Ґарґантюа і Пантаґрюель

Переднє слово автора, метра Франсуа Рабле, до третьої книги геройських походів да ходів доброго Пантаґрюеля

Люди добрі, славути-мочеморди, і ви, чесні подагрики, чи бачили ви коли-небудь Діогена, філософа-циніка? Якщо бачили, то, мабуть, не посліпли, бо тоді б я справді загнався на манівці і відбився глузду. Як же то любо — коли твої очі сліпить ясота (у вині чи в дублоні) сонця! Пошлюся в цьому на сліпонародженого, всім відомого з пресвятих Біблій: він дістав право, за велінням Уседержителя, чиє слово закон, просити все, що заманеться, і запрагнув лише одного: бачити.

Ви вже не молоді, що ж, тоді можна визнати, що ви придатні до винного, а не безвинного, причащання, та ще й з-метафізична філософувати і бути на послугах у Бахуса, аби, цмулячи, розправляти про склад, колір, букет, запах, добірність, міцність, кріпкість, властивість, особливість, цілющість, деручість і хмільність благословенної й улюбленої пінної.

Якщо ж ви його не бачили (чому я вірю охоче), то принаймні чули про нього. Бо по широкому етеру і всіх небесах гримить його слава, і його ім'я й досі пам'ятне і голосне, а потім усі ви (як я не обмиляюсь) з фригійської крови, і хоча ви не маєте дублонів, як мав їх Мідас, зате вам дісталося від нього щось таке, що перси вельми цінували в усіх своїх отакустів[234], чого так домагався цезар Антонін і що здобула згодом Роганська серпантина, охрещена Довгими Вухами.

Якщо ж ви нічого про нього не чули, то я зараз під пиття-гуляння (нумо, плесніть!) і під мудрування (нумо, слухайте!) оповім вам одну пов'язану з ним оповідку, і передусім знайте (аби ви з сердечної простоти не сплохували, як ті невірні), що то був найдивніший і найвеселіший філософ, якого тільки земля породила. А якщо він чимось хибив, то ті хиби маєте і ви, а зарівно і ми. Безгрішний тільки Пан-Біг. Сам Олександер Великий, дарма що мав за наставника і домочадця Арістотеля, велико його ставив і признавався, що не був би він Олександром, то бажав би бути Діогеном Синопським.

Коли Філіпп, король македонський, надумав обложити і зруйнувати Коринт, коринтяни, попереджені своїми вивідачами, що він іде на них з численним військом і з великим спорядженням, звичайно, перестрашились і негайно розібралися, де кому стати і що робити, щоб відбивати оружний наїзд і відборонити своє місто.

Одні підвозили з піль до фортеці начиння, скотину, збіжжя, вина, овочі, харч і необхідну живність.

Інші зміцнювали мури, зводили бастіони, скругляли кути равелінів, копали фоси, пробивали контрміни, нарощували тури, оновлювали пускові установки, розчищали каземати, трамбували запасні вали, споруджували тераси, знов підкопували контрескарпи, штукатурили куртини, ставили вартівні, зрізували навкось парапети, врізали стрільниці, сталили машикулі, ремонтували сарацинські опускні ґрати і катаракти, ставили чати і варту.

Кожен калавурив, кожен озброївся. Одні полірували тиляги, лакували панцер, чистили кінські риштунки, лати, начілки, обержони, бріґандини, салади, бав'єри, капори, піки, каски, шишаки, мисюрки, напотиличники, броні, наручні, набедреники, ластки, збрую, пластрони, бляшки, кольчуги, щити, тарчі, каліги, наколінники, поножі, остроги.

Інші готували луки, пращі, арбалети, кулі, катапульти, запалющі стріли, гранати, бомби, вогнемети, балісти, скорпіони та інше знаряддя для відбиття і нищення гелеполідів.

Гострили ратища, списи, гаки, галебарди, карлючки, різаки, палаші, асаґаї, вила, протазани, кийки, сокири, дротики, дрітки, списи, копія, напівсписи, рогатини.

Точили турецькі кривулі, шаблюки, бадлери, пафю, шпаги, рапіри, запоясники, віролети, даґи, мечі, криві тесаки, ножаки, клинки, еспадрони. Кожен хапався за булат, кожен чистив свій ріжок. Не було такої чеснотливої чи там старшої жінки, яка б не драїла до блиску своє справилля, а вам же відомо, що предковіцькі коринтянки були хоробрі войовниці.

Діоген, бачачи, як кипить усе в них у руках, а його самого магістрати нікуди не кликали і не ставили, кілька днів тільки мовчки стежив за цим поранням. Потім, ніби сповнившись войовничого духу, підперезав свою кирею, закасав до ліктів рукави, підіткнув поли, як збирач яблук, припоручив давньому своєму кумпану бесаги, книжки і таблички, наглянув за містом у напрямку Кранії (так називається пагорб і мис під Коринтом) гарну місцинку, прикотив туди бочку, де переховувався в негоду й мешкав, і, давши волю рукам, узявся до роботи, крутив її, вертів, тяв, бруднив, наливав, виливав, запорожнював, випорожнював, пхав, штовхав, хитав, хилитав, хибав, глобив, паклював, мшив, шпаклював, скромадив, тер, протирав, витирав, шарував, шліхтував, тіпав, тряс, бухав, закріплював, заплішував, товк, тузив, затинав, торгав, тручав, висував, перебирав, пересипав, мостив, садив, качав, бгав, місив, лагодив, рехтував, налаштовував, обмислював, виправляв, виряджав, строїв, ладкував, опоряджав, окладав, підіймав, обіймав, випарював, вимочував, випалював, трусив, стріпував, потряхав, стругав, тесав, гемблював, перечищав, протеріблював, карбував, клейнив, таврував, штемпував, котив і скидав з гори, а відтак знову котив на Кранію, не кажи ти Сізіф свою каменюку, замалим вона не зосталася безденна і тоді прийшлося б її переднити.

Бачивши теє, хтось із його друзів спитав, що спонукає його тіло і душу возитися як кіт з салом з тою бочкою. Філософ відповів, що він, не демобілізований республікою, борсується з цією бочкою, не бажаючи сам-один гультяювати і байдикувати тоді, коли люд гарує і працює рук не покладаючи.

І от я, хоча й не люблю ворохобні, не збираюся сидіти в кущах, я теж рвуся звершити якесь славне діло, надто тепер, коли всі підданці презацного королівства Франції, по цей бік і по той бік гір, стали як один і самовіддано трудяться, той на укріпленнях і на обороні вітчизни, той на перейманні і переслідуванні ворога, і все це так дружно, так злагоджено, так корисно для майбуття (бо досить Франції зміцнити свої кордони, як французи заживуть спокійним життям), що я згоден пристати до думки доброго Геракліта, певного, що війна — рідна мати всіх благ і що війну латиною називають belle (гарна) не з приповісти, як твердять деякі колупайли старих латинських звалищ, бо їм не видно всієї краси війни, а з тієї простої і єдиної причини, що під час війни проявляється все високе і гарне, а все погане й ледаче зриває з себе личину. Ось чому велемудрий і миролюбний цар Соломон, аби ми ліпше уявляли собі невимовну велич божественної Мудрости, порівняв її з грізним військом під стягом.

Тим-то я, не покликаний і не зачислений до нашого передового загону, якому я здався недолужним і крихкотілим, не дістав я призначення і в лінії оборони, а роботи там і для мене не мало, от хоть би загрібати кало, цупити коші, взявши на коркоші, бо сором виторопні ловити, коли хоробрі, дотепні і самовіддані люди розігрують перед очима цілої Европи славне дійство і трагічну комедію, сором не помоцюватися і собі і не віддати тієї малости, — а її вже кіт наплакав, — що мені зосталася. Бо не багато, я гадаю, пожнуть лаврів ті, хто тільки очима глипає і не береться за холодну воду, напихає кишеню, ховає грошики, чухається в голові одним пальцем, як знуджений святоха, позіхає від мух, як десятинний воляка, пряде ушима, як аркадський віслюк на співи музик, і мімікою, не пустивши пари з уст, показує, що нехай так, нехай з гречки буде мак.

Вибравши отак і добравши, я вирішив відмовитися від марної і даремної затії котити мою діогенисту бочку, яка єдина вціліла мені після того, як я зазнав аварії біля маяка Безщасного. Як по-вашому, чого я домагаюся з цими бочкокітьками? Присягаюся Вседівою, що задублює пелену, я ще не знаю. Стривайте, ось я сьорбну з бутельки: це мій правдивий і єдиний Гелікон, мій живець Гіпокрена, моє джерело натхнення. Тільки п'ючи його, я міркую, розважаю, ухвалюю, висновую. Потім сміюся, пишу, мережу, цмулю. Енній писав випиваючи і пишучи випивав. Есхіл (якщо вірити Плутарховим Sympociaca[235]) компонуючи випивав і випиваючи компонував. Гомер зроду не писав натщесерце. Катон писав лише після узливання. Отож не кажіть, що я не ступив у слід мужів високохвальних і вельмиповажаних. Вино у мене добре і холодненьке, як кажуть, на початку другого градуса, дяка Богу, доброму Господу Саваофу (тобто його воїнству небесному) нині і прісно і вовіки віків. Якщо ви спотайна разочок-другий клюкнете, а то й вихилите душком, я нічого негожого в цьому не побачу, тільки не забувайте хоть тіль-тіль похвалити нашого Бога.

І якщо вже такі мій талан і моя доля (бо не всім випало попасти до Коринта і тут осісти), то я хочу підсобити і тим і тим, а не сидіти згорнувши руки. Я ходитиму коло землекопів, каменярів і мулярів, робитиму те, що за Лаомедона робили у Трої Нептун та Аполлон, що робив у свої останні дні Рено де Монтобан: подаватиму мулярам, варитиму мулярам, а після обіду буду у свою дмухавку дмухати на дмухання дмухарів. Так Амфіон, бринькаючи на лірі, заснував, збудував і підніс велике і славне місто Теби. Для вояків я знову просвердлю свою бочку. І надточу їм (а надточене уже знайоме вам з попередніх двох книг, якщо тільки друкарі нічого там не перекрутили і не сфальшували), надточу з хмелю моїх пообідніх грищ презацну Третю книгу, а відтак і веселу Четверту — Сентенцій пантаґрюелистих (можете їх звати і діогенистими). І от я, хай не бойовий побратим, стану їм за вірного архітриклина[236], що примочує по змозі їхнє повернення з походів, і за невтомного оспівувача їхніх славних чинів і вичинів. Клянусь терновим вінцем Ісусовим, я і на слизькому не спотикнуся, радше у Марса не буде говіння, але цей капосник свого не проґавить.

А проте, пам'ятаю, я читав, що Птоломей, Лагів син, показав єгиптянам у театрі серед іншого лупу і трофеїв своїх звитяг чорного двогорбого верблюда і рябого невільника, який мав одну половину тіла чорну, а другу білу, поділений не поземо по діяфрагмі, як присвячена Венері індуска, яку тіянський філософ зустрів між річкою Гідаспом і Кавказьким хребтом, а сторч, дивовижа та й годі; він сподівався, показуючи ці чудасії, викликати у люду ще більшу любов до себе. А чого ж він цим домігся? При появі верблюда всі перепудились і вжахнулися; побачивши рябого чоловіка, одні кпили, інші гидилися цим страшним виродком, явною помилкою природи. Словом, цар хотів догодити єгиптянам і підігріти прихильність, цілком природну у підданців, але тільки вхопив шилом патоки. Аж ось коли до нього дійшло, що куди більше чарує і вабить людей щось гарне, гоже й довершене, а не смішне і виродливе. Відтоді він зненавидів і невільника і верблюда, і невдовзі і той і той, занедбані і занехаяні, ноги задерли.

Згадка про цей приклад кидає мене між страхом і надією, бо я боюся замість очікуваної втіхи здобути огиду, замість скарбу — присок, замість кралі — двійку, замість догодити моїм читальникам — роздратувати їх, замість розвеселити — образити, замість сподобатися — осоружитися, і дійде ця справа до того, чим закінчилася вона в Евкліонового півня, оспіваного Плавтом у Горнці і Авзонієм у Грифоні та ще деінде: цей самий когутик розгріб скарб, за теє його ток-ток у лобок і в торбу. А станеться таке, сам винен. А як ставалося вже колись, то може статися ще раз. Але не бути цьому, бий мене Геркулес! Я вірю, що всі вони такого особливого робу та своєрідного зробу, який у предків називався пантаґрюелізмом; завдяки цьому робу і зробу вони не зрозуміють зле того, що вилилося з душі щирої і нелукавої. Я не раз був свідком, коли вони, наткнувшись на порожні кишені, здобріли тим, що брали за дзвінку монету добрий намір.

А зараз повертаюся до своєї бочки. Нумо, дружки, шелепнемо! По повній, по повній, хлопці! Не смакує, не пийте. Я не з тих неприторенних п'яндиголів, які силують, приневолюють і силоміць змушують горілчаних братів і кумпанів сьорбати і сьорбати, та ще й за одним замахом, та ще й намонятися усмерть, а це вже казна-що. Хай усі чесні мочеморди, всі чесні подагрики, всі, в кого жадота, приходять до моєї бочки, і як не хочуть, не п'ють, а як хочуть і як вино смакує їхньому Вельможному Вельможеству, хай п'ють щиро, вільно, невимушено, нічого не платячи і не кремпуючись. Такий мій декрет. І не бійтесь, що вина забракне, як це сталося на весіллі в Кані Галілейській. Щоразу для вас розчоплюючи, я не забуватиму доточувати в дучку. Отож моя бочка буде бездонна. В ній грає живчик, невичерпне джерело. Такий був трунок у Танталовому кубку, чий образ шанувався серед мудреців-брахманів; така була в Іберії соляна гора, прославлена Катоном; така була золота віть, присвячена богині підземного царства й оспівана Вергілієм. Це був правдивий ріг достатку, повний веселощів і пустощів. І хоть іноді вам здасться, ніби вина тільки і є, що насподі, але денце ніколи не буде сухе. На дні її, як у Пандориній сулії, живе Надія, а не Безнадія, як у бочці Данаїд.

Затямте гаразд усе сказане тут і кого саме я запрошую, бо (щоб ніхто не купився), за прикладом Луцилія, який прямо заявив, що пише тільки для тарентян і консентинян, я розчоплюю її для вас, добрі люди, перепійці первого розливу, подагрики другої руки. А суціги-хабаролюбці з їхніми кендюхами, як лантухами, з їхніми дупельцями, як дуплами, хай не турбуються, не на їхній плащ дощик.

Про голови у квадратних шапках і всяких зоїлів теж не згадуйте, благаю вас, іменем чотирьох половинок, що вас породили, і благовісних щиколодок, що тоді їх парували. А ще менше про безскоромників, дарма що вони добрячі бражники, дарма що всі коростії, бо ніколи не висихають і знай тільки жують. Чому про них анітелень? А тому, що виросли вони не на добрі, а на злі, на тому злі, від якого ми просимо Господа нас визволити, хоть іноді перебираються на старців. Старій мавпі гарної міни не скроїти.

Агій на вас, собаки! Геть з-перед очей моїх, геть з-перед мого Сонця, балахонники бісові! Явились, сраки, обмовляти моє вино й артикули гнути на мою бочку? Ось бачите ціпуру Діогена — це він заповів після його смерті покласти її біля нього, аби він міг відганяти й періщити тогосвітних упиряк, псяюх-церберів. Ану геть, святенники! До вівців, вовкодави! Геть, оченашники, к бісу вас, ґаджга! Ви все ще тут? Я ладен зректися свого куточка в Папоманії, аби тільки мені вас запопасти. Киш-киш-киш! Гайда звідси! Чи заберетеся ви геть? Щоб вам не дристати без хлости, щоб вам сцяти тільки на дибі, щоб яритися тільки під палкуванням.

Розділ І Як Пантаґрюель пересилав до Дипсодії колонію утопійців

Пантаґрюель, підхиливши під себе всю Дипсодію, перевів туди колонію утопійців числом, і це без жіноцтва та дітлашні, 9 876 543 210 душ, усіляких ремісників і викладачів усіх вільних наук, — так йому захотілося відродити, заселити і прикрасити цей досі малолюдний і переважно пустельний край. А їхнє переведення було викликане не стільки перенаселенням Утопії, де чоловіки й жінки плодилися, як сарана (ви самі здорові знаєте, що утопійці мали таких плодючих породителів, а в утопійок були утроби такі просторі, невситимі, міцні і так добре скроєні, що наприкінці кожного дев'ятого місяця щонайменше семеро дитяток, як чоловічої, так і жіночої статі, народжувалося в кожній родині, за прикладом народу юдейського в Єгипті, — якщо тільки Ліра не марить); а робилося це переселення не через родючість землі, цілющість підсоння чи інших благ Дипсодії, а щоб край чинив обов'язок і послух, взоруючись на прибульців, давніх і вірних його підданців, які цілий вік знати не знали, не визнавали і не шанували когось іншого, окрім нього, і які з пупка і з первомолоду, вкупі з материнським молоком усмоктали лагідність і доброту його панування, виплекані й вигартувані саме в цьому дусі; отож це утверджувало його в певності, що вони радше накладуть головою, ніж відмовляться коритися в усьому законному своєму державцеві, і хоч би куди закинула їх доля, не тільки вони самі і їхні одне під одним їхнього ложа діти житимуть так само, а ще й прищеплять свою вірність і свій послух племенам, приєднаним до їхнього царства.

Так воно й сталося, і він не омилився на своїх надіях. Якщо утопійці, ще як на селище прийшли, славилися відданістю і вдячністю, то дипсоди за кілька днів спілкування з ними переважили їх: бо люди, як їм щось до мислі, завжди беруться до нового діла з великим завзяттям. Вони тільки нарікали, беручи у свідки небеса і всі сили небесні, що абиж-то їм та почути про доброго Пантаґрюеля хоч трошки раніше.

Так ось, зарубайте, мочеморди, собі на носі: утримують і держать у шорах знов завойований край не тим (як хибно думають деякі тиранічні уми на згубу собі і ганьбу), що плюндрують, ґвалтують, топчуть, кривдять, гнітять і женуть племена залізними прутами; коротко, їдять і пожирають людей, як той цар, якого Гомер прозвав демовором, тобто владарем-людожером. Не стану в цьому притягувати за вуха давньої історії, а лише нагадаю те, що бачили ваші батьки та й ви самі, якщо тільки не були недолітками. Як того новорожденця, їх треба годувати, чукикати, тішити. Як того саджанця, їх треба підпирати, зміцнювати, захищати від усяких борвіїв, шкоди чи напасти. Як того виздоровника після тривалої і тяжкої немочі, їх треба плекати, берегти, підживляти. Хай у них самих визріє переконання, що нема на світі такого царя чи зверхника, якого вони менше б хотіли бачити ворогом і більше б прагнули мати другом. Власне: Озірис, великий цар єгипетський, підбив увесь край не так оружною рукою, як полегшенням податків, привчанням до здорового і праведного життя, запровадженням справедливих законів, своїми милостями і щедротами. Ось чому світ його охрестив великим царем Еверґетом (себто благодійником) — так Юпітер прозвав таку собі Памілу.

Гесіод, той у своїй Ієрархії ставить добрих демонів (або, як хочте, ангелів чи духів), як посередників чи зв'язківців між богами і людьми, над людьми, але під богами. А що небесні дари і багатства ідуть через них і вони наші одвічні доброчинці і проти всякого лиха заступники, то Гесіод прирівнює їх до царів, бо робити завше добро і ніколи зло — це суто царський промисел. Так Александер Македонський став світовим повелителем. Так Геркулес заволодів усім континентом, визволяючи землю від чудовиськ, гніту, бешкету і тиранії; він панував, ставлячись добре до підданців, дбаючи про рівність і справедливість, даруючи правний лад і закони, відповідні до умов у провінціях; поповнював те, чого бракувало, цінував те, що процвітало, не поминав лихом минуле, пускав у непам'ять усі попередні кривди; словом, діяв у дусі атенської амністії, об'явленої тоді, як одвагою і хитрощами Трасибула були винищені тирани (у Римі про цю амністію розповів Цицерон, а надав їй чинности цісар Авреліан).

Ось якими чар-зіллям, ворожбою, приворотами можна мирно утримувати те, що завойоване великими боями. Завойовник, байдуже, король він, князь чи філософ, пануватиме щасливо, якщо над Звагою поставить Справедливість. Звагу він показав у боях і перемогах, а його справедливість виявиться тоді, коли народною волею і прагненням запровадить закони, оприлюднить едикти, збудує храми і дасть права усім, як великий поет Марон пише про Октавіяна Августа:

Ось чому Гомер у своїй Іліаді називає добрих владарів і великих царів Κοσμήτοραζ λαών, тобто народовпорядниками. Так само підходив і Нума Помпілій, другий римський цезар, справедливий володар, добрий політик і мудрець: вряджаючи на честь бога Терміна свято, прозване Терміналіями, він заборонив правити жертви, привчаючи нас до того, щоб ми пильнували й охороняли терміни, границі й аннекси мирно, по-дружньому й лагідно, не вмочаючи руки у крові і не плюндруючи. А хто робить не так, той не тільки утратить набуте, а ще й знеславить себе і зганьбить, бо воно в нього нахапане, до того ж, це нахапане і легко спливе у нього крізь пальці; нечисто нажите ніколи не вдержиться. А як він і не випустить його до смерти, то спустять потім спадкоємці, і все окошиться на небіжчикові, і проклянуть його як загарбника беззаконника. Вам же відоме прислів'я: «З неправдою прийшло — з вітром пішло».

А ще затямте собі, зашкарублі подагрики, що таким робом Пантагрюель з одного ангела зробив двох, а от Карло Великий, навпаки, з одного зробив двох бісів, переселивши саксонців до Фландрії, а фламандців до Саксонії. Тримати під рукою приєднаних до його імперії саксонців було несила, бо ті з його від'їздом до Еспанії чи до інших далеких країв щоразу зривали бунт, ось чому він переселив їх на свою, власну, землю, тобто у Фландрію. А своїх природних підданців фламандців та геннегаунян переселив до Саксонії, не сумніваючись у їхній лояльності і в чужій для них країні. А вийшло так, що саксонці не кинули бунтувати й бришкати, зате фламандці, мешкаючи в Саксонії, пройнялися саксонським духом бунтарства.

Розділ II Як Панурґ пошився в сеньйори Сальмі у Дипсодії і як він теребив хліб ще в накоренку

Створивши вседипсодійський уряд, Пантагрюель відписав Панурґові сеньйорію Сальмі, з річним доходом 6 789 106 789 реалів, не рахуючи прибутку від хрущів та равликів, що за рік набігав більш-менш до 2 435 768 — 2 435 769 довгорунних баранів. Урожайного на равлики та хрущі року прибуток сягав 1 234 554 321 серафа. Але це бувало не щороку, і пан новий замчанин хазяйнував так ощадливо й обачно, що за два тижні промантачив трирічний фіксований і випадковий доход від свого маєтку. І проциндрив він, як ви могли подумати, не на закладання монастирів, зведення храмів, будову колегіумів і шпиталів, або там сиплячи і гатячи грішми. Ні, він просвистів їх на гуляннячко та випивачку, відкриваючи двері усім (переважно добрим гульвісам, красулям і хорошулям), валячи ліси, палячи грубезні дерева ради продажу попелу, витрачаючи завдатки, купуючи утридорога, продешевлюючи і тереблячи хліб на пню.

Пантагрюель, відаючи те все, не вкидався у гнів, пасію чи досаду. Я ж вам казав і кажу ще раз: він був найкращий з тих малих і великих добродзеїв, хто носив кривулю на шабельтасі: у всьому бачив лише добре, кожен учинок у добрий бік тлумачив. Ніщо його не смутило, ніщо не обурювало. А втім, якби він журився і хнюпився, з нього ніколи б не вийшло скуделі божого ума, бо всі скарби, які є під сонцем чи в землі криються, в усіх їхніх вимірах — у висоту, у глибину, у ширину чи у довжину, не варті того, щоб хвилювати наші серця чи баламутити наші чуття і розум.

Пантагрюель тільки відвів Панурґа набік і лагідно зауважив: якщо той житиме так і далі і краще не ґаздуватиме, то навряд, а то й зроду не стане багатим.

— Багатим? — озвався Панурґ. — Так ось ви над чим сушите голову? Берете на себе такий клопіт — зробити мене на цім світі багатим? Богом, людьми, всіма праведниками свідчуся, подумайте про те, як би весело жити! Хай жодна інша турба, жодна інша журба не вкрадається до святої святих вашого небесного мозку. Хай погідности його ніколи не охмарюють мислі, підшиті горем і гризотою. Живіть весело, з легким серцем, у доброму гуморі — оце і буде моє багатство. Кругом тільки й чути: «Гріш копи стереже!» Але про копу правлять саме ті, хто не тямить у цьому ні бе, ні ме. Порадилися б зі мною! А щодо мене наразі можу сказати одне: мене лають за те, що наслідую Паризійський університет і парламент, цих два правдивих і живих джерела пантеологічної істини, як і всякої справедливости. І єретик той, хто в цьому сумнівається, хто твердо в це не вірить. Адже ці люди одного дня з'їдають єпископа, чи то пак доход з єпископства (а це те саме) за рік, а то й іноді за два: це буває того дня, коли єпископ прибуває до єпархії. И уникнути цього годі, під страхом бути одразу каменованим.

До того ж, я живу за чотирма головними чеснотами.

Обачности: гроші на бочку, бо не відомо, хто клюне, а хто брикнеться. Хто знає, простоїть світ ще бодай три роки чи ні? А як світ навіть простоїть довше, чи ж вискіпається такий навіжений, який ручиться, що проживе три роки і він?

Справедливости — комутативної, купую дорого (тобто набір), а продаю дешево (тобто готівкою). Ось що стверджує у своїй Економії Катон: треба (каже він), щоб батько сімейства був завжди продавцем. Таким робом він зрештою забагатіє, якщо не вичерпається запас. Дистрибутивної: я підгодовую добрих (зазначте, добрих) і люб'язних приятелів, яких, наче Одисея, Доля закинула на скелю доброго апетиту, а в роті ні ріски, і милих (зазначте, милих) і юних дівчаток (зазначте, юних, бо за Гіппократом, юність постувати не вміє, надто як ця юність жвава, весела, метка, моторна, просто буря). Ці самі дівчатка залюбки і з дорогою душею потішають порядних людей, бо вони палкі шанувальниці Платона й Цицерона і вважають, що народилися не лише для самих себе, а й повинні поділитися з батьківщиною і своїми друзями.

Сили: я, не кажи ти Мілон, валю грубі дерева, рубаю дикі пущі, притулок вовків, вепрів і лисиць, гніздовище чухраїв і лиходіїв, пристановище зарізяк, робітні фальшивомонетників, прихисток єретиків, і рівняю їх у ясні галявини і верескові пустовщини, граю на сопілках і жоломійках і готую з пеньків сидіння для ночі Страшного суду.

Здержливости: тереблю хліб ще в накоренку, пустельникую, живучи салатами і коренями, вгоноблюю сласні потяги і таким чином лишаю дещо на вигоду калік і нуждарів. Адже я не витрачаюсь на сапувальників, а сапання влітає в копійку, на женців, а які жнива без вина, та ще й не розбавленого, на збирачів колосків, а їм подавай коржі, на молотників, а вони, за свідченням Верґілієвої Тестилліди, обносять на городах цибулю, часник і цибулю-шалот; на мірошників, а де на млині чесні люди, і, нарешті, на пекарів, а пекарі від мірошників не кращі. Чи ж можна тут щось заощадити, а це ж ще не списуючи на мишву, пересушку, довгоносика і яблучного риляка?

З хліба на пню ви можете приготувати добру зелену підливу, вона швидко засвоюється, легко травиться, збадьорюючи цим мозок, жене по тілу животні токи, поліпшує зір, збуджує апетит, приємна на смак, піднімає тонус, лоскоче язик, рум'янить церу, зміцнює м'язи, гартує кров, попускає діяфрагму, освіжає печінку, розвантажує косу, полегшує нирки, заспокоює крижі, розминає хребет, спорожняє сечник, відпружує сім'япровід, скорочує кремастери, очищує міхур, надимає природження, розпростує припутаю, змушує тужавіти смик, уставати дрин, завдяки підливі у вас добре працює шлунок, ви добре зригуєте, пускаєте вітри і гази, випорожнюєтесь, мочитесь, чхаєте, схлипуєте, гикаєте, кашляєте, плюєте, блюєте, позіхаєте, сякаєтеся, дихаєте, вдихаєте, видихаєте, хропите, пітнієте, наставляєте вушки і робите ще чимало корисного.

— Річ ясна (сказав Пантагрюель): ви переконані, що голови макоцвітні не здолають за короткий час спустити багато. Не ви перший пристали до цієї єреси. Її дотримувався Нерон, і серед людей найбільше він захоплювався вуйком Гаєм Каліґулою, який за кілька днів, дивезною вигадливістю своєю, протесав статок, полишений йому Тиберієм. Отож замість пильнувати і додержувати законів проти лакомства і розкошів, законів римлян Орхія, Фанія, Дідія, Ліцинія, Корнелія, Лепіда, Антія, і коринтян, за яким суворо заборонялося будь-кому витрачати за рік більше, ніж дозволяє його доход, ви вчинили протервію — тобто жертву, яка у римлян нагадувала пасхальне ягня юдейське. Усе їстівне прописувалося з'їдати, а рештки кидати в огонь і нічого не відкладати назавтра. Я можу цілком слушно сказати це про вас, достоту як Катон сказав те саме про Альбідая, який розкидався грішми і врешті проїв усе своє майно; коли в нього зостався лише дім, він підпалив його, аби мати змогу сказати: Consummatum est[237], так само згодом висловився і Тома Аквінський, з'ївши всю миногу. Але це між іншим.

Розділ III Як Панурґ хвалив боргувальників і боржників

— А коли ж це (спитав Пантагрюель) покриєте ви борги?

— До грецьких календ, — відповів Панурґ, — як тільки всі вдовольняться, а ви залишитеся спадкоємцями самих себе. Хай Бог мене милує виплачуватися з боргів! Та мені тоді ніхто й шеляга не позичить. Хто звечора не припасе дріжджі, в того на ранок тісто не зійде вгору. Не бійтеся позичати. Позичальник повсякчас молитиметься, щоб Господь послав вам тихого, довгого і щасливого віку, боячись утратити свої гроші, у будь-якому товаристві мовитиме про вас тільки гарне, шукатиме для вас нових вірителів, щоб ви могли відслужити і чужою землею загребти його яму. Во время оно в Ґаллії, за друїдськими звичаями, невільників, челядь і службу спалювали живцем на похороні і погребі їхніх панів і сеньйорів, то як же за життя своїх панів і сеньйорів їм було не потерпати? Бо вмирати доводилося їм за компанію. Хіба вони повсякчас не молилися своєму головному богові Меркурію, а заодно і Дітові, золотому батькові, за здоров'я свого панства? Хіба вони, прислужуючи, не хухали і не дмухали на них? Бо вкупі з ними вони могли прожити, принаймні, аж до судної дошки. Будьте певні, що позичники ваші проситимуть у Бога подовжити вам віку і боятимуться, щоб ви не вмерли, тим паче, що даяння їм миліше від руки давця, а гаманець миліший за життя. Свідками можуть бути ландеруські лихварі, які мало не вдавилися, побачивши, що ціни на збіжжя і вино падають і що за негодою приходить поліття.

Пантагрюель не пустив пари з уст, і Панурґ роздебендював далі:

— Якщо добре подумати, то, витикаючи мені борги і боргувальників, ви, далебі, плюєте мені в кашу. Хай мені те та се! Саме боржником я став величним, шанованим і грізним і, всупереч думці всіх філософів (які кажуть, що з нічого нічого й не вийде), пошився у творці і працівники, хоч не мав ніякої сировини.

Кого ж я сотворив? Безліч чудових і добрих кредиторів. А кредитори (і я ладен піднятися за це аж на кострище і вище) — творіння чудові і добрі. Хто не дає в позику, тоді він творіння потворне й лихе, останній падлюка, пекельна проява.

І що ж я наробив? Заборгував! Яка дивовижа, яка чудасія! Борги, кажу я, перевищують число складів, зведених докупи шелестівок і голосівок, число колись підбите і підраховане славним Ксенократом. Якщо з кількости боргувальників ви судитимете про високі прикмети їхніх боржників, ви не обмилитесь проти такої арифметики.

Ви навіть не уявляєте, як любо, коли тебе щоранку обступає юрма смиренних, догідливих і шанобливих кредиторів і коли ти помічаєш, що досить ласкавіше на когось глянути чи озватися привітніше, як цьому плюгавцеві вже мариться, ніби я вконтентую його першого, ніби перший у черзі він, і тому він бере мою усмішку за щире золото. І тоді мені здається, що я граю, у цих сомюрських Страстях, ролю Господа Бога з цілим почтом янголів та херувимів. Це мої висуванці, мої лизуни, мої величальники, мої вранішні чолобитники, ревні мої мольці.

І тоді ці борги уявляються мені як гора геройських чеснот, описана Гесіодом (я його читав на першому році ліценціяту), гора, до якої тягне і вабить рід людський, хоча мало хто видирається її крутими схилами, адже я бачу, як усі аж регнуть улізти в борги і наплодити боргувальників.

Одначе не всяк, попри хотіння, боржник, не всяк, попри хотіння, боргувальник. А вам ще заманулося зірвати з мене ці пишні шати? Ви ще допитуєтесь, коли я виплачуся з боргів?

Так ось: присягаю святим Баболеном, цим святим приподобником, я цілий вік уважав борги за таку собі злуку, за зв'язку між небом і землею, як єдиний спосіб виживання людства, без якого уже було б по всьому. Може, це і є велика світова душа, яка, за твердженням академіків, вдихає в усе духу живого.

На підтвердження цього, уявіть собі ідеальну форму якогось світу (візьміть бодай тридцятий світ, зображений філософом Метродором, або ж сімдесят восьмий Петроновий), але світ позбавлений винуватців і позичальників: світ без боргів. Світила одразу б пішли урозтіч. Замість плавного ходу — безлад, та й годі. Юпітер, не визнаючи себе винуватцем Сатурна, позбавить його сфери і своїм гомеричним ланцюгом скує всі уми, всіх богів, небеса, демонів, духів, героїв, бісів, землю, море, всі стихії. Сатурн об'єднається з Марсом, і тоді все піде шкереберть. Меркурій не захоче більше відслужувати іншим, перестане бути їм за Камілла, як його узивали етруски, адже він нікому не винуватий. Венеру більше не шануватимуть, бо вона нікому не позичить. Місяць набіжить кров'ю і стемніє: з якого дива сонце вділятиме йому свого світла? Воно йому не сват і не брат. Сонце перестане освітлювати землю. Світила перестануть позичати їй свою добру силу, бо земля більше не постачатиме їм своїх випарів і визівів, живлячи цим, як казав Геракліт, як доводили стоїки і як повторював Цицерон, зірки. Між стихіями урветься всяка взаємодія, притягання, перетворення: жодне не вважатиме себе чимось зобов'язане іншому, ніяких позичок не було. З землі не битиме вода, вода не зміниться у повітря, з повітря не зродиться вогонь, вогонь не зігріє землі. Земля нічого не сплодить, хіба що почвар, титанів, алоадів, великолюдів. Дощ не дощитиме, світло не світитиме, вітер не віятиме, не буде ні літа, ні осени. Люципер зірветься з кутіїх пут і, вибравшись укупі з фуріями, ериніями та чортами рогатими з пресподниці, шугоне з неба усіх, які тільки є, богів великих і малих народів.

З цього безпозичкового світу вийде якесь непуття, коверзні і каверзи, ще підступніші, ніж на виборах Паризійського ректора, таке чортів'я, де сам чорт ногу вломить, як на виставах у Дуе. Люди перестануть одне одного рятувати. Кричи тоді, не кричи: «Пробі! Горим! Тону!» — рятівник так і не появиться. Чому? Бо він нікому не позичив, ніхто йому не винен. Хай він горить живцем, хай іде на дно, хай банкрутує, хай конає — байдуже! Ти нікому не давав, то й тобі ніхто не дасть.

Словом, з такого світу будуть банітовані Віра, Надія, Милосердя, бо ж люди народжуються, аби інших спомагати й підтримувати. А заступлять їх Недовіра, Зневага, Лихопомність з цілою когортою всяких напастей, проклять і злигоднів. Вам ще примариться, що це Пандора вилила на ваші голови свою пляшку. Як Лікаон, Беллерофонт і Навуходоносор, люди перекинуться вовками, вовкулаками і домовиками, людорізами, убійниками, отруйниками, харцизяками, лиходумами, злостивцями, ненавидниками, кожний постане проти всіх, як Ісмаїл, Метаб, Тимон Атенський, прозваний за це мізантропом. Отож-бо природі легше було б годувати рибу у повітрі і пасти оленів на дні морському, ніж переносити цей скнарий світ, де ніхто не позичає. Цур йому, такому світу!

І якщо ви за образом цього нужденного, тужного і безпозичкового світу уявите собі світик, тобто людину, то ви там знайдете страшенний розгардіяш. Голова не захоче позичать очей, щоб порядкувати ногами й руками. Ноги відмовляться носити голову. Руки перестануть працювати на неї. Серцю набридне бути живчиком для інших членів, і воно їх не підживить. Легені відмовляться давати йому повітря. Печінка не посилатиме живлющу для нього кров. Міхур перестане служити ниркам: жди застою сечі. Мозок, відчувши це розладнання, скрутиться і позбавить нерви чутливости, а м'язи руху. Коротко, у такому схибнутому світі, де нічого не боргують, не позичають і не дають у кредит, ви побачите бунт ще небезпечніший, ніж описаний Езопом у його притчі. І світ цей, ясна річ, загине, загине не колись, а скоро, хай цим світом був би сам Ескулап. Тіло його згниє як стій, а обурена до краю душа полетить до всіх чортів, заодно з моєю грошвою.

Розділ IV Дальший тяг Панурґової похвали боргувальникам і боржникам

І навпаки, уявіть собі інший світ, де кожен дає набір, кожен бере в борг, де всі позичники і всі позичкодавці.

Яка запанує в розміреному русі небес гармонія! Я нібито зараз чую її, так виразно, як чув колись Платон. Яке сутолосся між стихіями! І як пишатиметься Природа з своїх трудів і плодів! Церера, обтяжена пашницею! Бахус — винами! Флора — квітками! Помона — овочами! Юнона в своєму етері, погідна, живодавча, усміхнена! Очі мої розбігаються: зрити між людьми мир, любов, доброзичливість, вірність, згоду, бенкети, свята, радість, щастя, золото, срібло, дрібні грошини, ретязі, персні і товари, передані з рук до рук. Ні позову, ні війни, ні розбрату; жодного лихваря, жодного скнари, жодного відмовника. Ісусехристе, хіба це буде не «золотий вік», не Сатурнове царство? не стеменнісінький взір олімпійських виталищ, де над усіма чеснотами стоїть Милосердя, всепанівне, всевладне, всепереможне, всемогутнє? Всі будуть добряги, всі будуть прекрасники, всі будуть праведники. О світе щасливий! О люди цього щасливого світу! О тричі, четверо блаженні! Мені вже мариться, що і я тут. Свідчуся Голоправдою: якби в цьому світі (райському світі, де кожен ладен давати і виручати) завівся папа, обліплений кардиналами й оточений священним капітулом, то невдовзі ви б там побачили стільки найкріпкіших, найчудородніших святих, стільки часів, стільки обітниць, стільки патериць і стільки свічок, яких не знайдеться у всіх дев'яти біскупствах Бретані. Єдиний, хто б їх переважив, то це святий їв.

Згадайте-но, як зацний Патлен, бажаючи убожити й божественною хвалою піднести отця Ґійома Жусольма до третього неба, висловився так:

Золотії слова!

Ось за оцим зліпком уявіть собі мікрокосм, id est[238] наш світик, чи то пак — людину, в якої кожен член буде і даха, буде і браха, тобто у своєму природному стані. Бо сама Природа на те людину і створила, щоб вона боргувала кому і боргувала в кого. Небесна гармонія, і та никне перед тією, що правує її організмом. Замисел Творця цього мікрокосму було вдмухнути туди душу, щоб вона домувала там як гостя, так само як і життя. Життя підтримується кров'ю. Кров — обитель душі. Тим-то цей світ дбає лише про одне — кує повсякчас кров. У цій кузні всі органи наділені своїми функціями, і їхня ієрархія в тім, щоб одне в одного позичати, одне в одного брати, одне в одного боргувати. Речовина і метал, здатні ставати кров'ю, постачаються нам Природою: Хліб і Вино. У цих двох продуктах міститься вся, яка є на землі, харч, тобто все, що називається з-ланґедоцька компанаж. Щоби знайти її, приготувати і зварити, працюють руки;

ходять ноги й утримують усю цю машину;

очі все скеровують;

апетит у шлунковій ямці, збуджений дещицею кислуватої жовчі, що надходить з коси, нагадує, що пора перекусити;

язик куштує;

зуби трощать;

шлунок приймає, травить і перетворює у хилус: жили брижі всмоктують найсмачніше і найпоживніше, лишаючи екскременти, які, зусиллям випихача, евакуюються відхідником, а решта надходить до печінки — там усе трансформується у кров.

Уявіть, яку радість відчувають ці трудяги, побачивши цей золотий струмок, цього єдиного свого ресторатора! Навіть радість алхіміків, і та не буває більшою, коли після тривалих трудів, великих зусиль і затрат вони бачать, як у їхніх печах перетворюються метали.

Отож кожен орган готується і силкується знову очистити і виділити свій скарб. Нирки своїми жилами витягують з нього рідину, так звану сечу, і уретрами виливають її вниз. Унизу є особливий приймальник, сечовий міхур, який, при потребі, викидає її геть. Коса виділяє з крови земняк і осад, так звану чорну жовч. Жовчний міхур витягує надмір жовчі. Потому кров переноситься, для ще ліпшої очистки, до іншої фабрики, себто серця. А те дистолою і систолою розріджує її і підпалює, поліпшуючи її ще більше у правому шлуночку, і жилами нагнітає її до всіх органів; кожен орган притягує її до себе і живиться своїм богом: ноги, руки, очі, все, і, отже, ті, що були колись боржниками, стають боргувальниками. У лівому шлуночку кров робиться такою рідкою, що її можна назвати парою, і через артерії надходить до всіх членів, розігріваючи і провітрюючи іншу кров, синьожильну. Легені, своїми дольками і міхами, не припиняють її освіжати. З подяки за цю благодію серце дає їм найкращу кров через артеріяльну жилу. Нарешті в чудовій мережі кров очищується аж так, що з неї повстають животні духи, завдяки яким душа уявляє, міркує, судить, аналізує, дискутує, вирішує і згадує.

Далебі, я тону, я гублюсь, я торопію, поринаючи в бездонні глибини цього світу, де будеш і дахар, будеш і взяхар. Запевняю вас: позичати — справа боговгодна, боргувати — лицарський учинок. І це ще не все. Цей світ, де будеш і дахар, будеш і взяхар, такий добрий, що наситившись, він уже думає про те, як би дати ще ненародженим і цим вкладом увічнити себе, як випаде така нагода, і розмножитися в таких самих істотах (себто діточках).

Ось чому кожен орган уриває і заощаджує якісь порційки з маси найкоштовнішої своєї поживи і надсилає їх униз. А там Природа уже нарихтувала відповідні вази і приймища, якими, спускаючись усякими манівцями і звивинами до дітородних органів, пожива прибирає належного кшталту і відшукує підхожі місця, як у чоловіків, так і в жінок, аби людському роду не було переводу. І все це діється через взаємне давання і віддавання: ось звідки вираз шлюбний обов'язок.

Для відмовника Природа передбачає неабияку кару — сильне ятрення у всіх органах і розладнання почуттів, зате дахар дістає нагороду — втіху, радість і млість.

Розділ V Як Панурґ лаяв боржників і боргувальників

— Зрозуміло (відповів Пантагрюель), ви, як на мене, добрий і запальний ритор у обстоюванні свого. Проте якби ви провіщали і красномовили аж до Зелених свят, то й тоді б, на свій подив, не переконали мене і вашою проречистістю не пошили б мене у боржники. «Нікому ж нічим не задовжуйтесь (глаголить Послання), тільки любов'ю один одному».

Ви вживаєте тут чудові графиди і діатипози, і мені вони до вподоби, та тільки я ось що скажу: уявіть собі, як якийсь нахабний самозванець і причепливий позичник знов присурганиться в місто, де знають його норов, — його поява перестрашила б і перепудила городян не менше, ніж об'явлення мору у тій самій подобі, в якій його узрів тиянський філософ ув Ефесі. На мій суд, перси цілком слушно вважали, що брехати — це другий гріх, тоді як перший — задовжуватись, бо ж борг і брехня зазвичай обіймаються між собою.

Цим я не хочу сказати, що ніколи не задовжуйтесь, ніколи не позичайте. Який би багач не був, він іноді комусь та боргує. Який би не був бідак, а й він комусь та дає. Про такі випадки згадує Платон у своїх Законах, коли дозволяє брати воду у сусіда, якщо ти вже перерив і перелопатив свої власні лужки, шукаючи шару землі, званого глинищем (себто гончарищем), і не спіткавши ні джерела, ні підземного живця. Бо ця земля, така масна, міцна, гладенька й тужава своїм складом, утримує вогкість, не даючи їй легко сочитися чи випаровуватися.

Отож це сором, ганьба позичати у кожен слід, де-попадя, тут і там замість працювати і зарібкувати. Давати в позику (на мій суд) слід лише тоді, коли труждар не може заробити кривавицею на прожиток або коли він зненацька через стихійне лихо втрачає своє добро.

Одначе годі про це. Надалі не зв'язуйтеся з цими вірителями. І обтрусіть порох з ніг своїх.

— Тільки й лишається мені (сказав Панурґ), що дякувати вам. І якщо дяка має дорівнювати ласці наших добродійників, то моя дяка вам безкрая і безмежна, бо та любов, яку ви рачите мені явити, не має ціни: вона перевищує будь-яку вагу, число і міру, вона безбережна і вічна. Але якщо дяка має відповідати розміру благодії і втісі обблагодіяних, то тут я пас. Ви ущедряєте мене ласкою, і то куди більшою, ніж я заслужив, більшою, ніж я, скажу по щирості, її вартий. А втім, не так багато, як ви це, мабуть, думаєте.

Проте не це мене в'ялить, не це пече і гризе. Бо надалі, поквитавшись, куди мені голову прихилити? Повірте, в перші місяці я буду не в своїй тарілці, адже я не так вимуштруваний, не так привчений. Страхів'я, та й годі.

Як на те, як тільки хто бздикне в Сальмі, то неодмінно мені в носа. Ці всьогосвітні бздуни, бздючи, ще й приказують: «Ось вам, хто поквитався!» Мені вже, бачу, рясту не топтати. Замовляю вам епітафію. І сконаю я від цих бздиків. Якщо жінок хапатимуть завійниці і вітрогонний лік їм не поможе, хай лікарі приписують їм перевірений на практиці засіб: висушену мумію мого нещасного забдзюханого тіла. Хоч би якими мізерними даваннями призначати, від цього засобу вони бздітимуть, на подив самим лікарям.

Ось чому уклінно благаю вас: лишіть за мною якусь добру сотку боргів за взірцем короля Людовіка XI, який був звільнив свого суперечника Міля д'Ільє, єпископа Шартрського, але той упросив його зоставити бодай один позов — для вправи. Радше я віддав би їм усю мою слимачню, а заодно і хрущівню, аби тільки не чіпати мого істото, моєї готівки.

— Годі (сказав Пантагрюель) товкти, як я вже вас просив, воду в ступі.

Розділ VI Чому новоженців не затягують до війська

— А яким же це законом (спитав Панурґ) проголошено і запроваджено, що молоді виноградарі, будівничі нової оселі і новоженці не підлягають рекрутчині?

— Законом Мойсеевим, — відповів Пантагрюель.

— Але чому саме новоженці? — допитувався Панурґ. — Хто лозу там садить, байдуже, я для цього старий; зате мене обходять ті, що збирають; і новобудівничі з мертвого каміння теж не вписані до моєї книги буття. Я будую каміння живе: людей.

— На мій суд (відповів Пантагрюель), ось чому: перший рік хай вони втішаються досхочу своїм коханням, сплодять нащадків і придбають спадкоємців. Отож-бо, якщо навіть на другий рік їх убивали на війні, їхні імена і герби переходили до дітей. А заодно з'ясовували, нероди їхні жінки чи родючі (річного досвіду було достатньо, бо вони віддавалися, уматерівши), з тим, щоб потім, по смерті перших чоловіків, дружити їх удруге: плодовиті йшли за тих, хто хотів примножити своє коліно, нероди за тих, хто не прагнув діток, а брав малжонку за її чесноти, тяму, привабу, тільки задля хатнього затишку й утримування родинного вогнища.

— Вареннські казнодії, — озвався Панурґ, — клянуть друге заміжжя, для них це безум і ганьба.

— Від нього їх тіпає, — відповів Пантагрюель, — б'є і трусить, наче перемінна пропасниця.

— Авжеж, — підхопив Панурґ, — навіть для брата Перегона. Коли він казнодіяв у Парильї і кляв друге заміжжя, то урвав проповідь і почав присягатися і нечисту силу згадувати, що краще сотню дівчат справичити, ніж накинутися на одну вдовицю.

Ваш аргумент здається мені слушним і розумним. Але, як на мене, ця вільгота давалася ось з якої причини: протягом усього першого року шлюбованці нажируються вволю своєю любовною новиною (а це ж їхнє право і їхня повинність) і вицідять свої сіменники так, що зостануться геть знесилені, виснажені, охлялі, заморені, і коли гряде день битви, вони воліють пірнути, як качки, радше до обозників, ніж до бійців і зухів, туди, де б'ється Еніо і де роздають удари, і під Марсовими корогвами у них ніяк не виходить достойного удару, бо всі замашні удари були завдані під куртиною Марсової приятельки Венери.

І ось доказ: ще й нині, серед інших пережитків і слідів старосвітчини, ми бачимо у всіх порядних домах, як молодят, по кількох там днях, посилають провідати вуйка, аби відірвати від їхніх жінок, аби вони перепочили якийсь час і підсилилися, а потім, повернувшись, ще завзятіше могли моцюватися, хоча здебільшого вони не мають ні вуйка, ні тітки. Таким самим робом цар Пердун після битви з рогоносцями, власне кажучи, не розрахував нас, а взяв і послав Підпадьома і мене додому підживатися. Підпадьом так досі додому й не прибився. Хрещена мого дідуся, коли я був малий, казала:

А підтверджує мою цю думку те, що виноградарі їдять виноград чи п'ють власне вино лише згодом; та й будівничі перший рік не живуть у своїх нових оселях, бо можуть задихнутися від спертого повітря, як це переконливо доводить у книзі другій Про стиски у грудях Ґален.

Спитав же я вас про це не без причинної причини і не без резонного резону. Не майте мені цього за зле.

Розділ VII Як у Панурґа завелася у вусі блоха і він перестав носити свого пишного гульфика

Назавтра Панурґ велів з-юдейська проткнути собі праве вухо і начепити золотого перстеника з посадженою в оправу блохою. І була ця блоха чорна (щоб уникнути зайвих розпитів, бо все-таки приємно бути в курсі всього) і її сустенція коштувала, як підраховано чорним по білому, принаймні не більше, ніж обходилося весілля однієї гірканської тигриці, себто десь 600 000 мараведі у триместр. Такі надмірні видатки, потому як її господар поквитався, дуже його засмутили, і він поклав собі її поїти тим самим, чим напиваються тирани та адвокати, себто потом і кров'ю підневолених.

Він узяв три ліктя сукнини, пошив собі довгу, простого крою гуню, скинув плюндри і начепив на ковпак окуляри.

Ось у такому перевдязі поставився він перед Пантагрюелем, і той вирячився на таке личкування, надто як помітив брак гарного і пишного гульфика, який, на взір старшої котвиці, правив йому за останній порятунок від розбиття і напасті.

Добрий Пантагрюель, безсилий зглибити цю таємницю, спитав його, що означає це химерне машкарадне вбрання.

— У мене (відповів Панурґ) блоха в усі: хочу женитися.

— В час добрий (сказав Пантагрюель), я дуже радий. Вірю вам на слово, навіть готовий за це спалити руку в огні. Але хіба так ходять закохані: зі спущеною матнею або з сорочкою до колін, зовсім безштаньками, у довжелецькій гуні та ще такої ядучої барви — навряд щоб чесні й достойні люди взяли її на плащ.

Якщо єретики і сектанти колись так убирались, то цим вони живим до Бога лізли, криводушили і баламутили низоту. А проте я їх за це не ганю і не вимагаю драконівського осуду.

Кожен діє своїм богом, надто у справах дрібних, поверхових і байдужих, самих собою ні добрих, ні лихих, не підказаних ні нашим серцем, ні розумом, цими кузнями добра і зла, добра, як відрух добрий і як його подвигає чистий дух, і зла, як відрух під впливом духу лукавого збивається з дороги. Мені лише не до вподоби ця екстраваґантність і зневага до звичаїв.

— Барва (відповів Панурґ) терпка, як урина в урильниках. А сукнину цю я обрав тому, що люблю класти всі мої справи під сукно. А що я розквитався, то тепер стану таким вовкуватим, що хай Бог милує.

А мої окуляри? Побачивши мене здалеку, ви скажете — викапаний брат Жан Буржуа. Я певен, що наступного року я знов закликатиму до Хрестового походу. Хай тільки Господь береже від ушкоди мої яйця!

А цю сукнину бачите? То знайте: вона наділена таємною силою, мало кому відомою. Надів я її оце вранці, а вже ярію, паленію, аж шкварчу женитися, щоб добряче виграти свою жінку, хай мене в цей час бебехами годували б. Та й чоловік з мене вийде не плохий! Як умру, то тіло моє удостоїться кремації, а попіл зберігатиметься в урні на пам'ять про зразкового мужа. Достолиха! з такою сукниною, як у мене, мій скарбничий закругляти нулі не наважиться, бо з'їсть тоді чимало лящів!

Гляньте на мене з лиця, а потім зі спини: чим вам не тога, давнє одіння патриція мирного часу. Кроєм вона в мене така, як на Трояновій колоні у Римі і як на Тріумфальній арці Септемія Севера. Навоювався я, увірилися мені сагуми і козакини. Від панцеру плечі гудуть. Геть зброю, хай живе тога! Принаймні на весь новий рік, якщо я одружусь — тут Мойсеїв закон, ухвалений вами учора, мені на руку ковінька.

Що ж до плюндрів, то ще бозна-коли моя бабуся в перших Лоранса казала, що їх шиють для гульфика. Я розумію це так, як зацний штукар Ґален у кн. 9 Про призначення наших членів написав, що голова зроблена для очей. Природа намірялася утвердити голову на колінах або ж на ліктях, проте, давши нам очі, щоб дивитися у даль, вона примостила їх на голові, як галку на ціпку, на вершку тіла; достоту так маяки і високі вежі зводяться над морськими гаванями, аби ліхтар світив здалеку.

А що охота мені якусь там часину, принаймні рік, відпочити від ратної справи, тобто женитися, то я більше не ношу гульфика, а отже, і плюндрів. Бо гульфик — головна броня вояцька. І ладен піти на кострище (і вище), запевняючи, що турки озброєні зле, бо носити гульфики у них забороняє закон.

Розділ VIII Чому гульфик — головна броня вояцька

— По-вашому (сказав Пантагрюель), гульфик — це головна зброя вояцька? Теорія ця дуже парадоксальна і революційна, бо ж відомо: з острог починається узброєння.

— Авжеж, я це стверджую, — озвався Панурґ, — і стверджую неспроста.

Гляньте-но, як Природа, виводячи дерева, кущі, билля травне і зоофіти, побажала утвердити і зберегти їх так, аби жоден рід не пропав, аби особні не переводилися, старанно озброїла їх зародками і насінням, де саме й криється ця сама їхня довговічність, опанцерувала і напрочуд вигадливо вкрила їх стручками, піхвами, скойками, гранками, плисками, шкаралущою, колючками, пушком, корою і шпичаками — чим вам не гарні й міцні, природні гульфики. За приклад можуть правити горох, боби, квасоля, горіхи, персики, вовна, колоквинт, пашня, мак, цитрини, каштани — огулом усі рослини, бо зразу видно, що зародок і насіння у них прикриті, захищені й озброєні ліпше, ніж щось інше. Про виживання роду людського Природа подбала менше. Людину вона створила голою, ніжною, крихкою, беззбройною — ні напасти, ні оборонитися, створила в пору невинности, ще в «золотому віці», зробила з людину істоту живу, але не рослину. Істоту живу, кажу я, народжену для миру, а не війни, народжену вкушати всякий дивний овощ і зело на харч, народжену мирно панувати над усяким звірем.

Коли серед людей, після «залізного віку» і царства Юпітерового, поширилося зло, земля почала родити кропиву, будяки, терня та всякі остюки — так зело бунтувало проти людини; як на те, майже все звір'я, волею долі, вирвалося з-під людської руки і мовчки змовилося не лише не служити більше і не коритися, а ще й чинити опір і в міру сили і змоги шкодити людській потузі.

Тоді людина, прагнучи, як досі, насолоджуватися й панувати, але не вміючи обійтися без послуг звір'я, мусила уворужитися.

— Святим Гусаком свідчуся! (гукнув Пантагрюель) після останніх дощів ти пошився в кубрії, себто в любомудри!

— Зважте на те (мовив Панурґ), як природа підказала нам озброїтися і з якої частини тіла почали ми своє озброєння. Початок, хай тобі те і се, дали яйця.

Так нам свідчить юдейський отаман і філософ Мойсей, стверджуючи, що людина озброїлася гарним і гожим гульфиком, зробленим (оце-то винахід!) з фиґового листя, що своєю твердістю, губчастістю, гнучкістю, гладкістю, величиною, барвою, запахом, живосилою і властивістю дуже зручно самою природою пристосоване прикривати і захищати яйця.

Ось хіба що, даруйте, виняток вийшов з грізними лотаринзькими яйцями, здатними теліпатися як-хотя в матні плюндрів, привченими будь-що уникати тісноти гульфиків і будь-якого пристойного ладу: я сам свідок того, як першого травня у Нансі зацний Віардьєр, король Валантен, от уже чепурун, чистив свої яйця, розстеливши їх, як гишпанський плащ, на столі.

Отож, коли посилають на війну пішака, не кажіть йому:

чи то пак, хай ти у пекло з усіма чортами западешся, яйця. Без голови гине тільки одна душа, а без яєць кінець усьому людському родові.

Ось чому цей ґалант Ґален у кн. 1 De spermate[239] сміливо виснував, що ліпше (менше зло) бути без серця, ніж без природження. Бо воно містить у собі, ніби в дароносиці, насіння, плодюще людство. Я ставлю сто франків, що це і є те саме каміння, завдяки якому Девкаліон і Шрра відродили людство, вигублене не біблійним, а поетичним потопом.

Ось чому доблесний Юстиніан у кн. 4 De cagotis tollendis[240] гадав summum bonum in braguibus et braguetis.[241]

З тієї самої, а заодно і з інших причин, коли сеньйор де Мервіль, ідучи зі своїм королем на війну, приміряв нові риштунки (бо власні вже не підходили, старі й узяті іржею відтоді, як за останні роки шкура його живота помітно відбігла від крижів), його малжонка по глибоких роздумах вирішила, що він не дбає про шлюбний ворочок і совгач, ледве прикриті самою кольчугою, і цілком слушно нараяла йому добре убезпечити їх і відгородити великим турнірним шоломом, який припадав пилом у комірчині.

Про гульфик є такі вірші у третій книзі Каверзів дівуль:

Отож, чи треба дивуватися на мій новий наряд?

Розділ IX Як Панурґ радився з Пантаґрюелем, женитися йому чи не женитися

Не діждавшись від Пантагрюеля відповіді, Панурґ глибоко зітхнув і провадив далі:

— Як ви вже зрозуміли, вашець, я маю намір женитись, якщо лише, на моє безголов'я, не будуть заткані, забиті, зашпаровані всі щілки. Благаю вас в ім'я вашої давньої любови, скажіть мені, що ви про се думаєте?

— Оскільки (відповів Пантагрюель) ви вже кинули кості, поставили перед очима мету і утвердилися у своєму намірі, то годі розмов, нічого іншого не лишається, як братися до виконання.

— Воно то так (озвався Панурґ), але мені не хотілося б це виконати без вашої поради і згоди.

— Згоду (мовив Пантагрюель) я даю і раджу вам женитися.

— Але (заперечив Панурґ), якщо ви вважаєте, що мені ліпше зоставатися при своїх і нічого не міняти, то я волів би не одружуватися.

— Ну, то й не одружуйтесь, — відгукнувся Пантагрюель.

— Як же це так (заперечив Панурґ), ви хочете, щоб я цілий вік микався без супутниці життя? Ви ж знаєте, як Святе Письмо глаголить: Горе ж одинокому. Безженцю не дано тієї втіхи, як шлюбованцям.

— Тоді з Богом, женіться! — озвався Пантагрюель.

— Але (сказав Панурґ) якщо жінка наставить мені роги (а вам відомо, що цей рік урожайний), я ж тоді сіктиму й рубатиму. Я люблю рогоносців, маю їх за людей порядних, спілкуюся з ними, але поповнювати їхні лави — ні, краще смерть. Ось що вбилося цвяшком мені в голову.

— Гаразд, не женіться, — відповів Пантагрюель, — бо Сенекова сентенція слушна і виїмків не попускає: як з іншими чинив ти сам, так, будь певен, і з тобою чинитимуть.

— Кажете (промовив Панурґ), вона виїмків не попускає?

— Сенека виїмку не дає, — відповів Пантагрюель.

— Го-го! (гукнув Панурґ). Сто чортів йому в пельку! Про який же світ він говорить: про цей чи про той? Але якщо я все-таки не можу обійтися без жінки, як незрячий без палиці (бо тлучок-то тлукається, інакше що це за життя?), чи не краще мені взяти в подруги якусь чесну і чеснотливу жінку, ніж щодня міняти і боятися, що схопиш макогона або ще гірше — пранці? Порядними жінками, хай дарують мені їхні чоловіки, я досі не цікавився.

— Отже, женіться собі з Богом, — відповів Пантагрюель.

— Але (сказав Панурґ) якщо з призволу Божого трапиться так, що я пошлюблю порядну жінку, а вона даватиме мені типцю, то я стану плохішим від самого Йова, хіба що роззлощуся. Я чув, що жінки порядні — це з'їдительки і гризюки, що і в родині вони — ого, з перцем! А я ще лихіший, я її переганятиму через росу: убиватиму і по руках і по ногах, і по голові, і в легені, і в печінку, і в косу, все, що на ній, подеру в лахмани, — хай найстарший Дідько сочить її окаянну душу на порозі. От би пожити бодай рік без цієї звади, а то й узагалі не сваритися.

— Через це не женіться, — промовив Пантагрюель.

— Так, але якщо (заперечив Панурґ) я зостануся при своїх, квитаним і неодруженим (зважте, що я поквитався на свою ж голову, бо мої вірителі подбали б про моїх нащадків), а так, до квитаного і неодруженого, не огрітого домашнім затишком, до мене усім байдуже. А заслабни я, всі стануть мені робити насупереки. Мудрець сказав: де жінки нема, я маю на увазі матір сімейства і законну дружину, там хворий у скруті. І це я побачив на прикладі пап, леґатів, кардиналів, біскупів, абатів, пріорів, священиків і монахів. Отож-бо я…

— Під вінець, під вінець, з Богом! — промовив Пантагрюель.

— Але якщо (сказав Панурґ) я занедужаю і не зможу шлюбного обов'язку виконувати, а жінка, обурена моєю недолугістю, знюхається з іншим, і не тільки не глядітиме мене, а ще й кпитиме з моєї імпотенції і (що найгірше) обдере мене як липку, як я не раз і не два це бачив, тоді пропав ні за собаку, іди лабзюкати хліб під вікном.

— Ну, то не женіться, — відповів Пантагрюель.

— Усе це так (сказав Панурґ), але тоді я зроду не заведу синів і дочок, щоб я міг увічнити в них моє ім'я і герб, відписати їм свій спадок і свої набутки (а що я колись їх набуду, за це ручаюся, о, я вийду у великі рантьє), та ще й міг розважатися з ними, якщо душу щось в'ялитиме, як щодня розважаються з вами ваш любий, добрий батько і як розважаються всі порядні люди в родинному колі. А ось як я, квитаний і неодружений, від чогось зажурюся, то ви замість утішити мене, візьмете на глузи мою біду.

— То женіться собі з Богом! — відповів Пантагрюель.

Розділ X Як Пантаґрюель доводив Панурґові, що радити щось про мар'яж — штука морочлива, і про ворожбу за Гомером та Верґілієм

— Ваша порада (сказав Панурґ), крім того що хибна, нагадує пісеньку про Рікошета. Самі сарказми, кпини і все між собою накриво і насторч. Одне з одним розбігається. Не знаєш, брати цабе чи цоб.

— Так само (відповів Пантагрюель) й у ваших твердженнях стільки цих якщо і але, що годі щось на них сперти чи бодай з них що-небудь вивести. Адже ви кріпитеся, як диня на морозі! Ось у цьому і заковика: решту вже визначає доля і небесні скрижалі.

Ми знаємо чимало людей, ущасливлених від цієї події, ніби в їхньому шлюбі сталося справдження вічного раювання. Інших мар'яж унещасливлює настільки, що бісам, які спокушають печерників у пустелях Тебаїди і Монсеррата, і то ведеться краще. Якщо ви вже зважились на цей крок, то зав'яжіть очі, голову нахиліть, поцілуйте землю і з Богом — гайда, вперед! Жодної поруки я вам не дам.

Зрештою, можна, як побажаєте, зробити ось яку спробу. Принесіть-но Верґілієві твори, тричі розгорніть книгу нігтем, і ми звідаємо, за числом вірша (домовившись, як рахувати, загодя), яким вийде у вас шлюб.

Так само й гомеричні ворожіння не одному підказували його долю, як свідчить Сократ; коли йому у глибці прочитали рядки з Ахіллової промови (Іліада, пісня 9):

він здогадався, що помре за три дні, і запевнив у цьому Есхіна, як про це сповіщає Платон у Крітоні, Цицерон на початку De divinatione[242] і Діоген Лаертський;

як свідчить Опілій Макрін; він прагнув знати, чи стане римським цезарем, і йому випала така сентенція (Іліада, пісня 8):

І справді: він був уже старий і посів імператорський трон лише на рік і два місяці, а потім його скинув і вбив молодий і завзятий Геліогабал;

як свідчить Брут; він захотів довідатись, чим закінчиться Фарсальська битва, в якій він наклав головою, загинув за рядком вірша з Патроклової промови (Іліада, пісня 16):

Саме Аполлон був у цій битві бойовим гаслом.

Так само і ворожба за Верґілієм у старосвітчину була дуже відома і віщувала всі незвичайні випадки і великі події, тобто за тронування нового цезаря, як це було з Олександром Севером, чию долю підказав такий вірш (Енеїда, книга 6):

А через кілька років він і справді став римським цезарем.

А римський цезар Адріан, катуючись незнанням, як до нього ставиться Траян, заглянув у Верґілієві віщування і натрапив на такі вірші (Енеїда, книга 6):

Скоро його всиновив Траян, і він заступив його на престолі.

Щодо преславного Клавдія Другого, римського цезаря, то йому доля послала такий вірш (Енеїда, книга 1):

І справді: він панував лише два роки.

Той самий цезар, збираючись передати владу своєму братові ІСвинтилу, наткнувся на такий вірш (Енеїда, книга 6):

Так воно й склалося, бо того вбито через сімнадцять днів після приходу до влади.

Те саме нещастя зуспіло і цезаря Гордіана Молодшого.

Клавдію Альбіну, цікавому, яка ж буде його доля, випало ось що (Енеїда, книга 6):

Щодо боговитого цезаря Клавдія, Аврелієвого попередника, то йому, на питання про його нащадків, вийшло таке (Енеїда, книга 1):

І справді: він заклав довгий рід нащадків.

Що ж до пана П'єра Амі, то він з'ясовував, чи здолає врятуватися від гномів та ельфів, і наткнувся на такий вірш (Енеїда, книга 3):

Він утік від гномів та ельфів, цілий і здоровий.

І ще можна навести безліч випадків — ось тільки довго розповідати, — коли справдилося все напророчене у віршах.

Одначе, аби ви не розчарувалися, я не стану вас переконувати, що таке ворожбитство непохибне.

Розділ XI Як Пантаґрюель доводив осудність ворожби на костях

— Кинути три кості (сказав Панурґ) — було б куди ліпше і замашніше.

— Ні, — відповів Пантаґрюель. — Таке ворожбитство облудне, незаконне і геть-то неподобне. Ніколи не ворожіть. Богоненавидну книгу Як ворожать на костях скапарив во время оно ворог і триворог, сам сатана в Ахаї, що біля Бури, і перед статуєю Геркулеса Бурського непутив колись, як скрізь непутить і нині, безліч простаків, ловлячи їх у тенета. Ви самі здорові знаєте, як Ґарґантюа, мій отець, заборонив її в усьому своєму королівстві, спалив її, вкупі з гравюрами і дошками, знищив, викорінив і виполов, як дуже небезпечну заразу.

Усе, що я сказав про кості, можна сказати і про паці. Ворожба на пацях теж облуда. І не згадуйте про те, як Тиберій вправно кидав паці до Апонської криниці Геронового оракула. На ці гачки надить лукавий простацтво на його вічну згубу.

І все ж, коли вам так приспічило, хай буде по-вашому: киньте три кості на цьому самому столі. На сторінці, яку ви розгорнете, ми візьмемо вірші відповідно до суми набраних очок. Кості маєте?

— Повний черес, — відповів Панурґ. — Це ж бо бісовий листок, за твердженням, яке дає Мерлін Коккай у книзі другій De рatria Diabolorum. Якщо біс побачить, що при мені нема костей, то це все одно як ніби я не мав би при собі зеленого листка.

Панурґ дістав і кинув кості, і йому випало п'ять, шість, п'ять.

— Всього шістнадцять (сказав Панурґ). Візьмемо на розгорнутій сторінці вірш шістнадцятий. Число мені подобається, я певен, що мене чекає щось гарне. От я врубаюся в купу чортів, як вганяється куля в лаву скраклів або ядро в піхотний батальйон. Присягаюся, бісове кодло: першої шлюбної ночі стільки ж разів я шпокну мою майбутню жінку!

— Я в цьому не сумніваюся (відповів Пантаґрюель). Тільки ця клятьба на одчай душі зовсім даремна. При першому невдалому кидку ці п'ятнадцять очок дістануться противнику. А як до п'ятнадцяти додати ще одне очко, то вийде криша.

— Ага, то це ви (сказав Панурґ) так думаєте? Щоб це такого ляпсусу допустився той зух, якого приставлено чувати в моєму підчерев'ї? Невже ви бачили мене у братстві невдах? Та я зроду, зроду туди ногою не потикався. Звіть мене отцем, звіть братчиком, але не звіть невдахою. Гей, гравці, сюди!

На цім слові принесено книгу Верґілія.

Перш ніж її розгорнути, Панурґ звернувся до Пантагрюеля:

— Серце у мене тіпається, як птах у сильці. Ось звідайте живчика на лівій руці. Судячи з його частоти і наповнення, ви скажете, що на мене гримають на кандидуванні в Сорбонні. Як ви гадаєте: перш ніж ворожити, може, нам викликати Геркулеса і богинь Теніт, які, за чутками, головують у Ворожильній палаті?

— Викликати (заперечив Пантаґрюель) не треба нікого. Розгорніть-но нігтем книгу.

Розділ XII Як Пантаґрюель визначив, за Верґілієвими віщуваннями, який буде шлюб у Панурґа

Отож, розгорнувши книгу, Панурґ натрапив на такий вірш у шістнадцятому рядку:

— Отакої (сказав Пантаґрюель). За віршем виходить, що ваша жінка буде хвойда, а ви пошиєтесь у рогоносці.

Богиня, яка до вас неприхильна, — це Мінерва, зух-діва, богиня всесила, перунодержиця, ворогиня рогоносців і перелесників, перелюбниць і розпусниць, які зраджують чоловіків і віддаються іншим. Бог — це Юпітер-громобій.

Бачте, за наукою давніх етрусків, манубії (так називалися вулканічні перуни) постають лише від Мінерви (про це свідчить пожар на кораблях Аякса Оїліда) і від Юпітера, її головного отця. Іншим богам Олімпу кидати огнем-блискавицею зась: тим-то людям вони не такі страшні.

Скажу вам більше, і хай це буде для вас екстракт давезної міфології. Коли титани повстали проти богів, боги спершу збиткувалися зі своїх ворогів і казали, що з такими, як вони, завиграшки і їхні джури впораються. Одначе побачивши, як титани нагромадили гору Оссу на гору Пеліон, а гору Олімп розхитали, аби скинути її аж на шпиль, перепудилися. Тоді Юпітер скликав раду. І на ній постановили, що боги, всі як один, мужньо стануть до оборони. А що битви, як це підказував досвід, не раз програвалися через жінок, які супроводжували військо, то вирішено наразі зігнати з небес до Єгипту і до верхів'їв Нілу усіх безличниць-богинь, перекинених на ласиць, куниць, кажанів, жаб та на іншу живність. Зоставили лише саму Мінерву, щоб вергати перуни вкупі з Юпітером, як богиню наук і війни, поради і чину, богиню оружонароджену, богиню пострах на небі, у повітрі, у морі і на суходолі.

— Хрест мене вбий! (гукнув Панурґ). То це я той Вулкан, про якого сказав поет? Дарма! Я не шкандиба, не фальшивомонетник і не коваль. Трохи щастя, і я матиму жінку таку саму гарненьку і таку саму апетитну, як Венера; тільки що моя жінка не буде ледащицею, як вона, а я рогоносцем, як він. Адже цей капосний Хромолаба перед зібранням усіх богів назвався і домагався утвердити його рогоносцем. Ось чому беріть усе навпаки.

Віщування означає, що жінка моя буде скромниця, цнотливиця і вірниця, а не воїтелька, верхоумка без десятої клепки в голові, вибрудок якогось мозку, як Паллада, а цей хорошунчик Юпітер у мене її не перелюбить і не вмочатиме свій хліб у мою юшку, коли ми навіть за один стіл сядемо.

Зверніть увагу на його походи да славетні ходи. Такого плюгавого бахура, такого мерзосвітнього корд… чи то пак бордельєра світ не бачив. Хтивий мов той кнур. Недарма його на острові Кандії, на горі Дикті, як Агатокл Вавилонянин не бреше, вигодувала льоха. Будь-якого Цапа цапіший. А ще, за чутками, його поїла молоком коза Амалтея. Ахеронтом свідчуся, одного дня це баранище поперло на третю частину світу, на звірів і людей, на ріки і гори: так вийшла Европа. За це збараніння аммонійці звеліли його удати у вигляді збаранілого, рогатого баранища.

Але хто-хто, а я знаю, як уберегтися від цього рогоносця. Я йому не кеп Амфитріон, не бевзь Арґус з сотнею пар окулярів, не страхополох Акрисій, не мрійник Лик, теб'янин, не роззява Агенор, не шмарколиз Асоп, не патлоніг Лікаон, не моня тосканець Корит, не довгань Атлант. Хай хоч сто разів перекидається Лебедем, Бугаєм, Сатиром, Золотом, Зозулею (як це зробив, ґвалтуючи свою сестру Юнону), Орлом, Бараном, Голубом, як учинив, закохавшись у діву Фтію, замешкану в Егіоні, Вогнем, Змієм, ба навіть Блохою, Епікурейськими Атомами, або, з-магістронастральна, шануючи слухи ваші, вторинними інтенціями. Я йому вкручу хвоста. Знаєте, що я з ним зроблю? Трясця його матері! Те саме, що зробив Сатурн зі своїм батьком Ураном (Сенека мені це звістив, а Лактанцій підтвердив); те саме, що зробила Рея з Атисом: відчикрижу з усією калиткою яйця і шерстинки не залишу на розплід. Що-що, а на папу йому зроду вже не вийти, бо testicules non habet.[243]

— Годі, годі, мій пахолку (сказав Пантагрюель). Розгорніть удруге.

Випав такий вірш:

— Це знак (сказав Пантагрюель), що жінка битиме вас і в хвіст і в гриву.

— Навпаки (відповів Панурґ), він пророчить, що я їй полатаю боки, як вона мене дістане. Поїздить вона в мене на паличці. А не буде на трапку палички, то хай мене Дідько згламає, як я не згламаю її живцем, як згламав свою Комблет цар лідійський.

— Та ви (сказав Пантагрюель) зух! Геркулес, і той не зважився б з вами зчепитися, як під гарячу руч підскоче. Як мовиться: Жан вартий двох, а Геркулес битися проти двох не хотів.

— А хіба ж я Жан? — спитав Панурґ.

— Ні, ні, — відповів Пантагрюель. — Я мав на увазі гру в трик-трак.

Утретє вийшов йому такий вірш:

— Це свідчення (сказав Пантаґрюель), що жінка вас оббере. Ось на що б'ють усі три віщування: бути вам рогатому, бути вам битому і бути вам обібраному.

— Навпаки (відповів Панурґ), це свідчення, що вона й дух за мною ронитиме. Сатирик, той не брехав, кажучи, що жінці, розпаленій вогнем кохання, іноді хочеться щось украсти у милодана. Вгадайте — що саме? Рукавичку, пряжку — хай пошукає. Дрібничку, якусь цяцьку.

Ось так і маленькі змажки і незгоди, набігаючи між коханцями, стимулюють і підсичують кохання. Ви ж бачили, як гострій іноді молотить по крем'яхах, щоб залізо не тупилося.

Тим-то я певен, що ці три пророкування мені на руку ковінька. Інакше я заапелюю.

— Апеляції (сказав Пантагрюель) присуди Фортуни і Долі не підлягають — так свідчать давні законники і славетний Бальд (L. ult. С. de leg.).[244]

Річ у тім, що Фортуна не визнає над собою вищої інстанції, куди можна апелювати на неї саму і на її віщування. Тим-то всі, хто їй підвладний, не можуть зберігати недоторканність, як про це ясно проголошується в законі: «претор мовить», параграф останній, про менших».

Розділ XIII Як Пантаґрюель радив Панурґові передбачити, вдало чи невдало він одружиться, через сновидіння

— Ну, як ворожба за Верґілієм розвела нас урозтіч, спробуймо інший ярміс угадувати.

— Який? (спитав Панурґ).

— Добрий (відповів Пантагрюель), античний і автентичний — сни. Бо, бачачи сни так, як їх описує Гіппократ у книзі Περί ενυπνίων[245], Платон, Плотин, Ямвлих, Синесій, Арістотель, Ксенофонт, Ґален, Плутарх, Артемідор Дальдійський, Герофіл, Квинт Калабрійський, Теокрит, Пліній, Атеней та інші, душа часто вгадує пришлість.

Доводити це вам докладно навряд чи треба. Ось вам простий приклад: коли діти вимиті, нагодовані й напоєні, вони сплять товстим сном, і ви бачите, як годувальниці любісінько ідуть розважатися, їм воля робити що хотя, бо нема чого сидіти при колисці. Ось так, поки тіло спить, а травлення в усіх куточках завмирає, наша душа, оскільки до пробудку нічим не зв'язана, гуляє і рветься буяти у своїй колисці — небесах. Там вона сподобляється шани свого первісного божистого походження і, споглядаючи безвічну духовну сферу, чий центр у кожній точці всесвіту, а кружина ніде (а це і є Бог, за вченням Гермеса Трисмегіста[246]), де нічого не стається, нічого не відбувається, нічого не минає, нічого не занепадає, де всі часи теперішні, душа відзначає лише те, що вже в земному світі звершилося, а заодно й що буде, і передає це своєму тілу; розкриваючи це через змисли і тілесні органи своїм доброхотам, вона робиться ясновидою і пророчицею.

Щоправда, бачене нею не зовсім відповідає переданому, і виною тут недосконалість і крихкість тілесних чуттів: так місяць, приймаючи соняшне світло, віддає його нам не таким яскравим, чистим, сильним і сліпучим, як його позичає. Ось чому ці марення вимагають умілого, мудрого, тямовитого, досвідченого, розумного і бездоганного тлумача, або ж, як його називали греки, онікрита і оніропола.

Ось чому Геракліт казав, що сни нічого самі собою нам ні відкривають, ні затаюють, вони лише знамено, ознака, що має бути, що має прийти, на наше щастя чи нещастя, на щастя чи нещастя інших. Про це мовить Святе Письмо, про це саме свідчать і мирські історії, де аж роїться від випадків, які наскочили саме так, як примарилися сплячому чи іншій особі.

Атлантидці і ті, хто мешкає на острові Тасос, Цикладського архіпелагу, цієї вигоди позбавлені: у їхніх краях ніхто не снить. Це саме лихо спіткало і Клеона Давлійського і Трасимеда, а в наші дні — француза, вченого Віллановануса: їм зроду нічого не снилося.

Отож-бо завтра, тієї доби, як радісна рожевоперста Аврора розвіє вночішню пітьму, успіться твердим сном. На цей час позбудьтеся всіх людських пристрастей: любови, ненависти, надії і страху.

Як колись великий ворожбит Протей, стаючись і перекидаючись вогнем, водою, тигром, драконом чи іншими подобами, не міг угадати будучини і мусив вернутися до себе, природного, так і людина здатна з Божого навіяння сповниться віщого духу, лише як найбоговитіша її частина (тобто Νους і Mens[247]), погідна, спокійна і сумирна, і ніщо її не хвилює і не баламутить — ні пристрасті, ні земна марнота.

— Гаразд, — сказав Панурґ. — А як же мені оце вечеряти: цупко чи не цупко? Я питаю не просто так. Бо без ситої і щедрої вечері і сон мені буде не сон. Самі лише марні мрії, такі самі порожні, як і мій шлунок.

— А ви не вечеряйте (відповів Пантагрюель). Так буде краще, якщо зважити на ваш гарний вигляд і вашу комплекцію. Амфіарій, давній оракул, хотів, аби ті, хто діставав пророцтва уві сні, того дня не брали ріски в рота і три дні перед тим не пили вина. Проте ми не будемо так надмірно і суворо постувати.

Правда, я переконаний, що охотникам добре поїсти і попити вість про речі духовні сприймати нелегко, однак я не поділяю думку тих, хто гадає, що Велике говіння прямо приводить до споглядання вишніх виталиськ.

Згадайте хоча б, як Ґарґантюа, мій отець (ім'я його для мене святе), завжди казав, що писання схимників і безскоромників такі самі хиренні, хирляві й отруйною слиною розбавлені, як і їхня плоть, та й хіба підтримаєш здоровий і погідний дух, як тіло охляло, а тим часом філософи і медики стверджують, що токи животні законюються, зароджуються і діють завдяки артеріяльній крові, очищеній у чудовій мережі, під шлуночками мозку. Батько наводив приклад одного філософа, який усамітнювався і цурався людей, аби краще медитувати, розважати і писати. А вийшло навпаки: довкола нього брехали собаки, вили вовки, рикали леви, ржали коні, ревіли слони, сичали гадюки, репетували осли, дзвеніли цикади, аврукали горлиці; коротше, це йому дошкуляло дужче, ніж гамір Фонтенейського чи Ніортського ярмарку, бо тіло його мліло голодом, і шлунок, жертий їстовцем, вив, ув очах темніло, синьожили помпували з м'ясистих членів субстанцію, отож неприкаяний дух, занедбавши свого годованця і природного пана, себто тіло, опинявся десь унизу; так птах хоче злетіти з рукавиці, а повід його тягне у діл.

Можна ще покластися на авторитет Гомера, батька всіх наук; так ось, греки перестали оплакувати Патрокла, щирого друга Ахіллового, тільки-но зголодніли і шлунки відмовилися постачати їх слізьми, бо тілу, охлялому від постування, не було чим плакати і сльозитися.

Міра завжди похвальна, тож міру й знайте. На вечерю не їжте бобів, зайчатини чи іншого м'ясива, молюсків (так званих поліпів), капусти та іншої їжі, здатної збуджувати і каламутити ваші токи животні. Як дзеркало не може відбити вміщених напроти нього речей, коли скло помутніло від подиху чи туману, так само дух безсилий бачити віщий сон, як тіло збурюють і дошкуляють випари і запахи від щойно спожитих страв, бо тіло і дух нерозривно злиті між собою.

З'їжте добрих груш, крустеменів і бергамотів, яблуко капандю, турських слив, вишень з мого саду. І не бійтесь, що сни через це будуть у вас темні, облудні чи непевні, якими у перипатетиків були осінні сни, оскільки восени люди споживають плодів більше, ніж іншого сезону. В цьому нас несамохіть переконують давні пророки і поети, кажучи, що порожні й облудні сни облітають і ховаються під купами опалого листя, бо падолист буває восени. Справді, цей природний хміль, що шумує у первоплоді і через пару свого шумування легко передається животним частинам (так виникає сусло), уже давно видихнувся й розчинився. Тож випийте гожої водиці з моєї криниці.

— Ваші умови (сказав Панурґ) для мене труднуваті. Але я на них пристаю: варта шкурка за вчинку, тільки нехай подадуть мені сніданок раненько, одразу по моєму сновидству. Опроче, я себе сповіряю обом Гомеровим брамам, Морфею, Ікелу, Фантасу і Фобетору. Як вони мені підсоблять, я їм поставлю веселий вівтар з тонкого пуху. Аби я втрапив до лаконського храму Іно, між Етилом і Таламом, богиня розв'язала б моє спантеличення, наславши на мене сон, сповнений гарних і радісних видінь.

Відтак він спитав у Пантагрюеля:

— Чи не покласти мені під подушку лаврових галузок?

— Не варто (заперечив Пантагрюель). Це звичайнісінький забобон, а все, що писали Серапіон Аскалонський, Антифон, Філохор, Артемон і Фульгенцій Планціад, — містифікація. Те саме можна сказати і про ліве плече крокодила та хамелеона, не ображаючи старого Демокріта; і про бактрійський камінь, названий евметридом, і про Амонів ріг: так називають етіопи золотистого кольору самоцвіт у вигляді баранячого рогу, схожого на ріг Юпітера-Амона; за їхніми твердженнями, сни тих, хто його носить, так само правдиві і непохибні, як оракули.

А ось що пишуть Гомер і Вергілій про дві брами сну, на які ви сповіряєтеся. Одна брама з слонівки; крізь неї проходять сни безладні, облудні й оманні, бо через слонівку, хоч вона й тонка, годі щось розгледіти, щільний і непроникний матеріял перепиняє зорові токи і заслоняє живі образи. Друга брама з рогу. Крізь неї переходять сни надійні, правдиві і непохибні, бо крізь ріг, завдяки його прозорому й легкому матеріялу, всі образи постають ясні й чіткі.

— Ви хочете сказати (озвався брат Жан), що сни рогатих рогоносців, в які пошиється, через Бога і через жінку, Панурґ, завжди правдиві і непохибні.

Розділ XIV Панурґів сон і його тлумачення

Вранці, десь о сьомій, явився Панурґ до Пантагрюеля; там уже були, серед інших, Епістемон, брат Жан Зубарь, Понократ, Ендемон, Карпалим; на появу Панурґа Пантагрюель сказав їм:

— От сновидець той і йде.

— Ці слова (сказав Епістемон) колись вийшли не дешево, бо відпокутували за них сини Якова.

Тут обізветься Панурґ:

— Я оце як той сновидець Ґійо. Щось мені таке снилося, але я не утнув ні цяти. Приверзлося мені, ніби я мав жінку, молоду, гожу, гарну, як намальовану, і ніби вона грається і жирує зі мною, як з дитятком. А я радію, радісінький, як ніколи. Що вже вона мене і пестила, і лоскотала, і лапала, і цілувала, і обіймала, і тулила, для розваги, до мого чола пару гарненьких ріжок. А я, на сміх, почав умовляти її притулити ріжки мені під очі, аби ліпше бачити, куди її буцати, бо Мом, той вважав би це місце невдале і вимагав би їх переставити, як колись бичачі роги. Проте верхоумка, попри всі мої умовляння, знай тулила їх усе вище й вище. При цьому — ото дивина! — я не відчував ніякого болю.

Трохи згодом, не знаю вже як, мені примарилося, ніби я перекинувся бубоном, а вона совою. Аж це сон мій урвався, і я нараз прокинувся, невдоволений, розгублений і сердитий. От вам добра таріль снів, призволяйтеся досхочу і розповідайте, що тут і до чого. Ходімо, Карпалиме, снідати!

— Ну, це ось до чого (сказав Пантагрюель), як тільки я щось тямлю у сонникові. Ваша жінка не наставить вам явних і справжніх рогів, як їх носять сатири, але скакатиме у гречку і зчинятиме перелюбки з іншими. І ви пошиєтесь у рогоносці. Про це Артемідор говорить, як і я, просто з моста.

Так само не перекинетесь ви й бубоном, але жінка битиме вас, як б'ють у весільний бубон. Не перекинеться совою і вона, а просто візьме і вас оббере, як воно у сов ведеться. Як бачите, сни підтверджують ворожбу за Верґілієм: бути вам рогатим, бути вам битим і бути вам обібраним.

Аж це ускочив у слово брат Жан.

— Далебі! — гукнув він. — Бути тобі, соколику, рогатим, присягаюсь, гарні ріжки тебе прикрасять. Го-го-го, метре Рогалю, хай Бог тебе милує! Скажи нам куценьку казань, а я піду з карнавкою до парафіян.

— Навпаки (сказав Панурґ), сон мій віщує, що у шлюбі на мене посиплються всі добра, як з рогу достатку.

Ви кажете, що роги ці будуть, як у сатира. Amen, amen, fiat! fiatur! ad differentiam papae[248]. Отож, тлучок мій ніколи не в'янутиме, як у сатирів. Усі цього прагнуть, та лише одиниці уміють виблагати це у неба. Отже, рогатим мені не бути, оскільки єдиною і безпосередньою причиною рогів у мужів є те, що їм такого тлучка бракує.

Що змушує плутяг старцювати? Те, що їм удома нема чим торбу набити. Що змушує вовка вибрести з лісу? Брак м'ясця. Що змушує жінок волочитися? Це й так розумно. Здамся в цьому на панів магістратів, на панів суддів, радців, адвокатів, прокурорів та інших глашатаїв шанованої рубрики de frigidis et maleficiatis.[249]

Ви явно (даруйте, спасибі вам, як помиляюсь) даєте хука, розуміючи під рогами рогоносця. Діана носить роги на голові у вигляді місяця молодика. То що — вона рогата? Як же вона збіса може бути рогата, коли так і не була мужньою жоною? На Бога, балакайте, та не забалакуйтесь, а то вона зробить з вами те, що зробила з Актеоном.

Добрий Бахус, той теж носить роги, і Пан, і Юпітер-Амон, і ще багато хто. То хіба вони рогаті? Хіба Юнона мандрьоха? Хоча за риторичною фігурою металепсис саме так і виходить. Якщо назвати дитину, при батькові-матері, найдою чи байстрюком, це значить натякнути на те, що батько рогач, а мати посмітюха.

Уточнімо. Роги, які мені тулила жінка, це роги достатку, достатку всіх благ земних. Повірте на слово. Зрештою, я буду веселий, як весільний бубон, буду дзвенючий, гримучий, гудючий і пердючий. Я розкошуватиму, запевняю вас, як ніколи. Жінка моя буде гарна і гожа, не кажи ти совенятко. А як не віриш,

— Я беру (сказав Пантагрюель) кінець вашого сну і порівнюю з початком. Спершу ви раювали уві сні. А прокинулися ви зненацька, невдоволений, розгублений і сердитий.

— Бачте (сказав Панурґ). Я не мав ріски в роті.

— До добра це, як я передчуваю, не доведе. Коли сон раптово уривається і сновидець зостається невдоволеним і сердитим, то це або означає або віщує лихо.

Як це означає лихо, то треба боятися якоїсь поганої, злосливої, підступної, прихованої, загнаної хвороби, і от ця хвороба, зріючи всередині тіла, починає уві сні, як навчає медицина, даватися взнаки і виходити на поверхню. Від цього грізного процесу порушується спокій і збуджується-збурюється чуттєвий нерв. Це все одно, що, за прислів'ям, дрочити шершнів, кинути камінь у Камарину чи розбуркати кота.

Як це віщує лихо, то треба чекати, після сонного видіння душі, якогось безголов'я, приготованого нам долею, і це безголов'я не за горами.

Ось приклад: сон і тривожне пробудження Гекуби, сон Евридіки, Орфеєвої дружини. Обидві вони, за свідченням Еннія, прокинулися раптово і з моторошним почуттям. І на тобі. Незабаром перед Гекубиними очима загинули її муж Пріам, її діти, її батьківщина. І Евридіка теж страшною смертю вмерла.

Еней, той уві сні розмовляв з небіжчиком Гектором і раптово прокинувся. І на тобі. Тієї ночі була сплюндрована і спалена Троя. Іншого разу, побачивши уві сні своїх домових богів та пенатів, він з жахом прокинувся і того ж таки дня зазнав у морі страшної хвищі.

Турна, того уві сні під'юджувала пекельна Фурія піти війною на Енея, і спересердя він раптово прокинувся; потім, битий не раз лихою годиною, він поліг від руки того ж таки Енея. Таких прикладів тьма-тьменна.

А сам Еней, за свідченням Фабія Піктора, хай би що там задумував, що зачинав, хай би що йому діялось, усе це перед тим привиджувалося йому уві сні.

Приклади ці не позбавлені глузду. Бо якщо сон і спочив — це дар і окрема ласка богів, як утверджують філософи і як свідчать поети:

то такий дар може викликати пересердя і гнів лише тоді, як загрожує якась велика напасть. Інакше спочив — не спочив і дар — не дар, і посилають його не прихильні боги, а зловорожі гаспиди, за відомою приказкою: εχθρών άδωρα δώρα.[250]

Уявіть собі, як за багатим столом сидить господар і їсть усмак, аж це на початку обіду він з жахом зривається на рівні. Тих, хто не знає причини, це вразить непомалу. Що за чудасія? А все тому, що він почув крик челяді: «Горить!», або крик служниць: «Грабують!», або крик дітей: «Вбивають!» І господар мусить кинути їжу і йти на помогу, на порятунок.

Справді, я пригадую, що кабалісти та масорети, тлумачники Святого Письма, пояснюючи, як його визначити, який ангел нам явився (сам-бо сатана прикидається ангелом світлим), бачать ріжницю між ними в тім, що добрий ангел, утішник, являючись людині, спершу наганяє на неї холод, а потім утішає й залишає її радісною й щасливою, тоді як злий ангел, спокусник, спершу радує людину, а наскінчу залишає її збентеженою, невдоволеною і розгубленою.

Розділ XV Панурґові визворотки і виклад монастирської кабали щодо солонини

— Хай Бог (сказав Панурґ) милує від зла того, хто добре бачить, але нічого не чує! Бачити я бачу вас добре, але я вас не чую і не розумію, що ви там прорекли. Голодне черево глухе. Їй-богу, хочеться аж-аж. Адже я охляв з великої праці. Сам метр Муш і той не згодиться в цьому році наслати на мене ще раз такого кошмару.

Не вечеряти, хай тобі біс? Дзуськи! Брате Жане, ходімо снідати. Як я гарненько поснідаю і шлунок мій напханий сіном-оброком, то обійдуся, в разі потреби і скруту, і без обіду. Але не вечеряти? Дзуськи! Це злочин. Це ґвалт над самою природою.

Природа сотворила день, аби усяк виявляв активність, працював і порався коло якогось діла. А щоб нам було замашніше, вона дала нам свічку (чи то пак ясне і радісне світло сонця). Ввечері вона потроху у нас його забирає і безсловесно мовить нам: «Дітки! Ви люд хороший! Годі працювати! Уже смеркає: пора шабашити, пора підживлятися добрим хлібом, добрим вином, добрими стравами, а потім, трохи пожирувавши, лягайте і спочивайте, аби назавтра, зі свіжими силами, стати до роботи».

Так чинять сокольники. Вони не випускають птахів зараз же по годівлі, птахи травлять їжу на сідалі. Це напрочуд добре розумів той папа, що запровадив говіння. Він звелів постувати до третьої пополудні; решту дня поживляй душу як-хотя. Колись мало хто обідав; про ченців та каноників не згадую (вони тільки й знають, що всі дні свято справляти; монастирський закон суворий: de missa ad mensum[251]; за стіл сідають, не дочекавшись настоятеля; чекати вони ладні скільки завгодно не інакше, як наминаючи, аж за вухами лящить). Зате вечеряти вечеряли всі, як один, хіба крім якихось там соньків, недарма латиною вечеря — соепа, тобто сукупна.

Тобі це, брате Жане, відомо. Ходімо, голубе, хай тобі те та се, гайда! З голоду черево моє виє, мов той пес. Всипимо йому в пельку тетері, як Сивілла Церберові, от воно й стихне. Тобі смакує тетеря на перше, а я волію зайчатину, а закусити можна солоним орачем на дев'яте.

— Зрозуміло (відповів брат Жан). Ти добув цю метафору з монастирського казана. Орач — це віл, яким орють, а на дев'яте — виходить, як уже добре вкипілий.

У мої часи чесні отці, за давезним кабалістичним правом, не писаним, а усним, прокинувшись, перш ніж іти на ранню службу, бралися до важливого приготування: срали у сральниці, сцяли у стяльниці, плювали у плювальниці, мелодійно харкали у харкальниці, позіхали у позіхальниці, а все, щоб не принести на відправу чогось нечистого. Потому вони побожно сунули до святої каплиці (так їхнім волапюком іменувалася монастирська кухня) і ревно дбали про те, аби воловина на снідання братам у Христі як стій ставилася на вогонь. Зчаста вони навіть самі його розпалювали.

І як заутреня була з дев'яти часів, вони раненько вставали, бо по тому довгому псальмоголосінню апетит і спрага підсичувалися ще сильніше, ніж після скигління на утрені з двох-трьох часів. І що раніше вони вставали, у відповідності зі згаданою кабалою, то раніше воловина ставилася на вогонь, а що довше вона стояла, то більше упрівала, більше умлівала, роблячись для зубів ніжніша, для піднебіння солодша, для шлунка споживніша, для ченчиків ситніша і наїдкуватіша. Ось така і є єдина мета і перша спонука чернеччини: каптурники, щоб ви знали, їдять не на те, щоб жити, вони живуть на те, щоб їсти: до цього і зводиться для них увесь сенс буття на цьому світі. Ходімо, Панурґ!

— Аж ось коли (сказав Панурґ) я розкусив тебе, курвалю мій кармазиннику, курвалю кляшторський, курвалю кабалістичний! Кабала для чорноризців аж ніяк не кабальна. Я ладен брязнути капшуком, ладен озолотити тебе за те, що ти з таким свистом виклав мені особливий розділ кулінарно-монастирської кабали. Ходімо, Карпалиме! Брате Жане, мій соколику, ходімо! Чолом вам, панове! Наснилося мені, наверзлося, можна тепер і гріха вкусити — смикнути. Гайда!

Панурґ ще не договорив, як Епістемон товстим голосом:

— Це ж, — гукнув, — світова у людей річ: збагнути, передбачити, виявити і провістити чуже безголов'я. Проте зовсім небуденна річ — передбачити, виявити, провістити і збагнути безголов'я власне. Езоп у своїх Притчах знайшов глибокий образ: людина приходить у цей світ із саквами через плече: в передній шаньці сховані гріхи і напасті чужі, їх видно всі без винятку, а в задній шаньці — власні гріхи і напасті, і їх бачать і розуміють лише ті, кому потурає небо.

Розділ XVI Як Пантаґрюель порадив Панурґові удатися до панзуйської сивілли

Невдовзі Пантагрюель покликав до себе Панурґа і сказав так:

— Моя любов до вас, з роками все сильніша, змушує мене піклуватися про ваше добро і про вашу вигоду. Ось що я намислив. Подейкують, у Панзу, що біля Круле, мешкає іменита сивілла, яка непомильно пророчить майбутнє. Візьміть з собою Епістемона, рушайте до неї і послухайте, що вона скаже вам.

— Не інакше (сказав Епістемон) це якась Кандія чи Саґана, ворожка і чарівниця. А міркую я так, бо ті місця мають погану славу: там тих ворожок до гибелі, куди більше, ніж у Тесалії. Іти туди невільно — Мойсеїв закон забороняє.

— А ми (сказав Пантагрюель) не жиди, а що вона ворожка — це ще баба надвоє гадала. По вашому поверненні ми все це гарненько просіємо і переточимо.

Звідки нам знати — а що як це одинадцята сивілла чи друга Кассандра? Даймо навіть, вона ніяка не сивілла і титла сивілли не заслуговує, то що, з вас шапка спаде абощо, як ви попросите її розвіяти ваші вагання? Тим паче що про неї така пославка, ніби вона знає і розуміє більше за всіх у тім краю і за всіх жінок на крузі земному. Хіба це гріх завжди учитися і завжди набиратися учености, хоча б від дурня, від горщика, від черепка, від рукавиці, від капця?

Згадайте, як Александер Македонський після звитяги над царем Дарієм під Арбелами відмовився при його сатрапах прийняти одного чоловіка, а потім безліч разів у цьому каявся, та було вже пізно. До Персії він вступив переможцем, але опинився геть-то далеко від Македонії, свого спадкового царства, і йому дуже боліло, що новини звідти до нього не доходять, бо відстань далека, а потім ці країни відокремлюють великі ріки і розмежовують пустелі та гори. І ось у цій притузі і в цьому клопоті, клопоті чималому (бо його царство і панство могли загарбати і посадити там нового царя і створити нову державу, перш ніж він дістав би звістку і встиг щось зробити), до нього явився сидонець, ручий і тямущий купчик, але одягнутий убого і з себе непоказний; а прийшов він заявити і сказати цареві, що готовий показати, яким шляхом і робом можна звістити його країну про його звитяги в Індії і самому дізнатися про становище в Македонії та Єгипті. Александрові ця пропозиція здалася безглуздою й несвітською, і він відмовився купчика вислухати чи допустити до себе.

А проте хіба цареві було важко допустити його і з'ясувати, що ж купець знайшов? Хіба Олександрові уйняло б чести, хіба б вийшло на якусь її поруху, якби він довідався, який хід, який ярміс збирався вказати йому сидонець?

Природа, гадаю, немарно обдарувала нас відкритими вухами, не поставивши ні дверцят, ні затули, як це зробила для очей, язика та інших тілесних вустів. А зробила це, по-моєму, на те, аби ми могли повсякчас, навіть уночі, завше чути і через слух щось дізнаватися, бо з усіх чуттів слух найпохопливіший. І, може, той чолов'яга був ангел, чи то пак вісник Господень, як, скажімо, Рафаїл, посланий до Товита. Надто швидко цар його прогнав, надто пізно потім розкаявся.

— Ваша правда (сказав Епістемон), а проте ви мене не переконали, що заслуговувала б уваги порада і попередження жінки, та ще такої жінки, та ще з такого краю.

— А от мені (сказав Панурґ) поради жінок, надто старих жінок, корисні. Завдяки їхнім порадам я завиграшки випорожнююся, іноді двічі на день. Друже мій! Це ж бо справжні лягаві суки, це вказівні персти. Недарма їх охрестили химородницями, бо вони й справді химородять і їхні химороди впливають на наше майбутнє. А ще я їх називаю обачницями, бачницями і передбачницями, як величали латиняни Юнону, бо їхні передбачення і завбачення і спасенні і благі. От порадьтеся з Штагором, Сократом, Емпедоклом та нашим метром Ортуїном.

А ще я хвалю до небес давній звичай германців, які на вагу сикля[252] цінували і шанували поради бабів: їхні завбачання і відповіді ощасливлювали їх тією мірою, якою їм ставало мудрости слухати їх. Свідки цього: стара Авринія і матуся Велледа, що жили за Веспасіана.

Як на мене, стара жінка вже тому сивілла, що посивіла. Ну, ходімо з Богом! На Бога, ходімо! Чолом, брате Жане! Візьми на прощання мій гульфик!

— Гаразд (сказав Епістемон), піду і я, але попереджаю: почне вона щось прорікати й чарувати, я вас кину на порозі, і поминай як звали.

Розділ XVII Як Панурґ розмовляв з панзуйською сивіллою

Три дні забрала дорога. На третій день їм показали дім віщовниці — він тулився на узбіччі гори, під крислатим каштаном. Вони без перешкод упали в халупу, під солом'яною стріхою, похилу, порожню, закурену.

— Ба! — сказав Епістемон. — Геракліт, великий скотист і темний філософ, нітрохи не здивувався, впавши в таку оселю, а своїм вихованцям та учням пояснив при цьому, що боги домують тут не гірше, ніж у препишних палатах. І мені здається, що сама така хатчина була у преславної Гекали, де вона приймала юного Тесея; такою була й хижка Прея чи Енопіона, куди не погордували зайти підживитися й заночувати Юпітер, Нептун та Меркурій і де вони, на спілку, скували Оріона, відливши зі своїх горнців.

У кутку біля печі побачили вони бабцю.

— Та це ж (гукнув Епістемон) сивілла, ота стара баба в Гомера: τη καμινοΐ.[253]

Бабуня була хирюща, у лахах, сама снасть, беззуба, з каправими очима, шмарката горбачка, аж тлінна, і варила юшку з зеленої капусти, кинувши туди жовтий кришеник сала і стару шпикову кістку.

— От гадство! (мовив Епістемон) Сіли ми маком. Жодної відповіді ми з неї не виб'ємо. Ми не взяли з собою золотого обушка.

— А я (озвався Панурґ) дечого прихопив. У бесагах у мене є такий золотий обушок: кілька дзвінких побрязкачів.

З цим словом Панурґ віддав чолом бабі, підніс їй шість копчених бичачих язиків, повний горщик кускуса, боклагу з трунком і баранячу калитку, напхану новенькими бренькачами, ще раз віддав чолом, а відтак надів на підмізинець гарного золотого перстеника, пречудово оправленого баським жабником. Потім коротко пояснив їй, чому прийшов, уклінно просячи її почаклувати і сказати, який буде його шлюб.

Баба якийсь час мовчала, задумано жуючи пеньками, далі присіла на днище перекинутої бодні, взяла три старих веретена й заходилася крутити-вертіти їх туди-сюди; потім лапнула за їхні вістря, вибрала найгостріше, а два інших поклала під ступку на просо.

Після чого взяла самопрядку і повернула її дев'ять разів: на дев'ятому колі кинула її і вже тільки стежила, не торкаючись, за нею доти, доки коловроток не зупинився.

Далі я побачив, як вона скинула з ноги одну з дерев'янок (званих у нас сабо), накинула на голову хвартушок, наче піп свій нарамник перед тим, як правити обідню, і підв'язала його під шиєю ветхою, рябою, смугастою шматкою. Отак убравшись, вона добре ковтнула з боклаги, дістала з баранячої калитки три грошини, засунула їх у три горіхові шкаралупи, а шкаралупи поклала на денце перекинутого горщика з-під пташиних пер і тричі обмахнула мітлою піч, відтак кинула у вогонь півв'язанки вересу й суху лаврову галузку. Потім мовчки стала дивитись, як усе це палає, і скоро переконалась, що дрова горять без тріску і пуку.

Тоді вона зарепетувала як на пуп, вигукуючи якісь варварські слова, що дивно якось кінчались, аж Панурґ несамохіть сказав Епістемону:

— Достолиха, мене вже тіпає! Боюсь, що це якесь характерство. Вона мовить не по-християнському. Дивіться, та вона виросла на чотири ампана, як цим хвартушком накрилась. Чого це вона так жвакає щелепами? Навіщо поводить плечима? Чому мляскає варґами, наче та мавпа, трощачи раків. У мене в ушах дзвенить. Це, не кажи ти, завиває Прозерпіна. Чого доброго, з'явиться чортівня. Тьху, бридота! Тікаймо! Хай ти западешся, я вмираю зі страху! Не люблю нечистої сили. Вона мене дратує, вона мені гидка. Тікаймо! Бувайте, пані, красно вам дякую! Я не женюся! Нема дурних!

Тут Панурґ шаснув з хати, але бабця його випередила, вискочивши з веретеном у руці у присадок. Там росло фиґове дерево. Стара тричі поспіль труснула його, а потім веретенцем на восьми опалих листочках написала кілька коротких віршиків. Відтак пустила листочки за вітром і мовила:

— Хочте, шукайте, зможете, найдіть: там написано, який шлюб вам суджений.

З цим словом рушила до своєї барлоги, стала на порозі і, піднявши сукню, нижню спідницю й сорочку аж під пахви, заголила паністару. Узрівши теє, сказав Панурґ Епістемону:

— Ненько моя рідненька! От воно, сивіллине лігво!

Аж це прибила за собою двері і більше не показувалась.

Тут вони кинулися шукати листочків і відшукали їх на превелику силу, бо вітер порозкидав їх по кущах усієї долини. Порозкладавши листя до ладу, вони прочитали таке римоване віщування:

Розділ XVIII Як Пантаґрюель і Панурґ по-різному тлумачили вірші панзуйської сивілли

Підібравши листя, Епістемон і Панурґ вернулися до двору Пантаґрюеля чи то радісні, чи то непишні. Радісні тим, що вернулися додому, а непишні від важкої дороги, нерівної, кам'янистої і незручної. Дуже докладно розповіли вони Пантаґрюелеві про свою подорож і про те, яка з себе сивілла. Насамкінець вручили йому фиґові листочки і показали віршований напис.

Пантаґрюель, прочитавши віщування, зітхнув і сказав Панурґові:

— Розумію ваш настрій. Пророкування сивілли прямо викладає те саме, що нам уже вказала ворожба за Верґілієм, а заодно і ваші власні сни, а саме: що жінка вас зганьбить, що наставить вам роги, бо зійдеться з іншим і від нього зайде в тяж, що оббере вас до нитки, що лупитиме і дратиме шкуру з вас живого і надіб'є якогось там вашого бебеха.

— Ви тямите (озвався Панурґ) в принесених нами передбаченнях, як свиня в ласощах. Даруйте, що так висловився, але це спересердя. Сприймайте все навпаки. Ось вислухайте гарненько.

Стара мовить: достоту як щось приховане не витягнеш на люди, так само чесноти мої і високі прикмети марнуватимуться доти, поки я не женюся. Я не раз від вас же чув, що високий уряд і посада зриває з людини всі покрови, виказує всі її таємниці. Коротко, досить людині почати чимось заправляти, як ви дізнаєтесь напевне, що вона за одна і чого варта. Отож поки людина житиме своїм життям, вона для вас зоставатиметься схованою під габою. Ось що означає перший двовірш. Адже не станете ви доводити, що честь і добра слава добропорядної людини висять на голій у самодайки?

Другий вірш мовить: малжонка моя ходитиме груба (а це ж і є найвище блаженство всякого шлюбу), та не мною. Хай тобі грець, я думаю! Вона понесе гарнесенького опецька. Я вже зараз кохаю його безтямно, впадаю коло нього всією душею. Ох, це козя! Тільки-но його побачу, тільки-но почую його белькотання, де й подінуться всі найбільші і найгризькіші гризоти! Дяка цій бабусі! Далебі, я їй покладу з моїх сальмійських доходів добру ренту, тільки не поточну, як у цих прицюцькуватих, забитих зубрінням бурсаків, а консолідовану, як у цієї шанованої професури на університетських катедрах. Бо, по-вашому, виходить, що малжонка моя носитиме мене в утробі, що вона мене зачне і сплодить і що про мене казатимуть: «Панурґ — другий Бахус. Він двічі народився. Він воскрес, як Іполит, як Протей, сплоджений вперше Тетидою, а вдруге матір'ю філософа Аполлонія, як обидва Палики, народжені у Сицилії, над річкою Симета. Його дружина була ним вагітна. Він оновив старезну мегарську полінтокію і Демокрітів палінгенез? Дурниця! Не хочу і слухати!

Третій двовірш мовить: малжонка смоктатиме мого ріжка. Ну, й на здоров'я! Ви, звісно, здогадалися, що це той дрин із припонцем, який почеплений у мене між ногами. Присягаюсь і прирікаю — дрин цей буде завжди у мене сочитися і стояти. Вона так легко його не висмокче. Я його завжди щедро настачу, на голодній пайці у мене він не сидітиме. Зате ви побачили тут якусь алегорію і тлумачите її як злодійство і крадіжку. Сам я на таке пояснення пристаю, воно мені до вподоби, ось тільки розумію його інакше. Либонь, з доброзичливости до мене ви тлумачите все так, як мені не з руки, а звідси і натяжки: люди вчені, ті кажуть, що кохання дуже сором'язливе і що любов, не любов, як вона не боїться. Одначе (по-моєму) у цьому злодіяцтві, як доводять многі давні латинські письменники, солодкий плід любощів, і зривати його треба, на вимогу Венери, спотиньга і крадькоємці. Ви поцікавитесь, чому? Бо жирувати треба потай, десь між дверми, на сходах, за килимом, тишком-нишком, на розв'язаному снопі, на догоду кипрській богині (і тут не відперти її закид), та тільки не на сонці, за словами циніків, не під ліжковим наметом, не під коштовним балдахином, не з перепочивком і на привіллі: з пурпуровим єдвабним обмахалом, з султаном з гиндичих пер від мух, і щоб любаска при цьому не копирсалася в зубах соломинкою, висмикнутою з сінника.

А ви, отже, гадаєте, що вона мене облигає і висмокче, як висмоктують устриць зі скойки і як килійські жінки (свідок Діоскорид) збирають дубові кислички? Помиляєтесь. Хто збирає, той не смокче, а хапає, не до рота стромляє, а до кишені, тягне та цупить.

Четвертий двовірш мовить: малжонка мене оббілує живцем, але не всього. Сказано чудово! Зате ви тлумачите це як побої і скалічіння. Зловили куцого за хвіст. Благаю вас, спустіть з думки усе земне і піднесіть зір до споглядання чудес Природи, і ви самі осудите свої помилки і визнаєте, як же ви кривотлумачили віщання боговитої сивілли.

Даймо (та тільки ніяким світом не попускаймо і не потураймо цьому), моя малжонка, з наусту пекельника, захоче і спробує пошуткувати наді мною, зганьбити мене, прикрасити мою голову гіллястими рогами, облупити мене і скривдити. А все ж її бажання і намір не дійде до скутку.

Доказ, який у цій думці мене утверджує, опирається на міцному підмурку і добутий із закамарків монастирської пантеології. А просвітив мене брат Артур Дула: діялося це в понеділок уранці, коли ми з ним удвох укутали ціле буасо свинячої потрібки, саме, пам'ятаю, дощило, — дай йому Боже здоров'я!

Жінота, з нащаду світу, а то й давніше, змовилась між собою дерти шкуру з живих чоловіків, бо ті прагнули верховодити над нею. І змовниці, щоб ствердити це, врочисто шлюбували і заприсяглися святою блакитною кров'ю. Але — о марното жіночих передузять, о слабосте білої челяді! Вони обдирали чи, за Катулловим висловом, білували мужчин, починаючи з тої частини, що давала їм найбільшої втіхи, себто з тужавої, порожнистої жили, і возяться вже шість тисяч років, а проте досі зуміли обдерти лише припутня. Ось чому, з великого пересердя, жиди самі запровадили обрізання й обрізають її собі, оголюючи припонця: хай їх обрізанцями і залупленими марранами називають, зате їх не оббілують жінки, як це робиться в інших племенах. Моя малжонка — яблуко від яблуні недалеко падає — обдере мене, я це дозволю їй залюбки, тільки не дам обідрати всього дочиста. Запевняю вас, добрий мій царю.

— Але ви (сказав Епістемон) не пояснили, чому стара втупилася в огонь, а потім дико і страшно заволала, і чому лаврова гілка горіла без тріску і пуку. Ви самі здорові знаєте, що це погане передвістя і дуже грізна ознака, як це атестують Проперцій, Тибулл, Порфирій, от уже мудрий філософ, Євстахій у своїх примітках до Гомерової Іліади та інші.

— Ото ще (відповів Панурґ), знайшли авторитетних ослів! Вони ж такі самі божевільці, як поети, і чудії, як хвилозопи, як і все їхнє своємудриє, чи то пак любомудрие!

Розділ XIX Як Панурґ хвалив поради німтурів

На ці слова Пантагрюель довго справляв мовчанку, нібито щось обмірковуючи. Потім сказав Панурґові:

— Не інакше, як вас лукавий баламутить. Але слухайте-но сюди. Я читав, що колись найправдивіші і найпевніші оракули були не ті, хто віщував з-письменська чи там з-усна. Не раз помилялися саме ті, кого мали за тонких і премудрих, як через двоїстість, двозначність і словесну темноту, так і через лаконічність вислову. Ось чому Аполлон, бог пророцтва, іменувався Δοξίαζ[254]. Віщування, передані жестами і знаками, вважалися за найдостотніші і найдостеменніші. Такого погляду додержував Геракліт. І саме так угадував Юпітер-Амон, так вістив у асирійців Аполлон. Тим-то вони й удавали його бородатим, уже старим мудрецем, а не голим, безбородим юнаком, як це робили греки. Ходімо цим побитом і ми: попросіть якогось німаня, щоб він на митах мовчки дав нам пораду.

— Згода (озвався Панурґ).

— Та тільки (сказав Пантагрюель), аби цей німтур був глухий зроду і саме через це німий. Адже найщирісінький безріка саме той, хто не чує зроду.

— Як це (спитав Панурґ) треба вас розуміти? Якщо той, хто зроду не чує, як говорять інші, сам теж не говорить, то логічно я можу вивести з цього такі кінці, що сам чорт ногу зламає. Ну, та дарма. Отже, ви не вірите Геродотовій оповіді про двох дітей, яких тримали, волею Псамметиха, царя єгипетського, в халупі й виховували, граючи в мовчуна, і які через певний час вимовили слово бек, що по-фригійському значить хліб?

— Аніскілечки (відповів Пантагрюель). Це неправда, що ми нібито маємо якусь природну мову. Всі язики куються сваволею і згодою розмаїтих народів. Самі собою слова, як кажуть діалектики, як щось і значать, то лише те, що ми в них укладаємо. Все це я кажу вам недарма. Бартол (l. prima de verb, oblig.[255]) розповідає, що в його часи жив у Губбіо такий собі мессер Нелло де Ґабріеліс. Оглух він випадково, але розумів будь-якого італійця, навіть як той говорив стиха, єдино з його жестів і руху губів. А ще я вичитав у цього одукованого й гожого письменника, що Тирідат, цар вірменський, у добу Нерона прибув до Рима, і зустріли його там з належною шанобою й помпою, аби здружити його вічною дружбою з сенатом і римським народом. У всьому місті не зосталося такої пам'ятки, якої б йому не запропонували оглянути і не показали. Перед його від'їздом цезар підніс йому великі й щедрі дари, а потім запропонував обрати, що йому найбільше сподобалося в Римі, заприсягшись не відмовити йому ні в чому, чого б не побажав. Гість попросив собі лише одного штукаря (він бачив його в театрі і хоч не розумів, що саме той говорив, розумів усе, що показував на мигах), виправдуючись тим, що під його рукою різномовні племена, і, щоб відповідати їм і говорити з ними, йому треба багато драгоманів, а цей, сам-один, заступить усіх, бо так уміло передає все на мигах, ніби пальці його мовлять. Ось чому вам слід обрати глухонімого зроду, аби жести його і знаки були достеменно віщими, а не вигаданими, присмаченими чи фальшивими. Зостається лише з'ясувати, до кого б ви хотіли удатися за порадою — до чоловіка чи жінки.

— Я (відповів Панурґ) охоче удався б до жінки, але боюся двох речей.

По-перше, жінкам, хай би що вони бачили, неодмінно уявиться, здумається, примариться щось дотичне до священного фалоса. Хоч би які жести і знаки робилися і хоч би які пози прибиралися в них перед очима, вони все пов'язують лише з одним і бачать у всьому саме совгання. Отже, ми сядемо маком, бо жінки подумають, що всі наші миги — це шури-мури. Згадайте, що сталося в Римі через двісті шістдесят років по його заснуванні. Молодий патрицій зустрів на горі Целії римську матрону на ім'я Верона, глухоніму зроду, і спитав її, жестикулюючи з-італійська і про її глухоту нічого не відаючи, хто з сенаторів трапився їй на узвозі. Та, не втямивши сказаного, подумала, що йдеться про те, що в неї завжди на умислі і з чим молодик, природно, міг озватися до жінки. Тоді вона на мигах (а в амурних справах миги куди звабливіші, діющіші і промовистіші за всі слова) поманила до своєї вілли і на мигах показала, що ця гра їй до вподоби. Зрештою, не пустивши пари з уст, вони досхочу нажирувались.

А ще я боюсь, що жінки замість відповіді на наші мити впадуть одразу на спину: мовляв, вони згодні удобрухати наше мовчазне прохання. А як вони й собі озвуться до нас на мигах, то ці мити вийдуть такі зальотні й такі кумедні, аж ми самі витолкуємо їхні думки у Венериному дусі. Вам бо відомо, як у Крокиньольському скиті сестра Гепа понесла від юного слимака Махая, і абатиса, дізнавшись про це, викликала її на капітул і звинуватила в інцесті, сестра ж виправдувалась тим, що брат Махай узяв її силоміць і зґвалтував. Абатиса обурилася і сказала: «Паскуднице! Це ж було в дортуарі, чому ж ти не закричала пробі? Ми б усі кинулися тебе рятувати». Та відповіла, що не посміла кричати, бо в дортуарі має завжди панувати тиша. «Але чому ж ти (сказала абатиса), паскудниця ти одна, чому не подала сусідкам по кімнаті знаку?» — «Я (відповіла Гепа) щосили подавала їм знаки задом, проте ніхто мене не порятував». — «Але чого ж ти (спитала абатиса), не прибігла, паскуднице, мерщій до мене і не розповіла, щоб ми могли формально його запізвати? Аби мені таке сталося, я б так і зробила і тим довела свою безневинність». — «Я (відповіла Гепа) ось чого боялася: а що як я нагло умру, а гріх і прокляття на мені так і залишаться? Ось чому, перш ніж він пішов з кімнати, я в нього сповідалася і він завдав мені таку спокуту: нікому нічого не розповідати і не розголошувати. Розкрити тайну сповіді — це був би надто великий гріх, Бог і ангели такому гріху не попустять. Чого доброго, небесний вогонь спопелив би все наше абатство, а нас скинув би до пресподниці, як Датана та Авирона».

— Мене ви (сказав Пантагрюель) цим не здивували. Ченцям, тим, знаю, не так страшно порушити Божі заповіді, як монастирський статут. Гаразд, зверніться до мужчини. По-моєму, підійде Цапоніс. Він глухонімий зроду.

Розділ XX Як Цапоніс відповідав Панурґові на мигах

Послано по Цапоноса, і той назавтра прибув. Панург дав прибульцеві тлустого телятка, півсвині, два барильці вина, мірку зерна і тридцять франків дрібняками; потім привів його до Пантагрюеля і в присутності двораків показав таке на мигах: довго позіхав і, позіхаючи, водив біля рота палюхом правиці, вдаючи грецьку літеру тау, і так робив кілька разів. Відтак звів очі до неба і почав микуляти ними, ніби коза під час уровища; при цьому він кашляв і глибоко зітхав. Після чого показав, що гульфика в нього немає, далі добув обіруч з-під сорочки запоясника і мелодійно помузичив ним між стегнами; насамкінець приклякнув на ліве коліно і скрижував на грудях руки.

Цапоніс пильно дивився на нього, потім підняв ліву руку і стиснув у п'ястук усі пальці, окрім бецмана і вказівця: їх він стулив так, щоб нігті майже зійшлися.

— Я зрозумів (сказав Пантагрюель), що означає в нього цей знак, по-перше, мар'яж, а про-друге, як учать пітагорійці, число тридцять. Ви женитесь.

— Красно дякую (мовив Панурґ, обертаючись до Цапоноса), мій архітрикліне, мій капрале, мій альгвазиле, мій сбіре, мій бригадире!

Тоді той ще вище задер ліву руку, простягти всю п'ятірню і розчепірюючи якомога пальці.

— Зараз (мовив Пантагрюель) п'ятірнею він ще ширше показує, що ви женитесь. На тому не край, що ви будете женихом, дружиною і малжонком, ви будете щасливі і в родинному житті. Бачте, Пітагор прозвав число п'ять шлюбним — без шлюбу й весілля вже не обійтися, — бо це число складається з Тріади, первого числа, непарного, і з Діади, первого числа, парного, у відповідності з паруванням жіночого і мужчинського. Справді, в давньому Римі, у день весілля, запалювали п'ять смолоскипів, і не вільно було запалити ні більше (навіть як весілля найбагатше), ні менше (навіть як весілля найбідніше). До того ж, у старосвіччину погани молилися за шлюбованців п'яти богам або ж одному богові, наділеному п'ятьма різними благодіями: Юпітерові, сватачеві, Юноні, весільній розпорядниці, Венері, вродниці, Пейто, богині вмови і проречистости, і Діані, повитусі.

— Ох (гукнув Панурґ), голубе Цапоносе! Я йому подарую хутір під Сіне і вітряк у Мірбале.

Аж це німтур, крутнувшись ліворуч, оглушливо чхнув, аж його струсонуло.

— Трясця твоїй матері! (скрикнув Пантагрюель). Що це таке? Не буде добра, ой, не буде! Він натякає, що ваш мар'яж буде під знаком лиха. Чхання, як свідчить Терпсіон, це Сократовий демон. Чхання праворуч означає, що можна впевнено і сміливо робити задумане і домагатися свого, тоді як чхання ліворуч означає все навпаки.

— Ви (сказав Панурґ) витолковуєте все песимістично, та ще й сієте паніку, як раб Дав. А я цьому не вірю. Цей ваш базграч Терпсіон брехун усесвітній.

— Але (мовив Пантагрюель) Цицерон теж мовить щось подібне у другій книзі De divinatione.

Аж це Панурґ обернувся до Цапоноса і подав такий знак: вивернув повіки, зазіпав щелепами справа наліво і висолопив наполовину язика. Потім розтулив ліву руку, але пучак при цьому наставив сторчма до долоні й опустив його проти гульфика; правицю ж стиснув у п'ястук, а відставлений пучак просунув під праву пахву і приставив над крижами до того місця, що в арабів зветься альхатим[256]. Відтак зараз же перемінив руки: правиці надав постави лівої і приставив проти гульфика, а лівій — постави правиці і приставив до альхатиму. Цю переміну рук він повторив дев'ять разів. Після дев'ятого разу вернув повіки до їхнього натурального стану, так само щелепи і язика, потім кинув косяка на Цапоноса і пожував губами, як мавпа, ухоркавшись, або ж як трусь, хрупаючи овес на пню.

Тоді Цапоніс задер геть розтулену правицю, потім устромив до першої щиколодки бецмана між середнім і підмізинним пальцями, міцно затиснувши його суставами цих пальців, а вказівець і мізинець витягнув. Порозставлявши отак пальці, він поклав руку Панурґові на пупа і почав рухати бецманом, спираючись, як на ніжки, на мізинця і вказівця. Потроху рука його піднімалася дедалі вище, повзучи по Панурґовому животі, шлункові, грудях і шиї; нарешті торкнулася підборіддя і забралася бецманом до рота, потім почухала ніс, а добравшись до очей, вдала, ніби виймає їх. Тут Панурґ розгнівався і спробував вирватися й утекти від німтура. Та Цапоніс знай тер бецманом йому то очі, то чоло, то криси капелюха. Зрештою Панурґ зарепетував:

— На Бога, пане причинний! Приберіть руки, а то я вас поб'ю! Як ви не перестанете мене дратувати, я з вашої паскудної мацапури маску зроблю.

— Він же (сказав і собі брат Жан) глухий. Він не чує, що ти йому говориш, лопух! Дай йому в пику — ось цей знак він дотумкає.

— Якого біса (сказав Панурґ) в'язне до мене цей метр Аліборон? Потовк мені очі на олію! Достолиха, клянусь, я вас зараз почастую подвійними мордасами, пересипаними потичками!

І тут, відскочивши від нього, пукнув губами.

Німань, бачачи, як Панурґ задкує, рвонув уперед, учепився в нього і зробив такий знак: опустив правицю у всю довж, аж до коліна, і, стуливши пальці в кулак, просунув бецмана між середнім і вказівним пальцями; потім лівою рукою почав терти правицю над ліктем і, тручи, то повільно піднімав цю руку на висоту ліктя і вище, то раптово її опускав; і так він навперемін то піднімав руку, то опускав і показував її Панурґові.

Панурґ, розсердившись, замахнувся на німтура п'ястуком, але з пошани до Пантаґрюеля стримався.

Тоді Пантаґрюель сказав:

— Коли вас знаки так дратують, то як же ви угніваєтесь, узнавши, що вони значать! Усяка правда тягнеться до іншої правди. Безріка показує, що ви будете одружені, рогаті, биті й обчищені.

— Мар'яж (сказав Панурґ), це я цілком допускаю. Про все інше і чути не хочу. І вже ви, спасибі вам, повірте мені: жодному смертному не щастило так, як мені, на жінок і коней.

Розділ XXI Як Панурґ радився з досугим французьким піїтою на ймення Коцький

— От уже не думав (сказав Панурґ) зустріти людину з такими зашкарублими поглядами, як у вас. А все ж, щоб ваші сумніви розбити, я ладен і гору покотити. Слухайте сюди. Лебеді, ці присвячені Аполлонові птахи, відчуваючи близьку смерть, співають, передусім це буває на річці Меандр у Фриґії (я уточнюю це, бо Еліан та Олександер Миндський пишуть, ніби вони деінде бачили, як умирають лебеді, але співу не чули). Отож-бо лебедина пісня — це певна ознака близької смерти, і лебідь не вмре, не проспівавши її. Ось так і поети, під Аполлоновим захистком перебуваючи, перед смертю робляться пророками і, натхнені Аполлоном, віщують піснями прийдешність.

Ба більше, я чув не раз, що кожен дід збуйвік, як на тонку пряде, легко вгадує, що нас чекає. От мені пам'ятається, Арістофан, не в одній комедії, величає старих сивіллами:

Коли ми з берега бачимо у чистому морі судно з моряками і пасажирами, ми тільки мовчки стежимо за ними і молимося, щоб вони щасливо причалили, та тільки вони ввійдуть у порт, як ми вже словами і жестами вітаємо їх і віншуємо з тим, що вони досягли гавані, захищеної від бур, і нині знову з нами; саме так, за доктриною платоників, ангели, герої та добрі духи, вгледівши тих із нас, хто наближається до смерти, як до надійного і рятівного причалу, причалу відпочинку і супокою, вже поза земними турботами і клопотами, вітають їх, утішають, розмовляють з ними і починають навчати умінню волхвування.

Я не покликатимусь на давезні приклади Ісаака, Якова, Патрокла, що пророкував Гектору, Гектора, що пророкував Ахіллу, Полімнестора, що пророкував Агамемнону та Гекубі, такого собі родосця, прославленого Посидонієм, індійця Калана, що пророкував Олександрові Великому, Орода, що пророкував Мезенцію, та інших; хочу нагадати вам лише про одукованого і доблесного рицаря Ґійома дю Белле, покійного сеньйора де Ланже, який помер на горі Тарар 10 січня у похилих літах, за нашим літочисленням, року 1543-го, як узяти римський календар. Години за три-чотири перед відходом він ще виголошував наснажені, спокійні і погідні речі, провіщаючи нам те, що почасти потім збулося і чому ще судилося збутися, хоча тоді його віщування здавалися нам дивними і геть неймовірними, оскільки ніщо не заповідало слушности його пророцтв.

Недалеко звідси, під Вілломером, мешкає досугий піїт, такий собі Коцький, той, хто узяв другим шлюбом велику Пранцю і сплодив з нею вродницю Базош. Я чув, що йому три чисниці до смерти. Ідіть до нього і послухайте його пісні. Може, ви почуєте від нього бажану відповідь і його устами Аполлон ваші сумніви розмає.

— Гаразд (сказав Панурґ). Але гайда, гайда, Епістемоне, а то ще зі смертю нам не збігтися. А ти, брате Жане, підеш із нами?

— Гаразд (відповів брат Жан). З любови до тебе піду, паскудо, з дорогою душею. Адже я кохаю тебе всією печінкою.

Не зволікаючи, рушили вони в дорогу і, вступивши до дому муз, застали доброго старуха вже в агонії, проте він не втрачав веселого духу, лице його дихало спокоєм, а очі блищали.

Панурґ, привітавшись, надів йому в дар на підмізинця лівої руки золоту каблучку зі східним шафіром, гарним і буйним; потім, наслідуючи Сократа, підніс йому пишного білого півня; когут як стій скочив на ліжко, задер голову, бодренно залопотів крильми і дуже гучно кукурікнув. Після чого Панурґ, чемненько так, попросив піїта сказати і викласти його суд щодо сумнівів, пов'язаних з Панурґовим наміром женитись.

Добрий старух звелів принести каламар, перо і папір. Усе це було одразу подано. Тоді він написав такий вірш:

Вірші він передав завітальникам і сказав:

– Ідіть собі, діти, з Богом і не в'язніть до мене більше ні з якими справами. Сьогодні, цього останнього мого і останнього маєвого дня, я вже й так, на превелику силу і висилу, витурив звідси цілу череду мерзенних, нечистих і смердючих тварюк, та все чорної, перістої, білої, попелястої, рябої масті, які своїми підступними укусами, гарпійними дряпками, шершневими щипками, зажерливістю і неситістю не давали мені мирно відійти, відривали мене від тихих дум, в які я поринув, споглядаючи, бачачи, вже передчуваючи і смакуючи наперед щастя і блаженство, уготоване Паном-Богом для вірних та обранців у житті іншому, вічному. Не ступайте їм услід, не наслідуйте їх, не докучайте мені більше й дайте мені спокій, молю вас, благаю!

Розділ XXII Як Панурґ захищав закон братів-нищунів

Вийшовши з світлиці Коцького, Панурґ сказав з переляком:

– Їй-богу, по-моєму, він єретик, або хай мене чорти вхоплять! Він лає чесних отців-нищунів, кордельєрів та яковитів, а це ж дві півкулі хрещеного світу: завдяки ґірогномічній циркумбилівагинації цих внебовзятих противаг, вся ментальна астенія перифрастичної римської Церкви, коли їй відбиває памороки якийсь несосвітенно-ґаліматійський заблуд або ж єресь, гомоцентрикально ходить ходором. Але, хай йому біс, що йому в біса зробили капуцини та мінорити? Чи ж вони, чорти, не сіромахи? Чи вони, чорти, не бездольники? Хіба вони, як оті горюхи-оченашники Іхтіофагії[257], не поневірялися, не перегорювали, не випили повну? А зараз скажи мені, брате Жане, по щирості: чи він спасеться? Та він так і загримить, цей зміюка окаянний, до всіх чортів у пекло! Так кобенити добрих і надійних стовпів Церкви! Ви це називаєте поетичним натхненням? Теж мені виправдання. Він грішник, яких мало! Він блюзнить! Я обурений до краю!

— Мені (сказав брат Жан) байдуже. Ченці самі пащекують про всіх, а як усі пащекують про них, мені начхати. Погляньмо, що він написав.

Прочитавши уважненько писання доброго старуха, Панурґ сказав:

— Він марить, горе-запивайло. А все ж я його прощаю. Бачу, що бас йому урвався. Скомпонуймо йому епітафію! Від його відповіді я так порозумнішав, що тепер не дам собі в кашу наплювати. Епістемоне, моя ти бодня, послухай! Як ти вважаєш, можна на його відповідь покластися? Далебі, цей сіпака, цей суціга, цей смикач — стеменнісінький софіст. Голову даю на відруб, це агарянин, бусурман. Який він обачний у словах, цур йому й пек! Думка думку побиває. Ріже правду у вічі, але так, щоб з правдою розминатися. Бач, який викрутень! Сант-Яго Бресюїрський, де ще такого ви знайдете?

— Так само (озвався Епістемон) пророкував великий чародій Тересій. На початку віщування він навпростець заявляв тим, хто просив його поради: «Те, що я вам скажу, або збудеться, або ж не збудеться». В такому дусі глаголють усі волхви.

— А проте (сказав Панурґ) Юнона очі йому повиймала.

— Авжеж (озвався Епістемон), спересердя, що він краще відповів на питання, проставлене Юпітером.

— Але (сказав Панурґ) який же біс вселився в метра Коцького, коли він з доброго дива ганьбить чесних отців, усіх цих сердешних яковитів, міноритів і мінімитів? Я шокований, повірте, і не можу мовчати. Він вкусив великого гріха. Його душа горітиме в пекельному полум'ї!

— Не розумію вас (відповів Епістемон). Шокуєте мене саме ви, чесного піїта обмовляючи, буцімто він під чорними, бурими і всякими іншими тварюками розумів братів-нищунів.

Як на мене, він і не думав удаватися до такої софістичної і фантастичної алегорії. Він мовить просто і певно про бліх, блощиць, кліщів, мух, комарів і про всяких інших комах, а комахи бувають і чорні, і бурі, і попелясті, і брунатні, і смагляві, і всі вони докучливі, в'їдливі, осоружні — осоружні не тільки хворим, а й людям здоровим і сильним. Може, в нього глистюки, солітери й черви. Може, руки і ноги в нього згризені (як це часто зазвичай буває в Єгипті і на узбережжі Еритрейського моря) укусами цієї черви, відомої в арабів під назвою меден.

Перекручуючи його слова, ви чините зле. Вішаєте собак на чесного піїта, клепаючи на нього, і вішаєте собак на згаданих братів. Наші ближні заслуговують тільки доброго слова.

— Не вчіть вченого (сказав Панурґ) їсти хліба печеного! Він, кажу як на духу, єретик! І не просто єретик, а єретик запеклий, непоправний, нерозкаяний — пускай з димом, як ловкенькі дзиґарі. Його душа загримить просто в пекло. І знаєте, куди саме? Далебі, друже мій, простісінько під дірявий стульчак Прозерпіни, у найпекельніший відхідник, куди вона дрискає після клістирів, ліворуч від великого казана, за три туази від Люциперових пазурів, цілячись у чорну камеру Демігоргона. У, падлюка!

Розділ XXIII Як Панурґ роздебендював, вертатися йому до Коцького чи ні

— Вернімося назад (вів далі Панурґ) і вмовимо його спасатися. Гайда, на Бога, гайда, на милість Божу! Зробимо добру справу: хоть тіло його і живоття згине, зате душі не занапастить.

Ми змусимо його сповідати гріх і попросити прощення у Святих Отців, як присутніх, так і відсутніх — а ми це засвідчимо, щоб по його відході вони не об'явили його єретиком і не прокляли, як це вчинили гноми й ельфи з орлеанською судихою, — а на покриття шкоди хай він відпише монастирям краю силу приносів і замовить по собі силу парастасів і панахид; і хай на річницю його кончини чесним інокам видається п'ятиразова пайка, і великий кубок з найдобірнішим вином гуляє по столах і хай з нього п'ють усі: як клирошани і молошні брати й побірці, так само ієромонахи і настоятелі, як слимаки, так і постриги. Ось так ми й угрущимо його Богом.

Йой, що це я верзу, що я плещу? Хай мене на дрюччі винесуть, як я туди піду! Боже свідче! кімната його і так повна чортів. Я вже чую, як чубляться і скубуться чорти за те, кому першому згребти душу Коцького і з рук до рук передати її месіру Люциперу. Далій звідти! Ноги моєї там не буде. Хай мене біс ухопить, як я туди поткнуся. Звідки мені знати, що не вклепаються і замість Коцького не злапають сердегу Панурґа, саме як він поквитався. От коли я був у боргах, як у реп'яхах, вони тільки облизувались. Далій звідти! Ноги моєї там не буде. Далебі, з жаху я ґиґну. Опинитися серед голодних чортів, серед чортів, що вийшли на здобитки, серед чортів при ділі? Далій звідти! Закладаюся, що з цієї непевности на потреб до нього не прийдуть ні яковити, ні кордельєри, ні кармеліти, ні капуцини, ні театини, ні мінімити. І будуть молодчаги! Тим паче, що він нічого їм не відписав у духівниці. Хай мене біс ухопить, як я до нього поткнуся. Якщо його викленуть, то це йому на безголов'я! Навіщо було злорічити на чесних отців? Навіщо було турити їх зі світлиці, коли він найбільше потребував їхньої запомоги, їхніх святих молитов, їхніх побожних угрущань? Ну що б заповісти їм якісь там крихти, якусь убогу пайку, якоїсь там поживи для голодного кутка, адже у цих бідаків на цій землі нема жодних благ, окрім живоття!

Хай до нього йде хто-хотя. А мене хай біс ухопить, як я до нього поткнуся. Як я до нього рипнуся, чорт мене неодмінно візьме. Дзуськи! Далій звідти!

Брате Жане! Ти хочеш, щоб чорти навпрошки спровадили тебе до пекла? Ну, то, по-перше, кете мені твою калитку, бо хрест на монетах розбиває чари, інакше тебе спіткає те, що спіткало недавнечко на Ведському броді Жана Додена, кудрейського митаря, коли вояки розібрали кладку. Цей паскудник здибав на березі брата Адама Кускойля, кордельєра з обителі Мірбо, і пообіцяв йому рясу, як той перенесе його через брід на коркошах. Такому здоровилу це завиграшки. Перебили руки. Брат Кускойль підтикає поли до яєць і, не кажи ти святий Христофор, теж богатир, тільки маленький, завдає собі на спину, на прохання цього ж святого, нашого Додена. Ніс він його веселенько, як Еней батька свого Анхиза, з охопленої вогнем Трої, співаючи Ave maris Stella[258]. Коли вони опинилися на глибині, над млиновим колом, кордельєр запитав митаря, чи він при грошах. Доден відповів, що грошей у нього повен черес і що про рясу турбуватися нема чого. «Як! — гукнув брат Кускойль. — Ти ж знаєш, що окремим артикулом нашого статуту носити з собою гроші суворо заборонено? Сірома ти сірома, через тебе я став порушником закону. Чому ти не зоставив черес мірошникові? Тепер тобі не уникнути неминучої кари. Як ти колись завітаєш у наш скит Мірбо, тебе почастують органною трубою від Miserere до vitulos[259]». Тут він скинув з себе свою ношу і шубовснув Додена сторч головою у воду.

Отож-бо, брате Жане, мій любий соколику, аби чортам було способніш тебе цупити, кете мені твій черес, а то носити з собою хрещаті побрязкачі не випадає. Чорти зіграють тобою навбитки зі скелею, як орли з черепахою, аби вона розбилася, як про це свідчить і гиря голомозька Есхіла, і тобі болітиме, голубе мій, а я по тобі тужитиму, або ж вони скинуть тебе в якесь далеке море, невідоме де, і ти утонеш, як Ікар. І море через це назвуть Зубаревим.

По-друге, квитуйся, бо чорти дуже люблять квитаних. Я це добре звідав на собі. Ця наволоч тепер переді мною листом стелиться і лабузниться до мене, а коли в мене боргів було більш, як волосся в бороді, вони й не думали до мене підшиватися. Душа заборгованця хиренна і ледаченька. Який чортам з неї наїдок.

По-третє, до Коцького іди просто так, у рясі з богородицею на котах. А як тебе в такому вигляді не потягнуть до пресподниці чорти, то я обіцяю поставити тобі вино і заїдок. А як ти, собі на обезпеку, кумпана шукатимеш, на мене не сподівайся, ні, так і знай. Далій, далій звідси! Ноги моєї там не буде. Хай мене чорти вхоплять, як я туди поткнуся!

— З самосіком у руці (озвався брат Жан) мені боятися нема чого.

— Молодець (сказав Панурґ), що береш його з собою. Зразу видно доку і дойду. Коли я навчався в толедській школі, його превелебність, брат у дияволі Пікатріс, ректор сатанинського факультету, казав нам, що чорти з природи своєї бояться відлисків шабель, як сонячних блищиків. І справді: Геркулес, зійшовши у лев'ячій шкурі і з довбнею до пекла, не так налякав бісів, як Еней ув осяйній лицарії і з мечем, начищеним, за порадою сивілли, до блиску. Може, саме тому сеньйор Джованні Джакомо Тривільці, помираючи у Шартрі, зажадав шпаги і так і сконав з голою шпагою у руках, фехтуючи довкола своєї постелі, як подоба доблесному витязю, і цією піермицерією розганяючи нечисту силу, яка чигала на його душу. Коли у масоретів і кабалістів питають, чому демони ніколи не потикаються до земного раю, вони пояснюють це тим, що на порозі стоїть херувим з огненним мечем. Бо говорячи так, як щирий толедський дияволог, я визнаю, що чорти справді не гинуть від ударів меча, але, за тією ж таки диявологією, стверджую, що удари можуть викликати відсічі, схожі на ті, які виходять, коли ти січеш мечем стовп полум'я або ж густе й темне курище диму. І, відчувши цей відсіч, біси деруться не своїм голосом, бо їм збіса боляче.

Невже ти, убоїще, гадаєш, що як ото сходяться два війська, то цей великий і грізний гамір на цілі гони зчиняють людський гомін, дзвін обладунків, брязкіт збруї, грюк булав, скрегіт ратищ, ляскіт списів, зойки поранених, гупання бубонів і рев сурем, іржання коней, грім пищалей і гармат? Визнаймо, що це й справді щось потужне. Проте великий переполох зчиняють і страшний гармидер знімають своїм зойкотанням і завиванням біси, чигаючи там і сям на бідолашні душі поранених, шаблі раз у раз тнуть навідліг бісів, і в їхніх зітканих з повітря і невидимих тілах утворюються відсічі; таке враження, ніби кухтики крадуть з рожна сало, а кухар Нечупара б'є їх за те палицею по пальцях. Желіпають вони тоді і репетують як чорти, як Марс, коли його під Троєю поранив Діомед, Гомер говорить, що він горлав і зіпав так несамовито і дико, що його і десять тисяч людей не перекричали б.

Ну, та що це я? Ми тут роздебендюєм про надраяну збрую і про осяйні мечі, але ж твій кінчак не такий. Через те, що він давно не гуляв і не шаткував голів на капусту, він поржавів ще дужче, ніж колодка на старій комірчині. Отож роби щось одне: або відчисти його гарненько, щоб він блищав, або хай і далі ржавіє, але тоді не потикайся до Коцького. Сам я туди більше не рипнуся. Хай біс мене вхопить, як я до нього піду!

Розділ XXIV Як Панурґ просив поради в Епістемона

Пішовши з Веломера і вертаючись до Пантагрюеля, Панурґ дорогою звернувся до Епістемона і сказав так:

— Куме, друже мій давній, ви бачите моє шаленствування. Вам відомо стільки добрих способів. Чи не підсобите мені?

Епістемон дав йому перегону, витикаючи, як він усіх насмішив своїм перевдягом, і порадив йому зажити трохи чемериці, щоб очиститися від шкідливих шлаків, і переодягтися по-людському.

— Та я (сказав Панурґ), куме мій Епістемоне, женитися надумав. Ось тільки боюся, що мені наставлять роги і що шлюб мій буде невдалий. Тим-то я обрікся обітом святому Франциску Молодшому (шанованому у Плессі-ле-Тур усіма жінками, бо це він фундатор добрих молодців, до яких їх, звичайно, надить) носити окуляри на ковпаку і обходитися без гульфика, поки я не втишу моє серце шалене.

— Оце-то обрікся! (мовив Епістемон). Дивуюсь я вам, як це ви не оханетесь і не приведете свої розшарпані почуття до звичного стану спокою. Як тут не згадати, слухаючи вас, патлатих аргивян, що, програвши лакедемонянам битву за Тирею, зареклися носити чуба на голові, поки не відвоюють свою честь і свою землю, а також кумедну обітницю гишпанця Мігеля де Оріса, який так і носив на нозі уламок наколінника.

Я не знаю, хто більше заслуговує і хто достойніший носити жовто-зелений ковпак з заячими вухами — чи цей зух над зухами, чи Анґеран, здатний довго, розлого й нудно про нього оповідати, зневажаючи хист і письмацтво, заповідані нам від самосатського філософа. Бо, читаючи цю розволіклу повість, думаєш, що це тільки почин і зав'язок кривавої війни, і жди падіння цілого ряду царств; і що ж, насамкінець ідуть смішки з чужої лемішки, попадають в анацію і недоумкуватий зух над зухами, і англієць, що кинув йому рукавичку, і Анґеран, сам їхній писальник, що так нюні розпустив. Це ж така сама кумедія, як Горацієва гора, яка лементувала і кричала як на пуп, не кажи ти поліжниця. На її лемент і крик збіглося все довкілля подивитися на чудні й химерні пологи, а воно, гора зайшла в тяж, а породила мишу.

– І сміх (сказав Панурґ), і гріх. Як би самому в діру не впасти. Ні, я робитиму так, як обрікся. Ось ми вже давно, присягаюся вірою і дружбою, посланою нам від Юпітера-Філіоса, з вами нерозлий-вода. Скажіть мені свою думку. Женитися мені чи не женитися?

— Воно то (озвався Епістемон) в цьому ділі або пан або пропав, сказати тут щось певне я не зугарен. І як слова старого Гіппократа Коського: судження трудне щось значать для медицини, то в даному випадку вони найслушніші. У мене є дещо на думці, таке, що могло б, мабуть, вирвати вас з халепи, а проте мене це не цілком удовольняє.

Деякі платоники запевняють: хто зуміє побачити свого генія, той зможе узнати свою долю. Я не вельми на їхньому вченню розуміюся і не рвуся до того, щоб ви ступили у їхній слід. Там багато злуди. А переконав мене в цьому приклад одного сумлінного і поважного шляхтича з Естрангури. Це одне.

А потім, друге. Якби ще й досі панували оракули Юпітера-Амона, Аполлона в Ливадії, Дельфах, Делосі, Кіррі, Патарі, Тегірі, Апенесті, Лікії, Колофоні, у Кастальському джерелі, біля Антиохії в Сирії, Бахуса в Додоні між Бранхідами, Меркурія у Фарах біля Патраса, Алиса в Єгипті, Сераписа в Канопі, Фавна в Менальських горах і в Альбуні біля Тиволі, Тиресія в Орхомені, Мопса в Килікії, Орфея на Лесбосі і Трифонія на Левкадії, я б вирішив (а може, й не вирішив би) піти до них послухати, якої вони думки про ваше передузяття.

Одначе ви, самі здорові, знаєте, що вони стали німі як риба відтоді, як прийшов Цар, наш Спаситель, за якого пішли на дно всі оракули і всі пророцтва, десь так, у ясному світлі сонця зникають домовики, ламії, лемури, вовкулаки, гноми і всякі духи тьми. А втім, якби вони навіть панували, я б усе одно відраяв вас вірити їм. На цьому обпікся вже не один.

До того ж, я згадую, як Агрипина лаяла Лоллію Прекрасну, навіщо та спитала в оракула Аполлона Найяснішого, чи побереться вона з цезарем Клавдієм. За це її було банітовано, а потім скатовано.

— Ми (сказав Панурґ) зробимо краще. Огигійські острови, вони розташовані недалеко від порту Сен-Мало. От ми й подамося туди, як відпросимося в нашого царя. На одному з цих чотирьох островів, як я вичитав у добрих і давніх письменників, мешкає чимало чаклунів, волхвів і магів, а на золотій скелі лежить у золотих заковах Сатурн, годований амброзією і божистим нектаром, які йому щодня щедро приносять з неба якісь там птахи (може, це ті самі круки, що харчили у пустелі святого Павла, первого схимника), і точно віщує охочим їхню долю, їхній талан і те, що їх чекає. Хай би що там напряли Парки, хай би що там надумався і вирішив Юпітер, усе це добрий Отець узнає уві сні. Послухаємо, що він у моїй притузі порадить, та й нам буде менше мороки.

— Та це ж (сказав Епістемон) надто видима облуда і надто баєчна баєчка.

Розділ XXV Як Панурґ радився з Гер Тріппою

— Бачте (провадив Епістемон), як ви мені довіряєте, перш ніж вернутися до нашого царя, зробімо ось що. Тут, недалечко від Іль-Бушара, живе Гер Тріппа. А він, ви ж бо знаєте, завдяки астрології, геомантії, хіромантії, метомантії та іншим фиґлям-миґлям пророкує, що має бути. Розважмо про вашу справу з ним.

— Про це я (відповів Панурґ) не знаю, що й сказати. Знаю лише, що колись, поки він розводився перед великим Царем про небесне і трансцендентне, двірські лакеї на сходах, між дверми, чухрали його малжонку, а вона була собі нічогенька. І він, хто бачив усе, що діялося в етері і на землі, хто розглядав усі події, як минулі, так і теперішні, і передбачав будущину, він не бачив, як товкли його половину, і так ніколи про це й не дізнався. Гаразд! Ходімо, як хочте. Ума набиратися ніколи не пізно.

Назавтра наблизилися до оселі Гер Тріппи. Панурґ підніс йому кожуха вовчого — вовки, замашного золоченого самобійця двосічного, в оксамитових піхвах, і півсотні дзвінких грошин-янгеликів; потім навпростець виклав йому свою справу.

Гер Тріппа глянув йому в живі очі і сказав, не роздумуючи:

— У тебе метопоскопія[260] і фізіономія рогача, і не просто рогача, а рогача зганьбленого й знеславленого.

Потім обдивився звідусіль Панурґову праву долоню і сказав:

— Ось оця ледача лінія над горбами Юпітера буває лише в рогачів.

Відтак писалом шпарко поставив кілька цяток, з'єднав їх, за правилами геомантії, і мовив:

— Направду і воістину ти пошиєшся в рогачі одразу по одруженні.

Потім спитав у Панурґа, який його немовлячий гороскоп. Діставши відповідь, негайно побудував його небесну камеру з усіма її кутками і, вивчивши її положення і трикутні аспекти, глибоко зітхнув і вирік:

— Я тобі сказав без обрізків, що ти будеш рогатий, хоч круть, хоч верть. А зараз у мене про це дуже надійна вість, і запевняю тебе — ти будеш рогатий. Та ще й жінка битиме тебе і оббиратиме. В сьомому кутку аспекти геть усі зловісні: тут сходяться у фокус усі рогоносні знаки, такі, як Овен, Тілець, Козоріг та інші. В четвертому кутку Юпітер ущербний, а тетрагонний аспект Сатурна тулиться до Меркурія. Ти набереш повні халяви, мій лебедочку!

— А я (озвався Панурґ) нашлю на тебе трясучку, старий нетяма, бевзь ти, мацапура! Коли всі рогачі зберуться, ти понесеш прапор. Але скажи мені, звідки у тебе цей кліщак між пальцями?

З цим словом він простягнув Геру Тріппу два пальці ріжками, стуливши інші в кулак. Потім звернувся до Епістемона:

— Ось вам правдивий марціяловий Олл, захоплений у житті єдиною справою — спостерігати і вивчати чуже лихо і безголов'я. А дружина його тим часом бахурувала. Наш порадник бідніший за самого Іра, але красується він, козириться і паношиться, мов сімнадцять чортів, коротше, πτωχαλαζών[261], як старожитні цілком слушно охрестили цих псяюх.

Ходімо від цього цимбала, від цього божевільця, від цього біснуватого, хай слухають цю п'яну маячню його дружки — чорти. Такому шарлоті чорти раді прислужитися, це вже напевне. Він навіть азів філософії не знає, а саме: пізнай самого себе, він гадає, ніби бачить сучок ув очах ближнього свого, але не помічає, що в нього самого стирчить у кожному оці по колоді. Це прямий Поліпрагмон, описаний Плутархом. Це друга Ламія, яка в чужих будинках, на людях, при всіх, мала рисячий зір, а у своєму власному була сліпоока, мов кріт; у себе вона нічого не бачила, бо, вертаючись звідкись знічев'я, знімала очі, мов окуляри, і ховала їх до черевика, почепленого за дверми.

При цих словах Гер Тріппа узяв гілочку тамариску.

— Так і треба (сказав Гер Тріппа). Никандр називає це дерево віщим.

— Як тобі хочеться (спитав Гер Тріппа) дізнатися правду дрібніше: за допомогою піромантії[262], аеромантії[263] або ж леканомантії[264], яку так шанували асирійці і яку запровадив у практику Гермолай Варвар? Ось у мідниці з водою я покажу тобі, як два парубійки твою малжонку смалитимуть.

— Коли (сказав Панурґ) пхатимеш до мого заду носюру, не забудь скинути окуляри.

— Або, може, за допомогою катоптромантії[265]? (провадив Гер Тріппа), саме так Дідій Юліан, римський цезар, передбачив усе, що його чекало. Тоді окуляри тобі не знадобляться. Ти побачиш у дзеркалі, як кудовчать твою жінку, так ясно, буцім я тобі її показав у криниці храму Мінерви, під Патрасом. Чи, може, за допомогою коскиномантії[266], яку так шанували римляни, під час урочистих відправ? Візьми решето і кліщі, і ти побачиш чортів і дива. Може, за допомогою альфитомантії, яку згадує Теокрит у своїй Фармацевтиці, або ж алевромантії[267], змішуючи пашницю з борошном? За допомогою астрагаломантії[268]? Дошку для костей завжди можна розкласти. За допомогою тиромантії[269]? Що-що, а бреемонтський сир у мене напохваті. За допомогою гіромантії? Круги у мене крутитимеш ти, і, будь певен, усі вони впадуть по ліву руку. За допомогою стерномантії[270]? Гай-гай, груди ж у тебе курячі. За допомогою лібаномантії[271]? Тоді треба розжитися хоч дрібкою ладану. За допомогою гастромантії[272]? До цього способу вдавалася довго у Феррарі така собі дама Якоба Родиджина, черевомовниця. За допомогою кафалеономантії[273]? Таку звичку мала німчура, смажачи на розпечених жаринах ослячу голову. За допомогою керомантії[274]? Ну, то налий у воду розтопленого воску і побачиш і свою жінку і її дерунів. За допомогою капномантії? Поклади у жар макове і сезамове зерня — яка розкіш! За допомогою аксиномантії[275]? Роздобудь лише товкач і гагат, який ти кинеш потім у жаровню. Таким ось дотепним робом Гомер усе дізнався про Пенелопиних женихів. За допомогою онімантії[276]? Візьмімо олії і воску. За допомогою тефрамантії[277]? Ти узриш, як з попелу постає постать твоєї дружини, та ще й так розкидаючись. За допомогою ботаномантії[278]? Недарма я припас шальвієвий листочок. О, божиста штука ворожіння на фиґових листочках! За допомогою іхтіомантії[279], колись шанованої і практикованої Тиресієм і Полідамантом, з ревністю не меншою, ніж у обрядах у фосі Діна, у гаю, присвяченому Аполлонові, на землях лікіян? За допомогою херомантії[280]? Тоді збирай більше поросят, щоб мати сечовий міхур. За допомогою клеромантії[281], щоб мати змогу знайти біб, як угадники в пирогу на голодну кутю? За допомогою антропомантії[282], якої вживав Геліогабал, римський цезар?

Спосіб цей трохи відразливий, але ти його одтерпиш, адже тобі на роду написано бути рогачем. За допомогою сивіллиної стихомантії[283]? За допомогою ономатомантії[284]? Як тебе нарекли?

— Гімноїдом, — відповів Панурґ.

— Або ж алектріомантії[285]? Я обведу тут кругленьке коло і розіб'ю його перед твоїми очима на двадцять чотири рівні частинки. В кожну впишу літеру за абеткою, на кожну літерку покладу пшеничину, а відтак упущу туди молодого, ще дівича півника. Ось побачите, він подзьобає зерна, покладені на літери Б, У, Д, Е, Ш, Р, О, Г, А, Ч, Е, M і, отже, покаже себе таким самим віщуном, як передбачливий і алектріомантичний когут, який за цезаря Валенте, цікавого знати ім'я свого наступника, склював зерна на літерах Ф, Е, О, Д.

А може, ви більше покладаєтеся на штуку гаруспиції? екстиспиції[286]? на ознаки, пов'язані з летом птахів, зі співом птахів віщих, з годівлею качок?

— На какавелькиспицію, — відповів Панурґ.

— Або ж на некромантію[287]? Як той Аполлон Тиянський оживив Ахілла, як питониха ворожила перед Саулом, так і я б як стій воскресив би когось із небіжчиків, аби він виклав нам усе не згірш, ніж покійник, котрого вичаклувала Ерихто, провістив Помпеєві перебіг і кінець Фарсальської битви. Як же ви, як усі рогоносці, боїтеся мерців, то я вдамся лише до скіомантії.[288]

– Іди ти (гукнув Панурґ) к бісу, мудю солоний, іди псуй усіх албанців, накриєшся гостроверхим шличком. Ти б ще, гаспид, порадив мені підкласти під язика смарагд чи камінь гієни, запастися язиками одудів або ж серцями зелених рахавок, з'їсти серце і печінку якогось гада, аби з ячання і співу лебедів та інших птахів здобути хист, як колись араби Месопотамії, угадувати свою долю.

Забирайся під три чорти, рогоносцю, рогаче, вихресте, бісів чорнокнижнику, антихристовий химороднику!

Ходімо до вашого царя! Я певен, що він не погладить нас по голові, як дізнається, що ми побували у кипілі цього біса довгополого. Каюся, що я ходив туди, і залюбки виклав би сто нобілів і чотирнадцять плебеїв лише за те, щоб той, хто колись дмухав мені в зад, оздобив би зараз своїм плювком йому вуса. Бігме, як же він заморочив мене своїми теревенями, чортівнею, волхвуванням і ворожбитством! Хай його дідько візьме! Кажіть амінь і гайда вип'ємо. Тепер мені днів два, а то й чотири ходити понурою.

Розділ XXVI Як Панурґ радився з братом Зубарем

Наскучивши речами Гера Тріппа, Панурґ минув осаду Гюїм і, затинаючись і чухаючи ліве вухо, сказав братові Жану:

— Звесели мене, барило! Забив мені памороки цей причинуватий глупак.

Послухай, убоїще блудне,

убоїще облудне, убоїще неосудне, убоїще славетне, убоїще раритетне,

убоїще щире, убоїще сіре, убоїще патлате, убоїще косате,

убоїще полив'яне, убоїще олив'яне, убоїще повстяне, убоїще рядняне,

убоїще карбоване, убоїще коване, убоїще муроване, убоїще тиньковане,

убоїще з фресками, убоїще з арабесками,

убоїще пропечене, убоїще підперчене, убоїще луджене, убоїще споруджене,

убоїще тавроване, убоїще нашпиговане, убоїще збите, убоїще склепане,

убоїще застраховане, убоїще гарантоване, убоїще гартоване,

убоїще облицьоване, убоїще обкладене,

убоїще зернисте, убоїще наживлене, убоїще намахане, убоїще гудронне,

убоїще жупанне, убоїще доброзичливе,

убоїще відложне, убоїще обшарпане, убоїще лаковане, убоїще ебенове,

убоїще магоневе, убоїще букшпанове, убоїще мелодійне,

убоїще латинське, убоїще пасбульове, убоїще гакисте,

убоїще шпагасте, убоїще дике, убоїще нестямне,

убоїще палке, убоїще спесиве, убоїще спочутливе,

убоїще надуте, убоїще ґречне, убоїще гоже,

убоїще оприскливе, убоїще палахке, убоїще думне,

убоїще примітивне, убоїще активне, убоїще семимильне,

убоїще колосальне, убоїще вітальне, убоїще клавстральне,

убоїще монахальне, убоїще семижильне, убоїще субтильне,

убоїще не начасі, убоїще в запасі, убоїще вакаційне,

убоїще сварливе, убоїще хтиве, убоїще женихливе,

убоїще руче, убоїще злюче, убоїще голінне,

убоїще абсолютне, убоїще резолютне, убоїще тілисте,

убоїще головате, убоїще багате, убоїще одважне,

убоїще куртуазне, убоїще жеребець, убоїще хай тобі грець,

убоїще блискуче, убоїще свистюче, убоїще суче,

убоїще шмаркате, убоїще шармантне, убоїще пікантне,

убоїще прудке, убоїще просте, убоїще ні те ні се,

убоїще сороміцьке, убоїще несвітське, убоїще ласе,

убоїще щасливе, убоїще брехливе, убоїще макоцвітне,

убоїще боєць, убоїще молодець, убоїще на дуду грець,

убоїще вріж поли, убоїще хоч куди, убоїще Господь не приведи,

убоїще товстогузне, убоїще дебеле, убоїще дрин горющий,

убоїще рафське, убоїще гвельфське, убоїще орсинське,

убоїще сію, убоїще вію, убоїще повіваю,

убоїще каботажне, убоїще кухонне, убоїще родоначальне,

убоїще лялькове, убоїще осине,

убоїще алідадичне, убоїще альгамаличне, убоїще алгебричне,

убоїще здоровенне, убоїще благословенне, убоїще проїстливе,

убоїще некрушиме, убоїще непогамовне, убоїще невгавне,

убоїще сумирне, убоїще покірне, убоїще скірне,

убоїще дотикальне, убоїще мускулате, убоїще жилаве,

убоїще трагічне, убоїще сатиричне, убоїще підсобне,

убоїще печатне, убоїще можеське, убоїще лепетливе,

убоїще мурмотливе, убоїще перунне, убоїще молотливе,

убоїще пишне, убоїще вишнє, убоїще пахтюче,

убоїще дзвінке, убоїще лунке, убоїще ярливе,

убоїще дмухливе, убоїще хропливе, убоїще скріпне,

убоїще гульливе, убоїще грабливе, убоїще жартливе,

убоїще шпорне, убоїще каблучне, убоїще незручне,

убоїще недоносок, убоїще вишкребок, убоїще вибрудок,

убоїще вимазане, убоїще порхавок, убоїще кульбіт,

убоїще куля, убоїще дуля, брате Жане, друже мій, я тебе шаную, як нікого, а тому приощадив тебе на десерт. Скажи мені, як ти гадаєш: женитися мені чи не женитися?

Брат Жан, уже в веселому гуморі, відповів йому:

— Женись, трясця твоїй матері, женись, та дивись, потім не журись. Коротше, ти тут ханьки не мни. Ниньки ж увечері щоб і викликали вас молодих. На Бога, чого ти моняєшся? Хіба ти не знаєш, що кінець світу не за горами? Сьогодні ми стали на два трабюти[289] і півтуази до нього ближче, ніж були позавчора. Антихрист, як я вже чув, народився. Щоправда, він лише дряпає мамку і няньок і поки не вивалює своїх скарбів, бо ще малий. Crescite, nos qui vivimus, multiplicamini[290] (так написано у Требнику), адже лантух зерна коштує у нас три патаки[291], а барильце вина — шість бланків. Ти що, і на Страшний суд, dum venerit judicare[292], хочеш явитися повнояєчним?

— У тебе (сказав Панурґ) розум ясний і погідний, брате Жане, цілосвітнє убоїще, і мовиш ти до пуття. Саме про це, пливучи через Геллеспонт з Азії до Европи, у Сест, до своєї любаски Геро, благав Нептуна і всіх богів морських Леандр Абидоський:

Дуже йому вже не хотілося гинути повнояєчним.

І ось моя постанова: віднині у всьому моєму Сальмі кожному смертникові перед стратою дозволятиметься день-два пожирувати досхочу, аби в сім'янику він не мав чим зобразити літеру ігрек. Така многоцінна річ не повинна марнуватися! Може, він когось ще сплодить. Так він помре спокійно, лишивши жити за себе другого.

Розділ XXVII Як весело наставляв Панурґа брат Жан

— Святим Раґоме свідчуся (сказав брат Жан), я, друже мій щирий, не нараю тобі нічого такого, чого б бувши тобою сам не зробив. Тільки зваж і пильнуй, щоб ти як пужив, то пужив рівно і невтомно. А пристанеш, тоді, побідахо, тобі каюк. Станеться тобі те саме, що мамкам: відлучать дитину, і молока катма. Якщо мантула твоя вакуватиме, вона теж утратить молочко і тільки сечу ганятиме. Яйця теж у тебе марно в калитці теліпатимуться.

Отож краще тебе про це попередити, друже мій. Я знаю багатьох, хто вже не міг, коли хотів, бо не робив, коли ще міг. Так само втрачаються, за свідченнями фахівців, всі привілеї, як ними не користуватися. Тим-то, синашу, змушуй цих прихованих, маленьких троглодитів вічно працювати. Заборони їм поводитися, як шляхті — жити на ренту, байдикуючи.

— Гаразд (відповів Панурґ), брате Жане, моє ліве убоїще, я тобі вірю. Ти береш бика за роги. Без обрізків та околясів ти остаточно розбив страх, який тільки міг закрастися до моєї душі. І хай тобі поможе небо за теє ніколи не мазати. Отож, за твоєю порадою, я женюсь. І тут я не схиблю. А що у мене заведуться гарненькі покоївки, то ти до мене прийдеш і станеш ласкавцем сестринства. Це на першу частину твоєї казані.

— Послухай (сказав брат Жан) оракула вареннських дзвонів. Що кажуть вони?

— Я зрозумів (відповів Панурґ). Їхній передзвін, їй-бочку, здається мені ще доленоснішим, ніж дзвін котлів Юпітера Додонського. Слухай:

Присягаюся, я женюсь: мене до цього кличуть чотири стихії. Хай буде моє слово міцніше за мідний мур!

А ось що я скажу на другу частину. Мені здається, що Моє Батьківство викликає в тобі якісь сумніви, породжує зневіру через те, що дебелий бог садів мені, по-твоєму, не дуже потурає. Зроби ласку, повір мені, прошу тебе: він у мене циба і добрий ходільник, легкий, бігкий, імкливий, ніколи не підводить. Досить попустити смича, тобто повідка, показати йому здобич і сказати: піль, бровко!

А як навіть майбутня моя жона у венериних радощах яритиметься так, як колись Мессаліна чи англійська маркіза Винчестерська, то, повір мені, вгонобляючи її, мого палу не убуде.

Мені відомо, що сказав Соломон, а він як-не-як у цій справі був битий жак. Після нього Арістотель заявив, що біла челядь з натури своєї невситима, я ж і собі, хай усі знають, маю причандал такого самого калібру, та ще й разуразний.

Тільки, прошу тебе, не станови мені за взірець таких легендарних блядунів, як Геркулес, Прокул, Цезар і Магомет, який в Алькорані хвалиться, що у своїй чоловічій сназі збіжить з шістдесятьма шпаклярами. Бреше, подляк!

Не становіть мені за взірець індійця, про якого роздзвонили Теофраст, Пліній та Атеней, нібито завдяки якомусь зіллю він зробив за день сімдесят ходок. Я цьому не вірю. Цифра взята зі стелі. І тебе прошу не вірити. Але я прошу тебе вірити і вважати за правду, що мій природний атрибут, мій священний Ітифаллус, мессір Котале Альбінга — первый у світі.

Слухай-но сюди, убоїще! Чи бачив ти колись рясу каїрського ченчика? Коли її вносили до чийогось житла, відкрито чи потаєнці, нараз, через якусь її моторошну силу, усі мешканці і підсусідки, тварини і люди, чоловіки і жінки, геть усі, аж до котів і пацюків, казилися. Присягаюсь, я не раз і не два переконувався, що в моєму гульфику грає енергія ще дивовижніша.

Я не збираюся з тобою теревені-вені, галу-балу правити, та якось на Страстях, розігруваних у Сен-Максені, входжу я до вертепу і бачу, як завдяки його добрій силі і потаємній питоменності нараз усі, і лицедії, і глядачі, так страшенно спокусилися, що не було жодного янгола, людини, чорта або ж чортиці, кому б не закортіло пожирувати. Суфлер кинув свого зшитка, той, хто архангела Михаїла вдавав, спустився на кін, як бог з машини, дияволи повискакували з пекла і замели всіх сердешних молодичок, навіть Люципер і той рвався, як собака на ретязі.

Отож, збентежений цим рейвахом, я дав дмухача з вертепу, не кажи ти цензор Катон, — той, побачивши, яку колотнечу спричинила на Флораліях його поява, мерщій ретирувався.

Розділ XXVIII Як брат Жан переконував Панурґа, що рогоносіння йому не вадить

— Воно то так (сказав брат Жак), але все гризе зуб часу. Нема такого мармуру і такого порфиру, який би не крушився і не занепадав. Нині ти ще на силі, але через кілька років ти признаєшся мені, що в тебе замість живчика якийсь дармовисик. Уже бач сідь проростає. Борода і сірими, і білими, і бурими, і чорними нитками засіялася, уподібнившись до такої собі мапи півкуль земних. Диви: ось Азія, це Тигр і Євфрат; ось Африка, це Місячна гора. Бачиш Нільські болота? А там он — Европа. Бачиш Телем? Осьсьо пасмо, геть біле, це гори Гіперборейські. Їй-бочку, друже мій, коли гори засніжені, я маю на увазі голову і підборіддя, то в гульфикових долах спекоти не діждешся.

— А, щоб тебе в німі дошки положили! (скрикнув Панурґ). Ти не знаєш топики. Коли в горах сніг, то в долах грімниці, блискавки, громові стріли, хлюща, червоні іскри, перуни, буря і всі чорти. Тобі треба доказів? Їдь до Швейцарії і оглянь озеро Вундерберліх, за чотири льє від Берна, на Сіонську сторону. Ти мені сідь витикаєш, а згадайно про пор, за примхою природи, в цієї цибулі голівка біла, а хвіст зелений, прямий і тужавий.

Щоправда, я теж у собі підмітив деякі симптоми старощів, сказати б, старощів бодренних, але про це мовчок, хай це буде між нами. А все тому, що я до доброго винця прилюбився, як ніколи; і, як ніколи, боюсь наскочити на кепське вино. В цьому відчувається щось близьке до занепаду, тобто уже з півдня звернуло.

Дарма! Почарківець я доброго, як і колись, розливу. Старощів я не боюсь, хрест мене вбий! Не це мене непутить. Я боюсь, що під час довгих відлучок нашого царя Пантаґрюеля, якому я вірний попутник, навіть у чорта на рогах, малжонка моя зробить і мене рогатим. Це слово тне мене наповал! Бо всі, з ким я тільки про це забалакував, лякають мене і вбивають у голову, що так мені небеса присудили.

— Не всяк (мовив брат Жан) охочий рогач. Якщо ти рогач, ergo[293] твоя жінка буде гарна, ergo вона добре ставитиметься до тебе, ergo ти матимеш багато друзів, ergo ти спасешся. Така чернеча топика. Бо це ж тобі на краще, гріховоде! Ти зазнаєш раювання. Ущербку це тобі не принесе. Зате добра тобі прибільшає.

І якщо тобі так написано, навіщо проти рожна перти?

Скажи, убоїще мляве, убоїще хиренне,

убоїще благе, убоїще старе, убоїще ветхе,

убоїще занепаде, убоїще тряхле, убоїще замшіле,

убоїще мокре, убоїще знівечене, убоїще розм'якшене,

убоїще розбите, убоїще побите, убоїще розслаблене,

убоїще безвільне, убоїще всохле, убоїще здохле,

убоїще виснажене, убоїще вичавлене, убоїще висилине,

убоїще вимите, убоїще виточене, убоїще кволе,

убоїще мелене, убоїще шатковане, убоїще перекручене,

убоїще сонне, убоїще звалене, убоїще впале,

убоїще порожнисте, убоїще голе, убоїще куце,

убоїще кальне, убоїще рідке, убоїще дрисливе,

убоїще макушливе, убоїще мішкувате, убоїще оприскливе,

убоїще луб'яне, убоїще показне, убоїще паношне,

убоїще брижувате, убоїще бабкувате, убоїще зморшкувате,

убоїще блудливе, убоїще червиве, убоїще спесиве,

убоїще заміркувате, убоїще дірчасте, убоїще морхле,

убоїще мітрасте, убоїще шапкасте, убоїще помпасте,

убоїще сопливе, убоїще шмаркате, убоїще нечисте,

убоїще умазане, убоїще занечищене, убоїще нехарне,

убоїще пузиристе, убоїще морщисте, убоїще паскудне,

убоїще понуре, убоїще вихудле, убоїще спощене,

убоїще захарчоване, убоїще спрацьоване, убоїще струджене,

убоїще зірване, убоїще мертвородне, убоїще червиве,

убоїще побіденне, убоїще горопашне, убоїще репнуте,

убоїще спущене, убоїще розхряпане, убоїще розклепане,

убоїще викладене, убоїще скаплунене, убоїще вихолощене,

убоїще виложене, убоїще зглечене, убоїще кастроване,

убоїще язвенне, убоїще варікозне, убоїще гангренозне,

убоїще розгвинчене, убоїще золотушне, убоїще скупердяйливе,

убоїще пріле, убоїще легле, убоїще заваляще,

убоїще куксувате, убоїще безпале, убоїще пропале,

убоїще зморене, убоїще замліле, убоїще розшарпане,

убоїще трепановане, убоїще смагляве, убоїще заманіжене,

убоїще хиряве, убоїще миршаве, убоїще захляле,

убоїще змарніле, убоїще занепале, убоїще оспале,

убоїще улещене, убоїще приголублене, убоїще обласкане,

убоїще вичавлене, убоїще розчленоване, убоїще вительбушене,

убоїще законене, убоїще зачате, убоїще вичорнене,

убоїще поточене, убоїще згризене, убоїще синкоповане,

убоїще корковане, убоїще п'явковане, убоїще хоровите,

убоїще розбите, убоїще розпороте, убоїще почикрижене,

убоїще прозірчасте, убоїще щербате, убоїще облуплене,

убоїще запалене, убоїще дихавичне, убоїще пакосливе,

убоїще ти бісове, Панурґ, мій друже, як тобі це уготовано наперед, невже ти кинешся планети назуспіт повертати? Всі сфери небесні переплутувати? У рушіях Фатума дошукуватися похибок? Затуплювати веретена, обмовляти мотовила, оббрехати бобини, зганити шпулі, обгудити нитки, порозпускати нитки Парок? Та ти здурів, убоїще! Ти гірший за тих Гігантів. Послухай, убоїще. Що тобі краще: бути ревнивцем безпричинно чи стати рогатим, сам того не відаючи?

— Я б не хотів (відповів Панурґ) ні того, ні того. Та як я одного дня помічу, що став тим або тим, то дам лад, аби тільки дубці не перевелися.

Далебі, брате Жане, ліпше мені не женитися. Послухай, що мені мовлять дзвони, тепер вони зовсім близько:

Ісусехристе! Я вже не знаю, на яку ступити. Чому ж тоді ви, голови у богородицях, не вигадали якогось засобу проти цього? Невже одружених чоловіків так покривдила природа, що їм годі прожити на цьому світі, не скотившись у провалля і вовчі ями рогоносіння?

— Я можу (сказав брат Жан) навчити тебе хитрощам, завдяки яким твоя жінка ніколи не наставить тобі роги, як ти цього не допустиш сам.

— Спасибі тобі (відгукнувся Панурґ), убоїще оксамитове. Ну, то я слухаю, друже мій.

— Замов собі (сказав брат Жан) персня у Ганса Каруеля, великого ювеліра царя Мелінда.

Ганс Каруель був чоловік учений, досвідчений, одукований, був чоловік почтивий, добрий, справедливий, великодушний, милосердний, до того ж щедрий даритель, філософ, але з веселунів, добрий товариш і балясник, яких мало; ходив з черевцем, похитуючи головою, і вдався трохи вайлуватий. Уже на схилку свого віку одружився з донькою бальї Конкордата, жінкою молодою, гарною, звабливою, гожою, зальотною, дуже грайливою з сусідами і служниками. Ось чому і кількох тижнів не минуло, як він став ревнивим, як тигр, і запідозрив її в походеньках на стороні. З метою запобігти цьому почав він її частувати казочками про страшні напасті, спричинені перелюбом; зчаста читав їй переказ про цнотливих жінок; розводився про сором'язливість; подарував їй книгу Похвала подружній вірності, останніми словами проклинаючи підступність заміжніх жінок перелюбниць; а ще підніс їй гарний ґердан, східними шафірами обсаджений. Попри все, вона не переставала загравати і пускати бісики сусідам, тільки збільшуючи цим його ревнощі.

Одної ночі, коли він лежав біля неї, мучений гризотами, йому приснилося, що він зустрівся з Дияволом і розповів тому про свою біду. Диявол його потішив і надів йому на підмізинець каблучку, кажучи: «Дарую тобі цю каблучку; поки перстень буде в тебе на пальці, твоя жінка не зійдеться з іншим без того, щоб ти не знав і не дав на це згоду». — «Красно дякую (сказав Ганс Каруель), пане Дияволе! Я радше Магомета зречуся, ніж дозволю зняти його з пальця». З цим Диявол і згинув. Ганс Каруель, сповнений радости, прокинувся і усвідомив, що він устромив пальця у теє як його? своєї жінки. Ага, я забув сказати, що жінка його, відчувши це, відсунула свій зад, ніби кажучи: «Ба ні, не це треба туди пхати»; і тоді Гансу Каруелю здалося, ніби в нього хочуть украсти його каблучку.

Ну що, чим це не надійний засіб? Беручи це за приклад, подбай, як ти мені віриш, про те, щоб каблучка твоєї жінки зоставалася постійно на пальці.

Тут завершилася їхня розмова і завершилася їхня виправа.

Розділ XXIX Як Пантаґрюель скликав на раду богослова, лікаря, законника і філософа, аби вирвати Панурґа з халепи

Прийшовши до палацу, розповіли вони Пантагрюелю про свою виправу і показали йому вірш Коцького. Пантагрюель, прочитавши його й перечитавши, сказав:

— Ця відповідь мені так до подоби, як ні одна досі. І означає вона ось що: кожен з нас, женихаючись, має бути суддею власних замірів і радитися лише з самим собою. Я завше такої думки тримався і висловив її попервах, тільки-но про це зайшла мова. Одначе в душі, пригадується, ви кпили тоді з мене, і ось ваша самонадія і самолюбство і збили вас на манівці. Вчинімо інакше. Отож, усе, чим ми є і що маємо, зводиться до трьох речей: душі, плоті і нашого маєтку. І пильнувати за всім цим приставлено трьох категорій людей: до душі — теологів, до плоті — медиків, до маєтку — правників. Тим-то пропоную запросити на недільний обід теолога, медика і юриста. Гуртом ми й розглянемо ваш амбараш.

— Святим Піко свідчуся (озвався Панурґ), нічого путнього з цього не вийде, наперед знаю. Бачте, як у цьому світі погано влаштовано: пасти наші душі довіряємо попівству, хоть більшість із них єретики, тіло — ескулапам, хоть самі вони зневажають ліки і ніяких засобів не прописують, а наш статок — адвокатам, хоть судові заступники між собою не процесуються.

— Це міркування дворака (сказав Пантагрюель). Але перший ваш пункт я спростовую, бо головне, чи то пак — єдине і виняткове заняття добрих отців у тім і полягає, аби вчинками, словами і писаннями скоренити заблуди та єресі (навряд щоб при цьому самі вони з'єретичилися) і глибоко вщепити в людське серце живу і щиру віру католицьку.

Другий пункт я конфірмую, бо добрі лікарі більше вдаються, як ходить про власне здоров'я, до профілактичних та запобіжних заходів і тому терапії і фармакології не потребують.

Третій пункт теж мене влаштовує, бо добрі адвокати з шкури пнуться, боронячи і відстоюючи чужі права, і в них не залишається ні часу, ні дозвілля про свої права дбати.

А проте наступної неділі ми закликаємо від попів отця Гіппотадея, від медиків — магістра Рондибіліса[294], а від правників — нашого друга Брідуа.[295]

Окрім того, я гадаю, що нам слід дотримуватися питагорійської тетради, а тому четвертим співбесідником пропоную запросити нашого покірника, філософа Труйоґана[296], бо такий іменитий філософ, як Труйоґан, розлущує дуже просто всі каверзні питання. Карпалиме, подбайте, щоб зібрати у неділю всіх чотирьох за обіднім столом.

— По-моєму (сказав Епістемон), ви обрали найкращих у нашій батьківщині людей. Одне, що кожен із них у своїй царині дока (це безперечно), а друге, що Рондибіліс нині жонатий, а до того не був, Гіппотадей ніколи не був жонатий, ні давніше, ні тепер, Брідуа колись був жонатий, а тепер ні, а Труйоґан завжди був жонатий: і давніше, і тепер. Від одного обов'язку я Карпалима звільняю: як ви не проти, я сам беруся закликати Брідуа, це мій давній знайомий, і мені цікаво знати про успіхи і кар'єру його великорозумного й ученого сина, який слухає в Тулузі лекції вельми ученого і шанованого Буасоне.

— Чиніть (сказав Пантагрюель) на ваш розсуд. І з'ясуйте, чи не зможу я чимось прислужитися його синові і премудрому панові Буасоне, якого я люблю і шаную як найкваліфікованішого у своїй царині науковця. Для них я, кров з носа, а все, що можу, зроблю.

Розділ XXX Як богослов Гіппотадей давав Панурґові поради щодо женихання

Обід наступної неділі ще не був готовий, а гості вже прийшли, окрім Брідуа, фонбетонського поручника. Коли подано другу страву, Панурґ, віддавши поклін, промовив так:

— Панове! Ходить лише про одне: женитися мені чи не женитися. Як ви не розв'яжете мого заклопотання, то я матиму його за таке саме нерозв'язне, як Алліакові Insolubilia[297]. Бо ви, кожний у своїй царині, люди обрані, відібрані і перепущені, як добірний горох крізь решето.

Отець Гіппотадей на запит Панурґа і поклони всіх присутніх промовив напродиво скромно:

— Друже мій! Ви питаєте поради у нас, але насамперед слід порадитися з самим собою. Чи бажання тіла вас сильно діймає?

— Дуже сильно (відповів Панурґ), даруйте вже мені, панотче.

— Нічого (мовив Гіппотадей), мій друже. Але, бачивши ваші тарапати, Пан-Біг, мабуть, і посилає вам дар і благодать повздержливости?

— По правді сказати, ні, — відповів Панурґ.

— Тоді, мій друже, женіться (сказав Гіппотадей). Бо краще женитись, ніж горіти в огні сласноти.

— Ось що значить (скрикнув Панурґ) говорити діло, не ццркумбілівагінуючи довкола горшка. Дуже вам вдячний, ваша превелебносте. Тепер я твердо поклав женитись, і то невдовзі. Запрошую вас на весілля. Трясця твоїй матері, ну й гульнемо ми з вами! Дістанете весільну стрічку, а потім ми скуштуємо, чорти б його батька нівечили, гусочки, якої жінка нам не засмажить. А що я вас ще проситиму: відкрийте бал і потанцюйте з якоюсь дівицею, зробіть мені таку ласку і таку честь. Лишається ще одна заковика, зовсім маленька, маніпусенька: чи буду я рогатий?

— Аж ніяк, мій друже (відповів Гіппотадей), як захоче Бог.

— Святі всі при нас! (вигукнув Панурґ). Куди ви мене посилаєте, люди добрі? До аби да коби, а від них же в діалектиці і всі ці розбіжності і нісенітниці. Якби мій заальпійський віслюк літав, то мій заальпійський віслюк мав би крила. Як Бог захоче, я не буду рогатий, зате я буду рогатий, як Бог цього схоче.

Отакої! Аби ж це був такий варунок, що надається до подолання, я б так не побивався. Але ви мене посилаєте до таємної ради Господа, до його потішної палати. А як же туди стежку знайти нам, французам? Ваша превелебносте! Здається, на весілля до мене вам краще не йти. Галас і репет весільчан вам памороки заб'ють. А ви ж кохаєтеся в супокої, тиші, самоті. Я думаю, ви не прийдете. Та й танцюриста з вас ніякий, ще осоромитесь, бал відкриваючи. Ліпше я пришлю до вашої келії шкварок, а заодно і весільну стрічку. Там і вип'єте, спасибі вам, за наше здоров'я.

— Друже мій (сказав Гіппотадей), зрозумійте мене, прошу вас, правильно. Коли я кажу: як Бог захоче, хіба ж це ураза для вас? Хіба це погано сказано? Хіба ця умова блюзнірська або зневажлива? Адже я цим славлю Господа, нашого Творця, Промислителя і Спасителя. Адже тільки в ньому єдиному я визнаю щедреця всякого добра. Адже я цим декларую, що всім ми завдячуємо його благостині, без нього ми ніщо, нічого не варті і ні до чого не вдатні, поки він не осінить нас своєю святою благодаттю. І всі почини наші підлягають канонічному законові, отож людина замишляє, а Бог управляє, і на все його свята воля, як на небі, так і на землі. Адже я щиро зохваляв благословенне його ім'я.

Друже мій, як Бог захоче, ви не будете рогатим. Не побивайтесь, гадаючи, ніби знати його волю у цьому питанні годі і, щоб узнати її, треба удатися до його таємної ради і блукати по палаті його пресвятих управ. Бог дарував нам велику ласку, він нам їх відкрив, звістив, витолкував і ясно для всіх накреслив у Святому Письмі.

У ньому ви й прочитаєте, що ніколи не будете рогатим, тобто що ваша жінка ніколи не бахуруватиме, як візьмете її з доброї родини, виховану чесною і честивою, привчену знатися і водитися з людьми високої моралі, любити і боятися Бога, годити йому вірою і дотриманням пресвятих його заповідей, боятися прогнівити його і втратити його ласку через свою маловіру або через ламання закону Божого, що суворо забороняє перелюб і приписує горнутися до мужа свого, його єдиного вгонобляти, йому єдиному служити і його єдиного, після Бога, кохати.

Аби їй у цих правилах укріпитися, ви і собі вщедряйте її подружньою ласкою, наставляйте її на добру путь, показуйте їй благий приклад, самі у вашому шлюбі плекайте скромність, чистоту і чесноту, щоб і вона їх плекала, бо не те дзеркало прекрасне і бездоганне, що багатшою позолотою й самоцвітами оздоблене, а те, що вірно відбиває речі, — достоту так і жінка заслуговує більшої поваги не та, що пишає багатством, вродою, гожістю чи блакитною кров'ю, а та, що найпаче, з Божої помоги, шанується і в доброзвичайності мужеві підпора.

Бачте, цариця-Місяцівна позичає світло не від Меркурія, не від Юпітера, не від Марса і не від одної іншої планети чи там зірки; вона дістає світло не від кого іншого, як від свого малжонка — Сонця, і дістає аж стільки, скільки сонце здатне випромінювати, залежно від свого положення. Станьте ж і ви для своєї половини зерцалом і зоровзором цноти і чести. І повсякчас моліть Бога, щоб він завжди милосердував про вас.

— Виходить (сказав Панурґ, покручуючи вус), що мені треба взяти ту мудру жінку, яку оспівав Соломон? Та її вже давно немає на світі, повірте мені. Я її зроду, скільки знаю, у живовидячки не бачив, хай Бог мене милує. А все ж велика вам дяка, панотченьку. З'їжте ось цей кусничок марципану: травленню допомагає, і запийте кларетом на кориці — для шлунка корисно. А ми продовжимо.

Розділ XXXI Як давав пораду Панурґові лікар Рондибіліс

Панурґ повів річ далі, мовлячи:

— Перше, що сказав холощій сосиньяцьких монахів, потому як кастрував брата Шодорея, було: «Хто далі?» Так само і я скажу: «Хто далі?» Отож, пане магістре Рондибіліс, зовсім коротко: женитися мені чи не женитися?

— Мулом-виноходом (озвався Рондибіліс) присягаю, не знаю, що вам на це й відповісти. Ви самі кажете, що бруд ваш піднімає вушка. На медичному факультеті мене навчали (а підказали нам це ще давні платоніки), що плоть можна усмиряти п'ятьма способами. На першому місці — вино.

— Авжеж (сказав брат Жан). Коли я п'яний, мені б тільки лягти і пухнути.

— Зрозуміло (мовив Рондибіліс), надмірне винопиття. Справді, пияцтво спричиняє в людському організмі охолодження крови, розшарпання нервів, непродуктивне розчинення сімени, притуплення чуттів і безладність рухів, а все це перебаранчає актові запліднення. Направду, ви ж бачите, як Бахуса, бога п'яндиголів, малюють безбородьком, у жіночій одежі, істотою жінкуватою, євнухом і кастратом. Інша річ, як п'єш вино до міри. Про це свідчить давнє прислів'я, де мовиться, що Венера ніжки б ознобила, якби не було при ній Церери і Бахуса. На думку старожитніх, як воно викладено у Діодора Сицилійського, а також на думку лампсакійців, як указує Павсаній, мессір Приап був сином Бахуса і Венери.

На другому — деяке зілля і рослини, які роблять людину фриґідною, причинуватою і яловою. Саме такі, як це перевірено, nymphaea heraclia[298], америна, верба, конопля, жимолость, тамариск, вітекс, мандрагора, цикута, зозулинець, шкіра гіпопотамова та інші, що, в організмі людини, завдяки своїй елементарній силі, а також завдяки специфічній дії, заморожують і вбивають життєдайне сім'я або ж розбивають токи, що приваджені доставляти його до місць, передбачених Природою, або ж заснічувати шляхи і ходи, якими воно стікає. І навпаки, ми маємо ті засоби, що людину роз'ярюють і збуджують і схиляють до шморгання.

— Мені це ні до чого (сказав Панурґ), дяка Богові. А от як ви, пане магістре? Тільки не майте мені цього за зле. Я вам лиха не зичу.

— На третьому (сказав Рондибіліс) — завзята праця. Бо тоді стається великий відлив у тілі, кров, розтікаючись по ньому, аби живити кожен член, не має ні часу, ні дозвілля, ні змоги на цю сім'янисту і залишкову після третього травлення секрецію. Природа не розтрачується, вважаючи важливішим підтримування життя індивідальности, ніж розмноження свого роду і людства. Ось чому Діана, названа цнотливицею, вічно полює. Ось чому castra[299] походить від casta[300], бо в таборі невтомно поралися атлети і воїни. Ось чому Гіппократ у книзі De aere, aqua et locis[301] пише, що певні скитські народи в любовних іграх кволилися, мов ті євнухи, бо вони завжди були на конях і завжди у бою, тоді як, на думку філософів, Неробство — мати Пещоти.

Коли Овідія спитали, чому Егіст блудствує, він відповів, що тільки з гультяйства і що, як гультяйство скоренити, то штука Купідона згине. Лук, сагайдак і стріли стануть йому за тягар: він уже не підстрелить нікого. Бо з нього не такий уже добрий лучник, щоб уразити стрілою журавля в небі чи вистеженого у лісі оленя (як колись парфяни), тобто як люд непогамовний і ручий. А Купідонові подавай вайлів, лежебок, сибаритів. Недарма Теофраст на запитання, що це за звір, що це за штука — романсування, відповів, що це поривання гулящих умів. Діоген теж сказав, що гулі це робота для людей не робочих. Тим-то і в Канаха, сницаря сикіонського, переконаного, що Безділля, Ледарство, Порожнювання — це пахолки Розпусти, Венера сидить, а не стоїть, як у всіх його попередників.

На четвертому — пильне студіювання, бо тоді відбувається неймовірне розкладення токів, таке, що немає чим пропхнути до відповідних органів цю плідну секрецію і роздути порожнисту жилу, призначену викидати її для продовження роду людського.

Справді, гляньте на людину, поглинуту розумовою роботою: бачте, як напнуті всі артерії її мозку, не кажи ти тятива арбалета, з тим щоб швидше постачати його токами, здатними наповнити шлуночки, що відають здоровим глуздом, уявою і тямою, метикуванням і судженням, пам'яттю і спогадом, і щоб легко їх переганяти від одного до іншого ходами, чітко відведеними анатомією на краю чудової мережі, де закінчуються артерії, беручи свій початок у лівому сердечному закамарку, і куди, зрештою, виходять, проблукавши довгими манівцями, жизняні токи, аби стати токами животними. Отож-бо у такої зайнятої людини всі природні потреби зависають, усі зовнішні відчуття відключаються, коротко, вам здається, ніби вона не живе сама по собі, а витає поза собою в екстазі, і ви скажете, що мав якусь рацію Сократ, стверджуючи, що філософія не що інше, як наука про смерть.

Може, через це Демокріт себе потемнив: він вважав, що осліплення не таке небезпечне, як поверхове самоспоглядання, бо зосередитися заважає, як йому здавалося, неуважний зір.

Ось чому не розповиває свого віночка Паллада, богиня мудрости і заступниця науковців. Ось чому неблазні Музи. Ось чому вічні невиннятка Харити. І, пригадується, я читав, як Купідонова матір, Венера, допитувалася сина, чому він Муз не чіпає, а він на те: Музи такі гарні, такі чисті, такі честиві, такі цнотливі і такі клопотливі: та зорює, та вичисляє, та вимірює, та риторствує, та віршує, та музикує, і от він при підході до них, стидаючись і боячись нашкодити, опускає лука, замикає сагайдак і гасить смолоскип. А потім знімає з очей пов'язку, щоб ліпше їх роздивитися і послухати солодкі співи й оди. І знай собі тішиться, не натішиться, зачарований їхньою красою і гожістю, поки його ця гармонія не присипляє. Де вже йому щось починати чи перебаранчати їм у заняттях.

Ось коли до мене дійшло, чому Гіппократ у вже згаданій книзі, пишучи про скитів, і в книзі під титулом De geniture[302] мовить, що всі люди стають безплідні, як їм перерізати паротидні артерії (тобто привушні), з причини, наведеної вже мною, як я говорив про розкладання токів і про одухотворену кров, що тече в жилах; а ще він доводить, що дітородний апарат зв'язаний з мозком та хребтом.

На п'ятому — злягання.

— Аж ось діждався і я (сказав Панурґ). Цей засіб саме для мене. А інші хай як собі хочуть.

— Ось його (сказав брат Жан) брат Росцелін, пріор марсельської обителі Святого Віктора, називає умертвінням плоті. Зате я дотримуюся думки схимника зі скиту Святої Радеґунди, що під Шінооном. Він казав, що тебаїдські пустельники краще б замість умертвляти свою плоть поскромили хіть і приборкали ярливість, повторюючи це двадцять п'ять-тридцять разів на день.

— Панурґ (сказав Рондибіліс) — ставний постаттю, поміркованої вдачі, до того ж чоловік у соку, первої молодости, якраз на порі, і прагнення його женитися цілком законне. Досить йому знайти жінку ярливу, і вони сплодять дітей, достойних запанувати на будь-якій заморській території. І що швидше, то й краще, як він хоче дітей вивести в люди.

— Пане магістре (сказав Панурґ), це буде дуже скоро, запевняю. Під час вашої вченої промови блоха, що в моїм вусі сидить, ніколи ще мене так не лоскотала. Ви в списку весільчан. Ми з вами гульнемо на всі заставки, обіцяю вам. Сподіваюся побачити і вашу дружину і, звісно, її сусідок. Ставки відкриті!

Розділ XXXII Як Рондибіліс оповістив, що роги — це природний додаток до шлюбу

— Зостається (провадив Панурґ) з'ясувати ще одну деталь. Ви бачили на римській корогві напис СШР? То це означає не сенат і народ римський, а сіреньке і ніяке розумування. Чи буду я рогатий?

— Достолиха! (покликнув Рондибіліс). Знайшли про що питати! Чи будете ви рогаті? Друже мій, я одружений, і вас чекає Гіменей. Ну, то запишіть у своєму мозку залізним стилосом ось що: кожен жонатий чоловік наражається на небезпеку носити роги. Роги — це природний додаток до шлюбу. Тінь не йде так вірно утропі за тілом, як за жонатим роги. І, як ви почуєте, що про когось кажуть: «Він одружений», і подумаєте: «Отже він має або мав, або матиме роги», вам ніхто не закине, що у вас кульгає логіка.

— Гіпохондрик ви бісовий! (гукнув Панурґ). Оце сказонули!

— Друже мій! (відповів Рондибіліс). Гіппократ, вирушаючи з Коса до Абдери, одвідати філософа Демокріта, написав до Дионіса, свого давнього друга, листа і попросив відвести його жінку до її вітця-неньки, людей достойних і шанованих, бо йому не хотілося, щоб вона залишалася вдома сама, та ще велів пильно сочити за нею, куди вона ходить і хто вчащає до її батьків. «Не те (писав він) щоб я вагався щодо її невинности і скромности, ні, такі чесноти, як я переконався, за нею водяться, але вона — жінка, та й край».

Друже мій! Місяць — ось що втілює жіночу натуру, і огулом, і зокрема: жінки теж ховаються, стидаються і прикидаються перед очима своїх мужів. А тільки-но відвихнуться мужі, як вони зовсім берега пускаються: казяться, розважаються, жирують, зривають з себе машкару і являють справжній свій лик. Так само і місяць, при сходинах із сонцем, його не видно ні на небі, ні на землі, а при розбіганню, опинившись далеко від сонця, він міниться ясотою і постає повнявою, звісно, нічною добою. Ось такі і всі жінки, сказано — бабота.

Мовлячи жінка, я розумію слабку, мінливу, несталу і недосконалу білу челядь, і Природа, як мені здається (не кладіть на мене за цю правду гніву), створюючи жінку, скрутилася з того здорового глузду, яким позначено все створене і зліплене нею. Я стільки разів ходив до голови по розум і так ні до чого і не додумався; мабуть, куючи жінку, вона дбала про вдоволення чоловічої потреби у спілкуванні і про тривання роду людського, а не про жіночність кожної жінки. Навіть сам Платон губився, куди жінку віднести: до тварин, обдарованих розумом, чи до звичайного бидла. Бо Природа вмістила їм у тіло, в потаємне нутро такий собі живчик, такі собі втори, їх нема у мужчин, і вони чим тільки не сочаться: сіллю, їдцю, селітрою, квасцем, квасом, кислотою, такими терпкими, їдкими, гризучими, щипучими, і це шпигання і штрикання (адже втори дуже чутливі і легко дрочаться) вкидають все їхнє тіло у трепет, пориваючи з собою всі змисли, загострюючи всі відчуття і плутаючи всі думки. Добре, що Природа помазала їм чоло єлеєм сорому, а то б вони бігали б, як оглашенні, за аксельбантами в такій нестямі, якої не знали претіди, мималоніди і вакхичні тіади[303] навіть у дні вакханалій, бо ці страшні втори пов'язані з головними частинами тіла, як добре показує нам анатомія.

Я називаю їх животніми слідом за академіками та перипатетиками, або якщо саморух, як пише Арістотель, це певна ознака живої істоти, і все, що рухається саме, називається животнім, то тоді Платон має право іменувати животнім і ці втори, наділені здатністю рухатися самі собою, чи то пак, скорочуватися, випинатися, зморщуватися, дрочитися, і то так брутально, аж у жінок часто завмирають всі інші чуття і рухи, як при зомлінні, комі, падучій, апоплексії і безпам'ятстві. Ба більше, ми бачимо, що ці втори вміють розрізняти запахи, — ось чому жінки уникають смороду і люблять пахноту.

Ґален, як мені відомо, силкувався довести, ніби цей рух не самовільний і не самостійний, а геть випадковий, а деякі його учні намагалися встановити, що втори не те що розрізняють запахи, а просто по-різному реагують на них, залежно від різних пахучих речовин. Проте після пильного розгляду і зважування на терезах Критолая їхніх аргументів і розважань можна виснувати, що вони у цій матерії, як і в багатьох інших, діяли легковажно, охоплені радше бажанням переплюнути своїх навчителів, ніж любов'ю до істини. Я не заходитиму далеко в цьому диспуті; скажу лише, що як жінка чесна, як живе скромно і праведно й уміє урозумляти цього дикого звіра, то вона заслуговує немалої хвали. Насамкінець скажу ось що: тільки-но цей звір насичується (хоть він і ненатлий), нагодований тією поживою, яку припасла в мужчині Природа, всі його корчі вщухають, всі його апетити вгамовуються, всі його пристрасті вгасають. Чи ж дивина, що ми повсякчас наражаємося на небезпеку стати рогачами, адже ми не завжди готові вгонобити і добре потішити жінку.

— Щоб його підняло і гепнуло! (гукнув Панурґ). Невже ваше курування не знає жодного засобу?

— Знає, друже, ще й яке (відповів Рондибіліс). Я сам його вживаю, його згадує, ще вісімнадцять віків тому, один іменитий автор. Слухайте.

— Зевсом свідчуся (сказав Панурґ), ви чудова людина, я вас кохаю від щирого серця! Ось вам пиріжок з дичками, завдяки в'язким властивостям вони заткнуть шийку шлунка і допоможуть першій стадії травлення. Та що це я, вчу вчених їсти хліб печений! Стривайте, я вам зараз піднесу ось оцей Нестерів келих. А може вам охота скуштувати білого Гіппократа? Не бійтеся, коклюш вам не загрожує. Тут немає ні скинанті, ні імберця, ні перця. Це суміш добірної кориці, рафінованого цукру і доброго білого девіньєрського вина, з виноградника, що під високою горобиною, трохи вище Гайворонячої ліщини.

Розділ XXXIII Як Рондибіліс, лікар, приписував засіб від рогів

— Спрежду (сказав Рондибіліс), коли Юпітер упорядковував свій олімпійський дім і коли складав календар усіх богів і богинь, завівши для кожного свою пору року і своє храмування, приписавши місця для оракулів і для прочан, встановивши, яку кому приносити офіру…

— Може, він робив (спитав Панурґ), як Дентевіль, єпископ Осерський? Зацний цей прелат любив добре вино, як і кожна порядна людина. Тим-то надто ростив і плекав винну лозу, прародительку Бахусову. Та ось, на превеликий його жаль, кілька років поспіль виноград у нього гинув чи то від зазимків, чи то від дощу, чи то від туманів, чи то від ожеледі, чи то від досвітку, чи то від граду і від усякого іншого стихійного лиха, і саме на храм святого Юра, Марка, Виталія, Евтропія, Пилипа, на Здвиження Хреста, на Вшестя і прочая, що припадають на пору, коли сонце вступає у знак Тільця. От звідси превелебний владика виснував, що згадані мною святі то святі градокидачі, стужарі і лозогубителі. Тоді він поклав перенести їхні свята на зиму, між Різдвом і Орданю, поштиво і побожно даючи посилати в цей час градобій і морози скільки їм улізе, бо в цю пору року для лози мороз не тільки не шкідливий, а, навпаки, корисний. А натомість він велів святкувати храм святого Христофора, святого Івана Голосіки, святої Магдалини, святої Анни, святого Домініка, святого Лаврентія, тобто переніс середину серпня на травень, бо тоді нема чого боятися зазимків, і для виробників свіжих напоїв, сироварів, альтаноспорудників і прохолодників вина просто рай.

— Юпітер (сказав Рондибіліс) забув про нетягу Рогача, якого тоді не було. Під ту пору Рогач був у Парижі, гнучи у суді карлючки проти одного зі своїх орендарів-половинників і васалів. Вагаюся сказати, коли до нього дійшло, що його взули, та тільки-но він припинив позиватись, як його заклопотала нова справа: а що як його викреслять зі списку, і, явившись перед ясні очі Юпітера, він почав нагадувати про свої заслуги, послуги і милості, зроблені йому колись, і слізно просив не залишати його без храму, без офір і пошанівки. Юпітер розводив руками, мовляв, усі бенефіції уже роздані і список складений. Проте Рогач сліпицею в вічі ліз, і зрештою Юпітер заніс його до списку і до каталогу і запровадив на землі його храм, жертвоприносини і поклоніння.

Його храм (бо вільних і вакантних місць у календарі більше не зосталося) збігся з днем богині Заздрости. Він відводився для одружених, зокрема одружених з красунями; жертви призначалися такі: підозра, недовіра, сварка, нагляд, стеження і шпигунство за дружинами; ба більше, суворий припис кожному жонатому любити і шанувати свого бога, відзначати його храм вельми ревно і приносити йому всі згадані приноси під страхом і загрозою відпасти його ласки; а хто йому не поклонятиметься, тих месір Рогач позбавить своєї помоги й опіки, перестане про них дбати, перестане їх навідувати, цуратиметься їхнього товариства, хай би як його закликали, завжди кидатиме їх на поталу власних жінок, не посилаючи їм жодного суперника, і тікатиме від них як від єретиків і кощунників, як інші боги, які ставляться так до тих, хто їм не б'є чолом, а саме: Бахус — до виноградарів, Церера — до гречкосіїв, Помона — до садівників, Нептун — до моряків, Вулкан — до ковалів тощо. Зате було дано нерушиму обіцянку: ті, хто (за приписом) уриватиме роботу перед його храмом, хто махне рукою на все і занедбає свої справи лиш на те, аби сочити свою жінку, тримати її під замком і мучити її своєю ревністю, згідно з обрядом жертвоприносин, тішитимуться його ласкою; тих він любитиме, одвідуватиме їх, днюватиме й ночуватиме у їхньому домі і буде з ними нерозлучно. Ось так.

— Го-го-го! (засміявся Карпалим). Оце-то засіб, ще простіший, ніж Ганса Каруелова каблучка! Як же йому не повірити, сто чортів! Бабота така і є. Блискавка трощить і палить матерію лише тверду, міцну і гартовану, і обминає речовину м'яку, порожнисту й податливу: вона вам спалить крицевий меч, а оксамитових піхов не пошкодить, спопелить кістки, а плоть на них не зачепить, — ось так і жінки легко пускаються на всі визворотки і ніби граючись ідуть напролом і наперекір, якщо їм кудись зась.

— Авжеж (сказав Гіппотадей), як твердять наші вчені голови, перва жінка на землі, та сама, яку юдеї назвали Евою, навряд чи на овоч пізнання понадилася б, якби він не був заказаний. І справді, згадайте, як хитрий змій з першого слова бив на його заказність, ніби цим натякаючи: «Саме тому, що тобі це заказано, ти й мусиш його їсти, або ти не жінка».

Розділ XXXIV Як жінки зазвичай тягнуться до всього заказаного

— Спрежду (сказав Карпалим), коли я броїв ув Орлеані, найдієвішою риторикою і найпереконливішим доказом, які я припас для дамуль, аби заманити їх у любовні сіті і злюбитися з ними, було відкрити їм очі на те, що їхні мужі страшенні ревнивці. Вигадав це не я. Про це написано у книгах, це підтверджує щоденний досвід, свідчать усілякі максими, приклади, закони. А вже як засяде їм у голові така думка, вони зроблять усе, щоб наставити чоловікам роги (небом не присягаю, але повірте й так), навіть якби їм довелося для цього ступити у слід Семираміді, Пасифії, Егесті, мешканкам острова Мандеса у Єгипті, яких освятили Геродот і Страбон, та іншим подібним левреткам.

— Справді (сказав Понократ). Я чув, що одного разу до папи Івана XXII, прибулого до абатства Коньофон, звернулися абатиса і старші сестри, прохаючи дозволу сповідатися одна одній; вони стверджували, що жінки, у черниці пострижені, мають прогріхи, але їм соромно признаватися в них сповідникам-чоловікам, а одна одній вони, мовляв, під тайною сповіді каятимуться вільніше і простіше.

«Я залюбки (відповів папа) дозволив би вам, аби не одна незручність. Треба дотримуватися тайни сповіді, а ви, жінки, берегти її не вмієте». — «Ба, вміємо (відказали вони). Ще краще за чоловіків».

Того ж дня понтифік довірив їм на зберігання шкатулу, посадивши туди коноплянку, і попросив сховати її в надійній криївці; якщо вони збережуть секрет, то він обіцяє, даючи папське слово, їхню просьбу виконати; проте відкривати її ні в якому разі не вільно, під страхом анафеми і вилучення з церкви. Не встиг він вимовити своєї заборони, як сестричкам уже страшенно закортіло подивитися, що ж там усередині, вони тільки й ждали, щоб папа швидше пішов, аби кинутися до шкатулки. Благословивши їх, Святійший Отець рушив до себе. Ще й на три кроки не відійшов він від абатства, як добрі жіночки гуртом шатнулися відкривати заказану шкатулку і розглядати, що ж там таке. Назавтра папа знов одвідав їх, з наміром (як вони сподівалися) дати їм папську грамоту. Але той зажадав спершу принести йому шкатулу. Шкатулу принесено, але пташки там не було. Тоді папа сказав, що черницям буде важко зберігати тайну сповіді, з огляду на те, що вони так недовго зберігали тайну довіреної їм шкатули.

— Пане магістре! Рад вас бачити! Слухав я вас з великою втіхою і вдячний за все Богові. Ми з вами не бачилися відтоді, як ми з нашими давніми друзями, Антуаном Сапортою, Ґі Буґ є, Бальтазаром Нуає, Толе, Жаном Кантеном, Франсуа Робіне, Жаном Пердріє і Франсуа Рабле, грали у Монпельє Мораліте про того, хто німкеню узяв.

— Я бачив його (сказав Епістемон). Люблячий муж хотів, щоб жінка заговорила. Вона і справді заговорила завдяки умінню лікаря й хірурга, які підтяли їй під'язичну зв'язку. Але, відзискавши дар мови, вона заходилася так язиком калатати, що чоловік знову побіг до лікаря просити засобу, аби її зацитькати. Лікар відповів, що до його послуг є чимало засобів, аби змусити жінку заговорити, але нема жодного, щоб зацитькати її; єдиний, мовляв, засіб від безперервної жіночої балакні — це глухота мужева. Медики щось там почаклували, і цей сірома оглух. Жінка, побачивши, що йому позакладало і вона говорить на вітер, розсатаніла. Лікар зажадав гонорару, а муж сказав, що йому справді позакладало і він не чує, про що його просять. Тоді лікар нишком підсипав чоловікові якийсь порошок, і чоловік здурів. Здурілий муж і навісна жінка одностайно кинулися з кулаками на лікаря і хірурга і на болото побили їх. Зроду в житті я так не реготав, як над цією блазнею у дусі Патлена.

— Вернімось до наших баранів (сказав Панурґ). Ваші слова в перекладі з тарабарщини на францужчину означають, що я можу сміливо женитись, а про роги не думати. Ну, та це вилами по воді писано. Пане навчителю! Я дуже боюсь, що ви через наплив пацієнтів у мене на весіллі не погуляєте. Але я на вас не ображусь.

— Ви цитуєте неправильно (сказав Рондибіліс), другий вірш читається так:

— Як жона моя занедужає…

— Я подивлюся (сказав Рондибіліс) її урину, звідаю пульсу і обмацаю підчерев'я і пупове кільце, як приписує Гіппократ, Афоризми, книга II, 35.

— Ні, ні (сказав Панурґ), це ні до чого. Се стосується тільки нас, законників, у нас передбачена рубрика De ventre inspiciendo[304]. Я б їй гарненьке промивання зробив.

Словом, ви не матимете промитої години. Ліпше я вам шкварок додому пришлю, і ви будете вічним нашим другом.

Тут Панурґ підступив до Рондибіліса і мовчки тицьнув йому в руку чотири нобілі з зображенням троянди.

Рондибіліс узяв монети без усякого сорому, а потім удав, ніби збентежений і обурений.

— Ге, ге, ге, пане, це ви даремно! — сказав він. — А втім, вельми вам вдячний. З людей поганих я нічого не беру, зате добрим ні в чому не відмовляю. Завше до ваших послуг.

— За плату, — мовив Панурґ.

— Авжеж, — відгукнувся Рондибіліс.

Розділ XXXV Як філософ Труйоґан толкував, чим шлюбне життя трудне

Після цього Пантагрюель звернувся до філософа Труйоґана:

— Тепер, щирий наш друже, походня передається до ваших рук. Ваша черга відповідати. Жениться Панурґ чи не жениться?

– І те, і те заразом, — відповів Труйоґан.

— Що це ви кажете? — спитав Панурґ.

— Те, що чули, — відповів Труйоґан.

— А що я чув? — спитав Панурґ.

— Те, що я сказав, — відповів Труйоґан.

— Га-га! — сказав Панурґ. — Отже, я пас? Ну, то як же, женитись мені чи ні?

— Ні те, ні те, — відповів Труйоґан.

— Отуди к бісу! (сказав Панурґ). У мене глузд за розум завертає! Стривайте, ось я закладу окуляри на ліве вухо, так буде краще чути.

Аж це укмітив Пантагрюель, як до зальних дверей підбіг песик Ґарґантюа, якого той назвав Кином, бо така була окличка Товитового собаки. Тоді він ознаймив усім до слуху:

— Наш цар іде. Встаньмо!

Не встиг Пантагрюель це вимовити, як до бенкетної зали вступив Ґарґантюа. Всі повставали і віддали чолом. Ласкаво до всіх привітавшись, Ґарґантюа сказав:

— Любі друзі, зробіть мені втіху, спасибі вам, не покидайте своїх місць і не уривайте бесіди. Присуньте моє кріселко ось до цього краю столу. Вина мені насипте. Ну що, п'ю до всього товариства. Будьмо! А тепер скажіть: про що мова?

Пантагрюель відповів йому так: за другою стравою Панурґ запропонував розв'язати проблему, мусить він женитися чи не мусить, і отець Гіппотадей та магістр Рондибіліс уже відповідь дали, а перед тим, як царю сюди ввійти, відповідь давав його підданець Труйоґан. І спершу, коли Панурґ задав йому питання: «Женитися мені чи не женитися?», він відповів: «І те, і те заразом», а вдруге промовив: «Ні те, ні те».

Панурґ поремствував на каверзні й плутані відповіді і заявив, що для нього це темний ліс.

— А я (сказав Ґарґантюа), здається, його зрозумів. Це мені нагадало відповідь давнього філософа, якого запитали, чи мав він жінку, ту, яку йому назвали. «Я її — так, — сказав він, — а вона мене — ніяк. Я її був посідач, а вона мене не посідачка».

— Так само, — сказав Пантагрюель, — відповіла одна служниця у Спарті. Її спитали, чи зналася вона з мужчинами. Вона відповіла, що — ні, ніколи, хоть мужчини з нею іноді зналися.

— Отож (сказав Рондибіліс), будемо нейтральні у медицині і серединку-наполовинку у філософії, поєднуючи ту і другу крайність, відкидаючи ту і другу крайність і нарівно поділяючи час між тією і другою крайністю.

— Святий Посланник (сказав Гіппотадей), по-моєму, висловився куди ясніше, кажучи: «Щоб жонаті були, наче не жонаті, щоб ті, хто має жінку, були наче не мають».

— Я толкую (сказав Пантагрюель) оце мати і не мати жінку ось як: мати жінку — це означає визнавати за нею те, до чого її Природа створила, себто бути помічницею, відрадою і супутницею мужевою; не мати жінки — це значить не бабитися з нею, не поганити ради неї щирої і високої любови, якою чоловік до Бога пройнявся, не забувати своєї повинности перед отечеством, панством і друзями і на догоду малжонці своїх трудів і занять не занедбувати. Отже, як вираз, мати чи не мати жону, ми сприймемо саме так, то він не здасться нам ні каверзним, ні плутаним.

Розділ XXXVI Дальший тяг відповідей Труйоґана, філософа ефектичного і пиронійського

— На словах ви, як на цимбалах (відповів Панурґ). А в мене таке враження, ніби я спустився на дно тієї темної криниці, де, за Гераклітом, таїться істина. Нічогісінько не бачу, нічого не чую, всі мої чуття заніміли, мене ніби зурочено. Спробую іншу мову. Щирий наш друже, сидіть на місці; не лапайте кишені. Кинемо кості інакше, годі розділювальними фразами говорити; вам уже, я бачу, ці роз'єднані члени у печінках.

Отож, на Бога, женитися мені чи не женитися?

Труйоґан. Либонь.

Панурґ. А як я не женюсь?

Труйоґан. Ніякого лиха в цьому не бачу.

Панурґ. Не бачите?

Труйоґан. Ні, як мене очі не підводять.

Панурґ. Ая бачу понад п'ятсот.

Труйоґан. Перерахуйте.

Панурґ. Десь так, як замінити відоме число невідомим, певне — непевним… загалом, чимало.

Труйоґан. Я вас слухаю.

Панурґ. Я не можу обійтися без малжонки, сто чортів!

Труйоґан. Не згадуйте цих паскудних тварюк.

Панурґ. На Бога, будь ласка! Мешканці мого Сальмі кажуть, що спати одному, без жінки, не мед, і на те саме нарікала у своїх лементах Дідона.

Труйоґан. На ваш розсуд.

Панурґ. Достолиха! За мною не заржавіє. Ну як, женитись мені?

Труйоґан. Можливо.

Панурґ. І мені буде добре?

Труйоґан. Яку здибаєте.

Панурґ. А як, з Божою помогою, здибаю добру, буду я щасливий?

Труйоґан. Якоюсь мірою.

Панурґ. Зайдімо з другого кінця. А як лиху?

Труйоґан. Я за це не відповідаю.

Панурґ. Але порадьте мені, благаю вас. Що мені робити?

Труйоґан. Усе, що заманеться.

Панурґ. А, враг би тебе взяв!

Труйоґан. Не викликайте марюк, прошу вас.

Панурґ. Будь ласка — Бога ради! Я вчиню саме так, як ви нараєте. Що ви мені раєте?

Труйоґан. Нічого.

Панурґ. Женитись мені?

Труйоґан. Я тут ні при чому.

Панурґ. Тоді я не женюсь.

Труйоґан. Я умиваю руки.

Панурґ. Як я не женюсь, то, отже, ніколи не буду рогатий?

Труйоґан. Саме так.

Панурґ. Даймо, я все-таки жонатий.

Труйоґан. Кому даймо?

Панурґ. Я кажу: припустімо, я жонатий.

Труйоґан. Припустити можна все.

Панурґ. Ускочив я по халяви! Ех, аби ж то вилаятися крізь зуби, все б на душі полегшало! Дарма, терпіння! Отже, як я женюсь, то буду рогатий?

Труйоґан. Кажуть, буває.

Панурґ. Ну, а як жінка попадеться мені скромна і честива, то я не буду рогатий?

Труйоґан. Буцімто так.

Панурґ. Послухайте!

Труйоґан. Слухаю, слухаю.

Панурґ. Але чи буде вона скромна і честива. Ось у чім заковика!

Труйоґан. Навряд.

Панурґ. Але ж ви її в очі не бачили?

Труйоґан. Наскільки мені відомо.

Панурґ. Як же ви можете сумніватися в тому, чого не знаєте?

Труйоґан. Маю підстави.

Панурґ. А якби ви її знали?

Труйоґан. Я б сумнівався ще більше.

Панурґ. Гей, пахолку, серце моє, маєш, на — дарую тобі мого ковпака, тільки без окулярів, а ти піди на задвірок і полайся там з півгодини за мене! Я теж за тебе колись полаюся. Ага, а хто саме наставить мені роги?

Труйоґан. Хтось.

Панурґ. Щоб вам те та се! А я наб'ю вас ось, пане-брате хтось!

Труйоґан. Ваш клопіт.

Панурґ. Хай мене забере червоноокий пекельник, як я не замикатиму на жінці бергамської колодки, виходячи зі свого сералю.

Труйоґан. Добирайте слова.

Панурґ. Скільки можна дристати? Пора зважитись на щось.

Труйоґан. Я не проти.

Панурґ. Стривайте. Звідси спускати вам кров я вже не можу, то я відкрию вам іншу жилу. Самі ви жонаті чи нежонаті?

Труйоґан. Ні те, ні се, і все заразом.

Панурґ. Царице Небесна! Мене піт пройняв, хай йому грець, і в кишках усе похололо. Всі мої фрагми, метафрагми і діяфрагми стали рогом у ворочку моєї тями, тужачись на ваші висловлювання і відповіді.

Труйоґан. Мене це не бентежить.

Панурґ. Но! Но! Поганяй на всю витягу! То що, щирий наш друже, ви жонаті?

Труйоґан. Так мені здається.

Панурґ. Жонаті вдруге?

Труйоґан. Можливо, що й так.

Панурґ. А в першому шлюбі були щасливі?

Труйоґан. У цім нема нічого неможливого.

Панурґ. А вдруге як маєтеся?

Труйоґан. Так, як мені суджено.

Панурґ. Але як саме? Щиро — ви щасливі?

Труйоґан. Надісь.

Панурґ. Ісусехристе! Ношею святого Христофора свідчуся, легше з дохлого осла бздо витягти, ніж з вас якийсь висновок. Але я не дам собі в кашу наплювати. Отож, щирий наш друже, докопаємось, князеві пітьми на зло, до істини. Чи ви ходили в рогачах? Звертаючись до вас, я маю на увазі, що ви тут, а не десь там, за грою в гилки.

Труйоґан. Ні, як того не захотіла доля.

Панурґ. Плоттю присягаю, я відступаю, кров'ю присягаю, я зарікаюсь, тілом присягаю, я здаюсь! Він невловний.

При цих словах Ґарґантюа підвівся і сказав так:

— Хвала трудам Господнім! Бачу, світ до зросту доходить відтоді, як відкрився мені вперше. Як ми повилюднювали! Отже, найученіші і наймудріші філософи повходили нині у фронтистерію[305] і в школи пироністів, апоретиків[306], скептиків та ефектиків[307]. Дяка Богові! Далебі, тепер легше буде злапати левів за гриву, биків за роги, буйволів за морду, вовків за хвоста, цапів за бороду, птахів за лапу, та вже таких от філософів ніхто на слові не піймає. Бувайте, любі друзі!

З цим словом він покинув товариство. Пантагрюель та інші поривалися його провести, але він зупинив їх.

Коли Ґарґантюа пішов, Пантагрюель звернувся до гостей:

— У Платона в Тимеї учасників рахували на початку зборів; зате ми, навпаки, порахуємо наприкінці. Один, два, три… А де ж четвертий? Де наш друг Брідуа?

Епістемон сказав, що він був у нього, але не застав удома. Возний мирлензького парламенту в Мирлензі прийшов по нього і заявив, що сенатори вимагають від нього пояснень щодо ухваленого ним вироку. Ось чому він вирушив напередодні, щоб явитися вчасно й уникнути кари за неявку.

— Цікаво (сказав Панурґ) мені знати, про що тут ідеться. Ось уже понад сорок років, як він суддя у Фонбетоні. За цей період він вирік понад дев'ять тисяч остаточних присудів. Верховний суд мирлензького парламенту розглядав апеляції на дві тисячі триста дев'ять ухвалених ним вироків. Усі його постанови після розгляду у вищій інстанції були ратифіковані, схвалені і конфірмовані. Скаргам не дано ходу. І ось як нині його, на схилку віку, викликають особисто, його, хто в минулому так свято пильнував своїх обов'язків, виходить, він у халепу вскочив. Щоб правда кривду перемогла, я хочу стати йому до порятунку. Знаю, що зло у світі підводить нині голову, треба будь-що відстоювати справедливість, а тому, щоб уникнути всяких сюрпризів, я маю намір узяти цю справу на пильну увагу.

Тут усі повставали з-за столу. Пантагрюель підніс гостям коштовні й почесні дари: каблучки, клейноди і посуд, як золотий, так і срібний, і, сердечно подякувавши їм, пішов собі до своїх апартаментів.

Розділ XXXVII Як Пантаґрюель намовляв Панурґа порадитися з дурником

Ідучи до себе, помітив Пантагрюель, що в галереї стоїть у позі мрійника Панурґ та ще й головою мрійливо мотає.

— Ви мені нагадуєте (сказав Пантагрюель) влізлу у смолу мишу. Що більше силкується вона відліпитися, то глибше угрузає. Так і ви: що більше борсаєтесь, виплутуючись з тенет розгублености, то гірше заплутуєтесь. Я знаю лише один засіб. Послухайте. Я часто чув народне прислів'я: дехто з дурнів розумного навчить. Відповіді людей розумних, бачу, вас розчарували, ну то зверніться до якогось дурника. Може, розмова з ним удовольнить вас повніше. Вам же відомо, скільки принців, королів і навіть цілих панств було врятовано завдяки порадам, думкам і передбаченням дурників, скільки битв вони допомогли виграти, скільки сумнівів перебороти.

Приклади навряд чи потрібно наводити. Ви й так пристанете на мою думку; справді, хто сам порається коло свого приватного і домашнього діла, хто пильнує за своєю господою, хто мається на бачності, хто не втрачає нагоди примножити благ і скарбів, хто вміє завжди вибитися з нужди, того ви називаєте премудрим світа сього, хоча у Бога він дурний; бо для того, щоб у Бога бути мудрим, тобто мудрим і передбачливим з Божого навіяння і здатним сподобитися благодаті, треба забути про себе, вийти з себе, звільнити свої почуття від усіх земних страстей, очистити свій розум від усіх людських клопотів і ні про що не дбати, а таке поводження, за переконанням усіх, спричиняється безумом.

Ось чому великий віщун Фавн, син латинського царя Піка, дістав у низоти наймення Фатуального.

Ось чому при розподілі у комедіантів ролей ролі простака і блазня неодмінно дістаються найдосвідченішим і найздібнішим лицедіям.

Ось чому астрологи твердять, що у царів і фіглярів однаковий гороскоп, і зазвичай посилаються на Енея і Кореба, якого Евфоріон вважав за дурника: і той, і той гороскоп мали однаковий.

Тут я дозволю собі нагадати, що розповідали Джованні Андреа у своєму коментарі до канону папського послання мерові й ларошельцям, а після нього Панорміта в цьому самому каноні, Барбацій у заувагах до Пандектів, і недавно Ясон у своїх Порадах, про сіра Жоана, славетного паризького блазня, Каєтового прадіда. Ось ця історія:

У Парижі, перед харчевнею у Пті-Шатле, вантажник, спинившись біля деки, їв напахчений духом печені і від цього ще смачніший хліб. Харчевник його не чіпав. Коли вантажник уперезав увесь свій хліб, харчевник злапав його за барки і зажадав заплатити за дух його печені. Накладач доводив, що він нічим його харчу не зашкодив, нічого в нього не брав і нічого не заборгував. Адже цей запах усе одно йде надвір і тане там у повітрі; де ж це чувано, щоб у Парижі торгували вуличними запахами. Харчевник відповідав, що він не мусить харчити вантажників духом своєї печені, і поклявся, що забере у нього чіп'я, як той не заплатить.

Накладач дістав дрюка і налаштувався відбиватись. Почалася запекла тасканина. Звідусіль позбігалися паризькі роззяви. В юрбу затесався і блазень сір Жоан, паризький міщанин. Угледівши його, харчевник сказав вантажникові: «Хочеш, щоб у сварці нас розсудив шляхетний сір Жоан?» — «Авжеж, лихо твоїй мамі», — відповів накладач.

Дізнавшись, за яку онучу збито бучу, сір Жоан звелів вантажникові дістати з череса срібну грошину. Вантажник дав йому турський філіпп. Сір Жоан узяв монету і поклав собі на ліве плече, ніби на те, щоб зважити; потім побряжчав нею на лівій долоні, ніби щоб почути її дзвін; відтак підніс її аж до зінки правого ока, ніби на те, щоб роздивитися її карб. Увесь цей час роззяви німували, харчевник терпеливо чекав, а вантажник стояв як непишний. Нарешті сір Жоан подзвонив кілька разів грошиною об шинквас. Після чого, стискаючи в кулаці калатальце, наче це було берло, з суддівським маєстатом, начолив свого ковпака на роблених з мавпи куницях, з паперовими вухами і мереживними брижами, разів два-три кахикнув і ознаймив голосно, для вселюдного слухання: «Суд визнав, що вантажник, з'ївши пропахчений печенею хліб, заплатив сповна харчевникові дзвоном монети. На цій підставі суд ухвалює постанову таку: відпустити кожного до свого смітнику, не покладаючи на них суддівських утрат. Та й по всьому».

Присуд цей паризького блазня здався вищепойменованим ученим напродиво і напрочуд справедливим, і вони погодились, що якби ця справа розглядалася у паризькому парламенті, або ж у римській курії, або ж, нарешті, в аеропазі, то навряд чи вони вирекли б з погляду закону справедливіший присуд. Отож, чи не хочете ви порадитися з якимсь шутяком.

Розділ XXXVIII Як Пантаґрюель і Панурґ зохвалювали Трібуле

— Душею моєю свідчуся (відповів Панурґ), бажаю! По-моєму, мою кишку оце попустило; а її ж було затисло і заколодило. А як ми вже постановили звернутися до розуму сили, то хай це буде не просто верхоум, а верхоум верховний.

— Трібуле (сказав Пантагрюель) — верхоум, як на мене, безумовний і зуповний.

А Панурґ підхопив:

— Верхоум, що вже заум.

Пантаґрюель

Верхоум фатальний,

верхоум натуральний,

верхоум небесний,

верхоум жовіяльний,

верхоум меркуріяльний,

верхоум лунатичний,

верхоум ератичний,

верхоум екцентричний,

верхоум етерний і юноновий,

верхоум арктичний,

верхоум геройський,

верхоум геніальний,

верхоум первинний,

верхоум августіший,

верхоум цезарський,

верхоум імперський,

верхоум королівський,

верхоум патріарший,

верхоум монарший,

верхоум лояльний,

верхоум дукальний,

верхоум хорунжий,

верхоум сеньйоральний,

верхоум палатинський,

верхоум засадничий,

верхоум преторіяльний,

верхоум отонзурений,

верхоум махальний,

верхоум навіжденний,

верхоум сутрапезний,

верхоум перворозпусний,

верхоум хвостовий,

верхоум побожний,

верхоум побічний,

верхоум півбокалуплений,

верхоум простакуватий,

верхоум мандрівний,

верхоум жовтодзьобий,

верхоум неуважний,

верхоум елітний,

верхоум плямистий,

верхоум мародерний,

верхоум новохвостий,

верхоум дикий,

верхоум пустопорожній,

верхоум недоуздий,

верхоум бомбастичний,

верхоум кумедіянський,

верхоум вінцюватий,

верхоум левантійський,

верхоум високий,

верхоум шарлатовий,

верхоум густочервоний,

верхоум міщанський,

верхоум мітелковий,

верхоум затокарений,

верхоум модальний,

верхоум другоінтенційний,

верхоум альманашний,

верхоум гетероклітичний,

верхоум сомістський,

верхоум абревіятор,

верхоум моріскний,

верхоум живототанечний,

верхоум мандатарний,

верхоум капюшонарний,

верхоум титулярний,

верхоум блазнуватий,

верхоум понурий,

верхоум гарноментальний,

верхоум кволоногий,

верхоум бахуристий,

верхоум писун,

верхоум провітрений,

верхоум кулінарний,

верхоум соснокорабельний,

верхоум рожнокрутильний,

верхоум казанковий,

верхоум катаральний,

верхоум поставний,

верхоум двадцятичотирьохкаратний,

верхоум химерний,

верхоум пришелепуватий,

верхоум маргинальний,

верхоум паличковий,

верхоум калатальцевий,

верхоум карамбольний,

верхоум спотикливий,

верхоум здоровецький,

верхоум череватий,

верхоум вичепурений,

верхоум виряджений,

верхоум здоровило,

верхоум ребус,

верхоум шаблонний,

верхоум шапкастий,

верхоум крислатий,

верхоум демаскований,

верхоум інкрустований,

верхоум орієнтальний,

верхоум баритональний,

верхоум крапчатий,

верхоум гаківничний.

Панург

Верхоум високогамний,

верхоум бекарний

і бемольний,

верхоум земний,

верхоум бодренний

і пустотливий,

верхоум гожий і занудливий,

верхоум помпончиковий,

верхоум фестончиковий,

верхоум бубонцевий,

верхоум усміхнений

і венеровірний,

верхоум оденний,

верхоум гнічений,

верхоум первочанний,

верхоум бродильний,

верхоум щирий,

верхоум папський,

верхоум конститорський,

верхоум конклавистський,

верхоум буллістський,

верхоум синодальний,

верхоум епіскопальний,

верхоум докторальний,

верхоум чернечий,

верхоум фіскальний,

верхоум екстраваґантний,

верхоум стальковий,

верхоум кутасовий,

верхоум тотальний,

верхоум обраний,

верхоум куріяльний,

верхоум значковий,

верхоум тріумфальний,

верхоум вульґарний,

верхоум домашній,

верхоум взірцевий,

верхоум рідкісний

і перелітний,

верхоум двірський,

верхоум цивільний,

верхоум популярний,

верхоум рідний,

верхоум достойний,

верхоум фаворитний,

верхоум латинський,

верхоум звичайний,

верхоум грізний,

верхоум трансцендентний,

верхоум суверенний,

верхоум специфічний,

верхоум метафізичний,

верхоум екстатичний,

верхоум категоричний,

верхоум предикатний,

верхоум десятикратний,

верхоум послужливий,

верхоум перспективний,

верхоум алгоритмний,

верхоум алгебричний,

верхоум кабалістичний,

верхоум талмудичний,

верхоум амальгамний,

верхоум компендійний,

верхоум абревіяційний,

верхоум гіперболічний,

верхоум антономічний,

верхоум алегоричний,

верхоум тропологічний,

верхоум плеоназмічний,

верхоум головний,

верхоум церебральний,

верхоум сердечний,

верхоум кишковий,

верхоум гепатичний,

верхоум спленетичний,

верхоум бздливий,

верхоум легітимний,

верхоум азимутний,

верхоум алмікантаратний,

верхоум доладний,

верхоум архітравний,

верхоум п'єдестальний,

верхоум взірцевий,

верхоум славний,

верхоум веселий,

верхоум урочистий,

верхоум однолітній,

верхоум фестивальний,

верхоум рекреативний,

верхоум задерикуватий,

верхоум рустикальний,

верхоум звичайний,

верхоум усечасний,

верхоум діяпазонний,

верхоум рішучий,

верхоум ієрогліфічний,

верхоум автентичний,

верхоум цінний,

верхоум коштовний,

верхоум фанатичний,

верхоум фантастичний,

верхоум лімфатичний,

верхоум панічний,

верхоум аламбічний,

верхоум криходерний,

Пантаґрюель. У Римі колись називали святом дурнів Квиріналії, от і у Франції можна запровадити Трібулетиналії.

Панурґ. Якби всі дурні та підхвістя носили, то їм би гузно добряче пошмугляло.

Пантаґрюель. Якби він був Фатуальним, як ви казали, богом, богині Фатуї малжонком, то батьком його був би Бонадіес, а бабусею Бонадеа.

Панурґ. Якби дурні однохіддю йшли, то він обійшов би їх, попри свої криві ноги, на цілі гони. Гайда до нього, не гаючись. Вірю, що ми підіб'ємо його на гарне рішення.

— Я (сказав Пантагрюель) хочу бути на розгляді справи Брідуа. Сам я вирушу до Мирленга, города на тому березі Луари, а Карпалима пошлю до Блуа по Трібуле.

Карпалим одразу виправився в дорогу, а Пантагрюель з челядниками, Панурґ, Епістемон, Понократ, брат Жан, Гімнаст, Різотом[308] та інші рушили мирлензьким шляхом.

Розділ XXXIX Як Пантаґрюель був на розгляді справи судді Брідуа, який вирікав присуди, кидаючи кості

Назавтра, в годину виклику до суду, Пантагрюель прибув до Мирленга. Голова, сенатори і радці запросили його ввійти до зали з ними і послухати, на якій підставі Брідуа засудив депутата Тушронда, оскільки центумвиральному суду цей вирок здається не цілком справедливим.

Пантаґрюель охоче ввійшов і побачив Брідуа, — той виступав перед працівниками прокуратури і за пояснення та оправдання в нього було лише те, що він уже старий, що став недобачати, що в старості не спекаєшся лиха, халепи, які not. per Archid. D. LXXXVI, С. tanta[309]; тим-то він не так чітко розрізняє вічка на костях, як колись, і цілком могло статися, що так само, як старий і підсліпуватий Ісаак узяв Якова за Ісава, він при ухвалі згаданої постанови міг узяти чотири за п'ять, тим паче, що того дня уживав маленькі кості і що, згідно з законом, тілесні вади не привинюють, як це застережено в ff. de re milit. І. qui cum uno, ff. de reg. jur. I. fere ff. de edil. ed. per totum, ff. de term. mo. I. Divus Adrianus resolu, per Lud. Ro. in. I. si vero, ff. sob. matri.[310]

А хто інакше розсудить, той не людину оскаржить, а саму Природу, як це випливає з /. maximum vitium, С. de lib. praeter.[311]

— Про які кості (спитав Тринда, старший голова суду), друже мій, ви говорите?

— Про кості (відповів Брідуа) судові, alea juditorum, про які йдеться у doct. 26 q. II Sors, І. пес emptio. ff. de contrah. empt. I. quod debetur. ff. de pecul. et ibi Barthol.[312]

Кості, якими ви, панове, зазвичай користуєтеся у вашому верховному суді, так само як інші судді користуються ними у судочинстві, дотримуючись указівок метра Генріха Феранди, et по. gl. in с. fin. de sortil. et I. sed cum ambo. ff. de judi. Ubi doct.[313] свідчать, що кидати жереб спосіб вельми похвальний, шляхетний і потрібний, аби швидше здихатись позви і процесу. Ще відвертіше говорять про це Бальд, Бартол та Олександер, С. communia, de l. si duo.[314]

– І як же ви (спитав Тринда), друже мій, чините?

— Я (відказав Брідуа) відповім коротко, згідно з l. атрliorem, § in refutatoriis, с. de appella, a так само і Gl. I.I ff. quod met eau. Gaudent brevitate moderni.[315]

Я чиню так, як ви, панове, в судовому порядку, як цього й вимагають наші закони: ut по. extra, de consuet. с. ex Uteris, et ibi Innoc.[316]

Пильно переглядаю, продивляюся, читаю, перечитую, перегортаю, переворушую скарги, повістки, доручення, розпорядження, свідкування, твердження, інтердикти і контрдикти, розслідування, опитування, репліки, дублікати, триблікати, прохання, заяви, претензії, протекції, описи, очні ставки, зводини, пасквілі, заклики, апеляції, королівські грамоти, архівні довідки, відмови, попередження, нагадування, послання, відсилання, висновки, кінці в воду, згоди, відозви, признання, постанови і всякі інші троянди та колючки сутяжних сторін, як і подоба доброму судді і як нам приписують Spec, de ordinario §III, et tit. de offi. omn. ju.§ fi, et de rescriptis praesenta. § 1.[317]

Відсаджую на край столу у своїм кабінеті всі мішки винуватця і вирішую його долю киданням кості, так само, панове, як і ви, et est not. I. Favorabiliores ff. de reg. jur. et с. cum sunt, eod. tit. lib. VI, де сказано: Cum sunt partium jura obscura, reo favendum est potius quam actori.[318]

Потім я, так само, панове, як і ви, відсаджую на другий край столу мішки позивача, візаві, бо opposita juxta se posita, magis elucescunt, ut not. in l.I, § videamus, ff. de his qui sunt sui vel alie. jur. et in I. munerumj mixta ff. de muner. et honor.[319]

A сам я в цей час знов кидаю кості.

— Ну (спитав Тринда), друже мій, з чого ви вгадуєте, в кого справа важча — в позивача чи винуватця?

— Так само, панове, як і ви (відповів Брідуа). Що важча справа, то більше в якоїсь із процесових сторін мішків. Тоді я кидаю маленькі кості, так само, панове, як і ви, згідно з законом: Semper in stipulationibus, ff. de reg. jur., a також згідно з основним законом, заримованим так, q. eod. tit.[320]

і канонізованим in c. in obscuris eod. tit. lib. VI[321]. Більші кості, гарні і замашні, я вживаю, панове, як і ви, коли справа легша, тобто коли менше мішків.

— Як же ви (спитав Тринда), друже мій, ухвалюєте присуди?

— Так само, панове, як і ви, — відповів Брідуа. — Вирішую справу на користь того, кому більше пощастить з судовими, трибунними, преторіяльними костями. Так нам приписують норми: ff. qui ро. in pig. I. potior, leg. creditor. С. de consul. I. I Et de reg. jur. in VI. Qui prior est tempore potior est jure.[322]

Розділ XL Як Брідуа пояснював, чому спершу він вивчає справу, а вже потім вирішує її киданням костей

— Воно то так (промовив Тринда), друже мій, але як ви жеребом і киданням костей розсуджуєте, то чому ж не розігруєте тиражу того самого дня і години, коли суперечники постають перед вами, без довгого воловодіння? На кий біс вам усе це шпаргалля і все це листування, що в мішках?

— На те, панове, що й вам (відповів Брідуа). Усе це у пригоді мені на діло спасенне, неодмінне і стеменне.

По-перше, для форми; недодержання форми позбавляє рішення сили, як це свідчить Spec. tit. de instr. edi. et. tit. de rescrip. praesent[323]. Окрім того, ви самі добре знаєте, що в юридичних процедурах формальності нерідко нищать зміст та істоту справи, бо forma mutata, mutatur substantia, ff. ad. exhib. I. Julianus ff. ad leg. falcid. I. Si is qui quadringenta. Et extra, de deci. с ad audientiam, et de celebra, miss. с. in quadam.[324]

По-друге, так само, панове, як і для вас, вони правлять для мене за достойні і корисні вправи. Святої пам'яти доктор Отоман Вадар, медичне світило, як це вам видно у С. de сотії, et archi. lib. XII[325], не раз казав мені, що занехаяння тілесних вправ єдина причина хирявости і недовговічности нас із вами, панове, та всіх правників. Це переконливо довів Бартол in І. j. С. de senten. quae pro eo quod.[326]

А тому, панове, ви собі і нам, quia accessorium naturam sequitur principalis, de reg. jur. lib. VI, et I. cum principalis, et I. nihil dolo.ff eod. titu.ff de fide jusso. I. fidejussor, et extra de offic. de leg. с j[327], дозвольте певні повчальні, честиві й веселі забави, ff. de al. lus. et aleat. I. soient, et autent. ut omnes obediant, in princ. coll. vij etff. de praescript. verb. I. si gratiutam et l. j. C. de spect. lib. XI[328]. і така думка доктора Томи, in secunda secundae quaest. clxviij[329], вельми доречно наведена доктором Албериком де Розатою, який fuit magnus practicus[330] і незрівняним ученим, як про нього відгукується Барбацій in prin. consil.[331]; обгрунтовано це per gl. praemio. ff. § ne autem tertii:[332]

І справді, 1489 року мав я грошові справи з Палатою Панів Генеральних Скарбників, і от якось, діставши від швейцара платний дозвіл туди ввійти, бо вам, панове, як і нам, відомо, що pecuniae obediunt omnia[333], і Бальд те саме говорить in І. Singularia, ff. si cerium pet. et Salic, in I. recepticia. C. de constit. pecun. et Card, in Cle.j. de baptis[334], я побачив, як усі судовики гуляють у муху, бо гра ця дуже корисна для здоров'я, байдуже, перед їдою вона чи після, нота бене — гра в муху — гра пристойна, корисна, старосвітська і дозволена, a Musco inventore de quo. С. de petit, haered. I. si post motam. et Muscarii. i.[335] і гуляти в муху законом не заборонено.

l. I. C. de excus. artif. lib. X.[336]

А мухою був тоді, як пригадується, метр Тільман Піке; і він кпив собі з панів згаданої Палати за те, що вони пообивали об його плечі усі свої шапки, і тепер, повернувшись до своєї палати, уже не зможуть виправдатися перед жінками, зважаючи на c. I. extra de praesump. et ibi gl[337]. Словом, resolutorie loquendo[338], я скажу, так само, панове, як і ви, що в цьому світику Палати нема кращого, як спорожнювати мішки, ритися в паперах, нумерувати зшитки, наповнювати кошики і ходити у суд, ex Bart. et Jo. de Pra. in I. falsa de condit. et demon, ff.[339]

По-третє, я, так само, панове, як і ви, вважаю, що час усьому дає дорости, з плином часу все прояснюється, час — батько істини, gl. in І. j. C. de servit, autent, de restit. et ea quae pa. et Spec. tit. de requis, cons.[340]

Ось чому я так само, панове, як і ви, відсуваю, відстрочую і відкладаю суд доти, доки процес, добре провентильований, вилущений і продебатований, з бігом часу не дійде розвитку, і тоді жереб, що випаде на долю покривдженої сторони, сприймається нею куди спокійніше, як по. glo. ff. de excu. tut. I. Tria onera:[341]

Якщо суддя шорсткий, зелений і початківець, бійся тієї небезпеки, яка, за словами медиків, загрожує тоді, як прорвати недозрілий абсцес або прочищати людське тіло від шлаків, перш ніж вони перетравляться. Бо, як сказано in Autent. haec constit. in Inno. const, prin. і як підтверджує gl. in с. Caeterum. extra de jura, calum.:[342]

Як на те Природа навчає нас рвати і їсти лише зрілі овочі, Instit. de re. di § is ad quern, et ff. de acti. empt. I. Julianus[343], видавати заміж лише зрілих дівчат, ff. de donat. int. vir. et uxo. I. cim hic status. § si quia sponsa. et 27, q. j. с sicut проголошує gl.:[344]

І все звершується з досягненням зрілости, XXIII, q. II §ult. et XXXIII d. q. ult.[345]

Розділ XLI Як Брідуа розповідав історію про мировика

— До речі, ось що мені згадалося (провадив Брідуа). У ту добу, як я право студіював у Пуатьє, під ферулою законника Брокадія, у Смарві жив такий собі Перен Данден, чоловік почтивий, добрий пахар, добрий бас при поставці, вельмишанований і вже літній муж, куди старший за всіх вас, панове, він казав, що бачив живовидячки здоровила на ймення Латранський Вселенський у червоному шапиську та даму його серця Прагматичну Санкцію у просторій хламиді перського атласу і з буйними гагатовими пацьорками.

Ось оцей-о лагодливий чоловік допоміг укласти мирових більше, ніж та Пуатьєрська палата, Монмориньйонський магістрат і роз'ємчий суд у Партені-Старому, заживши пошани серед усіх кутчан. Усі суперечки, позви і чвари у Шовіньї, Нуає, Крутелі, Енє, Ліґаже, Ламотті, Люзіньяні, Вівонні, Мезо, Етавлі та поблизьких околицях він припиняв не згірш від верховного судді, дарма що був не суддею, а лише доброю людиною. Arg. in І. sed si unius. ff. de jureju. et de verb, oblig. I. continuus.[346]

Заколють свиню в околиці, і вже несуть йому смаженину і кров'янку. І кожен божий день кличуть його на бенкет, на фестини, на весілля, на хрестини, на похрестини або ж до шиночка когось згоджати, а він, бачте, ніколи не єднав людей без того, щоб змирщини не пити на мир, на цілковиту згоду і обопільну радість, ut. по. per doct. ff. de peri. et. comm. rei vend. I. I.[347]

І мав він сина, Тіно Дандена, хлопака хоч куди та ще й кавалера, не приведи Господи! От він теж захотів, наслідуючи батька, пошитися в посередники, ви ж бо знаєте, що

Ut ait gl. vj. q. j, c. Si quis. g. de cons. d. v. c. j. fi. et est no, per doct. C. de impu. et aliis. subst. I. ult. et l. legitimae. ff. de stat. hom. gl. in l. quod si nolit. ff. de edil. éd. I. quis. C. ad le. Jul. majest. Excipio fîlios a moniali susceptos ex monacho, per gl. in c. Impudicas. XXVII. q. I[348]. І в паперах він так і йменувався: мировий посередник.

І в цьому він виявив надзвичайну запопадливість і пильність, бо vigilantibus jura subveniunt, ex. I. pupillus. ff. quae in fraud, cred. et ibid. I. non enim. et Instit. In proaemio[349], і щойно, бувало, зачує, ut.ff si quad. pau. fec. I. Agaso. gl. in verbo. olfecit. i. nasum. ad culum posuit[350], і тільки почує, що десь позиваються чи гризуться, він уже тут як тут, поспішає добитися полюбовної згоди.

Сказано:

те саме мовить gl. ff de dam. infect. I. quamvis, et currere.[351]

gl. ff. lib. agnos. I. Si quis. pro qua facit. I. Si phires. C. de cond. incer.[352]

Проте йому так не таланило, що він якусь зовсім пусту справу і то не умів залагодити; замість поєднати суперечників, він дратував і знемилосерджував їх ще більше. Ви ж бо, панове, знаєте, що

gl. ff. de alie, ju. ти. caus. fa. 1. ij[353]. А смарвські харчевники казали, що при ньому вони й за цілий рік не продають стільки мирового вина (так у них іменується добре вино ліґюжейське), скільки продавали при його батькові за півгодини.

Якось він поскаржився батькові, пояснюючи своє безталання перверзією своїх сучасників і кажучи йому без обрізків, що якби колись люди були такі ледащі, такі крючки, такі крутії і лиходії, як нині, то гоноровий титул мировика міг би йому й не дістатися. Цією заявою Тено ламав закон, за яким дітям не вільно докоряти своїм батькам, per gl. et Bar., I. III. § si quis. ff. de condi. ob caus. et Autent. De пир., § sed quod sancitum coll. IV.[354]

«Треба б (відповів Перен) діяти тобі, Дандене, синашу, інакше. Адже

gl. С. de appell, l. eos etiam[355]. He тут собака заритий. Тобі ніколи не щастить перевести сварку на мир. А чому? Бо ти берешся за діло, як воно ще не вкипіло. А я мирю всіх. Чому? Бо беруся за діло, як воно вже дозріло; так проголошує ґлоса:

Хіба не чув ти приказки: щасливий той лікар, якого кличуть, як хворий одужує? Лікар ще не втручався, а хвороба після зламу вже попустила. Так само і мої сутяжці, їхня суперечка вже вщухає, бо їхні капшуки спорожніли; вони самі перестали процеситися; у них забракло побрязкачів на сутяжництво;

І тут нам бракувало лише паранімфа[357] і посередника, який первий забалакав би про злагоду і тим самим позбавив би і ту і ту сторони від пліток: «Цей первий капітулював, первий заблагав миру; первий не витримав; чує кицька, чиє сало з'їла; знав, що зазнає поразки». Ось тут я і нагоджуюсь, на ловця звір біжить: це мій талан, моє щастя, моя фортуна. І ось що я тобі, Дандене, скажу, таким робом я міг би до згоди привернути чи, принаймні, до замирення великого короля і венеційців, імператора і швейцарців, англійців і шкотів, папу і феррарців. Та що я кажу? З Божої помоги я б замирив султана турецького з перським шахом, татар з москалями.

Зрозумій мене гарненько. Я б узявся за них тоді, коли вони уже навоювалися, коли скрині у них спорожніли, а з гаманців у своїх підданців вони вже все повитягали, коли вони пустили з молотка свої маєтки, позакладали землі, а харч і провіянт у них вичерпується. Ось тоді, Богом і Божою Матір'ю клянусь, їм хоч-не-хоч довелося б перепочити і звірства свої впинити. Є така норма in gl. XXXVII d. с. Si quando:[358]

Розділ XLII Як виникають і визрівають позови

— Ось чому (провадив Брідуа) я, так само, панове, як і ви, зволікаю і очікую, поки діло дійде зрілости й досконалости у всіх свої членах, а саме, в актах і в мішках. Arg. in l. si major. С. сотти. Divi. et de cons. d. j, с. Solennitates, et ibi gl.[359]

Процес, з найперших своїх зародків, уявляється мені, панове, як і вам, неформним і недосконалим. Він нагадує новонароджене ведмежатко; воно нібито безноге, безруке, голошкуре, безшерсте, безголове, це грубий і неоковирний кавелок м'яса; та от ведмедиця його облизує, і зразу стає видно всі його окремі члени, ut по. doct.ff. ad leg. Aquil. I. II. in fi.[360]

Ось так само, панове, мені, як і вам, законюючись, процес попервах уявляється неоковирним і незграбним. Він теж має всього лише один-два папери; це звірючка-вирод. Але коли папери добре натопчуться у мішок, насиплються, накладуться, ось тоді справді можна сказати, що процес тепер набрав тіла скільки треба, бо forma dat esse rei. I. si is qui. ff ad. leg. Falci. in c. cum dilecta extra de rescrip. Barbatia consil. 12 lib. 2, а ще раніше Bald, in с ulti. extra de consue. et I. Julianus. ff. ad exhib. et I. quaesitum. ff. de lega. III. Відсилаю вас до gl. p. q. I. c. Paulus.[361]

Так само, панове, як і ви, судові виконавці, возні, сторожі, сутяги, прокурори, комісари, адвокати, слідчі, діловоди, нотарі, писарі і сільські судді, de quibus tit. est lib. III Cod.[362], витягають без упину гаманці у суперечників, через що у процесу ростуть голова, ноги, пазурі, дзьоб, зуби, руки, жили, артерії, нерви, м'язи, лімфи; це і є мішки; gl. de cons. d. IV. с. accepisti.[363]

Нота бене, в цій матерії сутяжні щасливіші за міністрів справедливости, бо

ff. comm. I. iij. et extra de celebra. Miss. с. cum Marthae. et 24. q.j. с Odi. gl.[364]

Так процес удосконалюється, шліфується і формується, як це проголошує ґлоса канону:

і як це мовить навпростець Альберик де Розата щодо Рима:

Питання — чому?

ut est glo. in I. quum hi. ff. de transac. Невигоди протилежного способу подані in gl. С. de allu. I. fi.[365]

Так само слово «процес» походить від слова «проціджування», отож нам треба проціджувати крізь зуби всіх, не даючи нікому спуску. У зв'язку з цим нагадаю такий дотеп:

Item gl. in c. Illud ext. de praesumpt. et C. de prob. I. instrumenta. L. non epistolis. I. non nudis,[366]

— Воно то так (озвався Тринда), друже мій, а як же ви беретесь за карні справи, коли винуватців спіймано на гарячому?

— Так само, панове, як і ви (відповів Брідуа), позивачеві особливим наказом я дозволяю добре виспатися перед судом, а потім прийти до мене і подати докладне і оперте на знанні законів справоздання про все, що йому приснилося, у відповідності з gl. 32. q. VII. с. Si quis cum,[367]

Цей акт учиняє якийсь інший член; від якого народжується третій, з хати по нитці — сироті свитина. Нарешті процес здається мені добре сформований інформацією і досконалим у всіх своїх членах. Тоді я вдаюся до костей і таке доповнення робиться мною не без причини і не без перевіреного вже досвіду.

Пригадується, як у стокгольмському таборі ґасконець, на ім'я Грасіяно, родом з Сен-Севера, спустив усі свої гроші і вельми тим журився, ви ж бо знаєте, що ресипіа est alter sanguis, ut ait Anto. de Butrio. in c. accedens. II extra ut. lit. non contest, et Bald, in l. si tuis. C. de op. Ii per no. et l. advocati C. de advo, diu. jud. Ресипіа est vita hominis et optimus fidejussor in necessitatibus[369], і ось, як гра завершилась, він голосно сказав, звертаючись до приятелів: «Pao cap de bious, hillotz, que таи de pipe bous tresbyre, ares que pergudes sont les mies bingt et quouatte buguettes, ta pla donnerien picz, trucz et potacz. Sey degun de bous aulx qui boille truquar ambe iou a belz embiz[370]?»

Охочих не було: тоді він рушив до табору Стопудовиків і звернувся до них з тими самими словами. Проте ландскнехти сказали: «Der guascongner thut schich usz mitt eim jeden ze schlagen, aber er is geneigter zu staelen; darumb, lieben, frauen, hend serg zu inuerm hausraut».[371]

Тоді ґасконець подався до табору французьких найманців, звернувся до них з такою самою мовою і сміливо викликав їх на герць, витворяючи при цьому всякі ґасконські витворки. Анітелень.

Після чого ґасконець ліг край поля, біля наметів опеця Кристияна, лицаря де Крісе, і заснув.

Під ту пору певен наймит-вояк, що теж усі кишені видмухав, вийшов надвір зі шпагою, з думкою пофехтувати з ґасконцем, оскільки і той промантачився:

мовить glos. de paenitent. dist. 3, с. sunt plures[372]. Шукав його, шукав у полі, аж бачить — спить. От він йому й каже: «Гей, ти, дідько б тебе мордував, вставай! Ми з тобою обидва програлись. Зведімо бій по-чоловіцьки, розтрусимо своє сало. Ось мій верден, від твого клинка не куціший».

А ґасконець, геть заспаний, йому на те: «Cap de Sainct Arnault, quau seystu, qui me rebeillez? Que таи de taoverne te gyre! Ho sainct Siobe, cap de Guascoigne, ta pla dormie iou, quand aquoest taquain me bingut estee».[373]

Наймит-вояк знов закликає його битися, а ґасконець відповідає: «Не paouret, iou te esquinerie ares que son pla reposat. Vayne un pauc qui te posar comme iou, puesse truqueren».[374]

Про свою втрату ґасконець уже встиг забути, і йому розхотілося битися. Словом, замість битися та ще й, гляди, порішити одне одного, вони надумали закласти свої шпаги і разом випити. Ось вам доброчинна дія сну: вояки лихим духом дихали, а сон їх утишив.

При цій нагоді вельми доречні золоті слова Джованні Андреа in с. ult. de sent, et rejudic. libro sexto:[375]

Розділ XLIII Як Пантаґрюель виправдував Брідуа за його присуди киданням костей

Тут Брідуа замовк. Тринда попросив його покинути судову залу, і той пішов собі. Тоді Тринда звернувся до Пантагрюеля:

— Найясніший принце! Не лише на віддяку за многі щедроти, якими ви наш парламент і весь Мирлензький маркізат ущедрили, а й з огляду на ваш ясний розум, розважливість і велику вченість, що ними обдарував вас усемогутній Господь, усіх благ обмислитель, ми передаємо на ваш розсуд цю дивовижну, парадоксальну і химерну справу Брідуа, який перед вами, і ви це бачили і чули, признався, що він ухвалює вироки, кидаючи кості. От ми і просимо вас цю справу справедливим і правним робом розсудити.

На це відповів Пантагрюель так:

— Панове! Становище моє не вповажнює мене творити якийсь суд, і ви це знаєте. Та оскільки ви робите мені таку честь, то я ладен виступити не суддею, а судовим захисником.

Я бачу у Брідуа чимало таких прикмет, завдяки яким він заслуговує оправдання. По-перше, я враховую його старість, по-друге, його простакуватість, а ви знаєте не згірш за мене, що наші права і наші закони поблажливі до гріхів стариків і простаків; по-третє, правосилою наших законів є ще дві обставини, що промовляють на руч Брідуа: цей його єдиний промах має бути скасований, забутий і втоплений у безкрайому морі тих справедливих вироків, які він ухвалив у минулому, а потім, як ми вже бачили, за сорок років служби він не допустився жодного вартого догани вчинку. Адже як я впущу в русло Луари краплю морської води, то ця крапля розчиниться безслідно, і від цього річка не стане солоною.

Як на мене, у тім, що верховний суд схвалив усі його колишні присуди, винесені киданням костей, видно перст Божий, а Бог, як ви знаєте, нерідко хоче, щоб його слава виявлялася в осоромленні премудрих, у поваленні сильних і в піднесенні простих і смиренних.

Проте я б'ю навіть не на це. Я прошу вас цього разу, не з удячности до нашого дому, менше з цим, а в ім'я тої щирої прихильности, яку ми, луарчани і залуарчани, ваше звання і гонор шануючи, здавна почуваємо до вас, дати йому прощення, і то під двома умовами: по-перше, хай він задовольнить чи пообіцяє задовольнити покривджену ним сторону, а я вже подбаю, щоб ця клаузула була виконана, а по-друге, дайте йому на підмогу якогось молодого, обачного, досвідченого і честивого радцю, на чию думку він у юридичних процедурах віднині зважатиме.

Якщо ж ви захочете зняти його з посади, то я прошу вас віддати його під мою руку. В моєму царстві знайдеться чимало місць і посад, щоб його затруднити. Відтак я благаю Бога, нашого Творця, Промислителя і давця усякого добра, щоб ласка Духа Святого не обминала вас.

З цим словом Пантагрюель віддав чолом суддям і покинув залу засідань. На ґанку його чекали Панурґ, Епістемон, брат Жан та інші. Вони посідали на коней і поскакали до Ґарґантюа.

Дорогою Пантагрюель розповів усе до цяти, як судили Брідуа.

Брат Жан пригадав, що знав Перена Дандена в ту пору, як той мешкав у Фонтен-ле-Конті, за ігуменування зацного абата Ардійона.

Гімнаст сказав, що він був у наметі опеця Кристияна, лицаря де Крісе, коли ґасконець сперечався з шукай-бідою.

Панурґ не вірив, щоб справи можна було розв'язувати жеребом та ще тривалий час.

А Епістемон сказав Пантагрюелю:

— Щось подейкують у такому дусі і про монлерійського судовика. Але ж кості — це все на галай-балай, це не могло не вилізти судді боком. Судити там раз чи два навмання ще можна, та й то як справа заплутана, складна і темна.

Розділ XLIV Як Пантаґрюель розповідав химерну історію про хиткість людських суджень

— Так само було (сказав Пантагрюель) і з суперечкою, веденою у Гнея Долабелли, проконсула в Азії. Справа була така.

Одна жінка у Смирі мала від першого чоловіка дитину на ім'я Абеве. Овдовівши, невдовзі вона знов одружилась і від другого чоловіка народила сина на ім'я Геде. Сталося так (а ви знаєте, як рідко вітчими, свекри, свекрухи і мачухи люблять дітей від перших батьків і матерів), що другий чоловік і його син Геде нишком, по-зраднецьки, з-за рогу вбили Абеде.

Жінка, дізнавшись про їхню підступність і лиходійство, постановила не залишати цього злочину безкарним і отруїла чоловіка і сина, помщаючись за убивство свого первістка, її схопили і привели до Гнея Долабелли. Вона йому призналася у злодійстві, лише наполягала, що мала право і підстави убити їх обох. Така суть процесу.

У цій обосічній справі суддя не знав, на чий бік стати. Злочин жінки був великий: вона отруїла свого другого чоловіка і сина. Але мотив убивства здавався йому природний і ніби підкріплений правом народів (обидва вони убили її первістка, убили з таємної змови, підступно, з-за рогу, не бувши скривджені чи зневажені, а тільки з хоті прибрати до рук його спадщину), і Долабелла, перш ніж ухвалити рішення, вирядив до атенського аеропагу посланця, щоб довідатися, як там це сприймуть і що присудять.

Аеропаг постановив позвати до суду суперечників через сто років, щоб потім вони відповіли на певні запитання, поза протоколом. Отже, аеропаг не знав, на яку ступити, не знав, як вибратися на якусь стежку в цьому темному лісі.

А от якби він згадав про гральні кості, то ні за що б не вклепався. Засудив би жінку, вона такої кари заслужила б, бо стала месником сама, підміняючи собою правосуддя. Досить поважний мотив мав аеропаг і для оправдального присуду: важке горе цієї жінки.

— Але ж цей Брідуа, просто в голові не вкладається, як він міг судити навмання стільки років.

— Навряд (мовив Епістемон), чи здатний я категорично відповісти вам на цей запит. Наважусь висловити лише здогад. Гіпотетично я приписую цей талан до присудів сприятливому розташуванню світил і прихильності верховних духів. Духи ці, зважаючи на наївність і простодушність судді Брідуа, зважаючи на те, що він перестав довіряти своєму досвіду і компетенції, визнав антиномію і суперечність законів, едиктів, указів та ордонансів, збагнув і хитрощі інфернального Клепача — бачте, демон часто маскується під посланця світла з допомогою своїх клевретів, куплених адвокатів, радців, прокурорів та інших посіпак такого штибу, які кажуть на чорне біле і переконують кожну сторону в її правоті (а вам добре відомо, що навіть для нечесного діла оборона знайдеться, а то б не позивалися люди). Отож-бо Брідуа смиренно уповав на Бога, цього праведного судію, покладався на Божу ласку і, свідомий випадковости й хиткости остаточних присудів, кидав жереб, вручаючи себе Духу Святому, вгадуючи його веління і волевияв, звані у нас вироками суду; духи ці рушали й перекидали кості так, щоб вони випадали щасливо для того, хто домагався від правосуддя задоволення його справедливої скарги, а ми знаємо думку талмудистів, що в киданні жеребу нема нічого поганого і що воля Божа, зглянувшись на неспокій і непевність людей, проявляється саме в жеребі.

Я не хотів би думати чи говорити (а втім, я і не вірю, за страшенного лицемірства й очевидної корупції тих, хто творить суд у цьому мирлензькому парламенті Мирленга), що розв'язувати справу метанням костей навмання гірше, ніж віддавати її до кривавих і загребущих рук цих людей. Надто як зважити, що весь їхній кримінальний кодекс запустив такий собі Трибоніана, нехрист, невіра, варвар, людина лиха, підступна, брутальна і несправедлива, він гендлював законами, едиктами, статутами та ордонансами, нумо, хто переб'є ціну, і для цього покраяв їх на шматочки, і це і є ті клаптики й зразки законів, що у нас в узанції, а всю решту, те, що надавало законові цілости, скасував і позносив, боячись, що як закон, книги старожитніх правників, а також Дванадцять Таблиць та едикти преторів уціліють, то всі побачать його підлоту.

Ось чому для сутяжників було б краще попасти в капкан (принаймні, це завдало б їм менше лиха), ніж опинитися похованими під купою судових висновків і присудів, недарма Катон хотів колись і радив мостити судове подвір'я капканами.

Розділ XLV Як Панурґ радився з Трібуле

Через шість днів Панурґ повернувся додому о тій годині, коли з Блуа прибув водою Трібуле.

Панурґ подарував йому туго надутий свинячий пузир, у нутрі якого дзвеніли горошинки, гарно золочену шпагу дерев'яну, ягдташ, зроблений з келепянового черепка, оплетену балцанку, повну бретонського вина, і квартерон яблук бландюро.

— А що (сказав Карпалим), він справді дурний, як оця затичка?

Трібуле надів шпагу і ягдташ, узяв пузир, з'їв частину яблук і випив усе вино.

Панурґ, який пас його поглядом, сказав так:

— Зроду не бачив дурня, а надивився я їх більше ніж на десять тисяч франків, який пив би неохоче і не до дна.

Потім пояснив йому суть своєї справи, високомовно і квітчасто.

Він ще до кінця не добалакав, як Трібуле добре впарив його кулаком межи плечі, тицьнув у руку йому балцанку, дав по носюрі пузирем і замість відповіді сказав, мотнувши головою:

— Цур тобі, цур, дурню, ума тронутий! Начувайся, чернушечко, дудцю на бюзансейську козу!

З цим словом Трібуле відвихнувся і почав гратися з пузирем, звеселяючи слух приємним дзвоном горошин. Більше від нього не можна було добитися жодного слова. Панурґ хотів був задати йому ще кілька питань, але Трібуле грізно змахнув дерев'яною шпагою.

— Отакої! (гукнув Панурґ). Оце то надумали! Що він дурень, видно й так, але ще дурніший той, хто його сюди привів, а я вже дурень над дурнями, коли почав з ним щирувати.

— Це (озвався Карпалим) мені пришили квітку.

— Спокійно, спокійно (сказав Пантагрюель), розгляньмо всі його жести і слова. Мені в них відкрились бездонні тайнощі, і я вже не дивуюсь, що турки шанують як мусафі і пророків таких-от дурників. Ви зауважили, як він, перш ніж заговорити, тряс і мотав головою? Вчення старожитніх філософів, ритуали магів і спостереження правників підказують нам, що ці рухи викликаються під надихом і з навіяння пророчого духу, і дух, входячи у кволу й маленьку субстанцію (бо малій голівці, як ви знаєте, не вмістити великого мозку), так її трясе, що всі члени тіла людського, за твердженням медиків, просто тіпаються: одне, що дається взнаки тягота і переклажа прийнятої ноші, а друге, що орган носити таку вагу нездатний.

Ось вам наочний приклад: коли ми натщесерце піднімаємо келих вина, руки не в одного трясуться.

Прообраз цього ми маємо у Пітії віщунки, колись, перш ніж заговорити, вона трясла своїм лавром.

Або ще: Лампридій розповідає, що цезар Геліогабал, видаючи себе за волхва, на святі на честь свого головного ідола, оточений євнухами фанатиками, привселюдно мотав головою.

Або ще: Плавт у своїх Ослах пише, що Саврій ідучи тряс головою, як навіжений, як навісноголовий, жахаючи переходнів, а в іншому творі Плавт, мовлячи, чому мотав головою Хармід, пояснює це екстазом.

Або ще: у Катулла в Атисі та Берекинтії менади, вакханки, Вакхові жриці, трясуть у віщому трансі головами, несучи плюшеве гілля. Так само поводилися, пильнуючи своїх обрядів, злегчені ґалли, Кибелені жерці. Саме звідси, за словами давніх теологів, походить ім'я цієї богині, бо Κυβιστάν означає крутити, вертіти, трясти головою, вдавати з себе кривов'яза.

Або ще: Тит Лівій пише: на римських вакханаліях чоловіки і жінки прикидалися, ніби вони набули пророчого хисту, бо все тіло у них тіпалося і корчилося. Справді, на одностайну опінію філософів та на думку посполитого люду, пророцький надих, дарований згори, супроводжується нестямою і тіпанням усього тіла, а дриґотить тіло і трясеться не лише тоді, як приймає навіювання, а й тоді, як воно його виявляє і передає.

Ось чому Юліан, іменитий законник, на питання, чи можна вважати здоровим невільника, який, опинившись серед несамовитих фанатиків, раптом почав би пророкувати і трясти головою, відповів ствердно.

Або ще: ми бачимо, як нині вихователі і педагоги трясуть голови своїм учням (наче горщик за ручки), хапаючи їх руками і піднімаючи за вуха (бо вуха, за вченням єгипетських жерців, це священний орган пам'яти), з метою ошанути їхній розум, охоплений якимись сторонніми думками і ніби прибитий нечестивими химерами, і повернути до благої філософської науки. Про це свідчить і Верґілій, признавшись, як Аполлон Кинтій скубнув його за вухо.

Розділ XLVI Як Пантаґрюель і Панурґ по-різному тлумачили слова Трібуле

— Він мовить, що ви дурень. Але дурень який? Дурень, ума тронутий, який на схилі свого віку хоче світ собі зав'язати шлюбними путами. Він попереджає вас: «Начувайся, чернушечко!» Честю присягаю, що вам начепить роги саме якийсь каптурник. Бачите, я честю закладаюся, а я дорожив би нею не більше, якби був мирним самодержцем Европи, Африки та Азії.

Запевняю — я вельми шаную нашого морософа[376] Трібуле. Всі інші оракули й радники дружно зійшлися на тому, що бути рогачем вам на роду написано, проте жодний з них не уточнив, хто вашу жінку підманить, а вам наставить роги. Зацний Трібуле відкрив вам очі. Ганебні будуть ці роги, не роги, а срамота! Ви домагаєтесь, щоб ваше шлюбне ложе споганив і осквернив якийсь калугер?

А ще він казав, що ви нагадуватимете дудця на бюзансейську козу, а це означає, що вийти вам, як стій, на доброго рогача, роговида, рогобраза. І, достоту як він сам, бажаючи випрохати у короля Людовіка Дванадцятого соляну посесію в Бюзансі для свого брата, випрохав козу, ви, прагнучи пошлюбити жінку порядну й чесну, візьмете за себе гульливу, губату, горлату і ротату бабу, доїдливу, як скиглення козиці.

А ще згадайте, як він ляснув вам по носюрі пузирем і дав кулаком у карк. А це заповідь того, що жінка вас битиме, водитиме за ніс і оббиратиме стеменнісінько так, як ви вобретонських дітваків зрабували, укравши у них свиняче пуздро.

— Навпаки (відповів Панурґ). У мене не вистачить нахабства заперечувати, що це не Боже карання, а своє дурування. Я таки безклепкий і прицуцуватий. Та й увесь світ прибитий на цвіту. Дурні всі, Соломон он каже, що число дурнів безконечником, а від безконечника нічого не уріжеш і нічого не додаси до нього, як це ще Арістотель довів. А от намаханим дурнем я був би тоді, як бувши б дурнем, не визнавав би себе за такого. Число божевільців і маньяків справді безконечником. Авіценна пише, що люди на чому тільки не схиблюються.

Що ж до інших слів і жестів Трібуле, то всі вони на мою руч промовляють.

Він про мою жінку сказав «Начувайся, чернушечко!» Це ж горобчику вона завдавала втіхи, як тішила Лесбія Катулла, а потім він летів ловити мухи і збавляв час так весело, як колись мухолуп Доміціан.

Потім він сказав, що я візьму селючку, там таку втішну, як голосок сольєльської чи бюзансейської козиці. Трібуле, щира душа, знає мою натуру і мої потаємні вподобання. Признаюся, що веселі розпиняні пастушки, в яких гола пахне чебрецем, мені більше до мислі, аніж двірські дами з їхніми пишними уборами та ароматами, просяклими тею, як його, живицею. Звуки сільської козиці голублять мій слух ще ніжніше, ніж двірські лютні, ребеки та скрипки.

Він садонув мені кулаком у мій жінкуватий горб? Ради Бога, нехай, менше мені випаде мучитися в Чистилищі. Він ні на кого не злостує, просто узяв мене за пахолка. Ні, з нього добрий дурень, нічогенький, слово даю, гріх про нього думати погано. Я прощаю його від щирого серця.

Він луснув мене по носі — чим вам не ті вибрики, які зайдуть між мною і жінкою, знайомі усім новоженцям.

Розділ XLVII Як Пантаґрюель і Панурґ замислили звернутися до оракула Божої Сулії

– Є ще одна околичність, яку досі ми нехтували. А це начало начал. Трібуле сунув мені в руку пляшку. Як це розуміти? Що він хотів сказати?

— Напевне (відповів Пантагрюель), це означає, що ваша жінка буде п'яничка.

— Ба ні (сказав Панурґ), пляшка була порожня. Хребтиною святого Фіакрія Брійського свідчуся, наш морсоф, унікум, ні, лунатик Трібуле посилає мене до пляшки, і я ще раз нагадую про давню мою обітницю і Стиксом та Ахероном оце при вас присягаю, що носитиму на ковпаку окуляри, а гульфика на плюндрах не носитиму, поки не дістану щодо мого задуму відповіді від Божої Сулії.

Один шанований муж, мій приятель, знає те місце, край і закуток, де знаходиться її храм та оракул. Він приведе нас туди безпомильно. Рушаймо гуртом! Благаю, не відмовляйтесь! Я буду вам за Ахата, Дамида, за вірного вашого попутника. Мені давно відомо, що ви великий землепроходець, цікавий усе знати і все бачити. І ми узримо чимало чудес, можу вам побожитися.

— Залюбки (відгукнувся Пантагрюель). Але перш ніж піти в далекі мандри, повні сюрпризів, повні грізних небезпек…

— Яких небезпек? (ускочив у слово Панурґ). Небезпеки втікають за сім миль від мене, хоч би де я з'явився — ось так з появою принца відступає магістрат, з появою сонця зникають тіні, а прибуття до Канда мощів святого Мартина розігнало хвороби.

— До речі (сказав Пантагрюель), пускатися в дорогу ще рано, треба дещо залагодити. По-перше, відправмо Трібуле назад до Блуа (так і зробили, причому Пантагрюель подарував йому златоглав). По-друге, ми мусимо спитати дозволу і згоди у мого батька-короля, а потім слід знайти якусь сивіллу, щоб була нам за гіда і тлумача.

Панурґ йому відповів, що для цього може стати в пригоді його друг Ксеноман, а крім того, він має думку побувати проїздом у країні Ліхтарії і там придбати якогось вченого і корисного Ліхтаря, який у мандрах прислужиться їм, як прислужилася Сивілла Енеєві, коли той спустився в поля Єлисейські.

Карпалим, проходячи мимо з Трібуле, почув цю репліку і гукнув:

— Агов, Панурґ, пане квитаний, візьми у Кале Мілорда Депутата, він ґуд фелоу, і не забудь і світичі, тобто ліхтарі. Ти теж матимеш світич і ліхтарі.

— У мене передчуття (сказав Пантагрюель), що дорогою ми не скучатимем, даю слово. Шкода тільки, що я зле балакаю по-ліхтарному.

— Я (озвався Панурґ) говоритиму за всіх. Для мене ця говірка все одно що рідна, я нею так і чешу.

— Нумо, Епістемоне, що я сказав?

— Це (відповів Епістемон) імена чортів бродячих, чортів ходячих і чортів повзючих.

— Так воно і є (сказав Панурґ), соколику. Це двірська ліхтарна говірка. Дорогою я укладу тобі пословника, і він буде в потребі тобі доти, доки ти нових черевиків не стопчеш; хіснуватись ним ти навчишся, перш ніж сонце зійде. У переспіві з ліхтарної на нашу людову мову це співається так:

— Зостається лише (сказав Пантаґрюель) узнати волю мого батька-короля і відпроситися в нього.

Розділ XLVIII Як Ґарґантюа доводив, що женитися дітям без відома і згоди отця-неньки не подоба

Вступив Пантаґрюель до головної замкової зали, аж це назустріч іде з наради добрий Ґарґантюа, от він і розповів йому про їхні пригоди, поділився своїм задумом і попросив у батька дозволу і благословення його здійснити.

Добряга Ґарґантюа тримав у руках два грубих пакети з супліками — на одні він відповів, а на інші збирався відповісти; пакети він передав Ульріхові Галле, своєму давньому розпорядникові чолобитних, відвів Пантагрюеля набік і з лицем веселішим, ніж звикле, сказав:

— Сину мій любий, я хвалю Бога за те, що подвигнув вас на таке спасенне діло. Я благословляю вас на цю подорож, але мені б хотілося, щоб і у вас з'явився намір і бажання самому одружитися. Мені здається, що ви саме на порі. Панурґ добре попрацював, розчищаючи собі шлях, тепер слово за вами.

— Батечку мій! (відповів Пантаґрюель). Я ще про це не думав. У цій справі спускаюсь я на вашу добру волю і батьківський розказ. Хай я радше, на ваш превеликий жаль, упаду мертвим біля ваших ніг, ніж живим одружуся без вашого благословення. Наскільки я знаю, ні святі, ні мирські, ні варварські закони не дозволяють дітям одружуватися без волі, згоди і призволу їхніх батьків, матерів та близьких родичів. Усі законники наголо забирають це право у дітей і передають на розсуд породителям. У мою добу був на континенті такий край, де жили кротоподібні пастофори, шлюбоненависники (подібні до жерців фригійської Кибели, які були каплунами, а не хтивими і плотолюбними півнями) і законодавці для шлюбованців. Далебі, не знаю, що тут паскудіше: тиранічна сваволя моторошних цих кертиць, яким не силиться за ґратками їхніх таємничих храмів і вони сунуть носа до чужого проса, чи дурні забобони шлюбованців, які ці нелюдські і варварські закони визнають, сліпо їм вірять і не бачать (хоть це за зорю світову ясніше), наскільки їхня покірність вигідна мистам і наскільки вона шкідлива і згубна для самих шлюбованців, а це вже неабияка причина запідозрити в цих законах кривду і шахрайство.

Щоб помститись за образу, шлюбованці і собі могли б запровадити закони для мистів щодо чинопослідування і Святих Дарів, з огляду на те, що ті від'їдають від їхніх дібр і від заробленого ними кривавицею, відбирають собі десятину, щоб обжиратися, тим паче, що й тоді, як на мене, ці закони були б не такі протиприродні і безсоромні, як мистівські закони. Бо (як ви цілком слушно сказали) споконвіку не було такого закону, що уповажнював би дітей женитися без відома, згоди і призволу отця-неньки. Завдяки цим законам, про які я веду мову, кожен бахур, лиходій, шибеник, вонючка, смердюк, прокажений, зарізяка, злодюга, шахрай може викрасти з отчого дому, з рук матері, проти волі рідних будь-яку дівчину, найродовитішу, найвродливішу, найбагатшу, найчестивішу, найскромнішу, які тільки є, якщо цей паплюжник злигався з якимсь мистом і паює з ним свій луп.

Ґоти, скити, масаґети, і ті безчинствували у взятому штурмом з великою кров'ю місті не так брутально і жорстоко, як вони. А як побиваються батьки і матері, коли якийсь заволока, заброда, варвар, добичник, пранцюватий, шолудивий, напівживий, убогий, хиренний, умикає з родинного гнізда красуню-доньку, пещену, багату, здорову, а вони так ревно виховували її в добрих звичаях і вчили шануватися, мріючи одружити її з сином своїх сусідів і давніх друзів, вихованим і навченим у такому самому дусі, і влаштувати такий щасливий шлюб, і радіти тому, як нащадки успадкують і примножать дідичну рухомість і нерухомість, а заодно і добропорядність батьків! Перед такою бідою хіба їм серце не порветься?

Навряд щоб римський народ та його спільники вболівали більше, про смерть Германіка Друза дізнавшись.

Навряд щоб лакедемоняни журилися глибше потому, як троянський чужоложник грекиню Гелену викрав.

Навряд щоб ті, про кого мовиться, бідкалися й охали менше, ніж Церера по викраденні доньки Прозерпіни, ніж Ізида після втрати Озіриса, ніж Венера по смерті Адоніса, ніж Геркулес після зникнення Гила, ніж Гекуба, довідавшись про викрадення Поліксени.

Але їхній страх перед Демоном і забобон такий сильний, що вони бояться писнути, коли приходить кертиця й укладає шлюбний контракт. І потім зостаються самі в опустілих домах, де нема вже їхніх коханих дочок, і от батьки клянуть той день і годину, коли вони женилися, а матері шкодують, що вони народили, а не скинули дитину, і так у сльозах і лементі доживають свого віку, але ж вони заслуговували кращої долі: тішитися удома щастям зі своїми дітьми укупі.

Дехто з них позбувається розуму, навісніє і з туги та з горя топиться, вішається, труїться, не в силі такого гадства перетерпіти.

Інші, твердішого гарту, за прикладом синів Якова, месників за викрадення їхньої сестри Діни, злапавши паплюжника і його посіпаку-кертицю, розтлінників і спокусників їхньої дочки, чинять над ними скору і криваву розправу: січуть їх на капусту і трупи кидають у полі, хижим звірам на з'їжу. Цей мужній і лицарський акт жахає кротоподібних симистів[377], і вони знімають страшенний галас, шкрябають мерзенні скарги, безсоромно закидають світську владу і цивільні відомства вимогами і закликами покарати винуватців так, щоб іншим не кортіло.

Але ж ні в природному законі, ні у правах людей, ні в якомусь викладі римського права нема такої рубрики, параграфа, артикулу чи розділу, що приписував би за таке діяння певну кару чи тортури, бо цьому супротивиться розум та й сама Природа повстає. Бо нема у світі такої чеснотливої людини, яка б на звістку про викрадення, ганьбу і неславу його дочки не розпачувала б — така людська вдача — більше, ніж на звістку про її смерть. Усяк, хто застукає на гарячому убійника, що підступно, з-за рогу напав на його дочку, може, бо так підказує розум, і навіть повинен, бо так і природа велить, убити того на місці, і його за це не судитимуть. Ось чому, знайшовши паплюжника, який підманув і повіз геть, хай і з її згоди, його доньку, та ще й з підсобки кертиці, може і навіть повинен скарати і паплюжника і спільника горлом, а їхні тіла кинути на жир вовкам і гайворонню, бо не може бути їм пухом наша велика годувальниця, Земля.

Любий мій сину! Стежте за тим, щоб по моєму сконі таких законів у моєму царстві не запровадили, а поки я живий і ще дихаю, я видам, з Божої помоги, грізний указ. Що ж до вашого одруження, згода. Я це беру на себе. Рихтуйтеся з Панурґом у дорогу. Візьміть з собою Епістемона, брата Жана та інших, кого захочете. Мої гроші витрачайте на ваш розсуд, на все я даю вам своє добро. У моєму Талаському арсеналі запасіться всім потрібним спорядженням, прихопіть з собою лоцманів, стерничих і драгоманів і вперед, з ходовим вітром, на всіх парусах, з Богом.

А за небутности вашої я постараюся підшукати вам наречену і злагодити все для весілля, а згуляємо ми його так, що небу буде жарко.

Розділ XLIX Як Пантаґрюель на плавбу по морю виряджався і про зілля — пантаґрюеліон[378]

Через кілька днів Пантагрюель, попрощавшись з добрим Ґарґантюа, який за щасливу синову подорож помолився, прибув до порту Таласа, біля Сен-Мало, в супроводі Панурґа, Епістемона, брата Жана Зубаря, абата Телемського та інших його зацних домочадців, зокрема Ксеномана — сей великий мандрівник і землепроходець явився на вимогу Панурґа, бо голдував якимсь чином каштелянству Сальмі.

По прибутті заходився Пантагрюель наряджати флотилію не меншу, ніж з Саламіна вивів колись під час походу греків на Трою Аякс. Моряків, лоцманів, веслярів, драгоманів, майстрів, вояків, припасів, артилерії, амуніції, одежі, монет та іншого вантажу він узяв і наладував стільки, скільки довга й небезпечна плавба вимагала. Між іншим, я бачив, як вантажили на його розказ чимало зілля пантагрюеліон, як зеленого й сирого, так сушеного й обробленого.

Корінь у зілля пантагрюеліон маленький, міцненький, кругленький, з тупим кінцем, білого кольору, не дуже вузлуватий і вривається він у землю десь на лікоть. Від кореня йде одне-єдине стебло, кругле, на стебло ферули схоже, зверху зелене, а всередині білясте, порожнисте, як стебло smyrnium olusatrum[379], бобів та гентіани, деревисте, рівне, крихке, з канелюрами, як на ледь рифленій колоні, і волокнисте (волокна в цьому зіллі найцінніше), надто у частині, іменованій mesa, тобто у середній частині, а заодно і в так званій mylasea.

Заввишки пантагрюеліон від п'яти до шести футів; іноді він виганяється на висоту списа (проте це на грунті м'якому, багнистому, пухкому, вогкому, але не холодному, як, скажімо, в Олоні або ж у Розеї, біля Пренести, в Сабінії, і коли дощить аж до свят рибалок і до літнього сонцестояння). А ще перевищуючи дерево, він дістав у нас, слідом за Теофрастом, назву дендромалах, проте це зілля з кожним роком мізерніє, тоді як у дерева цупкіші і корінь, і стовбур, і конар, і гілля, і воно все буйніше пароститься.

А листя в нього утричі більше завдовжки, ніж завширшки, вічнозелене, цупке, як у рум'янки, тверде, з зубчатими серпастими краями, як у буквиці, а кінчики їхні нагадують македонську копію або ж хірургічне пущадло.

Будовою листя пантагрюеліона мало чим різниться від листя ясеня і парила, дуже схоже на листя сідача, — отож чимало билярів, які назвали пантагрюеліон рослиною домашньою, називають сідач диким пантагрюеліоном, — і обсідають стебло кожне саме по собі шерегами, в кожній шерезі по п'ять-сім листочків. Природа дуже вподобала його, давши листя йому непарне число, число божисте і таємниче. Запах його дуже міцний і просто шибає в делікатні ніздрі.

Сім'я законюється вгорі стебла і лише тропіки внизу. Пантагрюеліон рясніє ним, як і всяке інше зілля, сім'я це кулясте, довгасте, ромбовидне, брунатне, ба навіть буре, тужаве, вкрите легким покривом, це чудова пожива для всіх співочих птахів, таких, як коноплянка, щиглик, жайвір, чиж, канарка та інші, але воно може зробити людину безплідною. А от греки колись з нього пекли фрікасе, пироги і коржі, їли їх на десерт і вважали за найкращу заїдку до вина, а проте засвоюється він погано, псує шлунок, псує кров, дуже розпаляє мозок і наповнює голову шкідливими і руйнівними випарами.

І так само як дві двоснасті рослини, наділені чоловічою і жіночою квіткою, як-от, скажімо, лавр, пальма, дуб, падуб, асфодель, мандрагора, папороть, гриб, аристолохія, кипарис, терпентин, м'ята, піон та інші, це зілля має чоловічу квітку, що зроду не цвіте, зате сім'яниста, і жіночу, вкриту дрібнесеньким білястим цвітом, порожнім і геть-то яловим; як у інших рослин цього ґатунку, жіноча квітка пантагрюеліона має листя ширше і м'якше, ніж листя чоловічої, зате він не такий гінкий.

Сіють пантагрюеліон, як ластівки прилітають, а збирають, як замовкає дзвін цикад.

Розділ L Як треба препарувати і вживати пантаґрюеліон

Обробляють пантагрюеліон у пору осіннього рівнодення у відповідності з народною фантазією і краевою відміною.

Первісна обробка полягає в тім, що чухрають стебло від листя і сімени, а потім у стоячій нетечі п'ять день вимочують, як погода суха і як вода тепла, і дев'ять-дванадцять день, як погода хмарна і вода холодна; відтак він сушиться на сонці, потім його облуплюють зі шкури і деруть волокна (а в волокні, як ми вже казали, весь його пожиток і вся його цінність) з деревистої частини, придатної лише на виготовлення посвітачів, на паливо та на свинячі, надмухані дітям на забаву, пуздра. Деякі розкішники нишком користуються нею як сифоном і цмулять молоде винце, цідячи ротом з отвору в бочці.

Деякі молодопантагрюелісти, замість дерти волокно вручну, застосовують різальний струмент, схожий на стулені пальці гнівної Юнони, налаштованої завадити Алкмені привести на світ Геркулеса. Цей різак чавить, трощить і відкидає геть, звільняючи волокна, деревисту частину. Такою первісною обробкою вдовольняються лише ті, хто всьому людству наперекір і на зло всім філософам кидається в хліб, задкуючи.

А ті, хто бажає, собі на пожиток, зробити його ще ціннішим, віддаються тому, чому, згадайте, віддавалися на дозвіллі три сестри Парки, чим розважалася ночами великославна Цирцея і чим рятувалася Пенелопа від домагання женихів за відсутносте мужа свого Одисея.

Ось так пантагрюеліон і набуває своїх безцінних переваг, частину яких я вам зараз наведу (навести всі годі), але спершу розтлумачу його назву.

Рослини, як мені здається, дістають свою назву по-всякому. Деякі названі за іменами тих, хто відкрив їх, вивчив, спопуляризував, виростив, розвів, насадив: так, скажімо, меркуріал походить від Меркурія, панакея від Панакеї, доньки Ескулапової, артемізія від Артеміди, чи то пак від Діани, евпаторій від царя Евпатора, телефій від Телефа, евфорбій від Евфорба, лікаря царя Юби, климен від Климена, алківіяд від Алківіяда, гентіан від Гентія, царя славонського. І привілей цей давати своє ім'я відкритому тобою зіллю ставився так високо, і так само як Нептун і Паллада сперечалися про те, чиїм іменем має називатися земля, відкрита ними обома (земля названа потім Атенами від Атени, тобто від Мінерви), і Лінк, цар скитський, підступно зробив замах на життя молодого Триптолема, посланого Церерою показати людям пшеницю, тоді ще невідому нікому, щоб після його загибелі дати їй своє ім'я і присвоїти собі честь і несмертельну славу відкриття такої поживної і потрібної для людського життя пашні, Церера ж за таку зраду перекинула Лінка в рись чи вовкулаку. Ось так довго й запекло воювали між собою каппадокійські царі лише через те, в імені кого з них має називатися зілля, аж поки через цю колотнечу зілля дістало назву полемонії, себто воїтельки.

Інші рослини названо за місцевостями, звідки їх завезено: мідійські яблука — то цитрини з Мідії; пунічні яблука — то гранати, привезені з Пуніції, тобто з Картаґіни; ліґустик — то любисток, вивезений з Ліґурії (генуезьке узбережжя); рабарб, як свідчить Аммінар, названий так за іменем річки Ра; це саме підтверджує і сантоник, грецьке сіно, каштани, персики, сабіна, стехад з моїх Перських островів, колись званих Стехедами, кельтський нард тощо.

Деякі діставали назву за алегорією чи противенством, як, скажімо, абсинтій — за алегорією з пинтієм, бо це огидний на смак напій; голостеон означає костовитий, а проте в рослинному царстві не знайти ще такої ніжної і ламучої трави.

Деякі названі за їхньою властивістю і за їхньою дією: така аристолохія, помічна при пологах; лишайник, що гоїть болячки з такою самою назвою; мальва — вона розм'якшує; каллітрихум, що зміцнює волосся; алісум, ефемерум, бекіум, настурціум, або крес-салат, гіоскіам, ганебан тощо.

Деякі дістали назву за підміченими в них чудовими прикметами, такі геліотроп, тобто той, що за сонцем іде, бо розпускається на схід сонця; як сонце підбивається вгору, тягнеться туди і він; як сонце повечоріє, він хилить голівку; як сонце сідає, він і собі закривається; адіантум, бо він, хоч росте біля води, вологи не затримує, навіть надовго у воду занурений; гієкарія, ерингій тощо.

Деякі названі за іменами чоловіків і жінок, які були перекинуті ними, як-от: дафна (себто лавр) — від Дафни, мирт — від Мирсіни, питіс — від Питії, кинара (артишок), нарцис, шафран, смілака тощо.

Деякі — за подобизною, як-от: гіпурид (хвощ), бо скидається на кінського хвоста, алопекур, до лисячого хвоста подібний; псилій, схожий на блоху; дельфініум — на дельфіна; буґлос — на бичачий язик; ірис — своєю барвистістю — на веселку; міосота — на мишаче вушко; коронопус — на ґав'ячу лапу тощо.

І навпаки, такі фамилії, як Фабій, пішли від боба, Пізон — від гороху, Лентул — від сочевиці, Цицерон — від турецького гороху.

За аналогією уже поетичнішою названі венерин пуп, венерине волосся, венерин чан, юпітерова борода, юпітереве око, марсова кров, меркурієві пальці (гермодактил) тощо.

Деякі за їхньою формою, як-от: троєзілля, що має три листочки, пентафіліон, що має тих листочків уже п'ять, серпілум, повзучий по землі, гельксин, петасит, миробалан, в арабів відомий під назвою беен, бо він скидається на жолудя і дуже олійний.

Розділ LI Чому це зілля пантаґрюеліоном назване і про його чудодійну силу

З тих самих мотивів (за винятком міфічного, бо не погодив нам Господь тулити міф до цієї правдомовної історії) це зілля назване пантагрюеліоном, бо відкрив його Пантагрюель, і відкривач він не самої рослини, а того, як її уживати, ось чому для чухраїв з великої дороги вона стала бридкішою і ненависнішою, шкідливіїпою і згубнішою, ніж мушва і повитиця для льону, ніж очерет для папороті, ніж хвощ для косарів, ніж турецький біб для турецького ж гороху, овес сійний для ячменю, секурідака для сочевиці, антраній для бобів, кукіль для пшениці, ненюфар, nympheaea heraclia, для бахуруватих каптурників, ферула і береза для наваррських школярів, капуста для винограду, часник для магніта, цибуля для очей, насіння папороті для череватих жінок, насіння верби для порочних сестричок, затінок тису для тих, хто спить під ним, аконіт для барсів і вовків, запах фиґи для роздрочених бугаїв, цикута для гусенят, верблюжка для зубів, а олія для дерев. Бо, як ми бачили, чимало тих, хто скуштував пантагрюеліон, пішли притьмом по-циганській угору, як-от Филіда, цариця тракійська, Боноз, цезар римський, Амата, царя Латина жінка, Іфіс, Автоліка, Лікамб, Арахна, Федра, Леда, Ахей, цар лідійський, та решта, — ніякої іншої болячки вони не мали, а сконали тому, що пантагрюеліон заткнув їм лаз, звідки вихоплюються дотепи і куди провалюються ласі шматки.

А ще ми своїми вухами чули, що дехто саме тоді, як нитку їхнього життя Атропос обрізала, плакалися і жалкувалися, що Пантагрюель держить їх за горло, але то був зовсім не Пантагрюель, Пантагрюель зроду не був катом: це пантагрюеліон відбував замість мотузка і брав їх у зашморг; отож вони обмилились і допустились солецизму, а може, й синекдохи, взявши сам винахід за винахідника, десь так, як Церера згадується замість хліба, Бахус — замість вина. Присягаю вам усіма гострими слівцями, які всередині пляшчини, що охолоджується он у тім чані, що зацний Пантагрюель бере за горло лише тих, хто забуває спрагу гамувати.

А ще назва пантагрюеліон пояснюється подібністю, бо Пантагрюель прийшов на світ таким же високим, як наше зілля, зміряти його було легко, бо він народився у пору спраги, саме як цю траву косять і як Ікарів собака, гавкаючи на сонце, перекидає всіх троглодитами і заганяє в льохи і глибки.

Інша причина назви пантагрюеліона — його цілюща сила. Бо як сам Пантагрюель втілює у собі ідею та ідеал самої веселости (гадаю, що ніхто з вас, опияків, у цім не сумниться), то і в пантаґрюеліоні мені бачиться стільки моці, стільки снаги, стільки досконалосте, стільки чудових ефектів, що якби про його прикмети знали тоді, як дерева, за словами пророка, обирали собі царя, щоб він верховодив і радив над ними, пантагрюеліон зібрав би голосів найбільше.

Ба більше, якби Оксил, син Орія, породив з його сестрою Гамандрією це зілля, то воно потішило б його більше, ніж усі його восьмеро діток, яких так звеличили міфологи й увічнили їхні імена. Найстарша сестра дістала ім'я Лоза, а народжений пізніше син — ім'я Смоква, потім ідуть Ліщина, Дуб, Горобина, Каркас, Тополя і, нарешті, останній Берест, у свій час неабиякий хірург.

Про те, як сок пантагрюеліона, вичавлений і влитий до вуха, убиває всіх паразитів, породжених лепом, і огулом усе живе, що туди заповзло, я не оповідатиму.

Як ви налляте цього соку у цебро з водою, то вона зсядеться перед вашими очима, як молоко, — так сильно він діє; така зсіла вода помічна для коней, яких мучать кольки і обдимає.

Зварений у воді його корінь випростує стягнуте сухожилля, зведені суглоби, помагає від застарілої подагри і калічливого ревматизму.

Як вам треба притьмом гоїти опік, від окропу чи від вогню, то візьміть сирого пантагрюеліона, прямо з городу, і частіше його міняйте, аби він не присихав до рани, а про якісь апретури чи ліки забудьте.

Без нього жодна кухня не смакуватиме, жоден стіл не вабитиме, хоча б він вгинався від вишуканих страв, жодне ложе не тішитиме, хоча б воно сяяло золотом, сріблом, амброю, слонівкою і порфиром.

Без нього як би возили мірошники на млина зерно, а з нього привозили мливо? Без нього як би адвокати подавали позови до суду? Як би доставлявся гіпс до робітні? Без нього як би добувалася вода з колодязя? Без нього що б робили діловоди, копіїсти, секретарі і писарі? Хіба без нього не пішли б прахом хартії і папери ренти? Не припинилася б шляхетна штука книговидання? З чого б робилися підрамники? Як би бамкали дзвони? В нього вбираються ізіяки, в нього рядяться пастофори, весь рід людський передусім прикривається ним. Усі шерстисті дерева серів, бавовнярі острова Тилоса у Перському морі, арабська кіна, мальтійська лоза не одягли б стільки людей, скільки одна ця рослина. Вона краще за шкіру захищає вояків від холоду й дощу, прикриває театри й амфітеатри від спеки, опасує ліси і гаї на радість мисливцям; занурюється у воду, як річкову, так і морську, на користь рибалкам. Завдяки їй увійшли в ужиток усякі чобітки, полуботки, чоботи, камаші, черевики, патинки, пантофлі, сованці, капці. Завдяки їй натягуються луки й арбалети, виготовляються пращі. І, як буцім то була б рослина священна, вербенова, шанована манами і лемурами, без неї тіла померлих не ховають у сиру землю.

Скажу навіть більше. Істоти невидимі робляться завдяки цій рослині зримими, вловленими, захопленими, затриманими і нібито ув'язненими; як тільки вони вловлені і затримані, одразу величезні і важкі жорна починають легко крутитися на пожиток роду людському. Та ось що мене дивує: як це давні філософи за цілі віки не додумалися до такого дуже вигідного способу, тоді як на тодішніх мукомельнях мірошники просто надривалися.

З допомогою цієї ж рослини, уловлювача вітру, величезні оркади, просторі таламеги, могутні галієни, хіліандри і міріандри[380] знімаються з якоря і пливуть з волі стерничих.

Завдяки цьому ж таки зіллю невідомі нам давніше народи, з якими ми через природні умови, здавалось, вічно будемо роз'єднані й порізнені, тепер їздять до нас, а ми до них, а це ж навіть птахам зась, попри все їхнє легесеньке пір'я і вміння в повітрі ширяти, надане їм Природою. Тапробана побачила Лапландію; Ява узріла гори Рифейські; Фебол побачить Телем; ісландці та гренландці нап'ються з Євфрату; завдяки йому Борей бачив виталище Австрове; Евр одвідав Зефіра. Духи небесні, морські і земні божества — всі вразилися, силою благословенного пантаґрюеліона побачивши, як арктичні племена перед очима антарктичних перепливли Атлантику, поминули обидва тропіки, обпливли жаркий пояс, виміряли цілий зодіяк і перетнули екватор, бачачи перед собою на обрії обидва бігуни.

І вони вжахнулися, боги-олімпійці, і гукнули:

«Це Пантагрюель, дією свого зілля, навіює нам важкі думи, яких не навіювали нам навіть алоади. Він ось-ось жениться, заведе дітей. Змінити його долю нам годі, бо вона пройшла через руки і веретена фатальних сестер, дочок Потреби. Може, його діти (а чом би й ні?) відкриють іншу рослину, такої самої моці, і з її помоги люди доберуться до ширини граду, до дощових водометів і до кузні блискавок, вдеруться в розлоги Місяця, ступлять на терени небесних тіл і там осядуть, хто на Золотому Орлі, хто на Овні, хто на Короні, хто на Лірі, хто на Леві, сядуть з нами за стіл, пошлюблять наших богинь і таким робом самі стануть богами».

Зрештою боги надумали зібрати раду й поміркувати, як цьому зарадати.

Розділ LII Як деякі гатунки пантаґрюеліона вогонь не бере

Розказане мною, як бачите, це щось неймовірне й дивовижне; і як ви дасте віру ще одній божистій силі священного пантаґрюеліона, то я оповім і про неї. А втім, повірите ви чи не повірите, байдуже; мені важливо сказати одну істину. Цю істину я вам і скажу. Однак, перш ніж до неї добратися, а шлях до неї кремнистий і крутий, я поставляю вам одне питання: як я у пляшку наллю два котили вина й одну котилу води і все це гарненько змішаю, чи здолаєте ви потім їх відокремити? Здолаєте ви порізнити їх так, аби у воді не було вина, а у вині води й аби збереглася така сама міра і того і того?

Або так: якщо підводчики і моряки, доставляючи вам додому певну кількість барил, піп і бусарів гравського, орлеанського, бонського і мірвоського вина, дорогою відкупорять їх, половину вип'ють і доллють водою, як ті лімузинці, що возять аржентонське та сенготьєрське вино, то чи пощастить вам потім відцідити всю воду? Пощастить вам очистити вино?

Знаю, ви мені скажете про лійку з плюща. Про це вже писали, ваша правда, це підтверджено численними дослідами. Але хто нічого про лійку не чув і зроду її не бачив, тому це здасться не до віри. Ходімо далі.

Якби жили ми за Сулли, Марія, Цезаря та інших отаманів римських або ж у добу друїдів, що спалювали трупи своїх родичів та магнатів, і закортіло б вам хильнути доброго білого вина, на попелі ваших жінок і породителів настояного, як це зробила Артемізія з тліном свого малжонка Мавзола, або ж зберегти попіл цілим в урні чи в ковчезці, то як би ви відокремили попіл небіжчика від попелу багаття? Відповідайте! Достолиха, ви б ускочили в халепу! А я вас з халепи вирву. Ось що я вам скажу: візьміть цього райського пантаґрюеліона — десь так, щоб тіло небіжчика покрити, вгорніть гарненько в нього тіло. Вогонь крізь пантагрюеліон тіло і кості спалить і спопелить, сам же пантагрюеліон не стліє, не згорить, не втратить жодного атома з попелу, що всередині нього, і не пропустить жодного атома з попелу ватрового, і вийде він зрештою з вогню ще гарніший, ще біліший, ще чистіший, ніж коли ви його кидали в багаття. Ось чому назвали його асбестом[381]. Його хоч греблю гати в Карпазії і під Діясиєною, і там він дуже дешевий. Річ нечувана, дивовижна річ! Всежерущий, всезгубний, всепальний вогонь очищує і тільки вибілює карпазійський асбест-пантагрюеліон. Як ви мені не вірите і, мов ті жиди та недовірки, зажадаєте потверджень і наочних доказів, то візьміть сире яйце й загорніть його в божистий пантагрюеліон. У цій обгортці покладіть його в велике і палахке полум'я. Протримайте там його скільки заманеться. Зрештою яйце звариться, спечеться і згорить, а священний пантагрюеліон залишиться цілий і неушкоджений і навіть не нагріється. На цей досвід у вас піде десь п'ятдесят тисяч бордоських екю, без однієї дванадцятої частки піти.[382]

Не порівнюйте пантагрюеліон з саламандрою — це помилка. Я визнаю, що солом'яний вогонь може її веселити. Але в великій печі, овва, вона, як усяка звірючка, задихнеться і згорить. Це ми бачили на досвіді. Ґален давно довів це і обгрунтував у кн. III De Temperamentis[383], і такої ж думки Діоскорид (кн. II).

Не нагадуйте про галун і про піренейську дерев'яну вежу, що її ніяк не міг спалити Луцій Сулла, бо Архелай, царя Митридата намісник, звелів усю її натерти галуном.

Не порівнюйте її і з тим деревом, яке Олександер Корнелій назвав еоном і в якому побачив схожість з обвішаним омелою дубом, бо воно, мовляв, і в воді не тоне і в огні не горить, достоту як омела на дубі, і з нього було збудоване і споруджене славетне судно Арґо. Розповідайте це комусь ще, а мене увільніть.

Не порівнюйте його і з чудодійним деревом, що в горах Бріянсона та Амбрена росте; з кореня цього дерева виходить чудова губка, зі стовбура — прегарна живиця, яку Ґален не вагається прирівняти до терпантину; на гожому його листі збирається ніжний мед, воістину манна небесна, гумувата і оліювата, але відпорна на вогонь. Грекою і латиною це дерево називається larryx[384]; ув альпійських мешканців воно називається мельзою; ув антеноридів та венеційців лареґом, звідки пішла назва п'ємонтської фортеці Лариґнум, що ошукала Юлія Цезаря, коли він рушив на ґаллів.

Юлій Цезар віддав наказ усім мешканцям Альп та П'ємонта підвезти спорядження і харчі до привалів на воєнному шляху, яким ішло його військо. Цього його наказу послухались усі, окрім ларигнійців, — розраховуючи на неприступність своєї місцевости, вони не захотіли виконувати контрибуцію. Щоб покарати їх за відмову, Цезар рушив своє військо на фортецю. Перед брамою стояла вежа, збудована з грубих ларикових колод, складених кратами, як дрова у стосі, і така висока, що з бійниць вельми зручно було скидати бруси і каміння на напасників. Цезар, дізнавшись, що обложенці не мали чим оборонятись, крім брусів і каміння, що вони могли їх докинути не далі апрошів, звелів воякам навалити круг вежі в'язанки хмизу й підпалити. Наказа виконано негайно. Хмиз загорівся, високе полум'я так і шугнуло вгору, накривши всю фортецю. Римляни гадали, що вежа скоро згорить і обвалиться. Коли ж спалили увесь хмиз і полум'я вщухло, вежа була цілісінька, без найменшої шкоди. Тоді Цезар розпорядився провести довкола фортеці лінію фос і траншей на безпечній від каміння відстані. Після чого ларигнійці здалися. З їхніх оповідей Цезар дізнався про чудові властивості дерева: воно не горить, не палає і не звуглюється.

За таку якість його слід було поставити поряд зі справжнім пантагрюеліоном, тим паче, що Пантагрюель наказав зробити з цього дерева всі хвіртки, двері, рами, ринви, жолоби і обшивку для Телема; а ще він звелів був обшити ним прову, корму, камбуз, верхній чардак, поздовжній прохід і башти своїх великих каррак[385], суден, галер, ґаліонів, бригантин, шхун та інших кораблів у Талаському порту, але потім виявилось, що ларик, куди вогнетривкіший, ніж інші деревні породи, зрештою все ж від вогню псується і розсипається, немов каміння у випалювальні. Один лише асбест-пантагрюеліон не так змінюється і псується, як оновлюється й очищається. Отож,

КІНЕЦЬ

третій книзі геройських походів

да ходів доброго Пантаґрюеля