Акція-51, Останні Свідки 1951

Літовищі

В горах я родився, в горах думав жити Задумали рускі людей вивозити.

У вівторок рано сонійко ще сходит, Український нарід на збори заходит.

На збори зганяют, на збори до школи, І говорят людям покидати гори. Покидайте гори, луки і долини,

Бо ми Вас веземо в Східну Україну.

В Східну Україну, на херсонські млаки, Нашу рідну землю заберут поляки.

У неділю рано сонійко сідає, Український нарід в вагони сідає.

Поїзд колихнувся в далеку дорогу,

Най ще раз погляну на ріднийку гору. (Записано від Фені Гавілей у с. Дудчани на Херсонщині)

Дмитро Воляр після переселення в с. Хащів, 1951 р. Дмитро Воляр, 1925 р.н., Літовищі

Жаль мені тих гір і поля, і тої хатини,

Де ми жили-годувались з малої дитини.

Згадую про рідню в горах, гаї і діброви,

Про пахучі гірські квіти і трави шовкові.

Пригадайте село рідне, де не нагулялись,

Та скоренько з Карпатами в поїзді прощались.

***

Лесі Завадській

Жаль нам тої сторони й тої полонини,

Певно, теж вона сумує святкової днини.

Але годі сумувати, та не униваймо,

Та про наші рідні гори пісню заспіваймо.

Гори наші високії, як вас не любити,

Де би добре нам не було, з вами хочу жити,

грудень 1985 р.

Враження від поїздки з братом Федором в рідне село влітку 1979 р.

Як їдемо до сестри, кажу я до брата,

То заїдемо в село, там, де рідна хата.

Бо багато разів снилося, як собі там ходжу,

Десь по Версі, поміж хати в гущавинах броджу.

Як хотів би побачити рідну хату і поля,

Ті ліси, де пас корови, а ще більше коня.

Як цікаво, все знайоме, аж дух в грудях зупиня, Залізниця, рафінерія там, де і колись була.

Всі знайомі мені села, милуюсь з гарних доріг,

І здається, йдем з роботи ми додому, до своїх.

Як їхати попри Вострий, там немає вже скали,

Нема води, як люстерко, де напитися могли.

На водицю із криниці набрав я охоти,

Що колись я пив із неї, як ішов з роботи.

Нема вже тої криниці, дорогу зробили,

Та й взагалі всі ті скелі трактором порили.

Уже й лісу не впізнати, так усе змінилось,

Де корови колись пас я, по гриби ходилось.

По ожину, по горіхи в гаю під Берцями,

Не впізнати, все змінилось, поросло корчами.

А у горбках на Поляні, де малим бігав колись, Смерічки й сосни високі, лиш угору подивись. Піднялися на Кичеру, я хотів сказати: стань,

На місцевість нашу гарну ось звідси поглянь.

Така рідна нам місцевість, Вуйка хата ось стоїть,

Та не пройдемо ми просто: загорожа, колючий дргт. Біжимо й нема задишки, бо повітря свіже є,

Спішимо усе побачить, поки сонійко зайде.

Очі наші розбігались по залишених хатах,

До кожної приглядаюсь, хоча сам лечу, як птах.

Коби скорше до своєї, там, де підростав і жив,

Як прийшов я — аж не вірю, так і очі я закрив...

Нема нашої хатини, та й пляц не впізнали,

Ні потічка з боку хати, де полотна прали.

Ні криниченьки нема, з неї воду пили,

А тепер лише сльозить, корови столочили.

Заросло все трепетою, та й поля спустіли,

Ліси стали високими, а корчі згустіли.

На Данькових оком глянув, далі подивився,

Ані хати, ані стайні, лиш місток лишився.

Й Хом’якової нема, та й кругом сусідніх.

Все пропало, все змінилось — ні багачів, ні бідних.

Аж страшно подумати, все змінилося в наш вік. Предки наші тут вмирали — батько, дідо і прадід.

А хто себе запитає, як так сталося й чому:

На своїй землі родився, а приїхав на чужу?

Не за щирість одні одним, не для згоди між собою,

За фальшивство, за шахрайство торгувалися землею...

Одна з небагатьох збережених хат зі старої забудови с. Літовищі

Ріка Сян поблизу с. Журавин

Не вперше залишали хату Спогади виселених 1951 p., котрих евакуювали 1940 і 1948 pp. у зв’язку зі встановленням кордону по ріці Сян

Остання депортація заторкнула села, розташовані вздовж ріки Сян, по якій після вибуху Другої світової війни СРСР і Німеччина провели лінію кордону. Це докорінно змінило життя людей, котрі раніше не вважали цю ріку навіть кордоном між сільськими громадами. Непоодинокі господарі мали хату на лівому березі ріки, а землю — на правому. Жвавими були господарчі, торговельні та й зрештою родинні контакти між селами обабіч двох берегів Сяну. Лінія кордону роз'єднала родини, обірвала сусідські взаємини, призвела до значних матеріальних втрат.

Після встановлення кордону радянські прикордонники швидким темпом почали відселення з будинків, що розташовувалися близько берега, а отже, потрапили в прикордонну смугу. За спогадами очевидців, відселення проводили настільки блискавично, що ніхто з селян не встигав навіть зорієнтуватися в ситуації. Мешканців спрямовували переважно на Рівненщину, звідки радянська влада вивезла німців-колоністів.

1941 р. між гітлерівською Німеччиною і СРСР вибухнула війна. Німці окуповують терен, кордон ліквідовується, а відселені совітами люди радо повертаються додому, відновлюють або відбудовують свої помешкання. Життя над Сяном триває лише кілька років. Після відступу німців і повернення радянської влади, бойки знову потрапили у прикордонну смугу. Чергового виселення мешканцям Смільника, Журавина, Дверничка, Хревти, Соколього, Телешниці Сянної і Лобізви 1948 р. було не уникнути.

Лінія кордону завжди є лінією болю. А особливо, якщо вона стає залізною завісою, через яку не можуть зустрітися батьки і діти, брати і сестри. Марія Каніровська втратила рідну сестру і нареченого, коли вони перетинали кордон. Катерину Сиванич з Телешниці Сянної кордон назавжди роз'єднав з рідним сином.

Сьогодні, якщо дивитися на швидку течію гірського Сяну, який можна вбрід перебігти за лічені секунди, важко уявити, що ще 60 років тому перейти чи не перейти Сян означало жити або загинути. Від людних поселень уздовж ріки, де вирувало життя, не залишилося і сліду.

Спогади очевидців «зачистки кордонів» ми наводимо окремо. Історії цих людей — свідчення того, як багато важили людські права взагалі і право недоторканності приватної власності зокрема за тоталітарних режимів.

Семен Джула

Семен Джула, 1923 р.н., Хміль (з Дверничка над Сяном)

Я народився у Дверничку — се-лі над Сяном. В 40-му році робили кордон і нас рускі вивезли аж на Полісся, в Рівненську область. Ніхто не питав нас, спакували клунки і — впередІ А коли зайшли німці, ми усі вернулися у своє село, бо кордону вже не було. Але хати нашої вже у Двернику не застали. Тоді я побудувався не на тому місці, де прикордонна смуга, а далі, під лісом. І тільки ми відбудувалися, обжилися — переселили нас в Одеську область.

Ганна Вагаг, 1930 р.н., Кринка (з Журавина)

Я народилася в Журавині. Коли зробили кордон, нас на 500 метрів від Сяну відселили. Тато тоді був в Аргентині на заробітках, а ми самі мучилися з тими переїздами. Тоді люди ніяких прав не мали, допомоги ніякої не давали.

Якщо ґазда біля ріки мав землю, яка потрапляла в прикордонну зону, втрату маєтку ніхто не компенсував.

А людей зі Ступосяну і Полонинського в 46-му році, коли знову кордон був на Сяну, взагалі перегнали через ріку як худобу. Вони ще більше набідувалися.

Михайло Ковальчик, 1928 р.н., Панищів

Як прийшли рускі, то виселяли людей від Сяну: хат 10 з Со-колього, нижній кінець Хревти, Телешницю Сянну майже повністю, а Панищів не чіпали, бо ми були далі від того кордону. А тоді й нас вивезли.

Катерина Шумовська, 1929 р.н., Панищів

Людей з Хревти, коли міняли кордони, переселили в Панищів. Кожної ночі — повно солдатів у селі. Увечері треба було закривати вікна. Не дай Боже, щоб хтось сміявся —* то кордон, мала бути тиша. Так за руских було суворо наказано. А на польському боці — кричать, сміються, кличуть нас. Там людям так не забороняли, як нам.

Михайло Качур, 1925 р.н.,

Росохатий (з Сикавця коло Затварниці)

В 51-му році нас виселяли з людьми у Росохатого, бо ми там жили. Але я зазнав не одне переселення. Ми жили біля ріки Сян, ПО якій Зробили кор- Михайло Качур дон між Союзом і Польщею. І так нам сказали, щоб за 800 метрів від тої границі і духу не було. Вивезли нас рускі з наших хат за 70 кілометрів у Розенбург під Добромилем, де була німецька колонія. А в 41-му році напали німці, вже кордону по Сяну не було і наші люди додому вернулися. А в 44-му вертаються рускі і кордон знову йде по Сяну. Нас знову виселяють, але вже не в Добромиль, а в ближчі села — в Росохатий, у хати, з яких людей на Сибір вивезли, і в Поляну, звідки поляки у Польщу поїхали.

Катерина Сиванич, 1924 р.н, Панищів (з Телешниці Сянної)

Катерина Сиванич

Спочатку виселили нас в село Тростянець біля Бірчі. А як прийшли німці, тоді ми повернулися додому в Телешницю. Брат дім там збудував. А як вернулися рускі, знову виселяють нас, але вже ближче, у Панищів. Підселили до одного чоловіка на квартиру. Все життя нас ганяли з місця на місце. Не було спокою.

Першого сина я народила у Тростянці. Туди нас виселили з Телешниці, коли кордон по Сяну встановили. Якось я пішла до батьків у Телешницю, щоб побачити рідних, а дитину у Тростянці лишила. J тут саме ставлять кордон рускі. Я буквально на пару днів запізнилася. До сина мене не пустили. Він залишився у сестри у Тростянці. Потім мій син з сестрою опиняється ще далі від мене — аж під німецьким кордоном, на Гурному Шльонзку. Я дізналася про них тільки в 49-му році, коли сестра написала до мене. Коли моєму сину виповнилося 11 років, його забрали до Канади. Тепер пише листи, фотографії надсилає. Пише, що знає, чому без рідної матері виріс.

Марія Каніровська, 1919 р.н., Хревт

Нас виселяли вже не вперше. Спочатку вивезли нас у Рівненську область, бо ми дуже близько до кордону жили, а рускі кордон встановили по ріці Сян, у нас казали на ту ріку Б>ла Вода. На тому Сяну погинули моя сестра і мій хлопець з Соли ни... Потім ми самі з Полісся вернулися до Хревти. І знову нас вирвав диявол...

Шш- - ^федіР Мазур, 1932 р.н.,

Шш ' - Панищів

Марія Каніровська В 40-му році наш хутір під Ся

ном Заберейстище (берести там росли) вивезли в Рівненську область. Перед тим звідти вивезли німців. Потім почалася війна і в 42-му році ми вернулися додому, бо границі вже не було, а йшли поголо-ски, що німці вертаються у свої хати на Рівненщині. Коли - ^Г ЛІ НІ вернулися на Заберейстище, \ . %

то побачили, що нашу хату прикордонники розібрали на дрова. Жили у сусідів до КН^.ЛК|||

44 року. А тоді зайшли рускі і знову тягнуть колючий дріт до Сяну, розорюють прикор- HgtóM jjflSl донну смугу. А за кілька років

частину Хревти знову виганя- * ,_а,

ють. Тоді ми хагу розібрали і

поставили у Панищеві. За ті ^Ш|||^ три рази то час гнали з */<с- „ •

ця на місце, жодної компен-

сації МИ НЄ Отримали. Марія Качур

Сусідки востаннє разом. Чорна, 1951 р.

«Задумали рускі людей вивозити» Спогади про перші поголоски щодо виселення і реакцію на них

Серед опитаних не виявилося жодного, хто би засвідчив, що перспектива виселення порадувала його і родину, або принаймі хтось зустрів цю звістку з байдужістю. Водночас опитувані не вірили у власну спроможність домогтися скасування рішення влади. Ймовірність розвитку подій на їхню користь вони вважали утопією. Зрештою, знаючи про масштаби діяльності репресивної системи в Галичині, виселення за сталінських часів, подібна реакція видається цілком закономірною. Втекли з села і переховувалися у лісі від виселення тільки дві дівчини з Поляни.

Врізалася у пам'ять людей і варварська вирубка лісів, яка після офіційного повідомлення навесні 1951 р. про обмін ділянками територій супроводжувалась гаслом «рубайте ліс собі на хати». Психологічно це мало піднести настрій людей, хоч зі спогадів очевидно, що цього не було досягнуто жодними обіцянками. Також бажаного впливу на людей не справили розповіді односельців, направлених у колгоспи південної України, щоб побачити тамтешні умови.

Опитувані чітко пам'ятають, як виглядали і у що були вдягнені представники влади, котрі першими сповіщали про нову «перспективу». Райдужні картини життя на родючих чорноземах бойки не сприймали зокрема й тому, що в післявоєнні часи приймали голодуючих, котрі приходили до них за шматком хліба з тих багатих земель, куди бойків запланували виселити.

Після усвідомлення невідворотності виселення люди не полишали надії, що ще повернуться в рідні села. Спогади свідчать, що ця думка була чи не єдиною, яка ще могла підбадьорити.

Ганна Попідоха, 1895 р.н., Бандрів

З нашого села багатьох людей на Сибір вивезли. Чи не половину. Вночі приїздили і забирали. Як згадаю тих дітей роздягнених, як їх серед зими забирали... А тоді сказали: усіх вивеземо. Люди вже думали, що на Сибір. А комуністи кажуть: у Сталінську область. Попередили нас: не втікайте в ліс, ми все одно всіх спіймаємо і виселимо. Кажуть, наказ такий з Москви прийшов.

Марія Швець, 1929 р.н., Бандрів

У Бандрові прикордонники обступили село вночі. Молодих брали у першу чергу. Мого сина скинули з машини,а мене повезли на станцію. Картоплю людям взяти з собою не дали.

Любомир Лесишак, 1940 р.н., Бандрів

Про виселку почалися поголоски раніше, як в 51-му році. Але люди в те не вірили, ніхто й слухати не хотів. Почали з пропаганди.

Вчили дітей у школі писати заяву, що хочемо добровільно їхати. Щоб тоді тільки підписи поставити, що вся сім'я згодна.

Катерина Матішак, 1930 р.н., Бистрий

Спочатку приїхали агітатори зі Стрілок, з району. Казали людям, що треба їхати на схід, що там краще життя. А люди їхати не хотіли. Тоді направили двох чоловіків з нашого села — Михайла Оленина і Семчишака. Привезли вони з собою білий хліб і казали, що там добре жити, що там земля родить, врожаї. А через кілька місяців забирали по одному молодому з кожної сім'ї,щоб хати будували,як ми приїдемо.

Ірина Мазур, 1926 р.н., Коросно

Як вийшли люди з церкви, нас оточили. Зробили збори — будемо вивозити. Як то все почало кричати, а тоді плакати,

а тоді вмлівати. Ніхто не хотів сюди їхати. Вони казали: туди, де ми вас вивозимо, спокійне життя буде. Кажуть, що тут буде Польща, вас ніхто не залишить, а там на вас жде усе готове. Спочатку вивозили з одного кінця села, а тоді — з іншого.

Федір Ципеняк

Ганна Кльок, 1922 р.н., Мочари

Я пам'ятаю, як робили збори, коли казали нам про переселення. Люди кричали, билися в істериці. На Святу Неділю (Трійцю) послали дівчину, щоб подивилася, як тут люди живуть. Вона приїхала і розказала, що тут і земля родюча, хліба багато і вода є.

Іван Миндяк, 1912 р.н., Мочари

В Мочарах збори були 5 чи 6 разів. Говорили нам про переселення. Кажуть, є така постанова, виселяємо ми вас на Україну. А люди не хотіли, казали: не поїдемо і все! Поїхала сюди дівчина, Федуня Мичківська. Розказувала, що тут все збудовано, на полях пшениця, кукурудза. А люди все одно їхати не хотіли. Тоді їм надоїло, що люди не хочуть. Наприкінці кажуть: піднімайте шум чи не піднімайте шум — все одно ми вас забираємо звідси.

Іван Миндяк

Михайло Ковальчик, 1928 р.н., Панищів

Казали нам начальники так: якщо ми полякам дозволимо залишитися, тоді всі українці на поляків перепишуться, щоб тільки не їхати з рідної землі. Тому,кажуть,їдьте усі, а далі видно буде.

Федір Мазур, 1932 р.н., Панищів

Уже жили ми у Панищеві третій рік, відколи хату подалі від кордону переставили, а тут приїхали уповноважені з колгоспу імені Леніна, з Миколаєва, парторг Христофор Юдін і завфермою Тихон Базиленко. Казали, що збудують нам хати, що будемо жити добре, що колгосп хороший. Люди не хотіли, та куди дінешся. Виселяють — і все. В Калинівку моя сім'я приїхала 22 жовтня. Ми їхали вже останніми, бо я був старшим групи «ястребків».

Марія Кіселик

Марія Кіселик, 1935 р.н., Поляна

Тато коня віз в Устріки.вже повантажив усе. А потім жаль йому стало, що ми мусимо їхати. Отак відразу — впав і вмер. Мій тато — Павло До-рош — був українцем. А мама — полька. Мамин брат, Юзик Ясляр, кликав маму у Польщу, бо він сам повернувся у Чорну. Але то не так просто було.

Михайло Качур, 1925 р.н., Росохатий (з Сикавця)

В 51-му році пішли вже поголоски, що будуть вже і Росохатий переселяти. Люди казали: хто має право мене з моєї хати вигнати!? Не поїдемо! Моя земля, моя хата! Так кричали. А наші батьки вже звикли, бо вони вже таке не один раз пережили. Вони вже не кричали. Бо то все даремно. Погру-зять, виселять і ніхто не питатиме, чи ти хочеш. Робили з нами, що хотіли.

Марія Мураль

Марія Мураль, 1922 р.н., Рябе

Жив у нас в Рябому на квартирі один начальник. Він якось прохопився, що будуть нас переселяти.

Ми не вірили. Кажемо: та де, Колю, то ж повстання буде. А він нам: вас переселити — що дмухнути.

Марія Яслик, 1928 р.н., Соколе

Спочатку люди дуже кричали, коли сказали нам про виселення. Навіть вірити не хотіли. А потім вже прояснилося, що це серйозно. Ніхто не виступав, як нас везли на станцію. Люди були залякані. Тільки питають як прізвище, а людина вже боїться, щоб на Сибір не забрали. Бо тоді не розбиралися, чи ти винен чи не винен.

Анна Зиньчак

Ганна Зиньчак,

1918 р.н., Стебник

Ми побралися з чоловіком у 35-му. Я була з Бандро-ва, а він — з Поляни. Хати своєї у нас не було. З 35-го по 48-й жили ми по квартирах, у 15-ти ґаздів жили. Тоді чоловік тягав на плечах дерево з лісу і поставили ми у Стебнику хату. Три роки жили у своїй хаті, а потім нас виселили. Я вже мала шестеро дітей, як нас виселяли. То збожеволіти можна було: поставив хату, а тебе виганяють!

Роза Минзяк, 1924 р. н., Стебник

У 51 -му, як нас переселяли зі Стебника, було чути, як плачуть люди у Нановій, сусідньому селі. Спочатку забрали молодих на будову. Під жовтень забрали останніх. Нас перевезли спочатку у Барвінкове, згрузили усе під цвинтарем. Потім уже забрали нас у Шестаковку.

Микола Драп, 1919 р.н., Хміль

Біля сільради казали: підженемо машини і будемо виселяти людей.

Люди не хотіли. Звідси приїжджала якась делегація. Люди плакали.

Картопля залишилася у нас на городах. їхали ми у три тури, бо не можна було усіх відразу вивезти.

Іван Турецький, 1942 р.н., Хревт

Обкладали наших людей не тільки податками,але й нормами на ліс. Як

маєш КОНЯ, дають тобі відрядження Микола Драп

в Береги і їдь, вези норму лісу. А як не маєш коня — йди рубати ліс.

Прийшли до нас у плащах і в чорних капелюхах. Один лисий був. Як зараз перед собою їх бачу, хоч я ще малим був. Вони кажуть людям: ми вас переселяємо, там вам буде добре. Дід поїхав у Видрине через Поляну до Штима, змолов п'ять мішків борошна. Знав, на яке «добро» нас везуть.

Поїхав один наш чоловік дивитися, як тут на Великій Україні. Повернувся, та й сказав, що тут добре будемо жити. Хто би тоді йому дозволив правду казати?

Павлина Сомар, 1939 р.н., Хревт

Вигнали нас нахально. Вікна, двері забили. Три дні ми чекали на станції восени.

Ганна Турецька, 1932 р.н., Хревт

Нахально нас вивезли. Ми не вербувалися, а вимушено їхали. Перед виселенням приїздили до нас вербовщики. Кілька молодих людей зголосилися, але то одиниці. З сімейних ніхто не їхав, бо куди з дітьми їхати?

Катерина Сиванич, 1920 р.н., Хревт

їхати ми не хотіли. Кричали. Плакали. Але нічого не допомогло. То все «на горі» вирішили.

Марія Гусак, 1923 р.н., Чорна

їхати ніхто не хотів: ні багатший, ні бідний. Але у нас до того часу багатших уже й не було, бо все у колгосп позабирали. Люди кричали, казали: не поїдемо і край. Але підігнали машини, а куди ти дінешся? Казали, що Москва і поляки договорилися, що сюди поляки їдуть, а ми їдемо в Україну.

Владомира Ступак, 1937 р.н., Чорна

Перед виселенням норму наклали на кожного з лісозаготівлі. Казали, що то для тих, хто в Донецьк їде.

Нас просто обманули. Ще ми не знали, що будуть виселяти, а вони почали переписувати наше майно: скільки саду, городу, яка хата... То кожен старався менше записати, бо податки були дуже високі. І то так гонорово на площі посеред села зібрали людей, зробили збори. Приїхав з Дрогобича Шаповалов, мило роздавав. Сказали, що ми будемо переїжджати, що там буде краще життя, бо тут немає на чому жити. Як колись євреїв, так тоді й нас вивозили.

Михайло Спас, 1928 р.н., Чорна

До нас після війни приходили люди голодні з Бессарабії. Ми знали, що тут ніякого добра не буде. Але нас агітували. Прийшов Дьомін у парусових туфлях, костюмі й вийшов на трибуну. Та наші люди його засміяли, не повірили тому, що він обіцяв. Тоді нашим місцевим начальникам сказали: заспокойте людей, кажіть, що там добре, що допомогу дадуть ².

Ян Ясляр, 1923 р.н., Чорна

Ніхто не мав права лишитися вдома. Якщо ти мертвий — тільки тоді ти міг лишитися на рідній землі, а кожен, хто тільки дихав, мусив забиратися. Вивезли всіх, незалежно від походження.

Федір Гусак — перший голова осередку товариства «Бойківщина» в Долині

Федір Гусак, 1929 р.н., Чорна

Люди робили рух: не поїдемо. З робітниками влада завжди рахувалася більше, ніж з колгоспниками. Тому їм насамкінець пообіцяли: розподілимо по нафтопромислах, щоб не втрачати спеціалістів.

Коли поляків вивозили з Червонограда до нас в гори, їх теж ніхто не питав, чи ти хочеш, чи не хочеш. Підігнали до вагонів — і вперед.

Єва Кріль, 1918 р.н., Чорна

Де птах ся виведе, там і хоче жити. Начальство зробило збори. Сказали, що будуть виселяти. А люди — у крик, в плач. Як землю свою лишати?

Останнє весілля у м'ясниці 1951 р.