Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

Розділ 1

Було дуже холодно. Але ще сильніше відчувався біль. Липке повітря обволікало тіло, мов змочена шмата, падало важким духом на обличчя, горло, груди, не дозволяючи вільно вдихнути. Тільки ледь-ледь, аби лишитись живою. Кожен вдих і кожен видих давались із великим зусиллям, завдавали нового болю, а тоді розчинялися в темряві, зірвавшись із губ. Повітря тиснуло на ланцюги, якими було скуте моє тіло, притискало їх до обпеченої плоті і від цього ставало ще гірше. Та хіба може повітря тиснути? — майнула божевільна думка. За нею прийшла іще божевільніша: ні, то ланцюг сам стискається, прагнучи мене задушити. Такі уривчасті думки, помережані спалахами болю, були єдиним, що ще усвідомлювалось. Я не могла зрозуміти, день зараз чи ніч і скільки часу минуло. Здавалось — вічність. Вічність криків змінилася безчассям глухого шипіння, сичання, гарчання. Коли я зірвала від вереску свій голос. Кров текла з порепаної шкіри, і то вона була липкою, а не повітря. Омивала моє тіло, творячи багряний саван для майже мертвого Стожара.

Довкола була пітьма. Так довго. Я лишалась у ній так довго. Самотня, така налякана і...

...у відчаї.

Зрадив.

Всевлад.

Всевлад, який проніс Вишену через Лихогори на руках. Який вступив у сутичку з дарвенхардськими псами, відводячи від нас погоню. Який кілька днів тому наливав мені гарячий чай в горня в своїй бібліотеці і сварив, що їм серед столітніх книг. Як? Як?!.. Я ж бачила його думки! Його спогади про спалену матір і його кохання до Ханни. Як могла я так помились, так довіритись, так...

Сльози текли з очей, стікали скронями й через них волосся ставало мокрим і неприємним. Хоча в порівнянні з відчуттями, які дарував заклятий ланцюг, це було геть дріб’язковим.

Ханна... вона знала, що він задумав? Вона з ним?

Єдина людина з нашої компанії, почуття якої я могла прочитати тільки випадково, коли її долали сильні емоції, прорізаючи кокон із пітьми.

Дівчина, яка теж є зрадницею. Або теж, як і я, — зрадженою.

Я не знала, що гірше за таких обставин. Коли ми з Ханною бачились востаннє, а то було вранці перед тим, як я, Всевлад, Златодара й Тигран пішли до палацу, вона була сліпуче-світлою для моїх очей. Якщо раніше, коли мова заходила про сім’ю чи якісь інші важливі для дівчини речі, її дарвенхардська сутність страждала, але такого я ще не бачила. В той момент пітьми майже не було. Але я не питала, чому. Це було не моє діло. Та й так усе було зрозуміло.

Ханна була щасливою. Закоханою. Коханою. І якщо вона й задумувала зраду, то я цього не розпізнала. В ту мить вона видалась мені пронизливо-чистою.

Чого не скажеш про Всевлада, завжди оточеного захистом і незримими стінами.

Але ж... як боляче!

Я намагалася не дихати надто глибоко, щоб пута не впивались у груди. Коли я не рухалась, ланцюг пік не так сильно і лишався темним, але варто було бодай трошки змістити руку чи спробувати перевернутись — і він одразу ж червонів, розпалюючись дужче.

Зі своїми рухами я раду дати могла. Майже завжди. Тільки зі сльозами нічого подіяти не вдавалось. Вони стікали скронями і робили волосся вогким та бридким. Потилиця закрижаніла через лежання на холодному камені.

Довкола була тиша. Повільно, дуже й дуже обережно, я повернула голову спершу в один бік, а тоді — в інший. Нічого не видно. Почувалась надто втомленою, аби дивитись іншим зором, але навіть так відчувала: поряд нікого немає. Жодної живої душі. Тільки пітьма.

Повітря навкруги було застояним та тхнуло підземеллям.

У своїх думках знайти розраду не вдавалось. Там мені було ще гірше. Я хрипко схлипувала, згадуючи, як Златодара просила мене не йти в це місце. Як казала, що має погане передчуття, а я так самовпевнено відмахнулась від застереження, так нахабно його проігнорувала. І тепер, мабуть, через це й самої Златодари вже немає. І Тиграна... що з ними сталося? Що з тими, хто лишився в місті?

Що ж накоїв Всевлад? Невже вони усі потрапили до рук белатів?

Я пригадала, як дарвенхардець приніс зранену Ханну після її першої зустрічі з Ахазом. Страшно було подумати, як вчинить цей жорстокий правитель з жителями Дикого краю, рабинею, що втекла з Бактрії, її дитиною та чужинцем, який ледь розмовляє белатською, коли вони потраплять до його рук. Якщо ще не потрапили. А ще ж... Ахаз зможе завдяки катуванням дізнатись про розташування Павутиння і піти на Дикий край! Де тисячі людей, що ні про що не підозрюють. В яких проти Циркути не буде й шансу.

Ця думка була першим, що стало іскринкою прояснення в затуманеній свідомості. Я потягнула за неї, як за рятівну ниточку.

Їх придумали твої попередники, Стожаре. Для відступника. Не передбачили тільки, що після осквернення цього місця усі ваші штуки почали діяти проти кожного з вас.

Зціпивши зуби, я сіпнула руками в сторони, намагаючись викликати всередині себе хоч щось, хоч якийсь шматочок такої могутньої снаги. Ланцюг заполум’янів золотисто-багряним світлом і впився в тіло, вгризаючись ще глибше в зранену плоть. Я закричала, але навіть це не вдалось зробити голосно — вийшло радше якесь принизливе скімлення. Сили мої, де ви? Де дар, переданий мені незнайомцем? Де спадок усіх Стожарів?

Але я не відчувала їх. Вперше за такий довгий час. Може, то справа була в болю. Може, у втомі й жахливому розпачі. Проте нічого, що так часто сповнювало мене зсередини, текло венами і що я з кожним днем усвідомлювала все більш, як частину себе, зараз не знаходила. Зосередилася, заморгала, викликаючи Стожарів зір. Марно.

Мої сили покинули мене. Лишили в пітьмі.

Від усвідомлення цього я рипнулась сильніше, кривдячи себе ще більше. Загарчала.

Око вловило щось багряне. Відблиск вогню. Таке вже було... колись...

Світи, часи зіштовхнулись у мене в голові і вибухнули сліпучими друзками.

— Тигране? — прошепотіла майже нечутно, повертаючи голову.

— Ні, це не він. Тигран вже не прийде.

Вогонь, повзучи двома яскравими зміями, оточив мене колом. Звикла за тривалий час до темряви, я різко замружилась. Відчула раптово, які гарячі повіки, мовби всипані зсередини колючим склом. Коли ж спробувала знову подивитись — розгледіла за кілька кроків від себе темний силует на тлі сяйливого марева. Він, здавалось, чекав, коли я трохи прийду до тями, бо не рухався і нічого не говорив. Розглядав мене. За хвилину чи дві перетворився на високого чоловіка з широкими плечима. Я не могла роздивитись рис його обличчя, бо очі мої сльозились. Але одяг розгледіла — чорні штани, заправлені в чоботи вище колін, просту полотняну сорочку, підперезану шкіряним паском. У незнайомця були чорняве волосся та коротка борода, де-не-де торкнуті сивиною.

Я здогадалася, хто переді мною. Закасані рукави сорочки й розв’язаний комір виставляли на огляд чорні кутасті тату. А ще статурою та вольовим підборіддям він дуже скидався на свого сина.

— Нарешті. Після стількох годин плачу й виття ти нарешті перестала скиглити і спробувала звільнитись. Бо я вже почувався розчарованим.

Його голос виявився низьким, хрипкуватим та несподівано — приємним.

Я відвела погляд від Ахаза й роззирнулась, як могла. Тепер, при світлі, це дало більший результат.

Я лежала на підлозі у величезній залі, в якій не було видно ні стелі, ні стін. Довкола височіло з десяток високих незрозумілих мені об’єктів. Вони були схожими на темні криві кам’яні плити, тільки якісь дивні. Придивившись, я зрозуміла, що ті предмети просто накриті запилюженою тканиною.

— Ти був тут увесь цей час? — прошепотіла, знову поглянувши на Величного. Він стояв між двома кривими предметами й уважно вивчав мене поглядом. Голос мій пролунав хрипко й ледь чутно. Навіть якби хотіла, гучніше сказати б не змогла. Гортань палала.

— Я багато читав про вас. І чув від своїх батьків. Хіба ви не відчуваєте людську присутність? — спитав, схиливши голову набік. — Я знаю, що Стожари уміли читати думки. Чи ти якась не така, як твої попередники?

— Я не відчуваю дарвенхардців, — повагавшись, промовила. — Хіба син тобі не розповів?

— Мій син, — Ахаз посміхнувся і на мить опустив голову, — приніс мені великий дар. Я не очікував, справді. Але ми ще не мали змоги тебе детально обговорити. Значно цікавіше було спостерігати за твоїми стражданнями. А ще... ну, треба було потурбуватись про твоїх друзів. Ту напів-Стожара, чи хто вона така... і Шукача. А після того я одразу спустився сюди.

— Що ти з ними зробив?

— Поки що вони живі. Ну... трохи покалічені, але ще живі. Хоча дівчину довелось також скувати такими ж древніми ланцюгами, як і тебе, бо інакше притлумити її сили не вдавалось. Вони вдвох убили двадцять шість дарвенхардців. Уявляєш? Це надзвичайно. Тандем напівчаклунки й Шукача виявився дуже дієвим, — в голосі Ахаза не лунало й краплини жалю. — Але дуже велика втрата для імперії. Стільки хіба в часи воєн вмирало. Тому, як ти розумієш, я не міг дозволити, щоб їх одразу ж позбавили життів. Ми ще маємо, що обговорити. Скажімо, де мені відшукати їх дім.

— А що тобі потрібно від мене? Мене ти також одразу не вбив.

Ахаз підійшов. Я не моргала, вдивляючись у нього. Сльози трохи висохли.

Його очі були світлими. Здається, сірими. Зараз, у червонястій напівтемряві, створеній вогнем, що колом оточував залу, полум’яніючи просто в підлозі, на обличчі правителя грали тіні. Якби мені не було так боляче рухатись, я б відсторонилася. Відвернулась би. Але могла тільки замружитись.

Однак — дивилася. Куди поділися всі мої промови про те, що, може, настав час мені щось робити? Куди зникли поклики до своїх друзів? Ось погляд, холодний, сирий, як останній день життя, ось смерть моя. І я, Стожар, який міг би так багато зробити, ще такий молодий, повносилий... безсила. Чужинка, слабка, яка колись чула про героїв, яка отримала могуття, до якого тепер і не докопатись, яка звільнила від нашийника єдину рабиню і щось собі надумала...

Спробувала знову поглянути по-іншому. Але нічого не змінилося. Відчула тільки, як наче повітря ще дужче загусло. Це було так дивно... але я відчувала його.

Кроки Величного були нечутними, як і у всіх дарвенхардців. Та я не бачила при ньому зброї. Ахаз присів поряд і, простягнувши руку, кісточками пальців провів в мене по щоці.

Я смикнулась від його руки так сильно, що ворухнулось усе тіло. Одразу ж стиснула зуби, приборкуючи скрик. Ланцюг забагрянів.

— Ти дуже схожа на напарницю Всевлада. Я спершу навіть не повірив йому, коли він сказав, що ви — не одна й та ж людина. Дарвенхардці завжди були дарвенхардцями, але я все ж підозрюю, що Ханна родом із Метейського краю. Гадаю, ви якось пов’язані. Це навіює неприємні припущення. Наприклад, що Стожари знову можуть з’являтися на землях цієї держави. Звичайно ж, тобі не жити. Але я б хотів спершу зрозуміти, що ти тут робиш і як зламала прокляття, що вісім століть не дозволяло подібній пошесті вертатись на наші землі. Може, зробиш мені послугу і сама про все розповіси? Тоді я обіцяю тобі легку смерть. І твоїм друзям також.

В його очах я бачила власне бліде відображення. Бачила відблиски багряного вогню довкола. Чи варто сказати йому, що я й сама не знаю, чому тут опинилася?

Червоний вогонь у погляді Ахаза раптом нагадав мені інший — той, який я бачила, зазирнувши в дні падіння Колісії. Той, який охопив Обитель Стожарів, який пожирав усе довкола, але й близько не рівнявся у своїй жорстокості до тієї, на яку були здатні люди. Такі, як цей Величний.

Тіло нестерпно боліло. Було так холодно. Так страшно.

Страшно померти.

Я дивилася в його сірі очі і раптом пригадала інші. Колір був схожим, та тільки ті завжди були теплими. Здавалося, вони такі тому, що в них відбивається похмуре небо. Та за його хмарами завжди було сонце.

Невже те сонце вже зайшло? Чи от-от?..

Я ковтнула, відчуваючи в горлі болючу судому. Прошепотіла:

— Який ти великодушний, Ахазе. Але я вже повірила одному дарвенхардцю. Тому, для якого навіть вбивство його батьком матері не виявилося достатнім приводом, аби видалити з мозку схильність до зради. Я не хочу з тобою розмовляти. Залиш мене.

Ахаз посміхнувся. Зморшки від крил носа до кутиків рота поглибились, і хоч за сонячного світла, мабуть, його посмішка могла б видатись красивою, зараз це обличчя стало демонічним.

— О, якщо така твоя воля — лежи тут сама. Тільки не думай, наче ланцюг буде єдиним, через що тобі варто непокоїтись. Солодких тобі марень, Стожаре. Вранці я повернусь, щоб з тобою говорити. Налаштуйся відповідати чесно.

— Що ти зробиш зі мною? Накинеш ще одного ланцюга? Стрілятимеш з лука?

— Твій розум все зробить за мене.

Він устав і, підійшовши до одного з накритих предметів, що був найближче до моєї голови, потягнув за тканину. Вона важко, звиваючись, мов зміїна шкіра, ковзнула донизу. В повітря піднялася хмара густого пилу. Коли він опав, я побачила своє обличчя. Знекровлені губи, великі почервонілі очі.

Під тканинами ховались дзеркала. Криві, вони нагадували величезні уламки або навіть зуби.

Щось видалось мені дивним у моєму власному відображенні, але я не змогла одразу усвідомити, що.

Ахаз кинув на мене останній погляд і мовчки пішов кудись у пітьму. За кілька секунд я почула, як зачинились двері. З дивним скреготом — мовби пересунувся камінь.

Знову ледь повернула голову і поглянула в дзеркало. Тут тільки усвідомила, що очі мої стали одноколірними — карими. У свічаді не було нічого незвичайного, просто моє відображення в червонястому світлі вогню. Але я раптом відчула, як по шкірі пішов мороз сильніший, аніж завдавала холодна підлога. Сильніший, аніж навіть через нервове збудження та опіки, які боляче сіпало.

Та щось не дозволило мені відвести погляд. Не знаю, що то було — дурість, страх, впертість чи що-небудь інше.

І я побачила, як моє обличчя, таке зазвичай гарне, зараз оплавилось, як віск, попливло, стікаючи на підлогу шкірною барвою, та оголило закривавлені м’язи.

Потому відчула сильний біль. Такий, що розпеченому ланцюгу не дано було заподіяти.

Щось страшне, пекуче, болюче, нещадне зашкребло в мене по обличчю справжньому. Так, наче з нього зрізали шкіру.

Моя плоть стікала й палала, а тоді раптом знову ставала такою, як була. Наступної миті руки починало вивертати і ланцюг впивався в них. Кістки ламалися, а тоді знову ставали цілими. Спершу я ще усвідомлювала, що це тільки гра розуму, якоїсь темної, лихої магії, в яку я втрапила, і насправді і шкіра моя, і обличчя завжди цілі. Та якщо це був сон, то якийсь не такий, який мав би бути — бо несправжні марення приносили цілком реальні страждання. Коли, здавалось, я от-от помру від болю, він завмирав, а тоді вертався з новою шаленою силою. Я відчувала, як пронизують тіло десятки стріл, як вгризаються в нього чорні пси. Я бачила це в дзеркалі, але відчувала навіть тоді, коли щосили заплющувала очі. Поринала в пітьму. Ненадовго. Виринала з неї, стикаючись із новими тортурами. Я забувала, хто я і звідки, і що тут роблю. І тільки прагнула, аби все це припинилось. Я готова була розповісти все, що завгодно, і зробити будь-що, чого від мене захочуть.

Але ніхто нічого в мене не запитував.

Ніхто нічого від мене не вимагав.

Доки червоне марево довкола не затулила чиясь тінь. Чоловік підійшов і, опустившись поряд, припідняв мою голову. Я відчула, як губ торкнулося холодне горлечко фляги. Вода полилася мені до рота.

Спершу я закашлялась і мало не похлинулась, але вже за кілька секунд жадібно припала до фляги. Крижана рідина видалась блаженством для мого сухого, пошкодженого горла.

Я впізнала Ахаза. Його обличчя було спокійним, погляд — уважним. Як у лікаря, що планово навідався до палати пацієнта.

Я бачила його очі крізь мерехтіння світлих кіл у власних. Не мала сил ворухнутись. Не могла відштовхнути його руку зі своєї потилиці. І не хотіла вже нічого.

Втомилась та виснажилась вкрай. Відчувала сильні нудотні позиви.

— Як спалося? — спитав Величний.

Я хотіла щось прошепотіти, навіть ще не знаючи, що саме — але з уст не зірвалось ні звуку. Я оніміла, мов Русалонька зі старої казки. Тільки взамін не отримала нічого хорошого.

Але Ахаз заступав мені те кляте дзеркало, а тому я не хотіла, щоб він ішов.

— Розмова, я так розумію, не вдасться, — криво посміхнувся він, а тоді відпустив мою голову і вона глухо стукнула об підлогу. Я відчула, як знову запекло гортань — але цього разу від жовчі, що підступила зі стравоходу.

Чоловік підійшов до проклятого дзеркала, стояв, якусь мить у нього вдивляючись. Величному люстро не завдавало жодної шкоди.

Тоді зробив кілька кроків до сусіднього і зірвав з нього накриття.

Розділ 2

Мій світ перетворився на віддзеркалення. Часом я поринала в пітьму — коли Величний вливав мені до рота зілля, що присипляло. Такі перепочинки дозволяли не збожеволіти. Чи хоча б не відчувати свого божевілля. Бо хто ж його знає, коли такий стан насправді настає? І чи існує направду? Я відчувала тільки себе, свій біль і душу в дзеркалах. Кожного дня... хоча чим стали для мене дні? ...кожного дня Ахаз, приходячи, відкривав нове дзеркало. Перше мене шматувало. Друге змушувало переживати неймовірні напади паніки та страху. Інколи все було разом. Коли-не-коли властивості кривих дзеркал оживали почергово. Часом я бачила в них тільки своє відображення. Або дивилась у стелю, очікуючи: коли ж почнеться. Таке чекання було страшним. Чи не страшнішим за те, що за ним приходило.

Я була сама. В пітьмі. Без сил. Щодня — слабша.

Третє дзеркало посіяло в моєму серці відчуття повсякчасної втрати і туги. Навіть біль від ланцюга вже не здавався мені таким страшним, як усвідомлення невимовної, глибокої, фатальної порожнини всередині. Здавалося, між ребрами виїдено все. Не лишилось ні серця, ні душі.

Після довгих годин, проведених у товаристві цих трьох дзеркал, я ніяк не зреагувала на прихід Ахаза. Просто лежала і дивилась, як змінюються тіні, відблиски, почуття в дзеркальних поверхнях. Така дивовижна міць була в їх холодних гладінях — мені не вдавалося відвести погляд чи відвернутись.

Він присів поряд, а тоді дістав щось із кишені штанів. Я кинула байдужий погляд: то була маленька баночка, заткана корком. За мить відчула фантастичний свіжий запах.

То була мазь. Величний обережно намастив її мені на шию.

— Незабаром зможеш говорити, — сказав. — Від мовчазної тебе користі не буде. І ще — напевне, час тебе трохи розкути, бо не протягнеш так довго, як мені треба. Тому я приніс тобі поїсти.

Я спробувала щось відповісти, та мазь ще не подіяла.

Відчула, як зап’ясть торкнулось щось холодне і водночас пекуче — то Величний одягнув на мене кайданки. Вочевидь, вони були зачаровані, як і ланцюг, що сковував мене.

Ахаз нешвидко, але впевнено розімкнув замок на ланцюзі, обмотаному довкола мого тіла, і став розмотувати пута. Я стиснула зуби і застогнала від болю — залізо розпікалось і так, багряне та гаряче, виривалось з опіків, більшість яких прийшлись на передпліччя, живіт та спину. З них знову потекла кров, що за минулі дні поприсихала щільним шаром. Сорочка та штани були скрізь в дрібних дірочках і присохли до ран та стали нероздільними з тілом.

— Сильна, — промовив раптом чоловік. — Коли минулого разу так вчинили з твоїм попередником, він прожив усього три дні. А ти ж тільки плачеш. Та ще жива. Але тоді дзеркала всі були відкриті, може, річ у цьому?

Зрештою, він відкинув ланцюг вбік і примусив мене сісти. Сильною я геть не почувалася. Не мала змоги підняти руки. Але опиратись сенсу не було. Побачила, що від полум’яних кайданків тягнеться простий чорний ланцюг, замком прикріплений до кільця в підлозі.

— Випий, це теж для горла, — прихилив він мені до губ флягу. Напій виявився терпким та досить приємним на смак. Я відчула прохолоду в пошкодженому горлі та деяке прояснення в голові.

— Наскільки я знаю, ліки мають почати діяти десь за півгодини. Тому зараз ти можеш поїсти. А тоді даси відповіді на деякі мої питання — і сьогодні я не звільнятиму наступне дзеркало.

Він вклав мені в руки миску з якимись червоними ягодами. Живіт від їх вигляду стиснуло болючим спазмом, а рот наповнився слиною. Сам Ахаз влаштувався за метр від мене — сів на кам’яну підлогу, підтягнувши до себе ноги. Він завжди був одягнений в звичайну світлу сорочку, підперезану поясом, та чорні штани й чоботи. Уважно дивився на мене. На його обличчі, як і раніше, грали чорні й червоні барви. Глибока темрява залягла під очима.

Зойкнувши, я спробувала ворухнути правицею — плече одразу ж прострілив різкий біль. Помаленьку, міліметр за міліметром, посунула пальці до миски, дістала з неї м’яку ягоду і так само обережно донесла до губ. Відчула, як вибухнув в роті неймовірний смак. Спробувала їсти швидше. Ахаз терпляче чекав.

Коли ягід не лишилось, я поглянула на нього. Як це зазвичай бувало, дзеркала в присутності живої людини мовчали. Це викликало в мене двояке ставлення до мучителя. Втомлений, запалений мозок терзали дві думки. Перша полягала в тому, що я можу зробити, аби він лишався довше і знову не приходили марення. Друга — я думала про те, як вивідати, що з моїми друзями.

— Я так гадаю, ти мала б стати більш зговірливою, аніж минулого разу, Стожаре. Питання перше: звідки ти?

— З інш... — хрипко просичала я. Але це вже було хоч щось. Не могла поки придумати, що робити. Тому відповіла чесно. Боялась, що Ахаз піде. Боялась, що залишиться. — І іншого світу. Моя країна називається Україною.

— Ти від народження така?

— Ні.

— Як ти стала Стожаром?

— Хтось передав мені цей дар. Крізь світи. Я не можу зрозуміти, хто. Не можу згадати.

Чорні розчерки брів поповзли зневажливо вгору.

— Не можеш згадати?

— Мене уразило блискавкою. Тоді я прийшла до тями вже в цьому світі. Поміж тим я нічого не пам’ятаю.

— Що ж. Цікаво. Хоча це я чув уже від Всевлада. Не надто гідно вчинили з тобою попередники, наділивши високим даром, але не пояснивши, що з ним зробити, чи не так?

— Негідно чиниш ти, тримаючи дівчину, що не може опиратися, на ланцюгу та в підземеллі, — прошепотіла я. Але тепер це далось легше.

Чоловік з обличчям демона засміявся.

— Ти — не дівчина, Стожаре. Ти навіть не людина. Так, ти маєш таке ж красиве личко, як і Ханна, та усім іншим ви геть відрізняєтесь.

— Це тобі Ханна таке збрехала, щоб урятуватись? Як же ти мене боїшся.

— Коли знаєш свого ворога в обличчя і вмієш його убити — нема чого боятися. Думаю, в нас із тобою саме такі стосунки. І ще одне питання, бо мені час іти: що таке Павутиння та де воно знаходиться?

Може, то так подіяла на мене здатність знову говорити. Може, те, що я вперше за кілька днів трохи поїла. Або що пута стали легшими. А, може, він сказав «Павутиння», а я одразу почула «Тигран».

Він спитав. Я криво посміхнулась.

На цьому розмова завершилась.

Четверта тканина важко ковзнула донизу.

Те дзеркало відібрало в мене імена моїх рідних та друзів. Я могла ще пригадати, як вони виглядають. Але не могла згадати імен. Потім мене накривала туга і відчуття втрати. Зрештою, злізала шкіра з рук. І було так страшно...

Так страшно, що навіть теплі обійми білявого хлопця, сповнені любові та відчуття безпеки, які снилися мені в короткий час забуття, від того страху не рятували.

А ще я боялася, що одного дня забуду не тільки імена близьких, а й те, чому маю про них мовчати.

Ахазові треба було довше говорити зі мною того разу, перед четвертим дзеркалом.

Бо після нього я перестала відповідати взагалі.

Коли я дивилася в п’яте дзеркало, то на якийсь час сліпнула. На одне око чи два. Здавалось, очі набирали пітьми. Потім зір повертався знову.

Але я намагалася дивитись в те свічадо частіше. Коли я була сліпою, то не бачила інших дзеркал. І видіння не мучили мене. Хоча холод і страх лишалися.

Сліпа, я намагалася розбити пекучі кайдани об підлогу. Марно.

Шосте дзеркало зробило щось таке дивне — я майже не могла стояти чи сидіти. Тіло не покидало відчуття вільного падіння кудись у безодню. І, глянувши в те дзеркало, я часто опинялась на землі, не годна підняти догори навіть руки.

Ув’язнення запам’яталось мені смаком тих ягід — вони були єдиним, що приносив мені поїсти Ахаз. І ще воду. І сотні питань, на які я мовчала.

Сьоме дзеркало кричало голосами. Знайомими і незнайомими. Патрійською, белатською, кохорською, старотською, персопольською та іншими мовами, знищеними в Циркуті. Волало тисячами передсмертних криків.

Я вже не могла згадати, що робило восьме дзеркало. Просто бачила в ньому своє відображення. Не красиве, не вродливе, не чарівне, як звикла споглядати в дзеркалах у минулому житті. Бліде, безкровне обличчя зі скусаними до чорного губами, обліплене пасмами брудного смолянистого волосся. Худі вилиці випирали, як і ключиці під заяложеною, закривавленою сорочкою. Ось якою я стала. Думки не тримались єдиного цілого. Здавалося, що тіло теж. Я згадала мимохіть, як якась чорноволоса дівчина, лежачи в ліжку, сказала мені, що її тіло наче порізали на частини. Здається, її тоді стрілами поранили. Обличчя тієї чорнявки було таким знайомим... але я не могла пригадати, як її звуть. Та почувалась, мабуть, так само або й гірше.

Світ перетворився на дзеркала. На демонічне обличчя Ахаза — то було єдине ім’я, яке я ще пам’ятала. Він увесь час називав мене Стожаром — але чи то було моє ім’я? Та іншого я пригадати не могла. Простір так давно був чорним і червоним, що я вже не могла зрозуміти, якого кольору в мене очі. І чи існують ще якісь барви.

А потім Ахаз став давати мені саму лишень воду. Бо я не говорила. Хоч не могла вже згадати, чому. А він, вочевидь, не надто цим переймався.

Я лежала в колі з дзеркальних уламків, що стирчали з підлоги, наче зуби.

І помирала.

— Ханно?

Голос був незнайомим, гучним. Але я навіть не поворухнулася. Лежала, оповита пітьмою сліпоти. Могла лишень чути і відчувати холодне каміння, до якого притискало моє тіло. Не чарами. Відсутністю сил.

— Це не вона. Я ж казав.

Інший голос, знайомий. Ахазів. З ноткою роздратування.

— Ну вже пробач мою сентиментальність. Якби ти три роки провів поруч із людиною, а тоді побачив точну її копію, просто-таки точнісіньку, хай і зморену та майже мертву, то теж би засумнівався.

Перший голос також прозвучав роздратовано. Тоді він спитав:

— А де моя учениця?

— От я сподівався тебе розпитати. Ви ж із моїм сином найкращі товариші. Вона як у воду канула, Ханна твоя. Всевлад уперто мовчить. Вважає, що своїм вчинком вислужив собі певне право на таємниці. А я поки не маю часу з тим розібратися.

— Тихше їдь, Ахазе. Твій син за рік посяде престол. Сумно буде, якщо ти опинишся в засланні в ту ж годину. Не займай його напарницю, — я відчула, як поряд хтось присів і прибрав волосся з мого обличчя. — Дивовижна. Стожар у Метейському краю. Просто дивовижна. Красива і сильна. Вісім дзеркал. Майже три тижні опору. Німа, сліпа, але досі дихає. І нічого тобі не розповіла? Хоч, гадаю, ти не надто наполегливо запитував, якщо дозволив це. Просто насолоджуєшся владою над створінням, могутнішим за тебе, впійманим у пастку.

— Мене просто бісить твоє захоплення, — крига в голосі Ахаза шкрябонула мене по вухах. Я мимоволі скривилась. — Бачиш, її також.

Я розплющила очі і незрячим поглядом втупилась у його бік. На якийсь час запала тиша, викликана, вочевидь, моїм рухом. Або — тим, як виглядали зараз мої очі. Хоч я й не могла знати, як саме.

— Скинь ту ширму і добий її. Чого ти тягнеш? Ти міг зробити це в перший же тиждень.

— Завтра прибуде останній Величний, Картан. Я вирішив, що несправедливо буде позбавити такого видовища інших своїх побратимів. До того ж це могло б викликати серйозний конфлікт. Норт і Синезора вже перебували в Колісії, коли Всевлад захопив Стожара. І вони зауважили, що в палаці спричинилася справжня бійня, коли дарвенхардці спробували поневолити Шукача і ту чорноволосу бестію. Якби не Сталева Рукавиця й Золотий Щит, що вчасно прийшли на допомогу, хтозна, чи вдалося б захопити їх живцем. Звичайним дарвенхардцям ця пара, що билась на смерть, була не по зубам. Це теж примушує задуматись. Гаразд, Шукач, але та дівка... Я хочу, щоб ти, Ярий, з нею поговорив. На свій лад.

— Поговорю, брате. Не сумнівайся. Але мені шкода, що я так пізно приїхав сюди. Бесіда зі Стожаром теж могла б мені сподобатись. Та тепер уже, по суті, нема з ким розмовляти. Вона згасає, — несподівано лагідно чужі шорсткі пальці торкнулись моєї шиї, міряючи пульс. — Завтра спустиш останню ширму — і кінець. Хочеш зробити це при всіх Величних? Я не знаю, як Синезора й Норт погодились так довго чекати.

— Вони не в своїй державі. У моїй. Тому й погодились, — пирхнув Ахаз. — Згідно законів, ми з локальними проблемами розбираємось кожен на свій розсуд. Стожари — справа Метейського краю. І, як видно, наш рід цілком в змозі з цією проблемою впоратись. Без сторонніх.

— Тут я згоден.

Я відчула, як Ярий підвівся. Ярий... це ім’я викликало в мене якесь почуття, щось таке давно почуте і ще давніш забуте... але я не могла згадати, що саме.

В мить, коли вони обоє пішли до виходу, мій зір відновився. Пітьма витекла з очей холодними сльозами.

Високий чоловік в чорному плащі та з дарвенхардською зброєю за плечима озирнувся на мене з-поміж двох дзеркал. На кілька секунд ми зустрілись поглядами — його очі мерехтіли легким дарвенхардським сяйвом. Завдяки цьому я побачила, що вони — карі.

То було вперше за такий довгий час, що я розрізнила якусь іншу барву, окрім чорної та червоної.

На мить його брови зійшлись на переніссі, а рот привідкрився, мовби прагнучи щось сказати.

— Ну, ти йдеш? — спитав його з темряви Ахаз.

Ярий ще секунду дивився на мене, а тоді мовчки повернувся і пішов за братом.

Я була зрячою. Я бачила, як за колом з дев’яти дзеркал, останнє з яких ще було поки накрите тканиною, збираються люди. Багато. Кілька десятків. Їх кроки, тихі голоси, дихання заповнювали простір.

Мені було так погано. Ще гірше, ніж зазвичай. Піт заливав обличчя і не було змоги його змахнути чи взагалі підняти руки. Важкість свічад навалювалась на мене. Вона не зникла цього разу, коли в залі з’явились інші люди. Мені крутило руки й ноги, було так страшно, холодно і водночас — пекельно гаряче. В спину наче вставили десяток кілків. І кожен навіть найменший рух забивав їх в тіло глибше. Я не могла пригадати свого імені. Тільки дивне слово «Стожар». Слово, що містило в собі вогонь і світло, міць та дуже древню пам’ять. Слово, яке я вже не могла б навіть прошепотіти. В роті було сухо. Голова розколювалась. Серце билося так сильно та гучно, що сплески крові в мене в скронях загрожували розірвати судини. Хотілось, аби це просто закінчилося. Будь-як. Хотілось, щоб Ахаз нарешті відкрив останнє дзеркало.

— Майже місяць тому мій старший син, мій Спадкоємець, якого ви усі добре знаєте, зробив мені цінний подарунок, — промовив гучний голос. А зазвичай він розмовляв так тихо і спокійно.

Просто в себе перед обличчям я побачила чиїсь чоботи. Знала, чиї. Не мала сили поглянути вгору.

Ахаз продовжив:

— Всевлад подарував мені скутого древніми ланцюгами, знесиленого звіра в прекрасному тілі. Могутнього Стожара. Спадкоємицю держави, якої давно не існує.

— Вона така єдина? — спитав хтось. Якийсь незнайомий мені чоловік. Напевне, інший правитель.

— Я не знаю. Каже, що так. Але я б не надто покладався на такі запевняння. Саме тому, коли ця помре, я займуся пошуком навіть найменшого натяку на те, що в Метейському краю могли з’явитись інші Стожари. Я переверну усяку халупу, мої воїни відірвуть кожну дошку, за якою щось може ховатись. Переріжуть усіх, хто може щось знати і вирішить про те змовчати. А тоді ми вийдемо за межі Метейського краю.

— Ти ж не показував нам свого полоненого Стожара цілих три тижні, опираючись на те, що це — виключно твоє право, — пролунав чистий, холодний жіночий голос. — А тепер збираєшся шукати подібних цій істот на землях наших держав? Дзуськи, Ахазе.

— Синезоро, я й слова не сказав про ваші держави.

— Тоді що ти мав на увазі?

— Дикий край. Там століттями мешкає різна пошесть, нащадки тих, хто втік із підкореної країни. Їх одиниці, часом вони крадуть щось у прикордонних селах, коли зима і сильні морози. Не надто дошкуляють. Тому досі ми не йшли цілеспрямовано до того краю, бо користі з нього буде небагато, там крім лісів майже нічого цікавого.

— Хіба велетенські кам’яні голови, — глузливо промовив хтось низьким, хрипкуватим голосом.

— Кому, як не тобі, Норте, про це знати, — голос Ахаза пролунав несподівано з повагою.

— Ти не думав її приручити? Я так багато чула про всемогутніх Стожарів. Всі ми чули. А ця... ну що з неї взяти? Вона ледь дихає, — голос був ще один, незнайомий.

— Зробити зі Стожара рабиню? Думка, що могла б знищити усю Циркуту. Її розум не скорити. Тільки за допомогою цих дзеркал, — відповів Ярий. — Якщо вийде за їх межі — нам усім кінець.

— Твій брат, Ахазе, дуже фатально мислить. Ніхто ж не забув, що Стожара можна просто застрелити? Чи це міф?

— Ні, не міф, Синезоро. Але відколи це ми обираємо для ворогів легшу смерть?

Натовпом прокотився сміх. Але він не був веселим — скоріш навпаки. Забився хвилями об стіни, приховані за червоним огнистим колом, мов набат, провіщаючи смерть.

— Ярий, розверни її до закритого дзеркала. Час із цим покінчити. Я продемонстрував вам, побратими, загрозу, що знову просочилась на землі Циркути. А зараз продемонструю її смерть.

Я відчула, як до мене хтось підійшов. Ахазові чоботи віддалились. Було байдуже. Навіть... ні, не так! Втомлене серце зробило стрибок в грудях від ледь відчутної радості. Ще трішки.

Ярий опустився навпочіпки і, схопивши мене за плечі, посадив. Спина нестерпно заболіла. Руки в мене безсило звисали, правиця опинилася за спиною. Не мала сили її пересунути.

Неймовірним зусиллям примусила себе повернути голову і глянула на Ярого. Але він не дивився на мене, просто тримав за плечі. Його обличчя було до мене в профіль.

— Сюди дивись, Стожаре, — скомандував Ахаз.

Я байдуже поглянула на нього. Люди, що стояли за дзеркалами, перед вогнем, видавались химерними тінями. Ахаз на їх тлі виділявся чітко — високий, могутньої статури, одягнений сьогодні не в просту сорочку і штани. Білий камзол, розшитий золотом, приковував погляд, як і світлий розкішний плащ із хутром, накинутий на плечі. Штани його теж були білими — так незвично було бачити цей сліпучий колір після стількох днів темноти. За спиною — сріблястий лук та стріли. Голову Величного вінчала срібна корона. Я побачила їх, і не одну — в тьмяних відблисках довкола. Тут зібрались усі Величні Циркути. Мені складно було пригадати, хто я така, але цей факт чомусь видався цілком зрозумілим і ясним.

Величні.

А я — Стожар.

Вороги.

— Приємно було провести з тобою стільки часу. Передавай вітання своїм попередникам на тому світі. Якщо там щось є, — сказав Ахаз холодно. — А, і своїй подружці-напівчаклунці також. Вона вчора здохла.

І потягнув за тканину.

Я забула про все на світі, коли темне полотно полетіло на землю, здійнявшись одутлою хвилею.

Водночас із цим щось невелике, холодне ковзнуло мені на долоню руки, що була за спиною. Теплі, шорсткі пальці стиснули мою руку, змушуючи втримати річ. Та мала гострі краї.

— Борися, — прошепотів голос над самим вухом.

Дзеркало попереду оголилось. І в ньому чітко, як в білий день, я побачила блідого Ярого, що все ще був поруч і не дозволяв мені рухнути на землю, і себе. А поряд із дзеркалом, з іншого від Ахаза боку, стояв молодий чоловік. Наші погляди зустрілись. Його, чорний, як смола, не відривався від мого обличчя.

Я згадала, хто це.

Тієї ж миті відчула, як груди сповнює неймовірна, жагуча, пекельна злість. Така, що могла породити тільки одне: прагнення помсти. Прагнення вбити.

Тієї ж миті відчула, як праву руку обдало крижаним холодом. Стиснула судомно пальці і в них та в долоню вп’ялись чотири гострі кути. Не бачила, та знала, що тримаю. Відчула.

То був патрійський герб.

Тієї ж миті відчула, як з-під землі, зі стелі, з невидимих стін, оминаючи криві дзеркала, пронизуючи наскрізь Величних та їх Спадкоємців, які не могли, звичайно ж, нічого того ні бачити, ні відчувати, прорвались тисячі, мільйони сяйливих, потужних променів. І всі зійшлися в мені.

Я поглянула на Ахаза.

— Прокидайтеся, — мовила неголосно. Куди й поділись біль та втома. Від того, як несподівано і стрімко тіло наповнювалось силою, що проникала в нього звідусіль, та найбільше — через стиснений кулак правиці, голова на секунду пішла обертом.

А тоді я усвідомила, що затягуються рани й опіки. Що кілки, встромлені мені в хребці, безслідно зникають.

Ахазове обличчя зблідло та перекосилося.

— Що... що ти сказала?

Я на мить схилила голову. Труснула руками, звільняючись від кайданків, що сковували зап’ястя так довго. Вони розкололися на сотні дрібних часточок і осипались на землю.

Подивилась на нього:

— Я говорила не до тебе, — а тоді перевела погляд на Всевлада: — А з тобою ми ще побалакаємо. Опісля.

Відчула радше, аніж побачила, як кілька стріл лягли на тятиви.

І закричала.

Як хвилі з берегів, сипонули зі своїх кривих полів дзеркальні скалки.

Не всередину кола. Назовні.

Сипонули скалки, ставши моїми стрілами. Пронизуючи ворогів.

Потужний імпульс труснув землю. Забриніли, загули невидимі струни. І мій голос, лунаючи з неймовірною міццю та шалом, пройшов крізь чорні стіни підземелля та вирвався назовні.

За сотні кілометрів від нас, у далеких хащах Дикого краю почули мене ті, до кого зверталась.

Кінець другої книги