Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

Розділ 1

Легкий вітер куйовдив моє ще дещо вологе після швидкого купання волосся. Спускаючись сходами від головного входу, я швидко застібав білий камзол і попутно намагався віддихатись. Перебіжка зі Смоляниної вежі до моєї і швидке приведення себе до ладу далися б легше й не вимагали б такого поспіху, якби було легко покинути теплі жіночі обійми одразу після пробудження. Але зі Смоляною це виявилось дуже непросто. Обсмикнувши рукави, заховав червонясті смуги на зап’ястках — якийсь із останніх розрядів на верхівці таки трохи пробив купол, але тоді в шаленстві я цього й не помітив. Опіки були болючими. Коли Смоляна була поруч, я їх не відчував, а потім мене на мить приголомшив біль в руках, коли я занурив їх у теплу воду купелі. Та зараз займатись ними часу не було.

На мене озирнулись усі, хто вже стояв на площі, чекаючи гостей. Стожари були одягнені в біле — хоч ми наче й не змовлялись. Благодар стояв, оточений ореолом спокою й благородства — як і зазвичай. Його очі кольору весняної зелені поглянули на мене уважно і, здається, трохи занепокоєно. Ратмир стояв біля нього і з його виразу обличчя зрозуміти щось було неможливо. Він теж був вбраний в камзол поверх сорочки — то був рідкісний випадок, коли я бачив друга в одязі з рукавами. Миланина сукня чарувала погляд — вона мала розкішний поділ, оздоблений золотавими візерунками, та оголювала ніжні овали пліч жінки. Для мене цей Стожар завжди була, попри свій твердий і подекуди дуже впертий характер, зразком жіночої елегантності. Пообіч неї стояли Яртура та Всеслава. Русоволоса дівчина посміхнулась мені своїми неймовірними блакитними очима — аж наче хмари розійшлися. Посмішка ж Всеслави, кучеряве біляве волосся якої було фантастичним чином впокорене високою зачіскою, видавалась від чогось хитрою. Певна річ, саме вона вбрала сукню з найглибшим декольте і ще й майже прозору. Проігнорувавши пустотливий погляд Всеслави, я став скраю, поруч із Ратмиром. З міста чувся гул — то висипали на вулиці люди, збурені прибуттям іноземних гостей. Белати прибули на кораблях — я бачив їх вітрила з гербом Циркути, коли перебував на верхівці своєї вежі. Суден було аж три — отже, нас чекає зустріч із багатьма чужинцями. З людського гулу став чітко вирізнятись інший — стукіт кінських копит. Він був такий рясний та потужний, що земля під ногами ледь здригалась. Благодар, що стояв праворуч від Ратмира, нахилився й поглянув на мене.

— Зі Смоляною все добре?

Я кивнув. Обличчя його проясніло. Старий легенько схилив голову у відповідь, а тоді його погляд знову звернувся в бік в’їзних воріт. Обитель була оточена невисоким муром, радше символічним, аніж таким, який міг би справді захистити. Але ворота були високими, міцними, з кованими залізними ґратами. Зараз вони були прочинені навстіж і за ними починався спуск донизу, де пролягала уся Колісія. Через узвіз не було поки видно, що ж відбувається на дорозі нижче, але тремтіння від ударів копитами об бруківку наростало.

Першими ринула на площу патрійська сторожа, що супроводжувала прибулих — воїни в світлих обладунках, з гербом Патрії на грудях, верхи на граційних конях. Вершники розділилися на два потоки, що оточили площу двома півколами, які вели від воріт до головних сходів, біля підніжжя яких стояли ми, Стожари, а тоді швидко приборкали своїх скакунів, завмерши за спинами палацової челяді та кількох десятків поважних панів та панн, яким їх становище в суспільстві дозволяло бути присутніми на подібних оказіях.

Щойно патрійська сторожа припинила свій рух, як об світлу бруківку площі вдарили копита чорних дарвенхардських коней. Попереду на вороних їхали троє чоловіків і троє жінок. Усі вбрані в чорний, багато розшитий дорожній одяг, зі сріблястими луками й сагайдаками зі стрілами за спинами, з чорними плащами, що м’яко спадали з плечей. Голови їх вінчали срібні корони з короткими зубцями, що нагадували шипи. Це були три подружні пари — Дан, зустрівши гостей на кордоні, одразу ж надіслав нам листа, повідомивши конкретно, кого чекати. Чоловік та жінка посередині мали обоє років по сорок — і були, як я розумів, Величними Белати, Ільдаром та Амірою. В чоловіка було геть сиве коротке волосся, смагляве обличчя з уважними, дещо примруженими темними очима та вольовим підборіддям. Через той свій погляд Ільдар скидався на яструба, що повсякчас чигає на здобич. Аміра мала суворе обличчя з великими сірими очима, повними, але блідими устами й гостреньким носиком. Якщо в її вибагливо заплетеній косі й була сивина, то ніхто її не бачив — волосся жінки було чисто-білого кольору.

Праворуч від них їхали Величні Горти — веснянкувата й рудокоса Азата, та її чоловік — блакитноокий чорноволосий красень Стихір. Обоє були трохи молодшими за Ільдара й Аміру, але це аж ніяк не позначалось на тому, щоб вирази їх облич були бодай трішки менш погордливими.

Третьою парою Величних були правителі Персеполю — найпівденнішої частини Циркути, що межувала з Патрією. Вони були найстаршими з-поміж шістки і мали років по сімдесят обоє. Зазичай Величні не правили так довго. Але річ у тім, що Чернин та Найдена не мали власних дітей. І тому їх наступником було названо котрогось із молодих родичів — та, вочевидь, той ще не пройшов дарвенхардської служби до кінця, тому й не міг зайняти престол. Але язик би не повернувся назвати Чернина та Найдену старими — хоч їх обличчя й вкривали рясні зморшки, а волосся обох було цілком срібним від сивини, вони були прекрасними. Справді, зачаровували й притягували погляди більше за своїх молодших побратимів. Можливо, тому, що правили вони вдвічі довше. Може, бо відчувалось — вони — єдине ціле. Справді — пара. Обоє стрункі й підтягнуті, вони роззирались і споглядали все, якось ідентично повертаючи голови, хмурячи брови й стискаючи губи. Коли Чернин поправив свій плащ правицею, Найдена повторила його рух лівою рукою, хоч вони в той момент, присягаюсь, дивилися в протилежних напрямках.

Праворуч від усіх Величних їхав Дан. Я відчув неймовірну радість, побачивши його — адже розлука була дійсно тривалою. Відчув, як яскраво спалахнула поряд аура Милани.

Стожарів кінь був сніжно-білим, як і штани та проста, без прикрас, туніка вершника. Він посміхнувся нам і, спішившись, встав між нами та Величними, тримаючи коня за узду. На відстані десь метрів двадцяти за своїми володарями їхало попарно зо п’ятдесят вершників. За кілька хвилин вони заполонили весь центр площі. То не були військові — звичайні белати, хоч, певне, й знатного походження. Замикали ходу два десятки дарвенхардців. Сервусів, військових, що походили з підкорених народів, я не побачив.

— Вітаємо шановних гостей! — промовив Благодар, виступаючи з нашого строю. — Тих, з ким давно знайомі, — кивнув він Чернину й Найдені, — та нових друзів.

Ну, з дружбою він, схоже, поспішив, але усі Величні поштиво схилили голови, увінчані коронами, а тоді спішились.

Чернин першим підійшов до Благодара й вони потиснули одне одному руки. Я побачив, як старий Величний всміхається — привітно, хоча й не надто радісно.

— Двадцять років не бачились, Стожаре, двадцять років. А в тебе хоч би якась нова зморщечка з’явилась, чи що.

— Мені здається, що ні Стожари, ні Величні не надто переймаються такими речами, чи не так?

— Визнаю, тут ти правий.

— Що ж, шановні гості, дозвольте представити Вам моїх побратимів. — Благодар широким жестом вказав на інших Стожарів. — Це — Милана, Всеслава, Яртура, Ратмир та Чорногір. Мене звуть Благодаром, — кивнув він молодшим Величним, з якими, схоже, ніколи не зустрічався. — Ми раді вітати вас у столиці Патрії Колісії та, зокрема, в нашій Обителі.

— Дуже приємно, Благодаре, ми вдячні Вам за гостинність. З деким ми вже знайомі, з іншими з Вас бачимось вперше, а тому візьму на себе сміливість та представлю й себе, й інших Величних могутньої імперії Циркути, — пафосно сказав Чернин і назвав усіх своїх колег. Ті кивали, коли звучали їх імена. Після цього Благодар запросив усіх до Обителі.

Важко описати, якої втіхи я зазнав, коли белати почали заходити — спершу до велетенського передпокою зі сходами й могутніми деревами, а тоді — до найбільшої зали Обителі, в якій росли в’юнкі рослини, котрі переплітались пагонами на стелі. Зараз був не сезон, проте ще тиждень тому я доклав зусиль, спілкуючись із ними, і гілки на моє прохання розцвіли, заповнивши простір просто-таки фантастичними ароматами та нависаючи звідусюди гронами білосніжних суцвіть. Птахів поміж ними було більше, ніж зазвичай, і всі різнобарвні та ніжноспівні. То вже постарався Ратмир. Чоловіки й жінки не могли стримати непідробного, дитячого захвату на обличчях, коли роздивлялись довкола. Дехто не утримав і зачудованих вигуків та реплік.

Залу, в тій половині, що була далі від дверей, заставили столами. Розташували їх літерою «П». До нашої лави приставили ще одну, схожу, і перед ними поставили стіл. Це було для того, щоб Величні сиділи поряд зі Стожарами, як найдорожчі гості, будучи обличчями до входу. Інші столи тягнулись паралельно одні до одних, двома рядами. Вкриті були білосніжними скатертинами, а заставлені наїдками так, що мало не вгинались. Я несподівано відчув, як живіт скрутило спазмом голоду, — ще б пак, їв востаннє вчора ввечері, а час вже наближався до полудня.

Інша половина зали була поки порожня — але я знав, що ввечері бенкет супроводжуватиме музика і багато хто танцюватиме. Та зараз, пообідавши, більшість белатів, найпевніше, піде перепочивати до відведених їм покоїв.

Ми сіли за столи: Стожари, Величні, знатні белати й шановані патрійці. Дарвенхардці залишились стояти струнко, вставши в дві шеренги за спинами гостей. Не ризикнули тільки зупинитись біля нас — думаю, тут би дружелюбний тон Благодара зазнав би свого фіналу. За начебто легким початком спілкування ховалось багато невимовлених речей. Як-от межі, за які не можна було виходити. Озброєні довгими сріблястими луками та ще казна-чим, воїни з суворими незворушними обличчями й так вносили свою лепту в атмосферу, і могли б її зіпсувати, якби кожен не знав, що взяти луки до рук вони не зуміють. В присутності Стожарів зброя просто впаде на землю, не заподіявши нікому шкоди. Але, попри це, між нами й людьми в чорному була значна відстань — переходити її вони не наважувались.

Милана з Благодаром сіли посередині столу, праворуч від них розташувались у відповідному порядку Дан, Яртура та Ратмир, а біля них — Чернин та Найдена. З іншого боку сиділи Всеслава та я, поруч було ще порожнє місце для Смоляни, а за ним сиділи Аміра з Ільдаром та Стихір з Азатою. Власне, напередодні я спитав, чи не варто було б нам якось перемішатись, щоб не відсаджувати Величних на краєчки столу, але Благодар засміявся й похитав головою, сказавши, що так прийнято і гостей це не образить. Дивлячись на їх спокійні обличчя, я визнав, що старший Стожар мав рацію. Так як у своїх державах Величний і Велична завжди сидять в центрі поруч, а гостей садять пообіч, так і для нас, Стожарів, нормально не розділятись. Просто нас більше і тому це викликає певне відчуття нестандартності.

Їсти ще ніхто не наважувався, хоч очі в людей бігали від тарілки до тарілки. Галас стояв чималий. Але ось звелась Милана й він миттєво вщух.

— Дорогі гості! — промовила вона своїм гучним, але водночас красивим та мелодійним голосом, обводячи залу поглядом і легко вклонившись. — Ми раді вітати вас у своїй Обителі. Почувайтесь як удома. І хай дні, проведені в Патрії, стануть для вас чудовими та незабутніми! — вона звела вгору руку з кам’яним келихом, наповненим вином. — За вас! І за Великий Обмін — хай відбудеться вдало!

Присутні відповіли схвальним гулом та піднесли свої келихи назустріч Милані, а тоді спорожнили їх. Це стало сигналом для початку трапези.

— Поглянь, як багато тут усього! — майже одразу вловив я голос якоїсь молодої белатки, що сиділа неподалік. Поглянув на неї — рум’янощока пампушка з білявим кучерявим волоссям здивовано оглядала стіл. — Але зовсім немає м’яса!

— Це тому, що Стожари його не вживають, — тихо відповів їй юнак, що сидів поряд — високий і худий, мов шпиця, з шевелюрою русявого волосся.

— Та я ж не кажу, що це погано... — мовби виправдовуючись, промимрила дівчина, відчувши на собі мій погляд. — Просто... незвично.

Решта її слів потонула в брязканні ложок об тарілки й гучному хрумкотінні, що заповнило залу.

Я одразу ж наклав собі повну тарілку різних наїдків, від яких аж слинка текла. Підплив тихенько молодий юнак, що розливав вино, і наповнив мій порожній келих. Я поклав до рота шматок сирно-картопляного рулету і відчув, як на душі одразу полегшало. Але в цю саму мить на мене зацікавлено подивилась Аміра, що сиділа найближче.

Я зрозумів, що припустився стратегічної помилки. Треба було сісти біля Благодара, випхавши на край Всеславу. О, вона б отримала справжнє задоволення, маючи нагоду щебетати та пускати бісики вельможним белатам! Мене ж дійство захоплювало, але після привітання та знайомства все сприймалось якось відсторонено. Гадаю, провиною тому був голод.

І ще я не міг зрозуміти, чому так довго немає Смоляни.

Та, відчувши на собі погляд Величної, усвідомив, що доведеться розважати гостей. Мерщій ковтнувши рулет, я приязно звернувся до білявокосої жінки:

— Як минула дорога? Щастило на попутний вітер?

Здається, те саме якраз спитав Ратмир у Чернина на протилежному боці столу.

— О, пливлося доволі непогано. Хоча яка різниця, є вітер чи ні, коли на галерах так багато гребців? — посміхнулась якось специфічно Аміра. З-за її голови миттєво визирнула інша — Ільдарова. Та, що з хижим профілем і коротким сивим волоссям. Втупивши в мене примружені темно-сірі очі, він прорік:

— Інколи ми просто складали вітрила, щоб дати тим покидькам попрацювати.

— Гм... — я не відразу знайшовся, що його сказати.

— А де ж іще один Стожар? Я знаю, вас має бути більше, — промовила, несказанно мене виручивши, інша Велична — рудоволоса Азата, нахилившись над столом. Її погляд не можна було назвати приязним, але він принаймні не був таким відмороженим, як у Ільдара.

Я відчув, як оживилась Всеслава. Попхавши мене рукою, щоб відкинувся на спинку лави, вона посміхнулась до Величних:

— Здається, Смоляна сьогодні проспала. Мала нелегку ніч. Ну, знаєте... не обов’язково кудись мандрувати, щоб знаходити пригоди.

— А це ж вона, Смоляна, є Стожаром, який уміє вправлятись із небесним вогнем? Дуже захопливе й небезпечне вміння. У нас про неї ходять легенди. Тому цікаво було б познайомитися, — промовила Азата, не вловивши, мабуть, іронії в голосі Всеслави або ж просто її проігнорувавши.

— Це ж вона викликала ті неймовірні блискавиці вночі? Нам було видно з корабля, — долучився до розмови Стихір. — Чи у вас восени часто бувають грози?

— Так, то була Смоляна. Часом ми вправляємось у найбільш підвладних нам уміннях. Просто в неї воно особливо ефектне, — відповів я спокійно.

— Здається, вам блискавки не надто до смаку, — зауважив Ільдар. Його голос був низьким, промовляв Величний повільно і якось тягуче. З усіх саме цей новий знайомець сподобався мені найменше.

— Чому Ви зробили такий висновок?

— Бо у Вас на зап’ястях опіки.

— О. Так. У мене влучив розряд. Але не надто сильний.

— Просто Чорногір не звернув на нього уваги і тому не потурбувався залікувати свої рани. Чоловіки мають дурну звичку терпіти біль та виставляти це за чесноту, — пробурмотіла Всеслава й зробила кілька ковтків із келиха. — Ну, знаєте, щоб вразити жінок. Зазвичай.

— А у Вас які чесноти? — спитав, всміхнувшись, Стихір, прикувавши до її обличчя погляд.

— Я вродлива.

— І дуже скромна, — не зміг стримати посмішки я.

Стихір теж посміхнувся, а от інші Величні не розділили його ентузіазму. Це, втім, ніяк не вплинуло на те, що Всеслава мала настрій поговорити. Вручивши їй на час невидимі віжки розмови, я з’їв ще кілька шматків рулету, перейшов до салату, а тоді став розглядати люд за довгими столами.

Було ще доволі тепло, а тому жінки одягали сукні легкі та красиві, не ховаючись в плащах чи хутряних накидках. Зі здивуванням я помітив, що вкрай важко відрізнити, де сидять патрійки, а де — белатки. Це було можливим радше завдяки тому, що одні говорили патрійською з белатським акцентом, а інші — навпаки. Хоча дехто умудрявся паплюжити обидві мови і тоді взагалі було важко розібратись, що то за громадянин. Це ми, Стожари, не задумуючись переходили на будь-яке наріччя, адже народжувались зі здатністю розуміти усяку мову. Тому з Величними говорили белатською, хоч, я був певен, ті чудово могли б використовувати і нашу. А от щодо інших гостей, то багато з них трохи шарілися чи задумувались, кидали довкола обережні погляди, оцінюючи розкішну, але таку незвичну і складну обстановку — і так в основному було можна визначити белатів та белаток. Патрійці поводились спокійніше. А так — жіночі сукні були дуже подібними, з тканин різноманітних барв, одні приталені, інші — вільніші, та дуже схожі між собою. За винятком того, що могла відрізнятись вишивка. Патрійська була зазвичай просто геометричною, складалась з пересічення тонких ліній та кутастих візерунків. У белатській, що мала більш плавні лінії, переважали додаткові елементи, що нагадували шипи. Вочевидь, така мода диктувалась виглядом герба — шипованим колом. Чоловіки теж були одягнені схоже — здебільшого в сорочки й штани, у високі чоботи. Хоч дехто мав на собі розшиті камзоли, а хтось вбрався в туніки. І тут теж вирізнялись деталі — вибиті на ременях чи халявах чобіт узори, розшиті коміри тощо.

Люди знайомились між собою, шукали спільну мову та, звичайно ж, напихались наїдками. Патрійки, що увесь ранок присвятили чепурінню, напевне, не менше втомились, аніж белатки, що були щойно з довгої дороги. Я на мить замружився, а тоді розплющив очі — і поглянув на світ іншим зором.

Сотні, тисячі барвистих почуттєвих ниток пронизували простір, пов’язуючи людей між собою, полум’яніючи, тягнучись кудись за межі зали, в землю, в стіни, у високі вікна. Яскравіші видавали нові, чисті емоції, тьмяніші були радше спогадами чи зв’язками з неживими предметами. Цілі пасма тяглись від людей на північ — то були нитки й подекуди навіть канати, що поєднували белатів із їх вотчиною. Я поглянув на дарвенхардців, що підпирали стіни. Їх ореоли були спокійними, тьмяними, подекуди — чорними. Я рідко бачив таку чорноту в людях — вона означала, що переді мною — убивці. Кожен із дарвенхардців позбавив когось життя в минулому. Одних оточував ореол пітьми легшої, крізь яку можна було ще вловити інакші почуття. На інших же було боляче дивитись через те, як засмоктувала погляд чорнота їх нутра.

Я поглянув на Величних.

І здригнувся.

Кожен з них був — сама смерть.

Миттю повернувся до звичайного зору. Але не міг примусити себе подивитись на них як до того, оцінюючи лишень маску зовнішності. Всеслава щось говорила, Благодар — також. Всі перемовлялись. Сміялись разом. А я от не міг. Просидів так в задумі якийсь час, аж доки мене не вивів з нього несподіваний спалах цікавості за довгим столом ліворуч. Таке буває — після використання сил можна мимоволі вловити емоції, навіть того не прагнучи.

Я подивився в той бік і зустрівся поглядом з зеленавими очима. Жінка спостерігала виключно за мною.

Була белаткою — зрозумів це одразу. Не через одяг, не через манери, аж ніяк. Через той погляд — водночас і холодний, і жагучий. Він пропікав наскрізь. Хоча незнайомку було б складно назвати винятковою вродливицею — мала вона квадратне підборіддя, занадто випнуті вилиці та трохи заширокі для її статури плечі. Мідне волосся, завиваючись в дрібні кучері, не сягало навіть плечей, але й не було таким неймовірно-буйним, як у Всеслави, коли та гребувала укладкою (тобто в будь-який день до сьогоднішнього). Жінка не була вродливицею, повторюсь. Але я відчув, що не в змозі відвести від неї погляду. Не міг зрозуміти, чому. Щось було в ній, щось... таке, що привертає увагу значно сильніше за ідеальне обличчя.

Побачивши, що і я дивлюсь на неї, незнайомка посміхнулась. В неї був широкий рот, але посмішка вийшла приємною.

— Рослини. Чорногір обожнює саме їх, — долинув до мене голос Благодара.

— А як ви визначаєте, чим найбільше опікуватись? — то вже Азата.

— Це стається саме собою. Просто одного дня починаєш звертати на щось особливу увагу, — відповів я, вертаючись в розмову. Після посмішки мідноволосої жінки раптом відчув себе краще, пітьма в спогадах трохи затерлась. — Я став відчувати тепло й життя в деревах. Спершу — в них. Потім — і в усіх живих рослинах. І відчуваю те тепло весь час.

— А ці рослини, — Ільдар здійняв руку, вказуючи на все, що буяло довкола й над нами. — Ваших рук справа?

— Моїх — тільки те, що вони зацвіли. А загалом ця зала завжди має такий вигляд.

— Цікаво.

Зрештою всі доволі начастувались та розслабились.

Потім був день, наповнений веремією завдяки розселенню белатів по покоям, перевезенню їх багажу з кораблів до Обителі. Ще ми з Яртурою подались на кілька годин до Центральної столичної лікарні, бо нам повідомили, що сталась аварія: коней понесло, якийсь віз перекинувся і люди сильно покалічені. Займатись усіма пацієнтами зараз не було часу, ми домовились прийти за два дні, щоб зробити плановий похід по усьому закладу, але тут довелось летіти, мов на крилах: в останню мить вдалось зцілити й відтягнути з порогу смерті молоду вагітну жінку та її ще ненароджене маля, чоловіка і старого діда. Лікування було складним, Яртуру я до нього не допустив, а з мене процес витягнув усі сили. Крім того, далось взнаки випите перед тим за трапезою вино — почувався я не таким зібраним, як було потрібно, і це ускладнювало справу. Але — вдалося. Сидів потім з годину, приходячи до тями, п’ючи крижану джерельну воду і слухаючи ніжний голос Яртури, що розмовляла з Макієм. Останній за десять років набув сивини в скронях, зморшок на чолі та в кутиках губ, але однаково лишався вельми привабливим чоловіком. Особливо це було помітно по захоплених поглядах юних доглядальниць. Оберен же, колега, з яким раніше працював Макій, помер, поки мене не було в столиці. Я з жалем та сумом згадував лисуватого пузаня, що був дуже добрим, мудрим лікарем та хорошою людиною і з яким ми такий довгий час спілкувались. Проте ніхто з нас не є безсмертним. Були тут і інші лікарі, звичайно. Багато нових. Так само, як і їхніх молодших колег. Час на місці не стояв.

А ввечері відбулась більш помпезна та атмосферна, аніж вдень, учта. Белати здивували усіх величезною кількістю цінних дарів, привезених з Циркути — коштовностями, прикрасами, килимами, тканинами, посудом, цінними книгами. Коли вони заносили й представляли ту всю розкіш в залі, я мимоволі задумувався про те, що ж вони захочуть в обмін за рабів. Адже у них і так дуже багата імперія.

Зрештою, вечори, наповнені світлом свічок та пронизані мерехтінням сяйво-каменю, хмільним духом та красивою, з нотками якоїсь первозданності, дикості, музикою мають здатність відкладати думки про речі складні на наступний день. Тоді ж, трохи прийшовши до тями після пригод у лікарні, я пив, їв та веселився разом з усіма. Музиканти віддавали себе повністю, виграючи на інструментах. Вперше стала очевидною різниця між нашими народами. Патрійці танцювали легше, вільніше. Рухи наших національних танців часто нагадували спурхування, були чистими, простими. Заведено було не торкатись партнера, дразнити його, манити — принаймні попервах. Хоча тілесний контакт ніхто не відміняв, згодом можна було і треба було часом пригорнути, обійняти, провести рукою по плечу, тілу когось прекрасного поряд. Та все пізнається в порівнянні. Белати... в своїх рухах вони були сповнені дивного, ошаленілого ритму й краси. Вони самі були музикою.

На початках танцювали більше патрійці. Але в якусь мить гра інструментів затихла — і стало чути тільки рівномірне постукування руками об стегна, витупування об підлогу ритму белатського танцю. Величні теж брали в ньому участь. Я бачив, як злітають високо подоли жіночих суконь, оголяючи ноги й стегна, як палають щоки та мерехтять почуття в очах, як напинаються м’язи на руках чоловіків, коли ті підкидають чи міцно притискають партнерок, як дихання — шалене, божевільне, — лунає в унісон. Серце починало битись швидше від самого споглядання.

Чиясь рука ковзнула в мене по плечах і торкнулась правиці... Я зустрівся поглядом з зеленими очима. Жінка посміхнулась, труснувши мідними кучерями. За секунду я згадав, де вже її бачив. То вона не відривала від мене погляду на денній учті.

— Як тебе звуть? — спитав я, відчуваючи, як вона тягне мене кудись вперед. До натовпу белатів, серед яких, хоч це й не дивно, вже то тут, то там з’являлись знайомі мені патрійці. Танець ставав спільним. Я відчував спротив, бо він був не нашим. Ритми — чужі. Рухи — незнайомі. Але... такі манливі і чудові. Голова йшла обертом.

— Жадана. А тебе, Стожаре?

— Чорногір.

Вона потягла. І я піддався. За мить... за мить опинився у вируючому морі розпашілих тіл. Десь було чути струни — музики стали вловлювати ритм. Дикий, шалений. Замерехтіло все — зелені очі Жадани, її легка темна сукня, белати, патрійці довкола, в’юнкі рослини з білими квітами, що вгорі тонули в сутінках, ніч за вікнами, спрагле дихання, цілунки якихось людей у вирі, мелодія струн і знову... гуп-гуп! Ритмічні удари об землю десятків ніг. Дотики, сміх, дзенькіт підборів об камінь, приглушений спів птахів у пітьмі.

Гуп-гуп!

І поміж тим я раптом побачив, як догори, притримувана засмаглими сильними руками за талію, спурхнула дівчина з довжелезним розпущеним чорним волоссям, що м’якими хвилями на мить закрило увесь світ. Вона здійняла догори обличчя, заплющивши очі, і дзвінко сміялась, а з шиї, наслідуючи лет усього, догори на срібному ланцюжку підскочив і Стожарів амулет — чотирикутна зірка. Коли дівчина полетіла донизу, аби м’яко торкнутись ногами підлоги, полотно чорної, м’якої сукні з розшитим діамантами й перлами кантом злинуло довкола неї, мов зоряне небо.

— Ти кудись зник, — прошепотіла Жадана, ледь торкаючись мого обличчя долонею, коли я завмер. — Танцюймо!

Я знову роззирнувся, але вдруге не знайшов Смоляни. Вихор ритму й рухів довкола втратив свою привабливість. Перепросивши, я поцілував своїй новій знайомиці руку та пішов геть. Роззирнувся, побачив біля однієї зі стін Всеславу, несподівано відчув полегшення. Підійшов до неї.

— От засранка, знає, як з’явитись ефектно, — пробурмотіла та, ковтаючи з келиха вино.

— Ти про кого?

— Про Смоляну, звісно. Ти не бачив її приходу, бо вертів в танці якусь руду кралю. Але ось зайшла Смоляна — і частину людей біля входу наче паралізувало. Хоча, визнаю, недаремно. Вона прекрасна. Настільки, що я навіть не можу примусити себе позаздрити чи щось таке.

— Ти не можеш примусити себе позаздрити, бо любиш її, — посміхнувся я, а тоді не зовсім ґречно вихопив у Всеслави келих і одним рухом перехилив увесь його зміст. Гортань запекло, але я відчув себе краще.

— Гей! — обурилась дівчина. Але за секунду перестала злитись і зробила м’який рух пальцями. В її руці з’явився ще один келих. Повнісінький.

— Ти знав, що їй дванадцять разів пропонували вийти заміж? Доки тебе не було. Відколи Смоляні виповнилось сімнадцять, у неї не було відбою від кавалерів та женихів. Мери міст, лікарі, музиканти... Навіть один бард був. Дивак, за пазухою ні шеляга, але, здається, тоді вона вперше задумалась над пропозицією.

— Ні, не знав, — промовив я, почуваючись знічено. Дивився на людей довкола.

— А що Ратмир також до неї сватався — він тобі не говорив?

Я швидко глянув на Всеславу.

— Ні. Але чому ти мені це все розповідаєш?

— Ти ж сам сказав — я її люблю. Ми всі любимо. Тому я подумала, що ти маєш знати, як тобі пощастило, — вона підійшла, обвила мою шию руками, хлюпнувши трохи на сорочку своїм вином, і поцілувала мене в щоку. — В будь-якому разі, про белаток навіть не думай. Цей танець — єдине щире в них, що я побачила за увесь день. Але якщо говорити про ту руду бестію — вона приїхала з нареченим. Я чула, як вони вдень розмовляли. Просто він — Спадкоємець, стоїть з іншими дарвенхардцями та не розважається. Йому там десь чотири місяці служити лишилось. Може, вона хоче розважитись наостанок, але тобі це не потрібно.

— То ти з танцю таких висновків наробила?

— З життя я таких висновків наробила.

— Дякую за пораду, — буркнув я. Всеслава пирхнула, розімкнула обійми і пішла в напрямку виходу. Кроки її були ледь-ледь хиткі. Потягнувши за шпильку в зачісці, дівчина розпустила волосся. Буйні кучері одразу ж вистрибнули з тенет густою копицею.

Розділ 2

Благодар важко опустив голову, торкнувшись чолом рук, спертих на стіл. Я ще ніколи не бачив його таким занепокоєним.

— Ціна незвична, — тихо промовила Милана. — Дуже висока.

— Річ не в тім навіть, — поглянув на неї Дан. — Просто це виглядатиме так, наче ми торгуємо зброєю. Але Патрія ніколи не торгувала зброєю.

— І хтозна, чи не обернеться це згодом проти нас самих. Так само, як наші Шукачі шпигують на землях Циркути, так і в Патрії є люди, котрі працюють на імперію. Це не секрет, хоч ніхто не любить особливо торкатись цієї теми, — це вже Смоляна. Вчора в тій неймовірній вечірній веремії ми так і не зустрілись. Я шукав її. Безрезультатно. А коли сьогодні зайшов до малої зали, вона вже сиділа між Ратмиром та Даном. Красива, спокійна, волосся знову приборкане косами. Легенько мені всміхнулась. Я стримав посмішку у відповідь.

Був зніченим через те, що не вдалось вчора її розшукати.

Але понад усе мене дивували мої відчуття. Так, наче без неї я раптом видався собі позбавленим чогось важливого. Ніби знайшов щось дуже справжнє тієї ночі, в спалаху блискавиць, і тепер без того не міг.

Та що там!

Я почувався роздратованим. А ще — хотів знати, чи все з нею гаразд після грози. З її силами та тілом. Може, вона теж не помітила одразу чогось, як я свої опіки?

Останнім зайшов Благодар. Він мав зустріч з Чернином та Найденою — ті на правах старших висловили волю всіх Величних Циркути, щоб ми могли спокійно обговорити все разом, а не під час засідання з усіма прибулими Величними. Та цього разу спокійне обговорення мало домішок чогось буремного. Був старий Стожар похмурим. Новина, яку він повідомив, змусила мене геть-чисто забути про особисті переживання. Усіх інших, здавалось, також.

Белати захотіли рецепти двох зіллів, які Стожари варили для Шукачів. Того, яке дозволяло бачити вночі та загалом робило зір в рази сильнішим, аніж у звичайних людей, та ще одного — яке робило Шукачів сильнішими та витривалішими за інших.

Важливою особливістю Великих Обмінів було те, що ми пропонували ціну по черзі. Одного разу белати казали, що вони хочуть, а іншого — патрійці пропонували те, що могли дати. Сяйво-камінь минулого разу був пропозицією патрійців. Тому шанси, що вдасться змінити бажання гостей, зараз були мізерними.

— Шукачі збунтуються. Белати ж хочуть вдосконалити дарвенхардців. Тоді будь-яка діяльність, прихована від влади Циркути, на її території стане, по суті, неможливою. Якщо дарвенхардці стануть такими ж сильними, як і Шукачі, — потерла чоло Милана. — Тоді виходитиме, що як ми посилаємо Шукачів у Циркуту — ми посилаємо їх на смерть. Так не можна. А ми звикли знати про те, що відбувається в північного сусіда. І не варто від цього знання відмовлятися.

Тут усі були згодні.

— Чи погодяться вони на щось інше? — спитала Милана. — Інші зілля? Ми можемо запропонувати щось для зцілення чи інакше, що не завдаватиме шкоди.

— Ці речовини також шкоди не завдають, — Благодар похитав головою. — Чернин був твердий у своїх вимогах.

— Скількох рабів вони згодні дати за таку плату? — спитав я.

— Двадцять тисяч.

— Це також дуже багато, — зауважив Ратмир. — А ми ж можемо поторгуватись, щоб вийшло двадцять п’ять.

— П’ятдесят. Якщо ми погодимось на таке — нехай дадуть п’ятдесят тисяч, — мовив я. Усі витріщились на мене. — Що? Ми ж можемо прийняти й сотню тисяч.

— Якщо вони стільки дадуть, — підняла брови Милана.

— Стоп! Ми що, вже погодились? — то вперше подала голос Всеслава. Вигляд у неї після вчорашнього був трохи пожований. Яртура, що також була присутня на зібранні, мовчала. Але радше через скромність.

— Ніхто ні з чим не погодився. Взагалі, пропоную зараз кожному «перетравити» в голові почуте і відпочити. Може, прийде в голову якась думка. Треба переглянути історичні довідки — може, були раніше подібні прецеденти, коли ціна була такою... незвичною. Коли могла загрожувати подальшому мирному співіснуванню наших держав. І як те все закінчилося.

— А взагалі — ми можемо відмовитись, — Дан відкинувся на спинку крісла та провів рукою по чорному з сивиною волоссі. — Про це теж не варто забувати. Белати собі відпочинуть трохи, погуляють Колісією — та й заберуться додому.

— Свого часу саме Патрія запропонувала таку угоду. Можна цілковито втратити традицію. До того ж... люди можуть не оцінити скасування Обміну. Корінні та... Адже дуже багато знедолених рабів стали чудовими громадянами нашої держави, а їх діти теж звуть себе патрійцями.

— Я знаю, Ратмире, до чого ти хилиш. До того, що моя матір — уродженка Бактрії. Але це не означає, що я маю діяти в інтересах бактрійців, персепольців, старотів та інших. Я ж тут народився і ще й Стожаром. Патрія — ось мій єдиний інтерес. І я проти того, аби торгувати зброєю. А ці два зілля саме нею і є.

— Прошу пробачення, якщо образив тебе, Дане, — Ратмирів тон зазвучав примирливо. — Я не хотів.

— Я знаю, все гаразд.

— Давайте зробимо перерву. До завтра. Обдумаймо все гарно, — знову сказав Благодар, підводячись. При цьому камінчики, заплетені в його сиве волосся, легенько задзвеніли. — Особисто мені після оголошення вам умов белатів, а надто після розмови з Величними Персеполю хочеться посидіти на березі Світанового плеса зі своїми лишень думками.

— А як щодо того, аби, попри думки, там була ще й пляшка Срібноліської вишнівки? — шепнув мені Дан. — Не вірю, що ти її не привіз.

Я махнув рукою і перед Даном на столі з’явилась пляшка.

— Прекрасно. Чорногоре, ти як? Милано, Ратмире, Всеславо, Смоляно, Яртуро? Бо я, Благодаре, точно йду з тобою, — звернувся він до усіх по черзі. Зміна теми одразу посприяла зміні атмосфери. У відчутно приємнішому напрямку. Зрештою, Благодар, Дан, Ратмир та Всеслава разом із вишнівкою вирушили на берег плеса, а Милана забрала Яртуру кудись у місто — про щось там вони домовились ще раніше.

— Зустрічаємось завтра о цій же порі. Обговоримо, хто що думає. Сьогодні було просто повідомлення. Загалом, наскільки я знаю, белати нікуди не поспішають, тому можемо думати, скільки треба, — промовив Благодар на завершення, намагаючись не втрачати серйозного вигляду. Але після учорашнього бенкету та нинішніх новин, що з самого ранку захотіли навантажити усіх тягарем державних справ, вишнівка, визнаю, так і манила погляд. Усіх без винятку.

Але я втримався.

— Смоляно, залишишся на два слова? — спитав я, коли всі почали збиратись.

— Добре.

Нарешті ми залишились наодинці. Було чутно, як за дверима совають лави та брязкотять столовими приборами й посудом челядники — помалу знову готували обід, спільний для усіх. Про сніданок після гулянки, що затяглась до світанку, якось ніхто не згадав. Хто хотів — попросив покоївку принести їжу в покої. Наприклад, я, коли ледве розліпив повіки. А тоді снідав в купальні, не вилазячи з крижаної води — аби хоч трохи прийти до тями після короткого сну.

Смоляна не зрушила з місця — сиділа за столом. Дивилась вичікувально.

І якось... дуже обережно. Видалась мені, попри свій незворушний вигляд, беззахисною.

Глянув на неї іншим поглядом. Це було безтактно, але не втримався. Не міг її розгадати.

Хвилювання. Радість. Страх.

Дівчисько.

Я підійшов і, схилившись, відгорнув чорнюще волосся. Поцілував в шию — Смоляна ледь здригнулась, коли торкнувся губами її шкіри. Відчував, яка вона напружена. Провів пальцями в неї по підборіддю, легко розвернув обличчям в свій бік і знайшов поцілунком губи. Занурився в аромат повітря після грози. І не давав їй спокою, доки не відчув, що дівчина розслабилась і сама стала до мене тягнутись.

В голові з’явилась несподівана ідея.

— Давай поїдемо за місто? Прогуляємо сьогоднішні частування. Схоже, Величні тут і так не на один день.

— Здається, саме тому варто нам усім бути в столиці в цей час, — в її погляді загорались знайомі іскринки. Губи почервоніли, щоки — також.

— Ми повернемось увечері. І ніхто не забороняє думати про справи. Але є ще й інші речі. Бачив, як легко спокусились вином замість мудрого споглядання вод ті, що перед тим були сама серйозність? Так, ми вирішуємо долі дуже багатьох людей зараз. Але ж ми й самі люди. Між періодами напруги варто відпочивати. Ходімо, Смоляно.

— Гаразд. Але я переодягнусь в штани. Не люблю їздити верхи в сукні.

— Чекатиму біля виходу.

Було тепло і гарно надворі. Яскраве, але не палюче сонце часом заходило за хмари, що тяглись сіро-білими, схожими на поторсану вату, смугами, застеляючи блакитне небо. Висока трава сягала нам стегон, а коней узагалі ховала аж до ший. Далеко вгорі кружляли рудопері степові канюки, виглядаючи собі здобич. Але летіли вони під лінивим сонцем теж якось неспішно. Внизу ж, навпаки, напрочуд швидко шелестіли лозами маленькі вівсянки й куріпки, що видавали уривчасті різкі звуки.

— Не дивись на мої почуття. Ніколи більше, — сказала раптом Смоляна.

— Я...

— Я серйозно, Чорногоре. Ти можеш запитувати мене про будь-що. Я відповім. Але не роби так більше, мені хотілося тебе після цього вдарити. Ти ж знав, що я помічу.

— Чому ж не вдарила?

— Гарно цілуєшся.

Якийсь час ми мовчали. Здійнявся вітер, розвіваючи волосся, одяг та кінські гриви. Ми їхали на сірих кобилах в яблуках — схожих одна на одну, мов дві краплі води. Тварини були сумирними, м’яко ступали землею, часом поскубуючи високу траву. А та вже де-не-де стала жовкнути.

— Я хотів запитати тебе про твої блискавки. Ти не постраждала? Вночі на тобі я наче не помітив нічого, але в себе наступного дня знайшов опіки на зап’ястках, — сказав я нарешті. Ми вже були доволі далеко від Колісії — місто з його світлими будинками, палацом на вершині найбільшого пагорба, фонтанами й усіма людьми лишилось позаду. Праворуч було видно широкий тракт, який часом губився між пагорбами, трохи в низині, — то була дорога на південь. Нею їхали якісь коні, воли, тягнучи кибитки й вози, здіймаючи куряву. Далі, на південному заході, було видно невелике поселення — село Степне. Але ми їхали, відхиляючись в інший бік, до Сармати.

Смоляна дуже довго мовчала. Зрештою, я поглянув на неї уважно: дівчина зачервонілась.

— Мені здається... опіки з’явились пізніше. Вночі. Я перехвилювалась і схопила тебе за руки... Але, здається, тобі було все одно. Ну, в той момент... Пробач, якщо дуже болять.

— Я вже їх зцілив, — усміхнувся я. — Смоляно?

— Що?

— Я не можу дечого зрозуміти... Ти хочеш, щоб все було так, як раніше?

Вона стенула плечима. Спитала:

— А ти?

— Ні, не хочу. Але я б не відмовився вчора від танцю з тобою.

Вона почервоніла ще дуже.

— Я... мала вчора настрій втікати. То ти більше не будеш?

— Що? Танцювати? Цілуватись?

— Дивитись на те, що не можна.

— Не буду.

— Гаразд.

— А все інше можна?

— Я подумаю.

Я усміхнувся.

— Чорногоре?

— Що?

— Я знаю, що це ти покликав на прогулянку. Але чи не проти будеш, якщо я покажу тобі одне місце? Гадаю, тобі сподобається. Я часто бувала там раніше. В основному, коли ще вчилась і мала більше вільного часу.

— А що це за місце? — зацікавився я.

— Вежа Поземок. Чув про таку?

Я похитав головою. Смоляна посміхнулась. Просто чарівно. Коли ми відійшли від теми особистих відносин, я відчув, як вона розслабилась.

— Тоді їдьмо. Будемо там десь за годину. Треба переправитись через Сармату і прямувати вздовж її притоки Ніжної до однієї яруги...

— А на березі Ніжної ж стоїть село Верхняве, правда?

— Так, трохи далі.

— Тоді після мандрівки до твоєї вежі можна заїхати туди. У Верхнявому є гостиний двір, де дуже смачно готують.

— Заманлива пропозиція.

Ми доїхали до Сармати, тоді знайшли неподалік переправу — старий сліпий дід, який, втім, працював тут на плоті вже п’ятдесят років і знав цю частину ріки, як свої п’ять пальців, для чого йому вже не треба було її бачити, перевіз нас із кіньми на протилежний берег. Ми спитали його, чи не думав він звернутись до Стожарів, щоб виправити свою сліпоту.

— Ой, молоді люди, думав. Оглядав мене він... Благодар. Ще п’ятнадцять років тому. Але я зір втратив, бо перечепився і на дріт очима впав. Не допоможе вже мені Стожарова сила.

Від почутого було трохи сумно, хоча старий, попахкуючи люлькою, тільки знизав плечима: мовляв, звик уже.

Ми поїхали далі і нарешті дістались підвищення, яке розсікав справді великий та глибокий видолинок. Мав він круті береги, а внизу пробивала собі шлях через чагарники невелика річка.

Подекуди тут росли дерева — але якісь невисокі, з потемнілими гілками й рідким листяним покровом. Ба навіть більшість листочків лежали вже на землі, пожовклі чи й почорнілі, скручені, сухі. Те ж саме відбулось із кущами. Трава попригиналась, пожухла. Земля під нею була сирою. Пахло вологою та, як не дивно, підземеллями. До цієї долини осінь дісталась швидше, аніж до інших околиць Колісії. А на самому дні, на скелястому виступі понад берегом Ніжної стояла вежа. Мала вона, судячи з бійниць, шість поверхів. Але останні два стирчали до неба єдиним клиноподібним виступом стіни — даху у вежі давно вже не було. Повита плющем, вона нагадувала заснулого звіра буро-зеленого забарвлення. На відстані здавалось навіть, що стіни її ледь чутно дихають.

Глянув на Поземок іншим зором — і побачив, як довкола древнього каміння завихрюється пітьма.

— А ти романтична натура, знаєш, куди хлопця привести, — усміхнувся, поглянувши на Смоляну. Передбачливо перейшов перед цим на звичайний зір. Дівчина всміхнулась у відповідь.

— Страшно?

— Та де, біля дівчини з блискавками в руках я нічого не боюсь.

Ми спішились, прив’язали кобилок до найближчого дерева. Тоді я подав Смоляні руку й ми почали обережно спускатись донизу. Ноги ковзали по болоту й вогкій траві, — добре, що були взуті у високі шкіряні чоботи й ті не промокали. Чагарники ж, за моїм невеликим наказом, перед нами розплітали свої гілки й розступались, бодай цим полегшуючи просування крутим схилом. В яру вже залягали сутінки — тепле пообіднє проміння огортало своїми світлими обіймами тільки верхівку вежі. Чути було, як дзюркотить Ніжна. За кілька хвилин її стало в прямому сенсі відчутно — зісковзнувши з трави, ми опинились у воді вище кісточок. Ніякого містка видно не було, тож просто перейшли річку, що нагадувала радше неширокий потічок, і в найглибшому місці мала сантиметрів тридцять.

— Я знайшла цю вежу, коли мала років сімнадцять. Мені подобалось тоді вештатись околицями наодинці. Добре, коли ти Стожар — можна нічого не боятись. Хоча в Колісії взагалі дуже безпечно, — сказала Смоляна, пришвидшуючи крок і виходячи з річки на берег, де за два метри вже було підніжжя вежі. Зараз, зблизька, вона нагадувала мені старий-престарий склеп. Арковий прохід давно не мав дверей і зіяв пітьмою, мов розкрита пащека. Я поглянув на свою супутницю — дівчина трохи задихалась, в її косах позастрягали листочки й галузочки, а штани й низ сорочки геть вимокли через вологу траву, якою ми пробирались. Але синьо-зелені очі горіли дивовижним натхненням і захватом. Зараз Смоляна нагадала мені себе дівчинкою — коли не боялася сама волочитись лісом або втручалась у наші, хлоп’ячі, справи.

Була зараз такою гарною.

— Я теж блукав околицями Колісії, але чомусь цієї вежі не знайшов.

— О, ну, мені з пошуками допомогли, — Смоляна потягла мене до темного входу. Я побачив принаймні десятьох гадюк, що шаснули в траву від вкритого мохом порога, коли дівочий чобіт переступив через нього. Я не боявся змій, та й узагалі — тварини не шкодили Стожарам, вони нас відчували. Проте місце було ще те.

До того ж збудоване явно не людьми. Не звичайними. Каміння справді дихало — силою. Але якоюсь викривленою, не такою, яка зазвичай відчувається в творіннях Стожарів.

— Допомогли?

— Так. Лікувала одного хлопчика, що живе неподалік. І коли ми з ним якось розмовляли, він захоплено повідав мені про це місце. Захват його я розділила, але заборонила навідуватись сюди ще. Ти сам відчуваєш. Люди оминають це місце, і не просто так.

— А тобі самій тут не було моторошно?

Смоляна засміялась.

— Зовсім трішечки.

Всередині у вежі мені спершу було геть нічого не видно. Але незабаром очі призвичаїлись до сутінків. Через відсутній дах високо вгорі, вузькі бійниці та вхідну арку лилось розсіяне світло. Вежа мала в діаметрі метрів сорок, тож тут було просторо. Вгору попід стінами вилися напівзруйновані гвинтові сходи без перил, часом помежовані виступаючими кам’яними майданчиками. Здавалось, наче ми знаходимось на дні широкого колодязя.

— Взагалі молодим Стожарам не дуже люблять розповідати про це місце та його засновника. Але коли я вже знайшла вежу Поземок, Благодару нікуди було дітись від моїх розпитувань. В тебе ніколи не було відчуття, що ми живемо в дуже... дуже такому ідеальному світі? Ну, в майже ідеальному?

— В мене було таке відчуття до моменту, як я вперше стикнувся з маніяком, що убив багатьох жінок. Ми з Даном його «вполювали».

— Так, тут ти правий, — Смоляна на секунду закусила губу. — Гаразд, я маю на увазі наше середовище. Стожарів. Ми проходимо навчання, живемо в розкоші та повазі, ми рідко конфліктуємо. І розповідають нам учителі переважно історії героїв та великих досягнень. А ця вежа... Її створив Стожар, але він не був героєм. Навпаки. Його звали Горисвітом. «Той, хто сяє на увесь світ». Він був сильним Стожаром, основою його міці був земний вогонь. Одного дня він... запишався. І став давати людям зайве, надлишкові дари й можливості. В обмін на ті дари прості люди стали йому поклонятись. Таємно від інших Горисвіт збудував цю вежу. Сюди патрійці приходили висловити йому свою покору. А він за це... робив страшні речі.

— Я ніколи раніше про нього не чув, — сказав я знічено. Вежа тепер виглядала не просто моторошно. Я глянув на її нутро як Стожар — і здригнувся. Повсюдно були заломлені промені. Проникаючи сюди, в цю башту, в її центр, всі почуття, думки й прив’язаності людей переломлювались, тьмяніли, здавалось навіть, що перегорали. І... ставали чорними, темними, відбивалися багаторазово від стін та в них і залишались. Нутро вежі було як тенета, з яких енергія, що потрапляла ззовні, вже не могла вирватись.

Підлога тут була з темного каменю, подекуди залита водою, вочевидь, ще з позавчорашньої грози. В центрі стояв обточений, почорнілий круглий камінь, що розмірами своїми нагадував невеликий стіл. Я не міг зрозуміти його призначення. Аж раптом поглянув на підлогу уважніше — камінь стояв в центрі давно почорнілої патрійської зірки. Це місце було зроблене за аналогією до підземної зали Обителі Стожарів. В мене мурашки пішли по спині від такого блюзнірства. Горисвіт створив свій власний храм, а в центрі його поставив вівтар. Яким було призначення цього вівтаря? Чи приносились тут жертви? Важко було виплутати цю інформацію з чорних ниток. Сили наші не діяли тут так, як усюди. Від вдивляння в енергетичну пітьму у мене розболілись очі. Більше у вежі нічого не було, ніяких меблів чи речей.

— Бо нам не розповідають про те, що Стожари також помиляються. І в минулому було достатньо прикладів. Але ця Горисвітова помилка була найжахливішою. Він втратив свою сім’ю — дружину та дітей — через якийсь нещасний випадок. І... втратив через це також і розум. Збожеволів. І перестав сприймати світ, як нам притаманно: через призму любові. Він розлюбив світ та людей, що в ньому живуть. Запишався. Вирішив, що є вищим за них. І став бавитись у божество. Люди приносили йому присяги вірності, схиляючись, а він взамін давав те, в чому б відмовили нормальні Стожари. Смерть недруга, прихильність гордовитої жінки, незмірні гроші. Дехто просто приходив, бо мав потребу комусь поклонятись. В людей таке буває. Стожари, звичні, могутні, але дуже людські, тьмяніли для фанатиків у порівнянні з Горисвітом, що відверто називав себе неймовірним, не таким, як усі. Він готував повстання. Хотів убити своїх побратимів і правити Патрією як король, одноосібно, і потім з наступних народжених Стожарів також зростити собі єдиного спадкоємця, а інших зробити його прихильниками чи навіть рабами. Дивись, тут навіть є фрески, що зображають Горисвіта та його фанатиків.

Смоляна повела мене до стіни. Від долоні руки, якою вона не трималась за мою, полинуло м’яке молочне світло. В його промінні стало видно майже знищений, затертий, з багатьма відсутніми фрагментами настінний малюнок. Але того, що лишилось, було достатньо, аби зрозуміти суть.

Чоловік, одягнений в світлий одяг, стояв в одній частині фрески. Його волосся було коротким та білявим, і цим він нагадав мені мене самого ж, що додало ще більшого дискомфорту до ситуації. В центрі малюнка було видно вже знайомий вівтар, тільки я не зрозумів, що на ньому стоїть, бо та частина штукатурки відпала. З іншого боку від вівтаря виднілись люди, багато. Всі — зі схиленими головами, і якісь аж наче менші за Горисвіта, що тільки підкреслювало його особливе становище. З простягнутих долонь Стожара линуло золоте сяйво.

— Якесь божевілля. Стожари ж і тез того дають людям все, що ті просять.

— Ну, ти б погодився створити намисто, яке, якщо хлопець одягне його на шию дівчині, зробить її йому покірною? — звела брови Смоляна. Я стиснув губи і похитав головою. — От і я так думаю. А це все, і ще багато чого, зображено на стінах цієї вежі.

— Ти казала, що вона називається Поземком. Але ж це просто назва вітру. Чому так?

— Поземком назвали її вже опісля згадуваних подій самі люди. То вітер, що несеться при сніговому покрові. Було блюзнірством називати таке опорочене місце як святиню. А цю взимку замітає снігом на багато метрів. Тому така й назва. Народна, як то кажуть. А той Стожар прозвав свою вежу Храмовою.

— Що сталось з Горисвітом?

— Він не зумів підняти повстання. Інші Стожари відчули неладне. Адже ми ж... ми ж завжди відчуваємо одне одного. І коли щось в енергії Патрії змінюється. Горисвіт просто не зумів приховати свою діяльність. Його викрили. Та усіх спільників. Тих патрійців, яким погано жилось за нормальних Стожарів, посадили до в’язниць та закули в жалючі кайдани. А було їх близько двох тисяч на той момент. Для Горисвіта ж інші Стожари викували спеціальні ланцюг та колодки. Вони сильніші за ті, якими сковують звичайних злочинців. Вони здатні приборкувати нашу силу. Власне, просто відмежовують Стожара від неї. І нещадно печуть, мовби щойно вийняті з горна. Горисвіт і не просив легкої смерті, він проклинав Стожарів та їх страх панування над іншими. Він говорив багато страшних речей. Про те можна прочитати в бібліотеці, в Обителі Стожарів. Ті події мають понад тисячу років. Я всі очі виплакала над книжками, в яких вони описуються, так важко було читати. На них ще й вікові обмеження накладено. Так само і ці стіни закляті. Не-Стожари не бачать на них фресок. А на місці вівтаря звичайним патрійцям видно глибоку яму. Це щоб цікаві хлопчиська не підходили. Горисвіта закували в ланцюг та надягли на руки кайдани, і він згодом помер на верхівці цієї вежі. Там був його, так би мовити, кабінет. А потім став в’язницею. Коли він вмер, дах обвалися і все рухнуло сюди. На малюнках в книгах ця зала має лави й деякі меблі, та тоді все те розвалилось. Тільки вівтар і лишився. Тіло Горисвіта спалили, бо патрійська земля, яку він так зневажив і розлюбив, не хотіла його приймати. А що зробили з прахом — я вже не знаю.

— Я ще в такому місці не був. І, чесно кажучи, вражений, що ти тут сама стільки часу провела, — сказав я з осудом. Ми йшли вздовж стіни, розглядаючи й інші фрески. — Тебе так приваблює ця історія?

— Мене вона лякає. Але я вважаю, що Стожари мають знати не тільки про хороших наших попередників. Щоб усвідомлювати, що наші вчинки мають бути завжди гарно продуманими.

Поки ми розмовляли й роздивлялись довкола, сонце надворі сховалось вже за пагорби. Сутінь м’яко стала пітьмою.

— Я зрозумів, про що ти. Про ризики, на які ми йдемо, розглядаючи умови Великого Викупу і думаючи про їх виконання.

Смоляна не відповіла, натомість просто пригорнулась до мене.

— Я довіряю тобі. І хочу, щоб ти знав, чому я так непокоюсь.

Я обійняв її і поцілував в маківку.

— Я зрозумів, — повторив. — Ходімо звідси. Дякую, що привела мене сюди. Але час іти.

Вона не стала заперечувати. Ми вийшли з вежі, вдруге перейшли вбрід Ніжну та видерлись на край яру. І тут синхронно, не змовляючись, полегшено видихнули. Небо нагорі посміхалось мільйонами зірок. Від цього стало легше.

Довго цілувались.

А тоді поїхали до Верхнявого. Там сиділи в гостьовому дворі, смакуючи фантастичною випічкою та сиром, якого тут виготовляли щонайменше десять видів. Випили багато гарячого вина. Довго-довго говорили і вечір обіймав мене сяйвом Смоляниних очей, що зеленіли, плутався іскринками, що зринали в чорному волоссі, і воно саме нагадувало зоряне небо. Плутались думки і тепло огортало кожен сантиметр тіла. Ми мало говорили про справи. Про щось серйозне. І водночас — багато. Бо розповідали про щось таке особисте, чим ділишся тільки з близькими людьми. Про щось таке, що ми понад усе любимо в собі і в інших. І про таке, чого терпіти не можемо. Про те, що уміємо і чого хотіли б навчитись. Про що мріємо.

Я мріяв про неї. Досі. Не відчував її своєю. Була трохи далекою, недосяжною. Може, просто не міг усвідомити цього. Бо руку свою вона повсякчас тримала в моїй. І часом клала голову мені на плече. І я цілував її волосся. А потім і її саму. Довго, пожадливо. Наче не міг напитись. І картав себе за те, що не приїхав раніше. Що втратив із нею так багато часу. Подумати тільки... десять років. Десять років, і раптом — таке дивовижне відчуття цілісності, яке навіть не міг би просто так собі уявити.

А потім, вранці, мене несподівано розбудила тривога. Увірвалась в сон та прогнала його, як проганяли перші промені сонця сутінки, що мирно дрімали в кімнаті. Розплющив очі і довго дивився на стелю, якою повзли тонкі смужки червонясто-золотої заграви. Кров стукотіла в скронях, мов шалена. Ми зупинились в тому ж таки гостьовому дворі, в кімнаті на горищі — затишній, оббитій деревом, з двома великими круглими вікнами. Зазвичай після сну думки годі було одразу зліпити докупи, аж тут навалилося все: вчорашня прогулянка до вежі Поземок, візит белатів, ціна, яку вони захотіли, те, як назвав її Дан «зброєю», страхи, що терзали Смоляну останнім часом. Прокинувся я від того, що відчув, як вона обіймає мене, але її венами тече вогонь, як і в ту ніч на верхівці вежі. І цього разу він перекинувся на мене.

Я повернув голову — Смоляна міцно спала. Відпустила мене, обійняла подушку руками. Чорне хвилясте волосся, як ковдра, вкривало її біле ніжне тіло. Я потягнувся, відшукав рукою покривало, що сповзло на край ліжка, і накрив дівчину. Легенько поцілував у плече. Смоляна щось тихенько пробурмотіла, не прокидаючись.

Тоді я встав і підійшов до вікна. Світанок щойно-щойно загорівся.

Я думав про вчорашнє.

Про те, що вона мені показала і розповіла. Про ранкову розмову Стожарів і те, як ми справді легко перейшли з серйозних справ до відпочинку. Про те, яке наше життя — майже ідеальне.

Я думав про те, що усі люди помиляються і це нормально. І що я впевнений у своїх друзях. В Стожарах, що стали для мене справжньою сім’єю. Тому якщо ми й приймемо якесь непросте рішення — то разом. І меншості треба буде прислухатись до більшості. Адже скоро ми голосуватимемо за те, що вирішили: попрощатись із белатами чи пристати на їх умови і виторгувати за «зброю» так багато життів. Згадав, як малим нервувався, розуміючи, що Стожари не втручались у війни Циркути з іншими державами. Що не спинили могутню імперію, і тепер вона — єдиний наш сусід. Сусід, до якого ні в якому разі не можна повертатися спиною.

Але такий, від якого ми точно не слабші. Якщо ми відмовимо, то станемо такими ж, як ті, хто одного разу не допоміг державам, що падали, і людям, які помирали.

Я прихилився до холодної шибки чолом.

Розділ З

— Мир та благо в Патрії забезпечує не те, що Шукачі бачать вночі і рухаються швидше за інших. Мир та благо в Патрії забезпечуємо ми, Стожари. Свого часу саме бактрійці, що зросли в каменоломнях, підказали, як давати раду з нашими східними кар’єрами, аби робота там йшла краще. Вихідці з Горти були основними будівничими чотирьох великих міст Патрії сто років тому. А діти усіх підкорених завжди називають себе лишень патрійцями, бо народжені тут. І ми так багато говорили про те, що час перетворити землі між Диким краєм та Загубленими рівнинами на ще один жилий район Патрії, тому що там є усе необхідне для життя — ліси, родючі землі та водойми. Але нема великих міст. Тільки корінні патрійці не надто поспішають виїжджати з насиджених місць, і це цілком зрозуміло. А от людям, які не мають власного житла і свободи, можна запропонувати колонізацію тих країв, дати їм наше громадянство, кошти для початку нового життя та будівництва міст. Навіть белати, попри їх жорстокість та зажерливість, не стануть заперечувати, що найголовніший ресурс будь-якої держави — це люди. Не корисні копалини, не зілля й настійки, не зброя. Люди. Тільки наш північний сусід полюбляє використовувати їх як рабів. Ми ж маємо змогу зробити з них вільних патрійців. Так чинили наші попередники. Наша держава розширяється та процвітає завдяки тому, що ми працюємо на те, аби чоловіки й жінки були рівними та щасливими. Навіть ті, кому не пощастило народитись у Патрії. Тому я голосую за те, аби обміняти таємниці зілля на підкорених, — проголосив своє рішення Ратмир.

— Я голосую «проти», — сказав Дан. — Як я вже казав днем раніше — Патрія не торгує зброєю. Наше рішення може мати страшні наслідки.

— Я голосую «за». Не лишилось, крім Патрії, жодної країни-сусіда, на яку Циркута могла б покласти око. Тільки далеко за морями, на півночі та сході, але белати вже дуже давно не ведуть воєн. Поодинокі племена на землях, які белати не заселяють, на півночі, вони контролюють і зараз, збираючи податки в обмін на те, що лишають їх в живих. Циркута володіє величезними ресурсами. Але Патрію їй не здолати ніколи. Стожара може впокорити тільки інший Стожар. Жоден белат, навіть дарвенхардець, навіть надзвичайно сильний та з фантастичним зором, однаково не зможе підняти проти нас зброї. А доки не зможе проти нас — не наважиться зробити цього на землях Патрії. Це — основне. А наша держава справді може розширятись і все, що їй для цього потрібно, це люди, тому вважаю таке рішення правильним, — сказала Всеслава. — Що ж до Шукачів — так, вони будуть невдоволені. Але я розробляю зараз ряд речовин, які теж можуть покращити умови їх мандрівок Циркутою. Белати не в змозі вигадувати подібні речі. В них на території немає усіх тих рослин та мінералів, якими володіє Патрія, зокрема — Дикий край. Ми можемо дозволити собі такий ризик. Це не зашкодить тому, що Патрія й надалі лишатиметься на багато кроків попереду в плані зіллєвих розробок. Зрештою, я б хотіла також запропонувати опрацювання для Шукачів артефактів, наділених безпосередньо силою Стожарів, які допоможуть їм бути непомітними на землях Циркути. Я знаю, що колись таке вже обговорювалось і Стожари не наважились. Через те ж, чому сьогодні тут така напруга, — страх наслідків. Проте не завжди мудрі рішення тотожні обережності.

— Я голосую «проти», — сказала Милана. І це було чи не єдине рішення, що мене здивувало, бо зазвичай усі звикли до їхніх із Даном суперечок. Дан кинув на Милану теплий погляд.

Схоже, не тільки ми зі Смоляною розмовляли вчора тет-а-тет.

— «Проти», — мовила вона. — Патрія цілком може дозволити собі заселення нових територій не такою ціною. Якщо таке рішення покладе край Великому Обміну, я вважатиму цей наслідок прийнятнішим, аніж розголошення справді важливих, суто патрійських таємниць.

— Ти припускаєш, що Циркута може ризикнути якось нас подолати, маючи такі знання? — спитав її Ратмир цілком серйозно, без тіні насмішки.

— Я... — Смоляна на мить зам’ялася. — Вважаю, що нам треба бути менш погордливими. Менше вважати себе нездоланними. Це чудово, що Стожари все тримають в своїх руках. І що ми з вами — справжня сім’я. Проте ніхто не може знати, що чекає нас — та наших нащадків — у майбутньому. Я вважаю, що в Циркуті також не дурні сидять. Вони не воюють лише грубою силою.

— Але ми можемо придумати, як зробити Шукачів ще більш досконалими фізично. Тоді ці два зілля не матимуть аж такого значення. Я ж про це сказала, — промовила Всеслава. — Смоляно, не варто також і нас недооцінювати. Стожари два тисячоліття правлять Патрією. Успішно.

— Тим не менш, свою думку я висловила.

Всі подивились на нас із Яртурою. Дівчина зашарілась, але я легенько всміхнувся й кивнув, запрошуючи її говорити першою.

— Я голосую «за», — просто сказала вона. Я побачив, як невдоволено зійшлись на переніссі брови Смоляни. Тепер усі поглянули на мене. Уважно.

Адже від останнього рішення все залежало. Нас було восьмеро. Для того, щоб прийняти рішення про схвалення Великого Обміну, завжди потрібна більшість. Нічия означатиме, що белати поїдуть із порожніми кишенями.

— Я голосую «за». Ми багато чого отримуємо від Шукачів, але й даємо взамін не менше. Якби мова йшла про щось, що винайшли вони, а таких речей немало — ми б не мали права цим розпоряджатись. Дані рецепти не підпадають під таке означення. До того ж багато речовин з них на землях Циркути є в надзвичайно маленьких кількостях, але ними багата Патрія. Про це вже сказала Всеслава. Тому, аби забезпечити все своє військо цими еліксирами, їм знадобиться багато років на те, щоб принаймні зібрати усі речовини. Ми підпишемо закон, аби не торгувати ними з Циркутою. Крім того, пропоную при обговоренні умов цього Обміну наполягти на зміні правил. Починаючи від наступного Обміну, сторона, що висуває умови, має пропонувати три варіанти того, що пропонує, або що хоче взамін — якщо мова йде про белатів. І тоді інша обиратиме те, що для неї прийнятне. Подивимось, чи настільки Величні прагнуть цих рецептів і на що вони готові піти заради них. І ще я хочу вимагати максимально великої кількості людей, яка може бути. Якщо ми вирішуємо заселяти території біля Загублених рівнин — нам буде, де їх подіти, щоб місцеві не стикнулись із занадто великим напливом переселенців. Це б також могло створити проблеми. Якщо не погодяться на усі наші вимоги — ми завжди можемо просто сказати «до побачення». Але Стожари не просто так заснували цю традицію. Зі скількома людьми з підкорених народів кожен з нас мав справу? З десятками, сотнями точно. Усі ми знаємо, від чого їх рятуємо. Так, ми маємо бути обережні. Але також — наша сила дана нам для того, щоб ми могли робити щось хороше. Наприклад, звільняти людей. Перетворювати їх з товару на те, ким кожен заслуговує бути.

— Розговорився, — всміхнувся Ратмир. Я відчув, як трохи червонію. Всі дивились на мене. Я не наважувався зустрітися поглядом зі Смоляною. Знав, що вона хотіла, аби я підтримав її, як Милана Дана. Але штука в тім, що це означало б для мене піти проти того, в що вірю.

Вирішив пізніше з нею про це поговорити.

— Пропоную, щоб саме Чорногір і повідомив наше рішення Величним. Зробимо з ними закриту нараду... ну, хоч би й завтра. Сьогодні ще хай відпочинуть після дороги, до того ж, наскільки я знаю, Азата зі Стихіром гайнули десь за місто обдивлятись околиці. Особисто я вважаю, що все, що ти сказав, правильно, — поглянув на мене Благодар. — Голосування завершено.

Якийсь час усі мовчали. Тим, хто був незгідний, лишалось тільки змиритись. Тим, хто переміг в обговоренні, теж треба було це зробити. Прийняти відповідальність за рішення, яке ми підтримали. Я відчував водночас і приємність, і важкість від того, що сказав. Але я так думав. Якби більшість проголосувала інакше — змирився б із цим. Та не довелось.

З Величними ми зустрілись не в своїй невеликій залі, де завжди панувала камерна та напрочуд домашня атмосфера, а в головній. Для обговорення Обміну ми всі сіли за довгий стіл одне навпроти одного — Стожари з одного боку, правителі Циркути — з протилежного. Ні патрійських челядників, ні белатських дарвенхардців тут не було. Тільки очільники держав.

Величний з хижим поглядом примружених очей, Ільдар, вистукував по білій кришці столу пальцями правиці, чим несказанно мене дратував. На безіменному була чорна обручка. Ільдарова жінка переводила уважний погляд з одного обличчя на інше. Стихір саме щось тихо сказав Азаті, і та легенько всміхнулась. Посмішка у Величної була дуже милою. Я не дивився на їх аури, щоб сприймати перед собою просто людей. Людей зі звичайними обличчями. Чернин та Найдена спокійно і мовчки сиділи, очікуючи, коли ми розпочнемо розмову.

— Ми обдумали ваші слова, — почав я, — щодо ціни за підкорених. І ухвалили рішення.

— І яким же воно буде? — спитав Ільдар, сфокусувавши на мені свій неприємний погляд. Але він справляв на мене мало враження.

Поряд сидів Ратмир, оповитий аурою впевненості та спокою, яка відчувалася навіть без надзвичайних сил. З іншого боку від мене поклала руки на стіл Милана. І хоч вона й була проти прийнятого рішення, зараз на це ніщо не вказувало. Я ж відчував... що коли домігся свого, озвучити це стало просто.

— Ми готові поділитись із Вами своїми знаннями. Ви отримаєте рецепти зілля, що дарують людям можливості бачити краще і бути сильнішими. Але будьте готові цілком заплатити відповідну ціну. Оскільки це знання є нашою інтелектуальною власністю, винаходом Стожарів, його не можна оцінювати всього лиш двадцятьма тисячами підкорених. Якщо Великий Обмін відбудеться — ми підпишемо угоду, яка на всі наступні Обміни забезпечить Патрію правом пропонувати три варіанти оплати за людей, з яких белати зможуть обрати один. З іншого боку, коли ваша черга на щось претендувати — Циркута теж може запропонувати три варіанти.

— Зрозуміло. Ще щось? — спитала Аміра неголосно.

— Так. Двадцять тисяч підкорених — це мала ціна за рецепти. Ми хочемо сімдесят.

Навіть незворушна Найдена не зуміла приховати здивування на обличчі. Ільдар та Аміра перезирнулись. Стихір, що до того дивився кудись убік, витріщився на мене, а чомусь перезирнулись між собою Азата та Чернин. Я знав, що мої побратими теж здивувались. Але всі тримались гідно.

— Сімдесят тисяч, Чорногоре? Оце ж у Патрії апетити, — всміхнулась кутиком рота Найдена. Усмішка та не була веселою.

— Приблизно така ж реакція була в нас на апетити белатські, — відповів я сухо.

— Я категорично проти укладання додаткової угоди. Великий Обмін існує багато століть на незмінних умовах, — мовив холодно Ільдар.

— Отож-бо, — додав Стихір. — Для чого його ускладнювати?

— Річ у тім, що за даних умов ми можемо або погодитись, або відмовити вам і всі залишаться ні з чим, — прийшла мені на допомогу Всеслава. Я чи не вперше в житті почув, як вона говорить спокійно, серйозно, без жодного кокетства. — Для патрійців умови кожного другого Обміну несуть у собі несподіванку. Цьогоріч вона стала такою. Ви хочете купити у нас зброю.

— О, мила Всеславо... — почав було, примружившись, Стихір. — Зброю?..

— Саме так, і не перебивайте. Ви хочете купити у нас зброю. Це — поза патрійськими правилами. Проте ми згодні на це, якщо забезпечимо собі можливість у майбутньому мати вибір. Не просто між скасуванням Обміну чи пристанням на ваші умови, а між ціною, яку треба заплатити за підкорених. Так, усім відомо, що ми можемо просто відмовитись. Але ще жодного разу такого не було. Тому що пропустити Обмін означає для нас усіх задуматись над його доцільністю, а для Стожарів — поставити свої надбання вище за першочерговий зміст даного дійства: викуп людей з неволі. І ми не дуже хочемо стати правителями Патрії, за яких Великий Обмін стане лишень історією. Проте на тих умовах, що ви пропонуєте, все ж готові ризикнути.

— Чим такі цінні для вас підкорені? Патрійців серед них немає. Ви купуєте абсолютно чужих людей. Тих, які поколіннями служили Циркуті, — спитала Аміра, дивлячись на мене. — Я зовсім не закликаю вас цього не робити, навпаки. Адже якби ми були проти, не підтримували б таку традицію. Та раз нагода є — я хотіла б почути про ваше бачення. Не прочитати з книг, не послухати інших людей. Чому для вас цінні ці сторонні люди, не адаптовані до нормального життя, дикі, безправні? Адже їх перевиховання, напевне, завдає вам неабияких труднощів.

Я вже відкрив було рота, попутно формуючи в голові відповідь, але раптом ліворуч від мене пролунав чистий, дзвінкий голос Смоляни:

— Кожна держава править по-своєму. Ваша є тисячолітнім тираном, що розпочинає війни за кожної зручної можливості. Ви видираєте знання, уміння, ресурси за допомогою луків та стріл, батогів, лез. Це — ваше право, не нам його засуджувати. Проте в Патрії тисячоліттями панує мир. Тому що знання та уміння своїх людей ми не забираємо і не привласнюємо, а розвиваємо. Ви знаєте, з чого почалась історія Стожарів, що складає ядро нашої сили — неможливість підняти в нашій присутності зброю. Ми проти захоплення влади силою. Але це не означає, що нам не потрібні нові люди. Раби часто володіють уміннями, навиками, складом розуму, не притаманним людям, що народились у вільній державі. Вони уміють заощаджувати, обходитись малим. Тому багато хто з них підказав Стожарам, що звикли діяти з розмахом та ошатністю, та, зрештою, ви бачите цю залу і все місто, — вони підказали нам, як будувати, витрачаючи щонайменше ресурсів. Навчили багатьох мисливців, як полювати, не маючи в руках навіть зброї, тільки мотузку й палицю. Навчили рибалок, як плести сіті з верболозу, а не купувати дорогу мотузку. Навчили нас мислити з маленького. І кожні десять років люди, до яких в Циркуті не ставились як до живих істот, що вміють метикувати, мріяти, любити, в Патрії зводяться на ноги, стають нашими селянами, міщанами, школярами, вчителями, винахідниками. Повірте, ми отримуємо дуже багато. Не робочу силу. Справжню міць.

Смоляна говорила, і її голос, набуваючи снаги, мов дивна музика, злітав догори крізь снопи сонячного світла, що заливали залу, та ширився, міцнів, відбиваючись від стін. Я дивився туди, де вона сиділа, але мені заступали дівчину інші Стожари — я бачив тільки білі руки з браслетами на зап’ястках, що ледь побрязкували, коли в такт своїм словам Смоляна легенько рухала плечима й кистями. Не міг повірити в те, скільки вогню було в її голосі. Адже був переконаний, що з нашим рішенням Смоляна не примирилася, що почувається ображеною та занепокоєною. Але в мові її були тільки впевненість та сила. Глибоко зітхнувши, вона продовжила:

— Всі ми знаємо, як відбувається Великий Обмін. Ми отримуємо тисячі рабів. Приблизно десята частина з них зазвичай вмирає, щойно перетнувши кордон. Це люди, хворі на різні хвороби, викликані голодом, поганими умовами праці та проживання. Люди з виразками на тілі, з хворобами травної системи, але в основному ті, що потерпають від гострої дистрофії. Вони або просто не доживають до моменту, як їм нададуть мінімальну допомогу, або в хаосі першого дня не мають стриму з їжею, якої тепер отримують скільки хочуть, і вмирають, просто вперше наївшись. Більшість із них — це ті, які примудрилися дожити до старості і перестали бути робочою силою, через що харчі на них не витрачались. Ще десята частина викуплених не зможе адаптуватись. Гаразд, якщо ті люди просто втечуть. Але більшість буде красти, битись за їжу та майно, не сприйматиме законів та правил. Такі доживуть свого віку у в’язницях. Як результат, Ви отримаєте від нас рівно те, що ми обіцяємо. Ми ж від Циркути в даному випадку отримаємо не сімдесят, а приблизно п’ятдесят шість тисяч людей, яких зможемо прийняти в суспільство. Тому що дивного, якщо ми хочемо внести до правил Обміну деякі правки?

— Хіба не можете Ви, могутні Стожари, так, як знезброюєте цілі армії всього лишень своєю появою, зцілити відразу усіх, хто переступить кордон Патрії і потребуватиме допомоги? — спитав погордливо Ільдар. Смоляна не зніяковіла.

— Ні, не можемо. Причина єдина, і її суть я вже пояснила. Не можна оцінювати холодний метал, що брязне об землю, щойно ми цього захочемо, та живих людей. Не лишень номінально. Кожна людина, вільна вона чи ні, має однаково складний та водночас прекрасний організм. Кожна людина потребує особливого підходу й клопіткої праці, коли мова йде про зцілення. Будь то Стожар, раб чи... Величний.

— Нам потрібен час, аби обговорити Ваші вимоги, — сказала м’яко Азата, коли обличчя Ільдара стало нагадувати після останніх слів Смоляни мертву маску. Вона зробила перерахунок — не знаю, зумисне назвавши Величних в кінці списку, після підкорених, чи ні. Але це, вочевидь, різонуло такий зазвичай безпристрасний слух правителів.

— Звичайно, — мовив привітно Благодар, що на цій зустрічі не зронив і слова. Його лице було спокійним.

Але я надто добре знав його. Обличчя старого Стожара було гордим. Він по-доброму всміхнувся і додав:

— За годину буде обід. А опісля чи навіть в інший день ми будемо готові вислухати вашу відповідь. Якою б вона не була.

Ми усі статечно підвелись і легенько вклонились одні одним. Напруга висіла в повітрі важкою хмарою.

Але щойно Величні покинули залу, як вона розсіялась. Благодар підійшов до Смоляни, взяв її щоки в долоні і поцілував дівчину у маківку. Вона весело засміялась.

— Світане, це було прегарно! — промовив чоловік, повертаючись до усіх і пригортаючи до себе дівчину. Вони виглядали, воістину, як дідусь і онука. — Ми всі молодці! Готовий закластися, що цей Обмін стане історичним!

— Ви бачили обличчя Ільдара, коли Смоляна перестала говорити? Його вираз вартував тих двох рецептів однозначно, — засміявся Дан. — Навіть якщо вони не погодяться.

— Я думав, ти образилася. Ну, ти дуже відчайдушно опиралася цьому рішенню, — сказав я, дивлячись на Смоляну.

— Так. Але більшість вирішила, а меншості лишилося тільки підтримати. Адже ви зробили б так само. До того ж я люблю, коли ми діємо як єдине ціле, — мовила вона лагідно.

— Як думаєте, вони погодяться? — спитала Яртура.

— Гадаю, так, — Милана задумливо стенула плечима. — Їх гордість трохи збито. Але Величні дуже холоднокровні. І думають лишень про Циркуту. А ми не запропонували нічого такого, що б їй загрожувало. Охолонуть зараз, обговорять. Подивимось.

Розділ 4

Белати погодились. Вочевидь, вони таки дуже хотіли ті рецепти.

За два дні гості сіли на свої кораблі й попливли назад до Циркути.

Домовлено було, що для обміну обіцяним ми зустрінемось на кордоні за три місяці. Домовлено також було, що на ту оказію поїдемо я, Ратмир та Всеслава. Цього мало бути достатньо. Белати витратять час для повідомлення всім іншим Величним того, на чому ми згодились, та на збір потрібної кількості підкорених. Стожари — для підготовки людей, які зустрічатимуть останніх, перевезення запасів, одягу та іншого необхідного. Перші кілька днів Колісія мляво відпочивала від гостей, бенкетів та хвилювань. Тоді — закипіла знову в своєму нестримному русі, а ми, Стожари, стали перейматись тепер не тільки повсякденними своїми обов’язками, яких було чимало, а й підготовкою до прийняття сімдесяти тисяч людей. І думали над тим, як врятувати їх побільше, особливо тих, хто прийде до нас сильно хворим. Складали списки найкращих лікарів, яких візьмемо з собою, багато хто з них був не з Колісії. Адже не можна забрати увесь медичний персонал з одного лишень міста, місцеві ж не перестануть хворіти. Тому ми складали списки і згідно них надсилали листи до лікарень усієї Патрії з вимогою, щоб такого-то числа такі-то люди прибули в потрібне місце. Без запізнень. Військові отримували накази організовувати вози та коней. Керівники міст збирали і надсилали до кордону теплий одяг, взуття, борошно та худобу. Ми обдумували шляхи й плани розселення людей, як їх доправити до південних земель. Водночас віддавали накази будівельникам, ремісничим цехам.

Ми збиралися розпочати будівництво одразу трьох міст. Усю зиму підкорені мали проживати або невеликими общинами в містах, або їх сім’ями приймали до себе на короткий час патрійці, або ж вони могли перебувати в тимчасових таборах з усім необхідним. А навесні ж, щойно потепліє та зійде сніг, вони почнуть зводити собі справжні поселення. В компанії з патрійцями, певна річ. Та за наші кошти. І ті нові поселення заживуть повним життям, приймуть в свої стіни переселенців та місцевих. Хто захоче більший будинок чи просто матиме причину переїхати — вона з’явиться дуже просто і за підтримки держави. За будівництво міст робітникам гарно плататимуть, тому ті з них, що заселяться в нові будинки, матимуть, з чого починати жити.

Ми планували, мріяли, сперечалися, готувались. Реготали, спілкувались. Лікували людей у Центральній столичній лікарні, приймали людей з їх проблемами, радили, судили, розраджували, навчали маленьких Шукачів. Довго обговорювали ситуацію, яку допустили, з Шукачами дорослими. Довго вислуховували їх думку — збурену, вражену. Довго змінювали ту думку. Довго просиджували в лабораторіях. Не звикли з Шукачами ворогувати. Вірніше, не так... Вони не наважувались розмовляти з нами різко. Але образа була, певна річ. І занепокоєння — цілком зрозуміле. Але й ми не дозволяли собі погорди в ставленні до цих мужніх, кмітливих, вірних синів та доньок Патрії. Тому вже незабаром наші відносини знову налагодились. Ми розпитали їх, які б зілля та амулети вони хотіли отримати, аби мати перевагу, і неабияку, а значну, коли дарвенхардці стануть більш спритними, сильними та бачитимусь вночі і вдень однаково добре. Запропонували також деякі свої варіанти. Знову просиджували в лабораторіях. Виготовляли те, що було потрібне. Сподівалися незабаром представити їм дещо справді гідне.

А тоді, десь за місяць, ми зі Смоляною мужньо викроїли час і навідались до Мурового. Вперше разом відвідали свою малу Батьківщину.

Причиною цьому стала банальна приємність — ми отримали запрошення на весілля моєї молодшої сестри.

Вісімнадцять років. Я в цьому віці отримав вільний вітер собі під крила і той помчав мене шалено до пригод. А ті коштували б мені життя, якби не Смоляна. Напевне, це той рубіж юності й дорослості в житті людини, коли прагнення в один з перших разів можуть збігтися з можливостями.

Моя ж Мила вирішила піти шляхом більш осмисленим та серйозним. Так я, принаймні, сподівався. Адже з нареченим нагоди познайомитись раніше не випадало.

Смоляна сміялась і казала, що я нервую та буркочу всю дорогу, мов старий дід. Я нервував і буркотів ще більше — рівно до моменту, як їй дивним чином вдавалось одним тільки поглядом, справді — це був лишень погляд — примусити мене замокнути. І тільки й дивитись на неї. Довгу мить. І нічого більше. Я щось таке дивне відчував. Спершу мені просто шалено добре було прокидатися поряд із нею. А тепер стало якоюсь химерною необхідністю на неї дивитись. При тім, коли Смоляна говорила — я часто слухав голос, а не слова. А вона ображалась, коли я мукав у відповідь. І поясни їй, в чому справа, от поясни!

Так ми і їхали вдвох. Теревенячи, розуміючи одне одного, не розуміючи, сперечаючись. Ночуючи в якихось придорожніх садибах, часто, якщо така була, просили кімнату на горищі. Навіть якщо там не було вікон. Я створював ілюзію, що робила дах прозорим. І ми ночували під зірками. В останню ніч перед Муровим ми спали в одному заїжджому дворі і почалась сильна злива. Краплини стікали по невидимій черепиці, було чути, як вдаряються вони об тверду поверхню. Десь на вулиці світились засклені олійні ліхтарі — вони кидали відблиски, і здавалось, то по покрівлі тече дивний напівпрозорий метал, часом пропускаючи крізь себе видиво темного, важкого неба. Було трохи моторошно, груди сповнював трепет перед цим видовищем. Не було чути нічого, крім тієї зливи. Та ще нашого дихання.

Смоляна притискалась до мене так, як тільки могла. Її тілом проходило легке тремтіння щоразу, як вітер кидав дощову хвилю і стіни та дах мужньо витримували її удар. Здавалось би — чого боятися Стожарам? Але ні. Я б теж, може, боявся, якби був сам. І навіть без дощу — просто з порожниною там, де тепер було так тепло. Але поряд зі Смоляною не міг такого навіть подумати. Хоча знав, розумів, приймав після побаченого на вежі тієї грозової ночі — Смоляна була Стожаром, рівнятись із яким силами інші могли б і не наважитись. Проте вона також була жінкою. Сильною. Але дуже ніжною.

— Можна зробити дах звичайним, якщо хочеш, — сказав я, міцно обіймаючи її і вишукуючи аромат післягрозового повітря в чорнющому волоссі. Я дуже любив ті шовковисті пасма. І водночас доводилось щоразу бути обережним, аби не притиснути їх, особливо, коли десь вставав, а потім повертався в ліжко і за цей час Смоляна встигала тричі обернутись, і чорний шовк розлітався повсюдно. — Так буде затишніше.

— Ні, залиш. Мені трохи моторошно від цього видовища. Але я рада, що його бачу. Рада, що зараз... з тобою.

— Смоляно?

— Що?

— Я хотів тебе спитати. До тебе сватались дванадцять разів. Чому ти жодного разу не погодилась?

Вона дзвінко розсміялась, а тоді відсунулась від мене, припіднялась на ліктях. Поряд з ліжком горіло кілька свічок — в їх тьмяному жовтуватому світлі обличчя Смоляни набуло незвично-містичного вигляду. Очі стали геть темними.

— А ти думаєш, що в двадцять п’ять я вже шансів не маю і треба було користатись тим, що пропонували?

— Ні, зовсім не через цю дурню питаю.

— Тоді... є якісь припущення?

— Хтось був недостатньо гарним. Хтось, можливо, був тупуватим, але однаково ризикнув. Хтось був грубуватим бевзем. Хтось просто був грубуватим — в плані обхвату черевця. Але чому ти відмовила Ратмиру?

Посмішка її стала раптом небезпечною. Очі звузились.

— А чому ти зі мною в ліжку, а не зі Всеславою?

Я засміявся, але не відразу зрозумів, що це — геть недоречна реакція.

— Смоляно, я не вмію говорити поетично. Справді. Я тут з тобою, бо мені добре. Навіть, коли твої очі темніють від злості і є загроза, що разом з дощем в дах зараз влучить блискавка. От, потемніли ще дужче.

Смоляна лягла назад, повернулась до мене спиною і скрутилась калачиком.

Здається, до ранку ми обоє не спали, але більше не розмовляли.

І я не міг зрозуміти, що такого жахливого сказав.

Дощ минув, як і ніч. А в полудень ми доїхали до Мурового.

— Мамо, ти мене задушиш. От прямо задушиш!

— Потерпиш! — сказала вона, міцно цілуючи мене в обидві щоки. В світло-карих очах, колір яких я успадкував, блищали сльози щастя. — Знав би ти, як я скучила!

— І я скучив, — пробурмотів, пригортаючи її так само міцно. Тоді відпустив — і обійнявся вже з батьком. Раніше його обійми видавались мені ведмежими. Але вже років з десять ми були одного зросту та однієї статури. — За вами. А де ж моя маленька сестричка?

— Твоя маленька сестричка швидше подумала про те, аби зорганізувати собі сім’ю, а там згодом і нам онуків, аніж її дуже дорослий брат-Стожар, — промовила мама. — Вона в себе в кімнаті. Зараз спуститься. — І загукала в бік сходів: — Мило! Мило-о-о!!!

— Та годі, може, чепуриться, — засміявся я.

— Ти, мабуть, дуже голодний. А Смоляна ж також приїхала, правда?

— Так, вона пішла до своїх. Та ви обов’язково побачитесь.

— Я чула, вона стала справжньою красунею. Ми ж її не бачили так давно... коли вона, Тите, приїжджала до Мурового? Два роки тому? А нас тоді не було саме, їздили на весілля в Грихів. Тільки Мила її бачила. А ми зі Смоляною зустрічалися років п’ять тому, мабуть.

— Десь так.

— Тобто вона була в Муровому не так давно, як ти, — знову погляд у мій бік.

— Бо два роки тому ви були в мене. Всі троє. А я перед тим — за рік.

— Ну гаразд, мій любий зайнятий сину. Ходи їсти.

Щойно ми розсілися за столом у вітальні, і в мене слинка потекла від вигляду наставлених на столі, а головне — зготованих мамою! — страв, як почулося стрімке тупотіння. Сходами в передпокій, а тоді крізь відчинені двері до вітальні примчала швидка струнка дівиця і мало не звалила мене зі стільця, обвивши руками і затуливши світ каштановою гривою.

— Приїхав, приїхав, приїхав! — запищала на вухо так, що я мало не оглухнув. А тоді викрутився і поцілував її просто в ніс.

— А ти думала, що вдасться вийти заміж без мого дозволу? Ні, мала.

— Треба мені твого дозволу, як морю дощу. Але ти ж написав, що привезеш мені щось красиве!

— Спершу дай Чорногорові хоч зітхнути з дороги. Поїсти. Помитись. Перепочити, наприклад, — сказав батько. Мила поцілувала мене в щоку, ще раз обійняла і аж тоді відпустила.

— Як доїхав? — спитала лагідно.

— Бобде, — пробурмотів я вже з набитим ротом.

Я привіз Милі весільну сукню. Пошиту на моє замовлення за мірками сестри. М’який білий шовк досконало огорнув її тендітну фігуру. Ясно-блакитні сапфіри прикрашали тонкою смугою край подолу і творили витончений візерунок на ліфі сукні. Рукави були пришиті не так, як звично — ззаду вони тягнулись з центру спини, з-межи лопаток, були широкими та легкими, і тому, коли Мила підіймала руки, вони здавались схожими на крила. Від захвату юна балакуха спершу не могла сказати і слова — стояла перед дзеркалом і дивилася на своє відображення величезними блакитними очима. Сапфіри пасували до них, як ніякі інші камені. Крій сукні порадила Смоляна. Але коли мова зайшла про оздоблення — я обрав саме таке. Ніхто ще в нашому селі не виходив заміж в такій водночас і ніжній, і розкішній сукні. Але більше ніхто й не був моєю молодшою сестрою. Так, бачились ми нечасто. Але періодично листувались, я знав про все важливе в її житті. І любив її неймовірно.

— Смоляна там теж дещо для тебе привезла. Принесе сьогодні на вечерю. Вона хотіла особисто подарувати. І ще щось чекає на вас в якості подарунка на саме весілля. Тут ти вже мене розбовкати не примусиш, — сказав я, ніжно цілуючи сестру в скроню. Вона була нижчою за мене на голову. Пахнула любистком та сонцем. Як мама.

— Чорногоре, ця сукня просто надзвичайна. Хоча, насправді, важко підібрати відповідне слово. Ти мене завжди обдаровував і я почувалася першою красунею в Муровому через це, але ця сукня...

— Ти перша красуня не завдяки сукням. А ще ти чомусь писала про так багато речей, але ніколи — про хлопця, за якого виходиш заміж. Чому?

Вона обернулась до мене. Трохи зашарілась.

— Це... було надто особисте для листів.

— Скільки ви разом?

— Більше двох років.

— Нічогенько. — всміхнувся я. — Мило...

— Чорногоре?

— Ти кохаєш його?

— Так.

— А він тебе?

— Так.

— Ти впевнена? Мило, ти дуже молода ще, спішити нікуди...

— А от тобі дуже допомагає те, що тобі тридцять, а не вісімнадцять? — спитала вона з усмішкою. — Чорногоре, я вже з татом таку розмову мала. Запевняю і тебе: я готова. Я хочу бути дружиною Радея. Хочу народити від нього дітей. Я з ним щаслива.

— Тоді будьте щасливі.

— Дякую. Сподіваюсь, ти йому за вечерею ніяких перевірок влаштовувати не збираєшся?

— Як це? Я ж твій старший брат! — я ухилився від штурхана. — Але обіцяю, що він цього не помітить.

Радей виявився приємним юнаком двадцяти років. Був він високим, з широкими плечима, світло-рудою чуприною та ясним поглядом сірих очей. Щойно він зайшов до будинку і ми не встигли ще й познайомитись, я глянув на нього зором Стожара.

Яскраво-золотий шлейф тягнувся від юнака до Мили, що стояла поряд зі мною, і вертався назад. Ніжність, любов, прив’язаність, вірність. Більше перевіряти мені не було що. Я дочекався, коли Радей потисне руку моєму батькові і поцілує матері й сестрі, а тоді водночас із тим, як Мила представила мене, простягнув руку для вітання.

Ми сиділи за столом, жартували, знайомились, наминали приготоване господинями. Рівно половина страв на столі була з м’ясом, а інша — без. Батьки давно звикли, що я перестав його їсти. Кожен Стожар з віком все гостріше відчував сліди насилля в будь-чому. Тому ми не їли продуктів убивства. Але цілком спокійно не заперечували проти їх вживання іншими — адже м’ясництво здавна було в культурі людей, і це не було питанням, в якому Стожари воліли інших повчати. Кожен в даному випадку має діяти згідно власних переконань та бажань.

Радей був ковалем... сином коваля, онуком коваля. Говорив небагато, але коли вже казав щось — слухати його було приємно. Він дотепно жартував. І не зводив з моєї сестри очей.

Аж ось загавкав сусідський пес — але якось дуже привітно, наче зустрічаючи господаря. Та я відчув, що то не йде хтось з сусідів. Ні.

То була Смоляна.

Вона тихо постукала в двері і батько пішов відчинити. Зайшла — з волоссям, викладеним на голові вигадливою зачіскою, в простій лляній світлій сукні, з синьою хусткою, накинутою на плечі. В руках тримала якусь скриньку. Ми всі привіталися, дівчина познайомилась із нареченим Мили, а тоді звернулася до моєї сестри:

— Мило, я б хотіла викрасти тебе на кілька хвилин. Обіцяю вернути цілою та неушкодженою.

Та підвелася з урочистим виразом обличчя і обидві зникли, піднявшись сходами на другий поверх.

— Чорногоре, ти знаєш, в чому справа? — спитала мама тихенько, прислухаючись. З другого поверху не долинало і звуку.

— Вона привезла Милі щось на весілля. Але мені так і не показала. Ще й наклала на торбу, де везла пакунок, захист, аби я не думав зазирати.

Це викликало сміх.

Але ось минуло кілька хвилин — і дівчата повернулись та приєднались до трапези. В Мили був підкреслено-спокійний вираз обличчя. В Смоляни ж на устах грала легка усмішка, коли вона сіла поряд зі мною.

Весілля мало відбутися на великій галявині на узліссі, неподалік Мурового. Тут ріс величезний старий дуб із розлогим гіллям, вкритим жовто-червоними листками. Перед дубом стояв невеликий стіл, а на ньому — дві корони, сплетені з гілок цього ж дерева. Я мимоволі здригнувся, згадавши не стіл — вівтар у башті Поземок. Але одразу ж відкинув дурні думки.

Перед дубом збиралось усе село. Неподалік вже стояли накриті так, що аж пригинались до землі, столи й лави коло них. Музики, що мали грати згодом веселу танцювальну музику, розташувались зараз обличчями до людей, трохи ліворуч від дерева, щоб видобувати зі своїх інструментів ритуальну мелодію. Перед столом у святкових білих шатах стояв Орислав — Шукачі завше виконували обряд вінчання. Минуло кілька днів, як ми зі Смоляною приїхали в Мурове, тож бачились і з Ориславом, і з Весняною. Зараз, помітивши мене, голомозий Шукач легенько кивнув, не втрачаючи поважного виразу смаглявого обличчя. Я кивнув у відповідь. Відчував на собі дуже багато поглядів.

Повівав прохолодний вітерець. Сонце світило яскраво, але було вже прохолодно.

Почувся шурхіт сукні. Люди позаду трохи розступились.

Біля мене зупинилась Смоляна.

В кораловій сукні, з розпущеним хвилястим волоссям, схопленим золотим обручем, з маленькою чотирикутною зіркою на мотузочці, тісно обмотаній довкола тонкої шиї, замість звичайного досить масивного кулона, який носили ми всі. Її уста теж були кораловими — але це був їх природній колір. Смоляна ніколи їх не фарбувала. Виглядала вона дуже невинно.

Кількість поглядів у наш бік потроїлась.

Смоляна стиснула мою руку, а я схилився й поцілував маленьку долоньку. Дівчина всміхнулась. Якась тітка в натовпі за нашими спинами захоплено зітхнула. Так ми й лишилися стояти, тримаючись за руки.

Врешті натовп зібрався й притих. Стали очікувати наречених.

І ось вони з’явились — батьки вели Радея та Милу за руки з протилежних боків: нареченого зі сходу, наречену — з заходу. Перед Ориславом вони зупинилися, перебуваючи за три кроки одні від одних. Тричі синхронно низько вклонились. Тоді батько Радея гучним голосом промовив:

— Віддаю тебе, сину, єдину дитину, Милі-патрійці, дівчині-птасі, що їй крила одного не вистачає. Стань тим другим крилом — неси її крізь гори й поля, степи та моря, далекі та близькі, підтримуй в буревіях горя та високо здіймай на вітрах радості, захищай від лиха та негоди, кохай, дбай, будь вірним і не покидай, виховуй та рости з нею дітей і люби та захищай їх, як свою дружину.

Знову — поклон. Черга — нашого з Милою батька:

— Віддаю тебе, доню, молодшу дитину, Радею-птаху, що йому крила одного не вистачає. Стань тим другим крилом — неси його крізь гори й поля, степи та моря, далекі та близькі, підтримуй в буревіях горя та високо здіймай на вітрах радості, захищай від лиха та негоди, кохай, дбай, будь вірною і не покидай, виховуй та рости з ним дітей і дбай про них, як про свого чоловіка.

Знову поклон. Тоді молоді узялися за обидві руки й стали навколішки одне навпроти одного, батьки цілують одні одних тричі і стають попереду решти гостей. Я побачив, що моя та Радеєва мати плачуть.

— Сьогодні зібрались ми тут, щоб побачити велике єднання, створення нової сім’ї... — почав Орислав гучно й поважно. Я дивився на те, як огортає золоте сяйво наречених і раптом не втримався та перевів погляд на Смоляну.

Вона почувалася трохи розчуленою, але загалом — просто щасливою за молодят. То були її поверхові, нетривалі відчуття. Може, якби я спинився зараз, це було б для неї непомітним, але я зосередився на дотику наших рук.

— ...чи присягаєшся ти, Радею...

Пройшов крізь просте відчуття дотику. Звичне тепло, яке відчував і тілом, і душею поряд із нею. Пройшов крізь нього. Венами протік до осердя її почуттів — десь коло серця, в сонячному сплетінні. Щось тягло мене, щось...

Закліпав вражено.

Відчуття було, наче торкнувся сонця.

— Ти що робиш? — сіпнулась Смоляна, стискаючи вільну руку в кулак. Згадав, як вона попереджала, що як я ще раз попхаюсь до неї, то вона мене вдарить.

Вона палала. Золотом, вогнем. Любов’ю неймовірною та глибокою. До мене. Палала значно, значно сильніше, аніж люди довкола. Значно сильніше, аніж наважувалася показати. До сяйва її почуттів не могло б дотягтись навіть те, що єднало зараз молодят.

Але в очах її я раптом побачив сльози. Не мав права цього дізнатись без дозволу, не мав...

Але себе я бачив таким же. Не міг, як нормальні люди.

Ми були неначе два вогняні півкола, що поєднувались в єдине ціле. І ніхто, ніхто цього не бачив. Навіть Смоляна не наважувалась. Як не наважувалась відштовхнути мене зараз, аби не порушити мир церемонії.

Я ж це бачив. І не зумів змовчати. Хотів знати, що вона відчуває те ж саме, що й я. Хотів почути, як вона це скаже. Не побачити, мов злодій. Почути від неї...

— Ти — моя половинка, — прошепотів я, нахилившись до неї.

— Чорногоре, з тобою все добре? Що ти верзеш? — прошипіла обурено Смоляна. — Тільки голову мені крутиш! Відчепись!

— Чи присягаєшся ти, Мило...

— Я кохаю тебе. Вийдеш за мене, Смоляно?

— Ти мене зараз про таке питаєш?!

— Так, зараз! Станеш моєю дружиною?

Моя сестра саме проговорювала схвильовано подружню клятву. А я дивився на Смоляну, в її очі з розширеними від хвилювання зіницями, на її стиснуті на коротку мить губи.

— Так.

Якусь мить ми дивились одне на одного, а тоді повернулись обличчям до дійства, синхронно, не змовляючись, і стали додивлятись завершення ритуалу.

Стискали руки одне одного так, що було аж боляче.

Від щастя і того, як швидко я сам все учудив, почувався дуже гаряче й наче трохи не при тямі. Але знав, що вчинив правильно.

Через шум у вухах не почув кінця ритуалу, але з дитинства знав його напам’ять. Радей та Мила з дерев’яними коронами на головах підвелися з колін і розвернулись до люду. Я заплескав і радісно закричав разом з усіма. Молодята сором’язливо й щасливо всміхались. На шиї Мили вигравало в сонячному промінні розкішне діамантове кольє — в тон витонченим діамантовим сережкам. Подарунок Смоляни. Наречена справді виглядала, як королева.

Я посміхнувся і послав імпульс сили до дерева. Столітній дуб раптом зашелестів гілками. А тоді його жовто-червоне листя зазеленіло, мов навесні. З крони в небо пурхнула зграя білих пташок.

Люди вражено охнули. Наречені й Орислав здивовано та втішено озирнулись. А тоді Мила поглянула на мене і всміхнулась.

І її посмішка була такою гарною.

Тоді я бачив своїх батьків та сестру востаннє.

Розділ 5

Кінські копита провалювались глибоко в сніг, вкритий настом, і коли виринали з нього, то скалочки замерзлого покрову розсипались врізнобіч, ковзали по затверділих заметах, створювали м’який, чистий передзвін. Це сповільнювало рух, але не зупиняло сильну тварину — білосніжний кінь, гублячись здалеку на тлі одноколірного покрову, рухався ритмічно, був сильним та тренованим. Тепле дихання хмарами виривалося в нього з ніздрів, але грива не злітала вгору — була заплетена в косичку з китицями. То так причепурила наших коней Всеслава — ми з нею та Ратмиром уже тиждень перебували на кордоні з Циркутою. За кілька днів мали прибути белати, що супроводжуватимуть перші десять тисяч підкорених. Прийняти одразу сімдесят тисяч взимку було б дуже складно, як і белатам — усіх водночас довести в одну точку. Тому їх мали приводити групами протягом трьох місяців. Ми мали передати перший рецепт на половині підкорених, а другий — при переході через кордон останніх десяти тисяч.

Для людей було споруджено тимчасові дерев’яні бараки з гарним обігрівом, шпиталі, їдальні, склади, де чекав свого часу теплий одяг. Була тут і тисяча цивільних — лікарів, знахарів, травників та доглядачів. Сотня Шукачів — дуже велика кількість, я ще стількох водночас в одному місці і не бачив ніколи, бо вони завжди розпорошувались десь по своїх завданнях. По суті, Шукачам в таборі належала найвища влада після Стожарів. Це — щодо табору. Північніше від тимчасового містечка був державний кордон Патрії — потужний кам’яний десятиметровий мур, що тягнувся на довгі сотні кілометрів, відмежовуючи нас від сусідньої імперії. Звичайно, він не був суцільним, бо подекуди його прорізали річки й озера, а на заході — гірські хребти. Але патрулювався він і там дуже добре, навіть без стін. Саме кордон завжди був місцем, де знаходилося найбільше військових. Їх застави — широкі вежі — знаходились через кожні три-чотири кілометри, так що нам тут, на рівнині, було добре видно сусідські. По муру з внутрішнього боку тяглись прибудови, що дозволяли ходити вершечком і дивитись через бійниці. Через них добре було видно ідентичний мур за два кілометри. Кордон Циркути. На його мурах зазвичай стовбичили одягнені в сіре сервуси, але часом було помітно і дарвенхардців.

Ми зайняли дану заставу тому, що в цьому місці стіни розривалися великими брамами. Їх так і називали — Обмінні, бо використовували їх виключно раз на десятиліття, в час Великого Обміну. Тутешня вежа була вдвічі більшою — щоб мати змогу вмістити Стожарів та ще кого треба в цей час. Мала вона прибудови — господарські приміщення. На подвір’ї перед вежею навіть у найсуворіший мороз дивом зберігалось страшенне болото. Це дратувало. Але й мороз був нічогенький — всі ходили закутані по вуха. Місцина навівала смуток та нудьгу — пейзаж був рівнинним, порожнім, з поодинокими деревами. Найближчі поселення — за багато кілометрів звідси, так що видно їх хіба з верхівки вежі. Білий сніг завалив все ще в листопаді. Але тут, під вічно важким сірим небом, він не тішив око. Щоденні турботи відволікали, особливо на початку, коли ми тільки прибули сюди і ще не втягнулися в ритм. Але ночі були нестерпно довгими. Кілька тижнів після повернення до столиці, приїзд туди белатів і потім ще весілля сестри видавалися зараз серед цієї тоскної реальності дуже-дуже давнім теплим сном... І тільки Смоляна серед усього цього була справжньою. Справжніми були її листи. Я посміхнувся, згадуючи, що вона написала аж у відповідь на мій — тепер моя черга була очікувати першим. Тепло, любов і неймовірна енергія були в її словах. Вони зігрівали мене тими холодними ночами.

А я знав, що зігрівало її — після повернення в Колісію я увінчав Смолянин безіменний пальчик правої руки перетнем. Це була обіцянка повернутись до неї — уже назавжди.

Я заїхав на подвір’я — кінь одразу ж загруз у болоті. Спішився, поправив каптур. Саме підскочив хлопчина й забрав мого білого красеня до стаєнь. Сутеніло. Увесь мур горів вогнями смолоскипів. То тут, то там ходили в якихось своїх справах патрійські озброєні воїни. Останнім часом їм було геть нудно — в присутності аж трьох Стожарів неможливо було вправлятись зі зброєю в радіусі щонайменше десяти кілометрів. Але це тішило за ще однієї думки — сервуси та дарвенхардці по той бік кордону теж були позбавлені такого задоволення. Вони не могли навіть підняти на рабів батога.

Я зійшов дерев’яними сходами до входу в вежу, пройшов передпокоєм, що зазвичай був заставлений різним мотлохом, штовхнув двері і з задоволенням відчув, як в обличчя війнуло теплом. За дверима була простора кімната з трьома довгими столами й лавами біля них, величезним каміном, що пашів вогнем, та свічками на возових колесах, прикріплених до стелі, з яких звисали довгі бурулі воску. Біля протилежної стіни були сходи, що вели нагору, до кількох поверхів з кімнатами, що їх займали солдати цієї застави, арсеналу та оглядового майданчика нагорі. Ще тут були невеликі двері, з-за яких долинали божественні аромати — там розташувалася кухня. Два десятки військових сиділи за столами й саме вечеряли. Зайшовши, я привітався і почув хор вітань у відповідь. Але ніхто не вставав, не кланявся — люди швидко звикли до нашої присутності. В самому теплі, біля каміну, за окремим невеликим столом сиділи Ратмир та Всеслава — обоє в теплому одязі, високих зимових чоботах. Я скинув плаща, куртку, що була під ним, склав те все на стілець поряд і сів до них.

— Як справи в таборі? — спитала Всеслава, глянувши на мене привітно. Хоч тут, на цьому краю землі, я знав, їй було нудно. Та водночас дівчина була останнім часом якоюсь спокійнішою і стерпнішою, коли не перебувала в хаосі столиці. Її кучеряве біле волосся було просто заплетене в косичку, на обличчі — ні тіні макіяжу. Ратмир усміхнувся мені, якраз жуючи. Він також був більш мовчазним, навіть порівняно зі звичною своєю словесною помірністю. Але річ тут була не в нашому місцезнаходженні. Я знав, чому було так. Побратим жодного разу не сказав мені чогось різкого чи поганого. Проте туга в його очах говорила багато.

Через двері до кухні вискочив маленький кухарчук і поставив переді мною дві повні миски — одну з незрозумілою, але доволі непоганою на вигляд кашею, іншу — з домашнім сиром. Та ще кухоль гарячого вина.

— Дякую, — сказав я і малий, почервонівши, зник. — В таборі сьогодні усе так, як і вчора. Вони цілком готові. Трохи нудьгують. Гріються біля вогнищ та в бараках. Словом, нормально все.

— Мені також страшенно нудно. Здається, белати не такі вже охочі до обміну, як у теплій Колісії за столом з наїдками. — Всеслава поклала на стіл руки і вперлась в них підборіддям. — Розкажіть щось цікаве.

— Чекай, я голодний, — мовив я, бо Ратмир тільки похитав головою. Всеслава важко зітхнула. Солдати за нашими спинами галасували й розповідали вульгарні жарти. За мить дівчина не втрималась і засміялась з одного з них. А тоді раптом насторожилась.

— Хтось приїхав. З Циркути. Ви чуєте? Відривають ворота...

Знадвору справді долинув гучний перегук і гуркіт — то повертали кола, що запускали механізми Обмінних воріт. Але скреготіли вони дуже недовго — вочевидь, достатньо лише шпарини, щоб заїхала одна особа чи кілька. Я зітхнув та, зробивши великий ковток вина, підвівся. Всеслава і Ратмир зробили так само. Швидко накинули плащі.

Після короткотривалого тепла мороз надворі видався ще гіршим, аніж до того. Вже геть стемніло. Крізь ворота проїхав один кінь, везучи вершника в чорному хутрі. Важкі, окуті залізом половинки брами вже повернулись у своє звичне положення, коли між ними не було й міліметру відстані.

Незнайомець вже звернув до застави — видавався чорного плямою в густій сутіні, що все наближалася. Ось стало видно, що хутряний плащ його не чорний — темно-сірий. І рукавиці розшито сріблом. На спині не було срібного лука — то не був дарвенхардець. Він зупинив коня за кілька метрів од нас, спішився і підійшов. Світло смолоскипів вихопило з пітьми бліде обличчя з зеленуватими очима, широкий рот та мідні кучері, що вибивались з-під каптура.

То була белатка. І видалась вона мені знайомою. Низько вклонилась.

— Моє вітання, Стожари. Прошу вибачення за такий пізній візит. Мене звуть Жадана і я маю для вас послання від Величних Персеполю Чернина й Найдени.

Вона ковзнула рукою під хутро плаща й за мить видобула невеликий шкіряний тубус, запечатаний печаткою з гербом Циркути та ініціалами Величних. Простягнула Ратмирові, бо той стояв найближче з усіх. Стожар узяв тубус та зробив жест рукою в бік вежі.

— Дякуємо за послання. Ви, мабуть, геть втомились та змерзли в дорозі. Проходьте в тепло.

Чернин повідомляв у листі, що перші підкорені прибудуть аж за три тижні. Причина була банальною. Щойно потрібних рабів пригнали на одне місце, тисяча з них померла через холод. Довелося шукати заміну. З листом він прислав наречену їх із Найденою племінника та Спадкоємця Макала — Жадану, що є донькою їх радника з питань зовнішніх відносин, а ще — довіреною особою самих Величних. Дивлячись на мідноволосу Жадану, що доєдналась до нашої трапези, я думав про те, що на свій вік вона багато чого досягла. Її чекав шлюб з майбутнім Величним Персеполю. Хоча виглядала вона десь моєю ровесницею, це не применшувало її привабливості, але вказувало на те, що мається на увазі радше політичне рішення. Мабуть, її батько дуже впливовий у Персеполі. Або ж вона сама. Я пригадав, де раніше бачив Жадану — то вона витягла мене танцювати на бенкеті в Обителі, коли белати тільки прибули.

Говорили ми про те, про се. Аж доки Жадана, що їла неспішно та більше уважно слухала розмову, спитала, пропікши мене поглядом:

— Чи правдиві дивовижні чутки, що долинають до нас уже кілька тижнів? Що двоє могутніх Стожарів планують поєднатись узами шлюбу?

— Правдиві, — відповів я.

— Чому ж Ваша наречена не тут? — всміхнулась вона кутиком рота.

— Тут надто холодно зараз і похмуро. Може бути велика спокуса обпекти першого-ліпшого блискавицею, — мовила Всеслава. Я відчув, як її огортає неприязнь до Жадани. Але ту це не надто схвилювало.

— А ще ми просто усі маємо вдосталь справ, щоб багато Стожарів могли тривалий час жити в одному місці. Тільки якщо це не Колісія, що в центрі держави, — сказав з усмішкою Ратмир.

Жадана кивнула, а тоді солодко потягнулась.

— Тут так тепло. Чи дозволите зо два дні перевести дух? Я майже не робила зупинок дорогою, міняла коней повсякчас і так мало спала. Втомилася зовсім.

— Хіба так далеко до Циркути? — поцікавилась ядуче білявка.

— Всеславо, чого ти, — мовив я примирливо, бо атмосфера почала загущуватись. Відчув, що Ратмира поруч пробирає сміх. — Залишайтесь, скільки Вам треба. Тут не палац, але є вільна кімната, їжа та тепло.

— Дякую, Чорногоре. Дякую Вам усім, — зробила вона наголос на останньому слові. — Рада, що опинилася знову в цій гостинній країні.

Жадана пробула на території застави не два, а чотири дні. Я особисто з нею не мав ні неприємних, ні якихось особливих ситуацій. Був надто байдужим до її повсякчасного флірту, аби цим перейматись. Ба більше — я попросив її не покидати території застави та не їздити до табору. Прохання моє було виконане. Більше нам не було що обговорювати.

Всеслава ж, як знав, не спускала з неї очей. Одного не помітила — бо мешкала на іншому поверсі. Вночі Ратмирові двері тихо прочинялись. І вранці я, проходячи повз них, яскраво відчував енергію чужинки. Зрештою, це було не моєю справою, хоч слова Всеслави про те, що «навіть вона з белатами не зв’язується» могли мати більше змісту, аніж видавалось спершу. Проте хтозна, який там чекає Жадану наречений. Що ж до Ратмира... я б не наважився давати йому зараз такої поради. Не після того, як заручився з жінкою, яку кохали ми обоє.

Зрештою, Жадана поїхала. Ми далі сиділи на краю держави. Згодом, аж за кілька місяців, я дізнаюся, що їх з Ратмиром роман розпочався ще в Колісії. Просто ніхто про те не знав.

Минали дні, за ними — тижні. І от почалося — відчинилися спершу циркутські Обмінні ворота, за ними — патрійські. І з неволі в нове життя пройшли перші десять тисяч людей.

Щойно вони опинилися на території Патрії, Всеслава зробила широкий запрошувальний жест руками.

Десять тисяч ошийників та ланцюги, якими сковували шеренги підкорених, коли треба було тих далеко гнати, впали в стоптаний сніг біля їх ніг.

То не були люди з сіл чи міст, ті, що мали більше шансів на нормальний одяг, харчування. Белати обмінювали тільки найгірших — тих, що працювали на будівництвах, видобутку тощо. З обмороженими кінцівками, напівмертві, але... як бігли вони до нас! Як падали в сніг, знеможені, звідки їх одразу ж забирали на ношах, клали на вози, відвозили в табір. Сильніші, молодші доходили самі. Над усім тим стояли дарвенхардці з одного боку, Стожари та Шукачі — з іншого.

Так тривало довгі тижні. Ми забули про нудьгу. Ми забули про те, що таке воно взагалі — вільний час чи повноцінний сон. Працювали понад усіх — своїми силами. Де там Центральній столичній лікарні було б до цієї кількості хворих, скалічених, нетямних людей! Я іноді не помічав навіть, коли змінюються день з ніччю, не їв так довго, що живіт не те що буркотів — гарчав, не виходив зі шпиталів надвір довгі години. Щойно ми латали тих, хто прибув, а військові, Шукачі та й прості люди займались їх подальшим розселенням до кінця зими, за якою почнеться переселення на південь, Циркута присилала ще. Ми бралися з новими силами, закасавши рукави, боротись за отримане. За людей.

Нарешті, наприкінці лютого, прийшли останні десять тисяч. З супроводжуючими дарвенхардцями приїхали Чернин, Найдена, їх Спадкоємець Макал, що саме добув службу і от-от мав посісти на троні, та ще Ільдар і Аміра. Хоч я з більшою приємністю поспілкувався б із Величними Горти, ніж з цими двома.

Ми передали їм другий рецепт.

Накрили велику учту.

А тоді, коли вже було неймовірно гамірно та гаряче, ми усі розважались і веселились, як могли, раптом біля дверей тісної трапезної в вежі застави зчинився справжній переполох. Я вже було подумав, що сталося щось жахливе — але люди розступилися і зайшла постать, з ніг до голови присипана снігом. Скинула каптур — і чорні шовкові пасма розсипались по плечах, спадаючи покривалом майже до підлоги. Сніг, топлячись, скрапував з її білосніжного плаща. Щоки розпашілись від морозу, уста пломеніли тим звабливим кораловим, очі блищали. Сьогодні були синіми.

— Я так скучила. Вирішила зробити сюрприз. Здається, саме встигла, — мовила з посмішкою.

Всі підвелись. Я не міг повірити своїм очам. Гаряча хвиля тепла, любові, неймовірної ніжності накрила мене з головою. Я ж тільки вчора отримав листа про те, що в столиці так добре і вона чекає, коли вернусь до неї. А сама в цей час уже була в дорозі на північ.

Так багато людей було в залі. Так тут було курно, чадили лампи й свічки попід стелею. А ми дивились одне на одного.

Рівно до миті, як з-за спини Смоляни раптом не вийшла Жадана, про яку я геть забув, яка стерлась з моєї пам’яті, яка узагалі в усій нашій історії була дуже другорядним персонажем...

Який раптом став одним із ключових, перерізавши Стожару, що нічого не підозрював, горло.

Смоляна впала.

Я закричав.

Закричав і впав увесь світ.

Розділ 6

З тієї миті Патрія була приречена.

Мине час і частинки мозаїки стануть на свої місця. Мине час і я дізнаюсь про все. Чи майже про все.

Про найважливіше — так, дізнаюсь. Про те, як. Але не про те, — чому.

Чому саме Смоляна? Чому? Чому не хтось інший? Чому не я тоді там стояв? Бо ж Жадані було просто треба, аби хтось став біля входу. Чому я не поспішив одразу назустріч, не обійняв, прикриваючи своїм тілом, не врятував? Чому навіть не одразу зумів пробратися до неї в усій тій катавасії, що вибухнула навколо?

А потім я впав в калюжу крові. Світане, вона була такою великою, так стрімко розливалася, так невпинно цебеніла, заливаючи все: мої руки, білий плащ Смоляни, її розкішне волосся, підлогу, чоботи, що хлюпали в ній підошвами, коли усі раптом кудись побігли. Заливала білі безвольні руки і перстень із патрійським гравіюванням на безіменному пальчику правиці. А я кричав. Кричав і плакав, і не міг зупинитись, і притискав її до себе, і колихав, і думав: як же це? Чому? Чому вона? Чому ми навіть не мали змоги попрощатись?

Вже потім частинки мозаїки стануть на свої місця. Мине час і я дізнаюсь про усе. Чи майже про усе. Про те, як.

Жадана була другорядним персонажем нашої історії. Якби не сталося непередбачуваного — її ім’я з’явилось би на сторінках історичних книг аж після їх із Макалом одруження. Хоча навряд чи Жадана прагнула зберігати йому вірність — у неї було дуже багато коханців.

Та завагітніла вона від одного. І зрозумівши це, не позбулась своєї незапланованої, передвесільної ваготи.

Циркута знала про Патрію дуже багато. Вочевидь, знала й про те, що Стожара може впокорити чи навіть убити тільки інший Стожар. Може, вони знали історію про Горислава чи якось інакше дійшли цієї думки. Але Жадана завдяки цьому зробила ще один висновок. Ще одне припущення.

Бо відчувши свою вагітність, відчула й те, що дитину носить незвичайну. Іноді, дуже рідко, але й патрійські матері, виношуючи дітей, яким було призначене неймовірне покликання, відчували це, ще коли дитина була в лоні.

І вона зробила припущення.

Що, як маючи в собі достатньо сили й крові Стожара, хай ще навіть не народженого, можна убити Стожара дорослого? Вона ризикувала своїм життям. Ризикувала усім, коли робила замах ножем, якби той випав з її руки, не пройшовши бар’єру Дару Земовита, то Жадану чекала б смерть.

Проте вона ризикнула і виграла. Бо її прикривали усі белати, що були в тій вежі, коли жінка зникла десь за їхніми спинами.

Прикривати було легко — хтось ризикнув іще раз, вмочивши вістря стріли в калюжу крові, що розтікалася підлогою. Стожарової крові. І поцілив у Всеславу, що кинулась мене затуляти. Засліплений болем і розпачем, я цього не побачив. А тоді впав котрийсь Шукач, прикривши нас обох своїм тілом. Інша стріла ковзнула в мене по передпліччю. Я лише міцніше притиснув до себе Смоляну, цілував її волосся, доки з ошалілим виразом обличчя Ратмир не розтиснув мої руки і не змусив відступити під прикриттям Шукачів та патрійських воїнів. Я не давався, я кричав. І, зрештою, вирвався та, підхопивши майже невагому кохану, забрав її з собою.

Ми вистрибнули у вікно. Я зі Смоляною на руках, Ратмир — зі Всеславою. Далі був удар об землю, страшне іржання коней, втеча, свист закривавлених стріл. Тоді — ранок, повний тиші. І Ратмир, про участь якого в цій історії я тоді ще не здогадувався, як і він також — бо, певне, чоловік наклав би на себе руки. І Всеслава — з глибокою раною в стегні, яку ми зуміли зцілити. І ранок той тихий запам’ятався мені погребальним вогнищем, в якому згоріло моє серце і все, чим жив. Тільки тіло чомусь лишилось і ще біль та порожнеча в грудях.

А за тиждень через знесені оборонні брами на землі Патрії прорвалися белати.

А жінку, яка вела їх, було наречено в Циркуті новим іменем, яке вона сама собі обрала. Іменем, яке говорило про те, чого найбільше вона прагнула в житті.

Її нарекли Всевладою.