Переді мною — старе пошарпане фото. На плацу перед церквою вишикувалася сільська громада, переважно молодь. Дівчата з косами, як руки, і хлопці, як дуби. В центрі — пан отець з дружиною і донькою. Позаду надпис олівцем — 1939.
Отже, літо 1939 p.- Бойківські сердаки, ґорсети, запаски. Пані їмость у модельних туфлях, а дівчата у першому ряду — з блискучими прикрасами, тільки... босоніж. Так твердо стоять на тій кам'янистій землі, так міцно тримають хоругви натрудженими руками, так щиро дивляться в об'єктив. Чи бачать вони те, що їх чекає попереду?
За кілька місяців їхній світ розсиплеться, наче крихти черствого хліба. Польщу окупують німці, але швидко покинуть цей терен разом з німцями-колоністами. Прийдуть совіти, щоб встановити новий кордон, забрати війта, гайових, активістів «Просвіти». Після них у край повернуться німці. Вони знищать місцевих комуністів і євреїв, накладуть контингенти і повезуть молодих на роботу в Німеччину. Через три роки совіти порядкуватимуть тут знову, щоб погнати чоловіків на передову, проводити лінію кордону, забирати майно до колгоспу, арештовувати за найменшу підозру.
Кілька з тих, котрі на фото, поляжуть на фронті, кілька — вирушать на еміграцію, кілька — загинуть в українському підпіллі в лісах. З десяток родин виселять на Сибір.
Кількох арештують за саботаж-у колгоспі.
А тепер порахуйте, скільки з них залишиться через 10 років? Скільки босих ніг і натруджених рук? Про священика теж більше не згадуйте — парох не хотів перейти на православ'я.
Тих, які залишилися, будуть «ощасливлювати» далі. 1951 року їх усіх вивезуть на південь України. Офіційно це матиме назву «обмін ділянками державних територій». Далі — жодної босої ноги на плацу біля церкви, тільки солдати в чоботях, які очищують терен для поляків, яких теж привезуть «добровільно». Так одну кривду прикриють іншою. І хоч церкви на фото не видно, ніхто не гарантує, що до храму через кілька десятиліть не будуть заводити худобу, під стріхою не ховатимуться від дощу вівці і кози. Або іде гірше — смертельна тиша запанує в селі. Комуністичній Польщі не потрібні українські сліди. матінка Божа з церкви
Куди ВИ ПІШЛИ — ЛЮДИ, предки ЯКИХ У с. Бистрий
заселили ці гори ще в XV столітті? Де ваші мечі —князі Устрицькі, Бандрівські, Гошовські, Дверницькі, Ско-родинські, Михновські, Телешницькі, які заснували тут села? Ви ж присягали боронити тих, хто годував вас м'ясом і сиром, давав вовну та шкіри, корчував для вас стежки у диких лісах!
Колись не було тут спокою від татарських наїздів, що спустошували села, від бескидників, котрі з-за іншого боку Карпат нападали на маєтки, згодом — від розбійників, які крали худобу, щоб переправити її за Бескіт, а також — від гайдуків, котрі гнали на панщину; ще пізніше — від «секвесторів», які стягували податок навіть за комин (димар), і нарешті — від екзекуторів, які забирали землю за борги. Пережили усіх нападників, усі епідемії, «тісні роки». А потім — зникли.
Не переселяли — виганяли
Після Другої світової війни популярним вирішенням проблеми національних меншин в європейській політиці стали так звані “Трансфери населення» (обміни). Цілу ланцюгову реакцію викликало масове вигнання німців зі Східної Прусії, Сілезії і Богемії. Були переселені поляки з України, Білорусі й Литви, частково вигнані угорці з Румуни і Словаччини. В СРСР депортація була наслідком політичних рішень. У 1940-х роках на підставі сфальсифікованих звинувачень з місць свого історичного або постійного мешкання були переселені етнічні німці, турки-месхетинці, народи Чечні, Інгуше-тії... На території сучасної України відомою масовою депортаційною акцією було переселення у травні 1944 р. близько 200 000 кримських татар у Середню Азію. 14 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР ухвалила Декларацію про визнання незаконними та злочинними репресивні акти проти народів, які зазнали насильницького переселення, та забезпечення їхніх прав.
![]() |
Пам'ятний знак, встановлений у с. Чорна поляками, також насильно виселеними 1951 р. з околиць Червонограда. |
Жодного подібного документу, який би дав політико-правову оцінку масовим виселенням українців з західних етнічних теренів після Другої світової війни, українська влада не ухвалила. Байдужість до трагедії високих посадовців, що призвело подекуди до повного ігнорування проблем депортованих українців на місцях, про що одноголосно твердять представники громадських товариств, не зменшує її масштабів.
Уявлення про останню депортацію, котра відбулася через 6 років по закінченні війни, не буде повним без інформації про всі попередні ланки депортаційного ланцюга, яким «витягували» з рідної землі не просто сільські громади чи повіти, а цілі субетноси.
Масові переселення українців з Польщі провадилися в чотири етапи: 1944 - 1946 pp. — "обмін населенням", 1947 р. — акція «Вісла», 1948 р. — демаркація державного кордону між СРСР і РП, 1951 р. — обмін ділянками державних територій.1
Переселення 1948'та 1951 років з переданих Польщі в рамках демаркації кордонів та «обміну ділянками державних територій» населених пунктів провадилися радянською адміністрацією за участю органів державної безпеки вже без будь-яких натяків на добровільність. Оскільки підрозділи УПА на зазначених територіях були на той час вже практично ліквідовані, а значна частина населення репресована як «антира-дянські» та «класово ворожі елементи», депортовані не вчиняли значного опору.
Л‘ і |
---|
![]() |
Жнива 1955 р. Херсонщина |
Тому примусовість у цьому разі не означала масових ексцесів насильства.
Особл и -вості останньої депортації, яку ще також називають «Акцією-51», полягають у наступному. По-перше, виселенню підлягали всі без винятку мешканці терену, незважаючи на національну приналежність. По-друге, на відміну від виселених 1944 - 1946 pp., виселені 1951 р. були позбавлені права вільно обрати собі місце майбутнього мешкання. Плани переселення складалися без урахування думки населення, значну частину якого було направлено в південні райони УРСР, де вони опинилися у вкрай важких побутових і незвичних природно-кліматичних умовах. Важливо зазначити, що під час примусового переселення 1951 року, як і 1944 - 1946 pp., близько споріднені особи (батьки і діти, брати і сестри дорослого віку) нерідко направлялися в населені пункти, розташовані за сотню і більше кілометрів один від одного, що унеможливило їхнє подальше безпосереднє спілкування.
Наслідки
Терен, з якого 1951 року провадилося виселення, належав до етнічних земель бойків — субетнічної групи українського народу, яка відрізняється деякими рисами традиційно-побутової культури. Понад 100 років тому цей регіон відвідував Іван Франко, готуючи свою розвідку «Етнографічна експедиція Бойківщи-ною». В міжвоєнний період у містечку Лі-товищі мав лікарську практику В. Кобіль-ник, який так зацікавився культурою бойків, що став одним із засновників товариства «Бойківщина» у Самборі. У 30-х роках культуру Бескидів вивчав професор Роман Рейнфусс, який теж зараховував мешканців терену до бойків. Ще за радянських ча-гриць Лаврінок — CjB українські антропологи, вивчаючи особ-ґазда з ип я ливості бойків, проводили заміри саме
серед виселених 1951 р. У сучасній польській краєзнавчій літературі цей терен однозначно окреслюється як бойківський. Автор наголошує, що мешканці сіл на схилах Жукова і Вотрита були носіями бойківської культурної традиції, оскільки в українській науці домінує думка, буцімто все, що перебуває за межами України — це Лемківщина. (Аналогічно до того, як усіх виселених з Польщі преса зазвичай називає жертвами акції «Вісла», хоч вона мала внутрішньо польський характер).
Віктор Козоглодюк, голова товариства «Устріки» з Миколаєва на Львівщині, иаписав ліричну пісню про трагедію 1951 року. Починається вона словами: «Батьківщина є у кожного одна. Але є вона велика і мала...» Пізніше публіцист Богдан Гук з Перемишля іронізував з цього приводу, мовляв, одна батьківщина — завелика, а друга — замала, де ж все-таки та справжня Батьківщина. Порушуючи це питання у своєму нарисі про рідне село Лодина, Василь Моцьо зауважує, що більшість його односельців вважають, що «батьківщина там, де дім їхніх дітей».
З іншого боку, автор детально описує зв'язок депортованих і їхніх нащадків з землею предків (культивування традицій, відкриття греко-католицької парафії, відвідання рідного села, ностальгійні переживання тощо). З усього цього можна зробити висновок, що відчуття і усвідомлення рідної землі має у депортованих двоїстий прояв: вони відчувають приналежність до землі своїх коренів, а з іншого боку — органічно почуваються у державі, в якій живуть, усвідомлюючи себе українцями.
Виселених 1951 року представників бойківського субетносу музикознавці М. Хай та І. Мацієвський вважають діаспор-ною групою в межах держави, оскільки вони живуть за межами своєї етнічної батьківщини. Тому в них почуття територіальної прив’язаності є складнішим: поняття етнічної батьківщини й країни, де вони тривалий час живуть, не співпадають. Бойки на баштані. Херсонщина, 70-ті pp.
Примусове
виселення 1951 р. з подальшим розселенням у областях, віддалених від місць колишнього мешкання, призвело до нез-воротної втрати багатьох елементів неповторної субетнічної культури. На межі зникнення опинилися весільні латканки, великопісні пісні, скрипальське традиційне мистецтво. Зникли образи, особливості ландшафту, побуту, які горянин століттями опоетизовував у своєму фольклорі. Втратилися кулінарні навички приготування страв із грибів, овечого сиру, а також вівса (знаменита кіселиця не готується).
Зі смертю старших людей відходять у небуття говірка мешканців західної Бойківщини, що за своєю архаїчністю та розмаїтістю, на думку автора, є безцінним скарбом української мови. Кілька внуків виселених зізнавалися, що саме говірка «з дому» стала для них у пригоді під час вивчення польської і навіть чеської мов. Зафіксувати цю «бойківську мову» авторка намагалася у словнику, представленому в книзі. Варто зауважити, що більшість слів походять з південної частини терену — сіл Хревт, Дверничок, Хміль, Чорна, Літовищі,
Журавин, Кривка, Смільник. Особливістю бойківської говірки є вживання твердого звуку «и», який позначався як «ы», щоб точніше передати звучання слів [было, быки ,кобыг мы та ін.).
![]() |
Бойко і в степу не може без худоби |
Раптова зміна місця мешкання і звичного оточення завжди є стресом для людини. Треба зважити на те, що для покоління людей, приречених на виселення 1951 p., міграції і далекі подорожі не були звичним способом життя. Мандрували хіба що представники ремісничих професій, оскільки торгівля, навіть найдрібніша, зосереджувалася у єврейських руках. Відвідання святих місць, наприклад, Кальварії Паславської, ставала цілою подією в житті чоловіка чи жінки з гір, про яку згадували до смерті. Прив'язаність до рідної стріхи як один із проявів консерватизму бойків була настільки сильною, що найстарші покоління сприймали виселення як катастрофу всього свого життя.
Всі свої проблеми, негаразди, навіть хвороби, вони виправдовували тим, що не були «вдома». Про бідний гірський край, який колись називали забутим богом і людьми, забитим від світу дошками, вони передали своїм дітям спогади, як про край, кращого від якого немає в усьому світі. І навіть їхні внуки сьогодні не сумніваються, що там, «дома», найм'якіші трави, найчистіше повітря і найкраще життя. Правнучка виселених з Літовищів Тетяни і Василя Ковалів Анастасія Коваль настільки переконливо змалювала образ «дому», що 2005 р. перемогла в обласному конкурсі «Херсонщина спілкується зі світом». Насправді на батьківщині предків старшокласниця ніколи не була.
На конкурсі «Княгиня Бойківщини» під час Бойківських фестин 2004 р. перемогла Василина Ігнатищ — донька Ярослави Федорко з с.Чорна. Саме завдяки Василині мій бойківський словник поповнився «чорницькими» словами, яких навчила її мама, живучи в селі на Турківідині на значній відстані від своїх земляків, котрі розсіяні по Донеччині та Івано-Франківщині. Й у цьому немає нічого дивного, якщо зважити, що правнуки депортованих на півдні за час канікул у селі чудово освоюють говірку. Хоч в містах знову повертаються до російської.
Варто зауважити, що для більшості виселених одним з основних пріоритетів у житті була освіта дітей. Хоч з опитаних лише троє здобули вищу освіту, проте в понад 70% родин спромоглися на освіту однієї, двох і навіть трьох дітей. Така ж ситуація характерна і для українців Польщі — жертв акції «Вісла».
Спільне бажання
Здавалося б, політична відкритість, яка постійно зростає, полегшує можливість для депортованих задовольняти свої ностальгічні потреби у спілкуванні зі своєю етнічною батьківщиною. Сприяє цьому і технічний прогрес, інформаційні технології. Встановлена стаціонарна телекамера при в’їзді до центру ґміни Лютовіска (колишнє містечко Літовищі), дає змогу в будь-який час дня і ночі оглянути гірську панораму кожному користувачу Інтернету. Тільки відкрий польський сайт про Бескиди і милуйся, скільки душа бажає. Та понад 80% депортованих живуть у віддалених від міст селах, де навіть телефон чи не один на вулицю.
Депортація 1951 року стала предметом моїх зацікавлень з 2000 року. Тоді ж я здійснила перші свої мандрівки до депортованих на південь Донеччини. Так поступово я відвідала мешканців з понад ЗО сіл, що їх охопила виселенська акція 1951 року. Поїздки тривали до позаминулого літа. Паралельно з записом спогадів від старших людей, котрі пережили виселення, я відвідувала їхні рідні місця, що тепер знаходяться на території Польщі. Принагідно я вивчала історію терену та багатство його культурної спадщини з польських та українських джерел. На жаль, українських джерел було незмірно менше, аніж польських, з чого можна зробити висновок, що ані остання депортація, ані сам край в Україні досі не стали предметом окремих наукових досліджень.
Під час подорожей люди не тільки розповідають про пережите, але й самі запитують. Здебільшого про те, «а що ж воно далі буде" І "чи дочекаємося ми справедливої влади». Кілька тижнів тому отримала лист з Одещини. 73-річний пенсіонер описав несподівану зустріч у поліклініці з ще старішим пенсіонером, котрий, як виявилося під час розмови, був одним з відповідальних за освоєння переселенців в області по лінії правоохоронних органів. Лист закінчувався конкретним запитанням: «...Чому ті, котрі нас виселяли, мають пенсію понад 2000 грн., а ми так постраждали і
Ш отримуємо копійки... Від влади і слова «простіть» не почули, нам навіть пільги дати не хотіли, ми ходили по судах на старості літ...»
Від поляків, виселених 1951 р. на терени західної Бойківщини з околиць Червонограда,
_. о-л доводилося чути
Віктор Козоглодюк, Дарія Петречко, ’
Володимир Середа скарги, що вони теж
не користуються
жодними пільгами. Поляки особливо наголошують на матеріальних збитках внаслідок депортації, оскільки залишили комфортніше житло і промислово розвинений регіон, де мали значно більше перспектив у працевлаштуванні. Самі переживши лихоліття, більшість господарів з розумінням ставляться до бойків та їхніх нащадків, які приходять, вклонитися рідному порогу.
На теренах, котрі нині належать Польщі, відчувається постійне зростання інтересу до самобутньої культури бойків. Видається науково-популярна література, туристичні довідники, збірники переказів. Подвижницькою у цьому плані виглядає пошукова і видавнича діяльність Т.А. Ольшаньського, С. Кри-ціньського, М. Августина, В. Крукара, А. Потоцького. Відбуваються наукові конференції, на святкові імпрези запрошуються колективи з України. Виселені упродовж 1946 і 1951 pp. в Україну, 1947 р. розсіяні по Польщі, бойки та їхні нащадки, живучи за межами етнічної батьківщини, роблять спроби повернутися у вир громадського життя держав, в яких мешкають.
Інтереси виселених 1951 р. в Україні представляють товариство «Устріки» у Миколаєві на Львівщині, осередки товариства «Бойківщина» в містах Долина і Надвірна Івано-Франківської області, осередок товариства «Надсяння» в м.Червонограді, а також осередок товариства «Лемківщина» у Стефанія Гаврилець Надвірній. Усвідомлюючи незворотній хід іс-та Іван Федецький — торії та неможливість повернутися на малу українці з Устрік батьківщину, члени товариств мають чітку
мету — пошанувати культурну спадщину, відновити історичну справедливість і нарешті домогтися визнання їх потерпілими від тоталітаризму. Працюючи в умовах відсутності будь-якої підтримки з боку держави, ці організації існують переважно завдяки ентузіазму, авторитету й організаційним здібностям своїх керівників — В.Козоглодюка, Д.Петречко, М.Минни-ка, Г.Куцій, М.Дацька, Б.Лінг. Не забуває про проблеми жертв останньої депортації голова товариства «Надсяння» у Львові В.Середа. Проте правдою є також те, що більшість виселених мешкають компактними групами у 50-ти селах на Півдні, де їхня громадська активність ще тільки зароджується. Село Зміївка на Херсонщині у цьому є винятком.
![]() |
Автор і Мирон Кертичак, голова Об'єднання українців у Польщі, батько якого — зі Скородного. Остання зустріч |
Виселені 1951 p., у яких я записувала спогади, переважно є старшими людьми, пенсіонерами. Кожен з них по-своєму дивився на цей світ. Однак насправді всі вони хотіли одного — повернути час назад, щоб хоч на мить побути в рідному селі, поруч з родичами, сусідами. Автор цих рядків виконує їхнє бажання у своєрідний спосіб. На сторінках цієї книжки усі вони навіки залишаться разом. Усі у своїх селах. І усі — живі.
Олексій Юристовський,
професор кафедри історії України, політології і права Національного лісотехнічного університету