновилися, це — нездійсненна мрія.

— Як скажете, — кивнула Бентен і обережно відклала сферу, аж тут двері розчинилися, щоби впустити кандидата в Тріаду.

Рен підхопилася на ноги, передчуваючи біду швидше, аніж хлопець мовив хоч слово. Він притискав долоню до лівого ока і вперся плечем в одвірок, мовби його долав страшний біль.

Бентен, за звичкою, бухнулася кланятися.

Енлілева рука прокреслила в повітрі різку лінію. Рен лише й відчула, як повз неї шугнуло щось і — врізалось просто в спину дівчини, яка досі лежала на підлозі, простягнувши руки вперед і не ризикуючи підводити очей на могутнього кандидата в Тріаду.

Рен підняла тонкий щит і кинулася до Бентен. Тіло студентки розм’якло. Блідим чолом збігла цівка крові, але більше ран не було. Груди здіймалися. Скидалось на звичайну непритомність.

— Радий бачити тебе, Рендалл Савітрі! — озвався Енліль, чи радше той, хто ховався всередині, вказуючи на свою появу червоним туманом в очах найкращого студента.

— Чого не можу сказати я, — переборюючи крижані хвилі, дівчина підвелась і заступила Бентен.

Зсередини рвалося відчуття страху. Руки знову поколювали, наче в них уже впивались голки. Але дівчина знала: якщо зараз дасть цьому страхові вирватись на волю, то все закінчиться погано. Якщо спробує втекти — Енліль нападе на нову студентку. Та і втекти — ще те завдання.

«Одна Рендалл Савітрі хоче рухатися, а інша — спокійно сидіти на місці». Слова Нікти виринули в голові несподівано яскраво.

Рен зціпила зуби. У голові гула порожнеча. Вона мусила зробити щось — та не знала що. Бо завжди хтось приходив на поміч. Завжди хтось простягав руку, закривав її, витягав. Навіть тоді, після ночі балу, коли вона думала, що залишилась зовсім сама, — навіть тоді виявилося, що всі були на її боці. Дівчина замружилась і відчула, що поколювання на долонях гасне, немов до шкіри приклали лід.

«Ніхто не прийде», — сказала вона собі твердо і певно.

«Ніхто не прийде». Холодний протяг.

— Ти така мовчазна сьогодні, — зауважив Енліль. — Мені це не до вподоби. Я звільняюся, аби веселитися.

«Ніхто не прийде», — втретє подумки повторила Рен і посміхнулася. Ні Адіті, ні Зак, ні Нікс — ніхто з тих, на кого вона звикла покладатися. Адже сама запевняла Зака, що не хоче, аби її відмежовували захистом.

«Ти одна, і ти сама вирішиш це, — озвався внутрішній голос, який до того не озивався давно. — Шлях саме такий. Давно час змиритися…»

«Ні. Не так, — Рен подумки заперечила. — Давно час зрозуміти, що це дар, а не прокляття, з яким треба змиритися».

«Ні, не так, — внутрішній голос дзвінко розсміявся. — І не дар, і не прокляття — просто частина душі. І поки це так, ти неодмінно переможеш».

«І справді. Я хочу захистити їх. І себе. Й Енліля». — Дівчина заплющила очі на довгі дві секунди і відчула її — кришталево чисту порожнечу, налиту силою. Її силою. Простягни руку — скажи, чого ти хочеш, — і переможеш. Як усе просто.

Барви довкруж підсвітилися яскравіше, і дівчина зі здивуванням помітила, як струни вогню прошивають кімнату, як тремтять пасма вітру, як тягнуться вглиб стріли землі і розливаються завитки води, сплітаючись у картину світу, завжди невидиме, правічне мереживо, яке наповнює все і є всім.

Їй вистачило лише простягти руку і торкнутись. І вони озвалися — кожна струна, кожна стріла — могутнім дзвоном, який прошиває світ від земних надр до найвищих небес. Рен згадала, як безліч разів спостерігала за танцем Адіті — наче зірка торкалась невидимих струн, — і врешті зрозуміла сенс її танцю.

Вона підвела погляд на Енліля, розуміючи, що не минуло й миті, як внутрішній голос заговорив до неї, і побачила, що довкола нього химерним візерунком танцюють ланцюги зі сплавів усього, що ховалося в землі. Та навіть ці ланцюги можна розірвати.

«Захистити», — подумки мовила Рен, вимальовуючи найпростішу схему. Від першої точки — до другої, від другої — до третьої.

— Савітрі, а що це ти замислила? — протягнув Енліль, посміхаючись недоброю посмішкою, яка уподібнювала його до божества з давніх легенд.

— Я захищу тебе, — майже лагідно шепнула Рен у відповідь і підійшла до хлопця.

— Мене? — той нахилився до неї так, що довгий ніс майже торкався її власного. — Але я не потребую захисту, Рендалл Савітрі. Лише крові та видовищ. Твоя кров стане моїм видовищем нині.

— Ні, не стане.

Рен поклала руку на груди Енліля. У той момент, коли її долоню прошила перша голка, з-під пальців вирвався струмінь повітря, який відштовхнув хлопцеву руку.

— Теж бавишся? Ти ж знаєш, жалюгідна дівчино, що мені вистачить миті, аби пересилити тебе.

— Тоді я зроблю це ще раз, і ще раз, і ще сотню разів, доки ти не повернешся до тями, — байдужно відповіла Рен.

Незримі потоки вітру хвилювалися, пробігаючи крізь неї, і коли заплющити очі, то вони підсвічувались у темряві, як сотні святкових гірлянд. Кров з рани цебеніла по руці донизу темно-вишневим струмочком.

«Про що мріє вітер?» — запитував внутрішній голос.

«Про волю», — відповіла Рен і ступила крок уперед — у вир усіх струн.

— Як вона самотужки це зробила? — Адіті недовірливо позирала на Рендалл.

Права рука Зірки лежала на чолі Енліля, який міцно спав і усміхався вві сні. На сусідньому ліжку розкинулися коси Рендалл Савітрі, яка сама-одна змогла чинити спротив Енлілеві, тож приходила до тями після колосального виснаження.

— Мабуть, вона змогла-таки подолати блок, на який скаржився Торарей, — вдоволено відказала директорка. — Але після такого зриву її сила має влягтися. Справжня проблема в тому, що напад Енліля повторився. Отож Діан нічого не зміг вирішити.

— Я можу наглядати за ним, — впевнено відказала Адіті. — Доки це не минеться або доки ми не знайдемо вихід. Це найкоректніше рішення в такій ситуації. Я згодна задля цього пожертвувати своїм часом і навіть можу перебратися до Енліля.

— Ні, Агні, — заперечила Аматерасу. — Я виховувала вас разом, ви мої найкращі студенти, але якщо в ньому міцно вкорінилося це непоясниме божевілля, то не можна ризикувати й тобою.

— Але Енліль…

— Академія понад усе. Ти знаєш це. Йди на заняття.

Адіті промовчала, хоч мала що відповісти. І що заперечити. Але «Академія понад усе» стояло їй кісткою в горлі. І коли раніше вона радо приймала свій вищий статус та обов’язки, які з ним випадали, бо поруч був другий кандидат, її співзвуччя в горі та радості, то зараз уперше замислилася: що буде, коли з ним щось станеться? Що буде, коли не минуться ці напади, а найдобріша душа, котру вона знала, обернеться найжорстокішою? Для Аматерасу Академія, звісно, буде понад усе, та Адіті, хоч скільки старалася, не вибудувала довкола для себе такої ж твердості. І директорка не мала про це дізнатися. Тож Зірка відгорнула волосся з Енлілевого лиця і рвонула до дверей, ніби щось гнало її звідси.

— Савітрі, оскільки ця вся ситуація почалась через вас, то будьте ласкаві присвятити трохи часу, щоб розібратися з нею, — повідомила директорка, щойно Рен опритомніла й дізналася, що перемогла.

— Погляньмо на ситуацію тверезо: що я можу зробити? — скептично спитала дівчина, бо голос усередині нагадував: вона напередодні пообіцяла Заксові не шукати собі проблем.

— Що завгодно, — Аматерасу стенула плечима. — Від сьогодні наглядатимете за Енлілем, доки ми не відкриємо причини його недуги та способу її позбутись.

— Він один із найсильніших, — вихопилось у Рен.

— Так, я знаю. А ви розбили свій блок. Якщо кандидат до Тріади впадатиме в шал, ви повинні негайно повідомити когось із викладачів і затримати його, щоб не постраждали інші студенти. Зможете?

Рен зустрілася поглядом з Аматерасу — ці очі завжди випробовували її на міцність. Ось і тепер директорка мовби промовляла своєю усмішкою в щілинках очей: «Ти приймеш виклик, Савітрі, чи знову шукатимеш втечі?»

Спершу Аматерасу видавалася Рен невідповідальною директоркою, неуважною і жорсткою, яка з легкістю кидає студентів у біди та випробування, часом неспівмірні з поняттям здорового глузду. Але раптом Рен зрозуміла, що це потрохи приваблює її. Мовби Аматерасу насправді добре бачить, де їхні межі, проте підштовхує розламати, розширити їх і примовляє: «Заради першої Тріади, ви ж майбутні боги чи хто?»

Тож коли директорка запитала щодо Енліля, дівчина позирнула їй в очі й відказала:

— Так. Я зможу.

…Коли вона переборола наслідки виснаження і вийшла з палати, то зі здивуванням побачила в коридорі всіх одногрупників.

— Ну і? Що Ама казала? — спитала Нікта першою. — Це правда, що в Енліля щось вселилось і він тепер приречений втратити останню клепку?

— Ні. Хто такі дурниці городить? У нього є трохи проблем, так. Та вирішення вже шукають. Мені поки що треба наглядати, щоб Енліль нікого не прикатрупив.

— Безглуздий задум, — пробуркотів Закс. — Дай угадаю: це Аматерасу вигадала? Ти мусиш відмовитися. Вже.

— Ні, не мушу, — глухо відповіла Рен і перевела погляд на Амона, незвично притихлого. — Це повторилося, Діонісе. Не хочеш нічого пояснити, поки всі тут?

Змарніле обличчя й синці під очима чорнявця красномовно свідчили про його проблеми щонайменше зі сном.

— Рендалл, люба, я не думав, що до цього дійде, — пролепетав він. — Присягаюсь, не знав, щó в тій проклятій сфері.

— Проклята сфера?.. Гаразд, залежно від того, що ти розкажеш, я вирішу, вбити тебе одразу чи ні, — глухо прошипів Закс.

Амон похитнувся, мов п’яний, і притулився до стіни. Хвилі чорного волосся впали на лице.

— Я вже мертвий, Закі… — він сумно розсміявся. — Гаразд. Я розкажу вам. Але, Діке, тебе Одін викликав. Терміново.

Дівчина зміряла хлопця довгим байдужим поглядом, але тоді кивнула і пішла в напрямку заступникового кабінету.

— Отже, це почалось у моєму світі…

— Було б що так приховувати, — докірливо додав Ньєрд, коли Амон закінчив розповідь. — Твоя поведінка не на користь групі.

Закс недовірливо дивився на одногрупника і не промовив нічого.

Амон розповів розлогу історію про те, як у нього вдома над родом Діонісів тяжіє прокляття, що переслідує кожного нащадка. Його наклали заздрісники, бо здавна ніхто не міг конкурувати з Діонісами за звання найкращих виноробів. Прокляття діяло по-різному, та нищівним чином впливало на тривалість життя. Амон думав, що зміг вирватися від смертельної долі, коли потрапив до Академії. Тільки біда дістала його й тут — у вигляді сфери, що мала принести смерть. Він кинувся туди, де вона з’явилася, — пронизливо відчув щось зі свого світу. Але Рен першою натрапила на сферу, а прокляття лягло на Енліля, який її врятував того дня.

Розповідь Амона мовби задовольнила одногрупників, але Рен тривоги не позбулась. Адже в історії друга був один пробіл, якого не могли помітити інші, проте вона пам’ятала послання Хамсіна: Колесо Долі починає свій рух. Діоніс ані словом про це не згадав.

Розділ 10 Небажаний зв’язок

Дітріх стояв навпроти Ньєрда, і хоча лиця його Рен не бачила, та горда постать видавала настрій студента. Руки в темних рукавицях стискали руків’я двох мечів — віднедавна доцент-стихійник наказав їм усім вигадати собі образ зброї, аби легше концентрувати енергію.

Ньєрд дивився повз суперника, ніби мав на думці єдине: «Що я тут роблю?» Він стояв на краю золоченого кола та обережно поправляв шарф, помережаний сніговими візерунками.

Дуель ось-ось мала розпочатися.

Цього разу в тренувальному корпусі зібралося не так багато студентів, як на демонстрацію кандидатів у Тріаду, а все ж кожен охочий скористався дозволом Нут пропустити лекцію, щоб зазирнути до дуелянтів. Прийшла навіть Аматерасу.

— Щось я важко уявляю Ньєрда в сутичці, — протягла Нікта, вмощуючись на постаменті статуї під стіною, щоб бути трохи вище над іншими. — Краще б покликали породження Хаосу, яке може одним пальцем зруйнувати весь корпус.

— Саме тому ти й не братимеш участі в дуелях, — посміхнулася Діке.

— Не вельми й хотілося — пробурмотіла богиня ночі, хоча запал в очах, які зиркали в бік золоченого кола, видавав її одразу.

Щойно Аматерасу оголосила початок, розмови в залі стихли.

Ньєрд зсутулився, наче йому холодно, і не поворухнувся.

Меч у правій руці Дітріха злетів у повітря, цілячись у плече суперника, але той відсахнувся зі швидкістю вітру. Ще випад — лезо черкнуло светр, та флегматичний Нік на те не зважав.

По Дітріхових руках заструменіли водні потоки, які обплітали темний метал меча.

— Здається, я знаю, що він хоче зробити, — самими губами прошепотіла Діке, замислено заплітаючи волосся в косу.

— Підмочити Ньєрдову репутацію? — пирхнула Нікта.

Незабаром Дітріх почав втрачати терпіння, бо його суперник лише мляво тікав, позіхав і вивертався від атак останньої миті чи й дозволяв себе злегка поранити. Студент зробив ще один різкий випад, проте цього разу Нік відступив жвавіше, а хвиля стихійної сили розбилась об кам’яну підлогу та обдала його бризками — з ніг до голови.

— Дивний бій, — пробурмотів Веретрагна.

Рен не знала Ньєрдового задуму, проте усмішка координаторки переконувала її в тому, що голова групи має щось на думці. Дівчина пошукала поглядом Зака, але не примітила його серед студентів. Не було й Амона, який днями після розповіді про прокляття роду Діонісів ходив сам не свій. Зіґфрід, за його ж словами, вирішив не пропускати індивідуального в Керна, бо в силу Ньєрда він і так вірить, а власну треба ще розвивати.

— Та годі вже бігати! — в голосі Дітріха проступило безсилля.

Він стояв посеред кола, важко дихаючи, і вода стікала з його волосся, скрапуючи на кам’яну долівку.

— Як хочеш, — нарешті озвався Ньєрд.

Він шарпнув шарф із шиї, і Рен зі здивуванням зрозуміла, що снігові візерунки — то не лише візерунки. З-під Нікових пальців летів сніг.

Очі Дітріха розширились, наче він збагнув одну дуже-дуже погану річ.

Ньєрд здмухнув щось зі своєї долоні.

Спершу це щось не вдіяло нічого. Тоді суперник кинувся тікати від йому лише зримої загрози, розбризкуючи краплі води вусібіч. Але загроза наздогнала: хлопцеві ноги закам’яніли в льодових кайданах. Подув крижаного вітру пробігся від стіни до стіни й миттєво перетворив аудиторію на білосніжну казку — паркетом розповзлися візерунки, морозяні картини вкрили купол, дрібний сніжок затріпотів з-під стелі, а Дітріх завмер на грані золотого кола, закутий у льодову брилу, витворену з власної води. Нік обтріпав долоні — з них посипався сніг.

— Переможець — Ніколас Ньєрд, — директорка усміхалася.

Хлопець клацнув пальцями — льодова кірка, що сковувала Дітріха, з тріском розсипалась, і той упав на підлогу, хапаючи повітря ротом.

Торарей кивнув до директорки:

— А що я вам казав! Віддайте мені його на границі — там ціни такій могуті не буде.

— Не можу, — Аматерасу стріпнула сніг з волосся, і воно знову заблищало глибокою чорнотою. — В Академії — це одна річ, а на границях — зовсім інша. Ньєрд просто проспить сигнал тривоги.

У Торареєвому голосі, проте, й далі бриніла піднесеність:

— То давайте я заберу з собою Тесса!..

— Я тобі заберу! — Діта опустила долоню на плече доцента-стихійника.

— Люба! — той винувато озирнувся. — Я й не бачив, коли ти підійшла.

— І це чудово! Бо коли ти збирався мені розповісти про границю? На границю він хоче! За новими шрамами скучив?

— Хтось мусить робити це, Діто. Тіньовий бік завжди поряд, — відказав Торарей, і то так, що викладачка не знайшла слів у відповідь.

Чутка, що майже безсила Рендалл Савітрі і могутній кандидат у Тріаду мають спільне завдання, розлетілася блискавично. Медея перестріла Рен за кілька днів після випадку з Енлілем. Вона чекала просто за дверима аудиторії Тота, оборонно склавши руки на грудях.

— О, Савітрі, ходяча біда! — чорнявка жестом покликала її відійти вбік.

— Раптово, — шепнула Нікта. — Що їй треба?

— Не знаю, — мовила Рен, киваючи подрузі, що все гаразд.

Золотоока дівчинка на секунду затримала погляд на обличчі Медеї, але тоді злилася з потоком студентів, які покидали аудиторію.

— Нікуди без своєї хаотичної охорони? — хмикнула Медея, явно помітивши підозру Нікти.

— Ти щось хотіла?

— Добре, залишмо жарти. Ми з Тессом порадились і вирішили, що маємо тобі допомогти.

— Уже цікаво, — дівчина не стримала хмикання.

— Так, — відповіла Медея, і здавалось, що ці слова даються їй нелегко.

Рен видихнула з полегшенням: однокурсниця досі не велика її прихильниця. А отже, вона не прикидається.

Чаклунка продовжила:

— Ти так чи інак залишаєшся зникальницею. Тому приходь на збори.

Рен спідлоба подивилась на Медею:

— Слухай, ти ж пригадуєш, що двічі збиралася мене вбити? На повному серйозі.

— Так, бували між нами напружені моменти, — погодилася чорнявка. — Але я більше не маю нічого злого на думці. Аматерасу, як ти знаєш, відтяла мої чарівницькі сили, а заразом зник і зв’язок з учителькою, яка наставляла мене і діяла на нерви. Та й, знаєш, паскудити життя Савітрі — не те, чим я б хотіла займатися в Академії у вільний час. А щодо зборів — то нам, зникальникам, краще триматися разом. Ми тренуємось і все таке.

— Дякую, я подумаю, — Рен вирішила не відповідати певно, бо це ж Медея.

— Я знаю, що ти не захочеш приєднуватись, — криво всміхнулась чаклунка. — Ти не віриш мені — це нормально. Але знаєш… Не бери в голову, що там інші кажуть — а вони казатимуть, о так. Енліль цей хоч і справляє враження, але, трясця, мені лячно навіть стояти поруч. Думаю, тобі теж.

— Ні краплі. Він — хороша душа. А щодо наших взаємин, то недавно ти була іншої думки.

— Цінність людини в тому, що вона — не дерев’яна. Може змінюватись. Я змінила свої судження про тебе, Савітрі. Ти в біді, й ось маєш мою руку, — Медея простягла відкриту долоню до Рен і швидко додала: — Хоч це й не означає, що ти почнеш мені більше подобатися чи щось таке. Я все ще знаю, що ти небезпечна для Академії.

— Взаємно, — Рен потиснула простягнуту руку. — Розкажи мені — на честь нашої поновленої дружби, — у чому полягає ця небезпека?

Чорнявка здвигнула плечима:

— Не маю уявлення! Учителька не розповідала мені — лише насилала думку про те, що я вже вбивця, тож мені не становитиме проблеми з тобою покінчити. Ще в чомусь там був винен Енліль, але Цербер його зна в чому! Геката, знаєш же, не відповіла мені, коли я востаннє кликала. Я не виконала її завдання — і покровителька кинула мене, отак запросто. І забрала всі знання, які відкрила до того.

— А може, його й не було, твого знання? Може, це вигадка, Медеє? Гра, щоб виправдати себе саму?

— Я в такі ігри не граюсь. Але подумай: хто ти, Савітрі? Скажи мені, що такого ти учворила чи плануєш учворити, щоб заслужити собі смерті? Бо я не знаю. І більше не зможу тебе вберегти чи спинити.

— Нік, — Рен обережно передала сферу з диму голові групи.

Коли його довгі білі пальці з випнутими кісточками торкнулися сфери, та мало не вислизнула, а дим почав стікати донизу, проте Ньєрд тихо свиснув, і довкола диму закрутився другий покров — той одразу ж кристалізувався в найтонше мереживо снігової кірки з фракталами зірок. Завдання Одіна на рівновагу й гармонію здавалося теоретично простим, але на практиці найменший збій міг усе зіпсувати, тож глава групи рухався дуже повільно.

— Непогано, Савітрі, у нас гарний тандем, — Ньєрдові очі зблиснули поверх окулярів-половинок, і він повільно повернувся до Діке.

Дівчина зосереджено подивилася на сферу, заковану льодовими візерунками, і простягнула до неї руку, але її пальці не торкнулися сплетіння двох енергій. Натомість вона виткала водні нитки, які ледь сіпалися від протягу і вмить обплели сферу. Кілька крапель просочилися всередину і тепер плавали там на хвилях диму, мов коштовні камінці.

Діке вдоволено всміхнулася. Її права рука плавно піднялась, і сфера, не торкаючись розчепірених пальців, перебігла від Ньєрда прямо до Амона.

— А ось і ми! — Діоніс акуратно схопив практичне завдання вказівним та великим пальцями, широко розставивши їх, і від його дотику непевна куля тут же почала танути, а водяний шар вкрився бульбашками, наче ось-ось — і закипить.

— Тримай себе в руках, — наказав Ньєрд і дмухнув в Амонів бік.

Тут же закручені кінчики Діонісового волосся, які часом відсвічували золотавими й червоними тонами, вкрились інеєм.

— Ньєрде, я б опанував ситуацію й без цього, — обурився хлопець і любовно подивився на сферу, а тоді клацнув пальцями — і всередині загорілася дрібна-дрібна зірочка, ніби розпечене золото. Вона розсипала вусібіч проміння, котре заламувалось в інших шарах, наповнюючи сферу безліччю блискіток.

— Творчо та з любов’ю, як і все, що я роблю, — пояснив хлопець. — Зіґу, давай!

Амон підкинув сферу в повітря. Зіґфрід вчасно подався вперед і піймав її кінчиками пальців.

— Діонісе, хочеш знищити всю нашу роботу? — озвався Ньєрд.

— Та ні, — розсміявся Амон. — Я просто впевнений у силах нашого лицаря.

— От спасибі, — прошепотів Зіґ.

Срібний плавлений метал вирвався з вогню його долонь і двома обручами обійняв сферу. Металевою стрічкою пробіг крижаний візерунок.

— Ти надто домінуєш сьогодні, Ньєрде, — видихнув Зіґфрід. — Треба зрівноважити твій холод. Бо він проривається наскрізь.

— Тому тут є я, — криво усміхнувся Закс і поманив сферу пальцем.

Наче слухаючись його поруху, та зіслизнула з долонь Зіґфріда і кулею полетіла до рудого студента.

— Красуватися перед Рен будеш, коли ми закінчимо з найвищим балом! — гукнув Амон.

— Я не красуюся, — очі Закса зблиснули. — Я прицілююсь…

Він замружився на секунду, а тоді підкинув сферу високо в повітря. Супроти Зака виросла тонка вогняна струна. Не товща за голку, вона обдавала жаром. Сфера повернулася з польоту, і вогняна струна простромила її по центру, запалюючи всередині яскраве полум’я.

— Отепер у нас рівновага! — Закс піймав кулю і віддав її Енлілеві з демонстративною ввічливістю.

Одін призначив найкращого студента до їхньої групи на це завдання, щоб були представлені всі стихії.

— Ти майстерний вогневик, — Енліль блискавично вихопив сферу з руки Закса й зиркнув на неї. Сплетіння енергій обросло камінним щитом. — Так гарно триматиме форму на завершення, — пояснив кандидат до Тріади.

— Ми молодці, — відповіла Рен, приймаючи кулю з Енлілевої руки і відчуваючи, як під пальцями пульсують усі сили, зібрані в неймовірному букеті. — Коло закрите!

— Уперед, до Одіна, — Амон чкурнув до виходу з аудиторії. — І якщо будемо першими, то отримаємо додаткові бали.

— Важлива не швидкість, а якість виконання завдання, — тихо зауважив Енліль.

— Певна річ, коли для когось із нас додаткові бали нічого не важать, — кинув чорнявець і пішов уперед.

— Здається, він іронізував — розгублено закліпав найкращий студент, шукаючи підтримки чи пояснень у Рен.

Проте її випередила Нікта, котра тільки спостерігала за тим, як вони виконували практичне, бо бавитися зі стихіями їй досі забороняли.

— Не хвилюйся! — Вона з розмаху врізала хлопцеві долонею по спині. — Діонісові ніколи не подобаються люди, які не піддаються на його чари!

— Он як…

Професор Одін уважно вивчав якісь папери, коли вони ввійшли. Він подивився на завдання краєм ока, сказав, що Енлілева й Нортонова частини гармоніюють між собою так, як смажене в крові м’ясо і вишневий десерт, тому поставив найвищий бал усім, крім них двох.

— Здається, у нього проявляється почуття гумору! — зауважив Амон, коли вони, втішені результатами, виходили з аудиторії.

— Здається, йому просто байдуже, — стенула плечима Нікта. — Бачили, він ледь глянув на нашу роботу!

— О так, люба, я знаю, як це боляче, коли комусь геть байдуже.

— Не те слово, — Нікта різко загальмувала, щоб не йти поруч із Амоном, і вклинилась між одногрупницями, розштовхуючи їх ліктями. — Про що мова?

— Ні про що, — шепнула Рен. — Ми спостерігаємо, — вона кивнула назад.

Нікта озирнулася: там ішли Закс із Енлілем і обговорювали практичне завдання. Енліль щось показував на пальцях, а Зак то зосереджено його слухав, то роздратовано хитав головою і починав із запалом пояснювати свою позицію.

— З вами коментаторка Нікта Ромі. Сьогодні ви бачите унікальне явище, — шепнула золотоока дівчинка. — Зак і Енліль уперше і, можливо, востаннє спілкуються між собою доброзичливо! І — сенсація дня — не про Рендалл Савітрі!

— Гей, припини! — Рен штовхнула подругу ліктем, проте та лише захихотіла.

А тоді позаду щось бахнуло, усі повернулися на звук і побачили обгорілі брови Закса і тліючу сферу в руках Енліля. Кандидат у Тріаду спокійно й ледь ніяково всміхався, а вогняний бог із запалом доводив свою правоту, не зважаючи на дим, який виривався з-під його підошов.

Розділ 11 Найкращий друг Зевса

— Може, годі шукати шлях ще більше нашкодити тобі? — Рен із сумнівом перечитала описи засобів атак, які приніс кандидат у Тріаду.

Останні півгодини вони вибирали найдієвіші методи зупиняти «темну» сторону студента в аудиторії, сповненій забутих мрій. Рен укотре подумала, що хлопець тримається просто прекрасно як на того, у кому живе прокляття, перетворюючи його на холоднокровного маніяка.

— Це не мало б мені нашкодити, — бадьоро кивнув Енліль. — Я обирав за принципом дії потоків повітря. Тож тобі це буде до снаги. Тим більше, не сприймай за образу, Рендалл Савітрі, але не думаю, що ти зможеш завдати мені відчутної шкоди.

— Добре, вивчу всі, — ствердно кивнула дівчина, ховаючи записи до сумки.

— Покладаюся на тебе, — Енліль посерйознішав. — Направду, я не мав би брати участь у вигадуванні захисту від себе самого.

— То я проконсультуюся ще з Адіті — у неї доволі ефективно виходить протидіяти тобі. Може, мені про всяк випадок носити найважчий том історії Академії і в разі чого гримнути тебе по голові?

— Може, — усміхнувся хлопець. — Вибач. Я вже просив Аматерасу, щоб вона призначила Адіті за мною наглядати. Чи щоб закрила мене в ізоляторі й не випускала, доки не вирішиться з цим прокляттям. Але вона відмовилась. Не тямлю чому.

— Бо якщо ви із Зіркою будете стикатися в коридорах Академії, то розвалите тут усе, — відказала Рен.

Енліль усміхнувся.

— Гаразд. Твоя правда. У разі потреби можеш просто проламати в мене під ногами підлогу.

— Е ні, — дівчина демонстративно зістрибнула з парти і постукала ногою по стертому паркету. — Такого я не робитиму. А то ще директорка вирішить, що я заразилася від тебе.

Паркет у відповідь невдоволено рипнув, мовби під ним ховалася порожнина. І — провалився.

Рен інстинктивно намагалася вчепитися за щось, проте руки знаходили лише порожнечу.

Замість падіння вона опинилася в темряві, схожій на Вихор. На душу Нікти. Тільки не на аудиторію чи підвал поверхом нижче, куди, за логікою речей, вони мали б упасти.

І не впали.

Внутрішній голос попереджав, що то може бути витівкою темної сторони Енліля. Та навіть його тут не було.

Дівчина врешті відчула під ногами щось суще і тверде — потенційно кам’яну підлогу. Вона продерла очі, але це не допомогло — стояла могильна темрява. Після короткого дослідження Рен зрозуміла, що з чотирьох боків її замикають у пастку кам’яні стіни. Жодного джерела світла чи натяків на вихід. Бездоганна камера для смертника.

— Енлілю?

Мовчанка.

— Енлілю, коли ти десь тут…

Тиша.

— Хто-небудь?

Згори впала краплина води, втрапивши за комір светра Рен, і прокреслила холодну доріжку по її спині.

І тут дівчина справді злякалася.

Шорстка рука, яка за мить лягла їй на плече, виявилася знайомою.

— Це я, Рендалл, це я! — заспокійливо шепнув Енліль.

Рен відсахнулась і втиснулася спиною в стіну. Тьмяний вогник розгорівся в долоні кандидата до Тріади і вихопив з темряви його обличчя — ні божевільної усмішки, ні криваво-червоних очей. Дівчина зітхнула з неабияким полегшенням.

Попри непроникні стіни навколо, присутність Енліля вселяла надію, що вони виберуться назовні.

— Там було щось, — пригадала Рен. — Під паркетом. Щось заховане.

— Отже, ми провалились бозна-куди не після твоєї спроби перевірити підлогу на міцність, — хлопець зосереджено простукав стіну і додав: — Здається, вийти звідси тихо й без невеликої руйнації не вдасться.

Рен розвела руками:

— Треба то треба. Думаю, директорка вибачить нам незначну руйнацію. Вибухівку шукаєш? — усміхнулася вона, спостерігаючи, як Енліль нишпорить по кишенях смугастого кардигана.

— Майже, — хлопець розкрив долоню — на ній лежали три персні. — Цього має вистачити.

Він надів прикраси на пальці правої руки, заплющив очі, і запала повна тиша. Рен вчувалося, мовби щось двигтить у них під ногами, а тоді одна зі стін затріщала і розсипалась порохом.

— Стріла землі, — пояснив друг. — Камінь — у моїй владі. Достатньо побачити, де проходить стріла, і зруйнувати її.

— Зручно, — усміхнулася Рен.

Коли пил осів, перед ними простягся вузький коридор, який губився в темряві вже за декілька метрів. На стіні пломенів вогонь.

— Візьмемо його з собою, — Енліль простягнув руку і зняв смолоскип. — Ого, тут невгасиме полум’я!

Рен кивнула зі згодою. Загубитись у чорноті серед стін, які бачили, мабуть, перший день Академії, їй не хотілося. Від каменю віяло пронизливим холодом, який не лише проникав крізь светр і пробирав до кісток, але й торкався глибин свідомості, навіюючи острах.

Хлопець підніс смолоскип угору і вихопив з пітьми низьку закіптюжену стелю, по якій пробігали глибокі тріщини, наче свідчення давньої історії, натиску якої не витримали ці камені. Енліль міцно вхопив Рен за руку і пішов уперед.

Невдовзі дівчина втратила відчуття часу. Вона до того ж почала підозрювати в себе страх довгих коридорів. Очі боліли від темряви й однієї яскравої точки вогню попереду, під ногами час від часу виникали уламки брил, через які доводилось перелазити, і це значно сповільнювало рух.

— Як думаєш, Рендалл, що це було? — спитав Енліль, коли вони блукали підвальним коридором уже якийсь час, та все ще не знайшли ні натяку на вихід.

— Паркет мовби провалився. Тоді все вислизнуло, я впала… а далі ти знаєш.

— Те саме, — кивнув Енліль, обертаючись до Рен. Сережка в його правому вусі — видовжена, зі складним різьбленим візерунком — сяйнула, відбиваючи танець язичків полум’я. — Це ніяк не схоже на навчальне завдання. Може, пастка, яку встановили дуже давно і забули?

— А чому саме нам вдалося ось так провалитися? — скептично кинула Рен.

— Аби я знав. Ці стіни, ця стеля… вони приглушують усе. Вони давні і сильніші за нас, — Енлілів погляд ковзнув угору, де нависали камінні плити.

Вони ще трохи пройшли в тиші. Тіні коридору, який здавався нескінченним, продовжували стискати. Раз по раз чи Рен, чи Енліль зронювали фразу-дві, проте знову замовкали, бо це місце придушувало і бажання розмовляти гасло дуже скоро.

— Якщо мої роздуми правильні, ми вже близько від входу в підвали. А звідти рукою подати нагору, до сонця і свіжого повітря, — повідомив Енліль ще за певний час, хоча Рен не помітила ні найменшої зміни, жодного повороту чи прикмети в чорноті довкола.

Супутник раптом спинився, опустив смолоскип і прошипів:

— Тс-с…

Хлопцеві пальці міцно стиснули долоню Рен, та вона й не думала ворушитися. Настороженість, як і спокій, передавалися їй від Енлілевої аури напрочуд швидко.

— Ні-ні, лишень не зникайте! — розпачливий голос лунав прямісінько зі стіни. — О боги, ви ж тут? Хтось же тут є? Я вас прошу, тільки не йдіть, а я вам що завгодно!

Енліль нечутно наблизився до стіни й окинув її поглядом.

— Хто тут? — тихо і чітко мовив він.

— О боги! Ви тут! — озвалася стіна. — Це щастя!

Енліль зиркнув на Рен і безмовно звів брови, а тоді кивнув, щоб і вона підійшла ближче. Дівчина поклала руку на холодний камінь.

— Ти хто?

— Як хто? — захлинаючись від радості, відповів голос у стіні. — Гермес же! Випусті-іть! Вічно вдячний буду!

— Гермес, — повторив Енліль самими губами, і раптом його густі брови поповзли вгору. Він повернувся до Рен і шепнув: — Я читав про нього. В Історії Академії.

— Випустіть, будь ласка! — жалібно проскиглив полонений у застінні.

— Що робимо? — спитала Рен, вибудовуючи найхимерніші теорії подумки.

— Я не знаю, як тут опинився бог Гермес, але якщо це справді він, то варто допомогти. А тоді вже розпитаємо. Відступися, Рендалл, — наказав кандидат у Тріаду.

Дівчина почовгала назад, доки спиною не врізалась у протилежну стіну. Енліль поклав руку на камінь і гукнув:

— Гермесе, відійди-но!

Не минуло й кількох секунд, як стіна від нечутного наказу Енліля розсипалася пилом. Із сірої хмари тут же виборсалася постать і кинулася просто до хлопця.

— О боги, ви мої рятівники! — міцно обійнявши спантеличеного кандидата до Тріади, постать тепер кинулася до Рен, але Енліль вчасно вхопив незнайомця за плече і змусив спинитися.

— Заспокойся, друже. Віддихайся і розкажи краще, що ти тут робиш.

Коли пил остаточно осів, Рен роздивилася незнайомця. Той, хто назвав себе Гермесом, виявився худорлявим хлопчиною невисокого зросту. На вигляд — молодший за них з Енлілем. Темні брови вигиналися, надаючи обличчю невичерпного здивування. У вусі блискотіла сережка зі СВІТом — за давньою модою.

Гермес, який спершу не тямився з радості, завмер, розглядаючи їх обох.

— А хто ви такі, до слова? — врешті спитав він.

— Надаємо право першості в поясненнях тобі, — Енліль підняв смолоскип вище, щоб світло заливало їх усіх.

— Гермес же, — життєрадісно повторив незнайомець. — Мене всі тут знають, тож, очевидно, ви не наші… Я програв на тому тижні суперечку Локові. Він ставив на те, що Зевс успішно запросить Ама-мі на Свято Сонця. А я був певен, що наша богиня грюкне дверима в нього перед носом. І програв. Але мушу визнати, що Ама-мі і Зевс — це незле, ох незле…

Говорив він так швидко, наче спізнювався на потяг.

— Ама-мі, — раптом усміхнувся Енліль, і його погляд потеплішав. — Ну звичайно…

— Що, вона й тобі в око впала? — Гермес панібратськи поплескав студента по плечі. — Але скажу відверто, це справа безнадійна. Бо за нашою красунею упадає кожен другий, адже за Афродітою дуже й не побігаєш, коли з нею отой…

— Отой? — Рен почала розуміти, що й до чого, хоча це видавалося надто неймовірним.

— Атож, Аррі!.. Так оце — суперечку я програв, а на покарання Лок закрив мене тут на тиждень — на тиждень, божечки! — ще й без права користуватися якою-будь силою, аби звільнитися. Добре, хоч їжу постачає…

Емоції на обличчі Гермеса змінювалися блискавично, доповнюючи шалений темп розповіді.

— Тож вельми вдячний за допомогу. Я нарешті на волі! А Лок же, певно, хотів би мене залишити тут ще на місяць. Тепер, о боги-рятівники, розкажіть мені, хто ви.

— Ми ще не боги, — похитав головою Енліль і видобув з кишені кулон із намистиною.

— Еге ж, я б точно запам’ятав тебе, якби побачив раніше! — Гермес відгорнув своє довге волосся, імітуючи Енлілеву асиметричну стрижку.

— Ти мене раніше не бачив, — ухильно відповів хлопець і машинально пригладив волосся. — Скажи, Гермесе, а хто зараз директор Академії?

— Таке питаєш! Професор часової компресії Крон Осс, звичайно! — гордо заявив в’язень підземелля.

Рен схопила повітря ротом і остаточно зрозуміла все це: дивну одіж Гермеса, коридор без жодного джерела світла, слова про Зевса та Ама-мі, Афродіту з Аррі… Судячи з усього, вони з Енлілем провалилися просто в минуле. У те далеке минуле, коли легендарний Крон Осс обіймав посаду директора, перші богині лише з’являлись у цих стінах, Аматерасу стала першою Зіркою, а Намисто — безцінний зв’язок між світами — ще зберігало цілісність. Подумки подякувавши Закові за те, що штрикав її вчити історію, Рен зиркнула на Енліля.

— Крон. Той самий Крон Осс, — видихнув кандидат до Тріади.

— Звичайно, — в голосі Гермеса проступили насторожені нотки. — Тільки я б не радив називати його на ім’я без додачі «пан професор» чи «пан директор»… І ви ще думаєте, що я повірю, ніби ви студенти, якщо навіть не знаєте імені директора?

— Взагалі-то так, — відказав Енліль. — Ми справді студенти Академії, тільки трохи з іншого місця.

«Він не сказав, що ми з іншого часу», — подумала Рен. І в цьому був сенс. Зміни в минулому могли вплинути на майбутнє. Але тут Намисто! Намисто, яке ще можна врятувати, якщо… Якщо попередити їх.

Гермес відповів поважним тоном:

— Так-так, зараз багато нових студентів. Та й одіж ваша химерна.

— Можеш вивести нас звідси? — ввічливо поцікавився Енліль. — Ми заблукали.

— Бачу, — Гермес спромігся на поблажливий погляд.

Рен щойно помітила, що їхній одяг весь у пилюці й кіптяві.

— Ходімо! — впевнено махнув рукою новий знайомий і рушив уперед. — Вам пощастило, що ви мене зустріли до того, як дійшли до розгалуження коридорів. Бо отам справді можна загубитись незгірш як у лабіринті Мінотавра. Мінотаврів у нас тут не водиться, але…

— Гермесе, скажи, а коли планується утворення нової Тріади? Хто кандидати? — перебила його Рен.

У її голові виринули сторінки підручників, які розповідали про трагедію, що зруйнувала Академію в часи Крон Осса. Холодне й неприємне відчуття почало обплітати, але насувалося воно вже не від стін.

Гермес відповів із неймовірним оптимізмом:

— Іспити скоро! Одразу після випуску. Спершу — велика гулянка. Кандидатів трохи є, але майже всі на боці того, що це мають бути Зевс, Ама-мі та хтось третій. Герес пнеться, але я б, якби мене питали, пропонував би Індру. Адже, між нами кажучи, Герес на Тріаду чхати, їй аби із Зевсом поруч. Та й він сам щось останнім часом дуже відмовляється від усього. Потаємним став, а він, поміж іншим, мій ліпший друг!

— Якщо до Тріади потраплять боги на кшталт Герес, хіба це не порушуватиме гармонії? — спитав Енліль.

— Так то лише мої здогадки, — виправдався Гермес. — Та й справи сердечні в нас не заведено ставити вище від божественних…

На обличчі Енліля майнула смутна тінь. Рен прекрасно його розуміла. Адже Зевсів друг так щиро й весело розповідав про майбутнє, яке зовсім скоро має зробити фатальний поворот. Це, можливо, єдиний і унікальний шанс щось змінити. Вони — студенти Аматерасу — опинилися в часі, коли Намисто ще ціле, зв’язки між світами досі існують… Якщо попередити когось — ось цього Гермеса, наприклад, — якщо зробити це — чи вийде врятувати Академію від катастрофи?

Очевидно, Енліль думав про те саме, бо мимохіть озирнувся на Рендалл і заперечно похитав головою: минуле змінювати не можна. Одне з найважливіших правил рівноваги. Одне з перших правил, які вивчають студенти Академії. Бо навіть найліпші наміри можуть призвести до катастрофи.

Гермес тим часом розповідав про життя студентів із запалом досвідченого гультіпаки. Рендалл ловила безліч незнайомих імен, старалась їх запам’ятати і почувалась трохи зніченою, адже вона тут, у минулому, може дізнатися про щось вагоме та потрібне, щось унікальне й значне, та жодне питання не спадало на думку.

— Гермесе, а як ви працюєте з мріями? — вклинилась вона в розповідь про торішнє Свято Сонця, кількість випитого Одіном і довжину Афродітиної сукенки.

— О, в мене з цим погано, я більше спеціалізуюсь на новинах… Але Лакшмі, кажуть, найсильніша мрієроста, яка в нас будь-коли була. Та вона покинула це й тепер лише читає книжечки.

— Чому ж?

— Не певен, що варто про це розповідати… — Гермес замовк на мить і озирнувся на дівчину з пересторогою. — Вона спробувала вплести в схему часову компресію, і… погано закінчилося. Загинуло кілька студентів.

— А що саме вона хотіла зробити?

— Здається, пришвидшити їхній розвиток, але хай мене Тартар проковтне, коли я з тими часовими витребеньками знаюся!

Півхвилини вони йшли в тиші.

— Гермесе, а Амате… Ама-мі і Зевс, які в них стосунки? — спитала Рен.

Хлопець розсміявся.

— О, вони завжди сперечаються, постійно змагаються за першість і все таке. Але, знаєте, я був на лекторії, коли Ама-мі щойно прибула в Академію. І ви би це ба-ачили! Вона — отак, — Гермес зробив плавний рух рукою, — стрибає через поручні — там метри два, не більше, а Зевс — р-раз і ловить її! З цього моменту ми вже всі знали, що то буде, о бідний Одін…

Рен спробувала це уявити і не стримала усмішки.

— А отам і вихід! — Гермес махнув рукою вперед. — Взагалі, сюди ніхто не спускається місяцями, тож я неймовірно радий, що ви заблукали!

Попереду зблиснуло, і з темряви виступила велика півкругла зала з низькою стелею — Рен упізнала місце втечі зникальників. Приміщення заливало приглушене світло. І там хтось був.

Енліль перепинив шлях і сторожко зиркнув на Гермеса та Рен: мовчіть, мовляв.

— …це неважливо, головне, щоб із ним, — незнайомий глибокий жіночий голос долинув із зали.

Гермесові вічно здивовані брови піднялися ще вище. Вочевидь, власницю голосу він упізнав.

— Ми не можемо дати гарантій, — пролунало у відповідь. — Ми не маємо такого впливу… Викладачі, щойно відчують, що сталося, кинуться рятувати тих, кого встигнуть. Кинуться посилати їх уперед, якнайдалі звідси. Це в їхній владі…

Хвиля страху рухалась по спині Рендалл і паралізовувала кінцівки. Якщо Гермес знав, хто говорив першим, то вона ніколи в житті не змогла б забути власниць другого — хрипкого, холодного голосу, який вони розділяли на трьох.

Мойри. Хранительки Доль.

Паніка забивала подих.

Картинки з ночі балу виникали в голові й зникали, ніби спалахи. Що вони тут роблять?..

— Ти проведеш нас до Намиста, — продовжили Три Гості. — Кандидат у Тріаду знає шлях, закритий для інших… Нам же не можна переступати поріг Зали. Ти даси дозвіл і відчиниш двері.

— Я зроблю це, якщо точно знатиму, що опинюсь в одному світі з ним після того, як ви розріжете Нитки, — перший голос відповів холодно і владно. — Це потрібніше вам, ніж мені. Це ж ви, великі Мойри-Хранительки, боїтеся майбутнього.

— Ти дуже ризикуєш, якщо хочеш ставити умови нам,— прошелестіли ті в унісон.

— Старі закони руйнуються, і ви боїтеся змін, які прийдуть далі. Змін, які розвіють вашу силу, якщо навіть боги Академії будуть вірити в те, що їхні долі — в міцних руках Трьох Володарок. Тож або даєте мені гарантії, що я буду із Зевсом там, де ніхто не зможе розлучити нас, або я відмовляюся допомагати. Можете звернутись до інших кандидатів у Тріаду. От тільки не певна, що Індра чи Аматерасу радо виконають ваше прохання.

Рен чула лише, як шалено гупає її серце.

— Ми згодні, — після довгої паузи прошелестіли Мойри. — Ти маєш обіцянку. Задля майбутнього.

— Герес, — третій голос пролунав у півтемряві. — Герес, поглянь на мене.

— Що, Гекато?

— У нас гості, — тон Гекати звучав так, наче вона очікувала на веселу розвагу. — Вони поруч, і їх троє.

Від перспективи зіткнутися лицем до лиця з Мойрами тут і зараз по спині Рен ковзнула хвиля холоду.

— Тікай, — спокійно наказав Енліль і відштовхнув дівчину назад, у пітьму коридору. — Тікай, — його голос не здригнувся, але здригнулася рука.

Над головою прогримів вибух, і холодне віковічне каміння полетіло донизу. Далі — світ згорнувся до єдиної точки, та перед тим погляд Рен вихопив зблідле лице, здивовані брови і яскраву кров.

«Гермес. Один зі студентів Академії. Особливі навички… Прикмети… Артефакти… Загинув у нещасному випадку під час обвалу в підземеллях Академії».

Рен перечитала написане в одному з томів історії ще раз і беззвучно осіла на підлогу.

— Отже, він загинув тоді… — глухо прошепотів Енліль і вгаратав стелаж кулаком. Дрібні брошури посипалися донизу.

— Він загинув, бо ми витягли його з пастки, — хрипко відповіла Рен. — Змінили історію. Хтозна, що ще ми вчинили!

— Не варто робити поспішних висновків, — Енліль нахилився і поклав руку на плече дівчини. Пошрамована долоня мовби додавала хлопцевим словам ваги. — Написано, що трапився обвал. Адже Гермес міг загинути тоді, навіть якби ми не прийшли.

— Обвал — справа рук тих студенток, Герес і Гекати. Вони помітили нас, вони… боги, вони змовилися з Мойрами.

Промерзле відчуття смерті, котре не покидало Рен після повернення, вималювало перед внутрішнім зором лице Гермеса.

Дівчина видихнула і підвелася, та не встигла повернути книгу з історії на полицю, як хтось опустив руку на її плече. Рен озирнулася.

— Де, на біса, ти пропадала?! — розпашіле від люті обличчя Закса Нортона жадало відповіді. Тут і негайно. І відповідь ця мала задовольняти його. На кандидата в Тріаду хлопець не звернув ані найменшої уваги.

— Я розповім тобі. Потім, Заку. Залиш нас на кілька хвилин, — мовила Рен тихо.

Пояснювати щось розгніваному Нортонові не має сенсу. Та і взагалі, як пояснити це… все?

Гарячі пальці, що пропалювали наскрізь, хотілося скинути. Біль посилився — Рен здалось, що крізь її плече пробігають уколи струму, і вона різко смикнулася, щоб звільнитися. Зак сіпнувся — здивовано позирнув на власну долоню — і відійшов.

— Нортоне, нам випало пережити кілька важких годин, — обережно втрутився Енліль. — Пояснення здатні трохи зачекати. Можеш принести для Рендалл води?

— Кілька годин? — обличчя Закса почервоніло ще дужче. — Ти мені ще щось говорити будеш, ти?.. Вас не було два дні. Просто взяли — і провалилися до бісових Стовпів! Ні сліду, ні звістки… Рендалл, де ти була? — здавалось, що Зак може розрізати метал самим голосом.

— Облиш мене, — повторила вона, відчуваючи раптову втому. — Нас не було кілька годин.

— Савітрі, де ти була? — повторив хлопець тихо.

— Нортоне, вгамуйся, — спробував зупинити його Енліль.

— Ти — не лізь не в свої справи!

— Заку! Вислухай хоча б усю історію, — Рен захотіла виправити щось, пояснити, але відчуття невидимої стіни між ними зростало і певнішало з кожною миттю.

— Ох, припини, — Закс не спускав очей з Енліля.

— Ми вбили людину, Заку. Ми стали причиною смерті майбутнього бога, — зізналася Рен.

Не міг же він не чути відчаю в її голосі, не міг же він бути таким непробивним у власній злості…

— Це що — відчайдушна брехня? — осміхнувся хлопець. — За два дні в Академії нічого не трапилося. За винятком того, що кандидат у Тріаду і Рендалл Савітрі зникли безвісти по тому, як їх востаннє бачили удвох. Але я особисто думаю, вони гарно розважилися.

— Ти вмієш слухати когось, окрім себе? — Рен відчула, що всі її слова розбиваються об стіну.

— Краще я піду, — видихнув Енліль і, не чекаючи нічиєї відповіді, попрямував до дверей.

— А кого тут слухати? — спитав Закс тихо, й очі його згасли. — Кого слухати, коли в кожного — своя велика таємниця, біда й мішок виправдань?

— Не перебільшуй.

— О, пробачте, богине Савітрі, що я все перебільшую. Зокрема твої шанси загинути від рук цього маніяка з нещасними очима. І рани на твоїх руках — моя вигадка, так? — Тепер Закс не зводив погляду зі стіни за спиною Рен, наче сама вона була прозорою.

Нарешті темні очі відірвались від стіни. Закс прошепотів:

— Я тільки хотів спробувати… Але пропоную на цьому закінчити.

— Цілком згодна, — Рен з ентузіазмом кивнула.

Нортон кивнув у відповідь — зовсім розгублено, розвернувся і зсутулившись пішов геть.

Це відчуття з’явилось одразу, як він зник з поля зору. Відчуття зсудомлених м’язів на обличчі, які пориваються викривитись і дати вихід справжнім емоціям. Ридати, здригаючись, сопучи й ковтаючи сльози та соплі. Рен рішуче відкинула цей порив і спробувала подумати про справи. Про мандрівку в минуле та її фатальний фінал. Про Енліля та його прокляття. Про власні сили. Про практичне Одіна. Про тренування з Бентен. Про таємницю Амона. Аби відчути, що в цьому світі є щось, крім пустки, здатної спопелити.

«Це ж Закс Нортон. Усе було надто добре, аби тривати довго», — сказала вона собі, силкуючись зненавидіти його за нестерпний характер.

Наступного ранку відчуття, що все обличчя зсудомило і ніколи не відпустить, досі було з Рен. Зак на парах, як на зло, виглядав та поводився, як звично.

— Я переберуся до тебе! — заявила Нікта у відповідь на розповідь про цю історію (за винятком подорожі в минуле). — Давно думала виїхати з гуртожитку, а тобі не завадить товариство!

І того вечора мідноволоса подруга перевезла до Рен свої речі й кілька годин розкладала по кімнаті пакунки й пакуночки, баночки, скриньки, коробки та пакети, а Рен сиділа на підвіконні, бо то було єдине місце, не захаращене Ніктиними речами, і думала про своє: про те, що минуле змінювати не можна, а вони змінили.

Потім їй ще згадалася розповідь Гермеса про часову компресію. Отож, попри всі заборони, була змога втрутитися в хід часу. І професорка-мрієроста Лакшмі в часи свого студентства поєднувала її з вирощуванням. Хай неуспішно — але вона спробувала. Тож може спробувати ще хтось. Рен заповзялася дізнатися все про це вміння й освоїти його, підбадьорена тим, що ніде раніше не натрапляла на згадки про нього. Нехай їй не дісталося жодної унікальної навички — що ж, вона сама її собі влаштує!

Минуло кілька днів — та Зак не заговорив з Рен жодного разу після того, як вона з Енлілем повернулися з минулого. На щастя, кандидат у Тріаду успішно пояснив ситуацію Аматерасу. Рендалл не знала деталей, але Енліль списав усе на свою унікальну навичку, що вийшла з-під контролю — це було доволі поширеним виправданням. Більше змін, спричинених їхньою мандрівкою, ніби не було. Тож усе складалося непогано — за винятком Закової реакції, яка виявилася, що найгірше, справедливою, бо Аматерасу повідомила: вони справді зникали на два дні.

Проте в аудиторії з мріями, хоч скільки Рен шукала те місце, де відчула порожнину під паркетом, більше нічого їй не трапилось, мовби світ сам стер усі сліди їхньої мандрівки.

8060 рік 7 кроку Колеса Долі

— Тепер він зненавидить мене… — видихнула Герес і повалилася на гори вишитих подушок, наче сподівалася втопитися в них.

— Чудово, тоді принаймні у ваших стосунках буде визначеність, — Геката, котра вмостилася поруч, утомлено поплескала її по спині.

— Зевс дізнався, що ми були в підземеллях, коли стався обвал. Він ще подумає, що це ми вбили Гермеса! І тоді — навіщо це все?

Її подруга зберігала спокій, бо на Гермі та Зевса їй, звісно, було начхати. Як і на Герес та її метання.

— Без паніки, золотце. Ніхто нічого не доведе — все складається бездоганно, — голос лився, як медова патока, в якій мало втопитись найсильніше хвилювання.

Проте на Герес магія подруги, вплетена поміж слів, цього разу не подіяла.

— А ті двоє? Хто були, Стовпи б їх забрали, ті двоє?

— Мойри сказали, що то молоді боги з майбутнього, які бозна-як потрапили до нас. Ти ж відчула це — їхні аури.

— Подорожувати крізь час не може ніхто! Хіба це якісь наймогутніші вищі? Якщо вони…

— Вони ніде більше не з’являлися. Тож або загинули в завалах, або повернулися у свій час.

— …або говорять зараз із Кроном і розповідають про побачене! Та вони можуть знищити весь наш план, якщо захочуть.

— Не знищать, — струна впевненості промайнула в голосі Гекати. Вона поклала руку на груди, де блискотіла намистинка СВІТу. — Ну хочеш, я їх позбудуся, тих прибульців? Знайду і позбудуся?

— О, Гекато, а ти зможеш? — у голосі Герес зажевріла надія.

— Залюбки. Я знайду їх: будь-де, у будь-якому часі, коли вони тільки прийдуть в Академію і будуть ще слабкими та легкими цілями. Коли хтось із тогочасних студентів, мій підопічний, зможе оволодіти силою чорного чародійства, то ми їх позбудемося. Вір мені.

— А якщо твій підопічний прийде на тіньову сторону? А якщо вийде з-під твого впливу? А якщо він і сам буде слабким і ні на що не здатним? Надто багато «якщо»!

— Ну, люба, ти знала, що йдеш на ризик. Зараз твоє завдання — не сваритися з Зевсом. Адже скоро ви будете разом навіки, і ніхто не зможе перешкодити. Адже це записано в Словах, — Геката погладила намисто на грудях. — Слова ніколи не брешуть.

Розділ 12 За тінню та іскрами

— Кажуть, колись усі боги жили в одному-єдиному світі, — приглушеним голосом почала Хранителька Намиста.

— Я думала, що це лише теорія, — зауважила Рен.

Викладачка схилила голову. Збоку це виглядало доволі сонно, проте дівчина вже звикла до того, що всі рухи Інанни схожі на рухи людини, яка не спала три дні.

— Грань між фактом і легендою, що обросла дивними подробицями, дуже тонка. Потрібен тільки час. А часу було достатньо, — вуста Хранительки ворухнулись, зображуючи усмішку. — Утім, так, це лише одна з теорій.

— Добре-добре. Отож жили вони — і?

— І загинули.

— Не позитивне завершення.

— Це ж не завершення.

— О, чудово, — зіронізувала Рен.

Вона не хотіла зізнаватися, та зараз її куди більше турбували власні біди, а не історія давно загиблих світів.

Інанна примружила карамельні очі. З її виразу обличчя було важко зрозуміти, чи помітила вона іронію. Так само як і дізнатись, чи відомо їй узагалі, що таке іронія.

— Отож, — Рен пригадала лекції Нут, — вони, божества оці, переродилися в різних нових світах. І тоді… наймогутніші з них зібралися разом і створили Академію?

— Близько до того, — схвально кивнула Хранителька. — Щоразу, коли душа бога перероджується, її носій неминуче потрапляє сюди. Бо ж Академія створена на руїнах першого світу. Місця народження всіх легенд. Душі вабить сюди нерозривний зв’язок.

Вона підвела погляд на виїмки, які очікували появи новостворених зв’язків.

— А чому ж з’явився синдром зникання? Адже, якщо душі богів так приваблює Академія, то що ж приваблює їх ще сильніше? — обережно спитала Рендалл.

— Про це не розповідають загалові. Молоді боги повинні самі вирішувати свої суперечності, інакше ми виростимо їх надто слабкими і не буде користі ні для них, ні для Намиста. Та знай, що кандидати на зникнення — це інші душі. Вони теж походять із того, найпершого світу, де хоч і не були богами, але всі належали до легенд. І володіли меншою силою, ніж найвищі. Тому часто, коли кандидат приходить в Академію, йому надто важко. Його душа прагне перейти — перестрибнути на іншу струну реальності. У світ за межами цього, де зможе жити, як звичайна людина…

— Але вони не вмирають, так? — загорілась Рен від раптового відкриття, яке назрівало вже давно. — Зникнення — не загибель?

— Для нас тут, в Академії, зникнення рівнозначне смерті. Ми не побачимо душі зникальників до нового переродження, а коли це станеться — у волі Великих і Милостивих Стовпів… — у голосі Інанни майнув ледь відчутний осуд.

— Але вони однаково живуть.

— Але вони більше не частина Намиста, — Хранителька торкнулась прикраси на своїй шиї. — Зрозумій…

— Чому ви не розповідаєте? — перебила її Рен. — Це ж чудово. Якщо всі знатимуть, що ховає цей синдром зникнення, то в Академії стане значно веселіше.

Інанна надто різко порівняно зі звичною млявістю підвелась на ноги і згори донизу позирнула на Рен.

— Академія створена не для того, щоб тут було весело. Для нас синдром зникнення і смерть — рівнозначні, бо те й інше — це просто перехід. І раджу вам не користуватися ним.

— Чому ж? Савітрі не була божеством.

— А хто сказав, що ви — лише Савітрі?

Дівчина двічі кліпнула, силкуючись зрозуміти, що має на увазі Інанна.

— Станьте кимось більшим за минуле, ім’я та Слова, — повела далі Хранителька. — Все у ваших руках.

Після заняття з Інанною Рен, як завжди, вирушила до Аматерасу. Проте ні директорки, ані Нікти в кабінеті не було: мабуть, вони пішли займатися деінде. Натомість посеред кабінету, обличчям до вікна, сиділа Адіті. Її коси розтріпались, а важке дихання видавало, що Зірка щойно завершила танець.

Рен навшпиньках підійшла і опустилася на підлогу біля неї. Адіті не заперечувала проти товариства, тож вони потеревенили трохи про дуелі та Одінові вимоги, а потім ще про оці її танці в кабінеті директорки, струни стихій і те, як обирали кандидатів до Тріади.

— Коли я прийшла в Академію, ліміти майже не могли стримати моїх сил, тому я почала навчання за індивідуальною програмою, випереджаючи інших. Так було і з Енлілем. А ще я одразу заявила Аматерасу про свої наміри.

— Які?

— Смішно згадати. Сказала, що стану найкращою студенткою, заберу в неї посаду і назву Академію своїм іменем.

— Ого. І як вона відреагувала?

— Довго сміялася, — Зірка обійняла себе за плечі й захихотіла теж.

Двері скрипнули, і дівчата одночасно озирнулися.

— Адіті, Рендалл, там сніг іде! — Енліль ввалився до кабінету директорки, не стукаючи, його очі горіли.

— О боги, ти досі не можеш призвичаїтися до холоду? — Адіті закотила очі.

— Та я ж не вогняний бог.

— А що вогняні боги? — втрутилася Рендалл.

— Ми нечутливі до холодної погоди, — гордо відповіла Зірка, перекидаючи червону шаль через оголене плече.

— Отож хто хоче прогулятися зі мною до тренувального корпусу в цей прекрасний снігопад? — Енліль мав настільки збуджений вигляд, наче з неба сипалися золоті монетки. — Ну ж бо! Дуель скоро почнеться, але не можна пропускати сніг!

— Немає нічого веселішого, ніж спостерігати за тим, як Амон ламає комедію, — заявила Нікта, щойно дізналася, хто сьогодні змагатиметься.

— А якщо він не ламатиме комедію? — втрутився Зіґфрід, уважно розглядаючи центр тренувального залу, окреслений золотим колом.

— Пф-ф, я тебе про-ошу! — богиня ночі розсміялася. — Якщо Амон почне докладати до навчання стільки ж ентузіазму, як до гулянок, то його скоро зарахують до кандидатів у Тріаду. А йому цього не треба. Тому він навіть пальцем не ворухне… Дивіться, починається!

Рен повернулась до центру зали. Проте коли оголосили суперників і Веретрагна вийшов уперед, до золотого кола, Амон не відгукнувся. Не відгукнувся він і на другий заклик.

— Студенти, спокійно! — Аматерасу підвелася зі свого крісла, схожого на трон, увінчаний золотими шпичастими променями. — Очевидно, Діоніс терміново вирушив виконувати моє доручення і не встиг попередити про це. За кілька хвилин ми з паном доцентом призначимо дуель іншої пари. Веретрагно, ви вільні!

Суперник Амона, не приховуючи розчарування, почвалав геть із кола.

— І куди це він так терміново міг податися — та ще й за дорученням Ама? — примружила очі Нікта. — Навіть звучить дивно: вона відправила б когось із викладачів, чи кандидатів своїх хвалених, чи хоча б Діке, яка в неї майже секретарка.

Тим часом Аматерасу радилася з доцентом-стихійником, порівнюючи лиш їм зрозумілі параметри добору дуелянтів, і врешті вони оголосили, що двобій відбудеться між Сетом Мортом і Зіґфрідом.

— Пощастило, — Зіґ поправив окуляри, наче перевіряв їх на міцність, і став пробиратися повз студентів до центру зали.

Рен перевела погляд на Зіґфрідового суперника, який уже вийшов із групи студентів по той бік кола. Високий, худорлявий, з неспокійними очима. Вони перетинались іноді на практичних у Керна.

Сет спокійно пересипав у руці пісок. Зіґ поправив окуляри і кивнув:

— Земля?

— Щось таке, — пісок у долоні Сета сколихнувся вправо-вліво, наче маятник. — Вогонь?

— Щось таке, — Зіґфрід розчепірив пальці правої руки, і між ними загорілися миготливі вогні. — Для розминки.

Кістлява рука Сета впивалась в обличчя Зіґфріда. Погляд за скельцями потовчених окулярів палахкотів гнівом — Рен не могла бачити цього з відстані, та вловлювала одногрупникову ауру, тож уява домальовувала все інше.

Відбулося все блискавично: щойно Торарей оголосив про початок дуелі, Сет кинувся вперед і без жодних стихійних сил збив Зіґфріда з ніг. А що суперник низький та худорлявий, зробити це було неважко. Зіґфрід шарахнув Сета вогняними іскрами у відповідь і прудко вирвався. Проте Сет простягнув руку, і, підкоряючись його силі, підлога розкололась просто під ногами чорнявця — той знову впав.

Тепер Сет притискав Зіґфрідову правицю до підлоги. Ліву його руку придавив шматок розколотої плити. Та хлопець підтягнув ноги до себе і різко вдарив Сета, що нависав над ним, у живіт. Той видихнув зі свистячим звуком і хитнувся назад.

Щойно звільнившись, Зіґ сипонув просто в обличчя суперника іскрами. Кілька вогняних голок Сет відбив голими руками, не помічаючи дрібних подряпин, які вони залишили. Та іскри сипалися з-поміж Зіґових пальців снопами, але гаснули швидко, тому віднадили суперника лише першим спалахом.

Зіґфрід шарпнув ліву руку, намагаючись звільнитися, та плита надто сильно притисла його.

— У нього ж унікальна навичка, — тихо мовила Рен, спостерігаючи за Зіґфрідовими поривами. — Він невразливий до Сетових випадів і може позбутися цієї каменюки, коли забажає. Чи вона надто важка?

— Навичка, може, і є, але мозок уже ввімкнув паніку, — Нікта клацнула язиком, підкидаючи на долоні круглу стиральну гумку у формі апельсина. — Сет його спершу збив з пантелику тим, що атакував не стихією, а Зіґ страх як любить упорядкованість. Ось його й заціпило…

— Я не програю зникальникові, — білявий студент тим часом підійшов і схилився до Зіґа зовсім близько, проте гучний голос його почули всі. — Я такому, як ти, не програю.

І — його кулак врізався в Зіґфрідове лице. Окуляри остаточно тріснули, по підлозі задзвеніло скло.

— Сюди слухай, ти! — гаркнула Медея з іншого боку залу. — Не смій триндіти про зникальників, бо зі мною говоритимеш!

— Чи готовий мій суперник здатися? — Сет проігнорувавМедею і опустився на одне коліно біля розпластаного на підлозі Зіґфріда. — Погоджуйся, іменем Аменті, тобі не вперше.

— Агов, язикатий!

Сет озирнувся і тієї ж миті отримав по зубах. Цілитися Нікта Ромі завжди вміла добре. Її гумка-апельсин пострибала по підлозі.

— Ще базікатимеш — довбану черевиком! — пригрозила дівчина, знімаючи чорне взуття зі срібними пряжками.

— Втручання, Ромі! — крикнув Торарей і клацнув пальцями — золоте коло, в центрі якого зіткнулися Сет та Зіґфрід, зблиснуло, і над ним виросла захисна сфера, яка здавалася плетінням туману, але всі знали — таку не пробити і найсильнішою з атак.

Зіґфрід тим часом відкинув розбиті окуляри, таки прибрав уламок кам’яної плити з власної руки і на диво енергійно зірвався на ноги й зиркнув на Сета:

— Замовкни вже, істеричко, бо у вухах дзвенить. Нікто, дякую, я прийшов до тями! — він мимохідь кивнув у той бік, де стояла подруга, і різко повернувся до суперника. — У нас тут дуель стихійних сил, не забув?

Між пальцями хлопця знову стриміли полум’яно-оранжеві іскри, тільки вони не розліталися снопами, як до того.

— Як бажаєш, — Сет підійшов до Зіґфріда і підняв руку, в якій дрібка піску розкрутилась до невеликого вихору.

Чорнявець тут блискавично обійшов Сета з-за спини і щосили зацідив йому розчепіреними долонями по обличчю.

Мить — і Мортові губи проткнули палахкотливі іскри.

— За надміру отруйний язик, — Зіґфрід клацнув пальцями — іскри щезли безслідно.

На шкірі Сета не було ні подряпини, але він ошаліло притискав пальці до губ і вив від болю, відступаючи назад, тоді втрапив ногою в тріщину, яку сам же й витворив, і впав на підлогу.

— А тепер послухай сюди… — процідив лицар. — Хочеш перевірити свої сили в чесному поєдинку — вперед, я до твоїх послуг! Хочеш натиснути через синдром зникнення — випалю твій язик і звію попіл за вітром… Ґрамр, — повітря довкола Зіґфріда сколихнулось і зашипіло, паруючи.

Пальці суперника мацали підлогу, мовби в пориві дотягнутися до землі, захованої під фундаментом корпусу, чи просто провалитися крізь землю.

Помаранчеві голки, мов намагнічені, зчепилися, набуваючи форми сяючого меча, і впали в простягнуту руку Зіґфріда. Іскри згасли, оголюючи чорне лезо. Попри зовнішню худорлявість, хлопець легко замахнувся новою зброєю. І простромив лезом Сетову долоню.

Скрик заглушив слова Аматерасу про завершення дуелі та перемогу лицаря-драконоборця.

Проте не встигла директорка закінчити речення, як захисний щит довкола суперників розколовся й обох студентів поглинула чорнота.

Нікта, котра першою запідозрила негаразди, рвонула вперед, перетнула межу кола і з розгону врізалася в захисний бар’єр Аматерасу — директорка теж поспішала до центру зали разом з Торареєм, на ходу виставляючи невидимі щити.

— Не наближайтеся! — крикнула вона. — Усім залишити залу! Діто, прослідкуй!

Двічі повторювати не довелося. Паніка в голосі Аматерасу подіяла навіть на найупертіших. Професорка-красуня вже була біля дверей, підганяючи студентів. Нікта, проте, лишилася на місці. Вона приклала руки до невидимого щита, вперлась у нього чолом і спрагло видивлялась щось у повному мороці по той бік — там, де щойно були Сет і Зіґфрід.

— Нікс, що це таке? — Рен, замість тікати, підійшла до подруги.

Чорнота пульсувала, як жива, і підступала до щитів.

— Те, чого тут не може бути, — голос дівчини тремтів, вона говорила скоромовкою. — Схоже на мою силу.

Аматерасу й Торарей тим часом пірнули просто всередину чорної сфери, і через кілька довгих секунд вона почала розвіюватися. Зіґ сидів на підлозі, кліпаючи очима, наче не розумів, що відбулося. Сет лежав долілиць і не ворушився.

— Ромі, заберіть свого лицаря і бігом до мене в кабінет! Савітрі, просто йдіть геть, заради богів, — Аматерасу вже схилилася над Сетом.

Зіґ підвівся і ступив кілька повільних кроків, перш ніж директорка позбулася захисного бар’єру.

— Маєш препаскудний вигляд, — сяючи усмішкою, Нікта кинулася до друга. — Але ти переміг, лицарю, тож зараз ми гордо вийдемо звідси, чув? — Дівчина кивнула Рен, а тоді обережно повела Зіґфріда до дверей, кульгаючи в одному черевику — другий вона до кінця дуелі тримала напоготові, щоб у разі потреби нагадати Сетові правила хорошого тону.

Розділ 13 П’ятнадцята шпилька

Амон не повернувся ні наступного дня, ні за тиждень. Щойно випадали групові практичні, доводилося кликати на заміну Нефтіду чи кого-небудь з універсалів. На відміну від Діоніса, Закс на заняття зазирав, але його взаємодія з Рен зводилася до нуля. «Боги, оце бовдур!» — думала дівчина. Раніше їй видавалося, щов хлопцевому буремному характері є щось романтичне, та тепер внутрішній голос укупі з самою Рендалл зійшлися на тому, що Нортон направду дурне дитя.

На запитання про Амона Аматерасу стверджувала лиш одне: «Він скоро повернеться». А Нікта що не день ставала дедалі похмурішою, хоч до того не виявляла надмірного інтересу до Діоніса та його таємниць.

— Куди, на богів Аїду, його понесло? — Дівчинка хукала на ранкове какао, і Рен не могла зрозуміти, чи вона так говорить сама з собою, чи ні, оскільки подруга ніколи не чекала на відповідь і продовжувала: — Ой зажди, зажди, Діонісе, ти тільки повернися, я ж тобі влаштую…

Вона жодного разу не уточнила, що саме влаштує Амонові, але з Ніктиного тону скидалося, що нічого хорошого.

— Шукай у всьому позитив. — Рен сьорбнула чаю і скривилася — цукор закінчився ще вчора, втім через холоднечу вони обидві уникали походу до крамниці, хоч та і ховалася під аркою в сусідньому під’їзді. — Я от, наприклад, була донедавна закохана в цілковитого ідіота. Але і це врешті стало цінним уроком.

Нікта гримнула чашкою об стіл, і її на мить обхопило плетиво чорних ниток — прояв сили Хаосу.

Чашка беззвучно розкололася, проте какао не полилося на підлогу — від нього залишився лише легкий дим, який мить чи дві пнувся до стелі — і теж щез.

— Я все контролюю… — зітхнула Нікта, прибираючи в долоню уламки.

— Нічого, — відказала Рен, згадуючи недавню дуель Зіґфріда з Сетом.

Нікта казала, що відчула там силу, схожу на свою. Сета помістили в ізолятор. Рен уперше дізналася, що в Академії взагалі щось таке існує.

…А потім зняли наступний ліміт, і він став для Академії найважчим. Такої кількості зривів та зникнень ще не траплялося. За собою Рен жодних змін не помітила. Більше того — після того як вона зруйнувала блок і зупинила напад Енліля, спалахів сили більше не траплялося, тож їй доводилося задовольнятись мізером. На щастя, мізеру вистачало, щоб складати практичні.

Енлілеве прокляття, хоч і не давалося взнаки вже певний час, все ж тримало в постійній напрузі. Сам кандидат до Тріади й далі тішився снігом, усміхався, як сонце ясне, і запевняв, аби Рен не брала до голови його біду. Та в її голові вже кружляла ідея щодо того, як проблему вирішити — принаймні як спробувати її вирішити. Щоправда, ідея ця потребувала Амона Діоніса, який мовби втопився десь — чи не в тій річці, в якій плавав човен того невідомого Ра, про якого одногрупник любив згадувати…

Кандидат до Тріади за кілька днів після зняття ліміту ошелешив Рен несподіваним подарунком — хоч як дівчина відмовлялася, та тепер у неї була розкішна крилата заколка зі срібла. Надто красива, аби носити на щодень, і надто дорога на око, щоб приймати в дарунок. Але Енліль запевнив, що то найменша компенсація за неприємності, яких він їй завдав. Виявилося, що заколка не лише страшенно красива, а ще й створена дарувати своєму власникові могутній захист.

Поки Рен крадькома припасовувала прикрасу до волосся перед дзеркалом у коридорі, зовсім поруч точилася суперечка.

— Та не може бути, — хмикнув перший голос.

— Кажу ж тобі, сам подивись! — заперечив йому хтось.

— Він же не зникальник, такого не буває, не розказуй, — напружено розсміявся перший.

— Йому капець, — авторитетно відповів другий. — Не зникальник, який зникне…

«Не зникальник, який зникне…» — Рен прокрутила в голові цю фразу і машинально сховала заколку до рюкзака. Ноги самі понесли її до госпіталю. Очікувано, там уже зібралось безліч людей.

— Хто там? — спитала Рен у першого-ліпшого студента.

— Бальдр, — видихнув Веретрагна. — Ніхто не знає, чому це трапилося.

Перед очима виникло добре знайоме обличчя: завжди доброзичливий, тихий і спокійний студент із групи Фрігг Дін скидався на особу, котра любить увесь світ, і в них повна взаємність. Він ніколи не показував надзвичайних результатів, та не плівся й наприкінці.

— Після дуелі з Фрігг, — додав Веретрагна. — Програв їй і одразу ж відключився. Як так, Савітрі? Він же не зникальник. То як так?

Рен проштовхалася в палату не зовсім ввічливо і побачила таку знайому картину: ліжко, на якому тремтів в агонії хворий, Аматерасу біля нього й інша дівчина. Тільки замість чорних на подушці розкинулись довгі русяві пасма, а замість войовничої Нікти над Бальдром ридала Фрігг Дін.

— Я не хотіла, пані директорко, — крізь сльози шепотіла вона. — Я не хотіла! Все було добре. Я ж ні сном ні духом, що він може отак… через програш. О боги, якби я…

— Помовчте! — відрізала Аматерасу.

Вона дослухалася до важкого Бальдрового дихання, наче у світі не було нічого, що цікавило б її більше. Зблідлу шкіру вкривали краплі поту, з вуст виривалися хрипи, а пальці стискали край покривала.

— Що ви тут забули, Савітрі? — не озираючись, запитала директорка, щойно Рен ступила крок досередини.

— Я прийшла допомогти.

— Ну, допомагайте, коли так хочете, — шепнула вона, зірвалася на ноги й проминула Рен. — Моя сила тут більше не помічна. А в сусідній палаті ще є шанс на перемогу.

Червоні шовки майнули в повітрі, студенти розступились перед директоркою, як хвилі моря, і вона пішла.

— Фрігг, — дівчина стиснула кулаки до болю в пальцях і рішуче підійшла до ліжка хворого. — Годі лити сльози, це не допоможе. А ви всі, — вона озирнулася на глядачів, — геть із палати!

Їхні стурбовані, напружені аури аж ніяк не могли зарадити в цій ситуації. Рен смикнула сережку.

Студенти щось неохоче загули, але дівчина стрельнула в їхній бік упевненим поглядом, згадуючи манери Аматерасу, і гаркнула:

— Якщо хочете, щоб він жив, — геть звідси!

Це подіяло краще.

— Ти… Савітрі, ти знаєш, як його врятувати? — очі Фрігг округлились, і в них зажевріла надія.

— Так, — збрехала Рен.

Насправді жодного уявлення щодо рятунку в неї не було, проте на Дін слова подіяли. Вона ожила, підбігла до дверей і зачинила їх ізсередини, щоб ніхто зайвий не зазирав.

Рен опустилась на стілець біля ліжка хворого, глибоко вдихнула і заплющила очі. Вона не знала, про що мріяв Бальдр. Не знала про нього геть нічого, окрім того, що він милий, добрий, слухняний студент.

— Фрігг, розкажи мені про нього. Хутко.

Дін опустила погляд на лице хлопця, а тоді випалила:

— Він… він найкраще, що сталося з нашою групою. Завжди допомагає, завжди робить кроки назустріч. Навіть коли щось не ладиться, зберігає спокій та віру… Якось я не могла скласти практичне в Діти, а Діта мене геть зненавиділа тоді. Тож я ридала у себе в кімнаті після кожного заняття. Тоді Бальдр пішов до неї попрохати, аби вона змінила для мене завдання для практичного. Завжди тихий і згодний з усіма викладачами, він узяв і пішов доводити щось Діті! І разу не було, щоб він хвалився чимось, ніколи не ставив себе вище, хоч у групі були й зникальники… І Нанну витягнув із самого дна. З Браном потоваришував, він, знаєш, хотів вивчати дуальні світи… — Слова лилися з вуст Фрігг, ніби пісня, та здавалось, що ще мить, і вона знову розридається.

— Дякую. Досить. — Рен усміхнулась, і перед очима розпливлася схема мрії однокурсниці. Тепла, трохи розгублена і панічна, але дуже яскрава.

«Раз, два, три!» — подумки відрахувала дівчина основні вузли і почала спрямовувати енергію, прокреслюючи кожну лінію спершу подумки, а потім пальцями.

…Вона не знала, скільки часу минуло, перш ніж Фрігг поклала руку на її плече і легко струсонула:

— Савітрі?

— Я тут, — після короткої паузи відповіла дівчина. Перед очима все рябіло.

— Савітрі, здається, спрацювало… — голос Фрігг був дуже тихим.

Рен перевела погляд на обличчя Бальдра — з нього не зійшла блідість, але хлопець дихав куди спокійніше, і руки розслабилися.

— Таки спрацювало, — здивовано повторила дівчина, відчуваючи, що сама не може навіть стати на ноги.

— О бо-оги, — Фрігг притулилась чолом до руки Бальдра, яка лежала поверх покривала, і шепотіла з полегшенням: — Савітрі, ти неймовірна! Ти чудо! Дякую тобі… сто сотень дякую тобі!

— Це не вирішення, — попередила Рен. — Це — тимчасово. Твоя мрія дуже сильна, і я сильна мрієроста. Але поставити його на ноги лише твоїм бажанням не вийде. Потрібне його бажання. І тут уже мої сили не знадобляться. Заборона впливу на фізичні тіла, сама розумієш.

— Дякую, сто сотень дякую… — шепотіла Фрігг, мовби й не чула нічого.

8060 рік 7 кроку Колеса Долі

— П’ятнадцята! Це вже п’ятнадцята, Зеусу! — дівчина розсміялась ледь розгублено, розглядаючи прикрасу, яка нагадувала сонячний промінь. — Ти взагалі не розумієш значення слова «оригінальність»?

— Вона не така, як інші, — виправдався хлопець. — Цей камінь, до твого відома, страшенно дорогий та рідкісний! І він личитиме до твого…

— …набору шпильок?

— …волосся!

— До чорного личить усе. Та скидається на те, що ти прагнеш подарувати мені нову шпильку до кожної нашої зустрічі!

Дівчина покрутила в руках прикрасу і спробувала приховати задоволення. Насправді тонка ювелірна робота зачарувала її з першого погляду. Вона зблискувала чистим золотом, розписаним філігранним геометричним візерунком, який бозна-як нанесли на таку тоненьку прикрасу. Чотири промені переплітались, обрамляючи рожевий камінь, ціну якого дівчина боялась уявити. На одній з граней каменя красувалась крихітна літера «А».

Дівчина умисно недбало ввіткнула прикрасу у складну зачіску — до попередніх чотирнадцяти.

— Ти не мусиш носити їх усі зразу! — зауважив Зевс.

— Не мушу, — погодилася вона, хоча знала, що носитиме. — То чому ж ти покликав мене?

Хлопець розсміявся і схопив обидві її руки:

— У мене є ідея. Трохи божевільна, мабуть, але… Ама-мі, вислухай.

— Тільки не про шістнадцяту шпильку… — закотила очі дівчина.

— Наразі ні. Я думаю про Намисто, — голос Зевса посерйознішав. Він говорив швидко й різко, наче слова не встигали за думками. — Воно надто слабке, з ним стільки разів щось траплялося. Я вчив історію, багато, щоб знайти підтвердження, щоб упевнитися, як воно буде далі, за межами цього місця. Але насправді є стільки небезпек. Навіть для найкращих богів…

— І що ж?

Аматерасу знала це все давно. Знала, що їхнє життя ніколи не буде простим. Вона остерігалася того, ким — або чим — може стати, коли зважиться на творення світу. Та не могла відмовитись од наступного кроку, мовби він був найбажанішим шляхом для неї, найбільшим поривом душі, котру вона носила, та імені, котре дісталося їй у спадок від когось величного і прекрасного, від когось неосяжного й рідного — від голосу, який зрідка озивався в ній, оповідаючи про Першу.

— Тож, — Зевс привернув її увагу знову, — я хочу створити дуальний світ. З тобою.

Запала ніякова тиша. Дівчина довгим уважним поглядом досліджувала обличчя друга, намагаючись знайти хоч натяк на те, що то був жарт. Проте ні.

— Аматерасу…

— Помовч хвилинку!

Дуальні світи… Вона спробувала згадати все, що знала про них. Ті давні-давні історії, що всі боги походять з одного світу, який зник після повороту Колеса Долі. Але потім почали зароджуватися й нові — там спокійно жили декілька богів, подекуди — двоє, яких називали дуалами. І вони успішно підтримували гармонію. Але минуло кілька кроків Колеса, усе почало змінюватись, і вже дуже багато часу лише виняткові божества могли співіснувати поруч. Отож…

— Це божевілля, — усміхнулася Аматерасу. — Та я згодна.

— Ти… тобто, так? — розгубленість промайнула в очах Зевса, наче він саме добирав аргументи, а тут весь його план зруйнувала згода. — Я знав, що ти погодишся!

— Не знав. Але дуже сподівався. Крон Осс нас повбиває, якщо дізнається, — відповіла Аматерасу, смакуючи кожне слово. — Тож краще не розповідати іншим. Проведете мене до покоїв, кандидате Зеусу? — Аматерасу розправила складки рожевої сукні і взяла хлопця під руку.

— Звичайно, — набундючився він, — я ж не дозволю своїй богині самотою гуляти поночі…

— …територією Академії під захистом непробивних щитів. Як люб’язно з вашого боку.

У тиші шелестіло листя. Сяйлива доріжка місячних променів промальовувала тіні, і Біла Вежа здавалася самотнім маяком у срібному мовчанні, маяком, який ловив звістки з невідомих світів, загублених по обидва боки реальності. Аматерасу задерла голову. Цятки зірок нагадували каміння в шпильках, котрі дарував їй Зевс.

— Тінь і темрява потрібні, — шепнула вона. — Хай що б там казав директор та інші. Адже вдень не видно отакого неба.

— Ти про тіньовий бік, Ама-мі?

— Про нього також.

— До Академії не повинні потрапити боги з тіньового боку. Вони можуть знищити нас, — у голосі Зевса брязнув осуд.

Так їх учили. Так було заведено.

— Зеусу, не будь таким обмеженим, — дівчина вивільнила руку і відступила вбік. — Вони — наша рівновага. Не кращі, не гірші — просто інші.

— Ще скажи, що потрібно дозволити навчатись у нас хаотичним! Ти ж не думаєш, що…

— Звичайно, треба.

— Ти так думаєш просто тому, що він…

— Ні, — перервала Аматерасу, скривившись. — Не треба про нього. Мій брат — бог з тіньової сторони. Я не потребую нагадувань. Та сам подумай: адже коли ти прийшов в Академію, то навіть думка про те, щоби прийняти сюди жінку, вважалася безглуздям!

— Жінки, тіньовий бік і Хаос — то трохи різні речі, Аматерасу.

— Не такі вже й різні, — усміхнулася та і торкнулася обновки у волоссі. — Вона чарівна. Нова шпилька.

Хлопець помітно пожвавився, щойно зрозумів, що напружена тема закрита.

— До речі, про шістнадцяту. Я подарую її в ніч Свята Сонця.

— Я б воліла, щоб вона втілювала баланс світла і темряви, якщо вас цікавить моя думка, шановний, — Аматерасу подалася вперед, стишуючи голос до шепоту.

— Мене цікавить усе, що стосується тебе. І завжди буде так.

— Тс-с-с… — Аматерасу приклала тонкий палець до вуст Зевса і спідлоба подивилась на нього. — Шановний кандидате в Тріаду, ви надто любите гучні заяви, але слова треба підтверджувати ділом.

— Як же мені підтвердити, що ви — центр мого Всесвіту?

— Наразі ти не можеш зробити нічого вагомого, а твої пафосні фрази на мене не особливо діють, — верховна богиня примружила очі. — Тому просто проведи мене до покоїв.

— А ти знаєш, хто створив світ, звідки ти прийшла? — спитала Бентен, зазираючи Рендалл в обличчя.

Її руки малювали просту схему на кам’яній підлозі, але без розмов дівчині не малювалося. Спершу вона розпитувала про недавній «порятунок» Бальдра, та Рен відмахнулася, бо не вважала, що тут велика її заслуга: вона лише використала потужну мрію Фрігг, і це допомогло повернути студента з межового стану. Але вона не могла вилікувати його самотужки.

— Поняття не маю, — неуважно відказала Рендалл, зиркаючи на сторінку книги вже втретє, бо якась гризота не давала їй дочитати клятий абзац.

— А я зустрічала її, — заявила дівчина так, наче тільки й чекала, щоб поділитись цією історією. — Вона вельми сувора, але водночас і добра. І дбає про Академію.

— Чудово, — швидко відповіла Рен і пробурмотіла: — Краще запам’ятай, що наприкінці другого кроку Колеса Академію зруйнувала Сан… — вона затнулася на довгому імені. — Сансара Іґґдрасіль… О, це ж наче одна зі Стовпів! Нарешті хоч якась книга, де згадують їхні імена, а не пафосні титули. Цікаво, навіщо їй це здалося?

Таємничі «великі й милостиві» вищі, судячи з історичних записів, ніколи не палали особливою миролюбністю, що не заважало їм підтримувати так звану гармонію. Але вони були сильнішими ледь не за будь-кого з богів, тож їх шанували й побоювалися. Рен дратувало те, що в підручниках містилося надто мало інформації про Стовпів, та й наявна видавалася дуже суперечливою… Наче самі автори не були певні в тому, що писали, а може, лише переказували чужі історії.

Внутрішній голос запевняв, що хто-хто, а один із її одногрупників мав би точно знати, де шукати найкорисніші підручники на цю тему. Але гордість, образа і сум’яття всередині не давали змоги дівчині зробити крок назустріч. Навіть коли той крок стосувався навчання й жодним чином не натякав би на те, що вона іноді думає про Закса Нортона. Адже найбільша біда полягала в тому, що вона думала.

Зачитуючи параграф, Рен не відчувала емоцій щодо Академії, зруйнованої шість кроків тому. Навіть найстрашніші речі, які відбувалися давно чи далеко, мали властивість втрачати весь свій жах пропорційно до збільшення відстані в часі й просторі.

— Це надто страшна влада, — пробурмотіла Рен до себе, але Бентен вирішила послужливо відповісти:

— Вони — хранителі душ, які знають, кому і коли сотається нитка переродитися, тому ми наче в залежності від них.

— Нут казала, що вони не вирішують нічого щодо божественних перероджень — просто знають, коли чий час. І бережуть душі.

— Та це й найважливіша робота, хіба ні? Тим більше, їм до снаги вбити будь-якого бога. Ви проспали лекцію, на котрій це розповідала професорка Нут.

Рен відчула сором через те, що нова студентка знає більше за неї, і додала:

— Якщо вірити записам, то їх одного разу все ж перемогли в Академії. І змусили піти звідси, перш ніж Стовпи всіх повбивали… Але вершити правосуддя вбивствами — якось недипломатично в сучасному світі.

— Так вони ж давніші за всі світи. Не думаю, що їм є щось до того, чого хочуть інші, зокрема й ми. Їхнє правосуддя — таке їхнє.

— Твоя правда. Ото вже ці давні… — Рендалл згадала про Мойр і їхню турботу про гармонію, яка означала одне: тверду завісу між світлом і темрявою та несприйняття змін, бо зміни, на думку Трьох, несли в собі загрози, не співмірні з користю.

— Нікому не зрозуміти давніх… — зітхнула Бентен. — А як їх перемогли тут?

— Записи доволі туманні. Згадується дуже сильна Тріада, яка прийшла на допомогу богам Академії, — Рен потерла чоло, силкуючись згадати, що саме вона читала на заняття Нут. — Та ще з ними була Ніка… чи Нікея. Загалом, богиня перемоги. Здається, вона й допомогла пересилити всю логіку.

— Цікаво було б побачити це: силу Тріади, богиню перемоги, — замріяний погляд Бентен шугнув угору, до вкритої фресками стелі.

— Ще побачиш, — поблажливо запевнила Рен.

— Угу. Але я хотіла б, аби це сталося не в битві зі Стовпами.

— Та певна річ, звідки їм тут узятися?..

— Сансара Іґґдрасіль, Колесо Долі — повторила Бентен протяжно, з повагою та острахом до цього імені. — Сподіваюся, вона більше ніколи не з’явиться в Академії.

— Я теж, — кивнула Рен, перегортаючи сторінку. — З минулого візиту збігло стільки років, що шанс один до мільйона… Зажди, ти сказала — Колесо Долі?

— Так її називають, — кивнула Бентен. — Хіба ви не знали?

Рен заперечно похитала головою. Віднедавна вона була певна, що «кроком Колеса Долі» в найдавніших історичних хроніках величали часові періоди, та ніколи не зіставляла цього з реальною, загрозливою особою. З особою, котру згадував у своєму посланні Хамсін, друг Діоніса.

А наступного ранку — в один з мільйона звичайних ранків — Сансара Іґґдрасіль, велике й милостиве Колесо Долі, прийшла в Академію.

Розділ 14 Колесо Долі

Рен не вірила своїм очам: Аматерасу — сама Аматерасу, горда й холодна директорка Академії, богиня всесвіту, яка нагадуєсталеву струну, — схилилася перед Сансарою Іґґдрасіль у глибокому поклоні і не підводила голови.

— Приємно бачити, що у вас іще живе повага до першооснов світів, — голос гості звучав загрозливо навіть попри невинну фразу.

Гостя з’явилася вранці. Без попередження. Посеред першої лекції у дворі Академії вдарив стовп світла, і воно, мов живе, просочилось у всі аудиторії, у всі шпарини, піддашшя й підвали, сліплячи кожного. А тоді — поки нашорошені студенти протирали очі і мружилися, думаючи, чи не посліпли вони, — директорка крижаним голосом наказала всім вийти на подвір’я й вишикуватися там. І не зронити ні слова. І не підводити погляду, хай там що. Бо Колесо Долі прийшла до Академії.

Рен не встигла навіть зайти по пальто, яке залишила в гардеробі. Проте від хвилювання зимовий холод не торкався розпашілого лиця, не проникав під плетіння светра, наче його щось притуплювало.

Усі знали про великих Стовпів. Ніхто не міг уявити, що одна з них тут. Але вона була тут, чекала на них у дворі, сама-самісінька. Спершу Рендалл помітила лише золоті вигадливі сандалі. Маленькі ніжки, взуті в них, дрібними кроками ступали по засніженій землі. Студенти, як і наказано, завмерли в глибокому поклоні і не підводили голів.

— Вітаю, душі Академії богів! — голос гості був теплим, приязним, і все ж здавалось, що він — круговерть, якій стане миті, аби затягнути їх усіх за край незворотності.

— Вітаємо вас в Академії, о величне Колесо Долі, опоро Всесвіту, Хранителько Третього Стовпа і Колиски, Сансаро Іґґдрасіль! — відповіла Аматерасу церемонною фразою.

— Підведіться, я хочу на вас поглянути, — милостиво наказала гостя.

Рен обережно підвела голову і, як інші студенти, насторожено позирнула на новоприбулу.

Сансара не скидалася на найбільшу загрозу всіх світів. Невисока й худорлява, вона мружила мигдалевидні очі, а на застиглому в безчассі лиці розквітала усмішка. Попри мороз, фігуру гості ховала лише тонка сукенка, а широкий пояс, вишитий золотом, здавалось, переламував її стан навпіл. Рівний проділ розтинав темно-золоте волосся, гладко зачесане довкола двох коліщат — над правим і лівим вухами. Вони надавали гості ще химернішого вигляду, та її аура, котра двигтіла в повітрі, вселяла дикий страх. Рен хотілося провалитися крізь землю чи розчинитися в повітрі. Вона засоромилася цього пориву, та, хоча довкола стояли в заціпенінні геть усі студенти, почувалася такою самотньою й відірваною від гурту, ніби хтось оточив її стіною і залишив наодинці супроти цієї гнітючої аури, супроти цих уважних очей і оманливої посмішки.

Сансара наблизилась до Аматерасу і тихо спитала:

— Чи ви очікували мого приходу?

— Ні, о величне Колесо Долі, — голос директорки звучав здушено, і Рен задумалась, а чи не хоче Аматерасу і сама втекти світ за очі від новоприбулої.

— Неправда, — Сансара підійшла ближче. Голос її тепер лунав, як скрегіт криги. — Вітати мене неправдою — як погано… Пані директорко, а що це у вас у волоссі? Громовідводи?

Волосся Аматерасу було, як завжди, ретельно укладене у складну зачіску, яку прикрашали золоті спиці шпильок. Директорка не відповіла. Проте Сансарі і це не сподобалося. Вона повторила:

— Я спитала: що у вас у волоссі?

— Це шпильки. Прості шпильки.

— Красива робота, — гостя висмикнула одну прикрасу і піднесла її до очей.

Чорне пасмо Аматерасу впало на її плече — директорка здригнулася, мов від удару.

— Яка філігранна! Старовинна робота.

— Пані Іґґдрасіль… — почав був Одін, проте Сансара зиркнула в його бік, і перший заступник тут же розпластався на землі.

— Я не говорю з вами, — кинула гостя, заколюючи шпильку в одну зі своїх кіс, обкручену довкола коліщатка. — А щодо вас, директорко, то негоже носити… скільки їх там у вас… п’ятнадцять? Так, негоже носити п’ятнадцять коштовних шпильок на щодень, ще й у присутності поважних гостей. Красуйтеся своїми спогадами деінде.

— Звичайно, пані Іґґдрасіль, — твердо відповіла Аматерасу і так само твердо схилилася в поклоні. — Якби ви були такі ласкаві звільнити мого першого заступника…

— О, звісно! — Сансара, здавалося, повеселішала і махнула рукою в Одінів бік, вивільняючи його. — А тепер до справ. Рада бачити, що у вас усе процвітає. Який чудовий випуск! — жінка позирнула на всіх присутніх.

Рен здригнулася, коли погляд гості черкнув її, ніби вогненна хвиля, котра випалює всередині останки спокою і селить там бажання впасти на землю і не ворушитися, не дихати, не привертати уваги. Що завгодно — аби тільки ці мигдалевидні очі більше не торкалися її жодним позирком.

— Любі студенти, мені потрібен лише один із вас! — повідомила Сансара врочисто. — Той, хто носить ім’я Діоніс. Бог вина й веселощів.

Серце тенькнуло.

— Тут немає нікого на ім’я Діоніс, — директорка випросталася.

— Немає? — Сансара перепитала спантеличено, мов акторка поганого театру. — Немає?

— Саме так, — підтвердила Аматерасу.

— Ви не брешете, пані директорко, — гостя нахилила голову в один бік. Тоді в інший. — А ні, ви не брешете! Тут немає нікого… нікого на ім’я Діоніс… Але я знаю, що таких помилок не буває. Тож скажіть мені негайно: де він?

Сансара на позір не зробила нічого, проте на Рен навалилася непомірна вага, яка притискала до землі, розплющувала, втискала в камінь, погрожуючи знищити повністю. Коліна підігнулись, і вона впала, відчуваючи, що ще дві секунди — і кістки переламаються. Але дві секунди минули, а хрускоту досі не було. Тільки відчуття, що щось руйнує її зсередини, роздираючи зв’язки і сухожилля, трощащи кості, шматуючи м’язи. Кров сполохано закипала. Мить — і Рен зрозуміла: кров справжня. Вона скрапувала з її носа, витікала з рота, погрожуючи задушити. Повітря не стало.

— Відпустіть студентів, — сказала — ні, наказала — Аматерасу.

— Де Діоніс? — перепитала Сансара.

Згорав кожен атом тіла. Агонія вимикала думки. Кров юшила і не спинялася.

— Відпустіть. Моїх. Студентів.

— Спершу Діоніс. Мені потрібен Діоніс.

Біль наростав, щоразу здавалося, що гірше вже не буде, але він наростав і далі.

«Це буде дуже безглуздо: загинути і не виростити його нездійсненну мрію».

— Діоніс, — безжально повторила гостя.

— Тут немає Діоніса!

Рен понад силу повернула голову в бік — там стояв Торарей. Його темне волосся взялося вогнем на кінчиках, у правій руці майнув кривавий меч — край леза застиг за півподиху від горла Сансари. Ліва рука доцента-стихійника стискала молот, занесений для удару.

Гостя не видавалася ні наляканою, ні здивованою. Адже Торарей не міг поворухнутися. Його напружені м’язи застигли на межі фатального руху, але Сансара легко пурхнула вбік і похитала пальцем.

— Е-е-е, ні, Торе. Е-е-е, ні, Арею… Я знала, що ви станете вибуховою сумішшю, але, е-е-е, ні, я не дозволю вам. Це був неправильний крок, любий.

Сансара звела руку вгору, і на кінчику її пальця загорілася крихітна золота крапля, достоту зірка чи сонце. Вона віддзеркалювалася в очах застиглого Торарея, де тремтів — чи не вперше — острах. Сила Сансари відпустила студентів — Рен знову могла дихати, хоча кашляла кров’ю і задихалася, спостерігаючи за тим, як…

— Стійте! — Діта кинулася навперейми й затулила собою доцента-стихійника. — Стійте!

Вона вся дрижала, але розчепірила руки і завмерла так, мов за її тендітним станом зміг би сховатися кремезний доцент. Діта мала такий вигляд, наче й кінець світу не зрушить її з цього місця.

Та кінець світу — всіх світів — був тут в образі тендітної жінки з осяйною, певна річ, убивчою краплею енергії на кінчику вказівного пальця.

Сансара завмерла. Зацікавленість загорілася на її обличчі усмішкою.

— Афродіто, йди звідси — процідив Торарей. — Просто… йди.

Діта, проте, навіть не зворухнулася.

— Тор і Арей порушили найпершу заборону. Вони підняли зброю на мене, — Сансара смакувала кожне слово, як вишуканий десерт. — Для них немає жодного виправдання, Афродіто. Жод-но-го.

— Ні, — вперто шепнула Діта. Голос її не тремтів, тремтіли руки, по яких раптово почала розтікатися кров від ран, котрих не бачило око. Грива золотого волосся впала на чоло викладачки, коли розкололася діадема, що його стримувала, проте Діта подивилась на гостю спідлоба і видушила знову: — Ні.

Більше — жодного слова.

— Афродіто, відійди, — наказала Сансара, наступаючи на уламки Дітиної діадеми, які хрускотіли, мов кістки. — Ти чудово знаєш, що мені нічого не вартує позбутися й тебе, але не хочу, аби студенти подумали, що Стовпи Всесвіту неґречно поводяться з їхніми викладачами. Ми несемо кару лише тим, хто завинив. Бо ми — великі та милостиві. Зникни, Афродіто.

— Ні, — ніздрі Діти розширилися. — Ні.

Здавалось, що всі інші слова викладачка забула.

— Пані Іґґдрасіль, я смиренно прошу пробачення за моїх підопічних, — Аматерасу вийшла наперед, закриваючи собою Діту та застиглого Торарея. — Їхня неприпустима поведінка — це лише моя провина.

— Забудьте церемонії, пані директорко, — відповіла Сансара, погладжуючи шпильку Аматерасу в тонкій косі. — Про ваші провини ми поговоримо згодом. Я прийшла сюди виконати свою роботу. Тор та Арей стали в мене на шляху. Нечувано. Афродіта захищає їх. Ще гірше.

— Так, пані Іґґдрасіль. Торарей приносить нам усім багато незручностей, і я з вами повністю згодна, — Аматерасу схилила голову, але тільки на мить, а тоді її чорні очі впилися в обличчя Сансари. — Та я повинна просити вас про милість, як наймудрішу та найсильнішу зі Стовпів.

Обличчя Сансари залила химерна посмішка: чи то слова припали їй до смаку, чи вона насолоджувалася покарою, яку запланувала.

— Торарей учинив неприпустиме, і його буде покарано відповідно до тяжкості цього вчинку, — палко продовжила Аматерасу. — Це стосується й Афродіти. Проте нам життєво необхідно, щоб вони залишились в Академії. Обоє, — директорка говорила швидко, мов боялась, що Сансара зараз переб’є її своїм непохитним вердиктом. — Вони — значна частина нашої сили. Їхня погибель похитне нашу рівновагу. У найгіршому випадку, Академію знищать аномалії за лічені дні. Тож я смію просити… благати вас про милість.

Після цих слів Аматерасу впала навколішки перед Сансарою. Її довгі чорні коси бухнулися в сніг. Діта, яка не зронила ні слова, зробила те саме. Торарей досі не міг поворухнутися. З його чола сочився піт.

Гостя довгу хвилину дивилася на директорку та професорку, а тоді махнула рукою — стихійник упав мов підкошений.

— Аррі! — Діта кинулася до нього.

Рен видихнула: тиск спадав остаточно, і вона, як і всі інші, повільно почала зводитися на ноги.

— І запишіть у всіх підручниках, що Сансара Іґґдрасіль, всемогутнє Колесо Долі — наймилостивіша зі Стовпів Всесвіту, — Сансара всміхнулася. — Та повернімось до моєї справи. Я прийшла сюди по Діоніса. Його тут немає — кажете ви. Але ось у чім проблема — я надіслала дещо в Академію. Дещо для нього. Дещо, що привабило б його, як світло приваблює метелика, і він згоряє в полум’ї. Дещо невеличке, скляне і трохи прокляте. Скажімо, сферу… — Коліна Рен почали підгинатися. Сансара вела далі: — Тож зараз я заберу з собою того, хто носить мій знак. Хоч у якій особі він ховається, Діоніса я впізнаю.

— Як побажаєте, — Аматерасу підвелась, і слабка усмішка зачаїлась у кутиках її вуст.

Сансара тим часом пройшлась повз ряди студентів, виглядаючи відсутнього Амона в натовпі.

— Щось не так, пані Іґґдрасіль? — директорка крокувала одразу ж за нею. На її чолі підсихала кров.

— Та ні, все гарно. Просто… ні, все чудово, — Сансара кивнула, а тоді простягла руку вперед, указуючи на когось: — Ти! Йди сюди!

Рен повернула голову і здригнулася: крізь натовп пробирався Енліль. Від нього віяло спокоєм і впевненістю, але обличчя зблідло, мов сніг. Він схилився в поклоні, глибокому й шанобливому.

— Пані Іґґдрасіль, я кандидат у Тріаду Енліль.

— Хто ти такий, побачимо згодом… — гостя замислено окинула хлопця поглядом і пішла вздовж студентських рядів у протилежний бік.

Руку Рен хтось стиснув. Хоча ні, не хтось. То була достеменно гаряча й добре знайома долоня Нортона.

— Зак? — прошепотіла дівчина.

— Відійди. Якомога далі. Зараз, — хрипко відповів хлопець. І то були перші слова, які вона чула від нього цього місяця. Та відійти не встигла — та це й не допомогло б.

Сансара повільно пропливла повз них. Щойно Рен видихнула з полегшенням, як Колесо Долі зупинилась. Вона повільно-повільно озирнулася.

— Ти, — велика і милостива наблизилася до Рен і м’яко поклала їй руку на плече. Рука ця була дотиком смерті, життя і чогось вищого над це. — Друга, на кому є мій знак. Ти підеш також.

— Вона не може бути Діонісом, — голос Зака затремтів, його нігті впилися в долоню Рен. — Вона не може, вона…

— Я йду, — перебила дівчина швидко і подивилася на Сансару. — Пані Іґґдрасіль, студентка Рендалл Савітрі. До ваших послуг.

— Чудово, за мною.

— Не йди. Ні. Не йди, — гарячковий шепіт Зака і його пальці не відпускали.

— Усе добре. Ти бачив. Я мушу йти. Діта і Торарей. Ти бачив. Я мушу. Заку! — гарячково шепотіла Рен, боячись затримкою розгнівати Сансару. — Я повернуся, — мовила вона, майже силоміць вириваючи руку з пальців, які їй так хотілося тримати. Вона щойно подумала про це, мов просвітлення накотилося після дотику Сансари, відтинаючи всі колишні сварки й непорозуміння, маски й недомовки. Мовби дотик Колеса Долі дав їй оту єдино важливу істину, щоб забрати її негайно.

— Я повернуся. Ти ж знаєш. Я переможу, — видихнула Рен на прощання.

Хоч насправді вона не думала, що повернеться.

Розділ 15 Те, чого не робив ніхто

Коли Рен опритомніла, Енліль саме розповідав Сансарі про випадок зі сферою. Дівчина озирнулася: вони потрапили до незнайомого місця. Вікна круглої зали затуляли мереживні штори. Колони замикали залу в півколо і губились у хмарах, які пропливали просто над головою.

Сансара напівлежала на білосніжному дивані. Енліль стояв спиною до Рен, просто перед очима Колеса Долі. Його голос лунав тихо, спокійно і впевнено, але руки були міцно стиснуті за спиною. На лиці великої і милостивої застигла нудьга. Мигдалевидні очі невідривно стежили за кандидатом до Тріади.

Дівчина звелась на ліктях — вона лежала на підлозі — і відчула, як запаморочилося в голові.

Сансара помітила її рух і осміхнулася:

— Ну й ну, і це в нас богиня, яка освоює стихії повітря, але непритомніє від маленької подорожі в хмарах?

— Вибачте, пані Іґґдрасіль.

— Поки нема за що вибачатися, — Сансара махнула рукою. — Зі слів твого супутника, жоден із вас не Діоніс. І також не Амон. Це створює мені проблему. Бо я пройшла довгий шлях не на те, щоб зіткнутися з новою оманою.

— Але це дійсно так, — відповіла Рен, усе ще не розуміючи, чому для Сансари не очевидна її помилка. — Я Рендалл Савітрі, а він — Енліль.

— Імена, імена… — Жінка (чи то істота, яка ховалася в жіночому тілі) похитала пальцем. — Імена мають силу, юна богине. Але вони можуть змінюватися так легко, як і обличчя. Я мала впевнитись, — усмішка зійшла з вуст, тягнучи їхні кутики донизу. — Та все ж тут щось не сходиться, Рендалл Савітрі. Ми мусимо дізнатися, що саме. Бо я надсилала дарунок для Діоніса. Створила прокляття, щоб уразити саме його. Та сфера притягувала грішника, як найсильніший магніт.

— Я знайшла її першою — випадково. Оту вашу сферу, — зізналася Рен.

— Коли все й так, як ти кажеш, студентко, знай: випадковостей у Всесвіті не буває. Це для вас, нижчих, є такі речі, як фатум та доля, збіги, везіння та випадковості. А ми знаємо, що все — наслідок чиїхось продуманих ходів. Хтось, отже, напоумив, аби ти завадила мені знайти Діоніса, розділила з Енлілем прокляття, призначене для іншого, і зруйнувала задум, заради якого я здолала довгий, незмірно довгий шлях.

— Мушу заперечити, пані Іґґдрасіль, — блискавично втрутився Енліль. — Ми поважаємо всі ваші рішення на благо гармонії світів і нізащо не втрутилися б на шкоду, бо…

— Як правильно ти говориш, кандидате в Тріаду. Надто правильно, тож вірити у твою щирість не хочеться. Савітрі, студентко, ходіть-но сюди, — Сансара поманила Рен пальцем, і та відчула, як її ноги рухаються проти волі. — З Енлілем я вже поспілкувалася вдосталь, аж нудьга накотилася від його солодких слів, тож тепер хочу поговорити з тобою. Видається, що ти будеш цікавішою співрозмовницею. А ти, кандидате в Тріаду, відпочинь! — Колесо Долі навідріз змахнула рукою, і хлопець упав на підлогу. — Тепер говори, — Сансара підвелася з дивана, і мигдалевидні очі примружилися. — Я хочу почути те, що переконає мене залишити вам життя. Думай, бо життя — цінна ставка.

— Навіщо це? — вихопилось у Рен.

Права брова Сансари ледь піднялася:

— Навіщо залишати вам життя, Савітрі, студентко?

— Ні, пані Іґґдрасіль, — дівчина машинально вклонилася. — Навіщо вам убивати нас? І — навіщо вам Амон Діоніс?

Колесо Долі усміхнулася:

— Що ж, ти справді цікавіша од цього кандидата в Тріаду. І бодай трохи щира. Я, Савітрі, верховний закон. Я відповідь на всі «навіщо». Ви порушили мої плани, тож я маю повне право позбутися вас. Та найбільша біда в тому, що мене долає нудьга. Ти не уявляєш, як я живу, Савітрі, не уявляєш і ніколи не зможеш осягнути, як це — коли нудьга в’їдається в тебе, мов іржа в старовинну прикрасу, яка досі чарівна, але вже вкрита шарами століть. Тож ніщо у світі — у всіх світах — не чіпляє душу, і ніщо не може прогнати смуток… Оця іржа і моє божевілля тримають так міцно, що я хапаюсь за кожну можливість розважитися. Така правда, Савітрі. Ви, боги, приходите, мов іскри, палаєте, згасаєте — і щоразу, коли приходите заново, то ви вже інші, вже нові. У вас є шанс та змога змінюватися, а в нас — нема. Тож не питай навіщо, Савітрі… Що ж до Діоніса, то він узяв те, що йому не належить. І його чекає смерть, набагато гірша за вашу.

Рен зціпила зуби. Отож їх збираються вбити, бо стародавній Сансарі Іґґдрасіль нудно живеться. І простота, з якою велика і могутня Колесо Долі розповіла про це, запевнила дівчину, що, вбиваючи її, ця істота відчуватиме щонайбільше проблиск у своїй вселенській нудьзі.

— А можливо, я повернуся до Академії та знищу заразом її. У мене потребуватиме певного часу те коло, яке я мушу пройти, щоб навідатися до вас удруге. Утім, завдання завиграшки виконає хто-будь із моїх братів і сестер, кожен із яких іде своїм шляхом. Або зробимо так: із вашого випуску виживе лише хтось один, — Сансара сплеснула в долоні, наче зробила неймовірне відкриття. — А може, краще нацькувати студентів одне на одного, доки вони не переб’ють самі себе в нападах божевілля? Божевілля — воно таке… Підкрадається, знищує навіть найсильніші душі. Ніхто не застрахований, ніхто не вбережений. Що думаєш, Савітрі, студентко?

— Академія — безцінна, — видихнула Рен, пригадуючи все те, що вона читала — скільки разів Стовпи вже скошували її під корінь.

— Неправильна відповідь. Та направду одна тоненька ниточка стримує мене — без нових світів стане ще нудніше! А нидіти й чекати на відродження Академії, о ні-і… До слова, студентко, ти вже мала б корчитись від болю, — на обличчі Сансари майнув інтерес. — Я щойно наслала на тебе дрібненький приступ і не бачу жодної реакції. Що це? Нова методика навчання? Унікальна навичка? Неймовірна стійкість? Чому ти не лежиш у мене в ногах і не прохаєш помилування?

Рен сторопіла. Вона відчувала слабке поколювання і тремтіння в колінах, але списувала це на страх. Утім, відповідь дзеленькнула у волоссі: шпилька, два розкішні срібні крила, подаровані Енлілем.

— Мене захищає прикраса, — зізналась дівчина, згадуючи, що Сансара дуже погано реагує на брехню.

— Непроста студентка Савітрі, — Колесо Долі облизала тонкі губи, підійшла до неї впритул і потяглась по шпильку, проте на півдорозі опустила руку. — То й нехай. Так навіть цікавіше. Отже, у мене є пропозиція, студентко. Розваж мене. Зроби щось, якщо ти вже така непроста… Зроби те, чого не робив ніхто! Якщо зможеш здивувати — можливо, я відпущу вас із кандидатом у Тріаду та вирушу далі на пошуки Діоніса. Якщо не зможеш — я вб’ю вас, аби в Академії пам’ятали про мій візит і поважали ім’я великої і милостивої, як і в давні часи. Згода?

Рен глибоко вдихнула і заплющила очі. Особа, котра стояла навпроти, з вигляду була всього лише зграбною жінкою в дорогому одязі. Проте від неї струменіла енергія, якій під силу змести все. Рен бачила ауру Сансари навіть із заплющеними очима: та підсвічувалася мідно-золотими променями, і дотик до неї викликав фізичний біль. Не було нічого, щоб протиставити їй. Не було відповідей, підказок і правильних рішень. Та вмирати не хотілося.

— Я згодна, — видихнула дівчина, нагадуючи собі, що мусить перемогти. Мусить — задля себе й Енліля. Задля рідних уже стін Академії. Задля маленької сфери з нездійсненною мрією.

— То як ти розвієш мою нудьгу? — неуважно спитала Сансара, масажуючи мочку вуха, де подзвонювали тонкі дужки сережок.

— Якщо я розповім, не спрацює, — відповіла Рен. — Скажіть, шановне Колесо Долі, чи правда те, що вас шанують усі і всюди?

— Так. Звичайно. Краще вчити історію треба, неуважна студентко Савітрі.

— Чи так було в усі часи?

— Так, в усі. Недалекі боги якось посміли кинути мені виклик, та жодна божественна сила не зможе пробити мого захисту, — в голосі Сансари не було радості чи гордості, тільки нудьга.

— Але я читала, що Стовпів перемогли в Академії, — обережно додала Рен.

— Не мене, — кинула Колесо Долі, — то інших. А я — найкраща з-поміж них.

— Певна річ, — Рен знову вклонилася. Усе всередині неї скручувалось у маленьку краплю, готову вибухнути. Серце бухкотіло ледь не в горлі.

— То коли почнеться щось цікаве?

— Уже почалося, — дівчина подумки попрощалася з усіма, кого знала, і з відчуттям пустоти й дикого дзвону в голові кинулася вперед — просто на її величність Колесо Долі, Хранительку Всесвіту, обороницю Третього Стовпа, велику й милостиву Сансару Іґґдрасіль, котрій не могла загрожувати жодна сила жодного бога.

Рен виставила руки вперед і щосили штурхонула Сансару на підлогу. Від несподіванки худорлява й невисока жінка не втрималася на ногах, послизнулась і розтягнулася на білих плитах. Рен упала на коліна поруч неї, хутко висмикнула шпильку Аматерасу з Сансариної коси, а тоді занесла вгору, щоб гострим кінцем увігнати в руку Колеса Долі. Проте перш ніж вона зробила це, внутрішній голос наказав спинитися. Та так владно і гучно, що Рен послухалась.

Вона затиснула шпильку міцніше і застигла. Очі Сансари звузилися:

— Давай, що ж ти зупиняєшся?

Колесо Долі розкинула руки в сторони, демонструючи свою безборонність.

— Напади на мене. Порань. Завдай болю. Здивуй мене, нахабна студентко. Це ж те, чого ти хочеш.

— Ні, — зачаровано вимовила Рен самими губами, хоча слова Колеса Долі відлунювали в її голові, як незборимий дзвін, який множився і множився, заполонював усе і не залишав місця на спротив.

— Ти повинна це зробити, — наказував голос, вростаючи в тіло болючим частоколом. — Дай вихід своєму найглибшому гнівові. Вдар мене. Я бачу все по твоїх очах, студентко: там криється тінь, тінь ця загнуздала твою душу і не покине її ніколи. Тож не крийся, не вдавай, що ти здатна встояти, не вдавай, що маєш силу, бо ти не маєш сили. Ти не маєш нічого поза тим, що тобі даю я, Колесо Долі. Якщо не вдариш мене, то я заберу твоє життя так легко, як зрізаю стебло квітки в ранковому саду, ще до того, як вона побачить сонце.

— Ні, — вперто, мов Діта нині вранці, повторила Рен.

У голові наростав шум, у якому губилися слова Сансари, та, мов сигнал старого радіо, пробивалося волання внутрішнього голосу. Він кричав їй про перемогу. Про безумовну, безперечну, непереборну перемогу.

«Вона вб’є мене, — зрозуміла Рен так чітко, мовби саме це було написано в мигдалевидних примружених очах. — Вона вб’є мене — не тому, що я завинила в химерній історії з Діонісом. Не тому, що я напала на неї. Вона вб’є мене з примхи. Отож, підкорюсь я чи ні, це однаково не схилить чаші терезів».

Із цим новим усвідомленням дівчина підвелась і відійшла на кілька кроків назад. Пальці ще стискали шпильку Аматерасу, мов останню опору в цілому світі. Та навіть могутня про студентське око директорка не могла прийти на допомогу.

— Я почула ваші слова, — видихнула Рен. — Ви очікуєте, що я пораню вас. Спробую принаймні. Вчиню, як сказано. Але я не зроблю цього, о величне Колесо Долі, й не розважатиму вас жодним чином.

Сансара гнівно втягнула повітря і звелась на ліктях. Її зачіска була зіпсована, як і настрій, очевидно. Та це тривало лише мить — далі вуста однієї зі Стовпів викривила лукава посмішка.

— Ти, студентко, напрочуд кумедна, коли думаєш, що маєш змогу не скоритися моєму наказові. Та спишемо це на твої необачність і юність. Скажи краще: ти хотіла поранити мене. Ти хотіла завдати болю — я бачила це достеменно, як і твою занесену до удару руку. Чому ж зупинилася?

— Мені спершу спало на думку напасти на вас голіруч — бо певна, що ніхто не ризикував робити цього, — пояснила Рен глухо і зі здивуванням помітила, що в її голосі взялися вогнем горді нотки. — Та коли ви самі зрозуміли мій намір і наказали зробити це, задум втратив сенс. Тож я піду іншим шляхом. Я відмовляюся завдавати вам болю.

— Якщо ти не зробиш того, що наказано, я можу завдати болю тобі, — Колесо Долі повільно підвелась і недбало поправила сукню. — Мені нічого не варто забрати твій цінний захист і переламати всі кістки так, що їх не збере докупи жоден цілитель. Хоч яка б горда й нахабна ти стояла переді мною зараз, не повірю, що не боїшся болю.

— Боюся, — Рен почала гризти щоку зсередини, думаючи, як довго вона ще зможе дискутувати з Сансарою, перш ніж та знову занудьгує і вирішить, що час завершувати. — Ніхто не любить болю.

— Тож давай укладемо угоду. Якщо ти послухаєшся наказу і нападеш на мене, тобі не доведеться страждати.

— Доведеться. Біль не лише фізична категорія, — відказала Рен. — Ви мене провокуєте на недоречне насильство, на порушення правил, за якими я живу, тож якщо підкорюся, то програю.

— Ти програєш в обох випадках, якщо того забажаю я, — Сансара схилила голову набік, розглядаючи Рен з інтересом.

— І все ж, — дівчина розправила плечі, — я сподіваюся на перемогу.

— Що знаєш ти про перемогу? — хмикнула Сансара й повела далі куди менш приязно. — Якщо негайно не підкоришся, я вб’ю твого супутника.

Першим поривом Рен було кинутися вперед, заступити кандидата до Тріади, який непритомним лежав на підлозі, не знаючи, що вершать його долю. Перший порив: скоритись і виконати все, що накаже Сансара. Але дівчина опустила погляд на умиротворене лице друга і вже знала правильну відповідь.

— Якщо ви це зробите, якщо позбавите його життя, то він зрозуміє мене і мою відмову. Бо Енліль — наймилосердніший і найдобріший бог Академії, який згоден пожертвувати всім задля благополуччя інших, — спокійно відказала Рен.

— І на твоїй совісті буде його кров! — вигукнула Сансара, наче то її останній аргумент.

— Не на моїй.

— Годі.

Колесо Долі відступила на крок назад. На кілька секунд запала така тиша, що Рен чула лише власне шалене серцебиття.

— Чи я виконала вашу умову? — спитала дівчина тихо, впевнившись, що все ще може дихати.

— Так, — повільно відповіла Сансара, мовби поверталася з глибокого заціпеніння. — Так, ти мене здивувала, Рендалл Савітрі. Смілива, шалена і ризикова душа, яка не розуміє, що світами править сила.

— Я не знаю, що править світами, — зізналася дівчина. — Але вірю, що то чиєсь велике, світле бажання.

— Великі, світлі бажання, не підтримані силою, мають мало шансів на існування, — відказала одна зі Стовпів і вимогливо поцікавилась: — То це ти чинна Зірка Академії?

— Ні, нашу Зірку звуть Адіті Агні.

— Що ж, сподіваюсь, вона так само вірить у світло.

Колесо Долі клацнула пальцями — Енліль опритомнів тієї ж миті та повільно почав підводитися, розтираючи голову руками.

— Проси чого хочеш, студентко Савітрі, — сонячно усміхнулася Сансара Іґґдрасіль. — Тільки щось одне. Бо я не добра, і моя нудьга скоро повернеться, а з нею — і моє божевілля.

— Звільніть Енліля від прокляття, — випалила Рен. — Він не заслужив на таку муку.

Брови жінки поповзли вгору.

— Ти певна, що не бажаєш вимолити життя для вас обох чи, скажімо, унікальні сили, які вивищать вас над іншими?

— Ви обіцяли, що відпустите нас, якщо я розвію вашу нудьгу.

— Я сказала «можливо».

— Та я вірю, що ви благородна і велична, Сансаро Іґґдрасіль, тож ніколи не заподієте нам лиха — заради Академії, де вас безмежно поважають, — рішуче сказала Рен, хоча всередині все горіло від розуміння, що Колесові Долі варто ворухнути мізинцем, щоб вони з Енлілем упали мертвими, а за півхвилини велика хранителька гармонії вже й не задумається про свій вчинок.

— Що ж, коли ти цього воістину бажаєш, то знай — прокляття знято, — відповіла Сансара якнайбуденнішим тоном.

Вона й пальцем не поворухнула, зате Енліль здивовано закліпав і відгорнув волосся з-перед очей.

— Пані Сансаро, ви….

Проте Колесо Долі перебила його:

— А тепер ідемо далі. Я виконала твоє бажання за те, що ти розважила і здивувала мене, Рендалл Савітрі. Попри те, що ви вдвох зруйнували мій задум і мали б нести найстрашнішу з покар. Я милостива, тому дозволю вам піти. Даю на це три хвилини, юні боги Академії. Якщо зможете знайти вихід звідси, Всесвіт на вашому боці. Якщо ж ні, то я відділю ваші душі од цих тлінних тіл і заберу їх до Колиски, і ніщо вже не потривожить вас до моменту, коли надійде час наступного втілення. Зважте, що й цей вирок сповнений моєї доброти, бо спочатку я воліла принести вам смерть у муках, довгу, як півжиття людського, і важку, як Гора Вічності… Три хвилини!

Сансарині руки майнули в повітрі, і годинники зацокотіли повсюди, незримі, та гучні, тож із кожним зрухом секундної стрілки Рен здавалося, що це молот судді падає на її голову.

Енліль вийшов уперед.

— Пані Сансаро, відповідно до Конвенції про права студентів Академії…

— Конвенції — це безмірно нудно, кандидате в Тріаду, — відповіла Колесо Долі. — А я люблю розваги. Конвенції діють у стінах Академії, у всіх світах, по обидва боки світла і тіні. Але не тут. Тут — моя влада, і ніхто не вказуватиме мені, послуговуючись старовинними документами.

Енліль замовк.

Рен уперше замислилась, а де ж це вони опинилися, і намацала кулон із пір’їнами в себе під блузкою.

— Чи далеко ми від Академії? — обережно поцікавилася вона, остерігаючись, аби голос не видав іскор надії.

— Так. Дуже, — ствердно кивнула Колесо Долі.

— Тож захист Аматерасу не торкається нас?

— Студентко, навіть якби він і сягав сюди, то моя сила розвіяла б його вмить.

Рен подумки усміхнулась і стиснула кулон.

— Хамсіне, — прошепотіла вона. — Виконай свою обіцянку. Ти потрібен мені зараз!

Якусь мить — найдовшу за сьогодні — дівчина думала, що нічого не станеться. «Якщо він не прийде, нам кінець. Якщо він прийде і не зможе допомогти, нам теж кінець. Гірше не стане», — гарячково подумала Рен, коли раптом її в обличчя вдарив струмінь тепла, здійнявся вітер, а тоді — він прийшов.

Усміхнені очі, пісочні кучері, аромат солодощів та меду.

— Я думав, ти вже ніколи мене не прикличеш! — Хамсін крутнувся на одній нозі, і довкола нього схопився вихор піщинок. — Що тобі потрібно, Рендалл, подруго Діоніса?

— Вітер… — Енлілеві небесні очі розширились від здивування. — Справжнісінький вітер!

— Вітер зі світу Діоніса, — повторила за ним Сансара. — Що далі, то цікавіше.

— Хамсіне, ти можеш забрати нас звідси? — спитала Рен. — І перенести до Академії? Якомога ближче до неї.

Вітер нахилився до дівчини, не зважаючи ні на моторошну ауру Сансари, ні на її гнівний погляд, ні на Енлілеве сторопіння. Він уперся чолом у чоло Рен і обережно взяв її обличчя у свої шорсткі долоні.

— Люба богине, я заберу тебе хоч на край світу, коли ти побажаєш того. До стін Академїі мені не підступитися, та якщо ви не проти тривалої прогулянки, то я приведу вас туди, куди щити Аматерасу не досягають.

— Я безмежно ціную твою поміч, — відповіла Рен і, скорившись раптовій хвилі тепла та близькості, торкнулася вітрових губ найлегшим поцілунком.

— Ви вільні забиратися. Та вітер залишиться зі мною, — втрутилася Сансара. — Він зі світу Діоніса, отож має знати, де переховується цей грішник.

— Але я не знаю, пані! — Хамсін розвів руками, і щаслива усмішка, яка не сходила з його обличчя, здавалось, ошелешила навіть Колесо Долі. — І ще я не зможу залишитися з вами, бо… бо цілком належу богині Савітрі з тієї миті, як уплівся в її силу.

Вітрова рука міцно стиснула долоню Рен.

— Захисти Діоніса, чарівна богине. А я допоможу тобі в усьому!.. — прошелестів він.

Рен устигла тільки міцніше перехопити руку Енліля, як її рвонуло з нелюдською силою, і за мить лице Сансари — на диво спокійне — розчинилось у вирі холодних і гарячих потоків, які хльоскали по обличчю.

Сходило сонце. Горизонт, забарвлений пастелями й туманом, в одному місці проривало яскраве помаранчеве сяйво, яке так нагадувало Рен про Закове волосся. Сонячне світло резонувало з внутрішнім показником щастя й одразу ж викликало бажання усміхатися. Та й причин усміхатись було багато. Зокрема під ногами знову чорніла земля, над головою висіло небо, а серце билося. Рен і Енліль знайшли одне одного поглядами й безмовно захихотіли.

— Ми живі, — у світлих очах хлопця застигло вершинне здивування. Він провів руками по волоссю, і піщинки беззвучно посипалися донизу.

— Живісінькі, — Рен вдихнула на повні груди.

Промені помаранчевого сонця м’яко різонули по очах. Після подорожі з вітром, яка тривала — за відчуттями — кілька секунд, дівчині хотілося лише впасти на землю і не ворушитися, доки не вгамується це ошаліле серце.

Вони опинилися посеред поля. Суха стерня де-не-де була помережана соковитими паростками. Віддалік шуміла дорога. Рен не бачила міста й не знала, в якому воно напрямку, але зараз це не важило. Головне — живі. Головне — майже вдома.

— Вибачайте, швидше і ближче не вдалося, — весело сказав Хамсін, ховаючи руки в кишені широких штанів.

Він виник нізвідки і вочевидь не переживав жодного дискомфорту після подорожі.

— Я не знаю, як тобі віддячити, — відповіла Рендалл цілком щиро.

— Добре використовуй мою силу і захисти Діоніса, — попрохав вітер. — Я мимоволі пов’язаний з тобою тепер, отож надалі ми заодно.

— Це як? — шепнула Рен, оглядаючи Хамсінову фігуру, яка височіла гордим обеліском, на відміну від їхніх — задиханих і стомлених.

— А ти як думала? Утекти від однієї зі Стовпів та ще й на її території — важка це річ! Якби я не влився у твою силу, Рендалл Савітрі, ця Колесо Долі мене б точно захопила, — безтурботно відповів Хамсін.

— І ти тепер не можеш звільнитися? — уточнив Енліль.

— І ти це зробив, щоб врятувати нас? — докинула Рен.

— Не треба драми, моя люба! Я пообіцяв тобі прийти на допомогу — і прийшов. А ми, вітри, хоч і вітряні, та слово тримати вміємо. Та і я ж не вмираю, ну справді! — Хамсін впер руки в боки і життєрадісно розсміявся. — А тепер, богине Рендалл Савітрі, чи ви погоджуєтесь бути зі мною завжди і всюди?

— Це такий ритуал? — уточнила дівчина, сторопіло усвідомлюючи, чим обернувся порятунок від Сансари. — Що я мушу зробити?

— Достатньо відповісти. Та я не відмовлюся від ще одного поцілунку, — вітер розкрив обійми. Його зап’ястя обвивали шкіряні браслети, прикрашені вишивкою, пір’ям і намистинами, зовсім як кулон, подарований Рен.

— Ніколи не чув про такий ритуал, — зауважив Енліль. — А я багато читаю.

— Немає книг про ритуали вітрів, — у голосі Хамсіна майнула зневага. — Ніхто не знатиме вітра з книги. Ніхто не знатиме вітра, якщо він сам не захоче, щоб його знали… То що, Рендалл? — він пробігся пальцями по волоссю, заправляючи жорсткі кучері за пов’язку. — Ти вагаєшся, а я, між іншим, чудовий екземпляр!

— Дякую. Справді дякую тобі, — Рен підійшла до нього зовсім близько і подивилась в очі пісочного кольору: — Якби не ти, Сансара нас убила б.

— Саме так, — підтвердив Хамсін. — Ця панянка змінює свою думку невпинно, бо Колесо повинне завжди обертатись… Але дивися мені, не помри, бо моя сила помре з тобою, — додав вітер. — Мабуть. Взагалі, я не певен — схожих випадків не бачив ще.

— Спробую не помирати, — погодилася Рендалл і усміхнулася. — Поза тим, Хамсіне, друже Діоніса, обіцяю бути з тобою завжди і всюди. Бо тепер я винна тобі два життя.

— Вдячний, — вітер схилив кучеряву голову і розчинився в повітрі, залишаючи по собі тільки теплий, солодкий аромат.

Кулон із пір’їнами, який лежав у кишені Рен, розігрівся, як вогнище, і ще одне вогнище — незриме, та яскраве — зайнялося всередині, десь над сонячним сплетінням. І це полум’я, нове й незнайоме, засвідчило Рендалл одну дуже вагому, дуже цінну річ: нас почують, коли ми покличемо. До нас прийдуть. Нас не покинуть наодинці. Усе це нашіптував їй вітер, поки ранкова прохолода пробігала по тілу, освіжала та впорядковувала думки.

— А чи не піти нам додому тепер? — запропонувала Рен. — Можемо прогулятися. На щастя, сьогодні тепло.

— Аж занадто. Тобі не видається це дивним?

— Я надто втомлена, щоб дивуватись! — потягнулась дівчина. — Ох, як добре, що твоє прокляття знято!

— Я саме хотів про це розповісти. Сансара, вона позбавила мене іншого прокляття, — вибачливо всміхнувся Енліль. — У моєму світі… це довга історія, Рендалл. Та сталося так, що моє ліве око осліпло через прокльон недоброзичливця. А тепер я бездоганно бачу, — хлопець повідомив це абсолютно щасливим тоном.

— Отже, вона не забрала твою іншу сторону? — Рен його радості не поділяла.

— Ні. Та я знайду шлях владнати все, — хлопець зі звичним оптимізмом окинув поле поглядом і усміхнувся. — О, здається, там є дорога вперед!

Їхня з Ніктою квартира мала трохи незвичний вигляд: на вікнах висіли нові штори, синього відтінку, а коробки богині ночі нарешті зникли і не займали половину кімнати. З чого це подруга вирішила навести лад, Рен не знала, адже зазвичай у Ніктиних речах цілковито виражалась її справжня сутність — Хаос. Подруги, попри ранню пору, вдома не було, проте невгамовна дівчина цілком могла вештатися десь усю ніч.

Дивно, але снігу надворі теж не було й сліду. Здавалося, що весна в розпалі. Дівчина підрахувала, що вони з Енлілем провели у Сансари лише кілька годин, проте судячи з того, що повернулися вони вранці, то пробули там усю ніч.

Нап’явши чорну блузку, светр і джинси, Рен узялася перев’язувати на шиї кулон зі СВІТом і поспішила до Академії, певна того, що сьогодні їй доведеться дуж-же багато всього розповідати та пояснювати. А поза тим, коли вона відкривала долоню і бачила на ній тонкі ранки-півмісяці від Закових нігтів, то всередині ворушилося гаряче передчуття нової зустрічі. Тепер — Рен запевняла себе — все станеться.

Адже, врешті, все вже сталося, залишилося оправити це в слова.

Коли Рен поклала руку на Браму і назвала своє ім’я, та не удостоїла її жодного іронічного вислову й урочисто оголосила:

— Ви погляньте, богиня Савітрі повернулася!

Дівчина ступила крок уперед — легке поколювання в усьому тілі пробігло згори донизу — і опинилася по той бік Брами. Перед очима постала вельми несподівана картина: на алеї перед головним корпусом стовбичило зо два десятки студентів, і всі вони — хто з радістю, хто насторожено — вирячалися на Браму. Точніше, то Рен спершу так вирішила, а тоді зрозуміла, що дивилися всі на неї. Але, як на зло, її очі вихопили найперше яскраво-руде волосся Закса Нортона, яке несподівано спускалося вже до плечей.

— Вас давно не було, — голос директорки пролунав тепліше, ніж завжди.

Аматерасу гордо випливла з натовпу студентів. Рукави сукні палали червоним, поважний спокій розливався довкола, нічим не нагадуючи про страх та приниження, які пережила директорка вчора, під час візиту великої і милостивої. Проте раптом у повітрі щось продзвеніло — і обличчям Аматерасу тут же майнуло хвилювання.

— Прокляття, чергові! Ромі, Діонісе! Аномалія за тренувальним корпусом, а ви чого досі тут? — директорка зиркнула вбік.

Рен простежила за її поглядом — там стояли Нікта й Амон! Амон справжнісінький, трясця, Діоніс!

Нікта помахала Рен, а тоді ляснула хлопця по спині й за рукав потягла за собою.

Дівчина безмовно провела друзів поглядом. І це та Нікта, яка нещодавно уникала будь-якої розмови з Амоном! Що ж до Діоніса, то його Рен планувала закатрупити голіруч.

— Гарний вигляд маєте, Савітрі! — Аматерасу тим часом підійшла ближче. Студенти за її спиною не розходились.

— Дякую. Я принесла вам шпильку, — згадала Рен і видобула з кишені золоту прикрасу директорки, яку відібрала в Сансари.

Темні очі директорки розширилися.

— Ви завжди дивуєте мене.

Рен мовчки повернула шпильку, й Аматерасу завченим рухом заколола її у свою складну зачіску. На обличчі директорки застигла блаженна усмішка, ніби їй повернули не просто прикрасу, а частинку душі. Та за мить Аматерасу повернулася до реальності і змахнула руками:

— Студенти, збіговисько завершене! Усі на заняття! Усі, Нортоне, це й вас стосується! А тепер, Савітрі, ходімо зі мною. Енліль уже прийшов, він чекає в моєму кабінеті. Саме час розповісти, що сталося за два місяці, поки вас не було…

449 рік 8 кроку Колеса Досі

Сонце лежало на його кучерях яскравими полисками, і вона вирішила, що найперше привабило саме це. Через сотні й тисячі років, коли все довкола стає однаковим і сотні сонць зблискують на сотні кучерявих голів, це втрачає сенс. Проте сьогодні вона зупинилася навпроти, з іншого боку дороги, відчуваючи тепло землі, котре просочувалося до її босих ніг. Просто тепло землі. Просто неширока дорога, котра прорізала виноградники і тікала далеко-далеко вперед. Сонце лежало на обрії, важке й червонувате, наче наповнене кров’ю і вогнем по вінця. Він відчув погляд — озирнувся через плече. Очі його сміялись, як зазвичай сміються очі молодих і самовпевнених людей.

— Хочеш скуштувати винограду, красуне?

Оце нахабство. Вона повернулася до нього повільно і зміряла поглядом. Смаглявий. Високий. Усміхнений. У руках у нього сочилися ароматом важкі грона. Вона знала смак усіх сортів винограду. І все ж, заради примхи, ступила вперед, простягаючи руку вимогливо.

— Що, навіть не подякуєш? — він нахилився вперед до неї, такий упевнений у своїй привабливості, такий грайливий. Дитя та й годі.

З вигляду — ще не перетнув межі тутешнього повноліття.

Вона обережно всміхнулась у відповідь.

— О так, дякую.

— Красуне, а скажи-но мені своє ім’я!

Як це все передбачувано!

— Сансара.

— Санса-ара, — протягнув він, мружачись. — Краса яка. Це ім’я м’яке і водночас владне, наповнене сонцем і небом…

Нудьга. Передбачувано. Банально.

— А ти? Хто ти сам? Чим подивуєш мене?

Сонце лежало на його кучерях яскравими полисками, і їй хотілось чогось незвичайного.

— Щоб ти знала, чарівна Сансаро, я — майстер дивувати! — він розкинув руки, наче хотів обійняти весь світ. — Це все — моє! Найкраще вино. Найглибший смак. Від обрію до обрію — не знайдеш нічого ліпшого від напою Діонісів.

Причулось. Напевне, що причулось. Вона схилила голову набік, і Колесо почало обертатись.

— А хто ти сам, майстре дивувати?

— То кажу ж: я власник цього всього, принцесо. Я — Теренс Діоніс.

Він вимовив своє ім’я повільно і впевнено. Проте для великої і милостивої Сансари Іґґдрасіль, Хранительки Третього Стовпа Всесвіту, багатства династії виноробів не важили нічого. Лише виноград у руках пахнув п’янко. Лише очі горіли смарагдово. А її долала така нестерпна нудьга.

— Теренсе, — Сансара підступила і поклала руки на його широкі плечі. Він навіть не здивувався, звик до уваги, певна річ. — Чи не хочеш ти мені нічого розказати більше?

— Хочу, — він нахилився до її вуха і глибоко вдихнув. — Але думаю, це треба робити не тут…

— Місце не має значення. Час не має значення. Ніщо не має значення, коли ти… майбутній бог вина?

Напружився. Проте лише на мить. І не перестав усміхатись.

— Я так і знав, Сансаро, що ви не проста…

— Я теж знала, що ти не простий, Теренсе Діонісе.

Треба ж таке. Молодий оригінал, який пам’ятає минулі життя, ще й до того, як його покличуть в Академію. Рідкісна забавка.

Сансара примружила очі й усміхнулася, торкаючись чорного, гладенького, як атлас, волосся. Тієї ж миті вона вирішила, що забере його собі.

І, може, раз на тисячу років нудьга відступить під натиском променів призахідного сонця, котрі лягали яскравими спалахами на його кучері, темні, як вино з найстаріших запасів у погребах великого і славного роду Діонісів.