Ґарґантюа і Пантаґрюель

Десятивірш метра Гюґа Салеля, присвячений авторові цієї книги

Одавторове слово

Преславні і презацні левені, люди вельможні і прості, охотники упадати коло всякої краси і гожости! Ви ж бо уже бачили, читали і вивчали Великий і Незрівнянний Літопис великолюда Ґарґантюа і яко істинно вірні і люди з великим смаком пойняли йому щирої віри, тож і дива нема ніякого, що не раз у товаристві достойних дам і панянок тішили їх, знічев'я, вичитаними з нього веселими і довгими оповідками, за що вам велика хвала і вічна пам'ять!

Хотілося б висловити ось яке побажання: хай усяк облишить свою роботу, махне рукою на клопоти і забуде про справи і все дозвілля присвятить згаданим оповідкам, не дозволяючи мислям ані розтікатися, ані витати деінде, аж поки витовче їх напам'ять, щоб у разі, якби минула мода на друкарство чи загинули всі книги, він міг би переповісти їх дослівно дітям і передати з рук до рук своїм спадкоємцям і нащадкам, як передають релігійну Кабалу. Бо вигоди від них куди більше, ніж собі гадає зграя шолудивих величайків, що тямлять у цих веселих походеньках ще менше, аніж Ракле в Інституціях.

Багато хто з моїх знайомих вельможних сеньйорів влаштовує полювання на великого звіра або лови качок; і ось, як стратить з очей звіра на тропі або як схибить сокіл, йому, як самі розумієте, стає невесело, і тоді згадка про славні Ґарґантюйські подвиги розбиває його журу і звеселяє дух.

А буває на світі ще й таке (це не брехні!): тебе страх болять зуби, ти пробухав усі свої гроші на ліки, і все марно, а найнадійніший засіб таки є: обгорнути Літопис у два шматки гарячого полотна і прикласти до болючого місця, тільки спершу посипавши ці шматки потовченими какавельками.

А про ходячі пранці та подагриків шкода й мови! Скільки разів ми бачили цих нещасників після старанних розтирань і щедрих змащень! Обличчя у них блищать, мов ті колодки на салницях, зуби дзвонять, ніби клавіші органу чи спінету, коли на них грають, а з рота бризкає піна, як у зацькованого вепра. І що ж вони тоді роблять? Уся їхня втіха — почути кілька сторінок із цієї книги, і як же вони клянуть усіх чортів на світі, коли у той час, поки їх тримають у сінях, лектура їм не допомагає, достоту як породіллям, коли тим читають житіє святої Маргарита.

По-вашому, це жарти? Знайдіть будь-якими язиками, з будь-якої дисципліни чи науки книгу, наділену такими самими чеснотами, особливостями і прерогативами, і я куплю вам півпінти утрібки. Але дзуськи, панове, дзуськи! Пари їй не знайти, вона незрівнянна й унікальна. За таке своє переконання я ладен піти на кострище і вище. А хто піде мені навсупір, той злобитель, зводитель, з'їдитель і змилитель.

Щоправда, деякі твори високого ґатунку, як-от Феспент, Роланд Несамовитий, Роберт-Диявол, Ф'єрабрас, Ґійом Небоюн, Гюон Бордоський, Мандевіль і Матабрюна, хоть і мають таємну магію, але поступаються тій книзі, про яку тут мовиться. Люди добре знають, скільки вигоди й користи дає Ґарґантюйський Літопис: адже за два роки друкарі продали його більше, ніж продали Біблій за дев'ять років.

І ось вам на потіху, я, ваш покірник, пропоную другу книгу в такім самім дусі, хіба що достеменнішу і правдомовнішу, ніж перша. Тільки не думайте (якщо тільки не хочете ошукатися самі), що я міркую в ній про все так, як жиди міркують про Закон. Я родився не на тій планиді, я брехнею не вибріхуюся і не кажу тієї правди, яка щербатенька. Я трактую як ті протобестії, чи то пак протонотарії[123], про любовних страстотерпців і про закоханих великомучеників. Quod vidimus testamur.[124]

Я розповідаю про страшні походи да ходи Пантаґрюелеві: я ж бо служив у нього від молоду аж до теперішніх часів, а нині він пустив мене до мого пастушого краю провідати батьків.

Отож, завершуючи цей вступ, скажу вам так: хай чорти усього їхнього чортячого кодла заберуть моє тіло і душу, кишки і хляки, якщо я бодай малесеньку брехеньку складу в цій усій історії. І хай і вас палить антонів вогонь, хай вас причина кидає, хай вас родимець поб'є, хай від виразок ви скривієте на ногу, хай вас бігачка-кривавиця замучить, хай вас поглине, як Содом і Гоморру, сірка, вогонь і морська хлань, якщо ви свято не повірите тому, про що я оповім у цьому Літописові!

Розділ І Про походження і стародавність роду Пантаґрюелевого

Не завадить і не зашкодить, тим паче на дозвіллі, нагадати вам, звідкіля пішло коліно та коріння нашого доброго Пантаґрюеля, адже я бачу, що всі добрі історіографи саме так і зладили свої літописи, і не лише араби, варвари та латиняни, а й греки та погани, ці одвічні бражники.

Гідне уваги, що на зорі світу (маю на увазі давню давнину, себто понад сорок сорока ночей тому, як узяти систему старожитніх друїдів), уже потому як напав Каїн на брата свого Авеля та й убив його, земля, впоєна пролитою кров'ю сього праведника, уродила всякого зела з насінням, яке тільки в її лоні росте, а найбільше дерену, вона уродила його так щедро, що на вічну пам'ять це ім'я за цим роком і лишилося: рік рясного дерену, бо три ягоди тягли на цілий буасо.

Того року з'явилися календи у грецьких молитовниках, у місяці марці не стало Великого говіння, а перша половина серпня припала на травень. На жовтень чи то на вересень (коби тут не поблудити, от чого я дуже боюся) випав такий тиждень, охрещений в анналах тричетверговим (бо на тиждень буває тоді три четверга через високосну аномалію), коли сонце, ніби кутернога, поточилося трохи ліворуч, а місяць міняв свої оберти більше ніж на п'ять туаз, і коли ходив ходором — це бачили всі — нерухомий небосхил, і то так здорово, що середня Плеяда покинула своїх сопутців, шатнувшись до лінії рівноденника, а зірка на ім'я Колос покинула Діву, чалячись до Терезів; то все це були такі грізні явища і для тями горішки такі тверді, що астрологи не здолали їх розгризти, а були вони ще й які зубаті, якщо зубами доп'ялися аж туди!

Аби ви знали: люди наминали цей дерен залюбки, бо виглядав він ласо і дуже смакував; але достоту як Ной, цей святий муж (ось кому ми завдячуємо посадженою лозою, що з неї походить отой божественний, чудовий, нектароподібний, небесний, розвесельний і убожений трунок, іменований брагою), хильнув зайвого, не здогадуючись, який міцний і який хмільний той напій; так само і тодішні чоловіки та жінки допалися до цих гарних і буйних ягід.

Отут-то їх і спіткали численні лиха: їх пообкидало страшними пухлинами, та ще й у різних місцях. Живіт обдимало, аж наче то був уже й не живіт, а здоровецька бута, а на ній напис: Ventrem omnipotentem[125]; то були люди славні, все кумедники веселі, і від цієї породи й родилися святий Барило і Карнавальник.

Ув інших пухли плечі, отож цих горбанів охрестили монтиферами, себто несугорами; вони ще не вивелися й досі серед обох статей різних верств, і з цієї породи пішов Езоп, про чудові діяння і влучні вислови якого ви можете прочитати у книзі.

У ще інших так виганявся і довжився прутень, що його називали пахарем матінки землі, й зрештою вибехувався страх який довжелецький, велетенський, тужавий, товстенний і на додаток ще й зелений-зелений, мов оті античні стояни, отож його оперізували пасом, обмотуючи плоть п'ять-шість разів; а при здибленні за вітру в корму, було таке враження, ніби ці люди тримали свої сулиці на підпорі, щоб поцілити в кентен. Ба ця порода, за словами жінок, перевелася, бо жінки повсякчас нарікають, мовляв,

а як далі співається, ви знаєте.

У ще інших розростались яйця так буйно, що трійко їх могло заповнити цілу бочку. Вони пішли від лотаринзьких яєць, що ніколи не знали крісел: так і теліпалися десь на дні плюндрів.

У ще інших росли ноги, й, узрівши таких людей, можна було подумати, ніби перед вами чи то журавлі, чи то фламінго, або ж ніби ці люди на дибах, яких спудеї з-письменська називають Переносами.

У ще інших ніс розвинувся в носяру, скидаючись уже на змійовика лембика, весь жилкуватий, обсіяний пухирцями, розплилий, багровий, аж сизий, вугристий, пуп'янистий, ґудзуватий, — такого носюру ви могли бачити у каноніка Панзу або ще в анжерського медика на ім'я Кикоть; з цієї породи дехто прилюбився до ячмінного відвару, але більшість уподобали вересневий сік. З них випали Назон та Овідій, а також усі ті, про кого сказано:

У ще інших росли вуха, і то такі здоровецькі, що з одного вуха люди шили собі і камзол, і плюндри, і військовий плащ, а другим накривались, мов гишпанською киреєю, і подейкують, ніби в Бурбонне ще й досі живе порода вуханів, звідси й пословка: бурбоннезькі вуха.

Інші ж росли і вздовж, і впоперек, саме з них і випали великолюди, а з тамтих — Пантагрюель.

Певна річ, читаючи цей пасус, ви цілком резонно здивуєтеся і спитаєте: «Що за чудасія? Адже під час потопу загинули всі, окрім Ноя та ще семи душ, узятих на ковчег, одначе серед них згаданий Гурталі не числився?»

Запитання, звичайно, доречне, цілком слушне і природне; але моя відповідь, гадаю, вас задовольнить, або тоді мені бракує десятої клепки. На світі мене тоді ще не було, вигадувати я не збираюся, натомість пошлюся на масоретів, цих мудів солоних і гебрейських гудців, а тамті авторитетно твердять, що згаданий Гурталі сидів не в Ноєвому ковчезі, — як туди влізти такому бардадимові? — а окаряч на ньому, як дітвора на дерев'яних кониках або як дебелий Бернський бик, убитий під Мариньяно, який окульбачив по-їздецькому важку гармату (з цього звірюки був і тихий шлапак і сягнистий клусак). Отак-то він, після Божого рятунку, вибавив ковчег від кораблетрощі: давав йому розгін ногами, а ступнею, як стерном, повертав його куди-хотя. Ті, хто сидів у трюмі, передавали через димар йому харчі, на віддяку за його послуги, і вряди-годи перемовлялися з ним, наче Ікароменіпп з Юпітером, про що нам повідав Лукіян.

Ну що, ви добре втямкували? Тоді підправте добрий каганець, але не розбавлений, та й випийте самі. Ага, вам щось не віриться, а мені, як у пісні співається, й поготів.

Розділ II Про уродини грізного Пантаґрюеля

Ґарґантюа, устаршки літами чотириста сорок чотири роки, сплодив сина Пантагрюеля зі своєю дружиною Бадбек[126], дочкою упопійського царя амавротів. Породілля померла, бо дитятко було незвичайно велике та важке і побачило світ, задавивши свою матір.

Для розуміння, чому і навіщо нарекли, хрестом благословляючи, так немовля, візьміть до уваги ось що: того року в Африці стояла велика суша, дощу не було тридцять шість місяців, три тижні, чотири дні, тринадцять годин і ще з гаком, сонце пекло так немилосердно, що вся земля висохла: навіть за Ілії не було такої спекоти, як тоді, бо на всій землі не зосталося жодного деревця, де б уцілів листочок чи квіточка. Трава пожовкла, річки змеженіли, джерела вичерпались; бідолашна риба, від якої відступила вода, тріпалася на піску й жалібно ячала; птахи, позбавлені роси, падали на землю; вовки, лиси, олені, вепри, лані, зайці, кролики, ласиці, куниці, борсуки та інша звірота валялися в полі дохлі, з роззявленою пащею. На людей жаль було дивитися. Вони тинялися, висолопивши язика, наче хорти після шестигодинних ловів; інші кидалися в колодязі, інші, шукаючи затінку, залазили корові в черево, — Гомер зве таких людей алібантами[127]. Все запіщанилося. Годі було без спожаління дивитися на даремні потуги людей якось порятуватися від страшенної спраги. На превелику силу давалося, скажімо, вберегти у церквах святу воду, аби її не вичерпали. На раді, що скликав Святійший Отець із кардиналами, ухвалено відпускати кожному по ковтку. Проте у церкві завжди впадало в око зо два десятки спраглих, що обступали того, хто роздавав воду, і роззявляли роти, щоб і їм перепала крапелиночка, як отому лихому багатієві, щоб, крий Боже, не пропала вона марно. Блаженний той, хто мав тоді прохолодну і з добрими припасами пивницю!

Один філософ, загадуючись, чому морська вода солона, відповідає на це так: коли Феб дав правувати своєю осяйною колісницею синові своєму Фаетонові, той, у цій справі небитий, не здолавши триматися еклектики, що пролягає між тропіками сонячної сфери, збився на манівці й опинився так близько від землі, що всі під ним краї посохли, а більша частина неба згоріла, саме та, яку філософи називають Молочним шляхом, а невіголоси дорогою Святого Якова, хоть найславетніші піснетворці запевняють, що це те місце, куди пролилося молоко Юнони, коли вона Геркулеса годувала; отоді-то земля від задухи й упріла, та так рясно, що її піт постікав у море, і воно стало, як усякий піт, солоне. У цьому ви самі легко переконаєтеся, скуштувавши вашого власного поту чи поту перепотілих від ліків пранцюватих — байдуже.

Майже щось таке сталося і того року, бо одної п'ятниці, коли громада зібралася на молебень і справляла службу з силою літаній та гарних псальм, благаючи всесилого Бога зглянутися на їхнє безголов'я, всі нараз ясно побачили, як земля, наче людина випотами, буйними краплями води сочиться. Бідолашний люд зрадів, він думав, що то йому на добро, бо дехто казав, що в повітрі немає ні краплі вологи, і дощу чекати годі, от земля й надолужує цей брак. Інші, вже науковці, мовили, що то в антиподів дощить, посилаючись на четверту книгу Questionum naturalium[128] Сенеки з описом початків та джерел Нілу. Але всі вони помилилися, бо скоро служба завершилася і кожен запраг цієї роси напитися, виявилось, що то ропа, ще гірша і солоніша від води морської.

І саме тому, що Пантагрюель цього дня уродився, батько і дав йому таке ймення, бо панта по-грецькому означає все, а ґрюель агарянською мовою означає спраглий і вказує на те, що в день його народин увесь світ знемагав на спрагу, а батько вже тоді у пророчому прозрінні бачив той день, коли його син стане царем жадаків, у чому його одразу впевнив інший, ще виразніший знак.

Бо як Бадбек розроджувалася і пупорізки приймали дитя, спершу з її утроби вийшло шістдесят вісім погоничів мулів і кожен вів на оброті мула із в'юком соли, потім вийшло дев'ятеро дромадерів, нав'ючених шинкою та задимленими бичачими язиками, потім семеро верблюдів із кладдю вугрів, потім, нарешті, двадцять п'ять возів із пором, часником та цибулею, і ця валка налякала повитух. А втім, деякі з них мовили:

— О, скільки всякої смакоти! А все тому, бо ми п'ємо злецьки, п'ємо по-гельвецьки. Що не кажіть, це добрий знак, від такої харчі тягне на вино.

Отак вони собі гомоніли, коли появився на світ і сам Пантаґрюель, волохатий, наче ведмідь; зобачивши його, одна баба-бранка вирекла:

— Народився він весь у волосі, бути йому чудотворцем, а як житиме, то вже набудеться на світі!

Розділ III Як скорбів Ґарґантюа, свою жону Бадбек утративши

Коли Пантаґрюель найшовся, хто найбільше був ошелешений і спантеличений? Його батько Ґарґантюа. З одного боку, померла його малжонка Бадбек, а з другого — у нього народився син Пантаґрюель, чудовий і величенький опецьок, от і знай, на яку ступити і що казати; охоплений сумнівом, він вагався, що його робити — оплакувати смерть дружини чи радіти народженню сина. Затиснутий із двох боків лещатами логічних доводів, він, попри вміння розважати in modo et figura[129], не міг вивести кінці, і тільки борсався, як миша у пастці або каня у тенетах.

— Що ж мені, плакати? — питав він себе. — Так. А чому? Наказала довго жити моя супружниця, така, сяка, розтака, розсяка. Ніколи більше я її не побачу, іншої такої зроду не знайду, втрата моя невіджалувана. Господи Боже, чим я тебе прогнівив, за що мене так караєш? Чому не навістив мене раніше, ніж її? Без неї у мене ж бо й життя не життя. Ох, Бадбек, моя миньйона, моя манда (у ній добрих три арпани і дві секстерії), моя шерстинка, моя ширінька, моя туфля без задка, моя пантофля, ніколи я тебе вже не побачу! О горопашний Пантагрюелю! Не стало в тебе любої нені, лагідної годувальниці, дорогої напутниці! Ох, підступна свашко з косою, ти жорстоко зі мною вчинила, так мене скривдила, одібрала у мене ту, яка мала всі права на безсмертя!

Кажучи ці слова, він ревів коровою, та вже за мить, згадавши про Пантагрюеля, іржав, як жеребець.

— О мій синочку (приказував він), моя гуле, моя довбне, який же ти у мене ловкенький! Дякую тобі, Боже, за те, що ти дарував мені такого гарного сина, такого веселого, такого життєрадісного, такого красного! О, який я радий, о, який радий, о, який радий! Го-го, от ми нацмулимося, вдаримо лихом об землю! Подай найкращого, помий шклянки, постели обрус, нажени собак, розклади вогонь, запали свічку, зачини двері, накрай хліба, подай жебракам і хай собі йдуть! Візьми плащ, я надіну камзол — святкувати наші хрестини.

У цю мить до нього долинув парастас, священики відправляли похорон, і тут він урвав свою рацею і нестямно гукнув:

— Господи! Чи довго мені ще тужити? Сил уже моїх немає. Я не молодий, я старію, погода нездорова, я можу підхопити лихоманку, з розуму спаду. Слово шляхтича — треба менше плакати, більше пити! Моя жінка померла? Ну що ж, далебі (da jurandi)[130], слізьми її не воскресити. Їй тепер добре, вона, мабуть, у Едемі, а то й десь, де ще краще, вона молить за нас Бога, вона раює, вона далека від наших напастей і мізерії. Усі там будемо, а живий про живого думає! Пора мені пошукати собі іншої.

— Ось що, добрі жінки, — звернувся він до повитух (а чи бувають на світі добрі жінки? Щось я їх не бачу), — ви йдіть на погреб, а я вже тут почукикаю синаша, я тяжко засмучений і можу застудитися. Але спершу смикніть по одній, це вам не зашкодить, повірте мені на слово.

Вони послухались його і подались на панахиду і поховання, а побідаха Ґарґантюа зостався удома. І вчистив на могильну плиту таку епітафію:

Розділ IV Про дитинство Пантаґрюелеве

На цей світ, як вичитав я в давніх історіографів та віршовників, приходить чимало дивних нарожденців — розповідати, не розповісти. Прочитайте хоча б книгу VII Плінія гулящого, як трапиться часу. Але про таке незвичайне дитинство, як у Пантаґрюеля, ви навряд чи коли чули, бо важко повірити, щоб можна було так вирости і так уматеріти, як він; навіть Геркулес йому не рівня, хоть той і вбив ще у колисці двох гадюк, але ж гадюки були маленькі й кволенькі, натомість Пантагрюель, так само в колисці, вчинив подвиги направду устрашливі.

Я не згадую тут про те, що за кожної трапези він випивав молока з чотирьох тисяч шестисот корів, що пічку варити кашу мурували пічники з анжуйського Сомюра, нормандського Вільдьє та лотаринзького Брамона і що згадану кашу подавали у великому пійлі, — це корито ще й досі зберігається в Бурже, біля палацу, — проте його зуби були такі гострющі й міцні, що він одгриз від пійла чималий шмат, і це по знаку.

Якось уранці закортіло йому подоїти одну зі своїх корів (єдиних, за переказом, його годувальниць), дак він вив'язав одну руку з прив'язі до колиски, схопив корову за ногу і від'їв у неї дві дійки й півживота з печінкою та нирками; і він пожер би її всю до решти, та вона заревіла так, ніби на неї вовки напали; на рев збіглися люди і видерли корову в Пантаґрюеля; але шарпонули так рвучко, що коров'яча нога зосталась у його руках, і він ум'яв її, як уминають сосиску, як же спробували відбити обгризену кістку, він і її проглитнув, як баклан рибку, та ще й давай потім примовляти: «Ум! ум! ум!» — бо ще не навчився добре говорити, а хотілося ж сказати, що йому дуже смакує і він уже ситий. Після цього випадку ті, хто йому прислуговував, прив'язали його до колиски грубезними линвами — схожими на кодоли, що їх сукають у Тені, аби перевозити сіль до Ліона, або на швартови, на які беруть великий корабель Франсуаза у нормандській гавані Гавр.

А як одного дня величезний ведмідь, годованець його батька, вирвався на волю і почав лизати йому личко, бо мамки не втерли як слід йому губенят, він скинув канати з себе так само легко, як Самсон філістимлян, схопив Пана Бурмила і розшарпав його на клапті, немов курча, а потім поласував усмак ведмежиною.

Ґарґантюа, боячись, як би не напитати біди, звелів скувати хлопця чотирма грубими ланцюгами, а над колискою звести надійне склепіння. Один із тих ланцюгів ще й нині можна бачити в Ла-Рошелі, — увечері його підіймають у порту між двома великими вежами, — другий у Ліоні, третій в Анжері, а четвертий забрали чорти, аби скримцювати Люципера, який зумів розкуватися, як на нього бігунка була напала, а дристати він почав через те, що з'їв на сніданок фрикасе з душі якогось крючкодера. От після цього і не вір Миколаю Лірі, що пише про одне місце у Савтирі: Et Og regem Basan[132] — де, мовляв, зазначається, що Ог змалку був такий дужий і міцний, що його в колисці мусили посадити на ретязь. Відтоді Пантагрюель був як шовковий, бо зірватися з тих ланцюгів уже не міг, та й колиска сковувала його рухи.

Аж це його батько Ґарґантюа з приводу якогось великого свята урядив бучний бенкет усім своїм вельможним дворакам. За біганиною челядь, мабуть, зовсім про сердешного Пантагрюеля забула і кинула його напризволяще. І як же він учинив?

Як учинив? А от послухайте, люди добрі.

Він спробував порвати ретязі руками, але не потрапив, надто вже були вони міцні. Тоді він так наддав ногами, що боковина колиски злетіла, а це ж грубенька колода у сім квадратних ампанів[133], послав уперед, скільки міг, ноги, спустив їх і дістав землі; потім нап'яв жили, випростався і так, скутий, і поніс на хребтині колиску, не кажи ти черепаха, що драпкається вгору по муру; дивлячись на нього, можна було подумати, що велика каррака водообсягом п'ятсот тонн здійнялася на гриву хвилі. Отак він упав до бенкетної зали і дивився таким козирем, що наполохав гостей; проте руки в нього були скримцьовані, й він не міг нічим почастуватися, — тільки натужно нахилявся до столу і щось ізлизував язиком. Тоді батько збагнув, що дитятко негодоване, та й звелів ізняти з нього ланцюги, перемовившись попереду із принцами та сеньйорами; своє слово сказали і лікарі: якщо маля довго тримати в колисці, то в нього заведеться каміння у нирках.

Отож дитятко розкували, посадовили до столу і досхочу нагодували, а воно після їди узяло та й розхряпало свою колиску більш як на п'ятсот тисяч кавалків, спересердя гримнувши її кулаком і присягнувши більше в неї не повертатися.

Розділ V Чини і вичини юного Пантаґрюеля

Отак-то Пантаґрюель день у день дебелів, кремезнів, здоровів, з чого отець у своїй батьківській любові до сина не міг не радіти; Ґарґантюа загадав змайструвати для нього, коли він пішки під стіл ходив, арбалет стріляти у птахів (великий шантельський, як називають тепер, арбалет), потім післав його до школи, щоб навчався там змаленства.

І справді, відданий у науку до Пуатьє, парубчак домігся великих успіхів; і там-таки, побачивши, скільки бурсакам випадає вільного часу і як вони тоді нудяться, він зі щирого спочуття до них відлупав від великої скелі — Буркацької — здоровецьку каменюку, десь із дванадцять квадратних туаз завдовжки і чотирнадцять ампанів завгрубшки, і завиграшки утвердив її на чотирьох палях посеред поля, аби бурсаки знічев'я на цей камінь залазили з добрим припасом пляшок, шинки та пирогів, бенкетували і чепеликом різьбили на його поверхні свої імена: нині він знаний усім як Стоячий камінь. І на пам'ять про цю подію вас не запишуть нині до реєстрів Пуатьєрського університету, поки ви не нап'єтеся з Кінського джерела у Крутілі, не пройдетеся по Буркацькій і не злізете на Стоячий камінь.

Згодом Пантаґрюель, цікавлячись своїм прегарним родоводом, вичитав, що Жофруа де Люзіньян, на прізвисько Жофруа Великозуб, дід брата у других старшої сестри цьоці зятя вуйка невістки його тещі, похований у Маєзе, і здобув відзвіл, аби поклонитися, як достойній людині подоба, його прахові. Він узяв кількох кумпанів і, минаючи Леґуже, де вони візитували преподобного абата Ардильона, а потім — Лузіньян, Сансе, Сель, Колонж, Фонтене-ле-Конт, де віддали чолом ученому Тірако, товариство дісталося врешті до Маєзе й навідало усипальню Жофруа Великозуба; і тут Пантаґрюель трохи перепудився, побачивши його портрет, бо Жофруа на ньому дивився вовком, наполовину витягнувши з піхов меча, і спитав, чому його намалювали, властиво, таким. Місцеві каноніки відрекли, що причина, мовляв, тут ось яка:

тобто, що малярам і поетам вільно працювати по своїй волі і по своїй уподобі.

Проте Пантагрюель, не вдовольнившись їхньою відповіддю, освідчив:

— Його вдали так не даремно. Гадаю, перед смертю його скривдили, і він вимагає, щоб родичі за нього помстилися. Я цього не подарую і вчиню, як велить мені повинність.

До Пуатьє він не вернувся, а поклав собі одвідати ще й інші французькі університети, тим-то, минаючи Ла-Рошель, сів на судно і приплив до Бордо, і що ж, у цьому місті панували мир та спокій, лише докери різалися на піщаному березі у бріску.

Звідти подався він до Тулузи і там навчився гарно танцювати й фехтувати обіруч, як заведено у спудеїв цього університету; але довго не затримався, побачивши, як вони підсмажують живцем, ніби піддимлювали оселедчики, свою професуру. І перед від'їздом гукнув:

— Хай Бог милує від такої смерти! Я людина й так гаряча, та ще щоб вогнище мене гарячило!

Потім вирушив до Монпельє і знайшов там добірні мірвоські вина та веселе товариство, і збирався вже записатися на медицину, але передумав: ремесло це украй неспокійне і безпросвітне, та й клістирами тхне від тих медиків, як від старих анциболотів.

Спало йому студіювати право; аж це побачив, що правників тут троє голених та один стрижений, і взяв ноги на плечі, проскочив міст Варти і Німську арену за якихось три чверті години, наче не звичайна людина, а якийсь скороход. В Авіньйоні не пробув він і трьох днів, як утьопався, та й не дивина — у папи на папській землі чималенько паплюг.

От вихователь Епістемон[135] і забрав його якнайдалі від гріха і повіз до дофінського Баланса, але й тут не була в пошані наука, а міські халамидники дубасили спудеїв; Пантаґрюелеві це не сподобалося, і в неділю на народному гулянні, коли шелихвости не дали потанцювати одному спудеєві, він наскочив на них і погнав до Рони і був би потопив їх, якби вони, наче кроти, не гулькнули під землю і не сховались під Роною, за добру півмилю від берега. Нора ця збереглася й допосі.

Після Баланса Пантагрюель, тричі ступивши і разочок цибнувши, опинився в Анжері, і йому там сподобалося, і він запевне погостив би там яку часинку, якби не викурила його чума.

Молодик перебрався до Буржа, довго гриз там граніт юриспруденції і не без успіху; потім він не раз хвалився, що книги з права нагадують йому пишний і нарядний плащ, розцяцькований золотом, але оторочений по краю лайном.

— Далебі, — розводився він, — на всьому світі не знайти такої лепської, такої квітчастої, такої гожої книги, як Пандекти, натомість оздоба її, тобто ґлоси Аккурсія, така брудна, гидка та смердюча, ніби перед тобою які покидьки, яка муть.

З Буржа Пантагрюель повернув на Орлеан, а там ватага шкодливих спудеїв зустріла його з розпростертими обіймами, навчила його грати в гилку, і то так, що він ходив у майстрах, бо спудеї тільки у цю гру й грали. Кілька разів возили його й на острови, де гуляли у скраклі. Але сидіти над книгами, цього Пантагрюель уникав, ще, боронь Боже, зіпсує собі зір, тим паче, що один викладач усе торочив на лекціях, що нема нічого гіршого, як хвороба очей.

Через кілька днів, коли котрийсь із його знайомих спудеїв, не дуже тямущий у науці, зате добрий танцюриста і гравець у гилку, склав іспит на ліценціята права, Пантагрюель скомпонував герб і девіз ліценціятів цього університету; девіз лунав так:

Розділ VI Як Пантаґрюель здибав лімузинця, що францужчину перековерзував

Якось, не скажу, коли саме, Пантагрюель після вечері гуляв зі своїми товаришами біля застави, кудою їдуть до Парижа. Там на паризькому шляху він здибав гарного собою бурсака і, привітавшись із ним, спитав:

— Звідкіль це ти, друже, о такій порі?

А бурсак у відповідь:

— З альмаматірної, преславної і прехвальної академії, іменованої Лютецією.

— Що це він таке городить? — звернувся Пантагрюель до одного зі своїх попутників.

— Каже, — одповів той, — він із Парижа.

— То ти з Парижа? — спитав у бурсака Пантагрюель. — А як же ви, панове бурсацтво, збавляєте час у тім Парижі?

Бурсак так йому відказав:

— Ми трансфетуємо Секвану на зорі і на спадні, деамбулюємо на розтокусах і на хрещатикусах, говоримо многолатинщиною і, як щирі женолюби, запобігаємо аморів у всесудної, всеформної і всегенної білої челяді. Через певні інтервали візитуємо лупанари і у венерному екстазі інкулькуємо наші веретри в пенітиссимні рецеси пуденд цих амікабіліссимних меретрикулій, а потім засідаємо в тавернах Соснова шишка, Замок, Мадлена та Мул і наминаємо файні баранусові окостиси, приправлені кум петрушка. У таких випадках, коли гамани нострі зазнають понурії пекунії, або як вони ексгаусні від дзвінкого металу, ми розставамус із нашими кодікусами і чепурними шатусами і суплікуєм посланус від патріотичних ларів і пенатів.

Тут Пантагрюель гуконув:

— Яким це бісовим язиком ти заглаголив? Далебі, ти єретик!

— Сеніоре, ні, — заперечив бурсак, — бо ще й чортис навкулачки не битимуться, як я залюбкіссіме подаюся в єдну з велеліпних святинь, і там, окропившись люстральною аквою, промурмотавши якийсь стихотвір і відкалатавши часи, очищаю і вимітаю свою аніму від вночішньої скверни. Я упанькую олімпікулів, величаю найвищого астропотента, жалую і милосердствую своїх ближніх. Дотримую прописаний декалог і, як на моє посилля, не відступаю від него аніже. Однокорум оскільки за чужус калиткус хапус, а за свою лапус, я в рідкус стежкус спомагаю прошакуса, що з довгою рукоюс ходить.

— Оце купу відклав! (гукнув Пантагрюель). Що верзе цей навіженець? По-моєму, він скував якусь гаспидську тарабарщину і хоче на нас ману напустити.

На це один із його товаришів відказав:

— Сеньйоре! Цей базала силкується за паризійцями малпувати, а насправді дере луба з латини, уявляючи себе піндарівцем; думає — ораторствує по-французькому, зневажаючи нашу людову мову.

— Це правда? — спитав Пантагрюель.

А бурсак на те:

— Синьйоре місере! Генію мому не пристало лубити, як вирік сей препоганий блязускалос, епідермус із галицького нашого вернакула, — віцеверсотив, я сам зі шкурис лізус, чепурячи його, аби зробити латинокудрею.

— На Бога (гукнув Пантагрюель), я навчу тебе говорити по-людському! Але спершу скажи: звідки ти родом?

А бурсак:

— Отці й праотці генеалогують з регіонів Лімузинських, де упочивають стражденіс костіс святителя Марціяла.

— Розумію, — сказав Пантагрюель, — ти лімузинець та й край, а тобі хочеться в паризійці пошитися. Ходи-но сюди, я тобі вуха намну!

Він притис йому горлянку, кажучи:

— Ти дереш латину, а я, святим Іваном Хрестителем свідчуся, змушу тебе драти козла. Я тебе живцем оббілую!

Аж це нетяга лімузинець у крик:

— Ой-йой, паниченьку! Ой, святий Марціяле, пробі! Ох, пусти мене, ради Бога, не займай!

— Оце зараз ти по-людському забалакав! — зауважив Пантагрюель.

Із цим словом він його пустив, бо сердега лімузинець наклав повні плюндри, а задник на його штанях був з вильотами.

— Святий Аліпентине, ну й сморід! — гукнув Пантагрюель. — Клятий ріпоїд — тьху, отак нагівняв!

Отож Пантагрюель відпустив його на волю. Проте лімузинцеві це даром не минулося, і бідоласі, в якого душа пішла у п'яти, не раз марилося, ніби Пантагрюель давить його за горлянку, і через кілька років він помер Роландовою смертю, в чому видно гнів Божий; а ще мав рацію філософ у Авла Ґеллія, закликаючи нас: говоріть зрозумілою мовою і, за висловом Октавіяна Августа, уникайте темних слів так само старанно, як уникають підводних рифів судноводії.

Розділ VII Про те, як Пантагрюель прибув до Парижа, та про прегарні книги з бібліотеки Сен-Віктора

Відбувши всі науки в Орлеані, Пантагрюель надумав відвідати ще й великий Паризійський університет. Але перед від'їздом дізнався, що ось уже двісті чотирнадцять років у землі лежить уритий величезний і здоровенний дзвін на честь святого Агніана Орлеанського — дзвін такий масивний, що жодним пристроєм не могли його звідти видлубати, хоть і бралися на всі способи, як свідчать Витрувій у De architectura[136], Альберті у De rе aedificatoria[137], Евклід, Теон, Архімед і Герон у De ingeniis[138]; усе було даремно. Отож, охоче відгукнувшись на сумирну супліку громадян і мешканців цього міста, Пантагрюель постановив підняти його на дзвіницю.

Тож він підійшов до лежачого дзвона та й підняв його з землі мізинцем — легко, мов який бубонець. Але, перш ніж його на дзвіницю вивершити, Пантаґрюель захтів улаштувати вранішню серенаду і, калатаючи у дзвона, проніс його по всіх вулицях, на радість усім городянам; але це призвело до великої недогоди, бо поки він ніс дзвін і дзвонив, добре орлеанське вино все до останньої краплини зіпсувалося і сквасилося. Люд це помітив тільки ввечері, бо від квасного вина орлеанцям стало зле і їх напала ригачка.

— Усе це від Пантагрюеля, — ремствували вони. — У нас у роті солоний присмак.

Та ось Пантаґрюель прибув зі своїми людьми до Парижа, і назустріч йому висипало надвір усе міщанство, — ви ж бо, самі здорові, знаєте, які паризійці дурні на вдачу, дурні на бекари і на бемолі, то й не дивно, що вони тільки стояли й очима лупали, дивуючись і лякаючись: ану ж як він візьме та й занесе Палац правосуддя до якоїсь глухомані, як забрав був його батько дзвони Нотр-Даму, щоб повісити на шию своїй кобиляці.

Проживши тут якийсь час і опанувавши усі сім вільних наук, Пантаґрюель висловився так: воно-то жити в цьому городі добре, та от умирати погано, бо заволоки на цвинтарі Невиняток гріють собі зад кістками убієних. А про книгозбірню Сен-Віктора він був високої думки, зокрема про книги, список яких додається, і рrіmо:

Bigua Salutis,

Bragueta juris,

Pantofla Decretorum,

Malogranatum vitiorum,[139]

Клубок богослов'я,

Віничок казнодія, зложений Дармограєм,

Слонячі яйця Одчаюг,

Кабак для єпископів,

Marmotretus De baboinis et cingis, cum commento Dorbellis,

Decretum universitatis Parisiensis super gorgiasitate muliercularum ad placitum,[140]

Видіння святій Ґертруді сестрі Пуасійського монастиря, як та розроджувалася,

Ars honeste petandi in societate, per M. Ortuinum,[141]

Гірчичник спокути,

Камаші, alias Черевики терпцю,

Formicarium Artium,

De brodiorum usu et honestate chopinandi, per Silvestrem Prieratem, Jacospinum.[142]

Суддівська перегречка,

Козубенька нотарів,

Шлюбний пакет,

Гніздо споглядання,

Теревені правників,

Шпори винолюба,

Посмак сиру,

Decrotatorium scholarium,

Tartaretus, De modo cocandi,

Римські паради,

Бріко, De differentiis soupparum,[143]

Хлоста по дулі,

Ляпанці по гузну сумирних,

Тринога добрих дум,

Шаплик великодушности,

Гачечки духівників,

Щиглі для лобів кюре,

Reverendi Patris Fratris Lubini, Provincialis Bavardie, De croquendis lardonibus libri tres,

Pasquilli, Doctoris marmorei, De capreolis cum chardoneta comedentis, tempore Papali ab Ecclesia interdicto,[144]

Знайдення святого Христа, на шість осіб, розігране пройдами,

Окуляри римопрочан,

Майоріс, De modo faciendi boudinos,

Прелатська дудка,

Беда, De optimitate triparum,

Скарга адвокатів на реформи щодо приносів,

Писанина повірених,

Горох у салі, cum commento,

Профіт від індульгенцій,

Praeclarissimi juris utriusque Doctoris Maistre Pilloti Raquedenari, De bobelinandis glosse Accursiane baguenaudis, repetitio enucidiluculidissima,[145]

Strategemata Francarchieri Баньоле,

Franctopinus, De re militari, cumfiguris Tevoti,

De usu et utilitate escoranti equos et equas, aufhore M. nostro de Quebecu,[146]

Панотчики нешугані,

Ростокостоямбеданеса, доктор теології, De moustarda post prandium servienda lib. quatuordecim, apostilati per M. Vaurillonis,

Мздодателі шлюбованці,

Quaestio subtilissima, utrum Chimera in vacuo bombinans possit comedere secundas intentiones, et fuit debatuta per decern hebdomadas in concilio Constantiensi,[147]

Адвокатська хтивість,

Barbouilamenta Scoti,

Про кажанисті перуки в кардиналів,

De calcaribus removendis decades undecim, per M. Albericum de Rosata,

Ejusdem, De castrametandis crinibus, lib. tres,[148]

Про наїзд Антоніо де Лейви на землі бразилійські,

Marforii bacalarii cubantis Rome, De pelendis mascarendisque Cardinalium mulis.

Того самого автора: Відповідь тим, хто твердить, що папський мул їсть у певні години.

Передбачення, que incipit Silvi Triquebille, balata per M. n. Songecruyson,

Boudarini episcopi, De emulgentiarum profectibus enneades novem, сип privilegio papali ad triennium, et postea поп,[149]

Дівочі шури-мури,

Облізла дула в удовичок,

Чернецький каптур,

Молитвобубоніння у братів целестинців,

Перевозне, возове і шляхове у братів нищунів,

Зубоклацання у гольтіпацтва,

Западня у богословів,

Суточки у магістрів наук,

Оккамові кухтики з малою тонзурою,

Доктор богослов'я Облиза De grabellationibus horarum canonicarum lib. quadraginta,

Cullebutatorium confratiarum, incerto aufhore,[150]

Пучини ченчиків жеретіїв,

Гипшанський притхля, що його заломив братчик Іньїґо,

Дрисня у каструльників,

Poiltronismus rerum Italicarum, aufhore magistro Брюльфера,

Реймон Луллій De batisfolagiis principium,

Callibistratorium caffardiae, actore M. Jacobo Hostratem hereticometra,

Бахур De magistro nostrandorum magistro nostratorumque beuvetis lib. octo galantissimi,[151]

Пуки булістів, копіїстів, скрипторів, абревіаторів, референдаріїв і датаріїв, зібрав Регіс,

Неодмінний альманах для подагриків і пранцюватих,

Maneries ramonandi fournellos, per M. Eccium,[152]

Харамижка крамарів,

Переваги чернецького життя,

Раґу із безскоромників,

Історія злих духів,

Старцювання грошовиків,

Визворотки офіціалів,

Золотопромивня скарбників,

Badinatorium Sophistarum,

Antipericatametanaparbeugedamphicribrationes merdicantium,[153]

Равлик віршогонів,

Досліди алхімериків,

Каверзи побірців, із бесагів і тайстри брата Серратіса.

Закови релігії,

Калатала і бринталі дзвонарів,

Бильце старощів,

Намордник для шляхти,

Отченаші собі під носа,

Кайдани побожности,

Чотирисезонний горнець,

Ступа політичного життя,

Віяло схимників,

Капа покутників,

Трик-трак братів паплюжників,

Одоробалос, De vita et honestate braguardorum,

Lyripipii Sorbonici Moralisationes, per M. Lupoldum,[154]

Поранок, передобідок і підвечірок мандрівників,

Пінна для спраглих архіпастирів,

Tarraballationes Doctorum Coloniensium adversus Reuchlin,[155]

Тарахкальця для дам,

Мартингал для слабких на пронос,

Virevoustatorum nacquettorum, per F. Pedebilletis,[156]

Підошви щиросердости,

Маскарад ельфів та гномів,

Жерсон De auferibilitate papae ab Ecclesia,

Сани для дипломників і титульників,

Jo. Dytebrodii, De terribiliditate excommunicationum libellus acephalos,

Ingeniositas invocandi diabolos et diabolas, per M. Guingolfum,[157]

Заміс для молитовних млинків,

Мориска для єретиків,

Ґаетанові костури,

Паць, херувимський доктор, De origine patepelutarum et torticollorum ritibus lib. Septem,[158]

Шістдесят дев'ять замацьканих молитовників,

Боклатість п'яти орденів нищунів,

Шкура і шкіра гіппокритів, узяті з Рудого Чобота, всунутого в Summa angelica,

Чищення сумління,

Череватість голів суду,

Ослячий прутень абатів,

Кравецькус, Adversus quemdam, qui vocaverat eum fripponatorem, et quod fripponatores поп sunt damnati ab Ecclesia,

Cacatorium medicorum,

Астрологічне проносне,

Campi clysteriorum, per S. C.[159]

Вітропуск по-аптекарському,

Всраціддубання по-хірургічному,

Юстиніан: De cagotis tollendis,

Antidotarium animae,

Мерлій Коккай: De patria diabolarum.[160]

Деякі з цих книг уже вийшли друком, а деякі друкуються у славному городі Тюбинґені.

Розділ VIII Як у Парижі Пантаґрюель одержав від свого батька Ґарґантюа листа, копія якого наводиться нижче

Учився, як ви самі здорові, знаєте, Пантагрюель старанно і добре встигав, бо голова його була набита та ще й добре підбита, а обсяг його пам'яти дорівнював двадцяти бочкам із-під оливкової олії; і ось не де, як у Парижі, отримав він якось від батька такого листа:

Синку мій дорогесенький!

Серед тих дарів, щедрот і переваг, якими Світотворець, Усемогута Пан-Біг ущедрив і прикрасив натуру людську, найбільшою вартістю для мене є надана нам змога, хоть ми і смертні, здобути безсмертя й увічнити в цьому минущому житті своє ймення та насіння, а здійснюється це через нашу парость, народжену нами в законному шлюбі. Так якоюсь мірою повертається нам те, що забрав гріх наших прародичів, бо їм було сказано, що за непослух заповіді Бога Творця вони помруть і смерть знищить ту прекрасну форму, якої людина набула за своєї появи на світ.

Але завдяки тому, що насіння кільчиться і росте, у дітях воскресне те, що втратили батьки, а в онуках те, що загинуло в дітях, і так триватиме аж до Страшного суду, коли Ісус Христос поверне своє царство батькові, царство вже мирне, вільне від загроз і плями гріха, бо тоді припиняться всякі народини і всякий підупад, і первістки вирвуться із кола своїх безконечних мутацій, і запанує довгожданий і незворушний мир, і все замре у своєму остаточному ладу.

Тому не без підстав і не без причини складаю я подяку Господові, моєму Промислителеві, бо він дав мені змогу бачити, як моя убілена сіддю старість розквітає у твоїй молодості; і справді, коли волею Того, хто всім розпоряджає і орудує, моя душа покине цю людську скуделю, я весь не умру, а лише перейду з виталища у виталище, з огляду на те, що в тобі і завдяки тобі я домуватиму в цьому світі, не перестаючи жити, усе бачити, обертатися у звичному колі моїх друзів, людей чесних; а нині я живу життям, хоть і не безгрішним, бо всі ми грішники і всі безнастанно молимо Бога простити нам гріхи наші, але, з Божою помогою і Божою ласкою, чесним.

З усім тим, хоть у тобі і пребуде тілесний мій образ, але як твої власні високі прикмети не виявляться у всьому своєму блискові, то тебе не вважатимуть за хранителя і ключаря безсмертя усього нашого роду, і втіха моя тоді потьмариться, бо гірша моя частина, а саме тіло, в тобі зостанеться, а краще, а саме душа, завдяки якій люди могли б наш рід благословляти, змізерніє і зійде на пшик. Усе це я кажу не від невіри у твою чесноту, — я хочу лише надихнути тебе на те, щоб ти гартував свій дух. І ці рядки мої мають на меті не так наставляти тебе на добрий розум, як викликати у тобі втіху на думку, що ти жив і живеш як подоба, і дати тобі отухи на прийдешність.

Для повноти картини хочеться нагадати тобі, що я нічого для тебе не шкодував, ставив тебе на ноги, ніби мав одну-однісіньку втіху — побачити ще за життя, як ти осягнеш досконалосте не лише в чесноті, доброчесності й мудрості, а й у всіх царинах вільної і шляхетної науки, і знати, що ти і по моїй кончині зостанешся ніби зерцалом, де відбивається подоба твого батька, відбивається хай і не так повно й досконало, як мені хотілося б, але принаймні наскільки це від тебе залежить.

І хоча мій святої пам'яти батько Ґранґузьє доклав усіх зусиль, аби я поглиблював політичні знання, і хоча моя горливість та успіхи не лише справдили, а й перевершили його сподівання, одначе, як і тобі розумно, за тих часів мистецтва не пишали так, як тепер, і я не мав таких мудрих вихователів, як ти.

Часи тоді були темні, ще колотили миром ґоти, виполюючи всю добру літературу. Проте, з ласки Божої, науки, за мого життя, знову вбилися в силу і вернули свій престиж, і зайшли такі благодатні зміни, що мене навряд чи прийняли б до початкової школи, тоді як у дійшлому віці мене вважали (цілком слушно) найосвіченішим мужем свого часу.

Кажу це не з гонору, хоть хвалитися я маю цілковите право у листі до тебе, ступаючи у слід Маркові Туллію з його книгою Про старість і Плутарху з книгою Як можна себе хвалити, не викликаючи заздрости, а лиш на те, щоб передати всю мою ніжну любов до тебе.

Наразі предмети відновлено, вивчення язиків запроваджено: греку, без якої годі ученим зватися, гебрейську і халдейську мови, латину; пішло, даючи ошатні і поправні книги, друкарство, винайдене за мого життя з призводу Бога, тоді як артилерія вигадана з наусту Диявола. Скрізь бачимо науковців, вельми одукованих викладачів, величезні книгозбірні, отож мені здається, що навіть за часів Платона, Цицерона і Папаніана вчитися було важче, ніж нині, і скоро на люди буде соромно вийти тим, хто пасе задніх у Мінервиній робітні. Теперішні опришки, кати, найманці і стайничі більші доки, ніж старосвітські доктори і казнодії. Та що казати! Жінки і дівчата горнуться до книжки, цього джерела слави, цієї манни небесної. Навіть я на старість мушу студіювати греку на відміну від Катона, я не зневажав її й давніше, але в юності не мав часу вивчати, і тепер запоєм читаю Плутархові Моралії, Платонові Діалоги, Павсанієві Описи і Атенієві Старожитності, чекаючи того часу, коли Бог, мій творець, позве мене і накаже покинути цю землю.

Ось чому, сину мій, я закликаю тебе, поки ти молодий, удосконалюватися в науці та чесноті. Ти в Парижі, з тобою вихователь твій Епістемон; цей муж навчить тебе й наставить на розум, а город, подаючи гідний приклад, сформує тебе.

Моя мета і прагнення, аби ти добре опанував язики: по-перше, греку, як це заповідав Квінтиліан, по-друге, латину, потім гебрейську, задля Святого Письма, і нарешті халдейську та арабську, і щоб у грецьких своїх письмових творах ти наслідував Платона, а в латинських — Цицерона. І щоб голови твоєї держалася найменша історична подія — тут тобі стане у пригоді будь-яка космографія.

До вільних наук: геометрії, арифметики і музики я прищепив тобі смак, як ти був ще маленький, у п'ять-шість років; закріпи їх у собі і не забудь вивчити всі закони астрономії, на астрологічну ворожбу і штуку Луллія плюнь, це все до нічого.

З цивільного права визубри напам'ять усі гарні тексти і виклади мені їх з тлумаченням.

Щодо природознавства, то я хочу, щоб ти виявив до нього належну цікавість; щоб ти знав у яких морях, річках і джерелах яка водиться риба; щоб усі птахи небесні, щоб усі древа, кущі та кущики, які трапляються в лісах, усяке зело, на землі ростуще, всі метали, у земних надрах сховані, всі самоцвіти Сходу і Півдня були тобі відомі.

Відтак пильно поперечитуй книги грецьких, арабських і латинських ескулапів, не зневажай і талмудистів та кабалістів, роби більше секції і вівісекції, набувай досконалих знань мікрокосму, тобто людини. Кілька годин денно читай Святе Письмо: спершу пройди грекою Новий Заповіт і Послання апостолів, потім івритом — Ветхий.

Словом, на тебе чекає безодня премудрости. Згодом, як вилюднієш і дійдеш зросту, тобі доведеться урвати свої спокійні мирні заняття і навчитися їздити верхи та орудувати зброєю, аби оборонити мою оселю і прийти на виручку нашим друзям у тому разі, як нападуть на них лиходії.

Я хочу, щоб ти, не відкладаючи, випробував себе, наскільки ти просунувся у знанні, а для цього нема ліпшого, як диспути з усіма і з усіх питань, а також розмови з людьми одукованими, яких у Парижі більше, ніж деінде.

Але, як сказав мудрець Соломон, мудрість у ледачу душу не входить, наука, як ти безсовісний, тільки душу занапастить, а тому шануй, люби і бійся Бога, уповай на нього всіма своїми помислами та надіями, і, пам'ятаючи, що віра без добрих справ мертва, горнись до нього і живи так, аби гріх не розбив вас. Тікай від спокус світу цього. Не впусти до серця свого марноти, бо земне життя минуще, а глагол Божий пребуде вічно. Помагай ближнім своїм і люби їх, як самого себе. Шануй напутників своїх. Цурайся товариства людей, на яких тобі не хотілося б скидатися, і не розміняй на дрібниці дару, що його дав тобі Господь. Коли ж відчуєш, що взяв усе, що тільки можна було взяти у тім краї, то повертайся до мене, аби мені тебе побачити і благословити перед відходом. Амінь.

З Утопії цього сімнадцятого дня місяця марця.

Твій батько Ґарґантюа.

Отримавши і прочитавши цього листа, Пантагрюель збадьорився і запалав жагою вчитися ще краще: отож, бачачи, як він студіює і встигає, ви б сказали, що розум його пожирає книги, як вогонь пожирає сухий верес, — такий він був невсипущий і невтомний.

Розділ IX Як Пантаґрюель зустрів Панурґа[161] і полюбив його повік

Якось Пантаґрюель гуляв поза містом біля абатства Святого Антонія, міркуючи й філософуючи із друзями та кількома бурсаками, аж гульк — суне якийсь чолов'яга, постава струнка і гожий з лиця, але геть ізсинений і такий обідраний, що сказав би, що його рвали собаки або що він трусив яблука у Першському краю.

Угледівши його здалеку, Пантаґрюель звернувся до свого оточення:

— Бачите, від Шарантонського мосту іде добродій? Закладаюся, що з нього позбиткувалася тільки дівка Фортуна. А так, якщо судити з фізіономії, Природа його знайшла у багатому і шляхетському домі, а зубожів він і з'їхав на пси через пригоди, які випадають людям цікавим.

Щойно мандрівник порівнявся з ним, Пантаґрюель його озвав:

— Друже мій! Можна вас попросити на хвилину пристати і відповісти мені на питання? Ви не пошкодуєте, бо мені кортить допомогти вам і відкаснути від напасти, — дуже мені вас шкода. Отож, скажіть, мій друже, хто ви такий, звідки й куди йдете, чого шукаєте і як вас звати?

Мандрівник відповів йому по-німецькому:

— Юнкер! Ґотт ґеб ойх Ґлюк унд Гайль. Цуфор, лібер Юнкер, іх ласс ойх віссен, дас да ір міх фон фраґт, іст айн арм унд ербармліх дінг, унд вер філь дарфон цу заґен, вельхес ойх фердрюсліх цу герен, унд мір цу ерцелен вер, віволь ді Поетен унд Ораторе форцайтен габен ґезаґт ін ірен Шпрюхен унд Зентенцен, дасс дас Ґедехтніс dec Елендс унд Армут форланґет ерліттен іст айн гроссер Луст.[162]

Пантаґрюель на це відповів так:

— Друже мій! Я цієї тарабарщини не втну. Як хочете, щоб вас зрозуміли, переходьте на іншу мову.

Тоді мандрівник заглаголав так:

— Аль барільдім ґотфано дех мін алабо дордін фальброт рінґуам альбарас. Нін портзадількін альмукатім мілько прін аль ельмін ентот даль гебен енсуїм; кутім аль дум алькатім нім брот декот порт мін мікайс ім ендот, прух даль майсолюм голь мот данспільрім лупальдас шм вольдемот. Нін гур д'явост мнарботім даль Туш пальфрапін дух скот прух йалет даль шінон, мін фалькріх аль конін бутатен дот даль прім.[163]

— Ви хоть щось розумієте? — звернувся Пантагрюель до свого оточення.

Епістемон на це сказав:

— По-моєму, це язик антиподів. Тут сам чорт ногу вломить.

А Пантагрюель мовив:

— Куме! Може, оці стіни вас і зрозуміють, а от ми, скільки нас є, нічогісінько не розшолопаємо.

Аж це знов озвався мандрівець:

— Синьйор міо! Вой ведете пер есепмйо ке ля Корнамуза нон суона май, селля нон а іль вентро пйєне; козі ійо паріменте нон ві сапрей контаре ле міє фортуне, се пріма іль трібулато вентре нон а ла соліта рефецьйоне, аль квале є адвізо ке ле мані і лі денті аббіанно персо іл лоро ордіне натурале і дель туто соно аннікіллаті…[164]

Епістемон на те зауважив:

— Два чоботи пара.

Тоді Панурґ заглаголав так:

— Лард! Ґест толб бі суа верчус бі інтелідженс есс ї боді шал біс бі начурел релівд, толб шуд оф мі петі гев, фор нечур гесс ес еквалі мед; бат форчун сам ескалтіт гесс, ен ойс депревт. Нон ю лесс в'юс му верчус депревт енд верчус мен дискрівіс, фор, ене ю лед енд, ісс нон Гуд.[165]

— Далі в ліс — більше труску, — кинув Пантагрюель.

Тоді Панурґ заглаголав так:

— Йона андіє, ґуауса ґусветан бегар да ерремедіо, бегарде, верзела іссер лан да. Анбатесотойєс наузу, ей несасу ґурай пропозіан ордіне ден. Нон ессна байта фашерія еґабе, ґенгерассі бадія садассу, нуоа ассія. Аран гондовап ґуальде ейдассу най дассуна. Есту уссік еґуїнан сурі гін, ер дарстура еґуї гарм, Ґенокія плазар ваду.[166]

— Змилуйся над нами, Ґенікоа! — гукнув Евдемон.

А Карпалим[167] сказав:

— Святий Треньян! Закладаюсь, ви, мабуть, шотландець!

Тут Панурґ заглаголав так:

— Пруґ фрест стрінеш сорґдманд строхдт дрдс паґ врледанд Ґравот Шавіньї Помад'єр рустпкальдраг Девіньєр біля Не; Бкуй кальмух монах друпп дельмейппеплістрінґ дльрнд додельб уп дрент лох мінк стрзрінквальд ді віс дерс корделіс гур джокстстзампенардс.[168]

Епістемон же йому сказав:

— Друже мій! Ви говорите язиком людським чи язиком Патленовим? А втім, ні, це мова ліхтарна.

Тоді Панурґ заглаголав так:

— Гере, ій єн спреке андерс ґеен теле даникерстен теле: мі донкт нохтан, аль єн cet ій нійт зен вордт, міуен ноот в клерт ґенох ват ій беґлере; ґеест мі оніт бермгерт лліхейт єт вер он ій ґефут мах цунах.[169]

Пантагрюель же йому сказав:

— Ясніше не стало.

Тоді Панурґ заглаголав так:

— Сеньйор! Де танто аблар йо сой кансадо. Нор ке супліко а вуеса реверенсіа ке міре а лес пресептос еванхелікос, пара ке ельос муеван вуеса ревверенсіа а ло ке ес де консьенсіа, і, сі ельос но бастаран пара мовер вуеса реверенсіа а п'єдад, супліко ке міре а ля п'єдад натураль, ла куаль йо крео ке ле мовра, комо ес де расон, і кон есто но діґо мас.[170]

Пантагрюель же на це зауважив:

— Годі-бо, мій друже! Я не сумніваюсь, що ви вільно володієте різними язиками. Тож-бо скажіть нам, як ваша ласка, такою мовою, яку ми зугарні зрозуміти.

Тоді зустрічний заглаголав так:

— Мін герре, ендоґ еґ мед інген тунґе таледе, люґесом буен, ок ускуліґ креатур, міне клеебон, ок міне легомема ґергед удвісералліґе кладіґ гувад тюнд меґ меест бегоф гіререб, сом ер сандерліх мад ок дрюкке: гварфор форбарме met омсюдер овермеґ: ок беф ель am ґюффук меґ ноґет; аф гвількет єґ канд стюре міне ґрендес маге, люґерус сон манд Церберо єн соппо форсеттр. Соо шаль тус леве ленґ оклюк саліхт.[171]

— Я гадаю, — ускочив у слово Евстен[172], — що так говорили ґоти, і, як Божа на те воля, навчимося глаголати і ми, але тільки задом.

Тоді мандрівник заглаголав так:

— Адоні, шолом леха. Їм ішар гароб галь гавдека, бемегера тітен лі кікар легем какатуб: «Лаах аль Адонай хонен раль».[173]

Ерістемон же на це зауважив:

— От тепер я зрозумів, — це іврит, і коли він ним говорить, то вимовляє слова, наче ритор.

Тоді мандрівець заглаголав так:

— Деспота ті нин панаґате, діаті сі мі ук артодотіс? Горас гар лімоаналіскоменон еме атліос, ке єн то метаксі ме ук елейс удамос; дзетіс де пар ему га і хре. Ке гомос філологі пантес гомологусі тоте лоґус те ке ремата перріта гіпархін, гопоте праґма афто пасі делон есті. Ента tap ананкей монон лоґі ісін, гіиа праґмата (гон пері амфісбетумен, ме просфорос епіфенете.[174]

— А, розумію! — гукнув Пантагрюелів челядник Карпалим. — Це по-грецькому! Як, ти жив у Греції?

Мандрівник же заглаголав так:

— Аґону донь уссіс ву денаґез альгару, ну день фару заміст вус марістон ульбру, фускез ву броль, там бредаґез мупретон ден ґуль густ, даґездаґез ну крупісфост бардуннофліст ну ґру. Агу пастон толь нальприссіс гурту лос екбанатус пру букві броль панігу ден баскру нудус каґуонс ґуль іст тропассу.[175]

— Я нібито зрозумів, — сказав Пантагрюель. — Мабуть, це язик моєї рідної країни Утопії. — Принаймні він нагадує його своїм звучанням.

Він хотів був сказати ще щось, але зустрічний перебив його:

— Ям тотіес вос пер сакра церкве деос деаскве омніс обтестатус сум ут, сі ква вос пієтас пермовет, еґестатем меам солареміні, нек гілум профіціо кламанс ет еюланс. Сініте, квезо, сініте, вірі імпіі,

Кво ме фата вокант абіре, нек ультра ваніс вестріс інтерпеллаціонібус обтупдатіс, меморес велтерфс ілліус адаґіі, кво вентер фамелікус аврікуліс карере діцітур.[176]

— Годі, друзяко! — сказав Пантагрюель. — А по-французькому говорити знаєте?

— Ще й як, сеньйоре, знаю! — відповів подорожній. — Дяка Богові, це моя рідна материнська мова, я народився і дійшов зросту в саду Франції — Турені.

— Тоді (озвався Пантагрюель) скажіть нам, як вас звати і звідки ви сюди прибули. Далебі, ви мені полюбилися так, що, як ви цьому не противний, я вас більше нікуди не відпущу, і ми станемо такими достоту нерозлийвода, як Еней і Ахат.

— Сеньйоре! — сказав подорожанин. — Моє хресне і природне ім'я Панурґ, а прибув я з Туреччини, де сидів у неволі після невдалого походу на Мітилену. Мої пригоди ще дивовижніші за Одисеєві, і я б охоче вам про них розповів, але ж ви берете, воля ваша, мене до себе, на що я залюбки пристаю і шлюбую не покинути вас, навіть як ви підете у скитки до всіх чортів, отож ми ще матимемо час побалакати про це на дозвіллі, а зараз мені потрібна тільки з'їжа: зуби клацають, кишка порожня, горлянка пересохла, апетит вовчий, словом, усе напоготові. Якщо хочете поставити мене на ноги, то побачите, як запихається той, хто три дні не їв. Ради Бога, розпорядіться.

От Панурґ звелів вести його до своєї оселі і принести щонайбільше харчу: так і зроблено; Панурґ добряче того дня повечеряв, ліг у ранні обляги з півнями, спав мертвецьким сном, а прокинувся на сніданок і одразу простісінько за стіл.

Розділ X Як Пантаґрюель розсудив одну геть темну і трудну контроверзу — так справедливо, що всі дивом дивувалися його мудрості

Пантагрюель, не спускаючи з думки листа і всіх батькових порад, поклав собі перевірити, які ж у нього знання.

І справді, на всіх міських перехрестях він порозліплював дев'ять тисяч сімсот шістдесят чотири тези, що стосувалися всіх галузевих проблем і порушували всі найзаплутаніші питання з будь-якої науки.

Насамперед він виступив на вулиці Фурр проти всієї професури та бурсацтва, а також вільних слухачів — і всіх на слизьке загнав. Потім у Сорбонні виступив проти всіх теологів і крив їх шість тижнів, від четвертої ранку до шостої вечора, із двогодинною перервою, щоб підживитися і збадьоритися, причому сорбонники вливали в себе на отуху звичні трунки.

Диспут збирав судовиків вищого рангу: доповідачів, голів, радців, членів лічильної палати, секретарів, адвокатів та інших, так само як міських магістратів і викладачів канонічного права. І зауважте: більшість як стій вгризлась у вудила, але, попри їхні еківоки та софізми, він їм сорому завдав і переконливо довів, що вони перед ним телята в тогах.

Про його дивовижні знання разно загомоніли всі, навіть жінота, швалі, посередниці, крамарки розрубаним м'ясом, ножівниці та опрочі, й, угледівши його на вулиці, щоразу казали: «Це він!» Його це тішило, достоту як Демостена, принца грецьких ораторів, коли одна стара горбуля, показавши на нього пальцем, вирекла: «Це той самий!»

Як на те, у суді процесували між собою двоє великих панів: з одного боку месьє Сраколиз, позивач, а з другого месір Пийвино, винуватець. Їхня контроверза із правничого погляду виглядала такою заплутаною і трудною, що парламентський суд плавав у ній, як у давньоверхньогерманському язику. Отож за царським указом зійшовся з чотирьох парламентів на нараду вчений квіт і французький жир, зібралася Найвища Рада і всі університетські світила не лише Франції, а й Англії та Італії, як-от Ясон, Філіпп Децій, Петрус де Петронібус, і ціла шатія-братія спорохнілих рабиністів. Оте все куйовдилося сорок шість тижнів, але так і не розлузало горіха і не зуміло підвести справу під якийсь артикул, і тут засідателів узяла така досада, що вони, на свій сором, уробилися, мов гнойовики.

Та ось один із них, на ім'я Дю Дуе, ученіший, досвідченіший і розважливіший за інших, того дня, коли мозок у всіх кренгувало, заявив:

— Панове! Ми тут давно і тільки пусто-дурно кошти витрачаємо, а у справі нашій і досі не бачимо ні дна, ні берега, і що більше її розбираємо, то менше розуміємо, а отже, нам стид і страм, і, по-моєму, гідно нам із халепи не вискочити, бо всі ми оповідаємо сон рябої кобили. А от мені спало таке: ви, мабуть, чули про великого мужа, про метра Пантагрюеля, ото що його визнали за найбільше учене світило нашої доби під час великих публічних диспутів, які він провадив супроти всіх? Я пропоную закликати його сюди і обговорити з ним цю справу. Якщо і цей муж спасує, тоді пиши пропало.

Усі радці та магістри з дорогою душею на те пристали.

І справді, послали по Пантагрюеля і попросили його розсудити і виснувати цю справу за всіма статтями законодавства. До його рук передали усі досьє та акти, які можна було нав'ючити на чотирьох здоровенних ослів насінників. Пантагрюель спитав:

— А що, месіри, сутяжці сеньйори ще живі?

Йому відповіли ствердно.

— На 'кий біс (мовив він) сунете ви мені під носа оцю всю купу шпаргалля та копій? Чи не ліпше почути, як сперечаються між собою живі людські голоси, аніж читати це все бабуїнство, підшите викрутнями, цеполовими диявольськими каутелами і прямими правопорушеннями? Я певен, що і ви, і всі, чиї пальці тут знати, настругали тьму-тьменну всяких pro і contra, що справа сама собою прозора і легка, а ви навмисне замилили очі: притягли за вуха безглузді й безмозкі докази та всякі нісенітниці Аккурсія, Бальда, Кастро, Імоли, Іполита, Панорми, Бертакіно, Олександра, Курція та решти старих собак, які не прочитали жодного закону з Пандектів, бо щодо знання права були пні пнями, цілковиті ігноранти.

Вони (свята правда) не знали ні греки, ні латини, а тільки язики готський і варварський. А тим часом закони запозичено спершу у греків, як нам свідчить Ульпініан у другій книзі De origine juris[177], — тим-то всі вони рясніють грецькими словами та виразами. Потім законодавство викладалося найдобірнішою і найпоправнішою латиною, якої не зустріти навіть у Саллюстія, Варрона, Цицерона, Сенеки, Тита Лівія і Квінтиліана. Як же могли збагнути тексти законів ці старі вар'яти, що ніколи і в очі не бачили доброї книги латиною, як це видно з їхнього стилю, стилю пічників, кухарів та каструльників, а не правників? Ба більше, оскільки закони виведено з лона моральної і натуральної філософії, то як же ті цимбали могли їх уторопати, коли вони тямлять у філософії менше, ніж мій мул? Що ж до культури та знання античности й історії, то вони можуть цим похвалитися так само, як жаба — пір'ям, і вдаються до цього ще частіше, ніж п'янички кладуть хрест на собі, адже будь-яке право тільки це й трактує і без таких знань буде незрозуміле, і я це доведу докладніше в окремому творі.

Отож, як ви хочете ознайомити мене з цим позовом, то, по-перше, спаліть оте все шпаргалля, а по-друге, викличте до мене сюди обох сутяжців шляхтичів, і ось як я їх вислухаю, я вам викладу свою думку навпростець і без усяких обрізків.

Дехто почав був йому перечити, вам-бо відомо, що в кожному товаристві більше дурнів, ніж мудреців, а більша частина завжди бере гору над кращою, як сказав Тит Лівій, мовлячи про картагенян. Проте згаданий Дю Дуе мужньо обстоював своє і доводив, що Пантагрюель має рацію, що оті всі реєстри, анкети, репліки, відводи, самозахист та всяка така чортівня не що інше, як порушення закону і тяганина, і що хай їх усіх біс забере, якщо вони не поведуть процес інакше, з євангельською і філософською доброю вірою.

Словом, усі папери було спалено, а двох шляхтичів викликано до суду. Пантагрюель одразу звернувся до них:

— Це між вами іде велике змагання?

— Так (мовили вони), ласкавий пане.

— Хто з вас позивач?

— Я, — відповів сеньйор Сраколиз.

— Гаразд, мій друже, викладіть мені пункт по пункту вашу справу в повній згоді з істиною; бо, Христова сила з нами, як ви бодай в одному слові збрешете, я здійму вам голову з пліч і тим самим доведу, що на суді й перед правосуддям треба говорити тільки правду. Отож, утримайтесь від недомовок та прикрас. Прошу!

Розділ XI Як сеньйори Сраколиз і Пийвино позивались перед Пантаґрюелем без адвокатів

Отож Сраколиз почав так:

— Пане! Це свята правда, що одна моя челядка пішла на базар яйця продавати…

— Надіньте капелюха, Сраколизе, — сказав Пантагрюель.

— Уклінно дякую, месір, — мовив сеньйор Сраколиз. — Отож вона мала пройти відстань між тропіками до зеніту в шість срібняків і кілька мідяків, бо Рифейські гори виявили в цьому році цілковиту яловість на чудо-тестикули, яловість, спричинену бунтом базік, який зірвався між баґуїнами та акурсіянами через ребелію швейцарців, які зібралися цілою юрбою, заповнивши цілий б'єф, щоб іти на гик нового року, першого дня річного краю, аби дати супу бикам і ключі від вугілля дівкам, — хай, мовляв, засиплють оброку псам.

Цілу ніч, не віднімаючи руки від уриналу, вони знай били піші й кінні булли, щоб затримати судна, бо кравці збиралися із крадених клаптиків змайструвати духову рурку і покрити нею море-окиян, чия пучина тоді, на думку косариків, була саме обдута, бо в ній плавав казан борщу, проте медики запевняли, що з морської сечі так само певно можна судити про те, що море наїлося сокир із гірчицею, за якою розпізнають дрохву з її ходи, якщо тільки панове судовики бемольним указом не заборонять пранцям оббирати шовкопрядів і розгулювати під час церковної служби, позаяк голодранець уже гопцює риґодон на свій діапазон, ніжками чеберя, голова іде кудись здря, як примовляв добрий Раґо.

Ге, панове, Бог усе поскромлює по своїй уподобі, а пугою можна мур (стіну) пробити! Це було при поверненні з Бікоки, і тоді ж таки метр Кретин Кретиняка здобув учений ступінь ліценціята вантажомістких наук, як кажуть каноністи: Beati lourdes, quoniam ipsi trebuchaverunt.[178]

A проте, святим Фіакром де Брійським свідчуся, Великий піст у нас шанується тому, що

Даймо, що сержант не поставить зависоко мішень у тирі, а писар не лизатиме круглясто своїх нігтів, опушених жорствою, і буде видно, як кожен набрав у халяви, щоб кидати окулярно косяки на коминок, де вивішено короговку сорокаградусного вина, конечного для двадцяти болючих місць, аби дати вільготу бодай на п'ятирічку. Принаймні, узди не кинь, коли пропав кінь, бо амінем чорта не збудешся. Отож, Боже поможи Тібо Мітену!

Тут Пантагрюель сказав:

— Легше, друзяко, легше, говоріть повільно і не хвилюйтеся. Мені все розумно. Прошу, далі!

— Отож-бо, пане, — сказав Сраколиз, — згадана челядка, зі своїми молитвами ґавдесами і авдіносами, не відіб'є ударом навідліч, підказаним Пречистою, університетських привілеїв, хіба що поринувши в ангельську купіль, накрившись сімкою винової масті й випавши з рапірою саме там, де продають старі стяги, які використовують фламандські малярі, збираючись гарненько блоху підкувати, і мені аж дивно, чому люди не несуться, коли вони так чудово яйця висиджують.

Тут хотів був упасти в слово сеньйор Пийвино, проте Пантагрюель його зацитькав:

— Присягаю черевом святого Антонія, хто тобі дозволив рота розкривати? Мене й так у циганський піт кидає від речей твого оскарженого, а тут ще й ти зі своєю клешнею! Ану цить, сто чортів твоїй мамі, цить! Вибалакається він, тоді й ти розпустиш язика. Вам слово, — звернувся він до Сраколиза, — і можете не поспішати.

— Отож беручи до уваги, — знову озвався Сраколиз, — що у Прагматичній Санкції такої клаузули не передбачено і що папа дав повну волю пускати вітри на всі сторони, і, якщо не рвати плюндрів, якої б біди люд не бідував, лиш би соромітських слів не казали, а вже веселка, саме склепана у Мілані на те, щоб виводити жайворонків, теж дала згоду, щоб челядка заслабла на ішіас за опротестованим векселем ікристих рибок, необхідних тоді для розуміння побудови старих шкарбанів.

Проте Жан Теля, його брат у перших, парость стосу дров, порадив їй не пхатися збивати пелехи пральної піни, не загалунивши спершу паперу до ступеня пій-над-жокфор, або Non de ponte vadit, qui cum sapientia cadit[179], з огляду на те, що месіри лічильники не відгукнуться на заклик німецьких флейт, з яких спорудять Окуляри для принців, недавно видрукувані в Антверпені.

Ось, панове, що означає занедбана звітність, а супротивна сторона з цього користає in sacer verbo dotis[180], бо, вволяючи царську волю, я озброївся з голови до п'ят наживітником і пішов подивитись, як мої виноградарі підтинають свої високі ковпаки, аби зручніше було дурника строїти, а під час винобрання нападає свистуха, тому багатьох вільних лучників не долічилося в шиках, хоть димарі у них були височенькі, якраз до міри шанкру та бубонам у нашого приятеля Бодішона.

Отак цього року й уродило на слимаків по всьому Артуа на добрий підживок для панів кошельників, скоро всі, розстебнувши ґудзики на животі і не виймаючи шпади, висмоктували скойки. Мені б хотілося, щоб кожна людина мала гарний голос: тоді грали б у гилку набагато краще, і ті ледве вловні тонкощі, розраховані на етимологізацію черевиків на високих корках, легше буде спускати в Сену при обслуговуванні мосту Мельників, як це передбачено універсалом канарського царя, тим самим, який ще й досі перебуває під арештом у місцевих писарів.

Ось чому, месіре, я вимагаю від вашого сеньйорства висловити, як і належить, із цього приводу свою думку з погашенням судових витрат, утрат і збитків.

Тут Пантагрюель його спитав:

— Ви нічого більше не маєте сказати, мій друже?

— Нічого, месіре, — відповів Сраколиз, — я все вам виклав, аж до tu autem[181], нічого не змінивши, присягаю честю.

— А тепер ви (сказав Пантагрюель), месіре Пийвино, говоріть усе, що маєте сказати, по змозі коротше, тільки не випускайте нічого з того, що стане у пригоді для нашого присуду.

Розділ XII Як сеньйор Пийвино тягався перед Пантаґрюелем

Тоді сеньйор Пийвино почав так:

— Шановний пане і панове, якби кривду можна було так легко побачити і рішуче вказати на неї, як на мух у молоці, світ, чотири бики, не був би так сточений щурами, як оце зараз, і на землі не було б стільки підло обгризених ними вух, бо те все, що відпорна сторона торочить про форму і зміст factum'а[182], вкрите тільки пушком правди, а насправді, мостиві панове, під вазонами із трояндами криються хитрощі, шахрайство, каверза.

Чи маю я терпіти, щоб о тій порі, як я їм за номінальною ціною суп, не думаючи і не кажучи нічого поганого, до мене являлись оббирати і голову задурювати, змушуючи мене вичеберювати під їхнє примовляння:

Але ж, Пріснодіво, скільки ми знаємо великих отаманів, яким на бойовищі роздавали тички святого хліба братерства, щоб вони пристойніше на те чхали, вахали стегнами, перділи і робили ще всякі там вихиляси!

Але нині всі помішалися розумом на лестерській сукнині: хто бахурує, хто — п'ять, чотири і два, і як Суд не дасть мудрого наказу, доведеться йому в цьому році, а то й у наступному, допивати послідки з чарок. І якщо якийсь побідаха йде до парні, аби йому нашмарували пику кізяком чи щоб купити зимові чоботи, а сержанти чи дозорці дістають декокт із клістирової рурки чи фекалії зі стольчаків із вічками під їхні сраки, то чи це не дає їм права гризти тестони і робити фрикасе з дерев'яних мисок?

Крути не крути, а буде так, як Бог дасть, і коли сонце зайшло, весь скот уже під стріхою. І я цьому не повірю, поки мене не підтримають люди серед білого дня.

Тридцять шостого року я придбав німецького коника, високого куцаня, гривастого рудавця, як запевняли золотарі; а проте нотар поставив своє cetera.[183]

Людина я не великовчена, щоб місяць зубами хапати, проте у горщику з маслом, де Вулканове справилля запечатане, пішла поголоска, що солоний бугай знаходив вино і без свічки, і зберігалося воно на дні мішка з вугіллям, у чоботях і прикрите фескою та гетрами, конче потрібними на те, щоб варити бурду, себто баранячу голову. Недарма каже прислів'я: видно добре чорні корови в горілій діброві, надто як ждеш своєї любови. Я радився з цього приводу з ученими світилами, і вони розв'язали цю задачу через а плюс б, а для цього треба лише влітку косити у підвалі, де повно паперу і чорнила, пер і чепеликів з Ліона на Роні, і тарабен і тараба, бо як тільки кінська збруя затхне часником, ржа роз'їсть їй печінку, і тоді вже зостається лише нагодувати товчениками, западаючи в пообідні дрімки. А ви ж думали, чого така дорога сіль!

Не вірте, мостиві панове, що та челядка проковтнула трясихвоста, щоб обдарувати понятого возного, і що утрібка кров'янки потрапила до лихварських калиток і що уберегтися від канібалів можна, узявши пучок цибулі та триста головок ріпи, та трошки телячої почеревини, найвищої проби, яку тільки мають алхіміки, і тим усім обмазати й обпалити їхні пантофлі, муфлен, муфляр, підливши туди грабельного соусу, і сховати в якесь кротовиння, зате кришеники сала приберегти.

І якщо у кості вам випадає лише дубль один-один чи, найбільше, дубль три-три, бережіться туза, покладіть даму на раму, жируйте, поки слуха ця жируха, і пийте донесхочу, depiscando grenoillibus[184] у всіх гарних котурнистих чоботях, це для всіх пуцьвірінків, які грають у фука, поки залізо кується і топиться сургуч для пиворізів.

Щоправда, ці чотири бики, про яких ішлося, пам'ять мали куцу. Щоб гами розучити, тут вони не побоялись ні бакланів, ні савойських крижнів, добрі мої краяни уповали на них, кажучи: ці хлопці стануть вправні в арифметиці, а для нас це буде артикул статуту. Ми не можемо схибити вовка, обгороджуючи того вітряка, про який говорила супротивна сторона. Але гаспиду стало завидки, він узяв німців за дупу, а їх і чорти не переп'ють: «Her, tringue, tringue!»[185] — і шашка в дамках.

Не з руки ж бо нам запевняти, що в Парижі на Малому мосту продають фермерських курей, і хай навіть ці чубатки курки, як болотні дурки, тобто одуди, хай навіть усі пожертвують чорнильні слоїки свіжоспеченим заголовним чи курсивним літерам, мені байдуже, аби лише під палітуркою не завелася черва.

І даймо, що поки спарюються вуличні собаки, дівки сурмлять, що от попалися, перш ніж нотар із допомогою своєї кабалістики вручить акт, але це не означає (на те й суд, щоб усе по справедливості!), що шість арпанів луговини з великим роздоллям дорівнює трьом бочкам добірного атраменту, так, щоб не плювати у криницю, і взявши до уваги, що на похороні короля Карла був повний базар руна, за два третя, тобто, маю на увазі, вовни.

І я бачу в усіх гарних історіях ось що: коли йдуть на лови манком, обмахують тричі димар мітлою і, назвавши себе, грають женилом і наддають у зад, а розпалившись, пхають кий у перебій, щоб —

І такий самий вирок ухвалено в Мартингалі одному гуляці з Лузфужруза; суд повинен це врахувати.

Не кажу, що в ім'я справедливості не можна конфіскувати майно тих, хто п'є святу воду, як роблять із ратищем ткача, на яке саджають баламутів: доброму котові добра мишка.

Tunc, месіри, quid juris pro minoribus?[186] Бо звичай як салічний закон: хто первий обламає корові роги, хто висякається під час псальмування або псякування, той має під спів Богородице, радуйся збадьорить свій опалий член мохом, зірваним тоді, як люди мліють на північній відправі, щоб загнуздати білі анжуйські вина, які збрикують, б'ючи під жижки, як бретонські борці.

Закругляючись, домагаюся вернути утрати, збитки і відсотки.

Щойно сеньйор Пийвино закінчив, Пантагрюель сказав сеньйорові Сраколизу:

— Як ви збираєтеся відперти закид, друже мій?

Той йому у відповідь:

— Ба ні, мосьпане, зовсім не збираюся. Я говорив тут лише правду, а тепер, на Бога, покладімо край суперечці, бо наш процес ускочив уже в копієчку.

Розділ XIII Як Пантаґрюель розв'язав позов двох сеньйорів

Тоді Пантагрюель підвівся і сказав усім зібраним головам, радцям і докторам:

— Отож, мостиві панове, ви почули докази сутяжців vive vocis oraculo[187]. Що ви на це скажете?

А ті у відповідь:

— Чути ми, звісно, чули, але нічогісінько не збагнули. Тим-то й просимо вас una voce[188] і благаємо: виголосіть присуд, який тільки вам заманеться, і ex nunc prout ex tunc[189], ми його схвалимо і затвердимо, як одно серце.

— Гаразд, панове, — сказав Пантагрюель, — я вволю вашу волю. Мені ця справа не вбачається такою важкою, як вам. Ваш параграф Caton, закон Frater, закон Gallus, закон Quinque pedum, закон Vinum, закон Si dominus, закон Mater, закон Mulier bona, закон Si quis, закон Pomponius, закон Fundi, закон Emptor, закон Pretor, закон Venditor[190] і багато інших, як на мене, куди важчих.

Сказавши це, він пройшовся раз-другий по залі, видно було, що він глибоко задумався, і в задумі своїй скімлив, як у тугих попругах віслюк, а думав він, як удобрухати обидві сторони, не предкладаючи одної над другою; потім сів і виголосив такий вирок:

— Розглянувши, заслухавши і зваживши позов між сеньйорами Сраколизом і Пийвином, суд постановляє:

Враховуючи скрайню дратливість кажана через його хвацький ухил від літнього сонцестояння з метою женихання до придибенцій, які поставили шах і мат пішаком завдяки лихим образам світлобоязних костокрилих, замешканих у римському підсонні, й присілої окаряч мавпулі, що здиблює свою пульку виханням стегон, позивач мав цілковите право проконопатити галіон, надмуханий челядкою, одна нога взута, а друга гола, метаючи йому, без усякого сорому, стільки чечевичин, скільки шерстинок у вісімнадцяти корів, і стільки ж — гаптувальникові.

Так само суд не бачить складу злочину у гівнячках, а цей злочин йому приписували тому, що він не міг сповна відкласти, як це доводить пара рукавичок, напахчених пальбою горіхової свічки, з тих, якими користуються в Мірбалі, попустивши вітропуск із допомогою бронзових ядер, ось чому стайничі змішують по-обершталмейстерському свою нав'ючену Луарою городину з шуліковими балабончиками, розцяцькованими угорським мереживом, які його шваґер ніс урочисто у лімітрофному козубі з гербами морд, увінчаних трьома шевронами на вже ветхому полотні, в засідку до куреня, звідки стріляють перами в червоподібного папугу.

Що ж до оскаржень до позваного, ніби він був черевичником, сироїдом і смолієм мумій, то цього при копанні не встановлено, як довів переконливо позваний, тож на цій підставі суд засуджує його на три склянки кисляку, приправленого, розбавленого, перерозпряженого, як заведено в цьому краю, і ці склянки згаданий винуватець і заплатить у майській середині серпня.

Проте винуватець береться доставити сіно і клоччя затикати капкани в горлянці, обгорнуті в чернечі богородиці, протереблені крізь решето на коліщатках.

Зоставайтеся друзями, без оплати витрат, і на цьому засідання закривається.

Після оголошення присуду сутяжці розійшлися, обидва задоволені постановою, і це річ була невиданська, такого-бо не траплялося з часів потопу, і ще тринадцять ювілеїв не станеться, щоб супротивні сторони були однаково задоволені остаточним вироком.

Що ж до присутніх радців та докторів, то вони цілі три години були в екстазі й цілковитому захваті від просто-таки нелюдської мудрости Пантагрюеля, появленої на очі тим, як він розв'язав цю морочливу і закручувату справу, і ще довго вони б умлівали, аж це принесено чимало винця і рожевої водиці, і принесене швидко вернуло їх до тями і до звичного розумування, і слава Богу, що так.

Розділ XIV Панурґ оповідає, як він вирвався із турецьких лабет

Пантагрюелів присуд був оприлюднений і почутий, розмножений на друкарських верстатах і переданий до судових архівів, отож усі гомоніли:

— Соломон, передаючи з простого домислу дитину матері, зроду не являв такої мудрости, як Пантаґрюель. Як добре, що він живе поміж нами.

Його навіть запрошували на доповідача і голову суду, але він, уклінно подякувавши, відмовився.

— Ця посада (сказав він) тримає людину в неволі, й тим, хто її обіймає, дуже важко спастися, якщо зважити на людське розпоганення. Я міркую так: якщо стольці, звільнені грішними янголами, обсядуть лише такі людці, то й через тридцять сім ювілеїв не настане Страшного суду, а Миколай Кузанський буде лжепророком. Мій обов'язок попередити вас про це загодя. Але як у вас знайдеться кілька барилець доброго вина, я залюбки візьму їх у дар.

І вони залюбки так і вчинили: послали йому найкращого вина з міських пивниць, і він випив повну. Зате нетяга Панург перебрав міру, бо був сухий, як тараня. Біта у нього стала легесенька, як у захлялого кота. Коли він шелепнув за одним замахом півпугара рубінового вина, хтось йому кинув:

— Куме, легше! Надто ви вже щируєте!

— Геть ік лихій годині! (гукнув він). Це тобі не паризійські перепійчики, які чаркують, мов букивчаки, і дзьобають лише тоді, як їх, наче горобчиків, ляпнуть по хвостику. Ех, кумпане! Аби ж я вмів так швидко злинати, як я лигаю, я б уже ширяв понад місячною сферою з Емпедоклом! Але що за чортівня? Мені невтямки: вино міцненьке і добірне, а що більше його п'ю, то дужча в мене жадота. Мабуть, тінь монсеньйора Пантагрюеля викликає спрагу, як місяць застуду.

Товариство зайшлося реготом. Бачачи теє, Пантагрюель поспитав:

— Панурже, чого це на вас смішки напали?

— Сеньйоре (сказав той). Я їм розповідав, які ці бісові турки нещасні — вина в рота не беруть. Якби Магометів Алькоран не містив у собі іншого лиха, то й тоді я б ніяким світом не перекинувся в їхню віру.

— Але скажіть мені (спитав Пантагрюель), як вам пощастило вирватися?

— Присяйбогу, сеньйоре (сказав Панурґ), розповісти, не повірите.

Турки, бусурмани, посадили мене на рожен, нашпигавши салом, наче кролика, бо я був такий худий, що інакше мене б не вгризли. І давай смажити мене живцем. От смажать вони мене, а я думкою на ласку Божу себе сповіряю, доброго святого Лаврентія згадую і все уповаю, що Бог вирятує мене від цих тортур, і що ж, порятунок прийшов воістину дивом дивним. А було це так. Припоручив я, отже, себе ревно Господу і знай лелесаю: «Боже, поможи мені! Боже, спаси мене! Боже, порятуй мене від муки, якої я зазнаю від цих невірних собак, бо я твого закону не кидаюсь!» А мій підпікач чи пришмалювач саме здрімнув, чи то з Божої волі, чи то з волі якогось доброго Меркурія, що хитрощами приспав стоокого Арґуса.

Відчув я, що він більше не крутить рожна, глядь, аж він хропака затинає. Тоді зубами схопив я за необгорілий кінець головешку і кидиць її у пах моєму підпікачеві, а другу здолав пожбурити під польову койку, де лежав солом'яник пана пришмалювача, поставлену біля пічки. Солома так і пихнула, полум'я перекинулося з соломи на койку, з койки на стелю, сосновими дошками обшиту. Та це ще нічого! Головешка, кинута в пах моєму клятому мучителеві, підпалила йому все лобове волосся, і в нього зашкварчали яйця, якби вони в нього не були такі смердючі, він би й до ранку не похопився, а так він підскочив, як гірський цап, висунувся у вікно і завопіяв несвітським гласом: «Даль борот! Даль борот!», що означає: «Горим! Горим!» Потім накинувся на мене, збираючись шпурнути мене в огонь; він різав мотуззя, яким були зв'язані мої руки, і вже почав різати вірьовки на ногах.

Аж це господар дому, почувши крики на пожар і відчувши дим на вулиці, де він гуляв із цілим гуртом пашів і муфтіїв, притьма кинувся гасити вогонь і рятувати своє добро.

Надбігши, він схопив рожен, на який мене насадили, і вдарив ним, поклавши трупом мого підпікача, чи то через брак швидкої допомоги, чи то з іншої причини, — господар увігнав йому рожен трохи вище пупа, праворуч, прошив третю долю печінки, а відтак гостряк, ідучи вгору, пропоров діяфрагму, а вийшов через осердя у плечовому поясі, між хребтом і лівим окостом.

Щоправда, коли господар витяг із мене рожен, я бебехнув біля жаровні, але забився тільки ледь-ледь, — удар послабило сало.

А мій паша, бачачи, що непереливки, що домів'я не врятувати і що пиши пропало, крикнув пробі до всіх дияволів і, між іншим, до Ґрильґота, Астарота, Рапалла і Ґрибуйля, зовучи кожного по дев'ять разів.

Тут я ізвомпив не на жарт і сказав собі з ляком: дияволи зараз нагрянуть сюди із цим шаленяком, а що як, не доведи Господи, вони ще й мене злапають? А я і так уже напівспечений. І сало мене погубить, позаяк біси великі салоїди, як про це прямо мовить філософ Ямвлих, а також Мюрмель у своїй апології De bossutis et contrefactis pro Magistros nostros[191]. A проте я перехрестився, гукнув: Agyos athanatos, ho Theos![192] — і жоден чорт так і не явився.

Бачивши теє, окаянний баша надумав зробити кінець собі — прохромити своє серце моїм рожном. Справді, він уже притулив його до грудей, але рожен далі не пішов, бо був не досить гострий; і як турчин не пхав, у нього нічого не вийшло.

Аж це я підійшов до нього та й кажу:

— Місере мугиряко! Ти марно гаєш час, так ти себе зроду не вб'єш, а лише покалічиш, і потім тебе аж до судної дошки мучитимуть цирульники; як хоч, я тебе покладу на місці, що ти й не кавкнеш. Я вже багатьох таким робом на той світ спровадив, повір мені, і нічого, зосталися задоволені.

— О, мій друже (сказав він), я тебе благаю! Я подарую тобі за це мій черес. На, візьми! У ньому шістсот серафів та ще й кілька діямантів і рубінів чистої води.

— А де ж вони? — спитав Епістемон.

— Клянуся святим Іоанном, — відповів Панурґ, — далеченько, як вони ще є.

А де, скажіть, торішній сніг?[193]

Це найбільше хвилювало Війона, паризійського поета.

— Доказуй (сказав Пантагрюель), будь ласка, це ж нам цікаво, як ти розправився зі своїм башею.

— Слово порядної людини (сказав Панурґ), я не брешу. Я обмотав його напівобгорілими підгузами, знайденими там, потім зв'язав по-хлопському руки й ноги, щоб він не ворухнув навіть лабою, потім устромив йому рожен у горлянку і підвісив рожен на дві грубі закрючки, на яких трималися галябарди, а внизу роздмухав добрий вогонь, і тут мій мілорд продимів, як оселедець у курні. Ну, а я схопив його черес, зірвав із гачечка списа і дав дропака. Один Бог знає, як від мене тхнуло козлом!

Вискочив я на вулицю, дивлюсь, аж усі біжать на пожар і тарганять воду. Побачивши, що я наполовину обгорів, турки, природно, пожаліли мене і вилили на мене всю воду, це мене добряче відсвіжило і справило полегшу. Потім вони дали мені трохи підживитись, але я в рота нічого не брав, адже турки, як у них заведено, принесли самої води, аби запивати. Більше вони нічого лихого мені не зробили, хіба що один клятий потурнак із горбом іспереду спробував нишком поцупити в мене сало, але я так лулуснув його списом по пальцях, що він удруге вже не пхався. А одна дівка коринтянка, яка принесла мені їхнього улюбленого афродіястичного варення, все лупала очима на мою нещасну цюцюрку, ошелешена аж надто жалюгідним її виглядом: уся скоцюрблена від вогню, вона теліпалася, сягаючи лише колін. І от яка дивовижа: опік зовсім зцілив мене від запалення сідничого нерва, від якого я терпів цілі сім років, на тім самім боці, який смажився, поки мій підпікач спав.

Поки отак турки морочилися мною, вогонь пойняв, хто-зна вже як, понад дві тисячі домів, аж нарешті один турчин, укмітивши це, зіпонув: «На черево Магоме, все місто горить, а ми тут панькаємося!» І кожен кинувся до своєї халупчини.

А я подався до застави. Піднімаюсь я на перегорок, обертаюся назад, як жінка Лотова, і бачу — весь город ув огні, і зрадів у цю хвилю так, аж мало у штани не наклав із тої радости. Але Бог мене покарав.

— Як саме? — спитав Пантагрюель.

— А ось як (відказав Панурґ). Дивлюсь я веселенько на омахи полум'я та ще й шкилюю: «Ох, горопашні блішки! Ох, горопашні мишки! На вас чекає сувора зимівля — вогонь добрався до ваших нірок». Як на те, з міста, від вогню тікаючи, вибігло шістсот, та де там шістсот, понад тисячу триста одинадцять собацюг, здорових і дрібних. І посунули просто на мене, відчувши дух моєї грішної, підсмаженої плоті, і розшарпали б мене в одну помлу очей, якби мій янгол не підказав мені, що є чудовий засіб проти зубного болю.

— А з якого побиту (спитав Пантаґрюель) тобі було боятися зубного болю? Адже від ревматизму ти вилікувався?

— Хай тобі крашанки і писанки! (гукнув Панурґ). Хіба то не пекельний біль зубний, коли тебе собаки ловлять за ноги? Аж це я згадав про сало і ну кидати його собачні, а та одразу ж за ці кришеники й перегризлась. Завдяки цьому вони від мене відстали, а я відстав од них. Отак вони мене к животу зболили, радого та щасливого, на славу всім харчевням!

Розділ XV Як Панурґ навчав найновішого способу зводити паризькі мури

Якось Пантаґрюель, щоб від студій одпочити, подався до передмістя Сен-Марсо, бажаючи оглянути Фолі-Гобелен. Йому товаришив Панурґ, із припасеними, як завжди, під плащем флягою та шматком шинки: він ніколи не забував їх прихопити, узиваючи їх своїми драбантами. Зброї він не носив, і коли Пантаґрюель збирався подарувати йому шпаду, він відповів, що вона ще йому перегріє косу, тобто селезінь.

— Але ж (сказав Епістемон) як ти відбиватимешся в разі нападу?

— Налягаючи на ноги, — відповів Панурґ, — аби лиш колюща бронь була заборонена.

Повертаючись, Панурґ після огляду паризійських мурів сказав ущипливим тоном:

— Дивіться, які гарні мури. Міцненькі мури, для оборони пуцьвірінків нема кращих. Але, бородою свідчусь, такому городу, як оцей, вони стануть у поганій пригоді. Та тут корова пукне і понад шість брасів[194] такого муру обвалиться.

— Друже мій (сказав Пантаґрюель), знаєш, що відповів Агесилай, коли його спитали, чому велике місто лакедемонське не обмуроване муром? Отож-бо, показавши на його мешканців і громадян, у військовій справі битих, дужих і добре узброєних: «Ось (гукнув він) мури міста!» Тим він хотів сказати, що найміцніший мур — це тверда кістка і що міста й осади не мають надійнішої і міцнішої твердині, ніж звага їхніх мешканців та резидентів. Так само і цей город сильний завдяки своїй численній і загорілій людності й іншого передмур'я не потребує. І якби захотіли обмурувати його як Страсбург, Орлеан або Феррару, їм би з цим не повелося, завеликі вийшли б витрати і видатки.

— Хай і так (погодився Панурґ). А все ж непогано було б надіти таку собі кам'яну подобизну, коли підступає ворог, хоча б на те, щоб він загадався: «Хто там?» А щодо ваших слів про великі кошти на мурування, то хай тільки отці міста поставлять мені вина, а я вже навчу найновішого і найдешевшого способу зводити мури.

— Якого б то? — спитав Пантагрюель.

— Тільки нікому нічичирк (відповів Панурґ), як я вам його відкрию. Я вже спостеріг, що жіночі шмонді тут дешевші за каміння. Ось з них і треба стіну городити, розмістивши їх за архітектурною симетрією, так щоб найбільші виставити на перший план, а потім положисто, як ослячі спини, викласти середні й нарешті маленькі, і попротикати подібно до шпичастих діямантів, як на масивній вежі в Бурже, отими тужавими булавами, які домують у монастирських матнях.

Який же диявол зруйнує такі мури? Метал і той не такий відпорний на удари. І якщо туди ткнеться гаківниця, ви одразу побачите (присяйбогу!), як закапає з цього благодатного пранцюватого плоду, просто періщитиме, хай тобі абищо! І блискавка в них ні разу не шваркне. А чому? Бо вони святі і благословенні.

Тут є лиш одна недогода.

— Хо-хо! Ха-ха-ха! (сказав Пантагрюель). Яка ж?

— Та ось мухи вельми вже ласі на ці плоди. Злітаються роєм і паскудять: на таку гидь уже не повабишся! А втім, і проти цього знайдеться засіб: треба їх прикрасити гарними лисячими хвостами або ж здоровецькими кабаками провансальських віслюків. І в цьому зв'язку хочу навести вам (саме до вечері) оповідку Frater Lubinus, libro De compotationibus mendicantium.[195]

У ту добу, коли звірі говорили (а це було давно), бідолашний лев, ідучи Б'єврським лісом і бурмочучи пообідні молитви, пройшов під деревом, на яке зліз селянин-вугляр, щоб зрубати гілляку; селянин, побачивши лева, кинув у нього сокиру і глибоко зранив йому стегно. Лихо, та й годі! Лев побіг, кульгаючи, і довгенько блукав лісом, шукаючи допомоги, поки здибав теслю, який зохотився рану його оглянути; от тесля почистив її, як тільки міг, і заткав мохом, порадивши левові обмахувати рану, щоб її мухи не засиділи, поки він сам шукатиме деревію.

Ось лев, одужавши, гуляє лісом, аж це столітня баба ріже і згрібає хмиз; побачивши лева, вона з переляку беркицьнула додолу, вивернувшись так, що вітер задубив їй плаття, спідницю та сорочку аж до плечей. Помітивши це, лев із жалю підбіг до неї глянути, чи не потовклася вона, і з уваги на її теє то як його… питає:

— О бідолашна жінко, хто ж це так тебе поранив?

Не встиг цар звірів це промовити, як добачив лиса, от він підкликав його та й каже:

— Гей, куме лисе, сюди, сюди, швидше, тут нещастя!

Коли лис підійшов, лев сказав йому:

— Куме, друже мій, у цієї доброї жінки дуже погана рана між ногами, добре видно її розрив. Дивись, яка вона велика: від заду аж до пупа, завбільшки чотири, а то й п'ять із половиною ампанів. Це від удару сокирою; боюся тільки, що рана вже задавнена. Отож, щоб мухи туди не добралися, гарненько, я прошу тебе, обмахуй її від мух уздовж і впоперек. Хвіст у тебе пухнастий і довгий: обмахуй, мій друже, обмахуй від мух, благаю тебе; а я тим часом піду по мох, щоб прикласти до рани, бо тільки так ми можемо виручити ближнього і допомогти одне одному. Обмахуй гарненько; отак, мій друже, обмахуй від мух, інакше буде пацієнтці зле. Обмахуй же як слід, куме, обмахуй! Бог обдарував тебе хвостом; великим і товстим, усім на завидки; обмахуй гарненько і без упину. Добрий обмахувач, а обмах має бути безперервний, обмахуй своїм обмахалом, щоб ніколи мухи не обмушили. Обмахуй від мух, друзяко, обмахуй, доглядаче! Я скоро вернусь!

Горопашний лис обмахує наліво і направо, туди і сюди: але стара карга бздить і пердить, смердюча як сто чортів. Бідашному лисові кругом почало плавати, бо він не знає, як повернутися, щоб уникнути бабиного бзда; і так, крутячи головою, помічає він, що на заду в неї є ще одна дірка, не така велика, як та, яку він од мух обмахує, і звідки стругають ці смердючі й отруйні вітри.

Нарешті вертає лев, цуплячи моху більше як вісімнадцять пак, і починає пхати його принесеною ломакою в рану; от він упер туди вже шістнадцять із половиною пак та й дивується:

— Хай йому біс! Ну й глибока ж оця рана, туди може влізти понад два вози моху!

А лис його попереджує:

— О, куме леве, мій друже, благаю тебе, не клади всього моху туди; залиш його тріньки, бо ззаду осьосьо є ще одна маленька дучка, смердюча як п'ятсот чортів. Я отруївся її газом, там такий отруйний, що Господи, та й годі.

— Що ж, доведеться оберігати ці мушині мури і поставити там найманих обмахувачів.

Тут обізветься Пантагрюель:

— Звідки тобі відомо, що жіночі соромітні органи такі дешеві? Адже в цьому місті чимало неблазних жінок і чистих дівчат.

— Et ubi prenus[196]? — спитав Панурґ. — Я вдовольняюся не якимись чутками, а лише твердою і певною істиною. Похвалитися, що я багатьох почустрив, відколи в цьому місті (я тут лише дев'ять днів), я не похвалюся, але цього ранку попався мені один славний чолов'яга, який у саквах, подібних до Езопових, ніс двох дівчаток двох-трьох років, не більше, одну спереду, другу ззаду. От він просить у мене милостині, а я йому відповідаю, що в мене більше яєць, ніж деньє, а потім його запитую: «Чоловіче добрий, оті двоє дівчаток — незайманиці?» — «Брате, — відповідає він, — два роки я ношу їх отак, і оця, що спереду, завжди перед очима у мене, то, по-моєму, вона незаймана; а проте я не дав би спалити за це руку. Що ж до тієї, що ззаду, то я аж ніяк не ручуся».

— Свята правда, — озвався Пантагрюель. — Який же ти славний хлопчина! Я велю тебе вбрати у мої ліврейні барви.

І він одягнув Панурґа за останньою модою; а що Панурґ захотів, аби матня його плюндрів була три фути завдовжки, але не кругла, а чотирикутна, то йому так і зробили, і Панурґ аж очі на себе вбирав. І сам Панурґ часто казав, що людство ще не здогадується про переваги і користь довгої матні, але незабаром до нього це дійде, бо всі пожиточні речі винаходять свого часу.

— Хай Бог береже того (казав він), кому довга матня врятувала життя! Хай Бог береже того, кому довга матня принесла одного дня сто шістдесят тисяч і дев'ять екю! Хай береже Бог того, хто завдяки своїй довгій матні врятував цілий город від голодної смерти! І, далебі, я таки напишу книгу Про вигоду довгої матні, щойно тільки випаде більше дозвілля.

І справді, він зладив гарну і велику книгу з ілюстраціями, проте вона так і не вийшла друком, оскільки я знаю.

Розділ XVI Про норови та звичаї Панурґові

Панурґ був середньої статури, ані високий, ані низький, і ніс мав крюкастий, схожий на колодочку від бритви; на свої тридцять п'ять чи десь так років був не надто таланистий, живий образ гречности, хіба що трохи паливода і з пупка слабий на хворобу, про яку тоді казали так:

А проте він знав шістдесят три ярміси ходити на роздобутки, з яких найчеснішим і найпосполитішим були хапанці, у Парижі він був шурубура, махляр, гульвіса, гультіпака і плутько.

Любив наробити розгардіяшу сержантам і дозорцям. Збере трьох-чотирьох драбуг, напоїть їх надвечір, як храмовників; потім веде їх до церкви Святої Женев'єви чи до Наваррського колежу, саме перед обходом чати, про її наближення він дізнавався, поклавши шпаду на брук і припавши вухом до землі: якщо шпада дзвеніла, то це непомильна ознака, що чата близько. Тоді він із компаньйонами брав тачку, розгойдував її і пускав щосили просто під ноги чаті, від чого нетяги солдати гепали додолу, як свині, а бешкетники тікали у другий бік; бо ще й двох днів не минуло, як Панурґ знав уже всі паризійські вулиці, завулки і переходи, як свій Deus det.[197]

Іноді насипав у такому місці, якого нічному обходові не минути, гарматного пороху, відтак, побачивши чату, підпалював і втішно спостерігав, як тікають навзаводи доглядачі, переконані, що ноги їм палить вогонь святого Антонія.

Найбільше від нього перепадало бідолашним магістрам і теологам. Здибає когось на вулиці, і втне якусь каверзу: кому вкине калу за валик капелюха, кому начепить іззаду лисячого хвоста чи заячі вуха, або вигадає ще якесь мерзенство.

Одного дня, коли вчені мужі збиралися на вулиці Фуар, він скапарив так зване бурбонське вариво, наколотивши часнику, гальбануму, асафетиди, кастореуму та теплого гною, змастив те все сукровицею із шанкрових бубонів і спозаранку густо нашмарував цією ропою всі бруківки так, щоб самому чортові замермеділо. І вже як почали ці добрі люди кидати з себе, так усе й заблювали. Душ десятеро-дванадцятеро сконало потім на чуму, чотирнадцятеро відпровадили до лепрозорію, вісімнадцятеро стали подагриками, а двадцять семеро схопили пранці.

А Панурґові й байдуже. Він завів звичку носити під полою прута і давав гарячих пахолкам, щоб вони швидше несли вино своїм панам.

У його купині було понад двадцять шість кишеньок і карманців, завжди туго натоптаних:

в одному лежала олив'яна гральна кість і гострий, як у кушніра, ножик, яким він зрізав гаманці;

у другому — слоїк кислого соку з незрілого винограду, яким він бризкав ув очі переходням;

у третьому — зрадзілля, опушене півнячими і гусячими пір'їнками, — аби саджати добрим людям на плащ або ж на капелюх; а ще він присобачував людям роги, з якими тамті ходили по цілому місту, а іноді й ціле життя; жінкам він теж їх чіпляв іззаду до брилика — у подобі чоловічого причандалу;

у четвертому — купа ріжків із нужею та блошнею, — він збирав їх у жебраків на цвинтарі Невиняток, а потім із допомогою очеретинок чи пишучих пер струшував їх на комірці найбільшим манірницям, переважно у церкві, він ніколи не залазив на хори, а зоставався у бабинці — байдуже, за обіднею, вечірнею чи на проповіді;

у п'ятому — сила гачків та гачечків, якими він любив зчіпляти чоловіків і жінок, зібраних тісною юрмою, надто тих жінок, які ходили у платті з тонкої тафти, — трохи сіпнуться, і платтю швах;

у шостому — бляшанка із губкою, кресалом, крем'яхом та всяким таким справиллям;

у сьомому — двоє-троє запалющих скелець, якими він доводив до нестями чоловіків та жінок і вони аж казилися в церкві; недарма він казав так: як жінка яріє в костелі, то жінка яріє і в постелі;

у восьмому — запас ниток і голок, із допомогою яких чого він тільки не витинав.

Якось у великій залі суду, перед тим як Кордильєр збирався правити службу, Панурґ допомагав йому прибратися і надіти шати; однак, зодягаючи його, він примудрився пришити білий стихар до ряси та сорочки, а потім дав хода, коли панове судді посідали, щоб слухати обідню. Та ось як дійшло до Ite missa est[198] і сарака frater[199] заходився скидати із себе стихаря, то заодно стягнув і рясу з сорочкою, бо те все було міцно зшите докупи, і, заголившись по плечі, показав усім свої струменти, а були вони здоровецькі. І що завзятіше frater те все із себе цупив, то більше оголявся, поки нарешті один судовик покликнув: «Що ж це, кат його мамі, таке? Чи не думає чесний отець, що ми на приносини дарів цілуватимем його в зад? Чи й не так! Хай ліпше вогонь святого Антонія таким робом знаменується!» Відтоді бідолашним чесним отцям велено було розбиратися лише у себе в ризниці, а при всіх — ніяким світом, надто ж при жінках, щоб не підкусити їх на гріх. Коли ж хтось цікавився, чому це у фратрів такі довгі яйця, Панурґ щоразу блискуче розв'язував проблему.

— У віслюків тому довгі вуха, — казав він, — бо їхні матінки, як засвідчує Де Аліако у своїх Suppositiones[200], не надівають їм на голови очіпків.

Так само і яйця бідолашних блаженних отців — вони такі довгі тому, бо їхні плюндри не мають матні, тож горопашний пуцвірок гуляє собі як-хотя і знай брякає по їхніх колінах, як вервечки при поясі в жінок. От вони й робляться такого великого розміру: під час отого брякання рідини людського тіла спускаються до згаданого пуцвірка, бо, за твердженням законників, постійне хвилювання і рух породжують жаду.

Item[201] одна його кишеня була набита квасцями, і ті квасці він сипав вичепуреним дамам за ковнір, тому декотрі мусили при всіх роздягатися, а інші танцювали, як когутик на жаринах, а ще інші били дрібушки, мов палички по бубону, а ще гасали по вулицях, і він біг за ними і, яко зальотник поштивий і галантний, накидав тим із них, що роздягалися, плаща на спину.

Item ще в одному кармані зберігалася фляшка зі згірклою олією, і, розминаючись із ошатно вбраною жінкою чи там чоловіком, він заяложував і бруднив найкращі місця на одязі, вдаючи, ніби мацає крам, і примовляв: «О, яке добре сукно, яка добра саєта, яка гарна тафта, мадам! Дай вам Боже все, що вашій душі заманеться — обнови, нового друга! Хай вас Бог береже!» З цим словом він посилав свою руку їй до коміра. І незмивна масна пляма, посаджена там, так міцно в'їдалася потім у душу, в тіло і в її добре ім'я, що сам анциболот її б не вибавив. А він казав на прощання: «Мадам, вважайте не впадіть, попереду он велика брудна баюра».

Ще в одній кишені був розтертий у порошок молочай, і туди ж таки він засовував тонкої роботи гарний носовичок, який на галантерейному кружґанку поцупив у гожої білошвейки, коли знімав у неї з грудей вошу, впущену туди, між іншим, його ж таки рукою. Обертаючись у товаристві бонтонних дам, він щоразу забалакував про шитво, клав руку їм на перса і питав: «Ці мережки фламандські чи валенсійські?» Потім діставав свій носовичок. «Помилуйтесь, помилуйтесь, оце робота! — казав він. — Чи то зі Сцициньяну, чи то з Дриснісони!» І струшував, хляпаючи, хустинкою перед їхнім носом, і тоді чотири години поспіль тільки й чулося апчхи та апчхи. А сам він під той час бздів, як жеребчик, і жінки з реготом питали:

— Ви що, Панурже, пукаєте?

— Перепрошую, пані (казав він), я добираю супровід під ту мелодію, що ви її виводите носом.

Ще в одній кишені лежали викрутки, відмикачки, обценьки та всяке таке знаряддя, проти якого всі двері й усі скрині капітулювали.

Ще одина кишеня містила цяцьки, і грався він ними віртуозно, бо пальці мав гнучкі, як у Мінерви чи в Арахни, а колись він навіть фіґлював і, як міняв тестон[202] чи там іншу яку грошину, то, хоч би міняйло за самого Муша був шамкіший, у нього все одно звітріло б п'ять або шість великих монет, як би не лупав він очима; операція відбувалася так прудко і моторно, що міняйло чув лише повів вітерця.

Розділ XVII Як Панурґ здобував індульгенції, як одружував бабів і як провадив процеси у Парижі

Одного дня, зобачивши Панурґа набурмосеного і мовчазного, я подумав, що він сидить на бобах, і сказав йому так:

— Судячи з вашої міни, Панурже, ви заслабли, і я знаю, що вам болить: ваш біль — охлялість гаманця. Але менше з тим. У мене вціліло шість су і кілька півшагів, це очевидні підкидьки, гадаю, вони для вас будуть не зайві.

А Панурґ у відповідь:

— К бісу цю грошву! Скоро її в мене кури не клюватимуть, бо я маю філософський камінь, він притягує до себе монету з чужих калиток, як магнет — залізо. А може, ви хочете купити індульгенцію? — спитав він.

— Даю вам слово (сказав я), не такий я вже грішитель на цьому світі; і ще не знати, як поведеться мені на тому. Ну, гаразд, для годиться, я ладен брязнути одним деньє, ні більше ні менше.

— Тоді (сказав він) позичте мені один деньє за відсоток.

— Ні, ні (сказав я). Я вам даю від щирого серця.

— Gratis vobis, Dominos[203], — сказав він.

Ми почали зі святого Гервасія, я придбав там індульгенції біля першої карнавки, бо задовольняюся з малого; потім прочитав свої молитви та молитви святій Бригітті; зате Панурґ купував індульгенції біля всіх карнавок і щоразу давав гроші прохачам.

Потім ми обійшли Нотр-Дам, Святого Івана, Святого Антонія та решту церков, де були ляди з індульгенціями. Сам я не придбав жодної, а він біля всіх карнавок цілував мощі і щоразу платив. Дорогою назад він завів мене до шинку Замок і показав мені чи то десять, чи то дванадцять своїх кишень: вони були напхані грішми. Я перехрестився і спитав:

— Як це ви за такий короткий час набрали стільки грошей?

Він мені відповів, що узяв із тарелей, де лежать індульгенції.

— Коли я клав на таріль перший деньє (мовив він), у мене це так спритно вийшло, що можна було подумати, ніби я поклав велику монету. Потім я одною рукою підхопив тузінь деньє, а може, і тузінь ліарів чи навіть дублонів, а другою цілих три чи чотири тузінів, і так у всіх церквах, куди ми заходили.

— Але ж ви (сказав я) прирікаєте себе, як змій, на прокляття. Ви злодій і святокрадець.

— По-вашому (сказав він), це так, а по-моєму ні. Бо ж продавці індульгенцій самі дають мені ці гроші, вони пропонують поцілувати мощі й кажуть: Centuplum accipies[204]. Це означає, що за один деньє я можу взяти сто, адже слово воздаешься тут слід розуміти так, як його тлумачать жиди, вживаючи замість наказового способу майбутній час. Можу вам навести приклад із закону: Diliges Dominum і dilige[205]. Тому коли індульгенщик мовить мені: Centuplum accipies, то цим він хоче сказати: Centuplum accipe[206], і в такому дусі тлумачать ці слова рабі Кимхи і рабі Абен Езра, усілякі там масорети і міркує ibi[207] Бартол. Та й потім сам папа Сікст дав мені ренту і півтори тисячі франків із церковних доходів за те, що я зцілив його від злоякісної пухлини, яка так його мучила, що він боявся зостатися кульгавим увесь свій вік Отож-бо я сам собі, своїми руками, і виплачую цю ренту з церковних доходів.

— Ох, мій друже (сказав він). Якби ви знали, як нагрів я руки на Хрестовому поході, ви б охнули з подиву! Я заробив на ньому понад шість тисяч флоринів.

— Де ж вони в бісового батька поділися? (спитав я). Адже у вас нема й півшага.

— Поділись туди, звідки й прийшли (сказав він); змінили хазяїна, та й квит. Принаймні три тисячі пішли на шлюби, але не молодих дівчат, у них і так женихів не відженешся, а ветхих беззубих бабів, бо я міркував так «Ці славні стариці замолоду дарма часу не гаяли, добре пограли своїми дулами, ставали всім батькам невісткою, поки вже самі кавалери не почали ними бридитися, то нехай же, сто чортів, перед смертю ще раз побрикаються». З цією метою я одній давав сто флоринів, другій сто двадцять, третій триста, залежно від того, наскільки вони були огидні, потворні й мерзенні, бо що страшніші й бридкіші були бабеги, то більше доводилося давати їм грошей, а то б і сам біс на них не зазіхнув. Потім я ішов до якогось дужого і дебелого носія й укладав шлюбну оборудку; але перш ніж показувати молоду, я показував йому екю і казав: «Куме, якщо ти зголосишся поюрзатися, то це все буде твоє». І відтоді бездольники шморгалися, як старі мули. Потім я ставив добре частування, найкращі вина і чим-більше прянощів, аби розпалити і розтроюдити бабів. Завдяки цьому вони працювали не згірш за інших, тільки найбільшим із них страшидлам і потворам закривали, за моїм наказом, обличчя мішком.

А крім того, я чимало протряс на суди.

— Які ще суди? (спитав я). Адже у вас ні кілка, ні дрючка.

— Друже мій (сказав він), з наусту диявола панночки городянки винайшли високі ковніри, такі глухі на грудях, що туди руки не просунеш, ззаду застібка, а спереду панцир, а це бідолашним коханцям, зітхальникам та споглядальникам прийшлося не до шмиґи. Одного чудового вівторка я подав позов на тих дівчат і в своїй супліці зазначив, як страшенно це вадить моїм інтересам, і попередив, що я на цій самій підставі пришию у своїх плюндрах матню ззаду, якщо суд не закличе їх до порядку. Словом, дівчата об'єднались, виставили свої аргументи і доручили вести справи своєму оборонцеві. Проте я не дав собі в кашу наплювати, і, зрештою, суд заборонив дівчатам носити високі ковніри, якщо вони не залишатимуть спереду невеличкого викоту.

А ще я мав дуже брудний і вельми несмачний процес із магістром Фіфі та його клевретами: я висунув вимогу, щоб вони не читали нишком ночами ні Бочки золота, ні Енциклопудії, хай, мовляв, читають серед білого дня в аудиторіях на вулиці Фуар, у присутності інших софістів; а суд стягнув із мене пеню за те, що я не формалізував своїх стосунків із возним.

Іншим разом я заявив на мулів голів, радців та інших осіб і зажадав, щоб радці пошили їм слинявчики, а то вони обслинили увесь двір при суді, куди їх ставлять гризти вудила, і через це пахолки судовиків не можуть розсідатися любісінько на брукованому дворі й грати у кості чи там у чортихавку, не боячись зіпсувати плюндри на колінах. Я цю справу виграв, але коштувала вона мені немало.

А потім прикиньте, у що мені влітають щоденні частування тих-таки пахолків.

— А навіщо ви це робите? — спитав я.

— Друже мій! (сказав Панурґ). Вони не мають ніяких розваг, а в мене їх більше, ніж у самого короля. Приставайте до мене, ото ми навитворяємо тоді витворок!

— Ні, ні (сказав я). Клянуся святим Зашморгіоном, колись тебе повісять!

— А тебе колись поховають (сказав Панурґ). А що, скажи, почесніше: повітря чи земля? Ех, селюче! Поки пахолки бенкетують, я за їхніми мулами пантрую і двом-трьом підрізаю троки так, щоб лиш на ниточці тримались. Потім якийсь кабанкуватий радця чи інший який черевань спаде на мула, аж це, глядь, уже й валяється, наче свиня, усі на нього баньки луплять, і сміху тут буває більше, ніж на сто франків. А я сміюся гірше за всіх, бо як радця вернеться додому, то він звелить молотити пана пахолка в околіт, як свидове жито. Ось чому я ніколи не шкодую, що витратився на частування.

Зрештою, Панурґ знав не лише (як я мовив вище) шістдесят три ярміси ходити на роздобутки, а й цілих двісті чотирнадцять способів тринькати здобуте, поминаючи витрат на те, щоб комара задушити.

Розділ XVIII Як англійське вчене світило зголосилося дебатувати з Пантаґрюелем і як його подолав Панурґ

У ці дні один великий учений на ім'я Таумаст[208], до якого дійшла чутка та слава про незрівнянну вченість Пантаґрюелеву, прибув з Англії лиш на те, щоб зобачити Пантаґрюеля, зазнайомитися з ним і досвідчити, чи ж його ученість саме така, як про неї гудуть. І ось по прибутті до Парижа він подався до житла Пантаґрюеля, а той мешкав у заїзді Сен-Дені і саме гуляв тоді з Панурґом у саду, філософуючи на взір перипатетиків. У першу мить Таумаст перепудився, побачивши, який Пантагрюель височенець і кремез, потім віддав йому чемненько чолом і сказав:

– І справді, як сказав Платон, принц філософів, якби образ науки і мудрости став тілесний і зримий для очей людських, він би викликав захват усього світу. Бо досить було б поголосці про мудрість розлетітися і сягнути до вух усіх любомудрів, себто філософів, щоб вони миттю втратили сон та спокій, так непереможно пориває їх і вабить до мужа, в якому наука знесла свій храм і чиїми устами глаголить. Як це нам засвідчила цариця Савська, прибула із кресів Сходу і моря Перського побачити домів'я мудреця Соломона і послухати мудрости його, а також

Анахархіс, прибулий зі Скитії до Атен, щоб побачити Солона;

Пітагор, що відвідав віщунів мемфіських;

Платон, що прийшов побачити волхвів єгипетських і Архита Таренського;

Аполлоній Тиянський, що добрався до Кавказьких гір, пройшов землі скитів, масаґетів, індусів, проплив велику ріку Фисон аж до брахманів, аби побачити Гіарха, минув Вавилонію, Халдею, Мизію, Ассирію, Партію, Сирію, Финікію, Аравію, Палестину, Олександрію, аж до Етіопії, аби узріти гімнософістів.

Те саме було і з Титом Лівієм: щоб побачити його і послухати, чимало вчених прибували до Рима з найглухіших куточків Франції та Еспанії.

Залічити себе до гурту і розбору людей таких досконалих я не смію, моя амбіція — це бути людиною допитливою і другом не лише науки, а й науковців.

І ось, щойно до мене докотилася чутка про безцінні твої знання, я покинув свою країну, батьків та дім і прибув сюди, не побоявшись довгої дороги, втомливої плавби, невідомої землі, з єдиною метою побачити тебе і побалакати про деякі сторони філософії, геомантії та кабали, досі темні й неприступні для мого розуму; якщо ти потрафиш їх розв'язати, я зараз же стану твоїм рабом, я і всі мої нащадки, бо нічим іншим не зможу тобі гідно віддячитися.

Я викладу їх письмово і завтра оповіщу всіх місцевих учених, щоб ми дискутували публічно при них.

А дискусію можна повести так. Дискутувати pro і contra, як це роблять недоумки софісти тут і деінде, я не хочу. Так само не хочу дискутувати ні декламацією в академічній манері, ні з допомогою чисел, як це робив Пітагор і збирався робити Піко делла Мірандола в Римі; я хочу дискутувати лише знаками, мовчки, бо ці питання настільки пекучі, що слів людських замало, аби передати хід моїх думок.

Отож хай Твоя Магніфіценція рачить явитися на дискусію. Вона відбуватиметься в Актовому залі Наваррського колежу о сьомій годині ранку.

Вислухавши його мову, Пантагрюель поважно відповів так:

— Мостивий пане! Я охоче ділюся тими благами, якими ущедрив мене Господь, бо всяке добро йде від нього і йому вгодно, аби це добро множилося серед людей, які на нього заслуговують і здатні сприйняти манну небесну, звану високим знанням; а нині, остільки мені відомо, ти посідаєш серед них перве місце, отож я, щоб ти знав, ладен коли завгодно, мірою своїх скромних сил, удовольнити будь-який твій виклик, хоча не ти у мене, а я у тебе повинен учитися; але оскільки ти сам мене запросив, то ми розберемо разом якісь для тебе темні сторони і пошукаємо їхнього розв'язання на дні того невичерпного джерела премудрости, де, за Гераклітом, таїться істина.

І я цілком пристаю на запропонований тобою спосіб дискутувати з допомогою знаків, мовчки; бо ми й так порозуміємось і уникнемо оплесків, до яких удаються дурнолобці софісти, почувши під час диспуту якийсь вузлуватий доказ.

Отож завтра я буду на місці у зазначену годину, але з такою умовою, щоб не було ніякої гніванки чи лайки поміж нами, бо ми шукатимем не хвали і не оплесків, а йно істини.

На це Таумаст відповів так:

— Мостивий пане! Хай Бог сподобляє тебе своєю ласкою, а я вдячний тобі за те, що Твоя висока Магніфіценція звалилася спуститись до такої мізерії, як я. З Богом, до завтрього!

— З Богом! — відповів Пантагрюель.

Ласкавий мій читачу! Ти навіть не уявляєш, як високо заносилися цілу ніч у своїх думках і які гнали химери Таумаст і Пантагрюель. Зрештою цей Таумаст сказав консьєржеві заїзду Клюні, де він зупинився, що ніколи він так не знемагав на спрагу, як тієї ночі.

— Мені все мариться (сказав він), ніби Пантагрюель стає мені в горлі руба. На Бога, звеліть подати мені вина та свіжої водички, щоб горлянку прополоскати.

Пантагрюеля, того теж розворушило, як ніколи, і цілісіньку ніч він усе гортав:

Книгу Беди De Numeris et Signis,[209]

Книгу Плотіна De Inenarrabilibus,[210]

Книгу Прокла De Magia,[211]

Книгу Артемідора Per onirocriticon,[212]

Анаксагора Peri Semion,[213]

Інарія Peri Aphaton,[214]

Книги Філістимона,

Гіппонакса Peri Anecphoneton,[215]

а також безліч інших, поки нарешті Панурґ не сказав:

— Сеньйоре, викиньте все зі своєї голови і лягайте спати. Ви надто збуджені, боюсь, як би ви не перемудрили і не довели себе до мозкової огневиці. Але спершу келепніть дзвінко разів двадцять п'ять-триддять, та й пухніть собі, а вранці на диспуті з добродієм англійцем виступлю я, і як я не доведу його ad metan non loqui[216], можете мене проклясти.

— Бачиш (сказав Пантагрюель), Панурже, мій друже! Це ж найдивовижніше учене світило: чи ж ти здужаєш із ним тягатися?

— Ще й як здужаю, — мовив Панурґ. — Годі балачок, покладіться на мене. Хто ученіший за біса?

— Ніхто (відповів Пантагрюель), окрім тих, хто сподоблений Божої ласки.

— А проте (сказав Панурґ) я не раз виступав проти їхнього кодла і всіх їх поклав на обидві лопатки і загнав на слизьке. Отож будьте певні, що завтра ваш панята англієць прилюдно обкакається.

Панурґ усеньку нічку пиячив із пахолками і гуляв із ними у примус і секундус і в цурки, а розплачувався защіпками від плюндрів. А як умовна пора наспіла, він подався зі своїм паном до вказаного місця, а там уже зібрались, можете мені повірити, всі паризійці, і старе, і мале.

Хоть цей бісів Пантагрюель (думали вони) заткнув за пояс усіх базік та жовторотих софістиків, та цього разу йому натруситься, адже цей англієць справжній чортяка з Вовера. Побачимо, хто кого.

Усі вже зібралися, Таумаст їх виглядав, і коли Пантагрюель із Панурґом упали до зали, всі бурсаки, спудеї, бакаляри і делегати заляпали в долоні, з дурної своєї завички. Аж це Пантагрюель покликнув товстим голосом, так ніби з двійчастої гармати пальнув:

— Тихше, сто чортів твоїй мамі, тихше! Їй-богу, падлюки, як мене роздрочать тут, я всім вам голови позриваю.

На ці слова присутні завмерли з жаху і більше й не кавкнули, буцім кожен проковтнув п'ятнадцять фунтів пір'я, і від цього гарикання їм так захотілося пити, що вони на півфута повисолоплювали свої язики, ніби Пантаґрюель сипнув їм соли до рота.

Тут озвався уже Панурґ, звертаючись до англійця:

— Мостивий пане! Ти прийшов сюди змагатися у змажці на запропоновані тобою питання чи вчитися і пізнати істину?

На що Таумаст відповів:

— Мостивий пане! Мене привело сюди високе бажання повчитися і пізнати те, в чому я цілий вік сумнився, бо досі жодна книга і жодна людина не могли розвіяти моєї зневіри. Змагатися в якійсь там змажці я не збираюся; заняття це недостойне, отож полишім його шельмам софістам, які шукають у диспутах не істини, а суперечносте і незгоди.

— Отож (сказав Панурґ), я, сумирний учень свого вихователя, пана Пантагрюеля, вдовольню й уконтентую тебе всім у всьому, а отже нема чого клопотати його самого. Хай він ліпше візьме на себе обов'язки голови і розсудить нас, а в разі, як тобі здасться, ніби я не впорався, сам удовольнить твою допитливість.

— Ну що ж (сказав Таумаст), добре придумано. Починай!

Гідне уваги, що в Панурґа наприкінці довгої матні красувалася китичка червоного, білого, зеленого і блакитного шовку, і туди він засунув ще й чималеньку помаранчу.

Розділ XIX Як Панурґ заткнув за пояс англійця, що дискутував знаками

Отож, поки зібрання нашорошило в тиші вуха, англієць підніс високо одну руку, потім другу, склав пучки пальців курячим, як кажуть шінончі, куприком і вдарив нігтями їх чотири рази, потім розвів пальці й долонями дзвінко ляпнув одна об одну. Потім знову з'єднав руки, як і перше, двічі вдарив пальцями і чотири рази розводив їх; потім знову склав руки і підніс їх угору, ніби в ревнивій молитві Богові.

Панурґ зараз же підніс правицю, застромив її пучак у ніздрю з того самого боку, а інші чотири пальці стис і випростав уздовж крила носа; ліве око геть заплющив, а праве примружив, низько опустивши і брову, і повіку; потім високо підніс лівицю, міцно стис і випростав чотири пальці, а бецмана підняв, його рука утворила прямий кут із правою, на відстані півтора ліктя між ними. Після цього в цій самій поставі він опустив обидві руки на землю, а потів склав їх докупи, націлившись просто в носа англійцеві.

— Але якщо Меркурій… — озвався англієць.

Одначе Панурґ урвав його:

— Маско, ви заговорили!

Тоді англієць показав на мигах ось що: високо підніс розчепірену лівицю, стис у кулак чотири пальці цієї руки, а палюх випростав і приставив до кінчика носа. Потім швидко підняв розчепірену правицю і так розчепіреною опустив, приставив палюх до того місця, де відходив мізинець лівиці, а рештою чотирма пальцями цієї руки повільно заворушив, потім навпаки — правицею зробив те, то проробив лівицею, а лівицею те, що проробив правицею.

Панурґ не знітився, лівицею підніс догори свою неосяжну матню, а правицею дістав звідти уламок бичачого ребра та дві палички однакової форми, одну ебенову, другу з бразилійського акажу, симетрично втулив їх між пальцями і, б'ючи одну об одну, заторохтів так, як бретонські прокажені своїми тарахкальцями, хіба що лункіше і для вуха приємніше, та ще й давай клацати язиком, пасучи поглядом англійця.

Богослови, медики та хірурги із цього знаку здогадалися, що англієць хворий на лепру.

Натомість радці, законники і каноністи з цього вивели, що лепрявий може бути по-своєму щасливий, як колись це відкрив нам Пан-Біг.

Англієць нітрохи не спантеличився: він підніс обидві руки, троє головних пальців стис у п'ястук, потім пропустив пучаки між указівцями та середніми, а мізинці випростав у всю довж і підніс до лиця Пантагрюелеві, а потім з'єднав руки так, що бецман правиці торкався бецмана лівиці, мізинець лівиці — мізинця правиці.

Панурґ мовчки підніс руки і зробив такий знак: зсунув докупи ніготь вказівця лівиці й ніготь палюха тієї самої руки, утворивши посередині колечко, а всі пальці правиці, окрім указівця, стис у кулак, указівець же він то стромляв у те колечко, то виймав. Потім випростав указівець та середній палець правиці, розвів їх скільки міг і наставив на Таумаста. Потім притулив бецмана лівиці до краєчка лівого ока, випроставши всю руку як пташине крило або як риб'яче перо, і легенько заворушив нею туди-сюди, потім те саме проробив правицею, притуливши пальця до краєчка правого ока.

Таумаст зблід, затремтів і зробив такий знак: середнім пальцем ударив по м'язистій основі пучака, а потім указівець правиці встромив у колечко, утворивши його за Панурґовим прикладом на лівиці, але тільки у верх колечка, а не в низ, як це робив Панурґ.

Панурґ же ляпнув у долоні і свиснув у кулак. Потім устромив указівець правиці в колечко лівиці і шпарко заворушив ним. Відтак випнув підборіддя і укняпився в Таумаста.

Досі глядачі в цих знаках не розуміли нічогісінько, але тут до них дійшло, що Панурґ ставить Туамастові німе запитання:

— Що ви на це скажете?

Таумаст упрів, піт із чола так і лився, і здавався тепер людиною, що поринула у споглядання. Нараз йому сяйнуло, він стулив нігті лівиці й нігті правиці докупи, потім розвів пальці півколом і якнайвище підніс догори обидві руки.

На те Панурґ підпер щелепу пучаком правиці, а мізинець тієї самої руки встромив у кільце лівиці й мелодійно задзвонив зубами.

Таумаст, ухнувши, звівся на рівні, але при цьому так перднув, аж вихор зірвався, він усцявся і набздів так, як усе чортяче кодло. Аудиторія почала затикати носа, бо він ще й усрався з хвилювання. Потім підніс правицю і стулив докупи пучки пальців, а лівицю приклав до грудей.

Тут Панурґ потяг за свою довгу матню з китичкою, розтяг її на півтора ліктя і лівицею потримав її отак; правицею ж дістав помаранчу і, сім разів підкинувши її, восьмим разом стис овоч у п'ястуку правиці й безмовно підніс руку догори; потім затряс гарною своєю матнею, показуючи її Таумастові.

Таумаст тоді надув щоки, мов гудець, і випустив повітря, ніби надимав свиняче пуздро.

На те Панурґ устромив пальця лівиці собі у паністару, а ротом утяг повітря із присвистом, буцім висисав устрицю з черепашки або ж сьорбав юшку; потім розхилив рота і долонею правиці ляснув себе по губах, глибоко і голосно зітхнувши, так ніби те зітхання з поверхні діяфрагми пройшло через його трахею, і повторив він це шістнадцять разів.

А Таумаст тим часом сапав, як гусак.

Тоді Панурґ запхав указівця правиці собі в рота і міцно його затис, напруживши ротові м'язи, а потім витяг із ляскотом, ніби бухнула цяцькова гарматка, з якої дітвора стріляє редькою, і проробив це дев'ять разів поспіль.

Аж це Таумаст гукнув:

— Ага, панове, я збагнув, у чому секрет! Попав пальцем у небо!

Він вихопив свого запоясника і якийсь час тримав його вістрям донизу.

На те Панурґ узяв за край свою довгу матню і затряс її над стегнами; потім поклав руки, схрещені гребенем, на голову, висолопивши якомога язика і закотивши очі, мов коза під час конання.

— А, розумію, — сказав Таумаст. — Ну, а це?

І він приставив держак запоясника до грудей, а до вістря підніс долоню з підібганими пальцями.

На те Панурґ нагнув голову ліворуч, приставив середнього пальця до правого вуха, а бецмана підніс догори. Потім скрижував руки на грудях, п'ять разів кахикнув, а за п'ятим разом ще й ногою тупнув. Потім підніс лівицю і, стиснувши пальці в кулак, приставив щиколодку пучака до чола, а правицею бухнув шість разів себе у груди.

Таумаст, очевидно, не вдоволений, приставив бецмана лівиці до кінчика носа, а решту пальців тієї самої руки стис у кулак.

Тоді Панурґ притулив два головні пальці до кутика рота, якомога його розтяг і вищирив зуби, а потім палюхами добряче надавив на повіки і скривив, як здалося глядачам, досить шкарадну гримасу.

Розділ XX Як Таумаст вихваляв Панурґові чесноти та вченість

Та ось Таумаст устав і, скинувши шапочку, подякував Панурґові за люб'язність; а потім голосно звернувся до всієї аудиторії:

— Мостиві панове! Я хочу нагадати вам євангельські слова: Et ecce plus quant Salomon hic[217]. Перед вами — безцінний скарб, я маю на увазі пана Пантаґрюеля, чия слава принадила мене сюди з глибини Англії, бо я прагнув побалакати з ним про цікаві для мене нерозв'язні проблеми магії, алхімії, кабали, геомантії, астрології, а також філософії.

Зараз я сердитий на його славу, мені здається, їй завидки до нього, бо вона не відповідає і тисячній частці того, що є насправді.

Ви бачили, як його учень, самотужки, уконтентував мене і повідав мені більше, ніж я його питав; до того ж звів мені на очі й зараз же розвіяв інші темні місця, які я проочив. Запевняю вас, що він відкрив мені справжнє джерело і безодню енциклопедичних знань та ще й таким робом, про який ніхто на крузі земнім ще й гадки не має, я мовлю про наш диспут, який ми вели знаками, не допомагаючи собі жодним словом. Тож-бо я викладу письмово те, що ми обговорювали і розв'язали, аби люди не думали, що то все смішки, а тоді видрукую, аби кожному, як мені, це стало за науку, та вже нині ви можете судити, як би глаголав учитель, якщо навіть учень домігся таких пруесів, бо Non est discipulus super magistrum.[218]

Отож, хвалімо Бога, а я теж уклінно дякую вам за появлену мені честь. Хай Бог не помине вас своєю ласкою!

Так само красно подякував усім слухащим і Пантагрюель, після чого повів Таумаста до себе снідати, і, будьте певні, вони пили на розстебнутий живіт, — бо в ту добу животи застібали на всі ґудзики, як нині комірці, — і допивалися до того, що питали одне в одного: «А з ким маю честь?..»

Пречиста Діво, як же вони хлистали й дули, як фляшки гуляли і як самі вони горлали:

— Сип!

— Подавай!

— Пахолку, вина!

— Лий, хай тобі грець, лий!

На носа припало не менше двадцяти п'яти-тридцяти бочок, і знаєте, як вони пили? Sicut terra sine aqua[219], бо стояла спека і змагала спрага.

Що ж до засад, від Таумаста висунутих, а також знаків, яких диспутанти уживали, то я міг би те все вам викласти за їхніми ж власними розповідями, але до мене дійшло, що Таумаст зладив про це велику книгу й оприлюднив у Лондоні, висвітливши все там до цяти. Тому я наразі утримуюсь.

Розділ XXI Як Панурґ залюбився у великосвітню пані паризійку

Ім'я Панурґове завдяки звитязі над англійцем прогуло на весь город Париж; отож він віддав належне своїй матні і звелів вигаптувати її за римською модою. Панурґа всюди величали, навіть пісню про нього склали, якої виспівувала дітвора, ідучи до школи, він став бажаним гостем у товаристві пань та панночок і через це так запаношився, що замислив смалити литки до однієї великосвітньої пані.

І справді, нехтуючи всякі церемонії та антимонії, до яких удаються замріяні стогни-душі, постувальники і безскоромники, він якось узяв та їй і ляпнув:

— Пані! Було б украй пожиточно для панства, любо для вас, почесно для вашого роду, а для мене просто надоба, щоб ви од мене понесли. Я маху не дам — самі побачите на ділі.

На таку його мову пані на сто льє турнула його від себе зі словами:

— Отакецький нахаба! Розпускати отак губу — як ви смієте? Ви що, не знаєте, з ким гуторите? Геть із-перед моїх очей і щоб духу вашого не було! Бо як сунетесь, я звелю вам руки й ноги відрубати.

— Та я (сказав він) пожертвую вже відрубаними і руками і ногами, якщо ми з вами пожируємо, помахаємося, бо осьо (показав він на свою довгу матню) панята Соловей Юрливий, він вас затанцює так, що дійме до самого шниру. Він такий ґалантний любусь, перш ніж допекти до живого, обнишпорить найдрібніші закапелочки і найчарівніші гарненькі жирові згортки, а після його перебування доведеться тільки підвихнути.

На те у відповідь пані:

— Геть, зухвальцю, геть! Ще одне слово, і я покличу людей — вони на болото вас зіб'ють.

— Го! (сказав Панурґ). То ви така сердита на словах, або мене ваше личко ошукує. Радше земля злине в небо, а небо спаде в тартар і вся натура розіпсіє, ніж у такої вроди і гожости, як ви, знайдеться крапля жовчі чи підступности. Недарма кажуть, що, на жаль,

Але тут ідеться про грубу красу. А ваша врода така пишна, така дивовижна, така небесна, що мимоволі думаєш: ця врода дана вам як взірець, аби ми бачили, що вона може вчинити, появивши всю свою потугу та вмілість. Ви — мед, ви — сахарь, ви — манна небесна.

То вам Парис мав золоту путівочку віддати, а не Венері, не Юноні і не Мінерві; ніколи-бо не було такої величі у Юноні, такої мудрости у Мінерві й такої гожости у Венері.

О небесні боги і богині! Блаженний той, кому ви дозволите обняти таку жінку, поцілувати її і почовгати своїм салом об її сало. І, далебі, це буду я — я бачу, що вона нетямиться від мене. Так мені прирекли феї, я це знаю і йду за їхнім віщуванням. Отож не марнуймо часу, ваше кубельце, мій горобчик!

Він хотів її лапнути, але вона вдала, ніби кидається до вікна сусідів на ґвалт гукати.

Тут Панурґ узяв ноги на плечі й, тікаючи, крикнув:

— Пані! Стривайте, не хапайтеся звати, я сам збігаю по них!

Отак він пішов собі на виступці, піймавши облизня, і не дуже цим журився.

Назавтра він застав пані в церкві, куди вона прийшла на обідню. На вході він подав їй святої води й низесенько вклонився; відтак уклякнув біля неї і сказав:

— Пані! Я так закохався у вас, що перестав мочитися й ходити до вітру. Аби ви тільки знали, яке це жахіття. Якщо мені стане зле, хто буде винний?

– Ідіть (сказала вона), ідіть, мене це не обходить! Не заважайте мені молитися.

— Спершу (сказав він) доберіть риму до слова мамуля.

— Не хочу, — відповіла вона.

— Це дуже просто (сказав він), диви, яка в мене мамула. А тепер попросіть у Бога, аби він дав мені те, чого ваша висока душа прагне, і дайте, прошу, мені ці рожанці.

— Нате (сказала вона), тільки відчепіться.

Вона вже знімала свої цестринові вервечки з буйними золотими пацьорками, але Панурґ вихопив один зі своїх ножичків і махом зрізав їх, збираючись віднести до скупника краденого.

— Хочете ножичка? — спитав він.

— Ні, ні! — відповіла вона.

— Але ж ножик (сказав він), цілком до ваших послуг, з усіма своїми пристроями, з усіма своїми кишками і потрухами.

Проте пані захвилювалася за свої рожанці, тим паче, що в церкві почувалася без них, як без рук. «У цього мелуна, мабуть, чи не вітер у голові, — думала вона. — До того ж він ще й чужинець. Не бачити мені більше рожанців. А що скаже муж? Він на мене розсердиться. Я йому скажу, що в мене їх зрізав злодій у церкві, і він легко цьому повірить, побачивши на поясі обривок стрічки».

Після сніданку Панурґ подався до пані, засунувши до рукава велику калитку, повну фальшивих судових екю та жетонів. І почав з питання:

— Хто з нас двох більше кохає: ви мене чи я вас?

А вона у відповідь:

— Про себе можу сказати, що я на вас лихим духом не дихаю. За Божою заповіддю, я всіх людей люблю.

— А може (спитав він), ви в мене таки закохані?

— Я скільки вам торочила (сказала вона), щоб ви не зверталися до мене з такими речами. Якщо ви ще зі мною про це заговорите, я вам покажу, як вести зі мною нескромні розмови. Ідіть геть, але спершу верніть мені вервечки, а то муж іще кинеться, де вони.

— Як це, пані (сказав він), вернути вервечки? Я вам їх не верну, присяйбогу, не верну. А знаєте що, давайте мінька. Які вам більше подобаються? Золоті з емаллю у вигляді великих куль чи любовних тенет, а чи масивні, як виливанці? Може, вам хочеться з ебену, чи з буйних гіацинтів, з буйних добре шліхтованих гранатів із пацьорками щирого туркусу, або з чудових топазів упереміж із кульками чистої води шафірів, або з ладних рубінів-баласів із буйними перлинами у двадцять вісім каратів кожний?

Ні, ні, це все не те. Я можу дати вам чудові рожанці з чистого смарагду із пацьорками з сірого бурштину та з буйною перською перлиною завбільшки як помаранча у вигляді клямри. Коштують вони всього двадцять п'ять тисяч дукатів. Я хочу вам їх подарувати, грошей у мене доста.

Те все він говорив, дзвонячи жетонами, ніби то були екю.

— А то, може, хочете штуку оксамиту лілового, малинового, барви шарлату, штуку саєти вишитої чи багряної? Чи не треба вам ланцюжків, золотих виробів, головних пов'язок, перстеників? Досить вам тільки сказати. П'ятдесят тисяч дукатів — це для мене не сума.

На ті слова у пані покотилася слинка, та все ж вона сказала:

— Ні, дякую, від вас я нічого не хочу.

— Ну, а я (сказав він) від вас хочу, далебі. І вам це стане задурно, вас від цього не убуде. Рекомендую (він показав на свою довгу матню), це панята Соловей Юрливий, він проситься на постій.

Тут він спробував обняти її, але вона скрикнула, а втім, не дуже голосно.

Тоді Панурґ лукаво бликнув на неї і сказав:

— Чи ти ба, яка нечіпаха! Ну й дідько з вами! Відтепер про добро чи якусь шану від мене забудьте. От я влаштую вам собачу свайбу — це вже як Бог свят!

Із цим словом він, боячись духопеликів, цілком ним заслужених, дав ногам волю.

Розділ XXII Як Панурґ зробив паризійській дамі фиґля, який аж ніяк її не скрасив

Щоб ви знали, на завтра припадало свято Тіла Господня, ради якого вся біла челядь любить чепуритися, і цього дня наша дама наділа прегарну сукню із малинової саєти та камзол з дуже дорогого білого оксамиту.

Напередодні Панурґ шукав, шукав і нарешті знайшов левретку в тічці, прив'язав її до свого паска, привів до хати і цілісінький день і ніч добре годував. Вранці він її убив, випустив із неї те, про що правлять грецькі геоманти, покраяв на дрібнесенькі кавалки і поніс це м'ясце, добре приховане, з собою; відтак подався туди, де мала пройти з процесією пані за звичаєм того свята; коли вона переступила поріг, Панурґ подав їй святої водички, ґречно віддав чолом, а трохи згодом, як вона помолилась, підсів до неї на лаву і вручив їй рондо у такій редакції:

А поки вона розгортала й читала папірця, Панурґ моторно сипнув їй своєї утрібки в різні місця, надто у зборки на рукавах та згортки плаття, а потім сказав:

— Панусю! Бідолашним закоханцям усміхається щастя не завжди. Що ж до мене, то я маю надію, що безсонні ночі, гризоти і переживання, спричинені коханням, зарахуються за покару в чистці. Принаймні моліть Бога, щоб він дав силу мені терпіти.

Панурґ ще не добалакав, як церковні пси набігли на пані звідусіль, принаджені запахом утрібки, якою її обсипано. Маленькі й великі, гладкі й худі, всі зібралися тут і, виставивши свої цюцюрки, обнюхували пані й обсцикали. Світ не бачив такої бридоти і гидоти.

Панурґ відганяв їх, потім, уклонившись пані, зашився у капличку і став сочити за цією розвагою, а вразькі собаки обісцяли пані все плаття, а один хортище зумів насикати навіть ш на голову, інші — на рукави, ще інші — на клуби, а найменші шавки пудили на черевики, отож дамині сусідки зі шкури пнулися, рятуючи її.

Панурґ реготав і, звертаючись до одного вельможного городянина, сказав:

— Не інакше, як у цієї пані тічка або її недавно якийсь хорт покрив.

Переконавшися, що в собачні гризня за даму, наче за суку в тічці, Панурґ пішов по Пантаґрюеля.

Кожному зустрічному псюсі він відважував копняка і приказував:

— Чого ж ти не йдеш на весілля? Твої товариші вже там. Швидше, швидше, сто чортів, швидше!

Прийшовши додому, він сказав Пантаґрюелеві:

— Пане! До одної дами, першої красуні міста, збіглися звідусіль пси і хочуть її чухрати.

Пантаґрюель зголосився піти і, подивившись, сказав, що видовище цеє прегарне і досі небачене.

Але найкумедніше було ще попереду: під час процеси дами вчепилося понад шістсот тисяч чотирнадцять псів, завдаючи їй тьми-тьменної прикрощів, і хоч би куди вона повертала, пси наступали їй на п'яти, сцикаючи на те місце, яке вона черкнула своєю сукнею.

Вистава ця зібрала до гибелі люду, і всі зорили, як собаки стрибали на неї, доскакуючи аж до шиї, і нівечили ш пишне вбрання, тож дамі нічого не лишалось, як піти додому; собаки гналися за нею, вона тікала, а челядь реготала.

А коли вона влетіла до хати і прибила двері, вся собачня, що збіглася сюди з околиці, так обісцяла їй двері, що з її сечі зібрався струмок, де вільно могли плавати качки; той струмок і нині плине біля святого Віктора, і в ньому гобелен, завдяки специфіці собачої сечі, виявленій ще трудами метра Орібуса, фарбує в шарлат матерію.

На такому струмку з Божої помоги хоть млина-водяка став, але, звісно, не такого, як Базакльський водяк у Тулузі.

Розділ XXIII Як Пантаґрюель на звістку про наїзд дипсодів[220] у край амавротів Париж покинув і чом у Франції такі короткі милі

Трохи згодом Пантагрюель отримав звістку, що батька його Ґарґантюа занесла Морґанія до краю Фей, як занесла в оні дні Ож'є та Артура, і що, почувши про це, дипсоди перейшли кордони, сплюндрували великий край Утопію й обложили столицю амавротів. Отож він покинув Париж, ні з ким не попрощавшись, бо зволікати було годі, й прибув до Руана.

Переконавшися дорогою Пантагрюель, що французькі милі справді коротші проти миль інших країв, запитав у Панурґа, чому це так і звідки, і Панурґ розповів йому історію, що монах Маротус дю Лак виклав у Діяннях царів Канарійських. Ось вона:

У давню давнину краї не мірялись ні льє, ні милями, ні міліаріями, ні стадіями, ні верствами, ні парасангами[221], поки нарешті цар Фарамонд не запровадив такого поділу, і то в такий спосіб: одібрав у Парижі сто гарних і ставних молодиків, не з боязких, і сто гожих дівчаток-пікардійок, тиждень на них хухав і дмухав, а потім закликав до себе, кожному юнакові дав по юнці, дав гроші на видатки і звелів їхати врізнобіч і там, де вони полоскочуть своїх юнок, класти камінь, оце й буде миля.

Отак попутники і попутниці рушили у веселу путь і знічев'я, бо сила у них грала, жирували на кожній межі, — тим-то французькі милі такі короткі.

Але потім, коли відмахали добрі гони і здорожилися, як чорти, а олії у їхніх посвітачах поменшало, вони вже не жартували так часто й обмежувались (я маю на оці чоловіків) одною жалюгідною і вимученою ходкою. Ось звідки у Бретані, в Ландах, у Німеччині та інших відлегліших краях такі милі довгі.

Є ще й інші пояснення, але це мені здається найправдивішим.

Пантагрюель теж на нього цілком пристав.

З Руана вони подалися до Онфлера, і там Пантагрюель, Панурґ, Епістемон, Евстен і Карпалим сіли на судно.

Поки вони шпаклювали корабель і ходового вітру виглядали, Пантагрюель дістав від паризійської дами (його давньої утриманки) листа з такою адресою:

Розділ XXIV Лист, якого привіз Пантаґрюелеві паризійчин гонець, і тлумачення слів, на золотій каблучці карбованих

Коли Пантаґрюель прочитав адресу, то здивувався великим дивом; спитавши у гінця, як звати пересильницю, він одкрив листа і тільки там і знайшов, що золоту каблучку з діямантом. Тоді він нагукав Панурґа і показав листа.

Панурґ розтлумачив, що на аркушику паперу щось написано, але в такий химерний спосіб, що годі щось розібрати.

Щоб перевірити це, він підніс папірця до вогню: ану ж листа написано на салом'яку.

Потім він опустив папірця у воду: ану ж листа написано соком молочаю.

Потім підніс його до свічки: ану ж листа написано цибулячим соком.

Потім потер його горіховою олією: ану ж листа написано водою з попелом від смоковниці.

Потім натер його молоком матері, що годувала свою первістку: ану ж листа написано жаб'ячою кров'ю.

Потім натер один його ріжок попелом від ластів'ячого гнізда: а раптом листа написано соком жидівських груш або міхунки.

Потім натер другий його ріжок сіркою з вуха: ану ж листа написано воронячою жовчю.

Потім умочив його в оцет: ану ж листа написано молоком рай-дерева.

Потім змастив його кажанячим лоєм: ану ж листа написано китовою спермою, так званою сірою амброю.

Потім обережно занурив його в мідницю з холодною водою і одразу вийняв: ану ж листа написано квасцями.

Нарешті, нічого не з'ясувавши, він гукнув гінця і спитав:

— А що, соколику, чи не дала тобі дама, яка тебе послала, якоїсь палиці?

Панурґ гадав, що тут не обійшлося без тих самих хитрощів, про які мовиться в Авла Ґеллія.

— Ні, пане, — відповів гонець.

Панурґ захотів був обголити його, аби переконатися, чи не написала дама свого послання спеціальним атраментом на його черепі, але, побачивши, який патлатий гонець, передумав: навряд щоб волосся відросло за такий короткий час.

Тоді він звернувся до Пантаґрюеля:

— Клянуся Богом, метре, я не знаю, що робити і що сказати. Аби перевірити, написано щось на цьому папірці чи ні, я вдався до певних ярмісів месіра Франческо ді Ньянто, тосканця, який описав способи читання тайнопису, я скористався з того, що згадує з цього приводу Зороастр у Peri grammato acriton[222] і Кальфурній Бас у De Uteris illegibilibus[223], але нічогісінько не виявив і гадаю, що вся заковика в каблучці. Отож погляньмо.

Оглянувши каблучку, вони знайшли на внутрішньому боці напис івритом:

Тоді вони покликали Епістемона і спитали, що це означає.

Епістемон відповів, що ці слова гебрейські й означають вони: Чом мене покинув ecu?

Панурґ як стій зметикував:

— Розумію, в чому річ. Бачите цей діямант? Він фальшивий. От вам і розгадка того, що хоче сказати ця дама:

Невірнику! Чом мене покинув ecu?

Пантагрюель одразу зміркував: він згадав, як перед від'їздом не встиг попрощатися зі своєю дамою, і це його зажурило; він ладен був вернутися до Парижа лиш на те, щоб помиритися з нею.

Проте Епістемон нагадав йому прощання Енея з Дідоною, а також пораду Геракліта Тарантського: коли судно стоїть на котвиці, а піднімати її вже пізно, краще линву рубати, ніж гаяти час на розв'язування, а тому хай викине це з голови і поквапиться до рідного міста, над яким нависла небезпека.

І справді, за годину схопився вітер, норд-норд-вест, судно під усіма вітрилами вийшло в море і через кілька днів, поминувши Порто-Санто і Мадейру, причалило до Канарських островів.

Відпливши звідти, вони пройшли повз Капо-Бланко, Сенегал, Зелений Ріг, Гамбію, ріг Сагрес, Меллі і ріг Доброї Надії та й пристали до царства Меліндського.

Рушивши звідти, наші мореплавці, гнані трамонтаною, минули Меден, Уті, Удем, Ґеласим, острови Фей і царство Ахорії[225]; нарешті ввійшли до гавані Утопії, що за три милі з гаком від столиці амавротів.

Після невеликого відпочинку на суходолі Пантагрюель сказав:

— Хлопці! Город звідси недалечко. Але, перш ніж іти далі, порадьмося, як нам бути, ми ж не атенці, аби спершу діяти, а потім раду радити. Чи згодні ви жити й померти зі мною?

— Так, пане (сказали всі), будьте у нас певні, як у своїх власних пальцях.

— Тоді (сказав він) зостається лише одне, що мене бентежить і непутить: я не знаю ні розташування, ні чисельносте ворогів, що облягли місто. А знаття — це більша певність. От і подумаймо разом, як би все з'ясувати.

Усі йому відповіли устами одними:

— Пошліть нас на звіди, а самі чекайте тут. Сьогодні ж ми вам доставимо точні дані.

— Я (сказав Пантагрюель) проберусь до їхнього табору, поминувши варту і чати, та ще погуляю і подрочуся з ними, так що вони мене й не познають, огляну артилерію, шатра усіх капітанів, пущу ману комбраттям, і ніхто не здогадається, що я за один. Диявол, і той мене не розкусить, бо я коліна Зопирового.

— Я (сказав Епістемон) знаю всі стратегії та пруеси старочасних одчаюг отаманів і ватажків, усі хитрощі й тонкощі військової науки. Я піду до ворогів і, як вони мене навіть викриють і піймають, я здолаю викрутитися, та ще й розповім про вас усе, що прибандюриться, і вони повірять мені, бо я коліна Силонового.

— Я (сказав Евстен) перелізу через їхні шанці, попри сторожу й охорону, я пройдусь по їхніх черевах і поперебиваю руки-ноги, хай вони і з чорта дужі, бо я коліна Геркулесового.

— Я (сказав Карпалим) пролізу туди, куди лише птахи залітають. Тілом я такий легесенький, що перешелесну через траншеї і пройду увесь їхній стан; не боюсь я ні списа, ні стріли, ні румака, хай навіть це пегас Персея чи Паколе, я втечу від них цілий і здоровий. Під моєю стопою не примнеться на лужку і на полі ні билинка, ні колосочок, бо я амазонки Камілли коліна.

Розділ XXV Як Панурґ, Карпалим, Евстен та Епістемон, комбраття Пантаґрюелеві, от уже проворяки, поклали трупом шістсот шістдесят лицарів

Не встиг Карпалим це виректи, аж глядь — скачуть учвал шістсот шістдесят лицарів, а спали вони на своїх легких коників, аби довідатись, чиє ж то судно прибилось до гавані, й поспішали при нагоді голіруч захопити прибульців.

Тут Пантагрюель сказав:

— Хлопці, ховайтесь на кораблі. Бачите, підходить загін наших ворогів, але я повбиваю їх, як бидло, навіть якби їх було і вдесятеро більше. А ви тим часом ховайтесь і приємно проведіть своє дозвілля.

Панурґ на це й обізветься:

— Ні, сеньйоре, так не гоже. Навпаки: ідіть на судно ви, та ще й інших із собою візьміть, а я сам-один їх знешкоджу, тільки не баріться. Гайда, гайда!

Решта підхопили:

— Сеньйоре, він має рацію. Сховайтесь, а ми дамо підсобки Панурґові. І ви побачите, які ми зухи.

І Пантагрюель відповів:

— Гаразд, хай буде так, але як супостат притисне, я вас вирятую.

Тоді Панурґ зняв із ковчега дві грубі кодоли і прив'язав їх до чардачного барана, кинув кінці на землю, а з кінців зробив два зашморги, один більший, другий, усередині першого, менший.

– Ідіть на судно, — сказав він Епістемонові, — і на мій знак крутіть хутчій баран і тягніть до себе дві кодоли.

Потім звернувся до Евстена і Карпалима:

— А ви, хлопці, стійте тут, зустрінете супостата на місці, підкоритесь йому і вдасте, ніби здаєтесь. Тільки не ступіть у канатні зашморги, тримайтесь чимдалі.

Недовго думаючи, він збігав на судно і, прихопивши пасмо соломи та барильце з гарматним порохом, насипав пороху в канатні зашморги, а сам із ґнотом у руці став біля них.

Лицарі доскакали галопом, перша лава опинилась перед судном, але в березі було слизько, і сорок чотири верхівці зі своїми коньми грьопнули на землю. Наїхали інші вершники, гадаючи, ніби їм чинять опір. Аж це обізветься до них Панурґ:

— Мостиві панове! Ви, мабуть, потовклися. Даруйте вже, але то не наша провина, винна тут слизота морської води, такої, самі здорові знаєте, оліїстої. Ми здаємося на ласку переможців.

Це підтвердили і його два комбрати та Епістемон, що стояли на чардаку.

Тим часом Панурґ відійшов і, бачачи, що вершники всередині канатних зашморгів, а його товариші відступили перед натовпом цікавих побачити ковчег і команду, зненацька гукнув Епістемонові:

— Тягни! Тягни!

Епістемон закрутив барана, і обидві кодоли обмотались круг коней і легко перекинули їх заодно з верхівцями; верхівці повихоплювали мечі й збиралися рубати чалки, проте Панурґ підпалив ґнотом порох, і всі опинились, мов окаянні душі, у вогненному кільці. Ніхто не врятувався, ні люди, ні коні, хіба що один лицар вирвався на арабському румаку. Одначе Карпалим цього не проочив і кинувся навздогін зі своєю звичною прудкістю й легкістю і вже через сто ступнів наздогнав, скочив у забедри, обхопив ззаду вершника і погнав коня до судна.

Що вже радів Пантагрюель, такий погром угледівши, до небес вихваляв він винахідливість свого комбраття і звелів їм відпочити і підживитися в березі, весело бенкетуючи; бранця вони теж пригостили, але нетяга боявся, як би його не проковтнув з усіма тельбухами Пантагрюель, і не даремно, горлянка у тамтого була така широка, що він глимнув би вас, як ту шротинку, і в роті в нього бранець посів би місця не більше, ніж просинка в ослячій пащеці.

Розділ XXVI Як Пантаґрюелеві та його комбраттям онавісніла солонина і як Карпалим пішов полювати на дичину

Поки бенкетували бенкетарі, Карпалим сказав:

— Черевом святого Жерія свідчуся, невже дичиною ми так і не посмакуємо? Після солонини я ніяк не відіп'юся. От я принесу окоста з коників, що ми підсмажили, ото буде печеня!

Тільки він сікнувся, аж це на узлісся вибігла велика і гарна косуля — не інакше, як її розгнічена Панурґом ватра привабила.

Карпалим, недовго думаючи, гайнув за нею — стріла з арбалета так не летить. Ув одну помлу очей її наздогнав, та ще й у цьому гоні перейняв на льоту руками:

Чотирьох великих дрохв,

Сімох хохітв,

Двадцять шість сірих куріпок,

Тридцять дві червоні,

Шістнадцять фазанів,

Дев'ять бекасів,

Дев'ятнадцять чапель,

Тридцять два припутні,

а ногами забив:

Десяток, а то й цілий тузінь чи то зайців, чи то трусів, тільки з нори,

Вісімнадцять пар хоростільників,

П'ятнадцять веприків,

Двоє борсуків,

Трьох великих лисів.

Молоснув косулю кривулею по голові, убив, завдав собі на плечі, підібрав зайців, хоростілей і веприків і, підступивши на відстань голосу, гукнув:

— Панурже, друзяко, оцту, оцту!

Добрий Пантагрюель подумав, що його канудить, і велів приготувати оцту. Проте Панурґ притьмом збагнув, що пахне заятиною, і справді, за мить він уже показував зацному Пантагрюелю, яку косулю двигає Карпалим на плечах і скількома зайцями обвішаний його пас.

Епістемон іменем Дев'яти муз негайно змайстрував дев'ять дерев'яних рожнів за античним модлом. Евстен заходився білувати, Панурґ дві лицарські кульбаки пустив під жаровні, кухарем призначено бранця, і він спік дичину на тому самому вогні, який засмажив лицарів.

І загуляли на всю губу! Їли як не в себе! От уже були добрі теребії!

Тут озветься Пантагрюель:

— Підв'язати б оце кожному до бороди по дві пари бубонців, а мені дзвони з пнутьєрської, рейнської, турської і камбрейської дзвіниць, от би баламкання ми зчинили, працюючи щелепами!

— Але (сказав Панурґ) побалакаймо ліпше про те, як нам воріженьків заломити.

– І то правда, — мовив Пантагрюель і, звертаючись до полоненика:

— От що, соколику, — сказав, — признайся, як на сповіді, не збрехавши ні словом, а то я з тебе шкуру спущу, бо я живцем дітей ковтаю. Розкажи мені все, що тобі відомо про розташування, чисельність і потугу вашого війська.

А полоненик у відповідь:

— От вам, сеньйоре, вся правда. У нашому війську числиться триста обрів, закутих у камінні панцирі, таких великанських, що страх, а втім із вами їм не помірятися, окрім одного, їхнього отамана, Вовкулаки, за обладунки в якого ковадла циклопів; сто шістдесят три тисячі пішаків, у латах з упирячої шкури, всі зухи наголо; одинадцять тисяч чотириста панцерників і теляжників, три тисячі шістсот подвійних гармат і сто п'ятдесят тисяч мандрьох, гарних, як богині…

— Оце вже мені до вподоби! — гукнув Панурґ.

— Серед них є амазонки, ліонки, паризійки, туренки, анжуйки, пуатійки, є нормандки, німкені, словом, заступниці всіх країв і всіх язиків.

— Он як (сказав Пантагрюель), а цар же з ними?

— Авжеж, сір (сказав полоненик), власною персоною, ми титулуємо його Анархом, царем дипсодів, тобто жадаків, ви ще не бачили, щоб хтось так жадав і так пив, як ми, а його шатро охороняють великолюди.

— Годі (сказав Пантагрюель). Ну що, хлопці, підете зі мною на них?

А Панурґ у відповідь:

— Хай Пан-Біг поб'є того, хто вас кине! Я надумав, як мені перебити їх, наче свиней. А щоб там когось дарувати душею — це вже дзуськи! Одне мене непутить…

— Що саме? — спитав Пантагрюель.

— Як мені (сказав Панурґ) переткнутися з усіма стрибухами і щоб ні одна не ухилилась, поки я не нагопцююся з нею.

— Ха-ха-ха! — засміявся Пантагрюель.

А Карпалим сказав:

— А наїй би ся грани! Я б теж не проти якусь умастити!

— А я (сказав Евстен) гірший, абощо? Я від самого Руана говію, але ж стрілка у мене дострілювала і до десяти і до одинадцяти, та й ниньки ще дерзка і тужава, як сто чортів.

— Ну тоді (сказав Панурґ) тобі дістануться пухкі й відгодовані.

— Як? (сказав Епістемон) Усі гарцюватимуть, а я осла водитиму? Еге, нема дурних! Я діятиму правом війни: Qui potest сареге capiat.[226]

— Ба ні (сказав Панурґ). Осла прив'яжи і гарцюй, як усі.

Добрий Пантагрюель засміявся і сказав:

— Наставляй ширше, а то, бач, нікуди сипать. Боюся, ще й не смеркне, як вам пропаде хіть стругати, і по вас самих погопцюють списи та ратища.

— Баста! (сказав Епістемон). Я їх вам прижену, а ви їх смаліть, парте, робіть із них фрикасе, начиняйте. Їх менше, ніж мав Ксеркс, бо його військо нараховувало, якщо вірити Геродотові та Помпеєві Трогу, триста тисяч вояків, а проте Темістокл із горсткою людей погромив Ксеркса. Отож, на Бога, не журіться!

— Господь з ними! (сказав Панурґ). Я один своєю матнею змету з лику землі всіх мужчин, а святий Баллетру, що домує у цій матні, пошкромадить усіх жінок.

— Нумо, хлопці (сказав Пантагрюель), у похід!

Розділ XXVII Як Пантаґрюель звів трофей на честь своїх пруесів, а Панурґ — інший на честь своїх зайчат, як із Пантаґрюелевих пуків уродились чоловічки, а з його бзда — жіночки, і як Панурґ зламав палицю на двох склянках

Перш ніж рушити звідси, — проголосив Пантаґрюель, — я хочу на честь пруесів, що ми допіру звершили, звести тут чималенький трофей. Тут усі, радощами радіючи і сільських пісень співаючи, поставили високу палю і до неї причепили: вояцьку кульбаку, начілку, кінський плюмаж, стремена, остроги, панцеранку, зуповні крицеві риштунки, сокиру, рапіру, залізну рукавицю, тиляги, наколінники, нашийницю і всю зброю, потрібну для зведення тріумфальної арки чи трофею.

Відтак, на вічну пам'ять, Пантагрюель написав таку звитяжну пісню:

Поки Пантагрюель компонував ці вірші, Панурґ настромив на високу палю косулячі роги, шкуру і передню праву ногу; потім вуха трьох зайчат, трусячу спинку, щелепи великого зайця, крила дрохвячої пари, лапки чотирьох припутнів, слоїк із оцтом, ріжок, куди вони сіль клали, дерев'яний рожен, списик, старий дірявий казан, соусник, череп'яну сільничку і бовезький кубок.

І, наслідуючи Пантаґрюелеві вірші та трофей, і собі зладив:

Тут озветься Пантагрюель:

— Пора, хлопці, чаркували ми з вами, а воно ж великих гультяїв на великі подвиги і не подвигаєш. Нема як тіні від корогви, нема як пари від коня, нема як дзвону лат.

На ці слова Епістемон посміхнувся і сказав:

— Нема як тіні від кухні, нема як пари від пирога, нема як дзвону коряка.

А Панурґ на це:

— Нема як тіні від намету, нема як пари від цицьок, нема як дзвону яєць.

З цим словом він підхопився, перднув, підскочив, свиснув і весело покликнув товстим голосом:

— Хай живе Пантагрюель!

Бачивши теє, Пантагрюель і собі напшотів, але від його пуку затрусилась земля на десять миль довкруж, а заодно з газом із нього вийшло понад п'ятдесят тисяч чоловічків, карлів і виродків, а з пущеного бзда вродилась безліченна безліч скоцюрблених жіночок, то хвилястих, мов коров'ячі хвости, то круглястих, мов лімузинська ріпа.

— Отакої! — гукнув Панурґ. — Невже ваше бздо таке плодюче? Ач які гарні чоловічі бобурки і жіночі мисі! Їх треба переженити, наплодять бурчимух!

Пантагрюель так і зробив; назвав їх пігмеями та й послав жити на поблизький острів, після чого їх там намножилось, як гною, і хоч журавлі ведуть із ними невпинну війну, вони хоробро відбиваються, бо ці людські вигризки (шкоти їх називають «ручками від шкребниці»), як щось не по-їхньому, впадають у пасію. Та воно через фізіологію й зрозуміло: серце у них мало не на гівні розміщене.

Тим часом Панурґ узяв дві склянки однакової величини, наповнив водою по вінця, поставив кожну на окремий дзиґлик, на відстані п'яти футів одна від одної, потім узяв списа п'ять із половиною фута завдовжки і поклав його на склянки так, щоб краї списа лежали на вінцях.

Потім узяв замашненьку коляку і, звертаючись до Пантагрюеля та його комбраття, сказав:

— Гляньте, панове, як легко ми переважимо ворожу силу. Достоту так само, як я оце прямо на склянках списа зламаю, не розсадивши їх і не розбивши, ба навіть крапелини не проливши, ми провалимо голови дипсодам, самі не поранившись і без усяких утрат. А щоб ви не думали, ніби це якесь чаромуття, нате, — звернувся він до Евстена, — самі ударте щосили колякою посередині.

Евстен ударив і перебив списа навпіл, і жодної краплі води не пролилося. Потім сказав:

— Я ще й не таке вмію! Гайда! Хай нас тепер бояться!

Розділ XXVIII Як Пантаґрюель, схистившись, узяв гору над дипсодами та великолюдами

Після всіх цих розмов Пантагрюель покликав бранця і відпустив його, кажучи:

– Іди до свого царя у табір, повідом про усе, що ти тут бачив, і перекажи, щоб завтра опівдні він частував мене хлібом-сіллю; бо як тільки причалять мої галери, а це буде завтра вранці, не пізніше, я доведу йому, з мільйоном вісімсот тисяч комбраття і сімома тисячами височенців, усі ще вищі за мене, як нерозумно й необачно він учинив, удершись отак на мої землі.

Про морську підмогу Пантагрюель, звичайно, вигадав.

Полоненик відповів, що відтепер він його вірний раб, що був би радніший не лише не вертатися до своїх, а ще й битися проти них на боці Пантагрюеля, аби ж його дозвіл.

Пантагрюель не погодився, велів негайно йти, куди послано, дав йому банку з молочаєм та вимоченими в горілці перчинами і наказав віднести її цареві і сказати так: якщо цар із'їсть бодай унцію цього узварцю, не запиваючи, то може сміливо стати з Пантагрюелем на герць.

Але бранець почав його благати, молитовно склавши руки так, як просив під час битви. Пантаґрюель йому одвітував:

— Перекажи цареві те, що я тобі звелів, а потім уповай тільки на Бога, і він тебе не покине. Ось я, хоть який, як бачиш, могута, і вояцтва у мене без ліку, а проте не покладаюся ні на потугу, ні на вмілість мою, а вся моя віра в Господа, мого заступника, бо він ніколи не відвернеться від тих, хто звертає свої помисли і сподівання до нього.

Почувши ці слова, полоненик зачав просити узяти з нього розумний окуп. Пантаґрюель відповів, що його мета не грабувати і не лупити, а, навпаки, збагачувати і відпускати на волю.

– Іди (сказав він) з Богом і цурайся лихих людей, а то ускочиш у халепу.

Коли бранець пішов, Пантаґрюель так сказав своїм комбраттям:

— Хлопці, я набалакав цьому бранцеві, що ми чекаємо морської підмоги і що нападемо на них не раніше, ніж завтра ополудні, це на те, щоб вони, великого наїзду побоявшись, цілу ніч готувалися до відсічі й укріплювали табір. Але мій справжній намір полягає в тім, щоб напасти на них у перші обляги.

Одначе полишімо Пантаґрюеля з його апостолами і поговорімо про царя Анарха та його бойову дружину.

Полоненик, повернувшись, явився до царя і розповів про те, як прийшов височенний височенець на ймення Пантаґрюель, як він розшарпав і підсмалив шістсот п'ятдесят дев'ять лицарів, і лише він один урятувався, аби повідати про все цареві, до того ж, цей великолюд звелів передати цареві, щоб той завтра опівдні чекав його на обід, бо Пантаґрюель постановив на нього напасти.

Потім бранець передав цареві банку з узварцем. Але тільки-но цар проковтнув одну ложку, як горло йому обпалило вогнем, на язичку вискочив чиряк, а язик облупився, і якого помічного йому не давали, не полегшало, він тільки нив без краю, а ледь відірве кубок від рота, язик знову пече і горить. Довелося без упину лити йому в горлянку через лійку вино.

На нього дивлячись, капітани, баші і сердюки теж наважились покушати цього зілля, аби перевірити, чи справді воно викликає таку спрагу, але і їм сталося те, що й цареві. І вони так добряче нарізалися, що по всьому табору пішла чутка: хтось, мовляв, вернувся з полону і сказав, що завтра вранці треба чекати нападу, а тому цар і його отамани готуються до бою і все перекидають і перекидають чарку. А за ними і вся рать нализалась, налигалась і наликалась. Перепилися так, що повалилися посеред табору спати, як свині.

А тепер повернімося до доброго Пантагрюеля й оповімо про те, як він поводився далі.

Пішовши з того місця, де стояв їхній трофей, він узяв, як патерицю, щоглу зі свого судна, наладував на марс двісті тридцять сім барилець анжуйського білого вина, привезеного з Руана, прив'язав до паса бочку з сіллю, понісши її так само легко, як подружки ландскнехтів кошички, і рушив у путь зі своїм комбраттям.

На підході до ворожого табору Панурґ сказав Пантагрюелеві:

— Хочете, сеньйоре, добро вчинити? Зніміть із марса анжуйське біле і випиймо його по-бретонському.

Пантагрюель залюбки погодився, і вони стільки укутали вина, що у всіх двісті тридцяти семи барильцях жодної крапелиночки не зосталось, якщо не рахувати фляги з турської вивареної шкури, що її Панурґ налив про запас (він охрестив її Vade mecum[227]), та ще на денці бузи для оцту.

Потому як вони набуцались, Панурґ дав Пантаґрюелеві якоїсь диявольської приправи — суміш літонтрипона, нефрокатартикона, айвового повидла з майками та інших сечогонів. Нарешті Пантагрюель сказав Карпалимові:

– Ідіть у місто, стеребкайтесь, як щур, по муру, вам це завиграшки, і закликайте городян зараз же виступити і вдарити на ворога, а потім спустіться, візьміть запалену походню і підпаліть усі таборові намети і шатра. Відтак зарепетуйте своїм несвітським репетом і тікайте.

— Гаразд (сказав Карпалим), а що як я ще й усі гармати їм заклепаю?

— Ні, ні (сказав Пантагрюель), ліпше пустіть із димом їхні порохівні.

Послухавшись наказу, Карпалим негайно пішов, зробив усе, що йому звелів Пантагрюель, і комбраття, яке було там, виступило з города.

Підпалюючи намети і шатра, Карпалим так обережненько ступав по тілах, що ніхто й не ворухнувсь, усі хропли собі любісінько і пухли. Опинившись там, де стояли гармати, він підніс ґнота до їхнього припасу, і це замалим не вийшло на лихе. Полум'я спалахнуло так швидко, що сіромаха Карпалим ледь не згорів, і, не був би він такий побігущий, спікся б, наче підсвинок; він рвонув звідти щодуху, як стріла з арбалета не зривається.

Перескочивши шанці, він зіпонув і желіпнув так, що можна було подумати, ніби то чорти зірвалися з цепу. Від його лементу прокинулися вороги, але знаєте як? Вони прочнулись очманілі, ніби їх збудив дзвін до утрені, у люсонців, так у тих цей дзвін називається почухай яйця.

Тим часом Пантагрюель розсипав із бочки сіль, а що вороги спали з розтуленими і роззявленими ротами, то він забив їм сіллю горлянки, і горопахи запирхали, як барани, і завопіяли:

— Ох, Пантагрюелю, нащо ти розкидаєшся головешками!

Нараз Пантагрюелеві приспічило одлити (давалося взнаки Панурґове зілля), і він набурив так щедро і рясно у їхньому стані, що всі табірники потонули, потоп затопив десять миль довкружжя, і, як свідчить літопис, якби тут була ще й батькова кобиляка і нацюркала стільки само, то потоп був би ще страшніший, ніж за Девкаліона, бо щоразу, як кобила сечила, розливалася річка, більша за Рону і Дунай.

Угледівши теє, вихідні з города сказали:

— Вони загинули лютою смертю, гляньте, кров так і цебенить.

Проте, узявши Пантагрюелеву урину за вражу кров, вони обманулися, обмарені відсвітом палахкотючих шатер і блідим місячним сяйвом.

Вороги ж, продерши очі й бачачи з одного боку пожежу, а з другого повінь і сечопотоп, не знали, що сказати і що подумати. Которі гомоніли, що настав кінець світу і Судний день і що все пожере вогонь, которі — що морські божества, такі як Нептун, Протей, Тритон та прочая, переслідують їх і що це насправді солона морська вода.

О, хто міг би тепер оповісти, як Пантагрюель потрактував отих триста велетнів! О моя Музо, моя Калліопо, моя Таліє! Надихни мене, покріпи мій дух, бо де мені взяти слів для опису цієї грізної битви? Ось вона, притичина, для суворого логіка, ось він, капканище, ось вона, труднація, де сам чорт ногу зламає!

Мені б тепер келих найкращого вина, яке будь-коли пили ті, хто цю правдомовну історію читатиме!

Розділ XXIX Як Пантаґрюель побив триста велетнів, закутих у камінні лати, та їхнього отамана Вовкулаку

Бачивши велетні, що їхній стан затоплений, обачненько винесли на раменах царя Анарха з фортеці, достоту як син Еней свого батька Анхіза з підпаленої Трої.

Панурґ, угледівши їх, сказав Пантагрюелеві:

— А он, сеньйоре, і велетні йдуть. Упарте їх щоглою, ведлуг нашої давньої герцівницької регули, пора показати їм звагу, а ми теж не відстанемо, присягаюсь, я кластиму їх покотом. А що? Давид он завиграшки укландав Ґоліята. А потім цей дебелий курваль Евстен, сили в нього, як у чотирьох биків, теж не буде церемонитись. Мужайтеся, бийте їх чим-попадя!

А Пантагрюель у відповідь:

— Мужности у мене стільки, що можу ще й продати. Та бач, сам Геркулес не важився йти супроти двох.

— Оце перднули (сказав Панурґ) мені в носа. Порівнювати себе з Геркулесом! На Бога, та у вас у зубах більше сили, а в гузні більше тями, ніж у Геркулеса у цілому тілиську і в душі! Людина варта стільки, у скільки себе сама ставить.

Поки точилася між ними ця розмова, підійшов Вовкулака з усіма своїми великолюдами, глядь, аж Пантагрюель однісінький, от і повзяв він зухвалий і необачний помисел убити цього чоловічка. Звертаючись до своїх побратимів височенців, він сказав так:

— Гей ви, бахурі бездольники! Клянусь Магометом, як хто з вас сікнеться заломити он отого, ви у мене вмрете злою смертю. Хай я з ним поміряюся сам, зате вам буде цікаво нас зорити.

Тут усі височенці відступили вкупі з царем ближче до пляшок, так само і Панурґ зі своїми товаришами відійшов; Панурґ почав строїти з себе пранцюватого; рот і пальці в нього скорчилися, і він захрипів:

— Друзяки, ми вже з вами не воюємо — мир-миром. Дозвольте нам підживитися в гурті з вами, поки наші ватаги моцуватимуться.

Цар і велети охоче пригостили їх. За трапезою Панурґ заходився оповідати легенди Турпіна, перекази про дива святителя Миколая та казку про Лелелика.

Тим часом Вовкулака вийшов на Пантаґрюеля з довбнею халибської криці; важила ця довбня дев'ять тисяч сімсот квинталів і два квартерони[228] і вивершувалася тринадцятьма алмазними гостряками, з яких найменший масою дорівнював старшому дзвонові Нотр-Даму, а як і була в нього менша маса, то хіба що на нігтик, або принаймні, аби не збрехати, на спинку ножика, званого ухорізом, оце вже напевне! І була ця довбня зачарована, отож зламати її було годі, навпаки, вона сама ламала все, до чого торкалася.

І ось як Вовкулака насунувся з лютим ощиром, Пантагрюель, звівши очі до неба, всією душею звірився на Бога і склав урочисту обітницю:

— Господи Боже, заступнику мій і спасителю! Ти бачиш мою притугу. Мене привела сюди природна горливість, бо ти сам заповів нам захищати і спомагати себе, своїх жінок, дітей, отчизну і родину в усьому, окрім того, що стосується тільки тебе самого, тобто віри; бо в цій царині ти не хочеш приймати жодної помоги, а приймаєш тільки визнання віри католицької та вірність твоєму слову, і ти забороняєш нам пускати в хід будь-яку зброю та оборонні засоби, бо ти Всемогутній, і коли ходить про твою справу, коли важаться на твоє право, ти сам себе борониш так, що краще годі й бажати, ти, під ким тисячі тисячі сотень мільйонів вояцтва небесного, адже найменший твій янгол може вигубити все людство і зрушити небо і землю з твого призволу, з якого твоєї кари зазнав на собі Сеннахарибів табір! Якщо тобі буде вгодно зараз вирятувати мене, бо на тебе одного покладаю і всі сподівання мої і всі надії, то обіцяю тобі, що у всіх краях, як в Утопії, так і в інших землях, які я підгорну й опаную, я звелю вістити твою пресвяту Євангелію так, щоб вона доходила у всій щирості, простоті й повноті, а схизма папистів і лжепророків, які отруїли своїми людськими управами і перекрученими новаціями цілий світ, у мене буде виполена, як бур'ян.

Тоді з неба почувся голос: Hoc fac et vinces, себто: Роби так і переможеш.

Бачачи Пантагрюель, що Вовкулака з роззявленою пащекою суне на нього, кинувся назустріч йому і, гадаючи, що диким репетом нажахає його, як навчали лакедемоняни, зикнув з усієї моци:

— Смерть тобі, поганцю, смерть!

І тут із бочки, почепленої в нього на паску, він сипонув на Вовкулаку вісімнадцять із гаком барилець і одну бодню соли, і сіль набилась Вовкулакові в рота, у горлянку, в носа та в очі.

Охижівши, Вовкулака змахнув довбнею, збираючись розчерепити суперникові голову. Але Пантагрюель був ого який викрутень, винозорий і прудконогий. Лівою ногою він на крок відступив назад, і вчасно, — удар поцілив у барило, розтрощивши його на чотири тисячі вісімдесят шість кусників, і рештки соли всіяли землю.

У відповідь Пантагрюель розвів гарненько руки і, як сокирник, товстим краєм своєї щогли кольнув Вовкулаку під груди і, шатнувшись ліворуч, завдав січного удару між шиєю і ковніром. Потім, випавши правою ногою, талапнув йому в яйця гострим кінцем щогли; від удару марс розскочився, і з трьох-чотирьох бочок, що там лишалися, бурхнуло вино, отож Вовкулака подумав, що то його сечового міхура прохромлено, узявши розлите вино за власну сечу.

Пантаґрюель, одначе, тим не здобрів, він збирався свій успіх підперти; але Вовкулака з піднятою довбнею вже пер на нього, наміряючись садонути нею Пантагрюеля. І справді, він завдав такого бурінного удару, що якби доброму Пантаґрюелеві не поміг сам Пан-Біг, Вовкулака розполовинив би його від маківки до селезінки, але удар поцілив правіше, бо Пантаґрюель устиг ухилитись, і Вовкулакова довбня пішла на сімдесят три фути в землю, ввігнавшись у велику скелю, а з скелі шугнуло полум'я, на обмах як дев'ять тисяч шість бодень.

Бачивши Пантаґрюель, що супротивник зі своєю довбнею момсається і ніяк не витягне її з бескеття, налетів на нього і мало не зніс йому голови з плечей, але, як на те, щогла його найшла на держак Вовкулакової довбні, а довбня, як згадано вище, була зачарована.

Тим-то щогла переламалась за три пальці від того місця, за яке він тримав її, і Пантаґрюель, не кажи ти ливарник біля розбитих черепків, гукнув:

— Гей, Панурже, де ти єси?

Почувши крик, Панурґ звернувся до царя та його велетів:

— На Бога, треба їх розборонити, а то замордують одне одного.

Проте великолюди веселились собі любісінько, як на весіллі.

Карпалим кинувся був підпомогти свому панові, але височенець зупинив його:

— Клянусь Ґольфарином[229], Магометовим небожем, якщо ти сунешся далі, я застромлю тебе у спід моїх плюндрів замість свічки. Мені саме заколодило, і я як відкладаю, то не інакше, як зі скреготом зубовним.

Тим часом Пантаґрюель, своєї зброї позбувшись, ухопив уламок щогли і ну гніздити велетня, проте велетню боліло не дужче, ніж ковадлу, якби ви дали йому щигля.

А Вовкулака тягнув, тягнув і нарешті таки витягнув довбню та й давай замахуватися нею на Пантагрюеля, Пантаґрюель же, рухливий і ворушкий, спритно уникав його ударів, а як Вовкулака насварився на нього: «Начувайся, чухраю, зараз я тебе пошаткую на капусту! Годі тобі насилати спрагу на бідолашних людей!» — Пантаґрюель дав йому такого замашного копняка у живіт, що Вовкулака брязнув голічерева, та ще й проїхався, обдираючи шкіру, на гузні на відстань кинутої з лука стріли.

Вовкулака, ригаючи кров'ю, заволав:

— Магоме! Магоме! Магоме!

На цей крик усі велетні схопились на рівні, проте Панурґ зупинив їх:

— Не йдіть, панове! Повірте мені: наш отаман із глузду скрутився і тне наосліп, куди-попадя. Вам від нього не буде добра.

Проте височенці не послухались: вони бачили, що Пантагрюель уже без щогли.

Уздрівши велетнів, Пантагрюель схопив Вовкулаку за ноги, підніс над головою, як списа, його тіло, закуте в кувадла, і, орудуючи ним як зброєю, заходився окладати великолюдів у камінних латах; так він і потовк їх усіх, мов каменяр, готуючи груз мостити дорогу, камінні риштунки кололися, здіймаючи гуркотняву таку грізну, аж мені згадалося, як у Сент-Етьєні де Буржі розтала на сонці велика Масляна вежа.

Панурґ, Карпалим та Евстен дорізували упалих. Ощадку не було нікому. Пантагрюель скидався на косаря, який своєю косою (сиріч Вовкулакою) косить лучну траву (сиріч великанів). І в цій шермицерії Вовкулака наклав головою. Сталося це, коли Пантагрюель телехнув ним обра на ім'я Ріфландуй у пісковиковій лицарії, і скалка цієї броні розпанахала від вуха до вуха горло Епістемонові, бо більшість великолюдів носили легші обладунки, хто туфові, хто шиферні.

Нарешті, бачачи, що всім ворогам саксаган, Пантагрюель розмахнувся щосили і пошпурив Вовкулачине тіло аж у город, і впав Вовкулака у середмістя, бебехнувши, мов жаба, і розчавив собою обгорілого кота, мокру кицьку, обскубану качку та гусака у загнузді.

Розділ XXX Як уміло Панурґ ізцілив Епістемона, хай і безголового, і як знов об'явились гемони і пекельники

Після переможного завершення гігантомахії Пантагрюель підступив до пляшок і гукнув Панурґа та решту; всі стали перед ним цілі і здорові, окрім Евстена, якому височенець роздряпав лице, поки він чикав йому горло, та Епістемона, який не показався на очі; Пантагрюель так зажурився, що хотів собі смерть заподіяти. Але Панурґ сказав йому:

— Годі, сеньйоре, ось ми пошукаємо його серед мерляків і побачимо, що з ним.

Пошукали і таки знайшли: геть мертвий, а в руках кривава своя голова. Естен гукнув:

— О лиха смерте! Ти забрала у нас найкращого з людей!

На ці слова Пантагрюель, сама скорб, скорботнішої ще на світі не було, підвівся і сказав Панурґові:

— Ох, мій друже! Віщування ваших двох склянок і списа обмануло нас!

А Панурґ на теє:

— Хлопці, не плачте! Він ще теплий. Я його вилікую і верну таким здоровим, яким він ще зроду не був.

З цим словом він узяв голову і поклав її собі на матню, щоб не охолола на вітрі. Евстен і Карпалим віднесли тіло туди, де вони чаркували, не тим, що живили якісь надії, а щоб показати Пантагрюелеві. Проте Панурґ їх підбадьорив:

— Голову даю на відруб, я його вилікую. (Звичний заклад усіх божевільців!) Годі ревти, краще б мені підсобили!

Він вишарував гарним білим вином шию, потім голову, посипав їх діадермічним вітамінізованим порошком, який завжди носив десь у кишеньці, відтак змастив якоюсь там мастю і, прицілившись, насунув голову на шию, з такою точністю, щоб жила проти жили, нерв проти нерва, хребець проти хребця, а то не доведи Господи, вийде ще кривов'яз (таких він духом не переносив). Скінчивши це, він наметав круг шиї десять-п'ятнадцять стібків, аби голова не відпадала; а по цьому шву намазав ще й так званою воскресною олійкою.

Нараз Епістемон зітхнув, потім розплющив очі, потім позіхнув, потім чмихнув, потім що є моци пукнув. Обізветься тоді Панурґ:

— Отепер він здоровий як дзвін!

І дав Епістемонові келішек деручого білого винця з солодким сухариком.

Отак дотепно було вилікувано Епістемона, він лише хрипів потому тижнів зо три з гаком, та ще надсадно бухикав, але й це бухикання минуло завдяки чаркуванню.

Епістемон зараз же забалакав, розповідаючи, що бачив гемонів і підснідав, підобідав і підвечеряв у пеклі та на Єлисейських полях; і при всіх назвав чортяк файними хлопами. Що ж до пекельників, то він висловив жаль, що Панурґ зарано вернув його до життя.

— Мені було страх цікаво (сказав він) кинути на них оком.

— Зцапів! — гукнув Пантагрюель.

– Їх трактовано (сказав Епістемон) не так уже й зле, як вам уявляється, ось тільки їхній статус геть одмінився: я бачив, як Олександер Великий латав старі плюндри, кривавим потом заробляючи на хліб.

Ксеркс торгує у ятці муштардою,

Ромул — сіллю,

Нума — цвяхами,

Тарквиній скнарує,

Пізон рільничить,

Сулла — перевізник,

Кір — скотар,

Темістокл — скляр,

Епамінонд — дзеркальник,

Брут і Касій — землеміри,

Демостен — винар,

Цицерон — кочегар,

Фабій — низальник луток,

Артаксеркс — мотузник,

Еней — млинар,

Ахіл — шолудивець,

Агамемнон — лизоблюд,

Уліс — косар,

Нестор — гірник,

Дарій — золотар,

Анк Марцій — шпакляр,

Камілл — дерев'янко,

Марцелл — лущильник бобів,

Друз — лускунчик мигдалю,

Сципіон Африканський торгує на вулиці винною бузою,

Газдрубал — ліхтарями,

Ганнібал — торгівець-гуртовик яйцями,

Пріам — тандитник,

Ланцелот Озерний лупить шкури з дохлих коней,

Усі Рицарі Круглого Столу — убогі поденники, наймаються веслувальниками на переправах через Коцит, Флегетон, Стикс, Ахерон та Лету і катають панів гемонів, коротко, вони за таких собі ліонських човникарів або ж венецьких гондольєрів, тільки й того, що за перевіз їм належиться щиголь по носі, а ввечері — черства партика хліба.

Траян ловить жаб,

Антонин — льокай,

Коммод виготовляє біжутерію,

Пертинакс трусить горіхи,

Лукулл — кухар,

Юстиніан — цяцькар,

Гектор — помийник,

Паріс — голодрабець,

Ахілл згрібає сіно,

Камбиз — погонич мулів,

Артаксеркс — біляр,

Нерон — скрипаль, а Ф'єрабрас його служник і робить йому капості: годує глевким хлібом, напуває кислощами, а не вином, а сам їсть і п'є те, що найліпше,

Юлій Цезар і Помпей смолять кораблі,

Валенти і Орсон обслуговують пекельні парильні й чистять личини,

Ґіґлен і Ґовен — свинопаси,

Жофруа Великозуб торгує кресалами,

Ґодфрид Бульйонський — кутюр'є доміно,

Ясон — дзвонар,

Дон Педро Кастільський торгує реліквіями,

Морґант — бровар,

Гюон Бордоський — бондар,

Пірр — посудник,

Антиох — сажотрус,

Ромул — черевичник,

Октавіян підчищає папери,

Нерва — конюх,

Папа Юлій торгує з лотка пиріжками і вже не той дрімучий бородань, як колись,

Жан Паризький чистить черевики,

Артур Бретонський вибавляє плями на капелюхах,

Персфоре — носій,

Папа Боніфацій Восьмий — фарфолиз,

Папа Миколай Третій — папірник,

Папа Олександер — щуролов,

Папа Сикст курує пранцюватих.

— Як? (сказав Пантагрюель). Там теж лютують пранці?

— Авжеж (сказав Епістемон). Такої сили пранцюватих я ще зроду не бачив. Їх там сто з гаком мільйонів, хто не мав пранців на цьому світі, того наділять ними на тому світі.

— Хвалити Бога (сказав Панурґ), мене це не обходить, бо я побував уже і в Гібралтарській щілі, куйовдився в Геркулесових протоках і мене вже чавило більше, ніж моропжу!

— Ож'є Данець торгує збруєю,

Цар Тигран — бляхар,

Ґальєн Відбудовник — кротолов,

Четверо синів Емонових — зубодери,

Папа Каліст голить рудки,

Папа Урбан — похлібець,

Мелюзина — посудниця,

Матабрюна — праля,

Клеопатра торгує цибулею,

Гелена влаштовує покоївок,

Семираміда ськає клошарам,

Дідона торгує підсливками,

Пентесілея — крес-салатою,

Лукреція — доглядачка,

Гортензія — пряха,

Лівія виготовляє ярмідянку.

Отож ті, хто був великою цяцею на цьому світі, поневіряються і животіють у мізерії на тому. І навпаки, філософи і всі, хто на цьому світі каланив, на тому пошилися у велике панство.

Я бачив, як Діоген бісив своєю пурпуровою тогою і берлом у руці Олександра Великого і як філософ віддрючкував його за те, що той погано полатав йому плюндри.

Я бачив Епіктета, гожо за французькою модою вбраного, під купою дерев, оточеного гуртом панянок, усміхненого, хмільного, танцюристого, щедрого і гостинного, і біля нього лежала купа екю з зображенням сонця. Над трельяжем красувалися написані за гасло йому такі вірші:

Угледівши мене, він ґречно запросив мене випити, я погодився з дорогою душею, і ми з ним колупнули по-богословському. Аж це йде до нього Кір і просить, ради Меркурія, один деньє на цибульку, а то нема чим підвечеряти.

«Ба ні, — на те Епіктет. — Деньє не подаю. Ось тобі, шельмо, екю і пора тобі вилюдніти».

Зрадів Кір такому добутку, але всякі інші халамидники з потужників, що там вакуються, як-от Олександер Великий, Дарій та іже з ними, вночі пограбували його.

Я бачив, як Патлен, Радамантів скарбник, прицінявся до пиріжків, якими торгував папа Юлій:

«Почім десяток?»

«Три бланки» — відповів папа.

«А хоч (сказав Патлен) три удари палицею? Кете сюди пиріжки, паскуднику, а сам неси ще».

Бідолашний папа заплакав і пішов. Він сказав хазяїну-пиріжечникові, що в нього пиріжки забрали, а той так дав йому в шкуру, що тамта потім навіть на козицю не годилась.

Я бачив, як метр Жан Лемер, із себе папу строївши, змушував усіх колишніх царів та пап цілувати йому ногу, а потім, пишаючись як кіт на глині, благословляв їх і примовляв:

«Купуйте індульгенції, гультяйське гультяйство, купуйте, гаращо дешеві. Розгрішую вас від вина та грінок, чи то пак від вини та гріхів, і дозволяю вам лишатися мізерією поки віку».

Відтак він нагукав Каєта і Трібуле, кажучи:

«Панове кардинали! Дайте їм по буллі — кожному торохніть колякою під зад!»

Що й було зроблено як стій.

Я чув, як метр Франсуа Війон питав Ксеркса:

«Почім муштарда?»

«Один деньє», — відповів Ксеркс.

А Війон йому на теє:

«Геть ік лихій годині, потолоч! Такої ціни тут нема. Ти нам набиваєш ціну на харч!» І взяв та й сцикнув у шерітвас, як це роблять муштардники у Парижі.

Я бачив Вільного Лучника з Баньйоле — він інквізитор над єретиками. Він застукав Персфоре тоді, як той обсцикав мур, де було намальовано антонів вогонь. Лучник оголосив його схизматиком і був би спалив живцем, якби Морґан не підніс йому в рахунок профіциту та інших дрібних поборів дев'ять бочок пива.

Тут у слово вскочив Пантагрюель:

— Ну, розкажеш усі ці придибенції іншим разом. А зараз ось що скажи: як там трактують лихварів?

— Я бачив, — сказав Епістемон, — як вони по риштаках іржаві шпильки та старі цвяхи виловлювали, достоту, як у нашому світі жебраки, але за квинтал цього брухту дають заледве скибку хліба, да ще й відпускають видавцем. Тим-то ці побідаші іноді по три тижні у роті ріски не мають, а гнуть спину від зорі до зорі й усе сподіваються, що і в їхнє віконце засвітить сонце. Але вони там такі трудяги і такі двожильні, що про своє бідування забувають, ладні зі шкури вилізти за той мозолений гріш.

— А зараз віддамо належне (сказав Пантагрюель) їді. І закликаю вас, хлопці, промочити горло — нам доведеться киснути у вині цілий місяць.

Тут вони виставили батареї пляшок і справили бенкет із табірних припасів, але бідолашний цар Анарх так і не звеселився, і Панурґ зауважив:

— Якому ж ремеслу навчати тепер його царську величність? Треба, щоб він був добре підкований ще до того, як доведеться йому піти к нечистому.

— Справді (сказав Пантагрюель). Роби з ним що хоч, я тобі його дарую.

— Уклінно дякую (сказав Панурґ). Я від дарунків не відмовляюсь, а від вашого й поготів.

Розділ XXXI Як Пантаґрюель вступив до столиці амавротів і як Панурґ женив царя Анарха і зробив його продавцем зеленого соусу

Після цієї блискучої звитяги Пантагрюель послав Карпалима до столиці амавротів оповістити, що царя Анарха взято в полон і що всі їхні вороги розбиті. Оповіщені цією новиною городяни стрункими лавами вийшли назустріч переможцю і з великою помпою і радісним тріумфом ввели його до міста, а в місті сяяли веселі вогні і на вулицях стояли круглі столи, угинаючись від потрав. Здавалося, що повернулась доба Сатурна, — з такою великою учтою і бучністю справляли свято.

На віче Пантагрюель заявив так:

— Панове! Коваль клепле, поки тепле. Тому, поки ми кріпко не заюрили, я хочу взяти штурмом усе Царство Дипсодів. Рушати в похід я поклав завтра після гулів, отож хай усі охочі йти зі мною на цей час будуть готові. Не те щоб мені бракувало людей, аби підбити країну, я своїми силами обійдусь, але я бачу тут таке многолюддя, на вулицях не протовпитися. Ось я й хочу взяти колоністів до Дипсодії і дати їм увесь цей край, наймальовничіший, найблагодатніший, найбагатший у світі, хто там був, може це підтвердити.

Чутка про цю постанову облетіла весь город, і назавтра на головному плацу зібралося мільйон вісімсот п'ятдесят шість тисяч одинадцять душ, не рахуючи жінок і дітей. І всі посунули просто на Дипсодію таким ладком, що їх можна було порівняти з синами Ізраїлевими, коли ті, вийшовши з Єгипту, переходили Червоне море.

Але перш ніж описувати цю виправу, я хочу сказати про те, як Панурґ повівся з полонеником, царем Анархом. Панурґ згадав розповідь Епістемонову щодо того, як на Єлисейських полях трактують колишніх царів та багатирів і як ті царі та багатирі заробляють хліб якимсь-то сороміцьким і ницим ремеслом.

І от одного дня він вирядив царя в полотняну синю купину, як звичайного чоловіка, та в морського крою плюндри, зоставивши босим, бо взуття, за його словами, тільки подобу псує, а ще він надів на царя синю шапочку з великою каплуновою трепіткою, ба ні, даруйте, здається, не з одною трепіткою, а з двома, і голубий, переполаса зелений, пас, кажучи, що така ліврея йому саме враз, бо він тепер обертає.

Убраного так Панурґ привів його до Пантагрюеля та й питає:

— Вам знайомий цей бамбула?

— Уперше бачу, — відповів Пантагрюель.

— Перед вами цар-сподар. Я хочу зробити з нього порядну людину. Ці царі-псарі всі лежні та подушкоспали, нічого не знають, ні до чого не голінні, тільки й уміють, що горопашним підданцям лихо кувати та світ ґвалтувати війнами, ради своїх прибаг і витребасів. Хочу, щоб він у мене приломився дещо робити — навчу його торгувати зеленим соусом. Ось-ну, кричи: «Кому соусу зеленого?»

Нетяга прокричав.

— Занизько береш, — сказав Панурґ і, піймавши його за вухо, почав утокмачувати. — Тягни вище: соль-ре-до! Оце так, соколику! Горлянка у тебе незлецька! Щасливе життя почнеться для тебе віднині, як ти перестав царювати.

І Пантагрюель тішився від усієї душі. Смію вас запевнити, що він був найдобріша тут, на відстань досягу шпади, людина.

Отак-то Анарх і пошився в непоганого продавця зеленого соусу.

Через два дні Панурґ оженив його зі старою потіпахою і сам урядив весілля з баранячими головами, смаженою свининою з гірчицею і битим-різаним із часником, причому п'ять возів цих наїдків Панурґ послав Пантаґрюелеві, і той упер усе, ще й облизувався, а з трунків там була грушівка і горобинівка, танцювали ж під музику найнятого від Панурґа сліпого скрипаля.

Після сніданку Панурґ повів подружжя до палацу, відрекомендував його Пантаґрюелеві й зауважив, показуючи на молоду:

— Вона боїться тепер бздіти.

— Чого б то? — вразився Пантагрюель.

— Бо вона (сказав Панурґ) уже надгризена.

— Що ти таке гомониш? — допитувався Пантагрюель.

— Бачиш (сказав Панурґ), коли смажать каштани, вони страшенно бздять; і от, щоб уникнути цього бзда, їх надгризають. Оскільки ця новоженка добряче надгризена знизу, вона більше не бздить.

Пантагрюель подарував молодятам хатинку в глухому завулку та ще камінну ступку, щоб соус готувати. Отак і зажили вони у власній господі, і з царя вийшов чи не найбідовіший з усіх продавців зеленого соусу, які водилися в Утопії. А втім, до мене докотилася поголоска, що малжонка дає йому затвору, а горопашний бевзь навіть не борониться.

Розділ XXXII Як Пантаґрюель накрив язиком усе військо і що автор узрів у його роті

Коли Пантагрюель ступив із вояцтвом на землю дипсодську, дипсоди зраділи і поспішили здатися; самі йому при підході підносили ключі від усіх міст. Лише альмироди[230] на пню стали і відповіли його окличникам, що здадуться не інакше, як на почесних умовах.

— Як? (сказав Пантаґрюель). Домагатися ще чогось, коли зостається змирщину пити? Ну що ж, гайда! Доб'ємо в їхньому лігві!

Стали у шики, налаштувавшись наступати. У поході чистим полем їх заскочила злива, усі затрусилися з дюді і ну тулитись одне до одного. Тоді через отаманів Пантагрюель заявив, що це пусте, йому, понад хмарами, видно, що це мряка, ба навіть мжичка, хай військо вишикується, і він його накриє. Тут усі вишикувались зімкнутими колонами, Пантагрюель висолопив язика лише наполовину і накрив усіх, не кажи ти квочка курчат.

Тим часом я, повідач правдомовних цих оповідок, сховався під лопушиною, зарівно лопухатою, як арка Мантрибльського мосту. Коли ж побачив, як добре вони притаковилися, то рушив до їхнього укриття, але влізти туди не зміг, забагато там напхалося люду. Як той казав: довгий був би жупан, якби поли не короткі. Тоді я спробував забратися вище і, протарабанившись дві милі по язику, зрештою опинився в роті.

Але, боги й богині, що я там завидів! Хай поб'є мене Юпітер-гримій своїм перуном-тризубом, як брешу! Я ходив там, як по святій Софії у Константинополі, і бачив скелі, високі, як данські гори, надісь, це зуби, просторі луки, непрохідні дебрі та великі укріплені міста, як от Ліон чи Пуатьє.

Первий, кого я здибав, був добродій, що саджав капусту. Неабияк уражений, я спитав:

— Що ти, друзяко, тут робиш?

— Саджаю (сказав він) капусту.

— З якого дива? — спитав я.

— Ох, пане (сказав він), не в кожного в яйцях сила і не всім бути багатим. Це мій заріб, я ношу капусту на базар он у той город, що ззаду.

– Ісусехристе! (сказав я). Тут цілий новий світ!

— Ба ні (сказав він), не новий. Гомонять, що нова земля десь неподалік із сонцем та місяцем і що на ній великі справи вершаться, а наш світ давніший.

— А як, друзяко (сказав я), називається той город, куди ти носиш капусту продавати?

— Город називається (сказав він) Асфараґ, там мешкають християни, люди славні, вони будуть вам раді.

Словом, я поклав собі туди сходити.

Дорогою я спіткав хлопчину, що ловив голубів, та й питаю його:

— Друзяко, звідки тут голуби?

— Сір (сказав він), із того світу.

От мені й уявилось, що коли Пантагрюель позіхає, голуби зграями влітають до його горлянки, узявши її за голубник.

Потім я ввійшов до міста, воно здалося мені гарним, заможним і чистим; але, на мій превеликий подив, варта на заставі зажадала посвідки про стан мого здоров'я.

— Панове (озвавсь я), у вас що, тут чумна пошесть?

— О, сеньйоре! (сказали вони). У нас мре стільки людей, що не встигають відвозити трупи.

— Господи! (сказав я). А де ж це?

А це, відповіли вони, у Ларинзі й Фаринзі[231], двох великих торгових містах, як-от Руан і Нант, а розсадники чуми — смердючі й заразні сопухи, які визівають із хлані, погубивши за один тиждень два мільйони двісті шістдесят тисяч шістнадцять із гаком душ.

Я замислився, прикинув у думці і здогадався, що сморід цей іде з Пантагрюелевого шлунка, бо він, як уже згадувалося, наївся соусу з часником.

Далі шлях лежав серед бескеття, себто зубів, і я заліз на одне з них, і воно здалося мені найкраснішим місцем у світі, я побачив чудові манежі для гри в опуку, галереї, луки, великі виноградники та численні вілли в італійському стилі, розкидані серед гарних полів, і тут я провів чотири місяці, і ніде ще так не ласував, як у цьому краю.

Відтак, спускаючись по кутняках, добрався я до спідньої губи, але мене перейняли опришки і пограбували в чорному лісі, що тягнувся аж до вух.

Ще далі я набрів на осаду на узбіччі гори, шкода, назву її забув, їв і пив я там ще краще, ніж досі, та ще приробив трохи грошей. А знаєте чим? Спанням. Тут наймають людей спати за поденне, плата п'ять-шість су, а ті, що затинають хропака, заробляють до семи з половиною су. Я розповів сенаторам, як мене облупили, а вони мені сказали, що потойбіч справді водяться лиходії і зарізяки, отож я зрозумів: як у нас кажуть згір'я і загір'я, так і тут є зуб'я і зазуб'я, і в зуб'ї живеться привільніше і повітря чистіше.

От мені й подумалося: має рацію той, хто каже, що одна половина людства не знає, як живе друга, жоден землепроходець не описав ще цих країв, а тут же понад двадцять п'ять населених панств, не рахуючи пустель і великої протоки; згодом я все-таки зладив книгу під титулом Історія горлачів, як назвав я аборигенів, позаяк вони живуть у горлі мого володаря Пантагрюеля.

Зрештою мені захотілося вернутись, і, спустившись по бороді, я скочив йому на рамена, звідти скотився додолу і впав до його ніг.

Помітивши мене, він спитав:

— Звідки прийшов єси, Алькофрібасе?

Я відповів:

— З вашої горлянки, месір!

– І скільки часу ти там пробув? — спитав він.

— А відтоді (сказав я), як ви рушили на альмиродів.

— Виходить (сказав він), більше як півроку. Чим же ти харчився? Що пив?

Я відповів:

— Сеньйоре, тим самим, що й ви. Я брав собі в'їзне з найласіших шматочків, що проходили через вашу горлянку.

— Ну (сказав він), а куди ж дівалося твоє гівно?

— У вашій пельці, пане, — відповів я.

— Ха-ха-ха! Жартун із тебе! (сказав він). А ми з Божою помогою підхилили весь край дисподський. Тобі я дарую кастелянство Сальмі.

— Вельми вдячний (сказав я), мосьпане. Такої ласки я нічим не заслужив.

Розділ XXXIII Як Пантаґрюель занедужав і як вилікувався

От по короткім часі добрий Пантагрюель заслаб: на живіт кородиться, ні пити, ні їсти не годен, а що біда біду тягне, то в нього ще пішла гаряча сеча, і так йому боліло, що ви не уявляєте; проте лікарі йому допомогли, і завдяки проносному і сечогінному він почав мочитися безболісно.

Урина в нього була така гаряча, що й допосі ще не вичахла. І там, де вона струміла, у Франції виникли так звані гарячі джерела, а саме:

У Котре,

У Ліму,

У Даксі,

У Баларюці,

У Нері,

У Бурбон Лансі та деінде.

Ув Італії:

У Монто-Ґротто,

У Абано,

У Сан-П’єтро Монтаньйоне,

У Сант-Елені,

У Казанові,

У Санто-Бартоломео.

У графстві Болонському:

У Поретті

та в багатьох інших місцях.

На мій превеликий подив, чимало навісних філософів і біснуватих лікарів гають час на суперечки, звідки у воді ця теплінь, роздебендюють про те, що тут винне — бура, сірка, квасці чи селітра з рудні, тоді як робити так, означає гонити химери, та й годі, — коли не знаєш такої простісінької речі, як те, що ці купелі нагріті гарячою сечею доброго Пантаґрюеля, то й нічого лізти зі своїми козами на торг.

Отож повідомляю: від головної своєї недуги він зцілився ось як. Щоб очистити шлунок, він узяв:

чотири квинтали колофонської скаммонії,

сто тридцять вісім возів касії,

одинадцять тисяч дев’ятсот фунтів ревеню,

не рахуючи іншого зілля.

Хай буде вам відомо: на лікарському консиліумі постановили очистити шлунок, щоб у ньому не лишилося того, від чого канудило. Тим-то було виготовлено шістнадцять великих мідяних куль, більших за ті, що оздоблюють шпиль Верґілія в Римі, з дверцятами на пружині, що відчинялися зсередини.

До одної такої кулі вліз служник із ліхтарем і палахтючим смолоскипом, і Пантаґрюель ковтнув її, як пігулку.

До п’яти інших куль сіло троє хлопів, кожен несучи лопату на плечі.

До семи інших куль сіли п’ятеро кошельників, несучи на плечах кошелі, і всіх їх було поглинено, як пігулки.

Опустившись у шлунок, усі натиснули на пружину і вийшли зі своїх куренів, спершу той, хто ніс ліхтар, і таким чином опинилися на дні моторошного півторамильного вертепу, ще сопушнішого і заразнішого, ніж Мефіта, болото Камаріни та смердюче Сорбоннське озеро, що описав Страбон, отож якби не скористалися вони з покріплювального для серця і шлунка та зі збана для вина (так називають ту макітру або кабак, що на плечах), то задушились би і сконали від цих страшних визівів. От коли б отаким ароматичним надіб'ям і пахощем та опаскудити вуалетки наших баламуток і зводительок!

Лізучи вилапцем і нюшачи, вони підступили до калу і розкладеної фляґми, цілої купи нечистот. Тоді першопрохідники заходились розбирати, а інші лопатами накладали кошелі; розчистивши все, кожен відступив до своєї кулі. Потому Пантагрюель постарався відригнутися і завиграшки вернув їх (бо вони в його горлянці відчувалися не більше, ніж надха у вашій), і вони веселенько повиходили зі своїх пігулок, нагадавши мені, як греки вийшли із троянського коня. Завдяки цьому Пантагрюель вилікувався й уздоровів.

На одну з таких мідяних пігулок ви можете ще й нині помилуватися в Орлеані на дзвіниці церкви Хреста Господнього.

Розділ XXXIV Кінець з одавторовими перепросинами

Отож-бо, панове, ви прослухали початок устрашливої історії мого пана і сеньйора Пантагрюеля.

Я ставлю крапку в цій першій книзі про нього; голову мені трохи ломить, від цього вересневого соку в моєму мозку нелад.

Дальший тяг історії матимете на найближчих Франкфуртських контрактах і тоді довідаєтесь: як Панурґ женився і як його в медовий місяць зробили рогачем; як Пантагрюель відкрив філософський камінь і яким робом цей камінь знаходять і використовують; як Пантагрюель перехопився через гори Каспійські; як плавав ув Атлантичному океані, як побив канібалів і завоював Перлові острови; як пошлюбив доньку царя індійського, іменованого пресвітером Іваном; як бився з чортами, пустив з димом п'ять пекельних палат, сплюндрував головну чорну палату, кинув Прозерпіну в огонь, вибив Люциперові чотири зуби і зламав у нього ріг на заду; як одвідав місячні розлоги, аби з'ясувати, чи ж справді місяць не повня, бо три його кватирі в жінок у голові, а також вашій увазі буде запропоновано тисячі інших цілком правдомовних придибашок. Лектура, що й казати, розкішна.

До побачення, панове. Pardonnante ту[232] і не зважайте на мої помилки, як не зважаєте ви, звичайно, на свої.

Якщо ви скажете мені: «Метре! Мабуть, у вас небагато олії в голові, як ви пропонуєте нашій увазі такі бенелюки і побрехеньки», то я вам відповім, що у вас цієї олії саме настільки, щоб дістати від них утіху.

Принаймні ви, що читаєте їх для розваги, і я, що для розваги їх мережив, ми з вами заслуговуємо милости куди більше, аніж ціла тічка божкарів, пустомолів, крутихвостів, безличників, обмовників, безскоромників, святох, випивох, а також представників усіх інших сект, що маскуються тільки на те, щоб людей дурити.

Переконуючи люд, що вони усе споглядають та моляться, говіють та плоть усмиряють, а їдять лиш на те, щоб була якась сустенція для кволого тіла, насправді вони не знати як там обтріскуються, Et Curios simulant, sed boccanalia vivunt.[233]

Усе це заголовними і буйними літерами написано на їхніх багрових пиках і кабанистих черевах, хоч би як вони обкурювалися сіркою.

І всі їхні розумові запити зводяться до читання пантагрюелистих книжок, але читають їх вони не так на те, аби розважитися, як на те, щоб нагидити і напаскудити, всі вони вишкребки, вишкварки, вилупки, вигризки, вигребки. Цим вони скидаються на тих злиднів із перцем, які в пору дозрівання вишень і черешень порпаються і длубаються в дитячому гівенці і знайдені кісточки продають аптекарям, що добувають із них махалебову олійку.

Тікайте від них, мерзітесь ними і зневажайте їх, як зневажаю я, і, як охота вам бути добрими пантагрюелістами (себто жити в мирі, радості, здоров'ї, пити та гуляти), ніколи не йміть віри тим, хто підглядає у замкову шпару.

КІНЕЦЬ

літопису Пантаґрюеля, царя дипсодського, виведеного так,

як він є, з усіма його застрашливими чинами й вичинами,

написаними святої пам'яти магістром Алькофрібасом,

добувачем квінтесенції