Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

Розділ 1

Позаду були пройдені Метейський край, Піфія, Персеполь, східний окраєць Белати та маленька країна під назвою Кохор, яка нагадувала суцільний лан. Попереду стугонів камінь від ударів кирок; вились в небо випари, змішуючись із пилом. Землею текли бруд, піт, сеча та кров.

Бактрія.

Держава, яка мала так багато багатств, але не людей, які б уміли боронити та любити. Циркута отримала її, завоювавши три сусідні держави, що розділили край між собою в незапам’ятні часи і повсякчас боролись за ті території. Багато хто вважає, що справжню силу Циркута здобула саме тоді, коли чотири тисячоліття тому підкорила Бактрію. То не була найбільша держава з усіх — порівняно з Метейським краєм вона була вчетверо меншою. Проте на землях своїх мала поклади вугілля, металевих руд та інших корисних копалин в рази суттєвіші, аніж в усій імперії.

Поорана, просвердлена, Бактрія нагадувала хворе зчорніле тіло, в яке повсякчас дедалі глибше вгризалися паразити. Паразити ті мали зорані зморшками обличчя та руки з поламаними нігтями, що набули вже давно чорного кольору, посічені різками та батогами спини та ноги, шалені, голодні очі. І життя — страшні, недовгі.

Ханна ніколи не бувала в Бактрії, але розповіла багато того, що знала про цю країну з часів навчання. Всевлад же був менш говірким на цю тему — саме тому, що вже відвідував чорний край. Він уникав детальних розпитувань стосовно підкорених та їх умов праці, примушуючи мене зосередитись на тому, що могло нести небезпеку — на сервусах та дарвенхардцях, на белатах та їх порядках.

Чорний дим ми побачили здалеку, ще перебуваючи у Кохорі.

— Але чому там так небо закрило? Хіба видобуток... — почала було я, та Всевлад похитав головою:

— Видобуток дає переважно пилюку та й усе. Хіба в деяких місцях прориваються випари газів. Річ у тім, що не можуть бути поклади лише чогось одного, копалини утворюються групами. Просто зазвичай якась домінує, в Бактрії ж усього дуже багато. Та той дим, що видно звідси — то з лісу, що знаходиться трохи на віддалі від тракту, яким ми рухатимемось. Добували в лісі торф, хтось необережно повівся з вогнем — поклади й загорілись. Штука в тому, що загасити їх можна, тільки використовуючи величезну кількість води і перекопуючи родовище, але там воно в таких масштабах, що просто неможливо заслати людей. Бо торф горить на всю свою глибину, йому не треба навіть доступу до повітря, навіть взимку і під шаром снігу. Утворює пустоти, в які можна провалитись і згоріти живцем. Тому ту ділянку, що отак димить, просто відгородили від решти територій великими ровами і пустили в них одну з річок. Вже два роки чекають, як вигорить. Але, певне, чекатимуть ще не менше. Іноді ми минатимемо плавильні, де залізо з руди добувають. Там теж трохи димітиме.

— А правда, що для переправи добутих копалин, каміння та всього іншого тут вирили величезні канали, бо в Бактрії не було достатньо великих рік, аби ними плавали судна? — спитала Либідь.

Дарвенхардець кивнув.

— Правда. І вони грандіозні. Було змінено русла чотирьох великих рік у інших державах і направлено сюди штучними ровами.

— І скільки підкорених загинуло при тій роботі? — спитав Тигран холодно.

— На кожному з чотирьох каналів — в середньому по тридцять тисяч, — відповів Всевлад без тіні емоцій.

Я відчула, як мороз пройшовся спиною, але стрималася. Не час. Ми наближаємось до першої цілі.

— Ми перетнемо кордон Бактрії, пройдемо заставу. Документи у всіх на місці?

Ми закивали. Всевлад роздобув нам ретельно прописані та пропечатані сувої ще на півночі Метейського краю. Ми з Тарасом отримали навіть перстені, які було наказано носити на вказівному пальці правиці. Кутастий візерунок позначав рід, до якого нас «причислили», а також повторювався в наших посвідченнях особи. Сервуси мали свої посвідчення. Тільки дарвенхардці нічого такого не тримали при собі — бо хіба може виникнути в когось питання, з ким мають справу, побачивши рідкісну зброю?

Я уявлення не мала, де Всевлад усе те взяв, але ж... не варто було забувати, хто він такий.

— Як звуть лікаря, до якого ми прямуємо? — звернулася Ханна до мене, запитально піднявши брови. Ми розвивали історію Тарасової хвороби, тільки трохи змінюючи деталі залежно від обставин.

— Рахнад.

— Правильно. І якщо все буде добре, насправді ми з ним не зустрінемось.

Ми перетнули кордон і я навіть не злякалася звично застави. Такі пункти перевірки були розташовані біля всіх основних доріг у тих місцях, де стикалися частини імперії. Тому що те, що побачили очі за будівлею зі стражниками, було значно, значно страшніше.

То не були копальні чи кар’єри. Вони починались віддалік. І плавильні — теж. Але вздовж кордону Бактрії зіяв чорним писком довгий рівчак, засипаний людськими кістками. Через рівчак той ми переїхали містком, а я сиділа, вчепившись у коня усіма кінцівками і схиливши голову, та погляд однаково приковувало жахливе видіння почорнілих від сажі й бруду черепів, тазових кісток, рук та ніг... До горла підступила нудота; я зціпила зуби. Пахло якось дивно, кислувато.

— Навіщо? — обернулась я до Ханни, коли ми опинились далеченько від рову, самотні на широкому гостинці. Попереду було видно якесь місто, що з одного боку тулилося до високих скель. Під копитами в коней панувала хляпа — минуло майже два місяці нашої мандрівки, наближався кінець зими. Тут, у цьому регіоні, вона ніколи не була надто суворою, тому й снігу навколо вже зовсім не лишилось. Лишень болото. Увесь минулий тиждень ми проїхали під дощем. Здавалося, холод з тіла не виходив взагалі.

— Насправді туди звозять не кістки. Тіла. А тоді посипають спеціальними сумішами, аби знищити плоть та не дати їй гнити, щоб не розповсюджувались хвороби. А кістки роз’їдаються гірше. Тому й лежать ще якийсь час, — відповіла тихо дарвенхардка.

Почувся характерний звук. Ми озирнулись.

То знудило Либідь.

Зупинились на ночівлю в заїжджому дворі, що розташувався у передмісті Крамора — міста, оповитого смердючим торф’яним димом, першого на нашому шляху в Бактрії. Вірніше, я, Тарас, Ханна та Всевлад спинилися в заїжджому дворі, а Либідь, Златодара і Тигран мали піти до сервуських казарм — ми всі вже звикли до цього за час подорожі. Підкорені, навіть будучи сервусами, не мали права ночувати з белатами під одним дахом. Тигран на прощання поглянув на мене підбадьорливо, я теж відповіла йому лише поглядом. Довкола було надто багато людей. Либідь, яка досі почувалася паскудно після побаченого, тільки дивилась на нас із посірілим лицем. Златодара саме запитувала в якогось перехожого сервуса, куди їм піти на ночівлю.

Тоді всі розійшлись.

— Є кімната з чотирма ліжками? — спитав Всевлад, коли ми зайшли до великої двоповерхової будівлі. Тут не було так брудно, як надворі, але й торкатись чогось без рукавиці я б не хотіла. Одразу за дверима знаходилась якась подоба таверни, а нагору, за спиною корчмаря, що розташувався за похилою стійкою, вели побиті життям сходи. В таверні було шумно й накурено.

Тут зупинялись белати, але не з багатих родин. Взагалі я раніше думала, що всі вони ходять ошатно вдягнені та сплять повсякчас в чистоті і спокої. Та, як виявилось, ні. Скажімо, азартні гравці, які програли свої кошти, могли дозволити собі тільки найбідніші постоялі двори в мандрах. Та чого не могли зробити з будь-яким белатом — то це вигнати його на вулицю. При великих боргах, якщо вирішував суд, держава мала право забрати нерухомість та більшість майна, а у вигляді компенсації надати якесь геть невелике житло, хоч і цілком комфортне.

Попередні ночівлі в інших містах були куди приємніші. Принаймні не такі замащені. Але ми завжди зупинялися в найпростіших, найдешевших закладах. Причиною тому був Всевлад. Він намагався уникати будь-яких знайомих, особливо — знаті. Хоч, коли ми проїжджали через міста, часом бувало, що хтось вітався з ним на вулицях. Кілька разів дарвенхардець навіть відлучався кудись у справах. Спершу це примушувало нас усіх завмерти в очікуванні, навіть Ханну. Але навіть якби Всевлад вів подвійну гру, ми б про це не дізналися. Та й я щиро сподівалася, що його мета в цій подорожі, а також наші клятви убережуть чоловіка від зради.

— Ні. Є одна з одним ліжком, і одна з двома. Це все, інші зайняті, — мовив корчмар — невисокий, огрядний. Пика його була бурячковою, рідкі вуса над верхньою губою гидко смикались, коли говорив. Було видно, що чолов’яга звик поводитись не надто приязно, але в розмові з дарвенхардцем був украй стриманим.

— Годиться. Лазня є?

— Є.

— Натопи.

Золоті монети всього мить крутились на поверхні стійки, блискавично прибрані меткими пальцями чолов’яги.

— Буде зроблено, пане дарвенхардцю.

Всевлад, в свою чергу, схопив ключі, що брязнули на місце, де щойно були монети.

— Прошу за мною, шановне товариство, — мовив шинкар і пішов сходами догори.

Другий поверх не був охайнішим за перший. Тут всього було зо сім кімнат, і ті, що були вільними, як на зло, розташувались далеко одна від одної. Освітлювався коридор між ними паскудно — двома тліючими лампами з олією.

— Ось тут — одне ліжко. Але так, може, буде й зручніше, — вишкірився шинкар, штовхаючи одні з дверей.

— Анно, заходь, — мовила Ханна, пропускаючи мене попереду. — Помістимось.

Я зайшла і кинула на єдиний стілець сумку, в якій були деякі припаси, Книга Стожарів, Кришталь та змінний одяг. Дарвенхардка зняла зі спини лук, сагайдак, відщепнула портупею з ножами з талії, ще одну — зі стегна. Поскладала все поряд із тим же стільцем, хутряний плащ кинула на ліжко і втішено потягнулась. Тоді знайшла кресало, висікла іскри, запаливши єдину свічку, що стояла на підвіконні.

Я тільки сподівалася, що там, де я не розрізняла вже нічого, не сиділи притихлі щури.

Підійшла до дверей, крізь які линуло слабке світло смердючої лампи, і зачинила їх.

— Втома, здається, стала не те що станом, а настроєм, — пробурмотіла дарвенхардка. Я не відповіла і Ханна поглянула на мене: — Ти добре почуваєшся?

Я похитала головою. Сіла на ліжко — воно обізвалося гучним скрипом.

— Після того рову з кістками... не дуже. І справа не тільки в тому, що мене мало не вивертає при самій згадці про нього. Мені тут важче тримати подобу, ніж деінде. Це земля не для таких, як я.

— Це пов’язано також і з тим, що ми дуже далеко від Метейського краю?

Я ворухнула пальцями в повітрі, дивлячись на них по-іншому, не так, як звичайна людина. За пучками майнули та й зникли кілька слабких промінців. Від тієї сили, що сповнювала мене по вінця на землях Патрії, лишилось мало. Це дуже лякало мене.

— Так.

— Ну, просто не забувай, чому ми тут. Ніхто не обіцяв, що буде легко, — Ханна всілася поряд.

Насправді ми рідко розмовляли багато. Раніше чомусь уявлялося, що коли люди разом мандрують, розділяють незгоди й враження шляху, то мали б дізнаватись одне про одного щодня більше. Але ні, не з дарвенхардцями. Ми не ворогували, але й особливо довірливих відносин в компанії не виникло. Радше якийсь особливий вид товариськості.

Коли ми ночували в заїжджих дворах, то я завжди зупинялася в одній кімнаті з Ханною, а Тарас — зі Всевладом. Лишати разом двох «белатів» не наважувались в цілях безпеки. Поняття не мала, як проводили час хлопці і як розумілися між собою. Хоча Тарас знав уже багато белатських слів і спілкувався, межуючи їх із миґами, що виглядало кумедно. Ну, принаймні він вчився. І часто ми розмовляли з ним лише белатською, аби не розслаблявся. Тільки подекуди, коли вже геть нічого не розумів, я перекладала окремі слова. Це давало результат. Дні зливались одні з одними, завше був шлях та шлях, навіть страх викриття і небезпеки помалу притуплювався. Натерті ноги та сідниці в синцях від постійного гарцювання верхи часом видавалися невимовно гострішими проблемами.

— Але ми тут, у Бактрії. І тобі все ж варто подумати над тим, як вести справу далі. Раби на цих землях безіменні, їх ніхто не фіксує в жодних записах. Ми не знайдемо Вишену без твоєї допомоги, — мовила Ханна. В її голосі не було ворожості чи напруги — просто констатація факту.

— Так, звичайно. Я й сама хочу чимшвидше зрозуміти, що мені робити. Тільки... — я поглянула в блакитні очі дарвенхардки. Зараз я мала руде волосся, але однаково почувалась її двійником.

— Що? — насторожилась та.

— Що, як вона...

— ...не вижила? Це означатиме, що я запізнилася. Тоді хоча б спробуй знайти її... де вона в тому рівчаку. Хоча б приблизно.

Голос Ханни не затремтів і не видав жодної емоції. Але я вловила, зовсім слабко, та все ж — як крізь чорний кокон, що приховував її єство, пробилося щось. Промінь емоції. Не сріблястий, ні.

Іще чорніший за те, що його стримувало. Страх.

Розрадою нашого шляху було те, що майже всі заїжджі двори мали лазні. Заради гарячої пари, що виривалася з-під потоку води на розпечене каміння, можна було терпіти багато що.

Я й не подумала б раніше, що дорога робить людину такою брудною. Хоч надворі ще було холодно, але швидке просування на конях давалося взнаки. Коли тварина йшла кроком, по черзі переставляючи всі чотири ноги, можна було розслабитись і слідкувати тільки за тим, як сидиш. Втім, крок, навіть доволі швидкий, нам не підходив, адже треба було долати якомога довші відстані щодня. Тому переважно ми пускали скакунів риссю. Цей вид бігу коня передбачав, що тварина переставляла ноги парами по діагоналі, доволі потужно вдаряючи копитами об землю. І доводилось рухатись у такт із конем, аби уникнути травм і комфортно триматись верхи, поперемінно піднімаючись та опускаючись в сідло з кожним кроком. З часом це почало приносити мені задоволення і навіть біль у м’язах видавався справедливим. Але тіло пітніло і за кілька днів той піт перетворювався на кірку, а на обличчі та руках вона ще й темніла — через дорожній пил. В’їдалась в пальці чорна сажа від вогнища, волосся ставало сухим через вітер, а ще набирало запаху вогню і того, що на ньому готувалося. Нігті ламалися і задирались, а щоки, ніс, губи, чоло обвітрювались і пекли. Одяг пропахнув запахом коней.

Я б перетворилася на чудовисько, якби не чарівні пара й прохолодна купіль, які ми знаходили за кожної можливості, а ще — олійки, які мала в похідній сумці Ханна. Благо, лазні були популярними в Циркуті, ними користувались белати та дарвенхардці. Але бували й для сервусів — хоч переважно у більших містах. Тож моїм друзям, які вдавали з себе воїнів нижчого рангу, пощастило менше.

Мились ми по черзі. Спочатку — я і Ханна, тоді вже можна було поступитись місцем Всевладу й Тарасу. Останній із Ханною не сперечався, а от Всевлад намагався. Не заради того, аби вони йшли першими, а щоб ми всі — разом. Щоб, мовляв, подивитись, чи ми справді однакові в усьому. Почувши це, Ханна вперше за весь час нашого знайомства почервоніла і кинула в дарвенхардця рушником, який обмотався йому довкола голови. Ми тоді довго сміялись, а питання про купання разом більше не піднімалось.

Лазня, на відміну від будівлі, що навівала тугу, де розташовувались кімнати для спання та таверна, справляла доволі позитивне враження. Тут не панував бруд, а ділився будиночок на дві кімнати. В одній було гаряче-гаряче, стояла грубка з розпеченим у ній камінням, лежанка та відро з водою і ковшем, аби наробляти пару. В іншій були великий чан з джерельною водою та довга лава. В першій кімнаті підлога була просто дерев’яною, встеленою тканими килимками, а в другій — притрушена пахучим сіном.

Служниця видала нам чисті рушники, а за кілька монет принесла ще тарілку з печеними м’ясом та картоплею, сиром і хлібом. Та пляшку вина — на моє прохання. Не була певна, чи Ханна теж питиме, а от мені після побаченого вдень хотілось трохи задурманити голову.

— Просто прекрасно. Здається, можливість гарно помитись і попоїсти завжди була ключовою в моєму житті. Ну, коли не доводилось пильнувати, аби мене не покалічили чи не вбили, — промовила Ханна, влігшись на лежанку, встелену шкарубким коцом, і вдихаючи гарячу пару. За мить до цього, коли дівчина відвернулась від мене, я мимоволі побачила темні смуги на її спині. Всього на мить — своїм ослаблим Стожаровим зором. Інші люди не могли бачити тих давно залікованих, що й сліду не лишилось, ран.

Я теж лягла — місця для нас двох було вдосталь.

Повітря проникало в груди приємним вогким жаром, рушник на тілі видавався мало не периною, так під ним парило. Але я з радістю думала про те, як моя шкіра стає чистенькою та свіжою. Здавалося, що й голова яснішала в тій парі. Поволі, невпевнено, але думки про жахіття дня поступалися місцем сонливості. Було майже темно, горів тільки каганець в лампі та ще червоніло вугілля під камінцями в грубці.

— В школах, де ти навчалась... розкажи про них. Я ніколи не питала, але це справді цікаво. Бо в моєму світі подібного немає. Було хіба колись, ще за давніх часів... Як у таких місцях із водопостачанням? З чистотою, з одягом? — спитала я, підносячи погляд догори. Ми лежали вздовж лави, голова до голови.

— Нормально. Белати завжди гарно оснащують все, що стосується військової справи. В Сколісі нас викачували в болоті під час ранкових розминок. Якщо ти біг і не витримував — вкидали в болото. Якщо не міг віджиматись — ще й наступали на спину. Але можливість помитись опісля була завжди. Гарячий душ і гарячий сніданок — цього насправді ніколи не шкодували. Я навіть трохи набрала ваги попервах, бо вдома завжди недоїдала. Дарвенхард також забезпечував необхідним, хоч там я дуже мерзла в своїй кімнаті. В тій школі не передбачене опалення. І гаряча вода в купелі не надто рятувала. Неможливо ж весь час у ній сидіти. Але наставник навчив мене витримувати холод. До речі, Анно. Тут нас ніхто не бачить, зробись нормальною і відпочинь. — Ханнин голос звучав глухо. Вона виглядала втомленою, хоч я ніколи не могла пригадати, аби дівчина засинала раніше за мене. Але зараз видавалося, що ми перебуваємо в однаковому стані. Слова зависали в повітрі, повільно розчиняючись в пітьмі, як дим.

— Я... забула. Не подумала про це. Вже звикла до цієї маски, хоч вона й виснажує останнім часом так, як ніколи раніше. Ти права: напевне, втома стала настроєм.

Я заплющила очі і відчула, як наче хвиля злинула з обличчя, прокотившись легкою судомою по всьому тілу. Я знову стала чорнявкою та повернула справжні риси обличчя. Відчуття полегшення виявилось феноменально сильним. Втома відійшла на задній план.

— Мені поки досить. Іду в чан, — мовила я, підводячись. Стало важче дихати. — Приєднуйся. Їжа там. І... вино. Я розумію, що навряд чи нас можна назвати близькими подругами, та це не заважає нам разом випити. День був важким.

— Важким. Але... Я не вживаю алкоголь. Ніхто з нас, — мовила тихо Ханна, поглянувши мені услід. Я прочинила двері і, виходячи в сусідню кімнату, все ж озирнулась:

— Свою зброю ти теж ніколи не лишала. До цієї мандрівки.

І то була правда. Єдиним місцем, куди Ханна не брала свої сто ножів та лук зі стрілами, лишаючи їх під опікою Всевлада, була лазня.

— Якщо ти комусь розкажеш, я тебе пристрелю, — сказала дівчина, роблячи з пляшки великий ковток. Я досі вовтузилася, звикаючи до холодної води, від якої тіло все ж було в захваті. Ханна одразу сіла в чан, немовби в ньому було тепло, навіть на мить не зіщулившись.

Втерла ліктем підборіддя, передала мені вино:

— А я можу, ти знаєш.

На смак воно було доволі стерпне, з присмаком смородини. Я кивнула, випивши, а тоді потяглась за сиром і м’ясом. Довелось перехилитись з чану, і я мало не випала. Але цілі досягла. Напхала в рот стільки, скільки могла і, з зусиллям пережувавши, ковтнула. Блаженно відкинула голову на край купелі, дивлячись на темну дерев’яну стелю.

— Ти так багато розпитуєш про наш світ. Це зрозуміло, ти тепер тут. А що з твоїм?

Якусь мить я мовчала. Тоді спитала, і далі дивлячись вгору:

— Що тебе цікавить?

— Ким ти була? Хто твої батьки?

— Батько — впливовий суддя. Мама викладає історію. Батьки розлучилися п’ять років тому, відтоді я мешкала окремо, — знову на якийсь час запала тиша, я збирала думки докупи. — Я не знаю, насправді, що про себе розповісти цікавого. Я була студенткою, вивчала іноземні мови. Але вчилася так собі, якщо чесно. Зустрічалась із різними чоловіками, але ніколи не кохала. Мала товаришок, але не подруг. Якось зустріла Тараса, тоді мій світ змінився. Розійшлися через дурість в голові, як одне, так і друге. Він іншу полюбив. Я також... хоч і не впевнена, — я сіла рівніше, дістала пляшку, що стояла на підлозі, випила ще. Ханна слухала мене і вперше я помітила, що вона вміє супитись.

— Після Тараса в тебе був...

— Артур. Той, що копія Всевлада. І, реально, це дуже дивно. Навіть дивніше за нашу схожість, якщо таке можливо. В них однаковий сміх, вираз обличчя, коли дратуються, і...

— Дай пляшку.

Ханна зробила кілька ковтків, а тоді покалатала посудиною. Судячи з хлюпоту, лишилось менше половини.

— Які стосунки вас поєднували?

— Такі, як чоловіка та дружину. Тільки ми не були справжньою сім’єю, — просто сказала я. — Жили разом без законних зобов’язань. Доволі довго.

— Тобі подобалось таке життя?

— Так. Хоч якби я не мала стількох тарганів у голові, нам обом було б легше, — повела я плечима. Після першого шокуючого холоду тіло оповило тепло в воді, а тепер воно поступово почало зникати. Закортіло знову в гарячу пару.

— Тарганів у голові? — щиро здивувалась Ханна.

— Ну, так кажуть. Коли є проблеми з визначенням бажань чи щось подібне.

Я встала і потяглась за рушником. Загорнувшись, вилізла з чану та, пройшовши босими ногами по соломі, сіла на лаву. Ханна не поспішала покидати купіль. І тут я наважилась:

— А ти і Всевлад?

— Ми ніколи не були такими близькими, як ви з Артуром, — голос дівчини пролунав спокійно. Але сплеск довкола її аури видав хвилювання. Та... зніяковіння.

Відчула, що дурнувато всміхаюсь. Хміль вдарив у голову.

Спробувала приховати усмішку, але губи чомусь розтяглись ще дужче.

— Серйозно? Чому?

— Навряд чи хоч з одним своїм хлопцем ти настільки відрізнялася в плані соціального статусу й приналежності до інших народів. Перестань так посміхатись, ти мене дратуєш! — гаркнула дарвенхардка. Я, звісно ж, не послухалась. Ми вперше говорили на особисті теми. Можливо, варто було бути тактовнішою, щоб не зіпсувати спокійної атмосфери, але я не могла стриматись.

— Мені подобається наша розмова, — захихотіла.

— Та ти п’яна!

— Ти теж. Ти емоційна... ну... гм. Більше, ніж... гм. А зазвичай така... — я повела рукою в повітрі, показуючи, яка.

Промені потягнулись із простору, торкаючись моєї шкіри, невагомо сполучаючись із силою, яка текла венами. Вперше за довгий час я побачила їх так чітко.

І завмерла, відкривши рота.

— Ти мене лякаєш, — проказала Ханна замогильним голосом. — Ми не випили аж так багато.

— Вилазь, мерщій!

— Чого це?

— Просто послухайся. І не став дурних питань, — буркнула я, намагаючись не зруйнувати крихкий зв’язок.

Ханна більше не питала. Вилізла з води, обгорнулася рушником.

— Що далі?

— Сідай і візьми мене за руку. Не за цю! За ліву.

Дівчина стиснула мою долоню вологими пальцями і вичікувально завмерла. Прохолодне тремтіння прокотилося моїм тілом від місця дотику.

І я, переповнена несподіваної рішучості, схопилась правицею за найближчий промінь. Думала, він обпече, але ні — сили захистили. Я відчула, як вони прибувають, вливаються в тіло з простору, з землі. 3... дотику наших рук. Будь-яке сп’яніння миттєво покинуло мою свідомість. Я подивилася на свого блакитноокого двійника.

— Ханно, ти... ти мені допомагаєш. Що ти робиш чи думаєш?

— Нічого, — здивувалась вона.

— Це неймовірно. Але правда. Відірвана від Метейського краю, я перестала добре розуміти довколишнє середовище, сприймати його як Стожар. З тобою ця здатність повернулася.

— Вітаю, — обличчя дарвенхардки знов набуло незворушного виразу. Вона не поділяла радості відкриття. Не зрозуміла одразу, що це нам дає.

— Подумай про Вишену, — мовила я, стискаючи прохолодні пальці у відповідь. — Заплющ очі, виклич у голові її образ. Я розумію, ти можеш не пригадати усіх деталей її обличчя. Та я бачила його в спогадах Всевлада. Ти ж... згадай її сміх, емоції, що ти переживала поряд із подругою. Мені потрібен почуттєвий контакт.

Якийсь час нічого не відбувалося. Мерехтіли в повітрі безіменні промені, що вели до якихось людей, якихось облич, якихось проблем. Тріскотів ґніт у лампі. З-під дверей, що вели в сусідню кімнату, проривались хмаринки тепла і пари. З-під інших, тих, що вели надвір, помітно віяло сирістю. Все це я відчувала на вологій шкірі та волоссі, яке неприємно обліпило спину й плечі, як щось гостре, зайве. І тільки пальці Ханни були тим незворушним та чітким, на чому я справді зосередилася. Слухаючи, намагаючись відчути та сприйняти; майже не дихаючи. Очі вона заплющила, повіки ледь тремтіли.

Її рука легенько здригнулась.

І з місця дотику наших долонь пролилась, пройшла простором сліпуче-червона доріжка, переливаючись різними відтінками й почуттями.

Правою рукою я вказала напрямок.

— Північний схід. Що там? — відчувши мій порух, Ханна розплющила очі і часто заморгала, немовби на мить засліплена яскравим світлом.

— Вона... жива. Я зможу її відшукати.

— Це... тому, що ми разом випили?

Більш дурнуватого питання Ханна ще ніколи не ставила. Напевне, недаремно дарвенхардцям не можна алкоголь.

Або вона просто схвильована.

Я усміхнулась. Настав час сказати.

— Ні. Це тому, що я — Стожар. А ти — патрійка. Поряд із тобою я сильніша.

Дівчина відсмикнула руку і стиснула губи. Моя відповідь їй не сподобалась.

Розділ 2

Тієї ночі Ханна вперше заснула швидше за мене. Я слухала її тихий спокійний подих і дивилась на темно-синю латку вікна, яка хіба трохи вирізнялась на тлі чорноти стін — ніч була похмурою, світло місяця й зірок ховалось за пеленою хмар.

Повітря сповнював аромат олійки, яку ми втирали в шкіру обличчя і рук, аби вони якомога менше страждали від обвітрення. Він містив в собі нотки соснової свіжості, і від них голова йшла обертом.

Я дихала на повні груди, здавалося, що на якийсь час опинилась не в будинку, де ночували невдахи-белати, а в Дикому краю. І ось листя шурхотить під ногами, вітер проривається поміж густо сплетеним гіллям високо-високо вгорі. Дерева, грандіозні за розмірами, вчетверо більші за ті, що ростуть північніше. Їх кора — то шкіра цього світу, вона стерпіла так багато, потемніла, потріскалась. Та від цього не припинила бути живою. Ці створіння, такі несхожі на людей та тварин, несвідомі, але — живі, вплелися корінням глибоко в землю, вплелися між світами, між часом, єднаючи дні, коли були ще зовсім юними і споглядали розквіт величної держави, та ті, коли діти Патрії перетворилися на зчорнілих рабів-підкорених, метеїв. Вплелися дерева корінням в історію і не відпускають її, тримаючи пам’ять, єднаючи навіть мертве, давно зогниле, заховане від очей людських із живим світом, сповненим сонця, тепла і буяння. Скроплені кров’ю і дощами.

Я йшла між ними, аж доки не побачила попереду щось таке... знайоме. Старий пень, менший за розмірами за ті, що мали б лишитись від велетнів-дерев. Або то було молоде дерево, коли його зрубали, або... він і не з цього лісу взагалі, я бачила його не в Дикому краю. Та остання думка майнула якось непретензійно, невиразно.

Підійшла до пня, взялась за нього руками і потягнула.

То виявилася кришка підземної криївки. З-під землі війнуло холодом і сирістю, а ще — пітьмою.

«Втікай!» — гупнуло в голові, але ноги не скорились. Переступили через край отвору і, намацавши дерев’яну драбинку, почали спуск донизу.

Майнув перед очима, зникаючи, ліс. Зелене листя високо вгорі та проблиски блакитного неба між ним стали віддалятися. Здавалось, от-от — і буде долівка, спуск припиниться. Але він не припинявся, аж доки я не опинилася в цілковитій пітьмі.

А тоді раптом вона опинилась в мені. Я відчула, як стиснуло груди, як запалала гортань від того, що повітря в ній стало іншим. Гарячим, сухим. Обличчя обдало жаром і, здається, обсипало піском. Я спробувала закашляти і не змогла. Хотіла вдихнути глибше — але не вдалось.

І раптом не змогла згадати, хто я. Пітьма в тілі перетворилася на почуття — тугу. Безмежну, всеохопну, тягучу. Від неї боліло і не було сховку.

Розплющила очі.

— Анно. Я досі чекаю.

Світло заливало простору спальню, падаючи дощем із золотих краплин на розкішне ліжко з різьбленою спинкою з червоного дерева, вишукані меблі, білий пухнастий килим. На картину зі сплячою дівчиною, що висіла на стіні над ліжком.

Омивало м’яким потоком силует чоловіка в чорному діловому костюмі. Він стояв обличчям до вікна, високий, дужий, з чорним хвилястим волоссям, зібраним на потилиці в хвіст. Дивився поперед себе.

Картина видавалась би надзвичайно приємною, зважаючи на тепле проміння і золотистість в повітрі, на силует, якби не те чорне відчуття болю в грудях, що розривало їх, б’ючись всередині, мов птах зі зраненими крильми. Воно батожило ребра, легені й серце. І раптом прийшло усвідомлення — воно не моє, воно — його.

Чоловік обернувся і ковзнув крізь мене поглядом як крізь порожній простір. Хоч і чекала, надзвичайно чекала, аби помітив. Та не зміг. Бо насправді я була десь не там. Але чомусь бачила його і відчувала, як навчилась уже відчувати людей. Як навчилась уже пізнавати не по-людськи, так і в ньому споглядала пітьму. Не через чорний колір очей. Не через жорсткість, що з’явилась у кутиках губ. Через його страждання.

Він тримав щось у руках. Придивилась.

То була невеличка коробочка, оббита оксамитом. Відкрита. Всередині — золота каблучка без прикрас.

Обручка.

Та, яка мала прикрашати мій палець. Та, про яку я ще не знала.

Розплющила очі. По брудній стелі повзли перші промені світанку. Поряд тихо спала дарвенхардка.

А серце калатало, як шалене.

— Там, куди ми прямуємо, знаходяться Лихогори. В них видобувають каміння для будівництва, а поміж хребтами проходить один із водних каналів, який і використовують для сплаву, — сказав Всевлад, коли ми вранці знову опинились на гостинці. Місто лишилось позаду, праворуч ми оминали кар’єри, що були на доволі значній відстані. Звідти курило димом і пилюгою. Ліворуч пролягли темні землі, а за ними вдалині виднілись пагорби, вкриті деревами. Небо затягло сірою поволокою хмар. Був ранній ранок, поволі ставало світліше. Прямували наразі неспішно, видавалось, що за минулу ніч ніхто не відпочив, як слід. Морозу не було, та повітря було сирим і неприємним.

— Наскільки більша імовірність вижити в Лихогорах, аніж в інших районах цього краю? — спитала Златодара.

— Там не так страшно, що легені почорніють від сажі, але праця дуже важка. Може камінням завалити. Є й інші біди, що можуть статись через природу тих місць. — дарвенхардець здвигнув плечима. — Але ж Анна сказала, що Вишена жива. Будемо сподіватись, що цей факт не зміниться за наступний тиждень.

— Лихогори — то ті, про які думаю? Скелясті уступи, вузькі кар’єри? Це там повені, страшніших за які немає ніде в Циркуті? — спитала Ханна, поглянувши на товариша.

Всевлад кивнув.

— Там. Тому будемо сподіватись, що виберемось звідти до того, як впаде перший великий дощ. Достатньо, аби він лив всього день, щоб спричинитись до катастрофи.

— Але чим він зашкодить? — не зрозуміла я.

— Рівень води в каналі підніметься і затопить кар’єри довкола. Навесні та восени, під час літніх гроз відбуваються повені в кар’єрах. Річ у тім, що деякі з них необхідно використовувати для просування тією місцевістю, обхідних шляхів немає. Якщо ми хочемо втрапити до робочої області, — Ханна виглядала похмурою, блакитні очі блискотіли з тривогою. Це було не абищо.

— Там видобувають лише каміння для будівництва? — Златодара, що до того мовчки споглядала горизонт, глянула на дарвенхардців.

Відповів Всевлад:

— Не лише, та в основному. З нього зведено не одне місто в західній Циркуті...

— Що це там?

Либідь, мовчки слухаючи розмову, раптом припіднялась на стременах, дивлячись уперед. Там, на площині, було перехрестя двох широких доріг. Тією, що йшла перпендикулярно до нашої, рухалась якась темна вервечка. Я не могла зрозуміти, що то.

— Підкорені, — видихнув крізь зуби Тигран. Він та дарвенхардці бачили добре на великій відстані.

— Перечекаємо? — Ханна поглянула на Всевлада.

— Ні. Їдьмо. І щоб ніхто не виказав огиди чи здивування, — мовив той похмуро, окинувши поглядом павутинців, що, як один, виглядали зворохобленими. Зустріч із рабами ні для кого з нас не була приємною, але Тигран, Либідь і Златодара мали одну спільну рису, не притаманну сервусам. Їм тяжко було приховувати норов в очах та волелюбство, не властиві жителям Циркути, що не належали до панівного народу. Я озирнулася на Тараса, що їхав позаду на своєму спокійному сірому скакуні. Хлопець посміхнувся мені. Його руде волосся доволі відросло за час, проведений в мандрах, і виглядало дещо неохайно. Щоки вкривала кількаденна щетина, чим хлопці взагалі грішили, хоча ніхто наче бороди заводити не збирався. Обличчя художника змінилося — він трохи схуд і наче загартувався в шляху, був блідим, але виглядав дуже непогано. Зеленуваті очі світились спокоєм.

— Усе гаразд. Що б там не було — ми впораємось, лисичко.

Він сказав це українською, але, вочевидь, добре чи принаймні справно перекладав для себе розмову белатською. Чимраз ставало легше в цьому плані. Від його спокійного тону та погляду мені стало аж наче легше на плечах. Мовби він зняв частину тягаря.

Я з жалем подумала про те, що його насправді взагалі не має тут бути. Чому так сталось? Чому я затягла своєю провиною в цей світ хлопця, якому тут не місце?

Чому не... іншого? Того, з яким би не намагалась ось уже багато тижнів контролювати розмову, не виходячи за межі ввічливості. Хоч і хвилювалась би за його життя повсякчас. Про якого не думала б із постійним сум’яттям.

Нічне видіння не давало спокою. Згадувала сильні руки, які могли пригорнути і захистити від усього. Часом — навіть від самої себе.

Мимоволі поглянула на Всевлада. Щоки спалахнули.

Мотнула головою, відганяючи дурні думки.

Хвилин за десять про них уже і не згадала — ми саме доїхали до перехрестя і зупинилися.

Дзень-дзелень.

Їх було так багато — кілька сотень. А, може, тисяч? В лахмітті, з чорними, давно не митими тілами, скуйовдженим волоссям, коростою та руками, стертими в роботі до крові.

Дзень-дзелень!

Дзвеніли кайдани на руках і ногах, прикуті до єдиного грубого ланцюга, що волочився по дорозі, здіймаючи куряву. Та, здавалось, була не просто пилюкою, вона всотувала і розносила навкруг сморід рабів, що йшли, схиливши голови. Деякі були трохи швидшими, інші — ледь плентались. Тіла були худими; кістки там, де не приховував їх одяг, випинали так, що, здавалося, скоро прорвуть суху шкіру. Я завмерла на коні, що неспокійно пофоркував, вловлюючи запахи й звуки, стиснувши боки тварини ногами, а пальцями вп’явшись в узду.

Ліворуч опинилася Ханна — вона кинула на мене погляд, який нічого не виражав. Здійнялась ще більша хмара куряви — то, обігнавши неспішну вервечку чи то людей, чи то вже невідь-кого, до нас під’їхав молодий сервус. Я роззирнулась — їх тут було доволі багато. Їхали пообіч шеренги підкорених, з поглядами байдужими, отупілими. І тільки той, що говорив щось до дарвенхардців, спершу поштиво вклонившись, виглядав трохи більш емоційним за статую. Але ось і він завмер та посторонився — коли перед нами на чорному баскому жеребці з’явився сивобородий чоловік із довгим сріблястим луком за спиною. Дарвенхардець. Він роздивився усю нашу компанію, затримавши на мені погляд. Щось говорив — я бачила, як рухаються ледь потріскані губи. Мабуть, він перепрошував, що доведеться очікувати, коли пройде вся шеренга, адже ланцюг не розірвати. Напевне, розпитував, хто ми і звідки. Я не знала. Відчула раптом, як до горла підступає нудота — сильніша за ту, що я відчула на кордоні, біля рову з кістками. Сморід немитих тіл, сирої землі, розтоптаної сотнями ніг, розмішаної, мовби рідке тісто, кінського поту і гною творив собою невидиму стіну, всередині якої ми всі перебували. Худі руки, ланцюги, шмаття рухалось переді мною безперервно, в якомусь особливому ритмі, повільному, та разом з тим — невпинному. Дзень-дзелень. Дзень-дзелень.

Дзень-дзелень.

Відчула, як світ довкола починає хитатись. Образи перед очима, ритм — все кренилось, нахилялось, мовби хотіло прилягти і відпочити тут, на курному шляху в Бактрії. Я ковтнула згірклу слину і спробувала сильніше стиснути гриву коня, бо вуздечка вже десь вислизнула з-поміж пальців, але ті раптом ослабли і видались гумовими. Ноги теж не хотіли слухатись — з жахом я усвідомила, що як зараз похитнусь бодай на трішки, то просто зісковзну з коня і впаду вниз, на землю, так близько до місива, створеного сотнями ніг. З шумом вдихнула, але не відчула прояснення. Губи сивого дарвенхардця все рухались, слова з них зривались з якимось своїм пульсом, Всевлад та Ханна говорили теж і деколи кивали. Дзень-дзелень. Рух не припинявся, ритм не збивався. Майнула нагайка і її ляскіт я раптом цілком чітко вирізнила в гулі, що затопив вуха. Як і тихий зойк опісля. Когось вдарили. Кинула погляд ліворуч — бив сервус. Його лице змазалось перед очима плямою ненависті й огиди, що оселилась в такому ще молодому серці. Мій захист, моя фортеця, яку я так старанно вибудувала довкола себе ще в Далекому, аби не пропускати... не відчувати...

Не співчувати.

...вона руйнувалась, кришилася. Занудило ще дужче.

Замружилась.

— Пані, з Вами все гаразд?

«Пані...»

Голос був таким знайомим, але він ніколи так раніше не казав. Ніколи не називав мене... так.

«Стожаре...»

Розплющила очі і знайшла поглядом інший, сірий і водночас сповнений тепла. В його погляді відбивалось небо.

Йому не потрібно мене обіймати, щоб захистити.

Відчуваючи, як груди стискає від затримки дихання, зробила невеликий ковток повітря. Потім — ще один, і ще. Не відводячи погляду від очей Тиграна. Тримаючись за іскорки в його райдужках, пірнаючи в темряву його зіниць.

Дзенькіт став ледь чутним, а тоді і зовсім зник. Я сіла рівніше, знову знайшла неслухняними пальцями узду. Зітхнула. В голові стало ясніше. Не дивилась на підкорених. Ні. Не зараз. Я ще не готова... і чи буду?

Заховалася. Дивилась на його біляве волосся, розвіяне вітром та припорошене пилом, на губи — стиснуті, але не так напружено, як при злості чи страху. Ні, просто він мовчав і не всміхався. Дивився на мене.

Аж тут хтось легко торкнувся мого плеча і я перевела погляд ліворуч. Ханна.

— Їдемо далі. Дорога звільнилась.

Я роззирнулась. Шеренга, прикута до одного ланцюга, вже проминула нас. З ними — сервуси. Спина дарвенхардця, що перед тим розмовляв із нашими, була вже далеко.

Попереду — вільний шлях. Я вдарила коня п’ятами.

Тонка річечка линула низиною, роблячи гак довкола скелястого виступу. В його тіні ми й зупинились на нічліг. Вода була спокійною і майже не шуміла. Неподалік розташувався широкий міст із каменю, а ще — невеликий гай.

Ми вечеряли, неголосно перемовляючись, а тоді я помітила, що Тиграна ніде немає. Поглянула на Либідь, якій Златодара з явним невдоволенням, але незмінною вправністю змінювала пов’язку на руці. Два дні тому білявка поранила собі руку гострою гілкою і тепер мусила лікувати долоню.

— А де Тигран? — спитала я.

— Пішов туди, — махнула його сестра ліворуч, вздовж берега. — Мабуть, вирішив прогулятись. Ти ж знаєш, що він не запитує дозволу.

Я кивнула, допила ароматний трав’яний чай і звелась на ноги.

— Ти куди? — спитала Златодара, дивлячись на мене з незрозумілим виразом обличчя.

— Теж прогуляюсь.

— Стожаре, не ходи сама. Тут може бути небезпечно, — мовила Либідь. Я подивилася на Ханну:

— Можна на хвильку взяти тебе за руку?

Дарвенхардка хотіла відмовити — це було видно з того, як миттєво майнув її обличчям вираз упертості. Але, вочевидь, не придумала причини і, стягнувши рукавичку, простягнула мені правицю. Я взяла її руку в свою і відразу ж відчула, як в тіло вливається енергія. Замружилась і прислухалась до внутрішніх відчуттів. Тріскотів вогонь, ледь плюскало хвильками водойми. Супутники мовчали, дивлячись на мене.

— Крім нас в радіусі кількох кілометрів нікого немає. Навіть великої звірини. Можете не перейматись.

Я відпустила долоню Ханни і подякувала кивком.

Всевлад, що до того ліниво розглядав вогонь, подивився на мене:

— Тут нікого немає, це правда. Але тоді принаймні постарайся дивитись під ноги і не впасти, перечепившись за перший же корч. Як минулого тижня.

Я спаленіла при згадці про той випадок. Я справді впала тиждень тому, коли заходила в корчму. Перечепилася на порозі і тицьнулася лицем просто в смердючу підлогу. Добре хоч, що її було встелено соломою — ніс лишився цілим. Але на мене тоді озирнулися всі присутні в закладі, навіть товста сіра кицька. Ми завжди намагались привертати поменше уваги, але того разу план тихенько винайняти кімнати зазнав фіаско.

— За собою дивись, дарвенхардцю, — буркнула я і, не чекаючи більше, пішла в пітьму.

Спершу було важко щось розгледіти, але поступово зір адаптувався. Хмари трохи розійшлися, пропускаючи слабке місячне світло. В ньому спокійна річка видавалася срібною тканиною, вкинутою на землю. І на душі мені було якось так розмірено-сумно. Та вже не настільки гірко, як вдень, коли мало не отруїлася власними враженнями.

Кроки давалися легко, тілесна втома була незначною.

— Не варто дівчині одній гуляти в темряві, — промовив Тигран. Він сидів на широкому пласкому камені біля самої води, дивлячись у протилежний від мене бік. Голови не повернув. Наш табір був вже доволі далеко — світився невеликим вогником позаду. — Можна заблукати. Або не знайти, що шукаєш.

— Я відчуваю те, що хочу знайти. Або — того, — сказала я. — Посунься.

Юнак трохи посунувся, але й далі на мене не дивився. Тільки коли я сіла — подав руку. Я вклала в його долоню свою. І одразу ж відчула, як сповнююсь теплом. Долоня Тиграна була сухою і мозолястою.

— Дякую.

— За що?

— За те, що сьогодні я не впала з коня. І не збожеволіла.

Я чекала, що Тигран щось відповість чи бодай кивне, але — ні. Він мовчав і дивився на воду. А тоді раптом відгорнув рукав куртки на моїй руці і торкнувся губами внутрішнього боку зап’ястка. Я тихо-тихо видихнула. Його подих лоскотом війнув по ніжній ділянці шкіри, перетворившись на хвилю жару, що проникла в тіло.

— Я хочу забрати тебе звідси так далеко, як можна, Стожаре.

— Ти можеш забрати на сьогодні, Шукачу.

Він перехопив другу мою руку, якою я потяглася до його обличчя. Тримав тепер обидві — і сильно, і обережно. Повернув до мене голову. Його очі були темними — я ж так і не дозволяла їм сяяти з моменту нашого потрапляння в Циркуту. Сяйливий «котячий» погляд Тиграна раніше видавався мені дещо моторошним, але сьогодні, в цій ледь розвіяній місячним промінням темряві його бракувало. Було прохолодно та сиро на березі. І я б замерзла, якби не гарячий дотик. Хутряний плащ лишився біля вогнища. Не подумала про нього, коли йшла з тепла. Тигран теж не взяв свого.

— Ти запитувала, чому я не називаю тебе на ім’я. Тільки Стожаром, — голос юнака пролунав хрипко. — Це не тому, що я не хочу. Просто не збираюся дозволити собі забути, хто ти.

— І хто ж?

— Жінка. Дуже незвичайна. Сильна. Вразлива. Могутня. Ніжна. Мудра і водночас наївна, — він повів плечима. — Яка може одним поглядом врятувати чи промучити увесь день, залежно від свого настрою. Яка може змінити цей світ або не робити нічого.

Я потягнула руки на себе. Тигран одразу ж розімкнув пальці, але я перехопила їх, притягнула до обличчя і поцілувала тильні сторони його долонь. Тоді притулилась до них щокою. Завмерла, схилена, раптом втомлена і страшенно схвильована.

Якась звична схема поведінки наказувала засумніватись, подумати про щось... про інших? Про те, чи варто, про те, навіщо... Але я не могла думати. Тільки чекати. Не могла і не хотіла робити більше нічого. Не сьогодні. Стискала його долоні і трималася за них, як за порятунок. Так боялася, що зараз він відсмикне їх або прибере акуратно. Відведе мене назад у табір, посадить коло вогню. І... і...

Поцілував. Спершу волосся, тоді, вивільнивши одну з рук, відгорнув його і торкнувся губами шиї. Я здригнулась та, піднявши голову, поцілувала Тиграна в уста. І це було як ковток повітря та нестача його водночас. Він відповів.

А тоді раптом схопив мене за талію і посадив собі на коліна. Ми опинились обличчям до обличчя. Я настільки звикла до його повсякчасної поштивості та делікатності, що мимоволі зойкнула, але Тигран не дозволив мені відсторонитись. Обхопив руками за талію та міцно притиснув до себе, цілуючи повільно, з насолодою. Коли припинив, на останок легенько торкнувшись губами кінчика носа, — я не могла отямитись від того, як ішла обертом голова. Притулилася чолом до Тигранового.

І посміхнулася, зрозумівши, що його очі знову засяяли. А маска, яку я тримала за звичкою, під час дотику наших губ зникла. Зараз мої чари спали. Були тільки ми двоє.

— Анно, — прошепотів він.

І я раптом усвідомила, що сьогодні, тут, у цьому ворожому, чужому світі, казна-де в Бактрії, серед шляхів, заповнених рабами, на березі холодної ріки я — на своєму місці. Здивовано пошукала в собі таке звичне прагнення втечі, яке переслідувало мене з вісімнадцяти років, з яким я насправді завжди була нерозлучніша, ніж із живими людьми. Але — не знайшла. Я була тут і не хотіла бути десь іще.

— Не покидай мене. Ніколи, — сказала так само тихо. — Обіцяєш?

Тигран якусь мить дивився на мене, а тоді сказав геть не те, що мало пролунати у відповідь:

— Кохаю.

Напевне, в нього теж запаморочилось у голові.

І світ став іншим.

Розділ З

Коли вдалині завидніли стрімкі скелі, я подумала, що вони геть не виправдовують свою назву. Звичайно, Лихо-горами цю місцину назвали не через її природний рельєф, а через величезну кількість смертей в процесі видобутку каменю.

Насправді ж вершини вражали своєю величчю та красою.

Нагадували хвилі, що завмерли одного разу, а тоді їх хтось просто пообтісував по боках. Створені з порід різних відтінків — від світлого, майже білого, до охристого та червонястого, в долинах вони були або так само кам’янисті, або встелені залишками торішньої трави та безлистими деревами. За кілька тижнів останні почнуть вкриватись бруньками, а довкола все зазеленіє. Таких долин, живих, не кам’янистих, було менше і пояснювалось їх утворення наявністю невеличких річок чи потічків, які в Лихогорах були не надто частим явищем. Скелі здіймалися високо вгору, їх вінчали пласкі плато, вкриті снігом. До більшості низинних видолинків сонце зазирало лише в полудень або там узагалі панували повсякчасні сутінки. Ми опинилися в передгір’ї надвечір, коли велетні-скелі загорілися в променях сонця, що сідало в нас за спинами.

— Сьогодні не варто їхати до темноти. В передгір’ї зупинитись буде безпечніше, — сказав Всевлад. Якусь мить подумав і додав: — Звернімо зараз на путівець, за півгодини він приведе до струмка. Поряд із ним і заночуємо. Тут будьте обережні. Ми не на уступі, щоб упасти і скалічитись треба постаратись. Але в Лихогорах мешкають пуми, вовки та інші хижаки... Стожаре, ти тут?

Я поглянула на Анну, що витала десь у своїх думках. Погляд дівчини був неуважний, звернений кудись на вершини. Останні дні вона була такою — то геть ні на що не зважала, то їхала з обличчям, що світилося внутрішнім теплом. При тім, що нікому з нашої компанії не було комфортно в цій частині імперії, Стожар віднайшла свій спокій і настрій. Я здогадувалась, яким чином. Хоча Тигран, на відміну від Анни, був все таким же уважним і зібраним.

— Що? — дівчина подивилась на Всевлада.

— Нікуди не відходити від табору. Тут багато хижаків, — повторив він терпляче.

— Добре.

Біля струмка виявилася розколина-печера в невисокій скелі. Та зовні була світло-жовтою, але всередині стіни рябіли різнокольоровими шарами.

— Я бачив свіжі сліди гірських козлів неподалік. В нас не так багато провізії лишилось, — сказав Тигран, коли ми прив’язали коней біля входу, а самі розташувалися всередині та біля печери, зайняті хто чим: Златодара просто розляглася на своєму плащі, Либідь взялася зашивати пошкоджений рукав сорочки. Тарас розпалив вогонь, а Всевлад лишився біля коней — його вороний під кінець дня став накульгувати на задню праву ногу, треба було подивитись, що з твариною таке. Анна сиділа на вулиці, на великому камені, звісивши донизу босі ноги і читала свою дивну книгу, в якій ніхто, крім неї, не бачив тексту. Для читання дівчина використовувала Кришталь Стожарів — невелике овальне скельце. Якось розповіла мені, що без нього літери примушують її плакати, а так читання є цілком комфортним, хоч долати великі відрізки тексту все одно важко. Та, помітила я, до кінця книги Стожару лишилось вже дуже небагато. Її чоботи і шкарпетки валялися поряд на землі. Я байдикувала біля входу в печерку, сплівши на грудях руки і спершись на стіну. Треба було йти набрати води чи зробити ще щось корисне, але я вловила себе на думці, що треба і хочеться — речі різні. А от слова Тиграна мене зацікавили.

— Підемо на полювання?

Якщо він і здивувався, то не надто це показав. Зазвичай ми полювали або поодинці, або по двоє — я та Всевлад або Тигран із Либіддю. Але зараз я просто хотіла ще руху, поки день не закінчився.

— Давай, — сказав Шукач.

Я взяла свої лук та стріли, що були припертими до стіни, а Шукач — свої, що були прив’язані до сідельних сумок. Його лук був меншим за мій, дерев’яним, і використовувався Шукачем виключно для полювання на звірів. І хоч я вже мала можливість переконатись, що стріляє Тигран дуже добре, та в бійці, знала, обов’язково надасть перевагу своїм двом довгим ножам. Сервуську зброю носив тільки при сторонніх, геть неохоче.

Ми повернулися на кілометр назад, де земля справді була помережана слідами від малих ратиць. Простягались вони на північ, в обхід групки скель, одна з яких і стала нашим прихистком на ніч. Південніше пролягла площина, поросла вже давно вижовклою і підгнилою під снігом, що зійшов, торішньою травою, але тварини, що звикли мешкати тут, справно підтримували нею своє існування. Щоправда, зараз, після зими, вони були худими — гірські козли могли втратити третину своєї маси, щоб вижити, і зазвичай так і траплялось. Але нам згодиться все.

Ми доволі довго йшли кам’янистою рівниною крізь рідкі чагарники, переслідуючи сліди, що подекуди геть зникали, але згодом знову траплялись. В повітрі відчувався прилив тепла, навіть ввечері. Наставала весна.

Незабаром рівнина стала кренитись, перетворюючись на що далі, то менш пологий спуск. Западали сутінки. Скелі попереду вже палали тільки на вершинах.

Тигран ступав нечутно і я вкотре подумала про те, що ми дуже схожі. Зловила на собі його погляд.

— Чого витріщився? — спитала. Без злості, радше за звичкою. Він пирхнув.

— Думаю про те, що ніколи раніше не полював поряд із найнебезпечнішим хижаком в імперії.

— Це що, комплімент?

— Можливо. Але і ти виглядаєш замисленою. Увесь день. Ти очікуєш на зустріч із Вишеною чи боїшся її?

— Нічого я не боюсь! — огризнулася. — Просто... не уявляю, як все мине, — мимоволі стала говіркою. Ми з Тиграном друзями не були, але за час, проведений поряд у мандрівці, я усвідомила, що порадник з нього непоганий. — Анна каже, що ми неподалік. Судячи з того, куди вона нас веде, ми за два дні опинимось в кар’єрі Розар, там видобувають велике каміння, з якого закладають фундаменти оборонних стін.

— Ти любиш її? Вишену?

Я кинула погляд на Шукача, але він не говорив із прихованим знущанням. Та й дивився тепер не на мене, а вперед — ми наближалися до різкого обриву.

— Любила. Тепер уже й не знаю. Мені здається, я розучилася.

Тигран пирхнув.

— Дарвенхардко, не верзи дурні. Неможливо розучитися любити. А за два дні і вирішимо, що робити. Проблеми не здолати, коли її ще немає, ти цього не знала?

Шукач дістав стрілу і поклав на тятиву. Мовив вже тихіше:

— Чуєш?

Ми підійшли до обриву, за яким починався різкий спуск метрів на сорок. Там пролягала ущелина, дном якої текла швидка річка. Береги її були вузькими й вкритими камінням. На протилежному боці, здолавши перешкоду, саме пили воду кози. Придивившись, я помітила, що насправді в деяких місцях спуски мають наче ледь видимі стежки. Отже, це — звичний для тварин маршрут. Вдень вони видиралися на рівнину, щоб пастись, але на ніч ховалися десь північніше, в розщелинах, де було безпечніше.

Тут було десь із п’ятнадцятеро кіз та троє козлів, що вирізнялися цікаво закрученими рогами. Зграйки товклися трохи на віддалі одні від одних. Ми присіли, щоб не бути такими помітними.

— Моя — крайня ліва самиця, — прошепотів Шукач, прицілюючись. Я кивнула і зробила те саме.

— Гаразд. Тоді мій — один із козлів.

Я саме відпустила тятиву, як Тигран миттєво розвернувся і вистрілив у мене.

Ніщо не робить людину слабшою, ніж довіра. Ніщо не робить нас неуважнішими. Навіть страх, навіть вагання. А я, попри все, не могла й думки припустити, що Шукач мене атакує. Без попередження, без причини.

Можливо, якби це зробила звичайна людина, я б устигла зібратись з думками. Але реакції Тиграна були такими ж стрімкими, як у дарвенхардців. Його стріла вже зірвалась з тятиви, а я подумки ще проводжала свою. Відчувала ще її продовженням власної руки. Тому тільки перевела погляд на металеве вістря, коли вони полетіло в мене. Не зуміла зібратись не лише для того, щоб атакувати у відповідь, а й навіть ухилитися.

Вона черкнула мене по вилиці, ледь розвіявши волосся, що вибилося з коси. А за долю секунди почувся голосний, сповнений передсмертного болю рик і щось важке впало просто за мною.

Озирнулася. На землі поряд лежала пума, вбита в стрибку.

Водночас на дні ущелини рухнув уражений моєю стрілою козел.

— Почув, як зрушився камінець, коли вона стрибнула... — видихнув Тигран. Я поглянула на нього, відчуваючи, як від того, що сталося, руками розливається слабкість. Кров вдарила в голову.

— Я думала, ти стріляєш в мене!

— Я мав цього не робити? — спитав він здивовано. Виглядав схвильованим — груди підіймались і опускались стрімко, обличчя було блідим, тільки щоки червоніли. Зіниці — розширені. Біляве волосся, що сягало плечей, розпатлалось.

Я похитала головою.

— Дякую. Ти врятував мені життя, Шукачу.

Він звівся і простягнув мені руку. Я вклала в неї свою і теж устала.

— Я — твоя боржниця.

— Добре. Тоді сама спускайся за своїм козлом, — сказав Тигран дружелюбно і, оминувши мене, схилився над убитою кішкою.

Кар’єр Розар був названий на честь белата, який першим дуже-дуже багато років тому розпочав тут видобувати каміння для Циркути.

Ми прибули до кар’єру вервечкою вузьких скелястих коридорів, що тяглись стінами високо-високо. В тих ущелинах виникало відчуття жахливої пастки і нестачі повітря, але доводилось терпіти. Можна було їхати кілька кілометрів, не маючи змоги звернути навіть в найменше розгалуження, бо такі не траплялися. Безперервні кам’яні стіни... Але коли ми все ж виїздили на перехрестя ущелин або на такі-сякі узвишшя, то там зазвичай зустрічали сервусів, подекуди — з дарвенхардцями. Вони розпитували нас про те, хто ми такі, перевіряли документи наших «белатів» та «сервусів». Усі підступи до кар’єру Розар ретельно пильнували. І не стільки для того, аби ніхто туди не проник. Навпаки. Періодично в ущелинах ми минали палі з насадженими на них тілами або мотузки з повішениками. Підкорені, що намагалися втекти, намагались марно.

Кар’єр проліг, як борозда на могутньому кам’яному тілі, простягаючись на багато кілометрів із заходу на схід, метушливий через тисячі брудних тіл, що в ньому гомонились, і поцяткований сотнями підйомних механізмів. Але, чесно кажучи, видно все було дуже і дуже фрагментарно — де розвіювались сіро-руді хмари. Тут було курно так, що забивало памороки — і ми обмотали обличчя шалями, лишивши тільки очам можливість спостерігати. Іржали, тягнучи непосильну ношу, коні, ревли воли. Кричали, сичали, стогнали, плювались порохом та кров’ю раби, орудуючи кирками, пересуваючись по скелях завдяки мотузкам, як павуки. Інструменти, вгризаючись у породу, видавали оглушливі звуки. Мідні нашийники підкорених були заварені намертво — коли ти потрапляв сюди, то носив таку страшну прикрасу вже до смерті. Не так давно, навчаючись в Дарвенхарді, я дізналась одну страшну річ — абсолютною брехнею було те, що кожному рабу давали свій термін праці в Бактрії. То була якась збочена формальність, симуляція надії. Коли вони потрапляли сюди, то вже назавжди.

Скавчали пси, яких тримали тут, аби залякувати й стимулювати до праці. Кричали сервуси, десятки, сотні людей в сірій формі, наглядаючи за роботою, вдаряючи канчуками, а то й палицями. Я ще в житті не бачила таких сервусів, як тут — недаремно нас у Сколісі залякували, кажучи, що тих, хто не старатиметься, відправлятимуть служити до Бактрії. Тепер я усвідомила, що то було раціональне застереження. Бо будь-хто втрачав тут людську подобу, навіть не будучи в нашийнику.

Вони вже не жаліли. Вони б інакше збожеволіли.

Або зробили це і тому лишились із батогами в руках, а не під їх ударами.

І чорні тіні поміж тим усім — але не надто багато. Дарвенхардці. Як нагадування про закон, якого варто боятись, навіть коли перестаєш бути людиною.

І белати — переважно торговці. Вони не жили тут, в кар’єрі, певна річ, але мусили приїжджати, аби дивитись на те, як вантажать каміння, як узагалі відбувається процес видобутку. Переважно то були чоловіки з байдужими обличчями і тугими гаманцями, хоч подекуди — жінки. Геть небагато, але зрідка вони тут траплялися.

Наша компанія одразу ж привернула увагу, варто було вибратись підйомом з останнього кам’яного коридору і опинитись саме на краю величезної пекельної прірви. Видавалося, що вона палає, але то був не дим — пилюга, пронизана сонячним світлом. Ми всі вже були нею вкриті з ніг до голови.

— Хто такі?!

До нас наблизився загін із п’яти сервусів. Виглядали вони доволі грізно — бруднющі, з пальцями на руків’ях мечів, з озлобленими, навіть лютими обличчями. Складно було одразу визначити, по скільки кому років, видно було лише, що то троє чоловіків і двоє жінок. Втім, коли куряви між нами стало трохи менше, вони розрізнили мій та Всевладів одяг і зброю, і лють на обличчях миттєво перетворилася на тупу покору. Сервуси навіть не роздивились, як слід, інших наших супутників — виструнчились у шеренгу і витріщились у напрямку чорних плащів.

Ми з Всевладом перезирнулись — тут не було з ким говорити. Я вже відкрила рота, щоб віддати наказ, аби покликали котрогось дарвенхардця, але не довелось. Пролунав гучний тупіт і з західного боку урвища, яке вкривала курява, з’явився вершник на баскому коні. Обоє були чорними, як ніч. Ніч, вкрита попелом.

Вершниця з зеленавими очима і темними розчерками брів над ними. Та більше було не розрізнити — через пов’язку, що приховувала обличчя. Сріблястий лук і стріли виднілись за спиною.

— Вітаю, — промовила вона спокійно, кивком голови наказуючи сервусам зникнути. Ті покірно пішли геть. — Мене звуть Келеною. З ким маю честь розмовляти?

— Я — Всевлад, а це — моя напарниця Ханна. Ми разом з трьома сервусами супроводжуємо Анну та Тараса, дітей Буймира з Орієна. Пан Тарас має значні проблеми зі слухом внаслідок травми і ми вже тривалий час мандруємо імперією в пошуках гідного лікування. Не так давно нам порадили звернутись до лікаря Рахнада, відомого майстра з залагодження подібних проблем. Чули, що востаннє він був саме в Бактрії. — Всевлад розповів усе те ж саме, що й військовим, які повсякчас перепиняли нас на шляху до кар’єру. Мене дуже тішили їх витягнуті від здивування обличчя.

— Навряд чи цей лікар мав якусь роботу в Розарі, — голос незнайомої дарвенхардки пролунав трохи здивовано. — Тут радше можна отримати всі на світі болячки, а не позбутися від бодай однієї з них.

— Так, звісно... — Всевлад на мить замовк. І відбувся вступ в розмову Анни:

— Не подумайте, що я ненормальна. Але я вмовила наших охоронців звернути до цього кар’єру. З дитинства мріяла його побачити. Бо щодо лікаря... ще в місті Вільтемі нам сказали шукати його північніше, бо Рахнад мав би вже кілька тижнів гостювати у Володаря Бактрії, в столиці. У Величного захворіла донька.

Я відчула, як напружився Тигран, що сидів на коні трошки позаду мене. Ще б пак. Я теж це вловила — страх. Голос Стожара тремтів, хоч зазвичай вона брехала бездоганно.

Десь неподалік заревів якийсь чоловік, коли його наздогнала нагайка.

Я мимоволі закусила губу і поглянула на Анну. Хоч би вона зараз не накоїла дурниць зі своїми емоціями.

Дівчина була блідою і втомленою. Але дивилась у вічі Келені. Різноколірний погляд був пригніченим, але принаймні очей не опустила.

— Що ж... тоді хоча б мусите дочекатись світанку, бо зараз, надвечір, нічого вже не видно. А за ніч курява вляжеться, — безпристрасно відповіла та. Я полегшено видихнула.

— Дякую, Келено. Нам можна десь тут зупинитись? — Анна заговорила сміливіше.

— Так, звичайно. Але це не постоялий двір для заможних белатів, прошу панів за це вибачити.

— Нічого. Аби було, де поспати, попоїсти і умитись. Ми тут ненадовго.

— Прошу за мною.

Ми проїхали десь із кілометр по краю кар’єру, а тоді Келена повернула коня ліворуч, на стежину, що вела нагору. За кілька хвилин опинилися на рівнині, що пролягала відчутно вище видобувної ділянки. Тут теж була пилюга, але не така страшна, як унизу. І звідси було видно кар’єр Розар, що простягнувся в обидва боки, скільки сягало око. Сонце саме сідало за ще вищими скелями, ховаючи своє проміння за їх вершинами, і тіні до величезної прірви падали смугами.

А там, куди ми приїхали, було невелике містечко, де мешкали військові і, вочевидь, могли зупинитись мандрівники. Хатини були переважно одноповерховими, змурованими з каменю. Між ними росли поодинокі дерева — але не плодові, що не були пристосовані до такої місцевості. Було дивно бачити таке поселення — без садів чи навіть малесеньких грядок. Але то тут, то там височіли великі стодоли — вочевидь, в них було вдосталь сіна для овець, корів, биків, кіз та коней, які галасували трохи віддалік, у просторих загорожах, поряд з якими були побудовані хліви.

То тут, то там ходили сервуси — більшість саме поверталась до домівок.

Келена спішилась біля одного з будинків — одноповерхового, але доволі довгого. Розмотала шаль довкола голови — на плечі впали розкішні солом’яні кучері. Обличчя вона мала кругле, досить красиве. На вигляд — років тридцять з гаком.

Ми скористались її прикладом. Я відчула фантастичне полегшення, скинувши тканину з голови. Тріпнула волоссям, але воно, заплетене в косу, все ж набрало «сивини». Поглянула на Стожара — та легенько мені всміхнулась.

— Прошу, — Келена прочинила двері, пропускаючи нас досередини. — Сервуси, вам варто піти на західний край містечка, знайдіть там дарвенхардку Арту, вона головує над вашими загонами. Поясніть, хто ви і звідки. І отримаєте місце ночівлі та їжу.

Либідь, Тигран та Златодара встали струнко, віддали честь і, схопивши своїх коней за узди, повели, куди було сказано. Я на мить прикипіла очима до Анни, переймаючись тим, чи не кине вона часом переповнений почуттів погляд на Тиграна, але дівчина дивилась на свого коня, легенько гладячи його по шиї. А тоді вона звично відв’язала торбу з книгою і скельцем, яку возила при сідлі, та вручила «братові». Я ще не забула страху в її голосі, але зараз зітхнула з полегшенням. Мені дуже не подобалась її розсіяність останніми днями.

— Ваших коней доглянуть, за поклажу не переймайтесь, візьміть лише найнеобхідніше, — мовила дарвенхардка, знову нагадуючи, що нам варто зайти.

Звичайно ж, ми взяли майже все.

То був будинок, в якому мешкали белати, що приїжджали до кар’єру в справах. Обстановка була скромною, але цілком охайною. Нам навіть знайшлась «сімейна» кімната з чотирма вузькими ліжками. Повечерявши і вмившись (лазні тут, на жаль, не було), я впала на свою постіль і до ранку забула про все.

Розділ 4

Анна була такою блідою, що я насправді почала за неї хвилюватись. Тим паче, що поряд не було Тиграна, готового вічно її підтримувати, та інших павутинців. Вони лишились з Тарасом — так наказала сама Стожар. А на дно Розару ми спустились утрьох. Всевлад був зосередженим і спокійним. І мені подобалось, що серед пекла я опинилась саме поряд із цим могутнім та мужнім чоловіком. Ніжність по відношенню до мене ніколи не була єдиною його чеснотою.

Був ранній ранок. Пилюга за ніч справді опала — і з дна Розару ми бачили небо, затягнуте пеленою хмар. Рухались вони стрімко — виглядало, наче збирається на дощ. Я згадувала, що чула про ці місця, і сподівалася лише, що ми не застанемо тут зливи.

За десять кілометрів на північ від Розару паралельно йому йшов найближчий водяний канал. Коли починались сильні дощі, води в ньому виходили з берегів і затоплювали усі довколишні ущелини. Всевлад не розповів цього нашим супутникам, та і я змовчала, але насправді більшість рабів загинули не тоді, коли майстрували штучні ріки, а коли було зруйновано дамби на кордонах і та подія співпала з величезною зливою. Тодішня повінь забрала життя не лише підкорених, а й багатьох белатів та дарвенхардців. Наші попередники самі створили найбільше горе Лихогір.

Відчутно потепліло і ми полишали хутряні плащі в будиночку, одягнувши тільки шкіряні куртки. Я почувалась від цього тільки краще — не любила одяг, що сковував рухи. А ще Стожар попросила мене не одягати рукавиці. Згодом я зрозуміла, навіщо.

Вона часом непомітно торкалась моєї руки. Це додавало їй сили.

І вона йшла дном урвища з блідим, рішучим обличчям, щосили намагаючись приховувати свої емоції. Адже саме починався робочий день в кар’єрі — і його заповнювали виснажені підкорені.

Крокували ми довго — години зо дві. Розмовляли зовсім мало і тихо, бо не було про що. Я почала нервувати. Видно було, що Анна — теж. Але спитати її про причини я не могла — довкола то тут, то там мелькотіли сервуси, подекуди — дарвенхардці. Сипались згори камінці та пил, довелося знову обмотати голови шалями. Гул голосів і дзенькіт кирок відлунював стінами кар’єру, спричиняючи фантастичний шарварок. Для мого надзвичайно чутливого слуху то було мукою.

— За уступом, — прошепотіла раптом Анна і стиснула мою руку. Я мимоволі зробила те саме у відповідь.

Ми завернули за червонястий виступ скелі, що був попереду, і зупинились. Праворуч гору саме продовбували кирками, аби потім вбивати дошки в тріщини. Підкорені буквально «обліпили» верхівку уступу, утримуючись на канатах. Я хаотично роззиралась довкола, вишукуючи знайомий образ — але людей було дуже багато, надто зливались вони усі в своєму лахмітті, брудні, худі. Хмари пилюки приховували риси їх зовнішності. Робота навколо більш нагадувала хаос.

Тоді заплющила очі. Гул голосів та стукіт заліза об камінь розривав простір. І спершу я не могла приділити нічому більшої уваги. Не могла нічого вирізнити.

— Ану не дивись так на мене, стерво! — гаркнув неподалік якийсь сервус. Я виділила його голос, сама не розуміючи, чому. Зробила крок уперед, не розплющуючи очей, радше відчула, аніж вловила слухом, як хруснуло каміння під чоботом. Ляснула нагайка, а за нею пролунав не крик, ні. Зранене гарчання.

І воно... воно було мені знайоме. Чомусь. Якісь нотки, що лишились від голосу тієї, яку я так хотіла колись врятувати, пронизали те гарчання.

— Я знайшов її, — прошепотів Всевлад тихо. Я кивнула і розплющила очі.

— Я також.

Але не встигла роздивитись довкола як слід, бо Всевлад раптом схопив мене за руку і притягнув до себе, зазираючи в очі. Погляд його був напруженим.

— Забирай усіх і чекайте нас з Вишеною там, де ми робили першу зупинку в передгір’ї. Пам’ятаєш, як туди доїхати?

— Так, але... — хотіла було заперечити. Не для того я здолала такий шлях, аби зараз не мати змоги навіть підійти до дівчини.

— Ви прибудете туди завтра ввечері, якщо не зупинятиметесь на ніч. Тоді чекайте на нас. І візьміть мого коня. Зрозуміла?

Я завагалась і Всевлад труснув мене за плече.

— Добре.

Він кивнув і підштовхнув мене до ошелешеної Анни.

— Ідіть.

Нам лишалось проїхати останні двадцять кілометрів вузькими коридорами. Був вечірній час, але сутінки вже надто міцно обіймали скелі — завдяки хмарам, які задощили одразу ж, як ми покинули Розар. Я підганяла всіх, змушувала їхати швидше, але ми не мали права панікувати, бо ж зустрічі з воїнами на шляху назад ніхто не відміняв, а тепер я була єдиним дарвенхардцем, а значить і найвпливовішою людиною в усій нашій компанії. Брехня давалась мені легко, але серце стукало все сильніше. Я хвилювалася за Всевлада, за Вишену, за той клятий дощ, який періщив, мов сказився, і робив нас жалюгідними та сповільнював рух. Ловила на собі схвильовані погляди супутників і це лютило мене ще дужче. Зрештою, проїхавши півдня, перепочивши всього дві години, ми не зупинялись усю ніч. Тоді знову трішки відпочинку — радше для коней, аніж для людей, і ось — усі їдуть мовчки, посхилявши голови, мокрі, як хлющі.

Я палко мріяла про печеру, в якій можна буде розпалити вогонь та зігрітись. Розуміла, що Всевлад із Вишеною не зможуть дістатися того місця швидше за нас, але то було моєю другою мрією. Мозок отупів і втомився від хляпи, що квацала під копитами коней, від надміру емоцій. А ще ж повсякчас слідкувала за тим, чи все нормально з конем Всевлада, що їхав, прив’язаний мотузком до мого.

Тому, мабуть, я не одразу почула шум позаду.

— Ханно! — вигук Тиграна примусив мене ввімкнути увагу.

Я поглянула на нього. Шукач здійняв вгору руку і ми всі зупинились.

— Ти чуєш? — спитав він, поглянувши на мене. Я насторожилась і прислухалась.

Видавалось, наче дуже голосно шумить вітер. Просто-таки гуде. Десь позаду, між скелями. Десь в стороні Розару. А ще... мовби раптово хтось закричав. Багатоголосо. Там, удалині... Але я знала, що це за звук. Він надто відрізнявся від шуму дощу. Ніколи раніше не чула його, саме такого, як тут, але Ярий надто вперто втовкмачував мені, що може убити дарвенхардця в Лихогорах.

— Шукаємо найближчий уступ! Мерщій! Коней гнати, не жаліти, бо всі помремо! — закричала я, щосили вдаряючи Зозулина в боки. Назад вертатись не було куди, попереду — лиш стіни ущелини. Я хаотично намагалась пригадати, чи будуть там якісь виступи в скелі, але не могла. Та мусить же бути хоч щось!

Ми тривалий час їхали вниз. Отже, ми зараз навіть нижче рівня Розару. Вся вода з нього сочиться в цей край.

Сонливість і втому як рукою зняло. Ми гнали своїх коней, мов шаленці, аж стіни довкола зливались в одну пляму, а дощ хльоскав в обличчя суцільними хвилями. А гул позаду вже чули не лише ми з Тиграном. Я озирнулася — зір дозволяв бачити в пітьмі добре, але ущелина все ж була надто довгою, аби зрозуміти, що коїться вдалині. Небо вгорі майже стемніло.

Попереду був поворот.

— Ліворуч видно схил! — крикнула Либідь, першою минувши його. — Коні зможуть видертись ним на підвищення!

— Тоді вперед! — закричав Тигран. Я озирнулась на Стожара — її кінь мчав одразу за Всевладовим. За дівчиною, з якої через хвилювання навіть спала чарівна маска, був Тарас. Його обличчя мало шалений вираз страху. Трохи опісля гнав коня Тигран, замикала рух Златодара. Мені було погано її видно, але кінь чорнявки біг повільніше за інших. Це було надто небезпечно.

Гул наблизився вже дуже близько, коли кінь Либеді заскочив на неширокий вузький карниз, що був в половині метра над землею, а тоді моторно вибіг пологим підйомом на пласке узвишшя — виїмку в скелі, що мала площу десь двадцять на двадцять метрів і для нас була ідеальною. Я пригальмувала свого коня на мить, пропускаючи Анну та Тараса, тоді водночас з Тиграном вибралась на безпечне місце. Застрибнув, корячись довгому, але міцному мотузку, вороний Черн. Я полегшено зітхнула. Встигла посміхнутись, обертаючись, аби поглянути, як Златодара теж опиниться на уступі.

Її кінь наготувався стрибнути, але не встиг, знесений потужною хвилею води, змішаної з землею, піском, камінням та гіллям, що вмить затопила ущелину. Дівчина скрикнула і разом зі своїм скакуном зникла у хаосі бруду, що стрімко понісся далі.

Я роздумувала долю секунди, яку дзвоном сповнили крики Анни, Тараса та Либіді. Розпачливі, страшні. Стожар рвонулася з коня, але зупинилась на краю уступу, одразу під яким вирувала страшна хаотична ріка.

Я роззирнулась довкола — вершина стіни була за три метри над нами.

— Тигране, злазь з коня! Поможи мені стрибнути!

Він миттю зрозумів, що я хочу зробити. Хоч обличчя Шукача і виражало такий розпач і біль, що я відчула неймовірне здивування — адже всі знали, що він чомусь не любить Златодару. Але зараз не було часу з цим розбиратися. Тигран склав руки «замком» та розставив ноги на ширину плечей, зігнувши їх в колінах. Я зіскочила з коня, схопивши причеплену до сідла мотузку, закинувши собі на плече. Скинула плащ, лук та сагайдак зі стрілами на землю, щоб не заважали рухатись.

Взяла такий розгін, який тільки дозволяла маленька площина.

Його руки підкинули мене вправно та дуже сильно.

— Ай! — я мимоволі зойкнула, схопившись долонями за край скелі, бо в праву одразу ж уп’явся гострий камінець. Але не мала змоги труснути рукою, аби не зірватись зі слизького каміння. Дощ заліплював очі. Стиснувши зуби, підтягнулась та одразу ж помчала по скелястому гребеню, видивляючись внизу те, що шукала. Там було темно, дезорієнтувало те, що я знаходилась на світлішій території. Та я бігла і не здавалась, споглядаючи місиво внизу, що шквалом пробивалось між скелями. Було слизько і страшно. От тобі й Лихогори!

Раптом майнуло щось. Круп коня! Він вирвався на поверхню, як рибина з хвилі, наштовхнувшись на якогось каменя, а тоді стихія на мить показала тварину цілком. Кінь уже був неживий — в шиї зіяв відкритий перелом, заліплений грязюкою. Але й вершниці його не було. Від думки, що Златодара теж може не... я судомно вдихнула і пришвидшила біг та пильність. Звісно, я вважаю її самозакоханим стервом, але смерті їй не бажала б у жодному випадку. Та ще й такої страшної.

Майнула рука в сірій шкіряній рукавиці, а за нею — біле-біле обличчя. І знову зникли.

Але я її знайшла.

Побігла ще швидше, тоді — майже полетіла, долаючи відстань великими кроками, що радше нагадували стрибки. Схопила свою мотузку і мерщій затягла на одному її кінці петлю, інший обмотала довкола руки. Мотузка мала метрів десять — отже, мене теж поглине потік. Але якщо зробити коротшою, я можу просто повиснути на ній, не встигнувши перехопити Златодару. Треба ризикнути.

Очі ковзнули краєм ущелини, яким бігла, в пошуку якоїсь міцної зазубрини чи корча. І знайшли — за двадцять метрів попереду. Я знову кинула погляд униз — і таки зачепилась ним за край знайомої одежини. Потік був бурхливим, але не надто глибоким, тому Златодара раз по разу виринала. Тільки я не могла зрозуміти, чи жива ще вона, бо дівчина ніяк цього не показувала.

Лишилось зовсім близько до гострого тонкого виступу на скелі, що здіймався в небо, наче ріг.

П’ять, чотири, три, два, один...

Видих...

Петля впала на «ріг» та затягнулась, а я — полетіла...

Майнула руками, як птах крилами, стрибаючи в прірву, але не вниз — до протилежної стіни. Врізалась в неї ногами і помчала донизу, перетворюючи падіння на пробіжку. Мотузка натяглась, водночас зупинивши мій рух та допомагаючи не розбитись, тримаючи траєкторію, коли ноги зірвалися з вертикальної стіни і я полетіла донизу — не різко, дугою.

Просто до цілі. Ярий пишався б, чесне слово. Я сама не сподівалася такого від себе. Боялась, що промину її чи впущу...

Але шубовснула в багно з такою точністю, що краще не буває. То була якась дивовижна удача, доля, чи... просто майстерність прораховувати все наперед, набута за довгі роки. Я не мала часу над цим думати, опинившись у божевільному потоці. В житті не знайшла б там Златодару — але вже за секунду потік вперіщив її прямісінько в мене.

Я захарчала, опинившись під болотом та одразу ж його наковтавшись, однією рукою намагаючись втримати мотузку, що розмотувалась із зап’ястка, а іншою — притиснувши до себе дівчину, аби силою стихії її часом не перекинуло через мене і не віднесло далі. Зашкребла ногами, шукаючи опору, відшукала землю. Вперлась у неї з усіх сил, потягла за мотузку — і вирвалась на поверхню, викашлюючи болото. Другою рукою витягла Златодару — і так і не змогла почути, дихає вона чи ні.

І зараз було не до цього. Я опинилася в пастці. В лице бризкотіло багном, воно було повсюди, тиснучи на тіло так, що шкіра на руці під мотузкою зривалась із кров’ю. Якось, стрибаючи, я не продумала шляху повернення. Вірніше, вирішила, що дарвенхардці — могутній, сильнішій за простих людей, — варто буде просто тягти за мотузку, намотуючи її на руку, і можна буде йти проти потоку, що мав би досягати лише грудей. Але — ні. Варто зробити хоч крок, або раптом на мене налетить щось більше за дрібне гілляччя та каміння — ноги зісковзнуть з потрібного положення. І я впаду та вже не зможу виборсатись, хіба покину Златодару. А не для цього я подолала весь той шлях!

А ще той безперервний дощ, дощ, дощ!

— Тримай міцно! — долинув крик.

Я вражено здійняла погляд. Там, куди тяглась моя мотузка, на скелі виднілись дві тіні, чорні проти темно-сірого неба. Вода заліплювала очі, але я впізнала голос. І зрозуміла, хто це.

Тигран та Либідь. Вони теж видерлись нагору і наздогнали мене.

Я зціпила зуби, щоб витерпіти біль, коли вони потягли за мотузку, яка ще досі була обмотана довкола моєї руки і краєчок якої я стискала пальцями. Рукавиць так і не одягала з моменту нашої мандрівки з Розару — якось не задумувалась над цим. А дарма.

Роблячи крок за кроком, долаючи стихію, я перла своє та Златодарине тіла туди, куди тягла нас та мотузка.

Але таки закричала — коли шкіра на зап’ясті здерлась так, що з нього струмком потекла кров, змішуючись з болотом, в якому була я вся. Біль був просто неможливий.

Але поступитись йому означало померти.

А після того був ще підйом на скелю.

Розділ 5

— Я зараз здохну, — просипіла я, коли над ранок, виблювавши нарешті все болото, якого наковталась, заснула, але тоді знову прокинулась. Мені було надто погано, щоб просто провалитись в приємну пітьму, коротке безпам’ятство повсякчас змінювалось болючим поверненням до свідомості. Либідь саме взялась вправно зашивати глибокі борозни, що пролягли в мене на руці. В мене тріснула вена — буквально за мить до того, як ми зі Златою опинились на верхівці скелястої стіни. Не знаю, як, та я додерлася до цілі, кинула на землю дівчину, яка взагалі-то важила, як я сама, і рухнула за нею в калюжу крові, що стрімко збільшувалась. Либідь тоді стягнула мені передпліччя вище рани так сильно, як можна було. Якби не це, я спливла б кров’ю і померла, не відходячи далеко. Але й іти вже не могла.

Дощ ущух десь за дві години, тоді за годину нарешті обмілів до краю і потік брудом, лишивши по собі купи мотлоху на дні ущелини. За цей час ми чотири рази пересварились з Анною. Я не дозволяла себе вилікувати магією. Тільки дала Либеді промити рану і зашити вену звичайними нитками — благо, павутинці вміли виживати, а відтак — і лікувати. Сама б не могла добре пояснити, чому не дала просто зцілити мене Стожару. Просто... так звикла покладатись на силу власного організму, що не хотіла приймати надприродної допомоги. Зрештою, примусити мене ніхто не наважився.

Златодара вижила і не зазнала серйозних травм, але перебувала в глибокій нетямі. Я раділа цьому, та водночас, згадуючи, що мені довелося через неї пережити, хотілось встати і її добити.

Решту дороги до печери я здолала, їдучи на коні з Тиграном. Шукач міцно тримав мене за талію і мені хотілося вдарити його за те, що взагалі посмів мене торкнутись, але сил не було. Фантастична втома утворила в голові кашу, мені хотілося лаятись найбруднішими словами, але просто не було на це сил. Златодару в такому ж положенні тримала Либідь, що коштувало їй більших зусиль, аніж брату. Просто ні Анна, ні Тарас не були ще настільки гарними вершниками, щоб керувати кіньми, везучи ще когось, хто перебував без тями. Але Либідь та Тигран, дарма що втомлені пригодою чи не більше за мене, впоралися бездоганно.

В печері я одразу ж побачила над собою злякане обличчя Анни. Коли вона вкотре, але тепер вже зі значно більш упертим виразом обличчя простягла до мене руку, я перехопила її неушкодженою лівицею.

— Займися своєю подругою, Стожаре. Я виживу.

— Златодара буде в порядку. Я вже змінила її непритомність на сон. Хочу зробити з тобою те саме. Тобі треба перепочити, а ти сіпаєшся. Перестань чинити опір.

— Я не хочу спати, — збрехала я.

— Добре. Але поки Либідь займається твоєю раною, я займусь твоїм одягом. І відмию тебе. Бо брудна, як свиня... А ви принесіть води побільше! — наказала Анна хлопцям, що стовбичили біля входу в печеру.

Саме тоді, коли вона одягла мене, вже відносно чисту і охайну, в свою змінну сорочку, я умудрилася виблювати вперше. Просто на тканину.

— Ти ж розповідала, що вас викачували в болоті. Думала, твій шлунок до цього вже звик, — зітхнула дівчина. — Тарасе, мені потрібна твоя запасна сорочка.

Все ж таки Анна не витримала. Коли сонце вже світило яскраво, проникаючи в печеру лагідним промінням, а я все не могла заснути довше ніж на півгодини і все бубоніла та бубоніла, дівчина торкнулась моєї щоки рукою і подарувала цілющий сон.

Вона була значно худішою, аніж тоді, коли ми навчалися в Сколісі. Обличчя — бліде, веснянок майже не видно. Руде волосся вигоріло, стало світлішим, в нього в’ївся бруд. Одяг — самі латки. Повіки тремтливі, дихання неспокійне — навіть уві сні.

Коли Всевлад спробував вмовити її піти з ним, Вишена злякалася. Не знаю, впізнала вона його чи ні. Гадаю, ключовим фактором стало те, що чоловік був одягнений в чорний одяг, а за роки, проведені в Бактрії, той міг викликати тільки одне бажання в підкореної: тікати та ховатись. Але точно не довіряти.

Тому Всевлад приспав її — тим самим зіллям, яке колись застосували до нас із ним павутинці в Дикому краю. Сонним порошком. Він був відомий і дарвенхардцям. Так само, як і кілька пляшечок з протиотрутами та, навпаки, отрутами, та іншими корисними в Циркуті застосунками, ми зазвичай мали його невеликі запаси у внутрішніх кишенях курток.

Запас Всевлада пішов на те, аби утримувати Вишену, яка своєю панікою могла б привернути зайву увагу там, де доводилося бути тихими і непомітними, в стані сну. Увесь шлях з Розару він проніс її на руках. З’явився в печері на добу пізніше, ніж ми. Виснажений.

Дочекавшись, коли Всевлад акуратно поклав Вишену на мій плащ, я обійняла його, вперше не зважаючи на сторонніх. В душі було якось так щемливо-гаряче від вдячності. І від полегшення, що він — живий та неушкоджений. Завдяки обставинам та постійній напрузі під час зупинок ми з ним давно не були просто вдвох. Чоловік легенько торкнувся моєї перев’язаної правої руки.

— Це ще що таке? — спитав.

— Це Ханна мені життя врятувала, — неголосно відповіла за мене Златодара, що саме приготувала вечерю і за допомогою Тараса розливала юшку в миски. Добре хоч, що казанок та інше кухонне начиння не були прив’язані до її коня. Ми знайшли його труп вже аж на виході з ущелини, але всі дорожні сумки з сідла позривало і віднесло невідь-куди. — Ходіть їсти.

Я перекусила, а тоді не відходила від Вишени доти, доки за кілька годин вона не прокинулась. Сполохано схопилася, відсунулась до стіни. Роззирнулася довкола. Була вже темна ніч і спали всі, окрім мене.

— Де я?.. — прошепотіла вона, підтягуючи коліна до грудей. Дівчину пробивали дрижаки. Великі зелені очі мерехтіли на блідому обличчі, як зірки, губи були потрісканими. Обличчя не видавалось вже таким милим і ніжним, як колись — щоки запали, вилиці загострились. З подряпинами і ранками на тілі, з брудом, що в’ївся в нігті, шкіру, волосся, але це була вона. Старша, інша. Проте — вона.

Я відчула, як горло стиснула невидима рука. Такий довгий шлях... ми її знайшли. Тепер треба думати, як іти далі. І якою буде роль Вишени в цьому всьому.

— В безпеці, — відповіла я так само неголосно, вдивляючись їй в обличчя. — Ти впізнаєш мене?

Вона кивнула.

— Ти стала однією з них? — спитала хрипко. — Пригадую, що колись, в Сколісі, коли я хотіла піти до Дарвенхарду, ти дала мені по пиці.

— Мій шлях був довгим, — мовила я, не опускаючи погляд. Шукала в її очах... що? Тепло, любов, якими вони завжди сяяли, енергію життя, якої були сповнені раніше? Але зараз там були біль і пітьма, пітьма. Чорна, вона зробила темнішим навіть той неймовірний зелений колір, надавши йому холодного відтінку. — Пробач, що йшла так довго.

— Ти прийшла за мною? Навіщо?

Останнє слово боляче різонуло слух. Тріснула гілочка в вогнищі. Я почула, як поряд із ним хтось заворушився, прокинувшись від наших голосів.

— Просто прийшла. Щоб забрати тебе звідси і зробити вільною. Я ж колись обіцяла не віддавати тебе їм. Але не була достатньо сильною, щоб дотримати слова. Тепер — так.

Я простягла до неї руку.

— Але тепер ти — дарвенхардка. Ти сама стала ними! — скрикнула Вишена, втискаючись в стіну. Я опустила долоню, не наважуючись наполягати.

— Що вони зробили з тобою? — голос Анни пролунав неголосно і лагідно, коли дівчина опустилась на коліна поряд зі мною. Я ледь стримала полегшене зітхання — боялась, що Стожар зараз буде схожою на мене, а це могло лишень налякати Вишену. Але ні, дівчина була в своїй замаскованій подобі. Вишена перевела погляд на неї:

— Все.

— Дай мені руку, — попросила Стожар.

— Хто ти така?

— Мене звуть Анна. Я тебе не скривджу. Ну ж бо... Дай мені руку.

Вишена несміливо вклала свої пальці в долоню Стожара.

І завмерла, коли місце дотику їх рук замерехтіло золотистим сяйвом. Мимоволі смикнула рукою — але Анна тримала міцно. Іншою рукою вона торкнулась моєї. Щоб набратись сил.

— Хто ти така? — вдруге спитала Вишена.

— Люди називають мене Стожаром. Зараз не бійся. Я хочу допомогти.

Я дивилась на її силу, вперше відчуваючи трепет.

Подряпини та ранки на тілі Вишени загоювались на очах. Шкіра стала виглядати оновлено-свіжою. Бруд і порох зникали з неї, розчиняючись хмаринками в повітрі. Вигоріле, сплутане волосся, заплетене невідь-коли в неохайну косу, розсипалось по плечах, випрямляючись та набуваючи блиску. Я помітила, як буквально на очах зникли в ньому кілька сивих пасем. Обличчя дівчини зарум’янилось, тоді як Стожар миттєво зблідла. Але вона не розмикала рукостискання. Тоді відпустила мою долоню.

Водночас із цим впав додолу металевий нашийник, розколовшись надвоє.

— Вишено, мені потрібні обидві твої руки.

Я вже бачила таке одного разу. Анна на мить відпустила долоню Вишени, щоб взятись обома руками за її зап’ястя. Тільки цього разу її шкіра не запалала вогнем та болем.

Вишена здивовано зойкнула, але, судячи з розгубленого виразу її обличчя, сама не могла пояснити, чому.

Світіння під долонями Стожара раптом стало таким яскравим, що осяяло всю печеру, а тоді перетворилось на клуби пітьми. Анна відсмикнула руки, але пітьма не хотіла зникати і сполучала дівчат ще якусь мить. Зрештою, Стожар просто труснула пальцями і все зникло.

— Ти народила хлопчика, — промовила вона, похитнувшись. Я підтримала її за плече. Виглядала Анна нездорово.

Вишена кивнула, дивлячись на неї з сумішшю страху та захвату.

— На острові Topic, так? Згодом тебе забрали в Розар, розлучивши з малюком. Але зв’язок матері і дитини неможливо знищити, скільки б часу не минуло. Зараз твій син там, — Анна вказала рукою напрямок.

— Ти показуєш на південний захід, — промовив Всевлад. Усі інші теж попрокидалися — через спалах. Але я й не помітила цього — так була захоплена дійством. — А Topic — на півночі Бактрії.

— Я не можу дізнатися, хто, але дитину забрали звідти. Куди забирають дітей з цього острова? — спитала його Анна.

— Не знаю. Могли купити, щоб ростити з нього маленького служку. Часом белатки люблять, аби, скажімо, їх діти мали таку забавку, — стенув плечима дарвенхардець. — Але хлопчик живий, так?

— Так.

— Ви хочете його знайти? — спитала Вишена. Її голос пролунав якось дивно. Безрадісно.

— Так, хочемо. Але про все — завтра, — втомлено проказала Анна, підводячись. Тоді немовби про щось згадала. — Ханно, мені потрібні твої руки.

Я не заперечила: мало що. Але Стожар виявилась хитрункою. Я відчула, як біль в правиці зник.

Вона зцілила мене.

— Вчора я зробила б це, маючи більше здоров’я, — буркнула вона, простуючи до вогню, де стояв казанок із залишками юшки. — Не доводь мене більше своєю впертістю.

— Ти не мала...

— Відчепися. Ти маєш бути здоровою.

Я замовкла. Анна вилила всю юшку, що лишилась, в миску, взяла ложку і подала Вишені. Тоді порилась в одній з торб і дістала шматок солонини. Віддала і його також.

— Смачного!

— Дякую. За їжу і... за все. Усім вам, — Вишена обвела поглядом присутніх в печері. Але болю в її очах не меншало. Це мене турбувало. Та... всьому свій час.

— Анно, ти відчуваєш, куди ми прямуємо? — спитала Златодара.

— Не надто чітко.

— Я, звичайно, давно не їла м’яса. Але це — смачне, та водночас якесь... дивне, — мовила Вишена по паузі. — Чиє воно?

— Пуми, — буденно відповіла Анна. А тоді, вочевидь, втомившись від нас усіх, вляглася, закуталась в хутро і повернулась обличчям до стіни.

Розділ 6

Звук удару металу об камінь переслідував мене ще дуже довгий час. Та то не був стогін кирок і клинів в руках рабів чи репет підйомних механізмів, якими перетягували велике каміння з дна Розару до дороги, що вела в напрямку водяного каналу. То була пісня нашийника Вишени, що впав додолу.

Я направду ніколи не відчувала в собі якихось героїчних задатків. Майже усі гарні вчинки, як, скажімо, зцілення Златодари, робила без підготовки, випадково, бо так було потрібно в таку-то мить. Бо інакше... я вже переживала дні, коли допустила те «інакше». Саме тому в світі, звідки я прийшла, досі лежить безтямна Маргаритка, збита автівкою; чекає чоловік з розбитим серцем і потрощеною душею. Так, ми усі робимо помилки і якщо зненавидіти себе за них, то ненависним стане увесь світ. А коли поряд люди, яких встигла полюбити, з якими пройшла так багато, зробити це — надто важко. І то складніше стає прямувати від точки до точки, не маючи кінцевої мети. Навіть якщо її немає просто тому, що страшно озвучити те, подумане мимохіть, вголос. Навіть якщо брязкіт зламаного рабського ярма став звуком, солодшим за всі слова, чуті будь-коли з вуст коханців, за всі компліменти, промовлені прихильниками. За все інше. Бо, здається, він навіть перекрив собою крики на вулиці, де трапилась аварія, які так довго і гучно відлунювали у моїй голові. Перекрив, хай на мить, але — зробив це. Недостатньо мені було потрапити в інший світ, щоб це сталося. Треба було подарувати новий світ іншій людині. Хай навіть самій страшно думати про це. Хай поки ніхто не розуміє.

Хай навіть ця сама людина тільки починає вчитись думати, що можна жити без ярма.

Я поглянула на ауру Вишени, що їхала далеко попереду, і спохмурніла. Мимоволі ворухнула пальцями обох рук. Чуттєва пам’ять не давала забути захват і піднесення, трохи боязкі, але все ж достатньо чіткі, змішані з втомою, які пронизали мене струмом під час... дива. Першого, зробленого не заради обов’язковості. Просто... бо так захотілося.

Руки запам’ятали.

Серце запам’ятало.

І хотіло ще.

Я мимоволі глянула на спини дарвенхардців, що їхали попереду. Легкий вітер кинув в обличчя промені західного сонця та краплини води — ми прямували рівниною вздовж берега широкої ріки неподалік східного кордону Белати.

Один із промінців ковзнув луком Ханни і втрапив мені в око. Я мимоволі скривилась і провела по обличчю рукою.

— Все гаразд?

Тарас, що їхав трохи позаду, замикаючи нашу колону, опинився поряд. Патлатий, в доволі потріпаній в мандрах шкіряній куртці та штанах, в високих чоботах, з золотим перстнем на вказівному пальці правиці — хлопець не був схожий на себе колишнього взагалі. Обличчя вкривали кількаденна щетина та пил, риси загострились, волосся вигоріло і набрало сірини через повсякчасний пил. І тільки очі — зеленаві, ясні — були такими, як завжди.

Запитання пролунало белатською — ламаною, але все ж доволі стерпною. Я всміхнулась.

— Так. Просто... багато думок.

— Поділишся?

Я мить роздумувала.

Але дійсно не було потреби тримати все в собі. Та все ж, кинувши оком на спини супутників, я промовила українською:

— Мене турбує зв’язок Вишени з сином. Якщо дивитись навіть на те, як вона пов’язана з Ханною, то видно доволі міцне золотисто-червоне плетиво. Хоч і йде воно переважно від дарвенхардки, бо Вишена занадто сильно змінилася в Бактрії. Всі її почуття стали приглушеними через божевілля, в якому вона існувала. Але я завжди думала, що з дитиною... словом, то ледь помітні промінці, геть слабкі. Якщо брати навіть зв’язок Тиграна й Либеді, то він прямо-таки палахкотить, бо вони — кровні родичі і люблять одне одного. Міцні нитки тягнуться від них до Дикого краю, де Ждан та двоє їхніх братів. А тут... Я не розумію.

Тарас якусь мить мовчав.

— Але ж вона не проти пошуків хлопчика, правда? Тож дай їй шанс. Не забувай, що то — не тільки дитина Вишени, а й белата, який зрадив її і забув. Через цю ситуацію вона й опинилась у Бактрії. Вишена може майже не пам’ятати сина, врешті-решт. Хай просто мине час. А там придумаємо, що робити, якщо вона не впорається з роллю мами. До того ж... дивлячись на те, як Ханна бореться за них, можна сказати, що в малого буде така собі хрещена... Трохи ненормальна, бо ти тільки згадай, як вона стрибнула, рятуючи Златодару. Але безмежно відважна. З нею малечі не буде чого в цілому світі боятись.

Я усміхнулась. Так, за це можна не хвилюватися. Знову глянула на Тараса і його одяг.

— Ви з Вишеною більше схожі на брата і сестру, ніж зі мною. Ти взагалі став викапаним середньовічним персонажем через оце все.

— Ти також. Я б тебе зараз намалював! — сказав він і затнувся, бо я спаленіла. Кашлянув і вимовив: — Я не...

— Все гаразд, — мовила я знічено. А тоді все ж не втрималась від злісного коментаря: — Просто... колись я б багато віддала за такі твої слова. А зараз... добре, що ти не маєш часу малювати. Я б не хотіла.

— Ого. Аж так? Ти не хотіла б саме цього, чи й... — спитав він раптом роздратовано. Зеленаві очі зблиснули в світлі призахідного сонця.

— Узагалі нічого. Я ще вагалась, коли ти тільки з’явився в тій річці... і якийсь час опісля. Але я б не хотіла нічого вертати. А ти б хотів? — спитала здивовано. — Тарасе, між нами сталось так багато усього.

— І все те лишилось в іншому світі. А ми зараз тут. І ти казала, що лишишся, навіть знайшовши шлях назад. Може... може, я теж би цього хотів? Не повертатись туди?

Я оніміла на мить.

— І залишитись тут, де щомиті чигає небезпека? Ти ж бачиш, де ми! Рів із кістками забув?

— Не забув тільки Маргариту, що в комі. Через мене, — мовив він гірко.

— О-о-о, втеча. Як гарно. Що ж — якщо захочеш, то залишишся. Я тебе не спроваджуватиму. Але шлях цей я все одно маю пізнати, — я відчула, як від його слів мене тихо сповнює шал. Думки про Вишену і її малого одразу витіснились злістю. То він... він вирішив зостатись? Якого... якого... чого б це раптом? Що за дурня? Я... я... я на таке пішла, щоб отримати допомогу Всевлада та Ханни, ми стільки пройшли, ми знайшли Вишену! До моменту, коли ми втрапимо до Колісії і я знайду інформацію про те, як відіслати назад Тараса, якого в цьому світі вважаю своєю персональною проблемою, лишилось геть мало! І тут... він заявляє, що не проти жити в Циркуті? — Але знай, що з угоди, яку я уклала з дарвенхардцями, ти не знаєш пункту про те, що за секрети, які допоможе дізнатись мені Всевлад, я маю для нього убити одинадцятьох людей! Ти тут з моєї вини, я затягла тебе своїми емоціями, спогадами, провиною! Тебе, людину, яка розлюбила мене і завдала так багато болю, а не чоловіка, що кохає, що перевернув би світ, аби знайти мене, якби знав, що я жива! Так, звичайно, залишайся! Хай тебе тут уб’ють, і це теж стане моєю провиною!

— Стожаре, не варто... — обернулась до нас Либідь, коли мій монолог став гучнішати. Інші теж поозирались.

— Не втручайтесь! Їдьте вперед! — крикнула я і знову звернула злий погляд на Тараса, що від моїх слів зблід. Кінь неспокійно мотнув головою, коли я натягла повіддя, зупиняючи його. Тарас зупинив свого. За якийсь час решта віддалились і ми опинились самі.

Зрештою я зітхнула:

— Я не хотіла кричати, пробач.

— Аню, якого біса? Що ти пообіцяла Всевладу? Через мене?

— Ні, це не через тебе. Пробач, справді! Я взагалі маю дізнатись про те, ким стала, а він може допомогти. І ще... взагалі, були обставини. Я й наобіцяла. Якщо мені вдасться спровадити тебе в безпечний світ, наш світ, це буде чудовим дивом. Я просто поки не знаю, як. Але, будь ласка, не опирайся. Я не витримаю, якщо й ти лишишся в цьому божевіллі.

— Тоді я хочу, аби ти пішла зі мною. Також. Плюнь на все. Ти нічого не винна нікому в цьому світі, — мовив він тихо.

Я похитала головою.

— Аню, те, що ти знову закохалася, не позбавляє тебе права вибору.

Я витріщилась на Тараса. Наче бачила його вперше.

Все в цьому світі міняється. Крім його думки про те, що жінкою може керувати лише кохання.

Може, я теж так думала колись? Раніше? До Бактрії, до звуків, спричинених ударами батогів, що відлунювали у вухах навіть перед сном, навіть тривалий час після Розару? До того, як... до усього?

Я так часто вагалася, так багато роздумувала, так рідко була сміливою та однозначною, що те все, мої думки, роздуми, болі, жалі, переживання могутнім потоком нахлинули на загату зовнішнього спокою.

А тут її раптом прорвало.

Дзенькнув, розколовшись надвоє, залізний нашийник.

— Тисячі людей живуть під землею. І мільйони — під рабським ярмом. І тут така з’явилась я — здатна зцілювати рани, чути емоції, мотиви, радості й жалі. Здатна нищити і будувати в таких масштабах, що важко уявити. О, так, звісно, я хочу лишитись тут через кохання. До слова, мене тягне до Тиграна, і дуже сильно, але через тебе та ще одного придурка, з яким завжди було складно й незрозуміло, я боюсь сама собі зізнатись, що відчуваю. Але, звісно, тут я через кохання. Не тому, що відчуваю щем в серці, коли зцілюю чиїсь рани. Не тому, що зустріла стількох дивовижних людей, хай навіть двоє з них — убивці. Не тому, що Ханна мало не втонула в болоті, рятуючи Златодару, яка за мене віддасть життя. І не тому, звісно, що й інші мої друзі на це здатні. І не тому, що кілька місяців тому ту ж Златодару врятувала я. А якби ти раптом виявився правий? Звісно, я була б зобов’язана покинути його і вернутись в світ, де була коханкою багатія і таємно зітхала за тобою, зрадником. Знаєш, коли я поряд із Ханною, мої сили сильнішають. Я бачила його, Артура. Уві сні. Він мав обручку. Хотів, аби я була його дружиною. Я можу вернутись до нього, звісно. То буде шок для всіх, бо ж мене вбила блискавка. Та все ж. Вернулась би. З тобою під руку. Щоб стати його жінкою, жити в розкоші з чудовим чоловіком. Тому що він насправді — чудовий. Але штука в тому, що не коханий. Бо я — не його. Як і не твоя — давним-давно. І не Тигранова. Навіть якщо його кохаю. Я — це тільки я. І належу сама собі. І, можливо, цій дивній Патрії, що заснула так давно, але яку я чомусь щодень люблю дедалі більше. Наче я тут народилася. Наче я тут зірвала з себе ярмо. Наче вперше зітхнула вільно. І знаєш, що? Так воно й було. Я не вернусь в Україну. Хоч там мої батьки і брат, і Артур, з яким варто було б, мабуть, попрощатись. Я лишуся тут. Не через Тигр... ні, через нього. Через Либідь, Златодару, Ханну, Вишену, Всевлада, Ждана, Волю. Бо вперше в житті я відчуваю, що можу і хочу чогось більшого, аніж просто читати книги й ходити на прийоми в розкішних сукнях. Зрештою, я й у цьому світі можу це собі дозволити. Я лишуся тут. Знаєш, коли я це усвідомила? Коли спав металевий нашийник з шиї Вишени. Коли я захотіла, аби він розколовся на дві частини — і так сталось. І, чорт забирай, Тарасе, хіба можу після цього я зрадити їх і піти? Я лишуся тут... Бо я — Стожар.

Я важко дихала, а в горлі пекло від палкої промови, яка вилилась з думок, несподівано чітко й гучно сформувавшись. Були тільки ми серед лану, поряд — шумиста ріка. Десь позаду, далеко — ліси, попереду, зупинившись на віддаленому пагорбі, чекали нас усі інші. І світ раптом став таким великим. І вагання розширились в ньому, а тоді луснули, як мильна бульбашка. Поступившись місцем страхові, пристрасті, захвату. Сміливості.

І тут я раптом побачила, як Тарас посміхнувся. Думала, його пригнітить моя промова, як завжди, десь хвилювалась, чи не ображу. Але — ні. Призахідне сонце плуталося в його рудому волоссі, легкими цілунками торкалось щік. Смарагдові очі мерехтіли.

— Ти підкориш цей світ, птахо. Коли повернусь, то малюватиму тебе. Серед цих ланів. І тільки тут. І люди думатимуть, що я збожеволів. А так воно й буде. Але якщо твоє рішення таке, — я скорюся волі Стожара. Я тобі не потрібен, а без тебе тут загину. Можливо, навіть там... Але то вже не твоя турбота — думати про це. Ти вже давно не Анна. Пробач, що не бачив цього. Ти — не лише вона. І я вдячний долі, що ми зустрілися.

Я простягнула руку і торкнулась його щоки.

— Я люблю тебе, Тарасе. І завжди любила. Я хочу, аби ти це знав. Але тепер я в цьому світі. І я — цей світ.

— А я люблю тебе, Анно-Стожаре. І хочу, аби ти знала — я теж в команді тих, хто віддасть за тебе життя, якщо буде потрібно, — він узяв мою руку і поцілував долоню. Вперше в цьому світі торкнувся моєї шкіри губами і це викликало тільки приємні думки.

— Я надто довго боялась заговорити з тобою так. Мені було легше сприймати тебе, як саму лишень провину, як її результат. Так просто було сердитись на тебе або вважати, що відправлю тебе додому — і можна буде себе пожаліти, відпочити, знову десь сховатись. В своїй шкаралупці. За спинами сильніших. А насправді сказала все — і вперше почула сама. Але зовсім не знаю, що тепер робити. Що робити... взагалі.

— Ти знаєш. Ти просто боїшся озвучити. І так вірно. Просто роби, коли прийде час. І коли інші будуть готові. Я люблю тебе, Анно-Стожаре. Я пам’ятаю той рів. І якщо раптом... просто й ти пам’ятай мене. Гаразд?

Я вдарила коня п’ятами, востаннє провівши пальцями по обличчю Тараса і забравши руку.

— Гаразд. Їдьмо. Сьогодні відпочинемо. А завтра, я відчуваю, наша нова ціль буде зовсім близько.

Золоте сяйво, мінячись червоними іскринками, ковзнуло від нього до мене, зачепившись за долоню. Це дійсно була любов. Тільки не та, без якої не можеш жити.

Та, яка життя.

Всевлад возив із собою кілька карт, завдяки яким ми гарно орієнтувалися на місцевості. Хоча, чесно кажучи, дарвенхардець часто вів нас, не керуючись нічим — шлях був у його голові. Вірний, продуманий. Так, коли я сказала, що надвечір наступного дня, якщо їхатимемо на південь, ми досягнемо цілі, він без заминки повідомив, що прямуємо ми до селища Марсам, в якому займаються переважно риболовлею, адже розташоване воно на березі тієї ж ріки Плавни, вздовж якої ми їхали вже кілька днів.

Я думала, що після Розару мене мало що може вразити, тому надвечір того дня почувалась навіть доволі піднесено. Ніч перед тим я провела, заснувши в обіймах Тиграна, трохи віддалік від усіх. Перед тим, як відключитись, адже була втомлена, доволі довго чіплялася до нього, переконуючи, що юнаку слід підстригтись. А коли прокинулась першою, то одразу заплела йому коротку кіску, так обережно, як могла — щоб не розбудити. Потім від самого ранку дуже яскраво світило сонце, співали птахи, а білявокоса Либідь перебувала в заразно-чудовому настрої і теж співала, розштурхуючи всю нашу мовчазну компанію. І я вже передчувала — от-от ми вирушимо до Колісії, от-от...

Минув день.

Раптом червонясті хмари на півдні застелив чорний дим.

Погнали коней швидше, виїхали на невисокий пагорб попереду — і опинилися просто перед загравою. Вона здіймалася височезними язиками до небес, відбивалась у Плавні та пожирала село.

В наступну мить я вже не могла зрозуміти, що то так стукотить — моє серце чи кінські копита об кам’янисту дорогу. Змішалось усе — швидке дихання, гуркіт пожежі, крики, які долинали до нас із охоплених полум’ям будівель. Згіркла слина на язику, темінь очей Всевлада і його крик до мене:

— Скажи, де він! Анно, скажи, де хлопчик! АННО!

Але полум’я гуркотіло значно голосніше за його голос. Злякані обличчя товаришів якоїсь миті розмилися в мене перед очима, а тоді раптом прийшло страшне усвідомлення: на вулицях села не було людей. Узагалі. Ні живих, ні мертвих. Ніхто не бігав, не гасив полум’я, що нестримним звіром кидалось з однієї похилої стріхи на іншу, прожирало собі шлях в і без того трухлявих будівлях. Людей не було! Але крики... крики лунали!

І тут мій погляд зачепився за щось... щось знайоме.

Чотирикутна зірка з візерунковим переплетінням всередині. Мить — і стіну, на якій вона була зображена, поглинув вогонь.

Я пришпорила коня і вилетіла просто на сільський майдан. Його колом оточили халупи підкорених та будинки сервусів. А ще тут були три довгі кам’яні будівлі — якісь стодоли чи щось таке. Зачинені намертво, привалені зовні важкими колодами, вони палали покрівлями і дим валив до байдужих небес, змішуючись із нелюдським голосінням.

— Анно, в якому з... — підскочив знову до мене Всевлад, але тут повз нас промчала Ханна — до найближчої будівлі.

— Ну, поможіть! — крикнула вона, злітаючи з переляканого коня і кидаючись до привалених дверей. — Відчиняйте інші!

— Ханно, стій! — закричав Всевлад, але та не послухалась. Поряд із нею вже опинився Тигран і разом вони відволокли одну з колод. Всі інші кинулись на допомогу. Всевлад стягнув мене з коня і, схопивши за плечі, добряче труснув. — Анно, ти тут?!

Я кивнула.

— Це село підпалили дарвенхардці. Ти бачила чотирикутну патрійську зірку. Зроби так, щоб нас не було видно, бо усіх переб’ють! Напусти туману абощо... Вони або тут ще, або від’їхали недалеко, зараз зі стодол рине натовп і спричинить повно шуму! Вони вернуться! АННО!

— Я тут... я... слабка в Белаті! — гаркнула я, врешті віднайшовши дар мови. — Мені потрібна патр...

І тут я поглянула на Всевлада наче вперше.

— Закасай рукави!

— Що?! — він поглянув на мене, як на ненормальну. Але Ханна була надто далеко, крики — надто гучними, а часу — все менше.

— Закасай рукави, сказала! — гаркнула я і, не чекаючи, доки до нього дійде, ковзнула пальцями Всевладовими руками та схопилась за його зап’ястки.

Біль впав на мене важким тягарем водночас із дощем. А крик злився з потужним ударом грому. Але попри це я відчула, як тіло сповнилося не тільки нестерпної муки, а й сили. Свідомість вибухнула сонмом звуків та кольорів, розширилась до незвіданих кордонів — і вмить охопила усі сплетіння думок, емоцій, вчинків, прив’язаностей, що були на багато кілометрів довкола. І з того всього, катуючи себе, хапаючись за руки Всевлада все сильніше, нігтями впиваючись в чорні татуювання, я зуміла відшукати те єдине, що було треба — нитку, що простягалася від Вишени до потрібної стодоли.

— Найдальша будівля, — прохрипіла я, віднайшовши в мерехтінні болючих плям чорні Всевладові очі. Здавалося, він не дихає. — Маленький темноволосий хлопчик з блакитними очима, забився в лівий дальній кут. Його закриває від вогню жінка... але, здається, вона вже нерухома. Забери його звідти. Чимшвидше, він... задихається. Я... прикрию.

Я рухнула на землю, відпустивши його руки, а Всевлад побіг туди, де відтягали колоди від дверей Златодара й Вишена. Кількома могутніми рухами чоловік в чорному відкинув від дверей все зайве і виламав високі двері. Разом з густим димом з них почали вириватись темні тіні. Деякі з них горіли.

В цю ж мить повідчинялися й інші стодоли. І я, зарившись руками в холодне болото, підвела обличчя вгору, щоб бодай на мить його омив потужний потік води. Здавалось, то не дощ я викликала — ріку, що пролилась з небес.

А тоді вона вся обернулася на пару, вкривши густим туманом напівзнищений Марсам.

Біль і сила все ще сповнювали мене. Їх вистачило, аби вловити чорноту на східному краї поселення. Таку, як я спостерігала довкола Всевлада та Ханни. Тільки в рази, в рази більшу.

А довкола панував хаос. Обшарпані, ледь живі, люди виривалися з уже загашених будівель, кричали, плакали, стогнали, витягали тих, хто задихнувся чи згорів, і від того всього в голові не могла лишитись цілою жодна думка.

Крім інстинктивного пориву: тікай!

Я схопилась на ноги. Але друзі все ще були хто де. Чорнота ж бухала в скронях, наближаючись. Занадто стрімко.

Я роззирнулась. В непроглядному тумані то тут, то там мерехтіли просторові згини — їх не було б так багато в спокійний час, але своїми силами я зрушила все довкола.

Схопивши два з них голими руками, я шарпнула простір. На мить він утворив довкола мене два змазані потоки — мов крила. Попливли зображення людей, коней, яких в хаосі ловила Либідь, попливло бліде обличчя Всевлада, що з’явився неподалік із кимось маленьким, загорненим в його куртку, на руках. Простір поплив, на недовгу мить розтягнувшись, як гума, а тоді стягнувся — швидше і швидше, аж ляснув — і то було схоже на камінь, кинутий в воду. Тільки кіл не було — радше єдина хвиля. І вона, прихопивши з собою левову частку туману, прокотилась на схід сильним вітром. Чорнота на якийсь час завмерла. Я уявила собі, що там діється — адже навіть нічний зір в тумані не поможе, а коли той несе сильним вітром — тим паче. Та часу радіти не було.

Я підскочила до Либеді і, перехопивши узду свого коня, заскочила в сідло.

— На захід, мерщій! А тоді на південь! Дарвенхардці за кілометр від нас, на східному боці села!

Ми рвонули з місця, минаючи залишки халуп, полишаючи позаду хаос, паніку, біль, вогонь... смерть. Я спробувала зачинити свідомість, як міцні двері, але було запізно — надто сильно я відкрилася. Потоки почуттів тягнулись за мною, рвучись тільки так, що мене било в груди, в щоки, в стомлений мозок. Вдаряло в спину, змушуючи пригинатись. Якби кінь не керувався стадним інстинктом, прямуючи за іншими, я б його не втримала. Ледь не випадала з сідла.

А тоді... тоді відчула, як пітьма, схожа на ту, що потяглася за мною зі спогадів Вишени, сповнює мою душу. Значно, значно сильніше, аніж тоді — бо належала вона багатьом. А коли... коли вони помирали, передавалась мені. Нитки дерлись, вдаряючи мене резонансом страждань і конання, мук, болю...

— Давай на мого коня! — крикнув Тигран, помітивши, що я перехиляюсь з сідла. На мить пригальмували — і ось ми вже мчимо разом, а я тепер слідкую лише за тим, щоб обіймати чоловіка за талію і вже не переймаюсь дорогою.

Позаду крики посилюються, а тоді — обриваються. То нарешті повернулися на сільський майдан дарвенхардці.

Аби... аби...

Я замружуюсь, а розплющую очі аж за кілька годин, коли ми зупиняємось в тіні невеликого гаю за багато кілометрів від Марсама. Тигран зіскакує на землю і допомагає й мені. Я така знесилена, що, здається, зараз помру. Аж тут у вуха вдаряє дитячий плач. Я не чула його раніше? Чи хлопчик був такий наляканий, що мовчав стільки часу?

Але Вишена чомусь стоїть, збліднувши, і не простягає рук до свого сина. Тому маленького зарюмсаного хлопчика приймає в свої обійми Либідь, а Всевлад чорною тінню мететься до Ханни.

— Що ти робила?!

— Я рятувала їх життя!

— Ти не врятувала нікого! Тільки привернула увагу! Усі в тому селі — приречені! Ти знаєш це! Ти сама так чинила!

— Хай краще вони помруть від стріл, аніж згорять живцем!

Їх крики, їх страшна суперечка — суперечка смерті — боляче гатять мені по голові, і раптом я вже не можу розрізнити облич дарвенхардців — тільки дві чорні тіні. Як ті, від яких ми втекли.

Від яких не втекли лиш десятки, сотні людей, покинуті в нещасному Марсамі.

Я необережно наступила на камінець і підвернула ногу, але геть не відчула болю. Хоча щось стрельнуло біля кісточки в стопі. Бо від пітьми всередині було значно, значно гірше. Пришвидшила крок і, коли Всевлад поглянув на мене своїми чорними, як і його душа, очима, вперіщила чоловіку такого сильного ляпаса, як тільки змогла.

Зависла тиша. Всевлад торкнувся почервонілої вилиці рукою.

Зараз прийде моя смерть.

Але — ні.

— І що ти робиш? — спитав неголосно.

— Чому ви сперечаєтесь про те, як краще було вмерти тим людям? Чому у вашій суперечці немає варіанту, де ви могли б їх врятувати?! Чому такого варіанту не було, коли ми були там?! — скрикнула я. Так голосно і тонко, що Всевлад мимоволі сахнувся. Ханна стояла бліда, як смерть. — Твоя кров, Всевладе, не червоніша за їхню! Як і моя! І знаєш, що? Твоя дала мені сил більше, аніж Ханнина! Хай навіть попри біль! Такої міці я ще не відчувала! — я спробувала штовхнути його в груди, так боліло мені те, що говорила і що почувала, але дарвенхардець перехопив мої зап’ястки, стиснувши з неймовірною силою. Він шаленів. Але не мав що сказати. Я ж — мала. — Ти теж народжений у Патрії, Всевладе. І знаєш, що? Знаєш, що, дарвенхардцю? Тобі треба добряче подумати над тим, як пояснити мені, чому кров твоя теж співає патрійською! А не белатською! Якби я не знала, хто ти такий, то подумала б, що зустріла ще одного Стожара, стільки в тобі сили!

Пітьма. Пітьма. Пітьма. Вогонь на денці чорних очей.

Але не встиг він нічого відповісти, як мене знудило.

Чимось чорним і густим.

Гадаю, то тепер була моя власна кров. Осквернена силою, взятою в Спадкоємця.

— Геть від неї! — крикнув Тигран, відштовхуючи Всевлада. Той відпустив мене і я впала на коліна. Спробувала щось сказати, але мене знову вивернуло.

— Дарвен... хардці... ідіть подалі! — прохрипіла. — Біля вас... гірше.

Всевлад схопив за руку ошелешену Ханну. За мить вони десь зникли.

Я роззирнулася, побачила, як притискає до себе маленького темноволосого хлопчика Либідь, як поряд стоїть Тарас, тримаючи її за плечі, і не зводить з малюка очей. Я не могла зрозуміти виразу його обличчя. Але це не було зараз важливим.

Ми врятували сина Вишени.

Отже, незабаром я потраплю в місто, що було домом для усіх моїх попередників. Щоб стати сильнішою. Щоб дізнатись про себе і про те, яка ж грань розділяє наші світи.

І щоб навчитися знищувати тих, хто спалює цей світ.

Тих, чия влада необмежена. Чия влада — безкарна.

І чи на всіх із них вкаже Всевлад — покаже час.

Розділ 7

— А тепер я спитаю вже більш приватно: що ти робила? Ти думала взагалі?! — спитав Всевлад, схопивши мене за плече і з силою вдавивши в стовбур древнього клена. Лопатками я відчула, як кришиться суха кора.

Довкола вже давно була ніч. Прохолодна, свіжа. Весняна. Сюрчали, надриваючись, цвіркуни. Пахнуло просто фантастично.

Аби забути запах згарища і крові.

Він наблизив обличчя до мого і обпік подихом. Чи не вперше в житті така близькість була для мене нестерпною.

Я чула, що він кричав тоді, на майдані. Чула. І чудово знала, що чиню. То для інших там був хаос — але не для нас із Всевладом. Не для тих, для кого й вогонь палає повільніше. І крики — гучніші.

— Ти гадаєш, вони одразу перебили всіх? Небо було безхмарним, аж раз — і ринув дощ. Та такий, мовби море перевернулося догори дриґом. З громом! Опісля — туман. Такого не буває на рівному місці. Уся Циркута знатиме про це. Ти гадаєш, дарвенхардці одразу перебили всіх?! — повторив Всевлад питання, ще сильніше стискаючи моє плече. Я не опиралась.

— Ні. Не всіх. Хтось розповість, що бачив, перш ніж його прошиє стріла. Я знаю, — мовила якомога спокійніше. Кричати сенсу не було. — Але річ у тім, що був такий густий туман, що й пояснити побачене буде важко. Якісь люди повідчиняли стодоли. То й що? Може, то котрісь із селян не були знайдені дарвенхардцями? Може, то їх тіні бачили визволені з пекла? Може... а хтозна, що там трапилось. І погода може різне робити. Бурі бувають несподіваними.

— Ти ж знаєш, що за нами вже йдуть.

— Так, але непевно. Сумніваючись. Бо ж тракт весь рясніє кінськими слідами, а звернули ми з нього по кам’яному берегу. Вогню не запалюватимемо. Зараз перепочинуть кілька годин коні — і до світанку ми вже досягнемо міста Агра. Воно ж одне з найбільших в Белаті. Там легко буде сховатись, особливо якщо зайдемо двома групами. Ти сам знаєш, як загубити слід. Відпочинемо кілька днів. Тоді — в Колісію.

— Як легко тобі говориться, Ханно. Як легко, отримавши те, що хотіла. Але якщо до світанку нас наздоженуть — не буде кому в Агру заходити, — мовив Всевлад, а тоді відпустив мене. — Їдь з ними сама. Я знайду вас в місті. Заїдьте всі разом та зупиніться в постоялому дворі «Золота криниця». Доброї ночі.

— Стій! А ти що робитимеш? — спитала я, хапаючи його за руку.

— Переконаюсь, що переслідувачі далеко. Або, якщо близько — що вони вас не наздоженуть, — мовив він сухо, але все ж спинився.

— Ти... нападеш на... на «наших»? Дарвенхардців? Всевладе, це... смерть.

— Це — наслідки. Я постараюся просто збити їх зі сліду. Чи ти забула, що я говорив? Що проти них я можу бути не годен підняти зброю? — мовив він і, висмикнувши руку, подався до коней.

А я лишилася стояти, відчуваючи, як замерзаю. Десь глибоко всередині.

Торкнулася рукою стовбура, бо світ раптом похитнувся, — і видалось, що дерево від мого дотику справді вкрилось памороззю.

Безсило осіла на землю, підтягнувши до себе ноги й заплющивши очі.

Слухала стукіт копит Черна, доки той не злився з вітром.

Він був просто такою собі маленькою копією Бразда. Ті ж блакитні очі. Те ж каштанове волосся. Тільки погляд — зляканий, зацькований. Йому було чотири роки і виглядав хлопчик доволі непогано та точно був здоровим — хіба трішки захуденьким. Але для дітлахів підкорених і це — добре.

Ми не знали, як його звуть. Бо малюк за всі дні, що минули в Агрі, не вимовив і слова.

Ми купили йому гарний новий одяг, відмили, причесали. Анна була геть не проти дивитись за дитиною, бо ж не могли взяти його з собою наші «сервуси», а цікавому власнику «Золотої криниці» ми сказали, що то — син її й Тараса старшої сестри. Втім, кілька монет, брязнувши об стіл, помогли тлустому белату зупинитись на своїх розпитуваннях і не лізти в чужі справи.

А ми, певне, були надто втомленими, аби ще щось вигадувати.

Перший день був дуже важким. Зупинились я, Анна та Тарас в одній кімнаті, де стояли три ліжка. Але штука була в тім, що ніхто з нас особливо не знав, що робити з маленькою дитиною, а наші «сервуси» поселилися в місцевих казармах. Тому перший день був сповнений суцільного стресу — ми вмовляли малюка поїсти, переодягнутися, причесатись. Він же зазвичай використовував кожну слушну мить, аби забитися в куток кімнати, а одного разу навіть заховався під ліжко, звідки ніхто не ризикнув витягати його примусово, щоб не спровокувати плачу. Тому добру годину ми з Анною застосовували всю свою фантазію, розмовляючи з хлопчиком, а я навіть одягла Стожарову білу сорочку — щоб менше скидатись на дарвенхардку, і зброю закинула на шафу. Зрештою, малюк таки виліз, але не до нас з Анною, а до Тараса. Це здивувало всіх, та, нарешті, Аннин друг обійняв хлоп’я та так і просидів з ним кілька годин. Згодом хлопчик звик до нового товариства. А на другий день навіть засміявся, побачивши у вікні пташку.

Та він не розмовляв.

А мені хотілося дертись на стіни через думки. На другий день Анна взяла Тараса й Вишениного малюка і пішла на прогулянку майже до вечора. Я провела їх на вулицю, де чекали Либідь, Тигран та Златодара. Агра справді була великою і нагадувала собою Орієн та інші суто белатські міста — з білими та чорними будівлями, стрункими гострошпилими вежами, мощеними сірим каменем дорогами. Тільки тепер я звернула увагу, що найбільші будівлі — бібліотеки, палаци, навіть мури — мали основи з великих рудуватих каменів. Розарівське каміння. Авжеж.

Серед цих мурів важко було дихати.

Тому я ходила дахами. Це було так легко. На другий день, а тоді — і на третій. Тільки ввечері доводилось вертатись в кімнату, щоб охороняти Стожара, її колишнього хлопця та маленького хлопчика. Я крутилась в ліжку і думала, думала, думала. Так мало спала і майже не їла. Просто не могла. Непокоїлась за Всевлада. Непокоїлась через нашу останню розмову, через те, яким він був різким і страшним в прийнятті рішень. А я — також?.. Анна мала рацію, коли втрутилась у нашу суперечку, мала рацію цілком. Нормальні люди не так би сперечались. Але ми... ми були дарвенхардцями.

Чоловіком, що мав так багато в минулому. Але завжди оберігав мене. І так прагнув.

Жінкою, яка пережила страшне. І навіть провівши пліч-о-пліч стільки тижнів із ним, не зменшила дистанції. Хоча так хотіла. Але... Як там казала Анна про таке? Коли є проблеми з визначенням бажань? «Таргани в голові»? Ким би вони не були, здається, я мала їх удосталь.

На четвертий день, здавалось, я збожеволію. Стояла біля вікна від світанку до заходу сонця, хоч мої супутники знову подались Агрою. Звичайно, їм цікаво було погуляти містом. Та й не сидіти ж увесь час в невеликій кімнатці з похмурою дарвенхардкою. Людям хочеться рухатися, дізнаватися щось нове, спілкуватись.

Я ж дивилась на те, як тіні спершу вкорочувались на вулицях міста, а тоді подовжувались; як переповзали сонячні зайчики стінами будівель. Під вечір вони стали зникати — небо затягало пеленою хмар. Кімната, в якій ми зупинились, знаходилась на другому поверсі, тому я гарно бачила перехожих, що прямували внизу. Хто пішки, хто — конем, а хто — возом. Багатші та бідніші белати, сервуси, подекуди — срібнолукі люди в чорному. Між тим усім — пригнуті до землі підкорені, чиїсь слуги, яких у Белаті особливо жорстоко таврували. Там, де я народилася, такого не було — бо куди ж ти й так втечеш із глухого села? Тут же після досягнення п’ятнадцятиліття юнакам та дівчатам ставили розпеченим залізом мітки на шиях, що позначали, кому належать ці раби. Так робили і в інших містах. Але тавра в Белаті були якимись особливо великими.

— Ти так і не виходила звідси? — спитала Анна, заходячи в кімнату. Вона притримала двері і зайшов Тарас — з заснулим хлопчиком на руках. Я на мить затримала погляд на милому обличчі малюка, яке вві сні геть не було переляканим.

Мимоволі я подумала, що зараз вони виглядають дуже добре. Кілька днів спокою пішли цим трьом на користь. Як і мої гроші — адже дарвенхардцям платять добре, а я особливо не мала потреб у коштовних закупах, якщо не говорити про запаси на дорогу. В будь-якому місті дарвенхардець міг піти до державного банку та отримати потрібну суму коштів, навіть не вказуючи, на що це потрібно. Ми були найвищим законом. Чим активно користались. Тому ще в перший день в Агрі я дала Анні й Тарасу кошти на новий одяг. І якщо хлопець придбав все стримано-темних кольорів — нову куртку, штани, дві сорочки, то Анна вперше проявила свій смак. Тепер вона виглядала справді як белатка. Мандрівна белатка — бо ж жінки зазвичай носили в імперії сукні, а Стожар не зраджувала штанам. Та вона придбала собі нові чоботи — легші, не зимові, з чорної шкіри, але на халявах розшиті сріблом. І кілька сорочок — блідо-блакитну, червону та білу, з розкішною вишивкою зі срібла й перлин на комірі. Я була не проти, щоб вона одягалась гарно, але сама з жалем подумала, що ніколи не вбирала й не вбиратиму нічого подібного.

— Ні. Не було бажання. Та зараз іду поїм. Ви голодні? — спитала я. Стожар похитала головою і, пройшовши до столу, дотиком пальця запалила свічку. В кімнаті, оповитій сутінками, одразу стало затишніше.

— Ми повечеряли. Неподалік звідси. А потім хлопчик заснув. Знаєш, я... — вона прокашлялась. Я запитально вигнула брови. — Я сьогодні серйозно поговорила з Вишеною. Стосовно дитини. Я розумію її почуття, але з нас усіх вона з хлопчиком найменш близька. Тому я примусила її дати йому ім’я.

— Примусила? — я мимоволі спохмурніла. — Це як?

— Анна вміє говорити переконливо. Це у вас спільне, — неголосно сказав Тарас своєю ламаною, але доволі зрозумілою белатською. Він обернувся до мене, вклавши малюка на ліжко біля стіни і вкривши ковдрою. — Тому тепер він у нас не просто «хлопчик».

— І як вона його назвала?

— Адамом.

Я витріщилась на Тараса. Він здивовано вигнув брови.

— Що таке?

— Нічого, — буркнула я, а тоді покрокувала з кімнати, прихопивши зброю. — Незабаром повернусь.

Адамом звали мого колишнього хлопця, в якого Вишена була закохана. Давно, коли ми ще вчились у школі. Це було до того, як я зустріла Всевлада, а вона — Бразда.

Дивний, дивний, дивний світ.

Я гадала, що мені полегшає, коли попоїм, та й готували в «Золотій криниці» зовсім непогано, але ні. Соковите м’ясо в сметанковій підливці після тривалого харчування солониною так і манило, а вода була свіжою, прохолодною. Але варто було мені взяти бодай щось до рота — і воно ставало в горлі, не бажаючи принести навіть невелике задоволення. Зрештою, пощипавши трохи страви і запивши її кількома невеликими ковтками води, я вийшла надвір. Вже стемніло і раби запалювали вуличні ліхтарі, а перехожих було все менше. Легкий вітер доносив запахи вечері з постоялого двору, коней зі стайні та вуличного болота. А так раптом захотілось вдихнути свіже повітря!

Звернувши в провулок неподалік й хапаючись за виступи каменю в стіні, я легко видерлась на дах. Там, майже не беручи розгону, стрибнула та опинилась на похилій покрівлі «Золотої криниці». Сіла, підставила обличчя вітру.

Сріблясті просвіти між чорними хмарами. А хмари такі важкі, такі... ні, не важкі — обважнілі. Ледь сунуть. І боязко, і якось невідворотно очікувати їхньої зупинки. Але так, немовби вона ще за пеленою. А зупиняться — і свіжість прорветься, срібло прорветься. Проллється.

Додолу. На нас.

— Ханно...

Я здивовано роззирнулася. Довкола були дахи, світло у вікнах та купчасте небо — високо вгорі. Нічний зір нічого не вловлював. Невже я так хочу почути його, що вже вигадала голос? Чи то вітер бавиться з моїм втомленим розумом?

— Ханно...

— Всевладе?

— Ханно, йди сюди...

Він долинав, тихий, як шелест далеких дерев, слабкий, невиразний. Але — реальний.

Мить пішла на те, щоб зрозуміти, звідки.

Я метнулася дахом до місця, де можна було безпечно й непомітно сплигнути в простір між глухою стіною будівлі та стайнями. Опинившись внизу, припала на секунду до землі, пом’якшуючи удар від падіння. Висота була нічогенькою.

Випрямилась, роззирнулась — і одразу ж підхопила чоловіка, що хитнувся до мене з тіні. Обхопила його обома руками і правицею відчула щось липке, що вкривало Всевладів одяг.

— Ти... ти поранений?

— Подряпина... — видихнув він, але стати прямо не зміг. Він був знесилений. Торкнувся рукою мого волосся. — Як чудово ти пахнеш...

Полегшення від того, що Всевлад прибув до Агри, змішалося в дивну суміш з неспокоєм. Я ледь трималася на ногах, не даючи Всевладові впасти, але залишатись далі в такому положенні за рогом велелюдної будівлі не можна було. Як і заходити в неї.

— Треба сховатись. Ходи сюди.

За чотири дні я непогано вивчила тут усе і зараз без проблем відшукала потрібні дверцята, що вели до прибудови стайні. Вони не були зачинені, просто обмотані мотузкою, яку я зірвала одним рухом, — всередині не зберігалось нічого цінного, тільки відра і такий-сякий господарський реманент. Та ще було насипано трохи сіна. На нього я й всадила Всевлада. Зачинила двері і присіла поряд. Було чути, як за стіною пофоркують коні.

— Розповідай, що трапилось, — прошепотіла я, м’яко впираючись руками йому в груди і примушуючи лягти. Всевлад скорився, скривившись від болю.

— Переслідувачі були. І ближче, аніж я гадав. Але я зумів їх відвести в зовсім інший бік і відірватися, а там мало не натрапив на інший загін дарвенхардців. Вірніше, я впевнений в тому, що й вони помітили самотнього вершника на горизонті, бо пустили за мною дарвенхардських псів. Ти ж знаєш, як швидко вони бігають, навіть стрімкіше за наших коней. От і наздогнали. То було на березі Плавни. Взагалі такого б не мало статись. Але те, що трапилось у Марсамі, наробило переполоху навкруги. В цьому районі зараз небезпечно. Гадаю, поштові голуби рознесли дивні вісті в багатьох напрямках. Нам же... треба буде якось вибратись. Та мене турбує сам факт. Щоб дарвенхардці просто так нападали? Я не мав лука на плечах, вони не могли знати, на кого пустили звірів. В них мав бути відповідний наказ. Або... я не знаю. Мене насправді здивувало це. Та розбиратись не було часу. Тож ті пси...

— Вони не приведуть сюди господарів? — спитала я, обережно розстібаючи його куртку.

— Я перебив усіх. Але вони так поранили Черна, що довелось його добити, — мовив Всевлад і вперше з початку розповіді я почула в його голосі неприхований біль та жаль. — Шкода, гарний був кінь. І мене дістали. Але то все було на якійсь закинутій рибальській стоянці, я знайшов там човна і поплив річкою на південь. Тоді прокрався до одного з прибережних сіл і серед ночі викрав коня. Прибув на ньому до Агри, але тварину відпустив. Заслабкий кінь, мені не до вподоби. Тут вже дійшов... тінями. Як міг. Ледь не попався кілька разів, якщо чесно.

— А речі? Похідні сумки?

— Втопив у Плавні. Зайвий баласт, а лишати десь було б небезпечно. Так само, як довелось познімати з Черна й позбутись кінської збруї. Вона ж дарвенхардська. Труп коня скинув у глибокий замулений рівчак разом із собачими. Закидав гіллям. Вже знайшли, звісно, та й берег весь в крові. Але, може, це трохи їх затримало.

— Ох, — видихнула я, задерши догори промоклу наскрізь кров’ю сорочку. — Паскудство.

— Ну, латав, як міг. Але часу особливо не було, — прошепотів Всевлад. Мені не сподобалось, як послабшав його голос.

Але ще більше мені не сподобалось, як виглядав його торс. Чотири великі рвані укуси в лівій частині живота та грудей. Грубо заштопані — Всевлад сам їх зашивав. Але все ніяк не хотіли гоїтись.

Псів у Дарвенхарді теж поїли своєрідним трунком, як і нас. Вони ставали більш шалені, швидші, сильніші, а кусали так, що звичайна людина могла померти навіть від невеликої рани. Через їх слину. Тіла дарвенхардців володіли вищою опірністю до неї, як і до інших шкідливих речовин та хвороб, але не за такої кількості укусів.

Таких тварин використовували дуже-дуже рідко. Для особливих місій. Що вони роблять тут, на сході Белати? Я ніколи особливо не любила собак, а Ярий і не наполягав на нашому спілкуванні. Але були дарвенхардці, що обирали роботу з такими собаками. Вони годували звірів спеціальними речовинами, роблячи їх залежними та вірними тільки собі. Таких дарвенхардців з собаками наймали для складних пошуків.

— І на нозі... один.

— Ти мусиш почекати тут. Я зараз, — мовила я, опускаючи сорочку та вдивляючись в подерту штанину на правій нозі Всевлада. — Принесу ліки.

— Ханно...

— Що? — обернулась я від дверей.

— Допомога Стожара мені не потрібна, — мовив він твердо.

Я б посміхнулась, якби ситуація не була такою серйозною. Такий же впертий дарвенхардець, як і я.

— Добре.

Анна, Тарас та Адам вже спали, коли я постукала в двері. Тепер Стожар завжди слідкувала за тим, аби зачиняти їх на ніч, тому взяти все, що треба, непомітно мені не вдалось. Вона зустріла мене розпатлана і сонна.

— Ти пізно, — промовила, пропускаючи мене всередину і готуючись зачиняти двері.

— Не зачиняй, — прошепотіла я, беручи в майже цілковитій темряві свої дорожні сумки. Там було багато корисних трав і речовин. Прихопила ще теплу ковдру і кілька свічок. — Я маю вийти.

— Що таке? — голос дівчини одразу перестав бути розслабленим.

— Всевлад повернувся. Йому потрібна моя допомога. Прийду, коли зможу. Але вранці не йдіть нікуди. Ясно?

— Так.

Коли я зачинила за собою двері прибудови, повернувшись до Всевлада, за ними почувся приємний шум. То густе небесне павутиння пролилось рідким сріблом на землю.

Задощило.

— Ти швидко, — мовив він глухо, коли я присіла поряд, вивертаючи зміст торбин. — Ханно, я...

— Помовч! — гаркнула я. — Потім поговоримо. Не витрачай сили.

Я гадала, він сперечатиметься, але помилилась. Всевлад тільки скорився і заплющив очі.

А я вперше за останні дні відчула себе в своїй тарілці. Маючи під рукою все необхідне, перестала панікувати. Треба просто вилікувати його. Це я вмію.

Перш за все я влила Всевладові до рота сильне знеболювальне, а коли воно почало діяти, порозпорювала невдалі шви. Відчувши, що нічного зору з притаманною йому монохромністю замало, запалила свічки, поставивши їх на перевернуте бляшане відро. Дощ надворі періщив, як божевільний, і я вирішила, що завдяки йому можна не перейматись, що хтось помітить світло в просвітах дошок прибудови. Та й була вона збита доволі добротно.

Спершу мені дуже заважало те, що торс Всевлада був майже цілком вкритий чорними візерунковими татуюваннями — тому важко було визначити краї ран. Але, зрештою, я звикла. Промила рани, в яких вже почалось запалення, спеціальним розчином. Тоді засипала до них потрібний порошок з трав. Колись я обговорювала його дію з Анною, і та сказала, що в їхньому світі такі ліки називають антибіотиками. Нехай. Головне, що цей порошок здатен знищити шкідливе, що є в уразах, і почистити кров, що невпинно, хоч і не сильно цебеніла зі слідів від страшних укусів. Тоді я взялася за накладання нових, акуратних швів, зводячи докупи роздерті м’язи. Все те саме зробила з раною на його нозі. Зрештою намастила все зверху загоювальною сумішшю і аж тоді зрозуміла, що треба було взяти якесь простирадло, а не лише ковдру. Та виходити за ним в зливу було б дурістю.

Тому я скинула куртку, а тоді поглянула на Всевлада, що спостерігав за мною з-під ледь примружених повік. Світло свічок відбивалось в темних очах і здавалось, що то палають його зіниці.

— Заплющ очі, — мовила я тихо. Він скорився.

Колись ми це вже проходили. Я зняла з себе сорочку і загорнулась в ковдру. Роздерла одіж на шматки і міцно перев’язала торс та ногу Всевлада чорною тканиною.

— Вже можна дивитись? — прошепотів він. — Не хочу провалитись в темряву, коли поряд зі мною майже оголена ти.

— Можна. Я в ковдрі. — сказала я, а тоді допомогла йому припіднятись і піднесла до губ флягу. — І взагалі, не думай в такому стані про майже оголену мене. Тобі не можна хвилюватись. Ти маєш відпочити.

— Що це? — спитав він, принюхавшись до фляги.

— Вино.

— Ханно, не...

— Воно нас не вбиває. Хоч, певна, ти і сам це знаєш. Але розслабляє. Це тобі зараз потрібно. Я не питиму.

Він слухняно випив і відкинувся назад на сіно. Я знайшла свою куртку, згорнула калачиком і підклала йому під голову. Тоді загасила всі свічки, щоб часом не спричинитись до пожежі. Відкинула вбік залишки Всевладової закривавленої сорочки. Поскладала разом нашу зброю. На секунду привідчинила двері і помила руки під сильним струменем дощу. Надворі було темно-темно. Переді мною — тільки глуха стіна заїжджого двору, геть без вікон. Не чулося нічого, крім зливи. Було вже дуже пізно.

— Візьми трохи води в долоні...

Я взяла. Двері, скрипнувши, самі зачинились.

Всевлад трохи надпив, а тоді я просто вмила його обличчя. Відчула, що чоло його гаряче.

— В тебе жар...

— Але мені, навпаки, холодно. Ляж біля мене, Ханно.

— Всевладе, я...

— Ти все зробила дуже добре. Це через рани. Але ліки до ранку подіють. Та й я не зовсім звичайна людина. Не бійся. Ляж біля мене. Прошу...

Я лягла біля його неушкодженого боку і, зітхнувши, розмотала ковдру. Вкрила нас обох. Притулилась до його гарячого тіла, поклавши голову Всевладові на плече.

Він обійняв мене і знайшов поцілунком губи. Але тільки на мить — тоді знову відкинувся головою на куртку, втомлений.

Над нами шумів дощ. Він невпинно бив по стрісі мільйонами дрібних молоточків. А десь вона протікала — я чула, як вдаряють тонкі струмки об земляну долівку. Та нас вони не зачіпали.

Було так добре. Ми довго мовчали. Я відчувала, як водить легенько Всевлад пальцями в мене по спині, полишаючи вогняні сліди. Його тіло було гарячим, як пічка, і хотілось лежати так, обіймаючись, все життя. І щоб нас не займали. І світ чекав.

— Ханно...

— Ти сьогодні говіркий, — прошепотіла я. Без злості. Обережно пригортаючись до нього.

— Просто зазвичай ти геть не слухаєш. Використовую момент, — мовив він, посміхнувшись. Я мала заплющені очі, але відчула це.

— Гаразд... Що?

— Я хочу, щоб ти завжди була тією, хто перев’язуватиме мої рани. Тільки ти. Завжди.

Він поцілував мене у скроню. Я обдумувала те, що він сказав, відчуваючи, як тріпоче щось полум’яне в грудях і в животі, розсипаючи іскри усім тілом. Його слова... то було таке дивне освідчення? Притаманне лишень дарвенхардцям? Інші чоловіки, мабуть, і не додумались би до такого. Вони б просили про турботу, затишок, гарячий чай і не менш гарячі обійми, про... про що завгодно. А Всевлад — аби я перев’язувала йому рани. Та хіба я б хотіла готувати вечерю й чай? Ні, звісно.

Видихнула:

— Я буду.

Два слова обійняли нас ніжною, але міцною мотузкою обіцянки, затягуючись хитрим вузлом.

Десь далеко на вулиці щось заскрипіло. Подув вітер — і пронизав будівлю протягами через сито зі щілин. Я здригнулась, і Всевлад пригорнув мене міцніше.

— Наше життя стало якимось божевіллям. Навіть більше, аніж завжди. Коли ми з тобою були отак просто вдвох? В Дикому краю?

— Десь тоді. Повсякчас ці всі... поряд, — пробурмотіла я. — Але сьогодні мені просто лінь через них перейматися. Тепер в нашій компанії ще й дитина. І стало небезпечніше. Просто фантастика. Та я рада, що ми зуміли врятувати Вишену та її малюка. До речі... Вона назвала його Адамом.

— На честь твого колишнього хлопця? — здивувався Всевлад, помовчавши хвилину. Згадував.

— Гадаю, так. Але це однозначно належить до тем, про які я хочу подумати завтра. Ти вже не злишся на мене через те, що я зробила в Марсамі?

— Злюсь страшенно. Але тебе не змінити. Хіба... я можу спробувати тоді ж... завтра. А сьогодні? Ти ще думаєш про щось, чи я вже просто нагло вириваю тебе зі світу сновидінь?

Він говорив, наблизивши губи до моєї скроні, і я виразно відчувала на шкірі гарячий подих.

Думка прийшла так несподівано, що я просто не втримала її на язиці:

— Тільки про те, що, якби знала, що в наших подальших мандрах буде такий шарварок, то не зупиняла б твоєї руки, коли ти намагався розшнурувати мою сорочку в тій печері. Принаймні було б що згадати.

— І ти говориш це мені тоді, коли я не маю сил навіть підняти рук! Ханно, я через тебе збожеволію! — вигукнув він. Я давно не відчувала такого задоволення, як зараз, роздражнивши чоловіка.

— Якраз тому саме зараз я це й говорю. Добраніч, Всевладе.

Він ніжно поцілував мене замість відповіді.

А тоді ми нарешті заснули.

Розділ 8

Пітьма Всевладових очей була нестерпною. І я заплющила свої.

Провела руками по шовковистій гриві коня, відчуваючи, як рухаються його сильні м’язи при кожному кроці. Як торкаються копита старовинної бруківки; як пофоркує тварина, ледь струшуючи головою; як закусує вудила. Як поряд так само рухаються коні моїх товаришів, а самі вершники уважно дивляться навсібіч, намагаючись вловити, попередити, відчути найменший вияв ворожості, підозри, небезпеки.

І я можу насправді на них усіх не дивитись. Я знаю, хто де перебуває, що робить, відчуває. Просто тому, що їх емоції, вчинки, прагнення, — геть усе злилось в суцільний інформаційний потік. Він має вигляд туго переплетених ниток, їм тут якось затісно, я розсікаю їх своїм тілом, вловлюючи геть усе, і — полишаю позаду. Бо, попри людські почуття, є ще й інші... земні. Потоки сили, що обіймають мене, голублять, огортають кожен м’яз та кожну думку. Вони значно, значно сильніші. І не знаю, чи відчуваю це тільки я, чи й інші також. Але навіть Вишена перестала бути такою тихою, як раніше, і кілька разів бавилася з маленьким Адамом у дні, коли ми опинилися на землях Метейського краю. Павутинцям тут також комфортніше.

Для Ханни та Всевлада ця земля — батьківщина. Хоч і геть по-різному. А тепер ми дуже близько до дому Спадкоємця.

Ми у Колісії.

Я в житті була у багатьох містах — як України, так і Європи. Та й тут, у Циркуті, побачила вже чимало. Але... не такого. Бо це місто не було схожим на інші.

Белати захопили його і змінили. Та не для мене. Не для тієї, що прочитала велику книгу, де було детально описано столицю патрійців. Не для Стожара. Бо просто перед моїми очима оживало диво Світана — створене не працею сотень людей, а любов’ю та прагненнями світлого майбутнього одного чоловіка, який не був ні правителем, ні Величним. Але був — Великим.

Я відчувала це. Як відчувала й те, що місто це — немов великий організм. Він зберіг своє серце — десь глибоко в землі; зберіг частково свою оболонку з білих будівель та сірої бруківки. Та водночас зазнав страшних і непоправних ураз.

Розплющила очі. Роззирнулася. То тут, то там серед білосніжних давніх кам’яниць — чорні будівлі, зведені вже белатами. Поміж ними — чудової роботи фонтани. А ще — шибениці та карні стовпи. І не всі з них — порожні. Люди — такі різні, що аж в очах рябить. Тепло дозволило жінкам-белаткам зняти хутра і простувати в розкішних сукнях, розшитих золотом, сріблом та самоцвітами. Надзвичайно красиві, витончені прикраси вінчали зачіски та оздоблювали білі шиї й руки. Чомусь, дивлячись на цих жінок, я не могла позбутися враження, наче вже бачила таке раніше. Але де, коли?.. Чоловіки-белати теж були одягнені красиво, значно багатше, аніж в інших містах. Колісія — друге за розмірами й ошатністю місто в Циркуті, поступається лише Медії. А може... може, й не поступається, тільки белати так говорять. Збруя коней, зброя людей — все сяяло оздобами. Поміж тим — сірі сервуські однострої. Та подекуди — чорні дарвенхардські. І, майже злиті з брудом підворіть, одягнені в лахміття метеї — з таврованими шиями, а подекуди — обличчями. Підкорених в Колісії було дуже багато — але вони найменше вирізнялись з-поміж усіх. Просто тому, що намагалися цього не робити — опущені очі, зігнуті спини, схилені плечі. І коли йшли — то обов’язково так, аби подалі від панів, щоб не потурбувати їх своїм зубожілим виглядом. Після Розару такий вигляд людей вже мене так не вражав — але я все ж не могла втриматись, аби не дивитись на узи, що єднали їх із землею. Узи були. Мутні, дивні, слабкі.

В Колісії приємніше було слухати землю й будинки, аніж людей. Ті були найбільшою виразкою на її тілі.

Як і ще дещо.

— Це... — прошепотіла я, здіймаючи погляд догори.

— Мій дім, — різко сказав Всевлад, що увесь час їхав поряд. Чого він чекав від мене? Повстання? Спалаху емоцій? Але темінь в його погляді душила мене, хвилювала. Каменем падала на серце.

Хоч і не так сильно, як побачене.

Обитель Стожарів. Місце, яке могло б бути й моїм домом також — якби я прийшла в цей світ на тисячоліття раніше, коли він не був такий розораний болем і кров’ю. Коли Стожари не були забороненою пам’яттю, а тим, на чому й трималась держава. Не стало їх — і вона впала. Покинули Обитель — і та потемніла. Стала чорною, лишень ледь сяючою завдяки сяйво-каменю, яким було інкрустовано стіни. Вежі всі не збереглися — Всевлад, що полюбляв більше розповідати сухі факти про сучасність, але не про добелатські часи в Патрії, все ж якось обмовився, що коли белати увірвались до Колісії, то в результаті протистоянь дві башти завалилися. Одну з них так і не відбудували. Інша ж постала найвищою — і була вона справді витвором мистецтва. Хоч які суперечливі думки та почуття не викликав у мене вигляд теперішньої Обителі, адже я повсякчас порівнювала її з образом, що склався в голові з тексту давнього писця, та те, як виглядала споруда зараз, не могло не вражати. В оточенні десяти чорних веж височіла ще одна — споруджена з каміння, скла та заліза. Здалеку вона мерехтіла, відбиваючи чорним та прозорим склом сонячне проміння, і виглядала фантастично. Архітектурне диво виднілося надзвичайно витонченим та естетичним, нагадувало скручене до неба вузьке вістря стріли, і мені кортіло розгледіти все ближче. На вершині центральної вежі майорів стяг. Його здалеку було видно погано, та всі знали, що там зображено — чорне коло з шипами. Герб Циркути.

— Ти ж проведеш мене туди, правда? — спитала я тихенько.

— Так. Палац і є метою нашого візиту в Колісію. Але все буде тільки тоді, коли вирішу, що це безпечно. Спочатку піду я сам і привітаюсь із батьком, — сухо відповів дарвенхардець. Його обличчя було спокійним, а чорний ореол не пропускав емоцій, та я все ж якимось дивним чином відчувала Всевладову настороженість. Ханна, що їхала трохи попереду нас, озирнулась і теж поглянула на нього.

— Ти зустрінешся з батьком? — спитала вона.

Поозирались всі наші. Всевлад зітхнув. Сьогодні він не одягнув шкіряної стрічки на чоло, що мала на собі різні важливі для дарвенхардців символи, а тому було одразу помітно, як чоловік спохмурнів.

— Він вже знає, що я в місті. Я надто впізнаваний. Все гаразд. Поговоримо в менш людному місці.

— Де ми зупинимось? — поцікавився Тигран. Останні дні були такими напруженими, що ми якось цього й не обговорили.

— В одному з моїх будинків, — голос Всевлада пролунав вже більш буденно. — Мені належить не лише частина палацу. Тут вже можна не ховатись. Нас помітили ще від воріт. То хоч поселимось із комфортом.

Ввечері Колісія вирувала не згірш як вдень. Вулицями лунала музика, щось десь святкували; місто сяяло ліхтарями й світлом у вікнах, а на найвищому пагорбі палахкотіли вогні у вікнах палацу Величного та м’яко мерехтіли його стіни завдяки сяйво-каменю. Великі вікна «одного з будинків Всевлада», який виявився розкішним маєтком на верхівці одного з пагорбів у північній частині міста, відкривали просто неймовірний вид на місто, ріку Крихталь, що розділяла його навпіл, та небо, рясно всіяне зірками. Маєток було відгороджено від вулиці високим муром, що окреслював просторе внутрішнє подвір’я. Пообіч будинку було висаджено гарний сад.

В домі я, Ханна та Тарас мали окремі покої, але, крім того, на задньому подвір’ї були службові приміщення, в яких без проблем розташувались і наші «сервуси». Вишколена команда слуг зустріла господаря з таким благоговійним страхом, якого я ще ніколи раніше не бачила. Тут перебували управитель і покоївки, що були белатами, та дрібні служки-метеї. Коли Всевлад заїхав на подвір’я, всі вони висипали з приміщень. Метеї впали на коліна, припавши чолом до землі, а белати низько посхилялись. І до усіх, хто прибув з господарем, ставлення було відповідне — навіть до сервусів. Крім того, Всевлад, аби зробити нам подарунок у вигляді вільного часу, послав по няню, яка мала опікуватись Адамом на час нашого перебування у столиці. Його наказ було виконано надзвичайно швидко. Спершу мене насторожувало і тримало в напрузі геть усе, я не хотіла полишати малого якійсь незнайомій жінці, не хотіла ночувати сама. Щойно я опинилась у своїх покоях, як одразу ж за звичкою зачинилась, але вже за півгодини в двері постукали. Відчувши знайому темну ауру, я відчинила.

Всевлад зайшов і причинив за собою двері.

— Я мушу вирушати до палацу. Вже дуже давно не був у столиці, але раз уже приїхав — так треба. Може статися, що я залишусь там на кілька днів, тому що є ряд справ, які я маю вирішити, а вони не стосуються нашого альянсу, — мовив чоловік, підходячи до вікна. За ним саме заходило сонце і силует плечистого високого дарвенхардця вирізнявся на тлі неба чорним. — Я вже розмовляв про це з Ханною, але вважаю, що тобі теж маю дещо розповісти особисто.

Він обернувся.

— Насамперед, Анно, я хочу нагадати тобі, що тут ніхто не знає про твоє походження. Тому вам з друзями потрібно бути обережними, але не боятися. Це по-перше. По-друге, всі наші пересування було легально зафіксовано в Дарвенхарді. Там є людина, якій я довіряю беззаперечно. Це один із найвпливовіших дарвенхардців в імперії. Думаю, ти неодноразово чула від нас із Ханною його ім’я.

— Ярий, — мовила я, подумавши.

— Так. Ми з ним листувалися. Звичайно, я не розповів йому правди, але повідомив про брата та сестру белатів, яких ми з Ханною взялися супроводжувати після того, як розібрались із вовками в Барговому. Дарвенхардців насправді немало і багато хто з них займається важливішими справами, та часом нас дійсно наймають і в таких цілях. Якщо Ярий і здивувався, то скаже мені про це при зустрічі. Тому, щоб ти знала — наша історія залишається в силі. Документи, які ви маєте, — справжні. Ну, відносно. Мого впливу для цього виявилось більш ніж достатньо. Звичайно, вони не мають підтверджень в Орієні, але якщо ви з друзями не вчините якогось злочину, ніхто не буде перевіряти їх достовірність. Поки мене не буде, ви можете гуляти, де заманеться. Не раджу тільки заводити надто тісні знайомства. І до палацу не потикатись. Я дав Ханні гроші... багато грошей. Для вас усіх. Завтра по обіді прийде кравець, зніме мірки з тебе та Тараса. Готуйся обирати між десятками тканин. Вам потрібно мати відповідний вигляд. І не надумай замовити штани. Жінки в столиці не ходять вбрані, як мандрівники, це... не модно. І привертає увагу. А потім... Я прийду за вами або пришлю когось. Маю спершу розвідати там ситуацію, а вже тоді щось вирішувати. Є книги з часів, що тебе цікавлять. Вони зберігаються під дуже серйозним захистом. Я придумаю, як тебе туди провести. Тоді — відправиш свого друга додому, розберемось з іншою дитиною, яку хоче врятувати Ханна. І... прийде час давати лад із моїми умовами.

Всевлад замовк, уважно вдивляючись в моє обличчя.

— Я все зроблю, — сказала я, хоч він наче й не очікував відповіді.

— Так, я знаю. Я тільки хочу запитати тебе, що ти відчуваєш тут. Очевидно, що тебе переповнюють емоції. І я... так і не поцікавився детальніше про той випадок, коли допоміг тобі з силами в тому палаючому селі. Я — белат, чистокровний. Як це взагалі могло статись?

— Твоя кров дуже схожа на патрійську. Я не можу це пояснити. І сил вона дала навіть більше, аніж Ханнина, хай навіть мені було боляче. Можливо, це тому, що ти народився в Колісії. Тут все просякло пам’яттю про сили, що творили це місто. Його ж створив такий, як я. Ти...

— Я знаю вашу історію. Не цілком. Але достатньо. Я знаю, як було створено це місто. І чому його назву не вдається змінити, навіть коли минуло майже тисячоліття, — дарвенхардець вперше сказав таке і я завмерла. Зазвичай Всевлад уникав розповідей про Стожарів, хоч я підозрювала, що знав чимало. Вочевидь, тепер просто прийшов час, коли він вирішив, що може почати виконувати свою частку угоди, — Та ти знаєш мої мотиви й мету. Навряд чи мені захочеться розбиратись з історією.

Всевлад минув мене і підійшов до дверей. Вже взявся за ручку, як я окликнула його. Ми стояли дуже близько і я помітила, що дарвенхардець якийсь надто блідий. Схоже, він давно не спав спокійно.

Чому я вирішила, що єдина тут переймаюся найдужче?

— Що, Анно?

— Я знаю, що ти хочеш руйнувати. Але в сусідніх покоях — жінка, з якою ти зміг би дуже багато збудувати.

Всевлад якусь мить стояв, завмерши, вдивляючись мені у вічі.

— Я б, може, прислухався до твоїх слів. Але знаю, особливо після побаченого в тому палаючому селі, що й ти прагнеш того ж, чого і я.

І пішов, залишивши мене наодинці з власними неспокійними думками. Я підійшла до вікна і стояла біля нього доти, доки вулицями не розлилася тепла весняна ніч, переплівшись нотками музики, запаху розквітлих садів та сяйва вуличних вогнів і небесних світил.

«Історія захоплення Староти», «Бактрія: від Лихогір до Вересової долини», «Між залізом та кров’ю: феномен виникнення бактрійського ткацтва», «Горта: мистецтво виготовлення холодної зброї», «Загальна історія Циркути», «Історія Величних Белати»...

Шкіряні палітурки були прохолодними на дотик. Я водила пальцями по них, граючись із відчуттями. Крізь роки чи століття — а книги були різної давнини — вловлювала настрій писців, що працювали над рукописами. Зазвичай він був такий меланхолійно-гордий: ще б пак, адже люди опрацьовували та викладали на сторінках історію своєї величної імперії. Книги старіші «говорили» глухіше.

Сонячне проміння заливало бібліотеку Всевладового будинку, проникаючи крізь три високі вікна. Обстановка тут була водночас і розкішною, і — без зайвого. Цілком в стилі свого господаря. Триповерховий маєток що зовні, що всередині мав білосніжні кам’яні стіни. Тільки в інтер’єрі їх прикрашали темні дерев’яні панелі, що створювали затишну атмосферу. Меблі та підлога були переважно з чорного дерева, повсюди в кімнатах — великі каміни, на стінах — гобелени та зброя. У моїй кімнаті, до прикладу, над величезним ліжком висів розколений надвоє дарвенхардський лук. Не найкраща компанія до сну. Коли я спитала, як можна було знищити таку зброю, Ханна розповіла мені, що так насправді чинять з луками після смерті їх господарів. Судячи з дрібного гравірування на одному з плечей зброї, цей належав прадідові Всевлада, Грайну. Але прохолодний блиск сталі не видавався таким моторошним вечорами, коли в каміні палав вогонь і можна було сидіти просто на підлозі, застеленій теплою ведмежою шкурою.

Попри це і велику втому, першу ніч я майже не спала. Крутилась в ліжку, відчуваючи, як долає мене незрозуміла, важка тривога, змішана з чимось на кшталт туги. Часом вставала, аби напитись води, що стояла в срібному дзбані на підвіконні і була приємно прохолодною. Дивилась на столицю, яка що пізніше, то темнішою ставала — окрім вуличних ліхтарів та мерехтливого палацу, який було оточено яскраво освітленим муром. Відчувала, як дрижить повітря, манячи мій розтривожений розум відгорнути завісу часу і поглянути не на палац Величного — на Обитель Стожарів. Та я не наважувалась. І не лише тому, що боялась, аби хтось не побачив дивних маніпуляцій з вікна. Не наважувалась, бо... бо Патрію підкорили. І милування її величним минулим не зробить мене частинкою того, що було. Я — тут, у небезпечній імперії, тож треба жити своїми днями.

Ранок трохи виправив ситуацію. Снідали ми з Ханною та Тарасом у просторій вітальні. Крісла, на яких ми сиділи, виявились напрочуд зручними, а їжі на столі було, мов на бенкеті. Після простого харчування в дорозі різноманітні страви з м’якого несолоного м’яса, грибів, сметанкових соусів та запечених овочів приємно бентежили смакові рецептори.

Маленький Адам та його няня-белатка, що виявилась тихою русявою дівчиною років вісімнадцяти, також були присутні за трапезним столом. Я відчувала тиху радість, дивлячись на те, як хлопчик їсть, не ніяковіючи та не намагаючись сховатись. Він і далі не говорив жодного слова, але трішки від’ївся та мав рожеві щічки — а цього було цілком достатньо.

Коли няня повела малого нагору, ми, опинившись втрьох, нарешті змогли перекинутись кількома словами, не переймаючись обережністю.

— Я ще ніколи не була в Колісії і зараз хотіла б трохи подивитись місто. Хочете зі мною? — спитала Ханна несподівано дружелюбно.

— Я б із задоволенням, якщо ти не маєш своїх дарвенхардських справ, — промовив Тарас.

— Якщо б мала, то не пропонувала би, — відповіла вона вже в звичному своєму тоні. — Анно?

— Хочу просто посидіти десь в кутку і забути про ходьбу. Про їзду. Про мандри. Хоч на годину, — призналась я.

— Ти нормально почуваєшся? Вчора видавалась енергійнішою, — спитав Тарас, і далі використовуючи белатську. Поліглот, чи що?

— Не виспалась. Хочу побути... вдома, — мовила я, затнувшись. Останнє слово якось дивно в’язалось з будинком Всевлада. — А вам гарно погуляти. Тільки, Тарасе, не забудь, що по обіді до нас прийде кравець. І будьте обережні.

Так я забезпечила собі можливість побути кілька годин на самоті. Якийсь час роздумувала, чим би то себе зайняти, і рішення прийшло несподівано: я хотіла читати. Колись це було одним із моїх улюблених занять, то чому б не присвятити кілька годин Всевладовій бібліотеці?

Але так важко було обрати потрібну книгу. Та водночас я просто насолоджувалась вишукуванням чужих емоцій, записаних чорнилом поміж літерами. Аж раптом мене по пальцях наче вдарило урваною струною — я саме відволіклась, бо порив вітру стукнув об найближче вікно захопленою гіллячкою. Потерла пучки пальців, що заболіли, а тоді поглянула на темно-зелений шкіряний корінець, що нічим особливим не вирізнявся з-поміж інших. Окрім назви.

«Історія Величних Метейського краю».

Чорт забирай! Я тільки тепер помітила, що з трьох полиць, якими вже пробігла очима, я жодного разу не вихопила подібної назви. Було дуже багато про Бактрію, про Персеполь та інші частини імперії. Навіть кілька книг, присвячених маленькому Кохору, з якого користь була хіба в якійсь там кількості зерна та городини на рік. Але ось ця була першою, присвяченою Метейському краю.

Обережно, навіть ніжно, я потягла на себе палітурку та взяла манускрипт до рук. Він був доволі об’ємним та важким. Прохолодна шкіра ковзнула долонями і я знову відчула прихований біль. Це ще що таке? Що ж так тривожило белата, який писав цю книгу?

Посеред стелажів, між вікном та каміном, розташувався невеликий круглий стіл з трьома дерев’яними кріслами, що мали приємну м’яку оббивку. На одне з них я й всілась та, поклавши знахідку на відполіровану до блиску поверхню столу, розгорнула на першій сторінці.

З неї на мене одразу ж поглянула жінка. Портрет був лінійним, але чітко передавав лінію підборіддя, що мало дещо квадратну форму, тонкої шиї, кучерявого волосся до плечей та очей, що дивились крізь століття з-під брів, одна з яких була виклично піднята. Під портретом було ім’я — Всевлада. Роки життя та дата сходження на престол — наскільки я могла орієнтуватись, близько восьмиста двадцяти років тому.

Я витріщила очі. То мій знайомий Спадкоємець, виявляється, був названий на честь жінки, що започаткувала весь рід Величних Метейського краю? Не те щоб це робило Всевлада ще більш особливим, ніж він уже був в моїх очах, але виявилось цікавою деталлю.

Я перегорнула сторінку з портретом. За нею починався текст белатською.

Як добре, що белати не вміють писати книги, які боляче читати.

Історія була написана дуже обережно. І як би я не хотіла, та нічого забороненого з неї дізнатись було неможливо. Хоч така думка в мене й виникала на початках, визнаю. Тут жодного разу не вживались слова на кшталт «Стожар» чи «Патрія» і тому подібні. Кілька разів лишень зауважувалось, що Метейський край був дуже розвиненою та великою державою, яку багато століть Циркута не наважувалась займати. Але Всевлада впоралась. Жінка за походженням належала до дрібної знаті та завдяки чи то своїй вроді (хоч, як на мене, і та — на любителя), чи шарму стала одного дня нареченою котрогось зі Спадкоємців. Втім, заміж за нього вона так і не вийшла — з однієї простої причини. Всевлада винайшла зброю — хитромудру, дивовижну, за допомогою якої і було завойовано Метейський край. І тут знову — тиша. Ніякої згадки про те, що ж це за зброя була. За правом завоювання жінка зійшла на престол та стала першою Величною в новій впокореній державі. Того ж року вона народила сина. Літописець обережно припустив, що від свого колишнього нареченого, з яким завойовниця все ж не захотіла ділити владу і тому до кінця життя була самотньою. Її син, що отримав ім’я Хотибор, став наступником своєї матері на троні Метейського краю.

На цьому розповідь про Всевладу завершувалась. Я роздратовано закрила книгу, від чого з-під палітурки вирвалась хмаринка пилу.

— Апчхи!

— Будь здорова!

Я аж підскочила з переляку і крутнулась так стрімко, що в попереку щось хруснуло.

— Вишено?

Оце таки дійсно несподіванка. Вона стояла тихенько, як тінь, поблизу стелажа одразу ж за мною, а я й не помітила. Краєм ока зауважила, що одне з вікон, виявляється, відчинене. А бібліотека розташована на першому поверсі.

Он воно що.

— Тобі не варто тут бути, це небезпечно, — прошепотіла я, а тоді звелась і, пройшовши поміж стелажами, підійшла тихенько до дверей та визирнула в коридор. Порожньо. Щільно зачинила двері й повернулась назад.

— Так, я знаю. Я ненадовго, — мовила дівчина, примирливо здіймаючи руки. Вона була в своєму звичному вже одязі сервуса — сірих чоботах, штанах, сорочці. Потепліло, тому вже без куртки. На поясі — ремінь з коротким сервуським мечем та ножем пообіч. Видавалась якоюсь незвично блідою, хоч після Розару вже давно виглядала краще. Волосся було заплетене в дві довгі коси.

Чесно кажучи, за час мандрівки ми розмовляли, але я намагалась не лізти дівчині в душу. Та й особливо близько ми не спілкувались. А зараз аура Вишени видавала, що вона схвильована та дещо знічена. Це не видалось мені дивним, але викликало деяке замішання. Я прокашлялась і спитала:

— Щось трапилось?

— Я просто хочу дещо з тобою обговорити наодинці. Бо зазвичай довкола надто багато людей. Ти не подумай, вони всі чудові, але... пробач, що наражаю тебе на небезпеку, та тут ти нарешті сама. Тигран десь на подвір’ї, Либідь та Златодара пішли з Ханною й Тарасом... — Вишена на мить сховала погляд, дивлячись кудись униз. Я помітила, як насипалось трохи землі з її чобіт на кам’яну підлогу. Тоді дівчина знову поглянула мені у вічі.

— Насамперед я хотіла подякувати. За все. Звичайно, головним активістом в моєму й Адамовому порятунку виступала Ханна, але без тебе це було б неможливим.

— Вишено, в цьому немає потреби. Ти вже дякувала. Ти нічого мені не винна.

— Ні, винна. Ти врятувала мого сина, а я... я просто не можу бути з ним поряд. Він такий схожий на свого батька, а той... — вона закусила губу і на мить замовкла. — Ти й сама знаєш, хто він і що зробив. До того ж я геть не вмію бути матір’ю.

Я не могла зрозуміти суті нашої розмови і тому не спромоглась щось відповісти. Витримавши паузу, дівчина продовжила:

— Річ в тім, що я все життя була рабинею. Ти зняла з мене нашийник, а завдяки Сколісу я все ж оминула таврування на шиї чи обличчі, тому зовні цього й не помітно. Проте... отримавши свободу, я не можу зрозуміти, що з нею робити. Я — не Ханна, не вмію торувати своєї стежки в невідомість.

— І чого ж ти хочеш?

— Дай мені ціль, Анно. Скажи, що робити, аби я почувалася корисною. Аби не думала тільки про те, що так і лишаюсь ніким, що б не робила. Я не відчуваю, що ваш шлях — мій.

— Але наш шлях і не мусить бути твоїм. Ти можеш піти, бо — вільна. Тільки тоді, боюсь, я маю придумати, що зробити з твоїм розумом таке, аби ти не могла нічого про наші пригоди розповісти, якщо попадешся на тому, що ти — не справжній сервус. Сама розумієш, це надто ризиковано. Тому, якщо ти обереш цей варіант, то просто попередь, а не зникай без слів. Але я тобі не господиня, щоб давати якісь вказівки. Вишено, ми врятували вас з Адамом не для того, щоб ти була в довічному боргу. Просто Ханна любить тебе. За це ти нічого не винна, — мовила я знічено.

— Ханна, вона...

— Та, ким є. Було б непогано, якби ти навчилась це приймати. А поки... я не даватиму тобі завдань. Але буду рада, якщо ти залишишся з нами, просто як друг. І спробуєш все ж навчитись ладнати з хлопчиком, бо ти — єдина рідна йому людина. Ханна казала, що ти назвала його на честь хлопця, з яким ви разом навчались в Сколісі. Чому? Бо ти була закохана в нього тоді?

— Ні, — вона раптом ледь посміхнулась. — Просто він став сервусом і, провинившись за щось, рік відбував службу в Розарі. Натрапив там на мене. І, чесно, я б, мабуть, померла, якби не те, що якийсь час він там мені допомагав. Я назвала сина в честь Адама, бо той є справді достойним та добрим чоловіком. Його перевели потім кудись — я не знаю, куди саме.

Тепер я опустила погляд, вивчаючи свої руки і роздумуючи. Вишена говорила спокійно, і суть її прохання я зрозуміла. Дівчині потрібна мотивація. Та... як можна надихнути людину на щось, не маючи власної мети? Прямуючи до виконання обов’язків, за якими більше нічого не буде?

І це тепер так завжди буде? Якщо хтось дізнаватиметься про те, хто я, то проситиме підтримки та поради в Стожара? Але якщо Стожар і сам вагається у багато чому, чи може брати таку відповідальність?

Раптом спало на думку, що я — можу. Якщо буду відвертою.

— Тоді чому, назвавши сина на його честь, ти думаєш про когось іншого? — спитала я лагідно. — Вишено, слухай сюди. Я розумію, через що ти пройшла. Повір, я була в твоїй свідомості. Побувала з тобою в Розарі. Я б там не вижила. Серйозно. Я, без своїх теперішніх сил, без друзів поряд, така, якою була раніше. Просто здохла б. Ти ж — ні. Ти вижила. Пройшла свій особистий Дарвенхард. Не сприймай своє рабство як шлях до кінця життя. Сприймай його як шлях, що треба було здолати до сьогоднішнього дня. До свободи. До можливості навчитись стати мамою. Стати другом. Стати іншою людиною. Мені теж випала така змога кілька місяців тому. Просто — в іншій формі. Твоє завдання — її не проґавити. Навчись брати на себе відповідальність за інших людей. Для початку — за твого сина. З нього почалась твоя справжня дорога. Від безликого сервуса до когось зовсім іншого. Ти маєш право її змарнувати. Ми можемо довірити хлопчика чиїйсь опіці. Але тоді, може так статись, за ним знову прийдуть. І не буде поряд Всевлада, що витягне його з-під палаючої стріхи. Я не дам тобі завдання, бо й сама не маю кінцевої мети. Кожен день може стати для такої, як я, останнім в цьому місті. Але щодня ми щось вирішуємо. Ризикувати чи втікати. Йти прямо чи в обхід. Ти теж вирішуй. Чесно кажучи, ніхто ще просто не придумав, що з вами робити, бо сервуска з дитиною теж занадто яскраве і незаконне явище в імперії. Та, може, ми переправимо вас до Дикого краю, за кордон, де матір та дитину приймуть люди, що мешкають не в Циркуті. Може, ви заховаєтесь десь тут. Я ще не знаю. І хочу, щоб насправді це вирішувала ти. Я ж просто допоможу. Ну і Ханна... може, вона зробить це якось по-божевільному, на свій манер, але не означає, що гірше. Часу для рішення ти маєш рівно стільки, скільки піде в мене в столиці на пошуки інформації. Від кількох днів до... кількох тижнів. Навряд чи ми затримаємось тут на довше. Нам потім ще одну дитину рятувати.

Вишена поглянула на мене здивовано.

— Ще одну? Це ж чию?

— Я не знаю, то знову побажання Ханни. Але вона поки не пояснила, що ж то за малюк. А двоє дітей для нашої компанії — то все ж трохи забагато буде. Втім, думаю, твого малого можна прилаштувати й за версією, де він — мій та Тарасів племінник. Ми можемо лишити його з белатами. Ти підеш з нами. Чи куди захочеш. Я не засуджуватиму, якщо обереш останнє, і інші, гадаю, теж. Та ти — вирішуй.

Дівчина перенесла вагу тіла з п’ятки на носок, і назад. А тоді раптом встала прямо. Подивилась на мене вперше насправді відкрито.

— Добре. Я вирішу.

— Тобі час, — м’яко промовила я.

Вишена легенько кивнула мені і за мить я вже знову була в бібліотеці сама. Тільки колихнулась фіранка на вікні.

Торкнулась пальцями просторових струн і відчула, що коридором хтось наближається. Покоївка.

За мить до того, як вона, постукавши, прочинила двері в бібліотеку, я клацнула пальцями і земля, натрушена з Вишениних чобіт, щезла, розчинившись в повітрі.

— Можливо, панна хоче чаю? Ви так давно тут сидите, може, змерзли? — спитала поштиво літня жінка.

Я кивнула, відчуваючи, як щоки запашіли.

— Від чаю не відмовлюсь.

Треба бути обачними.

Розділ 9

Якщо в домі Всевлада книги м’яко шепотіли, то у Публічній бібліотеці Колісії, яку белати перейменували на Велику столичну бібліотеку, манускрипти мали свій спів. Він був багатоголосий, древній, і коли я необережно послаблювала внутрішній бар’єр, що захищав мене від впливу чужих емоцій, сонми нерозбірливих, моторошних голосів з-під закритих палітурок починали розривати свідомість. Це водночас і лякало, і заворожувало. Я хотіла б опинитись тут сама, щоб «читати» книги, навіть не відкриваючи їх — просто водячи по палітуркам пальцями. Але в кожному світлому, просторому залі, заставленому довгими столами з лавами та стелажами з темного дерева, що сягали високої стелі, завше було повно людей. Тому доводилось знімати книги, які бодай трохи видавались мені цікавими, довго не простоюючи біля них з витягнутою рукою, аби не наразитись на загальний подив. Вже тоді зазвичай я дивилась, про що вони взагалі.

Більшість з обраних, певна річ, стосувались Метейського краю. Десь на другий день я зрозуміла, що такі манускрипти «б’ють» мене по пальцях не тому, що їх писав хтось нещасливий. Просто я особисто відчувала до них водночас і цікавість, і легку відразу. Хоч багато історичних фактів я ще не знала, але підсвідомо розрізняла, в яких книгах найбільше викривлялась історична правда або щось замовчувалось. Саме в тих, чий спів ставав схожим на крик. Він кликав мене. Але факти, викладені на сторінках, були зазвичай такими сухими чи геть недотичними до потрібного мені періоду, що недосвідчений Стожар ніяк не міг прорватись до чогось, захованого поміж рядками. Вони не розповідали більше, аніж дозволяли белатські писарі. Часом те чи інше ім’я або назва ледь дрижали... я не могла зрозуміти, чому. Напевне, їх було змінено. Але для чого белатам змінювати свої власні ймення? Відповіді не було.

В бібліотеці знаходилось надзвичайно багато примірників книги, що мала назву «Законодавство Циркути». Звичайно ж, я не втрималась від того, аби погортати й цей товстезний темно-зелений фоліант із набитим на обкладинці срібним колом із шипами. Їх було дванадцять — як і частин в імперії.

Законів було надзвичайно багато, як і різних приписів та поправок. Я виділила найцікавіші. Наприклад, те, що чоловіки-белати могли мати коханок-підкорених, але не мали права визнавати від них дітей за своїх. А от жінки-белатки були зобов’язані взагалі не вступати до відповідних зносин з чоловіками-підкореними — щоб не було порушено чистоту нації. Такі стосунки розглядались як державна зрада і каралися спаленням на вогнищі. Останнє покарання було доволі рідкісним, але все ж згадувалось і в декількох інших випадках. Наприклад, коли йшлось про «заступництво белата за підкореного». Коли я натрапила на ці слова, то відчула в грудях жар. Адже це тому спалили Всевладову матір? Вона заступилася за кохану та дітей свого друга-белата? Як могла жінка, що мала б понад усе наглядати за виконанням правил в імперії, так помилитись? Чи вона гадала, що Величній дозволено все? Чи...

Ким був той белат? Заради кого вона ризикнула усім та програла?

А ще в «Законодавстві Циркути» викладалась доволі значна історична довідка, що розповідала про основні принципи, якими керуються белати і в своїх особистих життях, і коли мова йде про народ в цілому. На початках своєї історії, близько п’яти тисяч років тому, коли Циркути ще не існувало, а була лише Белата, жив у ній такий собі Сірин, молодший син тодішнього белатського Величного. Сірин повів белатів на війну задля завоювання чужих земель і став першим Величним не за правом наслідування, а за Законом Завоювання, який сам же і сформулював. Так само, як і ряд догм, котрі лягли в основу войовничого устрою белатів. Загалом белати позиціонували себе як вищу за інші націю. Був цілий перелік, чому це власне так має бути, і складався він з дуже багатьох пунктів. А ще вони вважали своїм моральним правом і навіть обов’язком завойовувати нові землі та робити всіх іноземців рабами, оскільки це творило імперію могутнішою та безпечнішою для її найважливіших мешканців. Тому Метейський край, завойований останнім із великих сусідніх держав, тривалий час був Циркуті як більмо на оці, тому що південний її кордон через наявність невпокореного сусіда вважався найбільш слабким. А найкращий захист — це, як відомо, наступ. А ще нові землі, звичайно, давали більше продуктів харчування та багатств.

Тільки одного разу згадалось про те, що я й так раніше знала — лише після завоювання Метейського краю почали цілком і повністю нищитись і категорично заборонятись традиції та мови завойованих народів. Раніше белати навіть пишалися тим, що їх мова панівна і що раби белькочуть собі своїми наріччями. Але з Метейським краєм щось пішло не так. Його люди не белькотіли — вони говорили. Вони промовляли і в тих словах вчувалися непотрібні корені волелюбства. Тому... Їм виривали язики. Тому їх дітей примушували вчитись розмовляти та писати лишень белатською. Минуло вісім століть; процес давно успішно довели до завершення.

Та тільки звідки ті символи патрійського минулого в спаленому селі?..

Я на мить заплющила очі, коли текст почав надто «тиснути» на них. Хоча освітлення в бібліотеці було пречудовим, особливо на верхньому четвертому поверсі, який чомусь був мені найбільш до вподоби. У високій стелі розташувались круглі вікна зі сріблястими вітражами, що зображали герб Циркути. Крізь них сонячне світло падало в приміщення яскравими стовпами. Один з таких утворював півколо на столі переді мною. Коли я знову подивилась перед себе, то побачила, як у світлу пляму опустилась чиясь рука в чорному рукаві, зі шкіряною крагою на передпліччі. Дарвенхардець.

Я ледь втрималась, аби не озирнутись — десь позаду між стелажами ходила, байдикуючи, Ханна. Її кроки були нечутними, але присутність дарвенхардців будь-якій мелодії додає особливих нот. Я відчувала її характерну пітьму, а ще — напруження усіх людей, присутніх в тому районі.

Та цей дарвенхардець був мені незнайомим.

Ханна ж і на мить не сповільнила кроку.

Я підвела погляд.

Незнайомець. Високий, худорлявий, з коротким волоссям дивного червонястого кольору. Трохи старший за мене. Доволі привабливий.

Довгі пальці, що в моєму світі могли б належати піаністу, а тут — убивці, майже торкались розгорнутого фоліанту. На кразі я помітила вишитий сріблом герб Циркути — але якийсь дивний, розділений навпіл так, що одна половина була цілком заповненою.

— Вперше бачу такі очі, — промовив дарвенхардець неголосно, уважно вдивляючись мені в обличчя. — Як це називається?

Я мало не ляпнула своє «гетерохромія», але вчасно прикусила язика. Навряд чи в цьому світі існує таке слово.

— Не особливо над цим задумувалась, — відповіла так само тихо.

— Різноколір’я, — почувся інший голос — веселіший, гучніший. Поряд із червоноволосим зупинився ще один чоловік у чорному. Статурою він був схожий на побратима, але мав біляве волосся, блакитні очі та довгий гострий ніс. Нагадував якусь світлоперу ворону. Він приязно посміхався, але погляд очей був уважним та прохолодним. — Дуже рідкісне і надзвичайно красиве явище. Колись людей з такими очима вважали в Циркуті особливими, мало не чарівниками. Згодом забобони відійшли в минуле. Але, дивлячись на Вас, я готовий в них повірити. Ніколи ще не бачив свого напарника таким зачарованим.

Я відчула, як щоки запашіли.

В голові пролунав трохи втомлений, але наполегливий голос Всевлада, що не радив заводити надто близькі знайомства.

Але ж з дарвенхардцями я узагалі знайомитись не хотіла. Мені «своїх» вистачало понад міру!

— Як Вас звуть, незнайомко? — спитав перший.

— Анна. А з ким маю честь розмовляти я?

— Мене звуть Варумом, а це — мій напарник Гал. Ви давно в столиці? — спитав червоноволосий.

— А так очевидно, що я не з Колісії? — спантеличено спитала я. Адже зовні мене було не відрізнити від місцевих жінок. Від сьогоднішнього ранку я тішилась чотирма новенькими сукнями і одна з них була зараз на мені: темно-зелена, з м’якого оксамиту, з неглибоким декольте, але на спині — з корсажною шнурівкою, прикрашеною перлинами. Роботу кравець виконав дуже швидко та красиво. Ця сукня була найменш примітною з усіх, але гарною. Поділ м’яко спадав донизу. Всевладові гроші зробили славну справу.

— Тутешні жінки рідко ходять до бібліотеки з охороною. Та ще й із такою, — промовив чоловік, ледь посміхнувшись і кивнувши мені за спину. Я відчула, як Ханна сповільнила крок. Гал поглянув туди, куди вказав його напарник, і вперше я побачила в його очах непідробне здивування.

— Очам не вірю! Скільки літ, скільки зим!

Дарвенхардка підійшла і я відчула полегшення.

— Я так гадаю, що насправді ми не бачились з тобою місяців десять, Гале, не більше, — промовила вона, зупинившись поряд із моїм стільцем. Потиснула руку світловолосому Галові, а коли зробила те саме з Варумом, то ще й ледь кивнула.

— Велика честь, — промовила Ханна тихо. І тільки тут я зауважила, що з-під чорного коміра Варума виглядають кутасті завершення татуювань. Такі, як у Всевлада — хоч на тілі вони, певне, мали свої відмінності. Ще один Спадкоємець. Цікаво, з якої частини Циркути? Погляд мимоволі знову впав на герб на його кразі — може, тут є підказка?

— Якщо Вас охороняє така дарвенхардка, то я не можу навіть уявити, з ким таким важливим розмовляю, — всміхнувся Гал, знову поглянувши на мене.

— Можна обмежити знайомство лише іменами. Я не настільки яскрава гостя в цьому місті.

— Це у вас просто мандрівка, чи трапилося щось цікаве? — спитав довгоносий в Ханни. Я поглянула на неї — дівчина стояла з позбавленим будь-яких емоцій обличчям. Від цього мені стало якось затишніше. Що б не відбувалося довкола — цей якір спокою ніколи не підведе.

— Мандрівка, пов’язана з певними сімейними справами панни, — відповіла вона, кивнувши на мене. — Зараз от вирішили трохи зупинитись в Колісії. На кілька днів чи тижнів — видно буде. А ви?

— А ми тут відбуваємо службу, — стенув плечима Гал. — Варуму лишилось ще півроку, а тоді я неймовірно за ним сумуватиму.

— Гадаю, кохорське військо зрадіє такому бійцю. Заберу тебе з собою, будеш наглядати за неозорими ланами, — стримано відповів його напарник, чомусь знову перевівши погляд на мене. — Де ви зупинились?

— В моєму домі, — пролунав такий знайомий голос. Рішуче та дещо сухо. На відміну від моєї підсвідомості, де він лунав чомусь геть втомлено. Я й не помітила, як Всевлад опинився поруч і коли взагалі зайшов до зали.

Обличчя його було розслабленим — видавалось, наче він добре відпочив. Поглянув на іншого Спадкоємця:

— Вітаю, брате.

Щось змінилось в обличчі Варума після його слів.

— Радий зустрічі, Всевладе. Я чув, що ти повернувся до столиці.

— Служба закидає в різні місця, чи ж тобі не знати. Але приємно, коли трапляється можливість побувати вдома, — Всевлад поглянув спершу на Ханну, що стояла незворушно, а тоді перевів погляд на мене. З його чорних очей геть було незрозуміло, про що чоловік думає.

На мить запала мовчанка. Чути було шурхіт сторінок, які перегортали читачі, поскрипування меблів та тихі кроки між стелажами. Десь далеко вгорі сонце заступили хмари і сріблясте півколо на столі перед моєю розгорнутою книгою м’яко зникло.

— Гадаю, нам час. Маємо ще повно справ сьогодні, — мовив Варум. — Приємно було познайомитись.

Гал, вочевидь, хотів ще щось сказати, але погляд товариша його зупинив. Тому вони легенько кивнули Ханні, Всевладу й мені та пішли.

— Отак узяв і розлякав мені залицяльників, — промовила я, поглянувши на Всевлада з посмішкою.

Повз нас пройшли якісь панянки, кинувши на нього захоплені погляди. Всевлад не звернув на це уваги. Його тон раптом став напруженішим:

— Я знаю, куди ти хочеш потрапити, Анно, але мусиш ще трохи почекати. А от тебе, Ханно, ввечері запрошено до палацу.

Ханнині очі дивно зблиснули.

— Запрошено? Ким?

— Моїм батьком. Він хоче познайомитись із моєю напарницею.

Розділ 10

Я в житті лишень одного разу побувала в палаці Величного — в центральній зі столиць імперії, Медії. Там проходили посвяту усі молоді дарвенхардці — у величезній сліпуче-білій будівлі, де в грандіозних розмірів тронній залі на постаменті з прозорого скла стояла невелика кам’яна чаша. Посудина та була такого чорного кольору, що, видавалось, вона не була матеріальною, а складалась із концентрованої пітьми. Її поверхня не відбивала навіть найменшої іскринки довколишньої білизни, а всередині чаша була наповнена кров’ю, добровільно пролитою туди тисячами дарвенхардців. Рідина лишень трохи не досягала вінець — але ніколи не піднімалась вище своєї межі, скільки б її не потрапляло в чашу щороку. Та просто вбирала кров, не пересихаючи, але й не наповнюючись. Феномен цей мені ніхто не пояснював, навіть Всевлад не знав, в чому ж реально справа. І то було перше в моїй голові, що не в’язалося з цілком немагічним образом імперії, де всі покладалися на зброю та холодний розум. Але чи не більше вражала та нестерпна біль палацу — в серці імперії, заснованої на війнах та кровопролитті.

А те, що я відчула, коли ми з Всевладом пройшли у ворота захисного муру, зведеного вже після завоювання, та опинились безпосередньо на території палацу Величного Метейського краю, і близько не було схожим на минулорічні переживання. Бо якщо в білизні споруди у Медії мене вражало лицемірне прагнення показати чистоту, то тут колишня Обитель Стожарів, що з розповідей Анни раніше була світло-сірою, а потемніла вже після їх падіння, нагадувала мені склеп. А елегантна центральна вежа, окута склом із темним залізом, видавалася надгробком. Я не пам’ятала, коли таке траплялося раніше, та зараз відчула задуху і як покотилися спиною краплинки поту.

Але відколи це я стишую ходу там, де почуваюсь некомфортно? Не було такого і не буде. Коли Всевлад кинув на мене уважний погляд, я лише легенько повела плечима. Ми йшли мовчки усю дорогу. Напарник видавався мені незвично скутим та похмурим. Здавалось, наче він веде мене до палацу понад силу. Та я вирішила не питати, в чому справа.

Якщо там нас чекає щось погане — ми принаймні зустрінемо це пліч-о-пліч.

Сонце заходило, тож коли ми опинились на внутрішньому подвір’ї, те вже потопало в сутінках, оточене вежами, верхівки яких ще горіли в світлі дня, що згасав. Пітьма розливалась при землі, як густе темне молоко, проявляючи несміливість лишень там, де слуги запалювали ліхтарі. Проте в місцях темніших я бачила постаті вартових — сервусів та дарвенхардців, що незворушно спостерігали за усім довкола. Минути подвір’я непоміченими можливості не було б навіть у метелика.

— Нам сюди, — Всевлад покрокував до головної будівлі палацу, від якої йшли містки та розгалуження в довколишні вежі. Ми піднялися сходами до височенних темних дверей, над якими висів круглий залізний щит, що зображав, певна річ, герб Циркути. Двері були відчиненими і крізь них ми втрапили до півкруглого передпокою вражаючих розмірів. Тут було п’ять сходів, що розходились навпроти входу, мовби промені, і вели до вищих ярусів. Поміж ними — двері, високі, але не настільки, як вхідні, а ще — круглі ділянки, окреслені невисокими залізно-скляними парапетами. В двох центральних стояли статуї заввишки метрів по двадцять — жінка та чоловік із білого мармуру. Я кинула на них погляд і одразу зрозуміла, хто це такі, тому що бачила портрети в книгах з історії. Могутній плечистий чоловік з дарвенхардським луком та стрілами був, безперечно, Сірином — першим завойовником-белатом, який і розпочав творення Циркути. Жінка — струнка, з кучерявим волоссям до плечей та без дарвенхардської зброї. Тільки на долонях, здійнятих перед грудьми, в неї лежав короткий ніж. Вочевидь, колись це була її основна зброя. А жінка була тією, на честь кого назвали дарвенхардця, з яким я оце щойно зайшла до палацу. Всевлада. Та, що підкорила Патрію. Я бачила її обличчя раніше, на малюнках... але тут, коли воно ховалось у височіні, в сутінках, куди погано досягало світло розвішаних внизу ламп, воно раптом видалось мені живим. Спиною пройшов мороз. На головах у Сірина та Всевлади були однакові корони — тут білі, але насправді усі Величні носили срібні. Прості, без прикрас, з короткими зубцями, що нагадували гострі шипи.

Жоден Величний не переважав над іншими. Навіть той, що володів безпосередньо Белатою. Таким був закон. Тому й вінці влади для усіх створили однакові. Циркута була єдиним політичним організмом, яким керували дванадцять властителів — кожен окремо на своїй території, але водночас — у спілці з іншими, якщо мова йшла про цілу імперію.

Я завмерла, розглядаючи все довкола, і Всевлад дав мені пережити момент в повній тиші. А тоді легенько торкнувся мого ліктя і підштовхнув у напрямку одних із внутрішніх дверей — біля самого кам’яного шлейфу сукні Величної. Тут тільки я, піддавшись невластивій мені неуважності, збагнула, що в передпокої стоїть десяток сервусів. Коли ми зрушили з місця, двоє з них прочинили потрібні двері.

Зала, що пролягла за ними, за розмірами нагадувала радше внутрішнє подвір’я Сколісу, хоч і була прямокутною, а не круглою. Пообіч у темних стінах було багато високих вікон, а поміж ними біля стін з округлих отворів тягнулися дивовижної краси дерева зі світлого відполірованого металу та скла, сплітаючись віттям попід самою стелею і створюючи враження дивосаду. Мертвого, холодного, але такого неймовірно прекрасного, що перехоплювало подих. При «корінні» розташовувались сяйливі сфери з поміщеними в них шматочками сяйво-каменю.

Ясне сяйво сфер створювало поміж деревами прекрасний ірреальний світ, адже тисячі дрібних промінчиків відбивалися від дзеркально гладенького заліза, заломлювались в скельцях, перехрещувались між собою та творили павутиння, котре вражало зір і хвилювало душу. За вікнами догорав день — і подекуди в сяйливі нитки ще підмішувалось червонясте світло заходу, але щохвилини його ставало менше. І десь туди, в дивовижне, майже непроникне сяйво, й пішов Всевлад, крокуючи впевнено й неспішно. Я йшла поряд.

За кілька хвилин попереду з мерехтливого світлового павутиння виринули обриси двох тронів, що стояли поряд на підвищенні, до котрого вело з десяток сходинок. Престоли були кам’яними, з високими спинками, з яких «проростали» гілки, так само тягнучись до єдиного переплетіння на стелі. Один з тронів був порожнім, а от на іншому хтось сидів.

Ми з Всевладом зупинились і синхронно вклонились.

Опісля я уважно подивилась на чоловіка попереду.

А він дивився на нас.

Всевладів батько мав дивне ім’я — Ахаз. Я б не здивувалась, якби його значення лунало якось наче «володар» чи «головний», але це слово не було схожим на жодне відоме мені белатське, тому лишались хіба припущення.

Зростом та статурою Всевлад вдався в батька. А ще Ахаз мав таке ж чорнюще волосся, тільки коротко підстрижене, коротку бороду та густі розчерки брів над сірими очима, погляд яких пронизував наскрізь, мов вогкий зимовий протяг. Попри відстань між нами, що досягала десь двадцяти метрів, я дуже добре бачила, як в сірині Ахазових очей відбиваються сотні промінців, котрі пронизують залу, а ще — як там повільно, але невпинно зароджується їх власне мерехтіння, спровоковане близькістю сутіні, покликане допомогти бачити в найгустіших тінях. В моїх блакитних очах він бачив те саме. Як і в чорних Всевладових.

Ліворуч від трону стояла підставка зі сріблястим луком та сагайдаком зі стрілами. Дарвенхардці не бувають колишніми. Перекресливши своїм сходженням на престол заборону одружуватись та провадити світське життя, Величний назавжди лишився воїном, хай навіть і не в чорній одежі. Зараз він був вбраний у темно-сірий камзол, розшитий чорними геометричними візерунками на рукавах та грудях, а поверху нього — чорний оксамитовий плащ з розкішним хутряним коміром сірого забарвлення. Штани — звичайні, також чорні, а от чоботи — в тон камзолу. На голові — королівський вінець, такий, як я щойно бачила на статуях, тільки справжній, срібний. На руках, що спочивали на підлокітниках, Величний мав темні рукавиці. Сидів непорушно, вдивляючись в моє обличчя, і я відчувала силу та владність, котрі оточували цього чоловіка, мов нерушима стіна. Я відчувала схожий ореол довкола Всевлада. І, можливо, Ждана. Та тільки Ахазова владність мала в собі багато жорстокості — в зморшках біля очей та кутиків губ, в тому, як він дивився поперед себе — мов хижак. На його скронях виднілася легка сивина. А обличчя несподівано видалось мені знайомим. Але не тому, що він був батьком Всевлада, ні... Думка чомусь сформувалась неповною. Та вхопити її за хвіст мені не вдалось.

Трон Величної пустів. Хоч, наскільки я знала, Ахаз мав дружину, вже четверту — Терину, наймолодшу доньку Величного Персеполю. Першою була Всевладова матір, друга — Арма — виявилась безплідною і чоловік відіслав її назад до вотчини, а третя ж, яку звали Лірною, навпаки, померла під час пологів. Терина ж була на двадцять років молодшою за свого чоловіка. Чесно кажучи, мені було б цікаво на неї поглянути. Та, вочевидь, якщо це й станеться — то не сьогодні.

Всевлад стояв поряд зі мною — струнко, спокійно. Дивився на батька.

— Вродлива, — сказав неголосно Ахаз. — Ти казав правду.

Від його хрипкуватого голосу в мене мороз пішов по шкірі.

— Як довго ти відбуваєш службу, дарвенхардко?

— Майже рік, Величний, — відповіла я спокійно.

— Твоїм наставником був Ярий, як і в мого сина, вірно?

— Так.

— Зрозуміло. Всевладе, стань біля мене.

Щойно Всевлад ступив на першу сходинку, як я відчула щось неладне. Коливання повітря. Швидше за думку.

Різко обернувшись, зловила стрілу, що майже влучила мені в шию. Серце пропустило удар. Встигла ще раз поглянути назад — Всевлад саме дійшов до батькового трону і, зупинившись, повернувся. Його обличчя було спокійним та зосередженим. Я подивилась на Ахаза — той легенько підняв брову, мовби здивувавшись з моєї уваги.

І я, схопивши зі спини лук, відбила, не дивлячись, ще одну стрілу — котра саме долітала до моєї правої ноги.

А тоді — одразу три.

Різко крутнувшись, вистрілила тією, котру зловила першою, в напрямку останньої атаки — в сплетіння сріблястих променів біля однієї з залізних «крон».

В мене цілили з трьох різних ракурсів, з двох верхівок та десь із кутка, з землі. Отже, тут ще щонайменше троє інших дарвенхардців. Мене випробовують.

Зрозумівши, що зараз перебуваю на території, найменш пронизаній перехресним промінням, котре збиває з пантелику навіть мені подібних, рвонула від престолів, але ноги не дозволяли рухатись так стрімко, як хотілося, а тому коли в повітрі свиснуло одразу дві стріли, летячи з протилежних боків, я стрибнула вперед, відштовхнулась руками від мармурової підлоги і за мить по тому, як стріли зіштовхнулися в мене під спиною, м’яко приземлилась на зігнуті ноги та одразу ж відкотилась убік, до одного із залізних стовбурів, опинившись в густому світлому мереживі. Лівиця, в якій я досі стискала лук, боліла — адже об підлогу я обіперлась кулаком, а не розкритою долонею, і відчутно здерла кісточки. Та це зараз — дрібниці. Серце знову стукало в нормальному ритмі. Страху я не відчувала. Хіба лишень легке роздратування.

І, несподівано, — азарт. Я вже давно не змагалась із рівними собі, та ще й за таких моторошних і направду небезпечних обставин. Отже, треба зараз добряче постаратись, щоб вразити Величного. Адже він, хоч і покидьок та жінковбивця, та все ж — мій володар. Хтозна, що у нього на думці.

А ще треба просто лишитись живою.

Опинившись між залізним деревом та глухою стіною, я на секунду притулилася до холодного стовбура спиною та прислухалась. В залі панувала могильна тиша, не чутно було навіть дихання Всевлада й Ахаза. Секунда, дві...

Витягла стрілу з сагайдака та поклала на тятиву. Заплющила очі.

Дарвенхардці можуть приховати свої кроки, дихання і, певне, навіть стукіт серця. Та є те, що нас видає. Звук, майже невловимий для інших людей, але я звикла вирізняти його чіткіше за будь-що. Бо він — частина нас самих. Свист дарвенхардської стріли.

І зараз я здатна вловити його відразу. Бо стріляє в мене не Тигран, від якого я цього не чекаю, не Всевлад, якому довіряю. Стріляють убивці.

Такі, як я.

Задзвеніла пружно чужа тятива. Розплющивши очі, я мерщій обернулась і вистрілила, а тоді шарпнулась вбік — трохи запізно. Гостре вістря пройшлось щокою, лишивши довгу смугу від кутика рота і майже до вуха. Кров бризнула врізнобіч і я з несподіванки прикусила губу та відразу відчула смак заліза у роті. Присіла, вдивилась вперед — і почула, як за долю секунди після того, як мене дістала ворожа стріла, моя влучила в щось тверде, брязнувши.

— Влучила, — пролунав гучний спокійний голос в сяйві, що оточувало сусіднє дерево, і я нарешті побачила там одного з нападаючих. Чоловік. Він не був у чорному! Мене надурили! Дарвенхардці, що атакували, були одягнені в легкі сріблясті кольчуги, котрі забезпечували їм тут додаткову непомітність! Ці кольчуги теж кувались у Дарвенхарді і пробити їх було надзвичайно складно, навіть дарвенхардською стрілою. Та все ж я стріляла зблизька, і на правому боці нападаючого, під пахвою, побачила пошкоджені кільця. Проте не так важила міцність кольчуги, як те, що під нею дарвенхардці були одягнені в біле.

Я у своєму одязі була фантастично примітною мішенню.

Відчувши в роті тепер не тільки кров, а й жовч від злості, я не встигла згрупуватись, коли зверху, з залізного дерева, під яким стояла, зістрибнув хтось дуже стрімкий та вдарив мене у спину. Я знову вилетіла в широкий центральний прохід та впала на схрещені лікті. За секунду обернулась, викидаючи вперед лук, відбивши ним пущену стрибуном стрілу. Впоралась успішно, та в цю саму мить отримала удар по торсу з іншого боку — там саме підоспів третій дарвенхардець. Бив він сильно та прицільно — мене перекинуло на бік, а вже за мить з руки вибили зброю. Сагайдак боляче спився в спину. Наступний удар припав мені на стегно, опісля — я побачила, як чобіт з окутим залізом носком летить до ключиці. Перехопила його руками і смикнула, але траєкторії сильно змінити не змогла — шкарубкий край пройшовся мені по всьому правому плечі і аж до яремної впадини, проте нападаючий заточився. Я крутнулась, не відпускаючи його ноги, хоч це було страшенно важко, перевернулась на інший бік і збила-таки дарвенхардця з ніг. Кров текла по обличчю, шиї та плечах, але запал не дозволяв відволіктись. Скинувши з себе чужу ногу, я саме вчасно вдарила своєю, аби підбити сріблястий лук іншого нападника — вочевидь, того самого, що стрибнув на мене з дерева. Блиснув тонкий шип з плеча зброї, оминувши моє тіло. За виграну секунду перекотилась назад через голову і схопилась на рівні, одразу ж скидаючи з себе сагайдак, що тепер тільки заважав. Переді мною стояли двоє — чоловік та жінка. Він — високий та худорлявий, той самий, що роздер мені ключицю. Вона — невеличка, але вертка. Стрибунка. Їх вік важко було визначити — голови захищали шоломи.

Мій лук лежав у трьох метрах ліворуч.

А третій нападник? Я краєм ока вловила тепер уже виразне блискотіння його обладунку. Він стояв, спершись спиною до дерева. Не нападав. Вочевидь, те, що я поцілила, хай і в кольчугу, позбавляло його такого права. Або ж це було тимчасово.

На долю секунди світ завмер.

Віддалік за усім спостерігали Величний та Спадкоємець. Але дивитись на них я не мала часу і бажання. Зараз увесь світ зосередився на кількох речах.

Десь за вікнами галасувало місто. Я чула його шум.

Я чула розмірене, глибоке дихання супротивників та бачила переливання вогнів на їх зброї та в холодних очах.

Відчувала, як кров із ран просочує одяг і як злегка заніміла ліва рука.

Дарвенхардці поклали стріли на тятиви.

Я нагнулась та вихопила зі скинутого сагайдака дві свої.

Наготувалась робити дещо карколомне. Красиве. Ефектне. Тому що сили насправді не рівні, але я ще не втомилась. Ще можу себе показати. Обвела поглядом довколишню територію, прораховуючи шляхи...

— Ханно, не рухайся.

Його прохолодний голос пролунав так несподівано, що мені кров вдарила в голову. Вперше.

Я б поглянула на Ахаза, але це теж могло зарахуватись як непослух. Завмерла.

Тепер вже можна було не перейматись тим, аби почути свист.

Я прекрасно бачила металеві блискавиці, коли ті, легко ковзнувши простором, вразили мене в обидві ноги.

А за ними було іще шість. По кінцівках. Не так, аби вбити.

Але звестись я вже не могла. І крові було багато.

— Коли ти зійдеш на престол, Всевладе, залиш її при собі. Вона дуже навіть непогана. Хоч Ярий, схоже, перестарався з вкрапленнями гуманізму. Але це можна виправити. А зараз забери її звідси. Ти й без вказівок знаєш, що робити з пораненою напарницею.

Коли Всевлад, закинувши собі на спину й мої лук та сагайдак, з котрого повипадало чимало стріл, акуратно й легко взяв мене на руки й підняв, в голові в мене запаморочилось і довелось замружитись. Я притулилась обличчям до його грудей та вслухалась в серцебиття, геть вже не тямлячи, де перебуваю і що відбувається.

Лишався тільки біль.

Розділ 11

— Звичайно, я могла передбачити, що знайомство з твоїм батьком не буде тихою сімейною вечерею, але щоб аж настільки... Чому він одразу мене не розстріляв?

Слова давались нелегко. Особливо зважаючи на те, що на рану на щоці було накладено шви. Тому говорила я дуже тихо й обережно.

Після того, як Всевлад, з надзвичайно швидкістю донісши моє безвільне тіло в свою кімнату на верхівку однієї з веж, дав лад з моїми десятьма ранами — подряпинами на обличчі та ключиці і цілком солідними від стріл, що застрягли в ногах та руках, — я заснула на кілька годин. Чи спав він в цей час — було невідомо. Та коли перші промені світанку проникли крізь високі вікна й розбудили мене своїми теплими поцілунками, перше, що я побачила, був силует Всевлада на тлі одного з вікон. Він був в самих штанах, без сорочки — вочевидь, його одяг теж просякнув моєю кров’ю, а одягати щось інше Спадкоємець просто не захотів. Чи й зовсім не про те думав.

На невисокому столику неподалік я побачила повно інструментів та пляшечок упереміш з закривавленими шматками тканини. І поміж тим на самому краю щось блиснуло. Наконечники. Але якісь неправильні. Я спершу не зрозуміла, чому. А поряд лежали древка — з ідеальними держаками; Всевлад не ламав їх, щоб відділити від насадки.

Ахаз виявився винятковим покидьком. Зазвичай дарвенхардці використовували стріли з міцно причепленими наконечниками, з зубцями невеликого розміру. Їх можна було висмикнути цілковито, хай навіть пошкодивши тканини тіла, назад, або — зробивши попередній надріз. Та мене розстріляли іншими. З широкими лопатями, які зазвичай не використовували на великі дистанції, але в засідках — якраз. І з довгими, але дуже міцними шипами, які при витяганні роздирали все, до чого могли дістати. Тому напарник, перш ніж дістати їх з мого тіла, мусив робити неймовірно точні та складні надрізи. Чотири стріли пройшли навиліт — на обох гомілках та передпліччях. Тому з ними особливих проблем не виникло. А от інші чотири застрягли, вочевидь, у мене в стегнах та плечах. Там, де було так важко оперувати, сподіваючись не зачепити артерії. Древко в такому випадку не допомогло б ніяк, тому що ці стріли не були кріплені звичним способом. Наконечники їх фіксувалися за допомогою клею на основі воску, що розтанув у теплі мого тіла, позбавивши стрілу цілісності, відокремивши стальні частини від дерев’яних та ще й заливши рани зсередини. Проте Всевлад дістав з мого тіла все зайве і зробив те, за що його можна було б призначити лікарем, незгіршим від Ільяса. Я сама не була впевнена, що впоралась би з такою кількістю глибоких ураз так швидко й вправно.

— Він побачив достатньо, коли ти вистрілила й поцілила в одного з них. Ти рухалась граційно та стрімко. І впевнено. Але немає сенсу продовжувати поєдинок, коли змагання не є метою затії, — сказав він неголосно, не обертаючись. Я не могла поворухнутись — біль повертався до ран. І хоч на широкому розкішному ліжку, на хутрі, вкрита теплою ковдрою я мала б почуватись непогано, та хотілося чимшвидше встати і зникнути з цього проклятого палацу, де править химерний володар. Навіть якщо це батько того, кого я люблю. Та... тіло вирішило інакше. І я могла лишень лежати та розглядати широку спину Всевлада, вкриту красивими кутастими татуюваннями. Під широким шаром бинтів пульсували рани.

— Метою затії було мене впокорити?

— Радше перевірити, наскільки ти вже покірна.

— Я впоралась?

— Так. Це добре, бо в тому залі насправді перебувало два десятки дарвенхардців. Ахазова особиста охорона. На тебе він спустив трьох. Ти впоралась. І... я — також.

Говорив він якось глухо.

— Всевладе...

Він не відгукнувся.

— Просто підійди до мене. Бо я не можу поворухнутись, — прошепотіла я, відчуваючи, як горло стискає невидима рука. Не могла пригадати, скільки років не плакала... та зараз була близька до цього, як ніколи. Це що ж... щоб і говорити не могла нормально? Що ж вони зі мною зробили?

Може, зачувши ці невидимі сльози, чоловік нарешті повернувся. Обличчя його було схожим на маску.

— Пробач мені.

Я похитала головою, але одразу ж зойкнула від болю, що прошив шию та лівий бік грудей — то так віддавала рана на ключиці. Та ще дві — трохи вище кисті й на плечі.

А тоді... відчула, як з кутиків очей покотилась солона вода.

Всевлад опинився поруч за секунду.

— Я могла боротись значно довше... краще б вони мені все переламали, але в бою, не так... — схлипнула я. — Ти знав, що він задумав?

— Що аж таке — ні. Взагалі не сподівався, що він кривдитиме тебе фізично. Зазвичай і діалогу з Ахазом достатньо, аби захотілося вмерти. Та я не уявляв, що він зробить тобі так боляче. Той час, що я вже тут, батько цілком і повністю приділив мені. Він випитував геть про все. І про тебе — особливо, — прошепотів чоловік, ніжно стираючи мої сльози. Його руки були теплими. Від цих дотиків ставало краще. — Він хоче знати про мене усе. Хоча дещо точно не судилося. Пробач мені. Я...

— Ти привів мене, бо він наказав. Усе гаразд. Не картай себе, будь ласка. Від цього стає тільки гірше, — скривилась, коли тілом пройшла болюча судома.

— Я зараз...

Всевлад на мить зник з поля мого зору, а тоді повернувся, сів поряд на ліжко і, обережно припіднявши мою голову, притулив до губ якусь флягу.

— Пий...

Я зробила кілька великих ковтків. Голова одразу ж пішла обертом, а тіло пронизала хвиля холоду. Біль притупився. Хоча і не зник цілком.

— Легше?

— Так. Дякую, — я змогла трішки повернути голову і подивилась Всевладові у вічі. — Що ми будемо робити далі?

— Я вже надіслав вістку Анні, щоб вона не панікувала. Не писав, що з тобою, — просто що ми маємо ще трохи побути тут. Десь за добу тобі стане легше і я заберу тебе з палацу назад, до свого маєтку. Там тобі краще буде одужувати. А потім... приведу сюди Анну. Але план може тобі не сподобатись.

— Чому?

— Бо зайде вона сюди в твоєму образі. Тому що навіть руда і зі зміненими рисами обличчя, вона дуже вродлива. Та ще ті її очі... треба було одразу змінити їх колір. А в моєму товаристві дівчина ще й надто помітна. Та, попри це, нам з Анною треба буде спуститись у місце, куди простим белатам — зась. А от дарвенхардці поряд зі Спадкоємцем зайти можна буде. Тільки... я дуже сподіваюсь, що вдруге Величний не накаже стріляти в мою напарницю. Бо...

— ...вона не зможе ухилитись від стріл, як я. І як та, ким є сама — також не зможе. — Я ковтнула згірклу слину. — І загине.

Він кивнув.

— Але чому Ахаз узагалі це зробив? Чим я така особлива? Ти мав іншого напарника раніше. Я — також. Він знає про те, що ми відчуваємо одне до одного?

— Стосовно цього я нічого йому не казав, але ти мала можливість побачити, що за людина мій батько. Він не дурень, хоч і надзвичайно жорстокий. Та разом з тим, навіть якщо й не здогадується про наші почуття, він цілком логічно міг припустити, що ми принаймні коханці. Тому що не спокусити таку жінку, як ти, коли вона поруч — безумство. Хотів подивитись на мою реакцію. На твої вчинки. Може, у нього є й невідомі мені мотиви.

Я заплющила очі, не в силах витримати тугу в його.

Прислухалась до власних відчуттів. Тіло видавалось якимось чужим і нило немовби окремими частинами. Наче стріли розпанахали мене на кілька фрагментів. Прохолода в гортані від випитого зілля минала. Десь у спині піднімався жар. Шкіра під пов’язками, залатана, боліла і немовби натяглась. Важко було пригадати, коли я почувалася так паскудно востаннє. Може, тоді, коли мене побив у Сколісі Бразд? В той день, коли я так хвилювалася за Вишену і не могла підвестися з ліжка, відчуття безвиході було дуже схожим. Немає нічого гіршого для мене в цілому світі, аніж власна безпорадність.

— Спадкоємець може відмовитись від престолу, — тихо сказав Всевлад.

А ні, є.

Я подивилася на нього.

— Що за дурниці. Ти станеш наймогутнішою людиною в Метейському краю. Нікому не коритимешся.

— І тоді одного дня стану як він. Також матиму синів. Чи доньок. Кривдитиму та убиватиму їхніх коханих, аби привчити бути вірними тільки імперії. Ламатиму їх свідомість і почуття. Розглядатиму людей як рабів. І, повір, мова не йтиме вже лишень про підкорених.

Я смикнула рукою, намагаючись підняти її і торкнутись Всевладового обличчя, але змогла тільки трохи перемістити кисть. Він помітив це і накрив мої пальці своїми. І тоді раптом сказав голосом, з якого зникла вся м’якість:

— А тепер послухай мене уважно, Ханно. Бо сентименти ніколи нам не пасували. Ти чула, що я казав про материного друга, який покохав метейку. І ти знаєш, що зробили з нею та їх дітьми. І моєю матір’ю. Крім того, ти знаєш про мій задум. Не уявляю, чи вдасться зробити все так, аби ніхто в імперії не здогадався, хто в усьому винен. Можу загинути і я, і Анна, і всі її друзі. І... ти, якщо будеш з нами.

— Якщо буду з вами? — перепитала я знічено.

— Ти можеш просто піти. Попрохати Дарвенхард про нове місце служби. І будеш в безпеці.

— Ти ж знаєш, що я цього не зроблю.

Він легенько всміхнувся. В кімнаті ставало все світліше — крізь три прочинених вікна, що дихали легкими порухами фіранок, проникали свіжий вітер та звуки міста далеко внизу. Крики птахів. Пісня холодної Крихталі.

В очах Всевлада звичайна, така моя, пітьма приходила на зміну нічному мерехтінню.

Він не спав цієї ночі. Під очима залягли глибокі тіні.

— Якщо ти залишишся поряд, я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Не лише напарницею, не лише коханкою чи другом. Усім — і одразу. Доки хтось із нас чи ми обоє не помремо. Ми не зможемо нікому розповісти про це, тому що тоді нас стратять. Але ми можемо просто бути разом і вірними одне одному. Я відмовлюсь від престолу... Та тільки від помсти не зможу.

— То будемо метатись разом, — прошепотіла я.

— Ти згодна?

— Так.

Він нахилився і поцілував мене в уцілілий кутик губ.

— Хворий на голову покидьок! — пробурмотіла Анна.

— Щоб навіть не думала лікувати її своїми силами, слуги в цьому домі не сліпі і не глухі, — тихо прошепотів Всевлад, поправляючи мою ковдру. Він саме привіз мене до свого дому — минуло майже два дні з нашої з Ахазом зустрічі. Я почувалась не набагато краще — тіло з’їдав жар, рани запалились, постійно хотілося пити. Всевлад хотів ще лишити мене в палаці, але не витримав моєї ослячої впертості. Я протестувала як могла. Усвідомлювала, що якоїсь миті Всевлада можуть кудись покликати і я залишусь наодинці з собою, в одній із веж палацу божевільного властителя. Та й тут... важко було собі в цьому признатись, але поряд із пов’язаним з нами клятвами Стожаром і її піддатливими благородству друзями я почувалася безпечніше.

Наче вдома.

Щось тихо постукало у вікно. Хоч були ми на другому поверсі, а місто вже кілька годин як оповила густа, безмісячна й беззоряна ніч.

— Відвідувачі, — пирхнув Всевлад, прямуючи до вікна.

— Скільки в тебе ран? — спитала Анна, не відводячи від мене погляду. Її обличчя було блідим, мов папір, навіть при теплому світлі свічок, а різноколірні очі раптом видались на ньому незвично великими. Я не могла зрозуміти, чого в них плюскочеться більше — страху чи злості.

— Вісім від стріл. А ще на обличчі, яку ти бачиш, і роздерта шкіра на ключиці. — просипіла я, ледь розтуляючи губи. — Всевлад все зашив і вже багато разів обробляв спеціальними мазями. Але колоті — глибокі, нанесені паскудними стрілами, що пороздирали плоть більше, ніж звичайні. Трохи позапалювались. І я через них мов горю.

— Ти пила знеболювальне?

— Ще в палаці. Дія вже притуплюється. У мене таке враження, що тіло моє тепер не цілісне, що його розрізали на частини... — призналась. Крізь вікно тим часом скоренько залізла до кімнати вся братія — Вишена, Тигран, Златодара й Либідь. Тарас ще від початку маячив у Анни за плечима. Всевлад зачинив вікно й щільно засунув темні гардини.

Стожар легко опустила руку на моє передпліччя і промовила:

— Я не загоюю.

Від місця її дотику моїм тілом пройшла хвиля прохолоди, притуплюючи різь у м’язах та жар.

— Дякую. Але... Чого вас тут так багато? Подуріли?

— Не щодня ми бачимо тебе, привезену на возі геть нерухомою, — промовив тихо Тигран, підходячи до ліжка. Сірина його погляду виказувала напругу.

— Що сталося? — Вишена вивіркою проскочила між ним та Анною і обережно сіла на край ліжка. — На тебе хтось напав?

— Величний влаштував перевірку. Спочатку вправності, тоді — покори, — відповіла я.

— І ти її не захистив? — дівчина подивилась на Всевлада. Його обличчя скам’яніло, але тут м’яко втрутився Тарас:

— Перевіряли їх обох.

— І що тепер буде? Шлях до палацу закрито? — спитала Либідь. Її біляве волосся було трохи розтріпане — видавалось, що дівчина зірвалась зі сну. Але одягнена вона була, як і інші, по-сервуськи, та зі зброєю на поясі.

— Відкрито. Я не думаю, що Величний захоче розстрілювати Ханну щоразу, як вона буде поряд зі мною. Вона і вперше впоралася чудово, — Всевлад провів рукою по волоссю, наче роздумуючи. — Тому ми можемо повернутись. Тільки тепер піде Анна. В одязі й зі зброєю дарвенхардки.

— Це надто ризиковано, — похитав головою Тигран. — Якщо в неї вистрілять, ти не зможеш її захистити і вона також нічого не зробить. Це не найкращий план. Нехай іде в своєму рудоволосому образі. Белатку не скривдять.

— Белатку, що не є Спадкоємицею чи Величною, не пропустять туди, де зберігаються книги й реліквії, що залишились із часів панування тут Стожарів. А дарвенхардку разом зі мною — так.

— Я піду з вами, — сказала Златодара, що до того мовчала. — Як сервус. Настільки далеко, наскільки можна буде.

— Підемо двоє, — кивнув Шукач.

— І як я поясню, нащо дарвенхардцям двоє простих сервусів у компанії? — стомлено поцікавився Спадкоємець.

— А це вже твоя проблема. Якщо ти пропонуєш цю ідею, не означає, що ти вирішуєш в затії геть усе, — холодно відрізав Тигран, незмигно дивлячись на Всевлада. Повітря загусло. Крига найшла на сталь.

— Гаразд, — зрештою відповів Всевлад. — Шукач і напівчаклунка можуть бути не зайвими. Якщо на нас нападуть — я збираюсь виконати те, в чому заприсягнувся. Я вас захищатиму. Та, думаю, все пройде добре. Ханна моєму батькові... сподобалась.

— От прямо очевидно, — буркнула Златодара, дивлячись на мене уважно. — Якщо хочеш, можу приготувати дещо... для зцілення. Чого дарвенхардець не зможе. Ти не одужаєш надто швидко, здивувавши цим сторонніх, але буде легше.

— Дякую. Але я цілком покладаюсь на Всевлада, — відповіла я якомога приязніше, щоб її не образити. Дівчина явно почувалась моєю боржницею після подій в Розарі. Часом кумедно було спостерігати, як вона говорить і поводиться, притлумлюючи характерні для неї різкість та самозакоханість. Але що було дивним — такою Златодара мені починала навіть подобатись.

Почувши мою відповідь, вона стримано кивнула.

— Скільки часу піде на твоє цілковите одужання? Так, щоб не лишилось навіть найменшого сліду? — спитала лагідно Анна.

— Десь до трьох тижнів, — відповіла я неохоче.

— Тоді я матиму час ще перечитати чимало з доступних мені бібліотек. Все, народ. Думаю, Ханні час відпочити. Всевладе, ти ж не втікаєш?

— Ні, звісно, — відповів він.

Тут спричинився невеликий шарварок, під час якого всі по черзі почали бажати мені гарного самопочуття та одужання, і я відчула себе геть незручно. Вони в цю мить нагадали мені моїх сколіських друзів, які теж товклись біля мого ліжка, коли я лежала травмована. Коли це дозволяли Ільяс та Маїна. В грудях щось колихнулося. Зрештою «сервуси» по одному вислизнули в пітьму ночі. Але я помітила, як Анна на мить зловила руку Тиграна, перш ніж він підійшов до вікна. Шукач обернувся і вони на кілька секунд зустрілися поглядами. Тоді і він зник.

А за хвилину й Тарас із Анною попрямували до своїх покоїв. І ми з Всевладом нарешті залишились наодинці.

— Це схоже на любов, — сказав він із посмішкою.

— Та ні, вони просто надокучливі. Трохи більше, ніж завжди.

Всевлад пирхнув, а тоді нахилився і поцілував мене в шию — з того боку, де було менше бинтів. Я ледь здригнулась від його дотику й подиху.

— Боляче?

— Ні. Анна вправно заморозила мій біль. Лягай поряд. Але... спершу я хочу пити. І... і їсти теж хочу.

— Все ясно, — засміявся чоловік. — Пошукаю щось на кухні. Або в коморі, якщо Анна з Тарасом вдень були дуже голодними і нічого після них не лишилось. Тільки тут холодно. Розпалю в каміні, бо ще задубієш, поки вернусь. Слуги не знали, що ми сьогодні повернемось.

Я посміхнулася.

— Я зараз відкличу свою згоду і сама тобі запропоную одружитись. Мені подобається, як організовуються наші сімейні порядки.

— Одужуй давай. І про інші дізнаєшся, — сказав він і я відчула, що тіло знову загорається. Але вже не від ран.

Розділ 12

Коли я повернулась в свою кімнату з Ханниної, то виявила, що вогонь у каміні вже згас, полишивши по собі лишень тліючі червоними серцевинами жарини. Було дуже темно, але я вже добре знала розташування предметів у спальні, щоб цим перейматись. Зачинила двері на ключ, тоді підійшла до кошика з дровами, узяла кілька, поскладала до топки і запалила, торкнувшись кінчиками пальців. Полум’я миттєво охопило сухе дерево і затріскотіло, розсипаючи довкола іскри, тепло й світло.

Я підійшла до вікна і зазирнула в шпарину між засунутими гардинами. Ніч була темнюща, але мені й не потрібне було світло. Та інший погляд не показав і натяку на те, що на подвір’ї хтось є. Я зітхнула. Взявши Тиграна за руку, коли він збирався піти, я легенько кивнула ліворуч, у бік своєї кімнати. Мені просто страшенно хотілося з ним побачитись віч-на-віч.

Схоже, він не зрозумів.

Я почекала ще трохи, а тоді вирішила, що очікування — даремна справа.

Добре, коли ти — Стожар, і можна розпустити складну шнурівку сукні, всього лиш змахнувши в її напрямку руками, а не мучачись, як це роблять жінки, чи викликаючи служниць. Сьогодні я була в чорній оксамитовій сукні з красивим овальним декольте, яке майже цілком відкривало плечі. Взагалі, отримавши в подарунок такий одяг, почувалась принцесою. Белатки не носили якихось складних конструкцій під одягом, як-от криноліни чи вузькі корсети, ні. Тільки легкі напівпрозорі сорочки поверх цілком звичної навіть для мого світу спідньої білизни, а зверху — сукні, що могли шнуруватись або бути вільного крою — для жінок більш пишної тілобудови. А ще я от прямо з жахливою настороженістю чекала, що кравець, крім спіднього і нічної сорочки, пришле якісь жахливі панталони, які мені запам’яталися з історичних фільмів. Але, отримавши пакунки з одягом, зітхнула з полегшенням і навіть захватом. Я тепер мала ще нові чоботи і дві пари легких черевичків без підборів, які взувались на панчішки. Мені дуже подобалось все це — красиве, шовковисте чи оксамитове, але коли шнурівка на спині послабилась, я відчула фантастичний кайф від того, що могла тепер вдихнути вільніше. Це порівнювалось хіба з уже призабутим відчуттям того, як знімала колись із ніг туфлі на високих шпильках і ставала босоніж на прохолодну підлогу.

Щойно я замружилась від задоволення і відчула, як спиною побігли мурашки, пролунав тихенький стукіт в шибку. Шнурівка одразу ж затягнулась назад.

— Я вже подумала, ти не зрозумів, — прошепотіла я, коли Тигран прослизнув до кімнати, і зачинила за ним вікно.

— Просто дівчата ще довго не могли заспокоїтись. Якось не хотілось одразу вибігти, не вислухавши зойкання й переживання та не вклавши всіх спати, — сказав він із посмішкою. Я обернулась до хлопця — він був без куртки, в самих сірих чоботах, штанах та сорочці. На поясі — сервуський меч у піхвах (тут Тигран не носив при собі ножів, захоплених із Павутиння). Полохливе тепле світло з каміна огортало його струнку високу постать, плуталось у світлому волоссі.

— Зніми маску, — мовив він, легенько торкаючись мого. Там, де він провів пальцями, волосся почорніло, мовби хвилею. Відчула, як риси обличчя теж стали справжніми. Провела кісточками пальців по його вилиці і викликала приборкане мерехтіння сірих очей.

— Вина хочеш? — спитала я неголосно, відчувши раптом, що, певне, іскри з полум’я в каміні розквітають у мене на щоках рум’янцем.

— Привілеї життя белатів?

— Мені ще в перші дні приносили печиво й тістечка, але я сказала, що погладшаю — то перестали. Хоча з тим емоційним напруженням, в якому я перебуваю, здається, навіть трохи схудла.

Я підійшла до столика, на якому громадились різні пляшечки з кремами та олійками, обирати які в світі Циркути навчила мене Ханна, щітка для волосся і шпильки, та видобула з-поміж усього того багатства дві склянки й пляшку з темно-червоною рідиною. Легко відкоркувала, розлила вино по склянках. Воно пахло просто пречудово.

Чесно кажучи, я вже кілька разів куштувала його сама, коли були особливо хвилюючі дні, як той, коли ми познайомились з іще одним Спадкоємцем. І від цього почувалась водночас і трохи дискомфортно, й бешкетно.

Тигран тим часом сів у крісло, що стояло біля каміну, і витягнув до вогню ноги.

Я підійшла й, подавши одну зі склянок, вмостилась у нього на колінах. Водночас із тим, як він вільною рукою пригорнув мене до себе, відчула, як в спині тане напруга.

— Пропоную випити за те, аби Ханна швидко й безболісно стала на ноги, — сказала я тихо. Тигран торкнувся моєї склянки своєю і вони легенько дзенькнули.

Смак у вина був не гірший, ніж аромат.

— Мені страшно й уявити, що відчуває Всевлад, — сказав раптом Шукач. — Просто... це так, наче я мав би бачити, як стріляють у тебе, і не міг би втрутитись. Я, звісно, розумію, що він чимало пережив, особливо та історія з його матір’ю... Його батько взагалі не боїться засинати, знаючи, що його Спадкоємець у столиці?

— Але Всевлад казав про одинадцятьох. Гадаю, він не хоче убивати батька, — мовила я.

— Або він не хоче робити це твоїми руками.

— Можливо. Та, знаєш, вони не чудовиська. Дарвенхардці, воїни, геть непрості люди — це так. Та ми схожі більше, ніж я думала спершу, — мовила я, а тоді допила вино й поставила склянку на підлогу. — І я не тільки про мою й Ханнину зовнішність.

— А це, між іншим, досі лишається для нас загадкою.

— Так. Але вона не схожа на інших своїх побратимів. Тигран ледь спохмурнів і теж допив вино. Я провела пальцями по його чолі, змушуючи розслабитись.

— Що ти маєш на увазі?

— Я бачу почуття людей, їхні характери, навіть... наміри. Але ти ж давно це знаєш.

— Знаю.

— Та дарвенхардці для мене — як непроникна пітьма. Спадкоємці — то узагалі, аж очам боляче. І Всевлад — в тому числі. Їх татуювання дуже дієво захищають свідомість власників від мого погляду. Але коли Ханна... Коли вона... Коли відбувається щось, що дійсно її хвилює, я бачу її почуття. Це схоже, наче вони розколюють броню з пітьми довкола неї. Мені здається, що це або тому, що ми такі схожі, і між нами все ж є якийсь зв’язок. Або коли вона стала дарвенхардкою, щось пішло не так у ритуалі з присягою. Та вона — не така. Не янгол, проте... не така, як усі інші.

— А хто такий янгол? — спитав Тигран зацікавлено.

— О, — я на мить затнулась. — Треба тобі якось розповісти трохи більше про мій світ. І про те, що в ньому існує віра. Люди вірять. Часто їх віра набуває різних форм — релігій. Я — християнка.

— І в що ти віриш, християнко?

— В те, що світ було створено Богом. Єдиним, він не має ні імен, ні облич. Але має своїх помічників, або навіть військо — янголів. Насправді вони теж незримі, але людям завжди подобалось уявляти, що янголи живуть на небі. Вони мають крила. Є янголи добрі, праведні. Є ті, що зрадили Бога, їх було скинуто з небес до пекла. Це якщо дуже коротко. Чесно кажучи, я ніколи не була особливо ревною християнкою, мало молилась і слідувала правилам. Але все ж вірю.

— А хто ж створив цей світ? Чи усі світи належать одному Богу?

— Я не знаю, — чесно призналась я. — Навіть не задумувалася про це. У вас немає вірувань, які б розповідали про створення світу?

Тигран похитав головою.

— Якщо й були, то давно забуті.

— Шкода.

— Мабуть.

Якийсь час ми мовчали, обіймаючись і дивлячись на вогонь.

— Тигране...

— Що?

— От виконаємо ми все, що задумали. І навряд чи умова Всевлада пройде непомітно для всієї імперії. Ми можемо зрушити геть усю історію. І тоді або вдасться заховатись, або...

— Або?

— Або я вирішу щось змінити. Ти будеш зі мною?

— Так.

— Мені страшно, — призналася, притискаючись до нього.

— Я знаю. Але я знав і те, що ти скажеш ці слова, ще коли розплутав з трояндових пагонів на тому проклятому пагорбі. Я буду з тобою. Я вже тут, — мовив він, а тоді поцілував мене ніжно — десь між скронею та шиєю, заплутавшись у моєму волоссі.

— Що, як нічого не вдасться? Або вдасться, але не так, як треба, і про нас розповідатимуть брехню, коли ми помремо? Що як... минуть століття, а наші рішення перекрутять і оббрешуть? Або... забудуть, як забули усіх моїх попередників? Я геть сама, Тигране.

— Ти не сама. І знаєш, що я тобі скажу? Якщо наступні покоління народжуватимуться вільними, то яка різниця, що говоритимуть вони про цей час? Історія буває правдивою лише в момент звершення. Ми стали на шлях без мети. Але зараз ти можеш її обрати. Залежно від цього дня — обирай. Чи коли дізнаєшся, що захочеш, в тому страшному палаці. А я просто буду поряд. Навіть якщо ти передумаєш.

— Дякую.

Він поцілував мене в губи — довгим, ніжним поцілунком. Я відчула, як тремтіння прокотилось хвилею, захоплюючи тіло, як стає тепло в грудях, в животі, в кінчиках пальців, якими торкалась його обличчя. За мить Тигран легенько відхилився. Побачила, які широкі в нього зіниці. Провів пальцем по моїх устах, наче стираючи поцілунок.

— Я повинен спитати: чого ти хочеш зараз?

— Щоб ти залишився зі мною. На усю ніч.

Його пальці впорались із сукнею не гірше за мою магію.

Сонячне світло обійняло мене одразу ж, як прочинила двері бібліотеки. За вікнами правив свіжий день, вкриваючи землю першою ніжною травою, пахощі якої забивали памороки. Голі дерева вкривалися ніжними бруньками. Небо ясніло блакиттю, не вкрите навіть найлегшим серпанком. Місто дихало весною за прочиненими вікнами, на яких, мов крила, здіймались і опускалися легкі фіранки. Хотілося надвір, але спершу треба було перекусити. Я проспала сніданок. Хотіла встати одразу після того, як Тигран поцілував мене, прощаючись, на світанку, але несподівано для себе провалилася в солодкий сон ще на кілька годин, тільки-но він пішов.

От що не зміг забрати в мене перехід між світами, то це любов до читання. Вже не вперше я пила в бібліотеці трав’яний чай із булочками, і цього разу збиралася викликати служницю з ідентичною вказівкою.

— Навіть дарвенхардцям недоступна та легкість кроків, якими чарує закохана жінка.

Неголосний, трохи насмішкуватий голос Всевлада вивів мене з мрійливої задуми. Чоловік сидів на одному з крісел, закинувши ногу на ногу, та гортав важкий фоліант. Був у сорочці, штанах та чоботах. Без зброї. Дивився на мене хитро, але по-доброму. Яскраве світло, що заливало кімнату, робило його постать не такою грізною, як зазвичай. Виглядав він чи то втомленим, чи то просто розслабленим.

Заскочена зненацька, я насупилась:

— Ти виглядаєш тут надто по-домашньому. Зітри цей миролюбний вираз зі свого обличчя. Він тобі не личить.

Він посміхнувся.

— А ти маєш дуже миле заспане обличчя та підпухлі повіки. І вуста. Чому ти одразу прийшла в бібліотеку? Поснідай іди.

— Я це й збираюсь зробити, — буркнула я, сіла в сусіднє крісло та подзвонила в дзвіночок, що стояв на столі. Звук інструмент видавав на диво неприємний та оглушливий.

— Ти збираєшся їсти тут? — Всевлад подивився на мене дещо нахмурено. — Серед столітніх книг? За таке мені б у дитинстві обидві руки перебили. Шуруй в їдальню!

— Ну, раніше ти не бачив і не переймався, — не зрушила я з місця. — Скажи мені краще, як Ханна.

Він зітхнув і перегорнув, не дивлячись, сторінку в книзі.

— Спить. А рани на момент ранкової перев’язки виглядали так само паскудно, як і під час вечірньої. Її тіло прагне одужання і впорається, але потрібен деякий час.

— Я можу чимось допомогти?

Він завагався.

— Запитаєш про це в неї. Мій дозвіл все одно нічого не змінить, якщо вона буде проти. Але вчора ти зняла біль і Ханна наче відреагувала спокійно. Може, вдасться зробити це знову.

— До себе ти б мене з такою допомогою не допустив би, — зауважила я.

— Та мова й не про мене.

В двері постукали і зайшла молода русява служниця. Побачивши Всевлада, вона зашарілась і низько вклонилась спершу йому, а тоді — мені. Цей повсякчасний ореол жіночого захоплення довкола Спадкоємця уже майже не дратував.

— Викликали?

— Так. Анна хоче... — Всевлад махнув рукою, запрошуючи мене продовжити.

— ...щось смачне й печене. І трав’яний чай.

— Те, що й завжди?

— Саме так.

Коли вона вийшла, дарвенхардець подивився на мене:

— Відучись від споживання їжі в бібліотеці. Я серйозно. Не можна так.

Я не відповіла і, звівшись з крісла, підійшла до одного зі стелажів, що стояв саме навпроти дальнього вікна. Проміння проходило крізь проміжки між полицями, заставленими книгами, мов крізь решето. В ньому кружляли пилинки.

Я пішла вздовж полиць, ведучи по корінцях пальцями. Була сьогодні одягнена в блакитну сукню з м’якої, легкої тканини. Поділ витонченими хвильками коливався від кожного руху. Краєм ока помітила, що Всевлад тепер уже взагалі не дивиться на свою книгу.

— Є дещо в тобі, що мене насторожує. Це не страшно, якщо говорити про твій образ белатки. Люди мають різні дивовижі. Але коли ти перевдягнешся Ханною, даний факт може викликати здивування.

Я витягла з полиці невелику товстеньку книжку з золотим тисненим візерунком на червоній шкірі і повернулася назад у крісло.

— Але ж белатки не читають анотації до книг пальцями.

— А я і не про це. Про певну твою особливість, яка сильніше проявилася, коли ми прибули в Колісію. Особливо це стосується моментів, коли ти дивишся в бік палацу Величного. Ти завмираєш. Погляд стає відсутнім. Таке враження, що твої очі різноколірні не просто так. Наче ти бачиш щось виняткове там, де інші не бачать. Вірю, що так і є. Та це помітно.

Я потерла обличчя пальцями, примушуючи себе сконцентруватись. Зрозуміла, про що говорить Всевлад, одразу ж.

— Тремтіння повітря. Воно є повсюдно. В будь-якому місці я можу зазирнути в минуле. Але тут... сам розумієш. Спокуса дуже велика. І надто багато всього відбулось в столиці. Це як завіси, що скрізь тріпочуть від вітру. Інколи я не бачу їх зовсім, коли зосереджена на чомусь реальному. Але варто трохи розслабитись... і все, починається. Та я до цього вже звикла.

— Ти зазирала за них? За ці завіси? В Колісії? — спитав він обережно.

Я похитала головою.

— Чому?

— Навіщо? Треба жити тут. Але якщо ти кажеш, що виглядає дивно, я спробую навчитись. Мені страшно займати те давнє минуле, якщо чесно.

Якийсь час ми мовчали. Я поглянула на обкладинку червоної книги, яку взяла. «Пісні й балади». Ну ду-у-уже цікаво. Щось сьогодні мої сили дезорганізовані.

Легкість, з якою я зайшла до бібліотеки, десь зникла.

Поклала книгу на столик. Всевлад, на моє здивування, зробив те саме.

— Коли ми підемо до Палацу... це твоє двояке бачення може становити небезпеку? Ти зумієш прикинутись Ханною майже бездоганно, якщо мова не йтиме, звісно, про бійку чи іншу фізичну активність. Проте не завжди відсутній погляд можна сприйняти як байдужий.

— Ти маєш якійсь пропозиції?

Він стенув плечима.

— Тренування. Метод дарвенхардців. Аби з чимось упоратись, треба попрацювати над цим.

— Про що ти?..

— Тихо.

Повернулася служниця та поставила на столик тацю з накритим рушником залізним чайником, з носика якого вилася пара, глиняними горнятами й кошичком із солодкими пиріжками. Всевлад махнув рукою, відпускаючи її, коли дівчина потяглась до чайника.

— Ти вільна.

Вона знітилась та зникла за зачиненими дверима. Я провела дівчину поглядом. Червонястий шлейф, оповитий тугою. Зваблена ним. Давно, можливо, під час минулого приїзду сюди Спадкоємця.

Закохана по вуха.

Чоловік сам узяв чайника і налив мені повне горня. Видно було, що він над чимось роздумує і тому не бажає присутності сторонніх. Я мовчала, очікуючи, спостерігаючи за сильними, красивими руками.

Взяла кухлика обережно, щоб не обпектись. Жар від нього пройшовся хвильками від рук по всьому тілу, аж мурашки забігали.

— Я вважаю просто, що тобі не треба боятись. Дивись, якщо хочеш. Чи навіть якщо не хочеш, але воно тебе кличе. Навчися сприймати минуле як те, що повсякчас присутнє довкола тебе. Так, для звичайних людей це нехарактерно, бо ми усі живемо лишень в одній реальності. Але ти — не така, Анно. Твій страх змушує тебе йти проти своєї природи. Ти могла б значно розшити межі своєї свідомості й сил, якби перестала боятись, тобі не здається?

Я мовчала, збираючись з думками.

— Коли я тільки-но з’явилась у цьому світі, то... це було того ж дня, як мене знайшов Тигран... перечепилась через гілку й впала. Чи то корінь був... я вже не пригадую. А коли озирнулась, побачила, що перешкода — то не гілка чи корінь, а вмираючий чоловік. З патрійською зіркою, вишитою на туніці. Але то було в лісі. Мабуть, там колись відбулась якась битва, чи що... та тут, в Колісії... ти уявляєш, що чекає мене за тими завісами? Якщо я зазирну не до часів мирного процвітання колишньої держави, а в роки воєн і смерті?

Всевлад дивився на мене довго і погляд його темнів щомиті сильніше, якщо так могло бути взагалі. В контрасті з яскравим світлом погожого дня, що падало дарвенхардцю на обличчя, це видавалось моторошним. Тут я помітила тільки, що виглядає він не розслабленим, ні. Виснаженим. Прямий ніс трохи загострився, як і вилиці, а губи були блідими й безкровними. Довкола очей чорніли синці. Це не руйнувало його привабливості, та робило трохи старшим.

Ханна. Стожар. Ахаз. Служба. Скільки ще проблем він має? Над чим думає щохвилини?

— Ти мертвих боїшся, — вимовив глухо.

Кивнула, закусивши губу.

— А хочеш здолати свій страх?

Чай темно-коричневого забарвлення, з листочками, що плавали на поверхні, тривожив смачним ароматом. Шлунок звело голодною судомою.

Пальці, що тримали горня, затремтіли і кип’яток хлюпнувся мені на поділ, обпікши коліно. Та я на біль не звернула уваги.

— Що ж це за тренування буде?

— Вирішуй, Анно. Я тебе змусити не можу. В цьому ви з Ханною дуже схожі. Довіришся мені?

Я зітхнула.

— Так.

Він відкинувся на спинку крісла. Я зробила перший, такий бажаний, ковток чаю. Стало трохи легше.

— За кілька днів, коли я не боятимусь лишити Ханну бодай на декілька годин, ми підемо в одне місце, де ти зможеш потренуватись зазирати за завіси, не боячись, що хтось побачить. І навчитись робити це непомітно.

Всевлад потягнувся і, діставши з кошика одну з булочок, надкусив.

Я взяла з нього приклад.

— А ще з нами точно піде Златодара. Якщо ти зробиш щось магічне, має бути поряд хтось, хто в цьому розбирається більше за мене. Та ще Либідь або Вишена — на твій вибір. Треба буде, щоб хтось постояв на чатах. Ми поїдемо до закинутого місця, та... мало що. А в мене, попри багато талантів, всього лиш два ока.

— Було б гірше, якби в тебе їх було більше. А чому не Тигран?

— Бо з них трьох він найбільш вправний.

— І ти хочеш, щоб він залишився з Ханною.

— Так.

Я кивнула.

— Як скажеш.

Розділ 13

Сонячне проміння робило повіки червоними зсередини і, здавалося, ще й гарячими. Чи то, може, в мене знову жар? Я ледь застогнала, піднімаючи руку до очей — минув уже тиждень із дня, як мої м’язи пошматувало стрілами, і ліки робили своє. Я вже могла рухати руками й ногами та вставати. Робила кілька кроків. Швидко втомлювалась.

Але — відновлювалась.

Провела рукою по обличчю і таки розліпила гарячі повіки. Першим, що побачила, було яскраве світло, котре линуло з вікна і засліплювало мене, як новонароджене кошеня. Схоже, я проспала до полудня.

Другим побаченим виявилась темна тінь в кутку кімнати. Не така висока й дужа, як Всевладова.

Серце зробило кульбіт від несподіванки. Ще не цілком прокинувшись, я сіпнула рукою, шукаючи свою зброю, та не знайшла її — Всевлад все поставив біля стіни, бо ж я й так не могла б навіть підняти важкий лук, не те що натягнути тятиву. Спогад про це і різкий біль в плечі та грудях, викликаний рухом, змусили серце тьохнути вдруге. В голову вдарила гаряча хвиля. Незвично для мене сильної, але... зараз я геть слабка.

— Ханно, не лякайся. Це я, Карма. Пам’ятаєш? Ми зустрічалися колись, дуже-дуже давно. Я — Всевладова старша сестра.

Тінь підійшла. Я заморгала і розрізнила миле овальне обличчя та коротке світле волосся. Кирпатий носик. Ледь помітні веснянки. Сіро-блакитні очі. В голові виринув невиразний спогад. «Карма... Всевладова сестра... дуже-дуже давно...»

Карма.

Карма.

Карма.

Голова розболілась.

Всевладова старша сестра. Як давно ми були знайомі? Тоді, коли мене, п’ятнадцятирічну, побила до напівпритомності помічниця директорки Сколісу, сука на ім’я Дана, а Карма, асистентка іншого дарвенхардця, дотягла мене до вчителя медицини. Допомогла, навіть знаючи, що за це може бути покарана Маїною — керівничкою Сколісу, тієї школи, в яку я потрапила, будучи ще метейкою.

Скільки років минуло? Сім? Вісім?

Дев’ять.

Жар у голові зник, натомість груди заповнило тепло.

— Так давно, що тоді ще й дарвенхардці дарвенхардцями не були, так? — просипіла я.

— Мабуть, тоді.

— Подай, будь ласка, воду. Вона на столику.

— Я бачу.

Лагідна і водночас сильна рука припідняла мою голову і я відчула біля губ вінце келиха. Зробила кілька ковтків і відчула неймовірної сили полегшення в стиснених болем грудях та прояснення в мізках.

— Дякую.

Карма опустила мою голову назад на подушку.

— Напевне, нечасто доводиться бачити дарвенхардок у нічних сорочках, які не можуть і води взяти, — промовила я. Зір відновився. Я провела по очах рукою, терплячи біль, стираючи сон.

— І таке буває.

Ліжко ледь скрипнуло, коли Карма сіла поряд. Я уважніше поглянула на неї. Так, це вона. Та сама світлокоса дівчина, сестра Всевлада. Волосся — коротше, ніж раніше, вище підборіддя. Але їй навіть пасує. Та ще погляд не такий ясний і світлий, як тоді. І тепер Кармі уже трошки більше тридцяти. Дарвенхардці старіють не так швидко, як інші люди, але... мабуть, вона часто хмурилась. Бо на переніссі залягла зморщечка.

Прохолодна рука лягла на мою. Незвичний вияв ніжності для таких, як ми.

Але я не хотіла її скидати.

— Що ти робиш у Колісії?

— Насправді я тут уже вісім років. Відбуваю службу увесь час після Дарвенхарду. Керую сервусами, загони яких розташовані в передмісті та в порту. Але від’їздила на кілька тижнів із дорученням до Староти. Вернулась дві години тому, дізналася, що Всевлад в місті, то й вирішила одразу навідатись. А слуги сказали, що він пішов кудись, але зазвичай не покидає дім надовго. Бо й ти тут, поранена. Ну... і я просто зайшла до кімнати. Рада тебе бачити.

— Я також, — легенько стиснула її руку.

— Скажи мені: що трапилось? В Колісії не буває заворушень уже років п’ятсот. Як могла дарвенхардка так постраждати?

— Не потрібні заворушення, коли Величний має гарну фантазію.

— Це Ахаз зробив? — очі Карми дивно потемніли.

— Його охорона. Перевіряли мою міць та покору. І Всевладову. Твій батько...

— Ахаз — не мій батько. — урвала мене Карма. Її голос вмить став холодним.

— Я... пробач, я ніколи не запитувала Всевлада... І він теж не уточнював.

— Бо не заведено про це говорити. В нашій... сім’ї. Ахаз взяв мене під свою опіку ще маленькою. Просто ми з Всевладом звикли називати одне одного братом і сестрою, як рідні.

— Я не знала. Мала б спитати, але чомусь так жодного разу і не здогадалася.

— Все гаразд.

В коридорі почулися швидкі кроки. Карма миттю прибрала свою руку з моєї.

Розпашіла, з волоссям, що повибивалось з рудої коси, до кімнати увірвалась Анна. Погляд різноколірних очей був напруженим. Колихнувся від різкої зупинки поділ сукні з синюватого сукна. Дівчина завмерла на порозі, поглянула спершу на мене, тоді — на Карму. Та спокійно звелась.

Зважаючи на знічений вираз обличчя Стожара, я втішено подумала, що вона ж, мабуть, лишилась пильнувати мене, а сама проґавила незнайому їй дарвенхардку, що зайшла до спальні. Ото вже охорона!

— Вітаю, — промовила Анна.

— Рада зустрічі, — Кармин кивок був дуже стриманим. Погляд — уважним і прохолодним.

Зціпивши зуби, я припіднялась на ліктях, щоб краще їх бачити. Тихо видихнула і промовила:

— Анно, познайомтесь, це — Карма, Всевладова сестра. Кармо, це — Анна. Про безпеку панни та її брата ми й дбаємо. Ну... дбали, доки не опинилися тут і я не вийшла зі строю. Та на території маєтку є ще кілька сервусів.

— В Колісії цілком безпечно, — голос Анни пролунав вже більш розслаблено. — Я не знала, що Всевлад має сестру. Приємно познайомитись.

— Мені також, Анно. Нічого дивного, дарвенхардці нечасто розповідають про щось із минулого.

На мить запала тиша.

— Чи не будете Ви проти повечеряти разом? — дружньо спитала Стожар, сплівши пальці та склавши руки перед собою — ну просто уособлення гостинності. — Можливо, питання недоречне, бо Ви ж сестра господаря будинку, та... Ви, здається, з дороги.

— Треба було витерти чоботи від пилу, — Карма м’яко посміхнулась. — Я б однаково хотіла дочекатись Всевлада. Ми не бачились три роки, тому й питання цілком своєчасне. Тож якщо за столом є вільне місце, я з радістю доєднаюсь.

— Чудово, а... — Анна вже розвернулась, аби знову вийти, та в останній момент згадала про мене: — Ханно, щось потрібно?

— Ні, все гаразд. Дякую.

Ми з Кармою знову залишились вдвох.

Вогонь в каміні весело танцював. Я сиділа на ліжку, бо пересуватись на перший поверх було ще зарано, а на колінах мала тацю з тарілками, наповненими шматочками м’яса в підливі, картоплею та хрумкими хлібцями, посиланими кмином. Поряд, на відстані витягнутої руки, стояв кухоль із джерельною водою.

Біля каміну, сидячи довкола невеликого круглого столу, який переважно знаходився в алькові в коридорі, сиділи Карма, Анна та мовчазний Тарас, який не міг вживати ламаної белатської в присутності сторонньої дарвенхардки. Ми їли й неквапно спілкувались. Та переважно говорила Карма. Хай навіть втомлена і з довгого шляху, вона тільки часом підносила ложку до губ, а в основному сиділа з кухлем в руках і дивилась на мене чи поперед себе. Погляд її був трохи відстороненим, а голос, що вдень був просто привітним, зараз лунав глибоко й спокійно. Такими голосами заколисують неслухняних дітей та вмовляють людей зробити щось проти волі — і хочеться слухати. Це спершу мені здалось, що від колишньої себе Карма відрізнялась лишень дрібною зморщечкою на переніссі, коротшим волоссям і роками, що розділяли нашу останню зустріч і цю. Враження було помилковим.

Вона розповідала про себе. Про вісім років в столиці, які були помережані численними відрядженнями. Карма стала тут одним із найвпливовіших дарвенхардців за цей час — і якщо потрібно було доставити якусь вість від Величного до Величного чи в Дарвенхард, то могла часом виконати роль особливо довіреного посланця. Щороку вона кілька тижнів перебувала в котромусь з Елітів як тимчасовий наставник — муштрувала, вчила, вдосконалювала знання та вміння молодих белатів. Двічі була відкликана до Дарвенхарду — слідкувала за проходженням вступних випробувань. В Сколісах бувала рідко, надаючи перевагу спілкуванню з белатами, а не підкореними.

— Втім, півроку тому, — зронила вона, не дивлячись на мене, — я побувала в Метейському Сколісі. Проїздом. Колись я проходила там практику і познайомилась із багатьма тамтешніми викладачами. Було цікаво. Директор там досі та сама, але викладацький склад дещо змінився. Там один із найкращих викладачів медицини в імперії — то його перевели до Дарвенхарду. А ще вмер старий дарвенхардець, котрий викладав історію. Трохи сумно, я знала того воїна давно. Та це не надто важливо, пробачте, я через втому починаю говорити нецікаві речі.

Але вона сказала все, що хотіла, аби я почула. Вчитель медицини Ільяс — мій давній друг, наставник — тепер в Дарвенхарді. Я задивилась на вогонь. Можна було б написати йому хоч раз. А я не написала.

Навіть не думала ніколи про це.

Та якесь неясне відчуття, спогад чи його слід, кольнуло під ребрами.

За вікнами вже геть стемніло. Тарас підкинув патик в камін і почулося легке тріскотіння.

Вона говорила про широкі лани, помережані урвищами, котрими так славилась північна Старота. Про Водокрай, що проліг ще далі і в якому, мабуть, я б хотіла колись побувати та побачити сім водоспадів, що ними оточена столиця тієї частини Циркути — місто, котре носить дивну назву Патевош. Белати казали, що це слово з дуже давньої форми їх мови і означає воно «дзвінкий голос». Бувала Карма і в західній Мабісії, острівній частині Циркути, яка була відділена від сусідніх Белати, Староти та Водокраю Золотим морем. У Кохорі, який назвала «полем, полем, полем з маками і голодними селянами», у Бактрії — «державі бруду та іржавих ланцюгів», у Горті, нареченій Кармою «страшенно жахливим високогірним закутком Циркути», вона теж побувала. І на кожну країну мала якісь історії — дотепні чи страшні, залежно від настрою.

— Непогано ти служиш в столиці, якщо можеш їздити по усій імперії, — проказала я, жуючи хлібець.

— Часом достатньо просто правильно делегувати повноваження і, повертаючись, я застаю ту ж ситуацію, яку покинула. А, ну і ще — мене бояться. Сама розумієш. Втім, я ж не керую усіма сервусами столиці. Міською сторожею управляє Тірман. Замковою — Жальма. Ну а дарвенхардцями керує безпосередньо школа, але є й найвищий її представник на місці — Ален. Втім, в столиці всі дуже уважно слухають не те що слова, — дихання Ахаза.

— Ханна відчула, як він дихнув, — неголосно промовила Стожар. Теплий ореол довкола її рудого волосся, здавалось, мерехтів. То було через протяг — бо ж коливався вогонь в топці. Карма уважно поглянула на неї.

— А Ви з якої частини Циркути? Я не можу зрозуміти вимову. Вона видається мені досконалою, геть чистою. Це дуже красиво, бо ж упливу діалектів навіть дарвенхардцям буває не позбутись. А брат Ваш і поготів мовчить.

— Бо він не розмовляє. Але все розуміє.

— Так, Ви ж казали про травму. Але звідки ж ви?

— Орієн.

— А, Белата. І як Вам правління Норта?

— Таке ж, мені видається, як і його батька. Хоч ми ще з початку зими в дорозі, тому могли щось і пропустити.

— Пригоди цікаві були? Де Вам понад усе сподобалось?

— Мені подобається цей край. Він нам рідний, а на півдні горобці в польоті замерзають, коли зима сувора. Дуже, дуже поетична місцина, — пролунав від дверей знайомий низький голос. Ми всі поозирались — в дверях стояв Всевлад. Це ж треба було, як заговорились дарвенхардки, що й не почули його кроків! Хоча, мабуть, він зумисне йшов так тихо, як міг. Може, й слухав нас тривалий час.

— Давно не бачились, Кармо, — сказав він і зайшов до покою. Я не знала, чого чекати — обіймів, зворушення чи ще якогось порушення етикету? Але брат із сестрою потиснули одне одному руки — за передпліччя, так, мовби за тим мала пролунати присяга вірності. Але не пролунала. Просто дивились одне на одного короткий час і сіли в крісла. Всевлад потягнувся до мисок на столі і взяв собі куряче стегенце. Поглянув з-під чола на мене — я легенько всміхнулась. Кивнув, відкинувся в кріслі. Відкусив шматок м’яса.

— До слова, наскільки я знаю, за два дні Величний та Велична Белати приїдуть в гості до Колісії. За десять днів Свято Відродження — середина весни. А ти ж, Всевладе, пам’ятаєш, як гучно святкують його тут, в столиці Метейського краю.

— Отже, прибудуть Норт і Синезора? Величні Воїни, Сталева Рукавиця й Золотий Щит. Свято буде вдалим. Ще хтось цікавий буде?

— З Величних — ще Огнир, хоча його вже заступив на престолі син, ти знаєш. Ну, але то радше на правах старої дружби. Та ще Ерина. Наче всі.

Якийсь час Всевлад мовчав, дивлячись повз Карму. Я відчувала, про що він думає. Але ні, не могло такого бути, щоб сюди з’їхались геть усі Величні з імперії заради свята, яке відзначають по всіх усюдах, і більшість — таки вдома. Він це розумів. Ми всі це розуміли, як і причини Всевладового питання, та потрібний час ще не настав. І його — уже наша з ним — помста поки не на черзі.

— Я знаю, що ти щойно прийшов, та вже настала ніч. Мені час, бо від ранку маю повно обов’язків, — підвелася раптом Карма. — Ще й до Величного треба зайти, відзвітувати. Перед цим краще виспатись.

— Залишайся, тут повно вільних покоїв. Все, що побажаєш, принесуть, знайдуть, — промовив її брат, здивовано відклавши недогризену гомілку й витерши руку об штани.

— Я навідаюсь до тебе ще. Але сьогодні хочу поїхати до себе. Дякую, Всевладе.

Він розвів руки в сторони.

— Дякую тобі, що прийшла та дочекалась. Я тебе проведу.

Карма з усіма нами попрощалась, побажала мені швидкого одужання і вони зі Всевладом вийшли. Вже й Анна з Тарасом пішли, вже й слуги прибрали залишки трапези, а русявенька покоївка, від якої я чомусь повсякчас відчувала приховану ворожість, принесла мені миску з водою та мило, щоб я могла умитись. Тоді й вона пішла.

А Всевлада все не було. Він вернувся серед ночі і просто обійняв мене, лігши поряд.

Був напружений і занепокоєний. Але я вирішила не питати, чому. Поцілувала його. А за якийсь час нарешті провалилась в сон.

Розділ 14

Важко було зрозуміти, де починається ця дивна музика. Взагалі Колісія була сповнена звуків, що переплітались із несподіваною гармонією. Так багато складало пісню столиці: удари батогів, де хтось провинився (або й ні), голосні накази, стогони болю чи вмирання з підворіть, цілунки закоханих юнаків та дівчат в ошатному одязі на світлих площах, стукіт копит, спів кришталево чистої води в фонтанах та Сарматі, перейменованій белатами на Крихталь, а ще, звісно ж, в Світановому плесі, котре після падіння Патрії отримало наймення Небоводне.

Палац Величного здіймався в небо стрункими чорними вежами, що, здавалось, розтинали хмари, здалеку скидаючись на щогли великого корабля, і нічого в його красі не змінювалось, скільки б я на нього не витріщалась. Але поки не збиралась порушувати прохання Всевлада не наближатись до цієї будівлі. Тому ми з товаришами освоювались в маєтку та в самому місті. Колісія була цікавою та величною. І дуже різною. Вона була містом не просто повсякчасних спусків та підйомів, а й дивовижних площ вражаючих розмірів, мощених сірою бруківкою чи білим камінням. На багатьох із них відбувались тренування сервусів, але часом — навіть дарвенхардців, коли ті вирішували помірятись силами. В такі дні, коли повно військових вправлялися водночас, земля ледь тремтіла, вловивши резонанс від сотень ніг, що марширували.

Колісія була портом — і я все не могла намилуватись різноманіттям кораблів, що заповнили узбережжя. В корабельній справі мені ніколи не доводилось розбиратись, а тому я не знала, як можна класифікувати те чи інше судно, та все ж чітко відрізняла одутлі торгові судна від «стрункіших» сервуських. А ще поміж ними інколи можна було вгледіти чорні розчерки — то прибували чи відпливали дарвенхардські кораблі. Вужчі, витонченіші, красивіші за всі інші. Протилежний берег ріки виднівся не надто добре — такою широкою вона була. Втім, місто розкинулось на обох берегах, і там, де вони були не пологими, а високими, скелястими, перетинали воду з десяток мостів. Я знала з Книги Стожарів, що п’ять було збудовано ще Світаном. Під час війни два з них завалились і белати відбудували на їх місцях нові, та ще додали, керуючись тим же принципом вибору місць — аби попід спорудами могли легко пропливати кораблі. Мости мали дуже гарний вигляд — їх підпори були з’єднані між собою кам’яними арками, що зсередини мали позолочену кладку. Звичайно, час трохи понищив її та піддав окисленню, але все одно вдень вода відбивала цей колір і саму форму арок — абсолютно симетрично. Тому людям, що пливли кораблями або човнами, здавалось, наче вони не під мостами пливуть, а поринають в золоті сяючі кола. Мости в Колісії були насправді одними з найвеличніших споруд — високо над водою, широкі, масивні. На трьох із нових ширини вистачило й на те, аби пообіч проїзної частини белати збудували собі будинки. Це захоплювало. Один із мостів мав парапети, оздоблені, як і белатська вежа в палаці Величного, що постала на місці зруйнованої — залізом та склом. Це було вже скульптурне рішення — конструкція огортала міст з двох сторін орнаментами, що містили переважно елементи шипованого кола — герба Циркути.

Він був повсюди. На прапорах, на одвірках, стінах будівель, віконних рамах. Жодна з частин імперії не мала свого персонального символа, що б її ідентифікував. Коло з шипами було єдиним, що карбувалось на монетах різної вартості. В Циркуті їх було чотири види — золоті, срібні, мідні та залізні. Такий поділ виник тому, що першими трьома підкореним користуватись не можна було, тільки найменш цінними, залізними. Сервуси, що отримували непогану стабільну платню від початку служби та до кінця життя, навіть повернувшись до стану підкорених, зберігали за собою право використовувати мідні та срібні монети. Але цього, звісно ж, одразу позбавлялись їхні діти.

Як це не дивно говорити, та в містах, де белати не були надто розманіжені одноосібним пануванням, як десь у селах і хуторах, мені імпонувала їхня культура. Звичайно ж, більшість людей панівної верстви були робочим класом — просто надзвичайно привілейованим. Як вже згадувалось раніше, держава ні за яких обставин не відбирала в белатів житла, не надавши альтернативи — будь то купець, ремісник, аптекар чи дворянин. Ще абсолютно усіх в Еліті навчали вправлятись зі зброєю. Хтось потім закидав це ремесло, мало рухався та жирів, але, визнайте, якщо ви колись вчилися працювати з мечем, то щось із цього лишиться на все життя, навіть якщо найпотужнішою зброєю у ваших руках буде кухонний ніж. Проте більш ніж половина населення — як чоловіки, так і жінки, — не покидали занять. Площі по вихідних або й на світанках щодня були заповнені людьми, що приходили позмагатись між собою. Періодично навіть влаштовувались турніри. То було вранці. Увесь день белати займались своїми буденними справами, що в основному визначалось тим, наскільки вони багаті і чи доводилось працювати, чи не надто. А вечорами ж навідувались одні до одних на вечері чи прийоми. А ще на площах влаштовували танці. Звідси й щовечірня музика. У містах, де я вже побувала, це все також було, та менш виражено. Але тут, у Колісії, під контролем володаря Метейського краю традиційний устрій зберігався чітко. Мені подобалась музика белатів — у ній було багато ударних. Вулиці міста ввечері дихали ритмічно.

«Ритмічною» була й їхня матеріальна культура. Навіть ошатні речі не виглядали несмаком. Якщо була вишивка, то часто національний орнамент — елементи геометрії, в якому переважали шипи. Зрозуміло, чому. Я мимоволі порівнювала його з патрійським, який бачила в Павутинні, і не могла не помітити навіть деякої схожості. Асиміляція не проходить безслідно.

Коли минуло десять днів після Ханниної пригоди в палаці і дарвенхардка вже могла доволі міцно стояти на ногах та рухатись, Всевлад сказав, що час мені попрактикуватись в зміцненні мого самоконтролю при зіткненні з незвичайними особливостями Патрії. Тому ми з ним, а ще Златодара та Либідь взяли коней і попрямували за місто — на північ, вздовж Крихталі. Тигран від нашого задуму був не в захваті, але все ж мені вдалось переконати його в потрібності затії — і він, Тарас з Адамом та Вишена лишились на території маєтку.

Їдучи верхи, я відчула, як заболіли м’язи стегон та спини. Людині властиво швидко звикати до комфорту. Та, попри красу перебування в Колісії, мене пройняла дивна радість від того факту, що довелось знову одягнути штани і просту сорочку, заплести не надто акуратно косу та перебувати в дорозі — хай і короткотривалій.

Був уже кінець березня. Потепління в Колісії настало швидко — ми їхали не дуже популярним старим трактом, на якому поміж камінням дороги рясно проростали ніжна зелень та квіточки. Лани довкруж вони просто заполонили. Праворуч, там, де несла свої води Крихталь, розквіт природи відчувався ще сильніше. Коли ми виїхали на один із пагорбів, я озирнулась на місто позаду — воно потопало в зелені садів та сонячному світлі. Тільки чорний палац Величного вирізнявся з-поміж усього на найвищому згіркові. Виглядало дуже гарно.

— Дивись, Анно. Корабель Норта й Синезори, — сказав Всевлад, показуючи рукою в бік ріки. Я обернулась.

Крихталлю пливла галера. Чорні вітрила її були спущені, але вітер сьогодні не вирізнявся силою, тому десятки весел ритмічно й сильно заходили в воду та виринали назовні, просуваючи корабель за течією. Навіть здалеку було чутно їх плюскіт. Ніс судна величала дерев’яна жінка з простягнутою вперед тендітною рукою. В долоні вона щось тримала, але здалеку мені незрозуміло було, що то. Та річ і боки галери сяяли сріблом. На чорному вітрилі був білий герб Циркути. Незвично — але дуже красиво.

— Це — найгарніший корабель, який я будь-коли бачила. Серйозно. А що тримає та фігура? — поглянула я на Всевлада. Легкий вітерець куйовдив його чорне хвилясте волосся, і те падало дарвенхардцю на обличчя легкими пасмами.

— Шиповану корону, — чоловік вдарив п’ятами коня. — Їдьмо далі.

— А чому ти назвав Норта й Синезору Сталевою Рукавицею та Золотим Щитом? Тоді, як приходила Карма.

— Тому що їх так усі називають. Норт і Синезора були напарниками усі п’ять років після Дарвенхарду. Вони працюють і б’ються парно — дуже красиво. Він має сталеву накладку на руку, яка не заважає стріляти, але оздоблена шипами на кісточках пальців, і теж її використовує в ближньому поєдинку. Синезора зазвичай прикриває Норта, як щит. Штука в тому, що вона ж також Спадкоємиця. Могла б правити Гортою — навіть одноосібно, бо народилась найстаршою. Але прийняла пропозицію Норта одружитись і тепер трон Торти посяде її молодший брат Краміон. Золотим Щитом жінку називають тому, що її татуювання Величної — золоті, а не чорні. Коли нам їх наносять, ми на кілька тижнів стаємо доволі вразливими до різних хвороб — від моменту набиття візерунку та до повного загоєння. Це тому, що тіло перебудовується, змінює свої властивості через склад фарби. Бували випадки навіть, коли Спадкоємці вмирали через це — але всього кілька за усю історію. Це такий собі додатковий відбір. Зате пройшовши цей період, ми стаємо практично невразливими, повільніше старіємо, майже не хворіємо, та й рани загоюються значно швидше. Синезорі ж на тренуванні в ногу влучила стріла і до рани потрапила інфекція. Її лікували довго й проблемно, бо сам організм не хотів боротися. Зрештою для очищення крові використали рідкісне зілля — Горозлате. До його складу входить золото, добуте в Чорногорах — це аж в Дикому краю, дуже й дуже далеко. Цим золотом колись припалювали рани й лікували хвороби шкіри, крові. То не цінний метал, не в ювелірній справі. Але виглядає схоже на золото справжнє. Та видобуток його надто проблематичний. Але Синезора вмирала, тому окремий загін дарвенхардців попрямував до Чорногір. Знайшли, що шукали. Створили еліксир. Він допоміг, тільки татуювання, що на той момент ще не до кінця загоїлись, через нього набули нових властивостей та стали золотими. До слова, загін той очолив Норт. Їх союз — рідкісний, бо мова йде не тільки про те, що Спадкоємці понад усе пасують одне одному для створення сім’ї, а й тому, що, схоже, вони таки одне одного кохають. Та, разом з тим, ця пара є дуже жорстокою та свавільною. Інакше Белату не втримати в кулаці. Вона отримала гідних правителів. Я поважаю Норта й Синезору, та й у Дарвенхарді ми пересікались, але я не хотів би бути ні їх ворогом, ні другом.

— Чому другом не хотів би? — здивувалась Златодара. Ми зараз їхали, як раніше — всі поряд. Тракт був безлюдним. Я почувалася за такої обстановки дуже комфортно.

Чорне волосся Златодари було розпущеним і густими прямими пасмами спадало до талії. Вітер легенько перебирав ним, мовби цілуючи.

— Бо не варто робити другом того, кого ти боявся б отримати за ворога. Не знала таке?

— Гм. А взагалі ти тут так нахвалив тих Щита й Рукавичку. Мені здається, я знаю пару дарвенхардців, крутіших за яких ще пошукати, — Либідь посміхнулась. — Якби ви з Ханною зіштовхнулись у бійці з Нортом та Синезорою... хто б переміг?

— Ну, точно не дружба, — пирхнув Всевлад, а тоді спохмурнів. — Я не знаю. Ми з Ханною більше зайняті охороною інших, ніж одне одного. Якби було інакше, вона б зараз їхала поряд із нами.

Далі ми їхали мовчки. Кілометрів за п’ять опинились біля переправи, через яку нас із кіньми на широкому плоті перевіз старий згорблений метей. За нею був ще один широкий шлях, але Всевлад наказав звернути на невеликий путівець, що починався поміж двох пагорбів. За якийсь час ми заїхали до лісу. Всевлад — перший, я за ним, дівчата — позаду.

В тіні температура була нижчою, ніж на яскраво освітлених пагорбах, і це приємно холодило спітніле тіло. Листя й галузки хрумкотіли під копитами, доводилось пригинатись, ухиляючись від гілок. Дерева тут росли не дуже густо, ліс був молодим, але однаково простували ми ним нешвидко. А за якийсь час Всевлад раптом різко зупинився, здійнявши руку. Я натягла вузду, наслідуючи його. Спішились.

Попереду з’явився просвіт.

Руїни будівель стирчали з землі, мов гнилі зуби з посірілих ясен. Вони півколом оточували мощений сірим камінням просторий плац, в центрі якого була кругла яма діаметром в метр, від якої до країв площі було прокладено десяток нешироких жолобів. Подекуди каміння на площі було повибиване, понищене, і в тих місцях повиростали кущі та дерева. Все те опоясував поруйнований триметровий мур. Незнайоме похмуре місце знаходилось на дуже великій галявині, що пролягала метрах у двох нижче рівня лісу з того боку, де ми перебували. З протилежного боку я побачила в’їзну браму, а за нею порослу чагарями, та ще впізнавану широку дорогу.

— Це що за місце? — спитала тихо Златодара, зісковзнувши з коня на землю. Раптом дівчина похитнулась і вчепилась рукою в сідло. Заплющила очі. — Тут дуже тяжко перебувати. Стожаре, ти відчуваєш це?

Я похитала головою.

— Я намагаюсь не дивитись... ну, іншим зором. Поки. Що ти бачиш?

— Тут було дуже багато крові. Багато... смертей. Мене зараз знудить.

— Спробуй звикнути. Ми зараз спустимось донизу і там ще гірше стане. Такі місця були раніше біля усіх найбільших міст імперії. Вони називаються Ласиморсами — це слово означає «яма смерті», — промовив Всевлад, прив’язуючи коня до дерева. — Либеде, я хочу, щоб ти обійшла все узлісся довкола. І здійснюй обхід доти, доки ми тут будемо. Пильнуй. Цей Ласиморс давно не використовувався і рідко хто любить тут бувати. Я не хочу, щоб Стожар зараз передчасно застосувала свої сили і шукала, чи є хтось навкруги. Зарано ще. Впораєшся?

Либідь поглянула на зблідлу Златодару, тоді — на мене.

— Впораюсь. Анно?

— Іди. Але будь обережна.

Дівчина кивнула і пішла ліворуч, знову заглибившись в хащі.

— Нам — туди, — сказав Всевлад і м’яко зіскочив з двометрової висоти, минувши доволі різкий кам’яний спуск.

— Ну чому, чому не можна було піти в якесь красиве, добре місце? — пробурмотіла Златодара, закочуючи очі. — Давай я спробую перша.

Вона не стала стрибати — зісковзнула. Правда, внизу мало не впала, але її зловив Всевлад. Я зробила так само — і за секунду опинилась в його міцних обіймах і ще й тицьнулась носом в шию.

— Жива?

— Угу, — пробурмотіла, вивільняючись.

— Дай руку. Бо ще впадеш і носа розіб’єш.

Пропозиція була чудовою. Перебираючись через кущі, котрі поросли між спуском та муром, я повсякчас відчувала, як ковзають ноги по гострому камінню. Ми підійшли до муру — одна ділянка була зруйнована на висоті десь півтора метра.

— Златодаро, ти — перша, — сказав Всевлад і, відпустивши мою руку, допоміг Златі залізти на каміння. Вона перекинула ноги й зникла по той бік стіни. Зойкнула, приземлившись, — певне, підвернула ногу. За мить в просвіті з’явились її роздратовані сірі очі.

— Тут все гаразд.

— Анно, вперед.

Не чекаючи моїх акробатичних вивертів, Всевлад просто схопив мене за талію і посадив на мур. Я перелізла на той бік і приземлилася серед гори осипаного каменюччя. За мить Всевлад, що попри свій чималий зріст рухався з нас усіх найгарніше, м’яко зістрибнув поруч.

Ми пройшли ближче до центру площі. Зупинились за кілька метрів від круглого отвору в землі. Мені чомусь не хотілося туди зазирати. Будинки, потрощені, з поламаними покрівлями, що розташувались пообіч, нагадували казарми. Широка дорога вела до воріт.

— Я розумію, що не надто багато розповідав тобі про якісь особливі моменти устрою белатів, коли ми мандрували. Я маю на увазі те, що не дуже чітко прописано в книгах, які ти так любиш. У нас є багато законів та порядків занотованих, але ще більше тих, про які не говорять вголос. Багато є такої історії, яку переповідають тільки пошепки, аби запам’ятовували діти. Ти маєш розуміти мою обережність.

— Я... вдам, що розумію.

Всевлад говорив спокійно, як це було майже завжди, і його голос хотілось слухати. Але, хоч ми і вперше отак опинились без інших чоловіків компанії, я раптом зрозуміла, що мені з ним стало цілком звично та комфортно в плані мого повсякчасного зніяковіння і порівняння його з Артуром. Ці відчуття мене відпустили.

Хай навіть ми перебуваємо в дуже похмурому, закинутому місці.

За кілька кроків від нас стояла Златодара в своєму сервуському строї. Вона уважно оглядала будівлі і мовчала. Її чорне волосся через поїздку розкошлатилось і в ньому позастрягали листочки та гілочки. Холодна сірина очей була зосередженою, чистою.

Златодара мала одну особливість. Коли траплялося щось лихе чи дівчина злилась, її очі сповнювались темної сині, що залягала десь аж біля зіниць. Та зараз, зустрівшись із нею поглядом, я побачила, що все гаразд. Вона почувалась спокійно. Схоже, її вже не нудило.

— Я навіть спробую тобі довіряти, — сказала я, перевівши погляд на Всевлада. Він ледь всміхнувся.

— Добре. Тоді слухай. Однією такою історією є існування Ласиморсів. Цей, Колісійський, є найбільшим в країні. Він складається з трьох комплексів, і зараз ми знаходимось в найменшому, найдавнішому. Інші побудовані ще далі від столичних мурів. Ще раніше тут знаходилась заміська в’язниця і белати не стали особливо міняти її призначення. Та в нашого народу немає звички просто садити за ґрати людей і чекати, коли вони собі вмруть своєю смертю. Тих, хто не міг працювати, одразу страчували. Тих, хто міг — ламали, роблячи рабами. І зазвичай саме в Ласиморсах. Як ти вже помітила, попри деякі випадки жорстокості, коли слуг карають в підворіттях батогами, ну, або ще показові страти непокірних, взагалі в містах перебувати досить комфортно. Ми — доволі організована та дисциплінована нація, і любимо чіткий поділ. Люди діляться на белатів та підкорених. Підкорені — на рабів та сервусів. Белати — на дарвенхардців та цивільних. В цивільних також є своя ієрархія, і хоч ми всі — вільні, та, природно, громадяни часто створюють сім’ї з особами свого статусу, нерівні шлюби в нас бувають нечасто. Хоча — бувають. І так само мова не може йти про те, аби вулицями Колісії, Медії чи інших столиць ішли шеренги з напівживими рабами, як ти бачила в Бактрії. В робочих областях політика одна, в більш цивілізованих та розвинутих містах — геть інша. Зазвичай після завоювання белати намагаються чимшвидше організувати все саме так — аби мирні жителі жили комфортно, а військові розбирались зі своїми питаннями в обмежених рамках. Коли завоювали Колісію, вона уся тонула в крові. Але було два осередки особливої жорстокості. Перший — тут. В місці, куди потрапляли полоненими, а виходили або покірними німими рабами, або — мерцями.

Він м’яко вимовляв кожне слово, і я чесно старалася сприймати все просто... словами. Сухою інформацією. Але нагадування про ту шеренгу підкорених в Бактрії сколихнуло розум. Я почала відчувати вібрацію повітря довкола — мої сили щось притягували. Якусь інформацію. Щось із минулого, пов’язане з цим місцем, котре тепер одягнене в оболонку руїн. Всевлад був єдиним дарвенхардцем, котрий зараз тут перебував — і я раптом усвідомила, як дивно й моторошно виглядає він у своєму чорному одязі посеред цієї тихої сірини й бруду. Тихої... мертвої.

— А... другий?

— Другий, ще страшніший, знаходився в палаці Величного. Там теж відбувались зміни. Ламали серце усього патрійського, Обитель її захисників. Каміння двигтіло й не хотіло коритись. Але його заливали кров’ю невинних — і магія затихала. Одна з веж впала не через напад белатів, не через обстріли. Вона завалилася сама собою, прагнучи поховати під собою чужинців. Та останніх було надто багато. І надто мало ми боїмося смерті. Страшнішим є сором відступу. Тому — все вдалось. Слабша сторона та, що гуманніша. Тому белати завжди виграють.

Злата зробила крок назад, все ще дивлячись кудись вбік. Легенько ворухнула пальцями лівиці, мовби торкаючись повітря. Але все ще мовчала.

Голос Всевлада з просто спокійного раптом став мені якимось густим. Він вплітався в мерехтливе марево довкола.

І погляд його теж загус. Темний, тяжкий. Простір сам став стягуватись до моїх рук — і я докладала чималих зусиль, аби не ворухнути пальцями. Було надто моторошно. Відчуття комфорту від почутого та ще того, що я бачила довкола, зникло. Я відчула холод в кінчиках пальців та ще почали німіти губи.

— Розповідаю тобі все, що хочу повідомити зараз, тому що звик перевіряти стріли перед тим, як іти в бій. Розкажи мені, що ти відчуваєш. Я бачу, що ти знову наче трохи віддаляєшся від реальності. Це дуже помітно.

Всевлад уважно вдивлявся в моє обличчя. Густі брови зійшлись на переніссі.

— Пам’ятаєш, як я тягнула простір? Тут щось не так, з цим місцем. Тут все саме до мене лине, притягається, хоче показати свій зворот. Вся столиця мене кличе, але тут... Ти привів мене в пастку, Всевладе.

Тіло скам’яніло. Я стиснула руки в кулаки і відчула, як від цього простого руху повітрям пішов ледь чутний резонанс.

— Дивись мені у вічі і глибоко дихай. Ти перестала дихати, — сказав він, а тоді поклав руку мені на плече. Його пальці були теплими — відчувала це навіть крізь тканину сорочки. — Дихай, Анно. Що б не відбувалось — ти можеш це контролювати.

— Не може, — Злата зробила крок до нас, але завмерла, наштовхнувшись на погляд дарвенхардця. — Всевладе, вона...

— Впорається. Наша Стожар дуже сильна та вправна, — процідив він. — А тепер, Анно, я хочу, щоб ти розповіла мені, що хоче сказати тобі це місце. І щоб це не було нікому помітним — ваш із ним діалог. Не тягни на себе простір. Я розумію, що тут нікого немає. Але уяви, що є. Ти не маєш себе видавати!

— Тобі легко казати... — прошепотіла я, мало не плачучи. Ставало важко дихати. Я... та я задихалась! Груди стиснуло, мовби я втрапила до якогось ласо. Повітря мерехтіло і огортало своїми пасмами мої стиснуті руки.

— Починає проявлятись, — прошепотіла Златодара, неспокійно спостерігаючи за мною. Напружилась, мов кішка, що готується до стрибка. Її стурбована, палаюча аура, прорвавшись крізь мій захист, що дедалі слабшав, боляче вдарила по очах. На дні очей Златодари почала колихатись небезпечна синь — її сила. — Треба її забирати, Всевладе!

— Ні. Якщо вона відступить зараз, до палацу ми не підемо вже ніколи. Борись, Анно, або кінець усім задумам. Тому що там буде в рази гірше. Думай, Анно, думай. Як зазирнути за простір, не вихиляючи його.

Сильні пальці в чорній рукавиці стиснули моє плече.

— І дихай, прошу тебе, дихай. Я не дам тебе скривдити. Ні стрілі, ні мечу. Проте з цим я не впораюсь за тебе.

Дихай, Анно, дихай.

Дихай.

Я вдихнула. Судомно, з болем. Схопилась за передпліччя Всевлада. Знову втягнула повітря. Раз, удруге. Поглянула в пітьму очей дарвенхардця — і не побачила в них страху. Напругу. Очікування. Можливо, довіру. Торкнулась пальцями його зап’ястя, біля татуювань — легкі нитки потяглись за моєю рукою. Здалеку їх було не помітити, але я побачила, як здригнулась моя подруга.

Ми утрьох посеред табору смерті, прихованого під саркофагом тиші й спокою. Посеред руїн, одягнених в кам’яні шати. Посеред крові, залитої болотом.

Оточені холодним, порожнім лісом. Разом із почуттями Златодари до мене раптом дійшла дивна річ — серед дерев довкола не було ні тварин, ні птахів. Я не відчувала нічого живого. Вони покинули це місце ще давно і так і не вернулись.

А кров текла.

Я вдихнула, відчуваючи тремтячими пальцями силу, таку знайому — в тілі чоловіка. Ту, з якої я вже якось черпнула й собі — і так, що спричинила хмари серед чистого неба, грозу та розбудила щось... таке...

— Ти знаєш про мене надто багато, Спадкоємцю, — прошепотіла хрипко. — Звідки?

— Дихай.

— Скажи, звідки! — повторила я гучніше. На обличчя Всевлада набігла тінь.

— Розповів Ярий. Мій наставник. Задоволена? Тепер — зосередься і дихай. Розкажи мені, що це місце до тебе шепоче.

Але воно не шепотіло. Воно хотіло кричати.

Я згадала, як впускала в себе силу та спогади через дотики до Всевладових татуювань. Хай було боляче, хай... але ж вдавалось.

Я скам’яніла. Стиснула його руку в себе на плечі.

Іншу розслабила, дозволяючи потокам, що билися об шкіру, вільно увійти в плоть та кров.

А кров текла. Жолобами, які ще не були такими пощербленими. Вона сповнювала їх і так було її багато, і намішана вона була з рештками тіл, волоссям, нутрощами, аж позабивала водостоки та каналізаційний люк в центрі, і площа, така колись охайна і чиста, опікувана патрійцями-тюремниками, вкрилась багатосантиметровим наростом з решток тіл. По них ішли, як по асфальту, крокували, вгрузаючи темними чобітьми. Якісь люди. Якісь тіні. Вони померли надто давно, аби я могла розрізнити їх обличчя. Вони були надто жорстокими і страшними, їх душі згнили після перших же убивств, і я просто... не хотіла їх бачити. Та відвести погляду не могла. То було так дивно — я бачила Всевлада, Златодару і білий день. Я дихала і споглядала на відстані мовчазні будівлі. А за їх мурами бачила ніч. І ошалілих убивць, що волокли через єдині ворота до «ями смерті» всякого, не розбираючи, чи молодий, чи малий, чи старий. Горіли вогні за межами муру — між територією Ласиморсу та підйомом до лісу. Вони чаділи чорним і смерділи — то були вогні від спалення мерців.

— Я не думала, що це було так, — прошепотіла я. Відчула, що вп’ялась нігтями в руку Всевлада.

— Що ти бачиш?

— Я бачу, що твій народ несе тільки смерть, Всевладе. І більше нічого.

Я роззирнулась. Повз мене якраз провезли на тачках чиєсь тіло. В білій туніці з чотирикутною зіркою на грудях.

З грудей було вирване серце. Повибивані, розчепірені ребра стирчали врізнобіч. Синє обличчя вкривало багряне павутиння. Тачки перечепились колесом за якусь кістку і труп впав на землю. Сервус — це був сервус! — лаючись покликав на допомогу і інша тінь в сірому однострої підійшла, щоб заволікти закатованого мерця назад.

І я була там. І тут, і там. Водночас у двох місцях. Коли читала про ті жертви... коли навіть бачила рабів, скутих ланцюгами... То все уявлялось не так. Сухіше. Давніше. Так, що можна було читати, мов художній текст, і не думати, що насправді кожна пролита краплина крові колись була теплою. Мала запах, смак, що пронизав своїм металом повітря довкола. Кожна кістка рухала чиюсь руку чи ногу. Кожна... кожна людина, що була тоді, жила так само, як живуть зараз інші.

— Рів із кістками — то уся твоя імперія, Всевладе. Не тільки кордон Бактрії. Я бачу півметровий шар із нутрощів та крові, в якому ми стоїмо. Його не видно, але він не зникне ніколи, — я не впізнала свого голосу. Він лунав, мовби мертвий і металевий. Скреготів. Повсюдно дзвеніли крики. Найближче я бачила ті найстрашніші вогні, але чорна ніч, межуючись із реальністю, в якій я жила, показувала палаючою всю столицю. Не знаю як, бо ж розділяли нас кілометри. Та я бачила, обернувшись. Пагорби зайнялись. Крики лунали такі, що хотілось затулити вуха. Та я чомусь цього не робила. Чому? Не знала. Пролунав страшенний гуркіт. Придивилась — то впала центральна вежа Обителі Стожарів. Її не було видно вночі, але вона виднілась ген далеко, відбудована, нова. З очей потекли сльози.

— Колісія горіла. Ласиморс не був тільки в мурах цього місця.

Я поглянула під ноги. Не дивлячись на те, в чому загрузли мої чоботи. Дивлячись крізь землю. В колишню патрійську в’язницю, що заглиблювалась на багато поверхів в землю. Яка стала останнім страшним притулком для тих, хто не сховався від белатів. Хто не зумів їх збороти. Кому не пощастило вмерти на полі бою.

Тисячі. Десятки, сотні тисяч людей пройшли через неї. Замордовані, забиті, з роздертими тілами, знятою шкірою, витягнутими жилами, вирізаними очима й язиками, відрізаними вухами. Я бачила їх усіх — тіні переплітались між собою, роки накладались одне на одного, століття зростались.

Так виглядає пекло.

— Повертайся, Стожаре, — прошепотіла Златодара. — Повертайся до нас.

Я заплющила очі, а коли розплющила, то жолоби знову спорожніли. І тільки ніч лишилась — в очах Всевлада.

— Коли ти якось спитав Ярого, що варто зробити зі Стожаром, якщо зустрінеш — що він відповів?

— «Убити».

— А що подумав ти, коли побачив мене?

— Що ти схожа на Ханну. І вбивати тебе вже тому не можна. І що Ярий багато чому мене навчив, та це не означає, що він завжди має рацію. Та ти видавалась значно слабшою, аніж я уявляв. Тепер я переконався, що це не так, — він відпустив моє плече і відступив. — Ще трохи і ти потрапиш до палацу й дізнаєшся про все інше, чого хочеш. А тоді — оцей свій жар, що зараз горить в твоїх різноколірних очах, використаєш, аби виконати обіцяне. А зараз — витри сльози. І повтори все, що зробила.

— Навіщо?

— Так треба.

Я послухалась.

Знову зазирнула за мерехтіння, впевнена, що роблю це вже менш помітно. Серце стиснулось.

Кулаки — також.

Земля довкола нас загула і осипалась, проламуюючи підземні перегородки й підпори. Рухнули додолу будівлі, до неба здійнялась хмара куряви, затуляючи небо.

Я, приголомшені Всевлад і Златодара стояли на клаптику землі посеред темної прірви, оточеної напівзруйнованим муром. Найдавніша частина Колісійського Ласиморса зникла.

Від нас до пролому в мурі вів тонкий земляний міст. По той бік в лісі відчайдушно іржали налякані коні.

— Краще вже завмирай, — пробурмотів Всевлад.

— О, більше не буду. Дякую за тренування.

Розділ 15

Осіння негода пожирала день, а небо змішалось із землею. Їх зшили між собою мільйони тонких ниток дощу. Здавалося, наче вони — м’які та прозорі. Але варто було підійти й торкнутись, як нитки рвались, наче струни, били по пальцях, і в місиво з землі та небес починала текти кров. Як дивно — своєї руки я не бачила. Замість неї була сама тільки пітьма. Та біль відчувався. Гадаю, дарвенхардцям завжди щось болить. Ноги, шия, голова, спина. Зрізані пучки пальців, коли стріляєш, не надягаючи рукавиць чи напальчників, бо так наказав наставник, щоб звикала до дискомфорту і страждань, які завжди можуть чекати на службі. І тятива січе шкіру. Той дощ — не струни. Кожна краплина в ньому — тятива. Їх так багато.

В кого ж небо наготувалось стріляти?

Розплющила очі. На світлій стелі повільно розгортався серпанок червонястих світанкових променів. Поворушила правою рукою — вона дійсно боліла. Просто тому, що вночі я обійняла Всевлада і той, перекотившись, лежав тепер у мене на передпліччі. М’язи заніміли.

Якусь мить просто дивилась на спокійне Всевладове обличчя. Зазвичай спав він так, що, здавалось, очі чоловіка просто заплющені, та він готовий щосекунди скочити на ноги, схопити зброю, піти в бій. Але, може, то так впливало на нас те, що останнім часом ми багато часу проводили поряд і почувались в безпеці у присутності одне одного. Чи йому просто було так добре. Та сьогодні Всевладове лице було якимось таким розслабленим, що, здавалось, йому не двадцять сім, а принаймні років на п’ять менше. Зникли дрібні зморщечки на переніссі, які з’являлись, коли він хмурився, і ті, що були в кутиках губ і крил носа. Уста були напіввідкритими, а дихання — глибоким та спокійним. Тіні від довгих чорних вій падали йому на щоки. Це обличчя належало зараз юнакові, якого я зустріла в Сколісі, коли ми ще не були дарвенхардцями. Коли ще нікого не вбили. Коли нашим домом були вечори біля вікна одного з горішніх поверхів, за яким так гарно згасали сонячні жарини.

Дивилась би так ще довго-довго на нього, але плечем пройшла болюча судома.

Обережно, щоб не потривожити чоловіка, вивільнила руку з-під його тіла. Провела пальцями лівиці по передпліччю, оперезаному бинтами, відчуваючи, як повзуть шкірою мурашки. Стало легше.

Край бинта зачепився і, висунувшись з намотаного кокона, впав мені на обличчя. Я потягла тканину, розгортаючи, знімаючи пов’язку з руки. Біль від ран минув ще кілька днів тому. І щодня рубці, котрі полишались у місцях втрапляння стріл, ставали все меншими та непомітнішими.

Увесь розгорнутий бинт за мить зісковзнув на ковдру. Я спихнула його з ліжка. Провела пальцями по звільненій руці. Окрім червонястих смужок, де шкіру було стягнуто пов’язкою, на ній не виднілось ніяких ушкоджень.

Я опустила руку на ковдру і на мить замружилась. Думок в голові не було. Як дивно. Відчувалась разюча чистота свідомості. Я знову здорова. Моє тіло знову ідеальне. Кілька тренувань — і м’язи прийдуть в тонус. Посміхнулась сама до себе.

А тоді відчула, як тепла рука Всевлада накрила мою. І...

Вражено розплющила очі, підносячи розчепірені пальці до обличчя. На безіменному переливався червонястими відблисками світанку срібний перстень з вигравіюваним на ньому белатським геометричним візерунком.

— Материн. При Ахазові одягай рукавички, — прошепотів Всевлад, цілуючи мене в скроню. Від його дихання шкіру вкрили сироти.

— Я не маю для тебе... нічого схожого, — пробурмотіла я знічено.

— І як я це переживу? — засміявся він. — Викинь дурниці з голови. І взагалі, ти маєш дещо цінніше за срібло і золото.

— Що?

— Себе, — його рука ковзнула пов’язкою на іншому моєму передпліччі. — Давай поглянемо, як інші твої рани.

Обидві руки тепер були, як новенькі. Ноги, як виявилось, також.

Скинувши непотрібні тепер пов’язки до першої, Всевлад звівся наді мною на руках і, нахилившись, поцілував в ніс.

— Нарешті одужав найбажаніший гість в цьому домі. Прогуляємось, наречена?

Ми сіли снідати в таверні, крізь вікно якої було добре видно Крихталь та один із мостів, арки якого вифарбували золотом. Був ранній ранок — люди прочиняли ставні, човни з першим уловом вертались до берегів, а вулицями ширився аромат свіжовипеченого хліба. Молодий хлопчисько з кумедним носом-картоплиною розставив перед нами тарілки з яєчнею, м’ясом та овочами, хліб і приніс дзбан крижаної води. Всевлад доволі багато часу дивився відсутнім поглядом у вікно і я не могла зрозуміти його настрою. Але це дозволило не відчувати мені незручності від того, що більше з’їла саме я. Тіло наповнювалось енергією й приємним теплом.

— Всевладе, давай пройдемось біля палацу сьогодні. Але можна й всередину зайти, — сказала я, коли на столі лишилась тільки вода.

Погляд темних очей відразу став уважним і завмер на моєму обличчі.

— Ти вже одного разу там побувала. Гадаю, вистачить.

— Так, але зі мною вже все гаразд. Я хочу зрозуміти, яким буде прийом знову. Не варто одразу перевіряти це з Анною.

— Я не хочу, аби ти туди йшла.

— Але...

— Ханно, я сказав: ні.

Його різка, хоч і тиха відповідь, пролунала в повітрі, мов удар батогом. Я від здивування завмерла. Груди заповнило неприємне липке відчуття, витісняючи розслабленість та приємні спогади пробудження.

Руки самі мимоволі стиснулись у кулаки. Він це помітив.

— Ти мені не володар, Всевладе. Запам’ятай це. Ти можеш бути мені напарником чи коханцем, але не господарем.

Всевлад провів долонею по обличчю, наче стираючи невидиме павутиння, і зітхнув.

— Прогуляємось околицями й садом. Гаразд?

— Гаразд.

Було приємно знову відчувати вагу зброї на плечах та напругу в ногах від тривалої ходьби. Але тіло після кількатижневого лежання перебувало все ж у гіршому стані, ніж зазвичай, тому крокували ми неспішно. І все ж на момент сходження на вершину пагорба я трохи задихалась.

Темна споруда своїми верхівками розтинала блакить неба. Ми знову пройшли крізь арку муру, а тоді Всевлад звернув праворуч, минаючи площу перед входом та височезні вхідні двері. Між підніжжями веж та прибудовами лежали сутінки, було майже безлюдно, якщо не рахувати кількох сервусів.

— Це ж треба. Тобі таки пасує ця зброя, Всевладе, — пролунав неподалік голос. Всевлад і я повернули голови. До нас від головного входу ішла жінка — років тридцяти п’яти, низенька, худенька. Вбрана у вишневу легку сукню, яка тільки підкреслювала цілковиту блідість матової шкіри. На тонких зап’ястках блискотіли золоті кільця браслетів, а шовковисте каштанове волосся, викладене у вишукану зачіску, вінчала витончена діадема, вкрита розсипом діамантів. Обличчя незнайомки було милим, овальної форми, з широким ротом та невеликими, але досить-таки гарними карими очима.

— Касіє, як приємно.

Його голос справді потеплів. Касія простягнула руку і Всевлад поцілував тильний бік маленької долоньки. Зростом жінка була нижча за мене більше ніж на голову. Я зблизька бачила всі коштовні камінці в її прикрасі.

— Познайомтеся. Це — моя напарниця Ханна. А це — Касія, сестра Величної Терини. Хоч, як на мене, жінки більш величної, ніж ця, що перед нами, ще пошукати, коли мова не йде про титули.

Жінка розсміялась і поглянула на мене.

— Завжди говорить дуже небезпечні речі. Ви йдете до озера, я не помиляюсь?

— Саме так.

— То я до вас приєднаюсь. В мене голова просто тріщить від сьогоднішнього дня. Затонуло два кораблі, що прямували до Староти з Бактрії, на них були вельможі, весь палац гуде й переймається. Наче вельмож у нашій імперії мало. Спробуй-но хоч усі роди запам’ятай, і хто чий брат та сват. До того ж із Метейського краю нікого там не було, — промовила жінка, крокуючи стрімко й наче пурхаючи від кроку до кроку.

— Як твій чоловік? — спитав Всевлад, вочевидь намагаючись відволікти її від нерадісних думок. Вдалось кепсько.

— Сліпий і глухий вже, згинули б ті нерівні шлюби, — буркнула Касія, а тоді раптом вираз її обличчя в одну мить змінився на грайливий. Вона підморгнула Всевладові: — Добре, що хоч коханці молоді.

Я наступила на гострий камінець і ледь стрималась, аби не шикнути від болю. Чи злості.

Всевладове обличчя лишалось привітно-незворушним.

— Нічого, вмре Расіль і вийдеш заміж за когось кращого.

— Я сказала, що він глухий і сліпий, але ж іще доволі міцний. Та й Ахаз його цінує.

— Чоловік Касії — радник мого батька з питань торгівлі, — пояснив мені Всевлад.

— І доволі непоганий, хочу сказати. Вже майже тридцять років ним є. Інших радників, бувало, в заслання відправляли. Двох навіть стратили, — визнала жінка з ноткою гордості, наче це не вона щойно скаржилась, що чоловік її ще живий.

— За що? — спитала я.

— За розкрадання. Красти в Ахаза — це самогубство вже в зародку ідеї.

— Це зрозуміло.

Ми пройшлись кам’яним лабіринтом та раптово опинились по той бік палацу, що займав лишень невелику частину пласкої верхівки пагорба.

Іншу займало Небоводне. Анна розповідала, що раніше це озеро мало назву «Світанове плесо», проте її, певна річ, заборонили. Пройшовши через іншу браму довколопалацового муру, ми опинились на його березі.

Але те наймення, що вигадали белати, також чудово характеризувало водойму.

Вона була озером, найближчим до неба в цій місцевості. Майже ідеально круглим, нерухомим за відсутності вітру. Діаметром метрів сто. Тут, з боку палацу, береги Небоводного були викладені білими плитами, відділені від води кам’яними парапетами. Ліворуч та праворуч — порослі пишними, доглянутими садами. Прямо знаходилась пристань.

А ще тут не було так безлюдно, як серед похмурих, високих палацових стін, між якими бродила переважно сторожа. Берегом гуляли белати. Здебільшого, звичайно, знать.

Щойно ми вийшли на видноту, я відчула величезну кількість прихованих та не дуже поглядів. Більшість стосувалися Всевлада. Але потім переходили на мене. Тоді — на Касію, бо, мабуть, вона бувала тут найчастіше.

По той бік озера були прив’язані човни. Дехто плавав в них по тихих водах — але чомусь усі вздовж берега.

Ми спокійно зробили коло навкруг Небоводного. Вірніше, я зробила його доволі спокійно. Моїх супутників повсякчас заволікав до розмов хтось знайомий. Часто — жінки й дівчата, що з захватом чи неприхованим бажанням дивились на Всевлада. Гадаю, щонайменше з половиною його пов’язувало ліжко. Це могло б дратувати, але погляд на відображення неба й чорних веж у воді, слухання, спостереження — неуважне, відсторонене — дозволяли мені просто сприймати ситуацію такою, як вона була.

Я не ревнувала.

Ну... якось не так, як це робила б звичайна жінка. Я просто гучніше за будь-які голоси чула його рівне дихання та стукіт серця, що не пришвидшувався ні на йоту при спілкуванні з ними. Взагалі не так, як зі мною.

Цікаво, чи слухав він серцебиття моє і тих чоловіків, котрі, втім, майже завжди опускали погляди, варто було мені подивитись у відповідь? Хоча деякі цього не робили, і таке мені було, як це не дивно, до вподоби.

За якийсь час прибіг маленький служка-метей, що був одягнений охайно та чисто, і, мало не розпластавшись в поклоні на землі, повідомив, що пані Касію терміново викликають до зали нарад. Важко зітхнувши, закотивши очі, нагородивши мене на прощання кивком, а Всевлада просто погладивши по рукаву, жінка поспішила назад. За крок раптом зупинилась і озирнулась. Її обличчя перестало бути кокетливим. Очі світилися серйозністю.

— Всевладе, твій батько поїхав зі столиці і вернеться післязавтра, на свято Відродження. Подумала, тобі буде корисно це знати.

Він кивнув.

На якийсь час ми лишились самі.

— Чому ніхто не перетинає озеро по прямій? Усі пливуть по колу. — спитала, я.

— Це видно згори. Озеро дуже... особливе. Хочеш побачити?

— Але ж ти казав, що...

— Я не знав, що Ахаза немає. Якщо ти не передумала — можемо зайти до палацу. Ненадовго.

Я кивнула.

Сходи, переходи, зали, бібліотеки, відпочинкові вітальні з величезними камінами, внутрішні подвір’я з альтанками та фонтанами ховались за чорними похмурими стінами. Вікна зі сріблястими вітражами заворожували погляд, а проміння, проникаючи крізь них, творило дивовижне мереживо в приміщеннях. До великої зали, з підлоги якої проростали металеві дерева, ми більше не заходили, але й крім неї в палаці було, на що подивитись. Так само Всевлад розповів, що у центральній, залізно-скляній вежі, мешкає Ахаз із дружиною, тому туди ми також не пішли.

— Велична Терина — яка вона? — спитала я, коли ми підіймались кам’яними гвинтовими сходами до його покоїв, які були, як виявляється, триярусними. Просто за попередніх відвідин я нічого ж так і не роздивилась. Внизу, біля підніжжя сходів, їх охороняли двоє мовчазних дарвенхардців. Адже мова йшла про покої Спадкоємця престолу Метейського краю.

— Дуже спокійна. Молода. Досить красива, проте не така полум’яна, як її старша сестра, — стенув плечима Всевлад.

Сходи були крутими, підйом — тривалим. Освітлювались лампами з сяйво-каменем. Вочевидь, Всевлад дуже не хотів, аби я лежала поранена в будь-якому іншому місці — бо по-іншому пояснити те, чому він поніс тоді мене так далеко, я не могла. Це було єдине місце в палаці, яке він вважав безпечним.

— Тут — купальня, — промовив він, прочиняючи перші двері, коли ми вже добрались майже до верхівки.

Вежа була чорною як ззовні, так і всередині, але тут все було трохи по-іншому. Поміж темних стін в підлозі було зроблено круглий басейн зі срібним дном. Вода в ньому й сама видавалась рідким металом та світилась ізсередини. Єдиним додатковим елементом в інтер’єрі була кам’яна лава з поскладаними на ній чистими рушниками, а над нею — полиця з різними флаконами. В купальні було три вікна, а між ними високі прямокутні дзеркала сягали від підлоги до стелі. Схоже, між камінням в басейні було вставлено шматочки сяйво-каменю — дно світилось і вода променилась срібними променями, досягаючи ними стелі. Вона й була єдиним джерелом освітлення в залі. Вікна затемнили темною тканиною, крізь яку не проникало й промінчика знадвору. Праворуч та ліворуч були ще невеликі кімнати, відділені зачиненими дверима. Певне, лазничка та ще якесь додаткове приміщення. У дзеркалі навпроти дверей я побачила відображення сріблястого мерехтливого сяйва з басейну та нас із Всевладом позаду нього. На стелі переплітались, колихаючись, кільця з поверхні води.

Я ще ніде не зустрічала такої кількості елементів, що провокували гру зі світлом, як у цьому палаці. Але, на відміну від спантеличувальних променів у тронній залі, освітлення в купальні було мені до вподоби.

— Що знаходиться вище?

— Мій кабінет.

Ми піднялись сходами на поверх вище.

Кабінет був зовсім іншим. Тут також було троє вікон, але між ними розташувались книжкові шафи. Стіл письмовий — з ідеальним порядком, рівно поскладаними шматочками пергаменту, каламаром, перами, записниками. За ним було розкішне крісло з червоного дерева, оббите темним оксамитом. Поряд знаходився ще один стіл, довгий — завалений сувоями, розгорненими книгами, картами, недогорілими свічками, збільшувальними скельцями, ножицями та іншими цікавими штуками. Усі вони були вкриті пилом — попри те, що повсюдно в кімнаті панувала ідеальна чистота.

Пообіч від дверей були дві шафи зі скляними стінками. Обидві всуціль заставлені різними сумішами, елементами, порошками, травами. Одна — лікувальними. Друга — тими, які використовувались для виготовлення різної зброї. Ще на підлозі стояла велика різьблена скриня.

Я пройшла до кімнати й провела пальцем по одній з карт, що лежали на довгому столі. Тонка лінія, зібравши пил, прокреслила шлях з Колісії до Дикого краю.

— Не люблю, коли чіпають ці речі, — сказав Всевлад, спостерігаючи за мною примруженими очима. Він стояв, прихилившись до одвірка. — Тому на цьому єдиному столі ніколи не прибирають. Проте і я сам кілька років нічого на ньому не змінював.

— Бруднуля, — всміхнулась я. Перейшла від столу до однієї з книжкових шаф.

— Військова стратегія, зброя, зброя, зброя, фехтування, стрільба з лука, інтуїтивне мислення, історія, історія, зброя, історія, — забубоніла, вивчаючи корінці книг. — О-о-о-о...

Витягла невелику чорну книжку. Вдруге перечитала назву, не вірячи своїм очам. Ми витратили на прогулянку палацом кілька годин — вже настала пообідня пора. Тепле сонячне проміння падало мені на руки й назву: «Художнє ремесло».

— Ти що, від Стожарового друга нахапався? — засміялась. Всевлад підняв одну брову, дивлячись на мене якось дивно. Якби я не знала його, то сказала б, що зараз чоловік неприховано мною милується.

— В цій книзі різна символіка описується. Якою керуються, створюючи орнаменти та інші оздоби. Неук ти, — відповів шпилькою на шпильку.

— Це в мене робочий стіл у віковій пилюці? Ще ображати сміє, — я поставила книгу на місце, втрачаючи до полиць інтерес. Натомість підійшла до скрині.

В ній були дарвенхардські обладунки. Чорні, матові — мов темна ніч.

Всевлад підійшов і зупинився поруч.

— Я думала, що дарвенхардці вкрай рідко використовують обладунки. Я навіть не робила звернення, аби мені мої в школі видали. Для чого вони тут? Ти ж рідко в столиці.

— Це мого діда. Я пройшов чималу школу ще до того, як навіть опинився в Еліті, не те що в Дарвенхарді. Ахаз тренував мене сам, відколи мені виповнилося вісім. На цих обладунках він учив мене знаходити слабкі місця навіть у броні дарвенхардців.

— Важко було?

Всевлад знизав плечима, проводячи пальцями по чорному панциру в скрині.

— Тренування — так, звісно. Але вони потрібні, та й багато мені дали. Але, Ханно, я ненавиджу власного батька. Не дуже просто з цим жити. От ти б... змогла забути?

Я похитала головою.

— Та ти не хочеш, аби Анна його вбивала, так? — Всевлад кивнув. — Чому?

— Просто не хочу... бути винним в смерті свого батька. Я довго вагався щодо цього. Але... ким тоді буду?

— Просто будь собою. Завше. Гаразд? — я опустила віко скрині і сіла зверху. Взяла Всевлада за руку і він підійшов, опинившись поряд. Зазирнула у вічі знизу вгору. — Давай сьогодні тут залишимось?

— Тоді я стану схожим на хлопця, що нишком привів дівчину додому, доки батьків нема, — посміхнувся він. Розпустив моє волосся і ковзнув пальцями в чорні пасма. Тоді зняв зі спини мій лук та допоміг звільнитись від портупеї, що тримала сагайдак. Зброя впала на підлогу. Всевлад провів пальцями по моїй спині і я відчула, як розслабляються м’язи.

— Ти саме такий хлопець.

— Вір мені завжди, добре?

— Віритиму.

Я не просила того ж взамін. Не вміла. Ніколи подібного не робила.

Але він все побачив в моїх очах — бачила це. Почув в уривчастому диханні, відчув в тремтячих руках, що знімали вже його зброю. Його одяг.

Ми жодного разу навіть не освідчились одне одному в коханні. Але я б краще все життя слухала тишу коло його губ, перервану тільки диханням — пришвидшеним, спокійним, глибоким, уривчастим, — та будь-яким, аби лишень ті губи були поряд, аби лишень не чути брехливих, холодних, несправжніх або просто непотрібних мені слів інших чоловіків. Я б краще відчувала спокій його рук, що могли просто завмерти в мене на тілі, наче відчуваючи щось, мені незрозуміле, вивчаючи невидимі, непомітні, такі незначні пульсації під шкірою, у венах, захованих глибше за дрібні капіляри, в які ніколи не приливала надміру кров холодної дарвенхардки, не примушувала шарітись, ніяковіти чи бути такою розпашіло-розкішно-ніжно-привабливою, як то буває з багатьма жінками. Я б краще відчувала, як завмирають його руки, аніж дозволила нишпорити своїм тілом чиїмось нетерплячим, гидким, тремтливим пальцям.

Я б краще усе життя лишалась нічиєю, лиш би не проміняти отакий один день на сотні інших, сповнених насолод і радостей. Але не з ним.

Він цілував мене в губи, торкався устами повік, шиї, ключиць, яремної ямки, вух, волосся, плечей, внутрішніх сторін ліктів, затримуючись там, де шкіра була ніжнішою; водив пальцями по колінах, стегнах, спині, усюди, де хотів. І квіти, що розквітали від його дотиків, не були такими полум’яними та водночас невинними, як колись у Сколісі, коли ми були одне одному ніким. За роки вони відчувалися крижаними, чистими і своєю ніжністю завдавали якийсь неясний, особливий вид болю. А може, то я так сприймала радість. Розучилася бачити тільки це відчуття. Дарвенхардцям завжди десь болить. Замружилась. Суміш думок, переживань, хвилювань, спогадів про нічне марення і дощ із тятив зникли в одну мить, коли Всевлад раптом припідняв моє обличчя назустріч своєму і не цілував так довго, що я мусила розплющити очі.

І тоді, вперше за всі роки, що ми були знайомі, за всі поцілунки й слова, за всі дотики я побачила в його чорних очах темну-темну, тільки мені й видиму синь.

— Моя?

Його голос пролунав тихо й трохи хрипко. Пальці провели ніжну лінію по моєму підборіддю, але погляду ніхто з нас не відвів.

— Твоя, Всевладе.

І це була єдина думка, яка лишилась в моїй голові, коли раптом під лопатками опинився наш скинутий на підлогу чорний одяг.

Твоя, Всевладе. Навіть коли заснув у спальні нагорі, уже над ранок, а я все не могла — і дивилась крізь розкриті віконниці на темне небо. Майже чорне, пронизане синню, глибоке небо. Всіяне легкими туманами сузір’їв, воно мовчало. Твоя. Обійняла, притискаючись, наче боячись, що ось він був — і раптом зникне. Та навіть якби й так, якби це все виявилось сном. Твоя. Тицьнулась носом у ділянку між його шиєю та ключицею. Вдихнула теплий, рідний тепер запах. Твоя.

Пригорнув уві сні.

Подумала, поринаючи в темряву, що так і не дізналася, чого Небоводним усі човни пливуть колами.

Розділ 16

— У мене таке погане передчуття, Анно. Важко це пояснити. Не варто нам завтра йти до Палацу Величного. Взагалі... не варто. Особливо — тобі.

Злата м’яко, не спричинивши шуму жодним необережним рухом, прослизнула до кімнати й зачинила за собою двері. Якщо Тигран переважно користався вікном, та й то темної-темної ночі, дівчина могла собі дозволити пройтися будинком. Подібно до мене, вона володіла здатністю відчувати людей на відстані — їй легко було пройти непомітною коридорами та сходами.

За вікном згасало сонце. Я непокоїлася — Ханна та Всевлад не повертались від ранку. Хоч би нічого поганого з ними не сталось, як минулого разу.

— А я непокоюсь за наших дарвенхардців.

Дівчина підійшла і зупинилась трохи осторонь — щоб не було видно з вулиці. Хоча до муру й брами, що відділяли територію маєтку від дороги й інших будинків, була доволі значна відстань, та й наче не відчутно було нікого чужого поблизу. Але обережність ніколи не зайва. Ми надто звикли до неї в дорозі.

— Думаєш, з ними знову щось трапилось?

— Я не знаю.

— Всевлад не може захистити Ханну. Це навіть він визнає. Каже, що це тому, що вони обоє захищають нас. Але я маю щодо цього сумніви. Він бачив твою силу в Ласиморсі. Мене вона також вразила. Але я перед нею схиляюсь. А що відчуває цей клятий чорноволосий белат — хіба він сам знає? Він дуже самовпевнений і начебто могутній. Але рівно доти, доки не зустрінеться з батьком. А тут така можливість є щохвилини.

— Ми уклали альянс. Я, Ханна та Всевлад. А ви погодились іти з нами. І завтра ще один із пунктів угоди може бути виконано. Але я ніколи й словом тобі не дорікну, якщо ти не підеш. Ти багато віддала нашій авантюрі. І мало не загинула в Розарі. Я хочу повернути додому Тараса. Та це вже давно не є єдиною причиною, чому я хочу отримати доступ до знань Стожарів. А вони заховані в підземних залах цього чорного гребеня, що здіймається на верхівці пагорба.

— Я ніколи тебе не покину. Не говори дурниць, Стожаре.

— Тоді не проси мене відступати. Я відчуваю себе частиною чогось... і прагну до чогось. Я більше не можу просто йти шляхом, який нікуди не веде. Я маю дізнатись більше про те, хто я така. Земля говорить зі мною, міста говорять. Але я хочу мати справжніх вчителів. Я маю вас, чудових друзів, та як Стожар — я дуже самотня. Ти бачила прояви моєї сили. В тому палаючому селі. В Ласиморсі. Але я не завжди можу її контролювати. Не завжди можу скеровувати. Я хочу розібратись в тому, як белати здолали Стожарів. Я хочу стати сильнішою, Злато. Не проси мене відступати. Не зараз. Не за крок до цієї мети.

— Я прошу тебе не забувати, що ніколи шлях не буває єдиним. Тигран правду казав — те, що Всевлад щось придумав, не означає, наче він вирішує геть усе. Ми можемо мати й свій план. Інший, відмінний. Запасний. Називай, як хочеш. Якщо ти готова, я маю ідеї.

Якусь мить ми мовчали. Небо за вікном залили смуги червонястого й синього кольорів. Наступала ніч. Місто загоралось вогнями. Але зараз я бачила їх якось відсторонено.

— Мандрівки зближують, тобі не здається? Такі дивні речі трапляються. Люди рятують одне одному життя, скажімо. Ти підставляєш себе під ікла величезного вовка, аби врятувати дарвенхардця. Дарвенхардка стрибає за тобою зі скелі в нестримний потік. Шукач рятує від пуми дарвенхардку. Колообіг порятунків якийсь. А потім всі починають одне одному не довіряти. За день до чогось справді важливого, — роздратовано сказала.

— Одного разу я теж думала, що варто йти до кінця, прийнявши рішення. Яким би воно не видавалось, — в голосі Златодари задзвеніла сталь. Вона подивилась на мене і її сірі очі в тіні видались чорними й непроникними. — Тигран же не розповів тобі, так? Ти хоч запитувала? Чому він так ненавидить мене та свого батька?

Розмова зробила геть неочікуваний кульбіт і я у відповідь промимрила щось невиразне.

Злата випрямилась. В її погляді читався виклик. Давно не бачила її такою — прямо як колись в Павутинні, коли ми безперестанку присікувались одна до одної.

— Його матір називали Криланою, — тому що вміла дуже легко й вправно видиратись на дерева й стрибати з гілки на гілку, немов птах. Вміла стріляти в польоті. Не згірше за наших товаришів у чорному. Бо вона також була Шукачем. Адже тільки вони мають право бути Радниками, ти знала це? Орден Шукачів заснував колись Павутиння. Це був їхній таємний прихисток. Але вони ризикнули поділитись ним з кількома сотнями патрійців, коли Патрія впала. Заховали їх. Тільки там ще й живуть чистокровні їх нащадки. Найвправніші можуть спробувати пройти навчання Шукачів — виснажливе, складне. Яке робить їх особливими. Яке робить їх сильнішими, вправнішими, стрімкішими за інших людей. А є ж іще різні зілля, що покращують зір, слух, допомагають не відчувати голоду, виснаження... часом — болю. Шукачі завжди зайняті справами важливішими й небезпечнішими, аніж інші жителі. Вони не збирають ягід та грибів, рідко полюють. Вони патрулюють кордон Дикого й Метейського країв, навідуються, аби шпигувати, в міста та села. В Павутинні доволі непогано розуміють, що діється в Циркуті. Це важливо для безпеки. Але інколи... інколи, коли трапляються суворі зими, коли крига не сходить до квітня, а то й травня, коли не вдалось гарно запастись на зиму, Шукачі вирушають на грабунок. Беруть із комор белатів, що мешкають в прикордонні, те, що треба: пшеницю, жито, м’ясо. Важливо діяти вкрай обережно. Якщо ж обережність не рятує, якщо Шукачів помічають дарвенхардці, то є два виходи — бій на смерть... чи смерть, заподіяна собі, аби не втрапити в полон.

— Але ж...

— Прошу, Анно, не переривай мене. Я не зможу закінчити, — Злата взяла мене за руку й виступила з тіні. Та вже було байдуже — за вікном стемніло, а в мене в кімнаті не горіло й свічки. Пальці Златодари були крижаними.

Я накрила її руку вільною і стиснула.

— Часом, звичайно ж, Шукачі, як і інші люди, знаходять собі пару. Найбільш поширений варіант — це союз із кимось звичайним, хто завжди чекатиме твого повернення, поїде з дітьми далі від кордону, коли вони з’являться. Шлюб із Шукачем, я гадаю, дуже сильно нагадує шлюб із митцем. Але бувають винятки. Такі, як Ждан та Крилана. Їх по черзі обирали Головними Радниками аж шість разів, коли вони були разом. Пара просто досконала — в бою, в стосунках, в своїй пристрасті. В них народились діти, з двома ти знайома — з Либіддю та Тиграном, звісно ж. І старший син — надія, гордість, улюбленець батька й матері — пішов їх шляхом. Розпочав навчатись на Шукача. Ну, а ще в Павутинні жила-була одна дівчина. Норовлива, вперта, наділена здібностями, які, як вважала, були її благословенням, дозволяли вважати себе кращою за інших.

— Ти.

— Я. Донька радниці Біляни й видатного мисливця Томи. Учениця всіма шанованої Волі. Найкраща подруга Тиграна, яка одного дня, десь на шістнадцятому році життя, усвідомила, що дружба раптом перестала бути такою, як раніше. Усвідомила, що закохалась. І так вперто думала, що це обов’язково взаємно, або буде взаємним, варто мені захотіти, що обрала шлях, не даючи можливості подивитись на обхідні стежки. Знаєш, тут, в Колісії, завтра буде свято Відродження. Воно — циркутське. Знаменує перехід від часу, коли земля спала й набиралась сил, до того, коли вона починає давати плоди. Бачиш, усе розквітає. І скоро таки з’являться перші ягоди. В Белаті вони вже з’явились, але тут — холодніше. Але такі свята виникають у багатьох народів, якщо не у всіх. Ми можемо мати різні здобутки й перемоги у битвах, війнах, різних героїв, та тільки ритм природи для усіх — один. Як і ритм життя. Наше свято зветься Стожарів день. Ти ж читала про нього, я знаю, що читала, хоча й Воля могла розповідати. В цей день відбуваються гуляння довкола вогнищ, далеко в горах Дикого краю. Молодь йде туди понад тиждень, бо ж близько до кордону дим може привернути зайву увагу. Цей похід завжди такий захопливий. А очікуваний день та ніч за ним знаменують початок всього нового. Зазвичай в Стожарів день виконують особливий ритуальний танець, до якого можуть запрошувати як хлопці дівчат, так і дівчата хлопців. Таке запрошення — це освідчення. І коли ти приймаєш його, то даєш відповідь. Згоду на стосунки. Якщо приймаєш його три роки поспіль від однієї й тієї ж людини — святкується весілля. Це такий... випробний термін. І... — Златин голос урвався.

— Ти запросила його.

— Так. І ще ніколи не бачила його таким здивованим, як тоді. Тигран відмовив.

— Але який стосунок до цього мають його батьки?

— Я ж була ученицею Волі. Разом із нею ми робили багато дивовижних справ. А ще... часом ми обирали, коли котрась пара Шукачів має йти у вилазку, хто саме це буде і куди. Торкались струн у повітрі. Слухали, що вони шепочуть. Виконували різні замовляння, які Стожарам не потрібні, але таким, як ми, хто наділений лишень краплинами сили, необхідні. Та інколи навіть ми помиляємось.

Златодара замовкла і досить довго дивилась у вікно на вогні міста. В кімнаті було темно, хоч в око стрель, і я бачила лишень красиві контури її обличчя в слабкому сяйві, що проникало з вулиці. А ще — блискучі очі.

— Я почувалася знехтуваною і приниженою. Так багато хлопців загравали зі мною. І в той клятий Стожарів день, після Тигранової відмови, намагались запросити потанцювати... аж доки в одного не посивіло від мого погляду волосся. Чому не втекла тоді? Варто було. Але... я була розлюченою. Не хотіла показувати свою слабкість і біль, тому не зникла зі свята одразу ж. Той нещасний... більше жоден чоловік до мене не підходив з подібними намірами. Тільки Тигран. Згодом. Він намагався помиритись. Пояснити, що просто не... не відчуває того ж. Не прагнув давати зайвих обіцянок. Я не хотіла розмовляти з ним і мовчанка тривала до наступної зими. Холодної, лютої. Під час якої почалась якась епідемія в іншому місці, в тому, де мешкають діти. Воля з кількома Шукачами, попри негоду і страшні замети, подалась туди. Їх не було кілька тижнів. З їжею були страшенні проблеми. І тоді звернулись до мене. Щоб обрала пару Шукачів. Всі думали, що це будуть Ждан і Крилана. Але я... я зробила помилку. Я обрала Крилану та іншого Шукача. Не її чоловіка. Ждан погодився лишитись в Павутинні. Там теж було доста проблем. Я обрала село... і помилилась вдруге. Крилана і той другий Шукач, його звали Вересом, поїхали вночі. Це було не перше таке завдання для кожного з них. Та перше, де вони наштовхнулись на чотирьох дарвенхардців. Їх тіла, пронизані десятками стріл, викинули на узліссі — як попередження для нас усіх, що не варто... перетинати кордон.

Злата вихопила свою руку з моїх і піднесла до обличчя. Стерла щось зі щік. Дихала тихо. Як і я. Чутно було кроки слуг на першому поверсі, скрип сходинок в когось під ногами. Далеко, в інших покоях, засміявся дзвінко Адам, який так і не розмовляв. Біля освіченої ліхтарями в’їзної брами пройшлась постать у сірому — Вишена.

— Я думала, він мене уб’є. Він тоді... схопив мене за плечі і... я думала — це кінець. Я хотіла, щоб так було. Але він зник. На півроку. Хтозна, де був в той час. Потім повернувся. З тихою ненавистю. І саме після його повернення, чомусь тоді, не раніше, коли я готова була повидирати собі волосся з відчаю, в мене стався перший больовий напад в серці.

— Ти обрала його матір... — затнулась.

— Я не знаю. Я стільки разів намагалася розібратись, які струни почула тоді — справжні, патрійські, чи свого ураженого самолюбства, прагнення завдати болю... Я не знаю. Він, може, чекав від мене якихось виправдань. І Воля ж після смерті Крилани й Вереса довго розмовляла зі мною, так пронизливо, бачачи наскрізь. І сказала, що я просто помилилась. Запевнила мене в цьому. Я знаю — зробила це щиро. Але я сама себе переконати не можу. Крилана вмерла страшною смертю, бо я послала її туди. Яка різниця, чим я керувалась.

— Я можу вияснити це. Якщо хочеш. Я зроблю це точно, ти знаєш. Якщо мені вже дозволено було проникнути в голову й душу дарвенхардця, крізь біль та мури його свідомості, то твій дозвіл вирішить усе. Ти дізнаєшся...

— Я не хочу. Якщо мені стане легше — це буде не намарно. А якщо... якщо... так я принаймні маю сумнів... — похитала головою Злата.

— Якби ти послала туди й Ждана — він теж би помер.

— Або врятував би й себе, й дружину.

Я підійшла і пригорнула Златодару до себе. Міцно так. Вона сіпнулась було, але я тільки ще впертіше її обійняла. Врешті вона тицьнулась носом мені в плече і я почула тихе схлипування. Пригладила рукою її волосся, поцілувала в скроню.

— Але, знаєш, після цього я ніколи не помиляюсь. Навіть коли сама того не бажаю, можу відчути, що буде. Не завжди. Інколи. Сьогодні — саме такий день, — прошепотіла дівчина. — Я просто... не можу промовчати. Я знаю, я відчуваю, що ти не хочеш мене послухатись. І ти маєш на це право. Особливо після щойно почутого. Я так люблю тебе, Стожаре. І хочу розвести будь-яке лихо руками, мов хмари. Але не зможу, якщо ти не дозволиш.

— В мене, Злато, в житті було стільки дурні — словами не передати. Але щодо чого я точно не шкодую — то це щодо людей, які зараз поряд зі мною. Не дозволю тобі розгортати лихо, — я знову поцілувала її в волосся. — Зроблю все, аби не допустити його.

Вона не дивилась на мене з докором. В жодну мить нашої прогулянки Колісією, коли поряд крокував зосереджений та мовчазний Всевлад, а сама Златодара йшла трішки позаду поруч не менш зосередженого й мовчазного Тиграна. Ми піднімалися вгору — до чорного палацу, і тремтливе повітря обволікало мене, як нездоланне марево. Та хай тренування в Ласиморсі й закінчилось моїм емоційним вибухом, воно все ж дало свої плоди — я вже не переймалася так через тремтливе повітря. Просто подекуди бачила кров на східцях чи стінах будинків — давню, з іншого часу. Інколи — невиразні тіні тут чи там. За тими завісами. Але дихання товаришів поряд, гомін людей довкола, що прикрашали місто стрічками, вінками й букетами, ритми бубнів, які встановлювали на площах і перевіряли «на звук» — адже ввечері мали розпочатись святкування; важка Ханнина зброя на плечах — все це було куди реальнішим.

Ми пройшли крізь темну арку воріт і опинилися в тіні високих башт. Я кинула погляд догори — і побачила їх на мить світло-сірими. Але за секунду марево зникло, як і моя до нього увага.

Ми зайшли до розкішного передпокою крізь неймовірних розмірів двері. Фантастичних зусиль вартувало не задерти голову догори й не почати роззиратись. Адже тут колись росли між сходами могутні дерева, виплекані Стожарами. Рослин і сліду на лишилось, натомість вестибюль прикрашали дві височезні статуї. Я тільки оком кинула, аби побачити, що то — якісь чоловік і жінка. І одразу ж пішла далі, не відстаючи від Всевлада, і наші «сервуси» також не зволікали. Ми пройшли крізь одні з дверей в тіні статуй і опинились в лабіринті переходів та залів, через які Всевлад крокував упевнено, хоча й нешвидко. Був пообідній час — сонце вже давненько перейшло зеніт і знаходилось геть недалеко від горизонту. Тепле проміння наскрізь пронизувало приміщення, ми проходили крізь нього, розриваючи своїми темними постатями. Тут багато де стояла сторожа.

А потім проміння зникло — коли в одному з коридорів Всевлад звернув до сходів, якими ми почали тривалий спуск донизу. Сходи яскраво освітлювались сяйво-каменем. Привели вони нас до великої зали, з якої вело двійко дверей.

Їх охороняли двоє мовчазних дарвенхардців. Але вони не нагадували якихось бездушних кам’яних охоронців, ні. Пильні очі уважно вивчали прибулих.

Між дверима стояла кам’яна лава.

— Залишаєтесь тут, — сказав Всевлад, поглянувши на Тиграна й Златодару. — До дверей — ні на крок.

Ті виструнчились, дивлячись поперед себе, і так і завмерли.

Ми підійшли до дверей. Їх охоронці не зрушили вбік навіть на міліметр.

— Ханно, залиш усю зброю на цій лаві, — промовив неголосно Всевлад. Я була переконана, що дарвенхардці чудово знали, хто він такий, але не подавали й знаку. Ми зняли свої луки й сагайдаки, портупеї з ножами зі стегон, повитягували ножі з чобіт та з-за краг. Ханна наполягла вранці, щоб я узяла все, що зазвичай носить і вона. І тепер я зрозуміла, чому — дивакувато виглядала б, якби не була екіпірована, як і всі дарвенхардці. Наприкінці я лишилась в самому одязі. Всевлад же зняв сорочку — охоронці, уважно глянувши на його вкритий татуюваннями торс, відступили від дверей. Всевлад мовчки підійшов до тих, що були праворуч, і штовхнув їх.

Ми опинились в ще одному залі. Повному стелажів.

Порожніх.

— Всевладе, чому...

— Все, що не знищили, перенесли на рівень нижче. Ходімо, — тихо урвав він мене.

Ми пройшли цю залу. За нею — ще шість таких самих. Ніде — ні душі. Ніде — жодної речі. Тільки порожні полиці.

Нарешті ми знову опинились на сходах. Знову пішли донизу.

Вкотре — охорона. В мене по спині пішов мороз.

Десять сторожів у чорному. Навіть вхід до палацу захищали менше. Я впізнала серед них червоноволосого Варума. Він поглянув на мене довгим уважним поглядом. Тоді — перевів на Всевлада. Але нічого не сказав.

Спадкоємця та мене більше не затримували. Двері тут були одні.

Ми минули їх. Чорне дерево гулко зачинилося в нас за спинами. Всередині була зала — я не бачила її кінця. Освітлена світильниками із сяйво-каменем. Але доволі тьмяно — через свої грандіозні розміри. Стеля губилась в темряві високо вгорі. Повсюдно — потужні темні колони.

А між ними...

Я охнула.

Гори книг, складених одна на одну. Якісь залишки одягу, тканин, меблів. Дзеркала, так багато — овальні, круглі, прямокутні, неймовірних форм. Різні-різні речі. Все присипане товстим шаром пилу, але таке...

Величезні шоломи. Такі, які можна було б одягнути на скелю.

Шоломи з тих скель-голів, якими повен Дикий край. Шоломи поснулих велетів!

Я пищала б голосно-голосно від захвату, але не могла витиснути з горла й звуку. Тільки захоплено дивилась. Підійшла до одного з потьмянілих, вкритих іржею та мохом шоломів. Простягнула руку, щоб торкнутись...

Довгий ланцюг, дзенькнувши, перелетів у мене над головою. Не встигла я нічого зробити чи подумати, як він затягнувся довкола мого тіла, притискаючи руки до боків, і обвився ще раз. Я скрикнула від болю, коли сильні руки різко стягнули пута в мене за спиною й іржаві шорсткі ланки впились в тіло.

— Їх придумали твої попередники, Стожаре. Для відступника. Не передбачили тільки, що після осквернення цього місця усі ваші штуки почали діяти проти кожного з вас.

— Всевладе! Що ти робиш?! — заборсалась я. На мить мені здалось навіть, що то не він, що то хтось сторонній, незнайомий...

Але погляд, з якого витікала пітьма, на який я наштовхнулась, мало не звернувши собі шию, аби глянути назад, був його. Я задихнулась. Від страху. Від усвідомлення того, що відбувається.

Все здавалось несправжнім.

До моменту, як ланцюг, що оповив моє тіло, не почервонів раптом і не став пекти мене, як розпечене залізо.

Напевне, такі крики чують навіть у Дикому краю.