Акція-51, Останні Свідки 1951

З ІСТОРІЇ ДЕПОРТАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ БЕСКИДІВ

Насильницьке виселення мешканців Нижньоустріцького й окремих сіл Хирівського та Стрілківського районів колишньої Дрогобицької області, депортацію мешканців українських Бескидів у південно-східні регіони України слід розглядати як останню ланку в депортаційному ланцюгу більшовицької влади, результат остаточного поділу територій України і суміжних держав, що проводився з ініціативи сталінського тоталітарного режиму і негативно позначився на соціальній, демографічній ситуації краю, збереженні самобутньої культури горян.

Проведенню депортації передував договір, укладений 15 лютого 1951 р. між Радянським Союзом і Польською Республікою про обмін ділянками державних територій. Згідно зі статтею 1 Договору СРСР уступав у порядку взаємного обміну Польській Республіці вищеназвану ділянку державної території Дрогобицької області загальною площею 480 кв. км; стаття 2 санкціонувала перехід до СРСР такої ж за обсягом території Люблінського воєводства Польщі [2, с. 318].

Окремими додатками до ст. 1 і 2 Договору уточнювалася лінія державного кордону між договірними сторонами: її початковим пунктом на ділянці, що відходила від СРСР до Польщі, визнавалася ріка Сян (із вказівкою конкретних населених пунктів), а внаслідок передачі указаних територій Польською Республікою Радянському Союзові лінія кордону мала пролягти у північно-східному напрямі, залишивши на боці СРСР залізницю Рава-Руська — Кристинопіль (нині Чер-воноград) з відзначеними прилеглими до неї населеними пунктами [2, с.319-320].

Депортація частини галицьких горян 1951 року була ретельно продуманою акцією, у якій простежуються чітко окреслені цілі й наміри її виконавців. В офіційному повідомленні про причини переселення йшлося: «Уряд Польської Республіки звернувся недавно до Уряду СРСР з проханням обміняти невелику прикордонну ділянку території Польщі на рівну прикордонну ділянку території СРСР внаслідок економічного тяжіння цих ділянок до суміжних районів СРСР і Польщі. Уряд СРСР погодився з пропозицією Уряду Польської Республіки» [5]. Для «вождя усіх часів і народів» Сталіна та його прибічників це було чудовою нагодою для демонстрації своєї щедрості до західного сусіда України, засобом зближення з новоутвореною Польщею — партнером з будівництва соціалізму. їй передавалися нафтогазові промисли з численними діючими свердловинами. Тодішній віце-голова Ради Міністрів Польської Республіки А. Завадський у своїй промові, проголошеній 25 травня 1951 р. з приводу ратифікації договору від 15 лютого ц. p., відверто заявив, що «договір є новим актом братньої допомоги» соціалістичній Польщі з боку СРСР. Договір трактувався оратором як результат «взаємовідносин нового типу», які «випливають з вічного союзу і дружби, що пов’язують Польщу і Радянський Союз» [4, с. 105]. СРСР взамін на запаси нафти й природного газу отримав не розроблені пласти кам'яного вугілля (Кристинопіль--Сокапь), які згодом стали важливим складником Львівсько-Волинського вугільного басейну. В результаті продукція молодих вугільних копалень, як і карпатські ліси чи яворівська сірка, безперервним потоком попливли до спільної скарбниці єдиного господаря.

Та це теж далеко не основне. Перед «протектором» України стояли вагоміші завдання. Як згодом з'ясувалося, радянські правителі й на гадці не мали переміщення прикар-патців на передбачені договором терени тодішньої Люблін-щини; нашим краянам судилося залюднити рідкозаселені степи Великої України. З освоєнням багатих чорноземів Сталінської (нині Донецької), Херсонської, Миколаївської, Одеської областей паралельно мало «розв'язатися» й національне питання. І вирішилося воно, як відомо, по-радянсь-кому, що в нашій уяві асоціюється з денаціоналізацією, насильницькою русифікацією.

До прихованих причин депортації без сумніву належать сподівання компартійно-кадебістського режиму на ліквідацію соціальної бази українського підпілля.

Не можна не помітити поспішності, з якою передбачалося провести цю операцію: стаття 5 договору гласить, що останній підлягає затвердженню верховними органами державної влади «у можливо короткий строк і вступить в силу з дня обміну ратифікаційними грамотами» [2, с.319]. Ратифікація договору обома сторонами відбулася у травні того ж року. Від початку офіційних розмов про переселення (лютий 1951 р.) до відправлення першого ешелону (13 червня 1951 р.) минуло чотири місяці, у жовтні від'їхав останній ешелон.

Не менш вражаючою є бездушність і черствість у ставленні до людей, яка прослідковується в усьому комплексі де-портаційних заходів. Стаття 1 Протоколу до договору констатує, що кожна зі сторін зобов’язується передати безкоштовно нерухому державну, кооперативно-колгоспну та іншу суспільну власність урядові держави, до котрої відходить дана територія, а також має право вивозу з обмінної території рухомої державної, колгоспно-кооперативної та іншої суспільної власності. При цьому наголошувалося, що маються на увазі машини, сільськогосподарський реманент і худоба. Жодним словом не згадувалися самі переселенці; вони залишилися наодинці зі своїми болями й бідами. Лиш у статті 4 Протоколу до договору вжито слово «населення» і то в місці, де йдеться про обов'язковість якнайшвидшого звільнення ним території [2, с.321]. Як бачимо, основним завданням організаторів переселення було не дати можливості людям опам'ятатися. Наївно думати про вивчення громадської думки з цього приводу, врахування якихось побажань чи пропозицій селян.

Акція проводилась за чітко визначеним планом. Спочатку (зима — весна 1951 р.) на населення спрямували шквал пропагандистських заходів: людей силоміць заганяли у наспіх відведені приміщення для участі у зборах, прослуховування лекцій та перегляду кінофільмів про «райське життя» в СРСР. У доповідній записці сектора агітації і пропаганди ЦК КП/б/У вищим партійнним інстанціям зазначено, що до травня 1951 р. прочитано 280 лекцій на тему: «Сталінська дружба народів», «Великі будови комунізму», «Марксизм-ленінізм про релігію і шляхи її подолання», «Українські буржуазні націоналісти — наймані слуги американсько-англійських імперіалістів», «Що дала радянська влада трудящим західних областей Укра-

Тни». Навіть «підраховано», що такі лекції прослухало 100 тисяч осіб. У цьому документі мовиться також про те, що робітники і селяни які виступали на зборах схвалювали рішення радянського уряду щодо переселення, дякували більшовицькій партії, великому Сталіну за «батьківську турботу» і «всебіч¹ ну допомогу» переселенцям [2, с.325].

Вагомим чинником у переселенні, моральній підготовці людей мало стати формування з місцевих жителів спеціальних делегацій, які навесні 1951 р. були направлені на місця майбутнього проживання. «Агітаторів» зобов'язували змальовувати «прекрасне» колгоспне життя на Великій Україні, розповідати про «визначні здобутки соціалізму», переконувати своїх земляків у доцільності переселення. Так, на зібраннях вони щиро розповідали про благодатні українські степи, родючі чорноземи, працьовитих людей, але у приватних розмовах не уникали можливості поділитися здобутою там інформацією про страшні часи голодомору, репресій та геноциду, пережиті тамтешнім населенням.

Більшість людей залишалася вкрай незадоволеною переселенням. Вони висловлювали обурення, впадали у відчай. У службових донесеннях лартійно-енкаведистських функціонерів знаходимо численні факти відкритого спротиву депортації. Цих осіб таврували звичайно не інакше як «ворожими елементами». Реакція властей на них була блискавичною. «Як тільки стало відомо про окремі ворожі висловлювання, — говориться в одному рапорті до ЦК КП/б/У, — на місцях було вжито заходів для викриття ворожої агітації» [2, с.327]. Тим, хто сумнівався у «привабливості» переселення, сіяв зневіру серед односельців, «особи в цивільному» нагадували, що існують «інші методи переконання», вживаючи при цьому відомі терміни «ворог народу», «антисоветчик» і т. ін.

Траплялися випадки, коли люди в день виїзду у відчаї підпалювали свої садиби, як учинив Іван Старявський з с. Рябе. Це підтверджує довідка Управління КДБ Дрогобицької області від 25 жовтня 1951 р. [2, с.337].

Переселення жителів зазначеної частини Дрогобиччини обернулося для них великою трагедією. Людей зривали зі своїх споконвічних, обжитих місць і вивозили в несприятливі для горян спекотні райони південно-східних областей. Треба було покидати відбудовані після воєнного лихоліття господарства, залишати важкою працею нажите добро і їхати в невідомість. Однак це ніскільки не хвилювало організаторів акції. «Уповноважені», що прибували на місця у супроводі загонів НКВС, мали на руках ретельно відшліфований сценарій депортації з чіткою вказівкою про те, хто, коли і куди має вирушити. Про внесення якихось змін до цього плану не могло бути й мови.

Протягом чотирьох літньо-осінніх місяців 1951 р. колони возів зі скромними пожитками селян безперервними потоками прибували на залізничні станції Нижні Устріки й Коро-стенко. Вони супроводжувалися плачем жінок і дітей. Розлучалися родини, сусіди, окремі з них — назавжди. Зібравшись на пероні, люди просто неба, у відчаї довго очікували на ешелон, а далі — команди на завантаження. Посадкою фактично ніхто з відповідальних осіб не керував. Основною місією т. зв. «уповноважених» була своєчасна доставка людей на перон та їх ретельна особиста перевірка при посадці до вагонів безпосередньо перед відправкою. І це вони виконували дуже сумлінно. Вся практична робота з організації завантаження людей і майна лягла на самих залізничників. До знищених війною товарняків треба було вмістити все взяте з дому. Але виділених вагонів не вистачало. Переселенець з с. Береги Нижньоустріцького району Іван Фенцик (нині проживає у м. Миколаєві на Львівщині) досі не може забути бездушності й хамства «уповноважених» у ставленні до людей, які зверталися за якоюсь порадою чи допомогою. Ті, хто залишився, розійшлись по домівках, у тривозі чекаючи своєї черги.

До початку жовтня 1951 р. села спорожніли. Довгі незатишні осінні вечори додавали дущевного неспокою і смутку. У дитячій пам'яті автора цих рядків ніколи не згладиться жахлива картина безлюдного села з городами в бур'янах та зграями здичавілих собак і котів, які бродили навколо кількох ще не спорожнілих хат у пошуках їжі.

На завершення акції було вивезено родини залізничників, які направлялися на звільнену поляками територію новоутвореного Забузького (нині у складі Сокальського) району Львівської області. Це пояснюється не наданням працівникам залізниці якихось привілеїв, а лише тим, що вони, закінчивши переселення, повинні були розширити порівняно вужчу польську колію на звільненому відрізку Рава-Руська — Сокаль і підготувати заселення цієї території вихідцями з інших районів. Нині покійний, колишній мешканець Червонограда, залізничник Василь Лазука говорив, що люди по кілька діб не приходили додому, ночуючи на примітивних дерев'яних лежаках у знищених війною приміщеннях вокзалів. За таких умовах вони забезпечили ритмічну, безаварійну роботу залізниці, не допустивши жодного нещасного випадку. Та слова подяки по службовій лінії ніхто з них не почув.

Останній ешелон відійшов від станції Коростенко 16 жовтня 1951 року. Через кілька днів заступник Голови Ради Міністрів УРСР рапортував найвищому партійному керівництву, що «по дільниці державної території, яка передавалася Польській Республіці, роботи з відселення людей і підготовки дільниці до передачі були закінчені до 15 жовтня 1951 року... Дільниця передана польській стороні 20 жовтня 1951 року, про що Уповноваженими з передачі і прийому дільниці підписаний акт» [2, с.339].

Депортаційну акцію завершено. Але крапку над «і» ще не поставили органи державної безпеки. Читаємо довідку начальника управління МДБ Дрогобицької області, подану до вищих інстанцій 25 жовтня під грифом «надзвичайно таємно»: «17 жовтня ц.р. в район, що відходить до Польщі, з метою перевірки території був введений спільний загін внутрішніх і прикордонних військ МДБ у кількості 800 чоловік, який, у відповідності до розробленого плану, ретельно оглянув усю дільницю і 24 жовтня ц. р. виведений за новий кордон». Внаслідок акції, зазначено в документі, окрім виявлених криївок з антирадянською, націоналістичною літературою, ліквідовано шість із дев'яти діючих ще тут вояків УПА (у документі — «бандитів». — О.Ю.). Інші три відступили на територію Старосам-бірського району, де активно розшукуються спеціально створеною чекістсько-військовою групою У МДБ [2, 338].

«Спецешелон» з родинами залізничників здолав порівняно недовгий шлях у неповних 200 км, та строк перебування його в дорозі перевершив усі сподівання. Шість тижнів, проведених людьми на колесах, досі ввижаються їм як страшний сон.

У другій половині листопада 1951 р. ешелон з родинами залізничників в'їхав на призначену територію. Він поступо-

Вистава «Сватання на Гончарівці» на Донеччині. Дійові особи — уродженці с. Коростенко, рідного села Олексія Юристовського.

во скорочувався, залишаючи за собою на станціях вагони з переселенцями. Та поневіряння людей на цьому не закінчилися. Андрій Голубець, наприклад, до кінця життя з болем у душі згадував поневіряння, пов'язані з його працевлаштуванням.

З незрівняно більшими труднощами зустрілися карпатські горяни в південно-східних областях України. Виділений для них будівельний матеріал, як виявилося, «не доїхав» до адресатів, його частково розікрали по дорозі, а решту розбазарили місцеві можновладці. Людям довелося тіснитися по кілька родин в одній хаті. «Нерідко траплялося, — згадував Василь Микита з Коростенка, — що окремі родини, рятуючись від холоду, селилися разом із худобою». Нашвидкуруч збудовані на один шаблон ліп’янки з саману (глина з половою) не відповідали найелементарнішим вимогам: не було підлоги, стіни розповзалися, зліплені з хмизу і глини дахи протікали. Моторошно стає від згадки Ольги Юристовської про те, як на глиняних стінах будинків проростали зерно та бур'ян. Дошкуляли холод, сирість, нестача питної води, одягу, взуття. У будинку Миколи і Ганни Василишиних узимку замерзла їжа їх дворічної дитини,

а під весну розвалився сарай: він з осені не висох, потім замерз, а з настанням тепла перетворився на купу глини. «Основним паливом, — розповідав Василь Голубець, — були курай (перекотиполе), солома та соняшничиння, яких ще треба було собі в степу заготувати і чимось привезти». Окрім цього, люди мусили щодня виходити в поле й виконувати нелегкі колгоспні норми, обробляти власний город, виховувати дітей і т. ін.

Переселення українців з прикарпатського краю — сьогодні вже історія. Люди на нових місцях сяк-так прижилися, звикли, виросли нові покоління. Та наслідків депортації з пам'яті не стерти.

Література:

1.Ведомости Верховного Совета СССР. — М. — 1951. — Na 23. —

14 липня.

2. Депортації. Західні землі України кінця 30-х — початку 50-х pp. Документи, матеріали, спогади. У 3-х томах. Т. 2. — Львів, 1998.

3. Депортації... ~ Т.З. - Львів,2002.

4. Документы и материалы по истории советско-польских отношений. - М., 1980. - Т.Х.

5. Известия. - М. - 1951. - 22 травня.

Іїм **> Д,ЙСИ)ЯвЛ«ТкС» перс

.сґхгммй.

ММГосатм ршоспу «мкам, ЙОЯУ-

Мятись пільгами иередбл-*JV»-jMbricipi» С1*СР ли

3 обмінюваної території

Дрогобицької області у pop ' ______19Бірсжу