Ґарґантюа і Пантаґрюель

Одавторове слово

Мочеморди преславнії і ви, шовкошитні ходячі пранці (вам-бо, а не кому іншому, присвячені мої писання). У Платоновому діалогові Бенкет Алківіяд, зохвалюючи свого учителя Сократа, от уже хто філософ над філософами, прирівнював його, між іншим, до силенів. Силенами звалися колись шкатулки, їх ще й досі продають по аптеках, зверху на них понамальовувано кумедні й утішні фігурки, всяких там гарпій, сатирів, гусаків на загнузді, рогатих зайців, качок-в'ючаків, крилатих цапів, оленів у запрягу та інші прецікаві кунштики, понавигадувані, аби людей веселити (чим і займався Силен, доброго Бахуса напутник), а всередині зберігалося дороге надіб'я, як-от бальзам, сіра амбра, амом, мускус, цибет, потовчені в порошок самоцвіти та інші коштовності. Такий, як запевняв Алківіяд, був і Сократ: на вулиці оцінюючи його зовнішність, ви не дали б за нього щербатого мідяка, такий він був із себе препоганий і манерами неоковирний: ніс кирпою, погляд сторч, вираз на обличчі якийсь пришелепкуватий, поведенція простацька, убрання убоге, жив він біду прикупивши, з жінками сварився, служити ніде не міг, охочий був жартувати, не проливав, любив підшкильнути, а все, щоб приховати божисту свою мудрість. Але як ви шкатулу цю відкриєте, то всередині знайдете небесний, многоцінний надіб: дотепність просто-таки надлюдську, чесноту дивовижну, звагу нездоланну, тверезість неподобну, життєлюбство незнищенне, гарт непохитний, а крім того, цілковиту зневагу до всього, ради чого рід людський стільки дбає, бігає, гарує, мандрує і воює.

На що, по-вашому, б'є оце переднє слово і моя засторога? А ось на що, учнівство моє дороге та інше гультяйство! Читаючи цікаві назви деяких книжок мого компонування, скажімо, Ґарґантюа, Пантаґрюель, Феспент, Про вигоду гульфиків, Горох у салі cum commento[1] тощо, ви поспішаєте вивести, що в цих творах ідеться лише про курзу-верзу, гиль-гуси та всякі інші веселі побрехеньки, тим-то заледве побачивши щось на сорочці (себто на титулі), але ще не втямивши що й до чого, ви вже ладні реготати і потішатися. Одначе людські витвори не заслуговують, щоб їх так легковажили. Ви ж бо самі кажете, що не всяк чернець, на кому клобук, що в декого на нозі сап'ян рипить, а в борщі трясця кипить, і що на тому хоть і плащ гишпанський, але гишпанської доблести в ньому нема і в заводі. Отож розгорніть сюю книжчину і гарненько зважте, про що в ній мова мовиться. Тоді ви зрозумієте, що надіб'я, яке вона містить, зовсім не те, яке прирікала шкатулка, іншими словами, речі, що тут викладаються, не такі вже й безрозумні, як можна подумати, читаючи заголовок.

І хай навіть достеменно ви знайдете тут речі кумедні й цілком відповідні заголовку, а все ж вух не розвішуйте, слухаючи співу сирен, а ставте куди вище все те, що я, як може вам здатися, ляпнув з дурного розуму.

Чи ви пляшку коли відкубрювали? Хай ти сказишся! Згадайте, яка це втіха. А чи бачили ви собацюру, який знайшов шпикову кістку? За Платоновим твердженням (lib. II de Rep.[2]), собака серед тварин найбільший філософ. Якщо ви бачили, то, мабуть, помітили, як святобливо оберігає він цю кістку, як ревно її ховає, як міцно тримає, як обережно бере зубами, як смачно трощить, як щиро висмоктує. З якої речі він так робить? Чого він сподівається? Чого домагається? А нічого, крім дещиці шпику. Щоправда, ця дещиця над усе смачніша, бо шпик, мозочок — найкраща, яка тільки є на світі, пожива (за свідченням Галена III Facu. natural, і XI De usu parti[3]).

Взором того собацюри ви мусите бути мудрі, аби винюшити, зачути й поцінувати ці прегарні й смаковиті книги, бути навальні у гонах і сміливі у хватці. Відтак по горливому читанню і зрілій розвазі треба розгризти кістку і висисати шпик, себто те, що я називаю пітагорійськими символами, і тоді знайте: читання вас покріпить і напоумить, бо тут вам відкриється геть-то інший дух і зовсім нова наука, щоб утаємничити вас у великі секрети і моторошні тайнощі, пов'язані з нашою вірою, політикою і побутом.

Невже ви справді гадаєте, ніби Гомер, Іліаду та Одисею пишучи, думав про ті алегорії, які йому приписали Плутарх, Гераклід Понтійський, Евстатій, Корнут і які потім у них перекрав Поліціано? Якщо вам саме так здається, тоді нам не по руці; як на мене, про ті алегорії Гомер дбав не більше, ніж Овідій у своїх Метаморфозах про євангельські дари, і хоч би скільки один братчик, дурноверхий чорноризець, усесвітній підніжок доводив, що це не так, усе ж, як каже приказка, нема дурних.

А як ви міркуєте інакше, то з якої речі ви це робите і чом би вам тоді не зробити того самого з приводу моїх веселих і небуденних хронік, я ж бо, мережачи їх, був думкою за тридев'ять земель, як і ви, а вашим, як і нашим, гадаю, чарчина ворочається. Бо на компонування сієї царственої книги я приділив не більше часу, ніж на латання здоров'я, тобто питву і їдлу. Чи не пора писати про такі високі матерії і про такі глибокі питання, як у ній, так, це вже показав нам Гомер, цей філолог над філологами, а також Енній, цей, за свідченням того ж таки Горація, батько поетів-латинян, дарма що якийсь недоумок ляпнув був, що його вірші тхнуть вином, а не єлеєм.

Те саме заявив про мої книги один зоїл — хай йому грець! Йому й не втямки, що вино пахне куди смачніше, солодше, спокусливіше, бадьоріше і тонше, ніж якийсь там єлей! І як про мене піде слава, що на вино я трачу більше, ніж на оливу, я загордію, не кажи той Демостен, коли про нього подейкували, що він оливник, а не виник. Мені це честь і похвала, коли мене узивають почарківцем і скляного бога поклонником, з таким ім'ям мені залюбки наллють у будь-якому гурті пантаґрюелістів. Демостенові хтось закинув те, що від його Промов тхне, як від засмальцьованого і брудного хвартуха олійника. Ну, а ви тлумачте мої вчинки і мої речення в якнайкращий бік, шануйте сироподібний мій мозок, як хочете почути щось прецікаве, і підтримуйте по змозі мою веселість.

Отож веселіться, кохані мої, і втішайтеся, читаючи подальші сторінки, на здоров'я тілові, на пожиток ниркам! Але дивіться, сучі сини — ну сіло ік лихій годині! — випийте за мене, а я вас притьмом підтримаю!

Розділ І Про родовід і вікодавній корінь Ґарґантюйський

Тим, хто хоче походження і давній рід Ґарґантюйський знати, рекомендую великий Пантаґрюельський літопис. Він підкаже вам значно більше, звідки на цім світі взялися великолюди і як із їхнього безпосереднього коліна народився Ґарґантюа, батько Пантаґрюелів. А мені вже даруйте, що я утримаюсь про це розводитися, дарма що се предмет такий, що хоч скільки про нього товчи, він Вашому Добродійству не набридне: досить послатися на авторитет Платона з його Філебом і Ґорґієм та на Флакка, — той казав, що деякі вислови (як оце мої) стають од повтору для вуха любіші.

Дай Боже, щоб кожен отак добре знав свою генеалогію від Ноєвого ковчега до сьогодення! Як на мене, многі з теперішніх потужників, царів, дуків, принців і пап походять од якихось торгівців образками та кошельників і, навпаки, чимало хиренних і стражденних нищунів із приюту доводяться кревними і прямими нащадками великим королям та цезарям, якщо зважити, як швидко позаступали на престолах і царствах

ассирян мідяни,

мідян перси,

персів македоняни,

македонян римляни,

римлян греки,

греків французи.

Щодо мене самого, то я не інакше, як парость котрогось багатого царя чи вельможного принца, що жили во время оно, адже навряд щоб був на крузі земнім такий чоловік, який аж реґне, як оце я, пошитися в королі чи в багачі, а все на те, щоб гуляти, буяти, ні про що не дбати і взолочувати своїх приятелів та всіх людей достойних і одукованих. Але я веселю себе тим, що в позасвітті вискочу вже на царя, та ще такого царственого, що й думкою не здумати. Отак і ви, а, може, ще краще, думкою багатійте у своїй мізерії, і пийте здорові, як охота.

До наших баранів вертаючись, скажу вам, що з призводу високих небес походження і родовід Ґарґантюйський дійшли до нас повнішими, ніж будь-які інші, поминаючи родовідну книгу Месії, але про неї — мовчок, бо тут не моє мелеться, до того ж іще й враги роду людського, себто обмовники й Гіппократи, всі як один проти таких згадок. Книгу з родоводом Ґарґантюа знайшов Жан Одо на своєму лужку в закруті Ґюало, нижче Оливи, як повернути на Нарсе. Копачі на його загад чистили ями, і їхні лопати наткнулися на величезну бронзову усипальню, таку довженну, що до її краю так і не добралися, — склеп тягнувся кудись аж за в'єнські шлюзи. Склеп наважилися відкрити там, де красувалося зображення кубка з написом етруськими літерами довкола нього: Ніс bibitur[4], і знайшли дев'ятеро пляшок, поставлених так, як ґасконці ставлять скраклі, а під середньою плящиною — грубеньку, невкладисту, здоровецьку, ветху, гарненьку, маніпусіньку, цвілу книжчину, що пахла хоч і не пахкіше, але вочевидь міцніше від троянди.

Власне, то й була генеалогічна книга, написана від дошки до дошки курсивом, але не на папері, не на пергамені, не на повоскованих табличках, а на бересті, такому ветхому, що годі було щось розібрати.

Я (великогрішник) був туди закликаний і, озброївшися скельцями, пішов на ті хитрощі прочитання стертих літер, які підказав нам Арістотель, та й порозшифровував їх геть усі, що ви можете перевірити на собі, сівши пантагрюелювати, себто зазирати одним оком до чарки, а другим читати і перечитувати нотатки про страшелезні подвиги Пантагрюеля.

Наприкінці книжки містився невеличкий трактатик під титулом Фрашки-антидоти. Пацюки й таргани чи там (щоб не збрехати) які інші шкідники сгрубили її початок; решту я тут доточую, лише з пошани до антйків.

Розділ II Фрашки-антидоти, на давніх руїнах знайдені

Розділ III Як мати Ґарґантюа виношувала його аж одинадцять місяців

Колись-то з Ґранґузьє був добрий паливода, тоді звичаєм його краю він добре пінної лигав і заїдав смачненько соленим. Для цього він припасав чимало майнцької і бойонської шинки, здобіль вуджених язиків бичачих, а про зиму силу-силенну ковбас, багацько солонини з муштардою, а ще в нього водився провансальський кав'яр і сосиски, але не болонські (він боявся ломбардської отрути), а бігоррські, лонгенайські, бренські і руарзькі.

Уже в літах одружився він з Ґарґамеллою, мотилькоцького царя донькою, дівчиною показною і гожою, і часто вони творили разом звіра з двома спинами, веселенько човгаючись одне на одному своїм салом, від чого жінка зайшла на доброго сина і носила його аж одинадцять місяців.

Бачте, носити аж стільки, ба навіть іще більше, жінки цілком здатні, надто як ношено когось небувалого, незвичайного, на кого великі справи чекають. Так, Гомер свідок: дитина, якою зачереватіла від Нептуна німфа, народилася через рік, тобто через дванадцять місяців. Бо (як мовить Авл Ґеллій, lib. III[5]) тривалий цей реченець достоту відповідав Нептуновій величі: Нептунове дитятко лише за такий період і могло остаточно сформуватися. З цього ж таки приводу Юпітер подовжив ніч, проведену з Алкменою, до сорока восьми годин, бо за коротший час він навряд щоби склепав Геркулеса, який очистив світ від страховищ і тиранів.

Панове давні пантагрюелісти потверджують сказане мною і заявляють, що дитина, сплоджена жінкою через одинадцять місяців по мужевій смерті, не тільки можлива, а й цілком законна:

Гіппократ, lib. Be alimente,[6]

Плінній, li. VII, cap. V,[7]

Плавт, in Cistellaria,[8]

Марк Веррон у сатирі Духівниця з відповідними посиланнями на Арістотеля,

Цензорин li. Be die natali,[9]

Арістотель libr. VII, сарі. III і IV, Be nat. animalium,[10]

Ґеллій, li. III cap. XVI.[11]

Сервій у Коментарях до Еклоґ, тлумачачи Верґіліїв вірш:

та безліч інших божевільників, чия кількість зросте, як до них прилучити ще й законників: ff. De suis et legit., a також: l. Intestate § 13, і іт in Autent. De restitut. і ea que parit in XI Mense[12]. Нарешті було спроворено з цього приводу посіпацький закон: Gallusff. De lib. et posthu. et l. septimo ff. De stat. homi.[13], і ще я міг би навести інші закони, якби стало мені на це духу. За підмогою таких законів удовички можуть вільно пускатися берега цілі два місяці по тому, як їхній муж сконає.

Розділ IV Як уже черевата Ґарґантюа об'їлася Ґарґамелла утрібкою

Ось за яких обставин і як саме розродилася Ґарґамелла, — а не вірите, хай випаде вам кишка!

А в Ґарґамелли кишка випала по обіді, третього лютого, бо вона переїлася ґодбійо. Ґодбійо — це хляки тлустих ґімо. Ґімо — це лужки, де за літо бувають дві косовиці. Отож, забито триста шістдесят сім тисяч чотирнадцять таких тлустих воликів і задумано на Масницю їх засолити: тоді м'яса стане ще й на весну і можна буде перед трапезою посолонцювати, а посолонцюєш, то й на вино потягне.

Скинбеями, як бачите, зафундувалися, та такими смаковитими, що кожен їдець ще й пальці собі облизував. Та от, трясця твоїй матері, утрібки довго не пролежать, вони починають духу набиратися. А це вже казна-що! Тим-то й тужилися ум'яти геть усе, щоб таке добро не пропадало. З цією метою поскликали сеннейців, сюєїв, рошклермонців, вогодрейців, не забувши і про кудремонпансьєнців, ведебродців та інших сусідів, і всі вони голова в голову були чаркодуї, гольтіпаки і бабодури.

От добряга Ґранґузьє і закликав кожного пригощатися від пуза. Тільки дружині, тій він сказав, щоб не напихалася, бо вона вже на останніх днях, а утрібка — скоромина. «У кишках чимало гівна і без клишок», — вирік він. Але попри всі застороги, Ґарґамелла уперла цих клишок шістнадцять бочок, два барильця і шість кухв. Та й обдуло ж її потім від цієї щедрої фекальної маси!

По обіді всі вальнули гуртом у Сольсе і там, на густій траві, під музику веселих жоломійок та ніжних козиць погналися у танець, і загуляли так, що любота було глянути.

Розділ V Рацеї під мухою

Потім надумалися підобідати на лоні природи. Де й узялися сулії, окости гуляли, пугари літали, жбани торохкали.

— Сип!

— Передай!

— Не минай!

— Розбавляй!

— Е ні, мені без води! Оце воно, друже!

— Нумо, одним хилом!

— А мені кларету! І щоб стопочка з наспою!

— Заллємо смагу!

— Тепер ти від мене не відчепишся, триклята гарячко!

— Вірите, кумонько, щось не годящий я нині до пиття!

— Вам що, нездужається, серденько?

— А я, щось мені зле.

— Трам-тарарам, побрешімо про вино!

— Я, мов папський мул, п'ю о певній порі.

— Я чисто тобі пріор, у руках ніби Требник, а це плескач із вином.

— Що з'явилося раніше: спрага чи трунки?

— Спрага, бо з якої нетечі невинятка почали кружати?

— Трунки, бо privatio presupponit habitant[14]. Я — клірик.

— Ми — невинятка і тнемо коряками без спраги.

— Азм, грішний, без спраги лише починаю, а потім вона приходить сама. Для мене пити — це грати зі спрагою у довгої лози. Я вічний пияк. Для мене вічне життя у вині, а вино — це моє вічне життя.

— Співаймо! Пиймо! Псалмопивці!

— А де ж запропастилася моя посудинка?

— А чого мені жодна душа не підсипає?

— Ви полощете горло, бо дере, чи дерете горло, щоб полоскати?

— Теоретизуй, не теоретизуй, а напрактикуватися можна.

— Не лови ґав!

— Жлукчу, дудлю, ґольґаю, щоб очі не западали.

— Пияк — він невмирака!

— Без узливання я — сухогриб, пиши тоді пропало. Переселиться моя душа, де мокріше. Там, де суш, вона не житець.

— Нумо, підчаші, нових форм творці, з непитущого питущого зліпіть!

— Треба гарненько скропити сі цупкі, сухі хляки!

— Кому вже не п'ється, так не п'ється.

— Вино в жилах грає, у вигрібну яму воно не потрапляє.

— Я ці клишки сьогодні вранці шлямував, залишається тепер їх сприснути.

— Я все в голодний куток пхав!

— Аби мій вексельний папір пив так само, як я, чи вчитали б його кредитори з настанням терміну оплати?

— Рука така невтомна, що й носа хазяїну натовкла.

— Скільки ще влізе, перш ніж назад верне?

— Як отак весь час питати броду, кінська упряж прорветься!

— Це називається пити з джерельця.

— А яка різниця між шийкою і джерельцем?

— Велика, шийка затикається корком, а джерельце чопом.

— Оце сказано!

— Кружали бочку хвацько наші предки.

— Співуни невсип-пущі! Пиймо!

— Оце кишкове промивання. Не треба й на річку ходити!

— Я п'ю, не кажи ти губка.

— А я, не кажи ти храмовник.

— А я, не кажи ти tanquam sponsus.[16]

— А я, не кажи ти sicut terra sine aqua.[17]

— Що таке шинка?

— Це вимога на дудліж, трап. Звичайним трапом спускають винні барила у льох, а цим трапом у кендюх.

— А раз так, то пиймо! Я ще не набрався. Respice persona; pone pro duos; bus поп est in usu.[18]

— Аби я вмів так ціпом махати, як смалити чарку, з мене вийшов би знаменитий ціпов'яз.

— Жак Кер, багатій, не раз забивав палю.

— Отак напували б і нас.

— Бахус, той під охотою звоював Інд.

— Мелінду, так ту взяли з п'яних очей.

— Дрібен дощик прибиває подорожню куряву. Довгі гульбощі гасять грім.

— Як із мого чопа такі струмені вириваються, то чом би вам не припасти до цього чопа?

— Я це врахую.

— Гей, пахолку, сип мені ще. Тепера моя черга тебе запізвати!

– Ґїйо, ти там недалеко, — подай мені глека!

— Я позиваюся зі своєю спрагою. Пахолку, оформлюй мій позов як належить!

— Мені б оте шумовиння і оті вишкварки!

— Колись я пив до дна, а нині п'ю все до ріски.

— Підгрібаймо все: часу в нас доста!

— Та й клишки у цього волика, полового з чорними латками, — смакота! То ми їх дочиста!

— Пийте, а то я…

— Ні, ні!

— Пийте, пийте — який ви проханий!

— Щоб горобці клювали, їх треба плеснути по хвосту, а щоб я пив, мене треба добре припрохувати.

— Lagona edatera![19] Нема в моєму тілові такої нірки, куди б могла сховатися від вина спрага.

— А в мене це винце тільки спрагу розпалює.

— А в мене спрагу прожене це винце.

— Хай знають під дзенькіт боклаг і пляшок: утратили спрагу, нема її чого в собі шукати, — її вигнали часті винні клістири.

— Всевишній створив планети, а ми по них плентаємося і припланечуємося.

— У мене Господеве слово на устах: Sitio![20]

— Азбест, тобто камінь, і той не такий нескрушний, як непогасима спрага, яку оце чує моє високопреподобіє.

— Апетит, як сказав Ангест Манський, ся рождає під час їди, а спрага ся рождає під час пиття.

— Чи є помічне від спраги?

– Є, але не те, що рятує від собачого укусу: як бігтимеш позад собаки, він зроду тебе не вкусить, як бігтимеш із питвом назустріч спразі, вона тебе завжди обминатиме.

— Ловлю тебе, виночерпію, на слові! Будь невичерпний! Ще черепушку! Арґус, щоб бачити, був стоокий, а корецький має, як той Бріарей, бути сторуким, аби черпати й черпати.

— Спершу мочеморди, а потім сушеморди!

— Білого! Сип, сип, хай йому біс! Добру повну: язик у мене наче терпуг.

— Смикнімо, службо!

— П'ю до тебе, друзяко! Вперед!

— Пішло, як брехня по селу!

— О lachryma Christi![21]

— Це девіньєрське — піно!

— Біле винце — розкіш!

— Оксамитове, їй-бо!

— Оце воно: карноухе, деруче, вовнясте!

— Друже, по новій!

— Скільки не подаватимуть, ми не скажемо: «Пристав!»

— Ex hoc in hoc[22]. І ніякісінького мошенства! Беру всіх у свідки. Я оце перепив усіх. Я — панотець Перепивайло.

— О п'яндиголови! О жадаки! Посмагли як жаби у болоті!

— Пахолку, друже, повну, та пильнуй, аби з коронкою!

— Просто шапка кардинальська!

— Natura abhorret vacuum.[23]

— Хоть би рісочку — мусі напитися.

— Давай по-бретонській!!

— До дна!! До дна!

— Дерболизнемо цього зілля!

Розділ VI Яким химерним робом Ґарґантюа на світ народився

Ще не вщухла ця п'яненька перебендя, як Ґарґамелла відчула у животі завійницю. Ґранґузьє підхопився і, гадаючи, ніби то перелоги, почав її найлагіднішими словами заспокоювати; він попросив її лягти на траву під вербичками, мовляв, у неї, як у кобилки, скоро повідростають нові ніженьки, треба тільки перед народженням лялі запастися снагою, болітиме їй, правда, аж-аж, але біль минеться, і за всю муку Бог віддячить радістю, про все лихеє й згадка розвіється.

— Я доведу це тобі (сказав він). Господь (наш Спаситель) рече у Євангелії від святого Івана, голова 16: «Журба жінці, коли вона народжує, а вродить дитятко, вже й пам'яти про болі нема».

— Чи ба! (відповіла вона). Золотії в тебе уста! Я більше люблю слухати Святе Письмо, аніж житіє святої Маргарита і ще якісь там баляси.

— Ти у мене хоробра, як овечка (мовив він). Розроджуйся боржій, а там ми вже з тобою сплодимо другого.

— Ха! (сказала вона). Вам, чоловікам, легко говорити! Ну, та з Божої помоги я для тебе якось постараюся. А все ж лучче, щоб тобі його чикнули.

— Що — чикнули? — спитав Ґранґузьє.

— Га! (відповіла вона). Теє, з чим ти ходиш у мужчинах.

— А, мого припутня? (Він на те)… а кат із ним! Як він так уже тобі упікся, давай сюди ножаку!

— Е, ні, ні! (Це вона). Хай Господь Бог милує! Прости, Боже, мене грішницю. Я й не хотіла — саме вихопилося, не вважай на мене. Я ось проти чого кажу: як Бог не поможе, мені доведеться попомучитися, а все через твій припутень, надто вже ти його пелінтуєш.

— Дарма! Дарма! (заспокоїв він). Бадьорися, хай воли самі йдуть! А я ще смикну чопка. Як тобі стане зле, я буду поряд. Крикни в кулак, і я прибіжу.

Невзабарі почала вона зітхати, зойкати і волати. Умент звідусіль позбігалися пупорізки і при мацанні та лапанні внизу наткнулися на якісь шкуратки та ще й з поганим таким духом, і подумали, що це і є дитятко, а то була кутниця або заднянка — сфінктер (або по-вашому втори) ослаб через те, що породілля об'їлася, тут уже, мабуть, згадувалось, клишками.

Отоді одна мерзосвітниця бабця, пересельниця сюди з-перед шістдесят літ із Брізпайля, що під Сен-Жну, і відома знахарка, й дала Ґарґамеллі якоїсь в'язкої гидоти, від якої у неї так стислися і збіглися втори, що, лелечки, ви б їх не розтягли й зубами. Словом, вийшло як у того біса, який на обідні на честь святого Мартина записував на пергамені, про що теревенили дві модниці, а потім так і не здолав розтягти пергамен зубами.

Через цей трапунок жили устя дитинника понабрякали, і дитятко проскочило просто в порожнисту вену, а далі, видершися діяфрагмою упорівень пліч, де згадана синьо-жила роздвоюється, узяло ліворуч і вилізло у ліве вухо.

З'явившись на світ, дитятко не закричало, як інші немовлята: І-і-і! І-і-і!», ні, воно зарепетувало як на пуп: «Лизькать! Лизькать! Лизькать!» — наче припрохувало усіх лизькати, і його репет було чути від Бюсси до Бібаруа.

Я не певен, що ви повірите у такі химеруваті пологи. Ваша підозра на мене хай і залишається підозрою, але знайте: хто путній, хто здорової думки, той вірить усьому, що почує чи прочитає. Чи ж не казав Соломон у своїх Приповістках, голова 14: «Простодушний іме віри кожному слову» тощо? І чи не сказав святий апостол Павло у Першому Посланні до Коринтян, голова XIII: «Любов у все вірить»? Чому б не повірити і вам? Тому (скажете ви), що тут немає і знаку правди? А я вам скажу, що саме тому вам і треба мені вірити, вірити сліпо, бо сорбонники запевняють, ніби, власне, віра і є знак речей незримих. Хіба щось тут суперечить нашому законові, нашій вірі, здоровому глуздові, Святому Письму? Принаймні сам я так гадаю, що зі святою Біблією це все аж ніяк не розбігається. Бо коли на те була воля Божа, ви ж не станете доводити, ніби Господь не міг так учинити? Ні, ради Бога, не дуріть самих себе химерами. Адже немає такого, чого Богові несила була б і якби він лишень захотів, то все жіноцтво приводило б на світ дитяток через вуха.

Хіба Бахус не вийшов із ребра Юпітерового?

Рокталяд — із п'яти своєї матері?

Крокмуш — із пантофлі мачушиної?

Хіба Мінерва не народилася в мозкові у Юпітера і не вийшла крізь його вухо?

Хіба Адоніс не вийшов із-під кори миррового дерева?

А Кастор і Поллукс — із яйця, висидженого і знесеного Ледою?

А як би ви дивувалися і чудувалися, якби я навів оце цілий розділ із Плінія з розповіддю про дивовижні і протиприродні пологи! Адже із мене не такий завзятий скоробреха, як із нього. Прочитайте III розділ сьомої книги його Природних історій і дайте мені спокій.

Розділ VII Як нарекли ҐАрґантюа і як прилюбився він вино цмулити

Добряга Ґранґузьє пив і розважався з гістьми, коли зачув страшенний лемент: то його син, заледвепоявившися на світ, репетував, вимагаючи: «Лизькать! Лизькать! Лизькать!» От батько і гукнув: «Оце ґарґало, ти ба!» Почувши теє, гості нараяли так дитятко й назвати — Ґарґантюа, — бо це перше слово, яке батько вимовив при родинах, — за взірцем і прикладом давніх гебреїв. Батько не заперечував, матері це наймення теж вельми сподобалося. А щоб уговкати дитятко, його почастували вином, потім занурили в купелю та й охрестили, як це заведено у щирих християн.

Тим часом, аби поїти його молоком, пригнано сімнадцять тисяч дев'ятсот тринадцять корів понтільської і бреемонської порід, бо в усій околиці не знайшлося жодної підхожої мамки, здатної нагодувати його груддю. До слова, деякі великовчені скотисти запевняли, що його вигодувала мати, що вона, мовляв, могла зі своїх цицьок націдити тисячу чотириста дві бочки і дев'ять гладишок молока за одним разом, проте це навряд. Що б там не було, усякі міркування про таке цицькоцидіння лунали злецько для благочестивих ушей, відгонячи схизмою.

А як уже збігло рік і дев'ять місяців, дитятко за порадою лікарів почали вивозити. Для нього Жеан Деньйо змайстрував гарний возик, до якого впрягали воликів. То ото в тому возику дитятко всюди й каталося, і кожен зустрічний милувався на нього: пицюрку воно мало гарненьку, і було страх воласте — з вісімнадцятьма волами, до того ж і ревло лише зрідка, хоча калялося щогодини, бо гузно мало ятристе: як-не-як така статура, а тут ще й охота (породжена особливостями організму) до пиття. До речі, безпричинно воно й краплі в рота не брало. Коли ж було сердите, роздратоване, набурмосене або зажурене, дитятко тупотіло ніжками, плакало і верещало, а як даси йому випити, зараз же втишувалося і ставало знову лагідним та веселим.

Одна його бонна божилася мені, що дитятко смоктати так прилюбилося, що на сам брязкіт пугарів і келихів уже умлівало, ніби раюючи наперед. Ось чому з огляду на цю його божисту рису гувернантки забавляли його тим, що брязкали ножем по склянках, скляними затичками по пляшках і навіть накривками по кухлях; у відповідь на цей дзенькіт починалися радісні скоки дитяти, аж колиска гойдалася, і ця мимовільна гойданка супроводжувалася кивами голови, бренькотом пальцями і переливчастими пуками.

Розділ VIII Як Ґарґантюа одягався

Іще змальства батько подбав, щоб син ходив у родинних барвах: більом більований і синьом синьований. Одежина забрала чимало праці, і її змайстровано, скроєно й пошито за тодішньою модою. Розкопавши архіви лічильної палати городка Монсоро, я з'ясував, як було убрано хлопчину.

На його сорочку поклали дев'ятсот ліктів шательродського полотна та ще двісті на квадратові ласки під пахвами. Сорочку він мав необорчасту, бо сорочки оборчасті — пізніший винахід тієї вже доби, коли швачки, обламавши на голках кінчики, навчилися орудувати гузицею.

На його купину пішло вісімсот тринадцять ліктів білої саєти, а на шнурівку — тисяча п'ятсот дев'ять з половиною собачих шкурок. Саме тоді почали пристьобувати до камзола плюндри, а не камзол до плюндрів, що протиприродно, як переконливо довів Оккам у коментарях до Exponibilia[24] магістра Плюндри.

На плюндри пішло сто п'ять із третиною ліктів білого вовняного краму. А скроєно їх на взір колон з уторами і вильотами ззаду: хай дихають нирки. І над кожним вильотом угорі були пишні бганки із блакитного дамасту. Слід сказати, що хлопцеві стегна були дуже гарні й вельми личили під його статуру.

На гульфик пішло шістнадцять з чвертю ліктя того ж таки вовняного краму, і зшито його на штиб дуги, а стягувався він двома чудовими золотими клямрами з емалевими гачечками, і в кожну клямру повставлювано по смарагду завбільшки з помаранчу. Смарагд-бо (як запевняє Орфей у своїй книзі De lapidibus[25] та Пліній, libro ultimo[26]) підтримує грішне тіло дрочливим і замашним.

Гульфиковий випуст витикався на одну канну і мав, як і плюндри, вильоти і теж із пишними бганками угорі того ж таки блакитного дамасту. Дивлячись на канетільовий гафт, на вигадливе ювелірне плетиво, щирими діямантами, рубінами, туркусом, смарагдами і перським жемчугом обсаджене, ви, мабуть, порівняли б його з гарним рогом достатку, як його ото вдають на антиках, — десь такі подарувала двом німфам, Адрестеї та їді, Юпітеровим годувальницям, Рея. Завжди пановитий і смаковитий, завжди розкішний і гордопишний, завжди сочистий і рожаїстий, повний броду, повний плоду, справжній міх, повний всіх утіх, Богом святим свідчуся, гульфик просто очі на себе брав. Одначе дрібніше я вам розповім про це у своїй книзі Про переваги гульфиків. Наразі ж лише скажу, що гульфик був із розмахом і завдовжки і завширшки, а всередині туго натоптаний здобіль, куди там до нього таким нібито гульливим гульфикам цілої тічки жевжиків, на ділі підбитим, на превелике розчарування білої челяді, вітром.

На черевики пішло чотириста ліктів сіро-буро-малинового оксамиту. Оксамит спершу розкраяно на рівненькі смужки, а смужки ті вшито однаковими вальцями.

На підошви зужитковано тисячу сто коров'ячих шкур білого кольору, а носаки у черевиків змайстровано кінчасті.

На камзол пішло тисячу вісімсот ліктів лазурового оксамиту, розшитого кругом винограддям, а посередині — кухлями зі срібної нитки, обплетеними золотими кільчиками з силою-силенною перлинок: чим вам не знак, що господар вискочить колись у доброго чаркодуя.

Пас йому зшито із трьохсот п'ятдесяти ліктів шовкової саржі, переполаса біло-блакитної (як пам'ять мене не зраджує).

Шпада була у нього не валенсійська, а запоясник — не сарагонський, бо батько зневажав отих усіх налиганих гідальго, отих усіх клятих вихрестів; ні, Ґарґантюа мав гарну дерев'яну шпажку і мазаної шкіри кинджальчик, і те і те розцяцьковане й визолочене, очей не відведеш.

Черес його спроворено зі слонової калитки, що підніс у дар гер Праконталь, лівійський проконсул.

На його гуню пішло дев'ять тисяч шістсот дев'яносто дев'ять і дві третини ліктів блакитного оксамиту, по діагоналі золотими фігурками затканого; при погляді збоку барви починали мінитись, як на шиї у горлички, очам на втіху.

На його кресаню пішло триста два лікті із чвертю білого оксамиту, і капелюш був широкий і круглий — для круглоголового. Щодо тих високих, схожих на паски, шапокляків, які носять нині потурнаки та побусурмани, то батько казав, що вони накликають лихо на їхні гирі.

За покрейтку йому правила велика гарна блакитна пір'їна неяситі, ця баба-птиця водиться у пущі Ірканії; трепітка хвацько звисала у нього над правим вухом.

За кокарду він мав золоту дощечку завважки шістдесят вісім марок, а до цієї плати прикріплено емалеву фігурку, зображення людини двоголової (голова до голови), чотирирукої, чотириногої і двозадої, бо, як мовить Платон у Бенкеті, така людська природа в її містичному почині. Довкола зображення пишався напис йонійськими літерами:

На шиї він носив масивний золотий ланцюжок завважки двадцять п'ять тисяч шістдесят три золоті марки[28], причому ланки його було зладжено у вигляді буйних ягід; між ними висіли великі дракони з зеленого яспису, та такі ж іскряві, такі променисті! — схожих драконів колись посідав цар Нехепс; а спускався цей ланцюжок аж до підсердя, і силу його власник мав відчувати покіль віку, як це знають грецькі лікарі.

На його рукавички використано шістнадцять кож, злуплених з упирів, а на оторочку — три кожі, з вовкулаків зняті. Такий був припис сендуанських кабалістів.

А ось які він мав персні (батько хотів, аби він носив їх задля нагаду тамтої давньої відзнаки вельмож): на вказівці лівої руки — карбункул зі струсяче яйце завбільшки у прегарній оправі щирого золота, на підмізинні тієї самої руки — перстень із незвичайного, досі небаченого стопу чотирьох металів, де криця не псувала золота, а срібло не тьмарило міді; то була робота капітана Шапюї та його вірника Алькофрібаса. На підмізинці правиці він носив перстень у формі спіралі, обсаджений чудовим блідо-червоним рубіном, шпичастим діямантом і физонським смарагдом, яким ціни не було. Ганс Карвель, великий ювелір царя Меліндського, оцінював його у шістдесят дев'ять мільйонів вісімсот дев'яносто чотири тисячі вісімнадцять довгорунних баранів[29], у стільки само їх оцінювали й авгсбурзькі Фуґґери.

Розділ IX Барви та строї Ґарґантюйські

Барви Ґарґантюа, як вам уже відомо, були біла і синя, — цим його батько хотів показати, що первісток для нього радість, від неба послана; річ у тім, що біль означав для нього радість, утіху, насолоду і веселощі, а синь — усе небесне.

Знаю: на ці рядки натрапивши, візьмете ви на глузи старого опиуса і визнаєте таке тлумачення кольористичне геть простацьким і недоречним: скажете, що біле означає віру, а синє — гарт. Що ж, сперечайтеся проти мене, прошу, але тільки лагодом, не лютуючи, не киплячи, без пасії, без образ (знаєте, як воно, у наше лихоліття!). Урезонювати, укоськувати ні вас, ні будь-кого я тут не збираюся, лишень зауважу: що без півлітри тут і справді не розібратися.

Чого ви так рветеся? Чого костричитесь? Хто вам сказав, що біле означає віру, а синє — гарт? Одна (скажете ви) нікчемна книжка, у маркетана куплена чи там у щетинника виміняна, під титулом Кольорова Геральдика. А хто її написав? Автор не наводить свого імени і правильно робить. Важко-бо сказати, що в ньому дивує більше: самовпевненість чи глупота: бо хіба ж це не самовпевненість, коли автор безпідставно, бездоказово, безпричинно, тільки власними домислами підпираючись, сміє диктувати, як сприймати барви, уподібнюючись до тиранів, які прагнуть, щоб у всьому була їхня воля, а не здоровий глузд, на противагу мудрецям і вченим, завжди схильним людей переконувати?

І хіба це не глупота, коли автор гадає, ніби отак бездовідно і необґрунтовано, лише на основі якихось гадок люди почнуть створювати собі девізи?

І справді (за відомою пословкою: «Була б срака, а гівно знайдеться»), він відкопав якихось пришелепкуватих дурил, і, власне, ці дурила і пойняли віри його писанині; насмикавши з неї апофтеґм і сентенцій, вони розцяцькували ними збрую своїх мулів та лівреї челядників, порозмальовували ними плюндри, вигаптували їх на рукавичках, виткали на заслонах, удали на гербах, повпирали у пісні і (що найгірше) сплямували і збезчестили деяких непорочних матрон, та ще й без їхнього відома.

Ось до чого двораки-чепуруни та пустодзвони докотилися! Якщо вони беруть собі за девіз звагу, то велять зобразити ваги; як кротість, то крота; як жаль, то — жало, як фатум, то — фату, як користь, то — корито; як веселощі, то — весло; як банк, то — банку; як лагоду, то — ягоду.

Та все це такі нікудишні, за вуха притягнуті, дикі омоніми, що кожному, хто нині, по тому як французьке красне письменство відродилося, та став би їх уживати, довелося б присобачити до коміра лисячого хвоста, або геть-то вишмаруватися кізяком.

З тих самих домислів (домислів радше бездумних) виходячи, я міг би звеліти намалювати гірчичницю через те, що я когось там загірчив, розмарин через те, що мене розморило, а також міг би думати, що нічний фіал — це все одно що офіціал, що мої плюндри — це плюнь і втри, що моя ширінька — це сама шерстинка, що мій кіготь — це добрий віхоть, за яким моя любуся помирає.

Не так робили во время оно єгипетські жерці, вживаючи для письма так звані ієрогліфи. У цій грамоті ніхто нічого не тямив, тямили лише ті, хто розумів властивості, особливості та природу речей, уживаних як символічні знаки. Горус Аполлон написав про них дві книги грекою, а ще докладніше їх розтлумачив Поліфіл у своїх Любовних замороках. У Франції щось таке можна знайти в девізі пана Адмірала, який і собі запозичив знаки у Октавіяна Августа.

Одначе плавба серед таких хланей та одмілин украй небезпечна: спішу повернутися до того порту, звідки вийшов. Колись я спинюся на цьому всьому докладніше і покажу, на філософські аргументи і на освячені старожитнім світом авторитети посилаючись, скільки є у природі всіляких барв і який зміст укладений у кожну з них. Храни тільки Боже, як любила казати моя бабуся, цю колодку для ковпака і цей глек для вина.

Розділ X Що означають білий і синій кольори

Отож, біле означає радість, утіху та веселощі, і це ніяка не вигадка, а щирісінька правда, в чому ви зараз самі переконаєтесь, якщо згодитеся без упереджень вислухати мене.

Коли взяти, за твердженням Арістотеля, поняття протилежні, як-от, добро і зло, чеснота і порок, холодне і гаряче, біле і чорне, раювання і мука, радість і горе тощо і попарувати їх так, щоб одне з протилежних понять однієї пари відповідало змістом одному з протилежних понять другої пари, то ми побачимо, що друге протилежне поняття першої пари узгоджується з другим поняттям сусідньої пари; ось такі є добро і зло; якщо ж перше поняття верхньої пари відповідає першому поняттю сусідньої пари, як-от, доброчесність і добро, бо ж саме собою зрозуміло, що доброчесність хороша; так само співвідносяться між собою і двоє інших понять, себто зло і порок, бо порок лихий.

З'ясувавши це логічне правило, візьміть двоє протилежних понять: радість і сум, потім ще двоє: біле і чорне, бо вони з фізичного погляду протилежні; отож-бо, як чорне означає горе, то біле на тій самій підставі означає радість.

Ці значення утверджуються аж ніяк не довільним тлумаченням окремих осіб, а загальною думкою, у філософів званою jus gentium[30], універсальним законом, чинним скрізь.

Як ви самі здорові знаєте, всі племена, всі нації (опріч стародавніх сиракузців і деяких схибнутих аргів'ян) і всі язики, прагнучи якось скорботу свою передати, носять чорний одяг, бо чорне — жалоби образ. Цей звичай поширився всюди, бо сама природа дає нам очевидні, без усякого розжовування зрозумілі підставу і резон, і ми це називаємо природним правом.

Біле, за тією ж таки підказкою природи, усі сприймають як веселощі, радість, утіху, насолоду і раювання.

У давнину фракійці та критяни відзначали радісні й щасливі дні білим каменем, а сумні й нещасливі — чорним.

Хіба ніч не зловорожа, не смутна і не тоскна? Але ж вона темна і похмура. Хіба вся природа не радіє світлу? А світло ж над усе біліше. На доказ я міг би навести книгу Лоренцо Валли, написану проти Бертоли, але цілком досить і свідчення Євангеліста: в благовіщенні від Маттея, у голові 17, де мовиться про Переображення Господнє, Vestimenta ejus facta sunt alba sicut lux, одежа його побіліла, наче світло, і з цієї осяйної білоти троє апостолів могли уявити собі, що таке вічне блаженство. Бо світлу радіє всяка жива істота, ота, пам'ятаєте, зовсім беззуба баба, все примовляла: «Любе світло!» А Товит (голова V), уже отемнілий, відповідаючи на вітання Рафаїлове, гукнув: «Як я можу радіти, якщо не бачу світла небесного?» Цим самим кольором засвідчили цілому світові свою радість янголи на Воскресіння Спасителя (від Івана, голова XX) і на його Вшестя (Діяння, голова І). У таких самих строях побачив святий Іван Богослов (Апокаліпсис, голова IV і VII) вірних у небесному і райському граді Єрусалимі.

Прочитайте давні літописи, як грецькі, так і римські. Ви дізнаєтеся, що город Альба (прапращур Рима) завдячує своїм закладенням, спорудженням і найменуванням білій свиноматці.

Ви довідаєтеся про існування у римлян такого звичаю: після здобуття перемоги тріумфатор у'їжджав до Рима на колісниці, білими кіньми запряженій; те саме приписувалося, коли переможця вшановувано скромніше, оскільки жодний інший знак чи колір не міг передати радість від появи звитяжців краще, ніж білота.

Ви дізнаєтеся, що Перикл, дук Атенський, розпорядився, щоб вояки, кому за жеребом випали білі боби, цілий день розважалися, веселилися і відпочивали, а інші билися. Я міг би навести ще чимало прикладів і доказів, але тут їм не місце.

Такі знання допоможуть нам розв'язати проблему, що її Олександер Афродисійський вважав за нерозв'язну: «Чому лев, чиє рикання жахає всіх тварин, боїться і шанує тільки білого півня?» Тому (так мовить Прокл у книзі De Sacrificio et Magia[31]), що властивості сонця, джерела і вмістища всього земного і небесного світла, пасують і подобають білому півню з огляду на його колір, особливості і навички більше, ніж левові. А ще він мовить, що дияволи часто прибирають лев'ячої подоби, натомість, побачивши білого півня, одразу ж зникають.

Ось чому Galli (себто ґалли, названі так тому, що вони з народження білі, як молоко, а грекою молоко gala) залюбки носять на капелюхах білі пера: на вдачу вони життєрадісні, простодушні, лагідні й симпатичні, а за герб та емблему їм править найбіліша з усіх квітів лілея.

Якщо ж ви поцікавитеся, як саме природа натякає нам, що біле означає радість і веселощі, скажу, які тут є аналогії та відповіді. Подібно до того, як від білої білі у людей аж метелики з'являються в очах і все пливе, через розклад зорових токів, про що мовить у своїх Проблемах Арістотель, а також через видивляння очей (як ви ходили по снігових горах, то вам це знайоме, бо ви починали недобачати; Ксенофонт пише, що так бувало з його вояками, про те саме докладно розповідає Ґален у кн. X, De usu partium[32]) — так само достоту серце на радощах як не вискакує з грудей і перевитрачає той житець, що наснажує його; через цю перевитрату воно може залишитися без підтримки; отож-бо, всерадіння здатне урвати навіть життя, на що вказує Ґален у Metho, книга XII, у De locis affectis та в De symptomaton causis[33]; а що таке в давнину траплялося, про це свідчать Марк Туллій (див. Questio Tuscul.[34], кн. I), Веррій, Арістотель, Тит Лівій (після битви під Каннами), Пліній (кн. VII, розд. XXXII і III) і Ґеллій (кн. III, XV та ін.), а також Діагор Родоський, Хілон, Софокл, Діонисій, тиран Сиракузький, Філіппид, Філемон, Полікрат, Філістион, М. Ювеницій та багато інших — усі ті, хто помер на радощах, або ж, як доводить Авіценна у II трактаті Канона та у книзі De viribus cordis[35], від шафрану, сильна доза якого так збуджує людину, що вона гине від розширення і розриву серця. Про це дивіться у Олександра Афродисійського і його Problematum[36] (кн. І, розд. XIX). Що й треба було довести.

Та ба, я занісся і набалакав на цю тему більше, ніж збирався на початку. Отож, я згортаю вітрила, а виведу кінці в окремій книжчині, де й доведу небагатьма словами, що синє означає небо та все небесне і що тут такі самі символи, як між білим, з одного боку, і радістю та насолодою — з другого.

Розділ XI Про вік хлоп'ячий Ґарґантюа

Від трьох до п'яти років Ґарґантюа ріс і виховувався під суворою ферулою, як цього вимагав батько, і часоточення його нічим не різнилося від дитячого, як у всіх малюків, тобто він пив, їв і спав; спав, пив і їв.

Хлопчик знай бабрався в болоті, каляв носа, мурзав лице, стоптував черевики, без кінця ловив мухи і залюбки ганявся за метеликами, цими батьковими підданцями. Пудив собі на черевики, дристав у сорочку, втирався рукавом, шмаркався в суп, чалапав по всеньких калюжах, пив із капця і все чухався животом об кошик. Гострив зуби об копил, мив руки юшкою, розчісувався келішком, сідав між двох стільців просто гузном на землю, вкривався мокрим рядном, пив заїдаючи юшкою і їв тетерю без хліба, кусався, як сміявся, сміявся, як кусався, все плював у колодязь, лопав від жиру, сцяв проти сонця, від дощу ховався у воді, кував, як вичахало, ганяв химери, вдавав святого та божого, козлякував, скреготів зубами, повертався до своїх баранів, вискакував із конопель, чухрав пса, щоб леву не кортіло, ставив воза перед волами, обпікався на окропі, то й на воду студив, бігав із ковшем, коли його не мололося, видлубував кози з носа, горнув усе під себе, та мало що з того мав, спочатку наминав білий хліб, пер проти рожна, смішив себе лоскотом, трощив усе, аж за вухами лящало, жертвував: на тобі Боже, що мені негоже, дзвонив раз у раз у скликанчик, цілився в собаку, а попадав ув осла, мішав капусту з горохом, топив мух у молоці, відривав мухам ноги, дряпав папір, мережив пергамен, давав чосу, куликав, не питаючи броду, ліз у воду, дулю з'їдав, вірив, що хмари з киселю, а місяць із сиру, з одного вола лупив дві шкури, строїв із себе дурня, а в дурні пошивав інших, махав рукою як ціпом, підскакував вище носа, носив воду решетом, клював по зернині, дарованому коневі в зуби заглядав, починав «со живими», а кінчав «со святими», у бочку дьогтю підливав ложку меду, хвіст витягав, а ніс йому тонув у багні, стеріг місяць від вовків, гадав, що бувши соцьким, багато б дечого зробив, на вербі у нього росли б груші, по достатках ноги простягав, завжди платив тією самою монетою, на все чхав, щоранку пускав цапа. Батькові щенята лизькали з його миски, а він їв із ними. Він кусав їх за вуха, а вони дряпали йому носа, він дмухав їм під хвіст, а вони лизали йому в губи.

А потім, знаєте що, хлопці? Бодай вас свої не впізнали, бодай вам баньки повилазили! Цей малий паплюжник не втрачав нагоди лапати своїх гувернанток, і зверху, і зісподу, — бий тебе лиха година! — і вже не обминав увагою свого соромка. А його бонни кожен божий день прикрашали соромок ошатними китичками, гарними стьожками, гожими квітами, іншими гірляндами і все місили його руками, наче тісто в діжі. А коли в нього насторчувалися вушка, вони заливалися сміхом, очевидно врадувані непомалу такою грою. Та взивала його моєю цюркою, та — моєю пулькою, та — моєю кораловою гілкою, а та — моєю булавою, моєю бобуркою, моїм тюхтюльчиком, моїм штирхайлом, моїм дармовисиком, моїм пуцвірком, який я цупко цуплю, моєю табакою, моєю рожевою ковбаскою, моєю цюциркою і моїм цурупалком.

— Він — мій, — казала одна.

— Ні, мій, — казала інша.

— Цур, мій (казала ще одна). Я що — немаєтна? От візьму, присяй богу, відріжу його собі.

— Ха, відріжете (казала ще якась). То ви будете калічницею, пані? Холощійкою дітей? Пустити пана безхвостим?

І щоб Ґарґантюа міг бавитися, як усі місцеві дітки, в якісь забавки, йому теж змайстрували ловкеньку вертульку із крил мірбалейського вітряка.

Розділ XII Про цяцькові коники Ґарґантюа

Потім, щоб із нього на весь вік вийшов добрий їздець, йому змайстрували великого гарного іграшкового коня, і він пускав його басувати, грати, гарцювати, скакати, хвицяти і танцювати, і все це воднораз, ходити ступою, бігати бігою, клуса, навтрюхи, дриндом, учвал, однохідь, скочки, по-верблюжому і по-ослячому. Він змушував його міняти масть (як міняють попи на свята стихарі), отож він робився то гнідаш, то таркач, то воронько, то буланко, то сиваш, то зозулястий, то мишак, то чалий, то соловий, то ігреневий, то строкатий, то білий.

Із замашної колоди на коліщатках самотужки хлопець витесав собі мисливського коня, із бруса від винотоки — коня на щодень, а з масивного береста — мула з попоною — незамінні цяцьки для кімнатних ігор. А ще він завів із десяток коней підставних і семеро — поштових. І всіх коней він укладав спати біля себе.

Якось його батька з великою помпою і пишним почтом навідав сеньйор де Торбофат, а опріч нього, того ж таки дня до замку приїхали ще й дук де Блюдолиз і граф де Дармоїд. Сказати по щирості, для такої сили гостей палати були затісні, а стайні й поготів. Тим-то ключник і стаєнний згаданого сеньйора де Торбофата, вільного стійла шукаючи, удалися до Ґарґантюа і спитали його нишком, куди б їм поставити вівсяників, певні, що дитятко викладе їм геть усе.

Ось той і повів їх великими замковими сходами, через другу залу, просто на безкраїй кружґанок, звідки був доступ до великої вежі; коли ж вони побралися вище, стаєнний сказав ключникові так:

— Піддурило нас дитятко: хто ж влаштовує стайні на горищі?

— Дарма (на те ключник), я добре знаю, що в Ліоні, Баметі, Шеноні та по інших містах у деяких оселях стайні саме на верхотурі. М'ать, для посадки тут зроблено окремий вихід. Але для певности я ще раз його запитаю.

І він звернувся до Ґарґантюа:

— Хлопче, ти ведеш нас куди?

— До стайні (сказав він), де мої бахмати. Це як рукою кинути, всього-но кілька приступок.

І, поминувши ще одну велику арку, підвів їх до покою і, двері відкидаючи:

— Оце вона (сказав), стайня. Ось мій алезанець, ось гільден, ось лаведен, ось шлапак.

І, подаючи їм масивного бурса:

— Дарую вам фризця. Його з Франкфурта пригнали, і тепер він ваш. Огир цей добренний, дуже везючий. Заведіть собі ще кречета, спаньєлів півтузіня та пару хортів і тоді горе куріпкам і зайцям.

— Боже свідче! (гукнули ті). Отакої! Підвіз ти нам воза!

— Та хіба (він на те) я когось із вас возив?

Міркуйте самі, що було робити клюшникові і стайничому: з сорому хоч крізь землю піти чи посміятися самим зі своєї недолі. Коли ж вони спускалися сходами, як непишні, хлопець сказав:

— Знаєте, що таке хаміль?

— Ні, а що? — спитали вони.

— Це коли (відповів той) хтось дасть хука, а потім живісінько так хаміль-хаміль з хати.

— Як хтось нас хоче ошукати, то не туди стежка в гори, — промовив клюшник, — ми й так ошукалися. Далебі, хлопче, ти пошив нас у дурні. Не інакше як бути тобі папою!

— Атож (відповів хлопець). А ви будете папильйотками, або навіть папужками, як, звичайно, не зостанетеся такими папушами.

— Твоя правда, — згодився стайничий.

— А можете ви вгадати (спитав Ґарґантюа), скільки дірочок від голки в сорочці моєї матері?

— Шістнадцять, — відповів стайничий.

— Погано ж (сказав Ґарґантюа) ви вмієте голки загинати!

— А то чому? — спитав стайничий.

— А тому (відповів Ґарґантюа), що скільки не роби з вашого носюри коряка, щоб зачерпувати більше лайна, а з вашого рота лійки, — з їжака не буде бика: видихалося бочкове дно.

— Хай йому морока! (гукнув клюшник). Оце балакайло нам попався! Ах, пане, базіко язикатий, подовж Боже вам віку, золотії уста маєте!

Спустившись мерщій сходами, клюшник зі стайничим упустили масивний брус, якого їм утелющив Ґарґантюа.

Ґарґантюа ще гукнув їм навздогін:

— Які ж ви в ката їздці! Сідлайте невірних шкап! Якби вам пахла мандрівка в Каюзак, на чому б ви зупинилися: їхати верхи на гусеняті чи вести свиню на орчику?

— Краще вже випити, — промовив стайничий.

З цим словом вони ввійшли до нижньої зали, де зібралася вся ватага, і засмішили всіх, про свою пригоду розповідаючи.

Розділ XIII Як Ґранґузьє завдяки нововинайденій підтирці визнав неабиякий розум у Ґарґантюа

Наприкінці п'ятого року Ґранґузьє, повернувшись після канарійського розгрому, одвідав сина свого Ґарґантюа. Зрадів він йому так, як радіє такий батько, побачивши такого сина, і, цілуючи його й обіймаючи, розпитував про всілякі дитинячі його справунки. Зараз же він не змарнував нагоди клюкнути з ним і з його няньками, та й давай гомоніти з ними про всяку всячину і між іншим поцікавився, чи держать вони в чепурності та охайності дитину. На це відповів йому Ґарґантюа, що тепер у всім краю, завдяки ладу, що завів батько, нема над нього охайнішого хлопця.

— У чім же тут штука? — спитав Ґранґузьє.

— Я (відповів Ґарґантюа) чого тільки не перебрав, чого не перепробував, а винайшов-таки спосіб підтиратися, спосіб чи не найцарственіший, найвельможніший, найчудовіший і найзручніший з усіх, які я тільки знаю.

– І що ж воно за спосіб? — поцікавився Ґранґузьє.

— Зараз я оповім (сказав Ґарґантюа). Одного разу я підтерся оксамитовою півличиною якоїсь фрейліни і ахнув, бо шовковиста шматка викликала у моїй каглі божественний лоскіт;

іншого разу — шапчиною тієї ж таки фрейліни, і знову той самий лоскіт;

ще раз — фуляром;

а то ще — навушниками з малинової саєти, але оте золоття, присобачене до них, своїми клятими кульками обдерло мені всю пані-стару: антонів вогонь та в кутничку цьому золотареві, що їх виготовляв, а заодно і фрейліні, яка їх носила!

Біль мені втишився, як я підтерся пажевим капелюхом, обсадженим трепітками по-швейцарському.

Відтак, засівши за кущем, підтерся я котом-марчуком, той саме туди навинувся, проте він спазурив мені всю промежину.

Оговтався я лише назавтра, підтершись рукавичками моєї матері, пропахченими її малахвією.

Підтирався я ще шавлією, кропом, ганусом, майораном, трояндами, гарбузовою гудиною, капустинням, винограддям, бурячинням, калачиками, червецем (от лише дула опісля червоніє), латуком, листям шпинату, — мало малий спасибіг з того всього, — потім проліском, бур'яном, кропивою, сокирками, але від цього пішла у мене кровотеча, тоді я підтерся гульфиком і уздоровився.

Потім я підтирався простирадлами, ковдрами, фіранками, подушками, обрусами, хідниками, ганчірками, серветками, носовичками, пеньюарами. При цьому я зазнавав утіхи ще більшої, ніж коростявий, коли його чухмарять.

— Отакої (сказав Ґранґузьє), але яка підтирка, по-твоєму, найкраща?

— Отож-бо й воно (відповів Ґарґантюа), і зараз вам стане ясно, що й до чого. Підтирався я сіном, соломою, клоччям, волосом, вовною, папером, але

— Ого! (гукнув Ґранґузьє). Дурний та хитрий! Диви, незгірш вийде в тебе і вірш!

— Авжеж (сказав Ґарґантюа), ваша величносте, у піїти так: де Рим, а де Крим, зате пара вже рим. Ось послухайте, як звертається наша заглибина до задрип:

Як вам, може, — ще?

— Катай, — підохотив Ґранґузьє.

— Гаразд, — мовив Ґарґантюа:

Хай тепер хтось скаже, що я тут не дока! Клянуся Вседівкою, сам я не робив так на практиці; але звертаючи ці слова до такої, як ви бачите, великої пані, я вбиваю їх собі у помку, як у торбу.

— Вернімося (сказав Ґранґузьє) до матерії нашої розмови.

— До якої? (спитав Ґарґантюа). До ковтеликів?

— Ні (заперечив Ґранґузьє). До підтирок.

— Бачте (сказав Ґарґантюа), а ви готові виставити барильце бретонського, як я вас покладу на горб?

— Я готовий, — мовив Ґранґузьє.

— Так ось (сказав Ґарґантюа), нема чого підтиратися, як не нагівняв. А не нагівняєш, як не висерешся. Отож, попереду треба висратися, а тоді вже підтиратися.

— О (покликнув Ґранґузьє) ти не той дурень, що й у церкві б'ють! Бачу, скоро ти вискочиш, сто чортів, на доктора Сорбонни, як той казав, ще не виріс, а ума виніс! Одначе, прошу викладати мені своє підтирознавство далі. Бородою своєю свідчуся, не барильце, а цілих шістдесят бочок доброго бретонського вина тобі я виставлю, та ще й не бретонського, а верронського розливу.

— Потім я ще підтирався (повів Ґарґантюа) головним завоєм, ясиком, капцем, ягдташем, козубом, але то все була підтирка, визнаю, нікудишня! Нарешті капелюхом. Капелюхи, щоб ви знали, трапляються всякі, гладесенькі, кошлаті, ворсисті, шовковисті, отласисті. Кошлаті, ті найкращі — ідеально очищають від фекальної маси.

Підтирався я ще куркою, півнем, курчам, телячою шкірою, зайцем, голубом, бакланом, адвокатським мішком, кобою, очіпком, манком.

Але насамкінець присягаюсь: нема підтирки над пухнасте гусенятко, треба тільки тримати його за голову, як пропихаєте між ногами. Вашому дупельцю розкішний тоді сверб, бо пух у гусеняти такий ніжний, а саме гусеня таке тепленьке, і те все тепло одразу через калюх та інші кишки передається, розливаючись, аж до самого серця та мозку. І якщо ви гадаєте, ніби всім своїм раюванням у полях Єлисейських герої і напівбоги завдячують асфоделям чи амброзії або нектару, як запевняють бабці, то ви дуже помиляєтесь. Уся сила (на мою думку), а також на думку Иоганна Шотландського, у тім, що вони підтираються гусенятами.

Розділ XIV Як Ґарґантюа попав у науку до богослова латинника

Почувши такі міркування, добряга Ґранґузьє великою радістю радів і тішився, що син його Ґарґантюа таким високим розумом і неабиякою тямою обдарований. І так сказав няням:

— Філіпп, цар македонський, побачив, який розумний його син Олександер, з того, як уміло той правував конем. А кінь у нього був баский, як звір, хто на нього спаде, так на землю і полетить, один верхівець скрутить в'язи, інший ноги поламає, той голову розтовче, а той — щелепу. Олександер був свідком усіх цих падінь на іподромі (так називалося місце, де виїжджали коней і гарцювали) і помітив, що кінь харапудиться, лякаючись своєї власної тіні. Тоді, спавши на коня, він погнав його просто сонця, аби тінь іззаду падала, і таким чином укоськав його. Отак і отець — зрозумів, що в сина його направду божистий розум, і взяв йому за вчителя не кого, як Арістотеля, тодішнього найбільшого у Греції філософа.

Я ж вам скажу, що ця розмова, яку ви оце чули із сином моїм Ґарґантюа, переконує мене в тім, що ум його містить у собі щось боговите, такий-бо він гострий і тонкий, такий глибокий і ясний; і сягне найвищого щабля мудрости, як його гаразд просвітити. Ось чому я ладен пристановити до нього якогось ученого мужа, щоб той навчав його всього того, що він здатний засвоїти, і ради цього не пошкодую нічого.

І справді, хлопця віддано під оруду славетного доктора теології, магістра Тубала Олоферна, і магістр так добре зумів викласти йому абетку, аж той витовк її напам'ять навиворіт, на це пішло п'ять років і три місяці; потім напутник прочитав з ним Доната, Фацет, Теодоле й Аланові Параболи; це забрало ще тринадцять років, шість місяців і два тижні.

Треба зазначити, що воднораз він навчав хлопця писати ґотикою, і той переписував усі свої підручники, бо тоді мистецтво друкарства ще не було в обігові. Тож Ґарґантюа доводилося носити з собою на уроки здоровецьке приладдя до писання, завважки понад сім тисяч квинталів[37]; пірник його добротністю і розмірами міг змагатися з колонами абатства Ене, а каламар висів на масивних залізних ланцюгах, і атраменту в нього заливали цілу бочку.

Потім учитель прочитав із ним De modis significandi[38] з коментарями Вітролета, Марнодума, Пустоб'яки, Ґалео, Жана Теляти, Шага, Жоновида і до гимона інших, на що пішло вісімнадцять років і одинадцять із гаком місяців. І все це хлопчина так добре затямив, що на іспиті зумів відповісти все напам'ять навпаки і довів матері на пальцях, що De modis significandi поп erat scientia.[39]

Потім Тубал Олоферн прочитав з учнем Календар, на що пішло добрих шістнадцять років і два місяці, аж його вихователь помер

А заступив його старий шкарбун, майстер Агій Тюхтій і прочитав із ним Гугуція, Ебрарову Греку, Доктринал, Частини мови, Quid est, Supplementum, Мудьрації, De moribus in mensa servandis, Сенечине De quatuor virtutibus cardinalibus, Пассаванті cum commento, про свято Dormi secure[40] і ще дещо в цьому самому дусі, від цього читання Ґарґантюа так помудрішав, що нам уже з ним не збігтися.

Розділ XV Як Ґарґантюа навчався в інших педагогів

А тим часом батько ось що укмітив: син ніби і вчиться вельми успішно і всією душею до науки горнеться, а все ж це не виходить йому на добре, од вчиття він навіть безглуздіє і туманіє, роблячись безтямкішим і безклепкішим на очах.

От батько й поскаржився на це донові Філіппові де Маре, віце-королю паплігоському і почув від нього таку відповідь: ліпше зовсім нічого не вчитися, ніж учитися з таких книжок під ферулою таких вихователів. Бо вся ота їхня наука — дурниця, а їхня мудрість — харки-макогоники, вони тільки найкращі, найшляхетніші уми із плигу збивають і вицвіт юнацтва занапащають.

— Хочте (сказав віце-король), побалакайте з якимсь молодиком, із тих, хто не більше як два роки вчився. І як тямотою, красномовністю, влучністю, поштивістю і вихованням він вашому чадові поступиться, тоді назвіть мене бернським салієм.

Ґранґузьє зрадів — оце думка! Так і зробили.

Увечері приводить із собою згаданий де Маре юного пажа вільґонжійця Евдемона[41], — а той такий зачесаний, виряджений, охайненький, ввічливий, янголятко, а не хлопець, — та й каже Ґранґузьє:

— Бачите цього підлітка? Йому ще й дванадцяти нема. Тож з'ясуймо, хто більше знає: старосвітські дурноляпи чи теперішні молодики.

Ґранґузьє був не проти такого спитку і звелів пажеві починати. От Евдемон, спитавши у віце-короля, пана свого, дозволу, звівся на рівні й зі шличком у руках, світлоликий, рум'яногубий, яснозорий, вп'явшись поглядом у Ґранґузьє, заходився з юнацькою скромністю славословити і величати його: по-перше, за чесноти його і добрі звичаї, по-друге, за вченість, по-третє, за шляхетність, по-четверте, за фізичну вроду, а потім ласкавими словами закликав його шанувати свого батька за те, що той пішов на все, аби лиш синові найкращу освіту дати. А наприкінці звернувся до Ґарґантюа із проханням вважати його своїм найвідданішим покірником, бо зараз він, Евдемон, благає в неба лише про одну ласку: з Божої помоги чимось догодити Ґарґантюа і хоть якось йому прислужитися. Ту всю орацію було виразно й гучно виголошено добірним штилем і чудовою латиною, не кажи ти глаголав радше якийсь старосвітський Гракх, Цицерон або ж Поль Емілій, ніж сьогочасний юнак, — та ще й увиразнено належною жестикуляцією.

Замість відповіді Ґарґантюа заревів коровою й уткнувся носом у капелюх; говорити в цю мить він міг не більше, ніж здохлий віслюк пукнути.

Ґранґузьє мов чемериці наївся і спересердя мало не прибив магістра Тюхтія. Проте згаданий де Маре уговкав його доброю порадою, і він охолов. Ґранґузьє велів заплатити вчителеві винувате, напоїти його по-богословському, а потім послати під три чорти!

— Ех, аби ж то (сказав Ґранґузьє) він оце налигався, мов той англієць, і ґиґнув. Тоді б нам не довелося платити!

Після відходу Тюхтія Ґранґузьє спитав у віце-короля, кого б він порадив узяти у вихователі Ґарґантюа, і тут вони на думці зійшлися, що таке завдання візьме на себе Понократ[42], учитель Евдемонів, і що вони разом вирушать до Парижа, аби побачити, як там із наукою французького юнацтва.

Розділ XVI Як Ґарґантюа послано до Парижа на якій кобиляці він їхав і як вона розправилася з боськими бурчимухами

А в цей час Файоль Четвертий, цар нумідійський, зі свого африканського краю прислав Ґранґузьє кобиляку, там таку здоровецьку, таку великонську, якесь чудище та й годі (з Африки, самі здорові знаєте, можна притарабанити ще й не таку хоху). Завбільшки вона була з шістьох слонів, ноги мала пальцюваті, не кажи ти Юлія Цезаря кінь, вуха вислі, наче коза ланґедоцька, а озаддя її прикрашав маленький ріг. Масті була вона рудої з підпалинами та ще й у сірих яблуках. А хвостище мала страшелезний аж-аж, завгрубшки як слуп Святого Марса, отой, що під Ланже, і таким самим чотириріжжям, і увесь у пелехах волосу, буцімто в остюках.

І це ще не дивина, куди дивніші он хвости скитських баранів, вагою фунтів тридцять, не менше, або ж авряків сирійських: тамтим треба (як Тено не бреше!) підставляти під курдюк, щоб возити, візки, такі бо вони довжелезні й замашні. Натомість ви, бахури хуторяни, зовсім безхвості!

Перевозилося цю кобеляку морем на трьох карраках і одній бригантині аж до порту Олони, що на Тальмонде.

Ґранґузьє, тільки-но побачив:

— Ага (покликнув) якраз щоб моєму синові їздити до Парижа! З нею ми, далебі, не пропадемо! Не інакше, вискочить він на великого науковця! Незнайко біжить, а знайко лежить!

Назавтра, от як погладили (як годиться) дорогу, вони й вирушили: Ґарґантюа, його вихователь Понократ і челядь, а з ними ще й пахолок Евдемон. А що день тоді випав ясний і погідний, то батько й звелів узути свого сина в жовті чобітки. Бабен, той називає їх полуботками.

Путь подорожани верстали веселенько і все підживляли й підживляли душу аж до самого Орлеана. Аж це їм трапилася дика пуща у тридцять п'ять льє завдовжки і в сімнадцять там чи що завширшки. А в тому лісі водилася сила-силенна бурчимух і ґедзів, і було це саме в дроковицю: кобилиці, віслюки та коні ґедзалися, як не дуріли. Зате кобиляка Ґарґантюа поквиталася сповна за швабу, завдану всій її породі, пустившись при цьому на спосіб, на який досі ще нікому не стрілило пуститися. Так ось, як уїхали вони до тамтого лісу і скот почав дрочитися від укусів, кобиляка хвостище своє розпустила і ну хвиськати й хвиськати ним так, що за одним поклала не тільки кусючого дрока, а й увесь ліс; тнучи ліворуч, праворуч, навкіс, навідліг, навперек, уздовж, навхрест, туди, сюди, згори вниз, вона валила на землю дерева, як валить косар покіс, аж скоро зосталося навколо саме безлісся і безґедзя. Усе лісове урочище у ґедзень де й поділося.

Побачивши таке, Ґарґантюа втішився непомалу, але не запишнився і до своїх людей обізвався так:

— Ач, як воно стало голо-босо!

Відтоді той край так і зветься: Бос.

Після чого на обід подорожани тільки комара задушили. Ось чому, ось на якої приключки честь сьогочасна боська шляхта ще й досі на обід намагається лише комара задушити і здобріти тим, дарма що при цьому не лише плюється, а ще й облизується.

Нарешті прибули наші мандрівці до Парижа, і вже на місці Ґарґантюа днів зо два, зо три відпочивав, п'ючи-гуляючи зі своїми і не забуваючи розпитувати всіх, хто в цьому городі учений і які вина тут розпивають.

Розділ XVII Як Ґарґантюа віддячився парижанам за їхнє вітання і як він познімав із церкви Нотр-Дам старші дзвони

Після кількаденного спочиву пішов Ґарґантюа, на превеликий подив усіх стрічних, місто оглянути. Парижани-бо такі макухи, такі кепи, такі роззяви, що перший-ліпший мартопляс, торгівець реліквіями, мул із цимбалами або ж який музиченько збіговисько збирає більше, ніж добрий речник євангельський.

Вони так наступали йому на п'яти, що мусив він присісти на вежі церкви Нотр-Дам. Отак під небесами сидячи і на гурмою стовплений унизу люд позираючи, він вирік так, щоб усі почули:

— Очевидно, ці хамлюги чекають, аби я сплатив їм в'їзне і віншувальне. Гаразд! Я обчастую всіх, ось вам на ваш дрібний спориш!

Після чого, хихочучи, розстебнув своє красовите крісло, вивалив надвір мантулу і сциконув так хвисько, що потопив двісті шістдесят тисяч чотириста вісімнадцять душ, поминаючи жінок і маленьких діток.

Від таких сциклин утечею врятувалася лише жменька прудконогих; до горішньої частини Університетського містечка відкотившись, вони, пріючи, відкахикуючись, відпльовуючись, відсапуючись, божкалися і кляли, хто люто, хто шуткома:

— Кари єгипетські! Бий тебе сила Божа! Трясця твоїй матері! Гівно! Po cab de bious! Das dich Gots leiden schend! Pote de Christo![43] Черевом святого Кене присягаю! Далебі! Святим Фіакром Брійським присягаю! Святим Треньяном! Святий Тібо — мені свідком! Різдвом свідчуся! Великоднем! Щоб я пішов к нечистому! Слово шляхтича! Святою Ковбасою клянусь! Святим Шкваркою, якого укаменовано печеними яблуками! Святим апостолом Паплюгою! Святим Стегном! Святою угодницею Любусею! Чи ба, який дощик окропив наш дрібний спориш!

Відтоді й названо це місто — Париж, хоча колись, як запевняє у кн. IV Страбон, він називався Левкецією[44], що грекою означає Білявка, бо місцеві дами білоклубі. А що ті, хто при перейменуванні міста був, божкалися святими своєї парафії, бо парижани, люд строкатий і розмаїтий, на вдачу не лише добрі законники, а й добрі божкарі і навіть зазнайки, то Йоаніус де Барранко мав цілковиту підставу у книзі De copiositate reverentiarum[45] доводити, що назва паризійці пішла від грецького паразіяни, тобто лепетуни.

Тоді Ґарґантюа оглянув старші дзвони, почеплені на дзвіницях, і вельми мелодійно забамкав у них. Тут спало йому на думку, що їх можна повісити як балабончики на шию його кобиляки, яку він збирався вернути додому батькові з доброю кладдю сиру брі та свіжих оселедців. От він і забрав ці дзвони до себе.

Аж це до міста прибув запасати свинину шинковий командор закону святого Антонія. І йому теж, аби здалеку було чути про появу командора і щоб сало в салницях загодя трепетало, закортіло нишком забрати дзвони, але чесність узяла в ньому гору, правда, не тим, що вони пекли йому руки, а тим, що були таки важкенькі, аби їх нести.

Вважайте, не переплутайте цього командора з буржцем, теж командором і щирим моїм друзякою.

Усе місто зворохобилося, а ви ж знаєте, які французи баламути, як люблять вони зривати бунти, недарма чужинці дивуються довгому терпцю, чи то пак, дурнині французьких королів: щоб це не вкрутити хвоста ворохобникам, бачачи, як вони щодня збивають бучу! Ех, аби ж то знаття, де лихо кують і схизма зріє, я б вивів цих лиходіїв і схизматиків на чисту воду перед усіма братствами моєї парафії!

Отож уся ця збурена й обісцяна тичба кинулася до Сорбонни, де пробував тоді (нині його вже нема) оракул Левкеції. Йому виклали всю справу і пояснили, чим загрожує переміщення дзвонів. Потому як зважено всі pro і contra[46], за фігурою Baralipton[47], було ухвалено вирядити до Ґарґантюа найстарішого і найшанованішого факультетника, аби на очі йому звести, яку страшенну недогоду спричинила втрата дзвонів. І хоча деякі університетчики доводили, що таке доручення більше пристало риторові, ніж софістові, вибір припав на нашого достойного магістра Янотуса де Браґмардо.

Розділ XVIII Як Янотуса де Браґмардо до Ґарґантюа послали вимагати дзвони назад

Майстер Янотус, з-цезарська стрижений, у рогачці богословській, заправившись пиріжками з варенням і святою водичкою з льоху, вирядився до Ґарґантюа, пустивши перед собою трьох червонопиких возних, людей дуже везючих, і тягнучи ззаду п'ятьох чи шістьох не дуже бистрих магістрів, затьоп і задрип.

Сприходу зустрів їх Понократ і вжахнувся, побачивши їх, але подумав, що вони масковані, і запитав одного з не бистрих магістрів, чому вони взяли на себе личину. Той відповів, що вони просять вернути дзвони.

Почувши такі речі, Понократ побіг до Ґарґантюа з новиною, щоб той знав, що відповісти, й ухвалив негайну постанову. Ґарґантюа спершу відкликав набік Понократа, свого вихователя, Філотомія[48], свого маршалка, Гімнаста, свого стаєнного, а також Евдемона, та й давай з ними раду радити, що його робити і що його відповідати. Всі пристали на те, що відвідників слід привести до трапезної і пригостити, а щоб цей шкарбун Янотус не приписав слави повернення дзвонів собі, постановили післати, поки він тут чаркуватиме, по бурмістра, ректора факультету і церковного вікарія та й передати їм дзвони, перш ніж софіст устигне заявити про свою вимогу. А вже потім гість виголосить свою блискучу промову в їхній присутності. Отож-бо, коли всі зібралися, софіста введено до повної зали людей, і він, кахи-кахи, почав так.

Розділ XIX Промова магістра Янотуса де Браґмардо, до Ґарґантюа звернута, із проханням віддати дзвони

— Кахи, кахи, кха! Мпа dies[49], шановний пане, тпа dies, et vobis[50], шановне панство! Як було б добре, якби ви повернули нам дзвони, бо вони нам до скруту потрібні! Кахи, кахи, кха! Колись давно ми не відпродали їх за великі гроші кагорським лондонцям, так само як і брійським бордосцям: цих покупців підкупила була субстанційна якість їхньої елементарної комплекції, закорінена в земнородності їхньої квідитативної натури і наділена здатністю відводити всякі ґало і напасті від наших виноградників, чи то пак, не зовсім наших, а навколишніх, бо як ми позбудемося п'янких трунків, то втратимо все, і предківщину, і тямку.

Як ви моє прохання виконаєте, я зроблю шість п'ядей сосисок і добрі ногавиці, в яких буде рай моїм ногам, інакше ті, хто послав мене, пошиються в дурилюдки. О, далебі, Domine[51] ногавиці — річ незамінна. Et sapiens поп abhorrebit earn.[52]

Xa! Xa! Ногавиці має не кожен, це я добре знаю по собі! Візьміть до уваги, Domine, що я вісімнадцять днів вигопцьовував цей виступ-приступ. Reddite que sunt Cesaris Cesari et que sunt Dei Deo. Ubi jacet lepus.[53]

Правду кажучи, Domine, як ви бажаєте повечеряти зі мною in camera, на Бога, charitatis nosfaciemus bonus cherubin. Ego occidi unum porcum, et ego habet bon vino[54]. Але добрий дух винний не породить лихої латини.

Отож-бо, de parte Dei, date nobis clochas nostra[55]. Послухайте, я вам подарую на пам'ять від нашого факультету Sermones de Utono, utinam[56] ви нам віддали наші дзвони. Vultis etiam pardonos? Per diem, vos habebitis et nihilpoyabitis.[57]

О пане, Domine, clochidonnaminor nobis![58] Адже це est bonum urbis.[59]

Їх потребують усі посполу. Якщо вашій кобилиці з них користь, то й нашому факультетові, que comparata estjumentis insipientibus et similis facta est eis, psalmo nescio quo…[60] — це в мене десь занотовано на клаптику, — et est unum bonum Achilles[61]. Кахи, каха, кха!

Ось зараз я вам доведу, що ви мусите повернути їх! Ego sic argumentor.

Omnis clocha clochabilis, in clocherio clochando, clochans clochativo clochare facit clochabiliter clochantes. Parisius habet clochas. Ergo gluc.[62]

Ха-ха-ха! Незле сказано! Достоту, in tertio prime[63], за Darii[64] чи якимось іще.

Бігме, колись я був мастак розважати, а тепер тільки й знаю, що гнати химери, і нічого мені більше не треба, крім доброго вина та м'якого ліжка. Спину ближче до вогню, пузо ближче до столу і щоб миска була по вінця!

Ох, Domine, прохаю вас in nomine Patris et Filii et Spiritus Sancti, amen[65], повернути нам дзвони, і хай Господь Бог і наша Пречиста Діва бережуть вас від усякої напасті, qui vivit et regnat per omnia secuta seculorum, amen[66]. Кихи, каха, кихи, каха, кххха!

Verum епіт vero, quando quidem, dubio procul, edepol, quoniam, ita certe, meus Deus fidus[67], місто без дзвонів — все одно що сліпець без костуряки, віслюк без підхвістя, корова без цимбал. Покіль ви нам їх не повернете, ми будемо волати до вас, як сліпець, який загубив костуряку, верещати, як віслюк без підхвістя, і ревіти, як корова без цимбал.

Один латинник, який мешкає біля Божого дому, навівши Дурмануса, ні, даруйте, Понтануса, мирянського піїту, висловив хіть, щоб самі дзвони було зроблено з пір'я, а била — з лисячих хвостів, бо в нього від них у мізкові кольки, коли він складає свої поемисті поемки. Але за отії його круть-верть, стук-грюк, лясь-хрясь, тик-мик він у нас тепер єретик, адже ми цих єретиків мов книші бгаємо. А тому, як свідчить свідок-могоричник: Valete et plaudite. Calepinus recensui.[68]

Розділ XX Як софіст забрав свою сукнину і як він позивався з іншими сорбонниками

Не встиг софіст рацею свою виректи, як Панурґ з Евдемоном розляглися з реготу, аж замалим Богу душу не віддали, — десь так реготав Красс, побачивши, як осел поїдає будяччя, або гиготів, аж поки ґиґнув зо сміху Філемон, узрівши, як осел жере фиґи. До них підпрягся і магістер Янотус, — реготун, мабуть, ще більший за них, — аж на очі йому наринули сльози, бо вичавлена сильним струсом у мозку слізна водичка живенько прилинула до очних нервів… словом, кожен з них обернувся на такого собі згераклітілого Демокріта чи здемокрітілого Геракліта.

Коли всі пересміялися, Ґарґантюа порадився зі своїм почтом, як йому вчинити. Понократ висловив думку, що гарного промовця годилося б почастувати ще раз, а за те, що він їх звеселив і усмішив ліпше за самого Сонжекре, видати йому десять п'ядей сосисок, згаданих у його веселому виступі, ногавиці, триста поліняк, двадцять п'ять бочок вина, ліжко з трьома перинами гусячого пуху та укладисту і глибоку мисяру — те все, як він каже сам, йому придасться на старощах.

Те все він і дістав, окрім ногавиць, бо Ґарґантюа не вірилося, аби промовцеві зараз же знайшлася підхожа пара; тим паче, що було невгадно, який гостеві фасон личить, чи то у вигляді хлястика, пришитого на заду таким собі звідним мостом дефекацію полегшувати, чи то у вигляді маринарки — уринування спрощувати, чи то швейцарки — пузо утеплювати, чи то вильотів — крижі провітрювати. Натомість Ґарґантюа звелів видати магістрові сім ліктів чорної сукнини і три лікті білого краму на підбій. Дрова віднесли йому додому носії, сосиски та миски понесли магістри всяких наук: сукнину взявся нести сам магістер Янотус.

Один із магістрів, на ім'я Жус Бандуй, зауважив, що богословському чинові це ніяк не подоба і не гоже, тож хай він передасть сукнину комусь із них.

— Чи ба (гукнув Янотус). Який ти осел, який же ти осел! Не вмієш вивести висновку in modo et figura[69]. Не пішли тобі, мабуть, на користь Припущення і Parva logicalia. Panus pro quo supponit?[70]

— Confuse (відповів Бандуй) et distributive.[71]

— Я не питаю тебе (сказав Янотус), осле, quo modo supponit, a pro quo[72]. Зрозуміло, осле, що pro tibiis meis[73]. Отже, сукнину понесу я, egomet, sicut suppositum portat adpositum.[74]

І він поніс її крадькома, не кажи той Патлен.

Але, хоч би там як, а старий пердун ще раз урочисто на пленарному засіданні у Сорбонні зажадав ногавиць і сосисок, і піймав цього разу облизня з тієї причини, що він уже, як стало нам відомо, дістав усе від Ґарґантюа. На це софіст заперечив, що це було зроблено gratis[75] завдяки гойності Ґарґантюа, яка не звільняє університетчиків від даних йому обіцянок. А проте йому було сказано, що з ним поквиталися чесно і йому тепер скрутять дулю з маком.

— Чесно? (гукнув Янотус). Чесність тут і не ночувала! Погань, посміттюхи ви після цього! Земля ще не носила таких паскудників, як ви. Я-бо знаю вас усіх як облуплених, — навіщо ж припадати на ногу перед кульгавим? Адже ми спільники у наших капостях. Божими селезінками свідчуся, от візьму й донесу нашому королю, які страшні надуживання ви чините і замишляєте, і хай мене лепра згризе, як він не звелить спалити живцем вас усіх як педерастів, здрайців, єретиків і лабузників, від яких сам Бог і чеснота відцуралися!

За ці слова його притягли до суду, але він зумів добитися відкладу судового засідання. Словом, справа затяглася і тягнеться й досі. З цієї оказії магістри обреклися не митися, а магістер Янотус та іже з ним поклали зарік не шмаркатися доти, доки не буде ухвалено остаточного вироку.

Щоб виконати свої зароки, вони ще й досі ходять брудні та шмаркаті, бо суд ще не розглянув цієї справи у всіх подробицях. Присуд відбудеться у найближчі грецькі календи, сиріч тоді, як на горі рак свисне. Вам-бо, очевидно, відомо, що судді дужчі за саму природу і навіть за свої власні законоустанови. Скажімо, за паризькими статутами лише Господь Бог має право щось затягти на безрік. Природа сама собою не створює нічого несмертельного, власноруч поклавши сплодженому нею крес і край. Omnia orta cadunt[76] тощо. Але заходами цих суціг заведена нами тяганина стає безкраєю і безсмертною. Отож, вони підтверджують слушність слів Хілона Лакедемонянина, викарбуваних золотими літерами у Дельфах: убозтво — посестра тяганини, і всі, хто позивається, — убогі, бо швидше дійде кінця їхнє життя, ніж дійде кінця початий ними процес.

Розділ XXI Розклад навчання Ґарґантюа, що склали його напутники софісти

Через кілька днів дзвони було повернуто на місце, і паризійці на віддяку за поступливість Ґарґантюа зголосилися годувати й утримувати його кобиляку, на превелику втіху Ґарґантюа, скільки його душа забажає, і кобилу послано до Б'єрського лісу. До речі, мені здається, ніби там її вже немає.

Отоді-то Ґарґантюа й зохотився сісти за науку під орудою Понократа, але той, на почин, звелів йому дотримуватися колишнього розпорядку, — треба ж було вчителеві збагнути, яким воно світом його попередники все провалили і пошили Ґарґантюа у такого дурла, цимбала і невігласа.

Хлопців час було розподілено так, що прокидався він зазвичай між восьмою і дев'ятою, байдуже, видно було надворі чи ні: так йому приписали богословські регенти, керуючись Давидовою настановою: Vanum est vobis ante lucem surgere.[77]

Потім він дриґав ногами, стрибав і качався у ліжку — для припливу животної енергії, після того зодягався як до сезону, причому найчастіше плечі його окривав широкий і довгий плащ із цупкого фризу на лисицях; далі він зачісувався альменівським гребінцем, сиріч п'ятірнею, бо вихователі знай товкли йому, що зачісуватися інакше, чиститися і митися — це означає димочадіти під небом.

А потім він кляв, цюркав, хрякав, ригав, пердів, позіхав, плював, бухикав, гикав, чхав, шмаркався, не кажи ти архідиякон, і, нарешті, снідав і, рятуючись від роси та протяг-вітру, наминав: смаковиті бебехи, печеню, гарну шинку, козлятину та ще й хтозна-скільки тетері.

Понократ казав йому, що після вставання, перш ніж ото нариватися на їжу, лучче проробити б якісь там вправи.

— Отакої! — заперечив Ґарґантюа. — Хіба я не вправляюся? Перед уставанням я не раз, не два іду в переверти на ліжку. Хіба цього мало? Папа Олександер робив те саме за порадою лікаря-жида і до самої смерти дожив, завидникам на пеню. Мене до цього привчили мої колишні вчителі, — вони казали, що сніданок добре діє на пам'ять, і з цієї причини за сніданком, нікого не дожидаючи, випивали. Від цього я почуваю себе чудово і тільки їм усе усмак. Адже казав мені магістер Тубал (ліценціят у Парижі він здобув перший), що сила не в тім, аби прудко бігати, а в тім, щоб вибігти раніше; стеменнісінько так само, як хто шанується, то не треба хлистати хлись, хлись і хлись, мов той качур, — досить випити зранку. Unde versus:[78]

Добре поснідавши, ішов він до церкви, а за ним у великому коші несено грубезний, у ряднину загорнутий молитовник, вага йому була вкупі зі смальцем на сторінках, клямрами і пергаменом щось із одинадцять квинталів шість фунтів. Вистоював він там від двадцяти шести до тридцяти обідень. Тим часом надходив і хатній священик, у своїй рясі схожий на чубарку, який устигав навиноградитися так, що од нього так і пашіло амбре. Удвох вони відтарабанювали всі літанії, причому в устах священика ці останні вилускувалися так, щоб не зронити на землю жодної бубочки.

При виході з церкви йому підвозили на бідці з воловим запрягом купу рожанців святого Клавдія, причому кожна пацьорка була завбільшки з голову, і, гуляючи по монастирю, галереях чи садку, він бубонів молитов не менше, як шістнадцять разом узятих схимників.

Потім він на якісь мізерні півгодини втуплювався у книгу, але, як казав один кумедіянт, душа його була на кухні.

Набуривши повний уринал, сідав він трапезувати, а що був на вдачу лемеха, то починав із дванадцяти! окостів, задимлених бичачих язиків, ікри, ковбаси та інших перекусок під вино.

Тим часом четверо служників кидали йому один по одному повні лопати муштарди. Потім він, щоб нирки не підвели, за один дух випивав чимало білого вина. Після чого молодик їв м'ясо, залежно від сезону, їв як не в себе і припиняв їдження тоді, як уже обдимало черево.

Зате пиття не улягало жодній мірі й жодним законам, бо він казав, що межа і грань для того, хто п'є, настає тоді, як корок його пантофель бучавіє на півфута.

Розділ XXII Ігри Ґарґантюа

Потім Ґарґантюа, плутаючись язиком, харамаркав хвостик пообідньої молитви, випивав стременного на коні і длубався в зубах кабанячою ногою, не перестаючи весело гомоніти з челяддю. Відтак розстелялося зелене сукно, розкладалося безліч карт, безліч костей і до змія шахівниць. Ґарґантюа гуляв:

у світки, у бідачку,

у приму, у харамижку,

у великий шлем, у не одно двадцять,

у піль, у тридцять одно,

у тріумф, у пари і в кепа,

у пікардійку, у триста,

у памфиля, у побідаху,

у сто, у перекинуту карту,

у неконтентного, у візка,

у ландскнехта, у триктрак,

у рогача, у всі столи,

у говорило-балакало, у відкидні столи,

у піль, над, жок, фор, у свинку,

у мар'яж, у сало дерти,

у гея, у дамки,

ув опилю, у ціці-баби,

у робиш те, роби й теє, у примус, секундус,

у кепа, у вола,

у язичок, у тісну діру,

у тарок, у решітку,

у хто взяв, той програв, у чіт і лишку,

у ніска, ув орла чи решку,

у лави, у куницю,

у храп, у жмикрута,

у глік, у кулі,

ув онери, у шевчика,

у мур-р, у сову,

у шахи, у зайченя,

у лиса, у тірлітантен,

у класи, у порося, паняй,

у корови, у сороку,

у білявку, у ріжки,

у шанс, у гвалтуй-бичка,

у три кості, у кувик-кувік,

у дошки, у смійся, не хочу,

у нікнок, у дзьоб-дзьоб,

у жгута, у розкувати осла,

у різця, у торкай-рушай,

у но-но, у прут,

у сідаю, у льоху,

у бороданя, у пузо на пузо,

у хвильки, у кубики,

у тягни-рожна, у палички,

у хлюст, у кружало,

у кете куме мішечок, у я тут,

у баранячі ядра, у фук,

у тікай, у скраклі,

у марсельські фиги, у другу партію,

у тягни-біду, у дурне сало,

у ключі, у салатовку,

у горе-лучника, у римську палю,

у лиса лупленого, у руш-гівно,

у лови вітра в полі, ув Анжер,

у крок-мадам, у кульку,

у кому овса, у гарпію,

у дмухай-жар, у рурочку,

у панаса, у бий-горщик,

у суддю живого і суддю мертвого, у цур-мое,

у тягни-праски-з-печі, у вертія,

у хрещика, у цяцьки,

у крем'яхи, у куций хвіст,

у горбаня, у дзиґу,

у святого Труве, у горюдуба,

у щипки-дряпки, у пікет,

у грушу, у бабки,

у пімпомпе, у тхора,

у тріорі, у замок,

у вервечку, у грака,

у канавку, у кокантен,

у хрипуна, у Колен маяр,

у ріжок, у мірлімофль,

у ченчика, у слідця,

у темну, у жабу,

у дивацію, у ковіньку,

у аніже, у пістон,

у човничок, у більбоке,

у хлосту, у крижі,

у мітлу, у ремесла,

у поклін тобі святий Космо, у баран-баран-буць,

у жука гнилюка, у піно,

у беру тебе на свид, у тут тобі й хата,

у сьогодні Піст, у щигля,

у розщеп-дуба, у мий чуприну Пані,

у розталь-коня, у белот,

у вовчу зграю, у я просо сіяла,

у бзди-у-носа, у халандруся,

у Ґільмене списа до мене, у млина,

у гойдалку, у цур-мене,

у тринадцятого, у скоки,

у берізку, у копняка під зад,

у муху, у ратая,

у му-му бузимку, у пугача,

у до-речі, у потичку,

у дев'ять рук, у мертвого звіра,

у шапіфу, у вище вище драбино,

у мости, у здохле порося,

у Колен бріде, у солоне седно,

у голубка, у три-гірчицю,

у третього, у свиню,

у циб через кущик, у пікандо,

уперехрест, у крутиголовку,

у не-світи-тілом, у крука,

у сітку, у калитку на заду, у журавля,

у гніздо кані, у карби,

у шкафут, у пштирок,

у фуґу, у жайворонків,

у торохняву, у шуток

Нагулявшися досхочу, провівши, збавивши і просіявши якийсь час, Ґарґантюа відчував потребу випити, — якихось одинадцять жбанів, — і після узливання зараз же простягався на добрій лаві або ж на добрій м'якій постелі і дві-три годинки затинав хропака.

Прокинувшись, продирав кілька хвилин очі. Тим часом йому несено свіжого винця, і він цмулив його усмак.

Понократ доводив йому, що пити спросоння препаскудна звичка.

— Але ж так (заперечував Ґарґантюа) навіть Святі Отці жили. А потім сни сняться мені якісь солоні, після сну я мов після скоромного.

Потім він неохоче брався за уроки і насамперед — за отченаші; набравши чимбільше рожанців, він сідав на старого мула, який перевозив уже дев'ятеро царів, і, мимрячи щось та головою похитуючи, вирушав, аби дістати труся з пастки.

Повернувшись, він заглядав на кухню дізнатися, що там на рожні смажиться.

І вечеряв він, ладен вам заприсягнутися, ситненько і залюбки запрошував у почарківці сусідів, вони кушали хмільного й оповідали билиці й небилиці, і давні, і недавні. Домівниками йому доводилися, до речі, сеньйори дю Фу, де Ґурвіль, де Ґріньо і де Маріньї.

Після вечері знов появлялися прегарні дерев'яні Євангелії, себто дамівниці; або різалися у свої козирі, а насамкінець — у банк, а то ще йшли до дамуль і дорогою туди і сюди водили козу. Потім Ґарґантюа спав вісім годин поспіль.

Розділ XXIII Як завдяки знайденій Понократом методі у Ґарґантюа марно не пропадало жодної години

Побачивши, як безтолково Ґарґантюа живе, Понократ надумав учити його зовсім інакше, хоч попервах заведеного ладу не рушав, знаючи, що без збурення основ природа не терпить раптових змін. Аби справа пішла веселіше, він попросив тодішнього медичного світила, магістра Теодора, спробувати наставити Ґарґантюа на добрий розум, і той магістер, як водиться у таких випадках, приписав йому антикирську чемерицю — зілля, що очистило від усякої погані й уздоровило схибнутий хлопців розум. Цим самим робом Понократ змусив учня ще й забути все, що йому втокмачили попередні вчителі, — достоту так само, як чинив Тимотей із тими своїми вихованцями, які раніше брали уроки в інших музик.

Аби діп'яти свого, він увів хлопця до гурту місцевих учених, змагання з якими мало йому духу піддавати, заохочувати вчитися інакше і відзначатися.

Потім Понократ склав розклад так, щоб Ґарґантюа не втрачав марно ні години, весь його час ішов на науку.

Отож прокидався Ґарґантюа десь о четвертій ранку. Поки його розминали, він слухав кілька сторінок зі Святого Письма, читали йому голосно й виразно, з почуттям, розважливо, спроквола, за читаку був пахолок, башеєць, на ім'я Анаґност[79]. Читані стихи впливали на Ґарґантюа так, що він переймався святобливістю й любов'ю до Господа, дякував і молився йому, бо Святе Письмо відкривало йому чудородну Божу славу та премудрість.

Потім він ішов до чепурні, аби випорожнитися. Там його вихователь повторював із ним прочитане і тлумачив усе, що йому було ще темне і неприступне.

Повертаючись, вони розглядали небосхил над головою, порівнювали, чи таке було небо учора ввечері, і визначали, під яким зодіяком сходить сонце, а під яким місяць.

Після чого Ґарґантюа одягали, зачісували, кучерявили, чепурили, напахчували і, поки тривало це чепуріння, повторювали з ним завдані напередодні уроки. Він катав їх напам'ять і одразу ж намагався застосувати їх принагідно в житті, тривало це дві-три години і зазвичай припинялося з завершенням його туалету.

Потім три години він слухав читання.

Затим виходили надвір, не перестаючи обговорювати запозичене з книг, вирушали на гімнастику у Брак або ж ішли на луки і там ганяли м'яча, грали в гилку, опуку, у триріжжя: так само уміли гартувати тіло, як щойно гартували дух.

Всі їхні ігри були добровільні, вони кидали партію, коли хотіли, і припиняли гру, спітнівши чи ухоркавшись. Гарненько обтерши насухо все тіло, вони брали сорочки і переваги-ваги чапали дізнатися, чи готовий сніданок. У чеканні на сніданок вони чітко і виразно цитували сентенції, закарбовані в пам'яті після уроку.

Нарешті з'являвся і пан Апетит, і всі у пору сідали до столу.

На початку трапези читалося якусь прецікаву приповість про геройські діяння давнини, аж поки шахварь не подавав на стіл вино.

Потім (як охота) читання йшло далі, а ні, то точилася весела бесіда, причому в перші місяці обговорювалося, чим славиться, чим бере, чим корисне і звідки походить усе, що подавалося на стіл: хліб, вино, вода, сіль, м'ясо, риба, плоди, зілля, коріняки, і як його готувати. Принагідно Ґарґантюа хвацько витовк вибрані місця із Плінія, Атенея, Діоскорида, Юлія Поллукса, Ґалена, Порфирія, Оппіана, Полібія, Геліодора, Арістотеля, Еліана та інших. Для звірки столувальники часто клали перед собою на стіл згаданих письменників. І все це так уїлося в мозок і закарбувалося в пам'яті Ґарґантюа, що не було тоді медика, которий знав би бодай половину того, що знав він.

Далі бесіда верталася до вранішнього уроку, а потім після айвового варення на десерт Ґарґантюа чистив зуби стовбуром мастикового дерева, мив руки й очі зимною водою, після чого хвалив Бога в чудових кантах, які звеличували його благостиню та милосердя. Затим приносилося карти, але не для гри, а для втішних і дотепних забавок, побудованих на математиці.

Таким чином Ґарґантюа став кохатися в науці чисел і щодня по обіді й вечері показував себе таким завзятим математиком, як раніше костирником чи картярем. І пошився в такі теоретики і практики, що навіть Танстал, англієць, відомий солідними працями математичними, заявив, що супроти Ґарґантюа він знається на математиці не більше, ніж на верхньонімецькій мові.

І не тільки в числах, — Ґарґантюа вражав знаннями і в інших математичних науках, як-от, у геометрії, астрономії та музиці. Поки в їхніх шлунках травилася і засвоювалася їжа, вони креслили безліч химерних фігур геометричних, а заодно вивчали астрономічні закони.

Потім вони співали у чотири чи п'ять голосів або щось солом, приємним для горла.

Що ж до музичних інструментів, то він навчився грати на лютню, на спінет, на арфу, на дев'ятиклапанову флейту німецьку, на віолу і на тромбон.

На музикування йшла сливе година; травлення завершувалося, треба було випорожнитися, а потім Ґарґантюа сідав за головні свої заняття — годин так на три, як не більше, тобто повторював вранішній урок читання, поринав у книгу і вчився правильно писати й гарно виводити старожитні та римські літери.

По завершенні занять вони виходили з оселі вкупі з туренським шляхтичем, стаєнним Гімнастом, який навчав його їздити верхи.

Переодягнувшись, він сідав на огиря, на ваговоза, на румака, на бігунця, на бахмата, гнав коня навзаводи, робив вольтижі, брав із розгону канави, перескакував бар'єри, бігав кружка, повертаючи то праворуч, то ліворуч.

При цьому він не ламав списа; що з того, що хвалиться хвалій: «Я десять списів зламав на турнірі (чи там у бою)» — таке під силу й теслі; насправді славен і хвален той, хто одним списом зламає десятьох ворогів. Ратище Ґарґантюа, гартоване, незламне, трощило крицевою клюгою браму, пробивало панцер, валило дерева, низало кільця, нахоплювало сідло, панцеранку, рукавицю. Це все він проробляв при повному риштунку.

Але не мав він рівні і в мистецтві хизуватися, вольтижуватися. Сам феррарський штукар-верховець був проти нього звичайний мавпій. Надто ж він наламався перескакувати з коня на коня, у млі ока і землі не торкаючись (такі коні звуться вольтижними) стрибав урізнобіч, зі списом напереваги, не ступаючи у стремена і кинувши повіддя, щоб кінь летів куди хотя. У військовій справі такі штуки вельми цінуються.

Ув інші дні він орудував алебардою, спершу нею мах-мах, а потім руб, і всі його мали за рицаря славуту, рицаря бойового і турнірного.

А ще він разив пікою, обіручим еспадроном, шпагою-батардою, із незмінним щитом, тарчею чи плащем на руці.

Стрільцював він верхи оленів, козуль, ведмедів, ланей, вепрів, зайців, куріпок, фазанів, дрохв. Грав у великого м'яча, гилячи його ногою або ж кулаком. Боровся, бігав, стрибав, але не з розгону, не на одній нозі і не по-німецькій, бо (казав Гімнаст) такі стрибки даремні і на війні не поможуть, він перемахував через рівчаки, перешастував через плоти, збігав на шість ступнів угору по муру і видирався таким самим робом до вікна на списову довгість.

Плавав у плесах на грудях, голічерева, на боці, рухаючись усім тілом або ж ногами; з книжкою перепливав Сену, жодної сторінки не замочивши та ще й у зубах плаща держачи, не кажи ти Юлій Цезар. Ухопившись за облавок однією рукою, залазив на судно, для чого вимагалася неабияка сила, а з облавка кидався сторч головою у воду, діставав дно, досліджував рифи, пірнав у глибини та чорториї. Розвертав корабель на плаву, керував ним, вів його швидко, повільно, за водою, устріть води, зупиняв його посеред шлюзу, вів однією рукою судно, а другою орудував веслищем, ставив вітрила, ліз по вантах на щогли, бігав по реях, наставляв компас, повертав проти вітру вітропуск, тримав міцно стерно.

Вибрівши з води, цупко видирався на гору і так само легко спускався, лазив по деревах, наче кіт, стрибав із дерева на дерево, наче вивірка, ламав гілляки, як другий Мілон. З допомогою двох гартованих кинджалів і двох міцненьких пробійчиків видирався на дах кам'яниці, не кажи ти щур, а при спуску так умів зосередитися, аби при падінні не забитися.

Кидав дротик, прогонич, каменюку, спис, рогатину, алебарду; напинав лука, сам-один заряджав обложний арбалет; прямим націлом мірив самопал; на сошник гармату ставив; у тирі в підсадку палив, стріляв знизу вгору, згори вниз, уперед, убік і назад, як партяни.

Йому з високої вежі скидали линву, щоб аж до землі звисала, і він по цій линві залазив і злазив на руках, причому так шпарко й моторно, що вам так не проповзти і по рівних луках.

Йому перекидали між двома деревами жердину, і він, руками перебираючи і ногами анітрохи не дриґаючи, лазив туди й назад, та так хутко, що й бігом його не наздогнали б.

Щоб огруддя й легені розвинути, він желіпав, як сто чортів. Одного разу я чув, як він кликав Евдемона, — його репет від застави Святого Віктора аж до Монмартра долітав. Навіть Стенторів голос під час троянської січі не досягав такої моці.

Свої тужні він зміцнював вилитими з олива двома здоровецькими виливанцями, завважки вісім тисяч сімсот квинталів кожний, у нього вони гирями називалися; піднявши з землі, він нерухомо тримав їх над головою, по одному в кожній руці, три чверті години, а то й більше — чим тобі не силач, не моцак.

З найпершими дужаками гуляв він і в бруси: коли його черга надходила, він тримався страх як цупко на ногах і поступався лише зухам над зухами, тим, хто зуміє його з місця зрушити, показуючи себе в цьому Мілоном; як той Мілон, він брав у руки гранат і викликав охочих відняти його в нього.

Після таких грищ його розминали, чистили й переодягали, і він повагом плентав додому; ідучи левадою чи різнотрав'ям, він, бувало, розглядав дерева та рослини і зіставляв їх із тим, що про них писали давні учені, такі як Теофраст, Діоскорид, Марин, Пліній, Никандер, Макр і Ґален; він і його супутники цупили додому цілі оберемки зела, передаючи їх Різотомові, — цей пахолок був ще й начальником над сапками, мотиками, заступами, лопатами та іншим знаряддям, потрібним для виготовлення зільників.

Удома вони, поки вечеря готувалася, повторювали деякі місця із прочитаного, а потім сідали до столу.

Гідне уваги, що за обідом, завжди простим і невибагливим, Ґарґантюа лише задушував комара, зате вечеря була сита і тривала, і їв він уже так, щоб підживити душу і насититися, до чого, власне, й зводиться правдива дієта, доброю і мудрою медициною прописувана, тоді як зграя тупоголових лікарів, на софістиці схибнутих, радять усе навпаки.

За вечерею поновлювався обідній урок, і тривав він, поки була охота, решта часу йшла на вчену розмову, приємну і корисну.

Прочитавши пообідню молитву, співали, грали на музичні інструменти, веселилися і розважалися, ріжучись у карти чи в кості, отож іноді трапеза і гульбища тривали аж до пізніх облягів, а іноді вони гуртом одвідували товариство учених чи мандрівників, яким довелося побувати на чужій стороні.

Глупої ночі, перед сном, виходили десь на терасу, дивились на небо, спостерігали за кометами, як комети були, або за ходом, розташуванням, протистоянням і збіганням світил.

Потім Ґарґантюа з-пітагорійська, коротко розповідав вихователеві, що він прочитав, побачив, дізнався, зробив і почув протягом дня.

Відтак молилися Господеві Творцеві, били йому поклони, покріплювалися у своїй вірі, славили його незмірну благостиню і, подякувавши йому за минувшину, припоручали себе його милосердю на прийдешність.

А там уже й на боковеньку йшли.

Розділ XXIV Як Ґарґантюа дощ перебував

У дощ і в сльоту дообідній час проводили як звикле, хіба що на зло негоддю веселий і яскравий вогонь розкладали. Проте по обіді тіловиховні вправи скасовували, усі сиділи вдома і з апотерапічною метою перегрібали сіно, кололи і пиляли дрова, молотили снопи на току; потім малювали чи різьбили або відновлювали старосвітську гру в кості, взоруючись на те, як описав її Леонік і як грає в неї наш славний друзяка Ласкаріс. За грою згадували ті місця з давніх авторів, де є спомин про неї або ж посилання на неї.

А ще ходили дивитися, як топляться метали або відливаються гармати, ходили до гранярів, золотарів, шліфувальників самоцвітів, до алхіміків та монетників, до килимників, ткачів і шовкопрях, до годинникарів, дзеркальників, друкарів, органістів, фарбарів та всяких інших майстрів і, даючи всім на вино, вивчали ремесла і знайомилися з винаходами в тому чи тому ремеслі.

Ходили на публічні виклади, на урочисті акти, на змагання риторів, на виступи і промови славетних адвокатів та казнодіїв.

Одвідували зали і приміщення для шермицерії, і там він схрещував шпаги з майстрами і наочно показував, що фехтувальник і рубака з нього не згірший, а то ще й ліпший, ніж вони.

Замість гербаризувати, вони відвідували склепи дрогистів, билярів, аптекарів, якнайпильніше розглядали плоди, коріння, листя, живицю, насіння, чуженецькі масті і зараз же метикували, яким способом їх підробити.

Ходили дивитися на линвоскоків, рухлярів і штукарів, причому хлопець стежив за їхніми жестами, вивертами, цибами і дослухався до їхнього балаклійства, особливо подобалися йому пікардійські шонійці — от уже хто вроджені перебенді, от уже хто мастаки верзти на галай-балай.

Вернувшись на вечерю, вони їли менше, ніж в інші дні, та ще й м'ясо ніжне і нежирне, аби менше дошкуляло вогке повітря, яким тіло дихає, і щоб без звичної гімнастики не охлянути.

Так виховувався Ґарґантюа і підтримував цей режим день у день, беручи з постійних управ той пожиток, який може взяти вельми кмітливий як на свої роки хлопчина; і хоча ці вправи попервах і здалися йому важкі, одначе з часом зробилися такі приємні, легкі й утішні, що радше скидалися на королівські розваги, ніж на школярську науку.

А проте Понократ, аби допомогти учневі скинути надмірну розумову напругу, обирав раз на місяць якусь ясну та погідну днину, і вони зранку вибиралися за місто: у Жантильї, в Булонь, у Монруж, у Пон-Шарантон, у Ванв або ж у Сен-Клу. Там вони пропадали цілий день, на всю губу веселячись: жартували, пустували, чаркували, гуляли, співали, танцювали, вилежувалися на мураві, дерли гнізда, ловили перепелів, жаб і раків.

І хоча цього дня не читали, але минав він не марно, бо на прегарних луках вони згадували якісь утішні вірші з Верґілієвих Георгік, з Гесіода, з Поліціанського Рустика, латиною писали пікантні епіграми і перекладали французькою рондо та балади.

Бенкетуючи, вони з розведеного вина виціджували, за настановами Катона в De re rust.[80] і Плінія, через плющеву цівочку воду: мили вино у шаплику з водою, а потім пропускали його через лійку, переганяли воду з посудини в посудину або ж майстрували маленькі автомати, себто саморушні прилади.

Розділ XXV Як між лернейськими пекарями і ґарґантюйцями зайшла велика змага, до кривавих чвар призвівши

Під ту пору, на винобрання, з початком осени, місцеві пастухи стерегли виноградники і ганяли, щоб не дзюбали ягоду, шпаків.

А в цей час гостинцем чи то на десяти, чи то на дванадцяти підводах лернейські хлібопеки везли до міста коржі.

От пастухи, звичайненько так, і попросили їх продати за готівку за ринковою ціною коржів. А щоб ви знали, для тих, кому заколодило, виноград, надто піно, ф'єр, мюскадо, бікан або ж фуарар[81], зі свіженькими коржами — то божественна харч; після цього всі бачать, як вони не раз, не два присідають серед лози, за що їх і прозвали виноградними присідателями.

На їхнє прохання пекарі не зглянулися, ба більше, почали їх кобенити на всі заставки: сказали, що вони бидло, щербуни, рудиголови, галабурдники, ломуси, песиголовці, халамидники, махори, дурисвіти, шахруни, бабаки, ласощохлисти, розгамузи, самохвальки, мерзосвітники, довбні, ошусти, похатники, причепи, мартопляси, блазнюки, лежні, гидь, лобурі, бевзі, поторочі, скалозуби, чваньки, ланці, пастуші засранці, гівняна варта, пришивши до цього інші ядучі квітки і додавши, що такі пишні коржі не для їхнього рота і що єдине, що їм треба їсти, це висівки та полову.

У відповідь на такі образи один пастух, на ім'я Фрож'є, чесний і славний молодик, підлазисто мовив:

— З якого дива почали ви так високо нестися? Адже раніше ви продавали нам залюбки, а нині не бажаєте. Це не по-добросусідському, ми так до вас не ставимося, коли ви прибуваєте запастися нашою добірною пшеницею, з якої ви печете коржі й перепічки. А ми ще збиралися дати вам за них винограду на додачу! Ні, присягаю Вседівкою, ви ще потім пошкодуєте! Не зарікайтеся, ви ще матимете з нами до діла, і ми відплатимо вам тією самою монетою, ось побачите!

На сеє Марке, великий жезлоноша пекарівського братства, відказав:

— Щось ти сьогодні надто вже розкокошився! Мабуть, увечері проса переїв. Гаразд, ходи сюди, я тобі дам коржа!

От Фрож'є, у простоті душевній, ступив уперед, дістаючи грошину з череса, щоб купити в Марке коржів; але той натомість так огрів його батурою по ногах, що на шкірі повиступали басамани. Марке спробував зараз же в ноги, але Фрож'є, гукнувши великим голосом пробі, пожбурив у нього довбню, яку завжди носив під пахвою, і влучив у шво лобової кісточки, над правою скроневою артерією, отож Марке без духу брязнув з кобили додолу. І так і зостався на землі лежати, ледь живий і теплий.

Аж тут позбігалися хуторяни, які збивали довгими жердинами горіхи, і нумо молотити хлібопеків, наче свидове жито. Зачувши крик Фрож'є, налетіли зі своїми пращами інші пастухи та пастушки і заходилися обкидати пекарів камінним градом. Зрештою вони наздогнали хлібопеків і забрали у них чотири чи п'ять тузінів коржів, заплативши їм, проте, за звичною ціною і наділивши їх на додаток горіхами та трьома кошами білого винограду. Пекарі посадили побитого Марке на коня, а потім рушили, але вже не до Перельє, а назад до Лерне, нахваляючись дати доброго пам'яткового сеїським і синейським волопасам, пастухам і хуторянам.

А пастухи й пастушки вволю наїлися коржів та добірного винограду, потім забреніли голубливі для вуха козиці, і вони ще раз посміялися з цих задирак пекарів, які так сіли маком, бо не на ту ногу, певне, устали вранці. Зате Фрож'є повелося краще: йому промили виноградним соком басамани на ногах, і він одразу оклигав.

Розділ XXVI Як лернейці за головою царя Пикрохола[82] підступно на ґарґантюйських пастухів напали

Пекарі, тільки-но вернули додому, зараз же, не пивши, не ївши, подалися до Капітолію і там перед своїм царем Пикрохолем виклали супліку, показавши потрощені коші, пом'яті ковпаки, драні роби, розчавлені перепічки, а головне — скаліченого Марке. Вони заявили, що ту всю кривду вчинили ґарґантюйські пастухи та хуторяни на сеєнському гостинці.

Угнівавшись, під гарячу руч Пикрохол, навіть не цікавлячись причиною, велів уселюдським кликом кликнути, аби кожен, під страхом кари на горло, опівдні явився при зброї на царський плац.

А на потвердження цього заклику він розпорядився бити в бубнила по всьому місту, а сам, поки йому рихтували обід, пішов наказати ставити гармати на гарматеки, розгортати корогви й орифлами і запасатися, хай навіть із гарбом, набоями та харчем.

За обідом цар призначив командирів. За його едиктом сеньйор Мізер очолив авангард, де нараховувалося шістнадцять тисяч чотирнадцять гаркебузників і тридцять п'ять тисяч одинадцять пішаків.

Над гарматним військом поставлено обер-шталмейстером Боюна, пушкарі мали дев'ятсот чотирнадцять важких мосянжових гармат: пушки, двійчасті канони, василиски, серпантини, кулеврини, бомбарди, фальконети, пасволани, спиролі та інші гармати. Ар'єргард доручено лукові Дерію. Головні з'єднання зосталися під рукою самого царя та принців царської крови.

Вишикувавшись у рівні лави, уже перед походом, послали три сотні комонників під орудою отамана Вітрогона на чати, нехай околицю кругом об'їдуть, щоб побачити, чи нема де западні. Одначе ретельні розвідини показали, що всюди панують супокій і тиша і жодної частини не видно на обрії.

Діставши це донесення, Пикрохол звелів усім як стій рушати в похід під його бунчуковим значком.

І тут усі рвонули з копита, безладно, хаптом, мішма, рушили полями-долами, ламаючи, трощачи все на своєму шляху, не щадячи ні бідняка, ні багача, ні святинь, ні осель; займали бугаїв, корів, бичків, телиць, овець, баранів, цапів і кіз, курей, каплунів, курчат, гусенят, гусаків, гусок, свиней, підсвинків; збивали горіхи, обривали виноград, забирали з собою цілі лози, обносили плодові дерева. Розгардіяшу вони наробили чималого, і жодна душа не чинила їм ніякого опору, кожен здавався на ласку переможця і тільки благав пощадити живота, мовляв, гранґузьєнці споконвіку були добрі та приязні сусіди і зроду їх не кривдили, не ображали, а ті, за який тільки гріх, б'ють їх і в хвіст і в гриву, а Бог же на небі є і є Божа кара. Та на всі ці докори лунало у відповідь одне: ось вони їх навчать, як їсти перепічки.

Розділ XXVII Як ченчик сеїнець перешкодив воріженькам монастирський сад обнести

Так шурабурячи і бешкетуючи, плюндруючи і грабуючи, наїхали вони на Сеї і нумо обдирати чоловіків та жінок, хапаючи все, що трапиться: нічим вони не гребували, нічим не гидували. Хоч іноді в більшості осель лютував мор, вони вдиралися скрізь, грабуючи все підряд, і при цьому ніхто з них не зачумився, — диво та й годі. Адже священики, вікарії, проповідники, лікарі, хірурги та аптекарі, які навідували, лікували, курували, причащали і соборували хворих, геть усі позаражалися і повмирали, а до цих бісових чухраїв та убійників жодна зараза не приставала. Що ж це за притичина, панове? Тут треба піти до голови по розум.

Сплюндрувавши осаду, вони з брязкотом і галасом повернули на абатство, проте абатство було на міцному засуві, тим-то головні сили рушили далі, до Ведського броду, а сім загонів піхоти і дві сотні списоборців зосталися на місці, збираючись, проламавши садовий мур, спустошити виноградники.

Бідолашне чернецтво не знало, якому святому молитися. Про всяк випадок давай воно дзвонити ad capitulum capitulantes[83]. На капітулі ухвалено хресний хід влаштувати, а також молебень із читанням літаній contra hostim insidias[84], і з красними обзивами pro pace.[85]

У той час ув абатстві був чернець на прізвисько Жан Зубарь, чоловік молодий, хваткий, чепуристий, веселий, ручий, сміливий, до того ж зухвалий, високий, сухорлявий, горластий, носатий, мастак часи відбубоніти, обідні відкатати, вигилії учесати, коротше, найправдивіший чернець з усіх, якими чернецтво будь-коли щонайчернецькіш чернечило. Та ще й на Часослові він зуби з'їв.

Тож оцей наш чорноризець, почувши галас, що супостат на виноградниках чинив, вийшов на звіди; узрівши, що вороги у винограднику виноградяться і що прощавай цьогорічне вино монастирське, він зараз дмухнув на клирос, де під той час монахи, як біля розбитого дзвону ливарники, тягли:

— I-im-pe-e-e-t-tu-um і-іпі-і-іті-со-о-о-о-о-о-т-ит…[86]

— Славні ви співуни-пердуни, скарай мене, Боже (мовив він). А чи не ліпше б вам оце заспівати:

Прощайте, коші й винобрання?

Хай мене чорт візьме, як вони уже не в нашім саду, і так же вони хвацько ріжуть лози укупі з гронами, що — Богом свідчуся — нам ще кілька років доведеться самі хвостики підбирати. А бодай тобі! Що ж нам тепер, горопахам, пити? Боже свідче, da mihi potum![87]

На це обізвався пріор:

— Що цьому запивайлові тут треба? Одведіть-но його до цюпи! Як він сміє заважати нам поклонятися Богові?

— Смію (монах на те) поклонятися Богові і скляному богові. Адже ви самі, отче пріоре, як усякий щирий християнин, добре вино любите. Жоден щирий християнин вина не хулитиме: така вже наша монашеська апофтеґма[88]. А ці ваші канти і кондаки, далебі, зараз не начасі! Чому ж тоді в пору жнив і винобрання у нас читаються короткі часи, а протягом зими довгі? Святої пам'яти брат Масе Плос, на що вже блюститель (хай мене чорт візьме, як брешу!) нашої віри, тлумачив мені, наскільки пам'ятаю, це так: уліті й восени ми виноград чавимо і вино робимо, а взимі його споживаємо. Слухайте мене, всі винопитці: з нами Бог, за мною! Хай мене спалить антонів вогонь, як я бодай ковток дозволю хильнути тим із вас, хто не поможе мені виноградник відбити! Матка Боска, та це ж бо церковне добро! Хай би там що, а святий Томас Англійський не побоявся за церковне добро головою накласти. Чорзна-що! Виходить, як я за нього помру, мене теж між святі приєднають? Е ні, умирати я не збираюся, хай краще з моєї ласки інші помиратимуть!

З цим словом скинув реверенду і схопив перечку ясеневого хреста, перечка була довга, як спис, і замашна, мов кулачисько; подекуди на ній були намальовані лілеї, уже майже стерті. Зробивши з своєї реверенди перев'язь, він вийшов у самому підрясникові і, змахнувши перечкою від хреста, нараз порвався на ворогів, якраз коли ті, зламавши шики, без бунчуків, без сурмача і барабанщика, рвали кетяги: хорунжі-бо попритулювали корогви і бунчуки попід мурами, барабанщики продірявили з одного боку барабани, щоб було куди виноград сипати, у сурми теж позапихали грона, — усі йшли попас. Аж це брат Жан, без крику: «Іду на ви!», ударив на них із таким імпетом, що порозкидав їх, мов кошенят, тнучи, як старий рубака, куди-попадя. Одним він по гирі гніздив, іншим руки і ноги ламав, третім в'язи скручував, четвертим крижі крушив, кому носа товк, кому очі підбивав, кому щелепу чавив, кому зуби щербив, кому лопатки вивертав, тим плюсна плющив, тим стегна викручував, тим маслаки і челенки розм'якшував.

Хто намагався серед ряснолистої лози сховатися, тому він хребет перебивав і кряж переламував, як собаці. Хто хотів накивати п'ятами, тому він колов на друзки черепний чепець, по ломбовитому шву вціляючи.

Хто дерся на дерево, гадаючи, ніби там безпечніше, тому вганяв палю в кутницю.

Як хтось там із давніх знайомців волав:

— Гей, брате Жане, друзяко, здаюся!

— Ба, рятунку (казав він) тобі нема. Здавай заодно всім чортам і свою душу.

І як стій клав його трупом. А тому зухові, який пробував його заломити, він одразу показував силу своїх м'яснів, — крізь середостіння і крізь серце пробивав йому груди. Кого не здолав зачепити за ребро, тому вивертав кендюх, і було вже по всьому. Декотрих він так затинав по пупові, аж тельбухи виверталися. Декотрим протикав калитку і дупельце. Бігме, такого моторошного видовища світ не бачив!

Одні волали: свята Варваро!

Інші: святий Юра!

Ті: свята Недвига-Серцем!

Ті: Кюноська Богодіво! Лоретська! Благовіснице! Ленуйська! Рів'єрська!

Одні сповіряли себе святому Якову.

Інші просилися під покров шамберійської плащаниці, — вона, до речі, через три місяці згоріла дотла, залишився тільки попілець.

Ті — під покров плащаниці кадуїнської.

Ті сповіряли себе Іванові Предтечі Анжелійському.

Ті — святому Евтропію Сентському, святому Месму Шінонському, святому Мартинові Кандському, святому Клавдієві Синейському, жаврезейським реліквіям і мощам дрібніших святих.

Одні умирали, нічого не мовлячи, інші мовили, але не умирали. Одні умирали, говорячи, інші, умираючи, говорили.

Деякі покликали великим голосом: Сповідника! Сповідника! Confiteor! Miserere! In manus![89]

Почувши голосні зойки повалених, пріор з усією монастирською братією поспішився до саду; коли ж вони узріли цих побідах, серед винограддя простертих і на смерть поранених, то кинулися сповідувати декотрих із них. А поки ієромонахи зі сповіддю морочилися, молоді послушники війнулися до брата Жана спитати, чи не можуть вони чимось прислужитися. На це той відповів, що треба дорізати тих, хто валяється на землі. От ці слимаки, розвісивши свої довгополі підрясники на плотах, і заходилися дорізувати і добивати тих, кого він змордував. І знаєте, якою зброєю? Звичайнісінькими різачками, отими ножичками, що наша дітвора лущить зелені горіхи.

Відтак брат Жан став зі своєю перечкою біля проломленого садового муру, кудою супостат удерся. Декотрі слимаки уже встигли по своїх келіях порозтягувати собі на підв'язки бунчуки та корогви. Коли ж ті, кого соборували, спробували у вилім шмигнути, ченчик докінчав їх одного по одному та ще й примовляв:

— Хто сповідався, покаявся і розгрішення дістав, тому прямою путею у Рай, прямою, як серп, як Фейська гора!

Отак завдяки його звазі було вибито до ноги все військо, — а вдерлося у винні лози тринадцять тисяч шістсот двадцять дві душі, не рахуючи, звичайно, жінок і дітей.

Навіть схимник Можіс, про якого у Подвигах чотирьох синів Емонових ідеться, і той, потьопавши зі своєю патерицею на сарацин, такої собі слави не злучив, як наш каптурник, орудуючи проти ворогів перечиною від хреста.

Розділ XXVIII Як Пикрохол Ларош-Клермо захопив і як убивався і бідкався Ґранґузьє, війну оголошуючи

Поки монах, як уже описувалося, колошкав тих, хто до їхньої обителі вдерся, Пикрохол, алюрою з людьми Ведський брід проскочивши, напав на Ларош-Клермо, і там йому жодного опору не вчинено, а що вже смеркло, то він постановив стати тут постоєм, щоб діяти далі з меншим оприском.

Уранці він здобув капоніри і замок, а потім добре укріпив їх і припасами обмислив, аби в разі нападу відсиджуватися саме тут, адже цей замок завдяки штучним і природним фортифікаціям, а також вигідному розташуванню був нездобутний.

Хай він тут і сидить, а ми тим часом повернімося до нашого доброго Ґарґантюа, який у Парижі то впадає за наукою, то за атлетичними вправами, та до батька його, славного Ґранґузьє — старий оце саме повечеряв і гріє свої кості біля веселого, яскравого і жаркого вогню, щось креслячи на коминкові обгорілим краєм палиці, якою кочегарять, і розповідаючи жінці з домівниками про добрі давні часи.

Аж це прибігає до нього пастух Піло, сторож на винограднику, і ну розповідати, як у його землях і маєтках Пикрохол, цар лернейський, злодіячить і дешпетує, як він спустошив, сплюндрував, пожакував цілий край, окрім сеїської обителі, відбитої звагою Жана Зубаря, і як згаданий цар засів тепер у Ларош-Клермо і вкупі зі своєю раттю намагається ще більше його укріпити.

— Ой леле! леле! — скрикнув Ґранґузьє. — Люди добрі, що ж воно таке діється? Мариться це мені чи так усе насправді? Пикрохол, мій давній і щирий друг, мій кревняк і спільник, напав на мене? Хто його на це підбурив? Хто під'юдив? Хто підбив? Хто йому таку пораду дав? Ох, ох, ох, ох, ох! Боже мій, Спасе мій, поможи мені, просвіти мене, підкажи, що його почати! Запевняю тебе, перед Ликом твоїм присягаюся, — будь же тільки до мене прихильний! — що зроду йому не доїдав, людей його не кривдив, земель його не шарпав. Ба, навпаки, я завжди спомагав його вояцтвом, грішми, ласкою та порадою, у скруті намагався йому прислужитися! Але, мабуть, нечистий його підневідив, коли він міг так мене уразити. Пане Боже, ти мою щирість бачиш, ти-бо всевидець! Як він стерявся і ти обрав мене напоумити його, то дай мені власть і хист мирно його вернути під ярмо святої волі твоєї. Ох, ох, ох! Люди добрі, друзі мої і вірні слуги, невже мені доведетьсся кликати вас на визвіл? Лишенько! На старощах прагнув я жити з упокоєм, ба цілий вік старався всіх до згоди приєднати. Та, бачу, мушу і я накладати збрую на бідолашні свої рамена, кволі та змучені, і брати до тремтячих рук копіє і булаву в обороні й убезпеці моїх нетяг підданців. Так мені велить здоровий розум, бо їхньою кривавицею я живу, їхнім потом годуюсь я сам, мої діти і вся моя рідня. А проте я не вдарю на нього перше, ніж усі способи і ярміси перепробую! Така моя постанова.

Потім він скликав чорну раду, і єдиноголосною всіх обрадою і ухвалою було послати до Пикрохола якогось розумника, щоб вивідати, з якого такого дива він неждано-негадано знавіснів і чинить забіг на край, де ніяких прав не має; до того ж ухвалено покликати Ґарґантюа з людьми, аби вони відборонили волю від лютого ворога і стояли на своїм. Ґранґузьє на все пристав і розпорядився, що кому робити. Зокрема він мерщій послав баска лакейчука до Ґарґантюа і написав синові листа.

Розділ XXIX Про що Ґранґузьє писав до Ґарґантюа

Ти такий до книжки прикидливий, що я довго ще твого філософського спокою не важився б каламутити, та от лиха година: мої приятелі і мої колишні спільники не пошанували моєї сивини і провезли мені попа в решеті. І як мені вже так судилося, що мене в шори убрали саме ті, кому я вірив найбільше, то я мушу закликати тебе на відборону твоїх підданців і добра, природним правом тобі належного. Бо як будь-яка бронь, коли вона безхатня чи коли в самій хаті нема хазяїна, обертається на непотріб, так само марна всяка наука і всякі постанови, коли їх учасно не застосувати і не перейти до рішучих дій.

Я ж хочу не провокувати, а пацифікувати, не наїжджати, а захищатися, не підбивати, а боронити вірних моїх підданців і мою предківщину, куди ґвалтом, без усякого приводу і підстав удерся Пикрохол і не збирається припиняти свого здобичницького наїзду, люто напастуючи на вільний люд.

Маю за свій обов'язок гнів цього самодура поскромити, якомога йому годячи, і вже не раз і не два виряджав до нього дружнє посельство, аби з'ясувати, хто, чим і як його образив, але він одрік мені, що чути нічого не хоче, мовляв, де я, там і моє. Виходить, Предвічний дав йому робити все по своїй уподобі і по своїй волі, а воля його — це сваволя, оскільки тепер він позбавлений Божої благодаті, і щоб вернути йому чуття обов'язку й оханути його, напустив його на мене.

Ось чому, любий мій сину, прочитавши цього листа, мерщій повертайся і підпоможи не мене (хоть і мене ти маєш із природного жалю виручати), а твоїх підданців, бо підсобити і порятувати їх — то ж твоя справа. Цей подвиг ти повинен звершити малою кров'ю. Отож-бо завдяки надійнішим способам, запобіжним заходам і воєнним хитрощам ми врятуємо всі душі і повернемо утікачів додому.

Хай благословить тебе, мій любий сину, Христос, наш Збавитель.

Уклін від мене Понократові, Гімнастові та Евдемонові.

Двадцятого дня місяця септемвря.

Твій батько Транґузьє.

Розділ XXX Як до Пикрохола послано гінцем Ульриха Ґалле

Проказавши й підписавши нашвидку листа, Ґранґузьє звелів своєму діловодові Ульріхові Ґалле, мужеві тямущому й дотепному, перевіреному крючкові, впорядкувавши папери і розглянувши заплутані справи, їхати до Пикрохола і передати йому все, що на обрадах мовилося.

Добряга Ґалле одразу рушив у путь-дорогу і, перебрівши брід, спитав у млинаря, де пробуває Пикрохол; мукомел йому відрік, що вороги обібрали його до нитки, а потім окопалися в Ларош-Клермо і що він, мірошник, не радить йому їхати далі, а то як би не напоротись йому на патруль, ладний завжди на комусь оскому зігнати. Діловод легко повірив тим словам і заночував у млинаря.

Уранці він уже вістив про себе сурмою під замковою брамою і вимагав у варти пустити його до царя, пустити у царевих-таки інтересах.

Слова ці передали його величності, але цар звелів брами у жодному разі не відчиняти, а сам вийшов на башту фортечну і кинув послові:

— Ну, якої ще там хвороби? Що ти хочеш сказати?

Тоді посол виголосив нижченаведену промову.

Розділ XXXI Промова Ґалле, до Пикрохола звернута

З усіх прикрощів чи не найгірша та, коли муж, який сподівався ласки і благодії, зазнає шваби і афронту. І небезпідставно (хоть, може, і не зовсім розумно) багато хто у такій принуці, вважаючи за краще вмерти, ніж таку наругу зносити, і бачачи, що тут ні силою, ні якимись викрутами не зарадиш, сам укорочував собі віку.

Чи ж дивина, що цар Ґранґузьє, мій владар, твоїм лютим і ворожим наїздом уражений, обурюється і бентежиться аж до споду душі. Дивина була б, якби його не вразило нечуване безправ'я, тобою і твоїми підданцями в його посілості над його людом чинене, безправ'я, страховите своєю нелюдяністю, таке болюче йому ще й тим, що він так щиро своїх підданців любить, як досі до нього жоден смертний не любив. Але, сказати по щирості, ще дужче болить йому те, що ті всі утиски та лиходійства чиняться саме від тебе і від твоїх вояків, бо ж ти і твої діди й прадіди справіку приятелювали з ним самим і предків'ям його, і приязнь цю, допосі незламну, ви підтримували, берегли і плекали, мов святиню, отож-бо не лише він, а й варварські племена, як-от, пуатевінці, бретонці, мансонці, а також і ті, хто за Канарськими виспами і городом Ізабеллою живе, гадали, що легше небосхил завалити, а пекло до сьомих небес підняти, аніж вашу спілку розбити, таку грізну для всіх їхніх підступних замірів, що ніхто не зважувався підбити, роздратувати чи скривдити когось зі спільників, остерігаючись помсти його приятеля.

Ба більше. Ця свята приязнь так високо попід хмарами буяє, що серед насельників нашого материка та океанських архіпелагів знайдеться негурт тих, хто не мав би за честь пактувати з вами на умовах вам вигідних і хто не пошанував би цілости вашої конфедерації, так само, як цілости власних земель і посілости; отож-бо, ніхто не забув би державця чи гурту державців, що у люті й бундючності своїй зважився б зазіхнути не кажу на ваші землі, а бодай на землі ваших спільників, і якщо з чийогось нерозважного наусту хтось і збирався напасти, то на саме ім'я і назву вашої ліги зараз же свого намислу зрікався.

Що ж тепер укинуло тебе в таку пасію, аж ти, пакт розбивши, приязнь потоптавши, права зламавши, оружно увігнався до його країни, попри те, що ні він сам, ні його люд нічим тебе не скривдили, не допекли, не спровокували? Де ж вірність? Де закон? Де розум? Де людяність? Де страх Божий? Невже ти сподівався від вишніх духів і Вседержителя, який віддає кожному віть за віть, свою зловорожість потаїти? Як ти на це розраховуєш, то помиляєшся, бо цей судія все бачить. Може, так назнаменовано долею або ж такий вплив планет, яким заздро на твої гаразди і супокій? Звичайно, на все єсть вінець і крес, і коли щось минає свій зеніт, воно зараз же хилиться на спад, бо довше триматись у такому стані годі. Такий рішенець усім, хто в пишанні й поспіху забуває шануватися.

Та навіть як це і було задумано наперед і нині вже край твоєму щастю і супокою, то чи ж така вже конечна потреба настирятися моєму цареві, адже саме він уклав тобі берло до рук? Як на дім твій чекає руїна, то чи ж треба, аби при падінні він завалив і житло того, хто твій дім опорядив? Усе це так заходить за край нашої тями і так зі здоровим глуздом розминається, що в людській голові ніяк не вкладається, та й чужинцю воно здасться неймовірним, поки свідчення і твердження не переконають його, що нема нічого святого і святобливого для того, хто, пустившися зовсім берега, Господа і розуму відкинувся.

Коли б ми твоєму людові чи твоїм землям шкоди завдали; коли б ми твоїх ворогів спомагали; коли б ми тебе у твоїх справах не підтримали; коли б ми твоє добре ім'я і твою честь ущербили, або, краще сказати, коли б нечистий, на все злеє тебе під'юджуючи і маревом і маною тебе охмарюючи, оббрехав нас і нашептав тобі, що ми чимось нашу давню приязнь іскаляли, ти мав би насамперед з'ясувати істину, а потім докоряти нам за це, і ми тобі догодили б так, щоб ти був до шниру вдоволений. Проте, Боже свідче! як же ти вчинив? Невже тобі забандюрилося, підступним тиранам у слід ступаючи, сплюндрувати і пожакувати царство мого володаря? Невже ти мав його за такого ледаща і кепа, невже гадав, ніби в нього не знайдеться людей, грошви, радців, військових стратегів, ніби він не здолає твого навального наступу відбити?

Зараз же забирайся звідси, і щоб узавтра вже вернувся до свого краю, але путею не злодіяч і не ґвалтуй, ба ще й тисячу золотих безантів[90] за шкоду, заподіяну на цих землях, заплати. Половину цих грошенят пришлеш нам узавтра, а половину до найближчих маєвих ід, а тим часом хай поки побудуть у нас закладниками дуки де Верзун, де Курдупель і де Шуя, а також принц де Шолуді і віконт де Вошва.

Розділ XXXII Як Ґранґузьє для замирення велів перепічки вернути

На сім слові добряка Галле замовк, а Пикрохол на все його угрущання відповів так:

— Прийдіть і візьміть! прийдіть і візьміть! Вони у мене не макухи, а зухи! Вони коржів вам набгають.

От посланець вернувся до Ґранґузьє, коли той, простоволосий, колінкував у куточку свого кабінету і благав Бога, щоб не вдаватися до сили, утишити гнів Пикрохола й оханути його. Угледівши добряку Ґалле на порозі, цар поспитав:

— Ага, це ти, друже? З чим же ти до мене вернувся?

— Немає (сказав Ґалле) ради! Цей муж із розуму звихнувся і тепера без царя в голові!

— Он як (сказав Ґранґузьє), а чим же він, друже, своє беззаконня виправдує?

— Він і гадки не мав (сказав Ґалле) виправдуватися. Тільки про коржі дві слові буркнув. Хтозна, мо', наші таки натовкли цих пекарів.

— Треба (сказав Ґранґузьє) спершу розшолопати що й до чого, а тоді вже діяти.

Наряджене одразу ж слідство показало, що його хлопці забрали живосилом кільканадцять коржів, та ще й Марке довбнею по головешці вчистили, але за коржі вони, мовляв, розплатилися чесно, а згаданий Марке потягнув пугою Фрож'є по ногах перший. І тоді схожалися всі на раду, і єдиноголосною ухвалою вирішено вдарити з усім імпетом на супостата. А проте Ґранґузьє заявив:

— Як шуря-буря за яких кілька коржів зірвалася, то я спробую вгонобити Пикрохола. Що не кажіть, а війна є війна.

Відтак поцікавився, скільки перепічок забрано, і, з'ясувавши, що п'ять чи шість тузінів, загадав напекти їх за ніч п'ять возів і на один покласти перепічки, на найкращому маслі, на найсвіжіших жовтках, з найліпшим шафраном та іншими гострими присмаками спечені. До цього частунку для Марке він також доклав сімсот тисяч три філіппи[91], аби з його курувальниками цилюрниками розрахуватися, а крім того, відписував у довічну й безкоштовну обладу йому та його спадкоємцям хутір Помардьєру. Відвезти й передати приноси доручено тому ж таки Ґалле, і вже їдучи солейським шляхом, посол велів нарвати якнайбільше очерету й рогози, заклечати ними вози і дати по стеблині до рук кожному візникові; сам він теж стебло тримав, цим показуючи, що вони на мирову йдуть і прагнуть тільки відвернути сутичку.

Під браму під'їхавши, вони зажадали поговорити з Пикрохолем від імени Ґранґузьє. Пикрохол розпорядився не пускати їх і сам не вийшов на перемовини, переказав тільки, що йому ніколи і що як їм уже так приспічило, хай побалакають із капітаном Боюном — той саме на валу лаштував до бою гармату. От наш добряка й звернувся до нього з такими словами:

— Сеньйоре! Аби чвари впинити і всяку перешкоду на відновлення нашої спілки усунути, повертаємо ваші коржі, нашого розбрату причину. Лише з самого нашого миролюбства повертаємо вам аж п'ять возів, з яких один призначається для потерпілого Марке, хоча наші взяли у вас тільки п'ять тузинів та ще й за добрі гроші. На додачу, аби Марке до шниру вдовольнити, я вручу йому сімсот тисяч три філіппи, а на вішкодування моральних збитків передам у вічну і безкоштовну обладу йому і його спадкоємцям хутір Помардьєру, даровизний запис у мене в руках. Тим-то, Бога ради, живімо у добрій згоді, а ви рушайте собі веселенько додому і верніть нам сюю цитадель, зазіхати на яку ви, як самі здорові знаєте, не маєте жодного права! Відтепер дружімо, як колись!

Боюн усе до цяти переказав Пикрохолові і додав до жару приску ще й від себе:

— Нагнали ми цьому мугиряччю холоду! П'яндиголова пропащий Ґранґузьє, далебі, обісрався! Це вже тобі не чопа дудлити, а показуй себе на бойовищі. Я собі міркую так: коржі і грошики ми у них візьмемо, а самі мерщій утаборимося, ошанцюємося і знову візьмемося за своє. Не на дурних напали! Хочуть нас перепічками улещати? Бачте, ви милосердували супроти них і трималися запанібрата, отепер у них роги й виросли: не буде пана з хама.

— Правда! правда! — сказав Пикрохол. — Я їм ось дам перегону, святим Яковом свідчуся, дам! Як ти сказав, так і чини.

— Тут є притичина одна, — озвався Боюн. — Харчу в нас обмалкувато буде, із припасом не розженешся. Як Ґранґузьє фортецю обложить, я собі всі зуби повидираю, зоставлю щонайбільше три, та й інші хай повиривають, а то ми струбимо все дочиста.

— Ба ні, — заперечив Пикрохол, — живности у нас подостатком. Та й якого ката сюди ми прийшли: напихатися чи воюватися?

— Таж воюватися, — відповідав Боюн, — але животина — ненаситна дитина, і де царем голод, там сила в неласці.

— Та годі, вже годі! — промовив Пикрохол. — Цупте усе, що вони попривозили.

У млі ока посольство позбулося грошей, коржів, волів та возів, і панам послам без жодної відповіді показано на виступці, попереджено лише, щоб вони під мури не потикалися, а чому — дізнаються взавтра. Так вернулося посольство як непишне, доповіло про все Ґранґузьє і додало від себе, що замиритися з воріженьками годі, тільки й зостається, що воювати до загину.

Розділ XXXIII Як Пикрохолові напутники необачними порадами наразили царя на велику небезпеку

Щойно коржі було одібрано, перед Пикрохолем постали дук де Шуя, граф Галабурда і капітан Гівняй.

— Сір! — заявили вони. — Сьогодні після Олександра Македонського найщасливішим, найзвитяжнішим цісарем бути вам.

— Капелюхи, капелюхи надіньте! — сказав Пикрохол.

— Красно дякуємо (одказали вони), Сір. Ми своє місце знаємо. Ось наша диспозиція. Залиште тут якогось отамана з невеличким загоном, залога оборонятиме твердиню, нездобутну й так через рельєф та вали, за вашим розказом укріплені. Військо своє розбийте навпіл, як вам заманеться. Одна часть на цього Ґранґузьє з його раттю насяде. Перша ж сутичка завершиться цілковитим його погромом. Там золота ви зможете гребти лопатою, — цей мужлай тяжко багатий. Він таки мужлай, бо шляхетний цісар завсігди бідний, як церковна миша. Збивати гріш — це ремесло мужлайське. А друга часть рушить на Оні, Сентонж, Анґумуа та Гасконь, а також на Періґор, Медок і Ланди. Міста, замки і фортеці вона візьме без усякого опору. В Байоні, в Сен-Жан-де-Люсі та в Фуентеррабії ви всі кораблі захопите і, тримаючись галісійського і португальського берега, зрабуєте все узмор'я аж до Лісабони, а там ви обмислитесь усім, що завойовникові треба. Гишпанці, кістка їм у горло, здадуться — ці солопії завжди витрішки купують! Перевезетесь через Сивіллину протоку, поставите там два стовпи, ще пишніші за Геркулесові, на вічну пам'ять про себе, і надалі ця протока іменуватиметься Пикрохоловим морем. А пропливете море Пикрохолове, тут вам і Барбаросса скапітулює…

— Я (сказав Пикрохол) помилую його.

— Але не раніше (сказали вони), як його у хрест уведуть. А потім підхилите царства Туніське, Гіппське, Алжирське, Бону, Кирену, всю Барбарію. Відтак перед вами упадуть Майорка, Менорка, Сардинія, Корсика та інші виспи Ліґурійського та Болеарського морів. Тримаючись лівобережжя, здобудете всю Норбоннську Ґаллію, Прованс і Аллоброгів, Геную, Флоренцію, Лукку, а там уже тремти, Риме! Сердега пан папа помре зі страху.

— Небом свідчуся (сказав Пикрохол), я пантофлі йому не цілуватиму!

– Італію до рук прибравши, ви переплюндруєте Неаполь, Калабрію, Апулію, Сицилію, а заодно і Мальту. Хотів би я бачити, як із вами бій сточать оті горопашні лицарюги, колишні родосці, подивився б, як вони обмочаться!

— Я залюбки (сказав Пикрохол) подався б звідти у Лоретто.

— Ба ні (сказали вони), це вже поворітьма. Ми краще візьмемо Крит, Кипр, Родос та Кикладські острови і на Морею насядемо. І ось вона вже наша! Отепер, сто чортів тобі в печінку, начувайся, Єрусалиме, бо далеко до нашої потуги якомусь там султанчикові!

— Я (сказав він). Соломонів храм відбудую.

— Ні (сказали вони), стривайте-но, пождіть. Хапанина у нашій бойовій справі недоречна. Знаєте, що Октавіян Август казав? Festina lente[92]. Ми мусимо спершу скорити Малу Азію, Карію, Лікію, Памфилію, Килікію, Дидію, Фригію, Вифинію, Сарди, Адалію, Самагерію, Кастамун, Лугу, Себасту аж до Євфрату.

— А чи побачимо (спитав Пикрохол) ми Вавилон ще й гору Синайську?

— Ні (відповіли вони), та й навіщо. Хіба мало вам перепливти Гирканське море і дві Вірменії та три Аравії окульбачити?

— Далебі (сказав він), ми збожеволіли! Ой, мій упадоньку!

— Чого це ви? — спитали вони.

— А що ми по тих пустелях питимем? Юліян он Август, кажуть, з усім своїм військом сконав зі спраги.

— Ми (сказали вони) геть усе передбачили. На Сирійському морі у вас дев'ять тисяч великих суден із вантажем найкращого у світі вина. Всі вони до Яфи переходять. Туди ж таки зігнано два мільйони двісті тисяч верблюдів і тисяча шістсот слонів, яких ви займете на ловах під Сиджильмасою, тільки-но вступите до Лівії, та ще й каравани, що йдуть до Мекки, будуть ваші. Невже вони не настачать вам подостатком вина?

— Певне! Але (сказав він) холодного вина ми не матимем.

— Отакої! (гукнули вони). Хай Господь милує!! Герой, завойовник, претендент і кандидат на світове панування не може скрізь мати тільки саму вигоду. Дяка Богові, що ви і ваші вояки дійшли цілі та здорові аж до Тигра!

— А як там (спитав Пикрохол) наше військо, що погромило цього ницого бражника Ґранґузьє?

— Воно не байдикує (сказали вони), ми зараз його наженемо. Воно завоювало для вас Бретань, Нормандію, Фландрію, Ено, Брамант, Артуа, Голландію та Зеландію. Воно форсувало Рейн по трупах швейцарців і ландскнехтів, а часть його підбила Люксембург, Лотарингію, Шампань і Савою аж до Ліона — і тут воно зустрілося з вашими гарнізонами, переможцями морських боїв на Середземномор'ї. Після цього обидва війська з'єдналися в Богемії, гарненько пошарпавши Швабію, Вюртемберг, Баварію, Австрію, Моравію та Штирію. Потім вони спільно вчинили наїзд на Любек, Норвегію, Швецію, Данію, Готланд, Гренландію — аж до Льодовитого океану. Потім вони захопили Оркадські острови й підгорнули собі Шотландію, Англію та Ірландію. Відтак, перехопившись через Піщане море і пройшовши Сарматію, вони погромили Пруссію, Польшу, Литву, Русь, Валахію, Трансільванію, Угорщину, Болгарію, Туреччину і нині оце в Константинополі.

— Гайда і ми туди! (гукнув Пикрохол). Я хочу бути ще й цісарем трапезонтським. І ще одне: чи не поперебивати нам усіх цих собак — турків та бусурманів?

— А чом би в біса (сказали вони) нам цього не зробити? А їхнє добро та землі роздасте тим, хто вам чесно служив.

— Розум (сказав Пикрохол) так і підказує, це буде по справедливості. Дарую вам Карманію, Сирію і всю Палестину.

— О, Сір (сказали вони), які ви щедрі! Уклінно дякуємо! Дай вам Боже гараздувати довіку!

На цій нараді був старий шляхтич, бувалий у бувальцях, справжній боєць, і ось як мовив цей муж, на ім'я Ехефрон[93], усі ці речі вислухавши:

— Я дуже боюся, що цей похід призведе до того самого, що й у випадку з гладипікою молока, коли шевчик збирався забагатіти з її допомогою. Гладишка розбилася, і він лишився без обіду. Чого ви цими славетними звитягами домагаєтеся? Що буде по цих усіх злигоднях та походах?

— Буде те (сказав Пикрохол), що ми, вернувшись, відпочинемо гарненько.

Тоді Ехефрон:

— Ну, а як ви чогось там, бува, не вернетеся? Путь далека і небезпечна. Чи не краще нам відпочити тепер, оцих усіх тулянь уникнувши?

— Ге! (сказав Галабурда), хай тобі грець, оце химерник! Забиваймося тоді в куток, при коминку, і силяймо весь вік із кобітами перло або ж прядімо, не кажи ти Сарданапал! «Хто на небезпеку не наражається, ні коня, ні мула не матиме», — сказав Соломон.

— Хто на занадто велику (сказав Ехефрон) небезпеку наражається, утратить і коня і мула, — відповів йому на ці слова Морольф.

— Годі! (сказав Пикрохол), міркуймо далі. Я побоююся лише отих бісових легіонерів Ґранґузьє. А що, як вони, поки ми будемо в Месопотамії, сядуть нам на хвоста? Який тоді вихід?

— Дуже простий (сказав Гівняй). Ви пошлете москалям коротку і грізну бомагу, і зараз же під вашу корогву стане чотириста п'ятдесят тисяч самого тобі спинкового війська. Ех, послали б туди мене вашим намісником, вони б у мене землю їли! Розтопчу, розшарпаю, рознесу, розтрощу, роздеру, на порох оберну!

— Годі, годі (сказав Пикрохол). Уже ніколи! Всі, хто мене любить, за мною!

Розділ XXXIV Як Ґарґантюа покинув Париж, аби рідний край рятувати, і як Гімнаст здибався з воріженьками

Ґарґантюа, який після прочитання батькового листа виїхав верхи на кобилиці з Парижа, поминув уже ноненський міст, а вкупі з Ґарґантюа і Понократ, Евдемон та Гімнаст, що осідлали, аби не пасти задніх, поштових коней. Хура його з книгами та філософськими приладами, як завжди, посувалася звичними переходами.

У Парильє Ґарґантюа від хуторянина Ґуґе довідався, як Пикрохол, у Ларош-Клермо отаборившись, послав із чималим загоном отамана Тріпе захопити ведський та вогодрійський ліси, як ті вояки потоптом пройшли аж до винотоки Більяр і як після їхньої навали лишилися самі димучі руїни та криваві сліди. Переляканий на смерть Ґарґантюа не знав, на яку ступити і що придумати. Аж це Понократ нараяв йому піти до сеньйора де Лавогюйона, щирого приятеля і спільника, і там усе докладніше розвідати, отож вони як стій рушили туди; Лавогюйон залюбки зголосився їм підсобити і сказав, що непогано було б когось на розвідки послати, аби місцевість обстежити і з'ясувати, де ж саме нині ворог, а вже потім, як до обставин, і виступати. Піти на розвідки зголосився і Гімнаст, і зараз же надумали, щоб він для більшого успіху прихопив когось із місцевих, хто добре знав усі шляхи та манівці, річки та урочища.

Отож Гімнаст подався у парі з Мартоплясом, Лавогюйоновим стаєнним, і вдвох вони успішно обнишпорили всі околиці. Тим часом Ґарґантюа зі своїми людьми перепочив і перекусив, а своїй кобиляці звелів дати шаньку оброку, в ту шаньку влізло сімдесят чотири мюїди і три буасо.[94]

А Гімнаст зі своїм товаришем трюхикали і трюхикали, аж поки наскочили на воріженьків, — порозлазившись хто куди, вони шарпали і цупили що попадя. Угледівши здалеку Гімнаста, вони цілою зграєю кинулися його грабувати.

Тоді він гукнув їм:

— Панове, я бідний, як біс батька зна хто. Згляньтеся на моє убозтво. Кілька екю в мене ще нашкребеться — і нам буде за що випити, бо це aurum potabile[95], а щоб заплатити вам шляхове, я свого коня продам. Вважайте мене за свого, бо нема такого мужа, щоб він ліпше, ніж я, умів злапати, обідрати, обскубти, вичинити, а потім поласувати. На честь мого щасливого приїзду і в'їзду п'ю до моїх добрих друзяк!

Тут він відкубрив пляшку, перехилив і випив півплесканки. Здобичники торопіли на нього, роззявивши пельки і по-хортячому висолопивши язики в очікуванні, коли можна буде допити послідки, аж це пригнався цікавий отаман Тріпе. Гімнаст подав йому пляшку, кажучи:

— Пийте, пане отамане, пийте, не бійтеся, я вже скуштував: це лафе-монжо.

— Що? (гукнув Тріпе). Цей смішко ще з нас і кепкує! Хто ти єси?

— Я (відповів Гімнаст) бідний чоловік, бідний, як біс батька зна що.

— Ага! (промовив Тріпе). Як біс тебе зна, я пропущу тебе. Бо все бісове кодло ні шляхового, ні мита не платить. Ось тільки я ще зроду не видів, щоб бідні родичі роз'їжджали на таких огирях. Нумо, пане бісе, спішуйся, а я на вашу шкапу сяду, і як не гарцюватиму на ній, то гарцюватиму на вас, пане бісе, бо я страх як люблю, як біс мене носить!

Розділ XXXV Як Гімнаст поклав трупом отамана Тріпе та інших пикрохолців

Чуючи цю розмову, деякі здобичники затремтіли і з ляку захрестилися обіруч — а що як це біс у перевдязі. А один, на прізвисько Жан Добряга, отаман сільського рушення, витягнув з матні Часослов і гукнув великим голосом:

— Agios ho Theos[96]. Як ти від Бога посланий, тоді речи! А як від Лукавого, то забирайся геть!

Проте Гімнаст забиратися і гадки не мав; прислухаючись до балачок цього вже не дружного гурту, він брав усе на розум.

І, звісно, діяв.

Удав, ніби злазить із коня, до путлиці похилився і спритно, як був, при шпаді, перекинувся у стремені, потім пірнув під коня, злетів угору й обоніж, задом наперед, став на сідло. Відтак сказав:

— Щось не дуже вийшло!

Тож-бо одноніж, із поворотом зліва направо, він зробив пірует, після чого точно прибрав, як улип, своєї попередньої посадки. Тоді Тріпе сказав:

— Гм! Я не збираюся зараз цього проробляти. У мене своя причина.

— От гадство! (гукнув Гімнаст). Дав маху. Спробуймо ще раз.

Тут він, показавши неябияку силу і сприт, зробив такий самий, тільки правий, пірует на нозі. Відтак, ухопившись палюхом правиці за сідельний облук, виважився всім тілом угору, тримаючись силою м'язів та тужня палюха, і тричі перевернувся. Учетверте, вже ні за що не держачись, він пішов кумелем і між кінських вух опинився, потім, усією вагою на палюх лівої руки спираючись, зробив мулінет і, нарешті, ляпнувши долонею правиці по середині сідла, приземлився на крижах, сівши по-дамському.

Потім завиграшки задер праву ногу над сідлом і сів охляп на крупі.

— Ні (сказав він), сяду-но я між двома луками.

Упершись двома бецманами у кінські крижі, він перекицьнувся і сів міцною посадкою між луками. Потім одним ривком підхопився і став двома зсунутими ногами між луками. Згорнувши руки на грудях, перекинувся сотні разів поспіль, зичним голосом гукаючи:

— Я біснуюся, біснуюся, біснуюся, бісе! Держіть мене, біси, держіть, держіть!

Поки цей вольтаж відбувався, опришки, нічого не тямлячи, перемовлялися між собою:

— Тьху, тьху! Та це ж перевертень або куць перебраний! Боже, одрятуй нас від Лукавого!

Зрештою порозницею кинулися вони куди-зря тікати та ще й на бігу озираючись, як ото пес, коли гусяче крилятко ухопить.

Аж це Гімнаст, свій верх бачачи, спішився, вихопив шпалу і нумо з одного маху класти тих, що пишніші, і нашаткував їх цілі купи знівечених, поранених і вбитих, причому ніхто з них і не думав боронитися, кожне вірило, що то сам біс та ще й голодний, таким-бо він показав себе вольтижером, не кажучи вже про те, що й Тріпе у розмові з ним узвав його бісовим кодлом; аж це Тріпе зрадливим ударом своєї наймитської рапіри за малим богом голови йому не розчерепив, але Гімнаст завдяки шолому та панцеру відчув тільки міць удару і, крутнувшись, устромив з лету вістря своєї зброї у Тріпе, лише до пояса прикритого, і прохромив йому шлунок, товсту кишку та половину печінки. Тут Тріпе брязнув додолу і, грьопнувшись, випустив із себе більш як четверо горнят зупи, а заодно з зупою і духа.

А Гімнаст шпаду у піхви і притьмом у ноги: йому стрілило, що палиця все-таки на два кінці, тож не треба долі спокушати, і що рицареві краще фортуну шанувати, не докучати їй і не набридати; не вагаючись, іспав він за мить на коня, підострожив його і погнав простісінько до Лавогюйона, а слідом за ним і Мартопляс.

Розділ XXXVI Як Ґарґантюа зруйнував на Ведському броді замок і як цей брід перебрідали

От, повернувшись, і розповів він, у якому вороги стані і на які хитрощі він пішов, аби розправитися одинцем із цілим загоном, запевняючи, що всі вони мародери, здобичники та зарізяки, які пороху і не нюхали, і що можна на них рушати сміло, залишається тільки прийти і вирізати це бидло до ноги.

Тоді Ґарґантюа сів на свою кобиляку, а з ним і весь його супровід і, спіткавши в путі високе та розлоге дерево (колись деревом святого Мартина іменоване, бо виросло воно з патериці, що уштрикнув у землю цей святий), сказав так:

— Оце те, що мені треба. З цього дерева я собі змайструю і патерицю, і списа.

І, вивернувши легесенько його з корінням, обламав і обчухрав собі до вподоби.

Тим часом кобиляка зачала мочити, щоб їй злегчило, і пудила так, аж стався семимильний потоп, і всю сеч до Ведського броду понесло і так спузирило воду, що вся ворожа зграя у страшній паніці потонула, — врятувалися лише ті, хто до згір'я по ліву руку жахнув.

Ґарґантюа до Ведського броду під'їхав, і тут Евдемон попередив його, що в замку сховалися недобитки. От Ґарґантюа, щоб перевірити, і загорлав на всю губу:

— Ви є чи вас нема? Як ви є, то зараз вас не буде, а як не є, то я мовчу, води не сколочу.

Аж це ракло канонір, при бійниці поставлений, вистрелив, і гарматна куля кресонула Ґарґантюа у праву скроню: проте йому заболіло не більше, ніж коли б у нього поцілили сливовою кісточкою.

— Що це таке? (спитав Ґарґантюа). Виноградинками кидатися? Дорого ж вам це винобрання обійдеться!

Він і справді думав, що гарматна куля — то бубочка виноградна.

Ті, хто в замку був, гуляли саме в ціці-баби, почувши галас, кинулися вони на вежі й бастіони і послали в Ґарґантюа з фальконет і гаркебузів понад дев'ять тисяч двадцять п'ять набоїв, цілячись йому простісінько в голову, і така пішла стрільба та пальба, що Ґарґантюа гукнув:

— Понократе, друже! Від цієї мушви у мене аж в очах ряботить! Вламай-но мені вербину, щоб я міг нею відмахуватися.

Він думав, що гарматний свинець і камінь — це якісь там бурчимухи. Отже Понократ йому розтлумачив, що це овсі не мухи, а гарматні постріли і що гатять із замку. Отоді-то й повернуто проти замку величезне дерево, і від його нищівних ударів порозліталися і попадали додолу всі вежі та бастіони. І всіх тих, хто за мурами сидів, перемололо так, що й кісток не позбирали.

Потім Ґарґантюа зі своїми людьми до млинової гатки над'їхав, глядь, аж весь брід мертвим тілом забитий, перегородило всю млинівку: то були кобилячого сечопотопу потопельники. От вони й задумалися, яким же чином пройти їм таку перепону, як трупи, і на той бік перехопитися. Аж це озвався Гімнаст:

— Біси перейшли, перейду і я.

— Біси (сказав Евдемон) переходили тут, тарганячи душі, на геєну огненну приречені.

— Святим Треньяном свідчуся! (озвався Понократ). Гімнаст теж перейде!

— Атож, атож! (сказав Гімнаст). Не застрягну ж я посеред шляху!

І, коня підостроживши, легко перемкнувся на той берег, і кінь його мертвяків не злякався: хазяїн-бо привчив його (Еліановими настановами керуючись) ні мертвих душ, ні мертвих тіл не боятися, — причому, втаємничуючи у свою науку, не вбивав людей, як Діомед фракійців чи Одисей своїх ворогів, — тамтой, за оповідками Гомера, кидав їхні трупи під ноги коневі своєму, — ні, він заривав у сіно опудало і змушував коня переступати через нього, підмагаючи оброком.

Троє його супутців перехопилося й собі, зате застряг Евдемон: права нога його бігуна по коліно вгрузла в черево дужого і дебелого лотра, навзнак у воді вивернутого, і кінь ніяк не міг її витягнути; отак він і борсався, аж поки Ґарґантюа краєм своєї патериці притопив вигризки цього латриги; лишень тоді кінь вирвав ногу і (чи ж не диво в гіппіатрії[97]!) наростень на кінській нозі відпав сам собою, відвалився від доторку до бебехів цього тлустого ланця.

Розділ XXXVII Як Ґарґантюа із чуба гарматні кулі вичісував

Тримаючись берега річки Вед, незабаром вийшли вони до замку Ґранґузьє, який вельми нетерпляче їх виглядав. Одразу по своєму прибутті справили бучний бенкет: пили-гуляли, як рідко хто. Як сказано у Supplementum Supplementi Chronicorum[98], Ґарґамелла на радощах мало духу не спустила. Сам я про це не вельми знаю, мене вона обходить не більше, ніж обходила будь-яка інша.

Свята справда ось яка: Ґарґантюа під час переодягання і чесання своїм гребінцем (завдовжки сто канн[99] із зубцями з суцільних слонячих бивнів) вичісував за один раз не менше як семеро ядер, захряслих у волоссі на бойовищі у Ведському лісі. Ґранґузьє, його отець, на нього дивлячись, подумав, що то воші, і сказав:

— Сину! Як же це ти позаносив аж сюди шуляків із Монтегю? Хіба ти там побував?

Аж це обізветься Понократ:

— Ваша величносте! Не думайте, будь ласка, що я віддав його до цього вошивого колежу, званого Монтегю. Радше я віддав би його нищунам Святих Невиняток, — таке там коїться, я свідок, звірство, таке там скрізь неподобство. Краще живеться каторжникам маврів і татар, убійникам у криміналі, собакам, це вже напевне, у вашому домі, ніж цим нетягам-колежанам у їхньому закладі. Аби я був, хай ти луснеш, королем у Парижі, я б запалив і пустив із димом цей колеж, а за ним і його принципала та регентів за їхнє злобительство і злупотурання.

І, одне ядро піднявши:

— Це гарматні кулі, — провадив він, — якими віроломний ворог у вашого сина стріляв, коли той Веденським лісом пробирався. Правда, вороги за це головою наложили, погибнувши під замковими руїнами, як ті філістимляни від рук премудрого Самсона або як ті вісімнадцятеро, на яких упала башта Силоамі, про що глаголить Лука у голові тринадцятій. От я й думаю: поки фортуна нам погодить, ми не повинні матися ловити ґав, бо у всякої нагоди чуб на лобі: як задляєтеся, вам її вже не злапати: ззаду вона лиса, а лицем більше до вас не повернеться.

— Ні (сказав Ґранґузьє), тільки не зараз. Хочу вам цього вечора шану віддати. Ласкаво просимо!

Тут саме вечеря наспіла, на стіл подали печені чимало: шістнадцять биків, три телички, тридцять два бички, шістдесят три молочних козеняти, дев'яносто п'ять баранів, триста молочних поросят під виноградним суслом, двісті двадцять куріпок, сімсот бекасів, чотириста луденських та корнуельських каплунів, шість тисяч курчат і стільки само голубів, шістсот рябок, тисячу чотириста зайців, триста три дрохви і тисячу сімсот каплунят. Дичини спершу не так-то вже й було подостатком; а втім, абат Тюрпенейський прислав одинадцять вепрів; сеньйор де Ґранмон прислав у дар вісімнадцять туш смухатого звіра; сеньйор Дезесар прислав сто сорок фазанів, та ще набралося кілька десятків дикарів, а також водоплавної птиці, чирят, гуків, куликів, пісочників, гірських тетеруків, білогорлик-гусиків, цибанів, чайок, чернь-головнів, колпиків, чапель, чапленят, водяних курочок, чепур, буслів, хохітви, червоноперих фламінго (чи то пак, феникоптерів), гиндичок, крім того, було чимало кускусу і всяких юшок.

Усі ці страви і потрави — обсмокчи, обгризи, оближи — зготував гранґузійський кухар.

Жано, Мікель і Вернет були за чашників.

Розділ XXVIII Як Ґарґантюа вмаламурив із салатою шістьох прочан

Згадаймо також, і що спіткало шістьох прочан, прибульців із Сен-Себастьєна, що під Нантом, які зі страху перед ворогом заночували на городі під горохвинням, акурат між капустою і латуком.

Ґарґантюа, знесилений спрагою, поспитав, чи нема латука і чи не можна зробити салату; почувши, що тут латук найдобірніший і найрясніший у цілім краю, завбільшки як сливина чи вільшина, він пішов по це добро сам і нарвав, скільки йому заманулося. Укупі з листям прихопив він і шістьох прочан, а ті не сміли і белькнути з переляку.

Салату спершу прополоскали у криниці, і тут прочани зашушукали:

— Що ж його робити? Ми потонемо у цьому листі. Хіба озватися? А озвешся, він ще повбиває нас як вивідачів.

Поки вони отак перемовлялися, Ґарґантюа поклав їх укупі з латуком до салатниці, з ситойську бодню завбільшки, полив олією та оцтом, посолив і, заходившись усе наминати на підвечірок, глимнув п'ятьох прочан. Шостий із них зостався в тарелі, сховавшись під листком, тільки ковінька його витикалася. Помітивши це, Ґранґузьє звернувся до Ґарґантюа:

— Здається, це ріжок равлика, гляди не вкинь його до рота.

— Чому? (сказав Ґарґантюа). Равлики о цій порі така смакота.

І, підчепивши ковіньку, підняв разом з нею прочанина і стеребив його усмак; потім запив страхітливим ковтком піно і вкупі з усіма чекав на вечерю.

Прочани, ось отак живцем поглинені, тільки те й робили, що ухилялися від жорен його зубів, їм здавалося, ніби їх укинули в якусь глибку, а як Ґарґантюа добряче відсьорбнув, то подумали, що втонуть у нього в роті; справді-бо, винний потік мало не потяг їх у безодню його шлунка; а все ж, перескакуючи зі своїми ковіньками з місця на місце, не кажи ти святомихайлівські прочани, вони вибралися до зубної огради. На лихо, один із них, ковінькою наосліп тицяючи, влучив у зуба-дупляка і вразив щелепний нерв так, що Ґарґантюа з пекельного болю зарепетував, як на пуп. Аби полегшити біль, Ґарґантюа звелів подати йому копирсалку і, підступивши до ліщини, видлубав панів прочан. Одного дістав за ноги, другого за плечі, третього за бесаги, четвертого за сакви, п'ятого за черезплічник, а того сіромаху, який ковінькою його поцілив, за матню; хай би там що, а Ґарґантюа від того виграв, бо прочанин продірявив йому гнійний капшук, що наривав відтоді, як вони минули Ансені.

Видлубані прочани у собачу ристь пустилися тікати через виноградник, а біль у Ґарґантюа одразу вщух.

Саме тоді Евдемон і покликав його вечеряти, бо вечеря була на столі.

— Я тільки (сказав Ґарґантюа) посцю, ачей мені полегшає.

І тут він так циркнув, що урина відрізала шлях прочанам, і вони мусили перехоплюватися через щедрий водоплив. Пробираючись узліссям, усі вони, окрім Фурнільє, попалися на вовчий самолов і виплуталися тільки завдяки приумілості цього останнього, який порвав усе мотуззя та шворки. Ніч зночували вони в халупчині під Кульдре, і тут один із їхнього гурту, на прізвисько Вайло, потішив їх у нещасті добрим словом, доводячи, що їхня пригода передбачена у псальмі Давидовій:

— Коли люди проти нас устали, то живцем проковтнули б нас, — як нас із просоленою салатою з'їли; як запалав гнів їх проти нас, затопили би нас води, — коли він добряче смикнув; рвучі потоки залили б душу нашу, — коли ми перебирались через багатоводний потік; з шумом пронесли б ся буйні води понад душею нашою, як урина перепинила нам путь. Благословен Господь, що не дав нас зубам їх на здобич. Душа наша спаслась, як пташина із сельця птахоловця, — тут треба розуміти вовчий самолов; сельце розірвалось від руки Фернільє, і ми спаслися. Поміч наша… тощо.

Розділ XXXIX Як Ґарґантюа шанував ченчика і як гарно глаголав ченчик за вечерею

Щойно Ґарґантюа сів до столу і всі трохи під'їли, Ґранґузьє завів мову про початок та причину війни між ним і Пикрохолем і, дійшовши до того моменту, як брат Жан Зубарь узяв гору при обороні монастирського виноградника, предпоклав його подвиг над усі вичини Камілла, Сципіона, Помпея, Цезаря і Темістокла. Тут Ґарґантюа звелів притьмом послати по ченчика, він хотів порадитися з ним щодо того, як діяти далі. По ченця, його волю вволяючи, пішов маршалок і незабаром, раднісінький, вернувся з ним; брат Жан приїхав верхи на мулиці Ґранґузьє, з поперечиною від хреста у руках.

Тисяча вітань, тисяча цілунків, тисяча слав упали на брата Жана при його появі.

— Ге-ге, брате Жане, друзяко! Брате Жане, куме! Брате Жане, хай ти луснеш, ходи в мої обійми!

— Почоломкаємося!

— Скурвий ти сину, ось я тебе задавлю!

А брату Жанові все смішки. Таких миленних і ввічливих людей, як він, не гурт.

— Нумо, нумо (сказав Ґарґантюа), дзиґлика сюди, поставте біля мене.

— Гаразд (сказав ченчик), як вам до вподоби. Пахолку, водички! Лий, хлоню, лий: печінку освіжити! А кете, горлянку прополощу!

— Deposita сарра (сказав Гімнаст). Геть цю рясу!

— Крий Боже! (гукнув ченчик). Ні, вашець, нам не вільно, in statutis Ordinis[100] передбачено окремий розділ.

— До дули (сказав Гімнаст), до дули цей розділ! Ряса обтяжує ваші рамена, скиньте її!

— Друже мій (сказав ченчик), хай вона зостанеться на мені, далебі, в ній краще п'ється: від неї тілу веселіше. Як я її скину, панове пажі нароблять із неї підв'язок, як це вже якось було зі мною в Кулені. Та ще мені, бува, перехочеться їсти. А як я сяду у своєму наряді за стіл, то залюбки вип'ю, присягаю, і до тебе і до твого коня! Нехай буде з вами супокій! Я хоть і підвечеряв, але з'їсти чогось не відмовлюсь, шлунок у мене луджений, порожній, наче чобіт святого Бенуа, і завше роззявлений, мов адвокатські сакви. З усієї риби, окрім линя, найкраще куріпчине крильце або чернушчине стегенце. Наш пріор страх як любить біле каплуняче м'ясце.

— Цим він (сказав Гімнаст) не схожий на лиса. Лис ні за що не стане їсти білого м'ясця ні в каплунів, ні в курей, ні в курчат.

— Чому? — спитав ченчик.

— Бо він (відповів Гімнаст) не має кухарів, аби його варити, а як м'ясце не досить укипить, не досить умліє, воно зостанеться червоним, а не білим. Червоність м'яса — ознака того, що воно добре не уварилося, окрім м'яса омарів та раків, їх, варячи, висвячують на кардиналів.

— Святі всі при нас! (гукнув ченчик). Виходить, у нашого абатського лікаря не добре уварена голова, очі в нього червоні, як вільхова довбня… Ось оце заяче стегенце якраз для подагрика. Між іншим, чому це стегна у панночок завжди прохолодні?

— Цю проблему (сказав Ґарґантюа) якось знехтували і Арістотель, і Олександер Афродисійський, і Плутарх.

– Є (сказав ченчик) три причини, чому місце природно охолоджується. Рrіто[101], коли його вода обполіскує, secundo[102], як це місце тіняве, темне, похмуре, куди сонце не досвічує, а по-третє, як воно вітрами обвівається, видутими з-під якихось суточок, сорочок, а надто, гульфиків. Вище голови! Паже, нумо, сип!..

Цок, цок, цок!.. Дяка Богові за таку славну лозу!.. Богом свідчуся, аби я в добу Ісуса Христа жив, я б не дав юдеям схопити його в Оливняку. Хай ти сказишся, я б цим панам апостолам жижки підрізав за те, що вони підло повтікали після пишної вечері, а доброго свого учителя полишили напризволяще. Гірші від всякої трутизни для мене ті, хто дає драла, як треба братися за ножі. Ех, аби ж то мені покоролювати у Франції років вісімдесят, а то й усі сто! Далебі, я кастрував би всіх, хто втік із-під Павії! Щоб їх підняло і гепнуло! Чом вони замість скласти голови кинули свого доброго державця в біді? Чи ж не краще, чи ж не почесніше впасти смертю хоробрих у бою, ніж жити, рятуючись ганебною втечею?.. Цього року нам уже гусками не поласувати… Гей, друзяко, а вріжно мені свининки… Отакої, більше нема сусла: germinavit radix Jesse[103]. Я оживаю, а то вже думав загину од спраги… Незлецьке вино!

А яке вино ви пили у Парижі? Клянуся, мій дім був півроку відкритий для всіх!.. Ви знаєте брата Клода із Верхнього Баруа? Там такий був горілчаний брат! Який же його ґедзь ужалив? Тепер він світу за книгами не бачить. Зате я зовсім не вчуся. Ми в нашому абатстві зовсім не вчимося, боїмося на свинку захворіти. Наш блаженної пам'яти абат казав, що вчений монах — це ірод. Їй-богу, пане брате, magis magnos clericos поп sunt magis magnos sapientes…[104] Аби ви знали: цього року до напасти зайців! Шкода, що я так і не розжився ні на сокола, ні на кречета. Пан де Беллоньєр пообіцяв мені сапсана, аж це написав у листі, що птах став ядушливий. Куріпок сей год видимо-невидимо. Але я не люблю ховатися в бочці, ще застуду схоплю. Як я не бігаю туди-сюди, не кидаюсь на всі боки, мені шкрябає щось під серцем. А тільки почнеш шугати через плоти і кущі, як ряса одразу в дрантя. Завів собі доброго хорта. Чорта з два, такий зайця не проґавить. Лакейчук вів його до пана де Молевр'є, а я його забрав. Зле я вчинив?

— Аж ніяк, брате Жане (відсказав Гімнаст), аж ніяк, сто чортів твоїй мамі, аж ніяк!

— Ну (сказав ченчик), то за чортів, щоб вони не переводилися! Боже свідче, навіщо цьому кутернозі хорт? Подарувати б йому воликів пару, бігме, це його куди більше втішило б.

— Звідки (сказав Понократ) у вас це постійне божкання, брате Жане?

— А щоб красніш (відповів ченчик) і дотепніш було. Це все квіти цицеронівської риторики.

Розділ XL Чого ченців цураються миряни і чому у них носюри, а не носи

— Вірою християнською присягаю (сказав Евдемон), благочестивість цього ченця наводить мене на глибокі роздуми! Він нас тут усіх розважив. То чому ж тоді монахів женуть з усякої доброї бесіди, узиваючи їх катами веселощів, подібно до того, як женуть бджоли з вуликів трутнів?

мовить Марон.

На це йому Ґарґантюа відповів так:

— Воно ж таки правда, що ряса і клобук накликають на себе звідусіль огуду, прокляття і хулу, достоту так, як вітер, Цеціасом званий, наганяє хмаровиння. А все тому, що чорноризці жеруть цілосвітнє лайно, чи то пак гріхи, і їм, як гівноїдам, відводять місця на стерчку, а саме монастирі та абатства, приткнуті десь по куточках, як паскудники при людських оселях. А потім, як вам розумно, чому в колі сім'ї беруть на кпини і дражнять мавпу, то до вас іще краще дійде, чому і старе і мале цурається каптурників. Мавпа не стереже, як собака, хати, не тягне, як віл, плуга, не дає, як вівця, молока та вовни, не возить, як кінь, тягарів. Вона тільки скрізь паскудить і все нівечить, за що й дістає від усіх насмішки і товченики. Так само ченчик (я маю на увазі монахів-дармоїдів) не порає, як хлібороб, землі, не захищає, як вояк, вітчизни, не курує, як лікар, недужих, не проповідує і не повчає, як казнодій і вихователь, людей, не постачає, як купець, корисних і потрібних речей для держави. Ось чому всі їх топчуть і зневажають.

— Але ж (сказав Ґранґузьє) вони за нас моляться.

— Де там! (відповів Ґарґантюа). Тільки ріжуть слух доколишніх мешканців балабамканням своїх дзвонів.

— Бачте (сказав ченчик), месу, утреню і вечірню відкалатати — це все одно що наполовину служби відправити.

— Вони вам пробубонять тьму-тьменну житій і псальм без усякої тями, наслебізують безліч отченашів та богородиць, не вдумуючись у них і нічого не розуміючи — як на мене, це богохульба, а не молитва. Дай Боже, як вони моляться за нас, а не думають про свої буханці та жирну юшку. Кожен щирий католик, хоч би хто він і звідки, молиться повсякчас, а Дух Святий в собі молиться і заступається за нього, і Господь дарує йому свою велику ласку. Так чинить і наш добрий брат Жан. Ось чому кожен прагне його товариства. Він не ханжа, не гольтіпака, він честивий, веселий, сміливий, він добрий почарківець. Він працює, оре землю, випрямляє упосліджених, підіймає зажурених, спомагає скривджених, береже абатський сад.

— Я (сказав чернець) ще й не те роблю. Я співаю заутрені та задушниці в хорі, а сам тим часом майструю тятиву для арбалета, вигострюю стріли, плету сіті й самолови на кролів. Я зроду не байдикую. Нумо, цокнемося, почаркуємося! А кете каштанів! Ці каштани з Етроського лісу, от вони й підуть під добре свіженьке винце. Що ж ви задніх пасете? Я, мов поборців кінь, п'ю з кожного потічка, їй-богу!

Гімнаст йому сказав:

— Брате Жане, у вас на носі крапля!

— Ха-ха! (сказав монах). Виходить, як я по ніс у воді, то зараз і раків наловлю? Дарма, не потону! Qare? Quia[105] з носа вона вискочить, а до носа не вскочить: такий він проспиртований. О, мій друже, якби на зиму пошити чоботи з такої шкіри, можна б у них за іграшку ловити устриць — ніяким би світом такі чоботи не промокли!

— Чому (сказав Ґарґантюа) у брата Жана такий золотий ніс?

— Тому (відповів Ґранґузьє), що так Господь погодив, кожен ніс він кшталтує і ліпить за своїм Божим призволом, як гончар свої горщики.

— Тому (сказав Понократ), що брат Жан прийшов первий на ярмарок носів. От і вибрав найкращого носяру.

— Де там! (сказав монах). За нашою хвилозопією монастирською це тому, що моя мамка мала м'які цицьки. Коли я цмоктав молоко, мій ніс провалювався в них, як у масло, а там він уже сходив і ріс, наче те тісто в діжі. Від тугих цицьок годованці виходять кирпатими. Нумо, звеселіться! Ad formam nasi cognoscitur ad te levavi…[106] Варення я не їм. Паже, сип, сип! Іще грінків!

Розділ XLI Як чернець приспав Ґарґантюа, про його часослов і требник

Після вечері погомоніли про справи поточні і домовилися десь опівночі піти на розвідки, аби перевірити, як пильнує і чигає ворог, а поки що вирішили передрімати. Проте Ґарґантюа сон не брав. Нарешті ченчик порадив йому:

— Де мені найкраще спиться, то це на проповіді або на молитві. Прошу пана: почнімо семипсальміє, і, запевняю вас, миттю дасте хропака.

Ґарґантюа залюбки погодився, і на початку первої ж псальми, на вірші Beati quorum[107], обидва заснули сном немовляти. Проте ченчик десь опівночі прокинувся через свою звичку схоплюватися на монастирську утреню. Прокинувшись, він одразу сколошкав усіх, бо завів на всі заводи спів:

Як усі продерли очі, він сказав:

— Панове! Кажуть, утреня починається з кахикання, а вечеря з пиття. Зробімо навпаки: утреню почнемо з пиття, а ввечері перед трапезою покахикаємо вволю.

Обізвався Ґарґантюа:

— Пити спозаранку після сну — це проти приписів медицини. Перш треба очистити шлунок від шлаків та екскрементів.

— Це (сказав монах) надто вже з-медицинська! Сто чортів мені в горлянку, як на світі старих пияків не більше, ніж старих лікарів! Ми з моїм апетитом уклали угоду, за якою він зобов'язується лягати спати разом зі мною, і цілий день я за ним сочу, а прокидаємося ми з ним так само дружно. Ви собі досхочу заживайте проносного, а я братиму блювотне.

— Про яке блювотне (сказав Ґарґантюа) ви мовите?

— Про мій Требник (відказав ченчик). Сокольники, перш ніж соколів нагодувати, змушують їх ногу курячу гризти, це очищує їхній мозок від слизу і збуджує апетит. Ось так і я беру вранці мій веселенький Требник, прочищаю собі легені, і тоді хоч лий за поріг.

— Якого чину (сказав Ґарґантюа) ви пильнуєте, читаючи часи?

— Феканського (відповів каптурник), по три псальми і по три уроки або й зовсім нічого, як неохота. Я себе часами не морочу: часи для людини, а не людина для часів. Я роблю з ними, як зі стременами, вкорочую чи розтягую, по своїй уподобі: brevis oratio penetrat celos, longa potatio evacuat cyphos[108]. Хто це сказав?

— Бігме (сказав Понократ), бахурцю, не знаю. Одначе ти молодчага!

— У вас (сказав монах) удався. А зараз venite apotemus.[109]

Аж це принесено багацько печені, а також бульйон зі скибочками хліба, і ченчик заходився пити від усієї душі. Дехто його підтримав, решта відмовилися. Потім усі зачали в похід споряджатися, уворужилися, натягли силоміць риштунки і на брата Жана, хоть той волів прикривати живота лише рясою, а в руках тримати перечину від хреста. Проте, щоб настрою їм не псувати, він озброївся до зубів, сів верхи на доброго королівського коня, ще й підперезався мечем харалужним. Укупі з ним вирушили Ґарґантюа, Гімнаст, Евдемон і ще двадцять п'ять найбільших одчайдухів Ґранґузьє, усі в повній лицарії, усі верхами й зі списами, мов той святий Юр, кожен маючи в забедри ще й аркебузера.

Розділ XLII Як ченчик підбадьорював кумпанів і як він повис на дереві

Отож наші зухи рушають пригод шукати, перед походом докладно вмовившись, коли доведеться сточити бій, а коли й ухилитися, як гряне день великої грізної битви. А чернець усе додавав їм отухи:

— Діти мої, не бійтесь і не лякайтесь! Я поведу вас правдивим шляхом. Бог і святий Бенедикт із нами! Аби мені такої сили, як гарту, я б цього супостата, бодай його з корінням вигладило, мов ту качку обскуб! Я не боюся нічого, окрім артилерії. Між іншим, підпаламар нашого абатства дав мені одну молитву, вона береже людину від усякої вогнепальної зброї; але мені до нічого, бо я в неї анітрошечки не вірю. А оцим-о ціпом я намолочу! Бігме, як хто з вас накладе у штани, то хай мене дідько візьме, як я не пострижу його замість себе у ченці та у свою рясу не виряджу — ряса помічна від боягузтва. Чи чули ви коли про такого собі хортища пана де Мерля? Він сплохував як мисливський пес, а пан накинув на нього рясу. Тілом Ісусовим свідчуся, відтоді він уже не пропускав ні лиса, ні зайця, та це ще пусте: він усіх місцевих сучок покрив, а перед цим же був нездолящий de frigidis et maleficiatis.[110]

Ченчик, з оприском ці слова вимовляючи, проїздив солейським шляхом саме під ліщиною і начілком свого шолома нахопився на обламаний штурпак гілляки. З досади брат Жан гордо підострожив коня, і остроги так уп'ялися в боки, що кінь цибнув уперед, а ченчик, силкуючись начілок відчепити, упустив повіддя і вхопився рукою за гілляку якраз у момент, коли кінь вихопився із-під нього. Ось чому монах завис на дереві і став кликати на помогу, кричати пробі і всіх обзивати зрадниками.

Евдемон помітив це перший і звернувся до Ґарґантюа:

— Сір, ось погляньте на цього завислого Абесалома!

Ґарґантюа під'їхав і, побачивши, як чудно завис чорнорижець і в якому він стані, сказав Евдемонові:

— Ви проти істини погрішили, порівнюючи його з Абесаломом. Абесалом завис на чуприні, а цей ченчик гирявий і на вухах гойдається.

— Рятуйте ж бо мене (гукнув каптурник), хай ти сказишся! Знайшли час теревені гнути! Ви мов ті казнодії-декреталісти, які кажуть, що як ближній у небезпеці, то треба під страхом триразової анафеми спершу вмовити його висповідатися і прийняти ласку Духа Святого, а тоді вже рятувати. Що ж, коли котрийсь із них шубовсне переді мною у річку і почне бульбахи пускати, я замість кинутися до нього і подати руку, прочитаю йому довгу казань de contemptu mundi etfuga seculi[111], а коли він уже зовсім заклякне, аж тоді його витягну.

— Не брикайся (сказав Гімнаст), серденько, зараз я тебе зніму, який же ти славний monachus:

На своїм віку я бачив понад п'ятсот повішених, але ніхто ще не теліпався на дереві так красно, як оце ти. Аби і я був такий красний, то зголосився б ціле життя отак ногами дриґати.

— Може, ви облишите (гукнув ченчик) свої пророцтва? Рятуйте мене Бога ради, як не хочете рятувати іменем когось іншого! Рясою своєю свідчуся, ви про це ще пошкодуєте tempore et loco prelibatus.[112]

Тоді Гімнаст спішився і, видершись на дерево, однією рукою підхопив ченця під пахви, а другою відчепив начілок від гілляки, і відразу ж — бебех! — чернець гепнув додолу, а за ним і Гімнаст приземлився.

Бебехнувшись, чорноризець як стій скинув із себе усю свою збрую і обладунок по обладунку порозкидав по полю, а потім, підхопивши поперечину від хреста, спав на коня, якого на бігу спинив Евдемон.

Відтак верхівці веселенько покатали далі, правлячись солейським шляхом.

Розділ XLIII Як Пикрохолові дозорці спіткали Ґарґантюа і як ченчик убив отамана Дмухача, а потім у полон попав

Недобитки від погрому, коли було пошарпано Тріпе, донесли Пикрохолові, що на його людей напали чорти, і ця вість довела Пикрохола до сказу; цілу ніч він раду радив, Боюн і Галабурда запевняли, ніби його потуга така, що він усіх пекельників поб'є, хай-но тільки сікнуться, але Пикрохол і вірив їм і не вірив.

А все ж він послав на розвідини загін під орудою графа Дмухача, тисячу шістсот верхівців, усі святою водою скроплені і кожен для відзнаки перев'язаний патрахиллю — ану ж із чортами здибаються! — бо від григоріанської води і патрахилі всі чорти та біси пропадуть і розточаться. Так вони доскакали аж до Лавоґюйона і Маландрі, але, не спіткавши ні душі, повернули голоблі і, рушивши горішньою дорогою, поблизу Кулдре знайшли чи то в пастушому курені, чи то в хижі п'ятьох прочан, яких вони зараз же скрутили і замотузували, як вивідачів, і хоть як ті лементували, благали і просили, повезли з собою. На спуску до Сеї помітив їх Ґарґантюа і сказав їм так:

— Товариство, ось ворожа рунда, числом більша від нас удесятеро. То що, вдаримо на них?

— А що ж у біса (сказав монах) нам робити? Невже людей цінують за числом, а не за гартом і звагою? — І загорлав: — Ударимо, панове чорти, ударимо!

Почувши гомін, вороги, певно, подумали, що то правдиві чорти, і пороснули врозтіч, попустивши поводдя. Зостався тільки Дмухач, — наміривши списа, він щосили кресонув ченця у груди, але, наткнувшись на грізну ченчикову рясу, залізна його клюга притупилася: це було все одно, як би хто тонесенькою свічечкою ударив по ковадлу. Після чого каптурник так упарив його перечиною між шиєю і коміром, якраз по кості акроміон, що той обмер, зомлів і як підтятий упав до ніг коня. Аж тоді зауважив чернець, що за перев'язь йому правила патрахиль.

— Виходить, — сказав він Ґарґантюа, — вони священики: а це ж іно зачатки ченця. Святим Йоаном свідчуся, я чернець зуповний, і я вам переб'ю їх як мух.

Тут він учвал погнав за ними, настиг тих, хто пас задніх, і, гніздячи наліво і направо, змолотив їх в околіт.

Гімнаст негайно спитав Ґарґантюа, чи треба їх переслідувати. На що той відповів:

— Боже борони! За правдивою військовою наукою, ніколи не треба доводити ворога до ручки: якщо він прибитий і знесилений, то розпука додає йому сили і підбадьорює, бо забрати у людей розгублених і змучених усяке сподівання на порятунок — значить наділити їх найспасеннішим засобом. Скільки звитяг вирвали звитяжені з рук звитяжників лише тому, що ці останні, усупереч здоровому глуздові, прагнули цілковитого й остаточного винищення та заглади супротивника, забувши про те, що слід бодай когось зоставити живим, аби було кому вістити про їхні звитяги! Завжди залишайте ворогам брами і дороги відкритими, споруджуйте срібний міст, щоб полегшити відступ.

— Воно то так (сказав Гімнаст), але ж наш добрий чернець уже кинувся в погоню.

— Наш добрий (перепитав Ґарґантюа) чернець? Тоді, честю присягаю, їм не минути лиха! Про всяк випадок, однак же, заждімо трошки, побудьмо поки що тут, скраю.

Поведенція наших ворогів мені добре відома — вони звіряються не на здоровий глузд, а на долю.

Загін іще й досі стояв у ліщанику, а ченчик тим часом тіснив ворога, валячи всіх, кого на шляху здибав, і нікого не милуючи, аж поки наскочив на верхівця, який узяв на забедри одного з горопашних прочан. І той прочанин, як брат Жан замахнувся, гукнув:

— Пане пріоре, коханий! Пане пріоре! Порятуйте мене, благаю вас!

На цей гук вороги обернулись і, побачивши, що тут лютує лише один чернець, заходилися гамселити його як попадя; але тому аж ніяк це не дошкуляло, навіть як удари влучали по рясі, такий він був твердошкурий. Потому як його зайняли у бран двоє лучників, вороги повернули коней, але не побачили більше нікого, очевидно, Ґарґантюа зі своїми людьми дав драла. От вони й погнали коні скоком на ліщаник наздогін тим, кого так боялися зустріти, покинувши ченчика під охороною двох лучників.

Почувши кінський тупіт і ржання, Ґарґантюа сказав своїм так:

— Товариство! Я чую, як скачуть наші вороги, і вже розрізняю окремих верхівців із тої потуги, що суне. Зімкнімо наші лави, станьмо на шляху щільною заслоною. Так ми зробимо все їм на погибель, а собі на славу.

Розділ XLIV Як чернець позбувся охоронців і як поліг Пикрохолів дозір

Чернець, побачивши, як покуріли галопом вороги, зрозумів, що вони за Ґарґантюа та його людьми погналися, і тяжко зажурився від своєї незмоги чимось їм допомогти. З того, як поводилися лучники, він переконався, що їм так і свербить кинутися за товаришами, аби й собі щось урвати, вони все позирали в бік долини, куди спускався їхній загін. Він міркував так:

«Видно, що ці люди у військовій справі не биті, навіть слова з мене не взяли, що я не втечу, і самосіка не відібрали».

Отож він раптово вихопив цей самосік і, вдаривши правого лучника, перетнув йому під'яремні жили і сфенітидні артерії, а заодно і язичок, аж до двох мигдалин, а другим ударом відкрив між другим і третім хребцями спинний мозок: лучник брязнув мертвий додолу.

Тоді чорноризець, повернувши коня ліворуч, наїхав на другого лучника, який, бачивши, що його кумпан убитий, а чернець насідає, зіпнув з усієї сили:

— Ге, пане пріоре, я здаюся! Пане пріоре, лебеденьку мій, пане пріоре!

А ченчик за своє:

— Пане апріоре, соколику мій, пане апріоре, не просіть так апріорі!

— Ге! (зойкнув лучник). Пане пріоре, коханий мій, пане пріоре, дай вам Боже стати абатом!

— Рясою моєю свідчуся (сказав монах), я вас висвячу на кардинала. Ви з кліриків берете викуп? Ну то нате ось вам червону шапку!

А лучник своє:

— Пане пріоре, пане пріоре, пане майбутній абате, пане кардинале, пане всього чого хочете! Ге! Ге! Ге! Не треба, пане пріоре! Лебеденько мій, пане пріоре, я здаюся!

— А тебе здам (одвітував ченчик) усім дідькам!

І одним ударом розчерепив йому голову — проламав над самою скроневою кісточкою черепний чепчик, розплющив обидві тім'яні кісточки, а з ними і стрілкуватий міст та більшу частину лобової кісточки, до того ж просадив обидві мозкові оболонки і глибоко вгруз у бічні шлуночки, так що карк, на самій тільки шкірці черепного окістя тримаючись, повис іззаду не кажи ти таким собі докторським ковпаком з чорним верхом і червоним підбоєм. Після чого лучник простятся недвигою на землі.

Уклавши сторожів, чернець підострожив коня і покатав утропі за ворогами, а вороги вже зійшлися з Ґарґантюа та його людьми на гостинці, і лави їхні порідшали, — а все тому, що їх купами клав Ґарґантюа, своїм величезним деревом махаючи, у супрязі з Гімнастом, Понократом, Евдемоном та іншими, і вони почали відступати, нажахані і геть-то розгублені, немовби перед ними стала у своїй власній подобі й образі сама смерть.

Як ото бува віслюк, що його вжалить у зад Юнонин ґедзь чи бурчимуха, імкне, шляху не розбираючи, додолу кладь скидаючи, оброть і повід рвучи, ні разу не відсапнувши і не зупинившись, і збоку невгадно, з якого це дива він так ізґедзився, бо не видно, що ж йому дошкуляє, — так само тікали знавіснілі люди, самі не тямлячи, чого тікають; їх гнав панічний страх, що їхні душі ошанув.

Побачивши каптурник, що їм тільки втеча у голові, спішився, вибрався на великий шляховий прискалок і помахами грізного свого самосіка почав шаткувати втікачів, самого себе не жаліючи і не милуючи. І стількох він посік і поклав трупом, що гартованець його розламався навпіл. Тут йому спало, що різанини і кривавнечі годі, хай недогибки тікають і розносять вість про битву.

Проте він ухопив сокиру забитого, знову зліз на скелю і, як хто з утікачів спинявся перед купою тіл, змушував їх кидати списи, шпади, ратища та пищалі; як хто з них віз ізв'язаних прочан, він вибивав його з сідла, а коней віддавав прочанам, і збирав їх усіх біля себе на узліссі, поряд із полоненим Боюном.

Розділ XLV Як чернець привів прочан і які чудові слова мовив їм Ґранґузьє

Щойно скінчилася січа, Ґарґантюа зі своїми людьми, окрім ченця, вернувся до Ґранґузьє, а той саме в ліжку благав у Бога рятунку їм і перемоги; коли ж побачив, що всі вони цілі та здорові, почоломкав їх з усієї душі і спитав про ченця. А Ґарґантюа йому на те відповів, що чернець, безперечно, у ворогів.

— Ну то самі вони (сказав Ґранґузьє) будуть не раді.

І тут він як у воду дивився. Недарма ще й досі не перевелося прислів'я: монаха комусь підпустити.

Потім велів челяді накрити стіл, — адже бійцям треба підживитися. Коли все було готове, покликали Ґарґантюа; але той, зажурений зникненням ченця, не хотів ні їсти, ні пити.

Аж це зненацька з'явився чернець і ще з порога низеньких ворітець гукнув:

— Винця холодненького, холодненького винця, Гімнасте, друзяко!

Гімнаст вийшов і побачив, що це справді брат Жан, а з ним п'ятеро прочан і полонений Боюн. Потім назустріч йому вийшов Ґарґантюа і, щиро привітавши його, повів до Ґранґузьє, який спитав його, що йому приключилось. Чорноризець розповів йому про все: як його в полон зайняли, як він одгетькався од лучників, який розлив крови учинив на гостинці, як відбив прочан і полонив отамана Боюна. Після цього почався в них веселий бенкет.

За столом Ґранґузьє спитав у прочан, з яких вони країв і куди путь верстають.

Вайло відповів за всіх:

— Сеньйоре! Я з Сен-Жну і Бері, оцей з Палюо, цей з Онзе, цей з Аржі, цей з Вільбренена. Ходили ми до Сен-Себастьєна, що під Нантом, а теперички вертаємося, невеличкими переходами.

— Так, так (сказав Ґранґузьє). А навіщо ви до Сен-Себастьєна ходили?

— Ходили (відказав Вайло) із приносом проти чуми.

— Отакої! (гукнув Ґранґузьє). Нетяги, невже ви гадаєте, ніби святий Себастьян чуму насилає?

— Ще й як насилає (відповів Вайло). Ми це знаємо з уст казнодія.

— Що? (гукнув Ґранґузьє). Ці лжепророки такі забобони сіють? Пащекують на праведників та угодників Божих, обзивають їх дияволами, яким би тільки лихо кувати? Це все одно як у Гомера на грецьких вояків насилає чуму Аполлон, а інші піїти понавигадували цілі сонмища різних Вейовісів[113] та лихих богів. Достоту так само у Сині якийсь святоха казнодій повчав був, що святий Антоній палить вогнем ноги, святий Евтропій насилає водянку, святий Гільда — божевілля, а святий Жну — подагру. Я його зразково покарав, і хоть він назвав мене схизматиком, проте відтоді жоден оченашник на мої землі ані ногою. І мені дивно, як це ваш цар не заборонить йому оповідати в його царстві сон рябої кобили, таких-бо треба карати ще суворіше, ніж тих, хто чуму насилає силою магії та всякого чаровиння. Чума вбива тіло, а ці самозванці труять душі.

Поки він виголошував цю промову, твердою і певною ходою увійшов чернець і спитав:

— Ви звідки, сіроми?

– Із Сен-Жну, — відказали вони.

— А як (спитав ченчик) там ся має абат Траншліон, добрий курило? А ченці, що у вас їдять? От поки ви тут на прощу ходите, бігме, вони до ваших жінок підсипаються!

— Гму! Гму! (сказав Вайло). За свою я спокійний, хто її вдень побачить, той не стане карка собі вломлювати, щоб лізти до неї вночі.

— Ну це ще (сказав чернець) невгадно! Хай твоя малжонка почварна, як Прозерпіна, але як неподалік ченці заведуться, то їй просвітку не буде, до того ж, у доброго ремісника кожна річ піде в надобу. Хай мене пранці поб'ють, як удома ви не побачите, що животики в них набубнявіли, бо навіть затінок абатської дзвіниці запліднющий.

— Це (сказав Ґарґантюа) мов нільська вода в Єгипті, як пойняти віри Страбонові. А Пліній у книзі сьомій, голова третя, запевняє, ніби це пов'язане із хлібом, одягом і тілом.

Тут озвався Ґранґузьє:

– Ідіть собі з Богом, бідолашечки, хай буде вашим вічним проводирем сам Творець, і більше не мандруйте в такі марні і даремні дороги. Про свої родини дбайте, всяк на своєму полі працюйте, дітей виховуйте і живіть, як наставляє вас святий апостол Павло. І тоді Бог вас милуватиме, янголи та святі будуть при вас, і ні чума, ні інша напасть вас не вразить.

Потім Ґарґантюа повів їх до їдальні, а прочани не переставали зітхати і приказувати Ґарґантюа:

— Благословен той край, де такий сеньйор панує! Його речі зміцнили нас у вірі й просвітили більше, ніж усі казані, що ми в нашому городі чули.

— Ось про це (сказав Ґарґантюа) і мовить Платон у п'ятій книзі De rep. Панства лише тоді будуть щасливі, як царі філософуватимуть, а філософи царюватимуть.

Відтак він звелів наповнити їхні бесаги харчами, а боклаги вином і, щоб їхалося охвітніш, дав кожному коня та кілька каролюсів на їду.

Розділ XLVI Як людяно обійшовся Ґранґузьє із бранцем Боюном

Боюна привели до Ґранґузьє, і той його спитав, що надумав і почав Пикрохол і яку мету заповзяв цим ґвалтовним наїздом. На це Боюн відповів, що його мета і намір захопити якомога всю країну, за скривджених хліпопеків помщаючись.

— Чи ба який (сказав Ґранґузьє) лицаркуватий: на чужий коровай очей не поривай. Минули вже часи, щоб підбивати царства на шкоду ближньому свому, братові у Христі. Він уступив у слід старожитнім, отим усім Гераклам, Олександрам Македонським, Ганнібалам, Сципіонам, Цезарям та іже з ними, але ж це проти євангельського вчення, за яким треба берегти і боронити наші своєземські країни, правити і володіти ними, а не вдиратися оружною рукою в чужосторонські, тож-бо те, що колись сарацини та варвари називали подвигами, нині ми именуемо злочинством і харцизтвом. Краще домарював би собі, пильнуючи у себе ладу по-царському, а не поганив і не плюндрував дощенту мій дім, бо добре правуючи, він би своє добро примножив, а грабуючи мене, сам себе на руїну прирікає.

Ідіть собі з Богом, шануйтеся, вказуйте вашому цареві на недбальства і не давайте йому порад, аби з них зиск мати, бо з громадським добром гине і власне. Що ж до викупу, то я з вас його не стягну, ба навіть звелю повернути вам зброю і коня.

Отак має бути між сусідами і давніми друзями, тим паче, що наша звада це ще не війна, — он Платон у книзі п'ятій De rep., мовлячи про збройну сутичку греків між собою, називає це не війною, а розрухом, і радить, як біда наскочила, не гарячкувати. А як ви і назвете це війною, то це війна все-таки поверхова, вона не в'їлася нам під шкіру, бо не позбавляє чести нікого, а йдеться лише про те, аби похибку виправити, нашими, себто і нашими і вашими, людьми вчинену і гідну того, аби на неї крізь пучки дивитись, навіть якби ви про неї знали, бо суперечники заслуговують більше на погорду, ніж на увагу, і єдине, що вимагається, це надолужити, як я вже пропонував, утрати. Хай всеправедний Пан-Біг нас розсудить, а я ладен благати його про те, щоб він мені смерть послав і весь мій маєток перед моїми очима зруйнував, аби лиш ні мені, ні моїм підданцям нічим його не прогнівити.

Виголосивши це, Ґранґузьє покликав ченчика і спитав його при всіх:

— Брате Жане, щирий мій друже, це ви полонили приявного тут отамана Боюна?

— Сір (відповів чернець), він перед вами, він дорослий, при розумі, от хай він уста свої й отверзне.

Тоді Боюн обізвався:

— Так, мосьпане, то він мене полонив, і я прямо заявляю, що я полонянин.

— А викупного (спитав у ченця Ґранґузьє) ви за нього не правите?

— Ні (відказав каптурник). Мені до цього байдуже.

— А скільки (спитав Ґранґузьє) ви хочете дістати за його ясирування?

— Нічого, нічогісінько (відповів чернець). Окупу мені не треба.

Тоді Ґранґузьє велів при Боюні відрахувати ченцеві шістдесят дві тисячі салюцій за його зневолення, а наразі Боюнові влаштували частування, і поки той частувався, Ґранґузьє спитав його, хоче він зостатися в нього чи до свого царя вернутися.

Боюн відповів, що вчинить так, як він нарає.

— Тоді (сказав Ґранґузьє) вертайтеся до вашого царя, і хай Бог вас милує!

Потім подарував йому прегарну в'єнську шпаду в золотих піхвах, різьбленим винограддям оздоблених, золоте кольє завважки сімсот дві тисячі марок, та ще з самоцвітів на сто шістдесят тисяч дукатів, а також сто тисяч екю готівкою — на знак особливої ласки. Після цієї аудієнції Боюн спав на свого коня. Ґарґантюа дав йому для безпеки тридцять латників і двадцять шість лучників під орудою Гімнаста і велів провести його, в разі потреби, аж до брами Ларош-Клермо.

Коли той поїхав, каптурник вернув Ґранґузьє подаровані йому шістдесят дві тисячі салюцій, кажучи:

— Сір, зараз такі подарунки не начасі. Почекайте, поки війна закінчиться, бо ще не знати, як усе обернеться, а як війна ведеться без доброго золотого запасу, то держиться вона лише самою мужністю. Побрязкачі — ось дзвін перемог.

— Гаразд (сказав Ґранґузьє), по війні я виплачуся, віддам віть за віть і вам і моїм вірним слугам.

Розділ XLVII Як Ґранґузьє зібрав свої легіони і як Боюн Шкодороба убив і як потім його вбито самого за Пикрохоловим наказом

Тими днями з Бесе, Марше-В'є, городка Сен-Жак, Трюно, Парільє, Рів'єри, Рош-Сен-Поля, Вобретона, Потіля, Бреемона, Пон-де-Клана, Кравана, Ґранмона, Бурда, Віломера, Юїма, Серже, Юсе, Сен-Луана, Панзу, Кольдро, Верона, Кулена, Шозе, Варена, Бурґея, Іль-Бушара, Круле, Нарсі, Канда, Монсоро та інших поблизьких осад явились посли і довели до відома Ґарґантюа, що вони знають, якої шкоди наробив йому Пикрохол, і що вони правом їхньої давньої ліги надають до його послуг усе, чим багаті, — людей, гроші та бойові припаси.

Всього за домовленістю прислано грошей на суму сто тридцять чотири мільйони два з половиною золотих. Жива сила становила п'ятнадцять тисяч панцерників, тридцять дві тисячі охочекомонників, вісімдесят дев'ять тисяч пищальників, сто сорок тисяч посполитаків, а до них було додано одинадцять тисяч двісті гармат, звичайних і подвійних, василісків та спиролей, та ще виставлено сорок сім тисяч землекопів; заслужениною та провіантом усе це військо забезпечено на шість місяців і чотири дні. На цю пропозицію Ґарґантюа не сказав ні так, ні ні, а висловив послам велику подяку і заявив, що воюватиме так, аби не покласти кістьми стільки люду. Він здобрів тим, що звелів спорядити легіони, які стояли постоєм у Девіньєрі, Шавіньї, Ґраво і Кенкені і які мали дві тисячі п'ятсот панцерників, шістдесят шість тисяч пішаків, двадцять шість тисяч пищальників, двісті важких гармат, двадцять дві тисячі землекопів і шість тисяч охочекомонників, причому жоден загін не потребував ні скарбників, ні маркитантів, ні ковалів, ні зброярів, ні інших майстрів, без яких у поході не обійтися, вояки ж усі до одного так були вимуштрувані, так добре озброєні, так добре знали розрізняти корогви своїх загонів, так добре тямили, чого від них старшини вимагають, і так безпереч слухалися, такі легкі були до бігу, такі важкі на руку, такі обачливі у всіх діях, що радше скидалися на зграйний орган або ж на добре налагоджений годинниковий механізм, ніж на армію чи посполите рушення.

Боюн по приїзді заявився до Пикрохола і розповів усе до цяти, що йому трапилося, як він діяв і що бачив. Насамкінець він якнайкрасномовніше почав схиляти Пикрохола до замирення з Ґранґузьє, якого мав за найпоряднішого мужа на крузі земнім, і спробував переконати його, що не гоже кривдити сусідів, від яких вони нічого, крім добра, не бачили, а головне, що вся ця колотнеча завершиться вельми утратно і вельми невигідно для них самих, бо Пикрохолові сили такі, що Ґранґузьє змете їх завиграшки.

Щойно він замовк, як озвався Шкодороб:

— Нещасний державець, у якого на послугах ті, кого легко підкупити, а такий, як видно, Боюн, чий дух так підупав, що він, мабуть, збирався запродати нас, перекинутися до ворога і виступити проти нас, якби супротивник залишив його у себе. Але як чеснота і в друзів і в недругів цінується і підноситься, так і зловорожість у всіх викликає підозру та зневагу, і хай навіть вороги скористаються їхньою підлотою, лиходії та запроданці ходитимуть із каїновою печаттю.

Обурений цими словами, Боюн вихопив шпалу і продірявив Шкодороба трохи вище лівої пипки, від чого той визівнув духа, а Боюн витяг із тіла бронь і заявив при всіх:

— Так згине всяк, хто на вірного служника клепатиме!

Побачивши закривавлену шпалу і піхви, Пикрохол раптом охижів і гукнув:

— Тобі дали цю шпажку, щоб ти оце перед моїми очима підступно убив мого доброго друга Шкодороба?

Тут він звелів своїм лучникам розшарпати Боюна на клапті, і його наказ було виконано як стій і з такою жорстокістю, що весь покій був заллятий кров'ю; після чого

Шкодоробове тіло поховали з почестями, а Боюнові останки скинули з замкових мурів у фосу.

Новина про це звірство прокотилася про всьому війську, і багато хто уже взявся ремствувати на Пикрохола, отож Задра мусив його остерегти:

— Сеньйоре! Я не знаю, чим обернеться ця вся операція. Бачу одне: ваші люди занепали духом. Вони вважають, що запасів у нас обмаль, а після двох-трьох вилазок лави наші поріділи. Тим часом до супротивника мають підійти свіжі сили. Як нас обложать, то, бачиться, голови нам не знести.

— Дарма! Дарма! — сказав Пикрохол. — Ви нагадуєте мелюнського вугра: кричите ще перед тим, як вас облуплять. Хай-но тільки сікнуться!

Розділ XLVIII Як Ґарґантюа обложив Пикрохола в Ларош-Клермо і як він Пикрохолове військо погромив

Ґарґантюа проголосив себе полководцем. Батько його зостався у твердині і, підбадьоривши добрими словами вояків, пообіцяв добре винагородити тих, хто в бою відзначиться. Незабаром армія дійшла до Ведського броду і човнами, а також мостами, наведеними нашвидку, перехопилася на той бік. Потім, вивчивши розташування міста, а воно на крутій кручі височіло, головнокомандувач поклав собі за ніч обдумати, як діяти далі. Але Гімнаст сказав йому:

— Сеньйоре! Вдача і натура у французів така, що вони зухи лише попервах. Тут вони за дияволів лютіші, а трохи застояться, і вже бабляться. Я так міркую: щойно ваші люди зберуться на силі й перепочинуть, негайно давайте гасло до штурму.

Цю думку визнано за слушну. Отож розгорнувши своє військо на рівнині, Ґарґантюа залишив за горою залогу. Чернець узяв із собою шість загонів пішаків і двісті панцерників і, пройшовши хутко багнища, виїхав, нижче Пюї, на луденський гостинець.

Штурм тим часом тривав. Пикрохольці вагалися: чи то зробити вилазку і вдатися до ручної боротьби, чи то боронити місто, за мурами відсиджуючись. Та ось розлючений Пикрохол вивів панцерників із фортеці, і тут його привітала й почастувала, по схилах ударивши, гарматна стрілянина, тоді як ґарґантюйці відступили на рівнину, аби своїй артилерії не перебаранчати.

Замчани бились як леви, проте їхні стріли летіли над головами, не завдаючи шкоди. Дехто з них, вибравшися з-під обстрілу, безстрашно кинувся на наших, але безуспішно: їх оточили і посікли на капусту. Інші наважилися відступати, проте чернець уже зайшов їм у тил, і тут почалася панічна і безладна втеча. Деякі з наших хотіли нарядити погоню, але ченчик спинив їх, він боявся, що, погнавшись, вони зламають свої шики, і тоді обложенці ударять на них. Погаявшись і не дочекавшись нових герців, каптурник послав дука Фронтиста[114] сказати Ґарґантюа, щоб той зайняв ліве узбіччя і не дав Пикрохолові піти через ліву браму. Ґарґантюа мерщій послав туди чотири легіони під орудою Себаста[115], але ще на схилі вони зіткнулися з Пикрохолом та його недобитками. Наші прожогом ринули на ворога і зазнали великих утрат, бо з фортечних мурів роєм посипалися ядра та стріли. Побачивши це, Ґарґантюа поклав запомогти їм великою вогневою підтримкою, і тут його гармати обрушили на ту частину фортечних валів такий шквал вогню, що обложенці стягли туди всю свою потугу.

Монах, примітивши, що вали перед ним уже без людей і гармат, сповнений бойового завзяття, притьмом кинувся з частиною загону туди і виліз нагору, — він думав злякати обложенців не так лобовим приступом, як несподіваною появою. Тим часом він намагався не галасувати, поки на мури не видерлися всі його вояки — двісті панцерників залишилися про всяк випадок унизу. Тоді зикнув страшним зиком, а з ним загорлали і його люди, і, легко перебивши прибрамну варту, обложники відчинили браму і впустили двісті панцерників, залишених по той бік. Потім гунули всі разом до східної брами, де точилася січа, і, вдаривши з тилу, всю ворожу силу змели. Бачачи, що їх звідусіль оточено і що ґарґантюйці уже в місті, обложенці здалися на ласку переможців. Чорноризець звелів їм скласти зброю, як вогнепальну, так і січну, а потім їх усіх загнали до церкви і замкнули, позбиравши поперечини від хрестів і поставивши біля дверей сторожу, щоб вони не повтікали. Відтак, відімкнувши східну браму, ченчик поквапився на допомогу до Ґарґантюа.

А в цей час пихатий Пикрохол уявив, що з міста до нього йде підмога. Отож він попер пробоєм з таким імпетом, що Ґарґантюа заволав:

— Брате Жане, брате Жане, як же ти, друзяко, вчасно!

Аж тоді Пикрохол та його люди втямили, що вже по всьому, і пороснули врозтіч. Ґарґантюа гнав їх до самого Воґодрі, засіюючи землю трупом, а потім дав гасло на відступ.

Розділ XLIX Як Пикрохол на втеках ускочив у халепу і як повівся Ґарґантюа після битви

Пикрохол із розпуки покатав верхи до Іль-Бушара, але на рів'єрському шляху кінь під ним зашпортався і впав, і це його так роззлостило, що він у нестямі заколов його шпадою. Підміни коневі не було, і Пикрохол хотів пересісти на мірошникового осла з поблизького млина, проте млинарі дали йому поскубеньки і роздягли гольцем, а натомість кинули якесь дрантя.

Отак, лиха прикупивши, наш біденний з'їдитель поплуганився далі; а як під Пор-Юо перебрів річку і розповів зустрічній старій химородниці про свою пригоду, то вона йому наворожила, що царство йому вернеться, як рак на горі свисне. Відтоді його і слід запав. Одначе чував я, що він тепер у Ліоні на поденній заробляє, і досі такий самий з'їдитель, і до кожного прибульця в'язне з розпитками: коли ж рак свисне, сподіваючись, у згоді з віщуванням бабиним, вернути своє царство.

Після відходу супостата Ґарґантюа підрахував людей і побачив, що в бою загинуло небагато: кільканадцять пішаків із загону отамана Тольмера[116], та ще пострілом з аркебузи поранило у груди Понократа. Потім Ґарґантюа наказав стати постоєм і відпочити, а скарбничим звелів заплатити городянам харчове і заборонив чинити їм будь-яку кривду, оскільки місто тепер знову під рукою Ґранґузьє. До того ж розпорядився по обіді зібратися воякам на замкову площу — там вони дістануть заслуженину за півроку. Відтак наказав зігнати на цю площу недобитків пикрохольців і обернувся, у присутності принців та капітанів, до них з такими речами.

Розділ L Ось із якою промовою Ґарґантюа звернувся до переможених

— Незабутні наші батьки, діди та прадіди духом своїм і природою були такі, що після виграної битви на знак тріумфу свого і звитяги воліли зводити трофеї і пам'ятники у серцях переможених, ніж споруджувати архітектурні монументи на землях, ними підбитих, бо живі людські перекази про їхню лагідність важили для них більше, ніж німі написи на колонах, арках і пірамідах, виставлених на поталу негоді та людським заздрощам.

Досить згадати, яку людяність виявили вони до бретонців у день битви під Сент-Обен-дю-Корм'є і за руйнації Партене. Ви чули і, чуючи, дивувались, як вони милосердували еспаньольських варварів, що плюндрували, грабували і пустошили гавань Олонь і все Тальмондське узмор'я.

З ваших уст і з уст батьків ваших під небо летіла слава і подяка, коли Альфарбал, цар Канарський, який у жадобі все нові землі призбирувати по-розбишацькому напав на країну Оні і своїми піратськими наскоками шарпав усі арморіцькі острови та суміжні терени, зрештою зазнав поразки у чесному морському бою і опинився у полоні в мого отця, кого оберігав і спомагав сам Господь. І що ж? Тоді як інші царі та цезарі, що йменують себе католиками і водночас мордують бранців, кидають за грати і вимагають викупити з неволі, отець мій потрактував Альфарбала ввічливо і приязно, примістив його у своєму палаці, а потім з великої милости своєї ущедрив його щедротами, базаринками та всякими послугами і відпустив на волю. Що ж потім було з Альфарбалом? Повернувшись додому, він зібрав усіх можновладців і представників свого царства, розповів, як милостиво до нього ставилися у нас, і попросив ухвалити постанову, гідну наслідування, постанову щодо того, як їм відповісти на нашу ґречну ласкавість такою самою ласкавою ґречністю. Тоді було одноголосно декретовано надати у наше повне розпорядження всі їхні землі, маєтки та ціле їхнє царство. Нараз Альфарбал, власною особою, явився до нас і привів із собою дев'ять тисяч тридцять вісім суден, скарбами наладованих, не тільки його власними і царського роду, а й з усіх куточків країни зібраними, бо як судна, вітру вест-норд-ост чекаючи, стояли на пришибі, з юрби кидали туди золото, срібло, персні, клейноди, лагоминки, надіб'я, пахощі, цивет, папуг, пеліканів, мавпочок, генет, їжатців. Усі, хто тільки дбав про свою добру славу, намагалися подарувати якусь дивничку. Прибувши, Альфарбал захотів поцілувати ноги моєму отцеві, але тому здалося це непристойним і непрощенним: він просто обняв Альфарбала. Гість збирався піднести приносини, але отець мій рішуче відмагався, — надто вже щедрими вони виглядали. Гість проголосив себе і своїх нащадків самохітними його невільниками і покірниками, — отець мій це відкинув як щось несправедливе. Гість декретом обранців передавав моєму отцеві всі свої землі та ціле своє царство і вручив йому дарчу, підписану, скріплену і завірену відповідними особами, — отець мій і це навідріз відхилив, а грамоти кинув у вогонь. Насамкінець, належно поцінувавши вільний волевияв простих канарців, отець мій розчулився і з жалю до них пустив сльозу, а потім у найгожіших виразах, принагідні вислови наводячи, спробував применшити свою благодію, канарцям явлену: така благодія, мовляв, ламаного шеляга не варта, до них він зовсім не примилявся, — просто відчував потребу так учинити. Але Альфарбал славословив його й далі. На чому ж вони зійшлися? Оскільки ми мали повне право тиранічно вимагати за Альфарбала найбільший, який тільки є, окуп, себто два мільйони екю, та ще заручниками старших його синів у себе залишити, канарці проголосили себе вічними нашими годівниками і зобов'язалися виплачувати нам щороку два мільйони золотих круглячків завважки кожна у двадцять чотири карати. Перший рік вони стільки нам і заплатили, на другий рік доброхіть заплатили нам мільйон триста тисяч екю, на третій два мільйони шістсот тисяч, на четвертий рівно три мільйони, і так вони з доброї волі все приплачували суму окула, поки ми зовсім від данини не відмовилися. Така сутність вдячности, бо як час усе тлить і вигризає на світі, то благодію він підносить і примножує, бо добро, щедрою рукою зроблене праведникові, безперестань росте заходами шляхетного його розуму і пам'яти.

Я й собі ніяким світом не хочу занедбати нашу родинну добродушність, а отже, звільняю вас і відпускаю, тепер ви всі вільні і незалежні, як давніше. Крім того, на міських заставах ви одержите на тримісячний прожиток гроші, а щоб ви вернулися додому цілі та здорові, я даю вам охорону, шістсот панцерників і вісім тисяч пішаків під орудою мого стайничого Олександра. З ним вам нічого боятися нападу хлопів. Господь з вами!

Шкода, що тут нема Пикрохола, я б йому розтлумачив, що війною пішов не я, не в моїх-бо правилах грабувати і наживатися на чужій біді. Та ба! він як у воду впав, я мушу передати все його царство синові; проте син ще замалий (йому допіро п'ятий рочок минув), отож-бо правити й заряджати всім будуть поштивих літ можновладці та вчені мужі його царства. Зваживши на те, що зубожіле царство може впасти у руїну, як не поскромити жадоби та скнарства правителів, я поставлю над ними Понократа, наділеного повновластю, і він перебуватиме при спадкоємці, поки той спроможеться врядувати і панувати самостійно.

А проте я знаю, що хибна і шкідлива звичка потурати лиходіям і прощати їх заохочує їх, користаючися з цього згубного нахилу милувати всіх поспіль, до нових злочинів.

Знаю, що Мойсей, найсумирніший з усіх, хто тоді жив, муж, нещадно карав баламутів, що під'юджували люд ізраїльський.

Знаю, що навіть Юлій Цезар — цей головнокомандувач — дав Цицеронові привід сказати про себе, що доля нічого не могла долучити до того, що він уже мав, і що найвища його чеснота в тому, що він тільки й думав, як би когось врятувати і помилувати, — іноді завдавав суворої кари підбурювачам.

За їхнім прикладом я вимагаю, аби перед відходом ви мені видали, по-перше, коханого вашого Марке, чиє нерозумне поношения спричинило війну, по-друге, його товаришів — пекарів, які не загладили його вибрику, і, нарешті, всіх радців, отаманів, капітанів та домівників Пикрохола, які йому кадили, які йому радили, які його підбивали пуститися берега і заподіяти нам такого лиха.

Розділ LI Як звитяжців-ґарґантюйців після битви вдаровано

Щойно Ґарґантюа змовк, йому видано заводіяк, яких він вимагав, окрім Галабурди, Гівняя і Вахлая, бо вони ще за шість годин перед січею втекли, — один до Аньєльського межигір'я, другий до Вірської долини, а третій до Логроньо, втекли без очей, і окрім двох хлібопеків, на бойовищі полеглих, Ґарґантюа карати нікого не став, лише звелів призвідцям стати до пресів у наново відкритій друкарні.

Потім наказав із почестями в Неаретській долині і на Брюльв'єському полі всіх убитих поховати. А поранених загадав перев'язати і до свого найбільшого шпиталю покласти. Відтак, з'ясувавши, скільки збитків було місту і городянам заподіяно, звелів відшкодувати їх, зібравши свідчення під присягою, і розпорядився збудувати фортецю, примістивши в ній залогу і варту, щоб ліпше місто від раптових наскоків боронити.

Перед від'їздом Ґарґантюа висловив подяку легіонерам, учасникам битви, і послав їх зимувати на квартири — всіх, окрім десятого, чільного, легіону, що того дня собі слави злучив, та деяких отаманів, яких вирішив із собою до Ґранґузьє узяти.

Як же радів добрий цар, коли жовніри явилися до палацу. Він урядив їм учту — там таку пишну, щедру та гойну, якої з часів царя Артаксеркса не бачили. Підвівшись із-за столу, він пороздавав їм весь свій буфетний посуд, що важив вісімнадцять мільйонів чотирнадцять золотих безантів і був колекцією великих античних ваз, великих глеків, великих мисок, великих чаш, пугарів, глечиків, посвітачів, філіжанок, лодій, жардиньєрок, драгоньєрок та іншого начиння, і все зі щирого золота й оздоблене самоцвітами, поливою та різьбою, дорожчими, на загальний присуд, за саме золото. Ба більше, Ґранґузьє загадав зі своїх скринь видати по мільйону двісті тисяч екю на носа, а ще кожен одержав у свою вічну обладу (якщо вони бездітними не вмруть) замок і прилеглі землі, на їхній вибір: Понократу дістався Ларош-Клермо, Гімнастові — Кульдре, Евдемонові — Монпасье, Рево — Тольмеру, Ітиболу — Монсоро, Акамасу — Канд, Варен — Хіронакту, Ґраво — Себасту, Кенкене — Олександрові, Літре — Софрону[117] і так усі осади.

Розділ LII Як Ґарґантюа звелів для ченців Телемську пустинь[118] збудувати

Залишалося тільки ченчика вдарувати. Ґарґантюа хотів був зробити його сейським абатом, але той відмовився. Тоді Ґарґантюа запропонував йому Бурґейське або Сен-Флорентійське абатство, а як хіть, то й обидва разом, але чорноризець відповів навпростець, що не бажає брати на себе обов'язок над чернецтвом черничити.

— Як я (сказав він) правитиму іншими, коли самим собою правити не годен? А як вам здається, що я вам прислужився і ще прислужусь колись, то дозвольте мені закласти абатство по моїй уподобі.

Така просьба Ґарґантюа сподобалась, і він відвів для цього цілий край Телемський, аж до річки Луари, за дві милі від великого лісу Пор-Юо, після чого ченчик попросив Ґарґантюа заснувати тут пустинь, не схожу на жодну іншу.

— Тоді насамперед (сказав Ґарґантюа) кругом не має бути мурів, бо решта абатств обмуровані.

— Слушно (сказав ченчик), бо що ж воно виходить? — за мурами як у муравлиську, тільки й чути мур-мур, і взагалі хмуро.

— Тим паче (провадив Ґарґантюа), що в деяких кляшторах є така ужанція: як туди ввійде жінка (я маю на увазі жінку чеснотливу і порядну), то в місцях, через які вона пройшла, треба потім провести прибирання, ну, а там буде заведений такий порядок: ретельно прибирати всі ті приміщення, де побували послушник чи послушниця, які випадково туди забредуть. У монастирях усе відміряно, розраховано і розписано по годинах, отож ми, навпаки, подбаємо, щоб там не заводили ні дзиґарів, ні циферблатів, усе робитиметься в разі потреби і в удатну пору, бо лічити години — це звичайнісіньке марнування часу. Яка з цього користь? Це ж просто недоумство уважати на бамкання дзвону, а не на голос сумління й розуму. Item[119], у наш час у ченці стрижуться з жінок самі лише сліпі на одне око, чи кульгаві, горбаті, потворні, незграбні, божевільні, причинні, пришелепуваті та увереджені, а з чоловіків шмаркаті, віскряві, безклепкі, дармоїди…

— До речі (сказав монах), куди дівати жінок простих?

— На постриг, — відповів Ґарґантюа.

— Ага (сказав ченчик).

— Отож у нас, навпаки, туди братимуть таких мужчин і жінок, які гарні з себе, ставні й товариські. Item, до жіночих кляшторів чоловіки пробираються потаєнці і крадькома, отож декретуйте, що жінкам, навпаки, не вільно цуратися мужчин, а мужчинам жінок. Item, і мужчини і жінки, до монастиря вступивши, мають і мусять після року покути провести в монастирі ціле життя, — натомість, за вашим статутом, і мужчини і жінки, що вступили до вас, можуть піти від вас як-хотя, вільно і безперешкодно. Item, зазвичай ченці дають три обітниці, а саме: цнотливости, бідности і слухнянства, — ось чому ви повинні запровадити, що кожен має право одружитися, забагатіти і бавитися цілковитою волею. Щодо вікового цензу, то при вступі для жіноцтва має бути межа — від десяти до п'ятнадцяти років, а для чоловіцтва — від дванадцяти до вісімнадцяти.

Розділ LIII Як і на які кошти збудовано Телемську пустинь

На побудову й опорядження абатства Ґарґантюа жалував готівкою два мільйони сімсот тисяч тридцять один довгорунний баран і аж до завершення робіт обіцяв давати щороку під доходи з річки Диви один мільйон шістсот шістдесят дев'ять тисяч екю з зображенням сонця і стільки само з зображенням квочки з курчатами. На заснування й утримання пустині він поклав на рік два мільйони триста шістдесят дев'ять тисяч п'ятсот чотирнадцять нобілів[120] із зображенням троянди, ці гроші гарантувалося земельною рентою, як це підтверджували дві опрічні грамоти.

Сама споруда становила собою шестикутник із високими круглими вежами по кутках, кожна шістдесят ступнів у діаметрі; і формою і розмірами ці вежі були однаковісінькі. Річка Луара плинула на півночі. У її березі бовваніла башта, звана Арктикою; зі східного боку стояла друга башта, іменована Калаерою, ще одна башта називалася Анатолія, ще одна — Месембрина, ще — Гесперія і, нарешті, остання Кріера[121]. Відстань між баштами сягала трьохсот двадцяти ступнів. Будова була семиповерхова, як пивничий поверх уважати за перший. Склепіння другого поверху скидалося на ручки від кошика. Верхні етажі були отиньковані фландрським гіпсом, фигиреї кшталтом нагадували лампади. Дах був критий тонким сланцем і оздоблений олив'яними фігурками маленьких манекенів та звірючок, гарно вирізьблених і позолочених; розмальовані переполасо золотом і блакитом, між вікнами, відстаючи трохи від стін, спускалися з даху ринви; внизу вони завершувалися широкими жолобами, які, ллючи дощівку під кам'яницю, потім скидали її в річку.

Житло було у сто разів пишніше за Боніве, Шамбор і Шантильї, у ньому було дев'ять тисяч триста тридцять два покої, кожен зі своєю вбиральнею, кабінетом, шатнею і капличкою і кожен із виходом до парадної зали. Між усіма баштами, посередині житлового корпусу, вилися кручені сходи, де приступки були почасти з порфиру, почасти з нумідійського каменю, почасти з мармуру-серпентину, завдовжки двадцять два ступні, заввишки — три пальці, числом дванадцять між кожною площадинкою. Кожну площадинку вінчали дві прегарні античні арки, — пропускаючи сонячне світло, вони вели до ажурних лоджій, завширшки таких, як сходи, а сходи піднімалися аж під дах і завершувалися павільйоном. Звідусіль такими самими сходами можна було потрапити до парадної зали, а з зали до житлових кімнат.

Між баштами Арктикою і Кріерою містилися чудові книгосховища, де зберігалися книжки грецькою, латинською, гебрейською, французькою, тосканською та еспанською мовами, причому на кожному поверсі були зібрані книжки лише однією якоюсь мовою.

Посередині пишалися чудові сходи, куди вхід був знадвору і становив собою арку шість туаз[122] завширшки. Сходи були такі зграбні й широкі, що ними могли братися аж на самий верх шестеро панцерників із сулицями при боці.

Між баштами Анатолією і Месембриною тяглися прегарні просторі галереї, розмальовані настінними фресками з зображеннями подвигів давніх героїв, історичних подій та всіляких краєвидів. Між ними були такі самі сходи і війстя, як і від річки. А над війстям буйними античними літерами красувався віршований напис.

Розділ LIV Напис на великій брамі Телемської пустині

Розділ LV Як убрано селитьбу телемітів

Посеред задвірка стояв чудовий водограй з алебастру; угорі три грації, кожна з рогом достатку, і в кожної з пипок, рота, вух, очей та інших отворів лилася вода. Двірські мури підтримувалися масивними колонами з халцедону і порфиру, увінчаними ладними арками, під якими тяглися прегарні галереї, оздоблені мальовидлами, а також рогами оленів, однорогів, носорогів, гіпопотамів, бивнями слонів та іншими дивоглядами.

Помешкання для жінок розташувалися між баштами Арктикою і Месембриною. Решта належала чоловікам. Напроти жіночої половини, між двома першими баштами, обладнано для розваги арену, іподром, театр, басейни і дивовижні триярусні лазні, де не бракувало нічого, а вода була запахуща, оліїста.

Над річкою заведено для прохідок гарний сад із дивним лабіринтом у центрі. Між двома іншими баштами були майданчики для гри в маленьку опуку і великий м'яч. Коло башти Кріери розкинувся сад з усілякими плодовими деревами, посадженими по косині. Сад переходив у великий парк, де водилося чимало дичини.

Між двома дальшими баштами було стрільбище для лучників, аркебузерів та арбалетників; за баштою Гесперією — надвірні будовання, повітки, пекарні, льодовні, за ними — стайні, а перед придомками — соколиний двір під опікою досвідчених сокольників; туди щороку надходили з Кандії, Венеції, Сарматії добірні особні пташиної породи: орли, кречети, шуліки, балабани, сапсани, соколи, гороб'ятники, кані та інші птахи; приручені й навчені, вони вилітали з замку жиркувати в поле і ловили все, що попадеться. Далі, ближче до парку, розмістилася псарня.

Усі зали, кімнати і кабінети були прикрашені килимами, щораз іншими зі зміною сезонів. Підлогу встеляло зелене сукно. Ліжка — гаптовані ліжники. У кожній вбиральні стояло кришталеве свічадо в усипаній перлами рамі зі щирого золота, таке велике, що відбивало людину на весь зріст. Перед покоями жіночої половини тулилися мешкання для парфумерів та перукарів, через руки яких мали пройти чоловіки перед візитами до жінок. Щоранку парфумери приносили до жіночих віталень рожеву, помаранчеву та миртову воду, а також дорогоцінні кадила і пахощі.

Розділ LVI Як убиралися телемські сестри і брати

Панії, попервах у новій селитьбі, вдягалися по своїй волі і вподобі. А потім самохіттю провели цілу реформу.

Вони почали носити шарлатні або ж рожеві панчішки, рівно на три пальці над коліном; і цей бережок утворювали мережки та обшивки. Підв'язки були під колір рукавчиків і охоплювали ногу над коліном та під коліном; черевички, босовики, пантофлі шилися з жаркого, червоного чи блакитного оксамиту, з торочкуватими розпірками. Поверх сорочки одягався станик із гарного шовковистого камлоту та кринолін із білої, червоної, брунатної, сірої чи там ще якої тафти. На кринолін надівалася спідниця зі срібної тафти, гаптована щирим золотом і шита низзю, або ж як на погоду і хіть, з саєти, з єдвабу, з бархату, жовтожара, брунатна, зелена, попеляста, блакитна, солом'яна, кармазинова, пурпурова, біла, а про свято — спідниця зі златоглаву, зі срібного краму, у кого канетілою, у кого хрещиком оздоблена.

Плащі носили як до сезону: з золотого краму зі срібним гафтом, з червоної саєти, золотою канетілою вкритої, з білої, блакитної, чорної, брунатної тафти, шовкової саржі, срібної парчі, срібної тканини, золотих ниток, саєти чи оксамиту, розцяцькованого щедро золотом.

Улітку замість плащів часом надівали прегарні марлоти з такого самого краму чи мавританські безрукавки з лілового оксамиту зі срібною канетілою, золотом завлікані, а то ще з золотими шнурами, оздоблені по шву дрібними індійськими перлами. І завжди султан кольору закарвашів, з безліччю золотих дармовисиків красувався на капелюхах. Узимку носили киреї з тафти згаданих кольорів, на рисях, на чорних генеттах, на калабрійських куницях, на соболях та на інших дорогих хутрах.

Рожанці, наручні, ланцюжки, намисто були з самоцвітів, іскриків, рубінів, баласів, діямантів, шафірів, смарагдів, туркусів, гранатів, агатів, берилів, перел і дрібного жемчугу.

Голову вкривали як на пору року, взимку з-французька, навесні з-еспанська, влітку з-тосканська, про дні святкові й вихідні носили французькі капелюхи, скромніші й зручніші за всі інші.

Чоловіки завели свою моду: панчохи, вовняні чи сукняні, шарлатові, рожеві, білі або чорні; оксамитові плюндри тих самих барв чи дуже близьких до них, із гаптуванням і прорізами на смак кожного; жупани зі златоглаву, срібної парчі, оксамиту, отласу, шовку, тафти, такої самої барви, із прорізами, занизуванням і цяцькованням — просто очі вбирає; шнури шовкові тих самих барв, застібки золоті, з поливою; камізельки і жупани-лудани зі златоглаву, золотої тканини, срібної парчі, оксамиту, прикрашені по своїй волі; плащі, такі самі пишні, як у паній; паси шовкові під колір купини; у кожного при боці шпада, з руків'ям золоченим, ув оксамитових піхвах під колір плюндрів, а вістря філігранної роботи і золоте; такі самі були й запоясники; кресані з чорного оксамиту, заліплені роєм золотих ягід і ґузів; на кресанях стриміла всипана золотими лелітками біла пір'їна, з якої звисали гарні рубіни, смарагди тощо.

Проте між чоловіками і жінками панувала така згода, що і ті і ті красувалися в одежі з одного й того самого краму, однакової барви, а щоб не дати хука, молодики мали щоранку сповіщати чоловіків, в чому вийдуть сьогодні панії, бо всі в пустині догоджали дамам.

Але на те, щоб одягатися так гожо і пишно, чоловіки і жінки не гаяли багато часу. Річ у тім, що вранці уже тримали будь-який одяг напоготові гардеробники, а жінок притьмом уміли вдягти і прибрати з ніг до голови покоївки. А щоб телеміти хороше прибиралися, під Телемським лісом звели велику світлу кам'яницю з півмилі завдовжки і з усіма пристроями, там мешкали ювеліри, гранярі, гаптарі, шевці, золотошвачки, кармазинники, килимники, ткачі, і кожен правив своє ремесло і працював на телемських братів і сестер. Тканини і крам їм постачав сеньйор Навсіклет, відряджаючи щороку до кляштора з Перлових і Канібальських островів сім кораблів із вантажем золотих леліток, шовку-сирцю, перел та самоцвітів. Як перли втрачали із часом свою природну біло-ту, тут відновлювали їхній первісний колір, частуючи ними півнів, на яких це діяло як проносне на соколів.

Розділ LVII Як жили телеміти

Ціле їхнє життя підхилялося не законам, не статутам і правилам, а їхній власній охоті й добрій волі. Вставали як заманеться, пили, їли, працювали, спали як забажається; ніхто не будив їх, ніхто не приневолював їх пити, їсти чи ще щось робити. Такий лад запровадив Ґарґантюа. Їхнє правило зводилося до однієї клаузули:

бо людей вільних, високого коліна, одукованих, належних до порядного товариства, сама природа обдаровує інстинктом і спонукою творити добрі діла і долати нецноту, і це зветься у них честю. Але як їх тисне і гнобить підлий примус і неволення, їхня шляхетна любов до чесноти йде на те, аби скинути з себе і звалити ярмо рабства. Бо нас завжди вабить до заказаного і ми прагнемо того, в чому нам відмовлено.

Ця вольна воля породила у телемітів хвальне намагання робити гуртом те, чого, очевидячки, бажалося комусь одному. Як хтось із мужчин чи жінок казав: «Випиймо!» — пили всі; як хтось казав: «Зіграймо!» — грали всі; як хтось казав: «Ходімо гуляти в поле!» — йшли всі. Як хтось забалакував про соколині чи ще які лови, жінки з парадних румаків пересідали на добрих шлапаків і саджали гороб'ятника, сапсана або ж каню собі на ґантовану руку; чоловіки брали з собою інших птахів.

Усі ці люди були вельми обізнані, серед них, як чоловіків, так і жінок, не знаходилося жодного, хто б не вмів читати, писати, музичити, говорити п'ятьма-шістьма мовами і кожною з них компонувати і поезійки і прозу. Ніде, як тут, не було таких хоробрих і ґречних кавалерів, таких ходаків і їздців, моцаків, таких дзиґ, удатних так уміло орудувати всякою зброєю; ніде, як тут, не було таких нарядних і таких гожих, завжди веселих паній, чудових майстрих, до всякого шитва рукомесниць, тімах і знах у всякій жіночій шанованій і дозвільній роботі.

Оь чому, як хтось мусив покинути абатство, чи то на вимогу батьків, чи то з іншої якої причини, він забирав із собою і даму, саме ту, яка платила йому взаємністю, і вони одружувалися; вони і в Телемі жили в мирі та згоді, а побравшись, іще краще; покіль віку кохалися вони так само, як у день весілля.

Наведу вам, на незабудь, загадку, знайдену на мідяній таблиці в підмурку абатства. Ось вона.

Розділ LVIII Пророча загадка

Щойно читання цього пергамену дійшло краю, Ґарґантюа глибоко зітхнув і звернувся до присутніх:

— Це ж не від сьогодні гонять людей, вірних вірі євангельській, але щасливий той, хто не поблазниться і йтиме простісінько до мети, що вказав нам Господь устами укоханого свого Сина, йтиме, бажаннями тіла не манячи себе і не ваблячи.

Тоді обізветься чернець:

— Як ви гадаєте, що містить у собі і що означає ця загадка?

— Що? (перепитав Ґарґантюа). Відкриття і утвердження божественної істини.

— Святим Ґодераном свідчуся (сказав монах), я цю загадку тлумачу зовсім не так! Це ж бо пророка Мерліна стиль! Виводьте з неї будь-які алегорії, надавайте їй найглибшого змісту, фантазуйте скільки заманеться — і ви і іже з вами. Я бачу тут лише один сенс, тобто опис гри в опуку, а втім, тумануватий. Зводники людей — це гравці в м'яча, зазвичай вони перебувають у приязних стосунках між собою. Після двох подач один виходить із гри, а другий починає. Вірять першому, хто крикне, як пролетить опука — над чи під мотузкою. Вода — це піт, струни ракетки з баранячих чи козячих кишок, куляста махиня — це опука. Після гри учасники сушаться біля яскравого вогню, беруть сорочки, а потім залюбки сідають до столу, і найвеселіше бенкетують ті, хто виграв. Гуляй душа без кунтуша!

КІНЕЦЬ