Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

Розділ 1

Я розплющив очі дуже невчасно. Сонми бульбашок, як це буває при зануренні великої маси, рвонули догори, затьмаривши погляд, і від несподіванки я скрикнув, випустивши повітря. Рот одразу ж наповнився крижаною водою. Від низької температури та нестачі повітря забило памороки.

Я заборсався і спробував вирватись зі сталевої хватки, що стискала мій комір, затягаючи під воду, але тільки шкрябнув пальцями чужу руку. Від страху та паніки мало не вмер ще до того, як захлинувся, аж тут мене витягли на поверхню. Почулось роздратоване зітхання і Шукач Орислав вільною рукою ляснув мене по спині, помагаючи вихаркнути воду. Захрипівши, як старий дід, я намагався відкашлятись і вдихнути водночас, з чим справлявся так собі.

— Яка ганьба. Ти пробув під водою менше десяти секунд і мало не вмер. Та Благодар вижене тебе, не пустивши й на поріг Обителі Стожарів, — мовив Орислав глумливо.

— Не Шукачеві вирішувати! — буркнув я, за що одразу ж поплатився. Ледве встиг вхопити ротом повітря, як чоловік знову занурив мене під воду.

Такими були уроки, що мали навчити мене не панікувати. І хоч я знав, що потонути мені не дозволять, спокій вдавався кепсько.

Цього разу я витримав більше хвилини і вже коли відчув, що груди й шию стискає сильний спазм, заляскав долонями по руці Орислава.

— Вже краще, — сказав той, витягаючи мене на світ. — Але ще не те.

— А що ж не так? Я терпів, скільки міг! — не витримав я. Смаглявий, з короткою чорною бородою і геть лисим черепом, Орислав не викликав у мене захвату, раз за разом занурюючи в річку. Ми стояли на глибині, і п’яти мої ледь досягали дна, коли хвилі плюскали об підборіддя, часом заливаючи обличчя і втрапляючи у вуха. Ориславові вода не досягала навіть плечей. Він був велетнем порівняно з більшістю чоловіків нашого села. Сірі, майже білі очі видавалися дивними на тлі затемненої сонцем шкіри.

— Ти терпів як людина! Я ж вчу тебе не панікувати і мислити як Стожар. Стожарам не пасує страх, що засів у твоїх очах!

Я скреготнув зубами, намагаючись погамувати злість. Страх! То я... я боюся? Ще чого!

Просто... просто не обділений здоровим глуздом. На відміну від цього садиста.

Як погано, що мені лише дванадцять і до переселення в Обитель Стожарів треба чекати ще три роки. Адже усі ми до п’ятнадцятиріччя мешкаємо там, де народились, у своїх сім’ях. Стожарам важливо не забувати, хто вони та звідки. Я ніколи не протестував, бо любив свою сім’ю, але...

Було одне «але». За зовсім юними Стожарами завжди наглядали Шукачі — найманці, з якими старші мої побратими укладали різні угоди. Так робилося для безпеки і навчання. Шукачі були людьми надзвичайних умінь, які здобували без найменшого надприродного хисту. Їх досвід та вишкіл помагали підготувати і дисциплінувати Стожарів до того, як вони починали розвивати свій надприродній дар з іншими. В обмін на це, наскільки я знав, Стожари навчали маленьких Шукачів. І все б нічого, якби Шукач, якого приставили до мене, не виявився якимось шаленим.

— Думай! — наказав він, знову занурюючи мене в річку.

Цього разу я протримався ще довше, а тоді знову став штурхати Ориславову руку. Але той не відпускав мого коміра та не тягнув його догори. Я заляскав долонями сильніше, тоді забрикався, копаючи чоловіка під водою ногами. Та все — марно. Горло стиснуло від болю, а легені судомно скоротилися, вимагаючи повітря. Та я не дозволив собі вдихнути... Ні... ще ні... ще трішки...

Перед очима попливли кольорові кола.

Ну не вб’є ж він мене!

Я розкинув руки в сторони і біль, що наростав в грудях, розрісся, а тоді вибухнув силою. Такою... ще мені незрозумілою, могутньою, та повсякчас відчутною. Тією, що текла моїми венами від народження.

«Я навчу тебе нею користуватись», — зринув в голові спогад п’ятирічної давності. То був єдиний раз, коли ми бачились із Благодаром. Тоді я вперше почав усвідомлювати, що особливий. Мені снилися дивні часи, коли велети ходили землею і вступали в криваві поєдинки з людьми. Тілами були всіяні поля та спалені міста... аж доки одного дня хтось не припинив це. Я не міг його бачити, тільки сяйво, що з’являлось на полях борні, а тоді в усіх вояків починала падати з рук зброя. Одного разу я вийшов з дому і в хлопчаків, що жартома змагались між собою на вулиці, палиці розсипалися попелом. За кілька днів до нас додому навідався Благодар.

Біль вибухнув силою. Потоком, що пронісся кожною венкою та артерією, кожною жилкою, кожною волосинкою на тілі. Біль вибухнув могутністю і чимось таким, що на мить стерло звичне поняття безконтрольності та свободи.

Води ріки відхлинули, заливши обидва береги, відкинувши від мене Орислава і перелякавши, мабуть, чи не все поселення. Вони нікому не завдали шкоди, бо вже за мить мій учитель-варвар, відпльовуючись, з’явився на світ з хвиль метрів за двадцять від мене, а на берегах верещали налякані, захоплені зненацька чоловіки й жінки. Діти весело реготали, вимоклі до нитки. А я стояв посеред водойми, розкинувши руки в боки і вода оминала мене двома потоками, щораз наближаючись до пальців. Я кинув оком на Орислава, який, на відміну від моїх очікувань-побоювань, не виглядав сердитим, а тоді опустив руки. Ріка м’яко повернулась в своє русло, захлюпнувши мене спершу з головою. Коли рівень потоку звично спав, я набрав в легені побільше повітря і, пірнувши, поплив до берега. Там мене вже чекав Шукач. Він сидів на камінні, поклавши підборіддя на переплетені пальці рук і ворушив пальцями босих ніг.

— Я... все зробив правильно? — спитав я нерішуче.

— Ну, я б не назвав це так. Я хотів, щоб ти заспокоївся, а ти вибухнув силою. Тому можна сказати, що ти «викрутився» як Стожар. А ще ріка змила мої черевики. А твої лишила. Це несправедливо, але щось в тому є, — мовив велетень, поглянувши на мене уважно. Я відчув, як спаленіли вуха. Так завжди було, коли відчував сором. Я більше не лютував. — Ти подумай ось про що. Не завжди боротьба має бути агресивною. Завтра які маєш справи?

— Вранці треба погнати коней на пашу, тоді — назбирати деяких трав мамі на припаси. Потім наче вільний, — відповів я з полегшенням. До слова, для Стожарів не скасовувалася домашня робота.

— Тоді, коли скінчиш, приходь до мене додому. Завтра приїжджає мій брат, він був у Колісії, то прихопив, на моє прохання, декілька потрібних в навчанні книг.

— Добре, Ориславе.

— До завтра, Чорногоре.

Вдома пахло чимось надзвичайно смачним. Мама чаклувала над вечерею. Вечірнє сонце зазирало до кухні крізь вікно і створювало мерехтливий ореол довкола жінки, одягненої в світлу сукню з домашнього полотна, розшиту на рукавах та подолі червоними та чорними нитками. Біле, як сніг, волосся мами товстою косою було вкладене на голові в гарну зачіску, на щоках горів рум’янець. Молода, вродлива — вона була однією з найкрасивіших жінок нашого села, і я знав, що свого часу батькові довелось навіть ставати на герць з іншими парубками, щоб здобути прихильність чарівної Фотини. Це любили переповідати, згадуючи юність та дівування, мамині сестри й подруги, а вона сама завжди лише сміялася на ті згадки. Її карі, як і мої, очі завше були сповнені добрих та життєрадісних іскорок.

Рукави — закасані, пальці — в борошні. Мама саме поставила в піч великий м’ясний пиріг.

— Чула, хтось верещав на березі. То ж ти винен? — спитала вона без тіні докору, поглянувши на мене. Мабуть, коли живеш з майбутнім оборонцем нації, то перестаєш хвилюватись понад міру, коли чуєш галас. Просто миришся з цим.

— Ні, річка сама вилилась на берег, — відповів я весело.

— Звісно, я так і подумала, — мовила мама, омиваючи руки в мисці з водою, а тоді виливаючи рідину до помиїв. — Але тобі все ж варто переодягнутись в сухе. Навряд чи в планах Орислава була твоя застуда. А тоді піди й поклич батька до вечері, він у дядька Якова ладнає вулики.

Я вислизнув з кухні і піднявся сходами на другий поверх. У нас був доволі великий, ошатний будинок — як і в більшості патрійських селян. В містах будівлі були ще гарнішими. Я кілька разів був у місті Сіліцемі, що стояло найближче до нашого села Мурового. Мене захоплював центр міста, ще в давні часи споруджений з білого каменю, де розташувалось багато пречудових фонтанів та широких площ. Та люди, що подорожували більше, розповідали, що Сіліцем — то просто містечко порівняно з містами-велетами, яких у Патрії було чимало. Найвеличніше з них, Колісія, «місто на пагорбах», за три роки мало стати моєю домівкою. А ще в селах мостили дороги дрібним каменем, а в містах — бруківкою чи широкими плитами, що виглядало значно гарніше й елегантніше.

А поки я мріяв та не дуже журився, чимдуж переодягаючись у своїй кімнаті в сухі штани та сорочку. З дому побіг на сусідню вулицю, де жив татів старший брат. Дядько Яків та мій батько справді мали роботу в саду, коло вуликів — обоє в капелюхах із захисними сітками, одягнені в щільне вбрання з ніг до голови, в рукавицях. Вони збирали мед — і я знав, що краще туди не підлазити. Здавалось би, все живе має відчувати приязнь до дітей Патрії — Стожарів. Та не бджоли! Вони кусали мене щоліта і навіть по кілька разів, притягуючись незрозумілою силою. Мама сміялася, що я дуже солоденький.

Тим паче що порались господарі вже біля останнього вулика — а тому я тільки зазирнув до саду. Хвилини зо дві потупцяв на місці, не знаючи, що ж робити, як тут на виручку прийшла тітка Зена, визирнувши з вікна будинку.

— О, Чорногоре! Ходи-но сюди, я щось тобі маю!

«Щось» виявилось трилітровим бутликом зібраного перед тим меду. Я солодко облизнувся, приймаючи гостинця. Повненька тітка, захекавшись, також готувала вечерю. Тільки вона не виглядала так чарівно-спокійно, як мама, навіть навпаки. Скільки я пам’ятав, Зена завше була дуже моторною і все довкола неї горіло в праці. Це позначалось на її доброму обличчі крапельками поту, а на голові — зсунутим набік очіпком, з-під якого вибивалось кучеряве каштанове волосся. А довкола Зени крутилося шестеро їхніх із дядьком дітей, і усі вони були молодшими за мене. Зараз якраз збирались їсти — і на кухні не було де яблуку впасти. Четверо синочків та дві донечки товклися, намагались допомогти й побешкетувати водночас, що спричиняло гучний галас та штовханину.

— Може, повечеряєте з нами? — спитала приязно Зена, водночас ловлячи біля самої підлоги миску з огірками, яку хтось із малих зіштовхнув зі столу.

— Ні-ні, дякую. Я тільки по тата, покликати, бо мама також якраз вечерю зготувала, — мовив я, посміхнувшись.

— Ну, як знаєш. Та хоч меду наїстеся. Як треба буде, то прийдеш, візьмеш ще, — мовила жінка. В цю мить до хати зайшов дядько Яків. Він всміхнувся і скуйовдив мені чуба:

— Чув, люди до ріки тепер підійти бояться, так ви з Ориславом купалися, — сказав він весело.

— Зате нікому тут жити не нудно. Правда, сину? — пролунав за дядьковою спиною голос мого батька і він теж з’явився в кухні. Поклав на ослінчик рукавиці та капелюха з сіткою, а тоді чоловіки потиснули одне одному руки.

— Дякую, Тите.

— Та нема за що, брате. Той крайній вулик трохи підремонтували, але ти взагалі дивись, бо такі речі робляться до початку тепла, — мовив батько.

— Та я знаю. Ти поясни то цим шістьом «Тату, мені треба...», «Тату, те, тату, се...» — мовив Яків, якого вже з усіх боків обліпила малеча, не давши й рукавиць скинути. Діти в сім’ї дядька свого часу народжувалися щороку. Найстаршому сину Радкові було зараз дев’ять, а наймолодшій донечці Вісті — майже три. Попри все, і Яків, і Зена виглядали щасливими, хоч і завжди трохи втомленими та невиспаними. Я в батьків був один і вже не маленький — тож не дивно, що мама мала вдосталь часу, аби організувати в домі ідеальний порядок, бути завжди охайно зачесаною та встигати все без шаленого поспіху.

Батько кивнув на вихід і ми пішли з ним надвір. Я мало не впустив бутлика, коли позаду щось прогриміло — то Віста штовхнула кочергу і та впала, скинувши на землю кошик з кукурудзою. Качани розкотились по всій долівці і ми з батьком якраз встигли вискочити надвір, рятуючись від ще більшого гамору.

— Як я люблю цю сім’ю, — мовив батько, скосивши на мене погляд. — Особливо за те, що через них ще більше починаю цінувати врівноваженість нашої.

Я засміявся.

Коли ми прийшли додому, пиріг уже парував на столі, накраяний великими шматками; стояли на столі й кухлі з трав’яним чаєм та кошичок із хлібом. Мама сиділа, поклавши голову на руку. Коли ми увійшли, вона підійшла і по черзі поцілувала кожного з нас. Ми з батьком умилися і помили руки, а тоді нарешті всі сіли їсти.

Я так любив такі вечері, коли надворі стає все темніше і тим світлішає в кухні від товстих свічок, що горять, розставлені на столі та полицях. Від жарин в печі ще віє теплом, а з відчинених вікон вже тягне нічною прохолодою. Обличчя батьків осяяні м’яким золотавим світлом вогників. Вони жартують, розмовляють, а я, малий, сиджу і часом вставляю свої п’ять копійок, та переважно мовчки задоволено жую, заколисуючись теплом і спокоєм. Денні справи зроблені, попереду — солодкий сон. Поряд — люди, яких я найбільше люблю і з якими я завжди в безпеці.

— Чорногоре, синку, — вирвав мене з задуми голос мами.

— Що?

— Ми хочемо тобі щось сказати.

— Що? — повторив я вже уважніше.

— В тебе буде братик. Або сестричка. Твоя мама вчора мені про це повідомила, — мовив тато, обійнявши дружину за плечі.

Я круглими очима поглянув на них обох, не знаючи, що й сказати. А тоді промовив:

— Мамо, встань, будь ласка.

Вона здивувалась, але підвелася. Я поглянув на її ще такий тонкий стан, який геть не видавав, що мама при надії.

— Я сама нещодавно дізналася. Чекала тільки, щоб сказати, коли буду впевнена. Це ж диво, правда? Ми давно хотіли ще одну дитину, — сказала вона, якось нерішуче перезирнувшись з батьком. Їх здивувала моя реакція.

А я все вдивлявся в її живіт. Тоді підійшов і обережно торкнувся його рукою. І врешті відчув, як мене сповнює тепло й радість.

— Буде сестричка.

Мама засміялась і пригорнула мене до себе.

Того вечора я все ніяк не міг заснути. Крутився в ліжку, сповнений радості, дивного очікування, хвилювання, навіть страху. Геть забув про свої справи та проблеми. В мене буде сестра... сестра! Це ж так...

Дивно та чудово!

Я звик бути однією дитиною в сім’ї, але я навчуся бути братом. Та й коли поїду до Колісії, батькам не буде так сумно, вони матимуть, кого ще ростити...

Брат...

Яке гарне слово. Моя сестра матиме не просто брата, а й захисника. Одного з наймогутніших в усій державі, могутнішого навіть за правителів страшної Циркути. Моя сестричка матиме брата-Стожара!

Я зірвався з ліжка, знаючи, що робити. Я навчусь. Навчусь бути братом, але не тільки це. Я маю вміти багато чого, щоб бути гідним Стожаром.

«Не завжди боротьба має бути агресивною».

Місячне сяйво відбивалося від тихих хвиль ріки Ожинки, що текла посеред села, а сьогодні вийшла з берегів за моїм наказом. Зараз вона геть не виказувала своєї могутності — була спокійною і плинула неспішно та красиво, ловлячи промінчики небесного сяйва. За моєю спиною спало поселення — була вже глупа ніч, ніде не світилось. І тільки юному Стожарові не спалось — я виліз із ліжка, щоб тепер самостійно, без поспіху засвоїти урок, який вдень намагався втовкмачити мені в голову Орислав.

Я скинув сорочку та черевики і лишився в самих штанах. Підійшов до ріки впритул, так, що її легкі хвильки гойдались біля самих моїх ніг, омиваючи дрібні камінці. Я маю зайти і сидіти в воді, доки не виб’ю з голови будь-які думки про паніку. Але як я це зроблю — то вже окреме питання. Що буде, як я заспокоюсь і не виринатиму? Повітря ж однаково скінчиться...

— Ти що, вирішив утопитись? — пролунав за моєю спиною голос. Я з переляку сахнувся і, ступивши крок у воду, послизнувся та мало не впав. Озирнувся.

На березі, в кількох метрах від мене, сиділа на великому камені маленька дівчинка. Їй на вигляд було років шість-сім, вона була худорлявою та мала довге темне волосся, заплетене в дві кіски. Сиділа, підтягнувши ноги до грудей і обхопивши коліна руками.

— Не лякайся, — мовила вона тихенько.

— Я не злякався! — буркнув я. Мала з вигляду була знайомою, але ми точно ніколи не розмовляли. — Ти хто така? І що тут робиш?

— Мене звуть Смоляною. Я бачила сьогодні вдень, що ти зробив із річкою. А зараз не могла заснути і пішла погуляти. Вийшла на берег і дивлюсь: хтось стоїть. Аж тут побачила, як ти скидаєш на березі черевики, то й вирішила поцікавитись, чи ти часом не топитися збираєшся. Не думаю, що Стожарам треба таке робити, вас і так небагато.

Дівчачий голосок звучав так, наче прогулянки вночі сплячим селом для будь-яких дітей — звична справа. Смоляна видалась мені чудернацькою.

Але я несподівано відчув полегшення від того, що зараз не сам.

— Я не хотів топитись. Просто навчитись бути спокійним під водою якомога довше. Так треба, — проказав я терпляче.

— Але який тобі з того зиск? Чого це тебе навчить? — не зрозуміла дівчинка.

— Я... не знаю. Але такий урок.

— Дивний.

— Атож.

— А ти... ти не пробував дихати під водою?

— Чи ж я риба? — здивувався я.

— Ні. Ти — краще. Ти — Стожар. А вони ж уміють усе, чи не так? Просто мені здається, що якщо ти дихатимеш там, де інші не можуть, це справді дозволить тобі бути спокійним, — знизала плечима Смоляна.

Я задумався над її словами. Може, варто спробувати? Хтозна, може, ця чорнявка має рацію...

Принаймні кращої ідеї в мене не було.

— Я зчиню галас, якщо ти довго не виринатимеш, гаразд? — спитала вона занепокоєно, коли я пішов уперед. Я кивнув, не озираючись. Місяць світив дуже яскраво і довкола все гарно проглядалось, але мені однаково було трохи не по собі. Та я вирізнявся з-поміж інших не лише вродженим даром, а й неабиякою впертістю.

Може, дві хвилини тому не наважився б заходити в воду і пішов назад, додому... але не тепер, коли мав глядача. Тому відступати було пізно. Не вистачало ще показати себе боягузом.

Я йшов крок за кроком і відчував, як холод ріки, води якої миттєво втратили денне тепло з заходом сонця, проникає мені в тіло.

Крок за кроком.

Крок за кроком.

Озирнувся і побачив, що Смоляна вже не сидить на камені, а стоїть біля самої води — схвильована.

Нарешті я зайшов по шию і вирішив, що цього досить.

— Ну, Ориславе, сподіваюся, воно того варте...

Я пірнув і завмер, відчуваючи, як несильний потік одразу ж підхопив моє тіло й поніс за собою. Розплющив очі — і відчув, як тіло проймає мороз від того, що довкола панувала пітьма. Вдень я бачив під водою і своє тіло, й Шукачеве, і навіть дно. А зараз же — тільки блискіт поверхні в себе над головою. Проміння місяця проникало під воду, але розсіювалось, освічуючи лишень верхній шар. Я не бачив свого тіла нижче пояса.

Було моторошно і холодно, та я спробував відкинути від себе такі думки. До того ж на березі стоїть Смоляна — якщо мене довго не буде, вона приведе поміч.

Відтак завмер, відчуваючи, як несильний, але невпинний потік штовхає моє тіло і я щосекунди на кілька сантиметрів відпливаю від попереднього місця. Запасу повітря ще вистачало, тож я розслабив м’язи і поглянув догори. Було так дивно і чудово бачити хвилі, освітлені іскринками холодного світла, коли перебував не зовні ріки, а в ній. Їх танець світла заворожував та заспокоював; тіло звикало до прохолоди.

Груди почало стискати. Спершу я намагався не звертати на це уваги, відтягуючи мить, коли доведеться приймати рішення — а що ж робити далі? Та спазми ставали все сильнішими.

І ось воно...

...рішення.

Я видихнув усе повітря, що набрав на поверхні, а тоді, не вірячи в те, що роблю, вдихнув воду.

— А-а-а-а-а-а!

Я випірнув і закричав від досади. Прибрав з обличчя волосся, що налипло на скроні та чоло, і задихав так, наче не робив цього ніколи раніше. Експеримент провалився.

Я роззирнувся і побачив, як біжить берегом маленька Смоляна. Мене віднесло доволі далеко.

— Не вийшло?! — крикнула вона.

— Ні! — відповів я роздратовано. А це ж була її ідея!

Легені шкребло зсередини.

Якби ж то я теж мав ідею, хоч якусь...

Подув вітерцю здійняв сильніші хвильки і котрась із них відбила мені в око яскравий сріблястий промінчик. Я затулив обличчя рукою і раптом побачив, що сяйво місяця довкола моєї долоні ледь здригнулося, потягнувшись за ним. Від несподіванки я труснув рукою і сріблясте проміння знову стало нормальним.

Я відступив на крок, а тоді знову махнув рукою, загрібаючи повітря. І воно потяглось за долонею.

Ось вона, ідея!

— Ти виходиш?! — знову крикнула Смоляна, потираючи плечі. Від ріки тягнуло прохолодою, а одягнена дівчинка була в тонку сукню.

— Спробую ще раз! — гукнув я і знову пірнув.

Під водою завмер і розслабився. Знову розплющив очі і поглянув нагору, де, як і раніше, мерехтів зворот хвиль. Там, над ними, те, що мені треба...

Легкими рухами пальців, наче перебираючи струни, я став закликати його до себе. І спершу несміливо, повільно маленькі бульбашки потягнулись до мене з поверхні. Вони оточували мене, прилягали до шкіри, аж врешті торкнулись грудей. Запаморочення, що звично стало виникати під водою, відступило. Сріблясті бульбашки торкалися моєї шкіри, а тоді проникали в тіло — м’яко, невідчутно. І сповнювали легені повітрям. Мені не треба було навіть вдихати носом, тіло дихало під водою саме. Я заплющив очі, відчуваючи водночас і торжество, і... спокій. Я тепер ніколи не задихнуся під водою.

Не знаю, чи цього хотів від мене Орислав, але напевне чогось схожого. Знайти вихід, не розділяючи ріку на частини. Не боротись — приймати спокійно. Не протистояти силі природи, а єднатися з нею.

«Не завжди боротьба має бути агресивною».

Розділ 2

Моє рішення проблеми підводного плавання Орислав похвалив, хоч і насварив за те, що я попхався до річки сам та ще й вночі. Довелось розповісти, що мене пильнували, але я вблагав Шукача не розповідати батькам Смоляни про те, що їх доня сама вночі блукає поза хатою. Він погодився в обмін на те, що я мав прочитати всі привезені з Колісії книги і розповісти, чого я з них навчився. То було символічно названо платою за дотримання таємниці. Хоча я й так чудово розумів, що виконав би це завдання й без того усього — не просто так же ті книжки привезли. Стожар має багато читати...

Хоч я більше любив засвоювати знання на практиці, а не в теорії.

Та не завжди все так, як нам хочеться.

Це було дуже дивно, але ми зі Смоляною подружилися. Зазвичай хлопці не надто полюбляють товаришувати з різними малявками, але то був особливий випадок. Смоляна виявилась дуже бойовою і кмітливою дівчинкою. А ще вона вміла постояти за себе — в цьому ми переконалися в перший же день. Мій сусід Ливко назвав її немовлям і за це дівча розквасило йому носа каменем. Так Смоляну було без зайвих розмов прийнято до хлоп’ячого гурту — вона ходила з нами пасти коней та корів, в ліс по гриби та ягоди, а ще вчилася битись на палицях. Останнім не займався тільки я — просто не міг, відколи усвідомив свою силу. Я скакав на конях та плавав, міг битись навкулачки — але не зброєю. Навіть іграшковою. Вона просто мені не корилась — руки німіли, варто було торкнутися чогось із наміром вдарити іншу людину. Це дратувало мене, але нічим зарадити не вдавалось. Інші також могли так змагатися, тільки коли я перебував на значній відстані.

Вже згодом Благодар пояснить мені, що так стається з усіма Стожарами. Це називають «Даром Земовита» — першого зі Стожарів. То його я бачив у своїх снах: коли чоловік ступав на поле бою, в людей опускалась зброя. Та неможливо загасити полум’я, сиплючи з рук жарини. Тому Стожари не можуть змагатись людською зброєю — це спільне в усіх нас. Але є й відмінності. Кожного Стожара тягнуло до чогось свого, і ми усвідомлювали це з кожним роком дорослішання.

Осінь та зима видались для мене дуже дивними. Мало того, що я подружився з дівчиськом з довгими кісками і це не викликало вже ні досади, ні здивування в моїх друзів (а в мене періодично), то ще й мамин живіт збільшувався, як на дріжджах. Я бачив, звісно, вагітних жінок і раніше, але коли то твоя мама — все геть інакше.

Вечорами я часто сидів поряд із нею і торкався живота рукою. Я відчував життя всередині маминого лона не так, як усі інші — тільки поштовхи. Я чув биття маленького серденька і навіть вчував, коли маленькій дитинці, яка ще нічого не бачила, сняться сни. В цей час вона штовхалася та крутилась, і мама зойкала, а я сміявся, почуваючись зашкалююче-схвильованим і радісним. Маленька дівчинка незабаром мала з’явитись на цей світ. Моя молодша сестра.

— Ти можеш обрати для неї ім’я, — сказав мені якось тато. — Ти ж уже з нею спілкуєшся, а вона ще навіть не народилась.

Я думав десь із тиждень над цією пропозицією, і вирішив: сестру зватимуть Милою. Це було рідкісне, але надзвичайно ніжне ім’я, яке мало пасувати дівчині. Батькам сподобалось.

Мила народилася навесні. Якщо я зовнішністю вдався в маму — був білявим та мав світло-карі очі, то сестричка була схожою на батька — з темно-русявим волоссям і блакитними очима. Коли вона вперше посміхнулася, ми мало не розтанули.

Так було рівно до того часу, як мала почала просити їсти. І вдень, і вночі. Я раніше не уявляв, що можна плакати так гучно.

І вперше я побачив, як мама вдень ходить із зсунутим набік очіпком, а не з заплетеною в зачіску косою, і то було б кумедно, якби ми всі не були такими втомленими. Порання біля худоби ніхто не відміняв, і влітку, аби хоч трохи висипатись, я перебрався спати в стодолу, де помекували тихо овечки і косувала здивованим оком корова. Тут було дивно спати, але тихо. А тільки цього мені й треба було.

За те літо я витягнувся і доріс нарешті до Ориславового плеча.

— Отже, Чорногоре, сьогодні я хочу розповісти тобі одну легенду, — мовив якось Шукач. Ми сиділи з ним на галявині в лісі, що прилягав до Мурового з заходу. Тут, як і у всій Патрії, росли могутні високі дерева, хоч я чув, що на півдні вони ще більші. В їх кронах гніздились дуже різні птахи — від звичайних маленьких вівсянок, що були розміром із горобців, до чорнокрилів — великих птахів, що мали розмах крил понад два метри й славилися своїм розкішним оксамитовим пір’ям. Насправді чорнокрили дуже нагадували ворон, тільки значно більших, але вони не видавали такого різкого каркання і дзьоби мали коротші. Ми з хлопцями часто залазили на дерева і підглядали за гніздами чорнокрилів. Особливістю цих птахів було те, що вони жили не те що родинами — общинами. По кілька пташиних сімей в одному величезному гнізді, яке часто займало цілу крону і мало об’єм в кілька метрів. Гнізда ці нагадували фортеці, бо були складені з товстих гілок біля основи, з тонших довкола. А дно встелялося пір’ям та сіном — аби пташенятам було зручно. Коли вони народжувались, то в гнізді не було де яблуку впасти — такі стояли лемент і тиснява. Понад десять дитинчат щороку вимагали поживи й турботи, і батьки повсякчас літали, збираючи їжу, та годували потомство — й своє, й побратимів. Для цього годилось багато чого — від риби, яку чорнокрили виловлювали просто на льоту з Ожинки, до курчат, яких викрадали з сільських подвір’їв. Це завше було причиною воєн між птахами й людьми, але не надто кровопролитних. Птахів переважно лякали, зрідка — стріляли в них, коли пернаті спричиняли справді великі збитки. В культурі патрійців вже давно не було звички винищення цілих популяцій великих тварин та птахів, як це було в давнину, коли все величезне загрожувало життям значно менших, та не менш жорстоких і винахідливих людей. Стожари слідкували за тим, аби всі в Патрії мали право жити. Так вже повелося.

Чорнокрили літали між дерев, пронизаних золотистим промінням сонця, і гілля могутніх кедрів та кленів колихалось, мов від подуву вітру — а насправді від черкання великих крил. Мене завжди зачаровувало те, як ці велети можуть так граційно оминати перешкоди, вільно ширяючи як в неозорих небесних просторах, так і в хащах. Чорнокрили були найбільшими птахами тутешніх лісів. Я знав, що на півдні, в пригірській місцевості, що здавна називається Диким краєм, є й значно більші птахи. А ще — величезні ведмеді, рисі, вовки та інші звірі. Я мріяв там побувати, передчуваючи небезпеку й чудові пригоди. Мурове знаходилось в північній частині країни, якраз посередині між кордоном з Циркутою та Колісією, а що ближче до кордонів, то менш виразні саме патрійські природні відмінності.

— Яку легенду? — спитав я, відводячи погляд від гілля і зосереджуючись на Ориславові. Шукач сидів, заклавши ногу на ногу і спершись на стовбур дерева. Він був вбраний у свій звичний одяг — високі шкіряні чоботи та штани й сорочку з цупкого сірого сукна. Дружина Орислава, Весняна, також була Шукачем. Як і їх син, старший за мене на десять років. З ним ми бачились, коли я ще був маленьким — Рус повсякчас мандрував, зупиняючись в різних містах, та вже давно не навідуючись додому. Але з батьками він бачився, адже й вони часом від’їжджали хто куди. Все залежало від того, де їх потребував орден. Хоча Орислав від’їжджав найрідше — адже його основним завданням був нагляд за молодим Стожаром. Тобто за мною. Скільки я пам’ятав, і Ориславова сім’я, і інші Шукачі, яких часом заносило в наші краї, одягались дуже просто та практично, не носячи прикрас та зайвих цяцьок. Шкіряний чи полотняний одяг, ремінці для потрібних речей та зброя. Два довгих ножі на поясі і кілька невеличких — у піхвах на стегнах чи сховані в чоботах. В Патрії були військові — але переважно вони виконували офіційні ролі охоронців під час поважних заходів, сторожі в містах, а ще вартували на кордоні. Люди дуже звикли до безпеки, а відтак всі воїни були радше акторами своєї справи. Вони уміли вправлятись із мечами та стріляти з луків, або метали ножі — та ніколи не використовували це в бою. Їх запрошували на різні дійства для показових змагань. В Патрії були інші люди, які перебували повсякчас насторожі і в стані повної бойової готовності — Шукачі. Ті, кого наймали для пошуку будь-чого. Ті, які знаходили потрібне. І не завжди в нашій мирній країні.

Та про останнє в свої тринадцять я хіба підозрював.

— Про створення Колісії. Назва міста означає «пагорб», але це не все про неї. Річ в тім, що забути її неможливо. Слово «Колісія» навіть не можна перекласти на іншу мову. Скільки белати не намагалися перейменувати її на свій манер — та навіть в Циркуті нашу столицю називають лише так, як кличуть її патрійці, — почав Орислав.

— Чому?

— Через любов. Усі гарні старовинні легенди починаються з неї. Або нею ж завершуються. Ти ще малий, але запам’ятай це собі, про всяк випадок, — Орислав ледь всміхнувся, побачивши мій подив. — Столиця була заснована в ті часи, коли Стожари тільки з’явилися на землях Патрії і ті, хто населяли її, вчились жити по-іншому. В Земовита, як ти знаєш, був син. Звали його Світаном, і був він другим зі Стожарів. Коли Світан виріс, то вирішив збудувати нове місто. Поселення в цім краю існували, але особливо древніх не було — через війни все знищувалось, що й каменя на камені не лишалось. Світан вирішив почати все спочатку і з чистого аркуша, а тому довго, рік за роком мандрував Патрією, вишукуючи таке місце, де земля не пила крові. І не міг знайти. Аж доки не прийшов в саме серце країни, де нині й стоїть столиця. Тоді то був край, помережаний венами рік, посеред яких височіли пагорби, порослі лісом. Світан глянув на них поглядом птаха, що ширяв в небі, і зачудувався красі, що відкрилась його очам. Пагорби нагадували море з височенними хвилями, яке завмерло в своїй неповторній красі, скорившись фантастичним силам. Біля підніжжя найвищого з лісових гребенів він помітив щось дивне. Жінку з каменю, що сиділа, схиливши голову. Полишивши пташиний зір в спокої, Світан повернувся в своє тіло всім розумом і душею, і рушив туди. Він ішов непролазним лісом кілька днів, доки добувся потрібного місця. Почався дощ і великі краплини омивали схилену мармурову голову, стікаючи додолу. То була статуя з руками, складеними на колінах, та з заплющеними очима. Через дощ видавалося, що вона плаче. Світан довго розглядав прекрасне кам’яне створіння, намагаючись зрозуміти, звідки воно тут узялось — адже довкола не було жодного поселення. Там же, заховавшись під могутнім гіллям від дощу, він переночував. А на світанку прокинувся і не повірив своїм очам — поряд із кам’яною жінкою стояла така ж, тільки з плоті і крові. Вона мала довге чорняве волосся, заплетене в вибагливу косу з квітами й намистинами, хоч вбрана була просто, навіть бідно. Незнайомка була молодою та вродливою. І її обличчям текли справжні сльози.

Побачивши чоловіка, що вийшов з-за гілок, вона злякано зойкнула та відступила. «Хто ти?» — спитала. Світан здійняв руки в заспокійливому жесті: «Тобі не варто боятись мене, незнайомко. Я — Світан, син Земовита». «Ти — Стожар?» — здивувалась вона. Світан кивнув, не в змозі відвести від неї погляду. І тут тільки помітив, що в руках дівчина тримає молоток і долото. «Що ти робиш тут? Адже найближчі поселення зовсім далеко звідси». Дівчина на мить опустила погляд, а тоді втерла сльози, що так і лишились на щоках, і промовила гордо: «Я намагаюсь пам’ятати. Я приїжджаю сюди ось уже десять років і доробляю цю статую. Тут було колись поселення, де жили ми з сім’єю, але його знищили велети і загинули майже всі жителі, а серед них — моя матір. Раніше ми приїжджали сюди з батьком — це він створив статую, таку схожу на свою померлу дружину. Всі кажуть, що і я дуже на неї схожа. Та я й сама бачу, хоч майже не пам’ятаю мами. Я була зовсім маленька, коли мене витягла з уламків хати сусідка та врятувала від загибелі. Батько був в той час в іншому селі, і він мало не збожеволів від горя, подумавши, що ми загинули обидві. Та потім знайшов мене і з того часу ми працювали над цією статуєю, але ось уже чотири роки, як тата не стало. Я живу в містечку за два дні їзди звідси і навідуюсь, коли є можливість. В сукні матері є ще незавершені візерунки».

Світан довго дивився на дівчину, думаючи про те, що вона сказала. «Я так довго шукав землю, не скроплену кров’ю... що забув про те, чия то була кров», — мовив він тихо, підійшовши до незнайомки. — «Як тебе звуть?». «Силена». «А як називалось місце, де ти народилась? Яке стерли з лиця землі?» «Колісія. Так в давнину називали пагорби, і звідси ж — назва поселення». Світан підійшов до Силени та провів перед нею рукою, відгортаючи завісу простору та часу. За нею з’явилось велике село — воно здіймалось пагорбом догори і спускалось в долину. То тут, то там стояли ошатні дерев’яні хатини, поміж ними пролягли садки й городи, від яких уже не лишилось і сліду. «Це таким воно було?» — спитав Світан, а по щоках Силени знову потекли сльози. Вона кивнула. «Я показую тобі його, щоб ти пам’ятала. Щоб пам’ятали ми», — проказав Світан, а тоді видиво щезло. Їх знову оточував ліс. Та ось Стожар вдруге взявся за край повітря. «А тепер я покажу тобі, якою буде нова Колісія. Вона постане тут, варто буде тобі дати єдину згоду. І я, і це місто станемо твоїми». З-за завіси часу показалось майбутнє. Величне місто здіймалось до небес вежами та шпилями, в ньому кипіло життя. Воно простягалося далеко за межі єдиного пагорба і сяяло в променях сонця, мов золоте. Силена перевела погляд з видовища на Світана. «Ти будеш моєю? Назавжди?» — спитав він схвильовано. Заплакана Силена підкорила серце Стожара в першу ж мить. «Так». «Тоді це — мій тобі весільний подарунок, дружино. Назва його — Колісія. Призначення — пам’ять», — проказав він і торкнувся рукою найближчого дерева. І від дотику Стожара деревина почала змінюватись, ставати камінням — стінами, стелями, підлогами величних будинків, що проростали просто з пагорба. То тут, то там пролягали вулиці та площі, а на найвищому гребені тепер уже кам’яного моря постала велична вежа. Вона і стала домівкою молодят, а місто доволі швидко заселили нові мешканці. Згодом таких веж стало більше, щоб у кожній з них міг селитись новий Стожар. Вони обросли будівлями, садами, а за якийсь час з землі поряд став бити струмінь, наповнивши невелику западину на верхівці великого пагорба, просто під мурами палацу. Там утворилось озеро, назване пізніше Світановим плесом. А палац прозвали на честь тих, хто в ньому живе ось уже більш ніж дві тисячі років — Обителлю Стожарів.

Орислав замовк.

— Я теж зможу таке робити? Створювати міста? — спитав я, переварюючи інформацію.

— Не виключено. Залежить від того, до чого матимеш схильність, — промовив Шукач, знизавши плечима. — Але мені здається, що камінь — не твоя стихія. Ти ближчий до живої природи.

— А люди? Як вони заселили столицю?

— Там, де є великі міста, і людей завжди стає все більше. Хто б не хотів мешкати в місті Світана й Силени?

— І що? Можна отак просто закохатись, з першого погляду? — нарешті не витримав я. Орислав засміявся своїм грубим, але добродушним сміхом.

— Не знаю. Може, історія замовчує всі деталі, бо було це все дуже давно. Може, Світан і Силена спілкувались довше, ніж розповідали мені і розповів я. Але буває по-різному. Та вони дійсно були разом і мали четверо дітей, але ті не народились Стожарами. Патрія — не монархічна держава, тут немає єдиного роду, який усім править. В кожній родині, де тече кров патрійців, може народитись Стожар. Навіть у мішаній. Підтвердженням тому є, скажімо, Стожар Дан — в нього батько патрієць, а матір — бактрійка. Як ти знаєш, Стожари періодично викуповують рабів у белатів і дають їм притулок в Патрії. Іншого способу втекти з тієї імперії немає.

— А якщо в двох колишніх підкорених народиться дитина, чи може вона бути Стожаром? — спитав я.

— Такого ще ніколи не було, тому — навряд. До речі, ти дуже неуважний, Чорногоре, — зауважив Орислав. — В нас гостя, і вже давно. Вона чула всю історію про Колісію і кілька разів навіть неголосно пчихнула, а ти нічого не зауважив.

Я круглими очима витріщився на Шукача. Він усміхнувся і підвівся, кивнувши, щоб я ішов за ним. Ми дійшли до краю галявини і Орислав відхилив гілля кущів.

В цю ж мить за деревами трохи віддалік майнули дві довгі косички. Смоляна втекла.

І до ночі додому так і не повернулася.

Розділ З

— Смоля-а-а-ано! Смоля-а-а-а-а-ано!

Голоси розносились темним лісом, відлунюючи поміж дерев і зникаючи в пітьмі. Смолоскипи потріскували, їхнє світло полохливими вогнями зринало то тут, то там. Здавалось, вогні лякались схвильованих вигуків чоловіків та жінок, що вийшли шукати маленьку дівчинку.

Ми з Ориславом йшли попереду всіх, але навіть Шукачеві було складно. Дитина — то не звір і не доросла людина. Її кроки лишали дуже маленькі сліди, а подекуди їх і взагалі не було видно — там, де землю встеляло опале листя чи мох.

— Як думаєш, вона втекла? — спитав я неголосно. — Чи заблукала?

— Гадаю, вона злякалася, що ми сваритимемось. Адже вона підслуховувала. І втекла, а тоді й заблукала, — відповів Шукач, присідаючи і оглядаючи землю. — Відведи смолоскип.

Я відійшов на кілька кроків і завів смолоскип, який в нас був один на двох, за дерево, щоб Шукачеві стало темніше. Його очі сяйнули у темряві, як в кота. Орислав вночі краще бачив без вогню, аніж із ним.

Від слів чоловіка мені стало млосно. Коли ми йшли, я повсякчас чув шурхотіння в темряві та буквально відчував, що ми не самі. І справа не в інших людях, що вийшли на пошуки Смоляни.

Ліс був повен тварин і вночі багато з них виходили на полювання.

Я приклав руку до дерева, поки Орислав завмер, вивчаючи землю, і мимоволі відчув рух. Іще один, але не такий, як ті, що були між дерев...

То був потік. Незвичайний, раніше мною не звіданий. Від несподіванки я відсмикнув руку від шорсткої кори, мов обпікшись. Але тоді торкнувся її знову і притулився ще й щокою.

Потік був у дереві. То були його сила і життя, і я відчував їх так само, як людей довкола, коли попри обережність дивився на них... якось трохи інакше. Так, як мав мене навчити робити Благодар, та я від цікавості пробував і сам. Я був дуже обачний зі своїми силами, але часом дозволяв їм наче вилитись із мене, коли це було потрібно. Або просто дуже хотілося. Інколи це відбувалося саме собою, внаслідок якоїсь провокації, як минулого року, коли я розділив ріку на дві частини. А інколи це траплялося випадково.

Як зараз.

Заплющивши очі, я завмер біля дерева, а тоді усвідомив, що контакту замало. Тому притулився до стовбура усім тілом і, впустивши смолоскип, обійняв стовбур обома руками.

— Ти що робиш, Чорногоре? — спитав здивовано Орислав, коли смолоскип із тріскотом гепнувся на землю.

— Тихо, — прошепотів я.

«Ну ж бо, розкажи мені, що ти бачив», — звернувся я до велета-клена, відчуваючи всім тілом, як під корою тече життєдайна енергія — неспішно та невпинно. Людська суть виглядала геть по-іншому — люди пломеніли почуттями та думками, і їх енергія часом навіть обпікала погляд. Тому я вкрай рідко дивився на них не так, як звичайна людина. А тут же була геть інша справа. Дерево, яке могло прожити кілька сторіч, не вигорало так швидко, воно жило повільно, а ще своєю енергією витікало крізь коріння в землю, єднаючись з іншими рослинами довкола. Крізь коріння, гілочки, навіть найменші тріщинки кори та прожилки листочків клен сповнювався свіжими силами, а тому повсякчас оновлювався і ріс. Він пульсував життям, і з заплющеними очима я навдивовижу чітко бачив, яке те життя золоте і сильне. Все дерево в моєму баченні стало мерехтливим та світлим, наче й не ніч була довкола.

Діючи інтуїтивно, я візуалізував у голові образ Смоляни з її завжди трохи розтріпаними чорними кісками і оченятами, що сяяли від передчуття пригоди, щойно дівчинка опинялась надворі.

«Покажи мені, де вона», — промовив я знову подумки, тягнучись до золотого потоку.

Поряд зі мною щось вибухнуло новою, багряною барвою. Вона сяяла цілком реально, пробиваючись крізь заплющені повіки.

Несміливо, повільно я розплющив очі.

Від клену, який обіймав, землею простелились маленькі відбитки слідів, розливаючись світлом. Що характерно, воно не виникало на пустій землі чи опалому листі — тільки там, де Смолянині ніжки торкнулись живого коріння, трави або моху. Лише ті елементи природи, що єднались у живий потік, відгукнулись на мій поклик. Але й цього було достатньо.

Я легенько поцілував кору клена, дякуючи за допомогу, і підняв із землі смолоскип.

Орислав дивився на мене уважно і, як мені видалось, вперше в його погляді була глибока повага.

— Ну що, ходімо? — спитав я.

— Ходімо, Стожаре.

А зазвичай же називав просто на ім’я.

Ми пройшли ще близько кілометра по сяючій стежині і натрапили на зарості кущів. Біля них слід обривався.

Орислав підійшов і відхилив гілки вбік.

За ними на моху спала Смоляна. Її дві кіски трохи розпатлались, як і в моїй уяві, а сукня була звично вимазана землею і травою — на непосидючій дівчинці одяг довго чистим не лишався. Обличчя вві сні було дуже мирним, але не це привертало увагу.

Довкола Смоляни мерехтіли світлячки. Але якісь незвичні...

Придивившись, я зрозумів, що то — іскри. Вони огортали Смоляну сяйливою шаллю, торкалися шкіри і волосся, але геть не завдавали шкоди дівчинці.

— А ось і наша утікачка, — мовив Шукач неголосно.

Я кивнув. Не міг повірити в те, що побачив.

— Вона — така ж, як і я?

— Так. Іще один Стожар. Тільки такого Стожара я б під водою не тримав. Ти бачиш це?

— Так.

— То іскри не від вогню земного. Від небесного. Буди свою подругу і ходімо. Треба написати листа в Колісію. Благодар казав мені раніше, що десь в цих краях є ще один маленький Стожар, який ще не проявив своєї сили, але я не думав, що ви обоє народилися в одному селі.

— Прокидайся, Іскорко, — промовив я, торкаючись Смоляниного плеча.

Благодар переводив уважний погляд з мене на Смоляну і назад. В нього були очі дивовижного відтінку весняної зелені — більше такого кольору я ніколи не зустрічав. Сиве волосся Стожара було заплетене в косу, а в неї — вплетені камінчики. Одні з них мали на собі символи мовою древніх — старовинним діалектом патрійської, а інші просто відрізнялись формою чи кольором. Напевне, вони були з різних частин Патрії.

З розповідей Орислава я знав, що Благодару вже більше сімдесяти років, хоч він і не є найстаршим із живих нині Стожарів. Але він явно був одним з найавторитетніших і, що найхарактерніше, переважно займався навчанням молодших побратимів. Він зовсім не виглядав на свій вік — мав підтягнуте сухорляве тіло та обличчя майже без зморщок. Рухи його були граційними та виваженими — Благодар завше ступав та рухався, мовби плив. Але геть не повільно, просто — красиво.

Коли я почув, хто приїхав до Мурового, то побіг сказати батькам і одразу ж влетів чолом в одвірок. Напевне, чарівно рухатись теж треба вчитися. Тепер у мене на лобі була чимала ґуля, яку ледь приховував чуб.

Одягнений Благодар був у білий одяг — туніку та штани, заправлені в високі темно-сірі шкіряні чоботи. Туніка була розшита золотими нитками. Візерунки вишивки — геометричні, багатолінійні, характерні для центральної Патрії. Чоботи Стожара були добротними, але явно пройшли багато доріг. Зараз Благодар приїхав на коні, адже поспішав, але зазвичай цей Стожар мандрував країною пішки.

Ми сиділи в саду дому моїх батьків, просто на розстелених на траві килимках. Про це попросив Благодар. Сонце світило яскраво, було тепло, але завдяки прохолодному вітерцю не виникало нестерпної спеки. Перед нами стояли дзбан з березовим соком та кухлі, а ще — таця з фруктами та пиріжками.

— Ну що ж, Стожари. Радий вас бачити. Справді. Тебе, Чорногоре, бо ми вже знайомі та я знаю, що ти — хороший хлопчина. І тебе, Смоляно, маленька Іскринко.

Смолянині щоки запашіли і я вже було подумав, що довкола дівчинки зараз знову утвориться сяюча шаль. Але ні, то було звичайне людське зніяковіння.

— Тепер тебе також буде вчити Шукач. Гадаю, це буде Весняна, дружина Орислава. Якщо погодиться, звісно. Та ще жоден Шукач від такої честі не відмовлявся. А ти не проти?

Смоляна мовчки похитала головою. Мені було дивно бачити дівчинку такою тихою.

— От і добре, — всміхнувся добродушно чоловік, а тоді нахилився і налив нам трьом соку. — За зустріч!

Келихи глухо стукнули один об одного, і я свій випив одним махом. Це було незвично — отак просто пити березовий сік в присутності могутнього Стожара. Але не видавалось, наче Благодар вважає себе значно поважнішим за нас, малих дітей.

— Я розмовляв з Ориславом. Він каже, що ти — чудовий учень, Чорногоре. І починаєш усвідомлювати свою міць. Те, що ти зробив у лісі — справді дивовижно. Зазвичай юні Стожари стикаються зі страхом перед своїми можливостями — адже немає єдиного посібника, який розповідав би, як нам їх освоювати. Кожен Стожар — завжди особливий, відповідно і навчання його має бути особливим та розпочатись у достатньо дорослому віці. Якось так повелось, що ми забираємо юних побратимів до Обителі в п’ятнадцять років. Ви й самі це знаєте. Проте ти так легко й мудро застосував свої сили, коли шукав Смоляну, що я просто не бачу сенсу в твоєму подальшому навчанні, яке не включатиме в себе застосування вмінь Стожара. Я б хотів, аби ти поїхав зі мною до Колісії вже за кілька днів.

В мене голова пішла обертом від почутого.

— То як? — спитав мене Благодар, хитро всміхнувшись.

— Я... так, звісно! — вигукнув я захоплено. Я ж думав, що чекати ще довгих два роки! І навіть не сподівався, що все може статись так швидко! Шквал емоцій захопив мою свідомість, витісняючи зайві думки. — Звісно, я хочу поїхати!

— Тоді я маю поговорити про це з твоїми батьками, — кивнув старий, виглядаючи задоволеним відповіддю. — Таке трапляється рідко, але, я думаю, вони зрозуміють. Смоляно, чого носа похнюпила?

За своїми переживаннями я й не помітив, як на личко дівчинки набігла тінь. Вона що, здуріла? Що ж тут поганого, з чого журитись?..

— Ти також потрапиш до Обителі Стожарів, тільки трохи пізніше, — мовив заспокійливо Благодар, зазираючи до обличчя Смоляни.

— Так, я знаю. Просто... — вона затнулась.

— Двоє Стожарів для одного села — то таки трохи забагато, ти вже мені повір, — додав чоловік. — Орислав казав мені, що ви товаришуєте, але розлука не здасться такою вже й страшною, адже потім ми всі часто бачитимемось.

То Смоляна сумує... бо я їду? Я відчув здивування і навіть роздратування. Вона що, серйозно?

Та більше дівчинка ніяк не видавала своїх думок з цього приводу і ми про це забули. А за три дні Благодар та я вирушили з Мурового.

Розділ 4

Пагорби дійсно нагадували завмерле море, тільки не зелене, як уявляв я з розповіді Орислава, а вже давно кам’яне, з вкрапленнями зелених садів, алей та парків. Столиця була просто величезною — тут жило майже мільйон мешканців. Житлові будинки мали по три-чотири поверхи, але між ними височіли вежі ремісників та торговців, а ще були будівлі неймовірної краси — бібліотеки, палаци, де відбувались музичні та театральні дійства, школи, лікарні. Було все переважно з білого каменю, а бруківка, якою замостили вулиці, мала темно-сіре забарвлення. То тут, то там з тіні дерев та будинків показувались фонтани, що розливалися прохолодою та свіжістю, а подекуди в них плюскалась дітвора, здіймаючи веселий галас. Від кількості людей та коней мерехтіло в очах. Тут були чоловіки й жінки в шкіряному одязі; хтось ішов у фартуху, вимащеному бозна-чим, ніс кошик або їхав верхи. Деякі панянки ходили в сукнях з домашнього полотна, як і в нас в селі, адже в чомусь вишуканому не дуже попрацюєш фізично; інші мали на собі елегантне, ледь вагоме, розшите золотими чи срібними нитками вбрання, в якому мерехтіли перлини та самоцвіти. В зачісках жінок були коштовні камінці та намистинки, і виглядало це справді чарівно. В Муровому просто не було потреби в такому зовнішньому вигляді, адже там люди хоч і жили в достатку, та повсякчас поралися біля худоби, птиці та городу. А тут... від різнобарв’я та вишуканості розбігались очі.

Я пообіцяв собі, що тільки-но освоюся, то подбаю про те, аби й в моєї мами та сестри завжди був такий чудовий одяг. Жінки в ньому виглядали просто казково.

Ми їхали на двох білосніжних конях, і коли люди бачили Благодара, то зупинялись та поштиво схиляли голови. Вони ще не знали, що за хлопчисько їде поруч із великим Стожаром — та одного дня їм належало це дізнатись. А поки я з завмиранням серця роззирався на всі боки і насолоджувався своєю невідомістю, яка дарувала ілюзію простоти дійства. Хоча таким воно не було, певна річ.

Обитель Стожарів височіла на найвищому пагорбі, в самому центрі Колісії. Той пагорб був великим та мав пласку вершину, і поряд із палацом хранителів Патрії на ньому ріс великий чудовий сад та лягло сріблом озеро — Світанове плесо. Та це не була єдина водойма в столиці — через усе місто текла широка ріка Сармата, на її хвилях гойдалися човни та кораблі.

Що ближче ми під’їжджали до Обителі, то сильніше завмирало в мене серце та німіли руки від хвилювання. Невже це тепер... мій дім?

Вона була величезною. Справді, навіть на тлі грандіозних будівель з білого каменю та мармуру, якими було повне місто. Обитель Стожарів стриміла в небо вежами — я нарахував дванадцять, — які були сполучені вишукано спроектованими прибудовами, містками й переходами. Споруда не була білою, але легенько мерехтіла, мовби сяючи. Вже коли ми під’їхали, я зрозумів, в чому справа — усі будівлі палацу було створено зі світло-сірого каменю з прожилками, що внизу мали чорне забарвлення, але ближче до неба — біле. А між камінням було вставлено маленькі уламки сяйво-каменю — рідкісної породи, схожої на кришталь, що променіла яскравим світлом без будь-яких зовнішніх чинників. Тому видавалося, наче палац інкрустований діамантами.

Після тривалого підйому нагору, коли ми заїхали до в’їзної брами, спершу мені видалось, що Обитель Стожарів — то рукотворна скеля, такою могутньою й високою вона була.

Благодар усю дорогу містом тільки мовчки поглядав на мене та всміхався. Коли ми заїхали до брами, то опинились у внутрішньому дворі, зусібіч оточеному вежами. Двір за розмірами нагадував площу та був мощений білим камінням. Сонце проникало промінням між стін та веж і падало додолу яскравими смугами. В цих смугах завмерло зо два десятки челядників, поштиво вклонившись.

А перед ними стояли двоє чоловіків та жінка. Вони не схиляли голів, а обличчя їх були урочистими. І я одразу ж зрозумів, хто переді мною.

Стожари.

Серце билося так гучно, що я геть не чув власних думок. От зараз заговорять зі мною, а тоді вирішать, що я недалекий... а насправді просто оглух від хвилювання.

Ми з Благодаром спішились і підійшли до трійці.

— Чорногоре, познайомся! Це — Дан, Милана та Ратмир, — промовив Благодар, кладучи руку мені на плече. Стожари легенько кивали, коли звучали їх імена.

Дан та Милана мали з вигляду років по сорок. Та вже пізніше я дізнався, що насправді їм за п’ятдесят, просто Стожари старіли повільніше. Чоловік мав кремезну статуру, був середнього зросту, та з усіх одягнувся найпростіше — в звичайні шкіряні штани та лляну сорочку, від чого скидався на простого селянина. Він не мав бороди, а його чорне волосся, вже помережане сивиною, було коротким та їжакуватим. Темно-карі, майже чорні очі дивились приязно. Єдиним, що видавало його надзвичайність, був медальйон зі срібла та скла на шиї. Я помітив, що й Благодар, і інші Стожари мали такі самі. То був герб Патрії — чотирикутна зірка, помережана всередині візерунками, що нагадували водночас і характерні для Патрії візерунки вишивки, і символи з мови древніх.

Милана ж була одного з Даном зросту. Каштанове волосся — зібране у високу зачіску, на шиї, окрім медальйону-герба — ще кілька разків намиста та різноманітні ланцюжки. Одягнена жінка була в довгу темно-синю сукню з легкої тканини, розшитої внизу та на рукавах сріблом. Виглядала Милана просто чарівно, мов мудра та таємнича чаклунка з казки. Хоча такою вона й була. Погляд зеленавих очей був загадковим, з іскорками веселощів. А ще ім’я в Стожара було схоже на те, що я дав сестрі, і це викликало приємні асоціації.

Ратмир був високим красенем років тридцяти. Він мав гарно розвинену мускулатуру, яку підкреслювала чорна сорочка без рукавів, розшита на комірі білими візерунками. Руки Ратмира були вкриті татуюваннями, що зображали стилізованих тварин, а на пальцях чоловіка було кілька срібних перстнів з коштовним камінням різних кольорів. Він мав довге русяве волосся, зав’язане в хвостик на потилиці, та трохи розкосі сірі очі.

— Вітаємо в Обителі Стожарів, Чорногоре, — сказала з посмішкою Милана. — Тепер це — твоя домівка.

Я посміхнувся у відповідь:

— Радий цьому. Як і нашому знайомству.

— Гадаю, ви голодні з дороги, чи не так? — спитав хитро Дан, а тоді вказав на людей в світло-блакитному одязі, що стояли за Стожарами. То були, наскільки я зрозумів, покоївки, садівники, кухарі та інші, хто працював в Обителі. — Бо ось ця команда, яка щодня стежить, аби Стожари не загинули від голоду та не загрузли у пилюці, приготувала дещо особливе.

Я посміхнувся і, не знаючи, що ж його сказати, просто помахав челяді. Помітив, як багато з них одразу ж заусміхалися, переглядаючись. Усім було цікаво, що ж то за новий Стожар приїхав до Колісії. Люди схилили голови у відповідь на моє привітання.

— Ходімо, — Благодар рукою, яка так і була на моєму плечі, легенько підштовхнув мене до широких сходів, що вели до високих, метрів із двадцять, дверей з білого дерева. Двері були відчинені навстіж, а за ними й починався мій новий дім.

Стіни в палаці були з того ж каменю, що й екстер’єр, а от підлога — з білого, блакитного та червонястого мармуру — залежно від приміщення. Головний вестибюль був просто величезним і в ньому людина почувалась, як мураха. Він був півкруглим, високі білі колони підпирали стелю та два яруси поверхів, до яких вело п’ятеро сходів з білого мармуру. На поверхах було приблизно по десять арок-входів. Вочевидь, звідси можна втрапити в будь-яку вежу та іншу частину палацу. Поміж сходами на першому поверсі в підлозі були круглі отвори, а в них — росли дерева. І це не були якісь невеличкі декоративні деревця, ні. Їх було четверо — могутні дуб, клен, ясен та ялина. Якесь інше приміщення вони заповнили б цілком, але не такий величезний передпокій, як в Обителі Стожарів. Тут крони дерев досягали якраз рівня другого поверху, так, що поруччя по краю ярусу визирало з-за листя. Находитись тут східцями доведеться вдосталь.

Пообіч вхідних дверей в нас за спинами в стіні було чотири високих вікна з арковими верхівками. Скло в них було розділене на дві частини: внизу — прозоре, а вгорі — вітражі з геометричними патрійськими візерунками. Над головним входом було ще одне вікно — кругле. В ньому був червонястий вітраж, що зображав чотирикутну зірку.

— Сюди колись в гості велетів запрошували, раз усе таке велике? — спитав я з захватом. Стожари засміялись.

— Ні, навіть таке приміщення для велета було б замалим, — промовила Милана, поглянувши на мене весело. — Просто... гадаю, Світан вирішив, що вже як створювати щось — то дійсно величне. Але поки нам не треба дертися по сходах. Ходімо.

Пообіч дерев були вкриті різьбленням двері — не такі великі, як вхідні, метрів по п’ять заввишки. Всього їх було восьмеро, і ми зайшли в ті, що були треті ліворуч. Вже вкотре в мене відвисла щелепа.

Тут була зала — просто фантастична. Прямокутна, вона мала завдовжки метрів зо триста чи й більше і нагадувала радше поле, а не приміщення. Стіни були білими, на відміну від вестибюлю, а підлога — темно-сірою. Обіруч йшли високі вікна, що мали ту ж конструкцію, що й вестибюльні. А між ними з кіл у підлозі тягнулися білі колони та проростали рослини з в’юнкими пагонами, переплітаючись на стелі і створюючи просто неймовірний ефект. Це тільки здавалося, що тут усе кам’яне! Насправді палац був живим, не відірваним від природи і не зачиненим так, що й мурашка не втрапить. За мить я помітив, що у деяких вікнах бракувало вітражної частини скла — крізь отвори до зали втрапляли пташки, що щебетали й пурхали поміж колонами та пагонами. Вдалині, з протилежного від входу боку, я побачив довгу лаву під стіною, але розгледіти її поки не міг — надто далеко. Ми пішли в той бік.

— Як ти знаєш, Стожарів за сто років може народитися виключно дев’ять. Лишень одного разу було четверо — в часи Занепаду, але ту історію ти ще вивчатимеш, — почав неголосно Благодар. — Проте річ у тім, що нові Стожари не відходять у засвіти, аби прийшли нові. Деякі з нас живуть довго, понад сто років, а тому можуть застати ціле наступне покоління. Іноді Стожарів є десятеро, одинадцятеро, а то й більше. Тому було прийнято рішення не ставити в Головній Залі стільці чи трони, чи що там полюбляють класичні правителі. Стожари, коли всі в зборі, сидять на оцій одній лаві. Так ми почуваємось завше рівними, а ще — не надто вивищуємось перед людьми. А це дуже важливо. Ми не королі і ніколи ними не будемо, влада наша не передається кровно. Дар обирає людей незалежно від їх родоводу та кількості грошей, а тому, що рано чи пізно в Патрії народжуються ті, хто достойний отримати сили для забезпечення її процвітання.

Ми підійшли до лави — вона була зроблена з білого мармуру, але мала покриття з чорного дерева на сидінні. Мала спинку. Виглядала вишукано, але просто, не маючи жодних надзвичайних деталей.

— У цьому Залі святкуються найвизначніші події. І твій прихід — одна з них. Та ми подумали, що накривати довжелезний стіл на усю кімнату буде занадто для нашої невеликої компанії. Тут зазвичай все відбувається дуже ошатно й пафосно, з великою кількістю гостей, — промовила Милана. — Тому прошу сюди.

Вона звернула ліворуч і лише зараз я побачив, що обіруч лави є двері — невеликі, звичайної для людських помешкань висоти. Вони були сірими і тому не надто вирізнялись на тлі стіни, помережаної чудовими візерунками.

Стожар прочинила двері і ми зайшли до наступного приміщення. То була іще одна зала, але порівняно з попередньою вона була зовсім невеликою, маючи всього метрів тридцять довжини і не таку високу стелю. Тут було значно затишніше.

В каміні, що зараз не горів, все ж було дбайливо складено дрова. Стіни теж були білими, але підлога встелена м’яким червонястим килимом. Стояв довгий стіл, заставлений наїдками та напоями. Повсюди мерехтіли сонячні зайчики, втрапляючи променистими снопами світла крізь три вікна.

За столом сидів чоловік. Я відчув, що серце б’ється ще швидше, ніж до того, коли його побачив, якщо таке можливо.

Я знав, хто це. Орислав неодноразово розповідав, та й Благодар дорогою до Колісії — також.

То був найстарший з нині живих Стожарів — Верен. Він був одним із тих, про кого щойно згадував Благодар — народився ще в попередньому столітті. А оскільки й теперішнє вже майже добігло кінця, то Верен таки справді був поважного віку. Він мав десь сто двадцять років.

Був сивочолим і мав бороду, довгу та схожу на сніг. Вбраний у чисто білу одіж без жодних прикрас. Тільки чотирикутна зірка на грудях — ото й усе.

Зайшовши, всі Стожари схилили голови, і я — так само. Верен уклонився у відповідь.

— Мої вітання, юний Стожаре, — промовив він тихим, хрипкуватим голосом. Погляд волошкових очей Верена був ясним, але трохи втомленим. — Пробач, не можу встати, аби тебе привітати. Навіть Стожари з часом втрачають силу бігати, а коли тобі за сто років, то вже доводиться з тим миритися.

— Це велика честь для мене — бути тут, — сказав я так само неголосно — через хвилювання і радість. Так, я знав, що опинюсь тут... Але чекати і зрештою опинитись — речі геть різні.

— Чудово, — промовив Верен, усміхнувшись в бороду, а тоді перевів погляд на Благодара: — Благодаре, я радий, що ти повернувся. Чи було щось в дорозі, варте уваги? Окрім того, звісно, що в Муровому на тебе чекало аж двоє Стожарів. Про Смоляну нам усім теж дуже цікаво почути.

— Дорога минула добре й без особливих пригод та неприємностей, — відповів Благодар просто.

— Радий чути. Сідайте, прошу, — запросив нас усіх старий.

Я сів в одне з крісел з різьбленою спинкою і здивовано зрозумів, що воно значно комфортніше, аніж видається на перший погляд.

— Ще дещо. Я ж казав, що нового Стожара вирішили прийняти з особливою атмосферою, — нагадав Дан і плеснув в долоні. Двері до зали прочинились і зайшло четверо — двоє хлопців та двоє дівчат. Усміхнені, з інструментами. Вони вклонились і стали грати щось таке чудове й мелодійне, що на мить всі завмерли.

— Звикай, — прошепотів мені Благодар, підморгнувши. А тоді вже голосніше сказав: — Смачного!

І поклав на таріль переді мною величезний шматок пирога, що пахнув просто-таки неймовірно. Я надкусив шматочок, очікуючи на м’ясний смак, але в роті вибухнув неймовірний смаковитий аромат якихось несолодких ягід.

— А, так. Стожари не їдять нічого, задля чого було скоєно вбивство. Тут немає м’яса, звикай і до цього, — промовила Милана з посмішкою. — Згодом зрозумієш, чому так.

Я тільки знизав плечима.

Помітив, як уважно на мене знову глянув мовчун Ратмир, і став активніше жувати свій пиріг.

Немає — то й немає.

Розділ 5

Обитель Стожарів була дійсно великою — але не тільки над горою, а й під нею. Уся Колісія, як виявилось, мала не лише наземну частину, а й приховану в земних надрах. Тож не дивно, що будь-який Стожар, перш ніж «піти в широкий світ», спершу вчився саме тут — адже на обстеження та пізнання всього, прихованого в залах, бібліотеках, лабораторіях палацу на пагорбі та й усієї столиці треба було вдосталь часу.

В час, коли я розпочав своє життя та навчання в Обителі Стожарів, їх у Патрії було восьмеро — Верен, Благодар, Дан, Милана, Ратмир, я та Смоляна. Іще один Стожар вже народився, але сил своїх ще не проявив — і ми мали просто терпляче на це чекати. Так було завжди — рідко коли дитина з перших днів показувала якісь надприродні здібності. Для цього мала достатньо зміцніти розумом та тілом. З’яву на світ ще двох обранців Патрії чекали до завершення століття — а минав 2181-й рік з дня, коли Земовит був омитий сльозою велета.

Мої дні, а тоді й роки життя в Колісії стали навчанням. Воно не було обтяжливим, навіть навпаки — цікавим. І, певна річ, не таким, як у інших дітей. Я вивчав багато теорії, але акцент на ній не робився. Усе, що можна було застосувати на практиці, Стожари застосовували. Інша справа, що робити це треба було завжди з розумом, до чого я теж доріс із часом.

Щойно минуло два дні з мого приїзду, як виявилось, що на сході країни спалахнула епідемія якоїсь паскудної хвороби, назву котрої поки не визначили. Вона вразила три великих міста та зо два десятки сіл, вкриваючи тіла чорними ранами та позбавляючи життів. Спершу вирішили, що то — чума, однак згодом виявилося, що ні, бо рани виглядали геть не так. Вони були тонкими та поздовжніми, пролягаючи по венах, люди просто стікали кров’ю. Благодар, Дан та Милана вирушили туди, полишивши мене на Ратмира та Верена.

— Таке бувало раніше? Такі хвороби? Ми проїжджали кілька міст дорогою сюди, і всі поселення процвітають. Люди нормально харчуються, вулиці чисті, системи водовідведення і водопостачання працюють добре. Орислав розповідав, що раніше хвороби виникали переважно тому, що міста гинули в нечистотах, а люди недоїдали. А зараз цього немає, — сказав я, коли ми з Ратмиром наступного дня вийшли з Обителі та попрямували до центру міста. Ми йшли повсякчас донизу і я вже передчував, яким виснажливим буде підйом. Але було дуже цікаво — і очі не встигали роздивлятись все довкола. Людей на вулицях було ще небагато — нещодавно тільки зійшло сонце і місто прокидалося. Та вже звідкись долинав прекрасний аромат свіжоспеченого хліба. Моє тіло трохи опиралося швидкій ходьбі, прагнучи ще поспати, але вибору в нього особливого не було. Ратмир розбудив мене ще до світанку, аби встигнути швидко зібратись та поснідати.

— Хвороби є завжди і навіть в найбільш розвинених містах. Чистота, відчуття безпеки, гарне харчування — це все справді помагає людям бути здоровішими, жити довше, — промовив Ратмир, не стишуючи ходу. Він завжди був одягнений однаково, хіба колір сорочок без рукавів змінювався з чорного на сірий і навпаки. Мені ж видали одяг із простого сукна, хоч і більш тонкого та приємного на дотик, ніж те, що я носив в селі. Де-не-де він був помережаний простою світлою вишивкою, але геть непоказною. Я мав кілька пар нових штанів та сорочок, білизну, шкарпетки, сандалії та чоботи. Зараз крокував в сандаліях, адже останніми тижнями стояла спека, і дивувався тому, як не вмирає від неї Ратмир, що був взутий у високі шкіряні чоботи. А тим часом старший Стожар продовжив своїм приємним, негучним голосом: — Але хтось просто народжується більш схильним до якихось захворювань. Інколи їх розповсюдниками є тварини, що приходять до Патрії з-за гір та лісів або з Циркути. Ми всі можемо захворіти й померти, хоч і є надзвичайно сильними. Та Стожарові дуже важко захворіти, якщо чесно. От ти коли востаннє мав застуду?

— М-м-м... десь як ще був малий. І то не надто сильну, — здвигнув я плечима.

— Отож-бо. Але звичайні люди нездужають частіше. І тут, у столиці, теж доста хворих. Зараз сам побачиш.

— Ми йдемо до лікарні?

— Так, і насправді вже прийшли. Це, Чорногоре, — Центральна столична лікарня.

Ми зупинилися перед великою будівлею з білого каменю, що мала чотири поверхи і була доволі довгою, та, як я згодом дізнаюсь, квадратною. Вікна в лікарні були великими і, напевне, гарно наповнювали приміщення світлом. Троє подвійних дверей зі світлого дерева були входом. До центральних вели широкі сходи, а до тих, що пообіч — пологі з’їзди, адже не всі хворі можуть піднятися сходинками. Туди-сюди ходили люди — побачивши Ратмира, кожен легко кивав головою. Мені цікаво було, чи це тому, що в нього на грудях — герб Патрії, як носять усі Стожари, чи чоловіка в столиці всі знають в обличчя?

А ще мене розпирало спитати, коли й я отримаю такий медальйон, та стримувався, аби не видатись надто нахабним.

— Там, зліва, — вказав Ратмир, коли ми почали підйом до входу, — є велика в’їзна брама. Інколи хворих привозять, сам розумієш. Тут є два внутрішні двори. В одному розміщені стайні, бо лікарня має своїх коней та спеціальні вози, на яких лікарі відвідують хворих або й привозять до закладу, якщо ті не мають, як зробити це самотужки. Також саме завдяки Центральній столичній лікарні ми одразу ж дізналися про хворобу, що вторглась у східні області. Тут дуже гарно налагоджена система листування з усіма великими містами Патрії. В тому ж подвір’ї, де стайні, містяться голуб’ятні з поштовими пташками. Інше засаджене садом, і в ньому гуляють пацієнти.

Ми зайшли до прочинених дверей і опинились у просторому коридорі (хоч, звісно, порівняно з коридорами Обителі цей був як комірчина). Він ішов в обидва боки, а попереду були сходи, що вели догори, на другий поверх, та вниз — до підземель. Тут нас уже чекали двоє чоловіків в довгих темно-зелених балахонах. Вони вклонилися і Ратмир зробив те саме. Я, хоч трохи і з запізненням, повторив його дію. Все не міг звикнути до такої поштивості, хоч для місцевих вона, схоже, була цілком звичною.

Один із чоловіків мав років шістдесят, був невисоким, з пузцем та лисиною, що нещадно знищувала залишки колись, може, й непоганої шевелюри. Його невеличкі карі очі дивились зацікавлено. Інший був молодим, високим чоловіком з коротко стриженим чорним волоссям, бородатий та дуже харизматичний з вигляду. Він мав очі цікавого сіро-зеленого кольору, а над ними розходились різкі смуги густих чорних брів. Він посміхався.

— Раді, що Ви знайшли час відвідати нашу лікарню, шановні Стожари, — промовив старший і я дійсно почув в його голосі радість. То он воно як — хоч я й без медальйона, та ці люди однаково знають, хто прийшов із Ратмиром.

— І ми раді бути тут, — відповів мій побратим, після чого вказав рукою спершу на старшого, а тоді на молодшого чоловіків: — Познайомся, Чорногоре, з найкращими лікарями столиці — Обереном та Макієм. А це — Чорногір.

— Дуже приємно, — сказав я. Чоловіки знову ледь вклонилися.

— То що, йдемо, як завжди? Починаючи з першого поверху?

— Так, якщо Ви не проти.

— Звісно ж, ні.

Ми пішли в ліву «гілку» коридору за лікарями, і я, розглядаючись, тихенько поцікавився в Ратмира:

— Як часто ти тут буваєш?

— Раз на тиждень хтось зі Стожарів обов’язково відвідує цю лікарню. Є й інші, бо всього в Колісії шість оздоровчих закладів, і ми відвідуємо й їх періодично. Та в цю привозять найскладніших пацієнтів, — так само тихо відповів Ратмир. Ми простували яскраво освітленим коридором зі стінами й підлогою, що були з білого каменю, а повз нас проходили люди — одягнені, як міщани, або в довгих білих сорочках — вочевидь, пацієнти. Деякі з них крокували дуже поволі й обережно, бо були з милицями чи геть усі перемотані бинтами. Між ними ходили й працівники лікарні — в таких самих балахонах, як і Оберен та Макій, тільки інших кольорів: блакитних, малинових та чорних. Праворуч одні за одними йшли двері. Деякі з них були прочиненими, і я бачив там по кілька койок, на яких лежали люди.

— Лікарів тут є тільки десятеро. Всі вони ходять в такому ж за кольором одязі, як і Оберен з Макієм. Вони є універсальними — уміють лікувати й недуги, й переломи, робити операції, знають трави та все інше. Потім ідуть знахарі — це люди в блакитних балахонах. — пояснював мені Ратмир, поки ми йшли. — Вони не роблять складних операцій та ліків, що містять не травні елементи, як, наприклад, деякі метали чи види каменю. Бо й такі бувають. Знахарі не використовують крові чи плоті тварин в своїх ліках. Але можуть вправити поламану ногу чи зашити просту рану, приготувати мазі та відвари. Ті, хто ходить в малиновій одежі — травники. Вони — наче молодші знахарі, але до жодних операцій ще не допускаються. В чорному ходять доглядачі. Щойно вийшли з медичних шкіл, де вивчили основи медицини, а тут починають працювати з найнижчого рівня. Доглядають за хворими, розносять обіди, прибирають горщики, миють пацієнтів, виконують усю «чорну» роботу, але заодно й навчаються. Для доглядачів проводять тут спеціальні уроки. Помалу ті, хто хоче знати й вміти більше, складає спеціальні іспити і піднімається професійними щаблями догори. Кожен знахар і навіть лікар починав з того, що був доглядачем.

— І Оберен з Макієм?

— І вони також.

Ми нарешті дійшли до кінця коридору та зупинились перед дверима з позначкою «1».

— На першому поверсі в нас лежать ті, хто має різноманітні переломи та травми, — пояснив мені Оберен, обернувшись. — Перші палати — з найскладнішими.

Лікар прочинив двері і ми зайшли до палати. В ніс вдарив різкий запах якогось зілля, а до вух долинули стогони. Тут було чотири койки і на всіх лежали без руху чоловіки — двоє старих, один середнього віку, та ще хлопчик, молодший за мене.

В кімнаті було вікно, що виходило у внутрішній двір із садом. Воно було прочинене і легенький вітер колихав світлу фіранку. Поряд із вікном стояло двоє доглядачів — хлопець та дівчина. Обом років по вісімнадцять.

— Що ми робитимемо? — просто спитав я Ратмира, коли всі погляди звернулись на нас.

— Я — робитиму, ти — спостерігатимеш. Ясно? Сьогодні ти просто дивишся. Ще встигнеш напрактикуватися, — відповів русявий.

— Ясно.

Насамперед Ратмир підійшов до хлопчика. Його розкосі очі прикипіли спершу до обличчя малого, а тоді він поглянув на вкрите простирадлом тіло. Стожар простягнув руку і відкинув тканину — під нею було худорляве тіло. З одягу — тільки пов’язка на стегнах, бо увесь торс та ноги хлопчини полонили залізні дуги та прути, створюючи своєрідний каркас. Хлопчина дивився на Стожара тихо, але з неймовірною надією в погляді.

Ратмир поклав руку йому на чоло. Тоді заплющив очі і провів пальцями по щоці, шиї, тоді грудях малого.

Знову подивився на нього.

— З їздою на коні треба бути дуже обережним, хлопче.

Я від несподіванки роззявив рота. Добре, що ніхто цього не помітив — усі спостерігали за Ратмиром.

А тим часом мій побратим звернувся до доглядачів:

— Переверніть його і покладіть на живіт, але дуже і дуже обережно.

Я мимоволі схопився рукою за бильце сусіднього ліжка, коли обличчя хлопчини скривилось від невимовного болю — хоч, торкаючись його, доглядачі діяли дуже делікатно. Вони поклали малого на живіт, а тоді забрали подушки — і я побачив, що в ліжку та матраці є спеціальний отвір для обличчя саме для таких випадків.

Спина хлопчика була вся синя, міцно стягнута залізними дугами.

— Я не зможу зробити так, щоб тобі увесь час не боліло, бо тоді не матиму сил для інших хворих. Та в найближчу годину ти зможеш трохи відпочити, — промовив Стожар, а тоді торкнувся рукою спини хлопчика, якраз між лопатками. Від місця дотику тілом малого пройшла світла хвиля — і пацієнт обм’як, заснувши.

— Запам’ятай, Чорногоре: біль, який хворий може витерпіти, знімати не слід. Ти втратиш зайві сили. І завжди легше не забрати його на себе, а пом’якшити, давши людині заснути. Ми важко переживаємо лікування чужих недуг, значно гірше, аніж навіть будівництво цілих міст. Тіло людини — надзвичайно складна система, — мовив Ратмир, не піднімаючи голови. Він провів рукою над конструкцією з заліза — і вона зникла, на мить задрижавши, як желе, а тоді з’явилася акуратно складеною купкою в кутку палати. — У нього тріснуло чотири хребці, а один зламаний. Та це не найгірше, що трапляється. Принаймні коли поряд є Стожар, для лікарів це надто великий виклик. Хлопчина буде ходити. Ще пошкоджено двоє ребер та стегнова кістка на лівій нозі. Права нога просто забита, без переломів.

І тут Ратмир став робити дещо дивовижне і моторошне — він повів рукою вздовж хребта хворого, а тоді кілька разів несильно натиснув на якісь місця. До моїх вух долинув гучний хрускіт, а ще звук, мовби щось зростається. Ніхто в палаті, здавалось, не дихав.

Нарешті Стожар випрямився і поглянув на лікарів.

— Не треба більше конструкцій, просто примотайте спину до прямої дошки, і хай він лежить так з тиждень. Цей час потрібен, аби його хребці затверділи, бо я їх трохи підлатав, та латки на тріщинах ще свіжі. Тоді можна помалу дозволяти вставати. Наступний.

Ратмир не всім міг допомогти. В одного з чоловіків, що впав із даху, хребці в попереку перетворилися на скалки, і його повністю паралізувало. З ним Стожар сидів найдовше — він водив долонями над спиною постраждалого, а в ній щось повсякчас то лускало, то тріщало. Зрештою, чоловік отримав змогу ворушити руками — повільно, але цілком справно. Та спина й ноги лишились нерухомими. А з деким не вдавалось і таке.

Наступна палата була жіночою. Там були й старші жінки, й молоді дівчата. Я червонів, споглядаючи, як Ратмир, для якого то було суто професійною і звичною справою, оглядав майже цілковито оголених хворих. Ніколи не думав, що вперше побачу жінку без сорочки саме в лікарні. Та ще й що буде вона з такими переломами.

Коли я ще мешкав із батьками, то часом, постаравшись, міг поглянути на людей і відчути їх емоції. Бувало, навіть думки. І ось, коли Ратмир саме оглядав якогось дідуся, я спробував було... аж тут:

— Чорногоре, не смій! Коли я казав, що ти маєш сьогодні спостерігати, то малося на увазі, що ти робитимеш це людськими очима.

Ратмирів вигук всіх злякав, і мене також, та перечити я не наважився.

Перший поверх було пройдено за чотири години. На ньому лежало шістдесят хворих, з них Ратмир взагалі не зумів допомогти десятьом, а ще п’ятнадцятьом полегшив долю, як тому чоловікові з паралічем.

Але тридцять п’ять поставив на ноги, хай навіть декому ще доведеться полежати нерухомо чи бути дуже обережним із рухами.

І це було настільки неймовірно та захопливо, що я не міг відвести погляду від Стожара. Але тут же помітив, що вперше з нашого знайомства сповнений спокійної, але такої потужної внутрішньої енергії Ратмир став блідим, як полотно. На його скронях виступив піт, а пальці ледь помітно трусились.

— Мені потрібно перепочити.

І він перепочив — буквально півгодини. Вочевидь, тут всі знали особливості харчування Стожарів, бо коли ми з двома лікарями сіли на лаву в саду, якась завбачлива доглядачка принесла тацю з ароматним трав’яним чаєм, а також тарелями з сиром, овочами, фруктами та хлібом. Поївши, Ратмир став виглядати краще. Та попереду нас ще чекало три поверхи.

Вийшли ми з лікарні, коли на вулиці вже запала пітьма. І я даремно переймався тим, що треба буде вертатись довгою дорогою догори — мій побратим був надто виснаженим. Нас завезли до Обителі на одному з лікарських возів. Я лежав на ньому поряд із Ратмиром, відчуваючи спиною солом’яний матрац, а над головами в нас мерехтіли, трохи підстрибуючи через вибоїни на дорозі, зорі.

Такого насиченого втомою і дивами дня я ще не мав.

Розділ 6

— Зосередься краще. Ти лінуєшся.

Тихий голос Верена, коли в ньому звучало зауваження, боляче вдаряв по вухах. Я прикипів очима до скельця, яке норовило вислизнути зі спітнілих пальців. Текст, який я читав через нього, розпливався. Книга не хотіла читатись...

Книга. Не хотіла. Читатись.

Таке узагалі буває?!

— Це особливо давній манускрипт, йому понад півтори тисячі років. Звичайно ж, він не хоче відкривати свій вміст перед тим, хто не в змозі зорганізувати свій розум та думки. Зріла книга потребує зрілого читача.

Отут я вже відчув злість. Зрілого читача! То не треба було забирати мене з дому на два роки раніше!

Хоча... насправді то я зопалу так подумав. Насправді мені подобалося бути тут. Навіть тоді, коли завдання в навчанні випадали якісь не надто цікаві або дуже складні. От як зараз.

Переді мною лежала книга, написана Стожаром Полевієм. За дві години, що ми з Вереном провели в бібліотеці, я зумів прочитати тільки два речення:

«Книга ця написана Стожаром Полевієм у Колісії, столиці величної Патрійської держави. Розповідь розпочато 375-року від дня, коли Земовита було омито сльозою велета і він отримав свій дар».

Тобто геть нічого цікавого і нового я не дізнався. А треба було. Бо план на сьогодні — бодай перша сторінка.

Насправді Кришталь Стожарів, оте маленьке скельце, Верен дав мені ще півроку тому. Стожари мали звичку створювати рукописи, які звичайні люди не могли прочитати. І що старіші такі тексти були, то навіть наступним Стожарам було важче їх читати — боліли очі та голова, а ще на думку починало спадати повно ідей на тему: а як би то провести цей вечір цікавіше? І в таких випадках, як правило, помагали саме такі-от чарівні скельця, крізь які текст читався легко й без перешкод.

Та я чомусь не міг читати книги, яким була понад тисяча років, навіть із цим скельцем. Ну не міг і все!

— Уяви перед собою скелю. Припустімо, ця книга саме нею і є, — промовив терпляче Верен, погладжуючи свою пухнасту білу бороду. Я на мить відволікся від книги, поглинутий плавними рухами його вузлуватих пальців. — Ти можеш пробувати розбити її своїм чолом. Зрештою, Стожарам і не таке вдавалось. Але навряд чи це буде найкращим варіантом. Ти можеш почати дертися на неї. Цей шлях трохи кращий, бо ти не розіб’єш чоло до крові, але скеля ж прямовисна, можна і зірватися. Та й тебе не цікавить те, що за нею. Ти маєш пройти в камінь. Скажи, що ти бачиш?

— Окремі літери, трошки — слова. Але вони мерехтять і наче починають утікати, коли я на них зосереджуюся. Нерухомими є тільки ті речення, які я вже прочитав.

— Тоді ти маєш читати те, що є. Запиши це.

Верен змахнув рукою, і до мене по гладенькій поверхні столу ковзнули перо, каламар і шматок пергаменту.

Я записав:

«Розповідатиму ...у......Вій... б...ів з Персепо... та...»

Показав листка Верену. Той кивнув.

— Дивись уважно на «у». Вона вже не рухається?

— Трохи. Але не так, як прогалина після неї. Чому?

— Бо «у» є частинкою слова. Ти прочитав її, а значить, почав читати і це слово. А прогалина далі — слово, яке ще не видно зовсім.

Я знову витріщився на «у», аж очі запекли.

— «Тут»! — вигукнув я переможно і аж підскочив на стільці. — «Розповідатиму тут!»

Старий Стожар легенько кивнув.

— Читай наступні слова, частинки яких ти бачиш. А тоді пробуй ті, які ще геть розмиті.

За півгодини я нарешті зумів скласти все докупи:

«Розповідатиму тут про Війни белатів з Персеполем та Лісокраєм».

Вийшли ми з бібліотеки поночі. Я на своїх двох, а Верен виїхав на своєму кріслі з коліщатками. Він давно вже мешкав на першому поверсі.

— Доброї ночі, Чорногоре!

— Доброї ночі, Верене! І дякую за урок.

На початку навчання я якось був назвав його вчителем, але Верен сказав мені, що так говорити не слід. Просто на ім’я, і це ж стосується звертання до будь-якого Стожара. А ще раніше я переймався тим, що ж варто помагати Верену пересуватись, а ніхто, схоже, через це не непокоїться! Поки не побачив одного разу, як він помахом пальців примусив своє крісло перелетіти через поріг. Тоді я заспокоївся і зрозумів, що старий Стожар хоч і не ходить більше, але ще далеко не немічний.

Довгі сходи моєї вежі звично трохи втомили, хоч і не так, як рік тому, коли я тут оселився. З того часу сталося багато цікавого і незвичного, я освоївся в башті, де знаходились просто розкішні спальня, кабінет та купальня, та й в усій Обителі Стожарів. Але вчорашній день запам’ятався якось особливо — Благодар одягнув мені на шию кулон зі срібла й скла, що був у формі чотирикутної зірки — герба Патрії.

А все тому, що того дня я вперше зцілив людину. Маленьку дівчинку, яка потерпала від сухот. Матір привезла її з далекого району Патрії — ледь живу, бліду; вона кашляла кров’ю.

І я вперше в житті торкнувся хворої дитини без страху — що не вдасться, що заражуся, що... що станеться будь-що, але не те, чого я прагну. Так вже бувало раніше — неодноразово. Я пробував лікувати людей — але вдавалося хіба загоювати подряпини. Таке не рахувалось. Та вчора... То було неймовірно! Я просто відчув темну хворобу всередині її маленького тіла і потягнув, увібравши в себе. А тоді іншою рукою прихилився до землі — а зустрілися ми з пацієнткою не в приміщенні, на щастя, а у внутрішньому саду лікарні, — та відпустив пітьму в землю.

Щоправда, в мене носом пішла кров і я навіть похитнувся та впав би, але мене підтримав Благодар, з яким ми разом прийшли до лікарні.

Дівчинка одужала.

І я вперше зробив велику справу. За неї мене й нагородили.

Тоді ж, пропустивши крізь себе істинну суть хвороби, я усвідомив, чому старші Стожари такий тривалий час не дозволяли мені навіть емоції нездорових людей відчувати. Не лише книги потребують читачів із досвідом. Деякі справи — теж.

Але тепер то вже було позаду.

Все ще трохи втомлений і щасливий після вчорашнього, та й після нинішнього довгого, виснажливого навчання, я години зо дві сидів в купальні, просто насолоджуючись тим, як тіло розслабляється в теплій воді. Слідкував за її відблисками на кам’яних стінах.

Вирішив наступного дня, що час навідатись додому. Це займе зо три тижні — навряд чи такий відрізок часу якось негативно вплине на моє навчання. Я скучив за батьками та сестрою. Цікаво, як вона там? Мабуть, мала росте не по днях, а по годинах...

Скучив за Муровим.

А ще — я, може, й не хотів, аби це було однією з основних причин, та мені дуже хотілось побачитись зі Смоляною.

Ратмир погодився відвідати Мурове зі мною, і ми поїхали. Батьки були неймовірно раді — вони геть не змінилися, тільки стали ще гарнішими. Мила виявилась втішним темноволосим карапузом. Вона багато балакала, вставляючи в речення крім кількох уже завчених слів якусь свою дитячу мову, і тягалась за мною хвостиком увесь тиждень, що ми з Ратмиром пробули в гостях.

Я гуляв із друзями, хоч і відчував себе трохи іншим. Не кращим, ні. Просто іншим. І так хотів зустрітись із тією, з ким ми мали в майбутньому бачитись значно частіше — з малим дівчам із чорними кісками. Але виявилося, що Смоляна з матір’ю поїхали в гості до тітки в Озерію, бо в тієї народилось одразу аж двоє синочків. Вони вирішили навідатись і трохи допомогти, тож вернутись мали аж за кілька тижнів.

Я відчував розчарування, але зробити нічого не міг.

Та зустрічі з ким ще я був радий, то це з Ориславом. Ми об’їздили й обходили з ним усі околиці, а все не могли наговоритись. І тоді я справді відчув, що він ставиться до мене хай і трохи поблажливо та з гумором (тобто як завжди), але зі значно більшою повагою, аніж до простого хлопчака з надприродними задатками, яким я був раніше. Бо тепер я став справді Стожаром.

А ще я навіз мамі повно чудових суконь.

Води Сармати стрімко текли. Інколи мені здавалось, що вони якимось чином підхоплюють на гребені своїх хвиль час — бо бувало, що зникав він дуже стрімко. Минали дні, сповнені читання в бібліотеках — і в Обителі, і в місті; навчання медицині, філософії, риториці, історії, анатомії та біології. Минали дні, заповнені обличчями людей, яким треба було допомогти; сповнені ароматів дивних рослин, які висаджували в оранжереях Обителі. Лопотіли крила величезних птахів, коли вони гніздились на даху вежі свого покровителя — Ратмира, який понад усе любив звірину та птаство, тому й руки його були вкриті їх стилізованими зображеннями. Гупали кінські копита об польові дороги околиць Колісії, коли я на Білому виїздив перепочити від кам’яних стін та штучних фонтанів, проводячи цілі дні за межами столиці. Я знайшов те, до чого мене тягнуло понад усе — то був рослинний світ. Чув дерева і розумів їх, так само, як і латаття на водах озер, та навіть дрібну травичку. Геть усе. Часом я міг відчути навіть, як плинуть потоки енергії життя в квітах, висаджених в оранжереях, хоч сам перебував на верхівці своєї вежі. Вперше я заговорив з тими потоками, звертаючись до дерева, коли ми з Ориславом шукали Смоляну. І, мабуть, тоді й зробив свій вибір.

Час стікав, як вода, що просочується в пісок, подекуди полишаючи на його вогкій, рихлій поверхні щось цінне.

Столиця жила й дихала водами ріки та Світанового плеса, хмарами над високими шпилями, відгомоном співів та музики, коли приходили свята. Тут доволі часто бували веселощі — люди святкували завершення й початки пір року, кінець збору урожаю, дні, присвячені великим героям. Більшість із таких були Стожарами, хоча й не всі. В такі дні й Обитель сповнювалась гомоном людських голосів, звуками музики, дзенькотом келихів. Велика Зала була повною гостей — чудових лікарів, бібліотекарів, тих, хто управляв містами, або будував, навчав... Стожари закликали найкращих і найбільш гідних людей до себе, і це не видавалось дивним чи неправильним. Сотні гостей заповнювали Залу та коридори, а ще — сади. Розважалися та насолоджувалися свободою й розкішшю. Я був серед них — уже не одягнений в простий одяг, а з розшитим золотом та сріблом, з оздобленим коштовним камінням вбранням. Патрія не бідувала.

Я ріс і тіло моє змінювалось. Я змужнів, витягнувся, і зростом став навіть трохи вищим за Ратмира. Не був горою м’язів, але тіло завдяки повсякчасному плаванню, їзді верхи та, чого вже, боям навкулачки з простими городянами, які змагалися між собою, було гарним і рельєфним. Білявий чуб перестав падати на очі, бо я зробив коротку стрижку.

В якусь мить я перестав помічати самі лише барвисті сукні і більше зосередився на їх власницях. Хто б подумав, що жінки бувають такими різними і водночас — такими прекрасними!

Іноді я став залишатись на ніч поза межами Обителі не лише в степах, на самоті з конем і небом, а й у самій Колісії. Часом після котрогось святкування в Обителі міг повернутись до вежі не сам.

Таким стало моє життя. І нарікати не було на що.

Традиційно навчання для Стожара завершується в двадцять, але оскільки я прийшов до Обителі на два роки раніше, то й залишати мене в учнях на довше ніхто планів не мав. Тому якось Благодар покликав мене до себе на розмову і сказав:

— Сьогодні, Чорногоре, я хочу дати тобі останній офіційний урок. А опісля — Патрія твоя. Ти можеш мешкати тут чи деінде, і робити все, що буде гідним часу Стожара. Ти достатньо знаєш про наше життя, тож тепер час твоєму бути самостійним. Ходи за мною.

І Благодар повів мене до підземель.

Якось я побував у в’язниці і то було єдине місце, яке геть не вписувалось у золотаво-прекрасний образ міста. Бо, попри все, злочини інколи в ньому траплялись, і часом — дуже тяжкі. Крадіжки, убивства, зґвалтування, викрадення. Зазвичай їх розслідували нечисленні військові, але коли потрібна була особлива допомога, то залучали Шукачів, які й без надприродних здібностей могли знайти кого треба і примусити говорити правду. Та якось довелось втрутитися Стожару. За справу взявся Дан, а я пішов «на діло», як його тінь.

Одного чоловіка зрадила дружина і він збожеволів. Убив її з коханцем, а тоді — ще дванадцятьох жінок і дівчат. Було це в передмісті Колісії і сталося просто надзвичайно стрімко, буквально за два дні. В близькості до Стожарів людям важко використовувати зброю — тож він просто подушив їх голими руками. Він був не патрійцем, а давно викупленим із рабства підкореним. Я вже не пригадаю його національності.

Опісля той чоловік просто зник.

Шукачі шукали його, але досить швидко зрозуміли, що не мають зеленого поняття, що робити. Таке бувало рідко, а проте — бувало. Прийшов час звернутися за поміччю до Стожарів.

Ще з перших уроків мене вчили дивитись на довкілля по-іншому. І справа не тільки в аурах людей, а в тому, що все пов’язане між собою. Цілий світ. Його немовби пронизують нитки чи канати — залежно від того, про що йдеться. Одні, почуттєві, нагадують стрімкі потоки, єднаючи людей між собою. Є ще нитки й навіть цілі полотнища сили — Стожари уміли торкатись їх та маніпулювати ними, всотуючи в себе енергію довкілля. Перестаратись не можна було — існувала можливість нищення довколишніх живих організмів, особливо рослин. Та саме така наша здатність і помагала лікувати інших — просто брати сили треба було обережно і в міру. Десь це позначалось на деревах, гілки яких починали підгнивати, а десь із ікри не з’являлись рибинки. На перший погляд, то були дрібниці, та насправді вони могли стати чимось непоправним у майбутньому. Саме зцілення чомусь забирало найбільше такої енергії — тоді як пересування важезних брил або ще якась важка робота не завдавала довкіллю й краплини шкоди.

Стожари могли торкатись ниток простору, відсуваючи його завісу. Так можна було змінювати щось у предметах, переміщати їх, а часом навіть зазирати в майбутнє чи минуле. Та з першим завше було проблематично — погляд на велику відстань не гарантував, що все справдиться, бо ж підглядаючи, ми вже змінювали історію.

І так, відгортаючи завісу в минуле, Дан та я знайшли злочинця, просто йдучи його слідами. Бо знали, де він був і що робив.

Знайшли ми його в чотирьох днях їзди від Колісії.

Дан на ланцюгу привів чоловіка, як якусь скажену тварину, назад до столиці, щоб віддати в руки тюремників. То був страшний момент — розум того чоловіка був глибоко затьмареним і сповненим ненависті, одержимості потребою вбивства, а я по дурості відкрив для його почуттів свою свідомість. То було дорогою. Я тоді схилився з коня і просто виблював — чимось чорним та липким. Дан хотів відправити мене одразу до Обителі, та я не дозволив. Разом ми зайшли до тюрми.

Убивцю посадили в підземелля — і вони вразили мене й захопили тим, як у Патрії, виявляється, карають за страшні злочини. Стало зрозуміло, чому їх так мало.

Того чоловіка скували ланцюгами, які палили його тіло і вдень, і вночі. Сирі темні коридори тремтіли від волань таких, як він. Та мені важко було відчувати жалість — надто добре ще пам’ятав мертві тіла жінок, побачені за завісою часу.

Ті ланцюги були винаходом Стожарів.

Той чоловік витримав у них два місяці, перш ніж помер.

Спогади накривали мене з головою щоразу, як я опинявся під землею, і важко було з цим щось зробити. Навіть зараз, спускаючись в прохолодне, хоч і гарно освітлене кульками з сяйво-каменем підземелля, стіни якого були з білої породи, а підлога на східцях вкрита килимом, я мимоволі зіщулився.

Добре, що хоч дихати є чим. В Патрії працювало справно не лише водопостачання, а й вентиляція в підземеллях. Звідси нагору вела система труб, забезпечуючи оновлення повітря.

— Все гаразд? — спитав Благодар, озирнувшись.

— Так, — відповів я, відганяючи дурні думки.

— Ти недолюблюєш підземелля.

— Трохи.

— Не переймайся, ці — найбезпечніші у всій країні. Їх же створив Світан, — мовив підбадьорливо старий Стожар.

Я знав ці підземелля непогано, та не досконало. Перший підземний поверх займали різні зали, наповнені книгами й речами, які не варто було показувати стороннім. Якщо спускався далі вглиб, то опинявся в сховищі давніх предметів — шоломів та зброї воїнів ще з часів боротьби з велетами, навіть велетових обладунків. Якось я запитав у Верена, навіщо все це зберігати, займаючи так багато місця хоч і в просторих, та ж не безрозмірних підземних залах. На що той відповів: «Ніхто досі не придумав, що ж іще з ними робити». І більше питань в мене не виникало. Другий поверх вже не провітрювався так добре — вентиляцію встановлювали пізніше, років за п’ятсот після створення палацу, і довбати стіни так глибоко ніхто не наважувався.

Третій ярус був найнижчим і тут я бував усього раз чи два — суто для ознайомлення. Бо в цьому місці не було зал та сховищ, лише центр розгалуженої системи ходів, якими можна було потрапити в будь-який куточок міста. Карта цих ходів була всього одна, зберігалася в Благодара, — і мене примусили запам’ятати її назубок ще на третьому році навчання. Розповідати про цей ярус не було дозволено навіть патрійцям, навіть найдовіренішим. Бо то була таємниця і велика відповідальність суто Стожарів.

Вхід туди був геть некомфортним, бо замаскованим. То був люк, накритий плитою, що нічим не відрізнялась від сусідніх, у кутку однієї з підземних зал, прямо за величезним іржавим шоломом. Ту плиту було б важко підняти одній людині, але не тоді, коли мова йшла про Стожара.

Ходи ці свого часу створив вже не Світан, а його послідовники. Навіщо — я розумів, хоч і не озвучував. А для чого ж підземні переходи робляться? То й додатковий ресурс, коли треба бути непомітним, і перевага, і — захід безпеки. Колишні Стожари перестрахувалися.

Навіщо? Я навіть не хотів про це думати. Але є таке — то й добре.

Ми сплигнули в люк.

Ці переходи таки скидались на ті, яких я боявся. Вони не провітрювалися, на стінах тут не було світильників, а на вогкому темному камінні стін повзали слимаки та якісь страшні ящірки. Ну, добре, що хоч камінням все обкладено, а не просто земля.

— Я пам’ятаю, що ти гарно вивчив карту. Але вона неповна. Я покажу тобі дещо, а ти запам’ятовуй дорогу, — мовив неголосно Благодар, засвічуючи над рукою вогник.

Я пішов за ним.

Крокували ми хвилин із десять, кілька разів звертаючи то праворуч, то ліворуч. Насправді запам’ятовував я легко. Аж раптом старий зупинився просто посеред тунелю, і ми мало не зіштовхнулись.

— Скільки кроків я зробив від повороту? — спитав Благодар, обертаючись до мене. Світло сріблястого вогню робило його риси обличчя схожими на статую.

— Е-е-е... — я й гадки не мав.

— Шістнадцять. Не забудь.

І він штовхнув стіну ліворуч від себе.

Виявилось, що там двері, замасковані під кладку.

Розділ 7

Сріблястий вогник над долонею Благодара перетворився на справжній гарячий вогонь і Стожар опустив його в ємність ліворуч від входу. Виявилось, що то ринва, наповнена олією, і тягнулася вона на багато метрів, оточуючи всю залу. Що далі пробігав вогонь, то яскравіше ставало довкола, і ось нарешті стало видно геть усе.

Ми опинилися на краю великої круглої підземної зали. Білі колись, та тепер потемнілі від вологи й часу колони виростали з долівки, розташувавшись біля стін, і підпирали стелю високо вгорі. Її не було видно в пітьмі. Підлога тут була з плит білого та різних відтінків червоного кольорів — і якийсь час знадобився мені, аби зрозуміти, що то викладене величезне зображення чотирикутної зірки. Я вдруге бачив її в такому забарвленні — на прапорах і малюнках вона зазвичай була сріблястою. Тільки вітраж над головним входом до Обителі був червонястим. Багряно-золотисті відблиски вогню танцювали на підлозі і видавалось, наче зірка трохи тремтить чи дихає.

У мене по спині побігли мурашки.

Посередині зали була зрізана колона, до вершини якої вели сходи. Розташовувалась вона якраз по центру зірки, а на верхівці її щось стояло... чаша, точно, чаша! Та те дивне підвищення не було єдиним, що заслуговувало на увагу. Довкола нього, наче уламки, всаджені з силою в плити підлоги, було дев’ятеро дзеркал.

Благодар пішов уперед і жестом запросив за собою. Я підкорився.

Ми підійшли до краю кола з дзеркал. Усі вони були кривобокими, нагадували уламки. Їх не вкривав порох, як можна було очікувати під землею. Сторонами, що показували відображення, свічада були повернуті до підвищення.

— Дивись уважно.

Благодар знову махнув рукою і цього разу вогонь спалахнув ще й біля підніжжя сходинок, що вели до чаші. Як виявилось, там були спеціальні заглибники в камені.

Світло заграло барвами, розростаючись, і раптом сталося щось дивне й неймовірне. Вогонь, відображаючись в дзеркалах, полинув до них цілком виразними промінчиками. Промінці ці ширились, пов’язуючи не лише джерела світла й дзеркала, а й самі кривобокі уламки між собою, створюючи дивовижне мереживо. Нарешті всі вони з’єднались в одній точці — на верхівці зрізаної колони, освітивши чашу, яка виявилася білою, мов сніг. Тут тільки я зауважив, що дзеркала вбиті в долівку під кутом, всі вони ледь западали назад.

— Що ти бачиш? — спитав мене Благодар, уважно дивлячись у вічі.

— Дев’ятикутну зірку, — відповів я тихо. Це справді була вона — я кинув погляд на талісман в себе на грудях. Герб завжди мав всередині мереживо. Та тільки до країв воно дотикалось виключно дев’ятьма кутами — і те відкриття видавалось насправді дивовижним.

— Символ Патрії було створено тут, Чорногоре. Люди завжди любили число чотири — вони створювали по чотири кути в кімнаті, по чотири ніжки в столу. Світ має чотири сторони, а кожен з нас — чотири кінцівки. Свого часу навіть Силена народила Світанові чотирьох дітей, і вважалось, що це ще одне підтвердження благословенності їх союзу. Коли фортеця оточена захисниками з усіх чотирьох сторін, то ворог не має як підступити. Але коли в цій фортеці ще й дев’ятеро Стожарів — тоді Патрію не здолати. А тут — її серце, заховане від усіх. Давай-но підіймемось, і я ще дещо тобі розповім.

Ми зайшли в мереживо світла і воно частково розірвалося. Пил злітав у повітря від кожного кроку, хмарками з’являючись у промінні позаду. Я давно не відчував такої цікавості і якогось аж сакрального хвилювання.

Чаша була білосніжною і, здавалось, час її не торкався. Всередині щось виблискувало, але через те, що всі джерела світла були внизу, при долівці, то розгледіти вміст я не міг. Для цього присвітив собі рукою.

Вода. Звичайна чиста вода.

— Вона не пересихає й не забруднюється ось уже два тисячоліття. З цієї чаші перший ковток зробив Світан, коли зайшов до Обителі. Він створив посудину разом із палацом, і ніхто не знає, чи зумисне. Та саме в ту мить, коли води з місця, створеного ним і піднятого з землі, сповнили Стожара, він став єдиний з Патрією і закріпив цей союз між нею та усіма своїми наступниками. В державі надзвичайно шанують Земовита, і це правильно, але він все ж був більше миротворцем, аніж створювачем чогось нового. Та систему нині існуючої Патрії, основу її безпеки і єдності створив його син. Поглянь на цю чашу. Не так, як звичайна людина.

Тут був не просто центр зірки, викладеної плитами на підлозі, і навіть не тієї, що була створена променями, відбитими з дзеркал. Тут дійсно було серце Патрії, як висловився Благодар. Сказав він це цілком щиро.

Усі існуючі промені, нитки та мотузки почуттів, дій, думок, сил, прагнень сходились в єдину точку в джерельній воді, що наповнювала чашу. Та не мала жодних прикрас — була просто кам’яною, хоч і майстерно зробленою, за розміром хіба трохи більшою за ті чаші, в яких так красиво часом подавали солодкі вина, які в столиці чомусь прийнято було пити з кам’яних келихів. Може, та традиція мала справді глибоке коріння?

Я думав, що осліпну від сяйва, що оточувало посудину, але водночас не міг відвести очей. Коли дивився на воду не простим зором, то бачив, що вона переливається сріблом і чистотою.

— Надпий, Стожаре. Це буде твоя присяга на вірність і служіння державі Патрії та її народу.

І я тремтячими руками підняв сяйливе диво та торкнувся вінцями губ. Перехилив і зробив ковток.

Срібло сили й безмежної свободи сповнило мене та пройшло думками, нервами, навіть найменшими волосинками на тілі. Я був такий, як і раніше, але й інший. Могутніший, кращий, милосердніший, мудріший. Інший. Дар, даний мені як діамант, отримав огранку, а я — щось незгасиме й сильне в серці, що віднині єднало мене зі світом Патрії ще сильніше. Ще глибше. Відвертіше.

Довіку.

Розділ 8

Це так довго снилося мені. Схлипування Смоляни, що завмерла в мене на грудях, прислухаючись до серцебиття. Повернення до світу живих людей, сонця, курних доріг, галасливих міст. Звістка про те, що доки мене шукали, помер Верен. Він до останнього був переконаний, що я ще живий, хоч ніхто не міг знайти чи бодай відчути мене або ж мій дар.

То був мій найгірший кошмар останніх десяти років.

Я схопився і мало не впав з лави спиною назад, коли поряд хтось гримнув палітуркою книги, закриваючи товстезний рукопис. У мене боліла щока — бо ж нею я лежав на іншій розгорнутій книзі, в якій розповідалось про часи Занепаду — про роки, коли велети стали відходити на південь держави і засинати. Вони знаходили глибокі урвища й яруги та лягали в них, немовби в колиски, а тоді відходили у світ сновидінь. Колись найгірші вороги, та згодом — звичні й навіть вірні співвітчизники людей на всі питання стурбованих патрійців відповідали, що «Патрія кличе їх спати». За кілька століть тіла велетів замело землею і на поверхні залишились самі голови, що почали нагадувати вкриті чагарниками й мохом скелі. Велети стали історією, так само, як і величезна частина держави, яку вони обрали собі за нічліг — вона здичавіла від такого сусідства. Міста, що колись були в тамтешніх краях, стали занепадати, люди переселялися на північ. Ніхто не хотів мешкати поряд з такими моторошними сусідами. Ану ж прокинуться? Та велети не поспішали, полишивши по собі пам’ять та сум’яття. В те століття, коли вони поснули, народилось усього четверо Стожарів, а не дев’ятеро, як зазвичай, і багато хто думав, що Патрії настає кінець. Та ні, згодом порядок відновився і країна жила що далі, то...

А десь отут, саме на цьому моменті, я й відключився, втомлений довгим переїздом. Другий день в Колісії ще не відновив моїх сил, втрачених на заболочених дорогах і в пронизаних холодом та мокрим дощем лісах. Тому я поки байдикував, а щоб не лежати весь час в ліжку, вирішив трохи почитати. Хоч ніколи цього і не лю...

— Мені потрібно, щоб ти роздягнувся! — пролунав наді мною веселий голосок і та сама рука, яка перед тим гримнула книгою, нетерпляче затарабанила пальцями по поверхні столу.

А ручка була гарна, ніжна, з тендітними пальчиками і тонким срібним браслетом, помережаним символами мови древніх.

Я випрямився і провів рукою по обличчю, зганяючи сон та даючи собі мить фори, аби виглядати більш-менш адекватно. Тоді поглянув на власницю веселого голосу і сторопів.

Впізнав. Хоч востаннє бачились ми десять років тому, а друзями були в далекому дитинстві. Якусь мить мовчав, відчуваючи, що голос десь подівся.

Всі погляди в залі були звернені до нас.

Але більшість — до неї.

Ті дві чорні коси так і лишились улюбленою Смоляниною зачіскою, хоч тепер вони не стирчали врізнобіч і не були розкошланими від лазіння по деревах і стрімкого бігу. Зараз це були коси, що досягали їй мало не колін, з вплетеними в них кришталевими намистинами та срібними нитками. Її великі, мов у лані, очі, які я колись запам’ятав синіми, тепер чомусь видались темно-зеленими. Може, раніше я просто не так в них дивився? Чи просто недостатньо уважно?

— Що, просто тут? — спитав я нарешті, надаючи обличчю виразу простака і намагаючись дивитись Смоляні у вічі, а не відволікатись на золотисту, доволі прозору тканину сукні, що вигідно підкреслювала округлі форми гарного тіла. Дівчина була невисокою, мала кругленьке обличчя. Ніс — прямий, губи — пухкі, ніжного коралового кольору. В моїх спогадах п’ятнадцятирічна Смоляна була симпатичною, але... час таки змінив її. Дуже, дуже на краще.

Вона гордо смикнула підборіддям.

— Ні, ми ж у бібліотеці. Ходи за мною.

І я пішов, вручивши неуважно книги, з якими працював, хлопчині в блакитній формі молодшого бібліотекаря, який поспішав до двох Стожарів, що було сили.

— Я ще такого не бачила. Стожар заснув у Публічній бібліотеці Колісії! Я навмисне прочекала хвилин десять, спостерігаючи за тим, як ціла юрба працівників товклась довкола, але ніхто так і не наважився поторсати тебе за плече, — промовила дівчина, звернувши на вулиці праворуч. Ми оминали високу білу будівлю бібліотеки, яка по центру мала шість поверхів, а по краям — чотири, таким чином з фасаду нагадуючи хвилю. Це була одна з найгарніших будівель столиці.

— Куди ми йдемо? — спитав я, ніяк не відреагувавши на її слова. Насправді, якби тіло досі не ломило від утоми, я б, мабуть, згорів від сорому. Але зараз просто не мав на це сил.

— В підземелля. Я хочу показати двом своїм учням твою чудернацьку спину.

То он воно що!

Ми зайшли до прибудови, в якій і починався спуск до підземної частини Публічної бібліотеки. Наземна її половина дійсно була книгосховищем та містила величезні зали з книжковими стелажами, читальні зали та кілька аудиторій, де читалися теоретичні лекції різними вченими. Та за що всі в столиці любили це місце, то ще й за те, що воно, як і більшість будівель в Колісії, мало свій прихований бік. Підземні лабораторії, де можна було втілювати практично будь-який задум, розроблений в теорії, якщо він не ніс шкідливого чи небезпечного для городян змісту. З вибуховими сумішами тут теж працювати заборонялось. Але в лабораторіях оглядали різні цікаві знахідки й речовини, винаходили ліки, різні господарчі прилади для полегшення роботи вдома й в полі. До декотрих лабораторій доступ мали тільки деякі вчені, що заслужили таке право, а інші були відкритими для усіх бажаючих за плату, що мала покрити витрати на матеріали. В часи навчання я бував тут, а потім, як зник зі столиці, вже й не мав можливості навідатись до бібліотеки не в якості учня. От нині прийшов, та й то лише в читальний зал.

Люди, що снували площею, в центрі якої й стояла Публічна бібліотека, поглядали на нас хто з цікавістю, хто з захватом. Ще б пак, аж двоє молодих Стожарів: високий чоловік з коротким білявим волоссям, вбраний в темно-синій одяг, розшитий сріблом, а поряд з ним — невеличка чорнявка з довгими косами, що засліплювала всіх поєднанням краси й енергії.

Ми спустилися сходами, що яскраво освітлювались скляними сферами з сяйво-каменем всередині, і опинились в довгому коридорі з високою стелею та сірими кам’яними стінами. Пообіч йшли двері. За ними було чути то розмови, то веселий гамір, то якесь загадкове шипіння.

— Я радий зустрітися, — сказав я, не дочекавшись за довгий час жодного слова від Смоляни. Вона крокувала трохи попереду — стрімко, аж сукня майоріла полум’яним подолом. Її рішучості бракувало хіба іскор від кроків.

Дівчина не відповіла і навіть не глянула на мене. Її веселий настрій в підземеллях кудись вивітрився. За мить вона прочинила одні з дверей.

Оглядова зала. Я мимоволі скривився — тут часто дивилися на людей чи тварин з чудернацькими, доволі гидкими захворюваннями. І побувати у цьому місці в якості експоната я не надто мріяв.

Зала поділялась на дві частини. В одній розміщувались лави, які півколом підіймались догори. Вони могли вмістити близько ста чоловік. В іншій частині було невелике підвищення з різноманітними приладами, столами та великою шафою, повною склянок-банок з різними речовинами. Я трохи розсердився на Смоляну, але розумів, чому вона обрала саме це місце.

В першому ряду сиділо двоє — хлопець та дівчинка, обоє років дванадцяти. Руде волосся дівчати було заплетене у чудернацький сніп з багатьох кісок, які стирчали в непередбачуваних напрямках. В неї були розкосі блакитні очі, ямочки на щоках і веснянкуватий носик. Сиділа рудоволоска, склавши руки на колінах, але самі коліна нетерпляче смикались — було видно, що дівча поривається встати і кудись помчати. Нетерпляча.

Хлопчик мав коротке каштанове волосся та сірі очі. Він або ж був спокійним від природи, або ж — що більш імовірно — намагався бути таким поряд із подружкою. Рот його був перев’язаний хустинкою з характерним вузликом на потилиці. Так вчать Шукачі своїх наступників терпіти голод. Вони ж бо можуть перед мандрами в один-два тижні напитись спеціальних відварів зі зміцнювальних трав, а потім не їсти і мало відпочивати до повернення додому, тільки часом вживаючи воду. Це дозволяє економити час та не витрачати зусилля на здобування харчу.

Спеціальні відвари забезпечують Шукачам збереження сил та здоров’я, але голод нікуди не дівається. Тому його вчать приборкувати. Наставники зав’язують учням роти на кілька днів. Кожен учитель використовує свої особливі вузли, таким чином контролюючи, щоб хустку ніхто не рухав.

А ще Шукачів так вчать тримати язика за зубами. Бо коли ти довго не можеш говорити, то потім за звичкою починаєш цінувати й контролювати слова, які злітають з уст.

Обоє підлітків були одягнені в сірі сукняні балахони, що теж підказувало їх приналежність до учнів ордену. Значить, двоє юних майбутніх Шукачів.

Перед парочкою стояв стіл, а на ньому лежало кругле скло діаметром близько півметра. Скло це було вправлене в раму з дерева, помережану рунами мови древніх. Цю давню форму патрійської доволі часто використовували в наукових цілях, а ще від неї пішло багато військових термінів. Поміж рун було вправлено шматочки сяйво-каменю. А ще саме скло мало, як я знав, збільшувальні властивості. Це був чудовий прилад для огляду дрібних деталей. При легкому вдарянні шматочки сяйво-каменю загорялись, створюючи підсвітку.

— Отже, майбутні Шукачі? — спитав я, оглядаючи їх з ніг до голови. — А я ж бо думав, до кого це мене так Смоляна тягне? Назвіться.

— Зоряна й Владан, Стожаре Чорногоре.

Я подумав, що надзвичайно дивно називати дівчинку з сонячним волоссям на честь зірок.

Приблизно так само, як білявого хлопчика колись назвали Чорногором — на честь наймістичнішої південної частини Дикого краю. Чи ж дивно, що я з таким іменем став Стожаром?

Не дочекавшись від мене миттєвої реакції, Зоряна випалила:

— А правда, що у Вас на спині — всі рослини світу?

— Одразу видно, хто тут ще не ходив із пов’язкою на роті, чи не так, Чорногоре? — спитала Смоляна водночас і по-доброму, але й суворо. Я так говорити не вмів.

Дівчинка зачервонілася, а хлопчик поглянув на неї, нахмуривши брови.

— Неправда, — відповів я, тамуючи усміх. — Не усього світу, а тільки Патрії. Увесь світ осягнути — це навіть для Стожара забагато.

— Навіть для дуже самовпевненого й гордого, — додала Смоляна, обпаливши мене поглядом. Її щоки вкрив рум’янець. — Сьогодні я хочу, щоб ви почули про експеримент, який одного разу надумав здійснити Чорногір. Як відомо, усі Стожари вміють відчувати природу довкола. Коли ми відкриваємо свідомість, то вловлюємо все навкруги — почуття, думки, прагнення людей, тварин. Земні потоки, дихання вітрів. Та, звичайно ж, енергію та ріст до сонця рослин. Все це захоплює, але примушує бути обережними, особливо молодих Стожарів. Надлишок інформації здатен збити з пантелику, завести в нетрі вражень та чужих почуттів. Та сили, даровані Стожарам, також здатні ввести в оману, і нам здається, що... — Смоляна на мить замовкла, переводячи подих, і я скористався можливістю продовжити. Дівчина, звичайно, мала право лютувати після всього, що трапилось, але треба постаратись звести нанівець її злість:

— ...що ми — всесильні. Таке трапляється, — мовив я і вона знову обпекла мене гарячим поглядом очей. Зараз вони стали синіми, як я й пам’ятав. — І може статись із кожним, і мова не лише про Стожарів. Та мій результат, визнаю, вийшов геть незвичним, — важкість погляду Смоляни стала нестерпною. І як жінки уміють так дивитись? Я зітхнув і звернувся до неї: — Хочеш сама розповісти?

Але на моє здивування, Стожар похитала головою.

— Ну, гаразд, — промовив я, водночас міркуючи, як зробити свою розповідь цікавою для дітлахів. — Одного дня, років із дванадцять тому, коли у вісімнадцять я став самостійним Стожаром, то вирішив відсвяткувати це по-своєму. На той час я усвідомив, наскільки мій дар сильно сполучений з усім, що є в Патрії, та понад усе — з рослинами. Їх світ нагадує величезне пульсуюче павутиння, де між кожним елементом — від найменшої насінини до могутнього тисячолітнього дуба — є зв’язок. Непорушний, надзвичайно глибокий. І я вирішив пізнати його — охопивши свідомістю увесь рослинний світ Патрії.

Очі підлітків округлилися на останніх моїх словах. Так, Смоляна напевне розповідала їм, що я зробив щось надзвичайне, але не уточнювала, що саме.

— Тому одного дня я сів собі на галявині в дрімучому-дрімучому лісі, віддаленому від усіх можливих поселень, і почав творити своє перше унікальне диво. Я уявляв, який світ відкриється мені — раніше незнаний та невидимий. Як здивую новим відкриттям Благодара, Ратмира й інших Стожарів. І відкрив свою свідомість.

Я підійшов до стіни і приклав до неї свою долоню. Стіни розчинились — і ми опинились в лісовій гущавині. Столи, лави, навіть шафа — усе лишилося на своїх місцях, тільки стояли вони тепер не на кам’яній підлозі, а в густій високій траві. Довкола перепліталися вузлуваті корені та гілки могутніх дерев, латки сонячного проміння падали на землю, прориваючись крізь густі крони. Гучно співали невидимі птахи.

Дівчинка-Шукач не могла стримати захвату. Вона аж охнула, коли сонячний промінь впав їй на руку світлом і теплом. Примусово мовчазний Владан тільки зачудовано кліпав очима.

Я не стримався і поглянув на Смоляну. Не признався б у цьому вголос, але чогось хвилювався за те, яке враження справила на неї моя ілюзія.

Чорнявка сіла на вологу від роси траву і зарилась у неї пальцями. Тоді знову поглянула на мене, ледь примруживши очі — і погляд Смоляни вже не був ні сердитим, ні важким. Радше уважним. Тепер їй і самій була цікава моя інтерпретація, вона ж бо була свідком тільки фінальної частини історії. Намистини в довгому волоссі блискотіли на світлі й дивовижно гармоніювали з довколишньою картиною.

Якусь мить я мовчав, даруючи тишу прекрасній місцині, а тоді продовжив:

— Отож, як я й сказав, свідомість моя стала відкритою. І міліметр за міліметром, гілочка за гілочкою пізнавала довколишній світ.

Від моєї долоні, яка торкалась тепер не холодної стіни, а теплої, пульсуючої життям кори клена, полинуло золотаве сяйво. Воно замерехтіло між прожилками кори, листочків; просочилось гарячим подихом в краплі роси на траві. Смоляна зарухала пальцями, струшуючи сонячні краплини.

— Це було насправді прекрасно. Рослини теж мають свідомість, але вона навіть близько не схожа на людську. І відчувати чимраз більше, глибше, фантастичніше ту велику структуру, суцільне життя було пізнанням неймовірним, навіть неочікуваним. Моя свідомість розширювалась, виходячи за межі одного тіла. Єдиним, що трохи сповільнювало її, був страх не впоратись із контролем. Страх розчинитись. Це нормально — боятись. Інстинкт самозбереження, коли він здоровий і не переростає в бездумну паніку, допомагає людині уникнути дурниць. Та коли є спокуса і можливості... ми часто нехтуємо здоровим глуздом. І я знехтував. А тоді... відкинув обережність.

Ліс довкола всуціль став золотим. Юні учні притихли і дивилися на довкілля з сумішшю захвату і передчуття чогось моторошного.

Затихли птахи, завмерло колихання вітру. Сонячних променів не стало видно в мерехтливому просторі.

— Я відчув кожне маленьке життя великого світу флори. Розчинив у ньому й своє, не маючи більше потреби бачити, чути, їсти. Я харчувався сонцем, ловлячи його пелюстками й листочками, пив воду підземних рік, вбираючи її корінням, і майже спав, заколисаний місячним сяйвом. Так минуло два роки. Я перестав бути людиною. Гілля куполом полонило моє тіло, сховавши від усього світу.

Я забрав руку — ілюзія розсіялася. Запанувало мовчання.

— Спокуса використовувати свої сили, не озираючись ні на що, може спіткати кожну людину, — мовила неголосно Смоляна, вивчаючи приголомшених дітей уважним поглядом.

— І як усе закінчилось? Як Ви знову стали собою? — спитала тоненьким голоском Зоряна.

— Коли я був ще малим, то мав подругу, молодшу на п’ять років, — мовив я, всміхнувшись. — Вона була впертим та нестримним дівчам, спершу — моїм хвостиком, а згодом стала компаньйонкою. Одного разу вона втекла до лісу, бо мала на це свої причини... ну, пов’язані з дівчачими дурощами, — Смоляна закотила очі на моїх останніх словах, але нічого не сказала. І я продовжив: — Її шукало все село. А знайшов я — малий хлопчисько з великим силами. Дівча спало, огорнене золотавим сяйвом своїх ще зовсім юних сил. А потім Смоляна знайшла мене — майже вісім років по тому.

— Коли Чорногора не було ніде більш, ніж півроку, Благодар приїхав по мене, бо інші Стожари просто не могли відчути, де знаходиться той, що пропав. Таким чином, і я своє навчання розпочала, як і Чорногір, не в п’ятнадцять, а у тринадцять. Волею випадку. Та перші півтора роки науки минули в дорозі — разом із Благодаром ми шукали зниклого Стожара. Це була дуже непевна затія, адже я з ним не бачилась понад п’ять років. Та інші Стожари вже вибились із сил, не можучи відшукати центр розчинення Чорногора в рослинному світі. Та й, чесно кажучи, ніхто не був певен, що саме з ним сталося, тільки підозрювали, що то пов’язано з його головною прив’язаністю. А коли трапляється така рідкість, що двоє Стожарів народжуються й ростуть поряд, вони мають сильніший зв’язок між собою, аніж з іншими. Тому Благодар робив усе, аби я навчилася слухати довколишній світ, читати сліди — не тільки ті, що видно очима, а й ті, які приносить вітер і шепіт тіней, вловлюючи нитки Чорногорових сил у корінні й листках. Отак місяць за місяцем ми йшли шляхами, аж доки не знайшли правильний. І він привів нас до лісу, що пролягає просто біля західного кордону Патрії. Від нього до найближчого поселення — міста Кременегора — два тижні шляху.

Смоляна замовкла і я згадав, як раптом із золота та шалу рослинної гармонії мене вихопив її плач. Сльози Смоляни стали тією росою, яка привела до тями моє оповите гіллям тіло там, де засирілий, давно безсонячний ліс поховав Стожара, що перестав бути собою. Ті хащі так просякли моїми силами, що інші на них вже не діяли. Тому Благодар та Смоляна проривали шлях голими руками. Згодом Благодар розповів мені, що дівчина йшла першою — після більш ніж року пошуків, стоптаних чобіт, повсякчасної втоми й надії вона, відчувши близьку ціль, стала нестримною. І такою — зі зраненими руками, мокрими від сліз щоками — й відшукала мене. Плакала та обіймала, аж доки не заснула. А тоді я чомусь прокинувся першим.

І ще в жодних обіймах я не почувався таким живим, як у її. До пори, коли за місяць, прийшовши до тями в Кременегорі та обговоривши все з Благодаром, не вирішив поїхати на деякий час в Срібноліс — одне з найбільших міст Патрії, що лежало на півдні і було останнім великим містом на шляху до Дикого краю. Його чудернацька назва виправдовувала себе, адже оточене місто було лісами й болотами. Як не дивно, та після своєї витівки я не боявся знову наближатись до рослин. Навпаки. У мене з’явилося величезне небажання повертатись до столиці і спілкуватися з іншими Стожарами. Я гадав, що пробуду в Срібнолісі кілька місяців або навіть рік — та лишився на десять. За цей час до мене кілька разів навідувались інші Стожари — насправді всі, кого я знав, окрім Смоляни. І я розумів, чому. Вона написала мені декілька листів, а я не відповів на жоден. Здавалось, іноді я розумів, чому. Після пережитого, а ще того факту, що за час моєї відсутності помер Верен, я почувався спустошеним та пригніченим не рік і не два. А її слова несли в собі радість та надію, вона кликала в столицю.

Я побоявся їй відповісти. Побоявся стати знову таким, як раніше — простим, життєрадісним, здатним робити щирі і величезні помилки.

Згодом це минуло. Але й листи від неї більше не приходили. І я не писав.

— Чорногоре... — вивела мене з німої задуми Смоляна. Я закліпав очима, відганяючи спогади. Вона вже не сиділа на долівці — підвелася, щойно зникла трава. Стояла між дітьми та столом і тримала в руках кругле дзеркало. Маленькі Шукачі були тихими, як мишки.

— А, так... Пробачте, — мовив я, прокашлявшись. — Ну, свого я, тим не менш, добився. І, як наслідок, отримав від природи-флори не тільки великий урок, а й безцінний подарунок.

Я розв’язав пояс і поклав його на стіл, а тоді стягнув через голову туніку. Повернувся до дітей спиною, демонструючи чудернацьке темно-зелене татуювання, яке скидалось на дуже деталізовану карту, елементи якої були поєднані тонкими ниточками.

На карті цій було зображено усі рослини Патрії й місця, де вони ростуть. Смоляна легко вдарила рамою збільшувального скла до поверхні столу, засвітивши її, а тоді піднесла прилад до моєї спини, аби Шукачі могли краще його роздивитись.

— Ось такий дивовижний дарунок в результаті небезпечної витівки, — сказала вона. — Його періодично змальовують Шукачі та Стожари, коли така карта може знадобитись в мандрах. Коли в рослинній системі країни щось змінюється, це одразу ж відображається на спині Чорногора.

— А Ви щось відчуваєте на спині, коли такі зміни відбуваються? — спитала Зоряна.

Я похитав головою.

— Я не назвав би це так. Просто мій зв’язок зі світом природи так і залишився міцним. Я не відчуваю змін саме в татуюванні, коли десь посуха чи пожежа знищує, скажімо, частину лісу або луг, та дізнаюся про це болем в струнах, які досі єднають мене з рослинами Патрії.

Я зробив плавний рух рукою і забриніли невидимі струни. Для Шукачів вони були незримими, ми ж зі Смоляною бачили їх чудово, коли дивились не по-людськи. Та порух в повітрі відчули всі.

— Домашнє завдання! — оголосила Смоляна, гасячи збільшувальне скло легким ударом об стіл. — Ви маєте дізнатись у старших Шукачів, хто востаннє звіряв карту рослинності з татуюванням Чорногора. А ще, оскільки Владан зараз не може розмовляти, то обоє в письмовій формі розповісте, що засвоїли на сьогоднішньому уроці. Ми ж за справедливість та рівність, чи не так? Чекаю вас за тиждень в залі перекладів. Це другий наземний поверх Публічної бібліотеки. Почнемо з вами вивчати мову древніх.

— А белатську ми вивчатимемо? — спитала зацікавлено рудокоса.

— Вивчатимете, але з іншими Шукачами, не зі мною. Стожари дають тільки ті уроки, які інші не можуть.

Видно було, що дівчинку аж розпирає позапитувати ще, та її спинив суворий погляд хлопчика. Він підвівся з лави і подруга змушена була наслідувати його приклад.

— Ви вільні, — мовила Смоляна.

Учні поштиво вклонились та вийшли.

Ми залишилися наодинці. Смоляна поставила збільшувальне скло в шафу, де воно зазвичай і зберігалось, а тоді промовила:

— Дякую, що допоміг, Чорногоре.

І пішла до виходу.

Я махнув рукою і стіна та двері перед нею знову стали ілюзорним лісом. Думав, що Смоляна бодай на мить зупиниться та озирнеться. Хотів... перепросити? Та хіба це вже актуально? Просто поговорити. Хоча б... Та дівчина єдиним жестом розвіяла мої чари та ще й вклала в свій рух стільки емоцій, що мене вдарило болючою хвилею.

Двері скрипнули, зачинившись за її спиною.

Розділ 9

Лист від Благодара, через який я й повернувся до столиці, не ніс в собі вимоги. Лише прохання. Бо наближалася подія, що потребувала присутності якомога більшої кількості Стожарів в Колісії — Великий Викуп. Хоч часто його називали Великим Обміном. Звичайно ж, я послухався. Та й останні місяці в Срібнолісі мене почала долати нудьга й туга за столицею, хоч я й не визнавав це до останнього.

Патрія цілком забезпечувала себе всім необхідним, хоч і мала торгові відносини з Циркутою. Дві могутні держави співіснували поряд не одне тисячоліття — звичайно ж, кожна з них мала товари унікальні, які могли зацікавити сусіда. Але то все були доволі дрібні діяння, які на загальний політичний і суспільний лад в країнах впливали дуже мало. До того ж, зважаючи на те, наскільки жорстоким був норов белатів і з якою шаленою люттю завойовували вони всіх і вся, Патрія не горіла бажанням пропускати велику їх кількість на свою територію. В давніші часи, коли Циркута нападала на близьких сусідів Патрії, остання надавала свою допомогу тим, кого хотіли поневолити. Та примусової військової служби в нашій державі давно не було, а люди, яким нічого не бракувало і які не хотіли вмирати в чужій війні, не надто поспішали віддавати життя за чужинців. Відтак і вояки в Патрії, захищеній силами Стожарів, перевелися, і незавойованих сусідів у неї не залишилось. Коли я читав про ті часи, то часом сердився на своїх предків, але з віком почав їх розуміти. Наша держава була величезною і потрібні були повсякчасні зусилля й праця, аби забезпечувати в ній мир та лад. А якщо втягнути її в чужу війну, це може призвести до великої біди й на своїй же землі. Вони надійно захистили кордони. До того ж Стожари вигадали свій спосіб помагати тим, кого з часом стали називати підкореними.

Багата Патрія викуповувала їх у Циркути. Таким чином, скажімо, свободу отримала бактрійка Місена — матір Стожара Дана. Циркута зазвичай неохоче йшла на такі угоди, але навіть такій могутній імперії було чим зацікавитись в держави-сусіда. Минулого разу Великий Викуп відбувся десять років тому — я тоді пропустив його через вже пояснену історію. Тоді Циркута поступилася п’ятьма тисячами своїх рабів в обмін на корабель, навантажений сяйво-каменем. То була надзвичайно висока ціна, адже за такий камінчик, що був розміром з перепелине яйце, можна було купити пару коней. Сяйво-камінь був цінніший за золото, надзвичайно рідкісний і явно корисніший. Доволі часто саме його, а не золоті, срібні й мідні монети, які були в обігу в Патрії, використовували в торгівлі.

Та людина — не кінь. Оцінювати її життя не можна взагалі.

Белати ж робили це, і коли Патрія виказувала свою готовність купити свободу людям, то називали високу ціну.

А Стожари були відповідальними за її сплату.

Великий Викуп, чи то поки лиш узгодження ціни, мало відбутись за місяць, на початку жовтня. Ратмир був у іншому місті і ще не повернувся, а Дан, що останній рік і так жив на півночі країни, мав зустріти делегацію белатів і супроводити їх в столицю. Тим часом всі займалися своїми справами.

Я познайомився з двома Стожарами, з якими ми ще не бачились. Обоє були дівчатами, тільки молодша Яртура мала ще п’ятнадцять років і проходила навчання, а старшій, Всеславі, було двадцять два і вона вже займала місце серед оборонців Патрії.

Столиця була такою ж, як і в час, коли я покинув її десять років тому, та водночас і якоюсь трохи інакшою. Та чого дивуватись? Час не зупиняється.

Смоляна не те щоб ігнорувала мене, ні. Ми бачилися за вечерями, які зазвичай відбувались в тому залі, де я вперше сидів за столом в компанії Стожарів. Коли ми не мали інших справ, то приходили сюди поспілкуватися за трапезою. Це скидалось на сімейні вечері, та й теми були чимось схожими — одні розповідали про успіхи в навчанні, інші — про те, як почуваються люди й тварини, рослини; які новини чути. От тільки різниця полягала в тому, що обговорення наші зазвичай стосувалися не однієї сім’ї, вулиці чи навіть міста, а цілої країни.

І часом ми зі Смоляною перекидалися кількома словами чи реченнями, вона завжди була дуже поштивою та холодною. А з іншими незмінно жартувала та сміялась. Подекуди я помічав, як дивиться то на неї, то на мене Благодар, та зрозуміти його емоції в такі миті мені було несила.

— Який же я щасливий тебе бачити, Чорногоре!

Ми з Ратмиром обійнялись так, мовби дві скелі зіштовхнулись. І я відчував радість — просто невимовну. Видавалось, наче я давно не бачив не те що друга, не те що іншого Стожара, — брата. А брат мав тепер сиві пасма в русявому волоссі та не надто глибоке, але цілком помітне мереживо зморщок на обличчі. Мандрівка позначилась на його щоках колючою щетиною. Та в основному Ратмир майже не змінився — все така ж сорочка без рукавів, руки в татуюваннях, високі шкіряні чоботи. І все дуже, дуже запилюжене.

— Здається, в кожному місті мене заставала нова погода. Дощ, спека, дощ, спека... а в Озерії ще й застав катастрофу — там лупали скелю, щоб зробити тунель, бо важко в південному напрямку з міста їхати, доводиться робити величезний гак. Та довбати камінь не так важко, виявляється, як часом подумати головою. Під ту скелю затікає ріка Вільнура. І, як виявилось, вона й сама вже проробила тунель, а каменярі втрапили на нього, та ще й на згині русла, так, що річку прорвало і затопило половину міста. П’ятдесят чоловік втопились, ще половина Озерії без даху над головою... Простирчав там зайвий тиждень, борсаючись в безкінечному болоті, заганяючи Вільнуру в колишнє русло та лагодячи скелю. Потім ще місто відбудовував, то взагалі якийсь кошмар. Я ж не Благодар, з каменем так добре не ладнаю. А вони ще й бояться сказати, щоб мене не розсердити і не засмутити. Хотів одним махом поробити все, наслідуючи Світана. І наробив — там хата без вікон, там без дверей. Там — з двома дверима поряд або з трьома стінами.

Я засміявся. А от Ратмир, навпаки, виглядав зворохобленим та надміру емоційним, що було геть на нього не схоже. Вочевидь, пригода була ще та. Він приїхав узагалі не попередивши, та й містом промчав із каптуром на голові, бо після мандрів не хотів, аби його одразу ж признавали городяни. Челядь зазнала вражаючого шоку від того, що не приготувала бенкету в честь повернення Стожара, тож поки вони метушилися, ми вийшли в сад і всілися в тіні великої яблуні. Звідси було гарно видно Світанове плесо й спуск до західної частини міста. Сонце вже хилилось до горизонту і пейзаж був просто фантастичний. Золотисто-червоні промені пробивались крізь довгі тонкі хмарини, вкриваючи Колісію смугами світла й тіні. Вода в озері була спокійною і нагадувала дзеркало, відбиваючи в собі небо. Стояв безвітряний, трохи жаркий вечір. Але ночі останнім часом ставали все холоднішими — і це тут, в центрі країни. В Дикому краю ж, який взагалі славився тим, що в плані погоди був у Патрії як окрема республіка, вже тиждень лили холодні дощі. На північному кордоні люди ще знемагали від духоти.

— І чим все закінчилось? — спитав я.

— Ходив від хати й до хати і все виправляв. Городяни просили мене перепочити і не перейматись тим, адже головне я зробив і вони знову були в безпеці, а перебудували б і самі. Але я ще такого сорому в житті не зазнавав, як із тим масовим будуванням, і якби так поїхав, то це обов’язково ввійшло б в історію. Причому за щось красиве мене б не згадували, а тільки за це. Та й треба було помогти тим бідолахам, те місто й так повсякчас підтоплює, бо там не лише ріки, а й озера, сам знаєш, і навесні все розливається, як божевільне.

Ратмир глибоко зітхнув і зрештою його обличчя набуло виразу, який я найкраще пам’ятав — спокою.

— А де всі інші? — спитав він.

— Благодар повів Яртуру до лікарні — вчити давати лад із хворими. Всеслава спить, вона повернулася на світанку. Де була, я не знаю, але якщо старші її не сварять, то й не моя справа. Дан белатів зустрічатиме, сидить на півночі. Милана десь за містом, поїхала на два дні. Чесно кажучи, я вернувся тиждень тому десь у такому ж стані, як і ти тепер, і просто займаюсь казна-чим та не надто лізу в ненагальні справи, а нагальних поки нема. Я мав багато роботи в Срібнолісі всі ці роки, бо ти ж знаєш, як притягує Стожар до себе всіх нужденних, стражденних та всілякі різні пригоди і скільки енергії забирає вирішення таких проблем. Це тут, у столиці, розподіл праці працює без перешкод, а коли ти сам, то й усі обов’язки — твої. Зараз просто лінуюсь і насолоджуюся життям.

Ратмир всміхнувся і кивнув. Він сам останні три роки мешкав у місті Сонцемірі на сході, де й займався тим же, чим і я — тобто усім. Лікував, правив, учив, ділив, дарував. Заповнював, коли треба, папери й писав накази — куди ж без цього. Хоча патрійське законодавство, розроблене ще за сивої давнини, справно працювало в плані майже цілковитого звільнення Стожарів від бюрократії, поклавши її на плечі мерів та управителів міст і давши нам свободу від повсякчасної нудьги за паперами. Але держава збирала податки, як і всі інші, бо ж не може бути країни без них, і часом виникали певні важливі нюанси. Та гріх було б комусь у Патрії скаржитись на здирництво. Бо з хабарництвом та розтринькуванням державних грошей і вимаганням зайвого Стожари не лінувалися мати справу.

В команді ми завжди сильніші. Та поодинці — якісь наче вільніші. Патрія величезна. Рідко коли Стожар завжди мешкає лише в столиці.

— А Смоляна де?

— Я не знаю. Не бачив її від учора.

Ратмир на мить зам’явся.

— Чорногоре, не хочеш — не відповідай. Та запитати я мушу.

Я кивнув, вже знаючи, про що він. Тут наче й не лізуть в справи інших, та однаково знають багато.

— Чому ти не відповідав їй? На листи?

Якусь мить тривала тиша.

— Якби я знав, що відповісти, я б це зробив, — зрештою зітхнув я. — Я не знаю. Просто був дурнем, зануреним у свої думки й почуття, і нічого довкола не бачив. Поїхав чим подалі, переймався через те, що Верен покинув наш світ і через мій вчинок у нас не було змоги попрощатись. І... ну, я два роки жив, як рослина, потім важко було знову стати відкритим і нормальним. На це потрібен був час. А Смоляна... її енергія манила і кликала. Вона була надзвичайно живою, і мені здавалося, що якщо я впущу її в своє життя, то вона просто його змінить. І я побоявся. Ото й усе. Боягуз.

— Не боягуз, а дурень. Дівчина, що мала б приїхати в столицю, немов королева, і посісти своє місце в Обителі, ні секунди не вагалася, коли Благодар попросив її помогти тебе знайти. Хоч їй було неймовірно страшно. Ти хоч уявляєш, наскільки? Та ми дійсно втратили з тобою зв’язок, ти постарався на славу. Та й Стожари, що мають за плечима досвід, доволі часто звикли діяти за певними вивченими схемами і правилами, так, як комфортно і звично. А її ж перевагою була юність — щирий, ще такий спраглий до знань розум, чисті душа і серце. І величезна надія знайти хлопця, з яким вона колись зростала й товаришувала. Замість того, щоб носити розкішний одяг, навчатись у бібліотеках і танцювати на прийомах, вона понад рік разом з Благодаром то пішки, то на конях блукала курними дорогами, шукаючи тебе. А потім не дочекалася навіть вдячності.

— Я подякував. Тоді, — промовив я тихо.

— Словами. А опісля діями ти все зіпсував так, що важко передати. Та Земовит, певне, в гробниці перевернувся! Бовдур ти! — Ратмир таки змінився. Мене в груди вдарило його емоціями — злістю та роздратуванням. Я навіть не виставив жодного захисту — хай б’є. Заслужив.

— Я не знаю, як усе виправити. Хочу, справді. Але не знаю!

Напевне, в моєму голосі таки пролунало з надлишком щирості й відчаю, бо вираз обличчя побратима пом’якшав.

— Вона ж жінка. Ніхто не знає, як із ними все виправляти. Але пробувати варто, доки не вдасться, — мовив він знову привітно. — До того ж я знаю, де вона. І, здається, зараз той час, коли вона тебе не відштовхне. Поглянь на її емоції.

— Ти про що? — округлив я очі. Ратмир вказав рукою на озеро.

Такого я ще не бачив.

Дев’ять дзеркал кривої форми відбивали світло полум’яних язиків і творили мереживо променів, що возз’єднувались у білій чаші. Тільки мереживо те було неповним, бо дістатись променям до одного дзеркала не давала невисока фігура. Її плечі були опущеними.

Довкола Смоляни кружляв вихор з іскор — часом котрась вихоплювалась, вилітала з освітленого кола і втрапляла в стіну. Маленькі іскринки насправді мали в собі велику енергію — бо саме від таких дотиків Світанове плесо нагорі й вкривалось великими брижами, а Обитель ледь здригалася. Звичайно ж, для того, аби навіть трішки нашкодити грандіозних розмірів Обителі, такого було замало, але щоб зрозуміти, що Стожар переживає не найкращі часи в своїх емоціях — достатньо.

Опісля того, як я скуштував води з чаші в центрі освітленого кола, то був тут ще кілька разів. Це місце викликало величезну цікавість — і недарма. Адже дзеркала насправді були зроблені не зі скла й срібла, а з посрібленого кришталю. Шматочки від них ми й використовували, як Кришталі Стожарів. Ті маленькі предмети допомагали читати давні книги, концентрувати енергію та увагу і мали багато інших корисних властивостей. А ще вони полегшували споглядання майбутнього. Ми могли просто відхиляти завісу простору й заглядати «наперед», проте часто видиво, що відкривалося за тією завісою, було таким хаотичним і пістрявим, що зрозуміти щось було важко. І що віддаленішим було те майбутнє, що більше лишалося до нього часу — то важче було його зрозуміти. Споглядання ж видінь через Кришталь допомагало сконцентруватись на певних деталях. Зазвичай прийдешнє було ефемерним, та якось так склалося, що в кожному дні чи році, який настане, є речі, що наче заплановані долею. Їх змінити можна, але важче, аніж усе інше, хаотичне, бо вони є наслідками важливих, переломних моментів, і від таких миттєвостей і відштовхується творення всього іншого в часі й просторі. Споглядання через Кришталь помагає роздивитись саме такі «ключові» моменти майбутнього, аби зрозуміти, що ж у ньому станеться з найбільшою вірогідністю.

Та часом навіть ці скельця не надто приходили на допомогу. Бо час — то завжди дуже химерна річ, він має свої закони і, якщо можна так висловитись, — норов. Побачивши вихор зображень у дзеркалі перед Смоляною, я зрозумів, що вона вирішила зазирнути в майбутнє не просто за допомогою свого кишенькового Кришталю, а через джерело його властивостей. Стожари робили так тільки в моменти, коли це справді було важливим. Тут, в епіцентрі творення Патрії, мирної і сильної, в серці столиці й Обителі ми завше були наймогутнішими.

Але ніколи — всесильними.

Судячи з того, що іскор ставало дедалі більше, а тіло дівчини — напруженішим, їй не вдавалося побачити бажане, навіть застосувавши всі можливі ресурси. Я мовчки ввійшов в освітлене коло і зупинився за Смоляною. В дзеркалі на мить зустрівся з нею поглядом, а тоді відображення знову стрімко втратило реальність, перетворившись на хаос зі світла й тіней, що рухались, кружляли й витанцьовували, нагадуючи коловорот у гірській річці. Зображення лякало й захоплювало своєю нестримною динамікою, від нього паморочилось в голові. Смоляна простягла руки й торкнулась країв дзеркала — і коловорот раптом завмер, показавши вікно, що було над головним входом до Обителі — те саме, де була величезна патрійська зоря. Майнула тінь, наче вікно вкрило якоюсь попоною — і зображення миттєво закрутилося, знову ставши незрозумілим.

Смоляна спересердя тупнула ногою і хотіла вже забрати руки з дзеркала, як я накрив їх своїми. Її маленькі долоні втонули в моїх, а тілом, притулившись до її, я відчув, як дівчина тремтить.

— Спокійніше, — прошепотів я, спрямовуючи в руки тепло сили. Відчув те ж, що й Смоляна — густу стіну на межі світу справжнього і його віддзеркалення. Стіна ця не була твердою, але тягнулася, вигиналась і не хотіла пропускати нас наскрізь. Смоляна з її норовом та усвідомленням сили намагалася пробитись силою, впертістю. Та це не завжди спрацьовує.

— Ти маєш поглянути крізь неї. Не розірвати її, а зробити прозорою. Уяви, що перешкода затуманена, але можна туман розвіяти, — так само тихо проказав я, нахилившись дівчині до вуха. Вона була нижчою за мене більш ніж на голову і попри те, якою міццю володіла, мені видалась у цю мить беззахисною. Від мого дихання на своїй шкірі Смоляна ледь здригнулася.

Її пальці, що судомно стискали дзеркало, трохи розслабились. Я поглянув на вихор перед нами зором Стожара — і побачив, як той трохи сповільнився.

— Іншим зором.

Смоляна послухалась. Ми ще довго стояли так, майже обіймаючись, ловлячи відблиски чогось у зображенні, видивляючись, відчуваючи потоки сили в ньому. Я пропускав свою енергію в дзеркало крізь долоні Смоляни, не запитуючи, навіщо і чому. Вона хотіла щось розгледіти — хай. Варто тільки допомогти їй в цьому, обережно, аби не збити з пантелику.

Знову з’явився вітраж. І вдруге — те саме видіння. Як його накрила попона. Та перед тим, як вона опустилася, скло відбило в собі червоні полум’яні язики.

А тоді чорнявка раптом обм’якла і впала б, якби я її не підхопив.

Розділ 10

— Просто темна тривога, ото й усе. Хотіла зрозуміти, з чим вона пов’язана. Вже зо два тижні не можу нормально спати, — відповіла Смоляна неголосно. Благодар сидів на стільці поряд з її ліжком, Ратмир стояв трохи віддалік, а я — біля вікна, за яким займався світанок. Смоляна була непритомною кілька годин і ми не відходили від її ліжка, дослухаючись до пульсації її енергії та серцебиття.

— І тому треба було сидіти там так довго, що довела себе до цілковитого виснаження. А якби Чорногір не прийшов до тебе? Лежала б сама в тій залі, — мовив Благодар. В його голосі була тривога.

— Не треба мене вчити, не маленька, — буркнула дівчина. Він зітхнув:

— Я знаю. Гаразд. То ви побачили двічі те ж саме видіння — як вікно у вестибюлі закриває якась тканина? І відблиски полум’я в склі?

Дівчина кивнула.

— Але це може означати що завгодно. Може, його треба буде закрити, те вікно. З будь-якої причини. А червоне відбиття... хіба не може бути відображенням сходу сонця?

— Благодаре, я ні в чому вас не переконую. Я тому й пішла туди сама, аби всіх не збурювати. Але що бачила — те бачила. І Чорногір, між іншим, узрів те саме.

Благодар поглянув на мене — і я кивнув.

— Можливо, твоя тривога стосується Великого Викупу? Нам усім трохи не по собі через нього. В столиці буде багато белатів. Доведеться пропустити через кордон багатьох воїнів, серед них будуть Величні та їх Спадкоємці. Уже за тиждень, аби вони вчасно приїхали. Але ж ми робили це вже не раз, як і наші попередники. Дан там і він впорається, — неголосно проказав Ратмир. Я дивився на Смоляну і ловив себе на думці, що зараз вона виглядає ще беззахиснішою, ніж у тому підземеллі — бліда, з підпухлими очима, з губами, міцно стисненими щоразу, коли не треба було говорити. Та очі її палали рішучістю.

— Ратмире, не варто говорити зі мною, як з дитиною. Я все чудово усвідомлюю. Просто ви теж маєте мене розуміти.

— Ми розуміємо. Але ж це не означає, що нам не варто тебе заспокоювати, чи не так? — сказав старий Стожар.

Смоляна поглянула на Благодара вже спокійніше.

— Так. Пробач за різкість. Вже можете не перейматися, я в порядку. Хочу ще трохи відпочити, якщо ваша ласка. До речі, Ратмире, рада, що приїхав. За своїм буркотінням забула про це.

Ратмир ледь вклонився їй і я помітив, що очі його стали чомусь сумними. Ледь пересилив себе, аби не поглянути на його емоції. Не пасує.

— Відпочивай, впертий Стожаре, — промовив Благодар і, легенько провівши рукою по голові Смоляни, пішов до виходу. Я теж обернувся, щоб покинути Смолянину спальню, але мене спинив її голос:

— Чорногоре, лишись на хвилинку. Якщо тобі не важко.

— Так, звісно.

Ратмир та Благодар пішли, а я вирішив, що годі вже стовбичити на порозі, і всівся на стілець поряд із ліжком. Погляд мимоволі втупився в постіль — такої гарної я ще не бачив. Вона складалась з шифонової тканини, зшитої в кілька разів, кожен шар якої мав свій колір — від чорного до темно-синього чи фіолетового. А між ними було вшито сріблясті блискітки. Здавалося, що ліжко Смоляни вкрите нічним небом. Тканина мерехтіла й переливалася, то показуючи, то приховуючи маленькі «зірочки». Я згадав, як мерехтіли завше в косах Смоляни кришталеві намистини. Краса.

Зараз її волосся не було заплетене і вільно спадало плечима, огортаючи дівчину. На тлі його чорноти й темної постелі її лице видавалось іще блідішим. Очі синіли.

Спальня Смоляни була схожою на мою — та й вежі наші були збудовані по сусідству. Так само троє вузьких високих вікон та такі ж двері, за якими — балкон, що оперізував усю вежу і від провалля під ногами був відділений мармуровим парапетом. Тільки мій не мав жодних прикрас, був білим та й усе, а Смолянин обплітали пагони з червоними трояндами. Схоже, то були її улюблені квіти. Стіни всередині спальні такого ж кольору, як із зовні, тільки стеля — темно-синя, як і постіль, і такі ж фіранки на стінах і балконних дверях. Легкі, а через те, що вікна прочинені навстіж, розвіваються нестримними хвилями. В мене стояла одна шафа з одягом, а в Смоляни — дві. Ну, звісно, в жінок завжди більше вбрання. І дзеркало на стіні значно більше. А ще — туалетний столик з іще одним дзеркальцем і м’яким кріслом поруч. На столику — різні баночки-скляночки. Навпроти дзеркала, ліворуч від ліжка — камін. Підлога вкрита розкішним килимом темно-вишневого кольору. Ліжко й усі інші меблі — білі.

Попри те, що до десятирічного від’їзду я тривалий час мешкав в Обителі, ніколи особливо не заморочувався інтер’єром своєї кімнати. Там все було таке ж, як і в перший день, коли я поселився в ній. В Смоляниній же спальні явно відчувалась її рука.

— Чорногоре, коли ти так довго дивишся в одну точку, це мене лякає.

Я здригнувся від її голосу. А й справді — так і витріщався на край простирадла, всі інші роздуми були суто в голові. Спальню встиг роздивитись до деталей за ті кілька годин, що тут простирчав. І тепер міг би відтворити її в голові з заплющеними очима.

— Пробач.

— Та ні, нічого, — дівчина підтягнула до себе простирадло і зіщулилась. Я махнув рукою — і вікна зачинились.

— Побережись, — мовив я, глянувши на неї. — Ти дуже бліда.

— Буває. Я... просто хотіла подякувати. Я б там посивіла від упертості, та вдруге нічого б не розгледіла. Дякую, що допоміг, а потім ще й приніс сюди. Не уявляю, як можна когось так високо донести, — Смоляна говорила тихенько і це геть не було на неї схоже. Я вже звик до того, що дивлячись на мене, дівчина уміла виразити в своєму погляді фантастичну кількість емоцій, і часом одночасно: і злість, і зневагу, і роздратування. Інколи це було просто ігнорування, часом — цікавість. Але зараз погляд її був втомленим та сумним, і як поводитись, коли вона була такою, я не знав. З жінками так легко, коли вони веселі, і так захопливо, коли вони лютують. А от коли вони пригнічені...

Якщо чесно, я відчув, що вкрай за неї хвилююся.

— Ти дуже легенька, — відмахнувся. Справді проніс її увесь шлях на руках. Просто боявся відпустити. Не віддав навіть Ратмиру, коли той прибіг на допомогу, і не довірив Благодару. Терпіти не міг відчуття провини, але разом із неспокоєм від того, що трапилось в підземеллі, воно посилилось, і я зрозумів, що це і є мій шанс налагодити стосунки з цим дівчиськом. Яке вже насправді давно не дівчисько, а сильна, вродлива жінка, яку я колись образив. — Смоляно, пробач.

— За що?

— Ти знаєш.

— Минуло багато років, Чорногоре.

— Так, але ти досі лютуєш.

— І це причина, з якої ти вирішив перепросити? Моя лють? — в її голосі знову майнуло щось небезпечне. Я посміхнувся.

— Одна з причин. Але найголовніша все ж полягає в тому, що мені справді шкода, що я так чинив. Я був двадцятирічним бовдуром, позбавленим будь-якого натяку на внутрішнє виховання і розуміння інших. Здається, я довгий час навіть після того, як ти мене врятувала, так і лишався з рослинами замість мізків. І я справді прошу пробачення. Не тому, що так треба, а тому, що це для мене важливо.

— Гаразд, — просто мовила Смоляна. Я витріщився на неї.

— І все? Ти не попечеш мене своїми іскрами, не вдариш блискавицею?

— Ти не пуп землі, Чорногоре. Я рада, що ти принаймні все це сказав, а не продовжив удавати, що нічого не трапилося. Більше не хочу про це думати. Вибачення прийняті. До того ж завдяки тобі я мала надзвичайно цікаве навчання в дорозі, якого ви, тепличні Стожари, позбавлені. А ще ці десять років не були сповнені тільки жалю через те, що якийсь хлопчак не відповів на мої листи. Це було неприємно — факт. Мені було п’ятнадцять і такі речі сприймалися доволі гостро. Особливо після всього, через що я тоді пройшла. Та я жила не тільки цим, тут уже можеш повірити.

Якусь мить ми мовчали. Щоки Смоляни зарум’янились, але голос її був спокійним.

— Я ніколи й не сподівався, що міг бути єдиним, про кого б ти думала. Але якщо думала взагалі — це для мене честь, — промовив я. Тоді підвівся і підійшов ближче. Наштовхнувся на її вичікувальний погляд.

Нахилився і, взявши ніжну руку, що була поверх постелі, підніс до губ та поцілував.

— Набирайся сил, Стожаре Смоляно. Попереду важкі тижні. І багато врятованих життів.

Я покинув її спальню і вже дорогою вниз подумав, що ніколи раніше не цілував дівочої руки, яка б мала такий аромат.

Як повітря після грози.

Наступного дня вернулась Милана. Усі були в зборі, чекали лишень Дана з белатами.

Всеслава нагадувала мені велику кульбабу. Вона була високою, майже як ми з Ратмиром, худющою, і мала на голові копицю кучерявого білявого волосся. А ще вона була дуже кокетливою кульбабою, яка загравала з кожним стовпом, і настільки легковажного Стожара я ще ніколи не зустрічав. Справа навіть не в тому, що вона була жінкою, ні. Я не вважаю, що розважатись мають право тільки чоловіки. Та й Стожари рідко створюють сім’ї, це факт. Просто оскільки з чоловічої сторони я був наймолодшим у нашій компанії, то й її загравання мене стосувалися найбільше. Це і дратувало, і веселило водночас, бо Всеслава геть мене не приваблювала.

Та, попри це, вона була розумною і мала дуже гарно розвинуте логічне мислення, що геть не пасувало до її норову, але часто ставало в пригоді. Жінки-городянки трохи недолюблювали її, але Всеславу це тільки веселило.

Русявенька, мила Яртура, яка лише кілька місяців тому оселилася в Обителі, була юним і трохи неземним створінням. У неї були величезні ясно-блакитні очі та тонкий голосок, вона була геть неуважною і важко зосереджувалася на чомусь серйозному. Та, попри це, мала надзвичайно добрий і чуйний характер і дуже швидко завойовувала симпатію. Мені вона сподобалась за першої ж зустрічі, і за час, що минув, я кілька разів давав їй уроки. Яртура завжди старалась, як могла, хоч часто результат і наполовину не виправдовував поставленої цілі. Але вона видавалася мені радше молодшою сестрою, аніж ученицею, і сварити її за нестаранність було б дурницею.

Я вже встиг призабути, яка панує в Обителі атмосфера, коли так багато Стожарів тут. Відчувалися зміни в наших силах. Вони прибували. Маленький Стожар, народжений дев’ятим у нашому столітті, мав вже незабаром проявити перші ознаки своєї могутності — це відчували всі. Тремтіли повітряні струни, води Світанового плеса нашіптували про це. Наростаюча міць патрійських оборонців колихала вітром пір’їни на могутніх крилах велетенських птахів, що гніздилися на Ратмировій вежі.

Ми пили вино й розкошували за чудово накритим столом, сміялись і розповідали кожен про своє. Я вже встиг призабути, що Милана й Дан завше трохи сперечались. Ще за років навчання я зауважив, що зачіску жінка підіймає чи не тому, щоб видаватись вищою за побратима. А зараз я бачив, що з нас усіх саме вона чекає його найдужче.

Між ними завжди пробігали іскри — від суперечок і не тільки.

В такі миті я думав про те, чому ж вони не одружились, будучи завше разом.

І чомусь з Милани зазвичай мій погляд втікав до дівчини, що часто іскрилася не лише фігурально. І в її очах, що переливались темним морем, тонув.

Смоляна ще тривалий час після пригоди в підземеллях виглядала втомленою та ослабленою.

Хвилини бігли, стаючи годинами, а ті — днями, які не зупинялись навіть аби вдихнути вересневого повітря. Столицю огортала теплінь, але часом дощ вистукував бруківкою свою пісню. Він ставав усе прохолоднішим.

Хвилювання й очікування наростало. Зрештою, лишився день до прибуття белатів у Колісію.

Поодинокі хмарки, що линули вдень небом над Колісією, вночі несподівано заховали за собою всі зірки. І десь опівночі впали на землю пряним дощем, розливаючись гострими пахощами свіжості та нестримної стихійної сили. Ті пахощі лилися поміж будинків столиці, берегами Світанового плеса, що несподівано збурилось та зашумувало, гойдаючи на хвилях сонні човни; стелилися при самій землі, втрапляючи під двері та поміж ставні; хвилювали мешканців, що не чекали такого небесного шумовиння. Мощеними бруківкою вулицями застукотів, пінячись, дощ.

Молоточки великих краплин вдарили об шибки трьох вікон горішнього поверху однієї з веж Стожарової Обителі. А тоді пролунав гучний грім — та такий, що здригнулася земля.

Я розплющив очі, вирваний із неспокійного сну. Гримнула одна з віконних рам, коли поривом вітру її відчинило та вдарило об стіну. Посипалися скельця.

Я махнув рукою і вони повернулися на свої місця, знову ставши єдиним цілим. Можна було б зачинити вікно, не підводячись з ліжка, та щось потягло мене зробити це звичним для людей способом. Я підвівся та підійшов до вікна, де відчув босими ногами калюжу, що утворилася за лічені хвилини від дощу, занесеного в покої.

Видиво, що відкрилося мені з висоти, було насправді надзвичайним. Небо розсікали блискавиці — могутні, проникаючи в хмари розгалуженими руслами вогненних рік. Їхні нетривалі, але надзвичайно яскраві спалахи виривали з простору неймовірно чіткі зображення міста, яке щойно було поглинуте глибоким спокоєм, та вже за мить зірвалося і боязко зіщулилось в постелях. Ходором ходили дерева в садах, з розчепірених гілляк зривало вітром зелень листя та вже спілі плоди; і несло те все, несло брукованими дорогами. Та неясно було вже, чого в тому рухові більше: вітру чи води.

Блискавки все більше розгорались у небесах, дедалі частіше влучали то в дерева, то в зумисне створені для таких випадків залізні палиці, які віддавали весь хмарний вогонь землі. Аж ось одна з полум’яних рік пролилася швидким струменем, втрапивши в сусідню вежу. Раз, удруге... блискавиці наввипередки втрапляли в її верхівку. І однієї миті в яскравому сяйві я розрізнив тендітну постать, що й притягувала небесне полум’я.

То була Смоляна. Стожар із надзвичайним хистом навіть уві сні викликати іскри грозового вогню. І зараз вона не бавилась з однією блискавкою чи двома. Вона не іскрилася жартома. Вона впивалася стихією, проникаючи в неї свідомістю й душею. А та проникала в неї.

Босоніж, у самих штанях, геть забувши про те відчинене вікно, я вибіг зі спальні та помчав донизу. Покинув свою вежу і переходами чимдуж дістався Смоляниної.

Сходинка за сходинкою...

Крок за кроком...

Удар серця за ударом, готові вибити кров зі скронь.

Я вибіг на дах і завмер. Інші Стожари чи то спали химерно міцним для такої ночі сном, чи то вирішили не втручатися.

А може побоялися.

Бо природа дарує Стожарам їх сили, та це джерело нестримне, дике. І я на власній шкурі пережив, що може статись, якщо припинити його контролювати. Але одна справа — рослини. А тут — здатні знищити геть усе, спопелити, убити вогненними блискавицями. І невеличка, така мужня і гідна Смоляна, яка останнім часом слабша, ніж зазвичай. Яка так любить контролювати свій голос, рухи, сили, щоб не втрачати гордого, красивого вигляду. Щоб бути розважливою.

Та тут контролю не було. Блискавиці вже не просто влучали в вежу, а тоді зникали. Ні! Тепер вони лишалися тут, сполучаючи сліпучими венами чорні небеса та невисоку жіночу постать.

Вона стояла спиною до мене, з розкинутими в боки руками та піднятою до неба головою. Чорне волосся, не впокорене коштовними шпильками й нитками, розвівалося від вітру та розрядів, не займаючись, і огортало собою тіло дівчини, заміняючи шати. Бо ж ті, мабуть, згоріли. Одяг Стожара не такий невразливий, як його власник.

Нова блискавиця — і кам’яна долівка під ногами загула. Я миттєво виставив перед собою щит — як навчив мене колись Верен. Вогненний розряд, оповивши верхівку вежі, пробігся захисним куполом довкола мого тіла, не завдавши шкоди.

— Смоляно! — гукнув я щосили, але марно: її постать у полум’ї навіть не ворухнулась. Я набрав в груди побільше повітря: — СМОЛЯНО!!!

В її венах тік вогонь. Руки сяяли, і це добиралося до шиї та спини. Вона не чула мене, бо була надто поглинута свідомістю полум’я — нелюдською та могутньою, невпокореною. Лише Смоляна могла утнути таке і вижити.

Та перевіряти, наскільки довго може битись її цілком людське серце, я не збирався.

Зібравши докупи думки та зосередившись, спрямував усі сили на утримання захисту, і пішов уперед.

Крок за кроком.

Удар блискавиці за ударом. І м’язи, здається, вибухнуть наступної миті від напруги.

Стукіт серця настільки шалений, що виникає питання: як таке взагалі можливо? Воно билося так, наче то була наша остання ніч.

А може, так і буде?

Напевне. Варто тільки куполу впасти чи бодай ослабнути. Або... варто Смоляні цього захотіти. Моє тіло не переживе й одного такого розряду.

Крок за кроком. У полум’ї з шаленою температурою, в завісі крижаного дощу, який миттєво стає парою.

Крок за кроком.

Аж тут її тіло опиняється поряд і я огортаю його руками, мов крильми.

Зо п’ять блискавиць б’ють в купол водночас та він тріщить, але не нищиться. Іскри сипляться в різні боки і я обертаю Смоляну до себе обличчям.

В її очах — золотий вогонь. І цілком ясна свідомість.

— Що ти робиш?! — кричу я, перегукуючи рев стихії. Блискавки знову вдаряють.

Смоляна торкається долонею моєї щоки. Її шкіра дуже гаряча, як при високій температурі. І знову цей аромат післягрозового неба. Від нього в мене паморочиться в голові. І серце скоро зупиниться від ритму, що стає ще шаленішим.

— Ви можете не вірити, але я справді відчуваю щось лихе. І хочу бути певна, що зможу захистити тих, кого люблю, — прошепотіла вона. І я почув, не знаю, як, але почув.

Дівчина знову здійняла погляд до небес і блискавиці раптом втихомирилися, зникаючи все слабшими полум’яними нитками поміж хмар. Нас оповили холодні потоки дощу.

— Бачиш, я це контролюю, — мовила вона. Вогонь в її великих очах притих, поступившись місцем синій глибині. Я бачив той колір, хоч було дуже темно. Її очі були сповнені чи то сліз, чи то дощу.

Мокре довжелезне волосся обліпило тіло, перетворившись на холодне покривало. Ледь тремтячою рукою провів, забираючи мокрі пасма з її обличчя і шиї, і відчув тремтіння ніжного тіла. Чи то від холоду, чи то від чогось іншого — я поки не знав.

— Досить контролю.

Мій голос хрипкою хмаринкою пари завис в повітрі, та за мить зник, коли відстані між нашими устами не лишилось. Я обхопив обличчя Смоляни руками і цілував, цілував так, немов востаннє, як не робив цього з жодною іншою жінкою за всі роки, з жодною коханкою. Чи коханою? Але такої не було. Ніколи. Ніхто ще не розривав мені груди своїм поглядом та голосом і ні до кого іншого я не пішов би під блискавицями.

Вона відповіла на поцілунок.

Вдруге я прокинувся в обіймах, які огортали теплом і радістю, ще до того, як розплющив очі. Смоляна тихо дихала, поклавши голову мені на груди, і це б могло нагадувати пробудження в лісі десятилітньої давнини, якби зараз не було так добре.

За вікном загорався світанок.

Засурмили вдалині, біля брами міста.

Прибули белати.